Варта у Грі

Розділ 5 Анемічна панна на цвинтарі

Тіні танцювали перед очима, затуманюючи зір. Варта зрозуміла, що опритомніла, бо біль різав по живому. Куди й зникла вся сила від трапези! Дівчина зажмурилась і спробувала піднятися на ліктях.

— Я б не радив, — глухо сказав знайомий голос. — Лежи.

Чаклунка розплющила очі зі здивуванням. Сутінки не обдурили її: світляк сидів поруч. Біляве волосся налипло на його чоло. Роздерта до крові щока дисонувала із завжди охайним образом співробітника.

— Що ти твориш? — прошепотіла дівчина і закашлялась. У роті досі стояв смак заліза. А ще піску.

Варта спробувала стріпнути із себе слабкість. Проте їй не вдавалося.

— Не ворушися, сказав же, — Еверест скосив погляд блакитних очей в її бік. — Твоїй голові добряче дісталося.

— Що я тобі зробила? — виплюнула із себе чаклунка. Вона сторожко роззирнулась і зрозуміла, що це всього лиш сквер над облрадою. Добре. Її нікуди не затягли, не зв’язали, і телефон досі в кишені шортів. Якби маякнути Тайфунові...

— Тобто — що зробила? Я тобі життя врятував, не побоюся цієї фрази, — видав Еверест спокійнісінько. — Якби ти мені щось зробила, може б, і не врятував.

Дівчина пирхнула. На мить світляк нагадав їй одного нового знайомого.

— Тоді що ти тут робиш? Якесь одоробло хотіло мене вирубити... — дівчина пригадувала момент нападу туманно.

— І йому це вдалося, — додав Еверест. — А я це вчасно помітив.

Варта відчула, що запаморочення покидає її, тому спробувала сісти знову. Цього разу тіло послухалось.

— Ти шпигував за мною? — спитала вона.

— Те-е-емні... — Еверест скосив погляд в її бік. — Як не вбивав, так шпигував... Та живу я тут! Поруч. Додому йшов з роботи, яку ти прогулюєш. Загалом, приходь до тями, а мені час.

— Стоп! — Варта схопила світляка за рукав сорочки, бо він уже намірявся підвестися з лавки. — Хто на мене напав? Чому?

— Звідки я маю знати? Якийсь темний.

— Темні не нападають на темних... зазвичай.

— Я не знаю його, — здавалося, що Еверест хоче якомога швидше втекти. Тому Варта вирішила, що йому відомо ще щось. Щось важливе.

— Ти не залишиш тут поранену, виснажену дівчину! — видала вона і з силою смикнула худорлявого світляка до себе. Він піддався і ледь не звалив її спиною на лавку.

Проте тут Еверест зашипів і рвучко сіпнувся назад, обтріпуючи руку. На його руці не було нічого — Варта примітила це. Ні рани, ні подряпини, ні синця навіть. Очі світляка загорілися, і він опустив погляд на медальйон на шиї дівчини.

Вона на мить подумала, що Евереста більше зацікавили її груди. Проте навряд чи хлопець, якому більше 15-ти — хай навіть і святенник світлий, — буде так панічно сіпатися від дотику до грудей. Отож, щось інше його відштовхнуло. Але що могло викликати таку бурхливу реакцію?

— Думай, що робиш, — кинув алхімік і, скориставшись розгубленістю Варти, зірвався з лавки мов ошпарений.

За кілька секунд він перетнув сквер, майстерно уникнув зіткнення з випадковими перехожими і вже перебігав дорогу. У місці, яке якнайкраще підходило для самогубства під колесами. Проте Еверест тінню шмигнув на інший бік і розтанув за поворотом.

Дівчина глибоко вдихнула, вперлася обома руками в лавку і просиділа так хвилину чи дві, очікуючи, щоб дзвін у голові зник остаточно. Тоді сягнула рукою до сумки — там лежала баночка із зіллям підсилення від Дикорослої.

— Трясця! — Варта вколола палець уламком скла. — Не могла вона в пластикову пляшку налити!

Обидві баночки розбилися, вочевидь, під час її безславного падіння. Зілля залило сумку, де, на щастя, лежали лише кілька таблеток знеболюючого, сережки і трамвайні квитки. Вроджена любов до архаїзмів, яка супроводжувала життя відьом, диктувала їм багато правил. Одне з них — хороше вариво тримати треба в склі. Варта сподівалась якось вмовити Дикорослу наливати їхнє зілля у термочашку, але наразі із цієї ідеї нічого не вийшло.

