Вежа блазнів

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Стінолаз, що сідав на дзвіницю костелу, розполохав граків; чорні птахи злетіли з гучним карканням і почали ширяти донизу, на дахи будинків, обертаючись у повітрі, ніби клапті сажі, які з пожежі відносить вітром. Граки мали чисельну перевагу й не давали так легко зганяти себе з дзвіниць. Вони ніколи не капітулювали би перед звичайним стінолазом. Але це не був звичайний стінолаз, граки зрозуміли це відразу.

Сильний вітер дув над Вроцлавом, гнав темні хмари з боку Шленжі, під поривами вітру бралася брижами сіро-синя вода Одри, розгойдувалися гілки верб на Солодовому Острові, хвилювався густий очерет поміж старицями. Стінолаз розкинув крила, скрекотом кинув виклик гракам, які кружляли над дахами, здійнявся в повітря, облетів дзвіницю, сів на карниз. Протиснувшись крізь ажурне плетиво вікна, кинувся у темну безодню дзвіниці, полетів униз, викручуючи запаморочливу спіраль уздовж дерев'яних сходів. Приземлився, сів, б'ючи крилами і настовбурчуючи пір'я, на підлогу нефа, і майже відразу змінив зовнішність, перетворившись на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка.

З боку вівтаря наближався, гримотячи сандаліями і бурмочучи щось під ніс, ризничий, дідок із блідою пергаментною шкірою. Стінолаз гордо випростався. Ризничий, побачивши його, поблід іще більше, перехрестився, низько нахилив голову і швидко сховався до ризниці. Але стукіт його сандалій потривожив того, з ким Стінолаз хотів зустрітися. З-під аркади, за якою ховалася капличка, беззвучно з'явився високий чоловік з короткою гострою борідкою, загорнутий у плащ зі знаком червоного хреста і зірки. Вроцлавський костел Святого Матвія належав госпітальєрам cum Cruce et Stella[260], їхній притулок був при самому костелі.

— Adsumus, — упівголоса привітався Стінолаз.

— Adsumus, — тихо відповів хрестоносець із Зіркою, складаючи долоні. — В ім'я Господнє.

— В ім'я Господнє, — Стінолаз мимоволі по-пташиному ворухнув головою і плечима. — В ім'я Господнє, брате. Як справи?

— Ми весь час напоготові, — госпітальєр і далі говорив тихо. — Постійно приходять люди. Ми ретельно записуємо все, про що вони доносять.

— Інквізиція?

— Нічого не підозрює. Вони відкрили нові власні пункти для доносів у чотирьох костелах: у Войцеха, Вінцентія, Лазаря і Діви Марії на Піску, таким чином, вони не збагнуть, що додатково діє наш. У ті самі дні й у той самий час, по вівторках, четвергах і неділях, від…

— Я знаю, коли саме, — безцеремонно перебив його Стінолаз. — Я прибув якраз у належну пору. Посиджу, послухаю, довідаюся, що непокоїть громаду.

Не минуло й трьох отченашів, як перед ґратами вклякнув перший клієнт.

— …не поважає начальства брат Тит, нікого не шанує… Раз, прости Господи, накричав на самого пріора, що той нетверезим месу править, а пріор же тільки капусечку тоді випив, бо що то є кварта[261] на трьох? А брат Тит без жодної поваги… Тоді пріор звелів пильніше до нього придивлятися… І тихцем, прости Господи, келію обшукати… І виявилися книги та брошури, під ліжком заховані. Важко повірити… «Trialogus» Вікліфа… «De ecclesia» Гуса… Писання лоллардів і вальденсів… А до того ж «Postilla apocalypsim», яку писав Петро Оліві, отой проклятий єретик, апостол бегардів і йоахімітів, і хто це має і читав, той неодмінно і сам є потаємним бегардом. А позаяк начальство веліло на бегардів доносити… То я й доношу… Прости Господи…

— Доношу покірно, що Гастон де Водоне, трубадур, котрий милості у князя, що на Глогові, запобіг, — то випивака, курвяр, пройдисвіт, єретик і безбожник. Своїми жалюгідними віршами потурає найнижчим смакам черні, достоту не знати, що вони в ньому знаходять, чому його примітивні рими ставлять вище за мої… я хотів сказати, за вітчизняні. На моє переконання, годилося би геть того приблуду вигнати, нехай вертається до свого Провансу, нам тут культурно чужі зразки не потрібні!

