Вага снігу

Шістдесят два

Відучора немає найменшого поруху вітру і падають важкі сніжинки. Кристали падають щільно, паралельно. Снігову лінійку ледь видно. Сліди, залишені Маттіасом за останні кілька днів, повністю засипало. Усе тоне у ватяній тиші. Чутно лише, як полум’я б’ється об стінки плити, і як Маттіас розкатує на столі тісто на пиріг.

У двері стукають.

Маттіас повертається, струшуючи борошно на одяг, і поспішає відчинити. Входить чоловік, з якого струменить сніг. Він ставить на землю сумку, яку ніс на спині, і сідає на табурет біля входу. Він роздягається, переводячи подих. Нічого неочікуваного, ми впізнаємо його, його бороду і з невеликими залисинами лоба. Це Жозеф.

Маттіас радий його бачити. Це помітно. Він пропонує Жозефу каву, а потім запрошує підсісти до плити. Жозеф дякує, завертає рукав свого вовняного светра і виймає пакет тютюну. Щойно Жозеф запалює свою цигарку, як кільця щільного диму здіймаються в повітря. Маттіас ставить кип’ятити воду, поглядаючи на мішок, який приніс наш гість, я ж більш-менш випростовуюся у ліжку.

А тоді він питає, намагаючись приховати ледь помітний сарказм, — усе гаразд?

Сніг на його ногах тане, краплі води збираються у невеличкі калюжки. Таке враження, що він сидить на камені й дивиться вдалечінь, на наш пустельний острів.

Шістдесят три

У селі, — починає Жозеф, — дехто каже, що сніг ітиме ще багато днів. Не знаю, як їм удається читати по хмарах, але так кажуть. А ще подейкують, що зима буде затяжною. Хоча не треба бути провидцем, щоб це розуміти. Хай там як, забагато снігу для цієї пори року. Діставатися сюди стає дедалі важче. Навіть на снігоступах. Знаєте, кажуть, що ваш будинок віддаляється від села що не день. Говорячи, Жозеф енергійно розмахує руками, й попіл з його цигарки сиплеться повсюди, та він цього не помічає.

Цього тижня група мисливців повернулася з лісу. На них уже й не чекали. Інші давно вже повернулися зі своїх мисливських заїмок. Вони не хотіли йти в обхід, тож рушили, коли лід на озерах став достатньо товстим, щоб їх витримати. Якщо взяти до уваги всю ту оленину, яку вони принесли, то я їх розумію. Там, унизу, всі зайняті засолюванням і консервуванням м’яса. Це варто побачити.

Коли гасить свій недопалок, Жозеф схиляється в мій бік.

Але ми нічого не знаємо про твою родину. В селі подейкують, що їм не поталанило й вони застрягли в снігах. Ба, казна-що кажуть, знаєте. Може, вони просто вирішили залишитися на зиму в лісі, подалі від аварії й усіх нас. Я не переживаю за них, інші їх зустрічали.

Поки Маттіас готує нам каву, я думаю про мисливську заїмку свого дядька. Вона стоїть на березі річки, між двох вершин гірських хребтів. Пригадую, що течія в тому місці сильна, а провалля зелені і глибокі. Треба переправлятися на каное. З іншого боку — величезні кедри, вкрита мохом земля. Заїмка трохи далі. Потрібно пройти стежкою, з якої виступає коріння. Коли з-за дерев вигулькує комин — ми на місці. Заїмка не надто велика, але місця вистачить для всіх. Вони могли б там добре перезимувати.

Знаєте, — вів далі Жозеф, — у селі відбулося декілька зборів. Не зважаючи на аварію, Жюд наполягав, аби його залишили на посаді мера. Спочатку ми поставилися з недовірою, та Жозе відкрито підтримав його, і зрештою всі погодилися. Врешті-решт, саме завдяки Жюду ми непогано тримаємося. Він координує наші зусилля, пильнує за дорогоцінним залишками пального і опікується розподілом продовольства, яке залишалося в магазині. Знаєте, відтоді, як сталась аварія, половина населення покинула сусіднє село, люди подалися до міста чи до лісу, хто їх знає. Жюд має рацію. Піти геть не дасть нічого. Чи ще щось вигадувати. Слід протриматися зиму. Дивно, але здається, що сніг угамував дух. Майже всі вийшли на останню заготівлю дров для опалення. Я вам невдовзі їх принесу.

