Варта у Грі

Розділ З Обмін і обман

— Та він обдурив мене, падлюка! — Варта ледь не пожбурила телефон об стіну після секундного спалаху.

— Хто? Що? — закричала Дикоросла зі слухавки.

— Ніхто, вибач, — дівчина швидко опанувала себе і вирішила краще розпитати подругу про те, що вона пропустила. Точніше, про все, що вона пропустила стараннями триклятого чеха. А він же знав! Він точно знав...

— Може, заїдеш до нас? — запропонувала Дикоросла. — Тут ще Тайфун із Нефом.

— Денна змі-іна... — простогнала Варта, роздивляючись чорні закручені візерунки на стелі своєї кімнати.

А тоді перед її внутрішнім зором виникло обличчя Софі. І люк посеред лісу на Підголоско. Маячок шпикав, ніби тупа шпилька, коли вона пригадувала про те місце.

— Я зайду вранці, — відповіла дівчина врешті. — Є новини.

— І у нас, — тихо відказала подруга.

— Не сумніваюся, — відповіла Варта похмуро й поклала слухавку.

Їй снилося, що візерунки на стелі оживають, спускаються ліанами, гілками й темно-брунатними петлями. Обплутують її, ніби шорсткі змії. Давлять. Задушна тиша кімнати здавлювала теж. Стіни рухалися. Дівчина намагалась кричати і кликати на допомогу, але не чула власного голосу. Вуха заклало. Шелестіли зелені штори. Тріщав паркет. Шибки падали, розколоті ударами. Перед очима хитався золотистий маятник. А потім багато-багато золотистих маятників. Їхній рух переходив у мерехтіння. Мерехтіння — у зорепад. Зорепад — у стіну крові.

«Прокинься, Вартова!» — крикнув хтось.

І лише після того вона важко розклепила повіки.

— Ти знову в мою зміну, — Орест скосив погляд у бік Варти, щойно вона увійшла на кухню. — Вирішила перейти на світлу сторону?

— Відколи це у світляків є почуття гумору? — хмикнула дівчина і згадала про полювання на жертву, яке почнеться вночі. — Слухай, до вчорашнього. Ти не в курсі, хто мав бути третім заступником на дуелі?

Хлопець звів брови і, стріпуючи шоколадну стружку з пальців, повернувся до Варти.

— Тобі так не дає спокою та дуель, що мені аж цікаво, що з нею такого пов’язано.

— Нічого не пов’язано.

— Тоді нічого тобі знати про наші внутрішні справи. Йди до зали, — кивнув він у бік дверей, — бо Церберова тут так і шастає із самого ранку. Думаю, в неї паскудний настрій.

Наче почувши, що її згадали, менеджер визирнула зі своєї підсобки, і тонкі, промальовані вугільно-чорним олівцем брови грізно збіглися на переніссі.

— Аґато! Ти мала бути коли?

— О восьмій тридцять!

— А зараз котра?

— А її послали по марципани, — втрутився Орест, показуючи на дві коробочки на краю столу.

— Хто послав? — очі Пані Цербер звузились до двох щілин.

— Я, — світляк кліпав очима так невинно, що Варта б і не запідозрила його у брехні. — Коли ви виходили до директорки. Марципанів треба було терміново. А вчора ж ті польські студенти стоптали все, що в нас було.

— Ще раз! — менеджер підняла в повітря вказівний палець і загрозливо похитала ним. — Ще один-єдиний раз ти посмієш когось послати кудись без мого відома...

— Вибачте, більше не буду. Мені дуже шкода, що так сталося. Справді, — світляк кивнув і швидко повернувся до посипання десертів шоколадом і цукатами.

Пані Цербер буркнула ще щось, але врешті повернулась до своєї підсобки. Здається, слова алхіміка містили дрібку магії — надто вже швидко менеджер заспокоїлась.