— …приховав, що має брата за кордоном, у Чехії. А було що приховувати, бо той його брат, до дев'ятнадцятого року диякон у Святого Штефана в Празі, тепер також служить за ксьондза, але вже в Таборі, у Прокопа, бороду носить, служби в чистому полі без альби[262] й орнату[263] править і причастя під обома видами вділяє. Хіба ж добрий католик, запитую я себе, приховував би, що має такого брата? Хіба може, питаю я, добрий католик узагалі мати такого брата?

— …і кричав, що швидше ксьондз власне вухо побачить, ніж від нього десятину, і щоб моровиця найшла на тих попів розбещених, і що гуситів на них треба, і щоб вони чимшвидше з Чехії прийшли. Так кричав, клянуся всіма реліквіями. І ще те скажу, що він злодій, козу мою украв… Каже, що то неправда, що то його коза, але ж я свою козу впізнаю, бо, бачте, у неї чорна цятка на кінці вуха…

— Я, ваша милосте, на Магду скаржуся… На підбурювачку, значить. Бо вона шльондра безсоромна… Вночі, коли дівер на постелі на неї вилізе, то сопе, зойкає, стогне, кричить, як кицька нявкоче. Та коби ж то тільки вночі, де там! Буває, що й удень, при роботі, коли думає, що ніхто не бачить… Кине мотику, нахилиться, вчепиться за тин, а дівер, спідницю їй аж на спину задерши, як той цап туди-сюди курбетить… Тьху, сороміття… А моєму хлопові, бачу, очі горять, не раз аж облизнеться… То я їй кажу, мовляв, май отримання, ти потіпахо їдна, чого чужим чоловікам голови крутиш? А вона мені: догоджай хлопу, як належить, то він не стане на інших оглядатися і вуха наставляти, коли інші вовну чешуть. І ще сказала, що тихцем кохатися і не подумає, бо їй приємно, а раз приємно, то вона стогне і кричить. А що ксьондз у костелі сказав, що таке задоволення — то гріх, то він, певно, дурний або збісився, бо втіха гріхом бути не може, бо то ж сам Господь Бог так усе й сотворив. А як я то все сусідці переповіла, то вона мені й каже, що такі балачки — то ніщо інше, як тільки герезія, і що тра наскаржитися на шльондру. Ну то от я і скаржуся…

— …варнякав, що в костелі, мовляв, на вівтарі, то аж ніяк не може бути тіло Христове, бо навіть якби й був Ісус такий великий, як цей-от, приміром, собор, то й тогді тіла не вистачило би на всі ті меси, вже би давно, мовляв, ксьондзи самі то все повиїдали. Таке брехав, цими самими словами, щоб я здох, коли неправду кажу, хай поможе мені Бог і Святий Хрест. А як його на вогонь поведуть і спалять, то покірно прошу, щоб ті його два морги біля струмка моїми були… Адже говорять, що заслуги, мовляв, зараховано буде…

— …Дзержка, вдова Збилюта із Шаради, яка після смерті чоловіка перемінилася на «де Вірсінг», кінний завод після покійного перейняла і кіньми торгує. Чи ж то личить, аби кобіта промислом і торгівлею займалася? Конкуренцію нам… Себто добрим католикам робила? Чому в неї так добре йде, га? Коли в інших не йде? Бо вона чеським гуситам коней продає! Єретикам!