Прикутий до ліжка, я кляну свою долю. Мені хотілось би зрубати кілька дерев. А натомість я сукаю ногами в ліжку, затиснутий поміж власною головою й шинами.

А ще, — говорить далі Жозеф, — ми тримаємо в полі зору вхід до села, та з таким снігом, якого все більшає, я здивувався б, якби до нас хтось завітав у гості. Я радий, що вже не потрібно робити обходи і скрізь тягати з собою карабін. Він важкенький, той карабін. А якщо щось станеться, то церковні дзвони заб’ють на сполох. Має ж бути хоч якась користь від тієї церкви. А ще Жюд звелів нам оглянути покинуті будинки, щоб зібрати залишені там продукти. В одному з підвалів ми натрапили на зібраний урожай городини, картоплю, моркву, ріпу.

Кажучи це, Жозеф бере мішок і ставить його на стіл. Маттіас квапливо підходить, схвильований такою кількістю їжі.

А ще надибали стару короткохвильову радіостанцію на сонячних батареях, — продовжує Жозеф.

І вам удалося зв’язатися з іншими селами? — питає його Маттіас.

Ні. Пробували кілька разів, але насправді ніхто не вміє нею користуватися. Та з сонячними батареями ми можемо тепер заряджати наші акумулятори, не вмикаючи генератор. Я ж знайшов ручний насос для води. Ми закопали під сніг шланг і тепер можемо брати воду просто з річки. І зібрали балони з пропаном, пальники, інструменти, ковдри. Дехто скористався нагодою, щоб забрати гроші, які змогли знайти, неначе той день, коли знову з’явиться електрика, стане їхнім зірковим часом. Було навіть кілька коротких перестрілок, але ніхто не наважився втрутитися.

Ти приніс молоко? — перервав його Маттіас.

Наступного разу. У корівнику залишилося всього дванадцять корів. Знаєте ж, інші пішли на м’ясо. Хай там як, череді не вистачило би сіна на всю зиму. Тепер стало важче отримати молоко, його бережуть передусім для дітей села. Але тим, хто спробував твого сиру, він справді сподобався. Дехто готовий робити бартер, щоб отримати ще.

Маттіас підводить голову й питально дивиться на Жозефа.

Кажу тобі, — запевняє Жозеф,він справді добрий, твій сир, тобі слід побачитися з Жаком. Він живе в колишньому магазині мисливства і рибальства. Дивакуватий тип, але саме він завжди робить найкращу пропозицію. В усякому випадку, всі з ним ведуть бізнес.

Маттіас секунду роздумує, а потім продовжує методично розкладати м’ясо, овочі й консерви. Тим часом Жозеф наближається до мене.

Добре, ти продовжуєш набиратися сил, як бачу. Внизу мені не дуже вірять, коли я кажу, що ти оклигаєш. А в мене для тебе подарунок. Я якось пішов глянути на старий вхід до шахти. Я не був там уже років із п’ятнацять. Пригадуєш? Ми часто ходили туди замолоду. Я чув, що дехто з людей знайшов там притулок. Але там не було нікого, просто чутки. Та й що там можна робити, у тій шахті? Ну, окрім як палити у схованці, лякати кажанів, стріляючи по них кульками, і розмальовувати стіни різними тваринами, над якими не владний навіть час? Пригадуєш, авжеж?

Жозеф засовує руку до внутрішньої кишені пальта й простягає мені маленьку коробочку.

Лежала на землі, я наступив на неї.

Поки я збираюся її відкрити, зауважую, що Маттіас спостерігає за нами, ніби нічого й не сталося, укладаючи останні харчі у погребі. В коробочці — рогатка і кілька металевих кульок. Я беру рогатку, перевіряю пружність гумової стрічки, зважую на долоні кульку й кладу її по центру шкіряної накладки. Цілюсь у різні предмети в кімнаті, але вистрілити не наважуюся. Жозеф усміхається.

