Вага снігу

Двісті сімдесят три

Я раптово прокидаюся, ніби хтось мене тягне за комір, як потопельника, якого рятують. Я лежу розпростертий біля каміна. Відчуваю вагу власних ніг на іншому кінці тіла й не наважуюся ними ворухнути.

За вікном — яскравий день. Сонце топить сніг на даху будинку, і струмочки води дзюркочуть з усіх кінців, з усіх піддашків. У повітрі запах смаженої муки. Я повертаю голову вбік. Маттіас стоїть на колінах перед вогнем. На вогні стоїть каструля з супом й алюмінієва миска з галетами чорного хліба.

Я сідаю і торкаюся обличчя. На обморожених місцях утворилася кірка мертвої шкіри, схожої на зміїну луску.

Маттіас обертається до мене. Я здіймаю підборіддя, щоб ковтнути слину. Ми довго дивимося один на одного. Потім він струшує головою, зітхаючи, наче засуджує мою впертість. Або відмовляється вірити у мій спротив. Я здіймаю брови. Він дає мені миску супу й хлібну галету. Востаннє таке було давно. Я їм із апетитом. Після їди Маттіас готує розчинну каву.

В селі на балконі я знайшов мішок із провізією. Гадаю, його там лишили для нас. В будь-якому разі, саме так я подумав, коли побачив, що всередині було всього потроху. Може, люди не такі вже й скупі, як про них думають.

Біля топки лежить цвяходер і купа коротких дощок.

Я почав розбирати паркетну підлогу у спальнях на другому поверсі, — уточнює він, — а паркет добре горить, ось поглянь.

Маттіас кидає кілька шматків у вогонь. Лак плавиться, утворюючи кілька бульок, і випаровуючись, забарвлює вогонь. — Цільне дерево. Добре горить і дає багато тепла.

Прорвемося, — заявляє Маттіас, розмахуючи книжкою, яка до того лежала на нічному столику. — Обрив лінії, твоя аварія, оце село, усе це — лише обхідні шляхи, незавершені історії, випадкові зустрічі. Зимові ночі і подорожні.

Я спостерігаю за шматками дерева, які горять. Цвяхи, забиті у дошки, врешті розжарюються, випадають і зникають у товщі гарячого попелу, на якому мерехтять жарини.

Я нічого собі не зламав. Ноги набрякли, але все владнається. Я точно зможу знову ходити, може завтра, або вже незабаром. Та, мабуть, не зможу повністю на них покладатися. Маттіас дивиться на мене, схиливши голову набік.

Я ж казав, що у тебе не вийде.

Двісті п’ятдесят два

Впродовж тижня, а може й довше, тримається гарна погода. Десь по обіді відчувається, що температура потроху підіймається вище рівня замерзання. А коли сонце заходить, природа занурюється нижче нуля, неначе всі денні ілюзії не мають жодного впливу на світ ночі.

Шкіра обличчя поволі відновлюється. Я пішов поглянути на власне відображення у дзеркалі ванної — вигляд у мене, наче я отримав сонячний удар.

Учора порахували наші запаси. Ми вже деякий час нормуємо харчі, час від часу пропускаючи один прийом їжі. Сьогодні вранці Маттіас пішов до села. Я ж скористався нагодою, щоб робити вправи, яких він навчив мене раніше. Основну увагу приділяв нозі. Щоб вона більше не кидала мене ось так, напризволяще, посеред ніде.

Після полудня я вистромив носа надвір, уперше після того, як Маттіас знайшов мене посеред хурделиці. Я спираюся спиною об одвірки і дивлюся, як світло ніжиться у чорних руках дерев. Завдяки оцій теплині, стає все менше й менше снігу довкола. Стою отак довго, між гарячими пестощами дня і крижаними долонями вітру. Думаю про дядьків і тіток, які, мабуть, винесли стільці на галерею, щоб погрітися на сонці й послухати обіцянки весни. А потім повертаюся подумки до своєї топографічної карти, похованої під уламками веранди. До своєї рогатки і зорової труби.

Побачивши Маттіаса, який дереться вгору по схилу, я виходжу з задуми. Він підіймається до мене на галерею.

Я обнишпорив чимало будинків, та не знайшов нічого, окрім сушених фініків. Ми не одні там усе прочесали. І цього разу ніхто не залишив для нас мішка з харчами. Завтра ще повернуся туди, бо залишилося ще кілька місць, які варто перевірити.

Ми з’їдаємо по кілька фініків. Вони тверді й сухі.

Люди в пустелі, — починає він, — на них живуть тижнями.

Я уважно дивлюся на нього.

А скільки часу в крижаних пустелях?

Їж, побачимо.

Ми довго обсмоктуємо кісточки, спостерігаючи за тим, як сонце заливає довкілля. Я дивлюся на гори вдалині, різні вершини яких насуваються одна на одну.

Раптом народжується думка.

Там, трохи вище, за кілька кілометрів звідси, є озеро.

І що? — обзивається Маттіас.

Можна піти ловити рибу.

Та зараз же зима, — заперечує він відразу.

Авжеж. У підвалі є все, що потрібно. Лопата, бензопила, снасті.

Маттіас зневажливо міряє мене поглядом.

Це далеко?

За кілька кілометрів, у протилежний від села бік.

Ти ніколи туди не дійдеш, — кидає він мені різко.

Мені вже краще, ти добре знаєш. Я ще накульгую, але почуваюся краще. Слід вирушати рано, щоб повернутися до темряви.

Двісті тридцять дев’ять

Ми просуваємося по затверділому від холоду і ночі снігу. Рухаємося повільно, але розміреним кроком. Маттіас тягне санчата з усім необхідним. Він дихає, немов стара шкапа, але не здається. Я бережу свої сили, міцно опираючись на палиці.