— Не думай, що тепер я тобі щось винна, — шепнула до хлопця Варта, натягуючи фартух із кавовий мереживом — обов’язковий елемент уніформи.

— Не думаю, — він навіть не дивився в її бік. — Для світлих не обов’язково робити щось хороше, щоб неодмінно отримати таку ж відплату... І так, мені не сказали, хто мав бути третім.

— Так би й одразу.

— Так надто нудно, — він раптом посміхнувся. — Мене, до речі, звуть Еверестом.

— Жартуєш, — Варта ще на мить затримала погляд на світлих патлах. Зріст алхіміка навряд чи можна було назвати навіть середнім.

— Ні. Батьки вирішили, що це звучатиме класно: Орест-Еверест. У нас усі під два метри в сім’ї, — він посміхнувся ширше, — крім мене.

Чаклунка не стримала посмішку. Уявила, як довготелеса родина світляка збирається разом до фото, і Еверестові доводиться ставати навшпиньки, щоб виглядати хоч якось пристойно. Комедія та й годі!

Варта пирхнула і швидко пішла до зали, поки менеджер не повернулася. На кухні їхньої кав’ярні, попри зайнятість, панувала затишна атмосфера. Здавалося, що нема ніякої Гри, ніяких суддів у місті, і паскуди Златана теж немає.

Але вони були.

Уранці в Дикорослої Варта дізналась, що вчора надвечір — акурат, коли падлючий чех вивіз її до лісу, — відбулися збори, на яких судді офіційно повідомили про початок Гри, ознайомили всіх з актуальними правилами і розповіли про смерть Софі. Про збори попередили за годину до початку — чи то у суддів не було часу, чи то вони хотіли провести все спонтанно. Та тільки повідомили про те збіговисько лише голів світлих і темних, а далі почався телефонний марафон, аби зібрати якнайбільше народу.

І Варта все це пропустила. Через кляте Підголоско з його клятими урвищами, де клятого покриття ніхто ніколи не бачив.

Звичайно, вона не розповіла відьмам про Златана і їхні нічні метання. Але сама собі пообіцяла, що відкрутить магові його кучеряву голову, як тільки побачить знову. А що це станеться, вона навіть не сумнівалась. Не дарма ж його чеська величність були так свято певні, що вчора нічого ще не розпочнеться. А коли ж розпочнеться, він дасть про себе знати.

— Чому ти обдурив мене? — спитала Варта якомога стриманіше, коли після роботи поспішала до Дикорослої, — у відьом, які знімали велику квартиру-студію, було зручно збирати багато людей.

— Коли це я тебе обдурював? — надто життєрадісний голос мага у телефонній трубці дратував, як завжди. — Точніше, про який з разів ти говориш тепер?

Дівчина, хоч і не бачила його обличчя, але не сумнівалась, що на ньому та ж огидна посмішка.

— Учора, чорти б тебе забрали, — прошипіла Варта у слухавку. — Скажи ще, що ти не знав про збори суддів і просто так поперся в той ліс, де я не мала жодного шансу зв’язатися з кимось?

— Скажи ще, що я сам упхав ту мітку в лісі! — перекривив її маг. — Ти перегрілась на сонці? Чи сама правил не знаєш? — Тут Златан посерйознішав. — Відвідини зборів ні для кого не обов’язкові. А що менше зайвих вух знатиме, що ти в Грі, то більше шансів на успіх нашого задуму.

— Твого задуму.

— Як хочеш. Мій задум полягає в тому, щоб ти вижила і ми перемогли. А тепер вибачай, але в мене є ще багато справ, крім як заспокоювати істеричну темну. Бувай.

— Щоб ти згорів... — прошипіла Варта до замовклого телефону.

Але використати підказку клятого чеха вона вирішила сповна.

— Ви вже знаєте, хто жертва світляків? — спитала дівчина з порога, коли прийшла до відьом увечері.