Я знав, що тобі сподобається. У нас колись були такі ж самі. Наступного разу перевіримо, хто з нас двох іще може влучити в ціль, а зараз мені треба йти, якщо хочу добратися до села ще до ночі. А, забув, Марія просила передати, що вона днями навідає тебе.

Поки Жозеф одягається, говорячи з Маттіасом, я кручу рогатку в руках і думаю про своїх дядьків посеред лісу, які виживають завдяки дичині, яку там полюють.

Жозеф прощається з нами й зачиняє за собою двері. Кімната враз порожніє. На підлозі сліди від його чобіт іскряться, як велика низка озер, яку можна побачити з гірської вершини на світанку.

Надворі ландшафт поринає в сутінки. Здіймається вітер. Чутно, як стугонить у комині. Падає густий сніг. Сніжинки настільки великі, що здається, кожна з них сама може накрити увесь краєвид. Маттіас запалює олійну лампу й показує мені пакунок із м’ясом, тримаючи його високо, неначе трофей, як дорогоцінну здобич, очі в нього палають.

Ну що, ти голодний?

Сімдесят один

Сильні пориви вітру струшують веранду, стіни стогнуть і тиша витікає по краплі.

Матіас спить. Його дихання змішується з потріскуванням в середині плити. Або з завиванням вітру в комині. Мені ж заснути ніяк не вдається. Я думаю про Марію, про її манеру говорити до мене, сміятись у відповідь на моє мовчання, про лагідність її рук, коли вона перевіряє мої рани, про спогади, що зринають, коли я її бачу. Вона вже давно не приходила до мене. Час зарубцьовує те, що йому підвладне, але нічого ще не вирішено напевне. Я й далі розпростертий на ліжку, дивлюся, як спливають вервечкою дні, й сподіваюся, що колись мої ноги зможуть таки мене тримати. А поки Маттіас опікується мною і годує. Знаю, у нього насправді немає вибору. Ми в заручниках один в одного.

Я чую якийсь шурхіт між двома ударами вітру. Здається, він долинає з іншого боку. Мабуть, якась тваринка крадеться попід стіною, шукає вхід до льоху. Може, миша, горностай а чи білка. Або й щось більше, не знаю. Я підводжуся на ліктях і оглядаюся довкола. Але темрява панує цілковита. Навіть не вдається розгледіти Маттіаса на дивані. Посеред ночі видно тільки червоні жарини в плиті.

Сімдесят сім

Сніг перестав падати якихось кілька годин тому, наприкінці дня. Відтоді небо прояснилось і знову з’явилася смуга лісу, рівного і величного. У свою зорову трубу я спостерігаю за околицями, чи ніхто випадково не йде, але бачу лише обважнілі від снігу дерева. Під гілками нескінченна безліч тунелів тягнеться до гори, підтримувані чистою живицею. Ліс склепінчастий, великий і живий. Я розумію, чому мої дядьки й тітки залишилися там.

Зараз вони, мабуть, голосно розмовляють біля плити на дровах. Посеред плутаного безладу слів і вигуків вони, можливо, потроху пригощаються міцним алкоголем, який завбачливо прихопили з собою, щоб не замерзнути. Вони розповідають один одному, як провели цей день на полюванні, або ж минулорічні анекдоти, переривають і кепкують одне з одного. Саме так. Так завжди. Й оце буяння оповідок, дотепів і вибухів сміху напевне пом’якшує перебіг зими.

А тут сніг збирається в тиші, поки Маттіас готує чи прибирає, а я гублюся, дивлячись надвір. Тут усе обертається навколо днів доставки провізії і перев’язок. Тут нічого не дозволяє мені залишити ліжко чи мої шини.

Вода кипить у великому казані. Маттіас підводиться, виливає воду в пластикову миску. Ставить її на край столу, разом з милом і губкою, й наближається до мене.

Роздягайся, час митися.

