Вежі мовчання

І ЗНОВУ СЕРЕДА. ДЕНЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Коли він прокинувся, як завжди, о пів на сьому, поруч не було ні маленьких принцес, ні Квіточки. Женя клопоталася на кухні, смажила картоплю, Лев ще спав у бібліотеці на розкладачці, тож Рад заходився готувати себе до останнього походу в заводоуправління. Дістав із валізи, яку він так і лишив учора вночі під яблунею у дворі, темно-синій костюм, свіжу блакитну сорочку, квітчасту японську краватку в карликових хвостатих драконах і, з великими труднощами розшукавши посеред Левового гармидеру праску й дошку для прасування — треба ж, він навіть не сподівався! — енергійно взявся до звичної роботи. Женя зголосилася допомогти, але він відмовився — ніколи б Родіон не довірив жінці свій гардероб. Йому подобалося це робити, він одержував неймовірне задоволення як від процесу, так і від результату. І жодна жінка, жодне кохання не в змозі змусити його відмовитися від цього. Родіон, немов воїн, що напередодні битви готує свої обладунки, свою зброю до бою, прасував брюки, випрасовував піджак і сорочку, щоб бути впевненим у кожній смужці, у кожному ударі свого разючого меча. Потім, діставши з валізи коробочку, повну щіток, ганчірочок і кремів, він узявся до туфель, натираючи їх до сліпучого блиску. Женя дивилася на ці приготування широко розплющеними очима.

— Так, — сказала вона, — ти дійсно рідкісний екземпляр!

Можливо, десь у чомусь так воно й було, але в головному вона, звичайно ж, помилялася. Так склалося зараз її життя, їй було так самотньо й так незатишно весь цей рік одруження, серед незнайомих, чужих інтересів, під пресом перехресних поглядів чоловіка і нових родичів, що, зустрівши Родіона, та ще й за таких гостросюжетних обставин, вона, на жаль, помилилася. Інтуїція, цього разу її підвела — Родіон був типовим представником свого часу й свого класу. Звичайно ж, у нього ще з’явиться шанс вийти за межі відведеного йому ареалу поведінки, але як він ним скористається, ніхто о сьомій годині ранку того дня не спроможний був сказати. Втім, відповіді чекати залишилося не так уже й довго, а поки Євгенія цілком забула про своє ненависне огидне завдання, яке розривало її на шматки, і дивилася на свого Білого короля піднесеним поглядом, намагаючись не думати про той важкий вибір, який вона має зробити сьогодні ввечері.

Кохання — от що переповнювало серця цих двох молодих людей того жовтневого ранку. Вони були щасливі, і ми не помилимося, якщо скажемо, що заради таких миттєвостей людина і живе на світі.

О восьмій він уже виходив із заїждженого таксі біля мосту. Далі чомусь не пускали, дорогу перегородили міліцейським «бобиком», поруч стояли автоматники у бронежилетах і касках. Радик, зосереджений і напружений, — десяти хвилин роздумів про недалеке майбутнє цілком вистачило, щоб щастя вивітрилося геть, — щосили намагався психологічно підготуватися для зустрічі з Хрінякою. Милої, спокійної зустрічі, бо головне, розсипаючи слова подяки, не кинути уїдливого слівця і не допустити жодного, навіть найменшого натяку на очікувані неприємності. Це погано виходило, навіть у думках йому хотілося сказати НІХу яку-небудь гидоту. Обов’язково також треба попрощатися з Перетятьком — від спогаду про старого юриста у Радика заболіло під грудьми, колегу стало шкода. Ну, а потім, якщо Мертве небо не впаде на Мертве море, відбудеться зустріч із Червоним Доном. Навіщо, чому, він не знав, але якщо сказали «треба», значить треба, хоча йому все вже було зрозуміло остаточно, аби тільки не пристрелив хто випадково до вечора або не задавив…

— Що сталося, чому перекрили дорогу? — роздратовано запитав він у сержанта міліції. — Навчання, чи що? Пропустіть, я там працюю, ось перепустка. У мене невідкладна справа!

Поки Радик діставав і показував перепустку, підійшов старший офіцер і байдуже став дивитися на асфальт, небо, річку, усім виглядом демонструючи, що Рада тут наче немає.

— Не можна туди, — тільки й сказав він кудись убік.

— Ви у війну граєтеся, а мені працювати! — Родіон не на жарт розлютився, що з ранку з ним, як правило, траплялося тільки з тяжкого перепою.

Офіцер, якому вже набридло відповідати на одне й те ж питання, спалахнув.

— Яка, на хрін, війна?! — закричав він. — Там бомба! Ви розумієте — бомба!!!

Рад сторопів.

— Яка бомба? Де?!

— У заводоуправлінні, на прохідній!

— Тобто?

— Півгодини, як надійшов сигнал. Район оточено, співробітників заводу й місцевих мешканців зараз евакуюють. Так що їдьте додому!

Я б із задоволенням, хоч зараз, подумав Рад, тільки домівка моя далеко, та й де моя домівка? Ні, мені потрібно туди, щоправда, навіщо, я не знаю, але точно потрібно!

— Можна вас на хвилинку, — відкликав він офіцера убік. — Я знаю, що там бомба, — змовницьки зашепотів Рад. — І навіть знаю, що не одна! — Отут офіцер дійсно дуже здивувався. — Насправді я від полковника Качанова. Знаєте такого? — Офіцер підозріло подивився вдалечінь і кивнув головою. — Хочете, зараз йому зателефонуємо? Мені терміново потрібно потрапити до заводоуправління!

Офіцер запитав, чи є у нього документи. Ні, сказав Рад, забороняється носити із собою з метою конспірації, і з неймовірно розлюченим виразом обличчя почав діставати мобільний телефон, нібито збираючись телефонувати есбеушному начальству. Менти трохи порадилися й махнули дулами автоматів: «Проходьте, тільки швидко!» — і за хвилину рішучим кроком він уже поспішав проспектом до Вежі, дивуючись довірливості правоохоронних органів і прислухаючись до свого внутрішнього стану: він відчував, як усередині розгоряється холодний вогонь. Той самий вогонь, такий схожий на дамаську сталь, що робив його невразливим і невтомним. Той самий вогонь, у який занурило його горе в Києві три роки тому і який він часто бачив потім уві сні. Він не розумів, чому так, що відбувається, він відчував тільки одне: якщо треба, зараз він достане до неба. Якщо треба. Все в його силах, і немає перешкоди, яку б він зараз не подолав.

Вулиця дійсно виявилася порожньою, хіба що біля тротуарів сиротливо тулилися автомобілі. Він підійшов до перехрестя перед заводоуправлінням. На подив, саме тут чомусь юрбилося чимало людей. Роззяви стовбичили, незважаючи на те, що міліція й солдати намагалися їх відтіснити подалі від Вежі, вони тільки відходили метрів на десять-двадцять убік і, витягаючи шиї, продовжували допитливо спостерігати. На балконах багатоповерхових будинків теж стояли люди, навіть цілими родинами, і, не зважаючи на заклики негайної евакуації, розглядали Вежу. Як же вона все-таки схожа на церкву, подумав Рад. Міліціонери тихо матюкалися, намагаючись розігнати юрбу, але складалося враження, що ці люди записалися до клубу самогубців і тому нізащо не хотіли залишати місце дії.

На площі перед Вежею стояло багато пожежних машин, міліція, «швидка допомога». Всі наче були чимось дуже зайняті, але не зрозуміло, чим саме, хоча напруга відбивалася, наче у величезному люстрі можливої майбутньої трагедії, на кожному обличчі, у кожному русі.

Серед юрби Рад помітив бригадира ливарників, який виступав на страйку. Той не метушився, не бігав від міліції, стояв, неквапливо покурюючи, осторонь.

— А що тут відбувається? — запитав Рад. — Що за біганина, чому нікого не пускають?

Ливарник кинув сигарету на асфальт і зі знанням справи роздавив бичок ногою.

— Бомбу під Червоного Дона підклали, от і бігають.

— Нічого собі! Що за бомба? Хто підклав?

— Так хто ж його знає? Зараз сапери приїдуть — розберуться. А поки всіх із заводу вигнали.

— А звідтіля? — Рад кивнув головою на Вежу.

— Звідтіля в першу чергу.

І тут Рада до кінчиків пальців пронизав вогонь — він згадав про принцесу. Вона ж напевно лишилась у Вежі!

— А звідтіля точно всіх евакуювали? А маленьку дівчинку, маленьку дівчинку ви бачили?!

