Вежі мовчання

ПОНЕДІЛОК. ДЕНЬ СЬОМИЙ

Насправді Назар Іванович Хріняка власного прізвища ніколи не соромився. На дверях його службового кабінету в СБУ завжди висіла велика красива табличка, і при собі він неодмінно мав темно-сині візитки із золотим тисненням. Однак, одержавши переведення на завод до Червоного Дона, Хріняка вирішив провести своєрідний психологічний експеримент «занурення у реальність та підсвідомість», як він його характеризував. Тобто, щоб якомога швидше стати своїм хлопцем, НІХ вирішив дати можливість новим колегам про щось поговорити — людей завжди потрібно розважати якими-небудь розмовами, щоб вони не сунули ніс у чужі справи. Тому він вирішив демонструвати удавану слабкість, майже дитячу незахищеність — і став соромитись свого прізвища, раз у раз перетворюючи обличчя на червоний буряк. Буквально вже за місяць Хріняка із задоволенням зауважував, що трюк удався повною мірою: колеги тільки й робили, що посміювалися над соромливим колишнім СБУшником і його комплексом неповноцінності щодо свого прізвища. Тобто йому дуже швидко вдалося стати своєю людиною і у правлінні акціонерного товариства, й серед топ-менеджменту. До того ж, він завжди готовий був допомогти вирішити не тільки виробничі, але й суто приватні проблеми, адже багато років роботи в органах відкривали йому практично всі двері. Його почали поважати, але тримали за людину недалеку й занадто просту для такої посади, чого Хріняка й добивався. Розкусили особіста тільки двоє: Червоний Дон, якого на полові не обдуриш, точніше, якого ні на чому не обдуриш, і начальник юридичної служби старий сухар Перетятько. Вони з першої ж хвилини знайомства зрозуміли, хто до них завітав, але відмовити Службі у призначенні НІХа Червоний Дон ніяк не міг — дуже вже багато від них залежало у життєдіяльності заводу.

Дійсно, Хріняка був майстром своєї справи. Його стиль досягнення мети можна порівняти хіба що з висотами технологій зомбування паразита під назвою ланцеподібний смоктун. Личинки смоктуна живуть на мурахах, а дорослі стадії — на великих копитних. Щоб потрапити у тіло копитного, личинки смоктуна навчилися бездоганно керувати поведінкою мурахи: подразнюючи мозок комахи, вони змушують її підніматися на кінчик травинки й висіти там нерухомо довгий час. Так смоктун збільшує ймовірність бути з’їденим худобою разом зі своїм «хазяїном». Цікаво, що спекотної погоди смоктун послаблює хватку — не в його інтересах, щоб мураха загинула від пересихання. Так само стосовно людей діяв і Хріняка — він уміло й непомітно подразнював мізки й змушував підопічних, образно кажучи, вилазити на потрібні йому травинки і сидіти на них стільки, скільки йому, Хріняці, потрібно. І коли його «з’їдали» разом із клієнтом, він починав паразитувати в іншому тілі, а згодом — і керувати ним. Зараз він думав над тим, як правильно відповісти на запитання цього столичного франта, якого він у п’ятницю взяв тепленьким, як із ліжечка, але у вихідні, і, напевно, дарма, дав трохи перепочити й спуститися з кінчика сухої травинки на прохолодну землю.

— Родіоне Костянтиновичу, ви не кваптеся з висновками, — наче виправдовуючись, перестерігав Хріняка. — Повірте, я сам дуже хочу, щоб ці документи лежали на вашому столі! Але ж вони у СБУ, ви самі знаєте! Зрозумійте — у нас область прикордонна, тут за дві години можна танкову дивізію в Росію переправити, ніхто й оком не змигне! Якщо хочете, я вам машину завтра дам, можете самі з’їздити подивитися, я скажу куди!

— Це як?!

— Та отак! «Контрабанді — стоп!», виконуємо урядову програму, навіть самому смішно, їй-богу! Всі чудово знають, і що, і як, і де, так що переправити виймальну частину насоса — не проблема! Так, звичайно, яким способом вона покинула територію заводу, хто підписав документи — це для нас велике й неприємне питання! І ось тут багато хто постраждає, я впевнений! Але Єфремова, коли щось і знала, то тільки зі слів свого начальника Букреєва, вона — рядовий виконавець, зрозумійте. А от Букреєв дійсно пов’язаний із місцевими бандитами, з цим вашим товаришем Веніаміном Островським і так далі, не хочу всі прізвища вам називати, кумівська банда…

Родіон відзначив, що все цілком правильно, все дуже гладко сходиться й укладається в хріняківську схему, проте його чомусь не залишало відчуття, що чим довше він слухає НІХа, тим далі він від правдивої відповіді на своє запитання.

— А те, що цей колишній митник Іваненко й наш начальник зовнішеконому Букреєв так дивно однаково вбиті? Вони ж обидва у минулому пов’язані з експортом продукції. Можливо, виймальна частина насоса — це далеко не все?! — Рад скаженів. Отже Хріняка знову виходив сухим із води, і його ніяк не можна схопити за яйця! — Як ви це поясните?!

— Виключено. Переконаний, що це — поодинокий випадок. А те, що обоє задушені й підвішені у вежах… Згоден, занадто дивно для звичайного збігу. Але знаєте, я за свою службу такого дикунства набачився, такі маніяки траплялися іноді, з такими вивертами тут, — він доторкнувся до своєї спілої дині, — що без фактів і доказів ніколи не роблю висновків. Будь-що може трапитися! — І Хріняка багатозначно подивився на територію заводу за вікном. — Будь-що. Сатаністи там. Або ще хтось. Знайдуть!

Вежа таки мала рацію. Коли вранці Родіон перейшов міст й уважно подивився на неї, у нього не виникло жодних негативних емоцій. Спробувавши згадати свою нічну витівку, він лише трохи спохмурів, а потім, перебираючи свої безглузді погрози, адресовані будівлі, розсміявся. Правду батько казав, подумав він, щодо випивки й іншої реальності, ох, правду! Це ж божевільний дім!

Через десять хвилин він піднімався сходами заводоуправління, весело насвистуючи легку нав’язливу мелодію, яка причепилася до нього хтозна-звідки, чи не з недільного бабиного-кульбабиного телевізора. Мама дуже просила приїхати на дев’ять днів, повторював він собі, так, це конче необхідно: підтримати її, можливо, чимсь допомогти, вшанувати пам’ять батька. Але з усього виходило, що нікуди він не встигне. Дзвонили зі СТО — машина готова, можна забирати, тепер доведеться платити пеню за зайві години простою. Івченко сказав, що справа у Дніпрі рухається до кінця, але до середи розраховувати на підмогу не варто, тобто йому треба залишатись тут до останнього. Добре, залишатись — це зрозуміло, а от що конкретно йому робити?

Грати у Джеймса Бонда страшенно не хотілося, та й не вийшло б. Спостерігати за подіями осторонь й ні на що не впливати — так за це потім спитають. І спитають суворо, так, що мало не стане, і тоді плакало його підвищення гіркими сльозами. Тож виходило, що потрібно діяти по периметру відомої інформації, намагаючись за нього не виходити, але й усередину нікого не пускати. Це був його особистий термін — периметр відомої інформації, — дотримуючись цього принципу, він ще жодного разу не зробив фатальної помилки. Документи щодо зовнішніх контрактів для нього поки недосяжні, але це поки. Івченко обіцяв, що з холдингу повинні повідомити телефон якогось свого, дуже на місцевому рівні впливового СБУшника, той готовий допомогти. Якщо так, то все зовсім добре, принаймні, своє безпосереднє завдання він виконає, а в неофіційному порядку в нього стільки інформації, що на рік розгрібати вистачить. Він був задоволений і практично щасливий і зовсім себе не зрозумів, коли через годину у Хріняки раптом якийсь чорт потягнув його за язика робити ці дурні припущення з приводу вбивств. А Хріняка, старий диявол, і радий старатися — «я вам і машину дам!» Тепер доведеться їхати, нікуди не подінешся. Втім, можливо, воно й на краще — від гріха подалі?

Звичайно ж, у ньому боролися два зовсім протилежних почуття: жага справедливості, що в тій чи іншій мірі властива кожній людині, й інстинкт самозбереження, що у будь-якій людині іноді змішується з боягузтвом. Але Рад не був боягузом, він просто був дуже обережним, він просто мав такий життєвий принцип — бути зваженим у вчинках й обережним, бути логічним, тому нелогічні або божевільні вчинки він міг утнути лише в стані сильного алкогольного сп’яніння. Це теж — батьківська спадщина, і Радик, знаючи таку за собою слабкість, пив рідко, максимум раз на тиждень. Але тут, у цій поїздці його вже щось дуже сильно занесло, втім, на те він мав причини, а значить, і виправдання. Але, звичайно ж, найголовніше, що його тепер хвилювало, — це стосунки з Женею. Стоячи сьогодні вночі на балконі, він не думав ні про вбивства, ні про насоси, ні про маму, він думав тільки про неї. Він намагався відтворити ретроспективу її життя, згадати й проаналізувати кожен її крок, кожен її подих, розглядав ситуацію з її заміжжям і вагітністю під різними кутами, намагався відіпхнути, виштовхнути, викинути її із себе. Але його палке почуття, немов ложечка для взуття, раз у раз допомагало акуратно надягти, як черевик на ногу, все це на їхнє спільне майбутнє. Цілком можливо, що він прийняв рішення. Він ще не вимовив його вголос навіть для себе, але чудово розумів, що воно є — ось воно, міцно стиснуте в його рішучому серці.

— Скажи, — запитав він у неї ранком по телефону, — ця пісня, про квітку — це Лев тобі присвятив?

Вона була ще зовсім сонна, тому, напевно, тільки й не розсміялася у слухавку.

— Ревнуєш?

— Щось типу того. Ні, просто цікаво, я так розумію…

— Раде, не треба нічого розуміти, будь ласка. Я цього дуже не люблю — копирсання в минулому.

Ясна річ, подумав Рад, з отаким-то минулим…

— І все-таки?

— Ні, не мені. Моїй старшій сестрі, він її дуже любив.

— Вони розлучилися?

— Так. Вона вийшла заміж і поїхала геть. Вона, власне, мене з Львом і познайомила. Так що можеш не перейматися. Хоча, якщо вже зовсім чесно, там у пісні дещо і мене стосується.

— Що саме?! — У Рада навіть волосся на потилиці стало сторч від люті.

— Ну, там рядок такий є, якщо пам’ятаєш: «Мир себя потерял — в нем чудес больше нет…» Чудеса, якщо пам’ятаєш, — наше з сестрою дівоче прізвище, тож цей рядок можна зарахувати й на мою адресу. Але я не за це пісеньку про квітку люблю! Вона гарна!

— Мені теж дуже подобається, — полегшено зітхнув Радик. — А можна я тебе називатиму «моя Квітка»?

— А тебе не бентежить, що Лев так мою сестру називав?

— Ні. Абсолютно. Це ж зовсім інші люди.

Так, подумав він, зовсім інші люди. Зовсім інше місто. Зовсім інше життя. Треба забирати її — й їхати звідси. І ніколи сюди не повертатися. І бути щасливими. От і все.

Вийшовши від Хріняки, Рад вирішив повернутися в готель. Щось йому заважало жити тим ранком. Кудись подівся душевний запал, тіло волочилося по світу, наче вата, робити геть нічого не хотілося, і він, маючи про запас кілька годин до зустрічі в СБУ, вирішив трохи відпочити в номері. На те, що двері відчинено, він просто не звернув уваги — саме час прибирати в кімнаті, але там замість жінки зі шваброю він побачив двох невисоких на зріст людей у темних костюмах, які активно порпалися в його валізах. Навіть якби він і захотів у ту мить запитати яку-небудь дурницю, наприклад, «що ви тут робите?», то не встиг би. Але все й так було зрозуміло. Тому Рад спробував утекти, він кинувся бігти по коридору, але його миттєво наздогнали, схопили за піджак і збили з ніг різким коротким ударом у ніс. На білосніжну, чудово випрасувану сорочку і яскраво-червону краватку одразу ж заюшила кров, і в очах скаламутилося, він втратив орієнтацію у просторі й отямився тільки на порозі номера. Як з’ясувалося, він намертво схопився за одвірок, не даючи втягти себе всередину, тому один із зловмисників саме бив його твердою тупоносою туфлею по зап’ястю. Дивно, але болю у цей момент він зовсім не відчував, начебто це була й не його рука. Він навіть устиг брикнути нападника ногою в коліно, і той люто прошипів: «Вали звідси! І суку свою забирай!» — і завдав чудового за виконанням і результатом короткого удару в обличчя. Темна завіса в очах, наче починався сеанс у кіно — тому він не бачив, як зловмисники взяли зі столу недопиту пляшку віскі, швидко розлили по склянках, а залишок влили йому в горло. Він тільки відчув приємний смак і запах, змішаний із кров’ю, ковтнув, похлинувся й подумав, що «криваву Мері» у такому оригінальному варіанті він ще не пробував. Потім якийсь час стояла дзвінка тиша, поки із сусіднього номера не з’явився чолов’яга і не повідомив, що не можна так сильно бухати з малознайомими людьми. Очевидно, це все дійсно виглядало як побутова бійка між випадковими друзяками-п’яничками, які напередодні увечері познайомилися в готельному барі. Втім, чому дивуватися, його вчорашні пригоди з повіями напевно ж не залишилися непоміченими. Звертатися до міліції чи висувати претензії адміністрації готелю не мало сенсу з тих же причин. Він подякував жалісливому сусідові, який, перш ніж поматюкатися, поспівчувати й піти геть, допоміг долізти до ліжка і поклав Радику на голову мокрий рушник. Цей напад виходив за межі всіх периметрів інформації, подумав Рад і застогнав, це грубо, дуже грубо. Ясно, що зловмисники шукали документи Островського, він побачив, що сіру товсту папку вони поцупили, але ж там залишилося тільки лайно, нікому непотрібні папірці, а ті два, найважливіші… Рад знову застогнав, цього разу здивовано-розчаровано. Найсмішніше, що він навіть сам не пригадував, куди він подів документи Островського. Оце так номер. Адже він увесь час носив їх із собою! І зараз не міг навіть згадати! То куди ж вони поділися? Женя? Та ні. Повії?! Сто відсотків! Чорт! Ч-ччорт-ччорт-ччорт!!! Втім, є ще варіант — невже забув у неділю у бабки-кульбабки на квартирі, коли кохався там із Женею? Теж варіант. Але згадувати, куди він переписав номер телефону, Рад уже не мав часу. Треба було терміново приводити себе до тями, переодягатися та їхати у Службу, де його давно з нетерпінням чекав полковник Качанов.

Полковник Качанов з неприхованою цікавістю розглядав розпухлий ніс і посинілу руку Родіона, але нічого з цього приводу не запитував, зате пригощав чудовою кавою й неквапливо посвячував у подробиці місцевого життя. Сам він служив тут тільки два роки, але, з огляду на невеликі розміри цього сіті й досить обмежене коло людей з необмеженими можливостями, матеріалом володів чудово. З холдингом він співпрацював, судячи з розмови, давно, однак Рад про нього чув уперше, виходить, залучали полковника до вирішення тільки найскладніших проблем, та й то тільки у разі гострої потреби. Але вибору Радик не мав — він прийшов подивитися на документи, хоча б просто подивитися, адже він знав, що слід шукати, і Качанов, не вагаючись, поклав перед ним товсту папку й вийшов із кабінету. Рад, звичайно ж, виявив, що вся документація щодо переміщення виймальної частини насоса, вантажу подвійного призначення підписана — а ким же ще?! — Хрінякою, та нітрохи не здивувався цьому факту. Тепер усе ставало на свої місця, і те, що полковник Качанов надав йому доступ до цієї інформації, говорило лише про єдине. Незважаючи на всі зусилля НІХа — на замітання слідів, убивства митника й Букреєва, кому Ольги Єфремової, — Хріняка таки попався, і йому вже не відкрутитися! Рад відчув неймовірне задоволення від цього факту, але не тому, що справедливість перемогла, ні. Це було щось дуже глибоко особисте, солодка помста, велика пачка цукру-рафінаду в серце!

— А що ви думаєте з приводу цих дивних убивств? — запитав він, коли Качанов повернувся. Смаглява шкіра, красиві темні холодні очі, прямий ніс, високий, широкий у плечах, років сорок п’ять, не більше; певно, дуже подобається жінкам, дуже рішучий, проникливий, розумний, у розмові вправний, як павук. Такого треба боятися. І триматися подалі. Дивно, таке маленьке місто, а так багато цікавих персонажів. Ніколи не думав, що полюблю жінку, що живе так далеко від мене.

Полковник пильно подивився на Родіона.

— Ми не зв’язуємо ці вбивства із заводом тільки на підставі того факту, що один з убитих колись працював на пункті митного огляду на території підприємства, а другий є безпосереднім підозрюваним у контрабанді вантажу подвійного призначення. Цілком може статися, що це елементарний збіг обставин, хоча ми розробляємо й цю версію. Не виключено, що у такий спосіб, замиливши очі, хтось просто замітає сліди…

У цьому місці Рад мимоволі захитав головою — адже він теж так думав!

— Але, — продовжив Качанов, — ця версія не є основною. Зважаючи на інші докази, мова, швидше, йде про релігійно-ритуальні вбивства…

— Парси? Зороастрійці? Іран?! — вигукнув Рад.

Качанов ледь відхитнувся.

— Що ви таке говорите? Які парси? Який Іран?

— Ну, я маю на увазі, що так парси, це народність така древня, ховають своїх мертвих! Підвішують у Вежах мовчання, щоб не опоганювати священні для них землю, вогонь або воду, і там птахи скльовують трупи до кісток! Адже один із основних замовників нашого заводу — це Іран! Збагачення урану! Ядерна бомба, розумієте?! Це ж міжнародний скандал!

— Пробачте, я поки що не вбачаю зв’язку! — Качанов явно отетерів від такого сумбуру.

— Хтось мстить, точніше, не хтось, а парси, зороастрійці, які, як відомо, живуть саме в Ірані, Червоному Дону за те, що той не зміг поставити їм контрабандне обладнання для виготовлення ядерної зброї, тобто виймальну частину насоса, вантаж подвійного призначення! Парси дуже чесні люди й ніколи не прощають зради!

Рад і сам не знав, навіщо він це говорить. Мабуть, у носа в готелі ті двоє йому дали дуже пристойно, якщо він повністю втратив контроль над емоціями. І хоча він дійсно так думав, але ж яке чудове враження він зараз справляв на полковника Качанова розпухлим носом, стійким запахом віскі та нервово тремтячими руками! Качанов був досвідченою людиною, він усе розумів і бачив, але дивувався його фантазіям цілком щиро. І Рад теж усе зрозумів і все побачив, побачив, що Качанов усе бачить і все розуміє, але стриматися, однак, не зміг. Це було зайве, і обговорювати щось далі не мало сенсу.

— Це цікава ідея, — делікатно зауважив полковник, — я поговорю з нашими консультантами з релігійних питань. Ви задоволені документами? — він показав на папку із зовнішньоекономічними контрактами, що обіцяла великий тюремний строк ненависному Хріняці.

— Так, дуже. Дякую!

— Нема за що. Ви коли їдете?

— Поки не знаю. Хотілося б скоріше, але, боюся, раніше вечора середи не встигну.

— Дзвоніть у разі чогось. Завжди радий допомогти. Якщо з’явиться щось новеньке або раптом ваша версія підтвердиться, — тут Качанов посміхнувся, щоправда, показав це лише очима, але Родіон це помітив, і йому стало уже зовсім ніяково за свою дурість, — я обов’язково повідомлю. Усього найкращого!

На завод він приїхав зовсім спустошений. Одна розрада — Хріняці кінець! Рад хотів було порадувати цією прийдешньою подією Перетятька, але вчасно стримався. Дідько їх тут усіх знає, живуть, як павуки у банці, але павуки там не тільки ж їдять один одного, але й нащадків із павучихами клепають! Тому він, мов нічого не сталося, привітався і сів за свій стіл. Настав час подзвонити Жені та поцікавитися номером телефону бабки-кульбабки з квартири «випадкових побачень».

— Квіточко моя, моя Квіточко, як ти?

Женя лежала дома, недобре себе почувала, тому взяла вихідний. Номер телефону бабки-кульбабки вона, звичайно ж, зберегла, і Рад з гіркотою подумав, що, напевне, вона ним користувалася не вперше.

— Ти нікуди не виходь сьогодні, гаразд? — попросив він, пам’ятаючи погрозу двох незнайомців. — Я потім тобі все поясню. І бережи себе, не хворій!

— Як каже мій лікар, кращий засіб боротьби з хворобою — це ігнорування. Втім, сьогодні це явно не мій випадок. У мене для тебе теж, здається, є новини. Дуже цікаві, але скажу потім, при зустрічі.

— А що за новини?

— «Я дам вам парабелум!»

— Що? Який ще парабелум?

— Ну, ти ж цитував із «Діамантової руки», коли я запропонувала тобі поїхати на Скелі, і я тобі цитую. Це з «Дванадцяти стільців», пам’ятаєш, Бендер говорив: «Закордон нам допоможе! Я дам вам парабелум!»

Цей фільм, усі чотири серії відразу, Радик так жодного разу й не подивився від початку до кінця. Втім, він про це анітрохи не шкодував, Бендер йому не подобався, а тим більше фінал цієї історії, яку всі чомусь вважали напрочуд веселою. Він промовчав.

— Добре, — не звернула на його пригнічений настрій уваги Женя, — тепер особисте питання: якщо ти мене називаєш Квіточкою, то можна я тебе називатиму Білим королем?

Радик згадав, що хтось зовсім нещодавно, точніше, маленька Принцеса уже зробила з нього принца і в разі зразкової поведінки й одруження також обіцяла королівську корону і півцарства на додачу.

Він посміхнувся й погодився, хоча прізвисько здалося йому трохи, м’яко кажучи, м-м-м… незвичайним. Утішливим, але незвичайним. Втім, це так по-жіночому романтично: Король і Квітка, просто лицарський роман! Справа залишалася за конем, і Радик подумав, що непогано б нагадати Хріняці про завтрашню поїздку. Він усе-таки вирішив їхати на кордон, бо робити у місті йому, за великим рахунком, було нічого — Червоний Дон повернеться тільки у середу, тому найкраще таки взяти машину й проїхатися до контрабандистів. Природа, нові враження, село восени — цілком мило, і, головне, подалі від усієї цієї маячні. Женю навряд чи вони чіпатимуть, потрібно тільки вирішити, що робити з документами: по-перше, знайти їх, по-друге, знищити. Адже однак вони є у Качанова, у цьому немає сумнівів, інакше як би вони потрапили до Вені Островського? Не сам же він їх написав? Тільки звідти! Виходить, кінець скоро настане не тільки Хріняці, а й самому Червоному Дону, а це значить… це значить, що завод холдинг візьме без проблем і значно швидше, ніж у Києві розраховували. Від такої удачі, від такого висновку Рад навіть похолов — його заслуга у тому числі! І немала! Він уявив усі бонуси, що посиплються йому в кишеню після повернення до Києва. Просто фантастика!

Перетятько, як завжди, пив чай з вишневим варенням і батоном. Із цікавістю розглядаючи вишеньки на дні великої синьої чашки з написом «Юрій», він думав про те, що незабаром закінчиться ще один його робочий день. Один із останніх днів. Ще один день його життя. Один із останніх днів його життя на цьому підприємстві. Та й взагалі, один із останніх днів, скільки йому тут залишилося: п’ять, десять, п’ятнадцять років? Практично нічого, крихти. Як від батона на робочому столі. Він передумав удаватися до будь-яких дій ще вчора ввечері, коли вкотре перечитував книжку про знаменитого мандрівника й суспільного діяча Фрітьофа Нансена. Як завжди, після прочитання цієї книжки, написаної донькою великого мандрівника і гуманіста, думки його відразу знаходили спокій і впевненість. Та сьогодні кінчиком язика він, однак, відчував смуток і печаль, а чай здавався трохи гіркуватим, немов туди додали жовчі.

— Юрію Олексійовичу, пробачте за особисте запитання, варення дружина варить?

— Ні, сам. — Перетятько нарешті відірвався від чашки. — Люблю повозитися. Крім того, цей акт для мене у деякій мірі філософський.

— Як це?

— Я у такий спосіб відповідаю на одвічне запитання «Що робити?», яке озвучив першим, якщо пам’ятаєте, ще Чернишевський. Отож хтось із цікавих філософів, здається, Василь Розанов, так на нього згодом відповів: «Що робити? Улітку ягоди збирати й варення варити, а взимку його їсти!» От цю відповідь я й втілюю на практиці.

Рад посміхнувся. Це Перетятько цікаво завернув, у своєму стилі.

— А як ви практично відповідаєте на запитання «Хто винен?»?

— Отут я дотримуюсь винятково професійної етики, надаючи право покарання непричетних та нагородження невинних або навпаки суду. Яким би він не був. Ну,

ви в курсі діянь наших судів… Але сам нічого змінити не намагаюся, виходячи з тієї думки, що слова «добро» й «добриво» — одного кореня. Величезна прірва лежить, любий Родіоне Костянтиновичу, між тим, що людина повинна зробити тут, у цьому світі, й тим, що вона хоче зробити. І тим, що вона може. Можливо, навіть нездоланна прірва. Тільки одиниці здатні на великі вчинки. Як показали останні дні, я не з їхньої когорти, хоча все життя думав, що, якщо обставини потребуватимуть, то зможу. Чекав цієї миті, сподівався, що вона настане. Однак виявилося, що ні, не зможу, надто однозначно, надто прямо дивлюся на речі. Можливо, занадто раціонально. Адже велич зіткана з протиріч, вона ірраціональна. Мізерність — ні, вона одноманітна й переконлива, вона може з однаково нікчемним успіхом битися спочатку за «червоних», потім за «білих», неважливо, за кого й за що. А є люди тихі, їх називають посередностями, вони раціональні й передбачувані, але на них тримається світ. Хоча вони й не здатні ризикнути, зробити вчинок або хоча б тільки спробувати — стрибнути через прірву…

— Або до Вежі…

— Куди?

— Вибачте, Юрію Олексійовичу, це я так, про своє…

— Лише справжня мудрість проста, прозора, переконлива — та її неможливо пояснити. Вона перебуває завжди десь поруч, але чомусь доступна так рідко,

як осяяння, як веселка після дощу, що очищає, та й то — не після кожного і за відповідних метеорологічних умов.

Перетятько поставив чашку на стіл і, звівши брови на лобі в кошлату смужку, почав перебирати папери. Адже треба щось робити. Хоча б щось…

З документами Островського вийшло — краще не придумаєш. Пообіцявши бабці-кульбабці п’ятдесят баксів, Рад уже через годину тримав два нещасливих папірці в руках. Він таки забув їх на квартирі, недбайливо залишив під диваном, але досвідчена стара курва добре знала, де заховані її додаткові нетрудові доходи: у важливих документах, коштовних годинниках, золотих сережках і каблучках, які частенько, поспішаючи покинути місце морального падіння, забували її клієнти. Не вагаючись, він спалив папери одразу біля під’їзду і з полегшенням пішов ловити таксі, але назвавши водієві адресу готелю, раптом із жахом згадав, що обіцяв зателефонувати Островському в понеділок, тобто саме сьогодні — й досі не зателефонував. Утім, ні, нічого жахливого — добре, що не подзвонив. По-перше, йому немає що поки сказати, по-друге, пішов він на хрін, цей Островський, зі своїми заморочками, справа й так чудово рухалася. Єдине питання — це гроші, п’ять тисяч американських президентів, але ж це за зустріч із керівництвом холдингу, без жодних додаткових зобов’язань?! Тобто і тут все правильно. Тож нехай Веня відпочине до завтра.

Він вийшов неподалік від готелю біля невеликого кафе. У центр він вирішив не показуватись, ризиковано. Навіщо? Тим більше, чим далі від центру, тим більша порція в ресторанах й чесніша ціна, хоча на ціни тут після київських скаржитися гріх.

Повечеряв він добре: салат «Цезар», голубці, два кухлі пива. І трохи страху на десерт.

Сказавши «Добрий вечір!» адміністраторці, чомусь тій же самій, у червоних домашніх капцях, він піднявся в ліфті у номер, обережно підійшов до дверей, акуратно доторкнувся до ручки. Зачинені. Усе, що могли, вони вже взяли. Усе, що хотіли — нехай і випадково, адже ніхто і припустити не міг, що він раптом серед білого дня повернеться в готель, — вони вже з ним зробили. Тому, якщо подумати спокійно, боятися нема чого. Але він боявся, сам не знав чому, але боявся відчиняти двері, руки спітніли, на лівій взагалі ледве ворушилися пальці, вона напухла й трохи навіть посиніла, можливо, що й перелом. І все ж таки він сунув ключ у замкову шпару, обережно-обережно двічі повернув його у замку, тихо відчинив двері, намацав вимикач, крадькома зайшов у номер, увімкнув світло у коридорчику, у ванній кімнаті, потім у спальні, заглянув у шафу, перевірив балкон, подивився під ліжком, допив віскі — і тільки після цього трохи заспокоївся.

Рад довго не міг заснути, крутився, прислухався до шумів у коридорі й на балконі, але там гудів тільки сильний вітер, схоже, погода збиралася мінятися, а за дверима раз у раз чулися кроки й голоси, звукоізоляція, незважаючи на «зірковість» готелю, була паршива, і він смикався й прислухався до кожного звуку. Він боявся, це правда, і тому жахливо переживав, йому було соромно перед самим собою через цей страх, через те, що він так боїться, що його так легко змогли налякати, його, такого спокійного й упевненого у собі, але нічого не міг із собою вдіяти. Найогиднішим і найпринизливішим видавалося те, що залякали його так швидко і банально — зарядили кілька разів кулаком у носа, — і він уже готовий підписатися під чим завгодно. Рад згадав одкровення Перетятька й подумав, що він, певно, теж навряд чи зможе стрибнути через прірву, хоча, як і всі люди, завжди мріяв про такий шанс — стати героєм, проявити себе, урятувати комусь життя… Безглуздо. Два удари кулаком у ніс — от його ціна. Але ж незабаром йому точно доведеться, як мінімум, хоча б одного разу стрибнути через безодню — забрати Женю. А як з’явиться її чоловік і дасть кулаком у ніс?! Він що, теж побіжить у паніці спалювати її квиток на поїзд?! Він стис кулаки, ліва рука занила. Може, дійсно, перелом? Не хотілося б, зовсім невчасно. Так і є, згадав він чиїсь слова, люди справді люблять себе там, де вони можуть робити те, що вони вміють. Люди люблять себе там, де не потрібно робити того, чого вони не хочуть. А він себе зараз не любив, більше того, зневажав і ненавидів за безсилля й боягузтво.

— Краще вже чорноокий і вузькожопий, аніж чорножопий і вузькоокий! — раптом пролунав п’яний жіночий лемент у коридорі. — Не хочу я туди!

— Надю, а ти не перебирай! Краще тягни ще одну пляшку горілки, зараз ми цих узбеків завалимо! Тобі яка різниця, аби тільки функціонували! — Явно якісь командировочні баби (він навіть добре уявив їх, щось типу секретарки Червоного Дона із зачісками-шоломами а-ля завскладом) відривалися по повній програмі на гостях із далекої Азії. О так, це вам не танки Гудеріана, це рішучі слов’янські жінки, яких неможливо зупинити!

Він подумав, що, напевно, все-таки ні про що не шкодує. Тільки б вибратися звідси у середу ввечері, тобто усього лише післязавтра. Вибратися — і забути. Тому що бонус, не беручи навіть до уваги чудово зроблену роботу, який він хотів забрати із собою — Квіточка, — коштував і зламаної руки, і розбитого носа. Він кохав. Це почуття, нарешті, переповнило його й заспокоїло — і він заснув, і вже уві сні думав і згадував.

Йому снився старий тканий килим, що висів на побіленій стіні у хаті-мазанці у прабабусі. Поки прабабуся молилася у сусідній кімнаті, він довго не міг заснути,

розглядав цей килим, розглядав тканий на ньому сюжет і щовечора знаходив у ньому нові деталі. Здавалося, якісь невидимі ткачі щодня, поки він купається у річці або допомагає на городі, придумували й ткали для нього все нові й нові подробиці. Сюжет був простий: зимовим засніженим полем мчали сани, в яких сиділи двоє. Ямщик, який щосили гнав батогом двох коней, і пан, накритий шубою з атласним червоним підкладом, з рушницею в руках. Удалечині виднівся ліс, із якого бігли вовки — він завжди їх рахував і завжди налічував різну кількість. Деякі вовки опинилися вже зовсім близько від саней, двох чи трьох пан уже підстрелив із рушниці, й вони падали на сніг, він навіть іноді чув їхнє передсмертне скавчання. Але найголовніші вовки бігли вже зовсім близько, а ватажок, здоровенний, як теля, вовк, перегородив одному коню дорогу так, що бідолаха впав на коліна. Щоразу він знаходив цей сюжет у різному розвитку, щоразу там щось змінювалося, і щовечора він гадав, чи встигнуть утекти люди від цих величезних голодних і злих вовків? Іноді йому здавалося, що порятунок близько, що з-за лісу вже з’являються інші люди з вилами й рушницями, щоправда, жодного разу через фіранку і нерівномірне світло лампадки він так і не зміг їх добре розгледіти й переконатися напевно, чи так це насправді. А іноді йому здавалося, що порятунку немає, що ще хвилина, півхвилини, кілька секунд — і коні впадуть на сніг, вовки накинуться на людей і встромлять у них свої великі гострі зуби, усе скінчиться, і на килимі залишаться лише плями червоної тканої крові. Звичайно ж, коней з’їдять теж, нікого не пошкодують, ні.

І тут йому наснилася дуже дивна думка: а чи живий цей килим зараз і як там справи у тих двох? Чим усе закінчилося? А якщо й досі — нічим? Од відчаю та подиву він навіть перевернувся на інший бік і підтягнув ноги до грудей. Тобто, якщо килим живий і невидимі ткачі продовжують ткати, то коні й досі несуть сани засніженим полем, ямщик несамовито гонить їх уперед батогом, пан стріляє у вовків, а ті, зі зведеними від голоду животами й вищиреними пащами, їх переслідують? Тобто там дотепер щось відбувається, а він так і не довідався — та й не довідається ніколи! — чим усе закінчиться?! Він навіть застогнав уві сні від обурення. Йому видалося це дуже несправедливим, виникло таке відчуття, наче він загубив ключа від дому і ніяк не може туди потрапити.

Можливо, це єдине, що він хотів довідатися по-справжньому про своє життя. І якщо він і шкодував про щось, то тільки про це незнання. Принаймні, так йому наснилося.