Вежі мовчання

ЗНОВУ ВІВТОРОК. ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

Звичайно ж, його турбували думки, притаманні кожній людині, яка потрапила б у таку ситуацію. Хитросплетіння проблем, що раптово звалилися на його чітко організоване життя, у якому раніше не знаходилося місця ірраціональному і непередбаченому, бентежили уяву й вибивали зі звичного ритму. Адже до цього часу у нього все так добре складалося, з ним було все гаразд, йому все подобалося, і він думав, що так триватиме якщо не завжди, то, принаймні, дуже довго, і він сам вирішить, коли повинні настати зміни. Та ось він, уражений смертю батька, приїхав у це містечко і зіткнувся з проблемами, від яких завжди невимушено вислизав. Його, раціонального кравця своєї долі, раптом позбавили часу і простору, а свідомість населили такими чудернацькими снами і марами, що він інколи мало відрізняв їх від реальності. Він немов летів у літаку, що захопили терористи, і це містечко, немов замкнутий простір, нехай і набагато більший, ніж найбільший літальний апарат,

практично щохвилини ставило його перед незнайомим вибором. Вибором, у якому він не знаходив прийнятних для себе варіантів. Усі його професійні й життєві принципи раптом виявилися недієздатними, жорстока реальність розправлялася з ними за лічені хвилини, і йому доводилося шукати щось нове для себе, але дуже часто (мав рацію Перетятько!) його надії намацували лише порожнечу. Він немов кидав у колодязь відро, але раз у раз замість чистої питної води витягав мутний мул… А потім раптово, немов нізвідки, з’явилося чисте джерело, яке подарувало йому радість, — його почуття, його кохання — саме воно виявилося порятунком і надією на майбутнє. Що б не відбулося, думав Рад, що б не трапилося, вона залишиться зі мною, ми будемо разом. Хоча дивно, що він, такий прагматичний і практичний, жодного разу цієї теми у розмові з Євгенією так і не торкнувся. Але чомусь був упевнений — усе станеться саме так.

Адже все життя, думав він, по своїй суті, — це пошук вірної людини. Батьки незадоволені дітьми, тому що вже не бачать у них тих, кого хочуть бачити, тобто своїх вірних дітей, вірних людей, які їх не залишать ні за яких умов. Батьки підсвідомо бояться, відчувають, що їх зрадять і кинуть, приречуть на самотню напівзлиденну старість. Однак і діти давно, певне, з самого дитинства знають, що їх зрадили: зруйновані родини, убогість, відсутність будь-яких морально-етичних або релігійних принципів, виховання і традицій. Суцільна катастрофа, причому почалася вона не сьогодні й не вчора.

Отже, тут, у родині, вірної людини нам відтепер не знайти. І тоді ми вирушаємо на пошуки.

Але дружини й чоловіки з часом теж перестають бути вірними, навколишній світ уже давно не створює жодних передумов для таких подвигів.

І коли вірної людини серед близьких не виявляється, і останні ілюзії втрачено — залишається тільки розчарування, — її починають шукати в інших чоловіках або жінках, намагаючись зібрати по маленькій крихті з десятків і сотень людей. Але ці часточки, навіть якщо їх дуже багато, навіть якщо їх спробувати склеїти, навіть якщо з них можна склеїти не одну, а двох або трьох людей, завжди менше однієї цілої із самого початку людини. Але як могло статися, що люди розпалися, розлетілися на дрібні шматочки? Куди поділися цілі, не тріснуті люди?!

Звичайно, навіть зараз вірними іноді стають від безвиході, від страху, поступаючись логіці життя або збігу обставин, але якщо вже залишатись точним, то це не вірність, а відданість, тобто зовсім інша, більш коротка історія. Адже різниця між вірністю й відданістю саме у часі: вірність ірраціональна, нескінченна й незмінна, відданість же раціональна й обумовлена обставинами та часом. Так, колись вірними людьми народжувались за визначенням, інакше й бути не могло, невірних просто знищували. Напевно, саме у цьому і полягає різниця між тими стародавніми, вже забутими нами часами, що живуть тільки в старих романах і кінофільмах, і нашим, новим часом, де немає місця вірності, тільки відданості. Так і є — від — даний. Даний комусь, а отже, потім — і кимсь.

Рад анітрохи не сумнівався, що Женя за визначенням — вірна людина. Можливо, єдина вірна людина, яку він зустрічав, наскільки він розбирався в людях. Її вірність він не тільки відчував, але й розумів. Йому імпонували її життєві принципи, її непримиренна позиція, навіть, як не дивно, її професія. Вона була цілою, абсолютно цілісною, принаймні, зараз він не міг знайти навіть маленької тріщинки. Він розумів, як йому буде складно, що він — зовсім інший, але любов, так, кохання, от на що, хоч як це незвично для нього, він покладався набагато більшою мірою, ніж на побутову логіку спільного існування двох людей різної статі. Сьогодні він був переконаний, як ніколи, що все складеться вдало і що рішення, прийняте ним, — єдино правильне. І сьогодні ввечері він планував обговорити цю тему, хоча, якщо чесно, навіть недивлячись на близькість, він, як і раніше, боявся цієї жінки. Чи готовий він до того, що кожного дня і кожної ночі над ним братимуть гору? На це питання він ще не готовий був собі відповісти.

Повз нього неслися чорно-сірі пейзажі: розорані поля, голі, мов ті дві повії у номері, дерева, журливе небо. Він їхав на кордон: подивитися, чи правду казав Хріняка про контрабанду, хоча зараз, чесно кажучи, це не мало жодного значення. Але себе потрібно чимсь зайняти. Робити в заводоуправлінні йому однаково нема чого, та й іти туди зовсім не хотілося. Червоний Дон, якщо не відмовить в аудієнції, все одно прилітає із Середньої Азії тільки завтра, не сидіти ж у готелі? Він не звик ледарювати, він звик працювати й заробляти, і потім зовсім було б не цікаво відповідати на запитання, чим же він займався цілий вівторок, хоча, ясна холера, прямого звіту ніхто б у нього не вимагав. Та все ж таки… Отже, кращий варіант — поїхати з міста, начебто і у справі. У гаражі заводоуправління йому видали трирічну «дев’ятку» кольору «мокрий асфальт». Чому цей мишачий колір стали називати саме так, дивувався Рад, що за маячня? Ну, чому тоді немає кольору «сухий асфальт»? Це було б логічно. Втім, не кольором єдиним славні машини. Витративши додатково півгодини, він змусив здивованих механіків при ньому перевірити гальма й кермове управління та виписати папір про те, що машину передано йому без пошкоджень і технічних зауважень — так, про всяк випадок, хоча після вчорашнього візиту до Качанова Рад і був певний, що всі його пригоди у цьому містечку щасливо закінчилися.