Дівчина розуміла, що шукати мітку сьогодні не піде. Вона спочатку хотіла подзвонити Тайфунові й повідомити, що на неї напав невідомий темний. Проте здоровий глузд підказав утриматися від цієї новини. Поки алхіміки зі своїми вибриками не вгамуються, не варто додавати олії у вогонь і стверджувати, що темний пішов на темного. Тим більше вона не знає хто. І почула це від світляка. А світляк цілком може покривати когось із їхніх. Але ж він попередив її, що Люцем точить ікла. Або ж...

Від напливу теорій і думок щодо того, хто й для чого це влаштував, Варта відчула, що голова болить ще сильніше. Проте тут її неспокій порушила поява чеха, котрий із грізним виразом обличчя крокував через сквер. Рішучість його кроків підтверджувала, що маг добре знав, куди йти.

Він наблизився, окинув Варту прискіпливим поглядом зверху вниз, а тоді впав на лавку поруч неї.

— Я кому казав чекати на мене? — голос Златана різонув, як гостре лезо. — Ану розказуй, у що ти вже встигла влізти!

— А от і містер пунктуальність, — скривилася дівчина. — Я на тебе чекала в Дикорослої.

— Я мав справи. А ти мала маячок на сумці. Я ще в музеї причепив.

— Падлюка...

— Кажи давай. Чого не дочекалася?

— Я пішла поживитися. Сам казав — сили потрібні. А далі хтось вирішив мене вирубити. Еверест врятував... той світляк з роботи. Ти його бачив.

— Ну, звичайно ж... — хмикнув Златан задоволено. — І що сказав?

— Що напав темний. Незнайомий. Але це якась ахінея! У місті майже всі всіх знають...

— Не зважай, я розберуся.

— Не говори як мафіозі з фільмів, — Варта зітхнула втомлено. — І викличи мені таксі.

— Навіть не думай, — заперечив Златан. — Біс його знає, чи нема хвоста. Хай краще Мірек завезе. Якщо тебе за всі ці відгули виженуть з роботи, то хоча б на таксі заощадиш.

Уранці Златан написав і повідомив, що третю точку знайшли світлі.

Варта процідила кілька нехороших слів і пішла на роботу в препаскудному настрої. Ще більше роздратувала наявність там Евереста. Адже вчора ось цей світляк урятував її від серйозних проблем. Поводився він стримано — навіть не іронізував і не прискіпувався щодо темності темних. Проте чаклунка розуміла, що заборгувала йому за вчора й це може ще вилізти боком. Особливо у часі Гри.

Коли чех з’явився біля кав’ярні наприкінці зміни, дівчина навіть не здивувалася.

— Тільки не кажи, що плануєш ходити за мною хвостом до закінчення Гри, — закотила вона очі.

— Поки тобі намагаються розбити голову твої ж темнокровні — буду, — безапеляційно заявив чаклун. — Тим більше в мене вже є певні ідеї щодо того, де шукати четверту мітку.

— Я передам твої ідеї Тайфунові, і він організує пошукову групу.

— Ні. Поки ми не знаємо, хто напав на тебе...

— Це не стосується Гри. Це справа Люцема. Він же на мене обізлився, бо вирвала його перемогу на дуелі.

— Але ж Еверест казав, що це справа рук темного, так?

— Відколи ти віриш світляку? — здивувалась дівчина.

— Я бачу його наскрізь.

Варта хмикнула. Слова Златана видалися їй поганим аргументом.

— Як тобі польський суддя? — спитав чех тим часом. — Чув, саме він був спостерігачем на другій мітці.

— Дивний дядько. Наче весь такий доброзичливий, а від нього так і віє небезпекою, — пригадала дівчина. — І ще той Емануель дуже швидко пішов геть, коли ми позначили мітку. А після того на Тайфуна накинулась темрява, і він ледь не прибив світляка. Я читала, що той, хто проливає кров над міткою, приймає трохи побічних ефектів. Але ти б бачив Тая тоді! Він і так не визначається стриманістю, а тієї ночі взагалі злетів із котушок...

— Та просто пшек за світлих, — видавив із себе Златан. — Він мав залишитися. Мав погасити пост-ефект, який так вплинув на того вашого головного лобуряку.

— Тобто... суддя порушив правила? Чому? — Варті до цього моменту здавалося, що хто-хто, а найвищі з Конгломерату повинні залізно дотримуватися всіх умов. Адже інакше все полетить до біса. А може, вже й летить, враховуючи, що Гра почалася з кривавого вбивства...