Я одна по одній знімаю з себе жилетки. Але білизна прилипає до тіла, і я залишаюся у неї в полоні. Таке враження, що перш ніж прийти мені на допомогу, Маттіас користається моментом і спостерігає, як я б’юся в порожнечі. Нарешті він знімає ковдри й перевертає мене набік, аби зняти з мене нижню білизну. Оскільки він не може стягти її через ноги, бо на них шини, Маттіас розрізає її збоку. І таким чином вона легше знімається , а потім — одягається. Практично, та мені від того трохи ніяково.

Я сиджу голий на краю ліжка. Відчуваю, як кістки напинають шкіру. Маттіас присуває крісло-гойдалку і обхоплює мене руками за талію.

Давай, ходімо.

Я чіпляюся за його шию. Його руки напружуються, притискаючи мене до грудей, він переносить мене до крісла-гойдалки. Коли він мене садить, біль підіймається від гомілок до підборіддя. Я намагаюся зосередитися на потоках повітря, що ковзають по моїй шкірі. Потім Маттіас мочить губку у мильній воді й подає мені.

Ось так, якщо Марія прийде до тебе найближчими днями, ти хоч будеш чистим, — жартує він.

Якусь мить ми дивимося один на одного, а потім я опускаю очі на свої шини. Вони нагадують мені поїдені мурахами порожнисті стовбури дерев.

Маттіас зітхає, хитаючи головою.

Знаєш же, я все ж зроблю так, що ти заговориш, так чи інакше.

Я миюся, як можу, руки, пахви, член. Губка швидко вихолоняє, й вода з мого тіла випаровується, забираючи з собою моє тепло. Я поспішаю. Мию шию й обличчя. Я кілька разів здригаюся й покриваюся сиротами. Я легенько кашляю, даю знак Маттіасу, що вже скінчив. Він, у свою чергу, тре мені спину, стегна і ступні. Його рухи поривчасті, сухі, але ефективні. Коли він закінчує, то дає мені майку й допомагає одягти розрізані кальсони.

Коли сиджу у кріслі, то почуваюся краще. Весь час сидіти, може, і втомлює, але підбадьорює. Маттіас дає мені склянку води й кілька пігулок. У мене враження, що вони не такого кольору, як завжди. А, нехай. Я беру їх і відразу ковтаю.

Перш ніж знову вкласти мене в ліжко, Маттіас користується тим, що вода ще гаряча, й миється сам. Краєм ока я бачу, як він скидає взуття, розстібає ґудзики на жилеті й знімає штани. Він повертається до мене спиною. У миготливому світлі масляної лампи його силует видається майже прозорим. Навіть з його масивними плечима і впевненішими за мої рухами, шкіра на його руках звисає, сідниці опадають, а на спині виступають хребці. Я дивлюся, як він енергійно тре своє кістляве тіло, швидко все змиває й одягається. У кімнаті чутно шурхіт паска, який він застібає. Коли він нахиляється до дзеркала, щоб поправити волосся, то на якусь мить застигає перед власним відображенням. Чую, як він щось шепоче, та мені не вдається розпізнати звуки, які він видає. Може, молитва, або якесь заклинання, чи просто плач.

Коли він повертається, я стуляю повіки і розслабляю м’язи шиї, неначе вже якийсь час сплю.

Маттіас ступає кілька кроків до мене.

Побачиш, за якусь мить завдяки снодійному, яке ти тільки-но проковтнув, ти більше не вдаватимеш, що спиш. Чи просто мовчиш.

