Вага снігу

Тридцять вісім

Повсюди володарює сніг. Він панує у краєвиді, він перемагає гори. Схиляються дерева, клоняться донизу, згинають хребти. Лише великі ялини відмовляються коритися. Вони тримаються, прямі й чорні. Вони позначають, де закінчується село, починається ліс. Біля мого вікна пташки прилітають і відлітають, сваряться й дзьобають одна одну. Часом якась із них кидає тривожний погляд на мирний дім.

Зовні, на віконній рамі, прикріплена горизонтально очищена від кори тоненька гілочка, що слугує за барометра. Якщо її кінчик показує догори, стоятиме ясна суха погода; якщо ж він схиляється донизу, падатиме сніг. Наразі погода непевна, гілочка зупинилася якраз на середині свого руху.

Мабуть, уже пізно. Небо безпросвітно сіре, без будь-якого відтінку. Сонце може бути де завгодно. Кілька сніжинок кружляють в повітрі, намагаються зависати якнайдовше. За сотню кроків від будинку, де трохи світліше, Маттіас встромляє у сніг довгу палицю. Схоже на корабельну щоглу. Тільки без вітрила й прапора.

Краплі води виблискують на карнизі й стікають на кінчики бурульок. Коли виглядає сонце, ті блищать, як відточені леза. Інколи якась із них відривається, падає і встромляється у сніг. Удар кинджалом у неосяжність. Та сніг непереможний. Скоро він дістанеться нижнього краю мого вікна. А потім і верхнього. І я вже нічого не бачитиму. Це зима. Дні короткі й крижані. Сніг показує зуби. Великі простори згортаються.

Тридцять дев’ять

Моя віконна рама мокра. На деревині проступають різнобарвні вологі кола. Коли стає дуже холодно, вони вкриваються памороззю з кристаликів льоду. Я сказав би, що вона схожа на лишайники.

Кілька полін потріскують у плиті. Зі свого ліжка я бачу, як вуглинки іскряться на протягу. Плита стара і масивна. Дверцята риплять, тільки-но починають рухатися. І оце гаряче чорне одоробло — осередок нашого життя.

Я на веранді сам. Усе довкола завмерло. Усе на своєму місці. Табурет при вході, крісло-гойдалка, кухонне начиння — усе. А от на столі — дивний золотавий циліндр. Зранку його там не було. Маттіас точно ходив на той бік. Але я нічого не помітив.

Біль не дає мені спочинку. Він мене тримає, стискає мене, заволодіває мною. Щоб його витримати, я стуляю повіки й уявляю себе за кермом свого автомобіля. Коли зосереджуюся, то чую навіть гурчання двигуна. Бачу, як краєвиди змінюються і зникають за поворотом дороги. Та щойно розплющую очі, так навалюється дійсність. Я прикутий до ліжка, ноги знерухомлені шинами. Моє авто — лише купа понівеченого залізяччя десь під снігом. І я більше не господар власної долі.

Тишу порушує шлунок. Я зголоднів. Я почуваюся кволим і скутим. На нічному столику залишилося кілька крихт чорного хліба й кавова гуща. Маттіасу не можна запізнюватися.

Сорок один

Відчиняються вхідні двері, й холодне повітря уривається до кімнати. Маттіас заходить і кидає оберемок дров біля плити. Поліна стукаються одне об одне, й шматки кори падають на підлогу.

Маттіас знімає пальто, стає на коліна й орудує кочергою у вогні. Сліди від його чобіт позаду тануть і розтікаються нерівностями підлоги.

Не надто холодно, — каже він, простягаючи руки до тепла, — але висока вологість. Пробирає до кісток.

Коли полум’я починає стугоніти і лизати металеві стінки, Маттіас зачиняє дверцята плити, ставить підігріти каструлю з супом і повертається до мене. Його волохаті брови, біле волосся і глибокі зморшки на лобі роблять його схожим на божевільного вченого.

У мене дещо є для тебе.

Я роблю порух бровами. Маттіас бере зі столу золотавий циліндр і подає мені. Широка усмішка пом’якшує його обличчя. Циліндр важкий і розсовується в довжину. На його кінцях скельця. Я кручу його й так, і сяк. Зорова труба. Як та, якою користувалися колись моряки, видивляючись тоненьку берегову лінію чи ворожий човен.

Поглянь-но надвір.

Я випростуюся на ліжку, розсуваю трубу й приставляю до ока. Усе присувається до мене майже впритул, і кожну рисочку чітко видно. Неначе я був по той бік вікна. Чорні риски птахів, сліди на снігу, злиденний спокій села, край лісу. Дивлюся ще. Я ж знаю той декор напам’ять. Дивлюся на нього уже давно. Я майже не пригадую літа через гарячку і ліки, але бачив, як поволі змінюється краєвид, сіре осіннє небо, червонясте полум’я дерев. Бачив, як мороз з’їдав папороть, як високі трави ламалися навпіл від найменшого вітерця, як перші сніжинки опускалися на змерзлу землю. Бачив сліди звірів, які оглядали околиці після першого снігу. Відтоді небо лише безупинно поглинає довкілля. Очікування панує над довкіллям. І все відклалося до весни.

Це декор безвиході. Гори прорізають небокрай, ліс оточує нас звідусіль, а сніг виїдає очі.

Дивися краще, кидає Маттіас.

Я придивляюся до довгої палиці, яку Маттіас щойно встромив на прогалині. Я зауважую, що він старанно наніс на неї поділки.

Снігова лінійка, — урочисто оголошує він.

У зорову трубу я бачу, що сніг сягає позначки сорок один сантиметр. Якусь мить я розглядаю білість краєвиду, а потім валюся на ліжко й заплющити очі.

Прекрасно, — кажу сам до себе. — Віднині ми зможемо вимірювати свою безпомічність.

Сорок два

Маттіас готує чорний хліб. Такий собі буханець з гречаної муки й малясу. Він запевняє, що то добре і поживно. І що це — найкраще, що можна вигадати, коли слід розподілити наші запаси в очікуванні наступної доставки.

Неначе старий шаман, він змішує, місить тісто, надає йому форму, навдивовижу ощадливими рухами. Закінчивши, він обтрушує одежу у хмарі муки і смажить свої хлібні коржі просто зверху на плиті.

Розпогодилося. Я дивлюся на сільські хати поміж деревами під пагорбом. Більшість із них без ознак життя, лише кілька коминів щедро димлять. Сірі стовпи піднімаються рівненько вгору, наче відмовляючись розчинятися в безкінечності. Їх дванадцять. Тринадцять разом із нашим. Завдяки зоровій трубі здається, що село зовсім поруч, але це омана. До нього йти майже годину. А я все ще не можу підвестися з ліжка.

Гадаю, зимове сонцестояння вже минуло. Сонце поки ще швидко біжить по небу, та кожен новонароджений день трішки довший, навіть якщо цього ще й не помітно. Мабуть, Новий Рік теж минув. Погано пам’ятаю. Насправді це вже неважливо. Я вже давно втратив відчуття часу. І відчуття слова. Ніхто не вистоїть проти мовчання, нанизаного на зламані ноги, взимку, у знеструмленому селі.

