Вежа блазнів

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Сніг, який лежав на дахах, різав очі сліпучою білизною. Рейневан похитнувся і, якби не плече Самсона, запросто впав би зі сходів. З боку госпісу долинали крики і постріли. Болісно стогнав дзвін шпитального костелу, уже били на сполох дзвони всіх храмів Франкенштейна.

— Швидше! — крикнув Галада. — До брами! І ховайтеся! Стріляють!

Стріляли. Стріла з арбалета свиснула в них над головами, розщепила дошку. Пригинаючись, вони втекли у двір. Рейневан спіткнувся, впав на коліно в змішану з кров'ю багнюку. Коло брами і біля шпиталю лежали вбиті — кілька божогробців у рясах, кілька прислужників, кілька солдатів Інквізиції, залишених, видно, Гжегожем Гейнче.

— Швидше! — підганяв Тибальд Раабе. — До коней!

— Сюди, — осадив поруч з ними коня чех в обладунках і зі смолоскипом у руці, брудний і закіптюжений, як чорт. — Рухом, рухом!

Він розмахнувся, кинув смолоскип на дах сараю. Смолоскип скотився по мокрій соломі, зашипів у багнюці. Чех вилаявся.

Долетів запах диму і пожежі, над дахами стайні злетіло полум'я, кілька чехів виводили звідти коней, які били копитами. Знову бахнули постріли, почувся крик, гуркіт, бій ішов, як можна було здогадатися, під шпитальною церквою, із самої церкви, з віконець дзвіниці і з вікон хорів стріляли з арбалетів і гаківниць, цілячись в усе, що рухалося.

Біля входу до палаючого будинку медицинарію лежав, притулившись до стіни, божогробець. Це був брат Транквілій. Мокра ряса тліла на ньому і парувала. Чернець обіруч тримався за живіт, між його пальцями густо текла кров. Очі його були відкриті, він дивився прямо перед собою, але, певно, вже нічого не бачив.

— Добити! — вказав на нього Галада.

— Ні! — тонкий крик Рейневана стримав гуситів. — Ні! Лишіть його.

— Він конає, — додав він тихіше, побачивши грізні та розлючені погляди. — Дозвольте йому спокійно померти.

— Тим більше, — крикнув закіптявілий кіннотник, — що час підганяє, нічого марнувати його на напівтрупа! Далі, далі, на коней!

Рейневан, усе ще як у напівсні чи в трансі, заскочив у сідло поданого йому коня. Шарлей, який їхав поруч, стукнув його коліном.

Перед ним були широкі плечі Самсона, з другого боку — Урбана Горна.

— Дивися, — шикнув на нього власне Горн, — за кого заступаєшся. Це Сирітки з Градця-Кралове. З ними нема жартів…

— Це був брат Транквілій…

— Я знаю, хто це був.

Вони вискочили за ворота, просто в дим. Горіли і бухали полум'ям шпитальний млин і сараї навколо нього. У місті й далі били дзвони, на мурах було повно людей.

До них приєдналися наступні кінні бійці на чолі з вусанем у cuir-boully[549] і кольчужному каптурі.

— Там, — вусань указав на костел, — двері до притвору вже майже зовсім вирубані! А було б що взяти! Брате Браздо! Ще три отченаші — та й було би по всьому!

— Ще два отченаші, — названий Браздою закіптюжений вказав на міські стіни, — і вони нарешті порахують, скільки нас тут насправді. Тоді вийдуть — і за настільки ж короткий час покінчать з нами. По конях, брате Велек!

Вони рвонули галопом, розбризкуючи багно і танучий сніг. Рейневан отямився вже настільки, що зміг полічити чехів, і в нього вийшло, що ті напали на Франкенштейн удвадцятьох. Він не знав, чи більше захоплюватися їхньою сміливістю і зухвалістю, чи дивуватися масштабам скоєних такою жменькою людей руйнувань: крім будівель госпісу і шпитального млина, вогонь пожирав буди фарбарів на берегах Будзувки, горіли також сараї біля моста і стодоли майже під самою Клодзькою брамою.

— До побачення! — названий Велеком вусань у cuir-boully повернувся, погрозив кулаком городянам, що зібралися на мурах. — До побачення, папісти! Ми ще сюди повернемося!

Зі стін відповіли стріляниною і криком. Криком дуже бойовим і відважним: городяни також устигли перерахувати гуситів.

Вони мчали стрімголов, абсолютно не шкодуючи коней. Хоч це й виглядало цілковитим ідіотизмом, але було, як виявилося, частиною плану. Подолавши в надзвичайно швидкому темпі близько півтори милі, вони в'їхали в покриті снігом Совині гори, за Срібну гору, де в лісовому яру на них чекали п'ятеро молодих гуситів і зміна коней. Для колишніх в'язнів Вежі блазнів знайшлися одяг і спорядження. Знайшлося також трохи часу — зокрема, на розмову.

— Самсоне! Як ти нас знайшов?

— Це було непросто, — велетень підтягнув попругу. — Після арешту ви зникли, як сон. Я намагався про щось довідатися, але дарма, бо зі мною ніхто не хотів розмовляти. Невідомо чому. На щастя, хоч вони і не хотіли розмовляти зі мною, одначе робили це при мені, не дуже бентежачись моєю присутністю. З одних чуток виходило, що вас забрали до Свидниці, з інших — що до Вроцлава. І тут мені трапився пан Тибальд Раабе, знайомий із Кромоліна. Ми не відразу зуміли домовитися, спочатку він мав мене, хе, за розумово недорозвиненого. Недоумка, значить.

— Дайте спокій, пане Самсоне, — з легким докором промовив голіард. — Це питання ми вже обговорили, навіщо до цього повертатися? А що виглядаєте ви, перепрошую, як…

— Усі ми знаємо, — холодно перервав Шарлей, який поруч вкорочував стременний ремінь, — як виглядає Самсон. І уважно слухаємо, що було далі.

— Пан Тибальд Раабе, — дурнуватий рот Самсона скривила усмішка, — не вийшов за межі стереотипу. З одного боку, він зневажливо відмовлявся порозмовляти, з іншого — ігнорував мою присутність настільки, що розмовляв при мені. З різними людьми і про різні справи. Я швидко зорієнтувався, хто такий Тибальд Раабе. І дав йому зрозуміти, що знаю. І скільки знаю.

— Так воно і було, паничу, — голіард зніяковіло почервонів. — Ох і перелякався ж я тоді… Але все швидко… з'ясувалося…

— З'ясувалося, — спокійно перебив Самсон, — що в пана Тибальда Раабе є знайомства. Серед гуситів у Градці-Кралове. Саме на них, як ви, мабуть, уже здогадуєтеся, він працював як розвідник й емісар.

— Який збіг, — Шарлей вишкірив зуби. — І який врожай на…

— Шарлею, — обірвав його Урбан Горн з-за свого коня. — Не розвивай тему… Добре?