— Ну, відзвітував він за правилами, — хмикнув чех. — Бюрократія і папірці в порядку. Але якби щось сталося. Якби світляк, кров котрого щойно позначила мітку, постраждав... Тайфуна могли б відсторонити на один чи два тури. Або й віддати очко вашим суперникам. Падлючий Емек, певно, щось таке й мав на думці...

— Ти багато знаєш про суддів, — зауважила Варта, вкотре думаючи над тим, як же химерний знайомець пов’язаний із найбільшою силою в чаклунській спільноті. А що пов’язаний — це вже очевидно.

— Доводиться, — Златан осміхнувся невесело. — Хоча вони й повинні зберігати нейтралітет, але кожен тягне у свій бік. І не звинуватиш. Я теж розумію, як це. Але можеш не хвилюватися: я цілковито на боці темних.

— Я не хвилююся щодо цього. Мене більше турбує, що, судячи з твоїх слів, менш чесні судді можуть взагалі передавати світлякам імена жертв чи місця міток. Який же тоді взагалі сенс у цій Грі?

— Сенс у тому, аби всі вірили, що вона проходить чесно. Ця і багато інших ігор. Ти що, маленька? — маг зиркнув на Варту спідлоба. — Але ні, суддям суворо заборонено контактувати з учасниками поза ритуалами на місці міток. Тому інформацію ніхто аж так явно не зливає. За цим гарно слідкують. Спостерігачі від Конгломерату — ще ті п’явки.

Варті важко вірилося, що спостерігачі здатні тримати під контролем могутніх суддів, які володіли недоступними для звичайних магів уміннями.

— Поляк за світлих, — вів далі Златан, — словак теж. Австрійський суддя зберігає нейтралітет. Принаймні на людях. Та й ти сама розумієш, що велика сила судді є також дуже яскравою візитною карткою, котра з одного боку допомагає, а з іншого — ускладнює всі кроки поза правилами. Можуть допомогти сильні ілюзії, та й то не завжди. А виняткових майстрів ілюзій серед чинних суддів нема. До того ж наші шановні правлінці дізнаються про місце наступної мітки не набагато раніше, ніж самі гравці.

— А звідки ти це знаєш? Якщо інфу не зливають? — підловила дівчина, сподіваючись зазирнути за ширму таємності чеха.

— Так сталося, — Златан, як завжди, не сказав нічого певного. — Я маю виходи на правління. Трохи. Проте в суддівські інтриги краще не влазити. — Хлопець негайно змінив тему. — Втім, хто б не переміг, у місті, де минає Гра, наприкінці вивільняється колосальна кількість енергії. І це — найважливіша ціль, яка ще допомагає темним та світлим не перегризтися між собою.

— Це мені відомо, — відказала дівчина. — Як і продовження історії: один із дванадцяти переможців, які позначили мітки, отримує право загадати найзаповітніше бажання, котре неодмінно здійсниться. Чесно кажучи, звучить трохи смішно. Майже туристична атракція: збери дванадцять точок — і отримай приз!

— Хах! Так. Було б смішно, якби не факт, що одну темну алхімею вже вбили через це, — Златанове обличчя на мить залила задума.

— А що ти хочеш загадати? — спитала Варта. — Якщо так віриш у ту історію.

Сама чаклунка скептично ставилась до теми заповітного бажання, бо офіційні правила її не згадували. Проте Златанова певність розхитувала і її скепсис.

— Вірю, — маг стишив голос. — У мене є вагомі причини. Пригадуєш, я казав, що моїх батьків і їхніх батьків зрадили? То от, нас ще й прокляли, Варто. Моє бажання — змінити це.

— Минуле не можна змінювати. Нема такої магії. Навіть найсильнішої.

— Я знаю шлях позбутися прокляття.

Варта подивилась на мага насторожено. Узагалі, цей чех не те щоб виглядав особливо неадекватним, але коли він заговорив про прокляття і казочки про Гру, то щось в його аурі невловимо змінилося. І це щось благало Варту не занурюватися, не допитуватися, навіть не торкатися Златанової темряви. Але водночас темрява була для неї рідною, частиною душі, котрій вона належала і котрій відкривала себе сповна. І якщо цей нахабний та могутній чародій несе на собі вагу будь-якого прокляття, можливо, їй, темній, буде легше зрозуміти його?