У нас ще достатні запаси дров, але вони швидко зменшуються. Ми живемо на веранді, по якій гуляють протяги, й Маттіас встає кілька разів за ніч, щоб підкинути дров. Коли здіймається вітер, ми відчуваємо, як холод стискає нас своїми долонями.

Нам принесуть дрова й провізію за кілька днів. А поки я повторюю собі, що вижив у жахливій автомобільній аварії, і знаю, що не можу нічого робити самостійно.

Сорок два

Новий місяць гойдає чорне небо. На снігу утворилася товста блискуча скоринка. А завдяки нічним відблискам здається, що то спокійне мерехтливе море. Маттіас підходить до мене з мискою супу й коржем чорного хліба. Ми завжди їмо суп і чорний хліб. Залишки попереднього супу стають основою для наступного. Коли добираємося до дна казанка, Маттіас додає у нього воду і все, що трапиться під руку. Коли у нас є м’ясо, він швиденько варить кістки й жир, щоб був бульйон. Овочі, сухий хліб — усе йде на суп. І щодня, щоразу ми їмо цей нескінченний суп.

Поки Маттіас сідає за стіл і складає руки в молитві, я заковтую все, що можу. Нерідко я закінчую їсти ще до того, як він починає.

Спочатку Маттіас мав змушувати мене їсти, щоб я відновив сили і мав кращий вигляд. Він допомагав мені сісти й терпляче годував з маленької ложки, як малу дитину. Сьогодні я вже сідаю сам, обкладений подушками. Біль і втома не полишають мене, але мій апетит повернувся. Якщо йому вдається добути пару літрів молока, Матіас робить сир за допомогою преса, якого знайшов на молочарні, що в корівнику. Іноді він ділиться ним із селянами, та найчастіше він виходить таким смачним, що ми уминаємо його за пару днів, разом із тканиною, у якій його віджимали.

Гоєння ран забирає у мене багато сил. Як і визначення часу, що минає. Може, краще робити, як Маттіас, просто говорити: до снігу або відколи випав сніг. Та це було б занадто просто.

Електрики немає вже кілька місяців. Спочатку казали, що десь у селі порвалися дроти. Нічого страшного. Люди до цього майже звикли. За кілька годин струм відновиться. А потім, якогось ранку, так і не з’явився. Стояло літо. Люди навіть віднайшли у цьому позитив. А коли настала осінь, довелося думати, як пристосовуватися. Неначе це застало їх зненацька. А зараз зима, і ніхто нічого з цим не вдіє. У хатах усі збираються біля плити на дровах і кількох закіптюжених каструль.

Маттіас закінчує свою миску супу і відсовує її на середину стола.

Якусь мить нічого не відбувається. Мені особливо подобаються оці хвилини бездіяльності, які настають після їди.

Та вони завжди тривають недовго.

Маттіас підводиться, збирає тарілки й миє їх у баку для посуду. Потім загортає у пластиковий пакет хлібні коржі, складає одяг, який сушився на мотузці над плитою, відкручує гніт у гасовій лампі, бере набір для першої допомоги і підсуває стільця.

Сорок два

Матіас прочищає горло, наче збирається мені читати. Але, не кажучи нічого, хрускає шиєю, повертаючи її то в один, то в інший бік, і відкидає ковдру, якою накриті мої ноги.

Я відвертаюся. Може, Маттіас і думає, що я дивлюся надвір, але мені добре видно його відображення у чорному склі. Одну за одною він знімає пов’язки з правої шини. Він просовує руку під п’яту й підіймає ногу.

Пульс пришвидшується. Біль зривається й хапає мене, як рухливий і сильний звір.

Маттіас терпляче розмотує бинти. Рухи в нього повільні й розмірені. Коли він добирається до останнього шару, я відчуваю тканину, що прилипла до шкіри через вологість, кров і запалення. Він ріже ножицями залишки пов’язки і знімає її одним шматком, з розрахованою обережністю. Я глибоко вдихаю і зосереджуюся на повітрі, яке розпирає мою грудну клітку. Маттіас підводить голову. Гадаю, він оцінює почервоніння, набряк, кісткову мозоль, форму гомілки і коліна.

Скоро настане час знімати шви, — зауважує він, дезинфікуючи мою рану.

Пече нестерпно. У мене враження, що шкіра на моїх кістках плавиться.

Не крутися! — гримає він, — дай доробити.

Я намагаюся відвести погляд якнайдалі від власної ноги, у глибину кімнати, де є двоє дверей. Вхідні двері й інші, що ведуть на інший бік. Я дивлюся на масивну плиту, на речі на поличці, на стелю з обтесаними сокирою балками. З неї, неначе скелети динозаврів у музеї, звисають дві лампочки.

Маттіас дістає з комплекта першої допомоги тюбика й намагається розібрати, що написане на етикетці. Зітхнувши, виймає з кишені сорочки свої окуляри й примощує їх на кінчика носа.

Так справа йде краще.

Перш, ніж накласти нову пов’язку, він накладає товстий шар мазі на рану. Вона холодна. Мені на кілька хвилин стає легше. Допоки він не стягує ремені на моїх шинах, аби знерухомити ногу, й у скронях сильно застугоніло. Я з усіх сил вчіпляюся руками в ковдру, проклинаючи власну долю. Маттіас говорить до мене. Його губи ворушаться, та я нічого не чую. Гадаю, він хоче сказати, що вже закінчив. За кілька секунд біль трохи відступає, й його голос ледве долітає до мене, неначе ми були далеко один від одного.

Терпи, — каже він, — терпи, потрібно зайнятися й іншою ногою.

Сорок п’ять

Гадаю, протягом ночі випало трохи снігу, але сьогодні вранці небо синє й низьке. Виблискують бурульки, що звисають із карнизу.

На плиті стоїть казан, повний снігу. Цієї осені Маттіас носив воду зі струмка, який біжить у бік села. Вона була чистою і прозорою. З присмаком гладеньких камінців і коріння. Маттіасу іноді доводилося розбивати лід, щоб наповнити відро. Спочатку досить було просто натиснути на льодяну кірку, та невдовзі вже знадобився дубець, а потім і сокира. А далі він полишив це й почав топити сніг. Смак не той, але не мені скаржитися. Тут усім опікується Маттіас. Він топить плиту, він готує, він випорожнює горщик, в який я справляю всі свої потреби. Він вирішує, він добуває, він відповідає. Тут саме він володар часу й простору.

Я ж немічний імпотент. У мене немає сил, і ще менше здатності рухатися. Я не наважуюся навіть говорити, відповідати. Спілкуватися. Та й не хочу. Волію розмірковувати про свою невдачу на самоті. Спочатку Маттіас не розумів, чому я все мовчу. А з часом, гадаю, просто звик.