Сімдесят сім

Я йду порепаною, переплетеною корінням стежкою. Сонце розпікає ліс, повітря гаряче і все довкола сухе. Обабіч мене рухаються дерева, темні й колючі. На спині у мене великий наплічник, та він нічого не важить. Кілька пташок перегукуються, ховаючись серед гілля. Їхній спів ясний, та мені не вдається розпізнати, до якого виду вони належать. Через стежку перебігають білки. Їх багато. І вони нерозважливі. Зупиняються просто переді мною, розглядають мене, а потім видають кілька пронизливих криків. Я намагаюся не зважати на них. Я тримаю крок. Впевнений і бадьорий. Раптом, навколо стає темніше. Птахи відлітають, білки затаюються у своїх схованках, інші тварини зникають у гущавині. Я прискорюю крок. Я не знаю, що відбувається. Здіймається вітер, він дме зусібіч. Неначе увесь ліс раптово підскочив. Я пришвидшую крок. До мене долинає запах диму. Я не знаю, звідки. Помічаю високий кедр за кількасот метрів. Я кидаю свого наплічника й поспішаю до дерева, перескакуючи через коріння, яке тягнеться руками до моїх щиколоток. Кедр височезний, і його стовбур здіймається високо до неба. Я чіпляюся за його пористу кору і видираюся якомога вище. Пахне горілим деревом, розпеченим до білого металом і паленою шкірою. Коли нарешті вдається заглянути за верхівки хвойних дерев, які стоять щільною стіною, я помічаю величезний вогонь, сповнений гордості й жадання. Він просувається важкими кроками, захлинається сміхом і поглинає ліс з ненаситним апетитом.

Я різко випростуюся на своєму ліжку, неначе вийшов із коми. Сон відразу зник, але в очах і в горлі досі пече. Мої легені палають. У світлі нового дня щільна хмара диму кружляє по кімнаті.

Я озираюся. Маттіаса немає. Мені важко дихати. Я закриваю рота кінцем простирадла. Дим виривається з каструлі на плиті, як під час виверження вулкану.

Я смикаюся. Думаю, чи не впасти мені з ліжка, але я ніколи не зможу дотягнутися до каструлі. А чи відчинити двері. В будь-якому випадку, потрібно вибратися звідси. І негайно. Або я сам щось роблю, або кличу на допомогу. Кличу на допомогу. У мене немає вибору. Я глибоко вдихаю і кричу на всю силу легенів.

Горю! Горю!

За кілька секунд двері з тієї сторони відчиняються, і в мареві диму з’являється Маттіас.

Він кидається до плити, хапає перше, що трапляється під руку, якусь одежину, хапає каструлю й поспішає надвір.

Дим розсіюється завдяки протягу. В кімнаті стоїть сморід, та ми хоч можемо знову дихати. Маттіас стоїть у дверях, роздивляється жилета, якого схопив, щоб уберегти руки. Розпечений метал в багатьох місцях пропік шерсть.

Цього жилета мені подарувала моя дружина, — каже він тремтячим голосом. — Я рідко його вдягав, але завжди брав із собою.

Вісімдесят один

Барометр показує на небо, й кімнату заливає світло. Я ніжуся у променях сонця, немов холоднокровна тварина.

Відтоді, як йому вдалося змусити мене закричати: «Горю, горю!», Маттіас не вгаває.

Моя сусідка так і не приїхала, твої дядьки й тітки покинули тебе. Ми самі на світі. Але ти хоча б говориш. Я знаю, я чув. Я завжди знав, що ти врешті-решт поступишся своїм принципом.

Раптом удалині пролунало гудіння двигуна. Маттіас завмирає. Неначе почув крик якоїсь тварини, що вимерла мільйони років тому. Я дістаю свою зорову трубу і оглядаю довкілля. На верхівці схилу вигулькує жовтий снігохід. Він тягне за собою причепа з дровами. Водій стоїть, опустивши голову, обидві руки впевнено тримають кермо. Потім він зникає з поля зору за деревами, але клацання поршнів його двигуна наближається. Жовтий снігохід підлітає на повному ходу і зупиняється перед дверима. То Жозеф привіз дрова. Маттіас поспішає йому відчинити.

Тут пахне горілим, — зауважує Жозеф.

Маттіас уникає відповіді, питаючи, як тому вдалося роздобути пальне. Жозеф спирається спиною на одвірки. Його очі палають.

Мені не треба було нікого переконувати, знаєте.

Маттіас допомагає йому розвантажити дрова. Закінчивши, вони заходять до середини, щоб зігрітися і випити кави. Жозеф розраховує, що нам вистачить цього на певний час. Не до весни, але майже. Однак він нас попереджає, що там є сира береза.