Машина для своєї модифікації дійсно виявилася непоганою у керуванні й чудово тримала вузьку нерівну трасу, принаймні, на оптимальній швидкості 110 км на годину. Більше витискати не мало ніякого сенсу — салон починав деренчати й теліпатись, як літак у зоні турбулентності.

Якщо Радик кимсь у дитинстві й мріяв стати, так це гонщиком. Із того самого моменту, коли він перший раз поставив ногу на педаль велосипеда, він зрозумів, що вся техніка на колесах — його мрія. Ніхто ніколи краще за нього серед пацанів не їздив на велику, дринчику або мотику. Він відчував будь-який механізм підшкірним жиром, і в чотирнадцять уперше сівши за кермо батьківської «шістки», послухавши з півхвилини мотор і трохи покрутивши кермом, одразу ж плавно натиснув на педалі газу й зчеплення — і впевнено поїхав. Він любив автомобілі й перегони самовіддано, регулярно дивився «Формулу-1», завжди вболівав за Шумахера, потім за Райканена, Алонсо й Массу, але ніколи — за Хемілтона, який нагадував йому Барака Обаму, такий же капловухий покемон і вискочка.

Пухлина на руці після вечірнього холодного компреса трохи спала, всі пальці ворушилися, значить, ніякого перелому немає, і він цілком міг тримати кермо. Поступово пейзаж за вікном мінявся: все частіше вдалечині проглядалися болота, чорніли уздовж дороги ліси, поля стояли не орані, а сільські хати виглядали усе більше й більше вбогими — типова північ країни, суцільна зона соціальної депресії. Похилі паркани, тотальний бруд і сірість, і, головне, розбита дощенту дорога, асфальт якої перейшов у торований ґрунт, вибоїни і ями. Радик віз із собою двох людей, майже випадкових супутників, яких йому, довідавшись про поїздку, запропонувала Женя.

— Послухай, — сказала вона, — як вдало все склалося! У цьому районі саме зараз працює місія ООН, це мої знайомі. У них проект там. Хочеш, я довідаюся?

Він захотів, чому б і ні? Все-таки їхати з людьми, які хоч трохи орієнтуються, краще, аніж самому, та й у дорозі веселіше.

Тепер керівник проекту, хлопець років тридцяти, сидів поруч, а на задньому сидінні їхала його помічниця. Рад розпитував їх про те, що відбувається на кордоні, але вони з набагато більшим задоволенням розповідали про власні справи. Радику навіть стало цікаво — він зі здивуванням і недовірою слухав їх, але ніяк не міг второпати: невже хтось комусь навіщось у цьому світі ще задурно дає витрачати гроші просто так, в ім’я якихось незрозумілих цілей? Цей факт ніяк не вкладався в його голові, і він увесь час хотів спіймати цих суспільних діячів на невідповідності й загнати запитаннями в глухий кут.

— Проект дуже простий, — розповідав керівник місії, здається, його звали Сашко. — Кожна область України вибирає вісім районів, а у кожному районі вибирають п’ять селищ, п’ять громад.

— А хто ж обирає?

— Райони обирають в обласних адміністраціях, а потім громади самостійно пишуть заяви на участь. Тут, власне, якраз важливі й потрібні їхня ініціатива, їхнє бажання. Потім ми проводимо зустріч з активом села — лікарі, вчителі, депутати сільради — і пояснюємо суть проекту.

— А в чому ж суть проекту, я так і не зрозумів? — Рад і справді нічого не второпав.

— Суть — в активізації діяльності громад, щоб люди для себе самі щось зробили, розумієте? Щоб не залишалися байдужими, намагалися самостійно щось змінити! Європейська комісія й ООН виділяють певну суму грошей, аналогічну суму виділяє бюджет області, а громада повинна написати проект-заявку. Але головне в іншому — п’ять відсотків від усієї суми люди повинні зібрати самі. Наприклад, у цьому селі, куди ми їдемо, хочуть відремонтувати водопровід. Це їм вийде приблизно по сто п’ятдесят гривень з кожного двору. Сума, до речі, для нинішніх місць чимала, самі бачите, як вони тут живуть.

— Ну і як, погоджуються?

— Поки що так. Зараз от їдемо на другу зустріч, на неї вже прийде більше людей. Спочатку, звичайно, селяни хотіли відремонтувати дорогу, але це — величезні кошти, у нас стільки немає. Тому ми віджартувались: мовляв, контрабандисти дорогу розбивають, от за свої кошти нехай і ремонтують.

— Виходить, з одного боку, вони беруть участь у суспільному проекті, витрачають кошти ООН, а з другого боку — контрабандою займаються?

ООНівець насупився.

— Зрозумійте, — розчаровано й тихо сказав він, — тут же не всі контрабандисти. Є вчителі, лікарі, інтелігенція, у них є діти, вони теж ходять у школу й хочуть жити добре й чесно. Але люди ж не винні, що тут нема більше де заробляти, як тільки контрабандою. Заводи всі вирізали на металобрухт, лісгоспи дихають на ладан, роботи ніякої немає. За що жити? От і возять. Але, якщо вам так цікаво, ви краще у місцевих попитайте, я вас познайомлю, якщо хочете.

На це Рад і розраховував, беручи їх у супутники, — на контакт. Хоча, чесно кажучи, якоїсь певної мети у цій поїздці він не мав. Він цілком вірив Хріняці на слово, що тут не кордон, а решето, однак, якщо він уже сюди поїхав, то був не проти побачити щось нове і цікаве, потім можна довго й упевнено про це розповідати колегам і начальству. Так, мабуть, такі враження — ексклюзивний матеріал. Ну, хто ще з його знайомих побував хоча б раз у лігвищі контрабандистів?!

— А можна останнє запитання? — звернувся він до супутників. — Добре, я розумію, місцевим зайва копійка, як, втім, і не місцевим, не зашкодить. А навіщо це ООН та Європі? У НАТО нас готують?

ООНівець подивився на нього, як на прокаженого.