Відтоді, як сталася аварія, мені важко відстежувати перебіг подій. Через біль, лихоманку й утому мені здається, що звична тривалість днів порушилася нетерпеливістю снігу. Як на мене, все сталося надзвичайно швидко. Аварія, ангели-рятувальники, операція, — і ось я тут, із Маттіасом. Я добре знаю, що він ніколи не хотів бути зі мною. Що моя присутність його обтяжує, заважає йому. Що його плани порушилися. Звідтоді, як не стало світла, усе йде не так, як йому хотілося б.

Коли мене знайшли під перевернутим авто, рятувальники добре бачили, що я безнадійний. Сподіватися було ні на що. Після зіткнення ноги були суцільним місивом. Я втратив багато крові. Випадково один із них, посвітивши мені в обличчя, упізнав мене. І переконав інших віднести мене до села.

Ішов дощ. Потоки води лилися на ліс. Пригадую, як ті, що несли мене, насилу просувалися через багнюку. У селі не було лікаря. Лише ветеринар і аптекар. Після знеструмлення села саме вони лікували поранених і хворих. Вони ж бралися і за важкі випадки, коли вже ні на що було сподіватися.

Мене поклали в темній кімнатці. Обмотали ноги товстим шаром бинтів і кайданками прикували зап’ястки до ліжка. Трохи світла просочувалося між віконницями. Щораз, коли я підводив голову, щоб подивитися, де я, біль миттєво пронизував усе тіло.

До мене регулярно навідувалися. Щоб нагодувати. Щоб дати ліки. Щоб ставити питання. Як мене звати? Куди і звідки я їхав? Що трапилося? Мені було боляче, дуже боляче, і , що схилилися наді мною, виглядали як тіні за безкінечною водяною завісою. Вони наполягали, щоб я знов і знов відповідав на ті самі питання. Я міг стільки завгодно кричати і відмовлятися, вони казали, що не розуміють нічого з того, що я кажу. Вони явно питали себе, чи варто вкоротити мої страждання, а чи лікувати мене.

Коли мене врешті-решт залишали на самоті, я нашорошував вуха, щоб збагнути, що відбувається у сусідній кімнаті. Люди заходили й виходили. Іноді вони підвищували голос, і мені вдавалося розібрати, що там говорять. Іноді вони переходили на шепіт, і годі було щось розібрати. Удар був сильним. Я був розгубленим. Я спав в автомобілі. Я шукав свого батька. Мої спогади плуталися. Я знов і знов бачив ту сцену. Дні й ночі в дорозі. Аварія на лінії електропередач, пограбовані заправні станції, міліція обабіч доріг, паніка в містах. І раптом, за кілька кілометрів від села, у змореному світлі фар — дві підняті до неба руки. Вищання шин по асфальту. Щось летить. Глухий удар. Кров. Тріщина у вітровому склі. Авто перевертається кілька разів. Моє тіло викидає з салону. І вага перевернутого автомобіля на моїх ногах.

Я покинув це село понад десять років тому. Більше десяти років я не давав про себе знати, ну, майже не давав. Я поховав минуле і вважав, що ноги моєї тут більше не буде. Та рятівник не мав жодного сумніву щодо мене й наполягав, аби мене лікували. Його голос ясно чувся за стіною.

Годі. Ми не можемо просто залишити його помирати. Ви не впізнаєте його? Це син механіка. Його давненько тут не було. У нього шок, дайте йому шанс. Його батько нещодавно помер, та в нього є й інші родичі у селі. Його дядьки і тітки живуть з того краю, де дорога до шахти. Піду приведу їх.

Прийшли мої дядьки й тітки. Спочатку я думав, що бачу привидів, а потім почув їхні голоси, й сльози навернулися мені на очі.

Так, підтвердили дядьки, вражені моїм жалюгідним станом, це справді він. А тітки тим часом брали мене за руки й намагалися зрозуміти, що зі мною стало. Я був настільки радий їх бачити, що не міг нічого до пуття сказати.

Кайданки, зніміть із нього кайданки, — вимагали вони. — Негайно.

Їм пояснили, що я був надто збудженим, відколи ді­знався про смерть батька, і не слід допускати, щоб я ще погіршив мій стан після травм. Дядьки й тітки вийшли до сусідньої кімнати. Вони говорили про мій стан, але мені погано було чути, що вони казали. Схоже, все серйозно.

Трохи згодом ветеринар і аптекар зайшли до кімнати. Вони влаштувалися біля ліжка. Ветеринар увімкнула свого ліхтаря на лобі й взялася різати пов’язки, якими були обмотані мої ноги. Я спостерігав за нею краєм ока, бо її обличчя когось мені нагадувало. Її обличчя витягнулося, коли вона оцінила серйозність ран. Вона обернулася до аптекаря. Той кивнув головою. Одягаючи маску й рукавички, вона кинула на мене погляд, і я зрозумів, що вона мене теж упізнала. Щойно аптекар затулив мені рота й носа тампоном, вона звеліла мені рахувати до десяти. Її голос. Так, її голос дещо мені нагадав. Так, її голос, я згадав його, але не міг згадати її імені. Промінь від її ліхтаря снував по кімнаті. А тоді настала чорнота.

Коли я прийшов до тями, то не розумів, де знаходжуся. Добре, що біля мого узголів’я чергували мої тітки. Я чув, як вони перешіптуються. Я підвів голову і побачив, що мої ноги були знерухомлені масивними дерев’яними шинами. Тітки помітили мій рух і заквапилися до мене.

Не переживай. Операція пройшла успішно. Усе владнається. Ти виберешся. Тримай, попий трішки. Відпочивай. Треба набиратися сил. Так, відпочивай.

За кілька секунд я геть утомився й знову поринув у кошмар погоні, голодних тварюк і всіляких лабіринтів, які змінювали один одного, неначе в одному суцільному темному сні.

Назавтра чи післязавтра, уже й не знаю, спаситель прийшов мене провідати. Він зняв із мене кайданки. Приніс воду, скоринку хліба й консервованого тунця. І теж не оминув нагоди поставити мені кілька питань. Побачивши, що я не відповідаю, він на хвильку змовк, а потім змінив стратегію.

Навіть якщо струм і повернеться, ніщо вже не буде, як раніше. Знаєш, усе, що трапилося відколи сталася аварія на лінії, занапастило попереднє життя. Тут, можливо, ведеться трішки краще, ніж у місті, але упевненості немає. Спочатку всі трималися, а потім дехто запанікував, багато хто втік із села, інші намагалися скористатися ситуацією. Зараз ми відновили спокій. Розподіляємо їжу й обходимо село, патрулюємо. Знаєш, треба залишатися пильними. Усе може піти шкереберть від найменшого непорозуміння. Спасителя перервала поява ветеринара й аптекаря.

Як він?

Не так уже й погано.

Ветеринар оглянула ноги, тоді як аптекар нагодував мене сумішшю різних пілюль.

Лихоманки немає, — сказала ветеринар, міряючи температуру.

Завдяки тому, що я йому даю, — додав аптекар, — і тільки.

Ветеринар підійшла ближче, щоб сказати, що мої кістки були переламані в багатьох місцях. Вона раніше вже лікувала такі випадки, але тільки у корів, коней і собак.

