Вафельне серце

Як ми гасили відьму

Ми живемо в бухті, яку обоє, я і Лена, називаємо Крихтою-Матильдою. Дідусь каже, що для нього Крихта-Матильда — королівство. Він, дідусь, здебільшого городить нісенітниці, але я таки думаю, що він має слушністьі що Крихта-Матильда — королівство, наше королівство. Між будинками й морем тягнуться широкі поля, а через них до узбережжя веде невеличка жорствяна дорога. Над дорогою росте горобина, на яку можна залізти, ховаючись від вітру. Щоранку, тільки-но я встаю, бачу зі свого вікна, що робиться на морі, яка погода. Коли надворі сильний вітер, то хвилі так гатять по хвилерізу, що вода хлюпає аж на поля. А коли вітру немає, море скидається на велетенську калюжу. Якщо добре придивитися, то можна помітити, що блакитний колір моря щодня змінюється. А ще я виглядаю дідусевого човна. Дідусь щодня схоплюється о п’ятій годині й вирушає ловити рибу.

За нашими будинками лежить автотраса. А за автотрасою здіймається пагорб, із якого взимку можна спускатися на санчатах і лижах. Якось ми з Леною добряче з нього розігналися, оскільки Лена задумала перестрибнути на санчатах автотрасу. Та, приасфальтившись посеред шляху, так забила сідниці, що два дні мусила лежати на животі. Іноді автівкам доводилося гальмувати, щоб чого доброго не з’їхати в канаву.

На самій вершині пагорба стоїть садиба Гірського Юна. То найкращий дідусів товариш. Ще далі височіє гора. А коли проходити мимо гірської вершини, то можна побачити нашу маленьку хатинку. Туди ходу дві години.

Ми з Леною знаємо все, що треба знати про Крихту-Матильду. І навіть ще більше. Тож тепер ми знали досить того, щоб легко знайти все, що треба, для відьми.

Слава Богу, дідусь навчив нас в’язати добротні вузли. Ми з Леною непогано з тим впорувалися, хоч і дали тверду обіцянку більше не влаштовувати канатних доріг. Тепер Лена енергійно вив’язувала подвійні вузли, щоб змусити нашу відьму триматися купи. А коли Лена за щось береться, за нею не вженешся. Проте нам знадобилося немало часу, щоб запхати сіно у відьму й воно не стирчало з-під старого лахміття, яким ми її обкрутили. Відьма вийшла досить квола, тож не дуже легко було її випростати. Вона була така завбільшки, як ми з Леною. І страшнувата. Відступивши на кілька кроків, ми похитали головами.

— Клас, — сказала Лена й задоволено всміхнулася.

Саме тоді, як ми збиралися покласти відьму в стару стайню, з’явився Маґнус.

— Ви зробили опудало? — спитав він.

— Це відьма, — пояснив я.

Маґнус розсміявся.

— Що-що? Жалюгіднішої відьми я зроду не бачив! Вона чудово горітиме!

Я неабияк розгнівався. Лена ще дужче.

— Ану шмаляй звідси на берег розкладати багаття, — ревнула вона на Маґнуса так, що на мені затрусився светр.

Маґнус пішов, та ми чули, як він ще довго сміявся. Я сказав Лені, що то, напевно, від заздрощів, оскільки відьму завжди робили Маґнус і Мінна. Однак це мало допомогло. Лена сичала й так гамселила ногами нашу відьму, що та звалилася додолу. З живота в неї трохи вибилося сіна.

Ми з Леною пішли пити сік. Ленина мама малює і перетворює буденні речі на мистецькі твори, тож по всьому їхньому будинку повно всіляких дивовиж. Часом у них у пральній кімнаті стоїть півмотоцикла. Колеса в нього з’являться тоді, як він буде готовий. Лена сердито надимала в своїй склянці великі бульки, а очі її тим часом бігали по кімнаті. Раптом вона перестала надувати бульки й замислилася.

Угорі на червоній кутовій шафі сиділа найбільша лялька, яку я знав. Я часто на неї дивився. У неї обвислі руки й трохи облуплена фарба на обличчі, та Ленина мама оздобила її сухими квітами. Саме в цю ляльку і втупилася Лена.

Я геть злякався, коли збагнув, що в неї на думці.

