Вафельне серце

Як дідусь і бабуня розважалися в Крихті-Матильді

Майже всі дорослі нашої місцевості співали в змішаному хорі. Змішаний хор, як казав тато, — це хор, де всі змішуються: і ті, що вміють співати, і ті, що не вміють. Тато диригує хором і намагається змусити всіх хористів співати якомога краще. Влітку відбувається пісенне свято. Тоді наш змішаний хор їде з міста на зустріч із іншими змішаними хорами. І тоді вони всі змішуються в хор і співають упродовж усього свята. Пісенне свято — то така втіха, що весь наш змішаний хор ще за багато тижнів до нього живе в передчутті радості.

Ми, діти, також звикли радіти пісенному святу, оскільки тоді нікого з дорослих, окрім дідуся, немає вдома, і мамі доводиться оголошувати у Крихті-Матильді надзвичайний стан. Цього літа виходило дуже кепсько: раптом з’ясувалося, що і Мінна, й Маґнус мають їхати в табір саме в той час, на який випадає свято. На бухті лишалися тільки ми, найменші, та дідусь.

— Ну й буде гармидер, — хихикнув дідусь, як дізнався про це.

— Любий Ларсе, в мене душа не на місці, — пожалілася мама, не уявляючи, як їй пережити це пісенне свято і не хвилюватися, що ми щось устругнемо, поки їх не буде вдома. Зате Лена, здавалось, була в захваті. Мовляв, нехай дідусь і за нею наглядає.

— Ваше щастя, що ви співаєте, як скрипуча ворона! — сказала вона йому, коли зі своєю мамою прийшла увечері напередодні пісенного свята, щоб усім гуртом обговорити правила поведінки.

Вечір видався довгий. Коли дорослі нудно й детально напучували Лену, Крелле і мене слухатися і не влаштовувати канатних доріг, поки їх не буде, дідусь чекав своєї черги.

— Діти повинні вдівати рятувальні жилети на морі й шоломи, як їздитимуть на велосипедах. Хліб у морозилці. Номер нашого мобільника висить над телефоном…

Мама все говорила й говорила. Дідусь усе кивав і кивав головою.

— … і, любий Ларсе, щоб ніхто з ваших малих онуків із Крихти-Матильди чи сусідів не сідав у ящик мопеда, — закінчила вона, та дідусь більше не кивав головою, і можу присягнути, що я побачив, як він скрутив у себе за спиною дулю.

Наступного ранку — було п’ять хвилин по дев’ятій — у вікно заглянуло сонце й залоскотало мені носа. До моєї кімнати долинав запах вареної риби й кави. Дідусів запах! Я подивився на ясно-блакитне море з маленькими хвильками і збіг донизу. Крелла з Леною вже сиділи в кухні на лаві й наминали хліб із рибою й майонезом. Він, дідусь, їв тільки рибу. Тому-то котам найбільше й подобалось у нього в підвалі. Там їм перепадає їхнє улюблене їство. Тепер дідусь мастив мені скибку хліба маслом, що скидалося на білий сир.

— Накидайся на їжу, Тріллику. Та й підемо надвір кататися. Хто сидить у хаті, той не знайде пари!

Дідусів мопед на вигляд десь такий, як повернутий навспак триколісний велосипед, у нього спереду є великий ящик, що править замість кузова. У тому ящику дідусь возить продукти, та оскільки сьогодні пісенне свято, то дідусь дозволяє онукам і сусідам у ньому посидіти. Найпершим завданням цього дня було привезти дві бляшанки фарби, яку дідусь замовив у місті. Їх мали доправити поромом.

Нам заманулося вдати, що в бляшанках з фарбою повно золотих монет. Королівські агенти нашого Королівства мусили сховати бляшанки в Крихті-Матильді, бо на них полювала шайка смертельно небезпечного Бальтазара.

— Король розбійників Бальтазар ладен на все що завгодно, аби тільки захопити гроші, — сказав я і примружив очі.

— Він поїсть усіх кроликів живцем, — хитромудро прошепотіла Лена.

— І рибу, — додала Крелла, вибалушивши очі.

Навіть мама не помітила б трьох дітей, що лежали кожне зі своїм водяним пістолетом у дідусевому кузові, коли ми рушили до поромного причалу. Притиснувшись до самого днища, ми вкрилися вовняною ковдрою.

Дідусів мопед без кінця гуркотить. Коли людину трясе, язик у роті наче аж сіпається. Від напруги в мене заболіли ноги. Врешті-решт мопед зупинився, агент Лена відкинула ковдру — і перед нами відкрився поромний причал.

— Стій! — верескнула вона і театрально спрямувала пістолет на пором.

Звичайно, пором не буває дуже переповнений. Я знаю це, оскільки тато, певна річ, там працює, і я часто з ним плаваю туди й назад. Ми очікували побачити чотири-п’ять автомобілів і матроса Бірґера.