Я дивився на неї й посміхався.

Вона провела рукою по моєму волоссю.

Ти виберешся.

А потім разом із спасителем вони вийшли до сусідньої кімнати. Я чув голос аптекаря за перегородкою.

Він вижив в аварії, добре переніс операцію, та до ран врешті-решт потрапить інфекція. Цього не уникнути. Знадобиться багато антибіотиків, анальгетиків, а наші запаси обмежені.

Вони запитували себе, хто візьметься опікуватися мною. Звісно, мої дядьки і тітки. Після знеструмлення усі перевантажені. Стільки треба зробити. Хто ще подбає про важкопораненого? Лікуватиме його, годуватиме, митиме?

Вони стишили голоси, і я загубив нитку розмови.

За кілька днів мої ноги опухли і рани стали настільки болючими, що я ледве міг дихати. Тіло заніміло і вкрилося потом. Я потребував допомоги в усьому. Біля мене хтось постійно чергував. Із заткнутими вухами, щоб не чути мого постійного гарячкового лементу.

Двічі на день Марія приходила робити мені ін’єкції. Це давало кілька годин перепочинку, перш ніж біль повертався й затьмарював погляд.

Я так і знав, — зітхав аптекар, — що ми віддамо йому всі наші ліки.

Завдяки пігулкам й ін’єкціям мені вдавалося поспати. Та коли розплющував очі, не міг збагнути, чи спав я кілька хвилин, кілька годин, а чи кілька днів. Найчастіше мені снилося, що мене притисли до землі й рубають ноги. Сокирою рубають. І це не було кошмаром. Я раптово відчував себе вільним.

Дядьки і тітки навідувалися часто. Навіть якщо все довкола мене було лише театром тіней, я чув, як вони говорили, щось розповідали й навіть іноді жартували. А одного дня мені пояснили, що більше не можуть чекати на мене. Настав період полювання. Багато родин уже подалися до лісу. Струм усе не з’являвся, і слід було забезпечити запаси їжі на зиму.

Йдемо до мисливського табору, пояснили мені, повернемося за кілька тижнів, з м’ясом, багато м’яса. Ми хотіли б узяти й тебе, та в тому немає сенсу. Не хвилюйся, до нашого повернення ти в надійних руках. Ми вирішили, що подбаємо про тебе. А ти маєш зосередитися на одужанні.

Вони по черзі попрощалися і пішли. Мені хотілося їх затримати.

Згодом до моєї кімнати зайшла невеличка група. Спаситель, ветеринар й аптекар. Хтось узяв слово, казав, що й мови не може бути, щоб я залишався тут, у цьому будинку. Я відчував, як погляди довкола мене ковзають по стінах, перекочуються підлогою і губляться в тріщинах на стелі. Ніхто не хотів брати на себе додаткових зобов’язань. Може, варто було б залишити мене там, під моєю автівкою. Ветеринар порушила тишу, запропонувала опікуватися мною. Аж поки повернеться моя сім’я. Аптекар різко обірвав її.

В тому немає жодного сенсу, ми не можемо забрати його до себе. Ми зробили все, що могли. Є й інші хворі. Ними теж потрібно займатися.

Спаситель вийшов наперед, неначе хотів щось порадити. Але так нічого й не сказав.

Я можу все владнати, знову заговорив аптекар, це зніме тягар з усіх. Ви ж бачите, він страждає, як мученик.

Ветеринар уважно подивилася на спасителя. Саме цієї миті, напевне, він і згадав про старого, який поселився у будинку на схилі.

Пригадуєте, той старий, який прибився сюди на початку літа. У нього були негаразди з автівкою, і він шукав механіка. А потім вона зламалась остаточно, й він не зміг поїхати. Він облаштувався у будинку на березі. Інколи він вибирається в село. Знаєте, коли його питаєш, він увесь час повторює, що йому потрібно повертатися до міста, що його сусідка приїде по нього не сьогодні-завтра. Та вона так і не приїхала. Якщо чесно, ніхто не вірить у його вигадки, але всі знають, що він охоче бере їжу, яку йому дають. Я з ним якось здибався біля церкви. Трохи поговорили. Звісно, він немолодий. Але, знаєте, має непоганий вигляд. І голова в нього ясніша, ніж ми думаємо.

Отой? — здивувався аптекар. — Він тут намагався викрасти машину. Я заскочив його, коли він пробував зламати дверцята. Схоже, він нічим не займається, нічого не робить. Старий пройдисвіт. А чом би й ні? Можемо довірити йому нашого пораненого.

Сорок п’ять

Цього ранку, як і щодня, Маттіас робить вправи. Із зосередженістю відьмака він виконує серії дивних поз, довгі розтяжки, раптові стискання. Іноді, він завмирає в одній позі протягом довгих хвилин. Його нерухомість могутня, підземна. Та зазвичай він чергує рухи і робить глибокі вдихи. Нагинається, розгинається, робить повороти. Рухи в нього м’які й широкі. Коли він видихає, чутно, як з силою скорочується його діафрагма. Таке враження, наче він надзвичайно повільно бореться, з невідомим, з ведмедем, з монстром. А потім, зовсім неочікувано, він зупиняється, з переможним виглядом випрямляється й починає свій день.

Дещо розвиднілося, та сонце зависає над лісом. Тут і там промені пронизують гострокіл дерев. Я беру зорову трубу й розглядаю околиці. Жодного сліду на снігу, за винятком слідів від важких кроків Маттіаса і від легких стрибків білок. Інші тварини пішли глибоко в ліс. Так вони виживають, захищені від чиїхось поглядів.

Маттіас готує каву. Оскільки кави залишається мало, він змішує дві ложки гущі з однією ложкою свіжої кави.

Саме цим він і займався, коли мене сюди принесли. Дивно, але я добре пам’ятаю той запах, який панував у кімнаті. Коли він відчинив двері, ветеринар постала перед Маттіасом під дощем. Позаду неї спаситель і аптекар тримали мене на ношах. Він запросив усіх увійти і запропонував кави.

Лихоманка й антибіотики занурили мене у летаргійний стан, який не мав нічого спільного зі сном. Я був у своєрідному стані пасивного яву, на півдорозі між комою й чистим сном. Я не рухався, не говорив, однак усе чув.

Хто це? — найперше запитав Маттіас, схиляючись наді мною.

Це син механіка, — відповіла ветеринар, — він потрапив у автомобільну аварію.

Спаситель обійшов кімнату. Тут була плитка на дровах, крісло-гойдалка, стіл і диван. Було й односпальне ліжко біля вікна.

Ви добре влаштувалися, — зауважив він.

Будинок стояв покинутим, коли я прийшов. Я облаштувався у цій кімнаті в очікуванні.

В очікуванні чого?

Маттіас якусь мить вагався.

В очікуванні моєї сусідки, — врешті мовив він. — Вона спізнюється, та все ж приїде за мною. Напевне приїде. Вона знає, що я маю повернутися до міста. Вона розуміє.