У Дикорослої, Ружички та Роми вже зібралися інші: Ад протирав окуляри, Тайфун цикав щось на телефоні. Максиміліан із Ферумом перемовлялись, сидячи на широкому довгому підвіконні, захаращеному пучками і в’язками трав, як і все в цій квартирі. Відьми не мали вмінь, пов’язаних із бойовою магією, а от на зіллях та отрутах зналися краще за всіх. І часом їхня наливка могла скосити швидше, ніж смертельна атака. Тому Дикоросла з подругами постійно збирали щось, засушували, виварювали, а в їхній квартирі стояв аромат магазину спецій і карпатського лісу.

— Опа, а от і наша щезальниця! — осміхнувся Тайфун. — Позавчора втекла, вчора крізь землю провалилась...

— Якби ми знали, хто жертва, то не сиділи б тут, — кинув Максиміліан холодно.

— Ми тут варимо зілля, яке допоможе шукати жертв, — посміхнулася Ружичка, яка чаклувала над каструлею. Плитка стояла в центрі кімнати, завалена каструлями, черпаками і сковорідками. — Достатньо буде влити таке в горло жертві світляків — і знак проявиться навіть удень! — гордо заявила відьма. — Проте треба тоді примусити кожного підозрюваного це скуштувати...

— Рецепт ми давненько придумали, але поки ще не мали нагоди його випробувати, — додала Рома.

— А тобі я чаю запарити можу, — кинула Дикоросла. — Бо виглядаєш так, ніби всю ніч по лісах бігала.

Варта всміхнулася. Подруга й не підозрювала, які близькі до правди її слова.

— З того, що ти пропустила: світляки запропонували нам домовленість, — хмикнув Тайфун. — Я їх послав. Але Люцем каже, що маємо час на роздуми до півночі. Цікавить твоя авторитетна думка.

— Ну? — Варта зняла рюкзак, пожбурила його в куток та впала на гігантську смугасту подушку біля дивану.

— Вони хочуть домовитися з нами, — Тайфун уперся обома руками в журнальний столик — там лежала розгорнута карта Львова.

Варта запримітила на карті червону краплю в центрі — місце, де вбили Софікоду.

— На, випий усе й одразу! — до них підсіла Дикоросла і накрила краплю чорним глиняним горнятком. У ньому парувало щось темно-брунатне з ароматом, який дуже віддалено нагадував чай.

— Не перебивай, відьмо, — Тайфун визвірився на неї, але дівчина лише грайливо провела пальцями по його короткому жорстокому волоссю і засміялась:

— Слухаюся, генерале!

Варта взяла горня до рук і сьорбнула напій, який обпікав губи.

— Так от... Люцемові вишкварки точно знають, хто їхній смертник, інакше б він такого не пропонував. Хочуть опівночі зустрітися й обмінятися жертвами, а далі грати на везіння. Хто перший знайде потрібну точку, — Тайфун напружено розглядав карту, ніби одна червона крапля на ній мала вказати на місцезнаходження другої.

— Я думаю, що це дурна ідея, — втрутився Макс. — Я говорю за Аллі й усіх алхіміків теж. Вони проти. Ви ж бачили, що зробили із Софі.

Варта знову ковтнула чаю і похлипнулась.

— Лишенько таке, — співчутливо хитнула головою Ружичка. — Алхіміки тепер дуже злі й на жодні поступки чи домовленості з Люцемовою бандою не підуть.

— Це так, — погодився Ферум сухо. — Ми хотіли триматися осторонь від Гри, але тепер, коли честь львівських алхіміків залита кров’ю, світлі нею ще вдавляться.

— Я розумію, — Варта поставила горнятко на стіл і напружено подивилась на карту. У горлі гірчило.

На мить вона подумала: а чи не показав Златан місце з люком і комусь із світлих? Адже саме тому вони могли б запропонувати цю угоду. Звичайно, чеський маг просив йому повірити і переконував, що він на її боці, але — хах! — хто-хто, а він явно мастак плескати язиком.