— Певно, ми не можемо…

— Відьма робиться з ганчір’я, Трілле. Цій ляльці, цур тобі пек, більше сімнадцяти років, мама твердила це безліч разів.

— Може, вона надто стара? — спитав я.

Здавалось, Лена не почула запитання. Вона вважала: чим старіша, тим краще. Вона підсунула до шафи жовте крісло-гойдалку й загадала мені зняти ляльку.

— У мене жижки трусяться, — буркнув я.

Лена вчепилася в обидві холоші своїми тоненькими пальцями.

— Уже ні.

Відьму, середину якої не треба напихати сіном, робити легше. З розцяцькованим носом, у сонцезахисних окулярах і запнута хусткою, вона була майже як жива. Ніхто б і не подумав, що це лялька, якби того не знав. Ми сховали її в Лени під ліжком.

Того вечора я довго не міг заснути. Врешті-решт я проказав за відьму молитву.

— Боже милостивий, вчини так, щоб вона не згоріла дотла.

Коли я вранці на Івана Купала спустився в кухню, то побачив там тітку-бабуню.

— О, кого я бачу? Тріллуньо, — мовила вона й підморгнула.

Огрядна й старенька тітка-бабуня доводиться старшою сестрою дідусеві, татовому тату. Живе вона за дві милі від нас і завжди навідується в гості в особливі дні: на Різдво, Великдень, дні народження, 17 травня тощо. І на Івана Купала. Наша справжня бабуня, татова мама, що була одружена з дідусем, татовим татом, померла, коли їй виповнилося лише тридцять п’ять. Тітка-бабуня — запасна бабуня.

Тільки-но я її побачив, як мою душу огорнуло тепло. У тітки-бабуні дуже вродливе обличчя, оскільки вона весь час усміхається. Усі в нашій родині неймовірно радіють, коли вона до нас навідується. Тоді ми граємо в людо, ласуємо цинамоновими коржиками і слухаємо всілякі історії, які тітка-бабуня розповідає нам разом із дідусем. А потім тітка-бабуня готує вафлі. Для багатьох людей немає в світі нічого за них смачнішого. Вафлі тітки-бабуні таки найсмачніші в світі, і це щира правда.

Видався чудовий день. Навіть тато долучився до наших ігор та вафель. Він, власне кажучи, хотів було розкидати гній, але мама порадила почекати якогось іншого дня, щоб нам не довелося святкувати Івана Купала, затикаючи носа від смороду. І, здається, тато охоче з нею погодився.

О шостій годині мама заплескала в долоні й сказала, що пора запалювати багаття. Мені захотілося мати на лобі кнопку, щоб можна було натиснути на неї і зникнути. І чого Господь Бог не вмонтував у нас таких кнопок? Краще було б мати її, а не середульшого пальця на руці.

Саме тоді, як ми вже мали йти, тітонька-бабуня схопилась за поперек і сказала, що, мабуть, вона трішки відпочине. Дідусь лишився з нею задля товариства і для того, щоб з’їсти більше коржиків і вафель.

— Я теж лишуся тут! — вигукнув я.

Але мені не дозволили.

Я не бачив Лени цілий день, та ось вона з’явилась, привертаючи до себе увагу нашою дивовижною відьмою, загорнутою в простирадло, і глибокою зморшкою на лобі, що виказувала її занепокоєння.

— Може, нехай вона просто полежить? — спитав я.

Лена зиркнула на Маґнуса й похитала головою.

Усі мешканці Крихти-Матильди зібралися на березі. Цебто вся наша родина, Лена зі своєю мамою, дядько Тур, татів брат, і дядькова Турова кохана. В прибережному камінні було викладено найвище й найрозкішніше багаття, яке я коли-небудь бачив. Викладали його Мінна, Маґнус і тато. Мої старші брат і сестра раділи й пишалися собою.

— Ну от, тепер не вистачає тільки відьми, — усміхнувся тато й повів своїм вусом.

Лена кашлянула й викутала її з простирадла. Усі вражено витріщилися на те, що ми зробили.

— Яка гарна! — захоплено скрикнула Мінна, а дорослі закивали головами. Краєм ока я помітив, що Ленина зморшка, яка виказувала її занепокоєння, стала схожа просто на маленький кратер. Я налапав таку й на своєму лобі. І не виявив там жодної кнопки.