Коли ми дістаємося озера, сонце якраз сходить над лісом. Не гаючи часу, ми йдемо на середину крижаного простору, розчищаємо кілька метрів від снігу. Крига під нашими ногами темна й гладенька. Я запускаю бензопилу і вирізаю в ній великий прямокутник. Але лід затовстий, і минає деякий час, перш ніж вода виступає на поверхні, і ми можемо заштовхати прямокутник під лід.

Я чіпляю золотаву блешню на кінчик волосіні наших спінінгів. Не найкраще, що можна зробити, але це все, що я знайшов. Щойно буде перший улов, зможемо використати його як приманку. У риб немає табу.

Ми сидимо на санчатах. Сонце пестить нам спини і потилиці. Наші волосіні пірнули у чорну і холодну глибочінь. Час від часу чути глухі потріскування. Це тріщини, які виникають поміж нашими ногами і розбігаються в усі кінці скутого кригою озера.

День спливає швидко, сонце переміщує наші тіні й видовжує їх. Біла сова беззвучно пролітає над нами. В кігтях вона міцно тримає зайця, якого збирається з’їсти.

Маттіас нахиляється над лункою.

Не клює, — зітхає він. — Треба було, мабуть, поставити сильця на зайця. Знаєш, як їх робити?

Мої дядьки ставили їх, коли я був малим, але сам я ніколи не пробував.

Кажучи це, помічаю будинок, схований поміж дерев на березі озера. Якийсь час дивуюся, що не зауважив його раніше. Звідси не видно, чи там хтось живе і чи є якісь ознаки життя навколо. Як би мені згодилася зорова труба. Одного я певен — дим із комина не йде.

Ти бачив? — кажу я Маттіасу, показуючи на будинок.

Та Маттіас мене не чує. Він зосереджено відкорковує пляшку вина. Я з подивом бачу, як він витягує корок.

Це вино, яке нам дав Жозеф?

Так, мій дорогий.

П’ємо, стежачи за нашими спінінгами, тішачись теплом від сонця. І вина. Поки передаємо один одному пляшку, повітря теплішає. Ні вітерця. Гори випинають груди, і на них мерехтить сніг.

Скажи, — раптом питає Маттіас, — як гадаєш, мені вистачить вісім бідонів пального?

Я поглядаю на будинок над озером. Нічого не змінилося. Та якщо всередині є люди, вони за нами стежать. Може, нічого не відбувається, бо ми ще не спіймали жодної рибини.

Агов! Як гадаєш? — наполягає Маттіас.

Може так, а може й ні.

Він схиляє набік голову, очікуючи продовження.

Залежить від двигуна, залежить від дороги, залежить від багато чого.

Але можливо?

Я зиркаю на сонце, яке вже почало хилитися до обрію.

Так, можливо, якщо трішки пощастить.

Маттіас підскакує з криком.

Клює, там щось клює!

Він змотує волосінь гарячково, якістю дитина, і витягує з темних вод озера прекрасну форель. Однією рукою він міцно тримає вудлище догори. Іншою хапає пляшку вина. Якусь мить він стоїть нерухомо, ніби очікує, що я його фотографуватиму, а потім мовчки сідає, спостерігаючи, як життя залишає риб’яче тіло, що тріпоче.

Дай, — кажу йому.

Я знімаю форель і рубаю на шматки, щоб зробити з неї наживку і нанизати на наші гачки. Тільки-но ми закидаємо наші снасті у воду, Маттіас витягує на поверхню іншу рибину. За дві хвилини я теж ловлю.

Почалося.

І вина ще вдосталь.

Двісті чотири

Три дні ми їли рибу, усю, яку могли з’їсти. Сьогодні ми коптимо ту, що залишилася. У вітальні плаває хмарою дим. В очах щипає. Одяг смердить.

Ми поклали філе на грати над каміном і підживлюємо вогонь малими дозами, щоб він не погас. Таким чином дим залишається густим і щільним. Це нескладно, але забирає купу часу. Не можна, щоб риба підсмажилася, вона має сушитися. Маттіас мені все докладно пояснив.

Якщо у м’ясі залишиться волога, воно зіпсується.

І ми довгими годинами сидимо, одурманені димом, загіпнотизовані тим, червоними відблисками жарин і спокусливою перспективою смачної їжі.

Сто п’ятдесят дев’ять

Уже деякий час нам не потрібно по черзі пильнувати вогонь. Мороз іще тримається, але впродовж дня сонячне тепло допомагає обігрівати будинок. Час від часу крижини зриваються з даху, ковзають униз і розбиваються об землю. Щораз потужне ревіння струшує стіни, і ми підскакуємо, наче на нас сходить лавина. Лід, що падає з даху, збирається під вікном, біля дверей, усюди навколо будинку. Він нас оточує, замуровує нас.

Сьогодні вранці, розплющуючи очі, чую незвичний гуркіт. Якусь мить мені здається, що то падає обледенілий сніг, потім гадаю, що хтось нишком проник до будинку. Та звук іде радше з димаря. Я обережно наближаюся до каміна і встромляю голову в його чорну пащу. Раптом щось вискакує з темряви і б’ється об моє обличчя. Намагаючись захистити себе, я падаю назад. Маттіас підскакує спросоння й бачить мене посеред хмари сажі і попелу.

Над нами об стелю і вікно відчайдушно б’ється пташина. Намагаємося впіймати її, але вона швидка й налякана. Маттіасу вдається знерухомити її, накинувши своє пальто, як ловецьку сітку. Я міцно тримаю її в руках. Вона гарна. Її серце ледь не вискакує з грудей. І водночас вона залишається дуже спокійною. Наче готується померти.

Надворі я поволі послаблюю захват. Птаха якусь мить не рухається. А тоді злітає і зникає.