...Але якщо він не збрехав, то рахунок зрівняється.

«І виявиться, що він не таке вже й брехло», — докинув внутрішній голос.

— Ми повинні погодитися, — видихнула Варта, відчуваючи, як аура злості загорілася довкола брата Аллі.

— Ти думаєш, що говориш, чародійко? Після Софі? — процідив Ферум крізь зуби і зістрибнув із підвіконня. — Чи вам не потрібна підтримка алхіміків під час Гри?

— Твоя сестра просила підтримки на дуелі, — Вартина темрява озвалася у відповідь. — Я не відмовила їй. Тому тепер заткни рота і слухай сюди. Усі слухайте, — вона розправила карту. — Ми дамо згоду. Проведемо обмін. Зіб’ємо світляків зі свого сліду. І поїдемо туди, куди я скажу. До мітки.

— Що? Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Максиміліан.

— Не втрачаю часу, — Варта добре пам’ятала Златанове бажання залишатися в тіні. — Сподіваюся, такий варіант шановних алхіміків влаштує?

— Якби це сказала не ти, я б послав вас, — буркнув Ферум. — Але...

— Добре, що я такий авторитет, — перебила Варта примирливо. — Це не жарт. Сьогодні ми переможемо.

— Відьми з вами, поки нам це нічим не загрожує, — повідомила Ружичка без звичної усмішки.

— Як завжди, — хмикнув Тайфун.

Голова молодшого шабашу склала руки на грудях.

— Так, темний чаклунче! Хоч ми й не можемо смикати за ваші стихійні ниточки, але поки приходиш до нас по цілительське зілля і всіляку пораду, не смій проявляти зневагу! Ще й у моєму домі! На моєму дивані...

— І на моїх подушках, — докинула Дикоросла, осміхаючись. — Гаразд-гаразд, годі сваритися. У нас же є точка! А у світляків? — відьма скрутила дулю. — А фіг їм!

— ...Ми обіцяємо провести чесний обмін...

— Бла-бла-бла, — Тайфун неквапом вийшов наперед і встав навпроти Люцема. — Завали, валянок, триндіти, тут тобі не трибуна Верховної Ради. Де жертва?

Представник світляків спохмурнів, але тоді махнув рукою до своїх — вони вивели наперед молодого цілителя на ім’я Мілен. Варта впізнала його одразу: кілька років тому в нього загинула вся сім’я. Молодик тоді дуже наполегливо шукав і собі смерті, у тому числі нариваючись на темних. Але згодом минулося...

— Свідчення? — гаркнув Тайфун.

Мілен задер рукав сорочки вгору...

Дівчина подалася вперед зі свого сховку, щоби роздивитися сяючий візерунок вище ліктя цілителя.

— Он воно яке... — видихнула Дикоросла. — От йому, певне, лячно зараз, — вона зміряла Мілена уважним поглядом. — Якби то була я, то сіла б на першу ж електричку до Мукачева і махнула до бабки, поки все не закінчиться. Хай краще мене там вморить, ніж тут здихати. Та ще й від рук світляних!

— Жертви не можуть покидати місто, — нагадала Варта і тут же відчула зашморг загрози на власній шиї.

— А хто мене спинить? — реготнула відьма.

Варта не знала.

— Кажуть, померти можна, якщо ризикнути, — додала вона.

— Померти завжди можна, — Дикоросла смикнула худорлявими плечима, мовби правила Гри й настанови шановних суддів не були для неї достатньо переконливим аргументом.

Дівчина ще здивувалась, що жертва — цілитель. Адже Златан вважав, що Люцем шукав заміну на дуель саме Міленові, а ті, хто заживляв рани, рідко мали гарні вміння для сутички. Але Дикоросла гортанно зареготала й сказала, що талантів у того світляка більше, ніж здається.

Тим часом Мілен підійшов до Тайфуна. Хоч лідери темних і світлих мали зустрітися з мінімумом охорони, та чаклунка чітко відчувала численні аури світляків, які ховалися поруч. Їхніх теж зібралось багато.