Мінна підхопила відьму під руки й побралася по драбині до верхівки вогнища. Коли вона стояла нагорі за кілька метрів від землі, коліна в неї злегка тремтіли. Мінну вдочерили з Колумбії. Мама з татом поїхали туди по неї тоді, як вона ще немовлям лишилася сиротою. Іноді я думаю, чи вона, бува, не індіанська принцеса. Вона трохи на неї схожа. І цього купальського вечора, коли Мінна стояла біля вершини багаття і коси в неї розвівалися на вітрі, мені здалося, що вона схожа на індіанську принцесу більше, ніж будь-коли. Я трохи цим потішився, аж тут дядько Тур вийняв свою запальничку. Він саме збирався підпалювати, як Крелле крикнула:

— Мольодята!

Усі обернулися. І справді, через недавнечко скошене поле простували молодята. Дідусь і тітка-бабуня! Зі мною, певно, стався легкий шок. Здавалося, ніби я просто дивлюся кіно. Тітонька-бабуня, виряджена в татів костюм, була за молодого. Вона скидалася на гладкого пінгвіна. А дідусь був убраний у довгу білу сукню, фату й черевики на високих підборах. За весільний букет правив дідусів кактус.

Ну ж ми того вечора й насміялися! Мама так похлинулася грушевим лимонадом, що кашляла до наступного дня. Навіть дядько Тур аж лягав зі сміху. А найкраще з усього було те, що ніхто не згадав про багаття.

Та коли надійшла пора дідусеві й тітці-бабуні стрибати через багаття, дядько Тур знов вийняв запальничку.

— Не запалюйте! — скрикнула Лена.

Усі глянули на неї з подивом, та, перш ніж ми й собі встигли запротестувати, дядько підпалив. Я побачив, що Лена на мить затамувала подих. Вона збиралася з духом, щоб крикнути на цілий світ. Так, як лише вона й могла. Я ще встиг прикласти до вух долоні, як той крик пролунав:

— Гасіть! — ревнула Лена.

Полум’я обабіч багаття підбиралося вгору до відьми.

— Мамо, то лялька! Всередині відьми лялька! Гасіть!

Першою похопилась Мінна. Вона миттю спорожнила бляшанку, де лежала ковбаса, й набрала в неї морської води. І тоді всі мовби прокинулися. Ми заходилися спорожняти всі бляшанки й коробки, які тільки знайшлися, і, натикаючись одне на одного, бігали то до води, то назад. Тато вказував нам рукою, верховодив і намагався поставити нас вервечкою. Він належить до добровільної пожежної дружини нашої околиці. Однак це мало що дало. Вогонь розгорався все дужче й дужче.

— О ні, о ні, — заскиглив я тихо, не наважуючись більше дивитися на відьму.

Десь за чверть години ми зрозуміли, що погасити не вдасться. Вогнище палало.

— Нічого не вийде, — крикнув дядько Тур і розвів руками.

Саме тоді, як він це сказав і всі сподівання виявились марні, ми почули, що хтось завів трактора. Той трактор досі стояв у полі з повним фургоном гною. І ось дідусь сів у нього й на повній швидкості дав задній хід у наш бік.

— Геть з дороги, — крикнув він із вікна, відгортаючи від очей фату.

Мама верескнула. І то все, що вона встигла, перш ніж молода на певній відстані від багаття увімкнула пристрій розкидання гною, і той чим сили завертівся.

За якусь коротку неприємну мить небо стало коричневе. Пригадую, я подумав, що цього не може бути, і водночас побачив, як усі зіщулилися, звівши над головами руки. А тоді посипався дощ із коров’ячого лайна. Ми всі, як один, стояли, обляпані гноєм з голови до п’ят. Тікати було марно. Ми не бачили й не чули нічого, крім гною, що розлітався навсібіч.

Коли ж це таки припинилося, то здалося, ніби все на світі заніміло. Лишилися стояти тільки мешканці Крихти-Матильди. Серед них не було жодного, не заляпаного коров’ячим лайном. Я цього довіку, довіку не забуду.

Дверцята трактора поволі відчинилися. Дідусь обережно підняв заляпану лайном сукню й статечно подріботів поміж гноєм і всіма нами.

— Ну й ну, — сказав він, киваючи головою вбік багаття.

Там уже не було на що дивитися. Багаття й відьма так само були заляпані гноєм, як і ми.

Дякую, дідусю, — стиха мовив я.