— А до чого ж тут НАТО, скажіть, будь ласка? Є певна програма, вона прийнята міжнародним співтовариством, — «вирівнювання територій» називається. Вони просто хочуть, щоб поруч жили адекватні й прогнозовані сусіди!

Радик, хоча й не побачив між дармовими грошима і добросусідством жодного взаємозв’язку, кивнув головою. Вони вже в’їжджали в село, і псувати стосунки з супутниками не входило в його плани.

— Ми зараз у клуб підемо, там на нас чекають, — сказала жінка, здається, Вікторія, із заднього сидіння. — Поставимо проектор і почнемо лекцію, а ви поки з народом поспілкуйтеся. Я вас із Нелею Григорівною познайомлю, вона географію у школі викладає.

Біля клубу їх зустрів голова сільської ради, хлопець років двадцяти семи у шкіряній куртці, кельні на змійці, турецьких джинсах, гостроносих турецьких же туфлях, втім, усе походження його гардероба недвозначно вказувало на місце придбання — склади контрабандистів, які займали тепер ледве не половину території районного центру. Він гордо називав себе мером, висловлював усіляку повагу приїжджим, після лекції навіть запросив на врочистий обід у ресторан, а поки попросив розташовуватися на свій розсуд.

Неля Григорівна виглядала цікавою жінкою, дуже жвавою, товариською, з багатою мімікою й лексикою, вона говорила дуже правильною, як вона сама сказала,

«радянсько-російською мовою» й цілком була обізнана щодо місцевого життя-буття.

— Так, — розповідала вона, — так усе і є, як ви кажете! Абсолютна правда! Знаєте, як у нас державний кордон охороняють? У кожному селі поруч із кабінетом голови сільради — кабінети дільничного міліціонера й прикордонника. Він дільничний, розумієте? Коли контрабанду везуть, його ніколи у селі немає. Їде, розумієте-бо, на обхід кордону! Ви його будинок відразу тут помітите, о-от-такий домина здоровий! І паркан височенний! — В її словах чувся сарказм, але не чулося осуду. — У нас цією справою чоловік десять керують, усі, між іншим, депутати сільради, шановані люди. Без них ми б давно вже померли без роботи. Я теж за їхню партію голосувала.

Вона не боялася говорити. Навіть не поцікавилася, звідки він і навіщо запитує. Очевидно, це була настільки загальновідома й доступна інформація, яка циркулює на побутовому рівні, що до неї звикли й давно не вважали якимсь секретом. Ні тут, ні в іншому місці. Ця величезна дірка на кордоні виявилася дійсно окремою маленькою державою в державі, якій дозволяли жити так, як вона хоче, нехтуючи законами й усім іншим. Хтось тут заробляє величезні бабки, подумав Радик. Божевільно величезні бабки!

— А як це зазвичай відбувається? — поцікавився він.

— Так і відбувається: з Одеси через усю країну везуть турецькі товари, а з Росії, прямо от із залізниці розвантажують — китайські. На вантажівки — і вперед!

— Вночі?

— Чому тільки вночі? Можуть і вдень. Яка різниця? Відповідно до виробничої необхідності! — пожартувала вчителька. — Ви мені пробачте, мені час у клуб, там, здається, ваші вже починають.

— А найближче до кордону село далеко звідси?

— Ні, кілометрів десять прямо цією дорогою. Ложковичі називається.

Ці десять кілометрів Радик долав хвилин сорок, такими розбитими дорогами він ще не їздив. Здається, він пересувався уздовж державного кордону, але про це можна було тільки здогадуватися, жодних позначень він не побачив. А от і село, будинків сто, не більше, хати розташовані усі на пагорках. Певно, навесні тут добряче заливає, здогадався він, посміхнувшись, і для контрабанди — не сезон. Навпроти, теж на пагорках, певно, вже по інший бік кордону, він побачив ще один населений пункт і залізничну станцію. Він повільно проїхав вулицею, розглядаючи обличчя людей. Нетипові, до речі, обличчя: довгі, темно-русяве волосся, великі вузькі, трохи гачкуваті носи, тонкі непомітні губи. Селяни стояли гуртами біля дворів, про щось розмовляли, лузаючи насіння, і косо поглядали в його бік. Зачіпати не намагалися, але очевидно, що чужий їм не дуже подобався. Жінки взагалі відвертали обличчя, усім своїм видом демонструючи, що він тут не до речі.

Радик уже було хотів повертати назад, нічого цікавого він не виявив, як раптом почув якийсь дивний наростаючий шум. Селяни миттєво почали ховатися у двори, забирати з дороги свої старенькі велосипеди і тачки, запинати штори на вікнах, на їхніх обличчях явно читалося занепокоєння. Буквально за хвилину село немов вимерло, навіть з городів люди повтікали до хат. Радик зупинився посеред вулиці, вийшов з машини й прислухався: шум, що вже переходив у ревіння, долітав з боку кордону. Невже дійсно колона танків? — згадав він слова Хріняки і сам аж посміхнувся від такої недоладної думки. І тут він побачив, як хтось його наполегливо кличе — бабця у ватнику й кирзових чоботях стояла, спираючись на ключку, біля кривих воріт і настійливо махала рукою. Вона нічого не говорила, тільки енергійні, розпачливі жести: сюди, сюди, скоріше сюди! Він зробив крок, але зрозумів по її рухах, що потрібно не йти, а їхати. Він швидко підігнав до паркана машину, але бабця прошепотіла: «Ближче до воріт, ще ближче!» — і він під’їхав практично впритул. Стара потягла його за собою — ревіння ставало все більш шаленим — і вона злякано крутила головою, придивляючись до вулиці. В її очах жив справжній страх, навіть паніка, тому Рад беззаперечно ввійшов за нею у хвіртку, а потім і в хату, якщо цю древню криву будівлю, звичайно, можна так назвати. «Сідай!» Він сів на грубий низький табурет і став прислухатися. Ревіння наростало. Скло й стіни хати тремтіли, здавалося, ще трохи — і вона розсиплеться на друзки. Радик подивився на бабцю: та, певно, остерігалася того ж — стояла, щільно притулившись худим немічним тілом до стіни, немов це могло врятувати будівлю, і напружено прислуховувалася. Тепер по звуку він зрозумів, що йдуть важкі вантажівки, скоріш за все, «Урали», і що їх дуже багато. Нарешті, ревіння досягло свого апогею. На величезній швидкості колона мчала по вулиці, прямо через центр села: попереду їхав «бобик», за ним — важкі вантажівки. Радик, акуратно піднявши краєчок старої запраної фіранки на вікні, почав їх було рахувати: одна, дві, три, десять, сімнадцять, двадцять, але збився. Почав ще раз — одна, дві, три, але який у цьому сенс? Їх було багато, дуже багато, і бабина хатинка разом із нею продовжувала тремтіти, а скло дзвеніло, як під час бомбардування. Нарешті, залишивши хмару пилу, ревіння почало віддалятися. Бабця перехрестилася на ікону Спасителя, зітхнула й запитала, чи питиме він молоко.

