Варта у Грі

Розділ 4 Музейні одкровення

— Ви ж не вплуталися в Гру, Аґато Станіславівно, правда ж?

Коли мама називала її людським іменем та ще й таким тоном, Варта відчувала острах і певність, що її вже викрили. Внутрішній голос стискався до маленької намистинки і забував про те, що вона — дуже нехороша темна, яка вже давно повнолітня за законами магів і людей.

— Хто це дурниці несе? — спитала Варта зневажливо і зазирнула до кухні, де парував майбутній обід. — Таєва тітка?

— Сто років не бачила вельмишановну Олену! Поза тим, ти три ночі гуляєш десь, — зауважила мама, не відриваючись від розкручування крихітних баночок зі спеціями. — І куди це зник базилік?

— Поняття не маю. І не бачу нічого дивного в літніх гулянках. Що мені — чекати осені, щоби побачитися з друзями?

— А ще ти завжди починаєш агресивно захищатися, коли кажеш неправду... О, знайшовся, паскудо! — мама розсміялась, вихопила з найдальшої полички зелену банку і підкинула її в долоні. — Будь обережна, — кинула вона Варті, блиснувши в її бік стурбованим поглядом. — Гра надто кривава і небезпечна. Хоча я розумію, що молодь прагне долучитися до неї. Особливо враховуючи, як старанно вас із дитинства напаковували інформацією. Ніби це все принесе комусь могутність і все таке... — мама здмухнула з тонкого аристократичного носа світлі кучері. — Але минулого разу вона принесла нашій сім’ї лише багато болю.

— Це сталося століття тому, — відповіла Варта пошепки, відчуваючи, як на неї насувається материн тиск. — Не тут. Не з нами. Ще б згадала Середньовіччя... Я здатна сама розібратися з тим, що мені робити.

— Безперечно. Якби я намагалася контролювати свою темну донечку, то ризикувала б виростити з неї безвольний фікус, — материн голос знову став безтурботним. — Але повір, Гра не варта жертв. Полювати за химерним бажанням у наші дні взагалі смішно. А енергія наприкінці вивільниться так чи інакше.

— Та вивільниться, — буркнула дівчина. — Але мене більше турбує влада у Конгломераті. Якщо більшість отримають світлі, то нам не буде спокою... Влада світляків не принесе нічого хорошого, — впевнено відповіла дівчина, сіпаючи медальйон на шиї. До початку Гри вона не часто замислювалась про можливість такого розвитку подій. Але криваве вбивство Софікоди відкрило їй очі на те, що світляцькі виродки ладні піти навіть на щось таке, що цілковито суперечить їхній показній філософії.

— Влада буде змінюватися завжди. Тим більше зараз не Середньовіччя ж — сама казала, — скептично відповіла мама. — Навіть якщо вони й переможуть, то не винищать нас під корінь. Інші конгломерати цього не дозволять. Максимум — це певні обмеження... Минула Гра завершилась нічиєю, і всіх це влаштовувало. Я певна, судді зацікавлені в тому, щоб так було й тепер. Толерантність нині в моді.

Варта не стрималась і застогнала:

— Ма-ам, не існує жодної толерантності. Тільки видимість, яку створюють тоді, коли це зручно. І взагалі — мені потрібна моя магія! А не всякі світляцькі обмеження на неї! А ті судді взагалі дивні.

— Вони знають, що роблять, — відповіла мама безтурботно, посипаючи суп спеціями. — А в тебе молода кров, от і пульсує. Втім, тому тільки така кров і живить мітки. А якби ти одружилася з тим гарненьким алхіміком, з яким ви гуляли на третьому курсі, то, може, вже й не турбувалася б через усе це. Як ось я.

Варта знітилася, проте вирішила не продовжувати тему. Їй не хотілося говорити ні про невдалі стосунки, ні про материну слабкість. Батьки колись були сильними чародіями. Але їхня сила дуже виснажилась — як стається з усіма після народження дітей. Тому правлінці з конгломератів майже ніколи не заводили сімей, щоб міцно тримати енергію у власних руках, а не передавати її наступному поколінню.

От тільки діти Тарновецьких, які випили їхню магію, зникли теж.