Ми залишаємося на галереї, ніби чогось чекаємо. На наших очах починається новий день, і снігова лінійка від учора ще більше звільнилася. Нарешті вранішній холод примушує нас повернутися до кімнати.

Я готую каву, оглядаючись навкруги. Нещодавно ми розібрали підлогу у вітальні, влаштували велике прання, полагодили одяг. І запихалися копченою рибою. Щодня, щоразу, як сідали їсти.

Маттіас йде до вікна і задумливо оглядає довкілля.

Ми могли б урізноманітнити наше харчування і з’їсти птаха, якого щойно спіймали, — зауважує він.

Правда, — погоджуюся з ним.

Трохи згодом Маттіас рішучим кроком прямує до села, щоб знайти якесь продовольство. Тільки-но за ним зачиняються двері, як із даху зривається пласт снігу. Я чую, як він прискорюється і глухо й важко розбивається об землю на шматки . Якраз позаду Маттіаса, який іде собі далі, ніби нічого не трапилося.

Сто п’ятдесят три

Маттіас повертається з села надвечір. Ще здалеку бачу, як він наближається. Крокує з похнюпленою головою, важко переставляючи ноги. З кожним кроком його снігоступи провалюються в мокрий сніг. Зайшовши до середини, валиться на диван, навіть не знявши чобіт.

Одяг перемазаний кров’ю.

Я знайшов їжу, — пояснює він, — але сталося не так, як гадалося.

Я нічого не роблю. Нічого не кажу. І не можу відірвати очей від крові на його пальті, його штанях.

Нагрій води, — просить він, ледь підводячи голову, — зробиш? Треба буде це випрати.

Я роздмухую вогонь і наповнюю дві каструлі снігом. Маттіас скидає одежу на підлогу і замотується у ковдру. Нічого не питаючи, я збираю його білизну й кидаю у миску для прання. На підлогу падає револьвер. Маттіас негайно розмотується, підбирає його і ховає між диванних подушок, подалі від моїх очей.

Я знайшов будинок, до якого, здавалося, вже давно ніхто не навідувався. Відразу за церквою. Може, там можна щось знайти. Якісь приправи. Люди завжди залишають щось після себе. Я пробував зламати двері, коли нагодився Йонас і давай наводити паніку. Спочатку я думав, що він хоче ще пеммікана, та він сказав, що йому потрібна допомога, бо йому погрожують. Вказуючи на житло, до якого збирався проникнути, я сказав, що йому краще сховатися, але він не вгавав. Я мав іти з ним. Тож я пішов за ним до корівника. Там у дверях стояли п’ятеро. Чотири типи і жінка.

Вони хочуть убити, хочуть убити одну з моїх корів, —пояснив мені Йонас, ледве стримуючись. — Хочуть убити одну з моїх корів. Залишилось усього три, усього три.

Я підійшов до тої групки, і ми поговорили. Усе було просто. Вони голодували. А в корівнику було ще три корови.

Йонас пашів ненавистю, але знав, що нічого не може вдіяти. Я запитав, чому він прибіг по мене.

Запала мовчанка.

Здається, у тебе є зброя? — нарешті відповів один із тих типів.

Я заперечив.

Втім, Йонас нам цього не казав, — продовжив він. — Послухайте, тут ні в кого більше немає зброї. Жюд і його люди забрали все. Ми шукали скрізь.

Я трохи позадкував.

Ми тільки хочемо, щоб ти застрелив корову, — сказала благально жінка. — А м’ясо потім поділимо.

Так і є, — додав Йонас. — Тому я й пішов за тобою. Раніше, раніше, коли ти рився у своїх речах, щоб дати мені шматок пеммікана, я бачив револьвера, я бачив револьвера у тебе за поясом.

Чому б вам не взяти ножа? — запитав я.

Вони усі знизали плечима.

Це мої корови, — скаржився Йонас, — мої корови. Я не хочу, щоб вони страждали. Не хочу, щоб вони боялися. Останнього разу, останнього разу все пройшло погано. Я, я їм сказав зачекати, коли побачив тебе здалеку.

Я кивнув.

Дякую, — промимрив Йонас полегшено, — дякую.

А далі все сталося дуже швидко.

Ми зайшли до корівника. Мені вказали на корову. Вона була прив’язана до стовпа. Я дістав револьвер. Корова була гарною і спокійною. Я підійшов до неї впритул, підніс ствол револьвера до її вуха й вистрілив. Не думав, що постріл пролунає так швидко. І що звук пострілу буде таким гучним. Корова ще якусь мить стояла, а потім поволі осіла на землю. Не знаю чому, але мені схотілося затримати її падіння. Та вона була заважка. Я ледь не зламав собі спину. За кілька хвилин команда вже готувалася білувати тварину. Я залишив їх робити їхню невдячну справу і, чекаючи, поки вони дадуть мені мою частку, вийшов надвір, до Йонаса.

Коли він побачив мене, він широко розкрив очі й відвернувся.

Що таке?

Кров, кров на твоїй одежі, — відповів він.

Коли подивився на своє пальто, у мене запаморочилося в голові.

Маттіас замовкає. Я дивлюся на нього. Його плечі обвисають. Обличчя видовжується, а риси прорізають кола зморщок. Раптом Маттіас стає ні на що не схожим. Ні на що інше, просто на тіло, зморене роками й обставинами.

Під час великої війни, — веде далі Маттіас, — коли армія безладно втікала, солдати їли коней. А тут, наприкінці зими, ми їмо корів.

Я дістаю принесений ним шматок м’яса. Це гарний шмат. Я відрізаю кілька скибочок і кидаю на сковорідку. Коли воно готове, запрошую Маттіаса пригощатися.

Ні, дякую, — відмовляється він, — я не голодний.