— О, йде! — з боку темних відділилась тінь, і Варта побачила її лише зі спини, їхню другу жертву.

— Ерран, магічка, — повідомила Дикоросла. — Вона сама зізналась?

— Так, — Варта провела її поглядом.

За рівною, як струна, Ерран вийшли Ферум і Неф, обоє надміру похмурі.

— Це що таке? — Люцем зміряв їх поглядом.

— Це, шановний світляче, охорона нашої жертви, — Тайфун зробив крок до голови світлих. — Оскільки вона потрібна нам живою (а ви вже проявили себе як ті, кому не можна довіряти), ми вирішили, що з Ерран буде наша охорона. Від початку і до кінця туру.

— Вони можуть завадити нам. Чи навіть викрасти жертву, — заперечив Люцем холодно.

— А нам насрати, — процідив Тайфун і стиснув кулаки. — Софікоду вбив хтось із вашого кодла.

Він не чекав на відповідь і першим розвернувся до гурту темних.

— Ходу, — шепнув голова, пірнаючи в темряву під’їзду, де на нього чекали інші.

Варта глибоко вдихнула. Час почав цокотіти у неї в голові.

— Зв’яжіть його, — кивнув Максиміліан на Мілена.

Той криво усміхнувся, але тоді виставив обидві руки вперед. Ад крутнув пальцем, викликаючи невидимі пута. Лампочка в під’їзді світила слабко і відкидала на обличчя друзів химерні тіні.

— Перша і друга групи, розділилися! — гаркнув Тайфун і повернувся до світлого: — Виклич свою тінь.

Цілитель звів брови. Постукав носком по візерунчастих кахлях на підлозі. Проте не сказав нічого. Тоді заплющив очі — і за мить з тіні, що тягнулася від його ніг, виступив другий Мілен — точна копія першого. Кілька секунд він бовванів напівпрозорим силуетом, але після того набув тілесності й зовні не відрізнявся від «оригіналу».

Варта посміхнулася, оцінюючи їхню схожість. Тіні, які повністю повторювали своїх господарів, могли гарно збити з пантелику. Щоправда, силами володіли мізерними. І зникали швидко — рідкісний маг умів підтримувати свою тінь окремо від себе довше ніж годину. А поруч із господарем така примара зникала ще швидше.

— Максе, ходу, — Варта підштовхнула тіньового світляка до мага.

Той вчепився в його плече і кивнув.

Вони вийшли з під’їзду. За ними швидко вислизнули Аллі й ще двоє темних. Перша група розчинилась в юрбі туристів, які гуляли нічним містом.

— Хвилина — і на вихід, — наказав Тайфун, засікаючи час на годиннику.

Варта з Дикорослою підштовхнули справжнього Мілена вперед і вийшли з під’їзду, проте не на вулицю, а у внутрішній двір. Тайфун і Ад вислизнули за ними.

Вони перетнули подвір’я. Відчинили пошерхлі двері на іншому боці. І опинилися на сусідній вулиці.

— Чисто, — видихнув Тайфун. — Ходу, ходу. Транспорт уже тут, — він схвально зиркнув на повідомлення на мобілці.

Тут же з повороту вилетів темно-синій бусик. Варта впізнала Таєвого сусіда за кермом. Він посміхнувся широко і крикнув:

— Ану, ворушіться, пройдисвіти!

Дівчина застрибнула на переднє сидіння.

— На Підголоско. До гуртожитків Академії, — видихнула вона.

— У ту бісову прірву? — здивувався водій. — А воно точно там?

Варта зиркнула на заднє сидіння, де сидів Мілен, затиснутий іншими з обох боків. Він прислухався уважно.

— Таю, Дік, — кинула дівчина, — подивіться, аби в нашого гостя не було нічого, що нас видасть.