— …тільки що на Сієнському соборі ухвалено і королівськими едиктами підтверджено, що з гуситською Чехією будь-який гендель заборонено, що якби хто з гуситами гендлював, має понести покарання майном і тілом. Навіть той польський поганий Ягелло знеславленням, вигнанням, позбавленням гідності і привілеїв карає тих, хто з єретиками знається, свинець, зброю, сіль або ж провіант їм продає. А в нас, на Шльонську? Сміються із заборон зарозумілі панове купці. Кажуть, що головне — це зарібок, що як заробити, то хоч би й з дияволом. Хочете прізвищ? Ось вони: Томас Гернроде з Ниси, Миколай Ноймаркт зі Свидниці, Гануш Трост із Ратибора. Цей самий Трост, додам, до того ще й обмовляв священиків, мовляв, розперезалися, свідків на те буде багато, бо відбувалося це в місті Вроцлаві, у корчмі «Під головою мавра» на Сольній площі vicesima prima iulii[264] у вечірні години. Ага, був би забув, із Чехією торгує ще такий собі Фабіан Пфефферкорн із Немодліна… А може, він уже помер?

— …називається Урбан Горн. Знають його, він підбурювач і палій, а до того ж, кажуть, єретик і перехресток. Вальденс! Бегард! Мати його була бегінкою, її спалили у Свидниці, а до того вона під тортурами зізналася в огидних практиках. Її звали Рот, Маргарита Рот. Цього-то Горна, він же Рот, я в Стшеліні на власні очі бачив. На бунт підбивав, з папи насміхався. Волочився за ним отой Рейнмар де Беляу, якийсь далекий родич Отто Беесса, каноніка при костелі Йоанна Хрестителя. Один другого вартий, самі перехрестки та єретики…

Уже смеркалося, коли останній клієнт залишив костел Святого Матвія. Стінолаз вийшов зі сповідальні, потягнувся, передав бородатому хрестоносцеві з Зіркою списані аркуші.

— Пріор Добенек, — запитав він, — ще не одужав?

— Не одужав, — підтвердив госпітальєр. — Усе ще неміччю звалений. Так що практично інквізитором a Sede Apostolica[265] є Гжегож Гейнче. Теж домініканець.

Госпітальєр легенько скривив губи, немовби відчув на них щось несмачне. Стінолаз це помітив. Госпітальєр помітив, що Стінолаз це помітив.

— Молодий він, цей Гейнче, — пояснив він, витримавши паузу. — Формаліст. На все вимагає доказів, надто рідко наказує брати на тортури. Раз у раз визнає підозрюваного невинним і відпускає. М'який.

— Я бачив попелища від багать під валами за Святим Войцехом.

— Усього лише два багаття, — знизав плечима госпітальєр. — За останні три тижні. За брата Швенкефельда було б їх уже зо двадцять. Щоправда, от-от палитимуть третього. Його велебність упіймав чаклуна. Той начебто з бебехами продався дияволу. Його якраз допитують із тортурами.

— У домініканців?

— У ратуші.

— Гейнче присутній?

— Як виняток, — недобре посміхнувся хрестоносець, — так.

— А що за чаклун?

— Захаріас Фойгт, аптекар.

— У ратуші, кажеш, брате?

— У ратуші.

Гжегож Гейнче, на практиці — теперішній inquisitor а Sede Apostolica specialiter deputatus[266] у Вроцлавській єпархії, фактично був чоловіком винятково молодим. Стінолаз не давав йому більше тридцяти років, а це означало, що вони були ровесниками. Коли Стінолаз спустився в підвал ратуші, інквізитор саме призволявся. Високо підгорнувши рукава, він охоче наминав просто із горщика кашу зі шкварками. При світлі скіпок і свічок видовище було мальовничим і ліричним: ребристе склепіння, голі стіни, дубовий стіл, розп'яття, свічники, оброслі фестонами воску, пляма білої домініканської ряси, кольорова глазур глиняного посуду, спідниця і запаска дівки-служниці — усе це поєднувалося одне з одним як на мініатюрі зі служебника, бракувало тільки віньєток.