— Ні, я тут із самого ранку, з початку зміни. — Бригадир здивовано знизав плечима. — Звідки там дівчинці взятися, це ж не дитячий садок!

Дійсно, який уже тут дитячий садок! До прохідної Вежі — метрів сто, Рад швидко оцінив відстань і диспозицію міліціонерів. Потрібно діяти самотужки; пояснювати вийде дуже довго, а чекати не можна ні секунди, хто знає, коли вона вибухне?!

І тоді він побіг.

Так швидко, напевно, він ніколи ще не бігав, принаймні, йому тоді так здалося. Як і колись у Києві, Рад відчув, що для нього час плине у кілька разів повільніше, ніж для інших людей. Він дуже чітко запам’ятав кожну деталь брущатки, кожен оклик: «Стій! Дурню, ти куди?! Тримайте його!!!» — викарбувався в його пам’яті, наче меморіальна дошка. Він буквально злетів сходами прохідної й побачив її, бомбу, загорнену в промаслений ватник, із якого стирчали провідки. Так, вхід, тепер ліворуч і прямо, там центральні сходи, які широкі зручні сходи й гладенькі відполіровані поручні! Раз-два-три, раз-два-три! «Першим їде Король із хрестом на щиті…» — раз-два-три! «Де ж наш Білий король із хрестом на щиті?» Швидше, швидше, швидше! Вогонь усередині палав з неймовірною силою, перед очима миготіли сходи, обличчя Марійки Донець, хто не злякався, тому кінець, дитячий малюнок Вежі й принца на коні, Червоний Дон, чомусь увесь червоний, як оперетковий диявол, у червоному плащі й червоній масці. Він на секунду зупинився на шостому поверсі, перед маленькими східцями, які вели в апартаменти принцеси. Ху-уух, важко, як важко дихати, серце вистрибувало у скроні, треба терміново кидати курити. У вухах важко гуділа тиша, абсолютна тиша перед вибухом. «Тиша на кордоні — найнебезпечніше!» — згадалася репліка прикордонника Карацупи з дитячого фільму. І тут цю тишу розірвав пронизливий звук.

БББААА!!! ББАХ його так, Йоганн-Себастьян! Стандартна мелодія на його «Нокіа», увертюра для віолончелі пролунала, наче вибух. Він не став шукати телефон, хріняка з ним, — кинувся нагору, штовхнув двері — на щастя, відчинені. В ігровій кімнаті порожньо, ці двері — ага, ванна кімната, наступна — спальня! Вона спала. Вона мирно спала на лівому бочку, повернувши світле личко до нього, і їй, певно, зараз снився чудесний сон. Звісно, не про бомбу. Він упав на коліна перед ліжком і тихенько поцілував принцесу в чоло.

Марійка розплющила очі, насупилася — і раптом залилася зовсім не сонним, дзвінким пронизливим сміхом.

— Родіоша-Акордіоша, миленький! — і обійняла його, обхопила міцно, зовсім не по-дитячому, руками за шию.

Рад не знав, як правильно й що саме потрібно говорити у таких випадках. Певно, що потрібно все зробити швидко й, бажано, акуратно, не налякавши дитини. Тому він вирішив сказати правду.

— Я прийшов тебе рятувати. Ми тікаємо! — І схопив її на руки. У дверях з’явилася нянька, заспана симпатична жінка років сорока у темно-синій піжамі в дрібний білий горошок. Як, однак, я добре фіксую деталі! — знову здивувався він.

— Хто ви такий? Що ви тут робите?! Зараз же віддайте дитину!!! — пронизливо закричала нянька.

Дуже спокійно, ніби це вже мовив і не він, а хтось крижаний і полум’яний усередині, Рад наказав:

— Швидко вниз! — Схопив няньку за руку й смикнув за собою. Дивно, але та підкорилася беззаперечно і, навіть не надягнувши капці, кинулася за ними.

— Ти прийшов мене рятувати?! — мов нічого не сталося, запитувала Марійка, сидячи в нього на руках. — Чарівник із країни Оз?!

— Так!

— Ми тікаємо у Задзеркалля?

— Так! — злітаючи вниз по сходах, не відчуваючи ноші, задихавшись, через силу, майже викрикуючи, відповідав він.

— І ти зі мною одружишся, Принце?!

— Так!!!

— Зараз чи потім, коли я підросту?

— Так!

— Тоді ти отримаєш півцарства на додачу!

Не треба мені ніякого півцарства, навіть царства не треба, думав Родіон, тільки б швидше закінчилися ці сходи! Тут повинен десь бути інший вихід, так, саме інший, обов’язково! Він уривчасто згадував між «так!» і мерехтливими сходами свої блукання Вежею і, нарешті, згадав — із глибини бельгійської архітектурної геометрії явно намалювався поворот на першому поверсі, одразу ж за відділом «зовнішньоекономічних відносин». Чудово, це ж зовсім в іншому боці від бомби, чудово! Як не дивно, нянька практично не відставала, усього на один сходовий прогін, мабуть, фізична підготовка у неї на висоті! А ось і перший поверх, біжімо, біжімо швидше, ось він, «відділ відносин і таємничих убивств», поворот-двері-вихід! Він з усієї сили штовхнув їх плечем, масивні дерев’яні двері — і вони відчинилися — і Рад із принцесою на руках, а через мить і нянька вихопилися на вулицю. Залишилося відбігти подалі — і все, вони врятовані! Дивно, але у дворі заводоуправління порожньо, абсолютна тиша. Втім, чому дивно, все правильно,

усіх евакуювали: біжімо, біжімо швидше, через силу! Біжімо!

Нарешті, вони зупинилися метрів за сто від Вежі. Рад поставив принцесу на землю й нахилився, упершись руками в коліна, марно намагаючись знайти повітря і власне дихання. Нянька з німим запитанням у круглих очах, також не в змозі сказати й слова, обіймала Марійку й дивилася на Радика.

— Бомба, — ледь видихнув він. — Там, на прохідній — бомба! — І нянька міцно пригорнула Марійку до себе.

І тільки дитина була щаслива, хоча й трохи перелякано оглядалася навколо, але, безумовно, щаслива. Від нічної негоди, від божевільного холодного вітру не залишилося й сліду, на вулиці так сонячно, так світло й так ясно, що нещасливою у такому чудовому світі дитині бути просто неможливо.

У цей час літак Червоного Дона йшов на посадку. Внизу, на землі, клопоталися служби аеропорту, готуючись зустрічати чартерний рейс. Це траплялося не часто — аеропорт виглядав жалюгідно, як давно занедбаний будинок, регулярних рейсів тут давно вже не приймали. Хіба що Червоний Дон іноді літав та якісь великі політики зрідка навідувалися напередодні виборів. Прикордонник готувався виконати формальність, поставивши штамп у дипломатичний паспорт Дону, митник, що не мав права перевіряти, з огляду на такий статус пасажира, речі, нудьгував на стільці. Але порядок є порядок, вся процедура забере не більше трьох хвилин, після чого Червоний Дон, дочекавшись, поки його валізи перенесуть у чорний джип, покотить додому.