Мілен відповів їй стриманою посмішкою. Дикоросла підсіла до нього і з хижим оскалом запустила руки світлякові під сорочку.

— Ти що, справдечки по лісах всю ніч бігала? — Дикоросла швидко відгортала кущі на шляху, поспішаючи за Вартою.

— Не питай, — осміхнулась та, концентруючись на шпильці маячка, який горів усе ближче.

Жодної аури світляків довкола — в такій порожнечі відчути наближення легше, ніж на залюднених вулицях. Отож, чех не видав точку іншим. Отож...

— Прийшли! — видихнула дівчина і вихопила крихітну галявину світлом ліхтаря. — Це тут.

Вона негайно знайшла люк на землі й вдала, що відгортає з нього траву і листя, щоб стерти сліди того, що вчора тут вже хтось потоптався. Хтозна, як відреагують на те, що вона знала про цю мітку до офіційного початку другого туру.

— Фух... — видихнув Тайфун, який однією рукою тримав Мілена за комір сорочки. — Ну й забіг. Варта звар’ювала!

— Цікаво, як ми мали б взагалі знайти це місце, — Ад криво подивився на люк на землі.

— Ще один учорашні збори прогуляв... — реготнув голова. — Усі ті кляті точки мають свою ауру. Ми б знайшли цю фігню швидко, — маг з інтересом підійшов до люка і наступив на нього. — Бада-бум! — видав він, але нічого не сталося.

— Чесць! — фігура відділилась від найближчих стовбурів дерев так швидко і безшумно, що Варта на мить злякалась: світляки викрили!

Але новоприбулий не мав ані темної, ані світлої аури.

— Доброї ніченьки, вельмишановні... темні браття й сестри? — спитав повновидий дядько з посмішкою, що сяяла, як липневе сонце. — Єстем Емануель, суддя польські. Але можете називач мне панусьо Емек.

Тайфун пирхнув. Суддя й бровою не повів. Його доброзичливе кругле обличчя у світлі ліхтаря виглядало трохи зловісно.

— Чи ви маєте усе потрібне для ритуалу? — поцікавився Емануель, переводячи погляд з обличчя на обличчя, ніби хотів запам’ятати їх усіх.

— Осьо! — Тайфун турнув Мілена вперед.

— Тоді проше пана розпочинати, — усмішка судді Варті не сподобалась, проте її заспокоїла присутність наглядача.

Світляк виглядав настільки спокійним і відстороненим, наче й не з ним усе відбувалося. Він вийшов до люка і спинився над ним, дивлячись у небо.

Ад клацнув пальцями, стираючи свої пута.

— Варто, — гукнув Тайфун, — ти це знайшла. Твоя мітка. Будеш?

Дівчина заперечно похитала головою. Їй не хотілося вписувати себе в історію Гри. Ще буде шанс — коли прийде її черга...

— Окєй, тоді я, — маг підійшов упритул до Мілена, зміряв його важким поглядом — і за мить у руці майнуло лезо.

Світляк не видав ні звуку. Доріжка крові з його правиці задзебеніла вниз. Вона крапала на траву, листя і на мідний диск із двійкою.

Варті здалося, що хтось вимкнув усі звуки світу, крім ударів крапель об метал мітки. Вона невідривно слідкувала за тим, як кров світлого — така ж темна поночі, як і її власна — стікала вниз. Стікала, всотувалася в землю, затоплювала метал.

Варта розуміла, що це вже було. Колись давно. Металевий диск і кров. Тоді — спалах. Тоді — маятник...

— Доста! — потік спогадів перервав голос польського судді.

Варта двічі кліпнула.

— Прабабцю моя проклята... — пробурмотіла про себе Дикоросла.

На їхніх очах диск на землі спалахнув червоним вогнем, що піднімався вгору, ніби виноградна лоза. Відблиски бухкали іскрами, а тоді зникли водночас.