Спаситель потер підборіддя. — Ви вже давно про це говорите, хіба ні? Чому ви так прагнете повернутися до міста? За нормальних обставин — це вісім годин дороги, і ви ж знаєте, що через аварію неможливо подорожувати, як хотілось би. Всюди перекриті дороги, міліція, розбійники. Схоже, в місті — суцільний хаос, аварії на кожному перехресті, магазини розграбовані, люди втікають. Може, вашій сусідці щось стало на заваді, — підсумував спаситель, зважуючи кожне слово.

Вона приїде, — запевнив Маттіас, — вона приїде.

А якщо не приїде? Що ви робитимете? Викрадете машину?

Очі Маттіаса тонули на дні чашки з кавою.

Пального немає зовсім, ви ж знаєте.

Я маю повернутися до міста, — повторив Маттіас.

Потім, гадаю, вони помовчали якусь хвилю, неначе розмова підійшла до завершення. А тоді спаситель взяв слово.

Нам пощастило, наше село сховане у лісових нетрях. Знеструмлення створює певні труднощі, але хоча б усе під контролем. Ми пильнуємо за входом до села, порахували наші запаси, допомагаємо один одному.

Маттіас ні на кого не дивився. Він чекав продовження.

Знаєте, дехто каже, що слід спорядити експедицію, якщо знеструмлення й далі триватиме. Потрібно сконтактувати з рештою світу. Спочатку підемо до сіл, що стоять на березі, а потім до міста. Багато хто хоче відшукати там рідних. Що, знаєте, природно, коли вони тривалий час не дають про себе знати.

Спаситель зробив паузу і кинув погляд у мій бік. У цей момент, добре пригадую, туман від ліків змушував мене зосереджуватися, щоб стежити за тим, що діється довкола.

Хочу зробити вам пропозицію, — вів далі спаситель, — ви піклуєтеся про нього, а ми включимо вас до експедиції, яка відбуде до міста. Від сьогодні й до від’їзду у вас буде право на їжу на двох. Це дасть вам змогу пережити труднощі. І вам не доведеться спускатися у село, я приноситиму все сюди.

Маттіас дивився у вікно.

Я маю повернутися до міста до зими.

Розумію, та для організації такого походу потрібен час. Потрібно знайти пальне, їжу, спорядження. Треба подбати про безпеку, прокласти маршрут. І, знаєте, ніхто не хоче, щоб зима застала його в дорозі, особливо, якщо дороги не чистять від снігу.

То коли ви плануєте вирушити?

На весну.

На весну? — розчаровано перепитав Маттіас.

Так, цієї весни. Щойно по дорогах можна буте про­їхати.

Занадто пізно, — забідкався Маттіас, — що ж робити?

Чекатимете і піклуватиметеся про нього. Це й буде вашим внеском. Ну, а вас включать до експедиції.

Стан у нього кепський, — пробурчав Маттіас, — оглядаючи мої шини.

Так, але він оклигає.

Ви так гадаєте? — кинув Маттіас, здіймаючи догори брови.

Ветеринар хотіла щось додати, та аптекар зробив їй знак зачекати. Маттіас ходив туди-сюди по кімнаті.

А дрова для опалення?

Я займуся цим, — запевнив спаситель, — принесу вам усе, що потрібно.

Маттіас роздумував.

Я приходитиму щотижня, — нарешті заговорила ветеринар, — щоб допомагати вам і стежити, як він одужує.

Маттіас хитнув головою.

Покладіть його он там, — злетіло з його губ, він показав на ліжко біля вікна. — Я спатиму на дивані.

Спаситель і ветеринар так і зробили.

Давайте я перев’яжу його разом із вами, таки ви знатимете, як і що робити.

Аптекар вийняв моток бинтів, аптечку першої допомоги й баночки з пігулками. Тим часом спаситель сів на табурет біля входу і запалив сигарету.

Він не говорить? — запитав Маттіас.

Майже ні, — відповів спаситель, — знаєте, після такої аварії й ліків це цілком нормально. А ще, гадаю, його сильно вразила смерть батька. Дайте йому трохи часу.

Коли ветеринар зрозуміла, що Маттіас добре запам’ятав її поради, вони знову закріпили шини і кинули вологі бинти у гирло топки.

Якщо не вистачить мазі, то можна присипати рани цукром. Він частково поглине інфекцію. Та передусім не забувайте давати йому антибіотики.

Є ще знеболювальні порошки, — зауважив аптекар, — вони мають його заспокоїти, якщо дуже кричатиме.

Спаситель подякував Маттіасу і запросив обох своїх товаришів до виходу. І коли він останнім переступав поріг, Маттіас поклав руку на його плече.

А якщо він не оклигає?

Ви покличете нас якнайшвидше. Але не забувайте, його життя — у ваших руках.

Зроблю все, що зможу, збентежено пробурчав Маттіас.

Усе буде добре, — відказав спаситель, виходячи за двері, — я прийду за кілька днів, з дровами й харчами.

А як вас звати? — спитав Маттіас, — скажіть своє ім’я.

Жозеф. Вона — Марія, а отой — її чоловік Жозе, — сказав він, показуючи на ветеринара і аптекара.

Після того, як Жозеф пішов, Маттіас ще довго стояв перед відкритими дверима.

Марія, так, саме так, її звати Марія, — подумав я, перш ніж мене знову поглинув туман.

Сорок п’ять

Я в кімнаті сам-один. Маттіас пішов робити обхід на снігоступах. Я підтягую стареньку ковдру, якою вкриті мої ноги. На іншому кінці ліжка, на кілометровій відстані, пальці моїх ніг фіолетові, але вони ворушаться. Через шини це єдине, чим я можу ворушити.

Я досі відчуваю, як мене стискають лещата болю, але лихоманка минула. Я вже не прокидаюся раптово, задихаючись, шукаючи хоч якісь орієнтири. Тепер я впізнаю кімнату, вікно поряд із ліжком і обличчя Маттіаса. Коли розплющую очі, то знаю, де я, хто я і що чекає на мене.

Невдовзі після того, як мене перенесли сюди, у мене підскочила температура, і я почав цокотіти зубами. Маттіас увесь час залишався біля мого узголів’я. Він міняв пов’язки й простирадла, просякнуті потом. Витирав моє обличчя, шию, і клав холодні компреси. А ще говорив. Не пам’ятаю вже, що він казав, та він розповідав купу речей, історії, пригоди, скажімо, одіссею чоловіка, переслідуваного жорстоким богом, коли він захотів повернутися додому після двадцяти років блукань. Вранці він переривав свою розповідь і йшов спати на диван. Згодом, коли він прокидався, підіймав мені голову, давав мені пити й ліки. Пігулки були різних кольорів. Вдень я боровся з невидимою безоднею. Вночі спав з розплющеними очима. Як сплять мерці.