— Ну добре, добре. Кажи далі, Самсоне. Як ти дізнався, де нас шукати?

— А це цікава річ. Кілька днів тому на постоялому дворі під Броумовом до мене підійшов молодий чоловік. Трохи дивний. Він явно знав, хто я такий. На жаль, спочатку він не міг сказати нічого, крім, цитую: «Щоб вивести в'язня з в'язниці, а з темниці — тих мешканців темряви».

— Ісая! — вразився Рейневан.

— Атож. Глава сорок друга, стих сьомий.

— Не в цьому річ. Його так звали… Ми його так називали… І він показав вам… Вежу блазнів?

— Не скажу, щоб мене це дуже здивувало.

— І тоді, — заговорив невдовзі Шарлей з притиском і багатозначно, — гусити з Градця сміливим рейдом увірвалися в клодзьку землю, аж до розташованого за шість миль від кордону Франкенштейна, підпалили половину підгороддя, захопили госпіс божогробців і Вежу блазнів. І все це, якщо я правильно зрозумів, тільки заради нас двох. Заради мене і Рейневана. Справді, пане Тибальде Раабе, не знаю, як і дякувати.

— Причини, — кашлянув голіард, — скоро з'ясуються. Будьте терплячими, пане.

— Терплячість не належить до моїх найбільших чеснот.

— Отже, вам доведеться над цією чеснотою трохи попрацювати, — холодно сказав чех на ім'я Бразда, командир загону, який під'їхав і зупинив коня поруч із ними. — Причини, чому ми витягли вас з ями, з'ясуються, коли настане час. Не раніше.

Бразда, як і більшість чехів у загоні, носив на грудях вирізану з червоного сукна чашу. Але він був єдиним, хто прикріпив гуситський знак просто на видний на вапенроці герб — чорні перехрещені остереви на золотому полі.

— Я — Бразда з Клінштейна, з роду Роновиців, — підтвердив він здогади. — А тепер — кінець розмовам, далі в дорогу! Час підганяє. А ми на ворожій території!

— Факт, тут небезпечно, — погодився Шарлей глузливо, — носити чашу на грудях.

— Навпаки, — заперечив Бразда з Клінштейна. — Такий знак оберігає і захищає.

— Справді?

— Буде нагода, самі переконаєтеся.

Нагода трапилася досить навіть швидко.

На свіжих конях загін швидко проїхав Срібний перевал, за ним, поблизу села Еберсдорф, вони напоролися на збройний почет, що складався з лицарів у важких обладунках і стрільців. Почет налічував щонайменше тридцять чоловік та їхав під червоною корогвою, прикрашеною баранячою головою, гербом Хаугвіців.

І справді, Бразда з Клінштейна мав цілковиту рацію. Хаугвіц і його люди залишалися на місці тільки до того моменту, поки не зрозуміли, з ким мають справу. Потім лицарі й арбалетники розвернули коней і дали драла таким галопом, що болото густо бризкало з-під копит.

— І що ви скажете — повернувся Бразда до Шарлея, — про знак Чаші? Діє непогано, чи не так?

Сперечатися було неможливо.

Вони гнали учвал, і далі не шкодуючи коней. Ковтали на скаку сніжинки, бо якраз почав падати сніг.

Рейневан був упевнений, що вони їдуть у Чехію, що як тільки з'їдуть у долину Сьцінавки, негайно повернуть і поїдуть угору за течією ріки до кордону, дорогою, що веде прямо на Броумово. Він здивувався, коли загін помчав низиною у напрямку Столових гір, що синіли на південному заході. І не тільки він здивувався.

— Куди ми їдемо? — перекричав вітер і сніг Урбан Горн. — Гей! Галада! Пане Бразда?

— Радків! — коротко крикнув у відповідь Галада.

— Навіщо?

— Амброж!

Радків, якого Рейневан не знав, бо не бував тут, виявився досить симпатичним містечком, що мальовничо розкинулося біля підніжжя нашорошених лісами гір. Над кільцем міських мурів здіймалися червоні дахи, а над ними височіла струнка дзвіниця костелу. Ідилічна картинка, якби не те, що над містечком здіймалася величезна хмара диму.

Радків був об'єктом нападу.

Армія, яка зібралася під Радковом, налічувала добру тисячу воїнів, передусім піхоти, озброєної головним чином, як було видно, різномастою зброєю на ратищах — від простих списів до гізарм[550] складних систем.

Щонайменше половина війська була озброєна арбалетами і вогнепальною зброєю. Була й артилерія — навпроти міських воріт установили середніх розмірів бомбарду, заховану за підйомною огорожею, а в проміжках між щитами стояли тарасниці та гуфниці.

Армія, хоч і виглядала грізно, стояла, мав застигла, як зачарована, у тиші й нерухомості. Усе це викликало непереборну аналогію з картиною, з tableau[551]: єдиним рухомим елементом були чорні цяточки ворон, які кружляли в сірому небі. І хмара диму, що клубочилася над містом, тут і там уже прорізана червоними язиками полум'я.

Вони в'їхали клусом поміж вози. Рейневан уперше бачив зблизька славетні гуситські бойові вози, із зацікавленням придивлявся до них, захоплюючись вигадливою конструкцією збитих із грубих дощок фальшбортів, які можна було опускати, а в разі потреби — піднімати, перетворюючи повіз на справжній бастіон.

Їх упізнали.

— Пан Бразда, — ущипливо привітався чех у напівпанцирі та хутряній шапці, з обов'язковою для вищих чинів червоною чашею на грудях. — Благородний пан лицар Бразда зволив нарешті прибути разом з елітою своєї шляхетної кінноти. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.

— Я не думав, — знизав плечима Бразда з Клінштейна, — що у вас тут так вдало піде. Уже кінець? Вони здалися?

— А ти як думаєш? Звичайно, здалися, хто і чим мав би тут оборонятися? Досить було підпалити кілька стріх — і вони тут же пішли на переговори. Зараз гасять пожежі, а велебний Амброж якраз приймає їхніх послів. Так що вам треба почекати.

— Треба — то треба. Злазьте, хлопці.

До штабу гуситської армії вони вирушили вже пішки, невеликою групою, з чехів у ній були тільки Бразда, Галада і вусань, Велек Храстицький. З ними були, природно, також Урбан Горн і Тибальд Раабе.

Прибули вони на самий кінець переговорів. Радковські посланці вже поверталися, бліді й страшенно налякані городяни йшли геть, боязко озираючись і мнучи в руках шапки. З виразу їхніх облич можна було дійти висновку, що багато вони не виторгували.

