Вафельне серце

Купальські молодята

До Івана Купала все було повністю готове. Я стояв у своїй кімнаті біля відчиненого вікна й оглядав королівство. Ти ба! Які випали дні! Із сонцем, морем і щойно скошеними полями!

— Лено! Пора надвір!

І хоча це був день весілля і всіляких клопотів, ми з Леною пірнули в літо. Ми тепер лиш товклися під ногами й заважали. Куди краще було гасати наввипередки полями.

— Який же ти, Трілле, тюхтій, — ледве зводячи дух, мовила Лена, тільки-но ми одночасно прибігли на узбережжя.

Я подумав, що ніякий я не тюхтій, але не сказав нічого. А потім ми бродили у воді, кидали водоростями в стіну повітки для човнів так, що аж виляскувало. Бо ніщо не виляскує так гарно, як водорості. Потім ми, перестрибуючи каміння, помчали до дядька Тура, і там Лена нишком пробралася на катер і застромила кульбабку в замкову шпарину каюти. Телички паслися на подвір’ї.

— Як ти гадаєш, можна покататися верхи на теличках? — спитала Лена.

Ми дійшли згоди, що можна. Лена вважала, що тепер нам можна більше ризикувати, оскільки в бухті оселяється лікар. І попри нашу обіцянку, дану дядькові Турові ніколи більше без дозволу не брати його теличок, ми все-таки її порушили. І все відбулося так, як відбувалося завше. У тому не було ні крихти здорового глузду.

Але ввечері на Лені не було ні сліду від коров'ячого лайна, самі пластирі. Вона навіть вбралася в сукенку, бо ж саме святкували Івана Купала, а заразом і весілля, тож, мабуть, через те в неї вистачило клепки погодитися на сукенку.

— Так, — відповів Ісак, коли пастор спитав, чи хоче він одружитися з Лениною мамою.

— Так, — відповіла Ленина мама, коли пастор спитав її.

А Лена на цілий світ дзвінкоголосо вигукнула «так», хоч її ніхто й не питав, та все-таки цього весілля ніколи так і не відбулося б, якби в неї не було усіх її струсів мозку.

Багаття спокійно собі горіло, стояв погожий, теплий літній вечір, і на нашому березі зібралося більше люду й музик, аніж коли-небудь раніше.

— Тобі не здається, що цього року молода краща, як торік? — спитав мене дідусь пізно ввечері.

Виряджений у гарний костюм, він сидів на камені з чашкою кави трохи осторонь від усіх.

— Хіба що ледь-ледь, — щиро зізнався я, оскільки красивішої жінки за Ленину маму зроду не бачив.

— Гм, — мовив дідусь, прикинувшись ображеним.

— Вам не вистачає сьогодні тітки-бабуні? — спитав я.

— Хіба що ледь-ледь, — відповів дідусь і повертів у пальцях чашку з кавою.

Якусь мить я стояв і дивився на нього, відчуваючи, що моє серце в грудях мовби виросло й насилу там поміщається. Я ладен був подарувати дідусеві все найкраще, що було в цілому світі. І раптом я зрозумів, що мені треба зробити. Я крадькома пробрався з берега до садиби.

У дідусевому помешканні панували сутінки та спокій. Я заліз на кухняну лаву й витягнувся на повен зріст. На самому верху кухняної шафки стояла вона — вафельниця тітки-бабуні. Я зняв її й трохи потримав у руках. Потім гайнув у дідусеву спальню. В його молитовнику лежав зіжмаканий, пожовклий клаптик паперу. Вгорі на ньому було написано почерком старенької пані — «Вафельне серце». Так називалися вафлі тітки-бабуні.

Я не дуже добре умію пекти, але пильно дотримувався рецепту й невдовзі отримав велику миску тіста. І саме тієї миті, як я збирався починати пекти, двері з гуркотом відчинилися навстіж.

— Що це ти тут робиш? — Лена глянула на мене з підозрою.

Нараз вона побачила вафельницю.

— Ой…

— Може, ти підеш на берег, — нерішуче сказав я, хоч мені хотілося, щоб Лена залишилася. — Адже твоя мама одружується.

Лена витріщилася на вафельне серце.

— Мама сама чудово впорається, — заявила вона і з хряском зачинила двері.

Я ніколи не забуду тієї ночі, коли ми з Леною пекли для дідуся «Вафельне серце», поки справжні молодята справляли на березі весілля. Ми сиділи на кухняній лаві обабіч вафельниці й майже не розмовляли. Вдалині лунала музика й веселі голоси — там було гамірно. Я наливав тісто, а Лена виймала вафельні серця.

— Тепер можеш забрати свою картину, — зненацька сказала Лена.

Я так збентежився, що пролив трохи тіста за вафельницю.

— Дякую, — промовив я радісно.

Коли ми вже допікали, прийшов дідусь. Побачивши нас, він отетерів. А ще більше отетерів, як побачив, що ми робили.

— Сюрприз! — крикнула Лена так гучно, що зі стіни мало не відпала шпалера.

А тоді ми наминали «Вафельне серце» — дідусь, Лена і я. Вперше, відколи померла тітка-бабуня.

Я певен, що вона сиділа на небесах і всміхалася. Дідусь також усміхався.

— Оце так Тріллуньо, оце так сусідка-малолітка, — одно проказував він лагідним голосом і задоволено хитав головою.

Після семи сердець дідусь, сидячи на своєму стільці, заснув. Він не звик так довго бути на ногах. Ми з Леною вкрили його вовняною ковдрою й навшпиньки вийшли надвір. А там залізли на тую. На узбережжі й досі гриміло весілля. Такої ясної ночі нам було добре видно всіх гостей.

— Тепер і в тебе, Лено, є тато, — сказав я.

— Атож, цур тобі пек! — вдоволено всміхнулася вона, запихаючи до рота останнє вафельне серце.

А я маю найкращого друга, щасливо подумав я. Господи, дякую тобі. Який ти добрий!