Великий і могутній хазяїн заводу відчував велике задоволення від цього напрочуд вдалого візиту до Середньої Азії. Нарешті майже все кінчено, залишилося влагодити лише деякі формальності. Звичайно, прикро, що тут виникла ця кримінальна справа з виймальною частиною насоса, нібито вантажем нібито подвійного призначення, тепер обов’язково підуть питання і його спробують притиснути, але, за великим рахунком, це вже не важливо. Це не його справи, він мав з контрабанди тільки жалюгідні крихти, та й ті — через другі-треті руки. Головне, що він, розумно використовуючи приватний літак і дипломатичний паспорт, куплений у МЗСі за чималі гроші, перевіз у потрібне місце всі документи, всі креслення з науково-дослідного інституту. І над ними, намагаючись втілити у життя новий сучасний завод, уже давно гнули спини найкращі конструктори з усього колишнього СРСР. Пройде всього два роки, і завод, новий завод, майже точна копія цього, стоятиме й видаватиме на-гора продукцію. Красний Дон давно, десятки років, міркував над тим, яким той повинен стати, що потрібно додати, а що, навпаки, прибрати, він уклав у нього весь свій багатий досвід і всі свої сміливі ідеї, і ось тепер його мрія майже втілена. Але головне все ж таки навіть не це. Зовсім ні. Наразі, і цей завод не такий вже й поганий і цілком конкурентноздатний, але його проблема полягала в тому, що він розташовувався на території цієї країни. Країни, яку він не визнавав. Яку він не розумів і яку не любив, до того ж, вона забрала у нього, украла, убила єдиного сина. Хіба в тій, іншій країні, що загинула п’ятнадцять років тому через зрадництво й безглуздість, таке було можливе? Хіба в тій країні було можливо, щоб у когось щось незаслужено відбирали? Ні, тільки заслужено, тільки зайве і тільки на користь інших, нужденних людей. А це була не його країна. Його країна закінчилася давно: розпалася, розвалилася, померла в одну мить, але він, на відміну від багатьох, не зміг із цим змиритися. Там було все ясно і все зрозуміло. І нехай він не вважався там таким багатим і таким могутнім, як зараз тут, не міг вирішувати грішми все, що йому необхідно, однак та, колишня країна йому подобалася куди більше. Вона була ріднею, вона була його плоттю й кров’ю, а тут він почував себе чужинцем. Він терпіти її не міг: гучну, чванливу, де кожен алкоголік тепер корчить із себе мало не бога демократії, безладну, неорганізовану країну. Несправедливу до нутра кісток. До останньої літери закону. До останнього долара, заплаченого прокурорам, митникам, суддям, ментам. Він відчував до неї огиду і відразу, як і до багатьох інших подібних країн, що купою водночас виникли нізвідки. Він довго шукав собі притулок, примірявся, вивчав, оглядався, спочатку хотів переїхати до Росії, однак велика сувора північна сусідка йому теж мало чим тепер подобалась. Червоний Дон довго вів переговори, торгувався, міркував, але він був розумною й спостережливою людиною, і чудово розумів, що й як там відбувається. Звичайно ж, сусідня держава набагато точніше відповідала його уявленням про державний устрій і справедливість, але все одно це далеко не те, що треба, далеко, дуже далеко! Та й потрібних надійних людей, готових гарантувати йому й заводу спокійне існування, там у нього виявилося вкрай мало. А хіба він мав право так ризикувати? Тому він обрав Середню Азію. Ось там якраз усе зрозуміло. Східних людей за більш ніж сорок років спілкування він чудово вивчив, він товаришував із президентами й їхніми родинами, до того ж, звідти набагато легше торгувати, там усе, що потрібно, — поруч. Там усе надійно й практично, все відповідало його світогляду, там він почувався, як удома. Навіть клімат, як стверджували лікарі, спекотний і сухий, значно краще підходив для його організму, адже він збирався жити ще довго, дуже довго.

— Матвію Степановичу, заходимо на посадку! — попередив його командир екіпажу. Червоний Дон, наче міркуючи, дозволяти чи ні, повільно кивнув головою.

Трохи прийшовши до тями, Радик знову взяв Марійку на руки, і вони пішли до відчинених навстіж воріт прохідної. Дивно, але площа перед Вежею майже спорожніла. На своїх місцях стояли військові машини, «швидка допомога», пожежні, але ніхто не метушився, не розганяв громадян, а в двері прохідної спокійно, без паніки заходили люди. На них ніхто не звертав уваги, ніхто не перешкоджав їхньому руху, вони спокійно йшли на свої робочі місця. Де ж бомба? — думав він. — Що таке? Він чекав, що їх зустрічатимуть мало не з квітами, що до нього кинеться купа людей, захоплено зітхаючи, прибіжать репортери, кваплячись тицьнути в обличчя мікрофони, а він ішов — і ніхто навіть не поглянув у їхній бік. Як же так? Я ж герой! Я врятував дівчинку! Я врятував няньку! Я здійснив подвиг! Я…

— Ну, ти й ідіот! — бригадир ливарників знущально посміхався. — Молодець, звичайно, що там і казати, не побоявся, але взагалі ж — повний ідіот!

Він дивився на цього впевненого в собі й у навколишньому світі чоловіка, що міцно стоїть на ногах у всіх сенсах цих слів і напевно знає, де правда, а де неправда, що таке добро і що таке зло, і заздрив йому. Він такий простий і такий зрозумілий. І довкола нього все так просто й так зрозуміло, хоча Рад чудово усвідомлював, що все це далеко не так, бо в кожної людини без винятку все складно й усе незрозуміло, кожний на своєму життєвому рівні шукає свої запитання й свої відповіді. Проте у цю секунду йому хотілося, щоб бригадир ливарників був саме таким: надійним, цілісним, людиною,

яка знає всі відповіді на всі запитання. Як Женя. Так, як вона, його Квіточка.

— Бомба фальшива, хлопче. Лялька, підробка, муляж, — повідомив ливарник. — Хтось напаяв проводів на акумулятор, загорнув у ватник, підкинув на прохідну й зателефонував. Ось так. А ти помчав! Але однак молодець, поважаю! — І поплескав Родіона по плечу. — Сапери приїхали, за три хвилини розібралися, поки ти там бігав! На, тримай свій портфель, а то кинув посеред дороги.

Жахливе розчарування заповнило Рада. Розчарування, а потім — сором. Холодний вогонь, полум’я з дамаської сталі згасло у ньому, стислося, випарувалося, зникло, можливо навіть, що й назавжди. Він поставив Марійку на землю й розгублено взяв портфель. Нянька одразу підхопила принцесу й швидким кроком, не обертаючись, пішла у Вежу. Вона дуже кумедно виглядала серед військових у зеленій плямистій формі й службовців заводу в темних костюмах у своїй синій піжамі в білий горошок і босоніж. Втім, на тлі щасливого фіналу на неї навіть ніхто не звернув уваги. Марійка не пручалася, лише розгублено — куди це мене знову несуть? — дивилася через її плече на Радика й терла кулачком оченята. Хвилина — і вони зникли у Вежі. Він відійшов убік і сів на бордюр, затиснувши якісно зшиту коричневу шкіру для паперів поміж колін. Який же я все-таки мерзотник, подумав він, який я мерзотник!

Адже я не Марійку рятував, не дівчинку, не принцесу, я нагороди чекав, слави! Героєм хотів стати! Дідько, як соромно, як паскудно, ну, що це за істота така — людина?! Така безглузда, така марнославна, така дрібна, як комашка! Не життя її мені було важливе, а те, що мені скажуть потім, як похвалять, що по телевізору покажуть! Як так можна жити, як — вірити? Як — кохати?! Він заплющив очі й спробував прийти до тями. Хріняка. Перетятько. Червоний Дон. Ні, Хріняка — ні, не хочу. Піду до Юрія Олексійовича, попрощаюся. Чаю поп’ю з вишневим варенням, він його смачно готує…

Літак із Червоним Доном успішно приземлився. Він ледве дочекався, поки спустять трап, й, не надягаючи пальта, у самому піджаку, рушив до сірої будівлі аеропорту. Погода стояла така тепла, що він навіть здивувався, як довго цього року тримається золота осінь. Не Середня Азія, звичайно, але все ж таки. Він не хотів ніде затримуватися, хотів одразу ж їхати на завод, де справ назбиралося по горло. Втім, перед цим Червоний Дон обов’язково планував зайти у Вежу до онучки, він привіз їй багато подарунків, а головне, справжню самаркандську халву, яку Марійка дуже любила.

Однак у будівлі аеропорту цього разу, крім прикордонників і митників, на нього чекали й інші люди. Мовчазні, суворі, без посмішок на обличчях. Вони мали серйозну розмову до Червоного Дона, і в ситуації, що складалася, навіть він не міг її уникнути, і це було їм, звичайно ж, добре відомо. Червоний Дон побачив їх одразу ж, як тільки ввійшов, і з першого погляду все чудово зрозумів. «Покидьки, — подумав він з прикрістю про прикордонників, митників, службовців аеропорту і особливо своїх підлеглих, тобто про всіх, кого він тут регулярно підгодовував десяток років, — зрадники! Не могли попередити! Злякалися, сукини діти, подумали, кінець Червоному Дону!» Певне, цей факт вразив і образив його куди більше, ніж тема майбутньої розмови. «Усіх звільню!» — зо зла подумав він і, всього лише на секунду затримавшись біля дверей, рішуче пішов прямо на зустрічаючих.

Перетятько його, здавалося, чекав, навіть закип’ятив воду, і тепер, уміло клопочучись, розливав чай по чашках і різав батон.