Але сьогодні було не так. Сьогодні тутешні хуторяни зустрічали когось із родичів, і тепер там стояло більше двадцяти стареньких тіточок, що вп’ялися у нас із Леною нажаханими поглядами.

— Йой, — промимрив дідусь. — Ану принеси хутчій ті бляшанки!

Моє серце тенькало від страху, коли я біг, петляючи поміж усіма жіночими квітчастими спідницями, й зрештою таки дістався до матроса Бірґера і бляшанок із фарбою.

— Д-дякую, — затинаючись, мовив я вельми шпигунським тоном і схопив банки.

Зоддалік до мене долинув крик міні-агента Крелли, спрямований на тих бідолашних родичів: «Бах-бах-бах!»

— То все Бальтазарова шайка, — жваво шепнула Лена, коли я впорався зі своїм завданням.

— То Баке-Марія й Ула-Ловіса. Я разом із ними готувався до конфірмації, — промимрив дідусь і хвацько козирнув.

А міні-агент кричала «бах-бах» доти, поки Лена пхнула її на дно кузова так, що аж гупнуло. Дідусь рвучко зірвався з місця, і гуркіт був гірший, ніж будь-коли, як ми втікали назад до замку в Крихті-Матильді. Ми наче лежали в кухняному комбайні. Та за мить Лена сказала, що небезпека минула й можна відкинути ковдру.

Я мружився проти сонця. Схилившись над кермом, дідусь натиснув на повен газ. Іноді він озирався й поглядав назад. Я й собі глянув і побачив, що слідом за нами женуться авто. Тутешні дороги були вузькі, а дідусь тепер тримався середини. Нас неможливо було об’їхати. І хоч він мчав так швидко, як тільки можна було мчати на мопеді, однак виходило не дуже швидко. За нами тягнулася ціла вервечка тих, що зустрічали своїх родичів. Вони весь час сигналили. То було схоже на довгий травневий потяг 17 травня,[1] який ми очолювали. Я помітив, що дідусь за шоломом усміхався. Він хизувався перед своїми однокласницями.

— Ану тримайтеся! — раптом вигукнув він. — Поїдемо навпростець!

Дідусь щосили крутнув ліворуч і з’їхав на давню тракторну дорогу, яка вела через поле до нашого будинку. Підкидало так, що я думав, мене розтрусить.

— Го-гой! — крикнула Лена, коли ми залетіли на подвір’я й так різко пригальмували, що суха жорства розлетілася навсібіч.

Звісно, будинок ми перетворили на замок. Дідусь ходив навколо нього з качалкою за поясом і верховодив. Банки з фарбою ми поставили на підлогу посеред вітальні, а потім перед усіма дверима будинку звели захисні споруди, так щоб Бальтазарові розбійники не могли зайти. Не минули майже нічого з меблів. Крелла, яка стояла на чатах, раз по раз кричала, що з'явились розбійники, а тоді зареготала на весь голос, коли ми вдали, що стріляємо з вікна, а особливо тоді, як дідусь вихопив із-за пояса качалку, що правила йому за ручний реактивний протитанковий гранатомет.

— Мені здається, на світі немає нічого кращого за пісенне свято, — сказав я Лені, однак Лена відповіла, що було б ще краще, якби хтось таки спробував увалитися в будинок.

Потім дідусь запропонував нам запросити тітку-бабуню на пообідню каву.

— То стара королева розбійників, — шепнула Лена.

Ми тишком-нишком вилізли на стіл у Мінниній кімнаті й виглянули у вікно. Голова тітки-бабуні була якраз під нами. Тітка-бабуня подзвонила в двері. Ми з Леною обережненько вистромили з вікна свої пістолети.

— Нікого не впускайте!

Лена була неймовірно розлючена, і тітка-бабуня здивовано звела очі догори.

— О ні, Тріллуню, невже ти не впустиш мене?

Я швиденько пояснив їй, що вона страшнюча королева розбійників. Тітонька-бабуня розгублено зняла з плеча сумку. Там у потайній кишеньці лежать камфорні краплі.

— Ну, а дідусь? — спитала вона трохи згодом.

У малесенькому віконечку лазні збоку від вхідних дверей з’явився кінчик качалки.

— Ану чеши звідси, пані Бальтазарихо! — крикнув дідусь так, що душова кабіна аж затрусилася.

Тітка-бабуня на мить просто отетеріла. А потім щось промимрила, мовляв, треба викурити нас надвір, і зникла.

Минуло чимало часу. Ми ніде не бачили тітки-бабуні. Лена вважала, що вона поїхала додому, але дідусь був певен, що вона щось задумала і ми маємо бути насторожі. До того ж зараз ніякі автобуси не ходили.

І раптом я відчув запах, від якого в мене по спині полізли мурашки. Я збіг сходами до вікна з канатною дорогою, Лена — слідом за мною.

— Цур тобі пек, вона пече вафлі! — вирвалось у Лени.