— Ні, дякую. — Молока він терпіти не міг з дитинства. — А хто це їхав? — задав він дурне питання.

Бабця коротко зітхнула, похитала головою й промовчала. Мовляв, а то ти не знаєш? Дійсно, дурне питання.

— І часто вони так їздять?

— Та майже кожного божого дня.

— А вночі?

— Можуть і вночі.

— Ну, спасибі вам!

— Та нема за що, синку! Тільки ти тепер швидко звідси їдь. Додому рушай, ніде не зупиняйся! — Тепер вона стояла біля печі й ворушила совком вугілля.

Він придивився до старої краще: та була чимось невловимо схожа на Бабу Ягу, і, зважаючи на навколишні глухі ліси й усі ці легенди про контрабандистів, Рад не здивувався б, якби тепер вона спробувала його засмажити на листі.

Ще сорок хвилин пішло на те, щоб повернутися, він ледве встиг до званого обіду.

З усього було видно, що цей ресторан належить мерові: офіціанти могли запросто зламати собі у поклонах хребта, намагаючись обслужити їхній столик, та й розмови у них — Рад тримався з насторогою — були свійські, як у хазяїна з підлеглими. Схвильований тільки-но побаченим у Ложковичах, він їв мовчки, здебільшого слухав, лише інколи додаючи репліки до загальної розмови — за офіційною версією, він вважався співробітником місії ООН із Києва. Роль давалася йому невимушено, Сашко й Вікторія виявилися людьми говіркими, і голові сільради нудьгувати не довелося. Вони жваво обговорювали проект і реакцію мешканців села і сходилися на думці, що все пройшло надзвичайно вдало. Мер був дуже задоволений: відремонтувати водопровід у найближчі три роки він і не мріяв, а тут гроші падали просто на голову. «У крайньому разі, якщо селяни всіх грошей не дадуть, зберу зі своїх бійців, — міркував він. — Сума, у принципі, дріб’язкова». Тобто проект йому подобався. Але, як би хто цього не хотів, якщо ви перебуваєте в місці з певною репутацією, рано чи пізно розмова про цю репутацію обов’язково зайде.

Однак мер говорив на тему контрабанди так само невимушено, як і про водопровід. Радик з іронією зауважив, що той спочатку презирливо називав контрабандистів «вони», потім перейшов на гордовите «ми» — і навпаки, начебто ніяк не міг визначитися, відокремлювати себе від корсарів кордону і соромитися чи розповісти так, як є, — і пишатися. Втім, за столом усі чудово розуміли, що і як тут відбувається. Інакше хто б його сільським головою обрав?

— Вони ж нічого забороненого не возять! — запевняв мер. — Ми ж тільки шмотки! Людям же треба якось дітей годувати, ми ж розуміємо, що до чого!

— А як і коли це зазвичай відбувається? Певне, завжди вночі? — поцікавився Рад.

— Уночі, коли ж іще! — Меру явно сподобався такий підвищений інтерес до тонкощів справи. — Тільки вночі! Удень як поїдеш? Прикордонники, міліція, усе перекрито, а вночі можна, звичайно, проскочити. Прикордонники у нас — професіонали, миша повз них не прошмигне! — запевняв мер. — Але відстані тут великі, демаркація кордону відсутня, кругом ліси, болота, та й за всіма ж не вженешся! Та й техніки у них обмаль. А ці, — мер махнув головою кудись у бік офіціантів, — їдуть, як правило, дуже швидко, з вимкненими фарами, велика колона вантажівок одразу, машин сорок-п’ятдесят, попереду джип із приладом нічного бачення, як у військових. Вищий пілотаж! Як ти їх зупиниш? У цей час на вулицю краще не виходити й свої транспортні засоби з дороги прибирати — зметуть, роздавлять, навіть не зупиняться. Такі у нас правила!

Тут Радик, нарешті, зрозумів, чому селяни в Ложковичах так швидко повтікали, почувши ревіння «Уралів», і від яких неприємностей його врятувала Бабця Йожка. Ух ти, подумав він, і холодок пробіг по хребту, годину тому він міг загинути ні за цапову душу під колесами вантажівок контрабандистів!

Їжа була, чесно кажучи, у ресторані мера не дуже: чи то вода погана, чи то готувати не вміють. Але й на тому спасибі. Назад він мав їхати сам, ООНівці залишалися на ніч, тому Рад поспішав попрощатися, але попрощатися ніяк не вдавалося: розмови, розмови, розмови, все, як завжди, люблять же у нас поговорити! Щоб припинити цей словесний фонтан, він вирішив поставити запитання більш конкретно, хоча правильну відповідь знав наперед.

— Ну, а з «рисовими мішками» як тут у вас справи?

«Мішками з рисом» називалися на сленгу контрабандистів і прикордонників нелегали, Радик знав це від свого знайомого військового, близького до цих кіл. Меру питання дуже не сподобалося, що легко прочиталося по виразу обличчя: він увесь скривився, почав було відповідати, а потім збився, усвідомивши, що наговорив зайвого.

— Це ви про що запитуєте? Ми продукти з Китаю не завозимо! — гнівно відрізав він і замовк.

Радик вибачився і, нарешті, зміг безболісно розпрощатися — після такого запитання його ніхто вже не вмовляв посидіти і випити «на коня».

