3. Ікар

Якщо летіти занизько, пір’я стане вологим і ти розіб’єшся об землю. Якщо ж полетиш зависоко, то жар сонця зруйнує крила і ти загубишся в порожнечі. Я повторюватиму тобі цю науку двічі, п’ять, сто разів. Бо в твоєму віці усі вважають себе непереможними. Ти, може, вважаєш, що я старий і зануда, та зваж, що я знаю те, що тобі невідомо. Тільки-но ми злетимо над цим закритим місцем, в якому немає життя, ти здивуєшся глибині горизонту. Ось тоді ми вже будемо не тут. Тоді ми врятуємося.

Вісімдесят чотири

Бурульки, які звисають з карниза, розрізають довкілля вертикальними смугами. Погода гарна, сніг відсвічує небесною синню. Соснові голки змерзли на холоді. Кілька сніжинок блукають між небом і землею. Не знаю, звідки вони з’являються. Їх носить вітром і, здається, їм ніколи не хотілося торкнутися землі. Наче метеори, політ як ми бачили зблизька, але без загрози, що вони впадуть на нас.

Маттіас робить свою гімнастику. Він стрибає на місці. Його кінцівки розслаблені, й немолоде гнучке тіло підлаштовується до стрибків із вражаючою грацією. Час від часу він б’є себе долонею у грудну клітку і змушує звучати порожнинну глибину своїх легенів. Я спостерігаю, як він вправляється й одночасно говорить, що мені краще. Що незабаром я зможу встати з ліжка. Біль ще зовсім поруч, немов хижак який дрімає, але мені вже майже не потрібні пігулки, щоб терпіти його присутність поруч.

Закінчивши вправи, Маттіас підіймає ляду й дістає з погреба деякі харчі.

Я можу тобі допомогти, — пропоную я.

Маттіас зводить на мене очі. Він вагається. Може, гадає, що я хочу позбавити його привілею гайнувати час за куховарством, та все ж погоджується.

Тримай, — каже він і простягає мені ножа і стільничку, — займися поки овочами для супу, а я приготую хліб.

Поки я чищу картоплю, розумію, що це вперше я на щось придався відтоді, як сюди потрапив. Я ще не можу стояти і не надто знаюся на кухарстві, та щось уже роблю. Маттіас тим часом місить тісто і насвистує, точніше, видуває повітря крізь зуби. Можна подумати, що він наслідує шум повноводої через весняне танення снігу річки. Або ж крижаний вітер, що вихориться над верандою.

Поки вариться суп, пара, що підіймається у повітря, осідає на моєму вікні. Від холоду вона утворює тонкий шар паморозі. Щоб виглянути надвір, мені треба зішкрябати її з краєчку вікна. Невеликий ілюмінатор у кришталевому вітражі. Поки я дивлюся назовні, Маттіас розказує, що його батько був кухарем на сплаві лісу. І що сам він допомагав йому кілька років по закінченні війни.

Пригадую, вони відбували, щойно починався льодохід на річках. Їх було багато таких, хто безстрашно боровся з водою, щоб сплавляти ліс. Ніхто з них не вмів плавати, ніхто не мав рятувальних жилетів, та в кожного на шиї висів хрест. З баграми й піснями вони ходили у своїх шипованих чоботях по колодах, що пливли по воді. Коли ж когось із сплавників ковтав сплав і він зникав серед стовбурів дерев, то міг сподіватися лише на свої молитви. Іноді його колегам вдавалося виловити тіло, перш ніж його відносило течією, та зазвичай пороги й холодна вода не пробачали помилок. Тож щовечора, сідаючи за стіл, вони хвильку мовчки молилися, а потім їли приготоване для них, як востаннє.

Поки галети чорного хліба печуться на сковорідці і запах смаженого борошна наповнює кімнату, Маттіас малює розп’яття, яке вішає над вхідними дверима.

Я підіймаю здивовано брови.

Готово, — кидає Маттіас.

Він насипає нам суп і розламує хліб навпіл. Він гарячий. М’якуш парує. Я мочу його в бульйоні і вгризаюся в нього зубами. Поки Маттіас читає таку собі молитву, я продовжую розмову, навіть не дожувавши.

Ми немов ті сплавщики, про яких ти казав. Але нам не розп’яття потрібне, а залізна кінська підкова.

Маттіас дивиться на мене хвильку з таким виразом, наче я нічого не зрозумів. Потім його обличчя поволі проясняється, і він дякує, що я розділив з ним сьогоднішній хліб.

Вісімдесят вісім

Маттіас допомагає мені дійти до крісла-гойдалки. І знову я дивуюся тій силі, з якою він мене підтримує. Думаю, я ніколи досі не був настільки легким, настільки й нудним.

Я влаштовуюся біля плити з ковдрою і з зоровою трубою. Маттіас сидить поруч, за столом. Він всовує нитку в голку.

У мене новий кут зору на довкілля. Я так само бачу ліс, який непохитно височіє над снігом. Але звідси я можу бачити ще й опори та електричні дроти, що з’єднують нас із селом. До цих металевих дротів раніше було прив’язане наше життя. До цих провідників, по яких біг містичний заряд. Цих шнурів, на яких сидять декілька птахів, ніби нічого не змінилося.

Сонце сідає, і холод змушує виблискувати вчорашній сніг. Коли стуляю очі, то бачу кольори, яких не існує. Коли ж їх відкриваю, то в кімнаті стає так ясно, що здається, ніби в мене снігова сліпота.

Штопаючи джинси, Маттіас питає, ким я був до аварії. Та я певен, що він знає.

Я був механіком.

Як твій батько? — уточнює він.

Я на хвилю затримую подих, дивлюся на свої руки і ноги. Після аварії і зникнення електрики здається, що весь час, який я провів під автівками, з руками у мастилі і металевій стружці, — тільки непевний спогад.

Ретельно засилюючи нитку, Маттіас кидає, що для нього нічого не змінилося. Він заробляв на життя, займаючись багато чим, а ще він одружений ось уже п’ятдесят сім років.

Я завжди досягав мети. І ще одна зима мене не зупинить.

Говорячи так, він колеться голкою. Різко підвівшись, він іде до вікна і змінює тему.

Буде сніг, — каже він, — я певен.

Наразі небо чисте, я кидаю погляд на барометр і бачу, що маленька гілочка показує вгору, анітрохи не вагаючись.

Губами Маттіас злизує краплинку крові з кінчика пальця. А я питаю себе, чи він дійсно розуміє, що відбувається. Що ми переживаємо тепер. Що на нас чекає. Може, він не здогадується про масштаби цієї проблеми з електрикою.

Або ж саме я втратив будь-яке розуміння того, що відбувається.

Вісімдесят вісім

Маттіас помилився, снігу немає. Вже майже тиждень. Жодної хмаринки не з’явилося над нашими головами. Вдень сонце заливає веранду, а вночі на небі висипають зорі. Тільки вітер ворушить сніг, і здається, ніби в деяких місця його побільшало.

Ми граємо у шахи і говоримо про те і се. Про зиму, про їжу, про мої ноги. Наші розмови швидкоплинні, бо партії вимагають усієї нашої уваги. Мені поки ще не вдалося виграти у Маттіаса, але я почав розуміти його тактику, його думки, його звички, і він про це знає. Тому він нічого не полишає на волю випадку. Він все ретельно прораховує, навіть якщо потрібно всього-на-всього посунути пішака. Неначе зміна переможця — це щось неймовірне.

Я саме мав ходити, коли раптом постукали у двері. Маттіас схоплюється й показує, щоб я нічого не чіпав.

У дверях, залитих світлом, стоїть чоловік. Це Йонас. Я не бачив його понад десять років, та відразу впізнаю, щойно він ступає до кімнати. Коли я ще працював у батьковому гаражі, то бачив, як він проїжджав повз нас на велосипеді. Здавалося, що він завжди п’яний, хоча він ніколи не пив. Як він наближався, було чутно здалеку. Він насвистував і наспівував, виробляючи зиґзаґи своїм великом. Щодня, як блаженний, він перевіряв канави і сміттєві баки у пошуках пляшок з-під пива. Його нерідко можна було побачити на узбіччі із зібраними пляшками, він говорив на повний голос. Здалеку здавалося, що він спілкується з горизонтом.

На ньому залатані на колінах зимові штани, бірюзового кольору пальто, хутряна шапка і довгий жовтий шарф. В руках у нього милиці. Він заходить і приставляє їх до стіни. Сідає на стілець біля входу, дихає з присвистом. Щоки в нього розчервонілися від напруги й морозу.

Важко, важко ходити по всьому цьому снігу, — каже він захекано. — На снігоступах я завжди боюся впасти й не змогти підвестися. Мені знадобилася, мені знадобилася добра година, а може, й більше, щоб піднятися сюди.

Маттіас, схоже, здивувався цим неочікуваним відвідинам, але Йонас на те геть не зважає. Він роздивляється мене, його обличчя розпливається в широчезній усмішці.

Я пам’ятаю тебе, коли ти ще був отакий завбільшки. Отакий. Ти ганяв по селу з такими ж, як ти сам. Ви намагалися лякати мене. Лякати мене, коли я збирав порожні пляшки.

Йонас постарів, але майже не змінився. Рухи в нього такі ж самі, непевні і рвучкі водночас. Та ж нестримна життєрадісність. Та ж ясна відсутність у погляді. Щоправда, на голові у нього майже не залишилося волосся, а в роті — зубів, та все ж слова вилітають із нього дуже швидко. А речення іноді наскакують одне на одне і змішуються. Немовби він поспішає розказати про щось і боїться, що воно зміниться, перш ніж він про це розповість.

Я не знав, що цього літа під перевернутою автівкою знайшли саме тебе. Якби ж знаття, якби ж знаття, то прийшов би раніше. Щоб висловити співчуття щодо твого батька. Співчуваю. Але йому було погано. У селі багато чого подейкували про нього. Такі от люди. Чи мені, чи мені не знати. Добре його пам’ятаю, я часто приходив до нього в гараж, сідав у кутку, дивився, як він працює, і говорив із ним. Давненько ти не був у селі. Багато води, багато води спливло під мостами. Відтоді моя старенька мати теж померла. Так сталося, що пішла вона трохи раніше, ніж не стало електрики.

Маттіас ставить суп на вогонь. Я шукаю, що сказати. Мій батько, його стара мати, відсутність електрики. Так уже сталося, нічого не можна змінити.

Добре, що прийшов, — нарешті кажу.

То прекрасна Марія повідомила мене, що ти тут, — продовжує він. — Вона дала мені оті милиці для тебе, поглянь. Вона мене попросила занести їх тобі. Це справжні милиці. Справжнісінькі дерев’яні милиці. Я приніс би раніше, та вчора один хлопець із села повернувся з лісу, обличчя все в крові. То був Жакоб. Він захлинався слізьми, і ми не могли зрозуміти ні слова.

Йонас кілька разів кліпає, ковтає слину і говорить далі.

Коли він з’явився, то сильно кровив. Ми обтерли йому лице, але там не було нічого, зовсім нічого. Люди почали панікувати. Оскільки я нічого не робив, то мене відправили по допомогу. Я й пішов. Марії не було вдома. Мені відчинив Жозе. Я йому все розказав, і він відразу ж побіг. Я далі шукав Марію, бо саме вона, саме вона опікується пораненими. Я постукав до Жозефа. Він відкрив мені, напівголий, наче щойно встав з ліжка. Я розповів усе і йому. Я не встиг іще закінчити, як за ним з’явилася Марія, на ходу застібаючи блузку. Вона подякувала мені, взяла пальто і відразу пішла. Я на мить залишився сам на сам із Жозефом біля дверей. Було холодно, але, здавалося, він цього не помічав. Він подивився мені у вічі і змусив пообіцяти нікому не розповідати. Я пообіцяв, бо все здавалося надто серйозним.

Краєм ока я помітив, як посміхнувся Маттіас, неначе виграв парі.