Найчастіше мені снилося, що я бігаю. Бігаю щодуху по вигинах лабіринта. Скрізь, куди б я не йшов, долі була червона нитка. І я біг, наче якесь чудовисько переслідувало мене. Я не бачив його, але воно було там, позаду мене. Я явно чув його гучне дихання й стукіт його копит позаду. Воно наступало мені на п’яти. Його ікла проштрикували повітря у намаганні відірвати мені ноги. А я, я продовжував бігти. Я спав і уві сні не озирався.

У розпал лихоманка я, напевне, втратив свідомість, бо пригадую, коли оговтався, мене, задиханого, міцно тримав Маттіас. Ми були надворі під зливою. Моє тіло палало, й холодна вода допомогла мені прийти до тями, неначе мене занурили в крижану купіль. Коли я опритомнів, Маттіас звів голову до неба, наче він сам щойно врятувався. Дощ струменів по його обличчю й волоссю, що злиплося на лобі. Потім він підняв мене й заніс до середини. З натугою. Бо ми промокли, й мені ледве міг триматися за його шию. Коли він поклав мене на ліжко, я був настільки слабкий, що, здавалося, провалююся в простирадла. Маттіас сперся руками об коліна, щоб перевести подих.

Впродовж наступних днів моя лихоманка спала і стан стабілізувався. Тоді я відчував тільки легке поколювання. А ще нещадний біль, пронизливий, який захопив мене повністю. Неначе тисячі цвяхів пронизували мою шкіру з середини, проштрикували хребет, застрягали в легенях, у ступнях, пришпилювали мене до ліжка. Чорний крижаний біль, що змушував мене розплющувати очі серед ночі й боятися, що вже ніколи не зможу ходити.

Анальгетики, якими годував мене Маттіас, зменшували мої страждання, але діяли вони якихось кілька годин. Тож час від часу він розтирав мені ноги. Він сідав на ліжко, знімав намоклі бинти й розминав мої стегна, гомілки, ступні. Мені не подобалося, що він місить мене, неначе свій чорний хліб. Та робив він усе дуже обережно, щоб не зачепити ран. З кожним сеансом набряк меншав, і мене менше морозило.

Я можу рухати пальцями ніг десь на іншому кінці свого тіла. Гадаю, мої кістки потроху зростаються, рани гояться, і пеніцилін робить свою справу. Проте чіпкий, невідступний, невгамовний біль залишається. Одним рухом я розкриваю свої ноги. Мої шини було зроблено поспіхом із дерев’яних дощок, до яких цвяхами прибили пояски замість ременів. На одній шині видно сліди пилки. На іншій — слід від вибитого молотком шарніра. Я схожий на монстра зі шматків дерева, болтів і змотаних докупи частин тіла. Та краще так, ніж ніяк.

До лікарень далеко. Як у просторі, так і в часі.

Сорок сім

День хилився до вечора. Маттіас щойно повернувся з прогулянки, роздмухав вогонь і пішов на той бік узяти якусь книжку. Маттіас багато читає і, оскільки я не виказую ніякої зацікавленості опусами, які він залишає біля ліжка, він іноді їх мені переповідає. Як от про двох волоцюг, які сперечалися під деревом, в очікуванні когось, хто так і не прийшов.

Щораз, як він іде на той бік, через напівпрочинені двері віє протяг. Щоразу цей потік холодного повітря вириває мене з заціпеніння, і я витягую шию, щоб побачити, що ж там усередині цього просторого будинку, з якого пішло життя. Та я не бачу нічого, окрім темного коридора й світла в іншому його кінці.

Ми мешкаємо у прибудові до великого дому, у літній кухні. На веранді з плитою і великим вікном на південь. Коли небо безхмарне, сюди потрапляє багато сонця, яке нагріває кімнату. А коли воно ховається за обрій, у плиту треба підкидати дрова. Хоча й помітно деякі сліди втоми конструкції, як-от кілька темних кіл від води, що просочилася, проте видно, що флігель старанно опоряджували. Карнизи прикрашені розетками, паркетна підлога. На стінах ще й досі можна вгадати місця, де висіли картини.

По центру веранди видно ляду. Вона веде до порожнього підвалу. Маттіас використовує як погріб. Він складає там м’ясо, овочі й усе, що потрібно тримати в холоді або вберегти від морозу.

Злегка похилу стелю перетинають широкі дерев’яні балки. Гадаю, влітку дощ тарабанить по вкритому листовим залізом даху, як по барабану. Таке собі турготіння, що нагадувало б надійну кабіну автівки й легкість далеких відстаней. Та зараз сніг збирається там безшумно. Якщо прислухатися, можна почути тільки слабке рипіння балок над головою.

Маттіас з’являється у рамці дверей. Схожий на першовідкривача, що стоїть на носі корабля.

Угадай, що я знайшов, — мовить він запально.

Якусь мить двері за ним залишаються відчиненими. Коридор потопає у темряві і, схоже, веде до просторої зали. Я уявляю помешкання з високою стелею, просторими кімнатами і численними переходами. Такий собі лабіринт, в якому одні кімнати з’єднані між собою, а інші не мають виходу. Широкі сходи ведуть на інший поверх, а ще там висить люстра над обіднім столом, є солідна бібліотека й викладений каменем камін у вітальні. Єдине, у чому я впевнений —цей будинок для нас завеликий. Будинок, який неможливо обігріти, не спаливши усі наші запаси дров за якихось кілька тижнів. А тоді померти від холоду, після того, як спалимо всі меблі.

Ну, здогадаєшся? — наполягає Маттіас.

Він дивиться на мене і сподівається на відповідь, якої так і не отримує.

Це шахи, — каже він і зітхає, — думав, ти зрадієш.

Одним порухом стегна він зачиняє двері. І потойбічні лабіринти зникають так, як і з’явилися, і стіни веранди обступають нас.

П’ятдесят шість

З настанням ночі здіймається вітер. Його пориви струшують веранду. Падає сніг. Я чую, як сніжинки б’ються об шибки, наче обдурені відблисками пташки.

По цей бік темного вікна я бачу власне обличчя. Широка пляма тіні, запалі очі, масне волосся, кошлата борода. А під ковдрою обриси мого простертого тіла, худого, ні на що не придатного.

Матіас сидить у кріслі-гойдалці. Він ремонтує ремінець на одному зі своїх снігоступів. Олійна лампа блимає. Кіптява поволі збирається на скляній колбі. Треба підрізати гніт, та Маттіас не бачить, поринувши в своє заняття.

Ми поїли. Посуд чистий, мітла пройшлася, де потрібно, дрова занесені. Усе в порядку. Не знаю, як йому вдається. Години плутаються, дні повторюються, а Маттіас, він оживає. Він ніколи не зупиняється. Справді, ніколи, хіба іноді для того, щоб почитати. Від темна до темна він гарує, він прибирає, він куховарить Він поспішає поволі, без метушні. Він завжди має рацію, як сніг, що падає надворі. Постійно щось вимагає уваги. Зима стугонить, відсутність електрики відкинула нас далеко у часі, а найбільшою небезпекою залишається безцільність.