Варті ніколи не розповідали, що саме сталося, проте вона знала, що до того, як почалося її життя в цьому домі, тут були інші діти. І їх більше нема.

Сама вона не могла згадати, як потрапила сюди. Іноді їй ввижалися спогади зі справжнього дому. Спогади спліталися в клубок кольорів і звуків, з котрих вона вирізняла темно-зелені штори і візерунчастий паркет. Хвилі мережив. Дзвінкий звук роялю. Різьблені високі келихи... Втім, можливо, то був просто сон. Мама й тато не знали нічого про справжніх Вартиних батьків. Та й удочерили її в ранньому дитинстві, тому, властиво, у неї ще не мало б бути чітких спогадів...

— Ну, і коли ти приведеш його на вечерю? — безтурботний материн голос вирвав її з роздумів.

— Кого? — спантеличено спитала Варта.

— Того, задля кого ти одягала вишневу сукенку. І він ще привіз тебе посеред ночі на шикарній автівці.

— Мамо, годі, — відчеканила дівчина. — Це було суцільне непорозуміння. Не хочу навіть згадувати.

Мама зиркнула на неї з грайливою підозрою:

— Сподіваюся, це «непорозуміння» не світле? Бо ти правила знаєш.

— Годі.

— Ми з татом, звичайно, будемо тебе підтримувати в будь-якому разі, але що скажуть твої любі польські тітки на весіллі? Та вони проклянуть вас обох до третього коліна!

— Я б не кликала польських тіток на весілля, навіть якби одружувалася з найкрутішим темнив у місті, — Варта погано пригадувала їх, але й ці спогади були суцільно негативними. Старі, як світ, «цьотки», які жили десь у Кракові й іноді приїздили на свята; під час кожного свого візиту ні на мить не переставали критикувати Варту, її батьків, її українську родину, їхній святковий стіл, місто, довгу дорогу. Здавалося, що навіть сонце чимось їм завинило, бо світило то надто яскраво, то надто слабко.

— То мені вже можна йти? Я на роботу запізнюся... Урочисто обіцяю не ризикувати і не зустрічатися зі світлими! — Варта швидко вийшла в коридор і зачинила за собою двері. Униз від будинку збігали круті сходи, повз кілька квіткових грядок. Вони виходили до старовинних кованих ворітець, зарослих зеленню.

Златан, його кучерява величність, стояв по той бік воріт і посміхався. Варта попросила вищі сили, щоб вони затримали її матір далеко від вікна.

— Тарновецька, ти тут що робиш? — голос Пані Цербер повнився нудьгою. — Ти тут працюєш, так? Так. А що таке робота? Це коли ти, Тарновецька, приходиш вчасно і працюєш. А ти що від мене хочеш?

— Відгул, — видихнула дівчина, озвучуючи своє прохання вдруге. У неї свербіли руки простягнути невидиму павутинку до вічно злої керівнички і випити її енергію. Та тільки тоді відгул навряд чи їй світитиме, бо злість менеджера лише зросте. Тому Варта стрималась.

— І перевести тебе на ранкову зміну, — кинула Церберова, згадуючи попереднє прохання дівчини.

— Так... Будь ласка.

Здається, ці слова, попри їхню нейтральність, стали останньою краплею, бо Пані Цербер тут же люто блиснула очима і протягла:

— Ох, як же ти мені в печінках сидиш, Тарновецька-а-а... Йшла би на якусь нормальну роботу, як така мудра! Усі приходять — з дипломами, з відзнаками! Англійською говорять, в комп’ютерах сидять... А як до роботи — все їм не підходить! — вона вичерпала свій запас обурення, глибоко вдихнула й остиглим голосом відповіла: — Та йди, чого стоїш. Але ще один такий відгул — і аста ла віста, бейбі. І диплом твій тобі не поможе.

— Дякую, до побачення, — Варта зціпила зуби і стрілою вилетіла з підсобки. Бажання звільнитися з кав’ярні вкоренилося в ній ще раніше, і тепер, з початком Гри, видавалося сміховинним взагалі звертати увагу на якісь причіпки звичайних людей...

— Що, святкувати їдеш? — Орест-Еверест звів брови, коли дівчина прошмигнула повз нього. — Чув, ваші вчора проявили вершинну швидкість у пошуку мітки.