— А я вас, Родіоне Костянтиновичу, бачив на площі, але вирішив не чіпати. Подумав, ви — людина заклопотана, тож якщо захочете, самі зайдете. То я й пішов на пошту, саме час оформити передплату на наступний рік, тут наше відділення неподалік. Куди ви потім поділися? Дивилися, як знешкоджують бомбу?

— Ні, я в кафе сидів, за мостом. Снідав.

Нервуючи, поспішаючи ковтнути, Рад ледь не обпікся й не облився чаєм, а потім, уже трохи розслабившись, відкусивши батона, з подивом звернув увагу на журнал «Кореспондент».

— Ваш? — запитав він. — Я теж читаю.

— Ні, що ви, я тільки місцеві газети вживаю, а всеукраїнські новини по телевізору довідуюся. Хоча останнім часом тільки фільми дивлюся, стомився вже від новин. Лаються лише, а користі ніякої. А журнал Хріняка залишив, забув, напевно. Я погортав, є цікаві матеріали, але, по-моєму, як і у всіх виданнях, трохи однобокі: наприклад, президента лають, а прем’єра хвалять. А от про вежі тут мені стаття дійсно сподобалася, цікаві факти. Уявляєте, перший видатний хмарочос побудовано ще 1890 року в США, 94 метри! Та й потім, враховуючи й сумно відомих близнюків Всесвітнього торгового центру, найвищі вежі стояли тільки в Америці, аж до 1998 року. Найвищий будинок — 442 метри, неймовірно! Ось, дивіться, які картинки… Потім ось, дивіться — Америка поступається позиціями, ось, бачите, поїхало: Малайзія — 452 метри, Тайвань — 508 метрів у 2004-му. Але вже в 2009-му у Дубаї в Об’єднаних Арабських Еміратах обіцяють закінчити будівництво 800-метрової вежі. Уявляєте, яка велич?! Усе це трохи символічно, вам не здається?

— Анітрохи. А що тут символічного?

— Те, що центр світу знов зміщується в Азію! Вавилонська вежа переїжджає все ближче і ближче до історичної батьківщини!

— Мені, чесно кажучи, якось однаково, Юрію Олексійовичу, куди вона переїжджає. Мені нашої Вежі — отак за ці дні вистачило! — І Рад провів рукою по горлу.

— Я вас розумію. Їдете?

— Так, сьогодні ввечері. Прийшов попрощатися й подякувати за співпрацю.

— Ну, що ви, немає за що. Я й сам через тиждень на пенсію. — Перетятько сумно посміхнувся. — Влітку ягоди збирати, варення варити, а взимку — їсти.

— А наша Вежа, якщо дивитися з моста, чимсь схожа на церкву, вам не здається?

Перетятько заперечно захитав головою.

— Ні-ні, ця будівля так і задумана — як заводоуправління. А церква у них на західному боці міста стояла, поруч із цвинтарем. Тепер, звичайно, немає вже нічого: ні цвинтаря, ні костьолу. Та й де у нас католикам узятися? Але тоді бельгійців багато тут жило, якщо з родинами, то сотень п’ять, не менше. Але правда ваша, історія — цікава річ. Шкода, що тільки ближче до старості розумієш, наскільки все прораховане і взаємозалежне у цьому світі.

— А як ви думаєте, Юрію Олексійовичу, людина дуже змінилася, скажімо, відтоді, як побудували цю Вежу?

— Світ навколо змінився, значить, і людина змінилася. Адже ми складаємо своє уявлення про світ з усвідомлення окремих його частин. Тож час від часу підсумовуючи цей досвід і досягаючи певного віку, рано чи пізно людина гордо заявляє: «Я пізнала світ. Я знаю, як воно тут усе крутиться!» Але між нами й тими, хто будував цю Вежу, все ж таки є одна істотна різниця,

навіть значно глобальніша, ніж час, релігія й національність. Вони усвідомлювали світ за допомогою власного досвіду, досвіду своєї родини, своєї громади, за допомогою книжок, переважно Біблії та підручників. І це все складалося в одну чітку систему цінностей й формувало особистість — вони вірили в Бога й не боялися смерті. А ми усвідомлюємо світ і події переважно за допомогою телевізора, який нівелює і підміняє масовими стереотипами не тільки родинні традиції, але й безпосередньо особистий досвід, думки і навіть життя. Більшість людей живе життям людей із телевізора. Людина-індивідуаліст залишилася сам на сам зі світом — отут її вже й беруть тепленькою з телеекрана! Сучасна людина — як ця Вежа. Велично здіймається над усім світом — над природою, над вірою, над знанням, над традицією, над іншими людьми — така горда і така розумна, вона не вірить у безсмертя — і тому поспішає жити. Але, якщо розібратися, вона дуже нещасна, дуже самотня, їй навіть поговорити по душах нема з ким, навіть з Богом.

— Мовчазна така Вежа.

— Можна й так сказати.

Родіон із сумом попрощався з Перетятьком і, нарешті, зрозумів, чому той був йому симпатичний — старий юрист чимсь невловимо нагадував батька. Рад тяжко зітхнув і подивився на телефон — один неприйнятий дзвінок, той самий, що так злякав його, коли він рятував принцесу, — це дзвонила мама, яка так і не дочекалася його сьогодні. Блазень!!! Картонний принц! Він мимоволі гикнув, і йому здалося, що з гикавкою вискочила й згасла у повітрі остання іскорка холодного полум’я з дамаської сталі.

— Так, мій друже, можеш нас привітати — Дніпропетровськ наш! — весело торохтів у слухавку Валера Івченко, але Рад слухав його мляво, у піввуха, наче пирнув у темну глибочину чи то океану, чи то чиїхось очей. — І ми вже на шляху до Києва! Усе кінчено, ми перемогли! Всі суди виграно, кабінет директора взято штурмом, наш менеджмент повністю контролює підприємство! Тобто повна й беззастережна перемога! Але це дісталося нам дуже важко, повір, друже, ми всі там просто замахалися! А що у тебе, нормально? Шеф сказав, — при цих словах Радик солодко напружився, — щоб ти завтра о десятій приїхав у головний офіс. Він чекає, я теж прийду. Є серйозна розмова. Звісна річ, підготуйся, доповіси спецгрупі про свої пригоди. Зможеш сьогодні звідти вибратися? — Рад відповів, що так, звичайно. — От і чудово! До зустрічі!

От і казочці кінець, подумав він, а хто слухав, той Матвій Степанович Донець! Можна телефонувати Жені, хай збирає речі. Про Червоного Дона Івченко не сказав ні слова, а сам він забув запитати. Може, уточнити? Але тут Йоганн-Себастьян знову зазвучав мобільною віолончеллю. Рад подивився на дисплей і здивувався: ух ти, Качанов! Цікаво, що треба?

— Родіоне Костянтиновичу, доброго дня! Ви мені не приділите хвилин десять свого дорогоцінного часу?

— А що трапилося? — не дуже тепло відповів Рад.

— Нічого особливого. Навпаки — вже все закінчилося. Я тут неподалік від заводоуправління. Якщо ви зараз подивитеся у вікно, то за перехрестям біля жовтого кіоску «Преса» побачите чорний «мерседес». Спускайтеся, я вам цікаві історії розповім.

Які ще цікаві історії? Його зараз хвилювала тільки одна цікава історія — о котрій годині потяг на Київ? — але у вікно все-таки визирнув. Дійсно, біля жовтого кіоску стояв чорний «мерс». Стежать вони за мною, чи що? Рад пішов на прохідну, подумки прощаючись із Вежею. Він щиро сподівався, що більше сюди ніколи не повернеться. Шкода хіба що розлучатися з принцесою, не сказавши їй «до побачення». Ну що ж, значить, так треба. А може, це й на краще. Що б він їй сказав, крім банального «бувай, мала»?!

Качанов виглядав надзвичайно весело і всю дорогу до управління жартував, розповідав анекдоти, однак грайливий настрій, як тільки двері кабінету щільно за ними зачинилися, одразу ж змінив на діловий тон.

— Це, напевно, Родіоне Костянтиновичу, не обов’язково, але я подумав, що фінал цієї нашої історії може вас зацікавити. До того ж, я так розумію, ми не останній раз по роботі бачимося, і попереду в нас ще багато захоплюючих пригод. — Качанов змовницьки посміхнувся. — Як, до речі, ваша рука?

Родіон подивився на руку.

— Нормально, пухлина спала, майже не болить.

— Ну, це добре. Отже, я, власне, про що? По-перше, ті вбивства ми разом з прокуратурою й міліцією через кілька місяців успішно розкриємо і доведемо до суду. Точніше, вони вже зараз практично розкриті, але, як розумієте, поки справа не набула офіційного характеру, подробиць повідомити не можу.