У результаті всіх цих подій до міста Рад повертався затемна: здивований, вражений і прозрілий. Він взагалі-то здогадувався, що справи на кордонах країни можуть йти трохи інакше, ніж про це розповідає уряд, але щоб вони йшли настільки інакше, він навіть не міг собі уявити! По суті, це дійсно окрема держава, яка жила за своїми законами й плювала на владу з великого пагорба. Треба ж! Вузька дорога часто кружляла, і він укотре вже згадував європейські автобани та й просто звичайні дороги — крім того, що рівні й зручні в користуванні, їх ще й будували прямими. Чому в нас усі дороги, як зашморги, адже це, крім усього іншого, неекономно, обурювався він за державу. Попереду, не поспішаючи,

теліжилася вантажівка, здається, ЗІЛ. Рад кілька разів намагався його обігнати, але ЗІЛок, навіть без світлових попереджень, одразу різко хитав кузовом і загороджував дорогу. Радик матюкався й сигналив, але змушений був змиритися й чекати, поки, нарешті, або вантажівка зверне вбік, або її водій змилостивиться і візьме праворуч. Позаду начебто ніхто не їхав, і Рад, тримаючи дистанцію, продовжував міркувати про унікальності прикордонного життя. Раптом ЗІЛ почав різко гальмувати й розвертатися, та у Рада цілком вистачало й дистанції, і часу, щоб спокійно скинути газ. Відразу ж він відчув несильний поштовх у багажник — у дзеркальці заднього виду із суцільної темряви звідкілясь з’явився «бобик», який упевнено притискав його до вантажівки. ЗІЛ уже встиг повністю перегородити дорогу поперек, а з-за «бобика», що, відчепившись, обійшов «дев’ятку» ліворуч, із темного узбіччя, з хащів вирулював здоровенний КрАЗ, який набирав швидкість і явно йшов на таран. Розмірковувати було ніколи, і варіантів практично не лишалося — максимум півхвилини, і його «дев’ятка» могла перетворитися у залізний корж між двома вантажівками. Що там на узбіччі, що там у кюветі, Радик не бачив. Попереду стояв, перегородивши шлях, ЗІЛ, позаду набирав швидкість КрАЗ, а зліва, не поспішаючи, під’їжджав «бобик», із вікна якого раптом висунулася голова, потім рука й щось у руці. Куля, на щастя, потрапила у бічне дзеркальце, і Рад, не гаючи часу, відразу ж задом стартонув начебто назустріч, прямо на таран КрАЗу. Все це відбувалося миттєво, у лічені секунди, і, напевно, такий його маневр не входив у плани нападників. КрАЗ — машина не маневрена, на це Радик і розраховував, намагаючись якось проскочити повз вантажівку. КрАЗ, розгадавши маневр «дев’ятки», спробував перегородити шлях, і це йому майже вдалося, але Рад збив його з пантелику, раптом знову різко загальмувавши. Він зробив свій улюблений «поліцейський розворот» і, лише трохи зачепивши невідоме і від того ще більш небезпечне узбіччя, промчав повз КрАЗ, який не встиг закрити цю шпарину всього-на-всього на якусь мить. Якби йшов дощ і було мокро, Рад напевно б перевернувся, але йому пощастило. Поки «бобик» об’їжджав КрАЗ, він уже давно розвернувся і полетів назустріч голові й руці, які знову висунулися з вікна «зеленого чудовиська», як він жартома інколи називав ці безглузді сільські джипи. Пістолет ще двічі чи тричі безуспішно ляснув кудись у темряву. Рад по тій же траєкторії обігнув неповороткий КрАЗ, який замість того, щоб заблокувати проїзд, навіщось почав здавати назад, і помчав назустріч ЗІЛу, водій якого, не розібравши, що ж відбулося, вискочив на дорогу. За ним Рад і погнався. Він врубив дальнє світло, з усієї сили натиснув на клаксон — і переляканий мужик, кинувши монтувалку, стрибнув у кювет. Шлях був вільний. Він акуратно об’їхав по узбіччю осиротілий ЗІЛ, притиснув педаль газу до самої підлоги й не відпускав її з такого положення, мабуть, аж до міста. Хоча у цьому, звичайно ж, не було ніякого сенсу — ніхто із тих трьох автомобілів не наздогнав би його за жодних умов. Він не мав часу розмірковувати, що і чому тільки-но відбулося, чи всі живі й хто все це затіяв. Його могли атакувати контрабандисти, але це також могло бути й продовженням усієї історії. Втім, це могли зробити і ті, й інші, зрештою, тут усе дуже тісно пов’язано, тут усі родичі або куми, як розповідав Качанов, це якийсь кланово-хутірський край. Тому, з огляду на перетинання інтересів, вони могли домовитися між собою й… Одне не викликало сумнівів — його хотіли вбити. Навіщо? Для чого? Кому, зрештою, це потрібно, кому він тепер перейшов дорогу? Помста Хріняки? Ну, так це ж не він його вивів на чисту воду! Червоний Дон? Дурниці. Чоловік Євгенії? У-ух!!! Контрабандисти? Але навіщо?! Отак роздумуючи, він і в’їхав у місто. Кому розкажи, ніхто не повірить, скажуть, вигадуєш, хвастаєш, як рибалка величезною пійманою рибою! Ніхто, крім Жені. Він, нарешті, звернув увагу на мобільний, що давно миготів зеленим вогником смс. «Я у Льва. Островського вбито. Мені страшно! Приїдь, якщо можеш». Він з’їхав на узбіччя й ще раз перечитав повідомлення. Йому теж стало страшно. Точніше, дуже страшно. Не роздумуючи, він набрав номер Качанова. Полковник швидко взяв слухавку й підтвердив, що так, це правда: Веніаміна Островського знайдено сьогодні вранці у його заміському будинку з простреленою головою. Родіон розповів Качанову про те, що трапилося на дорозі, і той здивувався його безтурботності.

— Навіщо ви взагалі туди поїхали?

На це питання у Рада не було зрозумілої для полковника відповіді, він просто промовчав.

— Знаєте що, — сказав Качанов, — їдьте-но зараз у готель і лягайте спати. Я розпоряджуся, щоб вас цієї ночі постерегли. Наламаєте ще дров! Де вас зустріти моїм бійцям?

— Біля заводоуправління, у гаражах. Приїду туди за годину.