— Буде, як завжди, — стиха оцінив чех у хутряній шапці. — Баби і діти вільно виходять хоч зараз. Чоловікам, щоби піти, треба відкупитися. І заплатити викуп за місто, бо інакше його пустять з димом. Крім того…

— Мають бути видані всі папістські священики, — докінчив Бразда, який теж, видно, мав практику. — І всі втікачі з Чехії. Гм, скидається на те, що мені зовсім не треба було поспішати. Вихід бабів і збирання викупу займе якийсь час. Звідси ми так швидко не рушимо…

— Ідіть до Амброжа.

Рейневан пам'ятав розмови, які про колишнього пробоща з Градця-Кралове вели Шарлей і Горн. Пам'ятав, що вони називали його фанатиком, екстремістом і радикалом, який вирізняється фанатизмом і безжальністю навіть серед найбільш радикальних і найбільш фанатичних таборитів. Тому він розраховував побачити маленького, худого як жердина й вогненноокого трибуна, який вимахує руками і з піною на губах викрикує демагогічні маніфести. Замість цього побачив поставного і стриманого в рухах чоловіка у чорному вбранні, яке нагадувало рясу, але було коротшим, відкриваючи високі чоботи. Чоловік носив широку як лопата бороду, що доходила майже до пояса, на якому висів меч. Незважаючи на меч, гуситський священик справляв враження радше добродушної людини. І привітної. Може, так здавалося ще й тому, що завдяки високому опуклому чолу, густим бровам та цій же таки бороді Амброж був трохи схожим на Бога-Отця на візантійській іконі.

— Пан Бразда, — привітав він їх досить сердечно. — Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи. Експедиція, бачу, закінчилася успішно? Без втрат? Похвально, похвально. А брат Урбан Горн? З якої хмари до нас звалився?

— З чорної, — кисло відповів Горн. — Дякую за порятунок, брате Амброж. Він прийшов ані на секунду не зашвидко.

— Я радий, радий, — кивнув бородою Амброж. — І інші теж будуть раді. Бо ми вже тебе оплакали, коли розійшлася звістка. З єпископських пазурів вирватися важко. Воістину, легше миші — з котячих. Словом, добре, що так сталося. Хоч правда і те, що не по тебе посилав я загін до Франкенштейна.

Він спрямував погляд на Рейневана, і той відчув холодний піт між лопатками. Священик довго мовчав.

— Молодий пан Рейнмар з Беляви, — сказав нарешті. — Рідний брат Петера з Беляви, правовірного християнина, який стільки доброго зробив для справи Чаші. І який віддав за це життя.

Рейневан мовчки поклонився. Амброж повернув голову, довго вдивлявся в Шарлея. Минуло трохи часу, перш ніж Шарлей покірно опустив очі, але й так можна було зрозуміти, що зробив він це тільки з дипломатичних міркувань.

— Пан Шарлей, — промовив нарешті градецький пробощ. — Який не кидає товариша у біді. Коли Петер з Беляви загинув від рук мстивих папістів, пан Шарлей рятував його брата, не зважаючи на небезпеку, на яку наражався сам. Воістину, рідкісний у теперішні часи приклад честі. І дружби. Бо добре каже стара чеська приказка: v nouzi poznaš přítele[552].

— А молодий пан Рейнмар, — продовжував Амброж, — як чуємо, дає істинний доказ братньої любові, братовими слідами ступаючи, як і він, істинну віру сповідуючи, мужньо протиставляючись римським помилкам і несправедливостям. Як кожен віруючий і праведний чоловік, він стає на бік Чаші, а продажний Рим відкидає як диявола. Вам це буде зараховано. Утім, вам це вже зараховано, Рейнмаре і пане Шарлею. Коли мені брат Тибальд доніс, що вас пекельники в льоху погребли, я ані миті не вагався.

— Дуже дякуємо…

— Це вам треба дякувати. Адже це з вашою допомогою гроші, за які вроцлавський єпископ, негідник і єретик, хотів смерть нашу купити, послужать нашій, благій справі. Адже ви видобудете їх зі схованки і віддасте нам, праведним християнам? Га? Хіба не так?

— Гро… Гроші? Які гроші?

Шарлей тихо зітхнув. Урбан Горн закашлявся. Тибальд Раабе поперхнувся. Обличчя Амброжа застигло.

— Дурня з мене робите?

Рейневан і Шарлей заперечливо покрутили головами, а їхні очі світилися такою святою невинністю, що священик охолов. Але тільки трошечки.

— То я маю розуміти, — процідив він, — що це не ви? Не ви погра… Не ви провели бойову операцію проти збирача податків? Для нашої справи? Гм, значить, не ви. Тоді тут комусь доведеться давати пояснення. Виправдовуватися! Пане Раабе!

— Та я ж не казав, — пробурмотів голіард, — що це саме вони і достеменно вони обробили колектора. Я говорив, що це можливо… Схоже на правду…

Амброж випростався. Його очі дико спалахнули, обличчя в місцях, не закритих бородою, налилося кров'ю, як індиче воло. Якусь мить градецький пробощ виглядав не як Бог-Отець, а як Зевс-Громовержець. Усі зіщулилися, чекаючи на блискавку. Але священик швидко заспокоївся.

— Ти казав, — процідив він нарешті, — зовсім інше. Ой і обдурив ти мене, брате Тибальде, ввів в оману. І все це для того, щоб я послав кінних на Франкенштейн. Ти ж бо знав, що інакше я б їх не послав!

— V nouzi, — тихо вставив Шарлей, — poznas pritele.

Амброж зміряв його поглядом, нічого не сказав. Потім повернувся до Рейневана і голіарда.

— Мені треба би було наказати, — буркнув він, — щоб усіх вас, друзі, по одному взяли на муки, бо в усій цій афері з колектором і його грошима мені страшенно чимось тхне. І всі ви здаєтеся мені, перепрошую, крутіями. Воістину, я мусив би передати вас кату — усіх, як ото ви є.

— Але, — священик уп'явся поглядом у Рейневана, — заради пам'яті Петера з Беляви я цього не зроблю. Ну що ж, примирюся з утратою єпископських грошей, видно, не були вони мені призначені. Але з вами ми поквиталися. Геть із моїх очей. Забирайтеся звідси під три чорти.

— Достойний брате, — Шарлей відкашлявся. — Не кажучи вже про непорозуміння… Ми розраховували…

— На що? — фиркнув у бороду Амброж. — На те, що я дозволю вам приєднатися до нас? Що візьму під своє крило? Що доставлю в безпеці на чеський бік, у Градець? Ні, пане Шарлею. Ви були в'язнями Інквізиції. А хто там сидів, того могли перетягнути на свій бік. Коротше кажучи, ви можете виявитися шпигунами.

— Ви нас ображаєте.

— Краще вас, ніж власний розум.

— Брате, — розрядив напруженість, підійшовши, один із гуситських командирів — симпатичний грубань із зовнішністю збирача пожертв або ковбасника. — Брате Амброж…

— Що там, брате Глушічка?