— А навіщо трупи у вежах підвішували, можете сказати?

— А тут ви, як не дивно, були недалекими від істини, Родіоне Костянтиновичу! Не близькі, але й не далекі. Я думаю, злочинці хотіли привернути до себе увагу в такий спосіб. Фанатики, наркомани… Але сказати, що це, наприклад, сатаністи або, як там ви казали, зоро…?

— Зороастрійці.

— Так, зороастрійці — зараз відповідально не уявляється можливим. Усе разом, усе укупі, дика якась суміш. Суміш бульдога з носорогом! Зараз підозрювані на огляді у психіатрів, можливо, у них розладнана психіка. Та не «можливо», а так і є! Розбираємося, але сумнівів немає — вони злочинці, є низка доказів. Схиблені вкрай люди!

— А Островський?

— А що — Островський? — Качанов чомусь здивувався. — Остаточні результати всіх експертиз ще не надійшли, але, думаю, і там все ясно — самогубство. Нажерся наркотиків — і застрелився. Двічі. Ось так.

Приблизно в цей же час у цій же будівлі, тільки поверхом вище, Червоний Дон розмовляв із двома дуже важливими і солідними людьми. Перший — начальник УСБУ в (…) області, другий — його безпосередній куратор із Києва, який приїхав спеціально поговорити з директором заводу про вкрай важливі речі. Вони спокійно, тактовно й лаконічно пояснювали Матвію Степановичу, що контрабанда вантажу подвійного призначення — це дуже погано. Втім, старий Дон це й без них чудово розумів. Він з напругою чекав, коли ж вони, нарешті, заговорять про головне — про документи, креслення для нового заводу, які він переправляв за кордон. Він переймався тільки цим, але особісти продовжували якнайдокладніше змальовувати схему, якою кілька років через кордон контрабандою проходили не тільки вантажі подвійного призначення, але й інша продукція заводу. Але що б вони не казали, що б вони не плели, які б сіті не закидали, чим би не лякали, Червоний Дон чудово усвідомлював дві прості речі. По-перше, довести його провину в контрабанді непросто, але можливо, однак це грюкне величезним міжнародним скандалом — він був значною фігурою не тільки у промисловості. А по-друге, якщо МАГАТЕ стане відомо, що через кордон контрабандним шляхом безперешкодно вийшла така штука, як виймальна частина насоса — адже дійсно, це вантаж подвійного призначення, — то санкції для держави будуть дуже суворі, аж до зупинки виробництва й заморожування інших програм, пов’язаних з атомною енергетикою. Звісно, що на це ніхто не піде. Так що він сидів, слухав, попивав чайок і чекав конкретних пропозицій. І він їх, звичайно ж, дочекався.

— Матвію Степановичу, ви, певно, як і ми, чудово розумієте, що такий гучний скандал нікому не потрібний. Ні вам, ні нам, ні державі. Тому в нас є ідеї.

Червоний Дон ніби здивовано скинув брови: мовляв, які тут ще можуть обговорюватися ідеї? Якщо винний — то саджайте! Якщо ні…

— На місце вбитого Букреєва у відділ зовнішньоекономічних зв’язків ми пропонуємо іншу людину, нашого колишнього співробітника. А замість загиблого Островського…

А от це був удар нижче пояса. Якщо про смерть свого підлеглого Букреєва Матвій Степанович знав, то про смерть Островського почув уперше.

— Коли його вбили? — просипів він. У тому, що Веню саме вбили, Червоний Дон не сумнівався ні секунди.

— У понеділок. Він сам себе вбив. Два рази стрілявся, уявляєте? Отже, замість загиблого Островського всім експортом вашого підприємства керуватиме ваш заступник Назар Іванович Хріняка. Знаєте такого? Частку вашу ми трохи підріжемо, якщо ви не заперечуєте, але зате й безпеку гарантуємо максимальну. Тільки дипломатичний паспорт про всяк випадок вам доведеться здати. Згодні?

Червоному Дону, в принципі, було однаково, хто кришуватиме контрабанду: місцеві бандити чи СБУ. Зрештою, рано чи пізно це повинно статися. Як стається це у сусідній країні, чому він туди й ні вухом, ні рилом. Щодо частки й диппаспорта — це вони, звісна річ, даремно, але, за великим рахунком, яка тепер уже різниця?

— У вас до мене всі питання?

— Абсолютно.

— Я згодний, — Червоний Дон піднявся з крісла й простягнув свою тверду, як камінь, долоню, — дуже дякую за чай. Деталі обговоримо пізніше.

«Я їх усіх кинув! — подумав він, виходячи з Управління. — Інакше й бути не могло. Як останніх лохів!!!»

Питання було вичерпано майже остаточно. СБУшникам залишалося тільки повідомити про блискуче завершення своєї частини операції колегам із ФСБ, які у себе в країні проробили подібне ж, позбавивши світ по ходу вистави від парочки негідників-контрабандистів. Шлях до багатства був вільний.

— Тобто, Родіоне Костянтиновичу, наш чудовий Веня безславно віддав душу якомусь своєму богові таким от ганебним способом. Але, скоріш за все, він молився, я думаю, лише одному Бенджаміну Франкліну, — продовжував розповідати полковник Качанов поверхом нижче, — на цьому і погорів. Навіть записки передсмертної не залишив, уявляєте?

Радик не уявляв і мало вірив у те, що говорив полковник. Щось уже занадто все гладко. Та й навіщо тягти його сюди: щоб повідомляти факти, які взагалі його не стосуються? Ні, навряд, це й по телефону, і в машині можна сказати. Виходить, там у Качанова ще дещо приховано. Немов прочитавши його думки, Качанов перейшов до заводських справ.

— Тепер про ваші проблеми. Тут розслідування також підходить до завершення, і, повинен вам сказати, результати можуть виявитися досить цікавими. Ми розкрили велику банду контрабандистів, яка вже багато років переправляла продукцію заводу через кордон нелегальним шляхом. Очолював її…

Родіон замружився від задоволення, передчуваючи, як урочисто зараз повинно пролунати у цьому кабінеті прізвище Хріняка.

— …очолював її відомий нам бандит Веніамін Островський, а безпосередньо процесом керували Ігор Букреєв й Ольга Єфремова.

— А Хріняка? — здивовано запитав Радик. — Як же Хріняка? Там же скрізь на документах стоїть його підпис! Це ж він усе зробив, він!!!

— Та не хвилюйтеся ви так, Родіоне Костянтиновичу! У ході слідства й після проведення експертиз з’ясувалося, що всі підписи й печатки на документах — підроблені. У зв’язку з цим порушено ще одну кримінальну справу за статтею 358, частина друга: підробка документів, печаток, штампів, а також їх використання. П’ять років позбавлення волі. Букреєв, виявляється, на всі руки майстер був! Ось дивіться — висновок експертизи, звірка зразків підпису Хріняки й підписів на документах із супроводу виймальної частини насоса. Та тут і без експертизи все очевидно, дивіться, бачите, хвостики які різні у літери «Х»?

У Радика попливло перед очима. У літери «Х» були хрінові хвостики, вони стирчали з паперу, як поросячі хвости, літали по кабінету, билися об стелю і скло, штопором вкручувалися в стіни… Хріняка таки викрутився! Дідько! Або це його — викрутили. Звичайно ж, він не міг собі навіть уявити, наскільки його думки й припущення не відповідають дійсності. Він не розумів — не зрозумів, та й не міг зрозуміти, що Хріняка не те що там викрутився або його викрутили — він сам це все придумав і втілив.

— А що ж із Єфремовою? — тільки і запитав він. По суті, тепер помічниця Букреєва залишалася єдиною живою підозрюваною у цій справі.

— Як і раніше, у комі, — тяжко зітхнув Качанов. — Лікарі кажуть, що це надовго. Можливо навіть, на все життя. До речі, ми перевірили той випадок на дорозі, пам’ятаєте, коли ви з кордону поверталися?

— Так, пам’ятаю, звичайно!

— Це контрабандисти. Прийняли вас за конкурента, от і вирішили позбутися. У них там такі розбори часто трапляються. А у вас і вигляд відповідний. — Тут Качанов іронічно пхикнув. — Вибачте, але мені так сказали: чорне волосся, новісінький костюмчик, весь блищить, як бріоліновий хлопчик — так цигани-контрабандисти люблять одягатися. Їх у їхньому світі фраєрами вважають. От вас за цигана й прийняли.