Коли я повернувся до Жакоба, Марія і Жозе накладали пов’язки. Тим часом, тим часом він нарешті зміг пояснити, що сталося. Він загнав горностая у дупло пенька. І коли нахилився, щоб його роздивитися, той стрибнув йому в обличчя. Вони люті, ці тварі. Їм не можна довіряти. Особливо, коли вони почуваються в небезпеці. Вони усі такі біленькі з червоними писками. Вони гарненькі, але ж люті. У Жакоба постраждала щока і брова. Нічого, нічого страшного. Але який ранок! Тому я й не прийшов учора і не приніс милиці. Через Жакоба. І горностая.

Маттіас пропонує Йонасу миску супу. Той вдячно приймає.

За два дні в селі буде вечір танців, — кидає Йонас між двома ковтками. — Це Жюд організовує, у церковному підвалі. Ну, там генератор і все таке. Каже, буде пиво і гарячі закуски. Він давно вже про те говорить, усіх, усіх запросив. І я піду, а як же. Поїсти гарячого, і забрати порожні пляшки. Ніхто більше не хоче їх у мене купувати, та я їх складаю. Колись, колись, я здам їх де-інде і матиму грошенята. Багато грошей.

Йонас з шумом спорожнює миску, піднісши її прямо до губ, і задоволено ставить перед собою.

У наступні кілька днів йтиме сніг, — стверджує він, — хмари, хмари у вигляді кобилячих хвостів. Холодно, та в повітрі уже відчутна вологість Вітер віятиме кілька днів, точно. Та вам тут добре. Із сонцем і плитою, вам краще, краще тут, ніж по той бік, авжеж?

Маттіас погоджується кивком голови, а Йонас одягає пальто, хутряну шапку і шарф.

Потрібно повертатися до села. Я обіцяв, обіцяв сьогодні після обіду допомогти в корівнику. Треба дістати сіно з горища. Треба багато ходити на снігоступах протягом одного дня, а я не люблю ходити з отими штуками на ногах. Але менше з тим, знай, я радий знову тебе бачити, тебе бачити. Хай там як, ти вдома. А милиці, милиці, які знайшла для тебе прекрасна Марія, вони ось. Знаєш, я пам’ятаю, коли ти був ще ось таким. Ти ганяв скрізь по селу з такими ж, як ти сам. Ви пробували лякати мене. Але у вас нічого не виходило. Може ви й чули мене здалеку, та я бачив, як ви підкрадалися. Я завжди бачив, як ви підкрадалися.

Дякую за милиці, мені не терпиться їх спробувати.

Я пам’ятаю, я завжди бачив, як ви підкрадалися, — повторює він і зачиняє за собою двері.

Потім ми чуємо його балачку, що віддаляється. Через вікно видно, як він спускається до села, розмахує руками, у своєму невідповідному одязі. Тим часом Маттіас знову вмощується у кріслі-гойдалці і з новою енергією вдивляється у шахівницю.

Я поглядаю на барометр, який, видається, показує донизу, незважаючи на гарну погоду. Думаю про післязавтрашній вечір танців. Заздрю Йонасу, який може туди піти. Якби тільки міг ходити, то й сам пішов би. Я, звісно, не танцював би, перш ніж напився б, але побачив би багато знайомих обличь, дізнався б більше про те, що сталося у селі, і говорив би з Марією, намагався б її розсмішити.

Давай, твій хід, — нетерпеливиться Маттіасу. — Вперед. Щоб можна було закінчити гру.

Дев’яносто шість

Уже два дні йде сніг. Ми не бачимо ні гір, які височіють за селом, ні лінії лісу. Сніг поспішає лягти на землю, і неозорий краєвид обмежується стінами кімнати.

Маттіас сидить у кріслі-гойдалці і читає книжку, яку нещодавно знайшов з того боку. Так і минає післяобідня пора. Маттіас час від часу перегортає сторінку, я ж поволі розглядаю прихований від нас пейзаж. З настанням ночі здіймається вітер. Його пориви хилять дерева і вихоряться навколо веранди. Йонас усе передбачив. Спочатку сніг, а потім вітер.

Згодом Маттіас кладе книжку і йде до плити. Він перемішує суп, заглядаючи на дно каструлі.

Історія повторюється, — нарешті вимовляє він. — Ми хотіли втекти від того, що нам було приготовано, і ось нас поглинув плин подій. Проковтнув кит. І тепер, далеко від поверхні, ми сподіваємося, що він виплюне нас на берег. Ми у череві зими, в її нутрощах. І в цій гарячій темряві ми розуміємо, що ніколи не вдасться втекти від того, що має статися.

Вже темно. Сніг так і йде, але стає темнішим. Дивно, але слабенький відблиск світла пробивається знизу. Немовби в селі запалили ліхтар. Я дивлюся на цей жовтуватий ореол у зорову трубу. Справді, непевне світло пробивається над верхівками дерев через снігову завісу, яку здіймає вітер.

Маттіас запалює олійну лампу і насипає суп.

Коли я спорожнив тарілку, то помітив, що світло на небі стало яскравішим. Чутно також, як дзвонять церковні дзвони. Мабуть, щоб відзначити вечір танців. Мені так хотілось би теж бути там, хоч пару годин, повернутися до нормального життя.

Сто дев’ять

Вранці вітер і сніг раптово вщухли. Немов звір, що без видимих причин кидає свою жертву, щоб уполювати іншу. Раптово настала тиша, густа і важка, а нам усе ще здавалося, що пориви вітру зірвуть дах, і нас затягне в порожнечу.

Якщо дивитися у вікно, то складається враження, що ми посеред моря. Вітер усюди підняв снігові леза хвиль, які завмерли тієї миті, коли мали вже налетіти на нас.

Маттіас вирішив скористатися нагодою й погуляти надворі. У безкінечному тунелі моєї зорової труби я бачу, як він віддаляється, ступаючи по затужавілому від морозу снігу. Його силует дедалі зменшується, що ближче він до лісу. Наче один із Трьох царів іде за своєю зіркою.

На столі три консервні бляшанки. Відкриті й порожні. Я дістаю свою рогатку й кілька металевих кульок. Витягую вперед руку, цілюся і натягую резинку. Коли відпускаю її, то кулька зі свистом пронизує повітря, пролітає мимо цілі, б’ється об стіну й губиться у купі дров біля плити. Я починаю знову. Цього разу пересвідчуюся, що зап’ястя на одній лінії з рукою. Примружую одне око й роблю постріл. Одна з бляшанок з гуркотом падає на землю. Не та, в яку я цілив. Та у мене ще залишилися кульки.

Трохи пізніше повертається Маттіас з оберемком дров.

Коли дивитися на будинок здалеку, — кидає він, розстібаючи пальто, — видно увесь той сніг, який зібрався на веранді. Від цього аж голова йде обертом.

Ставши на коліна перед плитою, Маттіас помічає розкидані по підлозі консервні бляшанки. Він обертається до мене. Я показую йому свою рогатку. Він посміхається і повертає бляшанки на стіл.

Давай, — пускає він шпильку, — покажи, на що здатен.

Сто дев’ять

Світанок. Сонце ще не встало, але небо вже посвітлішало. Виблискує сніг. Ми п’ємо каву. Навіть якщо вона і має присмак учорашньої, кожен ревниво тримає свою чашку й насолоджується нею маленькими ковтками.

Веранда підлаштовується під мороз. Дерево стін стає жорсткішим. Фундамент зціплює зуби. Іноді між балками лунає сухий тріск. То цвяхи на даху здають під тиском. Димарі у селі щедро пускають дим. Люди скрізь прокинулися від першого льодяного дотику зими й поспішають розпалити перший вогонь. Березова кора дає білий дим, який здіймається вертикально у нерухомому повітрі. Схоже на мармурові колони, що підтримують небо. Неначе ми живемо в соборі.

Після довгого споглядання Маттіас одним ковтком допиває свою каву, відвертається від вікна і починає вправи. Він стоїть на одній нозі, одна рука витягнута догори, інша лежить на животі. Він крутить плечима, розслабляючи м’язи, а потім багато разів присідає і підіймається. Я дивлюся, як він вправляється, і кажу собі, що попри те, що моє тіло відновлюється що не день, але свіжа кров тече саме в його венах.

Раптом двері відчиняються, й на порозі у клубах пари з’являється Жозеф. З ніздрями, що димляться, і завантаженими санчатами він схожий на тяглову худобину, зморену від зусиль. Його борода вкрита памороззю, а шматочки льоду звисають із вусів. Він звільняється від своєї збруї. Сідає, знімає рукавиці і хукає на долоні. Намагається зняти пальто, та його пальці стали неслухняними від холоду, і йому ніяк не вдається вхопити язичка застібки-блискавки.

Тим часом Маттіас підігріває вівсяну кашу і починає розвантажувати те, що привіз Жозеф.

Сто дев’ять

Знаєте, — починає Жозеф, — Жюд минулого тижня влаштував вечір танців. Він підключив генератор. Усі були там. Музика лунала на все село. Було чудово. Було свято. Як уві сні. Люди їли й танцювали. Коли серед ночі задзвонили церковні дзвони, усі вирішили, що то жарт. Але хтось вимкнув музику і повідомив, що загорівся комин у будинку поруч. Коли ми дісталися туди, було вже пізно. Здійнявся вітер, розбурхав вогонь, який, у свою чергу, перекинувся на дах. Стовпи диму виривалися через вікна. Церковний дзвін і далі калатав, але ми погано його чули через вітер. Ми чекали й дивилися на вогонь. Пориви вітру доносили жар аж до наших обличь. Вогонь закручувався навколо карнизів і балок. Небо над нами стало помаранчевим, наче знову вулиці були освітленими. Сніг довкола танув, і струмки текли нам під ноги. Знаєте, ми думали, що будинок згорить дотла. Та вогонь з’їв лише частину даху і другого поверху. Ніби розважався. Назавтра будинок іще курів, та вже не було на що дивитися. Ні на що, окрім обгорілих латок дерева, які ще шипіли.

А мешканці, — втручається Маттіас і кидає погляд на місце, де димар плити зникає між перекриттями.

Спочатку, — відповідає Жозеф, — ми переживали. На щастя, в будинку не було нікого в той час, коли почалася пожежа. Впродовж кількох наступних днів їх переселили. Та коли вони хотіли забрати речі, усе було чорним і тхнуло димом. Знаєте, дим із сажею дуже липкий. Відтоді ми почистили більшість димарів у селі. З настанням сильних холодів останніми днями люди палять усе, що можуть. Іноді втрачають контроль, і плити загораються.

Жозеф робить паузу і повільно проводить долонею по чолі й очах.

Коли був останній снігопад, — продовжує він, — хтось украв снігохід у Жюда. Спочатку Жозе звинуватив мене, та, знаєте, у тому не було жодного сенсу. Потім довідалися, що зник Жеремі. Зі своїм дев’ятирічним сином. Усі хотіли йти на його пошуки, та сніг уже давно замів сліди. Потім намагалися заспокоїти дружину Жеремі, але вона невтішна. Жозе дав їй пігулки, щоб вона могла спати. Зі свого боку, я лише сподіваюся, що Жеремі узяв достатньо пального, щоб кудись доїхати. Бо якщо він повернеться сюди, ніхто не може уявити реакцію Жюда.

Маттіас підходить до Жозефа і пропонує миску вівсяної каші, яку той охоче приймає.

До того ж багато-хто захворів останнім часом. Дехто вже одужав, а інші ніяк не можуть вилікуватися. Серед них і Жюдіт, яка взялася проводити шкільні заняття з дітьми, відколи Жан відмовився. Зрештою, Марія робить усе, що може, щоб її вилікувати, але ж вона не чаклунка.

Маттіас береться за кашу. Кілька вівсяних пластівців застрягають у вусах.

Вам тут добре, — нарешті мовить він, жуючи. — Подалі від усього цього.

Маттіас перебиває його, питаючи, чи вдалося йому добути молока. Жозеф усміхається.

Так, сьогодні вранці я ходив до корівника. Перш, ніж усі повстають. Там немає опалення, і щоразу я з подивом відзначаю, настільки там добре. Знаєте, корови завжди виробляють стільки тепла, скільки їм потрібно. Я міг би влягтися просто там і ще поспати. Але на сіні спав Йонас. Він прокинувся, коли я набирав молоко. Він здивувався, побачивши мене, а я звелів йому вдавати, ніби мене тут не було, і він знову заснув.