— Городяни принесли викуп. Виходять, як було умовлено. Спочатку баби з дітьми.

— Брат Велек Храстицький, — показав рукою Амброж, — бере кінних і патрулює навколо міста, щоби ніхто не вислизнув. Решта за мною, всі. Усі, я сказав. Панові з Клінштейна доручаю тимчасово наглядати за нашими… гістьми. Уперед, ходімо!

З брами Радкова й справді виходила колона людей, які перестрашено і невпевнено вступали поміж наїжачені вістрями шеренги гуситів. Амброж і його штаб зупинилися недалеко від колони, розглядали тих, хто виходив. Дуже уважно. Рейневан відчув, як йому волосся стає сторч. У передчутті чогось жахливого.

— Брате Амброж, — запитав Глушічка. — Чи ви виголосите перед ними проповідь?

— Перед ким? — знизав плечима священик. — Перед цією німецькою голотою? Вони по-нашому не розуміють, а мені по-їхньому говорити не хочеться, бо… Гей! Там! Там!

Його очі зблиснули по-орлиному і хижо, обличчя раптом застигло.

— Там, — гаркнув він, показуючи. — Там. Хапай!

Він показав на закутану в опанчу жінку, яка несла дитину. Дитина виривалася і ревла, аж заходилася. Збройні підскочили, розштовхали юрбу ратищами гізарм, витягли жінку, зірвали опанчу.

— Це не баба! Це хлоп, перебраний за жінку! Ксьондз! Папіст! Папіст!

— Давайте його сюди!

Притягнутий і кинутий на коліна ксьондз тремтів від страху і вперто опускав голову. Дивитися в обличчя Амброжу його змусили силою. Але й тоді він стулив повіки, а губи його ворушилися в беззвучній молитві.

— Гляньте, гляньте, — Амброж взявся в боки. — Які люблячі парафіянки. Щоб урятувати свого ксьондзика, дали йому не тільки бабські лахи, а й немовля. Яка жертовність! Ти хто такий, ксьондзе?

Священик ще міцніше замружився.

— Це Миколай Мегерлейн, — озвався котрийсь із селян, що супроводжували гуситський штаб. — Пробощ тутешньої парафіяльної церкви.

Гусити зашуміли. Амброж почервонів, голосно втягнув повітря.

— Отець Мегерлейн… — протяжно промовив він. — Оце так-так. Який щасливий випадок. Ми мріяли про таку зустріч. Від часу останнього єпископського рейду на Трутновсько. Ми від такої зустрічі багато для себе сподівалися.

— Браття! — випростався він. — Дивіться! Ось ланцюговий пес вавилонської курви! Злочинне знаряддя в руках вроцлавського єпископа! Той, хто переслідував істинну віру, видавав добрих християн на муки і на страту! А під Візмбурком власноручно проливав невинну кров! Бог віддав його в наші руки! Нам доручив покарати зло і неправедність!

— Чуєш, проклятий ксьондзе? Убивце? Ти що, заплющуєш очі на правду? Закриваєш вуха, як змій, гаспид з Біблії? Ну ж бо, кабане єретицький, ти, мабуть, не знаєш Писання, не читав, для тебе єдиний оракул — твій розпусний єпископ, твій продажний Рим і твій папа-антихрист! І твої блюзнірські позолочені образи? То я тебе, свиня, зараз навчу слова Божого! Апокаліпсис Йоанна, чотирнадцять, дев'ять: «Хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву! І буде мучений в огні й сірці»[553]. У вогні й сірці, папісте! Гей, сюди! Узяти його! І утеплити! Так, як ми робили з монахами в Бероуні та Прахатіцах!

Пробоща схопили декілька гуситів. Він побачив, що несуть інші, і почав кричати. Дістав древком сокири по обличчі й затих, повиснувши на руках, які його тримали.

Самсон рвонувся, але Шарлей і Горн негайно його схопили. Побачивши, що двох може виявитися замало, Галада поспішив їм на допомогу.

— Мовчи, — сичав Шарлей. — Ради Бога, мовчи, Самсоне…

Самсон повернув голову і подивився йому в очі.

Пробоща Мегерлейна обклали чотирма снопами соломи. Подумали — і додали ще два, так що голова священика повністю сховалася в колоссі. Усе старанно і міцно обв'язали ланцюгом. І підпалили з кількох боків. Рейневан відчув, що йому стає недобре. Відвернувся.

Він чув дике, нелюдське ревіння, але не бачив, як вогняна лялька біжить, заточуючись, по неглибокому снігу крізь шеренги гуситів, які відштовхували її списами та алебардами. Як врешті-решт падає, борсається і сіпається в диму й іскрах.

Солома, згораючи, не дає достатньої температури, щоб убити людину. Але дає температуру, достатню для того, аби перетворити людину на щось, що на людину мало схоже. На щось, що тіпається в конвульсіях і нелюдськи виє, хоч уже не має рота. На щось, що треба врешті-решт втихомирити милосердними ударами палиць і сокир.

У юрбі радків'ян голосили жінки, плакали діти. Там знову виник розгардіяш, і невдовзі перед лице Амброжа притягли і кинули на коліна ще одного священика, худорлявого старого. Цей не був переодягнений. І тремтів як осиковий лист. Амброж нахилився над ним.

— Ще один? І хто це?

— Отець Штраубе, — послужливо поспішив пояснити доноситель-селянин. — Він був тут пробощем раніше. До Мегерлейна…

— Ага. Значить, ксьондзус emeritus[554]. Ну, діду? Твоє земне життя, як бачу, добігає кінця. Чи не час подумати про вічне? Про те, щоби відкинути папістські помилки і гріхи та і зректися їх? Ти ж не будеш спасенний, якщо залишишся при них. Ти бачив, що ми зробили з твоїм побратимом? Прийми Чашу, присягни чотирма статтями.[555] І будеш вільний. Нині і навіки.

— Пане! — промимрив дідок, падаючи на коліна і молитовно складаючи руки. — Пане добрий! Змилуйся! Як же так? Відректися? Це ж бо моя віра… Адже… Петро… Перш ніж півень заспівав… Я так не можу… Боже, змилуйся…. Ніяк не можу!

— Розумію, — кивнув Амброж. — Не схвалюю, але розумію. Що ж, Бог дивиться на нас усіх. Будьмо милосердними. Брате Глушічка!

— Я!

— Будьмо милосердними. Без страждань!

— Слухаюся!

Глушічка підійшов до одного з гуситів, взяв у нього ціп. А Рейневан вперше в житті побачив у дії цей інструмент, який уже всюди асоціювався з гуситами. Глушічка замахнувся ціпом, крутнув ним — і з усієї сили влупив отця Штраубе по голові. Під ударом залізного била череп тріснув, як глечик, бризнули кров і мозок.