— І що?

— Підозріло, от що.

— Твоєї думки спитати забули.

— Та я що, я ж не кажу, що ви порушники. Може, привітати хочу, — хлопець знічено почухав носа, і до нього прилипла кокосова стружка.

— Не хочеш, — хмикнула Варта. — Я поспішаю.

Їй хотілося швидше піти, поки менеджер, бува, не передумала. І поки хтось не побачив Златана в кав’ярні.

— Я хочу тобі подякувати, — Еверест закотив очі. — Міл казав, що ти врятувала його.

— Хто-о?

— Мілен. Жертва наша. Він розповів, що ваш отой, буйний особливо, трохи ошизів... іти його присадила.

— Я просто не хотіла проблем для наших. Усе, па, я поспішаю, — дівчина оминула Ореста і доторкнулась до нього павутинкою вітру, здмухуючи кокосову стружку з носа.

— Ти працюєш зі світлим? — з іронією спитав Златан, який встиг прихопити два еспресо з собою і чекав біля столиків надворі, роздивляючись будівлю навпроти, ніби вишукував у вікнах прихованих снайперів.

— І ще з десятком простих людей, так, — огризнулася Варта. — А ти вже встиг відслідкувати аури всіх у радіусі кілометра.

— Так, мені ж треба було дізнатися, чи ніхто не сидить на хвості, — проклятий чех кивнув і простягнув барвисте паперове горнятко дівчині. — Тобі взяв. Не виспалася ж. Пішли.

— Якби ти завів гарну звичку повідомляти про свої плани, я би мала менше проблем на роботі. І, можливо, навіть шанс виспатися, — дівчина сьорбнула кави й обпекла губи.

— Це несерйозна робота, і ти тут ненадовго, — за явив чех так безапеляційно, наче бачив майбутнє.

— Байдуже! Робота є роботою. Будь-яка. Якщо ти за неї берешся, то вже будь добрий виконувати, — заперечила Варта, поспішаючи за магом.

Златан рухався швидкими й поривистими кроками.

— Ми знову у твій готель? — вирішила дівчина, коли вони пробігли повз кілька кав’ярень у напрямку площі Ринок.

— Ні, мій сусід спить. Ми підемо туди, де зараз мало людей і тихо. І можна не боятися розплавитись.

— Та ти знущаєшся, — видихнула Варта, коли за дві хвилини вже дивилася на золотий вінок «статуї Свободи» на будівлі музею.

— Тільки не кажи, що так часто тут буваєш, що тебе вже нудить від експозиції старовинних годинників, — брови чеха сіпнулися.

— Ні.

— Тоді ходу. Усередині точно прохолодніше, ніж у цьому пеклі. І я хочу побачити виставку.

— Сподіваюся, тепер ти розкриєш мені причину, через яку я взяла відгул? — Варта сторожко дивилась на чеха, який захоплено розглядав вітрину з емальованим посудом минулих століть.

Дівчина таємно сподівалася, що Златан вкаже їй місцезнаходження третьої точки. Або ж особу наступної жертви. Адже будь-що інше можна було повідомити телефоном. Але новий знайомий лише повільно ходив уздовж скляних вітрин.

Він мав рацію: тут не було жодної душі. Тиша й прохолода. Високі вікна, крізь які прорізалося сонце. Помпезні сходи й темно-зелені стіни, від яких віяло холодом. І музейні тітоньки, які бовваніли в кожному залі, ніби тіні минулого. Вони вмикали світло і слідкували за тим, щоб туристи не виявляли до експонатів надмірного інтересу.

— Тобі ніколи не хотілося жити в іншому часі? — темні очі ковзнули по обличчю Варти лише на мить і знову повернулися до супниць, виделок і ложечок, тарілок, таць і високих різьблених келихів.

— Щоб ходити в корсеті й не мати ніяких прав? Ні, дякую, — Варта розсміялась, і звук лунко розбігся залою.

— Як не подобаються корсети, то можеш обрати Середньовіччя і зголювати брови. Ти наче не вельми руда, у відьомстві не звинуватять.

— Ні, краще початок XX століття... Тоді Львів ще був красивим, — зненацька зізналася Варта. — Більш справжнім, чи що. Усі ці помпезні будинки належать до часу, який пішов. Тому зараз вони ніби відголоски минулого.