Сто одинадцять

Хмари нависають низько. Ніби пришиті до снігу. Вже днів із десять іде дощ. Іноді сильніший, іноді слабший. Наче небо задалося пришвидшити процеси і розтопити все довкола.

Ми зносимо простінки між спальнями і розбираємо гардероби на другому поверсі, щоб топити камін і проганяти вогкість. Коли ми зриваємо гіпс, пил заповнює кімнати, і міріади часточок плавають у сірому світлі дня. Молотом ми розбиваємо вертикальні балки, перемички і перегородки. Від кожного удару будинок гуде, як велика порожня діжа. Опісля ми розпилюємо все на шматки. Багато роботи як для такої невеликої кількості дров. Але таким чином ми маємо чим зайнятися.

Нам часто доводиться перерізати електричні дроти, які тягнуться від однієї стіни до іншої, перш ніж розбирати деякі ділянки. Тоді я згадую обігрівачі, вимикачі, підвішені до стель лампи. А ще про червоні й зелені вогники електроприладів. Та усе це віддалене на світлові роки.

Впродовж дня ми робимо довгі перерви і спостерігаємо у вікно, як поволі змінюється краєвид.

Зима добігає кінця, — неодноразово замріяно проголошував Маттіас. — Незабаром дороги звільняться від снігу.

Щораз, коли він заговорює про свій від’їзд, я питаю себе, у якому стані може бути місто у даний час. Може, електропостачання вже відновили, і життя починає налагоджуватися. А може, усі повтікали, залишивши старих, хворих і найслабших. Як тут.

Вісімдесят дев’ять

Сьогодні температура опустилася нижче нуля. Сніг затужавів від холоду, і по ньому можна легко ходити. Ми користуємося нагодою, щоб вирушити на пошуки харчів.

Щоб підвищити наші шанси, кожен з нас іде у свій бік. Маттіас, звісно ж, до села, а я — до будинку на березі озера.

Підходячи, я спостерігаю за схилами гір. Всюди відчувається, що дерева хочуть звільнитися від снігу. Навколо будинку жодних слідів. Місце видається безлюдним. Лопата жодного разу не торкнулася снігу біля входу. Не знати чому, але мою увагу привертає стара повітка. Немовби місця праці і складування завжди були звичнішими для мене, ніж порядок і комфорт житла.

Я хочу зайти в неї, та двері застрягли у снігу і кризі. Тож я розбиваю шибку збоку. Старанно викидаю всі осколки і прослизаю всередину.

У повітці пахне пилом, старим мастилом, затхлістю. Мої зіниці розширяються, і темрява поволі починає відкривати свої таємниці. Стоси дров, інструменти, горщики з-під тютюну, наповнені гвинтами, цвяхами і гайками. Під стіною — великий верстак. В глибині, біля купи лопат і грабель, помічаю два бідони з пальним. Тут є навіть човен, перевернутий, підвішений вгорі.

По центру — нерухома маса, накрита брезентом. Я знімаю його. Це квод, чотириколісний мотоцикл-всюдихід. Стара модель. Я сідаю на сидіння і кладу долоні на руків’я. Користуюся нагодою, щоб дати відпочинок нозі й уявити, що я мчу на повним ходом по лісовій дорозі.

Ключ у стартері. Повертаю його. Нічого. Сів акумулятор. Смикаю за ремінь стартера. Так само нічого. Заглядаю під квод, щоб перевірити проводку стартера. Усе, здається, в доброму стані. Знімаю свічки і карбюратор, чищу і ставлю на місце.

Коли випростуюся, квод, здається, от-от зареве. Я знову смикаю за ремінь стартера. Двигун заводиться без жодного зволікання. Натискаю на акселератор, щоб прогріти двигун. По повітці розходиться запах від згорання пального. Коли обертом ключа вимикаю двигун і знову накидаю брезент, то думаю про Маттіаса і його автівку, і кажу собі, що вже немає жодної причини йому заздрити.

Коли йду, затуляю вікно шматком фанери. Надворі ще видно, але день уже хилиться до вечора. Якщо хочу повернутися ще засвітла, то заглянути до будинку вже не встигну. Не цього разу.

Дорогою додому я багато разів занепокоєно обертаюся. Повітка — справжній скарб, навіть якщо сніг і твердий, мої сліди добре видно на ньому. Будь-хто зможе пройти ними. На снігу нічого не приховаєш.

П’ятдесят три

За якихось кілька днів половина снігу розтанула. Чи майже половина. Та все ж достатньо, щоб здогадатися, де проходять вени струмочків, ще схованих під залишками снігу і криги. Якщо вийти на галерею і прислухатися, то можна почути їхнє перешіптування. Подекуди крізь сніг проглядають клаптики землі. Острівці жовтої трави, розчавленої зимою. Якщо дивитися у бік села, помічаєш шматки дороги, яка з’являється там, де припікає сонце.

Вечір. Сидячи один навпроти одного, ми їмо консервовану касуле, тушковане гусяче м’ясо з квасолею, яке Маттіас надибав у свій останній похід до села. Ми занурюємо в нього ложки строго по черзі. Коли закінчили їсти, Маттіас кидає бляшанку у вогонь. Етикетка відразу спалахує, а метал спершу червоніє, а потім повністю чорніє.

Я нічого не сказав про свою знахідку Маттіасу. Зі свого боку, він нічого мені не говорить про свою підготовку, але часто звертається до книжки, яку саме читає — у ній мешканці села посеред джунґлів є в’язнями власної самотності впродовж сотні років.

Маттіас задуває свічку, і ми лаштуємося спати. Дивимося на стелю, злегка підсвічену мерехтливими відблисками вогню. За якийсь час Маттіас звертається до мене, кажучи, що залюбки зіграв би партію в шахи. Я попереджаю, що виграю у нього. Ми сміємося. Я додаю, що випив би ще одну пляшку вина. Як там на озері.