Рейневан відчув, як у нього підгинаються коліна. Він бачив зблідле обличчя Самсона Медка, бачив, як руки Шарлея й Урбана Горна знову стискають плечі гіганта.

Бразда з Клінштейна не відривав погляду від останків пробоща Мегерлейна, які тліли і димілися.

— Мегерлін, — сказав він раптом, потираючи підборіддя. — Мегерлін. Не Мегерлейн.

— Що?

— Церковника, який був із єпископом Конрадом у рейді на Трутновсько, звали Мегерлін. А оцей був Мегерлейн.

— Тобто?

— Тобто цей ксьондзик був невинний.

— Нічого, — раптом глухо озвався Самсон Медок. — Нічого особливого. Бог неодмінно це розпізнає. Залишімо це Богові.

Амброж різко обернувся, вп'явся в Самсона очима — і дивився довго. Потім подивився на Рейневана і Шарлея.

— Блаженні вбогі духом, — сказав він. — Ангел часом промовляє вустами юродивих. Але наглядайте за ним. Хтось врешті-решт може подумати, що цей дурень розуміє те, що говорить. І якщо цей хтось буде менш поблажливим, аніж я, то це погано закінчиться. Як для нього, так і для його хлібодавців.

— Але загалом, — додав він, — дурник має рацію. Бог розсудить, відокремить кухіль від зерна, а винних від невинних. Зрештою, жоден папістський священик не є невинним. Кожен прислужник Вавилона заслуговує на кару. А рука вірного християнина…

Його голос наростав, гримів дедалі могутніше, підносився над головами збройних людей, злітав, здавалося, понад димом, що все ще, попри погашені пожежі, клубочився над містечком. З якого, заплативши викуп, уже виходила довга вервичка втікачів.

— Рука вірного християнина не може здригнутися, коли карає грішника! Бо поле — це світ, добре насіння — сини Царства, бур'яни ж — сини Лихого. Тому як збирають бур'яни і палять їх вогнем, так буде і наприкінці світу. Син Людський пошле ангелів Своїх, ті зберуть з Його Царства всю розпусту і всіх тих, хто чинить неправедність, і кинуть їх у піч розпалену; там буде плач і скрегіт зубів.[556]

Натовп гуситів заревів і завив, заблищали підняті алебарди, захиталися сулиці, вила і ціпи.

— А дим їхніх мук, — гримів Амброж, вказуючи на Радків, — дим їхніх мук повіки віків буде здійматися, і не мають спочинку ні вдень, ні вночі ті, що поклоняються Звірові й образу його!

Він повернувся. Уже спокійніший.

— А ви, — сказав він до Рейневана і Шарлею, — тепер маєте нагоду переконати мене у ваших справжніх намірах. Ви бачили, що ми робимо з папськими ксьондзами. Ручаюся, що це дрібничка порівняно з тим, що стається з єпископськими шпигунами. Для таких у нас немає милосердя і змилування, навіть якщо вони є рідними братами Петера з Беляви. То що ж? Ви і далі благаєте про допомогу, бажаєте приєднатися до мене?

— Ми не шпигуни! — вибухнув Рейневан. — Нас ображають ваші підозри! І ми зовсім не благаємо про допомогу! Навпаки, це ми можемо допомогти вам! Хоча б заради пам'яті про мого брата, про якого тут багато говориться, але, воістину, пустими словами! Хочете? — будь ласка, я доведу вам, що ви мені ближчі, ніж вроцлавський єпископ. Що ви скажете на інформацію, що готується зрада? Змова? Замах на життя?! На ваше, між іншим…

Амброж примружився.

— На моє? Між іншим? Між яким, якщо можна запитати?

— Я знаю, — Рейневан вдавав, ніби не бачить розпачливих знаків і гримас Шарлея. — Знаю про змову, яка має на меті знищити керівників Табора. Повинні померти: Богуслав зі Швамберка, Ян Гвєзда з Віцеміліц…

Штаб Амброжа раптом зашумів. Священик не зводив з Рейневана очей.

— Справді, — сказав він нарешті. — Цікава інформація. Дійсно, молодий пане з Беляви, ти вартий того, щоб забрати тебе до Градця.

Поки гуситська армія займалася швидким, активним та інтенсивним пограбуванням міста Радків, Бразда з Клінштейна, Велек Храстицький і Олдржих Галада роз'яснювали Рейневанові, у чому річ.

— Ян Гвєзда з Віцеміліц, гетьман Табора, — оповідав Бразда, — розпрощався з цим світом останнього дня жовтня. А його наступник, шляхетний пан Богуслав зі Швамберка, віддав Богу душу менше тижня тому.

— Тільки не кажіть, — насупив брови Шарлей, — що вони обидва загинули від рук таємних убивць.

— Обидва померли від ран, отриманих у бою. Гвєзду поранило стрілою в обличчя під Младою Вожицею, у переддень святого Луки, і невдовзі він помер. Пан Богуслав був поранений у бою за ракуське місто Рец.

— Значить, це не замахи, — зробив глузливу міну Шарлей, — а смерть для гуситів ледь не природна!

— Не зовсім. Кажу ж, і той, і іншій померли через якийсь час після поранення. А може, були б одужали? Якби їм хтось, скажімо, не дав трутки? Дивний, погодьтеся, збіг обставин: два великі таборитські вожді, обидва спадкоємці Жижки, вмирають один за одним протягом місяця…

— Для Табора величезна втрата, — докинув Велек Храстицький. — А для ворогів наших вигода настільки велика, що вже й раніше були підозри. А зараз, після сенсаційних заяв молодого пана Беляви, справа повинна прояснитися до кінця. Повністю прояснитися.

— Ну та зрозуміло, — кивнув Шарлей, удавано серйозний. — Настільки повинна, що коли знадобиться, то візьмуть молодого пана Беляву на тортури. Адже ніщо, як відомо, так не прояснює підозрілих справ, як розпечене залізо.

— Та що ви, — посміхнувся Бразда, але якось не дуже переконливо. — Ніхто про таке навіть і не думає.

— Таж пан Рейнмар, — додав настільки ж малопереконливо Олдржих Галада, — брат пана Петера! А пан Петер з Беляви був наш. Та й ви теж наші…

— І як такі, — глузливо вставив Урбан Горн, — вони вільні, правда? Можуть, якщо захочуть, піти собі куди захочуть? Хоч би й зараз? Га? Пане Бразда?

— Ну… — запнувся гетьман градецької кінноти. — Теє-то… Ні. Не можуть. У мене інший наказ. Тому що, бачите…

— Небезпечно тут навколо, — відкашлявся Галада. — Ми повинні вас… Гм-м… Старанно охороняти.

— Зрозуміло. Повинні.