Маттіас зазирає у мішки із провізією й дістає дві великі ємності з молоком. Він відкриває одну і робить ковток.

Воно справді свіже, — каже він, витираючи рота, — прекрасно. Дякую.

По-перше, — продовжує Жозеф, — сім’ї, які тепер мешкають у колишньому будинку нотаря, приготували печеню і рибні пироги, багато чого ще. Я вам теж приніс. Треба користуватися, знаєте. Хоча в селі ще вдосталь запасів, раціон стає дедалі обмеженішим. Жюд наполягає, щоб ми були розважливішими. Пішла чутка, що мешканці одного з берегових сіл зуміли підключитися до вітряної станції. Кожен вважає за потрібне сказати щось із цього приводу. Таке можливо. У нас немає електрики, але вітряк на схилі гори й далі крутиться. Дехто каже, що варто туди піти і спробувати. Та якщо вірити всьому, що кажуть, то аварію на лінії давно вже мали ліквідувати, і ми могли би дивитися телевізор, пити холодне пиво і їсти розігріті у мікрохвильовці страви швидкого приготування.

Жозеф зітхає, дістаючи свій кисет. Він скручує цигарку, запалює її і робить довгу затяжку. Він щось говорить і далі, та я вже не слухаю. Дивлюся на кільця диму, які поволі випливають із його рота.

Хочеш цигарку? — питає він.

З задоволенням, — швидко кажу.

Жозеф здивовано хитає головою у мій бік.

Ти тепер говориш? Яка гарна новина!

Я усміхаюсь у відповідь.

І ми палимо, поки Маттіас захоплений сортуванням продуктів.

Є новини про моїх дядьків? — нарешті я спромігся спитати, в голові паморочиться від тютюну.

Я ходив глянути, що там у них удома, — відповідає Жозеф. — У гаражі не було автівок, не було гвинтівок, а всі кімнати порожні. Твої дядьки й тітки все завбачливо забрали з собою. Продукти, інструменти, одяг. Все, що може знадобитися. Та я все ж дещо знайшов, — уточнює він і дістає щось схоже на брошурку із внутрішньої кишені пальта. — Карта регіону. Нею можна завжди скористатися.

Я беру її і дякую. Водночас питаю себе, чи мої дядьки і тітки справді мали намір повернутися до села. Можливо, вони просто пішли, і все. Якщо тільки з ними нічого не сталося.

Я забув про добру новину, — раптово додає Жозеф. — У селі були уродини. Хоча дехто побоювався, але все пройшло добре. Марія була там. Вона не чаклунка, знаєте, та їй вдається робити дива. Вона допомогла народитися маленькій дівчинці: Жоель. Першій дитині періоду аварії. Ми не знаємо, хто батько, але мати, Женні, живе тепер у будинку на лісопильні, він великий, і їх там багато, у неї там гарне оточення.

Жозеф підводиться і застібає пальто.

Наступного разу я поскидаю сніг із даху, — заявляє він. — З тим, що випало за останні дні, його стало забагато.

Так, — погоджується Маттіас, — я саме хотів поговорити з тобою про це.

Нагадайте мені, коли я прийду наступного разу. А тепер маю повертатися. Марія чекає на мене. Я обіцяв повезти її на зимову риболовлю, і ми домовилися якраз на сьогодні.

Жозеф прощається, і двері за ним зачиняються, неначе ними грюкнув вітер.

Сто дев’ять

Маттіас продовжує сортувати принесені Жозефом харчі. Прискіпливо перевіряє готові страви. Він бурчить і бубонить, що тут саме він готує, але складає все ретельненько.

Справді, — підраховує він, — раціон урізали.

Потім виливає молоко в казан, у якому ми топимо сніг, ставить його на плиту.

Потрібно підігріти. Підігріти, але не кип’ятити, — уточнює він, додаючи сичугу.

Трохи помішує і знімає з вогню.

Тепер слід зачекати. Ми граємо кілька партій у шахи і їмо вівсяну кашу. Маттіас усі партії виграє. Я жартую, кажучи, що даю йому фору. Він підводить голову, мружиться, але нічого не каже.

Він іде до плити і помішує ложкою в казані. Пахне молоком, яке згорнулося. Потім виливає вміст у фільтр, зроблений з металевої вішалки і шматка тканини. І біляста рідина починає поволі крапати.

Я наполягаю.

Я даю тобі виграти щоразу. Сам знаєш.

Маттіас не піддається. Він ледь кривить рота, зауважує, що я кажу казна-що і що у мене, мабуть, знову почалася лихоманка. Я посміхаюся в свою чергу і дістаю карту, яку мені дав Жозеф.

Неквапно розглядаю схили, гірські плато, русла річок. Знаходжу прибережні села вгорі карти, а потім і наше, трохи нижче, оточене долинами. Ще далі — озеро, куди ми дітьми ходили ловити рибу. Добре видно дві основні дороги. Одна йде берегом, а інша перетинає сушу. Видно також і лісові дороги, позначені пунктиром, які проникають у глибокі долини. Тут і там значки високої трави, які позначають заболочені місцини. А все решта — ліс.

Кидаю погляд на легенду на полях.

Вона величезна.

Певні ділянки річки позначені вручну. Пригадую, деякі назви я чув раніше, але я в них не тямлю. Мисливське обійстя моїх дядьків не повинне бути далеко, у глибині лабіринту, посеред столітніх кедрів. Я добре пам’ятаю його, та не можу знайти на карті.

Тут, — раптом кажу я, тицяючи вказівним пальцем у невеличкий хрестик, зроблений простим олівцем, — це тут.

Коли підводжу голову, Маттіас усе ще перевіряє вміст своєї конструкції.

Текстура гарна, — заявляє він задоволено. — Воно вже починає нагадувати сир.

Сто тринадцять

Цієї ночі я знову чув маленьке звірятко. Я впізнав його стриману ходу, його виважені рухи і його зацікавлення їжею у погребі. Іноді воно зупинялося, щоб прислухатися, потім знову рушало, можливо, в інший бік, від того, де зберігається частина наших припасів. Можна сказати, що воно ретельно збирає власні запаси у передчутті прийдешніх часів.

З першими променями Маттіас знімає свою конструкцію. Віджимає білу речовину, щоб позбавитися від залишків води, додає солі, потім робить шість куль завбільшки з кулак, з яких обережно робить кружала. На плиті, у старій каструлі, розтоплює залишки свічок. Слідкує за шматками, які плавляться, і виловлює шматочки ґноту й обгорілі сірники. Потім виливає розтоплений віск на свої сири, стежачи, щоб той повністю їх вкрив.

Один із найкращих способів консервації, — зауважує він, обертаючись до мене.

Я киваю головою, не кажучи нічого, і показую на шахівницю.

Немає часу, — відповідає Маттіас, — я повинен спуститися до села.

Потім він ретельно складає облитий воском сир у полотняну торбину, дає мені консервовану квасолю у смальці зі шматком чорного хліба, підкидає у плиту дров і поквапом одягається.

Побачимося пізніше, — кидає він, одягаючи свої снігоступи.

І поспішно виходить.

Надворі пишний сніг квапиться досягти землі.

Сто сімнадцять

Мабуть, уже майже полудень. Здається, що холод послабив свої обійми лише для того, щоб здавити з новою силою. Тим часом сніг і далі падає і, здається, ніщо не може його зупинити. Сніжинки великі й тендітні. Немовби вирізані з паперу.

У плиті гаснуть останні жарини. Я відчуваю, як холод ковзає по моєму вікні. У протягів довгі руки, і вони ворушаться біля мене, наче тіні, які хочуть залізти до мене під ковдри.

Марія сказала, що незабаром я зможу стояти. Хоча моя ліва нога ще слабка, та за допомогою милиць зможу пересуватися самостійно. Саме я відчиню їй двері, коли вона прийде наступного разу.

Мені вдається випростатися, а потім і сісти на краю ліжка. Ноги висять у порожнечі. Я думаю про наступний етап, дивлячись у прірву перед собою. Сила тяжіння тягне мене донизу. Здається, що мої стегна і литки під шинами відмерли за час нерухомості. А мої м’язи тримаються на кістках, наче м’ясо, яким знехтували навіть стерв’ятники.

Ти худий і висохлий. Ти нічого не важиш. У тебе вийде зробити кілька кроків. У тебе все вийде, — кажу я собі вголос, — ти ще живий, у тебе немає вибору. Ти маєш ходити.

Я міг би дійти до стільця. Чи до дивана. Стілець ближче, але милиці за диваном. У мене має вийти, навіть якщо доведеться стрибати на правій нозі, замість того, щоб переставляти ногу за ногою.

Потрібно лише встати з ліжка і спробувати спертися на стіл. Усе просто. Треба тільки стежити, щоб не втратити рівновагу. Це було б так по-дурному — згоріти на плиті.

На якусь мить усе це видається мені неможливим, і я думаю про те, щоби знову лягти. Потім збираю волю, затягую тугіше шини і сповзаю на підлогу. Повільно. Дуже повільно — як у крижану воду озера на початку літа.

Пальці ніг торкаються підлоги. Я міцно чіпляюся за постіль, але вона сповзає разом зі мною. Я відчуваю, як калатає моє серце. Ноги дерев’яніють, і електричний розряд пронизує кістковий мозок. Кров важко циркулює по венах, з натугою робить коло від ступень до голови і назад. Нарешті, я стою. Мені вдається дістатися ступнями до підлоги. Відчуваю, як скроні вкриваються рясним потом. Стіл зовсім поруч. Потрібно лише втримати власне тіло, поки зміню опору. Я наважуюся перенести більше ваги на ліву ногу. Простягаю руку до столу. Майже дістаю. Тягнуся більше. Боляче, але терплю. Нічого, нічого. Напружуюся. Рука тремтить перед очима, ніби я намагаюся пересунути меблі силою думки. Тіло німіє. Стілець здається ніби за кілометри від стола. Перед очима розпливаються чорні кола. І коліна підгинаються.

Сто сімнадцять

Підлога брудна й холодна. Бруд, пил, кілька шматочків кори, лушпиння з цибулі. Дошки підлоги під облупленим лаком сірі. Не знаю, скільки я так лежу. Кілька хвилин. Кілька годин. Надворі все ще день, а Маттіас іще не повернувся.

Я не можу лежати отак, долі. Озираюся довкола. Спираюся на лікті й повзу до дивана. Ноги волочаться за мною, наче довге важке пальто, просякнуте мулом. Рухаюся повільно. Таке враження, що я більше закопуюся, ніж просуваюся вперед. Дивлюся на двері, мов нажахана дика тварина, заскочена зненацька у непідходящий момент.

Я би не хотів, щоб Марія побачила мене в такому стані.

Майже добираюся до дивана, залишається якийсь фут. Дихання уривчасте і плечі ниють. З натугою видираюся на старенькі диванні подушки. Кладу ноги перед собою. Помічаю, що пов’язки під шинами на лівій нозі просякнуті кров’ю. Беру Маттіасову ковдру і вкриваю ноги.

Почуваюся геть спустошеним. Ніби частина мене залишилася внизу. Мабуть, треба чогось з’їсти, але консервована квасоля зі смальцем залишилася далеко.

На хвильку стуляю повіки.

І все.

Сто двадцять шість

Я раптово прокидаюся. Темно. Маттіас ставить на стіл свій мішок, струшує з плечей сніг і запалює олійну лампу.

Коли обертається, то бачить, що моє ліжко порожнє. Він стискає щелепи, на чолі надувається вена. Та, щойно побачивши, що я лежу на дивані, він підводить очі і йде до мене. Одна його рука ковзає мені за спину, інша — під коліна, і він несе мене до ліжка, як носять заснулих дітей. Чи тих, хто при смерті. Я намагаюся сховати просякнуту кров’ю пов’язку, та Маттіас відразу її помічає. Він нічого не каже, але він її побачив. Він накриває мене ковдрами, радить поспати, а потім зникає з іншого боку зі свічкою й мішком, який перед тим поклав на стіл.

Я вдивляюся в стелю, наче в безодню. Біль, мов хижий птах, стискає мене у своїх пазурах.

Враження таке, що я зробив один крок уперед. І два — назад.