Однак настрій псували й порушували пронизливі крики і зойки болю, що через регулярні проміжки часу долинали з іще глибшого підземелля, вхід у яке, немовби ворота пекла, осявало червоним мерехтливе світло полум'я.

Стінолаз затримався біля сходів, чекав. Інквізитор їв. Не поспішаючи. Він з'їв усе, до самого дна, навіть вишкріб ложкою те, що пригоріло. Тільки після цього підняв голову. Кущуваті брови над розумними очима грізно зрослися над переніссям і додавали його обличчю серйозності, робили його старшим на вигляд, ніж він був насправді.

— Від єпископа Конрада, правда? — здогадався він. — Ви пан…

— Фон Грелленорт, — нагадав Стінолаз.

— Звичайно, — Гжегож Гейнче стримано, рухом пальців, підкликав дівку, щоби та прибрала зі столу. — Біркарт фон Грелленорт, довірена особа і радник єпископа. Сідайте, будь ласка.

Катований завив з підземелля, закричав дико і неартикульовано. Стінолаз сів. Інквізитор витер з підборіддя рештки жиру.

— Єпископ, — заговорив він за якийсь час, — здається, залишив Вроцлав? Виїхав?

— Це ви зволили сказати, ваша велебносте.

— Певно, у Нису? Відвідати пані Агнєшку Зальцведель?

— Його достойність, — Стінолаз навіть найменшим рухом повіки не відреагував на ім'я найновішої єпископської коханки, яке утримувалося в найглибшій таємниці, — його достойність не звик інформувати мене про такі подробиці. Я ними також не цікавлюся. Той, хто пхає носа у справи інфулатів, ризикує його втратити. А я своїм носом дорожу.

— Не сумніваюся. Але ж я маю на увазі аж ніяк не сенсації, а лише здоров'я його достойності. Адже єпископ Конрад уже не першої молодості й повинен уникати надміру палких турбацій[267]… А тим часом всього тільки тиждень минув відтоді, як він виявляв честь Ульриці фон Райн. До того ж ці візити до бенедиктинок… Ви здивовані, пане лицарю? Справа інквізитора — знати.

З підземелля почувся уривчастий крик, що перейшов у хрипіння.

— Справа інквізитора — знати, — повторив Гжегож Гейнче. — Тому я знаю, що єпископ Конрад подорожує Шльонськом не тільки заради того, щоби відвідувати заміжніх жінок, молодих вдовичок і черниць. Єпископ Конрад готує черговий похід на Брумовсько. Він намагається залучити до співробітництва Пшемека Опавського і пана Альбрехта фон Колдіца. Здобути збройну підтримку пана Пути з Частоловиць, клодзького старости.

Стінолаз не прокоментував цього, не опустив погляду.

— Єпископу Конрадові, — вів далі інквізитор, — здається, не заважає те, що король Сигізмунд і князі Імперії прийшли до зовсім іншого рішення. Що не можна повторювати помилок попередніх хрестових походів. Що треба все чинити обдумано і без ейфорії. Що треба підготуватися. Укласти союзи й альянси, зібрати кошти. Перетягнути на наш бік моравських панів. А до того часу утримуватися від військових авантюр.

— Його достойність єпископ Конрад, — перервав мовчання Стінолаз, — не мусить оглядатися на князів Імперії, бо на Шльонську він їм рівний… якщо не вищий. А добрий король Сигізмунд, здається, зайнятий… Як форпост християнства, він забавляється — зі зброєю у руках — із турками на Дунаї. Напрошується на новий Нікополь[268]. А може, намагається забути інші прочухани, ті, що їх три роки тому дістав від гуситів під Німецьким Бродом, може, силкується забути, як утікав звідтіля. Але, мабуть, усе ще про це пам'ятає, бо якось не дуже поспішає братися до нового чеського походу. Тож на єпископа Конрада, бачить Бог, лягає обов'язок посіяти страх серед єретиків. Ви ж бо знаєте, ваша велебносте, si vis pacem, para bellum[269].