Усе було зрозуміло. Амброж уже більше не цікавився ними і не звертав на них уваги, але вони перебували під постійним контролем і наглядом гуситських воїнів. Здавалося б, вони були зовсім вільні, ніхто їм не нав'язувався, зовсім навпаки, до них ставилися як до товаришів, мало того, їх навіть озброїли і майже включили до складу легкої Браздової кінноти, яка тепер, після об'єднання з головними силами, налічувала понад сотню вершників. Але вони були під вартою, і заперечувати цей факт було неможливо. Шарлей спочатку скреготав зубами і тихо матюкався, та врешті-решт махнув на це рукою.

Залишалася справа нападу на колектора, і про неї ні Шарлей, ні Рейневан не збиралися забувати. Ані закривати її.

Хоч Тибальд Раабе старанно уникав розмови, його врешті-решт приперли до стіни. Точніше — до воза.

— А що мені було робити? — спалахнув він, коли йому нарешті дали можливість говорити. — Пан Самсон натискав! Треба було щось скомбінувати! Думаєте, якби не чутка про гроші, Амброж дав би нам кіннотників? Ага, дірку від бублика! Так що вам годилося би мені подякувати, а не кричати на мене! Якби не моя ідея, то ви сиділи б зараз у Вежі блазнів і чекали на інквізитора!

— Твоя побрехенька могла коштувати нам життя. Якби Амброж був жадібнішим до грошей.

— Якби, якби! Овва! — голіард поправив пом'ятий Шарлеєм каптур. — А я що, не бачив, як він цінував пана Петера? Сумніву не було, що панича Рейнмара він не зачепить. Це по-перше. А по-друге…

— Що по-друге?

— Я справді думав… — Тибальд Раабе кілька разів кашлянув. — Що тут казати… Я був майже впевнений, що саме ви обчистили колектора на Сціборові Вирубці.

— А хто його обчистив?

— А хіба не ви?

— Ти, братику, напрошуєшся на копняка в зад. Добре, розкажи, як тобі вдалося втекти під час нападу?

— Як? — спохмурнів голіард. — А бігцем! Я швидко перебирав ногами. І не озирався, хоча ззаду кричали: «Рятуйте!»

— Вчися, Рейнмаре.

— Вчуся щодня, — урвав його Рейнмар. — А решта, Тибальде? Що там сталося з рештою? З колектором? З францисканцями? З лицарем фон Штітенкроном? З його… З його донькою?

— Я вже вам казав, паничу. Я не озирався. І не питайте більше ні про що.

Рейневан не питав.

Настали сутінки, але, на превеликий подив Рейневана, армія не зупинилася на постій. Нічним маршем гусити дійшли до села Ратно, нічну пітьму освітили заграви пожеж. Залога ратненського замку проігнорувала ультиматум Амброжа, парламентаріїв обстріляли з арбалетів, тому при світлі палаючих халуп почався штурм. Фортеця захищалася хоробро, але впала ще до світанку. Захисники заплатили за впертість — їх вибили до ноги.

На світанку марш продовжився, а Рейневан уже зрозумів, що рейд Амброжа на клодзьку землю має характер відплати, є помстою за осінній рейд на Наход і Трутнов, за різанину, яку війська вроцлавського єпископа Конрада і Пути з Частоловиць вчинили під Візмбурком і в селах уздовж ріки Метуї. Після Радкова і Ратна за Візмбурк і Метую заплатила Сьцінавка, що належала Янові Хаугвіцу, який брав участь у єпископському «хрестовому поході». Сьцінавку було за це покарано: її спалили дощенту. Згорів — за два дні до свята своєї покровительки — костелик Святої Варвари. Пробощ устиг утекти — і цим врятував голову від ціпа.

Стоячи спиною до палаючого костелу, Амброж відправив службу Божу — була, виявляється, неділя. Служба була типово гуситською: під відкритим небом, на звичайному столі. Амброж, правлячи, не зняв із пояса меча.

Чехи молилися голосно. Самсон Медок, нерухомий, як антична статуя, стояв і дивився на палаючу пасіку, на солом'яні шапочки вуликів, які займалися вогнем.

Після служби, залишивши за спиною попелище, над яким ще здіймався дим, гусити рушили на схід, пройшли по сідловині між засніженими горбами Голінця і Копця, надвечір добралися до Войбужа. Це був маєток роду фон Цешау. Запеклість, з якою гусити накинулися на село, свідчила про те, що хтось із цього роду теж побував з єпископом під Візмбурком. Не вціліли жодна халупа, жодна стодола, жоден курінь і жодна кліть.

— Ми аж за чотири милі від кордону, — навмисне голосно і демонстративно заявив Урбан Горн. — І всього за милю від Клодзька. Ці дими видно здалеку, а вісті розходяться швидко. Ми ліземо левові в пащу.

Лізли. Коли, закінчивши грабіж, гуситська армія вийшла з Войбужа, зі сходу з'явився лицарський загін силою приблизно в сто коней. У загоні було чимало йоаннітів, герби на корогвах свідчили про присутність Хаугвіців, Мушенів і Цешау. Від самого вигляду гуситів загін перелякано втік.

— Де ж цей лев, брате Горн? — в'їдливо поцікавився Амброж. — Де ж ця паща? Уперед, християни! Уперед, Божі воїни! Уперед, ма-а-а-арш!

Не було сумнівів, що метою гуситів було Бардо. Якщо навіть якийсь час Рейневан сумнівався — зрештою, Бардо було чималим містом і трохи завеликим шматком навіть для такого собі Амброжа, — то сумніви швидко розвіялися. Армія зупинилася на ніч у лісі поблизу Ниси. І до півночі стукали сокири. Виготовляли остереви — схожі на герб Роновиців тички, з яких стирчали обрубки гілок: просте, зручне, дешеве і дуже ефективне пристосування для того, аби брати приступом фортечні стіни.

— Будете штурмувати? — прямо запитав Шарлей.

Разом з гетьманами Амброжевої кінноти вони сиділи навколо паруючого казана з гороховою кашею і заковтували вміст, дмухаючи на ложки. З ними був Самсон Медок, останнім часом — після Радкова — дуже мовчазний. Велетень не цікавив Амброжа і мав цілковиту свободу, але її він, на диво, використовував, щоби добровільно допомагати на польовій кухні, яку обслуговували жінки і дівчата з Градця-Кралове — похмурі, небалакучі, неприступні і безстатеві.

— Будете штурмувати Бардо, — сам себе переконав Шарлей, бо відповіддю на його запитання було лише плямкання і дмухання в ложки. — Невже у вас і там якісь особисті порахунки?

— Угадав, брате, — витер вуса Велек Храстицький. — Цистерціанці з Барда били в дзвони і служили месу для убивць єпископа Конрада, які у вересні йшли на Находсько, щоби грабувати, палити, убивати жінок і дітей. Ми повинні продемонструвати, що таке не минає безкарно. Ми повинні показати їм, що таке страх.