Навіть якщо я не зможу змиритися зі своїм станом, та можу вважати, мені пощастило, що я потрапив сюди. Може, я ніколи й не зможу знову ходити, я втратив смак до розмов, але я не помер. Принаймні, поки що.

Маттіас закріплює шкіряного ременя і впівока спостерігає за мною.

Знаєш, коли була велика війна, багато призовників відмовлялися йти до війська, — кидає він. — Дехто поспішно одружувався, інші, як мій батько, воліли сховатися в лісі, щоб про них забули. Але вибір іти до лісу був не з легких. Зими тоді були суворішими. А мисливці за винагородами терпляче спостерігали за сільськими околицями у пошуках найменшої ознаки життя. Рушничний постріл, стовп диму, незвична прокладена у снігу стежка. Військова поліція давала добру винагороду за донос або хоча б за інформацію, яка дозволяла відшукати і вистежити дезертирів. Та переважно громади їх таємно підтримували. Залишали продукти у стратегічних місцях. Нещасні чоловіки забирали їх уночі, не привертаючи нічиєї уваги, й поверталися в гори, щоб і далі виживати. Навіть серед зими вони розводили вогонь лише тоді, коли спадала темрява, і тільки ясними ночами, були обережними і не розпалювали вогнище там, де й учора. У своїх схованках ці молоді чоловіки займали себе, як могли, і спостерігали, як ліс поволі змикається довкола них. Вони ремонтували одяг, грали в карти й чистили мисливську зброю. Іноді між ними виникала напруга і, коли змінювалися вартові, вони кидали недовірливі погляди на побратимів. Не зважаючи ні на що вони знали, що ніхто нікому не загрожує. Щоб вижити, вони мали разом боротися з холодом, голодом і нудьгою. Таким чином вони швидко зрозуміли, що, безперечно, найважливішим завданням було розповідати історії.

Дме сильний вітер. Його пориви вриваються у розповідь Маттіаса і змушують скрипіти стіни веранди.

Незгодні або ж дезертири, що одне й те ж, — продовжує Маттіас, — мали проводити зиму в укритті, захованому глибоко посеред ніде і берегти сили в очікуванні весни. Весняне визволення. З таким, як ти, це не спрацювало б. Нас або знайшли б, або ми повбивали б один одного. Ніхто не вижив би поряд з кимось, хто відмовляється говорити.

П’ятдесят шість

Я прокидаюся. Сонце вже високо, і сніговий саван виблискує на морозі. Засліплює. Я погано спав цієї ночі, ноги не давали спокою, біль стискав кістки, і мені не вдалося склепити очей.

Маттіас пере, стоячи на колінах перед пластиковою балією. Він хвацько тре нашу одіж із пральним засобом і розвішує її на мотузці для білизни, що над плитою.

Матіас мене дратує. Він не тільки невтомний, але й навдивовижу спритний. Він нахиляється, підводиться і крутиться довкола себе, наче його вік — тільки маска. Коли щось падає у нього з рук, то він часто ловить його ще до того, як воно упаде на землю. Рухи в нього м’які й енергійні. Іноді повільні, та завжди м’які й енергійні.

Часто він гарує мовчки, а буває, що стає занадто говірким. Коли міняє мені пов’язки, коли підкидає у вогонь дрова, коли варить суп, коли миє посуд він базікає, він патякає, він теревенить. І якщо я ніколи не відповідаю йому, то мабуть тому, що він проводить час у роздумах вголос.

Він виріс у світі, схибнутому на роботі і на днях, як сам часто говорить. Перед самим початком великої війни. Усі вулиці в його селі були ґрунтовими. Хати були наповнені дітьми, які доношували чоботи, порвані старшими. Усе життя крутилося довкола роботи й кількох молитов.

То були інші часи, говорить він далі цього разу, я втікав від сімейного гармидеру до коваля навпроти, щоб подивитися, як він орудує молотом і говорить до коней. Якщо напружитися, то я й зараз почую його хрипкий голос і запах смалених копит, вогню, заліза. Єдине місце, де можна було мріяти про щось інше. Наче кожна щойно підкована тварина могла віднести мене кудись далеко. Мої батьки померли молодими і забрали свою епоху із собою, я успадкував будинок, і минуле потроху конало. У серці кузні вже не було вогню. Газети кричали про майбутнє, і нові обіцянки прискорювали ходу. За кілька кілометрів видно було кістляві конструкції міста. Мрії проступали зусібіч у струменях диму, говорили про те, щоб освітлювати вулиці, щоб рити тунелі, зводити будинки, вищі за дзвіниці. У мене народилися діти, поля сховали під асфальтом, церква зникла за баштами офісів. Родинне гніздо розчинилось у плетиві перехресть, швидкісних доріг і рекламних щитів. Довкола підйомні крани наступали на обрій, висів важкий запах бітуму, який давив на дахи, на вулицях без кінця відкривали й закривали міські нутрощі. Зі свого балкона я чув спів сирен. Іноді бачив проблискові маячки, які продиралися через затори, іноді не бачив. То були страждання далекі, безіменні. А потім діти роз’їхались, і будинок став завеликим і занадто порожнім. Кімнати перетворилися у годинникові башти. Нам самим, моїй дружині й мені, доводилося споглядати безкінечне будівництво, черговий фронт робітників і скрегіт механічних лопат, які орудували, неначе могутні і слухняні тварини. Пригадую пил, який плавав у променях сонця. Поява у нашому домі онуків стала для нас святом. Моя дружина випромінювала щастя. Навіть попри п’ятдесят років спільного життя мені не набридла її краса, її шарм, її благородство. Але час підступний. І моя дружина почала трішки більше чіплятися за якісь власні орієнтири. Пам’ять почала її підводити, а голос губився у нескінченних фразах. Збентежена, вона часто роздратовано мовчала. Рухи її стали незграбними. Її погляд був сповнений сумнівів. Я вже й не знав, хто з нас двох не впізнає іншого. А тоді вона упала у ванній кімнаті. І я відчув швидкий кінець. Потім телефонний дзвінок, очікування швидкої. Її відвезли за кілька кварталів, до будівлі, зробленої з ліфтів і коридорів. Я ходив до неї щодня. Її зіниці раптово вицвіли, і, здавалося, вже нічого не мало для неї значення. Вона знову почала посміхатися і не виявляла жодного наміру повертатися з того свого зачарованого острова. Вона знала, що я щодня буду там, біля неї. Щодня. З віком і через втому послідовність речей плутається. І до власних спогадів ми ставимося з меншою довірою, ніж до того, що вже забули. Мені був потрібний перепочинок. Більше простору й повітря. Тож я поїхав на тиждень на своєму старому авті. Кермувати і й роздивлятися довкола. Роздивлятися довкола й кермувати. Зробити велике коло і зі свіжою головою повернутися до дружини. Кілька днів по тому я обламався посеред лісу. Я дійшов аж сюди, щоб знайти механіка. А потім не стало електрики. Спочатку я думав, що моя сусідки приїде по мене. Так вона сказала, коли я говорив із нею по телефону. Гаразд, я виїжджаю сьогодні увечері і завтра буду там. Минуло кілька днів, вона так і не приїхала. А телефонні лінії вийшли з ладу. Я ще чекав на неї деякий час. Не розумію, вона жінка, гідна довіри. У відчаї я хотів викрасти машину, але не знав, із чого почати. Хай там як, люди спорожнили усі баки і ревниво оберігають залишки пального. Виходу не було. І я облаштувався тут. А одного вечора пастка замкнулася. Мені принесли скаліченого молодого чоловіка, якого лихоманило. Тебе.