— На сьому маєте все, — радісно повідомив пан Емануель. — Проше пана засвідчити своє ім’я, — він повернувся до Тайфуна, — жеби ми мали коректні дані у разі, кеди щось сталось би.

— Тайфун я! Теодор Первак, — гордо повідомив маг. — Емеку, а що може статися, як ми вже все тут?

— Всяке, — по-змовницьки відказав суддя, нотуючи щось у своєму записнику. — На цьому Гратулюю вам доброї ночі. І безпечного шляху додому, — він кивнув по черзі до кожного з присутніх і розчинився в тінях між деревами.

— Це було просто, — Тайфун присів на землю біля люка, залитого кров’ю. — Спасибі, Варто.

— Нема за що, — відповіла вона.

— Ну, жертвище, руку дай, — Дикоросла наблизилась до Мілена, який відступив від люка на крок, але все ще не сказав жодного слова.

Він зиркнув у бік відьми і відступив ще.

— Не чіпай мене, темна, — видушив Мілен із себе, ніби ці слова тягнули лещатами.

— Не чіпати? — Дикоросла заливисто розсміялась. — Ахах, чули? Я отеє хотіла зцілити, аби його бідна світляцька душенька не стекла тут кров’ю і не гигикнулась у нас попід ногами, а воно мені — не чіпай! І як вам це?

— Хай робить, що хоче, — стенула плечима Варта. — Він нам уже не потрібен.

— Не потрібен, то правда. А я ледь не забув... — Тайфун важко підвівся і підійшов до Мілена. — Якщо ви вбили Софі, то, як думаєш, зрівняти рахунок буде чесно? Достатньо справедливо, по-вашому, по-світлячому?

Цілитель спохмурнів, проте погляду не відводив.

— Таю, не починай, — застогнав Ад. — Тобі від суду проблем тре?

— Суддя побував тут. І засвідчив, що ми зробили все за правилами, — Тайфун сяйнув широкою посмішкою. — Що відбувається поза Грою, його не гребе.

Він підступив до жертви ще на крок.

— Мені байдуже на те, що зі мною буде, — сухо відказав Мілен. — Але якщо ви погано чули ту частину правил, у якій ідеться про захист жертв від насильницької смерті, то я смію вам нагадати...

— Заткнися! — маг гаркнув так голосно, що це подіяло на всіх. — Як же це задовбало! Ця ваша зверхність. Постійне «смію зауважити», «смію нагадати», вічні стражденні посмішки — а дивитеся на нас, мовби самі божествами були! То ось ти, паршивцю, не янгол. Ти такий же, як ми. У твоїх венах тече кров, а не свята вода. І якщо тобі всю ту кров випустити, то...

— Дік, заспокійливе, — шепнула Варта.

Вона знала силу Тайфуна і тому вірила, що ще зможе спинити його. Утримати на грані, через яку він зараз перехилявся. Темрява закипала й захльоскувала.

Відьма коротко кивнула і без зайвих слів тицьнула подрузі в долоню крихітну пляшечку.

— Ад, підстрахуй, — кивнула Варта і повернулась до Тайфуна. — Гей, жевжику! Спинися.

— Га? Ти щось бовкнула? — озирнувся той.

Варта здригнулася: аура чаклуна горіла тим же вогнем, що й мітка перед тим. Вогняними язиками сила здіймалась угору і випалювала все довкола.

— Так, — Варта швидко підійшла до мага і сміливо схопила його за передпліччя. — Годі!

Вона хотіла рвучко розвернути друга обличчям до себе, проте такий бугай, як Тайфун, не піддався. Довелося увімкнути підсилення... Варта таки рвонула його назад, повалила на траву і здерла корок з пляшечки Дикорослої. Вона хлюпнула весь вміст в обличчя Тая.

Закляті трави здійнялися в повітря й осіли на волоссі, плечах і руках мага.

— Що ти... — Тайфун не договорив і чхнув.— Що за...

— Потім подякуєш, — Варта швидко відскочила вбік, щоб не зачепило і її.