— Крім того, — облизав ложку Олдржих Галада, — Шльонськ застосовує проти нас торгову блокаду. Ми повинні їм продемонструвати, що ембарго ми здатні зламати, що це невигідно. Ми повинні також підбадьорити наляканих актами терору купців, які з нами торгують. Підбадьорити родичів убитих, показавши, що на терор ми відповімо терором, а наймані убивці не залишаться непокараними. Правда, юний паничу з Беляви?

— Наймані вбивці, — глухо промовив Рейневан, — не повинні залишатися безкарними. У цьому сенсі я з вами, пане Олдржиху.

— Якщо ви хочете бути з нами, — виправив його, хоч і без натиску, Галада, — то повинні казати «брате», а не «пане». А показати, за кого ви, зможете завтра. У пригоді стане кожен меч. Бій обіцяє бути запеклим.

— Авжеж, — Бразда з Клінштейна, який доти мовчав, показав на місто. — Вони знають, навіщо ми сюди насправді прийшли. І будуть це захищати.

— У Барді, — з глузливим тоном зауважив Урбан Горн, — є два цистерціанські костели, обидва дуже багаті. Збагатилися на пілігримах.

— Ти все, — приснув Велек Храстицький, — зводиш до задоволення, Горне.

— Такий вже я є.

З боку табору перестали постукувати сокири. Натомість залунав і почав наростати різкий розмірений дзенькіт брусків, від якого мороз ішов поза шкірою. Військо Амброжа гострило зброю.

— Стань-но до мене фронтом, — наказав Шарлей, коли вони залишилися самі. — Покажися-но. Гм. Ти ще не нашив собі чаші на груди? «Я з вами, я за вас»? Це що за заяви, Рейнмаре? Чи ти часом не почав перейматися роллю?

— Ти про що?

— Ти прекрасно знаєш, про що. За те, що ти розпатякав перед Амброжем стосовно грангії в Дембовці, я сварки не починаю і тобі не докоряю, хтозна, може, воно й на користь нам вийде, якщо ми ненадовго сховаємося під гуситську протекцію. Але будь ласкавий пам'ятати, до дідька, що Градець-Кралове — аж ніяк не наша мета, а тільки зупинка на шляху в Угорщину. А їхня гуситська справа для нас — дурниця і фунт клоччя.

— Їхня справа для мене — не фунт клоччя, — холодно заперечив Рейневан. — Петерлін вірив у те, у що вірять вони. Одного цього мені досить, бо я знав свого брата, знаю, якою він був людиною. Якщо Петерлін присвятив себе їхній справі, значить, вона не може бути поганою. Мовчи, мовчи, я знаю, що ти хочеш сказати. Я теж бачив, що зробили з радківськими священиками. Але це нічого не змінює. Петерлін, повторюю, не підтримав би неправого діла. Петерлін знав те, що і я тепер знаю: у кожній релігії, серед людей, які її сповідують і за неї борються, на одного Франциска Ассизького припадає легіон братів Арнульфів.

— Хто такий брат Арнульф, я можу тільки здогадуватися, — знизав плечима демерит. — Але метафору розумію, тим більше що вона далеко не нова. Якщо ж чогось не розумію… Чи ти, хлопче, вже перейшов у гуситську віру? І чи ти вже, як і кожен неофіт, берешся навертати інших? Якщо так, то стримай, прошу тебе, свій євангелічний запал. Бо ти спрямовуєш його зовсім не за призначенням.

— Поза сумнівом, — скривився Рейневан. — Тебе вже не треба навертати. Це ж бо вже доконаний факт.

Очі Шарлея злегка звузилися.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік, — промовив Рейневан після хвилинного мовчання. — Вроцлав. Нове Місто. Кривавий понеділок. Канонік Беесс видав тебе паролем, що його я сказав тобі тоді, у кармелітів. А Буко Кроссіг упізнав тебе і викрив тієї ночі в Бодаку. Ти брав участь, причому активну, у вроцлавському бунті в липні року Божого 1418. А що вас тоді сколихнуло й обурило, якщо не смерть Гуса й Ієроніма? За кого ви вступилися, якщо не за переслідуваних бегардів і вікліфістів? Що ви захищали, якщо не вільне право на причастя під обома видами? Називаючи себе iustitia popularis[557], проти чого ви виступали, якщо не проти багатства і розбещеності кліру? До чого закликали на вулицях, якщо не до реформи in capite et in membris[558], Шарлею? Як це було?

— Як було, так було, — відповів, помовчавши, демерит. — А було це сім років тому. Тебе, може, це здивує, але деякі люди вміють учитися на помилках і робити висновки.

— На початку нашого знайомства, — сказав Рейневан, — так давно, що здається, ніби минули століття, ти, як я пригадую, почастував мене такою сентенцією: «Творець створив нас за своїми образом і подобою, але подбав про індивідуальні риси». Я, Шарлею, не перекреслюю минулого і не забуваю про нього. Я повернуся до Шльонська і зведу порахунки. Зведу всі порахунки і розплачуся з усіма боргами, з відповідним відсотком. А з Градця-Кралове до Шльонська ближче, ніж з Буди…

— І тобі сподобалося, — перебив його Шарлей, — те, у який спосіб зводить свої порахунки градецький пробощ Амброж? Чи я не мав рації, Самсоне, що це неофіт?

— Не зовсім, — Самсон підійшов так тихо, що Рейневан не помітив його і не почув. — Не зовсім, Шарлею. Тут йдеться про інше. Про панну Катажину Біберштайн. Наш Рейневан, здається, знову закохався.

Перш ніж засірів морозний світанок, відбулися прощання.

— Бувай, Рейнмаре, — потиснув Рейневанові руку Урбан Горн. — Я зникаю. І так уже надто багато людей бачили моє обличчя, а це в моїй професії небезпечна річ. А я ж бо збираюся і далі нею займатися.

— Вроцлавський єпископ уже знає про тебе, — попередив Рейневан. — Думаю, що знають і ті чорні вершники, які кричать «Adsumus».

— Доведеться затаїтися і перечекати. Серед доброзичливих людей. Спочатку я поїду до Глогувка. А потім у Польщу.

— У Польщі небезпечно. Я тобі розказав, що ми підслухали в Дембовці. Єпископ Збігнев Олесницький…

— Польща, — перебив Горн, — це не тільки Олесницький. Навпаки, Польща — це дуже незначною мірою Олесницький, Ласкаж чи Ельґот. Польща, мій хлопче, це… Це інші… Європа, хлопче, незабаром зміниться. І якраз через Польщу. Бувай, хлопче.

— Ми, напевно, ще зустрінемося. Ти, наскільки я тебе знаю, повернешся у Шльонськ. І я туди повернуся. У мене там ще є кілька справ, які треба вирішити.