Сто тридцять чотири

Біля дверей хтось є. Я випростуюся на ліжку. Поглядаю на диван, на крісло-гойдалку — Маттіаса ніде немає. Чую, як клацає ручка, і в отворі дверей з’являється Марія. Вона усміхається і ступає кілька кроків до мене. Ранок, сонце заповнює кімнату, час ніби зупинився. Я скидаю ковдри, знімаю шини й підводжуся одним ривком. Її очі променіють. Я прямую до неї, знімаю з неї червоне пальто і обхоплюю її за талію. Ми цілуємося. У неї гарячі губи. Ми тулимося один до одного лобами, наші тіла обвивають одне одного. Я обережно підіймаю її, вона чіпляється за мене, а потім лягає на кухонний стіл. Наш одяг спадає без усякого спротиву. Вона бере мої руки і кладе собі на стегна, дозволяє їм блукати своїм тілом. Я цілую її шию, її шкіра ніжна і солонувата. Я стою між її ногами, нетерплячий, енергійний і сповнений бажання. У нас спраглі погляди. Я беру її, вона вигинається, і нічого більше не існує навколо.

Коли приходжу до тями, чую, як щось булькає в казані на плиті. Пахне м’ясом і вареними овочами. Щойно Маттіас помічає, шо я розплющив очі, він підсуває табуретку й сідає напроти мене, неначе ми збираємося грати партію в шахи. Та цього разу він збирається змінити пов’язки.

Я приховую свою ерекцію під ковдрою. Мій сон так близько і так далеко від мене. Ліва нога серйозно постраждала.

Він знімає бинти, змиває засохлу кров, дезінфікує рану і знову накладає пов’язку.

На щастя, шина утримала кістки на місці, — кидає Маттіас.

Надворі сонце пряжить сніг на повну силу . Небо ясне, і барометр показує вгору, на нього. Перед моїм вікном звисають грізні бурульки, а шар снігу безупинно зростає. Це нагадує рот, що поступово закривається.

Я геть знесилений. Таке враження, що я ніколи вже не зможу підвестися. Якби зима не брала наді мною гору, все було б інакше. Я вже ні на що не здатен. Хіба що обмінятися кількома словами, дивитись у вікно і сподіватися. Не так і багато, щоб триматися.

Маттіас дістає милиці з-за дивана і цим змушує мене випростатися.

Ти їх хотів? Ну, треба відновлювати сили.

Я дивлюся на ці два шматки дерева, скріплені металевими стяжками.

Давай, будемо вправлятися.

Маттіас підіймає мене за пахви.

Давай, трішки бажання. Щоб пересуватися на милицях, треба мати сильні руки. Тримайся прямо. І роби, як я.

Маттіас починає описувати широкі кола головою, кладе руки на боки і глибоко дихає. Я наслідую його, як можу, сидячи на краю ліжка. Він згинає лікті, з’єднує долоні за спиною і нахиляє тулуб уперед.

Потрібно тримати рівновагу, — пояснює він мені. — Треба її утримувати і намагатися нахилитися якомога далі. Ти маєш відчувати власне тіло, слід зосередитися на ньому і продовжувати, навіть якщо боляче.

Ми кілька разів повторюємо рухи, та ось у двері постукали. Маттіас обертається. Знову стукають.

Ми не закінчили, — попереджає він, перш ніж відчинити.

Якусь мить я сподіваюся, що це Марія, і відчуваю розчарування, коли Маттіас запрошує гостя увійти. Він переступає поріг, ставить до стіни карабін і кладе на стіл двох зайців. Ми з Маттіасом переглядаємося. Ні він, ні я не знаємо цього чоловіка.

Це вам, — кидає гість, показуючи на зайців.

Маттіас дивиться на трупи, наче боїться, що вони зараз побіжать.

Дякую, — белькоче Маттіас, — дуже дякую. Хочете кави?

Гість киває головою на знак згоди і, щойно Маттіас відвертається, спрямовує усю свою увагу на мене.

У нього волосся з сивиною і рудувата борода. Шкіра обличчя видублена сонцем і холодом. Кремезний на вигляд, років п’ятидесяти. Або трохи більше. За спиною поблискує карабін.

Мене звати Жаном, — каже гість. — Ми бачилися кілька разів, але вже давно. Тоді я працював у школі разом із твоєю матір’ю.

Справді, хоча його ім’я мені нічого не каже, обличчя видається знайомим.

Маттіас заварює каву.

Я знав і твого батька, — стверджує чоловік. — Усі його знали. Я дуже засмутився через те, що з ним сталося. Його рідко бачили останніми роками. В його гаражі панував жахливий безлад, і він більше не пропонував послуг із автозаправки. Дехто казав, що він втратив глузд, та я вважаю, що він почувався самотнім.

Маттіас обперся спиною об стіл і стримано слухає.

Усі здивувалися, коли дізналися, що ти повернувся, — далі говорить Жан іншим тоном. — І я радий, що ти одужуєш. Марія сказала нам, що ти скоро стоятимеш на власних ногах.

Жан робить великий ковток кави і дивиться на годинник.

Ось що, я прийшов, щоб попросити тебе про дещо конкретне, — кидає він, — нам знадобиться механік.

Мене приголомшило те, що я щойно почув від нього.

Спочатку ми подумали про Жозефа. Він уміє всього потроху. Та дехто його не дуже може терпіти і ніколи не знаєш, де він є і в якій хаті ночує. Він собі на умі. І в нього немає твого досвіду. Раніше був твій батько, а тепер єдиний механік тут — ти.

Серце у мене закалатало. Я уважно дивлюся на Жана.

А що треба робити?

Хочемо встановити гусениці на мікроавтобус, щоб міг їздити по снігу. Ми незабаром зберемо все необхідне, деталі, інструменти, зварювальний апарат. Ми облаштувалися в одному зі складів шахти. Коли вмикаємо генератор, там стає ясно, як удень. Гарне місце для роботи. І там потрібен такий, як ти.

Не знаю, чи буду у формі, — кажу після того, як прочистив горло.

Знайдемо для тебе інвалідне крісло на колесах, якщо потрібно. Тобі треба лише показувати, як із тим управлятися, і керувати роботами. Щойно ти зможеш підвестися і ступити пару кроків, цього буде достатньо. Я приїду по тебе. Що скажеш?

Мене на хвилю вразила перспектива знову працювати механіком. Здивований, що я їм потрібен, я погоджуюся, не замислюючись.

Маттіас сідає на стіл, шукаючи Жанів погляд. Його трусить.

А для чого він, той мікроавтобус? Ви готуєте експедицію? Ви думаєте їхати ще до настання весни?

Жан потирає бороду.

Точно, готуємося, та ще далекі від того, щоб сказати, коли зможемо виїхати.

Якщо я можу чимось допомогти, кажіть, — негайно пропонує Маттіас. — Мені обіцяли місце у тій експедиції, і я хочу долучитися до підготовки.

Так, але тепер головне для вас — опікуватися ним, — відповідає Жан і вказує підборіддям на мене.

Я маю повернутися до міста, — наполягає Маттіас, — там моя дружина.

Якусь мить я бачу міські вулиці, вщерть забиті покинутими автівками.

Так, я розумію, — повторює Жан, вочевидь роздратований. — Чули останні новини? — продовжує він, наче хоче змінити тему.

Ми з Маттіасом зразу виказуємо своє зацікавлення.

Кілька днів тому, вночі, троє людей прийшли до села. Ніхто з нас їх не знав. Вони були голодними і обмороженими. Їх нагодували й полікували. Вони розказали нам, що жили у селі на узбережжі. Там усе було добре організовано, та сталися крадіжки, і ситуація загострилася. Їм довелося втікати. Їхній снігохід зламався за три дні ходьби звідси. Казали, спочатку їх було четверо, один дорогою помер від холоду. Жюд виділив їм хату, але хоче, щоб із них не спускали ока. Він їм дещо не довіряє, бо їхня говірка не схожа на тутешню.

Що ще вони казали? — допитується Маттіас заінтриговано. — Чи вони знають, що коїться в інших місцях? У місті? Чи їм відомо про електропостачання, чи відновили його хоч десь?

Вони переказували кілька разів свою історію, коли прийшли, але потім стали не дуже балакучими.

І це нормально, — вставляю і я.

Жан погоджується кивком голови.

Поміж тим, — продовжує він, — припаси у селі почали зменшуватися. Жюд вимагає від усіх докласти зусиль, а потім домовилися знов урізати раціон. Декому не подобається, але так вирішили. У будь-якому випадку, нікому не забороняється робити, як я, ставити сильця на зайця.

Жан підводиться, закидає ременя зброї на плече і заохочує мене відпочивати й набиратися сил.

Маю ще сказати, що по селу ходить поганий грип. Ви живете на виселках, та все ж будьте обачними. Ліків теж не вистачає, що погіршує ситуацію.

Поки Жан крок до дверей, Маттіас дякує йому за зайців. Жан відповідає, що це йому в радість. Що принесе ще. І, кидаючи останній погляд у мій бік, повторює, що прийде по мене, щойно вони зберуть усе необхідне.

Не хвилюйтеся, — додає Маттіас, — він стоятиме на власних ногах.

Сто тридцять чотири

Маттіас підкочує рукави й кладе зайців на стіл.

Навіть не знаю, чи згадаю, як до них підступитися, — зізнається він, перевертаючи задубілих від холоду і смерті зайців. — Мій батько свого часу готував їх на сплавах. Але то було так давно.

Я ж пам’ятаю. Мої дядьки часто просили мене білувати зайців. Слід обережно надрізати шкіру на гомілках. Тоді, тримаючи однією рукою за задні лапи, достатньо тягнути вниз за вивернуте хутро.

Поки я чищу картоплю, Маттіас силується зняти повністю шкуру, бо тушка ще заледеніла. Опісля він розрубує голову коротким ударом сокири, розрізає черево і виймає з нього нутрощі. У тельбухів гострий запах. Запах крові й лісу після дощу. Повертаючи голову, Маттіас питає, чи буду я у змозі допомогти їм із експедицією.

Побачимо, та дуже сподіваюся. Я навіть ладен робити твої вправи, якщо це допоможе мені швидше відновити сили.

Я не про це, — продовжує він, — а про механіку, приладнати гусениці до мікроавтобуса. Ти здатен таке зробити?

Впродовж останніх десяти років я ремонтував самоскиди, більші за будинок. Перетворити ж мікроавтобус на снігохід, якщо є відповідні деталі, гарний інструмент і електрика, буде дитячою забавкою. Знаєш, я вмію робити й інші речі, а не тільки чистити картоплю.

Маттіас ріже зайчатину на шматки і скидає усе в казан разом із олією й овочами.

В будь-якому випадку, в тебе немає вибору, — раптом обзивається він. — Ти нам це винен, мені й іншим. Все ж тобі врятували життя. І видається, я не один, хто хоче потрапити у місто ще до того, як розтане сніг. Це було б чудово. Я зміг би повернутися до своєї дружини. Чекати весни немає жодного сенсу, сніг усе падає, а в моєму віці, знаєш, коли маєш в розпорядженні увесь свій час, отже, його залишилось не так багато.

Я замислююся. Надворі сонце пірнуло за обрій. Небо ще ясне, але світло гасне.

Поки на вогні готується їжа, ми граємо партію в шахи. Маттіас виграє, як завжди. Задоволений, він не дає мені відігратися і всідається в крісло-гойдалку з книжкою.

За хвилю я питаю його, на що Жак обміняв сир.

Моє питання ніби здивувало його, він кладе книжку собі на коліна, потім каже, що Жак запропонував йому вибрати щось у його магазині.

І що ти взяв?

Маттіас секунду вагається.

Зброю.

Зброю?

Так, щоб захистити себе у разі...

Ти умієш поводитися з нею?

Жак показав мені.

Я мовчу й дивлюсь у вікно. На небі, над горами, залишилася тільки тоненька біла смужка, на яку насувається нічна синь.

Згодом, коли Маттіас ставить страву на стіл, спокусливий запах заповнює кімнату. Я підводжуся, спираючись на милиці й майже без допомоги дістаюся стільця. Не зважаючи на протести, Маттіас наполягає, щоб підтримати мене, поки я всідаюся, щоб упевниться, що я сидячи тримаю рівновагу. Та це не рахується.