Тайфун глибоко вдихнув.

— Падлюки... довкола одні падлюки...— шепнув він, а тоді підстрибнув на ноги і з розгону заїхав кулачищем просто в обличчя Мілена. — Це тобі за Софікоду!

— Таю! — Варта кинулась на нього разом з Адом.

Але маг різко відвернувся від світляка і пішов уперед сам. Його аура погасла, вогонь мітки теж зникав.

— Геть звідси! — гаркнув він. — Хто хоче їхати на колесах, а не пиляти пішки — за мною.

Варта зиркнула на закривавлене обличчя Мілена. Але світляк не виражав ні найменшого бажання йти з ними і стояв, ніби заціпенілий.

— Сам розбереться, — кисло кинула Дикоросла. — Пішли, Варто.

— Ні, — дівчина висмикнула руку із чіпких обіймів подруги. — Світляче, йди сюди, — наказала вона різко. — Вже.

Мілен стрепенувся і зиркнув на неї.

— Що тобі треба? — спитав він відсторонено, притискаючи долоню до обличчя.

— Щоби ти забрався звідси. Ворушися, — Варта клацнула пальцями. — Ти йдеш з нами. І я за тобою прослідкую, аж поки ми не підтвердимо, що Ерран та її охоронці вже вільні. Ясно?

— Я не зобов’язаний... — почав було світляк.

Варта зібрала весь свій спокій в тугий вузол усередині, взяла цілителя за поранену руку і потягла за собою.

— Мені байдуже, зобов’язаний ти чи ні, — кинула вона. — Але я пам’ятаю тебе, Міле. Я пам’ятаю, як ти приперся якось під Новий рік на гулянку до нас. Як хотів побитися з Таєм. Провокував усіх і твердив, що тобі нема чого жити, — вона стиснула руку світляка і потягнула його ще швидше. Гілки боляче ляскали по обличчю, по плечах, зачіпали волосся, але Варта відчувала навісну злість і йшла вперед. — Я пам’ятаю, — видихнула вона, — як тебе переламало тоді. І якщо твоїй світлості раптом стрельне в голову підставити нас і покінчити із собою зараз... чи нарватися ще на якусь підозрілу дурницю посеред нічного лісу, то моя справа не дозволити це тобі. Затямив? Затямив?! — Варта зрозуміла, що сіпнула надто сильно, бо Міленова рука, яка до того висіла безвольно, напружилась, і він висмикнув її.

— Боляче, навіжена! — крикнув світляк. — Боляче, втямила?

— Овва, воно розмовляє! — вклинилась Дикоросла.

— Добре. Значить голова ще варить, — Варта знизала плечима, втішена тим, що побачила нарешті хоч якийсь прояв емоцій від жертви. — Тепер сам підеш чи тобі підсрачника треба?

Мілен не відповів, але припустився крізь кущі зі швидкістю, якої дівчина від нього не очікувала. Тайфун і Ад з іншими темними чекали на них біля бусика. На щастя, заспокійливе відьми подіяло і голова більше не поривався нікого вбивати.

Щойно всі сіли в салон, як Варта схопилася за телефон: тут уже була мережа. Отож, якщо Златан писав їй чи дзвонив...

— І що-що? — Дикоросла покосилась на екран її мобільника теж. — Мама твоя, мабуть, уже не тямиться від хвилювання.

— Я сказала, що йду на концерт із тобою, — відповіла Варта машинально.

Нових повідомлень і дзвінків не було.

Чаклунка повагалась трохи, але потім влучила момент, коли подруга взялася доймати Мілена, і швидко набрала повідомлення Златанові.

«Ми це зробили. Дякую».

Нехай він і змусив її пропустити збори із суддями вчора, але все ж допоміг.

Варта ще на кілька хвилин бездумно втупилася в екран, очікуючи на відповідь. Проте потім вирішила, що о другій ночі навіть у проклятих чехів, мабуть, заведено спати.