Звісна річ, ні до яких гаражів він не поїхав. Рад вже нікому не вірив. Він підрулив до готелю, зібрав речі, забрав у адміністраторки в червоних капцях рахунок і швидко попрямував до таксі. Він назвав водію адресу квартири, де вони зустрічалися з Женею у неділю, — єдина адреса в місті, яку він точно знав, але, трохи не доїжджаючи, вийшов, пересів у маршрутне таксі, що прямувало в протилежному напрямку. Доїхавши майже до кінцевої й, нарешті, одержавши на мобільний повідомлення від Жені з точною адресою Льва, у результаті всіх своїх блукань за годину він дістався потрібного району, приватного сектора. Номер будинку був третій, але він вийшов метрів за двісті від початку вулиці й, не бажаючи світитися біля парадної хвіртки, пробрався через городи. Потихеньку знайшов дірку, що вела із садиби у двір — ні собаки, ні іншої живої живності, навіть курей, у Льва, звісна річ, не водилося, тільки коти, — і прослизнув непоміченим, «…без шуму та пилу». Звичайно ж, украй незручно робити такі забіги у костюмі, модних туфлях, із портфелем і пластиковою валізою на коліщатах, це виглядало трохи кумедно, але він зміг би розпрощатися зі своїми улюбленими речами тільки на смертному одрі. Темний незнайомий двір — і за хвилину Рад, залишивши валізу під яблунею, заглянув у відчинене, як завжди, вікно кухні. Світло горить, але нікого не видно. Здивований, він підстрибнув, підтягнувся на руках і вліз усередину. Тиша, навіть музики немає. Його уява відразу намалювала картину, на якій Євгенія і Лев ніжаться у ліжку, і він, змоклий і розлючений від ревнощів, тихенько прокрався в глиб будинку, по черзі відчиняючи двері кімнат. Зала — нікого, розкидані на дивані ковдри й подушки, тихий, весь у пилюці телевізор, у кутку — гітара. Кімната праворуч — звалище непотрібних речей, старі меблі, журнали на підлозі, поламані стільці. Наступні двері, ага, ось і спальня! Велике ліжко, купа ковдр, під ними явно хтось є. Він підкрадається навшпиньках, тихенько піднімає край ковдри — Женя! Вона мирно спить, у кутику рота засохла слинка. Він обмацує руками ліжко, заглядає під ковдру — нікого немає, лише теплий звабливий запах жіночого тіла. Квіточка розплющує очі, сонно жмуриться, посміхається й простягає до нього свої пелюстки: «Коханий, ти все-таки прийшов!» — «А де Лев?» — насторожено запитує Рад. «Не знаю! — посміхається Женя. — Ти — Король! Ти прийшов! Ти не злякався!» — на що Радик думає, що прийшов він якраз тому, що злякався, і, насамперед, за себе, але, природно, не озвучує своєї думки, а швидко знімає з себе одяг і пірнає під ковдру. Ох, яка ж вона тепла! «Квіточко моя кохана!» — шепоче він і підбирається до її надзвичайних, її чудових грудей. Який сосок! Вона віддається йому напівсонно, із млістю й бажанням, із тихими стогонами захвату, і він опиняється на сьомому небі від щастя. «Чому так говорять, чому саме на сьомому? — думає він. — Треба б запитати у Льва. Він гуру, він усе знає!» Який він вдячний цій людині, так, саме цій людині, котру він буквально щойно ледве не прибив у нападі ревнощів!

Він зателефонував Качанову, подякував за турботу, вибачився й сказав, що керівництво холдингу, зважаючи на обставини, наказало йому терміново виїхати з міста. Качанов, нібито розуміючи, підтакував і, вочевидь, іронічно посміхався очима, але цього Радик, звісна річ, бачити не міг, тільки відчував. Відчував, що він — маленька мишка, а кілька великих котів, немов бавлячись, змагаються між собою, який же проковтне його першим.

За свою дрібну роль у цих небезпечних для життя іграх, яка спочатку видалася йому якщо не головною, то хоча б видатною, він затаїв образу. З тих, що періодично виникають у кожного найманого співробітника стосовно роботодавця. Співробітникам час від часу здається, що з ними поводяться недостатньо справедливо, тому вони й сердяться — доти, доки їх не похвалять або не підвищать зарплатню. Дійсно, ображатися по-справжньому Радику було ще зарано — попереду на нього у Києві чекав розбір польотів. Від тих висновків у великій мірі й залежало, наскільки високо оцінять тутешні його подвиги. Його ж бо, вважай, кинули тут напризволяще! Та гарантія підвищення по службі Радика цілком улаштувала б. Плюс, звичайно ж, компенсація так званих «представницьких витрат». До того ж, Островський був мертвий, і про всі свої обіцянки можна сміливо забути, гроші залишити собі, а це вже був чималий плюс.

Подробиць смерті Островського Женя знала не більше, ніж повідомив Радику Качанов. Єдине, чому він здивувався: основна версія — самогубство, незважаючи на те, що пострілів пролунало два. Джерело Євгенії повідомляло, що нібито перший раз Островський вистрілив собі в груди, але в серце не влучив, а вже другий постріл зробив прямо в рот, ще й так невдало, що мозок розлетівся по всій стіні, оббризкавши коштовну картину якогось відомого місцевого художника, через що джерело, великий шанувальник мистецтва, дуже переймалося.

— Ну, добре, що хоч не у вежі підвісили! — невесело пожартував Рад.

— А як ти з’їздив? Довіз моїх ООНівців?

— Так, все гаразд, — він не хотів засмучувати її своїми безглуздими пригодами. — Кордон, я тобі скажу, на замку! — Радик іронічно пхикнув.

— Ти молодець, що туди поїхав. Навіть я туди не наважувалася носа сунути. Небезпечні місця.

— Та ні, все нормально, нічого такого. Заробляють люди гроші, а що їм там ще залишається робити? До речі, Квіточко, ти казала, що в тебе є для мене парабелум?

— Є. Ти знаєш що-небудь про НДІ, що його Червоний Дон прибрав до своїх лап позаторік?

— Ну, не більше, ніж із твоєї статті! А що?

— Я цією темою вже рік займаюся. Мені вдалося розкопати дуже цікаву річ: уся документація щодо заводу й нового обладнання, у тому числі й вантажів подвійного призначення, насосів цих, ніяк не можу запам’ятати їх правильну назву, ретельно копіюється й комусь передається.

— Кому саме?

— Я думаю, що Червоному Дону, більше нема кому. Я зустрічалася з колишнім головним конструктором інституту, з ним Червоний Дон не дуже справедливо вчинив, він мені це і розповів.

Радик подумав, що не дуже давно Перетятько, просторікуючи про роль здорового глузду в житті й розвитку сучасного українського суспільства, вже згадував про щось подібне, але він великого значення цьому тоді не надав.