— Нічого собі завернула! Ти була в Празі? — спитав маг.

— Ні.

— Поїдь.

— Думаю, коли закінчиться ця Гра, я таки звільнюся і махну кудись у відпустку.

— Так. Коли Гра закінчиться... — Златан усміхнувся. — До речі, я поняття не маю, де третя точка. Але вночі підемо шукати. Ми вдвох.

— Продуктивніше буде взяти когось ще. Наприклад, Дикорослу. Вона ніколи не видасть тебе, якщо пояснити ситуацію, — запропонувала дівчина.

Златан спохмурнів:

— Ти погано знаєш фразу, що таємниця, відома трьом, відома всім?

— Як же ти плануєш долучитися до Гри, якщо будеш уникати інших? А позначити мітку? — зауважила Варта.

— У мене є ти, — маг повернувся до неї і перестав посміхатися. — Гарантована жертва, яку я нікому не віддам.

Чаклунка зміряла хлопця похмурим поглядом. Ну, так. Могла б і сама здогадатися... Щоб отримати бажання наприкінці, потрібно позначити бодай одну мітку — так твердили старі записи про Ігри. Хоча вони не вказували, як саме обирають одного з дванадцяти переможців. Тому чех не дасть їй спуску...

— Ти не світлий. Сам казав, — пригадала дівчина. — На додачу, з чого ти вирішив, що я дозволю проливати мою кров і додавати очко світлякам?

— Я можу змінювати свою ауру і видавати себе за кого завгодно. Або взагалі «зникати» з магічного поля зору, — Златан клацнув пальцями. — І не забувай про нашу домовленість: я зроблю так, щоб темні перемогли. Тому одне очко світлякам нічого не змінить.

— Клас. Я прогулюю роботу зі своїм потенційним убивцею і вислуховую його самовпевнені промови...

Златан вибачливо усміхнувся.

— Красива штукенція, — він кивнув на Вартин медальйон, який вислизнув із вирізу майки, коли вона нахилилась до вітрини із прикрасами. — Нагадує щось старовинне.

— Ага. Це мої далекі предки, — дівчина зняла ланцюжок із шиї і підчепила нігтем крихітну кришечку. — Дивись. Батьки казали, що це залишилося від моєї справжньої родини. Тому можу активно фантазувати про аристократичне походження.

— Покажи-но, — маг вимогливо простягнув руку.

Варта опустила медальйон у долоню Златана. Він здригнувся, ніби його обпекло. Тоді схилився, щоб роздивитися вицвіле чорно-біле фото всередині.

— Думаю, це одна сім’я, — чаклунка теж схилилась над медальйоном.

Звідти на неї дивився гордий чоловік у темному костюмі й з ціпком. Поруч нього стояла жінка в ошатному капелюшку і з пишною зачіскою. Вона тримала на руках дитину, закутану в мереживну одежину.

— Думаю, вони були доволі багатими. Жили в якомусь красивому особняку. Може, біля Стрийського парку... Ти вже був там?

— Ні, — Златан швидко повернув прикрасу їй і потер руку об тканину футболки. Варта помітила, що хлопець різко розчервонівся. Очі загорілися, мовби від гарячки.

— Що з тобою? — здивувалась дівчина, защіпаючи ланцюжок на шиї.

— Нічого. Пішли нагору. Чув, у вас тут є Альфонс Муха, — Златан рвонув по сходах із такою швидкістю, що чаклунці здалося, ніби він тікає від неї.

— Ти здуріла, Варто?

— І тобі доброго дня, Молю, — дівчина намагалася зберігати спокій, хоча подумки злилась на чеха.

Адже все це сталося тому, що проклятий знайомець після музею вирішив, що їм необхідно погуляти, бо він має перевірити «стратегічні точки». А Варта, як цілковито й безповоротно місцева, повинна показати йому їх. У процесі пошуку було знищено чотири морозива, два коктейлі та придбано магнітик із трамваєм. І все було б добре, якби на площі, де нещодавно знесли пам’ятник, їх не перестрів Молібден.

— Що ти робиш тут із цим... цим світлим? — він відвів її вбік, туди, де раніше стояв постамент, і вчепився в передпліччя.