— А так і не скажеш, що ти не львівський, — зауважила Варта, продираючись вузькою стежкою за Златаном. — Я була в цьому парку безліч разів, і все одно добре задумалася б, перш ніж отак напролом потемки кудись пертися!

Листя хльоскало по обличчю, і дівчина подумки пошкодувала, що Гра не взимку. Хоча тоді міг лежати сніг по коліна. Але принаймні не було б таких заростів!

— Я трохи прогулявся тут удень, — кинув чех. — Розвідав територію, бо світляки певні, що десь у цих краях варто шукати точку. І ще понаставляв пасток. Хочете знову піти на обмін?

— Однаково ми ще не знаємо, хто наша жертва.

— Це ти не знаєш і Тайфунова тусівка, — зауважив Златан. — А сама жертва вже чудово усвідомлює свою ситуацію. І можливо, має на своєму боці когось поза вашою компанією. Ти такого варіанту не розглядаєш?

— Та ну! — заперечила дівчина. — Тайфун — наш голова. І хоча є групи, котрі тримаються осторонь, але все одно перш за все ми — темні. А тоді вже алхіміки, маги, відьми...

— Зручна філософія для керівників. А ти наївніша, ніж здається.

Дівчина на мить пошкодувала, що взагалі заговорила з магом на цю тему. Вона зробила кілька широких кроків і наздогнала його, хоча йти поруч на вузькій стежці все одно не вийшло б. Ніч видалась темною і густою.

— Ну, а як там у вас? У Чехії?

— Я ж казав, забудько. Я не живу там. Усюди потрохи живу... Обережно, тут якась діра.

Дівчина перестрибнула неглибоку яму і послизнулась на тому боці, але їй вдалося втримати рівновагу.

— У Празі колись був поділ по річці, — вів далі Златан. — З одного боку — світлячі, з іншого — наші. Але потім він нівелювався.

Варта відчувала кожен тріск гілок під своїми підошвами. Кожен шелест. Десь далеко стукотіли вагони поїзда, підбираючись до Підзамча.

— Я майже не жив там, бо їздив Європою. По роботі.

— Гарна робота, мабуть.

— Не те слово... Історія вдень, — чех знову змінив тему, ніби тиша давила й на нього. — Казка про Гру. Це насправді історія про демона. Чула цю версію?

— Не пригадую, — Варта примружилась, намагаючись роздивитися спину хлопця, проте на мить у неї запаморочилось у голові.

— Історія про демона твердить... — почав було Златан, але тоді затнувся, відгортаючи гілки попереду, — ...твердить, що наприкінці Гри щоразу, коли дванадцять міток залиті кров’ю, вивільняється пекельне створіння з колосальною силою. Отой спалах сили — це насправді його дар, а не якась давня магія, яка нас живить.

— Хах! А я думала, ти достатньо дорослий, щоб не вірити в демонів! — розсміялась дівчина, проте випадкова гілка боляче ляснула її по спині, і холод ночі став пронизливішим. — Скільки тобі, дванадцять?

— Якщо все буде гаразд, то 27 липня виповниться 27, — процідив маг напружено, мовби дуже не любив свій день народження.

— А якщо не буде? — вирішила зіронізувати Варта, проте супутник не відповів.

— Демон здійснює бажання, — додав Златан тихо. — Те одне бажання. Яким би воно не було.

— Ага-ага, а ще обдаровує марципанами всіх охочих...

— Демон прокляв мій рід, — чаклун раптом спинився, і дівчина ледь не вдарилась об його спину Стежка спускалась униз надто круто, а трава була слизькою від вечірньої роси.

— Демон прокляв мій рід, — повторив хлопець напружено.

— Златане, — Варта скористалась раптовою близькістю й поклала долоню йому на спину, — демонів не існує.

Дівчина відчувала, як швидко й гучно б’ється його серце. Саму її сковував холод. Златан не став заперечувати чи розповідати щось ще. Він зсутулився і ковзнув униз.

Варта зробила два кроки за ним, послизнулась на траві й впала.

— Здається, мені критично треба виспатися, тому нам краще шукати швидше, — видихнула вона, стріпуючи землю з рук.

— Саме цим і займаємось, — Златан допоміг їй підвестися, але тоді швидко відсторонився і пішов уперед.

Варта похитала головою. Запаморочення не минало. Вона зробила кілька кроків — стежка вела вниз і обривалась.

Низький паркан стирчав чорним хребтом попереду, ніби переламані рештки чудовиська або скелет демона. Але демонів не існує...