— Я знаю також, — інквізитор легко витримав погляд Стінолаза, — що nemo sapiens, nisi patiens[270]. Але облишимо це. У мене було до єпископа кілька справ. Кілька запитань. Та якщо він виїхав… Нічого не вдієш. Бо на те, що на ці запитання відповісте ви, пане Грелленорт, розраховувати я, мабуть, не можу, чи не так?

— Це залежить від характеру запитань, які ваша велебність зволить поставити.

Інквізитор якийсь час мовчав, скидалося на те, що він чекає, коли катований у підземеллі знову закричить.

— Йдеться, — промовив він, коли і цей крик затих, — про ті дивні випадки смертей, загадкові вбивства… Пан Альбрехт фон Барт, убитий під Стшеліном. Пан Петер де Беляу, убитий десь під Генриковом. Пан Чамбор з Гайссенштайна, таємно зарізаний у Собутці. Купець Ноймаркт, на котрого напали і якого вбили на свидницькому гостинці. Купець Пфефферкорн, убитий на самісінькому порозі Немодлінської колегіати[271]. Дивні, таємничі, загадкові смерті, нез'ясовані вбивства трапляються останнім часом у Шльонську. Єпископ не міг про це не чути. Ви — теж.

— Щось там, не заперечую, долетіло і до наших вух, — байдуже погодився Стінолаз. — Але ми не надто забивали собі цим голови — ні єпископ, ні я. Відколи це вбивство стало чимось незвичайним? На кожному кроці хтось когось убиває. Замість того, щоб любити ближнього свого, люди ближнього свого ненавидять і готові за будь-яку дрібницю відправити його на той світ. Вороги є в кожного, а мотивів ніколи не бракує.

— Ви читаєте мої думки, — не менш байдуже кинув Гейнче. — І вириваєте слова в мене з уст. Те саме, на перший погляд, стосується і тих нез'ясованих убивств. На перший погляд, не бракує ні мотиву, ні ворога, на якого швидко падає підозра. Чи то сусідські суперечки, чи то подружні зради, чи то кровна помста — от тобі, здавалося б, винні, під рукою, усе зрозуміло. Але якщо придивишся до справи уважніше… тоді нічого не зрозуміло. І саме це в оцих-от убивствах і є незвичайним.

— Тільки це?

— Не тільки. До цього іще додається разюча, просто-таки неймовірна вправність злочинця… або ж злочинців. У всіх випадках напади чинилися зненацька, були достоту як грім з чистого неба. Буквально — з чистого. Бо всі вбивства ставалися опівдні. Майже точно опівдні.

— Цікаво.

— Оце я і мав на увазі.

— Цікаво, — повторив Стінолаз, — не це. Те, що ви не розпізнаєте слів псалма. Вам ні про що не говорить sagitta volans in die[272]?.. Стріла, що вражає, мов блискавка, вістря, яке падає з чистого неба і несе смерть? Вам нічого не нагадує демон, який знищує опівдні[273]? Воістину, мені дивно.

— Отже, демон, — інквізитор підніс складені долоні до губів, але не зумів цілком прикрити саркастичну посмішку. — Демон розгулює Шльонськом і вчиняє злочини. Демон і демонічна стріла, sagitta volans in die. Ну, ну. Неймовірно.

— Haeresis est maxima, opera daemonum non credere[274], — негайно парирував Стінолаз. — Хіба ж годиться, щоб я, простий смертний, нагадував про це папському інквізитору?