Варта відзначила, що в Моля під очима такі синці, ніби він не спав від ночі дуелі.

— А я маю перед тобою звітувати, що роблю? — дівчина різко вивільнила павутину, яка нашпичилась від спалаху злості, і відштовхнула алхіміка. Темрява хвилювалася.

— Нагадати, що він бився на дуелі проти тебе? Проти моєї сестри? — визвірився Моль, киваючи у Златанів бік.

— Це моя справа. А ти виглядаєш паскудно. Зайди до Дік, вона приготує тобі заспокійливого, — відповіла Варта натомість.

— До біса твоїх відьом та їхні трави! — гаркнув хлопець. — Чого ти зі світляцьким відріддям?

Варта мить подумала над тим, що краще сказати, але темрява взяла гору, і вона видавила:

— Слухай, Молю, по-перше, ще раз крикнеш на мене — я тобі язика вирву. Тут же. По-друге, цей паршивець не тутешній, і йому плювати на ситуацію в місті й на все взагалі. По-третє, якщо маєш що сказати серйозно, а не істерити, як вовкулака під час першого перетворення, то я тебе вислухаю. А ні, то котися звідси.

— Він бився проти тебе, — отупіло повторив Moлібден.

— І що? І тепер він не має права спитати, як звідси вибратися в триклятий аеропорт? — збрехала дівчина.

— Учора ви пішли на згоду зі світляками. Потім ти не дала Таєві помститися за Софі. Він би просто налякав Мілена трохи...

— Ти не був там! — огризнулась дівчина. — Ти не бачив цього. Тайфун його б убив на місці! Та йому зовсім дах зірвало після того, як він позначив мітку!

Молібден примружив світлі очі.

— Що ти мутиш, магічко? Я, може, і програв на дуелі власної сестри, але мізки в мене ще варять. І вони підказують, що Варта Тарновецька бавиться в щось заплутане...

— Закінчив? — голос Златана пролунав за спиною, і дівчина інстинктивно сахнулася вбік. — Годі вже. І без того через спеку вбивати хочеться.

Чех клацнув пальцями.

Алхімік якусь мить оторопіло дивився просто на нього, а тоді впав на землю.

— Що ти зробив із ним? — Варта спантеличено присіла біля друга.

— Він спить, — Златан стріпнув руками. — Коли прокинеться, пригадуватиме нашу зустріч надто туманно. Пропоную залишити його тут. Неадекват який...

— Моль насправді крутий, — Варта подивилася на виснажене обличчя друга. — Але занадто переймається тим, що програв на дуелі. Ще й так безславно.

— Знайшов чим перейматися. Він програв, бо я дав світлячці захист, аби задобрити її страшного брата Люцика, — маг хмикнув зневажливо і насилу відтягнув Варту від Молібдена. — Пішли. Наукою доведено, що ще жоден алхімік від сну на свіжому повітрі не постраждав. Максимум — поліція його помітить і вирішить, що то безхатченко.

— Тоді, коли ми вперше зустрілися, по тебе прийшов старший чаклун і віддухопелив по-чорному, а потім я заснула на кілька годин. Це ж була та сама магія, так? — спитала дівчина.

— Середньостатистичні маги не пригадали б цього. Ти сильна, — схвально кивнув Златан.

— А хто це був тоді? — Варті неодмінно кортіло дізнатися, кому вдалося так, граючись, присадити самовпевненого чеського чародія.

— Це неважливо.

— І все ж?

— Це єдиний мій родич, і я завдячую йому життям, — голос мага став сухим. Він подивився на Варту з палючою злістю. — Бо мої батьки померли, Аґато. І батьки моїх батьків. І їхні батьки теж. Їх підло, жорстоко, підступно зрадили. Тому ліпше тобі цього не зачіпати. Я теж не ладнаю зі своєю темрявою, якщо копнути глибше.

— Алхіміки сказали, що їм до одного місця, про Що ми там домовлялися зі світляними, — повідомила Дикоросла настільки безтурботно, наче йшлося про підліткові сутички, а не про криваву Гру.

— І що тепер? — Варта залпом випила всю чашку м’ятного чаю, яким пригостила подруга, і зиркнула в бік балкону. Златан сказав, що має забігти до готелю і сам знайде її, щоб вирушити на пошуки мітки.