— Стій! — кинула дівчина чехові, проте слова прозвучали пошепки. — Стій же ж...

Вона наблизилась до паркана і роздивилась у темряві голки хрестів, котрі випиналися між травою. Запах трави й тиші, запах літньої ночі й запаморочення. Хрести стояли густо-густо, наче натицяні тут навмання. Запах холодного каменю сягнув чуття Варти, і вона здригнулася.

Златана поруч не було.

Старі гробівці оточували її мовчазними тінями. Перед очима стояли золоті зблиски й розхитувалися, ніби заколисували. Маятники беззвучно рухалися — праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч.

— Спокійно, — сказала дівчина сама до себе, хоча ноги поривалися затремтіти. — Я просто зайшла на цвинтар. Це старий цвинтар. Після розмов про демонів і прокляття мені до дрижаків страшно. І чеський паскуда кудись повіявся. Але це лише цвинтар поночі.

Вона зробила два кроки назад, не зводячи погляду з хрестів і гробівців. Під ногою щось хруснуло.

Темрява неба здавалась Варті світлою у порівнянні з парковими заростями.

Вона зробила ще крок.

— Спокійно.

Попри буремні пригоди в юності, нічні цвинтарі, та ще й в старому парку, навіювали на Варту ірраціональний острах.

Рука сягнула до грудей, і дівчина стисла медальйон.

«Спокійно, Вартова», — шепнув голос усередині.

Крок. Другий. Третій.

Нога вкотре послизнулась на вогкій траві.

— Знайшов! — руки Златана як ніколи вчасно схопили її за плечі.

Маг рвонув Варту до себе. Їй здалося, що світ довкола луснув. Наче мильна бульбашка. З гучним сплеском.

Кольорові кола застелили все перед очима.

Дівчина глибоко вдихнула і зрозуміла, що стоїть, упершись чолом у плече Златана. І цвинтаря нема.

Вона випручалась із його рук і відступила назад.

Хлопець знову обтріпував долоні. Медальйон розстебнувся і лежав у нього під ногами.

Варту прошила дивна думка. Вона приклала обидві долоні до чола і застогнала.

— Духи, як же проклята голова болить... Ти не бачив, куди впав мій медальйон?

Він бачив.

— Онде, — кивнув.

— О, дай мені...

Маг вагався. Чаклунка помітила це. Помітила в темряві, як його погляд опустився на землю. Як він стиснув зуби так, що аж вилиці виступили. Як по-мученицьки довго відтягував цей момент.

Проте врешті Златан присів навпочіпки, взяв прикрасу однією рукою і повільно подав її Варті, не відводячи погляду від її обличчя. Ніби боявся навіть подивитися на те, що тримає в руці.

— Дякую, — дівчина швидко застебнула ланцюжок назад на шиї. Тепер вона була певна: Златана щось лякає в її медальйоні. І, можливо, цього ж остерігається й Еверест.

— Відвернися на мить — і ти вже зникаєш! — маг рішуче підійшов до Варти і взяв її за руку своєю холодною й спітнілою долонею.

— От не треба тільки переводити стрілки! — обурилася дівчина. — Йшла просто за тобою. Але ти кудись рвонув. А я вийшла до цвинтаря. Тут є старий Цвинтар, ти знав?

— Звідки мені це знати? — визвірився маг і шарпнув її за руку. — Пішли... Ти провалилась в мою петлю. Я залишив тут кілька забавок, аби заплутати світляків, які шукатимуть мітку.

— Красно дякую, що попередив!

— Ну, я ж тебе витягнув. Якби не зробив ЦЬОГО, то сидіти б тобі в петлі аж до сходу сонця. — Маг раптом розсміявся. — Уявляю, якщо якийсь із ваших світлих туди таки потрапить!

— Дивись, аби ти сам не потрапив, — буркнула Варта.

Вона спробувала звільнити руку, але маг стиснув тільки сильніше.

— Петлі ще є попереду. У мене нема бажання бігати й шукати, окрім мітки, й тебе теж, — кинув він.

Дівчина хотіла спитати про медальйон, але зрозуміла, що навряд чи Златан відкриє їй правду. Якби хотів, то вже точно сказав би, щоб тримала прикрасу від нього подалі. Тож вона вирішила поки що приділити всю увагу мітці, котра має ховатися десь поруч.

Відійшовши від цвинтаря, вони нарешті вибралися з лісу на широку просіку, що піднімалася вгору.

— Ого. Парк контрастів просто! — зауважив маг, задерши голову.