— І ледь не завалили.

— Так, і ледь не завалили, це ви точно зауважили. Ви просто у сорочці народилися, скажу я вам!

— Гамівній, — хмуро пожартував Родіон. — Послухайте, полковнику, тут так багато випадковостей та збігів, але ще більше — випадкових збігів. Навкруги суцільні наркомани, релігійні фанати, контрабандисти, так раптом усе очевидно і просто виявилося! Так тільки у кіно буває. Дивно, правда?

Качанов підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що кава й розмова закінчилися, й, люб’язно посміхаючись, розвів руками.

— А що робити? Ми ж теж тут не личаком окрошку жеремо! Таке життя!

От і все. І хрін посперечаєшся.

— До речі, — запитав уже біля дверей Качанов, — ви знаєте, чим дійсний член Академії наук відрізняється від членів-кореспондентів?

— Ні, — здивовано відповів Рад.

— От уявіть собі зграю бродячих собак: позаду — з десяток псів, а попереду біжать сучка разом з найбільшим псом. Він її й оприходує регулярно, а інші — тільки супроводжують і з заздрістю спостерігають. Ось той найбільший, найрозумніший і найсильніший пес і є — дійсний член, інші — тільки члени-кореспонденти.

— Смішно, — пробурмотів Радик. — А ви це до чого розповіли?

— Так, просто захотілося розвеселити вас на прощання.

Напевно, саме зараз абсолютно все у цьому місті для мене й закінчилося, подумав Рад, стоячи за хвилину на високих сходах Управління. І відчув, як на обличчя з неба падають перші краплі невпевненого дощу.

Приблизно у цей же час між міським парком культури і вулицею Над’ярною, на пустирі, який у народі називають Хіросімою, відбувалися не менш цікаві події. Незважаючи на пообіддя, на пустир в’їжджала будівельна техніка. Першим ішов тягач із величезним важким ядром, яким руйнують будинки, за ним їхала машина, що забиває палі, потім екскаватори, вантажівки й крани. Останніми в колоні йшли машини, які тягли за собою вагончики для робітників. Керував процесом профільний заступник мера міста, маленький жвавий чоловічок із променистою посмішкою. Його дуже любили місцеві журналісти за вміння завжди знайти хвилинку для коментарів і вставити у промову доречний жарт. Себто він був тут до діла, тому що ситуація складалась дещо напружена — неподалік осторонь на пагорку стояла група мешканців вулиці Над’ярної з плакатами: «Не дамо вирізати легені міста!», «Захистимо наш парк!» і т. ін.

Невміло написані на ватмані фарбою гасла різко дисонували із загальним піднесеним настроєм усіх інших учасників заходу. Техніка маршем в’їхала на пустир і зупинилася. Бригадири віддавали команди, робітники метушилися, і вже через півгодини у парку запрацювали бензопили, зігнавши зграї круків із насиджених місць, почулися звуки падаючих дерев, а тягач, розвернувши ядро, почав повільно ним розмахувати, намагаючись якомога влучніше прицілитися до першої вежі Хіросіми.

Телевізійники, які, як завжди, трохи запізнилися, теж поспішали розгорнути свою апаратуру, режисер заздалегідь оплаченого сюжету бігав між двома операторами й намагався встановити камери в потрібному ракурсі. Молода журналістка, яка перший раз потрапила на зйомки такого репортажу, вертіла в руках мікрофон і не знала, куди себе правильно поставити. Люди на пагорку почали щось скандувати, ляскали в долоні, але їх абсолютно не було чутно — знизу здавалося, що це якісь глухонімі сектанти виспівують свої тягучі псалми. Нарешті, тягач прицілився й ударив по вежі, й шматки бетону шрапнеллю полетіли у різні боки — на місці удару утворилася величезна дірка. Тягач думав недовго, і вже десятий його удар виявився для вежі практично смертельним, від неї залишилися лише шматки арматури і фундамент. Звук від ударів ядра був глухий, дуже неприємний і незвичайний, в парку тим часом щосили верещали бензопили й ухкали, падаючи, дерева. Гуркіт і виття стояли неймовірні, молодій журналістці хотілося затиснути вуха й швидше куди-небудь утекти. І тільки протестуючі мешканці не могли ніяк вгамуватися й продовжували щось безшумно кричати, але їх, як і раніше, ніхто не чув.

— Візьмеш коментар у заступника мера, нехай докладно розкаже, що тут зараз відбувається. Потім підійдеш до директора будівельної фірми, бачиш, он він стоїть, коло білого джипа, в сірому костюмі, — давав вказівки журналістці режисер. — Нехай розповість, як пройшов конкурс на відведення земельної ділянки, що тут будуватимуть…

— Котеджне містечко…

— Я знаю, що котеджне містечко! Не перебивай!…і скільки людей зможуть тут одержати житло. Потрібно докладно розповісти глядачеві, що це дуже важливий соціальний проект, що після довгих років запустіння на цьому місці нарешті відродиться життя й залунає дитячий сміх. І що небіжчиків у цих страшних вежах більше не знаходитимуть! Це важливо яскраво підкреслити. Зрозуміло?

— Так. А там он люди стоять з плакатами. У них щось запитати?

— Навіщо? Що вони тобі нового скажуть? Тут усе законно: виділення землі, будівництво, сама знаєш, рішення міськради читала. Ану, дай-но я гляну! — Він навів камеру, подивився у вічко, наблизив зображення і уважно роздивився чоловіка в яскраво-зеленій накидці й старому фетровому капелюсі, худу, як жердина, жінку, яка тримала плакат вище всіх, багато інших людей, що стояли на пагорку і несамовито щось кричали й розмахували руками. — Ти знаєш, — сказав режисер, — чудовий план! Подивися, як світло падає, і там така тінь виходить цікава від дерев, що вони начебто на вершині вежі стоять!

Оператор заглянув у камеру.

— Дійсно, класний ефект! Навіть зубці проглядаються! Ніколи такого раніше не бачив.

— Знаєш що: ти візьми мені цей кадр, може, колись десь знадобиться.

Оператор установив штатив якомога надійніше і почав повільно знімати цей чудовий план: сонце й дерева, що створюють разом із пагорком чудернацький образ вежі. На її вершині мовчазно кричали люди, яких ніхто не чув і яких ніхто вже ніколи не почує.

Все тут так швидко змінилося тому, що на попередньому тижні депутати міської ради, поступившись тривалим наполегливим проханням, виділили, нарешті, на Хіросімі фірмі Веніаміна Островського два гектари землі під елітну котеджну забудову. А заразом — і півтора гектара рекреаційної зони парку культури й відпочинку, де, як вирішили депутати, дерева однаково старі й нікудишні.

Втім, для Вені Островського ці давно ним очікувані три з половиною гектари землі вже нічого не вирішували. На іншому кінці міста два напівп’яних гробарі підготували для нього іншу ділянку, два на два метри. Якби Веня був живий, він ніколи б не повірив, що результат його титанічних зусиль у боротьбі за міську землю буде настільки нищівний.

— Слухай, а чого могила така велика? — запитав гробар у колеги.

— Це не могила велика, це горілки мало! — Вони заіржали й по черзі приклалися до пляшки. — Покійник, напевно, дуже жирний, от і могила така!

— Ага, свиня, мабуть, яких мало! — І грудки жовтої землі знову полетіли з ями нагору, до неба, шматок якого звідтіля тільки і було видно.

У парку теж щосили кипіла робота: під ударами стінопробивного ядра впала вже третя вежа, а будівельники тим часом примірялися, де б почати копати котлован. Телевізійники вже згорталися, заступник мера поїхав далі вирішувати невідкладні питання міського господарства, протестуючі похнюпили голови й, тягнучи по землі плакати, розходилися по домівках. Їх роздавили, як комашок. Адже, чесно кажучи, вони розраховували хоча б на те, що їхня думка пролунає у новинах і про їхні проблеми довідаються інші люди, але так і не дочекалися уваги жодного з журналістів. Життя тривало: усі зайнялися своїми справами, і тільки ворони, нестямно каркаючи, кружляли над парком і Хіросімою, не розуміючи, що трапилося з їхніми гніздами.