Майже нечутним голосом він визнає, що то була одна з найкращих миттєвостей зими.

У каміні попіл врешті бере гору над жаринами. Повна темрява і панування тиші.

Сорок вісім

Я розплющую очі й чую, як зачиняються двері. Надворі видно, але сонце ще не зійшло. Вогонь розведено і кава готова. Я йду до вікна з ковдрою на плечах. Маттіас спускається схилом.

Якийсь дзвіночок лунає всередині. Чому він іде до села о такій годині? Мене огортає тривога. Помічаю записку на столику біля ліжка. Навіть не читаючи її, я одягаюсь і поспішаю надвір. Почувши мій крик позаду, Маттіас зупиняється й обертається. Я наближаюся до нього, накульгуючи, задиханий.

Що сталося?

Куди ти йдеш?

До села, а що таке?

Поки ще забагато снігу, — кидаю я.

Маттіас зітхає й уважно дивиться на мене. Наче все йде не так, як він гадав.

Поглянь на мене, поглянь довкола, — відповідає розлючено Маттіас, — я старий, я чекав усю зиму, і ось приходить весна. Я не хочу більше чекати. Я вже чекав надто довго. Дороги проїзні, сніг тане на очах. Глянь, на вулицях села уже видно асфальт.

Забагато снігу, кажу тобі, ти не проїдеш.

У мене є авто, пальне, шини з ланцюгами і харчі. Навіть револьвера маю.

Не про це мова. Зачекай ще кілька днів. Поки трохи більше розтане.

Це я тану, я більше не можу. Я виходив тебе, тепер усе гаразд, тож дай мені поїхати. Я маю їхати до своєї дружини, можеш ти це зрозуміти? Я повинен знайти її.

Я наближаюсь до нього, щоб спробувати переконати. Маттіас відступає на крок.

Зачекай, дозволь хоча б провести тебе до села.

Ні, — волає він, — ти зараз зробиш півоберта і даси мені спокій.

Я підходжу ближче.

Забагато снігу, — кажу знову, — дорога в горах має бути ще заблокована, тобі не вдасться навіть дістатися села на узбережжі.

Тієї миті, коли я хотів покласти рук на його плече, він відштовхує мене і дістає револьвер.

Я завмираю. Рука у нього труситься.

Над нами по небу з криком пролітає гусячий клин.

Ти розвернешся. І даси мені піти.

Він відходить, обережно задкуючи, не зводячи з мене зброї. Сонце сходить. Гуси пролетіли. Їх іще чутно, але вже не видно. Маттіас розвертається і зникає, йдучи схилом, який спускається до села. Я знаю, що він би не вистрілив, але не наважуюся більше наполягати.

Сорок шість

По поверненні додому я якийсь час не знаю, де приткнутися. Гепаюся на диван і заплющую очі, але сон не йде. У кімнаті стоїть запах зіпсованої риби. Від вологості останні шматки копченої риби почали псуватися. Я поспішаю викинути її надвір. Вийшовши надвір, обходжу будинок, шукаючи, чим би зайнятися. Зупиняюся перед жалюгідними рештками веранди, які проступають дедалі більше, бо сніг тане. Мені здається, що час від часу я чую вдалині автомобільний двигун, там, внизу.

Я прокладаю собі шлях поміж уламками і заледенілим снігом. Мені не вдається дістатися до ляди погребу, та все ж, підіймаючи уламки дошок і покрівельного заліза, знаходжу кілька зім’ятих консервних бляшанок, розірваний пакет пасти і кілька відсирілих пакетиків розчинного супу. Усе в такому жалюгідному стані, що навіть не знаю, чи буде воно на щось придатне.

Використовуючи дошку як важіль, мені вдається підняти край даху, що обвалився. Обережно заповзаю на череві в щілину, яку сам тільки-но зробив. Почуваюся, як у гроті, у підземеллі, яке захистив від снігу. Поволі просуваюся, знаходжу навпомацки свою рогатку, а трохи далі — зорову трубу. Підводячись, посковзуюся на вологому папері. Це топографічна карта, яку дав мені Жозеф. Беру її, знову стаю навколішки, виповзаю з руїн і повертаюся до вітальні.

Карта сушиться біля вогню. Вода її трохи пошкодила, та патьоки нічого не розмили. Я за допомогою вказівного пальця неодноразово проходив шлях, що веде до мисливської заїмки моїх дядьків.

Вогонь пригасає. Коли підкидаю кілька дощок, полум’я знову освітлює вітальню, і я довго розглядаю знахідки, що викладені переді мною, немов яка святиня, а також купу дерева, консерви. Нарешті беру залишену Маттіасом записку. Три рядки, написані чорним чорнилом.

Ми пережили зиму. Я ніколи її не забуду. Тепер настав час іти. Прийдешнє не може більше чекати, ти ж знаєш. Прощавай.

Я кладу папірця до кишені й раптово почуваюся самотнім. Маттіас таки має рацію. Зима добігає кінця. Тут робити більше нічого.

Тридцять дев’ять

Вночі мені не спиться. Думаю про Маттіаса, що прямує до міста, зі своїми запасами й револьвером. Думаю про Жозефа і Марію, які щасливі десь далеко від села. Про своїх дядьків і тіток, які спостерігають за повінню на річці, граючи в карти. Думаю про квод, який чекає на мене в повітці.

Я підводжуся, щойно помічаю, що за вікном починає розвиднятися. Кладу свою зорову трубу, рогатку, карту Жозефа й рештки провізії до кишень пальта й виходжу, щільно зачиняючи за собою двері.

Прийдешнє не може більше чекати. Це правда. Настала моя черга йти звідси.