Золотисте м’ясо плаває у схожому на сироп сокові. Перш ніж накласти їжу в мою тарілку, Маттіас складає долоні й заплющує очі. Цього разу всього на мить, а потім поспішно занурює ложку в казан.

Будь уважним, у цієї тваринки багато дрібних кісток.

Ми з апетитом їмо. Розриваємо руками м’ясо, сік капає усюди і налипає на наші бороди.

Щоб воно було ніжним і смачним, — каже він з набитим ротом, — його треба довго готувати.

Я коротко сміюся і показую йому покласти ще. Маттіас схиляється до казана, облизуючи пальці. Раптом він завмирає і дивно хрипить. Я підводжу голову. Його очі витріщені, неначе він побачив привида. Він випростовується, перевертаючи стільця, і хапається рукою за горло. Його погляд бігає по кімнаті. Рот відкривається без жодного звука. Він б’є обома руками у груди. З нижньої губи звисають великі каплі слини. Вени на його шиї набрякають. Я намагаюся підійти до нього, наступаючи на праву ногу і тримаючись за стіл. У нього синіє обличчя. Зіниці сильно розширюються й чорніють. Я намагаюся привернути його увагу, наближаючись до нього. Він кидається навсібіч. Я кричу йому не рухатися. Здається, він не чує. Його долоні стискаються і розкриваються, ніби він шукає, за що ухопитися. Він хаотичними рухами б’є себе в груди. Я знаю, що треба робити в таких ситуаціях, потрібно стати позаду людини і надавити на живіт. Та я ще настільки слабкий, тож не впевнений, чи в мене вийде.

Стій переді мною, — кажу я в паніці, — Маттіасе, дивись на мене! Стій там! Не рухайся!

Я з силою б’ю його кулаком у живіт. Від удару він згинається, але нічого не виходить. Щойно він розгинається, як все починається з іще більшою силою. Я відчуваю, як мої кулаки вдавлюються в його худий живіт і прокладають собі шлях до діафрагми. Маленька кісточка вилітає з його рота, як куля, і Маттіас валиться на підлогу, всотуючи в себе повітря.

У наступні дві чи три секунди — повна тиша. Потім він із шумом вдихає. Кашляє, блює і його тіло струшують спазми.

Я з полегкістю зітхаю і розумію, що стою, прямий, як ракета, уперше. Тоді як Маттіас біля моїх ніг схожий на старий паротяг, якому важко зрушити з місця.

Сто тридцять вісім

Сніг видовжує конічні силуети дерев. Він падає прямо й безупинно, легкий і важкий водночас. Сніг уже дістався до мого вікна й тулиться до шибки знизу. Таке враження, ніби в кімнаті безупину прибуває вода.

У зорову трубу я бачу, як якась тварина наближається до будинку. Щось невелике. Лисиця. Може, рись. Зрештою, якийсь звір, що прийшов з’їсти рештки зайців, що Маттіас викинув надвір, після того, як оклигав. Сліди ще свіжі, та незабаром сніг усе засипле. Між деревами бачу кілька хат, через увесь цей сніг здається, що вони меншають. Осідають. Я деякий час розглядаю село. Нічого не рухається. Марія не ходить від хати до хати, щоб лікувати людей, Жозеф нічого не розподіляє й ніхто не йде, щоб забрати мене.

Коли Маттіас прокинувся на світанку, був, як завжди, у добрій формі, ніби нічого не сталося. Він зробив свої вправи, помив посуд і приготував чорний хліб. Але щось затьмарювало його обличчя.

Ми почали партію в шахи більше години тому й досі не закінчили. Щораз, коли його черга ходити, Маттіас подовгу прораховує всі можливі варіанти. Наче ослаблий боєць, який уже не довіряє власному інстинкту.

У кімнаті тихо. Чути тільки, як буркотить плита. Я вивчаю лінії на своїй долоні, знаючи, що ніхто й ніщо не може допомогти нам передбачити нашу долю. Біля мого ліжка шахова партія затамувала подих. Навіть якщо Маттіас і почувається не по собі, він усе ж виграє цю партію. Це єдине, в чому я зараз упевнений.

Сто сорок сім

Впродовж кількох днів я відчуваю, як моє тіло підлаштовується під нову реальність. В руках з’явилася сила. Плечі знову в тонусі. Коли знімаю шини, ноги згинаються дедалі краще. Залишається тільки рана на лівій нозі, яка ще не повністю загоїлася. Біль потроху слабшає, але дискомфорт і оніміння залишаються.

Та все ж за допомогою милиць я можу пересуватися, підтримувати себе, підводитися і тримати рівновагу. Я можу рухатися, наче підбита птаха. Недовго, але хоч трохи. Навіть якщо й шкутильгаю, та можу самостійно піти помочитися. А коли у формі, то можу кілька разів пройтися туди-сюди по кімнаті.

Ми знову граємо в шахи. Маттіас нічого не каже. Я ж стримуюся, щоб не кричати. Мені вдалося його затиснути. Його король застряг між слоном і конем. Це пат.

Щойно помітивши це, він зводить на мене очі. Якусь мить посміхається, а потім його погляд різко закривається, немов двері грюкнули. Він складає фігури, пересуває крісло-гойдалку до плити і накидає в казан снігу, щоб танув.

Я повертаю голову до вікна. Небо непевне. Барометр показує донизу. Кілька сніжинок зависло в повітрі, ніби очікуючи підмоги, щоб упасти на нас.

Маттіас зітхає.

Мені тут вже робити нічого, — каже він, — ти, може, і вибираєшся потроху щодня, а от я дедалі сильніше зав’язаю. Моя дружина чекає на мене, я це знаю, відчуваю. Вона чекає, а я нічого не можу вдіяти, хіба що опікуватися тобою й дивитися, як падає сніг.

Маттіас знімає з плити воду, яка кипить, та тільки-но він підіймає казан, одна з ручок залишається у нього в руці і вся вода вивертається на підлогу в клубах пари. Коли пара розсіюється, Маттіас виглядає, як величезний маяк над рифами. Величезний і старезний маяк. Якусь мить його обличчя й кулаки судомно смикаються, неначе він намагається стриматися. А потім сильно б’є ногою посудину, і та з гуркотом зупиняється у кутку кімнати.

Нічого, — кидає він ще до того, як я зміг зреагувати, - нічого.

Його стегно мокре і ще парує. Маттіас виходить, накульгуючи, спускає штани і кладе сніговий компрес на опік. Повернувшись на веранду, просить мене допомогти перемотати ногу.

Поки я хапаю милиці і добираюся до столу, Маттіас детально розказує, що робити.

Добре, добре, — кажу я, — я знаю, як робити перев’язку, я достатньо бачив, як ти міняєш мої.

Йому поталанило. Опік, здається, поверхневий. Шкіра почервоніла і волога, але пухирів немає. Поки що. Боляче, але за два тижні не залишиться й сліду.

На обід їмо яйця вкруту, мовчки, кожен у своїй шкаралупці. Пізніше Маттіас іде на той бік дому й повертається з валізою з інструментами. Ставить її на стіл поряд з побитою каструлею і просить відремонтувати ручку, яка відламалася. Я підтягую до себе валізу і відкриваю. Шарніри злегка риплять. Всередині виблискують інструменти. Розвідні ключі, молотки, щипці, усі інструменти блищать, як золоті вироби з королівського поховання. Маттіас уважно спостерігає за моєю реакцією.

Ними ти не відремонтуєш самоскида, — зауважує він, — і не переобладнаєш мікроавтобус, але їх достатньо, щоб зрозуміти, чи ти ще любиш свою професію. І, може, це нас і порятує. Ти не залишишся лише надією, а я зможу повернутися до міста.

Я не кажу нічого. Та поки ремонтую ручку каструлі, в мені росте переконання, що незалежно від сенсу наших дій, загалом усі наші рухи і жести просто сміховинні.

Сто п’ятдесят один

Сьогодні ясний день. Небо глибоке. Жодного вітерця.

Маттіас у кріслі-гойдалці. Він тримає книгу, але навіть не розгорнув її. Я ж вправляюся тримати рівновагу на милицях. Раптом лунає натужний звук двигуна. Маттіас підводиться і ми удвох підходимо до вікна. Снігохід вибирається на схил і направляється у наш бік. За якусь мить двері відчиняються, як від пориву вітру, і з’являється Жозеф із мішками і ящиками в руках. Маттіас швидко одягається, щоб допомогти йому все розвантажити.

Я теж хочу допомогти, та з милицями не можу нічого, хіба що швендяти сюди-туди.

Коли вони заходять до середини з останніми пакетами, Жозеф каже, що скидання снігу з даху нічого не дасть. Маттіас здивовано обертається до нього.

Знадобиться днів два, щоб його поскидати, а за якийсь час доведеться скидати знову. Краще поставити підпорки під балки стелі, знаєте. Як роблять щозими у мисливських заїмках. Це найкраще рішення.

Поки він говорить, я помічаю пластир у нього на лобі над бровою, такий, як на моїй лівій нозі, але менший.

Маю знайти дерево для підпорок. І мені знадобиться допомога, — продовжує Жозеф, тицяючи в мене пальцем. — Ти підеш? Упевнений, тобі не буде важко.

Я тремчу на своїх милицях, відчуваючи, як у мені раптово здіймається радість.

Давай, бери моє пальто і чоботи, — пропонує Маттіас, відкриваючи одну з багатьох коробок з харчами.

Дещо поспішно Жозеф допомагає мені одягнути Маттіасові речі. Наприкінці подає милиці, і ми виходимо.

Я вистромляю носа надвір уперше, відколи почалася зима. Сніг просто засліплює.

Кажучи це, я роблю перший крок, милиці відразу грузнуть у снігу. Я падаю перед входом долілиць. Жозеф хвильку підсміюється, потім нахиляється, бере мене на руки і садить позаду себе на жовтий снігохід.

Тримайся міцно, кидає він.

Двигун заводиться з півоберта. І ми поїхали. Я оглядаюся. Ловлю маттіасів погляд. Він дивиться, як ми віддаляємося, перш ніж зачинити двері. Звідси будинок, у порівнянні з закиданою снігом верандою, видається величезним.

Холодне повітря пронизливо-різке. Від нього злипаються вії і ніздрі. Воно обпікає легені. Ми наближаємося до лінії лісу. Він іще величніший, ніж я уявляв. Ми звертаємо на стежку, яка пірнає під крони дерев. Вона безлюдна, гладка і біла. Модрини з кожного боку схиляються аж до землі. На повороті Жозеф натискає на акселератор, щоб не загнати машину глибоко в замет і не вирити самому собі пастку у сипучому, як пісок, снігу. Ми дістаємося невеличкої прогалини. Я впізнаю це місце. Жозеф уповільнює рух і зупиняє снігохід на затверділому від вітру узвишші.

Перед нами мішені, прибиті до стовбурів дерев. Ми в стрілецькому тирі, біля підніжжя гори. За кілька кілометрів від села.

Оглушлива тиша зими.

Жозеф виймає з пальта пляшку, робить великий ковток і пропонує мені.

Знаєш, — починає він, обертаючись до мене, — наші батьки і дядьки щороку, наприкінці літа, приходили сюди пристрілювати свої карабіни. Нас було багато, тих, хто ув’язувався за ними, пригадуєш? Вони ставили автівки при вході, он там, і йшли сюди з чохлами в руках. А тоді відкривали їх і стріляли по мішенях. Ми були тоді не надто дорослими. Та я добре пам’ятаю звук детонації. І вони ніколи не пили тут. Таким було правило. Не потрібно нічого штучного у момент істини, безупину повторювали вони.

Я дивлюся, як кілька птахів сперечаються за місце на сосновій гілці.

Твої дядьки мали рацію, — погоджується Жозеф, дивлячись на ліс, що лежить перед нами, — треба було їхати звідси ще до снігу. Жити в селі не мед, ти знаєш. Після приходу чужинців Жюд наполіг, щоб відновити обходи села. Чув, може?

Так, Жан казав.

Ага, а казав він, що спершу Жюд не погоджувався залишати їх більш, ніж на одну ніч? Навіть Жозе не хотів давати їм ліки. Їх довелося переконувати, що вони не бандити, і що у нас вистачить їжі для трьох додаткових людей.