По дорозі до Льва він купив віскі. До потяга залишалося три години, і йому нестямно хотілося випити. Ще тиждень тому він думав, що найважчий день у його житті той, коли він довідався про батькову смерть. Потім — коли організовував похорон. Потім — коли ховав батька й утішав матір. Потім, уже тут, він подумав, що найважчий день той, коли він довідався, що Женя вагітна, і плакав, як останній жебрак, там, на Скелях. Потім — день, коли його побили. Потім — коли гналися на машинах і хотіли вбити контрабандисти. Але все ж таки найважчим днем, певно, був цей. Мабуть, подумав він, найважчий день завжди той, у якому ти живеш, і відразу намагався згадати, де він чув або читав зовсім нещодавно подібну думку, але так і не згадав.

— Я скоро прийду, — коротко сказав він по телефону Жені. Теревенити було ніколи та й ні про що. — Я купив віскі. Накривай на стіл і збирай речі — ми їдемо.

— Добре, — лагідно, нічого не уточнюючи, відповіла вона. Речей у неї з собою однак не було, і збирати, відповідно, виявилося нічого. Вона хвилювалася, бо Рад не озивався весь день, але сама не телефонувала, не хотіла його відволікати. На плиті ще з обіду Рада чекали у пательнях смажена картопля і яєчня, цими двома стравами Женині кулінарні здібності обмежувалися. «Нічого страшного, — завжди казала вона, жартуючи, подругам, коли мова заходила про кулінарію, — зате у мене великі цицьки!» В принципі, вона абсолютно мала рацію, і подругам із маленькими цицьками, але видатними кулінарними здібностями крити, як правило, було нічим.

Рад хотів швидко напитися й протверезіти ще до потяга, але ні швидко, ні повільно напитися ніяк не виходило. Навпаки, йому здавалося, що він лише тверезіє. Лев пив, не поспішаючи, вже встигнувши звикнути за час перебування Родіона у своєму будинку до гарних напоїв, Радик же вихиляв кожну свою чарку одразу, до дна.

— Щось трапилося? — турбуючись, запитала Женя. Валізи вже стояли біля порога, до потяга залишалося майже нічого, близько години.

— Ні, все гаразд, — відповідав він, — усе просто пречудово! — Він коротко розповів про бомбу (змовчав про принцесу й свій фальшивий подвиг), а також чим закінчилися всі історії з убивствами й контрабандою. — От і все. От і скінчилося моє відрядження. Але, у цілому, треба визнати, воно видалося надзвичайно вдалим!

Лев недовірливо подивився на нього.

— Радику, а чому ти почав віскі колою розбавляти? Це ж шкідливо, до того ж, продукт у чистому вигляді, як на мене, набагато смачніший.

— А це щоб печінка швидше розвалилася на шматки — і я здох.

Радик спробував обійняти Женю й поцілувати, але та відсторонилася, відклала виделку вбік і рішучим тоном запитала:

— Скажи, а ти нічого не говорив у СБУ про те, що Червоний Дон, можливо, вивіз усі документи й креслення за кордон? Що він збирається там побудувати новий завод?

Що міг відповісти їй Рад? Що це ще потрібно довести? Що це затримало б їх тут ще на якийсь час, хто знає, на який, і могло негативно відбитися на його кар’єрі?

— Саме так, що можливо. А можливо, що й ні. — Він знайшов тільки такі слова у відповідь.

— Так це ж якраз і потрібно перевірити! Просто необхідно! У мене купа документів, є свідки. Ти розумієш, що наше місто може залишитися без заводу, а люди — без роботи? Адже це — злочин!

Він не став сперечатися. Не бачив сенсу. Як не бачив він сенсу і щось говорити Качанову про Червоного Дона і креслення. Він розумів, що все це даремно, і якщо до чогось і приведе, то тільки до нових неприємностей. А вони йому зараз абсолютно не потрібні. Як, власне, і потім.

— Ми їдемо. Більше нема про що сперечатися, — його тон не терпів заперечень, і всі замовкли, опустивши погляди у тарілки. Рад хлюпнув собі віскі й знову одним духом випив. — За знайомство. І наше щастя! — Він посміхнувся Жені, але та не відповіла. Пауза затягувалася, і Рад, згадавши Перетятька і Вавилон, вирішив наостанок розпитати у Льва, що той ще знає про вежі. Лев вибачився й вийшов у бібліотеку, а вони з Євгенією продовжували сидіти і роздивлятися стіни.

— Що трапилося, Квіточко? — запитав він. — Щось не так?

— Все нормально. Не звертай уваги, мені трохи зле, — вона погладила свій живіт. — Не пий, будь ласка, більше, нам незабаром їхати.

— Я знаю. Усе добре, пробач. — Йому вперше стало неприємно, що у Жені народиться дитина від іншого чоловіка, і йому стало сумно. Треба ж, адже я дотепер про це всерйоз і не замислювався, сказав він собі. Треба ж!

Повернувся Лев з товстими книжками, трохи погортав і зачитав кілька абзаців: «Символіка Вежі (за картами Таро) — розбиті надії, символ життєвої кризи й ламання стереотипів, старих уявлень. На зміну має прийти нове, це зміна життєвих етапів, але це не кінець — усе минеться, але з сильними потрясіннями…» Так, далі: «Символ сходження й пильності, Вежа зі слонової кістки символізує недоступний жіночий початок, цноту.

У християнстві — символ Діви Марії…» Ага, от іще: «…для жінок — притулок, захист, для чоловіків — фалічний символ. Корелюється із будівництвом Вавилонської вежі…» — «У казках, міфах — архетип руйнування в’язниці. Герой звільняє принцесу і знаходить скарб. Вежа — символ того, що заважає людині побачити справжній стан речей…»

Радик слухав, розкривши рота, мало що розуміючи у загальному, так би мовити, історико-міфологічному контексті, але чудово вловлюючи суть.

— Леве, скажи, там щось є про Вавилонську вежу детальніше? Не можеш пояснити, у чому там фішка?

— Ну, це біблійна історія, — в’яло почав Лев, — яка відома майже всім.

— Як бачиш, далеко не всім.

— Якщо коротко, то це виглядало так: у Вавилоні будували дуже високу вежу, найвищу у світі. Але людям навіть цього виявилося замало, і вони вирішили будувати її ще далі, аж до неба, щоб зрівнятися з Господом, таки вони виявилися марнославні. Але Господь розлютився — і змішав у Вавилоні всі мови, і тоді люди якийсь час не могли спілкуватися.

— А вежа?

— Вежу зруйнували, звісна річ.

— Гм, — Радик здивувався, — треба ж, як багато у світі залежить від мови й від слів!

— Так, навіть набагато більше, ніж ми можемо це собі уявити! — Лев осідлав свого улюбленого коника,

і зупинити його вже було важко. — Кабалісти, наприклад, вважають, що світ створили літери, а комбінації звуків створили реальність. Тому вся реальність — це не що інше, як сукупність звуків, які мають сакральне значення. Напевно, звідси можна зробити такий висновок: якщо «На початку було Слово…», то це Слово було вимовлено, значить, на початку був Звук. Він створив світ, і той Звук є Бог!

— А як це стосується Вавилона? — Рад уже встиг налити й випити і тепер тримав чарку на витягнутій руці перед Львом. Той узяв і теж влив напій у себе одним духом.

— Господи, як я тепер житиму без вас і без віскі? — іронічно-пригнічено зауважив він. — Це трагедія якась!

— На, візьми. — Рад раптом зняв із руки «роллекс». — Це подарунок. Бери-бери! Не можна відмовлятися!

— Так він же страшенно дорогий! Навіщо він мені, я ніколи годинників-то і не носив! — Лев, милуючись, вертів подарунок у руках.

— Не хочеш — не носи. Продаси, я дозволяю, як дарувальник, зробиш собі ремонт. — Радик оглянув убогу кухню. — Вони тисяч на п’ять потягнуть.

— Гривень?

Рад пхикнув від задоволення:

— Доларів, Леве, доларів!

Женя спостерігала цю сцену з величезним подивом. Вона не очікувала такого широкого жесту, в її душі останні години боролися два почуття: з одного боку, вона начебто любила Родіона й хотіла поїхати з ним геть з цього довбаного міста, з другого боку, малодушність Радика щодо Червоного Дона викликала в неї щиру відразу, і вона хотіла залишитися. Хоча б тут, хоча б у Льва, він явно не буде проти. Але Рад знав, що робив. Він відчув Женині сумніви і годинник подарував Львові саме з такою кінцевою метою — ці сумніви розвіяти.

— Дякую, — сказав Лев, — не очікував. Чесно кажучи, щиро зворушений. Мені ще ніколи не робили таких дорогих подарунків! У всіх сенсах цього слова — дорогих!