— Не годиться, — погляд інквізитора став жорстким, у голосі пролунала небезпечна нотка. — Ніяк не годиться, пане фон Грелленорт. Не нагадуйте мені, будь ласка, ні про що більше. Зосередьтеся краще на тому, щоби відповідати на запитання.

Сповнений страждання вереск із підземелля став досить багатозначним контрапунктом до сказаного. Але Стінолаз навіть не здригнувся.

— Я не в змозі, — холодно промовив він, — допомогти вашій велебності. І хоча, як я вже сказав, плітки про вбивства до мене дійшли, прізвища згаданих так званих жертв нічого мені не говорять. Я ніколи не чув про цих людей, звістка про їхню долю є для мене новиною. І мені не здається, що його достойність єпископа варто було би розпитувати про них. Він відповість те саме, що і я. Але при цьому додасть запитання, яке я поставити не насмілююся.

— А ви насмільтеся. Вам це нічим не загрожує.

— Єпископ запитав би: чим згадані, той фон Беляу, той Пфефферкорн, той, не пам'ятаю, Чамбор чи Бамбор, заслужили на увагу Святої Курії?

— Єпископ, — негайно відповів Гейнче, — отримав би відповідь. Свята Курія мала стосовно згаданих осіб suspicio de haeresi[275]. Підозри у прогуситських симпатіях. У сприйнятливості до єретичних впливів. У контактах з чеськими відщепенцями.

— Гм. Оце так негідники. Ну, то якщо їх убито, то Інквізиція не має причин їх оплакувати. Єпископ, наскільки я його знаю, неодмінно сказав би, що з цього приводу треба тільки тішитися. Що хтось виручив Курію.

— Курія не любить, коли її виручають. Так я відповів би єпископу.

— А єпископ зауважив би, що в такому разі Курія повинна діяти чіткіше і швидше.

З підземелля знову долетів крик — цього разу значно голосніший, страхітливіший, більш протяжний і тривалий. Тонкі губи Стінолаза скривилися в пародії на посмішку.

— Ого, — показав він рухом голови. — Розпечене залізо. Досі було звичайне strappado[276] і лещата на пальцях ніг і рук. Чи не так?

— Це закоренілий грішник, — неохоче відповів Гейнче. — Haereticus pertinax… Однак не ухиляймося від теми, лицарю. Будьте ласкаві передати його достойності єпископу Конрадові, що Свята Інквізиція із дедалі більшим невдоволенням спостерігає за тим, як таємниче гинуть люди, на котрих у неї є доноси. Люди, підозрювані в єресі, таємних зв'язках та у змовництві з єретиками. Ці люди гинуть, перш ніж Інквізиція встигає їх допитати. Це виглядає так, начебто хтось прагне замітати сліди. А тому, хто замітає сліди єретицтва, і самому важко буде захиститися від обвинувачення в єресі.

— Я передам це єпископу слово в слово, — глумливо усміхнувся Стінолаз. — Але сумніваюся, що його це налякає. Він не з полохливих. Як і всі П'ясти.

Після страхітливого крику, який щойно пролунав, здавалося, що тортурований уже не зможе крикнути голосніше й жахливіше. Але так тільки здавалося.

— Якщо і тепер він ні в чому не зізнається, — сказав Стінолаз, — то не зізнається вже ніколи.

— Скидається на те, що ви маєте досвід.

— Не практичний, боронь Боже, — Стінолаз недобре посміхнувся. — Але декого з практиків читав. Бернара Гі. Миколая Еймеріха. І ваших великих шльонських попередників: Перегріна Опольського, Яна Швенкефельда. Останнього я особливо рекомендував би вашій молодій велебності.

— Справді?