Ми палимо сигарету. Дим в’ється товстою спіраллю у прозорому холоді. Перед нами стрілецький тир, схожий на вузьке, завалене снігом озеро.

Жюда останнім часом важко зрозуміти. Може, як і кожного з нас. Сніг заважкий для наших маленьких життів. Схоже, з’явився новий проект. Він із Жаном, Жозе і ще деким хоче переобладнати мікроавтобус на снігохід. Уявляєш? Нічого не вийде! А навіть якщо і зможуть, то куди вони доїдуть? Такий транспорт споживає багато пального. Вони заберуть усі резерви села для того, щоб обламатися за сотню кілометрів? Чого вони прагнуть? Знайти допомогу? Вони навіть не хочуть приймати незнайомців, які приходять сюди! Вони не розуміють, що єдине, що там на них чекає, — крижаний холод і вітер на узбережжі. Хіба що вони лаштуються у напрямку міста, грабуючи усіх, кого стрінуть дорогою? Знаєш, можу побитись об заклад, що вони прийдуть просити, щоб ти допоміг приладнати гусениці. Ти ж бо єдиний механік на багато миль навкруг. А я, — бурмоче він, підносячи пляшку до рота, — я посилав їх подалі щораз, як вони хотіли поговорити зі мною.

Я роблю довгу затяжку сигаретою.

Кажу Жозефу, що, мабуть мав би вчинити, як і він — стати столяром.

Хе, — зітхає він, — це нічого не міняє. Та буде все ж краще, якщо ти не вплутуватимешся в цю аферу з мікроавтобусом. Маттіасу теж не варто дуже їм довіряти. Останні збори були бурхливими. Дехто вимагає від Жюда звіту. Інші закинули, що слід голосувати кожне рішення. Я, зі свого боку, намагаюся триматися подалі від усього цього, та врешті-решт події мене наздоганяють. Минулого тижня померла Жюдіт. Вона не змогла оклигати від грипу. У неї були ускладнення. Вона тяжко страждала, Жозе почасти допомагав їй. Сім’я поховала її неподалік села, у снігу. Сумно, у неї залишилося двоє діток. У неї був грип, температура піднялася і так ніколи й не опустилася. І ліки не допомогли. Відтоді всі ставляться з недовірою, коли чують, як хтось кашляє. Дехто боїться навіть Марії, бо вона часто контактує із хворими.

Жозеф викидає свій недопалок і простягає мені пляшку. Користується моментом, щоб трохи направити ланцюг на своїй ланцюговій пилці.

А ще до всього цього, — жаліється він, вказуючи пальцем на свою брову, — Жозе тепер знає, що я сплю з Марією.

У цей момент я прошу у нього ще одну сигарету.

У селі завжди все всім стає відомим, — говорить він далі, простягаючи мені пачку. — Відтоді він ходить за нею по п’ятах. Марія вже сита по горло, він нічого не хоче розуміти, а мені тоскно. Тут можна задихнутися, ми справді задихаємося.

Жозеф підводиться, підходить до дерев і запускає свою ланцюгову пилку.

Візьмемо цей кедр, — перекрикує він вихлопи двигуна.

Коли він схиляється до низу стовбура, пила ревнула й виплюнула синювату хмарку. А потім кедр падає, Жозеф обрізає гілки, розпилює його на три прямі рівні шматки. Я підводжуся, щоб допомогти скласти їх у сани, та він дає зрозуміти, що це не обов’язково.

Коли він знову сідає на снігохода, відчуваю запах свіжої тирси від його пальта.

Знаєш, продовжує він, знаком просячи передати йому пляшку, — Маттіас хоче виїхати звідси. З допомогою чи без. Це не секрет. І він не єдиний. Але Маттіас не протягне в дорозі більше трьох днів. І якщо не через морози, то через міліцію. Буде в нього зброя чи ні, нічого це не змінить. Він хоче добратися до своєї дружини, але, як і решта, не має жодного уявлення, що коїться в інших місцях. А з тими харчами, що я вам привіз, він деякий час має почуватися спокійно.

А ти, що робитимеш ти? — питаюся я.

Не знаю, — відповідає Жозеф і дивиться у бік, — не знаю. А що ти зробив би на моєму місці?

Я здіймаю брови догори, думаючи про свою топографічну карту. Я думаю про шлях, який подолав, щоб побачити батька, але запізнився. Мої дядьки і тітки подалися на мисливську заїмку, й так і не повернулися. Я живу з чужинцем, який хоче якомога швидше поїхати звідси. Не знаю, що іще мене тут утримує, якщо не брати до уваги мої ноги, які ледве мене носять.

Не кажучи більше ні слова, ми спорожнюємо пляшку до самого дна, Жозеф заводить снігохід, і ми рушаємо на повній швидкості.

Сто п’ятдесят один

Коли ми зупиняємося перед веранд, я весь заціпенів від холоду. Не можу навіть підвестись із сидіння снігохода. Жозеф бере мене на руки й заносить до середини. Умостившись у кріслі-гойдалці біля вогню, почуваю себе геть знесиленим. Наче холод не хотів мене відпускати. Сподіваюсь, я не захворію у свою чергу.

Маттіас із якимось особливим запалом і досі розбирає харчі .

Я думав, раціон урізали, — зауважує він. — А тут яловичина, ціла качка, кленовий сироп, дичина, сушені гриби, скільки всього. І навіть кава є.

Маттіас дивується, дістаючи дві пляшки вина.

Звідки усе оце? Чому тепер?

Потроху тепло дає моїй крові можливість знову циркулювати в тілі. При цьому все нестерпно свербить. Мені насилу вдається стежити за розмовою.

Тому що не в одного тільки Жюда є таємні запаси, — кидає Жозеф. — І тому, що я хотів, щоб і вам із того щось перепало. Просто так. Але не кажіть нікому, бо може здійнятися буча. Особливо, якщо врахувати, що Жюд уже зачиняв Жака на два дні.

Що сталося?

Коли все сталося, мене там не було. Хтось каже, що Жак націлив карабін на того, хто йому заборгував пальне. Інші вважають, що це змова. Його випустили, та у мене таке враження, що все скінчиться погано.

Маттіас дякує Жозефу й запевняє, що триматиме язика за зубами, а ще намагається дізнатися більше про Жака.

У нього забрали всю зброю. Жюд каже, що залишати зброю у вільному обігу дуже небезпечно. Бо будуть ускладнення.

Поїздка на снігоході геть виснажила мене. М’язи шиї розслабляються, і я пропускаю більшу частину розмови. Коли я врешті підводжу голову, Жозеф саме підводить кедрові підпорки під центральну балку.

Це їх не вирівняє, — визнає він, вганяючи кількома ударами молотка довгі цвяхи, — але не дасть просісти ще більше. Тепер, навіть якщо випотришити на дах усі хмари, він має витримати.

Поки я борюся зі сном, Жозеф збирає свої речі. Закінчивши, підходить до Маттіаса і простягає йому ключа, прикрашеного маленьким пластиковим оленем.

Що це? — питає Маттіас.

Подарунок. Якщо ти ще будеш тут, коли зійде сніг, у тебе хоча би буде доступ до автівки. Третій будинок ліворуч, у кінці села, ти знаєш, поряд зі спортивним залом. Третій будинок ліворуч, — повторює Жозеф, — у гаражі.

А експедиція?

Гадаю, що Жюд та інші її готують, але не знаю, що у них входить. Ви дізнаєтесь раніше за мене, каже він упівголоса.

Коли Жозеф кладе мені на плече руку, щоб попрощатися, я підскакую, ніби зі сну.

Мені треба йти. Відпочивай, відпочивай і добре їж, не зупиняйся. Ти вже став витривалішим. Можу побитись об заклад, що коли ми побачимося наступного разу, ти вже ходитимеш.

Мене це здивувало б, — реагую я так, неначе він кепкує з мене.

Перш ніж переступити поріг, Жозеф обертається й недовірливо дивиться на нас. За кілька хвили ми почули, як він прогріває двигун, перш ніж рвонути на повній швидкості.

Ще до того, як я думаю перебратися у ліжко, моя голова знову падає на груди, і я поринаю в глибокий і неспокійний сон.

Сто п’ятдесят один

Я прокидаюся серед ночі з болями у животі. Ми переїли. Поки у мене була сієста, Маттіас приготував качку і виставив на стіл найкращі консерви. Серцевини артишоків, копчені устриці, слимаків, смажені перці. Він розбудив мене, ми сіли за стіл і зжерли все, що змогли. Добра заміна супу й чорному хлібові.

Надворі холодний місяць пробивається крізь хмари. Його промені глибоко проникають у кімнату. Усе по цей і той бік вікна — лише гра тіней. Жозефові підпорки схожі на дерева, які проростають крізь стелю. Чи на чарівну квасолю, що виросла у щілинах підлоги.

Усе завмерло. Час зачепився за ніч. І обоє знерухоміли. Немов мої ноги у шинах. Я силкуюся знову заснути, думаю про життя в селі, про Жозефа і Марію. Думаю про своїх дядьків. Думаю, що було у них сьогодні на столі на вечерю, там, посеред лісу. Коли мої вії потихеньку змикаються, маленька тваринка повертається, щоб згризти мій сон. Я чую, як по той бік вона ходить і підбирає все, що може. Мені хотілось би піти й пошукати її з рогаткою й ліхтариком. Та на милицях це було б важко. Спершись на лікті, я помічаю світло, яке пробивається з іншого боку. Я роздивляюся освітлену місяцем кімнату. Три кедрові піки підтримують небозвід, стіл на місці, крісло-гойдалка, диван. Диван. На дивані лежать ретельно складені Маттіасові ковдри. І ляда до погреба відчинена. Що він робить? Чим займається з того боку в такий час? Я чую, як він ходить, зупиняється, знову йде. Чую, як він перевертає речі, риється, метушиться. Ага, те, що треба. Я знайшов маленьку тваринку, яка цупить ночами наш провіант. Я зрозумів, що вона робить — готується втекти.

На якийсь час шум стишується, біль у животі зникає, і я поступово засинаю.

Вранці, коли я розплющую очі, Маттіас спить на дивані. Він прокидається, щойно чує, як я вовтужуся. Надворі небо палає, хоча сонце ще не вигулькнуло з-за обрію. У плиті, напевне, не залишилося жодної жарини, бо в кімнаті холодно. Я й далі кутаюся у свої ковдри, прислухачись до Маттіасового розміреного дихання. Мені б зараз випити кави.

Мою увагу привертає віддалене дирчання двигуна. Я беру зорову трубу. В ясних морозних сутінках я вирізняю жовтий снігохід, що мчить на повній швидкості. Він рухається паралельно чорній смузі лісу. На ньому дві людини. Водій міцно тримається за ручки і, здається, дивиться вдалину перед собою. Людина, яка його супроводжує, — у червоному пальті. Вона кидає короткі погляди назад і тримається за водія, як за найбільшу свою надію. Видершись на пагорб, вони звертають на лісову дорогу і зникають. Я опускаю зорову трубу і кажу собі, що без Жозефа й Марії життя у селі вже не буде таким, як раніше. А моє — тим паче.

Сто п’ятдесят один

Сонце вже якийсь час як зійшло, та ранкове небо вкрите хмарами. Барометр показує донизу. Повітря важке. Це просто видно. Сніг утратив свій блиск. В селі дим куриться з димарів, підіймається, збирається вгорі і опускається. Немовби не може досягти неба. Дрібки попелу подекуди падають на землю, утворюючи маленькі чорні композиції на безкрайній білизні.

Розвісивши білизну над плитою, Маттіас перевіряє підпори. Навіть якщо вони й дозволяють мені пройти від ліжка до столу без милиць, ці опори занадто масивні. Вони заважають Маттіасу заносити дрова, накривати на стіл, робити свої вправи.

Витримає? — недовірливо питає він мене.

Витримає, — кажу йому, — їх же ставив Жозеф.

Тоді Маттіас підживлює вогонь у плиті, відкриває погріб і дещо звідти дістає. Бачу, як він задоволено потирає руки, перш ніж узятися куховарити. Я питаю його, чи тваринка приходила поживитися нашими припасами.