— Припини. — Рад був гордий собою. «Роллекс», звичайно, шкода, але іншого виходу він не бачив — Женя дорожча. Він здивувався власній думці: наскільки ж швидко за останні кілька годин у нього почало змінюватися до неї ставлення — від захоплено-піднесеного до тривіально-побутового. Починаючи з того самого моменту, коли він точно зрозумів, що нікуди вона не дінеться, а таки поїде з ним. Не зважаючи ні на кого і ні на що.

— А що стосується Вавилона, то у мене є своя версія, — сказав Лев. — Коли люди будували Вежу, вони почали сперечатися між собою, хто ж перший туди підніметься, у результаті чого вони всі пересварилися, через що Космосу загрожувала небезпека знову перетворитися на Хаос — у запалі сварки люди почали навіть забувати, як називається той чи інший предмет, та чи інша дія. І тоді Господь, змішавши мови, подарував людям алфавіт, дозволивши скопіювати знаки з відбитків своїх пальців. Саме тому в людей такий надлишок алфавітів — у Господа виявилося занадто багато пальців!

— Леве, ти надзвичайний, ти геніальний вигадник! — Женя міцно поцілувала його в щоку. — Нам уже час, піднімайтеся, таксі приїхало!

На вулиці лив дощ. Саме такий же дощ, як того дня, коли я сюди приїхав дев’ять днів тому, подумав Рад. Дев’ять днів. Який кумедний збіг. Які кумедні дев’ять днів, який приємний кінець історії. І вокзал як вокзал, і місто як місто. І радісно й голосно розсміявся.

Вже у вагоні вони знову посварилися. Женя ніяк не могла змиритися з думкою, що Червоний Дон зруйнує завод, але спочатку Рад намагався не сперечатися, відмовчувався й запевняв, що коли вони приїдуть до Києва, після того як він довідається, чим же все скінчилося насправді, можна щось придумати. Він, звичайно ж, брехав, сподіваючись на те, що у Києві все швидко минється й забудеться, і нове місце принесе Квіточці зовсім інші, більш приємні турботи, особливо в її-то стані. Думка про майбутню дитину тепер не залишала його ні на хвилину.

Вона, звичайно ж, теж брехала — і чекала, сподівалася, що Рад зможе піти на цей крок, зробити справжній вчинок, доведе, що він теж справжній, не такий, як усі. Це б допомогло розв’язати їй руки й звільнитися від усіх ненависних обіцянок й обов’язків, від усіх завдань, капітанів, майорів і полковників. Для цього йому потрібна тільки одна-єдина дрібниця — чесність і сміливість, ірраціональність, і тоді її вибір збігся б із її почуттями, із її бажаннями — і зробив би вільною. А так — не було сенсу від однієї неправди переходити до іншої.

Але Рад був невблаганним і, коли вони незабаром знову повернулися до теми заводу, нарешті, не втримався і зірвався.

— Ти що, хочеш, щоб я, як той Данко, вирвав собі серце й освітив людям дорогу? А вони потім його розтоптали? Чого ти домагаєшся?

— Нічого. Але ти хоч розумієш, що ми — співучасники? Це — злочин, а ми — його мовчазні співучасники?

— Хто сказав, що це злочин? Хто це довів? Що, хіба вже відбувся суд? Це всього-на-всього лише твої припущення! Ми — не співучасники, ми — випадкові свідки! Хто нас за це засудить? Хто скаже нам хоча б слово докору? — Женя подивилася на нього здивованими очима. — Розумієш, Квіточко, найголовніше у всій цій історії — зовсім не це! Найголовніше — це ти і я. І те, що я тебе кохаю! І те, що ти кохаєш мене! Що ми — разом! Що ми їдемо із цього довбаного міста! Хіба ні?!

— Так, звичайно, але…

— І хто може претендувати на істину? Хто? Ми всі сидимо у темряві й нічого не бачимо навколо! Ми всі сліпі! І німі! Як вежі.

— Особисто я сиджу біля багаття й усе бачу.

— Добре, — цей образ Раду сподобався, — припустімо: люди сидять біля багаття. Але бачать вони тільки те, що освітлено вогнем. Більш того, тать, що стоїть за їхніми спинами у темряві, бачить значно більше! Він бачить і вогонь, і людей, але його очі, які звикли до пітьми, бачать і темряву лісу.

— Але можна взяти смолоскип — і освітити собі шлях!

— І що ти побачиш? Лише обмежену ділянку дороги перед собою. Зрештою, з часом усім набридне йти, люди захочуть відпочити, розпалити багаття, просушити речі, поїсти. І ви сядете навколо багаття так само, як і раніше. Звичайно, навколо буде зовсім інша місцевість. Можливо, не ліс, а поле. І ви подумаєте, що пізнали щось нове, що пізнали істину, яка, звичайно ж, краща за ту, стару, з деревами. Хоча насправді й це місце, і це багаття, і все інше буде за своєю суттю таким самісіньким! Нічого не зміниться!

Женя мовчки дивилася у темне вікно. По склу періщив дощ.

Він утомився. Чорт, як же він утомився. Не варто, звичайно, зараз сваритися, потрібно було стриматися,

але віскі… Рад заплющив очі. Є сенс поспати і заспокоїтися. Вони приїдуть — і щастя повернеться. Усе буде інакше, усе буде добре. Як усі ці дні. Він прислухався: колеса вагонів і тепловоза синхронно відбивали його ім’я: «ро-ді-он-ро-ді-он». Він посміхнувся, згадав батька й маму, важко зітхнув і подивився на Женю. Квіточка тепер сиділа, відкинувшись на кріслі й заплющивши очі. Ми обоє втомилися, подумав він. Треба взяти відпустку на тиждень й махнути куди-небудь у теплі краї. Перед очима виник океан: блакитні хвилі лизали пісок, було дуже тепло й гарно, десь поруч сміялися діти, і він зробив перший крок до води. Прощавай, моя маленька принцесо, подумав він, до побачення, Марійка Донець, якщо згадаєш мене, одержиш камінець! Маленький солодкий камінчик, який, якщо вправно кинути, стрибатиме по воді довго, дуже довго, майже вічність. Прощавай, нехай тобі щастить, і Принц обов’язково витягне тебе з Вежі! Йому стало трохи сумно. Він продовжував повільно, крок за кроком, занурюватися в океан, вода доходила йому вже до самого серця.

Потяг зупинився, і Родіон нарешті звернув увагу, як багато у вагоні вагітних жінок. Вони всі раптом підвелися — гарні, круглі, милі, з великими животами — і попрямували до виходу. Вагітні йшли, весело розмовляючи, щось обговорюючи, багато хто з жінок узявся за руки, вони були такі люб’язні, такі щирі, що Радик навіть замилувався їхніми ніжностями. Він знову не міг збагнути, це дійсність чи сон, але це було не так уже й важливо: те, що він бачив, йому подобалося, і він не хотів, щоб ці жінки йшли. Треба ж, згадав він свою ж думку, адже я теж колись отак сидів у маминому животі, а навколо тривало життя! І тут він побачив, що останньою з вагона виходить дуже знайома дівчина. Він придивився і з подивом переконався, що це Женя. Вона на секунду затрималася біля дверей, подивилася йому в очі — з любов’ю і жалем — і пропала, розчинилася, як цукор. Він хотів щось крикнути, покликати, але не зміг. Неймовірна тяжкість раптом навалилася на свідомість — вода океану зімкнулася над його головою. І він став провалюватися кудись далеко-далеко: спочатку в шпарину, в безодню її очей, у хвилі, у воду, а потім ще глибше, на самісіньке дно, і вуха здавив неймовірний біль. Так, напевно, помирають підводники, подумав Рад. І одразу, немов хтось підключив йому навушники, почув звуки гітари й злегка охриплий, але ясний і спокійний голос Льва:

На дні океану було дуже світло: він з цікавістю спостерігав, як граються смугасті рибки, плавають, мило посміхаючись, дельфіни, фланірують у товщі води аморфні медузи. Йому стало гарно.

Він відчув, що дуже втомився й не може йти далі. Навколо ставало все темніше, і, обравши зручне місце, Рад приліг на пісок біля нерухомої, немов скам’янілої, п’ятикутної морської зірки. Як чудово шуміли нагорі хвилі! Напевно, я уламок стародавньої вежі, подумав він. Або уламок якоїсь людини. І застиг.