— Тепер треба сподіватися, що в нас не буде жертв з алхіміків. Бо ті паскуди на поступки не підуть, — Дикоросла потягнулася й позіхнула. — Але ж дивина яка!.. Я була певна, що хоч Моль має трохи клепки в голові.

Варта пригадала денну зустріч із Молібденом.

— Не певна я щодо його клепки, — видала вона і подивилась на карту, залиту чаєм. Дві червоні краплі на ній ніяк не підказували, де мала б бути третя.

— Тайфун сьогодні йде до алхіміків, — кинула Дикоросла. — Може, їм з Максом вийде втовкмачити в ті дурні крейдяні довбешки, що ми вчора перемогли. А яким шляхом — це вже інше питання. Неф обіцяв зібрати пошукову групу, а мене присадили, бачте, на телефон випитувати, в кого мітка проявилася, — Дикоросла знову позіхнула.

— Я теж шукатиму мітку, — кинула Варта.

— Не нарвися на когось зі світляків, — відьма потягнулася до полички із зіллями, розлитими у крихітні баночки. — Вони після вчорашнього, мабуть, не дуже задоволені. І ось тобі, — вона поставила на стіл баночку з червонуватою сумішшю, — це для підсилення. Випий усю й одразу. Смакує, як блювотина, але ефект того вартий. Далі оця зелена мамалига — це труйка. Якщо треба, аби хтось не ворушився занадто, але при цьому вижив.

— Дякую, — Варта сховала обидві пляшечки до сумки.

— А давай я тобі ще поворожу! — Дикоросла, підхоплена власного ідеєю, сіла на диван і схопила подругу за руку. — Однаково поки що нічим зайнятися. А так хоча б дізнаємося, з ким ти одружишся!

Дівчина закотила очі.

— Краще б ти мені наворожила наступну мітку.

— Ну, вибачайте, але це не до мене, — Дикоросла стиснула долоню Варти і проколола її до крові шпилькою, яку висмикнула з волосся. — О, та-ак, течи-течи... — прошепотіла відьма, коли кров розбіглася по долоні, заповнюючи складки та лінії, насичуючи їх змістом, видимим лише їй.

Дикоросла заплющила очі й почала наспівувати щось нерозбірливе, розхитуючись по колу.

Варті здалося, що в кімнаті потемніло. Що дух трав, який тут завжди висів, тепер сплівся в одну сітку з павутини і обхопив її, відьму, подушки і диван, карту, стіл, банки із зіллями. Темні штори затріпотіли. Наспів подруги став хрипом.

Кров почала висихати.

— Дивись, дивись, — нестямно пролепетала Дикоросла, погладжуючи долоню подруги тремтячими, шорсткими, порізаними пальцями. — Дивись, скілько-то їх є! Моя бабка мені би пальці повтинала, коби знала, що я тобі відкриваю. Але я тобі відкрию, не турбуйси, я нич від тебе не втаю. Бо твея кров до мні говоре. А те, же кров повідала, то завши правдиве є. Диви си! — вона шарпнула Варту до себе й зашепотіла швидко-швидко, мов проклята. — Побіля тебе трійко є. Єдин світлий, але світло його туманне, мовби то тінь лишень. Але не буває так, же тінь без власника. Того бережи си. Другий! Отсей темний. Чорна душа його і помисли чорніші. Руки в крові його. І страхом повен. Третій — такого я ше не бачила, скільки не жию. Не світлий і не пітьмавий. Тіні не має. Зате має тінь велику на душі. Вогень, що палить його й тебе... ой, лишенько! — Дикоросла зойкнула. — Тебе спалить.

— Котрий? — видихнула Варта.

— Третій. І... постій... І другий теж! — відьмині повіки сіпнулися, а тоді вона зареготала, гортанно й страшно. — І першиий! Три смерті на тебе ждуть! Три смерті!.. Аха-ха! Трійко смертей. І ще єдна любов. Єдна, страшна любов. Але тилько... непевна вона ще.

Вона пробурмотіла щось наостанок і затихла. Варта висмикнула руку з долонь подруги і швидко витерла кров. Ворожіння їй не сподобалось. Але вона часом розважалася так з Дикорослою, бо її передбачення, страшні чи хороші, нечасто збувалися.