Надворі небо сіре й гладеньке. Наче накинута на довкілля ковдра. Сніг важкий і липучий. За кожним кроком доводиться оббивати палицями снігоступи, щоб рухатися вперед.

Підходжу до будинку на березі озера. Жодних нових слідів. Я поки що єдиний, хто знає таємниці цього місця. Одним зі снігоступів відкидаю сніг і кригу перед дверима повітки. На клямці висить замок, але не замкнений. Відчиняю двері, квод на місці, під брезентом.

Перевіряю безладно скидані у повітці речі й інструменти, збираю все необхідне в коробку, яку закріплюю спереду на кводі. Спальний мішок, пальто, складаний ніж, шматок мотузки, брезент. Усього потроху. Поки риюся у тому всьому, знаходжу стару пачку сигарет. В ній залишилося ще шість штук. Насамкінець, закріплюю на багажнику бідони з пальним і ступаю кілька кроків у напрямку озера з сигаретою в зубах.

Товстий шар води вкриває кригу. Вона от-от скресне. Озеро сіре й одноманітне. Як і небо. Не ясно навіть, де закінчується берег і починається озеро.

Проходжу трішки вперед і запалюю сигарету.

Гори оточують озеро і змикаються одна з одною. Примружуючись, помічаю стежку, яка йде вгору. Білий слід на білому тлі. По ній і маю їхати, здається мені. Наприкінці зими в лісі ще багато снігу. Якщо навіть застрягну, то зможу скористатися лебідкою квода, щоб себе витягти. Ці машини створені для того, щоб пройти скрізь.

Сигарета добра, і я допалюю її аж до фільтра. Кидаю бичок у напрямку озера і розвертаюся, щоб повернутися до повітки. Та щойно я ворухнувся, сніг під ногами провалюється, і я занурююсь у воду аж по стегна. Чоботи й одяг промокають умить. Я намагаюся вибратися з води, але не маю за що вхопитися, а крига ламається, коли на неї спираюся. Врешті мені вдається вибратися на сніг і простягтися на повен зріст. Та коли починаю повзти, поверхня озера знову провалюється, і я пірнаю в крижану воду. Коли насилу дістаюся берега, то увесь задубів. Насилу підводжуся. Одяг важить тонну, а рухи мої непевні, нескоординовані, і я маю зосередитися, щоб переставляти одну ногу за іншою. Зупиняюся біля повітки. Я увесь тремчу, зуби клацають і таке враження, що ще один вдих, і я знепритомнію. Мені потрібна одежа. Суха одежа. Тут. Тепер.

Я поспішаю до будинку. Серце б’ється, аж вискакує, але таке відчуття, що воно не в змозі качати кров до моїх кінцівок. Я б’юсь об двері. Зачинені на ключ. Вікна першого поверху забиті зсередини. А до вікон другого поверху не дістатися. Холод поволі охоплює мене. Уже не можу розкрити і стиснути кулаки.

Уважно дивлюся на двері і намагаюся глибоко вдихнути. Удар плечем. Удар тазом. Удар стегном. Удар ступнею. Одвірки тріскають, і двері нарешті піддаються. Я падаю досередини навзнак і, звиваючись на підлозі, відразу стягую одяг. Шрами на моїх ногах темно-синього кольору. Трусячись, підіймаюся на другий поверх, відкриваю шухляду першого-ліпшого комода і натягую на себе все, що можу. Труси, комбінації, штани, шерстяні светри, — усе на мене трохи затісне, та це не страшно. Я довго сиджу на краю ліжка, розтираючи собі ноги.

Поки мої кінцівки зігріваються, я оглядаю кімнату, в якій знаходжуся. Заглядаю до гардероб з надією знайти пару чобіт. Відчиняю двері, й мені стає моторошно. Під скинутою на підлогу білизною — принишкла тінь. Вона не рухається. Я схиляюсь до неї. То жінка. Худа літня пані. З яскраво-білим волоссям, прозорою шкірою і широко розплющеними очима. Мені паморочиться в голові, я виходжу з кімнати і спускаюся сходами, намагаючись не занадто шуміти, неначе потривоживши спокій надто втомленої людини.

На кухні усе бездоганно. Підлога чиста, посуд складено по шафках, а олійна лампа красується посеред столу. Домашня консервація дбайливо виставлена у шафі поряд із кількома корзинками часнику, цибулі й картоплі. Удавану гармонію кімнати порушують лише холод і засохлі рослини на підвіконні.

На якусь мить я замислююся, чому не навідався сюди раніше. У нас із Маттіасом було б що їсти, а пані, можливо, була б не самотня.

Біля входу знаходжу картату куртку і гумові чоботи. Згодиться. Беру трохи їжі з того, що потрапило під руку, збираю свою мокру одежу й виходжу, намагаючись якнайкраще зачинити за собою вибиті двері. І поволі, дуже поволі повертаюся власними слідами, розчарований тим, що маю відкласти свій від’їзд на пізніше. Крокуючи, я вже не думаю про своїх дядьків і тіток у їхньому мисливському таборі. А більше про трагедію тієї пані з гардеробу.

Тридцять три

Діставшись додому пополудні, помічаю, що птахи пожирають залишки протухлої риби. Зупиняюсь на мить, щоб подивитися на них, і йду до вітальні. Я, той, хто думав, що нога його тут більше не буде. Роздмухую, як можу, вогонь, але дров більше не залишилося, а у мене немає сил трощити стіни кухні. Ані йти надвір збирати мокрі вологі гілки.