Ні, — відповідає він, — не думаю. Я нічого не помітив.

Я чув шурхіт вночі, — викладаю я козира.

Неможливо. Я ж нічого не чув. Ні цієї ночі, ні поперед­ньої.

Матіас кладе продукти на стіл і зачиняє льох.

Мабуть, тобі наснилося, — сухо додає він. — Забудь, підіймайся, робитимемо вправи.

Я відступаю і збираюся з силами. Я підводжуся, намагаючись не навантажувати ліву ногу, і ми починаємо. Тягнемо руки догори, крутячи зап’ястками, вдихаємо. Нахиляємося до колін, тримаючи тулуби рівно, і видихаємо. Посеред нашого сеансу починають калатати церковні дзвони. Відлуння довго чується в горах. Це сигнал тривоги. Щось трапилося. Я беру свою зорову трубу і дивлюся на село. Поміж дерев жодного руху. А дзвони все калатають. Потім вони замовкають, і все стає, як і раніше. Маттіас каже, що якщо щось серйозне, то нас повідомлять. Або Жозеф нам розповість.

Трохи згодом чути одночасне гудіння багатьох снігоходів. Ми знову поспішаємо до вікна. Їх троє. Один об’їжджає село, інший іде понад лісом, а останній прямує сюди.

Мабуть Жозеф, — припускає Маттіас і хапає мою зорову трубу.

Або Жан, який їде за мною, — кажу я.

Гуркіт двигуна наближається. Двері відчиняються. Це Жозе. Він іще з одним типом і молодою жінкою. Усі троє озброєні. Маттіас запрошує їх сісти до столу, але ті навіть не зволять відповісти йому.

Туди, Жозе показує на двері, що ведуть на інший бік.

Тип кидається туди. Не кажучи ні слова.

Маттіас намагається допитатися, чому нещодавно дзвонили дзвони.

Шукаємо Марію, — каже Жозе, — ви її, бува, не бачили?

Вона вже давненько до нас не навідувалася, — підраховує Маттіас.

Але біля входу є сліди від снігохода, — зауважує Жозе, змінюючи тон, — і вони ще свіжі.

Жозеф приїздив кілька днів тому.

Він був із Марією? — допитується Жозе.

Ні, чому?

Він був із Марією? — перепитує він, обертаючись до мене.

Ні, — запевняю я.

Молода жінка позаду нього охороняє двері, тримаючи карабін двома руками. Тип повертається з того боку і хитає головою.

Ти добре дивився? — наполягає Жозе.

Так.

Скрізь?

Так, скрізь.

Їх там немає?

Ні, їх там немає.

Гадство, — волає Жозе. — А он там, що там у вас? — допитується він, вказуючи на ляду погреба.

Наші припаси, — відповідає негайно Маттіас з деякою напругою в голосі. — Ми складаємо їх там, щоб уберегти від гризунів.

Жозе підводить голову, уважно вивчаючи підпорки веранди.

Вибачте, що потурбували вас.

Маттіас робить крок до нього і знову питає, що все оце означає.

Дехто відрубав сокирою собі частину щиколотки, — каже він, даючи своїм колегам знак виходити. — Потрібна Марія, а її не можуть знайти. Ви впевнені, що не бачили її?

Цілком, — підтверджує Маттіас.

Жозе зітхає і виходить із колегами так само стрімко, як і зайшов.

Я якусь мить запитую себе, чи можна вижити, якщо вдарити сокирою по щиколотці. Чи Марія могла б урятувати ту людину, як врятувала мене.

Надворі снігоходи залишили синюваті борозни. Та знову почав падати сніг. Він укриває сліди тонким шаром мовчання.

Сто шістдесят сім

Поки я ходжу довкола стола на милицях, Маттіас наливає у миску гарячої води й намилює щоки. Точними рухами він водить бритвою по шкірі. Ополіскує обличчя, витирає й дивиться у дзеркало. Може, він і молодшає після цього на кілька років, та риси його залишаються такими самими. Шкіра на шиї нагадує смужку снігу після дощу наприкінці зими.

Коли оминаю кут, мені на обличчя потрапляє крапля води. Потім іще одна. Я відступаю на крок і дивлюся на стелю. Краплі збираються по всій довжині балки аж до центру кімнати. Вони розтягуються, звисають і падають. Одна по одній, без поспіху, перш ніж розбитися на бризки об підлогу. На хвильку я уявляю товстий шар льоду, який утворився незалежно від нас, просто у нас над головою. Через жар, який іде від плити, сніг, мабуть, злежався, затвердів, сплавився у суцільну масу. І тепер заважає воді стікати з даху. Підпорки, може, і здатні витримувати велике навантаження, та вода завжди проникає туди, куди хоче.

Коли Маттіас обертається, я показую пальцем, де протікає. Він уважно дивиться, розвертається кругом і ставить на підлогу залізне відро.

Ось так, — каже він.

Краплі води щосекунди барабанять у нього, неначе нас ув’язнили у водяному годиннику. І наш час почав свій ­відлік.

Наприкінці дня відро переповнюється, і невеличка калюжа збирається на підлозі. Стаючи на коліна, щоб витерти воду, Маттіас здушено скрикує, неначе його вдарили. Він спирається на коліна і не рухається кілька хвилин. Коли я хочу йому допомогти, він підіймає руку.

Минеться, — каже він, зігнувшись удвоє, — у мене защемило спину, та минеться. Усе буде добре.

Він наполягає, щоб витерти залишки води. Рухи у нього рвучкі, ніби він бореться з іржею. Морок заполоняє кімнату. Я тягнуся до олійної лампи і якусь мить тримаю її в долонях.

Запали її, — кидає Маттіас, — не чекай, щоб звідти з’явився джин.

Я засовую сірника у скляну колбу, підкручую вогонь. Коли випростуюся на своїх милицях, щоб підійти до столу, Маттіас ступає крок, зігнутий, як викорчуване дерево. Він стає мені поперек дороги. Я кажу йому, щоб посунувся. І відпочив, поки я готуватиму щось поїсти. Він репетує, що ні за що. Що кухня — його простір, тільки його одного. А моє місце у ліжку чи на стільці. І все, крапка. Попри те, що йому не вдається відвести очі від підлоги, він енергійно махає руками у повітрі і грізним і водночас уривчастим голосом наказує мені сісти.

Тож я підкоряюся, слухаючи краплі води, які з упертою наполегливістю бомбардують моє терпіння.

Маттіас бурчить і порпається з приготуванням їжі. Такий собі упертий і грізний старий олень, який б’є копитом за найменшої нагоди. Спостерігаючи за ним краєм ока, я дедалі більше впевнююся, що ця кімната незабаром стане замалою для нас двох.

Сто сімдесят чотири

Ще до того, як розплющити очі, я чую плюскотіння посуду і хлюпотіння мильної води.

Я прокидаюся.

Здивовано зауважую, що Маттіас стоїть, жвавий і випростаний. Він миє і витирає тарілки й кілька каструль, які складає на столі. Дивним чином він, здається, оклигав від свого люмбаго. Він насвистує щось відоме і приносить мені чашку кави з грінкою. Я одним ковтком розправляюся зі сніданком і п’ю каву, споглядаючи місце протікання. Цієї ночі, коли вогонь захлинувся у своєму попелі і холоднеча підкралася, щоб прогнати сни, я раптово прокинувся і зрозумів, що вода більше не просочується. Краплі зупинили свій біг. Та щойно розвели вогонь у плиті, вони відновили свій рух там, де зупинилися.

З приголомшливою завзятістю Маттіас розчищає вхід, носить дрова і місить тісто, щоб пекти чорний хліб.

Гарно починається день, незвичною скоромовкою каже він мені.

Тієї миті, коли я вирішую підвестися, щоб зробити кілька кроків на милицях, перед верандою зупиняється снігохід. Маттіас квапиться відчинити двері, і до кімнати заходить Жан.

Сьогодні, — відразу заявляє він, — ти готовий?

Маттіас дивиться на мене і показує два підняті великі пальці. Він каже, що вечеря буде готова, коли я повернуся.

Бачиш, усе один до одного, — підохочує Жан.

Маттіас допомагає мені зняти шини, одягнути його пальто, теплі штани й чоботи. Я помічаю, що руки у нього тремтять сильніше, ніж зазвичай.

Добре, — каже Маттіас, обмотуючи шарф навкруг моєї шиї, — тепер можеш іти. Милиці, тобі потрібні будуть милиці.

Вони йому не знадобляться, — каже Жан, беручи мене під пахви.

Маттіас, кліпаючи очима і витираючи лоба, спостерігає, як ми виходимо. Проходячи через двері, я помічаю слоїк з пігулками на розі стола. Там були анальгетики, які я приймав, коли біль був нестерпним. І баночка була порожньою, ніби пляшка, з якої випито все, до останньої краплі.

Сто сімдесят чотири

Двері складу зі скрипом відчиняються. Коли заходимо до середини, темрява обступає нас зусібіч. Жан двічі свистить. Склад величезний, і звук відбивається від покритих металевими листами стін. Раптом чути гудіння генератора, і над нашими головами один по одному спалахують неонові ліхтарі.

Переді мною п’ять типів, розглядають мене, ніби я повернувся з того світу. Деякі обличчя я впізнаю, але час потрудився над ними. Я був поїхав надовго, і ми всі стали чужинцями. Один із них приносить мені крісло на колесах, підкреслюючи, що він був там, коли мене знайшли після автомобільної аварії.

Радий бачити, що ти оклигуєш.

Так, — кажу, — але це довго.

Тобі хоч не потрібно робити обходи села, — підпускає він шпильку.

І тобі пощастило лікуватися у найгарнішої жінки села! — додає інший, хихочучи разом зі своїми спільниками.

Дайте йому спокій, — гримає Жан і штовхає моє крісло до інструментів, - маємо братися до праці.

Мікроавтобус піднято на дерев’яні блоки. Спереду, до підвіски прикріплені довгі металеві лижі. Задні колеса знято, і солідні ланцюги гусениць чекають, поки їх установлять. Я розумію, чому Жозеф казав, що це ніколи не спрацює.

Ми дійшли до цього. Непогано, правда?

Я дивлюся на Жана, чухаючи потилицю і обережно простягаюся на землі. Заповзаю під мікроавтобус, ухопившись за вихлопну систему. Я прошу присвітити мені. Перевіряю надійність мостів, стан амортизаторів, гальмівні механізми. Поки я там лежу, один із типів нахиляється до мене.

Я гадав, що ти поїхав звідси, аби не стати механіком, як твій батько.

Я повертаюся до нього, уважно дивлюся, а потім прошу подати розвідний ключ.

Він підкоряється, але, подаючи ключ, знову розпитує.

І де ти був увесь цей час? Десять років, це ж довго. Чим ти займався?

Я відказую, що робив усе від мене залежне, аби змінити життя.

А чому повернувся? Через аварію з електрикою?

Ні, я їхав до батька.

Жан стає на коліна, щоб поглянути чим ми займаємося. Знаком показує своєму колезі не заважати мені працювати. У жовтих променях лампи його обличчя здається особливо суворим. Я запитую себе, як оцей чоловік поводився з малими дітьми ще до аварії, коли він був учителем.

Тож поки я роблю останні перевірки, запах пального, текстура мастила, повстяна чорнота деталей переносять мене далеко у часі. Я не знаю, чи погодився б мій батько прийти сюди. Не думаю, але він, звісно, скористався б ситуацією, щоб домовитися про щось на свою користь.

Коли я закінчив, мені допомогли вибратися і сісти на стільця. Жан разом із іншими очікує на мій вердикт. Їхні руки звисають уздовж тулуба. Я повертаюся до мікроавтобуса. Це безглуздий проект. Скажімо, наївний. Вітрильник. Рятувальний ковчег. Наче небесні шлюзи готові відкритися, щоб усе проковтнути.

Я не розумію, навіщо вам така машина.

Жан відповідає, що це для того, щоб влаштовувати вилазки й поповнювати наші запаси.

Снігоходи — це добре, але потрібне місце для перевезення вантажів і кількох людей. Нам потрібна справжня снігова машина.