— То що я там вигадала цього разу? — подруга стрепенулась від шалу, який напав на неї перед тим, і підвела на Варту вже цілком свідомий погляд. — Тільки не кажи, що Люцема!

— Ні, спасибі! Ти сказала, що біля мене троє. І всі мене вб’ють, — повідомила Варта з натягнутою посмішкою. — Звучить так собі. Але тричі не вмирати. А ще там була страшна любов.

— М-дя... — Дикоросла закусила великий палець і клацнула зубами по нігтю. — Не бути мені ворожкою, хоч як бабка Рутмера билася над тим...

— Не переймайся. Я вирішила, що після Гри візьму відпустку і поїду до Праги. Знайду собі там якогось чеха, і буде мені страшна любов.

— Ніяких чехів! — запротестувала відьма і раптом стихла, ніби прислухалась до чогось, а тоді повернулась до Варти з непідробним збентеженням на обличчі. — Чех тебе уб’є.

— Після тих трьох? — хмикнула дівчина, проганяючи хвилювання.

Проте відьма похитала головою:

— Оце ж дурне в голову лізе! Не зважай. Ліпше якось попросимо Велессу тобі наворожити чого. У неї з любасами краще справи йдуть...

Дикоросла силкувалася посміхатися, але стурбованість усе ще пробігала її обличчям, ніби хмари травневим небом.

Після туманного, але вельми неприємного ворожіння Дикорослої у Варти цілковито зникло бажання чекати на Златана. Вона рішуче обійшла площу Ринок, перебігла книжкові розкладки біля Федорова і відчула себе спокійно, тільки коли опинилася в сквері біля Порохової. Сонце сідало, промальовуючи в повітрі золоті смуги, які так нагадували павутину енергії.

Чаклунка сіла на лавку спиною до сонця і примружила очі, вишукуючи. Вона знала: щойно торкнеться жертви — її затопить сила і спокій. Певність. І темрява.

Тільки б знайти жертву...

Та щойно вона вловила хвилі печалі, як на зло, завібрував телефон.

— Шановний, ви відриваєте мене від вечірнього меню, — прошипіла Варта у слухавку, сподіваючись, що проклятий чех зрозуміє.

— Ти де? — прошипів він у відповідь. — Я тобі наче казав чекати на мене!

— Я зараз зайнята. Потім подзвоню. Сонце однаково ще не сіло, — Варта поклала слухавку і вимкну, ла навіть вібрацію.

Зосередитись на жертві. Зосередитися на жертві...

За кілька хвилин дівчина знову вловила те, чого прагнула, — тонкий відзвук злості дзвенів так прекрасно! Жертва... Варта вся витягнулася, спостерігаючи.

Носійка злості не звернула вниз, до людної Підвальної. Добре.

Вона обігнула Порохову, перебігла дорогу між двома туристичними автобусами і пішла вулицею вгору. Чаклунка метнулася за нею.

Емоції захльоскували. Ніби за спиною жертви тягнулися жорсткі холодні батоги.

Варта випустила павутину і дозволила раптовому спалахові затопити її. Ця людина виявилась настільки насиченою, глибокою і повною вогню, що енергії враз стало надто. Довелося спинитися, щоб перевести подих.

Чаклунка зробила два глибокі вдихи, тоді знову наздогнала дівчину й запустила павутину в її бік.

Охх... Яким блаженством було почувати цю силу!

Жертва звернула в під’їзд і ляснула дверима з усією злістю, котра тепер ще гарячіше розгорілася. Але Варті було байдуже. Вона притулилась до стіни й заплющила очі від задоволення. Відчуття холодного каменю і пульсації всередині контрастували, але і це їй подобалось.

І тут...

Удар по голові був таким сильним, що з очей посипались іскри.

Варта заточилась. Вона хотіла знайти опору, але запаморочення перемогло.

Другий удар звалив її на асфальт.

Мідні кола перед очима. Залізний присмак в роті. Сила, яка не слухає.

— Швидко ж ти бігла. Ледь не загубив, — пробурмотів знайомий голос. — Але тепер уже все...

Варта силкувалась повернути голову. Третій удар погасив в ній це бажання.