В кутку вітальні лежать книги, які ми склали туди, коли палили книжкові шафи. Книги, в яких Маттіас знаходив історії для читання. Я нагинаюсь і беру кілька томиків, які першими потрапили під руку. Повертаюся до вогнища й без зволікань кидаю одну книжку на жарини, які ще потріскують. Обкладинка майже відразу займається. Кінчики закручуються, а картон вигинається у вогні. Перші сторінки розгортаються. Книжка роздувається, мов акордеон. Пашить жаром, але книжка дуже швидко перетворюється на оранжево-чорну безформну масу. Наче гарячий пухкий камінець. Тож я кидаю другу книгу, і вогонь жвавішає, доходить до комина, а по кімнаті розливається тепле світло. Я повністю роздягаюся, щоб насолодитися теплом книг, і їм кілька бурячків в оцті, які взяв у пані. Дивлячись на сторінки, що зникають, питаю себе, куди на цей час зміг доїхати Маттіас. Подалі, ніж я, поза усяким сумнівом.

Раптом чую, як скриплять двері. Хтось увійшов до будинку. Рефлекторно обмотую покривало довкола талії й хапаю кочергу. Чути кроки, які наближаються по коридору. Я притискаюся до стіни. Мені здається, що то може бути фантом тієї пані, який прийшов відібрати бурячки. Тінь зупиняється біля дверної рами. Я не рухаюсь, обидві долоні міцно стискають ручку кочерги. Напевне, зломник теж остерігається. Я затамовую подих. І тут у вітальні з’являється Маттіас. Коли він помічає мене в кутку, моє вбрання змушує його брови поповзти вгору. Ми розглядаємо один одного якусь мить, а потім він згинається від нападу сильного кашлю.

Я втратив контроль над автівкою, пояснює він, розгублено і панічно водночас. На повороті перед крутим підйомом, за кілька кілометрів від виїзду з села. Я їхав не швидко, але вискочив на узбіччя. Сніг, сніг забрав мою машину. Я нічого не міг вдіяти. Я змушений був повертатися пішки. Тепер усе пропало. Усе пропало.

Я простягаю йому бляшанку з бурячками. Він з’їдає кілька штук. Погляд у нього згаслий.

Я все кинув там, — продовжує він тремтячим голосом, — свої речі, провізію, пальне.

Ти виснажений, — кажу йому, підкидаючи кілька книжок у вогонь, — поспи, тобі треба поспати, завтра побачимо, що можна зробити.

Я боюся, боюся застрягти тут, — схлипує він, витягуючись на дивані.

Тридцять

Сьогодні зранку у вітальні холодно. Маттіас іще спить. Його сиве волосся приклеїлося до чола. Борода брудна, а заплющені очі здаються ніби позападали в очницях.

Ворушачи попіл, щоб добратися до жару, помічаю там клаптики паперу, на яких іще можна прочитати кілька слів, уривки речень. Неначе маттіасове повернення налякало полум’я.

Я виходжу ковтнути свіжого повітря. Падає сніг. Та сніжинки малюсінькі, конфетті якесь. Думаючи про маттіасову впертість і його негаразди, спостерігаю за птахами, які клюють залишки риби. Деякі підходять і відходять, а деякі управляються з одним цілим шматком, але всі вони стривожені, насторожені. Коли я підводжуся, щоб піти по рогатку, вони розлітаються врозтіч. А коли повертаюся на галерею, вони впродовж кількох хвилин теж одна по одній повертаються.

Невпевнений, запитую себе, що може бути доброго в тому, щоб дожити до маттіасового віку. Розділити усе життя з єдиною жінкою. Боятися більше не побачити її. Бути приреченим на самотню смерть. Як та пані в будинку на березі озера.

З задуми мене виводить туркотіння. Повертаю голову й помічаю кількох більш вгодованих птахів, що примостилися на електричних дротах. Один з них злітає, минає будинок і всідається на сніг за пару кроків від галереї. Він оглядає все довкола своїми круглими нерухомими очима, а потім, хитаючи головою, підбирається до риби. Я поволі підіймаю зброю, натягую гуму і цілюся. Стріляю. Кулька пролітає над птахом і тихо пірнає в сніг. Птах підводить голову, але не рухається. Трохи чекаю і стріляю знову. Цього разу він падає на спину. Коли підходжу, щоб підібрати, його крила ще тріпочуть, підкоряючись нервовим імпульсам. Повертаюся на місце й очікую, поки інший птах такого ж розміру сяде переді мною. Його теж вестиме поклик шлунку і весняне світло.

Тридцять

Маттіас прокидається, коли я вже готую їсти. Здається, йому краще. Сон повернув йому його апломб. Відпиваючи трішки кип’ятку, він бере єдину книжку, яку носив із собою в кишені пальта.

Це цінна книжка, — пояснює він, — я тобі вже переказував кілька уривків.

Кажу собі, що він правильно зробив, тримаючи її при собі, бо інакше я міг би кинути її у вогонь разом із іншими, щоб приготувати їжу.

Слухай, — починає він, кладучи її собі на коліна, — слухай уважно. У одного чоловіка було двоє синів. Якось молодший прийшов до батька і сказав йому, що він іде у світ. «Добре, — відповів батько, — я даю тобі половину моїх статків, бо друга половина буде твоєму братові». Трохи згодом, забравши все йому належне, цей син помандрував у далеку країну і розтринькав в оргіях усе, що мав. Протринькавши усе, став жити у злиднях і змушений був годувати свиней одного великого хазяїна. Щоб утамувати голод, він ладен був їсти навіть корм для тварин, та це було заборонено. Зневірившись, він утікає. Хоч він більше і не вважав себе достойним сином свого батька, однак повернувся туди, де виріс. Коли він, зганьблений і спустошений, підійшов до будинку, батько побачив його й кинувся йому на шию. «Я не достойний більше називатися твоїм сином», — мовив молодий чоловік. Але батько наказав зарізати жирне теля й приготувати великий банкет на честь дивовижного повернення свого сина. «Нумо їсти і радіти, — примовляв він, — бо мій син був мертвим, і ось повернувся живим, він був загубився, і ось знайшовся». Під час святкування з поля повернувся старший син. Він спитав кількох гостей, що сталося, і довідався, що зарізали жирне теля, щоб відсвяткувати повернення його брата. Побачивши батька, старший син розізлився. «Я стільки років працюю на тебе і не скаржуся, а ти ніколи не дав мені навіть козеняти, щоб я міг повеселитися з друзями. А коли твій молодший син повертається після того, як розтринькав половину твоїх статків, ти ріжеш жирне теля». Батько подивився на свого сина. «Сину мій, ти завжди поряд і все, що в мене є, належить тобі. Але ми маємо святкувати і радіти, тому що твій брат був мертвим, і ось повернувся до життя, він був загубився, і ось знайшовся».