— І що це може означати?

— Це може означати те, що якщо в когось є можливість безперешкодно перетинати кордон — без митниці, без прикордонників, — то десь в іншій країні вже уважно ці креслення вивчають і проектують аналогічний завод.

— Ну то й що? Нехай собі проектують. Проектувати — це одне, а побудувати — зовсім інше.

— Ти не розумієш! Звичайно, спроектувати завод і побудувати, і навіть краще побудувати, ніж наш, можна. Але це забере багато часу й багато грошей. А маючи на руках усі креслення й під рукою — фахівців, усе це зробиться в три рази швидше й дешевше.

— Добре, згоден. І що далі?

— А далі те, що випускатимуть вони таку ж саму продукцію, як і наше підприємство, тому що всі креслення насосів, у тому числі й цього, який для виробництва ядерної бомби може використовуватися, так званий вантаж подвійного призначення, у них на руках. І ринки збуту — значно ближчі й доступніші.

— Ти Середню Азію маєш на увазі?

— Не тільки. А якщо слідом за нашими провідними конструкторами, які вже, певне, давно там, виїдуть і кращі інженери…

— Так хто ж їх туди відпустить?! Їм Червоний Дон голови повідриває!

— Ти що, так нічого і не зрозумів? Червоний Дон їх усіх і відвезе!

— І принцесу?! — чомусь запитав він.

— Яку принцесу, Раде? Про що ти думаєш? Я тобі триндичу про те, що через рік, максимум — через два, від нашого заводу нічого не залишиться, тільки верстати, які поріжуть на металобрухт! І двадцять тисяч людей підуть на вулицю, тобто шістдесят тисяч людей — їхні родини — залишаться без засобів до існування!

Рад після своїх автогонок на виживання й гарячого ніжного сексу важко сприймав слова. Йому нестерпно хотілося спати. Але, зрештою, до нього почав доходити зміст сказаного, і він здивовано заворушився під ковдрою. Дідько, адже це означало, що якщо верстати залишаться без робітників, робітники — без роботи, завод — без продукції, то холдинг — без заводу й прибутку?! Кому тоді буде потрібна вся ця його метушня?!

— Хвилиночку, Квіточко, — він піднявся на лікті. — А з чого ти вирішила, що ми залишимося без ринків збуту? Ми що, без Червоного Дона не впораємося?

— Якщо він де-небудь не створить нове конкуруюче підприємство, то цілком упораєтеся. Ти ж сам знаєш, що наша продукція не має аналогів. Але якщо він збудує завод, то ви вилетите в трубу. Він вас зжере, навіть не подавиться. Він же монстр!

Дійсно, Червоний Дон товаришував не тільки з усіма послами середньоазіатських країн, але й з усіма їхніми довічними президентами, або як їх там називають.

— Сумно!

— Не те слово. — Щоки Жені образливо палали. — Але мене, чесно кажучи, хвилює не стільки прибуток вашого холдингу, скільки доля співробітників підприємства. Місту завдадуть жахливого удару, ти навіть собі уявити не можеш, що станеться, скільки людей залишиться без роботи!

— Ти перейматимешся долею цього міста, яке не дало тобі щастя, навіть якщо завтра поїдеш із нього назавжди? Начхай!

— Перейматимусь! — Вона переконано кивнула головою, але Рад, як завжди, дивився лише на груди. — І начхати, як ти кажеш, не можу. Я тут виросла, і у мене тут, крім поганого, було багато прекрасного. Навіть якщо я завтра й поїду!

— То що ж робити?

— Давай поміркуємо. До завтра ще є час.

Дідько, подумав Рад, адже я хотів запропонувати поїхати завтра зранку! Певно, нічого не вийде, і доля черговий раз викладає пасьянс так, що доведеться затриматися й виконати свій план до кінця. Тобто зустрітися з Червоним Доном у тому числі, на чому чомусь наполягав по телефону Івченко. «Навіть можеш не думати повертатися до Києва, поки не зустрінешся з Донцем! Це дуже важливо!» Та що в тій розмові після всього, що трапилося, і того, що він дізнався, може бути важливого?! Проте нові обставини, та ще й підкріплені документами — Женя вивалила перед ним на стіл цілу купу своєї багатомісячної роботи, — трохи змінювали ситуацію. З висновками поспішати зарано, можливо, усе не так погано, журналісти завжди схильні перебільшувати й узагальнювати. У будь-якому разі, потрібно розібратися.

— Ой, а що це в тебе з рукою? Вона вся напухла!

— Бандитська куля! — пожартував Рад. — Дурниця, вдарився невдало.

Дивно, він розповів цій жінці, певне, про найпотаємніше, найважливіше, найінтимніше, практично про все своє життя, — і навіщось приховував усе, що з ним траплялося у цьому місті. І в цьому не було, як із мамою, бажання вберегти від зайвих хвилювань. Він елементарно боявся. Так, боявся, що те, чим він займається, якими справами — хоча, здавалося б, нічого такого особливого, але все-таки, все-таки! — може відштовхнути Женю від нього, показати з іншого, сірого боку. І він цей сірий бік свого життя ретельно маскував і приховував, незважаючи на те, що Женя начебто була з ним абсолютно щира, довіряла на всі сто відсотків. Але яка ж це все-таки велика спокуса — вчинити так, як це показують у шпигунському кіно, тобто разом узятися за розслідування, протистояти поганим хлопцям і вийти з гордо піднятою головою переможцем із усіх колотнеч, винищивши у фіналі зло в зародку! Хепі-енд!!! Але у тому-то й вся справа: якщо в зародку, то він зовсім не був упевнений, що якась тінь, якась темна крапля не впаде на його білосніжну сорочку. Тому він мовчав і чекав, коли це все скінчиться і вони, нарешті, поїдуть звідси — і згодом забудуть про все.

— Цікаво, — подумав він уголос, — якби ми раптом одружилися, як звучало б наше спільне подвійне прізвище? Вусаті Чудеса?

— Краще Чудесні Вуса! Дуже підходить! Ходімо, знайдемо Льва, — попросила Женя. — Він, певно, у бібліотеці. Бо їсти сильно хочеться.

Рад погладив її по животу. Треба ж, колись він теж саме так от сидів у такому ж жіночому животі своєї мами маленьким живим камінчиком, а навколо відбувалися якісь події, тривало життя. Йому було дуже складно в дитинстві уявити, що до його народження життя було можливе, це здавалося неймовірним і не піддавалося осмисленню.