Так воно й було. Тітонька-бабуня прилаштувалася в Лениному саду з туристським столиком і вафельницею. У вікно Лениної кухні тягнувся довгий дріт.

— Цур тобі пек, вона вдерлася в мій будинок!

Лена нетямилася від захвату. На столі височіла ціла гора вафель. Часом тітка-бабуня махала серветкою, тож запах велетенськими хмарами підіймався до нас у вікно. Я вкрився гусячою шкірою. Ми принишкли, ніби перебували в церкві, й дивилися на гору вафель, що ставала дедалі вища. Навіть дідусь збентежено дивився у вікно. Ніхто з нас не помічав Крелли, і раптом ми побачили її надворі в саду! Тітка-бабуня сердечно пригорнула Креллу до грудей і посадовила на осонні на стілець. Потім намастила на щойно спечену м’якеньку хрумкотливу вафелину масла й щедро потрусила її цукром. Я мало не заплакав.

— Здаваймося, — рішуче сказала Лена.

— Ні, дідька лисого, — гарикнув дідусь, хоч тітка-бабуня заборонила йому казати при нас «дідька лисого». — Сходи-но, Трілле, в підвал і принеси свою вудку.

Потім дідусь зателефонував у Ленин будинок. Тітка-бабуня виглянула до нас у вікно.

— Можна, я візьму слухавку? — спитала вона, і Лена велично кивнула головою.

Тітка-бабуня вийняла вафлю і зникла в будинку.

— Алло, алло! Це зі служби спілки національних товариств, — мовив дідусь надзвичайно високим голосом. — Нас цікавить, чи ви, ясновельможна пані, не хочете купити який-небудь лотерейний квиток?

І поки він говорив, то заповзято тицяв пальцем на вікно. Тітка-бабуня, очевидно, не хотіла ніякого лотерейного квитка, тож у нас було обмаль часу.

— Крелло! Цссс! — шепнув я і спустив жилку вудки донизу.

Крелла відразу не второпала, що їй треба прикріпляти вафлі на гачок. Вона була замала. Нам довелося довго їй пояснювати, проте поки дідусь поклав слухавку, а тітка-бабуся вийшла надвір, ми підняли дві вафлі. Лена в один мент мов за себе кинула одну з тих, що ми втягли через вікно.

— Нам треба їх поділити, — майже крикнув я.

— Не можна поділити дві вафлі на трьох осіб, Трілле! — заявила Лена, запихаючись вафлею.

Хоч не хоч, а ми з дідусем вдовольнилися однією. Крелла ж у саду наминала п’яту.

За десять хвилин дідусь причепив на край мітли наволочку й вивісив із вікна спальні надвір білого прапора. Ми махнули на все рукою.

Добре бавитись у війну. Та найкраще, коли панує мир. Я подумав так тоді, коли врешті-решт сидів у саду і разом із найдобрішою в світі тіткою-бабунею мотав вафлі.

— Якщо ви брат і сестра, то чого він такий худий, а ви така повна? — спитала Лена, відкусивши пів-вафлі й перевівши погляд на тітку-бабуню й дідуся.

— Змалку вона їла за нас двох, — відповів дідусь і вправно відхилився вбік, бо тітка-бабуня замахнулася потягнути його серветкою.

— Колись, Леночко, я не була така повна.

— А приблизно якою ви тоді були? — допитувалась Лена.

І тоді почався вечір споминів. Тітка-бабуня була вродлива, мов кінозірка. У неї було так багато залицяльників, що дідусеві доводилось лежати на даху та стріляти по них із рогатки, коли вони навідувалися. До речі, наскільки дідусь пригадує, у той час ніхто з них не був повний, адже вони споживали тільки картоплю й рибу. Хоча на святвечір їм перепадали помаранчі. Щоправда, не в час війни. Тоді їм нічого не перепадало…

Тільки-но ми налаштувалися лягати спати, зателефонувала мама, щоб довідатись, як минув день. Дідусь доповів їй, що і менші, й старші поводилися зразково.

— Ми розповідали пригоди з давнини і наминали вафлі, — сказав він.

Ми з Леною усміхнулися.

— Чи можу я трішки побалакати з Креллою? — спитала мама.

Дідусь кахикнув і знехотя передав слухавку.

— Не кажи, що ми їздили на мопеді, — шепнув я Креллі.

Вона кивнула головою і з поважною міною на обличчі взяла слухавку.

— Що ти сьогодні робила, Креллонько? — почули ми мамине запитання.

Дідусь упав перед найменшою онучкою навколішки й згорнув руки. Крелла дивилася на нього з подивом.

— Я не їздила на мопеді, — чітко й виразно проказала вона.

Дідусь опустив руки й полегшено зітхнув. Напевно, мама на своєму пісенному святі теж полегшено зітхнула.

— Чудово, — мовила вона лагідно. — А що ж ти, ясочко, робила?

— Я тільки там сиділа, — відповіла Крелла.