Побачите, деякі поліна тріщатимуть більше від інших.

Питаючи про Марію, він дістав металеву баклажку й додав трохи коричневого алкоголю до кави.

Можу побитись об заклад, що вона приходила сюди в супроводі Жозе. Гадю, він піде за нею будь-куди, якщо зможе.

Ми з Маттіасом переглядаємося.

Ми давно вже не бачили Марію, — зауважує Маттіас.

О, — дивується Жозеф, — дивно. В селі усе спокійно. Я зайду до неї, — сказав він на прощання, підіймаючи комір свого пальта. — Якщо Жозе дозволить мені з нею побачитися. Знаєте, ніколи не знаєш, чого чекати від такого типа, як він.

Жозеф одним ковтком допиває каву, прощається з нами й сідлає свого снігохода. Перш ніж він встигає його завести, Маттіас поспішає нагадати, щоб не забув наступного разу привезти молока. На сир. Жозеф киває йому, смикає за стартер і під ревіння двигуна виривається на простори.

Тим часом у плиті сирі дрова шиплять у вогні, неначе проклинають власну долю.

Вісімдесят один

Сьогодні все сіре. Важко розрізнити, де сніг, а де небо. Тільки чорний трикутник ялин дає можливість уявити, де обрій.

Маттіас вийшов. Завдяки своїй зоровій трубі я бачу, як він просувається вперед, борючись зі снігом. Він часто зупиняється, щоб перевести подих, і знову рішуче крокує. Трохи далі, у вигинах природного декору видно ще один силует. На ньому червоне пальто, він швидко рухається, наче ковзає по снігу. Коли Маттіас теж помічає його, то махає рукою. Вони йдуть назустріч один одному й зустрічаються на осонні, біля снігової лінійки. Бачу, як вони перемовляються, перш ніж іти до будинку.

Трохи згодом двері відчиняються, і Маттіас заходить разом із Марією. Поки він струшує сніг зі своїх снігоступів, вона прихиляє лижі до стіни й розстібає пальто. Я намагаюся сіcти на ліжку якомога пристойніше.

Як справи, — питає вона.

Поки я готуюся відповісти, Маттіас мене випереджає.

Він оклигує, — каже, — він оклигує.

Жозеф сказав, що вигляд у тебе кращий, — продовжує Марія, дивлячись мені у вічі, — і він таки мав рацію. Можна тебе оглянути?

Я хитаю головою. Вона наближається, відповідаючи на мою усмішку, й кладе згорток з інструментами. Коли вона нахиляється, щоб покласти свою долоню мені на лоба, я вгадую форму її грудей під светром.

Я хочу подякувати їй. Сказати, що радий її бачити, що я пам’ятаю її, ще зовсім юну, коли ми ходили до школи. Що вона стала прекрасною жінкою, що її кучеряве волосся, тонкі риси обличчя, упевненість її рухів будь-якого мерця поверне до життя. Та щойно я збираюся заговорити, вона засовує термометра мені до рота.

Тримай його під язиком і стисни губи.

Потім вона відкриває мої ноги й знімає шини. Підходить Маттіас і запитує:

А Жозе, він не прийшов із тобою?

Ні, Жозе не прийшов. Дженні має народити з дня на день. Він там із ними, з сім’єю. На той випадок, якщо почнуться пологи.

Поки вона розмотує бинти, я розглядаю тріщини на стелі. Єдиний спосіб зберегти впевненість. І тримати біль на відстані. Я почуваюся смішним зі своїми ранами, своїм мовчанням і своїми білими трусами, скріпленими збоку. Я знаю, мої ноги вкриті гематомами, а стегна й гомілки атрофовані. Знаю, що схожий більше на привида, ніж на чоловіка.

Жозеф заходив до тебе? — питає Маттіас.

Ні. Тобто, так, він заходив, — відповідає Марія і червоніє.

Потім вона промацує мої кістки, згинає коліна й легенько крутить щиколотки. У неї гарячі руки. Відчуваю, як у мені наростає біль. Як і бажання.