— Саме так. Брат Ян Швенкефельд тішився-бо і радів щоразу, як тільки чиясь таємнича рука прикатруплювала мерзотника, єретика або єретицького поплічника. Брат Ян в душі дякував цій таємничій руці і змовляв вервицю в її інтенції. Просто-напросто ставало одним негідником менше, а сам брат Ян мав завдяки цьому більше часу на інших негідників. Брат Ян вважав-бо правильним і слушним, щоб грішники жили в постійній тривозі. Щоб, як наказує Книга Повторення Закону, грішник вдень і вночі тремтів від страху, не будучи впевненим у своєму житті. Щоби уранці думав: «О, якби ж то вечір!», а ввечері: «О, якби ж то ранок!».[277]

— Цікаві речі кажете, пане. Будьте певні, я їх обміркую.

— Ви стверджуєте, — сказав, помовчавши, Стінолаз, — і цю точку зору вже санкціонували численні папи і доктори Церкви, що чаклуни і єретики — одна велика секта, яка діє аж ніяк не хаотично, а за великим, придуманим самим сатаною планом. Ви вперто твердите, ще єресь і maleficium[278] — це та сама таємна, чисельно могутня, об'єднана, досконало влаштована, керована дияволом організація. Організація, яка в запеклому і рішучому бою послідовно реалізує план повалення Бога і захоплення влади над світом. Тоді чому ви настільки палко відкидаєте припущення, що в цьому бою й інша воююча сторона… створила свою власну… таємну організацію? Чому вам так не хочеться в це вірити?

— Хоча б тому, — спокійно відповів інквізитор, — що такого погляду не санкціонував жоден із пап і докторів Церкви. А ще, додам, — тому, що Бог не потребує жодних таємних організацій, маючи нас, Святу Курію. Тому, додам іще, що надто багато я зустрічав шаленців, які вважають себе знаряддями Бога, що зіслані Богом і діють від імені Провидіння. Надто вже багато я бачив таких, котрі чули голоси.

— Можна тільки позаздрити. Ви багато бачили. Хто би міг подумати, з огляду на такий молодий вік вашої велебності.

— Тому, — Гжегож Гейнче проігнорував насмішку, — коли нарешті мені до рук потрапить ця sagitta volans, цей самозваний демон і Боже знаряддя… То закінчиться все аж ніяк не мучеництвом, на яке той, мабуть, розраховує, а ув'язненням під трьома замками в Narrenturm'i. Позаяк саме у Вежі блазнів місце для блазня і божевільного.

На сходах до підземелля, з якого вже досить довго не долітали крики, зачовгали черевики.

Незабаром до зали ввійшов худий домініканець. Він підійшов до столу, поклонився, демонструючи поцятковану коричневими плямами лисину над вузьким віночком тонзури.

— То як? — запитав із відвертою нехіттю Гейнче. — Що, брате Арнульфе? Зізнався нарешті?

— Зізнався.

— Bene. А то мені воно вже почало набридати.

Чернець підняв очі. У них не було неохоти. Не було і сліду відрази. Було очевидно, що процедура в підземеллі ратуші його анітрохи не стомила і йому не набридла. Зовсім навпаки. Було очевидно, що він з радістю почав би все наново. Стінолаз усміхнувся до братньої душі. Домініканець у відповідь не посміхнувся.

— То що? — поквапив інквізитор.

— Зізнання записано. Він сказав усе. Починаючи від закликання і викликання демона, теургії і кон'юрації — аж до тетраграмації і демономагії. Повідомив зміст і обряд підписання цирографа. Описав усіх, кого бачив під час шабашів і чорних мес… Але не видав, хоч ми старалися, місць укриття магічних книг і гримуарів… Ну, але ми змусили його назвати прізвища тих, для кого він виготовив амулети, у тому числі й убивчі амулети. Він також зізнався, що з диявольською допомогою, використовуючи urim і thurim[279], зневолив, зробив підвладною собі та спокусив дівицю…

— Про що ти мені тут мелеш, братчику? — гаркнув Гейнче. — Що ти верзеш про демонів і дівиць? Контакти з чехами! Імена таборитських шпигунів і емісарів! Контактні скриньки! Місця, де сховано зброю і пропагандистські матеріали! Прізвища завербованих! Прізвища тих, хто симпатизує гуситству!