Я запрошую Маттіаса сісти ближче. Він сідає біля вогню, якусь мить розглядає свою тарілку і підводить голову.

Що це?

Святкуємо.

Ми починаємо їсти. М’ясо жорстке. Кожен шматок доводиться довго жувати.

Маттіас бере шматок і піднімає його, щоб привернути увагу.

Воно досить тверде як для м’яса, то що це?

Засмучена голубка.

Ага, — кидає він, повертаючись до купи книг, яку я склав біля каміна.

І ми закінчуємо трапезу, не сказавши більше ні слова.

Двадцять дев’ять

Після їди я пропоную Маттіасу одягнутися і йти зі мною.

Він не реагує.

Я наполягаю.

Ходи, мені потрібна твоя допомога. Візьми все, що потрібно, ми сюди не повернемося.

Маттіас підводиться, і ми прямуємо до будинку на березі озера. Коли підходимо до повітки, я прошу Маттіаса зачекати. Він залишається знадвору, не рухаючись, поки я йду за лопатами.

Потім ідемо до узлісся, і я починаю копати яму в снігу біля підніжжя дерева. Спочатку Маттіас дивиться, як я рию, а потім береться за лопату й сам. Коли дориваємося до землі, намагаємося копати далі, але земля мерзла.

Гаразд, — кажу я, роблячи Маттіасу знака йти за мною.

Кидаємо лопати і йдемо до будинку. Коли проходимо повз кухню, щоб дістатися сходів, Маттіас помічає порядок, який там панує.

Усе таке чисте, — бурмоче він, здивований, — і все на своїх місцях.

Ми на другому поверсі і входимо до кімнати пані.

Підійшовши до гардероба, Маттіас здригається. Він сам схожий на привида.

Ти візьмеш за ноги, а я за руки.

Добре, — каже він після того, як закриває їй очі, — ходімо.

Холод на диво добре зберіг труп пані. Вона холодна і тверда, мов камінь. Нам не вдається розігнути їй кінцівки. Щоб нести, маємо загорнути її в тканину. Вона така тверда і така легка, що, здається, нічого не важить. Ми несемо її аж до узлісся майже без зусиль, і обережно кладемо у викопану нами яму.

Це могла б бути моя дружина, — кидає Маттіас, дивлячись на силует у позі ембріона.

Потім ми беремося за лопати і вкриваємо тіло товстим шаром снігу.

Маттіас іде до будинку й повертається з олійною лампою, яка стояла на кухонному столі. Запалює її і встановлює, мов лампадку, біля підніжжя дерева.

Ходімо, — кажу знову до нього, — ще не все.

Зачекай, — шепоче він, дивлячись на полум’я, яке мерехтить у колбі.

Потім хреститься, цілує сніговий горбик і слідує за мною.

Двадцять вісім

Ми стоїмо перед повіткою. Поки я відчиняю двері, Маттіас помічає мої сліди, які ведуть до озера і зникають у воді.

О, ти зумів вибратися, — зауважує він.

Ага, вода крижана.

Ми входимо до невеликої будівлі. Квод на місці, навантажений і готовий до від’їзду. Я знімаю скриньку, яку закріпив спереду, і запрошую Маттіаса сісти за кермо. Він відразу відмовляється, кажучи, що ніколи не керував такою технікою, та я наполягаю, і він врешті погоджується.

На ньому ти проїдеш скрізь.

Він запитально дивиться на мене.

На ньому ти зможеш виїхати із села без проблем. Тобі потрібно лише забрати свої речі з машини.

В його очах з’являється проблиск надії.

І побачиш, цей агрегат майже не їсть пального. Ти зможеш запросто дістатися до міста з тим пальним, що в тебе є.

Маттіас дивиться на мене з вдячністю, від якої стає ніяково.

Дякую, тисячу раз дякую.

Ти будеш уважним на дорозі, еге ж? Не жени швидко, але й не затримуйся подовгу на одному місці. Особливо уникай дорожніх завалів.

Усе буде добре, — запевняє він, показуючи револьвера на поясі.

Я показую йому шнур стартера. Маттіас смикає за нього, і з восьмої чи десятої спроби двигун починає дирчати. Перекрикуючи його, пояснюю Маттіасу, як працюють зчеп­лення, лебідка, гальма.

За кілька хвилин він пригортає мене до своїх грудей, цілує в лоба і рушає, залишаючи за собою глибокі борозни. Я махаю йому услід рукою, але думаю, він мене не бачить.

Теплий вітер віє над лісом. Сонце припікає. Всюди дзюрчать струмки, і сніг скидається на великі кристали солі, які наїжачилися сосновими голками, мертвим гіллям і листям.

Перш ніж остаточно зникнути з очей, Маттіас обертається, швидко махає рукою в повітрі і нервово хапається за кермо. Немов осідлав дикого скакуна.

Я важко сідаю у сніг. Відчуваю радість і неспокій водночас. За Маттіаса і за себе.