Я бачу, — кажу. — Але готовий побитись об заклад, що у вас немає перехідника для гусеничного приводу.

Жан і його люди обмінюються порожніми поглядами.

Всі погоджуються, але ніхто не ворушиться. Я повторюю:

Тож маємо просвердлити дірки у маточині.

Жан дає іншим кілька вказівок. Один із них поспішає дістати дриль, інший підносить до нас ящики з інструментами, а ще один тягне до нас подовжувач. Я вказую пальцем на типа, з яким уже трохи розмовляв, і даю знак підійти.

Слухай уважно, ти просвердлиш дірки точно там, де я казатиму. Обережно, не перевантажуй двигун і не поламай свердло.

Він киває головою, займає місце й починає свердлити метал. Поки я спостерігаю за ним краєм ока, пояснюю Жану, як ми будемо діяти. Він просить дати йому якомога більше деталей про кожен етап, щоб бути впевненим, що все добре розуміє.

Думаєш, ми зробимо усе сьогодні?

Побачимо, можливо.

Жан сяє, кладе мені на плече руку і гордо заявляє, що я — саме та людина, яка потрібна у такій ситуації.

Сто сімдесят чотири

Вже давненько стемніло, коли Жан повіз мене назад. Ми женемо на повній швидкості, а фари розтинають пітьму перед нами. Під снігом угадується старе шахтне устаткування і величезна гора із шахтних відходів. На відміну від Жозефа, Жан керує снігоходом поривчастими рухами, і в мене таке враження, що ми можемо загрузнути на кожному повороті. Ми під’їжджаємо до веранди. Маттіас уже відчинив двері. Не заглушуючи двигуна, Жан робить йому знак підійти й забрати мене. Маттіас прямує до нас і провалюється у сніг.

Сильно дме, — кидає він, його голос частково перекриває ревіння двигуна, — буде снігопад.

Жан відсторонено погоджується. Щойно я сходжу зі снігохода й Маттіас підхоплює мене попід руки, Жан натискає на акселератор і спускається до села.

Ну як? — цікавиться Маттіас, щойно ми заходимо до середини.

Ми не зупинялися увесь день, — кажу я, дивлячись на свої почорнілі від мастила і пороху руки. — Я голодний.

Воно працює?

Повинне.

А на що воно схоже?

На мікроавтобус із лижами й гусеницями. На сніговий ковчег.

Маттіас на мить замислюється.

Масуючи собі ногу, я дивлюся на місце, звідки капає вода, і кажу собі, що треба буде обов’язково закрити його чимось, або знайти засіб, як обеззвучити падіння крапель.

Як твої ноги? Все гаразд?

Так, вони тверді, як каменюки, та біль можна терпіти. А як твоя спина?

Як нова копійка, — відповідає він, під очима у нього кола внаслідок дії анальгетиків.

Маттіас подає мені тарілку пасти.

Ну, то вони сказали, коли вирушить експедиція?

Ні, мікроавтобус іще на складі. А ще треба його випробувати в польових умовах.

Ти будеш їм іще потрібен для цього?

Гадаю, що так.

Тобто, вони не вирушать відразу. Жюд був із вами?

Ні.

Але Жан сказав тобі напевне, що він тримає одне місце для мене? Авжеж?

Ми цілий день працювали, я не пригадую кожне сказане слово. Ти домовляйся з ними сам.

Скоринкою хліба я підбираю соус з тарілки. Маттіас не каже більше ні слова й поринає у споглядання води, яка крапає зі стелі.

Сто дев’яносто два

Сніжить уже майже тиждень. Вітер змінює обриси дерев і здіймає сніг, який потім знову падає. Уже не розбереш, чи падають сніжинки з неба, чи здіймаються з землі.

Останніми днями я майже не підводився з ліжка. Зранку я розтираю ноги, роблю кілька вправ і знову лягаю. Більше робити нічого.

Дах протікає і далі. Ми більше не розтоплюємо сніг на плиті. Просто збираємо воду, яка тече зі стелі. Вона прозора, але присмак у неї дивний. Наче всотала смак дерева, крізь яке просочилася.

Маттіас безупину куховарить. Наче намагається заповнити порожнечу, готуючи щось, чим би набити наші шлунки. Сьогодні він знову пік чорний хліб. Але цього разу додав м’яса, сухофруктів і добру порцію жиру. Усе це стоїть на плиті з самого ранку, і Маттіас постійно підживлює вогонь, щоб не переривати повільного випікання маленьких цеглинок чорного хліба з м’ясом.

Це не чорний хліб, а пеммікан, індіанська їжа, що не одне і те ж, — уточнює він.

Викладаючи оті цеглинки пеммікану на стіл, Маттіас здається особливо задоволеним.

З пемміканом можна довго протриматися, — продовжує він, — кілька шматочків прирівнюються до повноцінної їжі. Саме його брали з собою дослідники, коли рушали вгору по річках.

Надворі виє віхола і дає копняків веранді. Вона крутить у димарі і пушить сніг навкруг. Б’ється об вікна. Завиває. І ми дивимося цю виставу з прорахованою байдужістю. Раптом лунає якийсь голос. Хтось із кимось говорить по той бік дверей. Заінтригований Маттіас відчиняє. Там Йонас. Він заходить, обтрушуючи сніг із плечей, і підтягує крісло-гойдалку, щоб сісти біля плити. Він струшує долонями і простягає їх до тепла. Так він сидить довгенько. Так робили наші предки впродовж тисяч років. Коли Йонас обертається до нас, насилу рухаючи пальцями, крижинки в його бороді поволі тануть, а бірюзове пальто блищить. Він розтуляє рота, щоб щось сказати, та, здається, думка втекла від нього, тож що він ще якусь хвильку мовчить, загіпнотизований краплями води, які падають зі стелі і приземляються у відро.

Холодно, — нарешті каже він. — І сніг, сніг падає безупину. Ви добре зробили, що поставили підпорки, ніколи не знаєш, що може трапитися. Я чув, що трохи вище, у лісі, снігу вдвічі більше. Удвічі більше снігу, уявляєте?

Маттіас піднімає брови я ж силкуюся уявити заїмку моїх дядьків під чотириметровою товщею снігу.

А оце, це що? — питає Йонас, показуючи на пеммікан на столі.

Маттіас запрошує його скуштувати.

Йонас бере цеглинку пеммікана, зважує на долоні і вгризається в нього зубами, які ще залишилися.

Добра завірюха, — продовжує він з набитим ротом, — добра завірюха. Та ми й не такі бачили. Щозими крутить. Ось так. Вона нічому не стає на заваді. Вона нікого не зупиняє, хурделиця. Доказ ось, вони поїхали, коли все почалося.

Хто поїхав? — хутко питає Маттіас.

Йонас на мить перестає жувати.

Жюд, Жан, Жозе, й інші.

На мікроавтобусі?

Атож, на мікроавтобусі, ви б тільки бачили ту машину, вона наче пливла по снігу, немов біблійний корабель.

Обличчя у Маттіаса темніє.

Вони поїхали до міста?

Не знаю. Вони вирушили на пошуки харчів, пального й ліків, передусім для тих, кому не вдається оклигати від грипу. Я зустрів їх якраз перед від’їздом. Через вітер надворі не було нікого, крім нас. Я спитав, чи можу поїхати з ними. Щоб здати свої порожні пляшки. Вони сказали «так, але наступного разу». Я наполягав, бо не боюся віхол. Вони пояснили, що їх уже і так багато, і що вони ненадовго. Тож я повернувся до себе, щоб не замерзнути. В будь-якому разі, вони незабаром повернуться, і я візьму участь у наступній, у наступній експедиції.

Скільки часу минуло, як вони поїхали? — питається приголомшений Маттіас.

Вже не пригадую, — відповідає задумливо Йонас. — Уже днів чотири чи п’ять тому, ага, точно. У будь-якому випадку, на них чекають із дня на день. Всім нетерпиться їх побачити. Без них село здається порожнім. І день роздачі продуктів наближається.

Йонас знову вгризається в свою цеглинку пеммікана.

Смачно, — підтверджує він. — Трохи твердий, але добрий.

Маттіас щось бурмоче, переставши звертати увагу на подальшу розмову.

Я чи маєш вісточку від Жозефа й Марії? — насуплююся вже я.

А, прекрасна Марія, — зітхає Йонас. — Я знав, що це трапиться, я знав, та нікому не казав. Нікому. Вони поїхали. А що ви хотіли? Ось так. Я дуже сумнівався, що погоня за ними хоч щось дасть. Жозеф, Жозеф, він не дурний. Він не дасться. Я тим паче, я не дурень. Хоч мене і вважають порожнім місцем, я сплю у корівнику, займаюся своїми справами, та я все про все знаю. Тепер я, саме я доглядаю корів, даю їм їсти. Треба ж, щоб хтось опікувався бідними тваринами.

Поки Йонас далі просторікує, я кидаю погляд на Маттіаса. Він дивиться у порожнечу перед собою, ніби його спаралізувало. І йому нічого більше не залишається.

Ніхто в цьому не сумнівається, — провадить далі Йонас, — але дні стають довшими. Ранки яснішими. Темрява настає не так швидко. Зазвичай о цій порі року мороз відступає на кілька днів. А ще сніг іноді переходить у дощ. Отак, завжди відлиги, відлиги посеред найлютішої зими. Можна мені ще одного пеммікана?

Так, — неуважно відказує Маттіас, — бери все, що хочеш.

Йонас підводиться і кладе кілька цеглинок пеммікана до кишені.

Це на, це на дорогу, — каже він, перш ніж піти.

Двісті шість

Через сніг, що набрався протягом останніх днів, моє вікно дедалі більше нагадує бійницю. Ніби ми живемо в бункері, збудованому у передчутті засідки. Чи в підземному укритті з обмеженим доступом назовні.

Ранок тільки-тільки починається. Маттіас уп’явся очима у кавоварку, наче усю ніч не спав. Обличчя в нього жорстке і серйозне. Я оглядаю обрій у зорову трубу. Вдивляюсь у підніжжя схилу, у напрямку села. Усе спокійно. Усього з трьох димарів іде дим. Зима, люди впали у сплячку.

До тих відлиг, про які говорив Йонас, іще далеко. Бо мороз загнав довкілля у мовчання й нерухомість. Гілка барометра, здається, завмерла у горизонтальному положенні, дерева піддалися снігу, білки сидять у дуплах своїх пеньків. Навіть вода зі стелі мовчить довше, ніж зазвичай. Щоб потім знову почати крапати, щораз трохи швидше, ніж учора. І справді, таке враження, що краплі води приваблює наша присутність. Наш запах, наше тепло — як великих хижаків, яким насправді ніколи не вдається позбутися хижацьких інстинктів. В чиїх жилах циркулює незнищенна пам’ять їхніх предків, які планомірно оточували свої жертви, перш ніж їх загризти.

Раптом Маттіас гупає по столу. Його чашка з кавою перевертається і розбивається об підлогу.

Такого не може бути, — волає він, — це неможливо!

Він зникає з того боку і з’являється за мить, щось ховаючи у себе за спиною, під сорочкою.

Маю піти до села.

Я пильно дивлюся на нього.

Маю піти до села, — роздратовано повторює він, — може, Жюд та інші вже повернулися. Може вони тепер готуються їхати до міста, після того, як випробували мікроавтобус. Потрібно сказати їм, щоб тримали місце для мене. Ми домовлялися. Я маю отримати місце в мікроавтобусі.

Маттіас вдягає пальто, хапає снігоступи й вискакує.

Я допиваю каву, дивлячись, як він торує собі шлях по снігу. Зненацька веранда видається мені просторою і спокійною. Чути лише потріскування вогню і розмірене падіння крапель води. Я міг би скористатися нагодою і змінити пов’язки, зробити вправи чи підрівняти бороду. Та замість цього я думаю про пляшки вина, які дав нам Жозеф. Якийсь час мій погляд ковзає по кімнаті. Промайнула думка знову лягти. Аж поки мій погляд не зупиняється на дверях, які ведуть на той бік.

Я стискаю милиці, підводжуся і йду до дверей. Завіси провертаються беззвучно. На мене дихнуло холодним застояним повітрям. Я глибоко вдихаю й переходжу на той бік.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги