Вежі мовчання

НЕДІЛЯ. ДЕНЬ ШОСТИЙ

Радик ніколи не займався сексом з вагітними жінками.

Коли його колишня дружина, з якою він офіційно розлучився трохи більше трьох років тому, носила плід, він не доторкався до неї й пальцем — лікарі не дозволяли. Та й вона сама була категорично проти — боялася. Всі інші жінки, з якими спав Родіон до цього часу, вагітними не були. Або, принаймні, він про це нічого не знав. І він їх не кохав, це цілком очевидно. А Женя була вагітна, і він кохав її — дві ці обставини робили його очікування дуже неспокійним. Чи кохав він свою колишню дружину? Так, на початку їхнього знайомства, до заміжжя — безумовно. А потім — ні, як відрізало. Чому? Він не знав. А може, я й не кохав її ніколи, запитував інколи він себе, якщо так негарно потім вийшло? Може, це мені здалося? Він взагалі погано розбирався в почуттях, особливо у власних. Просто, коли вони почали жити разом, йому багато чого не подобалося: постійне безладдя у квартирі, алкоголь, неврівноваженість, скандали. Він натурою був людина спокійна, мовчазна і не любив, коли його вдома довбуть дурними запитаннями. Історії з невдалими вагітностями добили їхні стосунки остаточно. А потім він спав тільки з повіями: недешево, зате й не сердито.

Але ж тепер він знав, що все це в минулому.

Квартиру він знайшов за номером телефона агентства, який дала Женя. Довелося їхати на таксі кудись у спальний район, підійматися на шостий поверх обдертим та обісцяним під’їздом — ліфт, звичайно ж, не працював. У дверях його зустріла бабка-кульбабка.

— Двісті п’ятдесят гривень.

— Скільки? — здивувався він.

— Двісті п’ятдесят. Та це ще й не дорого. Постіль он там, у шафі. Індивідуальне опалення, кондиціонер, холодильник, телевізор сорок каналів показує!

— Я ж не телевізор сюди дивитися прийшов!

— А мені немає різниці! — зауважила бабка-кульбабка, і Радик подумав, що дійсно, сперечатися нема чого, і віддав п’ятдесят доларів, хоча це за курсом було трохи більше названої ціни. — Це вам на кефір!

— Дякую, не п’ю кефіру. Але й здачі в мене немає.

Квартира Радику не сподобалася, але не стільки інтер’єром, скільки загальним настроєм, можливо, навіть більше уявлюваним, ніж дійсним. Власне, нічого такого, що говорило б про непристойність даного місця випадкових побачень, в очі так відразу й не впадало, поки він не звернув уваги на вульгарну фотографію в рамці над диваном: напівоголена блондинка, а внизу підпис: «Нічний клуб „Янголи“».

— Це ваша донька? — запитав він, зображуючи мораліста.

Бабця похмуро глянула на нього з-під лоба, але промовчала.

— Чи внучка?

— Це мій чоловік! — раптом уїдливо пожартувала стара. — Після операції з пересадки нирок. Чого прив’язався? Бери ключі — і я пішла! Закінчите — подзвониш.

Радик і сам не зрозумів, навіщо хотів скривдити бабку-кульбабку. Напевно, це від нервів. Покрутивши у руках страшні папери Островського, — він усе ще сумнівався, показувати їх Жені чи ні, — ліг на диван і увімкнув телевізор на якийсь музичний канал. Так, це правда, він раніше ніколи не займався сексом з вагітними жінками. І цілком можливо, що ніколи нікого не кохав. Але тепер обставини складалися інакше, і ця незнайома ситуація змушувала його сумніватися в кожній своїй дії. Він хотів Женю дуже сильно. Із самого ранку від самої думки про неї у нього виникала ерекція, таке траплялося хіба що в юні роки — такий потяг, таке бажання, — і він не знав, як із цим тепер упоратися. Так само, як не знав, що робитиме, коли вона прийде, як це повинно відбутися, чи повинен він стримувати себе, щоб не нашкодити майбутній дитині й Жені, — словом, тисячі питань змішувалися з його очікуванням, з його гарячим диханням, з його почуттям, з його любов’ю. І коли двері нарешті відчинилися, він узяв її на руки, поклав на диван, роздягнув, провів язиком по смаглявій, атласній, як у дитини, шкірі від самого низу живота до її рота і, перемагаючи спокусу відразу вилитися, увійшов у неї, тремтячи з нетерпіння. Вона теж уже була вся волога, нетерпляча, вона хотіла його, і він з насолодою вдихав її запах і поринав у блаженство, падав каменем у її очі, у цей величезний океан, де, розімлівши, гойдався на підступних хвилях, заколисуючи всі свої тривоги й страхи. Він практично помер у той самий момент. Так, принаймні, йому здалося. Я пропав, подумав він, я пропав назавжди.

Вони недовго, не вимовляючи ні слова, полежали, міцно зчепивши пальці. Потім вона погладила його живіт, а він її — і вони знову кохалися. Таке з ним відбувалося дійсно давно, йому вистачало тільки подумати про Женю, щоб відчути несамовите збудження. Це було щастя, і це не йшло в жодне порівняння з повіями.

День тягнувся приємно довго. Женя навіть устигла розповісти, що встановлено також особистість і першого небіжчика, знайденого на Хіросімі. З’ясувалося, що це процвітаючий бізнесмен Сергій Іваненко. Однак підвищений інтерес до нього виникав не через те,

яким чином він заробляв гроші останніми місяцями, а через те, ким він працював рік тому. Виявляється, цей Іваненко служив на пункті митного контролю, що розташовувався на території заводу ім. Кибальчича. Таким чином, двоє ідентичним способом убитих чоловіків були прямо пов’язані із заводом, більше того, з експортом продукції. На тлі прочитаних документів від Вені Островського це виглядало дуже сумно й недвозначно — хтось явно замітав сліди. Тепер Родіона цікавило тільки одне — Ольга Єфремова, помічниця Букреєва, перебуватиме в лікарні у комі довго і щасливо чи помре, не приходячи до тями, вже найближчими днями, і чи її також підвісять потім у цих моторошних вежах на розтерзання воронам? Два трупи — це забагато навіть для такого великого заводу, як цей, навіть для тих грошей, які можна заробити з такої контрабанди. І дуже дивні, зухвалі вбивства, на які неможливо не звернути уваги. І чому — саме так? Парси? Лев говорив: Таджикистан, Індія, Іран. Вантаж подвійного призначення. Збагачення урану. Іран? Неможливо. Хіба?! Цікаво, яка подальша доля того насоса? Де, врешті-решт, його затримали? Безліч питань роїлися в його голові, але копію про порушення кримінальної справи й лист Червоного Дона прем’єр-міністрові він Жені все ж таки вирішив не показувати. Навіщо даремно хвилювати вагітну жінку?

— О, у тебе хрестик! — здивувалася вона. — На мотузочці! Ти віриш у Бога?

Він похитав головою.

— Ні, звичайно.

— А навіщо носиш?

— Так, від прабабці залишився. Вона мене в дитинстві таємно хрестила, навіть батьки не знали. От і ношу на згадку про неї. Навіть не замислювався чому. Усі носять, і я ношу.

— Дивно якось, — сказала Женя. — «Усі носять, і я ношу», хрестик носиш, а в Бога не віриш. Все, як в усіх: кажемо одне, а робимо інше?

— Напевно. — Рад не знав, що говорити далі, він сказав усю правду, додати йому було нічого. — Розкажи краще про себе, — попросив він. — Я про тебе нічого не знаю.

— А що ти хочеш знати?

— Все!

— Все одразу не вийде. Я потрошку, добре?

— Добре.

— Мені двадцять п’ять років. Я заміжня. Я вагітна. — Рад посміхнувся. Він вже потроху звикався з цим фактом. — У школі вчилася добре, але за поведінку ставили самі двійки. Відразу після школи пішла від батьків. Спочатку винаймала квартиру з подругою, потім мешкала сама, потім з другом. Працювала в газеті й одночасно навчалася в інституті, закінчила факультет іноземних мов… Хіпувала, двічі була в Індії, у Гоа, жила в комунах (тут у Рада перед очима пройшла ціла низка уявних чоловіків, які оптом і вроздріб злягалися з Женею), загалом, багато подорожувала. Потім вийшла заміж, але прізвище залишила своє. Зараз працюю в тій же газеті, пишу статті для читачів, за що одержую гроші. Спеціалізуюся на журналістських розслідуваннях. Для себе пишу казки, за що одержую по шиї від головного редактора.

— А чому так рано пішла від батьків?

— Важка історія. Це — мертве покоління, чуже. Я їх ненавиджу. Мені здається, ми повинні спалити не тільки їхні тіла, але й пам’ять про них. Вони заважають жити, заважають будувати нам нову країну. Вони егоїстичні й жорстокі. Вони втручаються у життя дітей і немов намагаються прожити ще одне життя. Вони старіють, а їм не хочеться! Вони вже пожили, у них є досвід, вони вже знають, що й до чого, але не залишилося часу, щоб виправляти помилки. І той, хто щодня перед їхніми очима — їхня дитина, — адже вона тільки їхній витвір, адже вона тільки завдяки їм існує, хіба вона цього не розуміє? Вона — їхня власність! І тому така велика спокуса хоча б не набагато часу, хоча б на трішечки — взяти життя власної дитини в борг. Щоб вона думала, як ти, щоб вона робила, як ти. І тоді — це майже вже й ти! Тому й пішла — бо не хочу давати своє життя у борг будь-кому.

— Цікава теорія.

— Це практика. Кажу ж тобі, я їх ненавиджу. Хоча й розумію, що це неправильно, але нічого не можу з цим зробити. Дуже добре пам’ятаю, як батько, коли мені виповнилося три роки, взяв мене на демонстрацію. Було холодно, і я просилася в туалет, але він говорив, щоб я терпіла, а сам базікав із друзями про футбол. Я, звичайна річ, обмочилася, і тоді він зняв із мене мокрі труси й при всіх відшмагав по обличчю. Дуже боляче й соромно! А матір, коли я поскаржилася вдома, дала мені ляпаса. Мені виповнилося лише три роки… А що відбувалося потім! Раде, я їх ненавиджу, правда! Давай не говоритимемо про це. Будь ласка.

Він думав, що коли задовольнить хіть, бажання відпустить його. Однак ні. Він вже не міг, але він бажав, він хотів її!

Це був прекрасний день. Прекрасний день, наповнений коханням, у якому дві людини усвідомили, що створені одна для одної. Певно, це був їхній день.

— Ти сказала, що пишеш казки.

— Так, іноді. У мене є два герої, я сама придумала ім’я для них. Два «Й» — Йіжолоп і Йєбучок. Це двоє смішних друзів, вони постійно сперечаються між собою, з’ясовують стосунки. Хочеш, дам почитати?

— Ну, звичайно… — Рад ніяково зам’явся з відповіддю. Усе, що давали йому почитати останні дні, було досить безрадісним і ні до чого гарного не приводило. — Взагалі, я прозу не дуже люблю, точніше, зовсім не люблю, але, з огляду на те, що це написала ти…

Женя понишпорила в сумочці й витягла вчетверо складений, напевно заздалегідь налаштований папірець.

— Я в готелі прочитаю, добре?

Він трохи розповів про себе, в основному ж — про батька, про похорон, про свої переживання, про свій героїзм. Він говорив дуже щиро, це теж було незвично для нього, адже в теперішньому житті у нього практично не існувало шансів бути таким відвертим і беззахисним, йому скрізь доводилося одягатися в броню. А зараз йому було легко, і він говорив вільно й розкуто, немов вони провели в одному ліжку все життя.

— Мати, — сказав Радик, — дуже просила мене приїхати на дев’ятий день, пом’янути батька. Треба постаратися. Це наступний вівторок, боюся, не встигну.

Потім він мовчав хвилин п’ять, дивлячись, як у телевізорі під одноманітну музику танцюють напівголі жінки. Схоже, тільки що він видав цій малознайомій дівчині свої найпотаємніші почуття. Чому?

Вона пішла першою. Він ще трохи полежав, потім зателефонував і, всучивши бабці-кульбабці, не дивлячись в очі, ключі й буркнувши «спасибі», спустився вниз. Район був ще той: багатоповерхівки, ні деревця, ні кущика, суцільна темрява. Він швидким кроком вибрався із забудови, намагаючись не зіштовхнутися із численними компаніями підлітків, що маячили біля під’їздів, і, полегшено зітхнувши, піймав на трасі таксі.

Перебування в номері готелю анітрохи його не заспокоїло. Хотілося руху, хотілося виплеснути енергію, якої, як не дивно, він відчував у собі дуже багато. Згадавши про Женину казку, він дістав із кишені геть зім’ятий аркуш і заходився читати.

Одного разу Йіжолоп, спостерігаючи за тим, з якою швидкістю росте у нього під пахвами волосся, виявив, що права частина його тіла живе швидше, ніж ліва. Вся справа у тому, зауважив після довгих напружених спостережень Йіжолоп, що волосся під його правою пахвою росло у два рази швидше, ніж під лівою. Так Йіжолоп зробив відкриття, яке перевернуло нашу уяву про час і людину.

Але це відкриття через сто років принесло йому не лише Нобелівську премію з біології й фізики, а й гідний привід посперечатися зі своїм другом Йєбучком на тему, як жити краще і легше: з годинником, який відстає, чи з годинником, який поспішає? Йєбучок запевняв, що, звичайно ж, краще і легше жити з годинником, який поспішає, бо так нікуди не спізнишся, а Йіжолоп стверджував, що навпаки, краще і легше жити з годинником,

який відстає, тому що приходити куди-небудь вчасно однаково немає ніякого сенсу, бо вчасно у нас навіть кішки не народжують, відповідно і квапитися нікуди.

Сперечалися вони довго, день або два, неважливо скільки. Врешті-решт, вирішили провести експеримент — Йєбучок перевів свій годинник на п’ятнадцять хвилин уперед, а Йіжолоп — на п’ятнадцять хвилин назад — і домовилися через тиждень зустрітися й розповісти один одному про те, що вийшло.

А вийшло от що. Йєбучок однаково увесь час скрізь спізнювався — заходи починалися або трохи пізніше призначеного часу, або трохи раніше його особистого, йєбучківського. Або й ще гірше: він скрізь приходив найпершим і тупцював під зачиненими дверима, як останній дурень. Словом, не щастило йому. Йіжолопу теж було не легше, заходи нині пішли короткі, тому за цілий тиждень він жодного разу не встиг навіть на фуршет.

Зустрілися вони через сім днів, поскаржилися один одному на всесвітню несправедливість — і вирішили перевести годинники не на п’ятнадцять, а на двадцять хвилин. Та ж сама історія! На двадцять п’ять — знову двадцять п’ять! На півгодини — однаково нічого гарного з цього не вийшло.

Минули роки. Можливо, навіть десяток або два, а то й усі три. Тобто майже все життя, але ні Йєбучок, ні Йіжолоп не відступалися від свого, і кожна їхня зустріч закінчувалася гарячою суперечкою на тему, що ж усе-таки краще: жити за годинником, який поспішає, чи за годинником, який відстає?

Наприкінці життя Йєбучок і Йіжолоп несподівано для себе стали відомими й заможними людьми. На врученні чергової премії журналісти, добре знаючи про їхню давню суперечку й труднощі, на які ці гідні люди себе прирекли, поцікавилися, чи розв’язали вони для себе це питання і в якому ж таки часі жити дійсно важче: трохи в минулому чи трохи в майбутньому? Бо цікаво ж! І Йєбучок та Йіжолоп, не задумуючись, відповіли: «Найважче — у теперішньому!»

Хоча не факт, що вони правильно зрозуміли питання: адже Йєбучок уже давно жив на три роки в майбутньому, а Йіжолоп — на три роки в минулому.

Чорт, подумав Рад, повна маячня. Суцільна. Втім, це куди краще, ніж зловживати алкоголем, як це робила його колишня дружина. Тож літературну творчість можна перетерпіти, подумки приміряв на себе спільне з Женею майбутнє Родіон. Не знаючи, куди подіти суцільний розпач та щастя, які охопили його, він спустився в бар готелю й замовив віскі з колою. У кутку за столиком сиділо двоє дівиць, їхня професія не викликала жодних сумнівів, і Радові раптом схотілося поговорити. Просто поговорити. Він випив ще й замовив дівчатам пляшку шампанського «Брін». Вони посміхнулися, подякувавши. Через п’ять хвилин він уже сидів за їхнім столиком і жваво розмірковував про сенс буття. Він випив багато,

але йому тоді так не здалося, хоча в його свідомості один за одним із калейдоскопічною швидкістю стали з’являтися образи, зміст яких йому був не дуже зрозумілий. Головне місце в цій круговерті займала вежа заводоуправління. Йому раптом схотілося на свіже повітря, так, трохи пройтися, прогулятися, провітритися. Він подумав, що така прогулянка забере небагато часу, максимум півгодини — і він повернеться, і якраз отут варто покластися на долю: якщо дівчата підуть, то й він піде собі спокійно спати, а якщо не підуть — отже, так тому й бути. Він розплатився, не сказавши ні слова. Рад добре запам’ятав дорогу: ліворуч, праворуч, там міст, і прямо по проспекту, просторовим кретинізмом він ніколи не страждав. Невідомо, скільки часу він ішов, але це й не важливо. Головне, він дійшов. Родіон зупинився на невеликій площі перед Вежею й, намагаючись упевнено закріпити своє тіло на земній кулі, якомога ширше розставив ноги і міцно вчепився руками за повітря. Він підняв голову й подивився на Вежу. Уночі вона виглядала велично і сумно. У всіх вікнах було темно, навіть у найменшому, нагорі, де, можливо, спала зараз його маленька принцеса. «Ну, що, — сказав він Вежі, — думаєш, ти мене переможеш? Думаєш, ти мене перемогла? Що я злякався? Злякався твоїх коридорів? Твоїх папірців, які ти ховаєш у себе в кабінетах? Твоїх таємниць і лабіринтів? Твоїх мотузок і душителів? Червоного Дона, старого Чаклуна?! Ні-і-і! — Тут він хитнувся вперед, втрачаючи рівновагу, і ледве не впав. — Я не злякався!

Завтра ж я візьмуся за тебе! Завтра ж я витягну з тебе все, що потрібно! Думаєш, мені страшно? Думаєш, завтра прийдуть твої стражі, твої полонені, твої раби, твої хріняки — і тебе захищатимуть? Авжеж, чекай!!! Ніхто й не подумає! — Тут йому здалося, що подув сильний вітер, і він ще міцніше схопився руками за порожнечу. — Завтра з ранку, чуєш, із самого ранку я прийду до тебе — і візьму все, що мені потрібно. Я витягну з тебе все! І якщо мені доведеться для цього тебе зруйнувати, я тебе зруйную!»

Вежа у відповідь мовчала. Вона стояла, відсторонена й трохи занепокоєна, але в цілому дуже спокійна й упевнена в собі. Вона знала, що це минеться, що ранок для цього молодого ще чоловіка буде зовсім іншим, аніж ніч. Міліцейська машина, ледь пригальмувавши, поїхала далі. Міліціонери сьогодні вже під зав’язку запакувалися клієнтами, тому вирішили не чіпати пристойно одягненого хлопця, який стояв, задерши голову вгору, біля будинку заводоуправління, і голосно спілкувався сам із собою. Головне, він не блював на нову тротуарну плитку — Червоний Дон забльованої плитки не любив.

У готель Рад повернувся на таксі, сил, щоб іти пішки, не лишилося. У холі сиділа лише чергова адміністраторка, чомусь та ж сама, у червоних капцях, й дивилася телевізор.

— Воно існувало, розумієте, — для чогось пробубнів він, згадавши про вчорашній ранковий інцидент із лайном на килимку, — воно там лежало!

Адміністраторка, розуміючи, в якому стані перебуває постоялець, тільки співчутливо похитала головою: звичайно! Він зайшов у бар. Дідько його бери, друга година ночі, а ці дві шльондри продовжували сидіти тут — зовсім самі. Він підійшов і поцікавився ціною на обох відразу. Двісті доларів за годину, не так вже й дорого. Уже біля ліфта, коли розчинилися двері, він ще раз глянув на червоні капці адміністраторки, що вже передчувала великі чайові, — і раптом на нього, як цунамі, накотився ранковий суботній спогад, жахливий сморід людського лайна гігантською хвилею огорнув усе його єство, і дівчата ледве встигли допхати Радика до номера, де його вивернуло в унітаз. Йому було погано, дідько, як же йому було погано, здається, він виблював усе, навіть печінку, навіть серце. Вмившись, він повернувся в кімнату — дівиці, обійнявшись, лежали на ліжку й курили.

— Я не курю в кімнаті.

— Роздягатися? — не звертаючи уваги на репліку, запитали вони.

— Роздягайтеся, — упевнено сказав він і віддав двісті доларів із дарунків Вені. — І давайте без клофеліна й усього такого. Навіщо вам ці неприємності?

Сексу йому не хотілося. Точніше, йому не хотілося ні в кого входити, робити зайвих рухів. Він просто ліг, розкинувши ноги, але дуже довго нічого не виходило, та й дівчата, чесно кажучи, не показували справжнього класу, гарний мінет — це взагалі зараз велика рідкість. Він раз у раз притискав їх до себе, зрештою, заграла їхня професійна гордість, і вони довели справу до кінця. Оргазм був слабеньким, утішливим, він би так сказав.

Він довго потім стояв на балконі, години дві. Не міг заснути і чекав, коли ж, нарешті, піде дощ. Але на вулиці, як на зло, стояла суха тепла погода. Мабуть, подумав він, останні сто грамів віскі були зайвими. Та й дівиці — теж. Хоча ні, дівиці — ні. Тепер він точно знав, що кохає. Напевно. Йому ніхто не потрібний, крім Жені. Це точно. Настав час спати, цей день цілком можна вважати завершеним. Цілком прожитим. Сьогодні зранку його чекали Хріняка, Островський і вся інша хрінотінь. Сьогодні зранку його чекала Вежа.

І чомусь потім одразу:

Так він і заснув.

Тієї ночі йому наснилися парси. Вдягнені у білі шати, з густими чорними бородами, виблискуючи злими очима та ножами, стиснутими в зубах, вони дерлися по гладкій стіні заводоуправління у Вежу до маленького віконця, за яким тихо плакала його принцеса…