Це нормально, що ти страждаєш, — продовжує вона, — через зв’язки. Та нам усе ж доведеться зменшити дози анальгетиків, в будь-якому випадку ти мусиш рано чи пізно звикати до болю. Твоя права нога гоїться добре, а от інша заживає набагато повільніше.

Раптом я згадую, що розказував мені Маттіас на самому початку, щоб мене налякати. І змусити мене прийняти його турботу.

Бачиш оце? — репетував він, показуючи на ручну пилку на стіні, — ось що чекає на тебе. Ми живемо, як жили колись лісоруби, на великій вирубці. Завалена снігом хижа, плита на дровах, деякі припаси. І лікуємося так само, як і вони. Коли сокира вислизала з рук лісоруба через холод, втому або нерозважливість і застрягала у стегні, гомілці чи ступні, було лише одне рішення. Оковита, вогонь і пилка. Інакше — гангрена, лихоманка і жахлива повільна смерть.

Поки я розглядаю пилку на стіні, Марія за допомогою пінцета і ножиць один за одним знімає шви.

Рухи її виважені, та я все ж відчуваю, як вона витягує нитки. Я повертаюся до неї.

Все буде добре, — додає вона, не підводячи очей, — я майже скінчила.

Накладаючи свіжі пов’язки, Марія питає, як я почуваюся. Я видаю кілька булькаючих звуків, вона сміється, вибачається і виймає термометра з мого рота.

Нормально, — кажу їй і дивлюся на свою нову білісіньку пов’язку, — нормально.

Зачувши звук мого голосу, Маттіас підводить голову.

У будь-якому разі, лихоманки у тебе вже немає, — повідомляє Марія.

Коли я зможу ходити?

Терпіння, — відповідає вона, — твої кістки зміцнюються, а от м’язи ще не відновилися. Можеш починати з того, що зніматимеш час від часу шини, почуватимешся краще.

Вона підморгує мені і обертається до Маттіаса, щоб віддати йому свій набір інструментів.

Тримайте. Там нові бинти, тюбик мазі, антибіотики й усе, що потрібно. У дечого термін вжитку вже закінчився, але то не має значення.

Я готую суп, чому би тобі не залишитися поїсти з нами?

Я вам вдячна, — відмовляється вона, — мені справді потрібно йти. На мене чекають там, унизу. Я незабаром навідаюся знову.

Усі так кажуть, — кидає Маттіас.

Марія усміхається, але нічого не каже, бере свої лижі і йде собі, як і прийшла. Червона цятка за вікном віддаляється, осяваючи все довкола.

Маттіас ставить суп на плиту і ворушить кочергою жар. Коли повертає голову до мене, його зіниці палають, як жарини.

Вісімдесят один

Маттіас підсуває стільця до мого ліжка і ставить шахи на столик.

Я усміхаюся до нього, але краще пограв би в карти, могли б зіграти на гроші.

Я завжди знав, що ти врешті решт здасися, — заводить він знову. Якщо не можна змінити обставини, ми змінюємо слова. Я не твій лікар, я не твій друг, я не твій батько, чуєш мене? Ми разом коротаємо зиму, переживаємо її, і все. Я піклуюся про тебе, ми все ділимо, та щойно я поїду, ти мене забудеш. Ти можеш опікуватися собою сам. А я, я повертаюся до міста. Чуєш мене? Моя дружина чекає на мене. Я потрібен їй, а вона потрібна мені. Я потрібен там, там моє життя, а тут мені нічого робити, усе це — збіг обставин, вибрик долі, жахлива помилка.

Кажучи так, він рухає фігуру на шахівниці і пропонує мені прийняти виклик.

Я завжди знав, що ти здасися. Ніхто не може стільки мовчати. Всі раніше чи пізніше повертаються до слів. Навіть ти. І незабаром, кажу тобі, ти звертатимешся й до мене. Ти говоритимеш зі мною, навіть якщо не буде пожежі, навіть якщо я і не молода ветеринар. Ти говоритимеш зі мною, чуєш? І гратимеш зі мною в шахи. Так станеться. Нічого іншого не буде. Давай, тобі ходити.