Просікою спиналися темні поночі ворота-опори лижного підйомника. Ще одні кістки монстра. Порожні й темні ворота, де хиталися поодинокі поламані бугелі, виглядали гнітюче.

— Пропоную звідси швидше піти, — видавила із себе Варта.

— Нехороша темна боїться? — з іронією спитав маг.

— Тільки за свого надмірно балакучого друга, — відповіла та. — Боїться, аби він тут не перечепився об її ногу і не розтрощив свого горбатого носа об старий бугель. Випадково.

— Ваша турбота здатна звести в могилу, — відповів маг і тут же напружився — Варта відчула це через його дотик за мить до того, як Златан спинився.

— Світлі, — повідомив він. — Кілька. Близько.

— Вони помітять нас. Треба напасти раптово, — Варта хотіла рвонути назад, але рука чеха нагадувала незворушні лещата.

— Стій і мовчи.

Чаклунка знала, що це не допоможе. Надто відкрите місце. Надто сильні аури. Вона вдарила Златана ногою під коліно і водночас вколола павутиною. Вивільнилась.

За дві секунди здолала відстань до дерев і причаїлась там, гасячи дихання.

Златан озирнувся в її бік. Але залишився на місці. Біля опори підйомника.

З іншого боку на просіку вийшли троє. Варта впізнала їх одразу, навіть здалеку. Люсент знову в білому, мовби напрошується на роль мішені, Арман, посередній маг, і... і Морт.

Якого біса Морт робив у компанії світляків, дівчина не знала. Вона на мить подумала, що він — жертва темних. Проте виглядало на те, що його ніхто не зв’язував, і рухався маг вільно та швидко.

Варта стиснула кулаки. Ще кілька секунд — і її ауру помітять. Якщо ще не помітили. Першою треба напасти на Люсент. Сестра голови світляків сильна і небезпечна. Далі — Арман. Він теж не останній маг, проте слабший і має гіршу реакцію. З Мортом вона сподівалась поспілкуватися наприкінці.

Три.

Варта напружилась, перебираючи пальцями напружену павутину. Сил мало вистачити.

Два.

Вона подалась уперед.

О...

— Стій, — шепнув Златан їй просто у вухо.

— Трясця! — дівчина з несподіванки зойкнула.

Вона вже вирішила, що то хтось зі світляків зайшов з іншого боку і побачив її.

— Що ти...

— Цить.

Проклятий чех розвернув її до просіки — Люсент, Армана і Морта там не було.

— Вони потрапили акурат до петлі. Як я і розраховував. А ти, — руки на плечах Варти на мить стиснулись, але тут же відпустили, — може, перестанеш нападати на мене?

— Якби я знала, на що ти розраховував...

— Ти не знала. Якби я почав пояснювати, вони могли б нас почути.

— Ні, я не згодна.

— З тим, що нас могли б почути?

— З твоїми методами. Можливо, тобі й відомо щось більше, ніж нам усім. Можливо, ти і сильний чародій, але, трясця, Златане, я думок не читаю. І більше покладаюся на власну силу, ніж на ідеї, котрих ти не озвучуєш. Хочеш працювати разом — то навчися працювати разом, а не очікуй від мене сліпого розуміння. Я через це вже провалилась у твою кляту петлю. А нема великого задоволення гуляти цвинтарем у парку Знесіння поночі!

— Гаразд, — маг зробив крок назад, закинув голову вгору і глибоко вдихнув. — Гаразд, Варто Тарновецька. Урочисто обіцяю, що відкриватиму тобі більше зі своїх планів.

— Чудово. Але там був Морт зі світляками...

— Ну, співпраця не заборонена. Ви ж обмінялись другими жертвами. Утім, до ранку він нікуди звідси не подінеться. Мої петлі надійні.

— Тоді ми можемо поспілкуватися з Мортом, якщо йому й так не втекти.

— Ні. Я все ще не хочу спалити свою персону та ще й на вашому боці.

— Я сама можу.

— Одна проти цих трьох? Гадаєш, вони налаштовані на спокійну розмову? Я так не думаю. Узагалі, справи з іншими учасниками можна вирішити за денного світла. А зараз нам краще зосередитися на Грі. Тому тепер, анемічна панно, пропоную повернутися до цвинтаря. Точка десь у тому напрямку, якщо вже світляки нічого не знайшли там, звідки їх принесло.

— Анемічна панна не має бажання знову гуляти цвинтарем сама, — фиркнула Варта і першою взяла Златана за руку.