Зварили пельмені, Женя зробила салат. Пити алкоголь не хотілося, тому вихилили тільки пляшку якогось червоного вина. За їжею Радик згадав розмову про борщ, точніше, про походження цього слова, і запитав Льва, чи не знайшов він відповіді на запитання, чия ж все-таки ця страва, споконвіку українська чи завезена, іранська, як і саме слово?

— Думаю, у тому вигляді, у якому ми його зараз їмо, із цими інгредієнтами — це, безумовно, наша, українська страва, — відповів Лев. — Свій висновок базую на одній простій речі — кожен етнос має свою біогеографічну матрицю. Тобто я хочу сказати, що там, де етнос живе, ця місцевість його й формує. Знаряддя праці, типи житла, їжу, фольклор, мову. Оце все, що навколо нас — трава, дерева, поля, річки, все, що росте, все, що тут живе, — і є наша матриця, наша батьківщина, лісостеп. Виходить, український борщ, у якому плаває те, що тільки тут росте й живе, є істинно український продукт. Адже хто знає, який борщ їли тисячі років тому стародавні іранці, що у ньому плавало? Напевно ж, щось інше!

— Виходить, наш борщ — це наша батьківщина. Чудово, мені подобається! Але зараз основна частина людей живе у містах, а борщ не змінюється!

— Абсолютно правильно, сам борщ не змінюється, як і спосіб його приготування. Є ж ще й кулінарні книги, і усна передача досвіду поколіннями. Женю, от ти, наприклад, умієш варити борщ?

Женя хитнула головою — ні.

— Ну, Женя — це далеко не середньостатистичний випадок. Образно кажучи, поки більшість українських жінок уміє смачно готувати борщ, можна вважати, що етнос існує. А що стосується міст, то тут ти маєш рацію. Коли люди жили серед природи, вони досконало знали назви кожного дерева, кожної травинки. Вони чудово знали всі течії річки, коли і як вона розливається, зазнач, без усяких там метеослужб. А сьогодні навряд чи хтось, крім студентів-біологів, зможе ідентифікувати хоча б п’ять травинок на сусідньому лузі.

— Зате більшість, особливо молодь, чудово орієнтується в сучасному світі, Інтернеті, техніці.

— Одне іншого повинно не виключати, а доповнювати. Але це в ідеалі, а його, як казав товариш Вольтер — правда, про досконалість, але різниці немає, — не треба боятися, ми його ніколи не досягнемо. Знаєш, чому люди, коли виїжджають на природу, смітять?

— Тому що свині.

— А чому вони свині?

— Виховання таке — свиняче.

— Саме так. Виховання й освіта. Вони не освічені, тому й смітять. Вони живуть на асфальті й прекрасно обізнані, як називаються вулиці їхніх міст, марки автомобілів, куди їдуть тролейбуси й так далі. А коли потрапляють на природу, то вони опиняються в незнайомому, а значить, ворожому світі. Це, звісна річ, сприймається на рівні підсвідомості. От вони сидять на березі річки на травичці, й максимум, що їм відомо про це місце — це назва річки й білого дерева в цяточку. Ну, може, крім берези, вони ідентифікують ще дуб, клен, липу, тополю, горобину, вербу або каштан, тобто те, що росте в місті. І все! Інша природа їм ворожа й незнайома, крім їжачків, яких вони, якщо побачать, заганяють до смерті, показуючи діткам. А птахи? Чи багато птахів ми знаємо?

— Небагато. Та й навіщо? Цвірінчать собі — і добре!

— І от це незнання, що тягне за собою підсвідому ворожість до природи, і штовхає людину на те, щоб позначати територію, на якій вона перебуває. Кинув пачку «Мальборо» — о, знайома річ. Кинув під кущ пляшку кока-коли — нехай лежить для орієнтиру червоним папірцем догори, поставив пляшку «Столичної» — знайомі символи, і так далі. За дві години люди, що приїхали в незнайоме місце, у такий спосіб позбуваються підсвідомого страху чужої території. Не таблички ж з назвами вулиць їм там вішати!

— По-моєму, це ти занадто глибоко копаєш. Мені здається, люди просто егоїстична наволоч за своєю натурою, тому так і відбувається.

Заснули тихо, без пісень, і спали мирно, майже без снів. Перед тим як лягти, повертаючись у спальню з ванної кімнати, Радик роздивився гітару Льва. Нічого особливого, інструмент як інструмент, як усі інструменти. Цікаво, як йому вдається на ній придумувати такі пісні?

Сон йому наснився короткий, знову про потяг, точніше, про електричку. Тільки цього разу вже він підсідав на якійсь станції, повільно так заповзав у вагон, дуже важко, немов був немічним дідом і сили покинули його. Але ні, на вид уві сні він виглядав навіть набагато молодшим, ніж зараз, років, напевно, вісімнадцяти, мало не підліток. Одягнений у яскраво-червоний, як у Міхаеля Шумахера епохи «Феррарі», гоночний костюм, обклеєний яскравими рекламами, у такій же стильній бейсболці. Він відчинив двері, увійшов у вагон і побачив, що там сидять лише маленькі дівчатка. Всі поголовно світловолосі, окаті, як Марійка Донець, його маленька принцеса: сидять сумирно, спинки прямо, як у школі, й гучно йому аплодують. Він посміхнувся, пошукав очима вільне місце і, не знайшовши, ліг прямо у проході. Тоді всі принцеси, а вони всі були саме принцеси, сон не залишав у цьому ані найменших сумнівів, почали лягати на брудну підлогу. Вони казали: «Родіончику-Акордіончику, всемогутній чарівнику із країни Оз, проспівай нам, будь ласка, пісеньку, ми так хочемо спати! Нам тут так страшно й самотньо!» Він спробував був повернути їх на місця, але тут у вагоні згасло світло й подув вітер, і всі принцеси втиснулися одна в одну, а він потихеньку заспівав: «Рыцарь в латах ускачет — плачь, девушка, плачь…»

Вночі надворі дійсно здійнявся сильний вітер. Він зірвав останні листки, гучно гойдав гілки дерев, повітря стало холодним, небо затягло хмарами — явно збиралося на дощ. Золота осінь закінчувалася, останнє тепло відходило, і попереду на всіх чекали шість місяців мряки, холодів та зими.