— Із цих речей, — заїкнувся чернець, — він не видав нічого.

— Значить, — Гейнче встав, — завтра візьметеся за нього знову. Пане фон Грелленорт…

— Присвятіть мені, — Стінолаз вказав очима на худого ченця, — ще хвилинку.

Інквізитор нетерплячим жестом відіслав ченця. Стінолаз зачекав, доки той вийде.

— Я хотів би, — сказав він, — виявити добру волю. Розраховуючи на те, що це залишиться таємницею, стосовно тих загадкових убивств, я хотів би, якщо дозволите, порадити вашій велебності…

— Тільки не кажіть, будь ласка… — Гейнче, не піднімаючи погляду, тарабанив пальцями по столі. — Не кажіть, що винні євреї. Які використовують urim і thurim.

— Я радив би упіймати… І ретельно допитати… Двох осіб.

— Прізвища.

— Урбан Горн, Рейнмар з Беляви.

— Брат убитого? — Гжегож Гейнче поморщився, але це потривало лише коротку мить. — Гм. Без коментарів, без коментарів, пане Біркарте. А то ви знову готові будете дорікнути мені незнанням Святого Письма, цього разу історії про Каїна й Авеля. Отже, цих двох. Ручаєтеся мені словом?

— Ручаюся.

Кілька секунд вони міряли один одного гострими поглядами. «Знайду обох, — думав інквізитор. — І швидше, ніж ти думаєш. Це мій клопіт». «А мій, — думав Стінолаз, — у тому, щоби ти не знайшов їх живими».

— Прощавайте, пане фон Грелленорт. З Богом.

— Амінь, ваша велебносте.

Аптекар Захаріас Фойгт стогнав і зойкав. У камері ратушного карцеру його кинули у куток, в ямку, в якій накопичувалася вся волога, що стікала з мурів. Солома тут була гнила й мокра. Однак аптекар не міг змінити місце, бо навіть позу він міг змінити лише дуже трошечки, та й то ціною величезних зусиль: він мав перебиті лікті, вивернуті плечові суглоби, переламані гомілки, роздроблені пальці рук, крім того, тягучим, посмикуючим болем дошкуляли опіки на боках і ступнях. Тому він лежав навзнак, стогнав, зойкав, кліпав покритими запеченою кров'ю повіками. І марив.

Просто зі стіни, просто з покритого лишаєм плісняви муру, просто, здавалося, зі щілин між цеглинами вийшов птах. І відразу перетворився на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка. Себто в постать, яка обрисами нагадувала чоловіка. Тому що Захаріас Фойгт пречудово знав, що це був не чоловік.

— О, мій пане, — застогнав він, звиваючись на соломі. — О, князю темряви… Любий навчителю… Ти прибув! Не залишив у біді свого вірного слугу…

— Мушу тебе розчарувати, — сказав чорноволосий, нахиляючись над ним. — Я не диявол. І не посланець диявола. Диявола мало цікавлять долі індивідів.

Захаріас Фойгт розтулив рот, як для крику, але зміг тільки захрипіти. Чорноволосий схопив його за скроні.

— Місце, де сховано трактати і гримуари, — сказав він. — Мені прикро, але я змушений витягти з тебе це зізнання. Тобі від книг уже не буде жодної користі. А мені вони дуже придадуться. Принагідно ж я врятую тебе від подальших тортур і полум'я багаття. Не дякуй.

— Якщо ти не диявол… — очі чарівника, що вже втрачав самовладання, з жахом розширилися. — Отже, ти прибув… Від того, від другого… О Боже…

— І знову я тебе розчарую, — усміхнувся Стінолаз. — Цей долями індивідів цікавиться ще менше…