Маттіас все ще стоїть на колінах перед балією, між купою одягу й відром води. Над ним на мотузці для білизни штани, сорочки, шкарпетки і нижня білизна нагадують ретельно розвішене ганчір’я.

Моя дружина чекає на мене, — пояснює він, припиняючи терти, — вона чекає, коли я прийду. Щодня вона чекає, що я прийду. Я їй обіцяв. Мені потрібно повернутися до міста. Мені потрібно повернутися, щоб бути поруч із нею. Я обіцяв їй. Я обіцяв, що ніколи її не кину. Обіцяв померти разом із нею.

Маттіасів голос тремтить. Таке враження, що він от-от розридається.

Поглянь, — каже він, дістаючи з кишені фото, — це вона.

Я не знаю, як реагувати, тож беру зорову трубу і роздивляюся нерухомий краєвид. Снігова лінійка показує те саме, що й учора.

П’ятдесят шість

Сьогодні похмуро, і дерева тісніше притискаються одне до одного. Барометр показує вниз. Можливо, буде буря. Важко сказати, коли небо темнішає, завжди здається, що насувається буревій. У цей час синиці галасують під деревами. Коли з’являється сойка, вони завбачливо зникають. А коли та відлітає, вони з’являються одна по одній.

Маттіас приносить мені миску супу, хлібного коржа й кілька таблеток. Він умощується за столом. Хвильку медитує, поки я роблю перший ковток. Після їди він підраховує наші запаси і довгенько стоїть біля ляди, що веде до підвалу. Опісля перекладає мене на диван. Щоб поміняти простирадла. Він підіймає мене, тримаючи під пахви. Коли він тримає мене так на руках, мої ноги гойдаються з боку в бік, як у ляльки-маріонетки.

З дивана я слідкую за силуетом Маттіаса проти світла, у просвіті вікна. Коли він підіймає руки, простирадла надимаються у повітрі й поволі опадають. Наче рятувальний парашут. Я чую, як він шамкає, буркотить, скрипить. Думаю, він звертається до мене, але він ледве вимовляє слова, і таке враження, що вони в’язнуть у нього на зубах. Дивина, що щільніше стуляються мої повіки під впливом ліків, то чіткіше я чую його голос. Неначе він говорив у моєму сні, і його слова змішувалися з моїми мареннями. Наче він намагався увійти в мою голову. Або зачаклувати мене.

До того, як випав сніг, ти не хотів нічого ковтати, а тепер їси, як не в себе. Як льоха. Часто я боявся, що лихоманка здолає тебе. Та ти щоразу вибирався з неї. Ти моя перепона. Моя перешкода. І мій зворотний квиток. Можеш і надалі залишатися холодним, я ж знаю, що ти чіпляєшся за мої слова. Може, ти й добре терпиш біль, але боїшся, що буде далі. Тож я і розказую тобі різні штуки. Що завгодно. Якісь уривки спогадів, омани, брехні. Щораз твоє обличчя світліє. Не набагато, трішки. Увечері я переказую тобі, що прочитав. Іноді досить довго, аж поки світанок не проганяє ніч. Як ота книжка, яку я щойно закінчив, в якій одна оповідь нанизується на іншу, продовжується нею тисячу і один раз, від однієї ночі до іншої. Я з іншого світу, з іншого часу, ти ж знаєш, це видно. Більше одного покоління розділяє нас, і все виглядає так, що впертий непривітний старигань — саме ти. Ми обидва живемо серед руїн, ось тільки мене слово не паралізує, як тебе. Це моя боротьба за виживання, моя механіка, моя світла безнадія. Може, ти хочеш помірятися зі мною? Може, хочеш улаштувати перегони уламків? Проте ти нестепний. Мовчи й надалі. Замовкни ще більше, якщо зможеш, мені все одно. Ти залежиш від мене. Варто буде мені почати грати у твою гру, перестати говорити до тебе, і ти поступово зникнеш у складках ковдр. Ти захочеш, щоб час ішов, але час чигатиме на тебе. Ти захочеш сам себе вилікувати, але тобі не вдасться. Ти прикутий там. Ти рухаєшся у глибини. Але не в змозі робити найпростіші рухи. Ти плюєш на власну долю. Ти не можеш звикнути до думки, що у розквіті літ твоє тіло поламане, розчавлене. Ти підозріливий, я знаю, та все ж навчився приймати від мене догляд і лікування. І ти заздриш мені. Тому що я можу стояти. Поглянь сам, якщо чуєш мене, я стою на власних ногах. Дивись, я більш ніж удвічі старший від тебе і стою сам.

Маттіас робить паузу. Я чую, як він повертається і простує до мене.

Відколи випав сніг, ти кілька разів зронив у гарячці кілька обривків фраз, щось викрикував, щось шепотів. Ти не говорив до мене, але я беру те, що ти мені даєш. У моєму віці махлярство мене вже не чіпляє. Уява — один із проявів відваги. Дивись, дивись іще, краще дивись, ми не помічаємо, а сніг падає, і час спливає. Незабаром, — я кажу незабаром щоб не казати згодом, — але згодом тобі вдасться підвестися, ти вчепишся в мене, щоб спробувати переставляти ноги, одну за другою, і ти сам дійдеш від ліжка до дивана. Від дивана до стільця. І від стільця — до краю плити. Щодня ти дедалі ближче підбиратимешся до своєї мети — дверей. Ти зважуватимеш свої слова, не промовляючи їх. Ти вираховуватимеш товщу зими, і водночас проклинатимеш хурделичну феєрію. Ти вимірюватимеш стан твоїх ран, ступінь нашої самотності, ледачкуватість весни і залишки наших запасів харчів. Ти слухатимеш мене, коли я навіть не знатиму, і не розумітимеш, як ти уникнув смерті. Незабаром, — кажу незабаром, щоб не казати тепер, — у мене не залишиться сил боротися за нас обох. Я не зможу більше ховатися за повільністю своїх рухів, чи за якимись сподіваннями, складеними з різних шматків. Але я вдаватиму. І надалі віритиму у твоє зцілення, у дні, які стають довшими, й у сніг, який тане. Я знову й знову оживлятиму ковальські іскри в кузні, наступ міста і сміх своєї дружини. Я розказуватиму тобі й інші речі, вигадуватиму, якщо знадобиться. У нас немає вибору, це єдина можливість опиратися тому, що на нас чекає. Не хвилюйся. Я залишуся, я дбатиму про тебе. Тобі буде добре. Не хвилюйся, я вдаватиму. Не існує десяти тисяч способів вижити.