— Хтозна, може, вирішимо їх разом. При якійсь оказії. Але щоби так могло статися, прислухайся, будь ласка, до доброї поради, Рейнмаре з Беляви: не викликай демонів. Не берися більше за це.

— Не буду.

— І друга порада: якщо ти всерйоз думаєш про майбутню співпрацю при вирішенні наших справ, то повправляйся з мечем. З кинджалом. І з арбалетом.

— Повправляюся. Бувай, Горне.

— Бувайте, паничу, — підійшов Тибальд Раабе. — І мені вже час. Треба працювати для нашої справи.

— Бережи себе.

— А як же без цього?

Хоча Рейневан і справді був готовий стати пліч-о-пліч з гуситами зі зброєю в руках, йому це не судилося. Амброж категорично зажадав, щоб вони із Шарлеєм під час штурму Барда були при ньому, при його штабі. Тому Рейневан і Шарлей, за якими пильно стежив ескорт, залишалися при штабі, тоді як гуситська армія у снігопад переправилася через Нису й у зразковому порядку стала перед містом. З північного боку в небо вже здіймалися дими: у рамках диверсійної операції кіннотники Бразди і Храстицького вже встигли підпалити млин і халупи підгороддя.

Бардо підготувалося до оборони, на стінах було повно озброєних, розмахували штандартами, кричали. Голосно били дзвони обох церков, чеської і німецької.

А перед стінами в чорних колах попелищ стояли дев'ять обсмалених паль. Вітер доносив кислий сморід горілого.

— Гусити, — пояснив котрийсь із селян-доносителів, яких уже кільканадцятеро послужливо супроводжували армію Амброжа. — Гусити, впіймані чехи, бегарди й один жид. Для постраху. Як тільки вони, вельможний пане, вивідали, що ви йдете, то всіх повитягали з льоху і попалили. Єретикам… Себто, даруйте… Вам… Для постраху та на зневагу.

Амброж кивнув головою. Не сказав ані слова. Лице його було скам'яніле.

Гусити швидко і справно зайняли позиції. Піхота встановила і підперла щити і загорожі. Приготувалася й артилерія. Зі стін кричали й обсипали їх прокльонами, час від часу гриміли постріли, часом сипалися арбалетні стріли.

Каркали і металися по небу налякані ворони, шугали розгублені галки.

Амброж піднявся на віз.

— Праведні християни! — закричав він. — Правовірні чехи!

Армія затихла. Амброж дочекався абсолютної тиші.

— Я побачив, — гаркнув він, вказуючи на обвуглені палі й попелища багать, — під жертівником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?»[559]

— І бачив я ангела, що на сонці стояв! І він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: «Ходіть, і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней і тих, хто сидить на них»! І побачив я Звіра![560]

Зі стін почувся галас, полетіли прокльони і матюки. Амброж підняв руку.

— Ось, — крикнув він, — птахи Божі над нами, які вказують дорогу! А он там, перед вами, — Звір! Он Вавилон, що напився крові мучеників! Он ославлене забобоном гніздо гріха і зла, укриття слуг антихриста!

— На них! — заволав хтось з юрби воїнів. — Сме-е-е-ерть!

— Бо ось наступає, — ревів Амброж, — той день, що палає, як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваоф, який не позоставить їм кореня, ані галузки.[561]

— Па-а-али-и-ити їх! Сме-е-е-ерть! Бий! Убивай! Гир на них![562]

Амброж здійняв руки до неба, юрба відразу притихла.

— Чекає нас справа Божа, — закричав він. — Справа, до якої треба братися з чистим серцем, помолившись! На коліна, вірні християни! Помолімося!

Армія з брязкотом і скреготом стала на коліна за стіною зі щитів і загорож.

— Otče náš, — почав голосно Амброж, — jenž jsi na nebesích, bud' posvĕčeno tvé jméno…[563]

— Přijd' tve království! — в один голос гучно гримнуло військо, ставши навколішки. — Staň se tvá vůle! Jako v nebi, tak і na zemi![564]

Амброж рук не складав і голови не опускав. Він дивився на стіни Барда, і в його погляді палала ненависть. Його зуби були вишкірені, на губах біліла піна.

— І прости нам, — кричав він, — борги наші! Як і ми прощаємо…

Хтось із тих, хто стояв на колінах у першому ряду, замість того, щоб прощати, випалив у бік мурів з пищалі. Зі стін відповіли, зубці затягло димом, кулі й арбалетні стріли засвистіли і градом забарабанили по щитах.

— І не введи, — ревіння гуситів було гучнішим за гуркіт пострілів, — нас у спокусу!

— Ale vysvobod' nás od zlého![565]

— Амінь! — заревів Амброж. — Амінь! А тепер уперед, правовірні чехи! Vpřed, boží bojovnicí![566] Смерть прислужникам антихриста! Убивай папістів!

— Гир на них!

Плюнули вогнем і свинцем гуфниці й тарасниці[567], гримнули гаківниці[568], просвистіли стріли — і ця смертельна злива просто змела оборонців зі стін. Другий залп, цього разу запалювальних ядер, звалився на дахи будинків, ніби вогняні птахи. З-за піднятої загорожі вдарила гармата, затягнувши все підворіття густим смердючим димом. Ворота не встояли проти п'ятдесятифунтового кам'яного ядра, розлетілися на друзки. У пролом рвонулися атакуючі. Інші, немов мурашки, лізли на стіни по остеревах. Вирок смерті місту Бардо було винесено за кілька хвилин. Тільки його виконання трохи затяглося. Але ненадовго.

— Гир на них! Убива-а-а-ай!

Дикий крик, виття, вереск, від якого волосся ставало дуба.

Бардо вмирало. Вмирало під бамкання своїх дзвонів. Дзвони Барда, ще кілька хвилин тому голосні, як сполох, ще хвилину тому горді, як заклик до зброї, стали розпачливими, як волання про допомогу. І нарешті перетворилися на спазматичний, хаотичний, тремтливий стогін умираючого. І, немов умираючий, вони затихали, давилися смертю, догоряли. Нарешті остаточно замовкли, стихли. І майже тієї ж миті обидві дзвіниці затяглися димом, почорніли на тлі полум'я. Полум'я, що рвалося в небо, можна сказати, — відлітаюча душа міста, яке померло.

Бо місто Бардо — померло. Нестримна пожежа була вже тільки похоронним вогнищем. А крики убієнних — епітафією.

Незабаром з міста вийшла вервичка втікачів — жінок, дітей і тих, кому гусити дозволили вийти. Втікачів уважно перевіряли селяни-доносителі. Раз у раз кого-небудь упізнавали. Витягували. І чинили над ними розправу.

На очах у Рейневана селянка в опанчі вказала гуситам на молодого чоловіка. Його витягли, а коли зірвали каптур, то модно підстрижена чуприна зрадила, що він лицар. Селянка сказала щось Амброжу і Глушічці. Глушічка віддав короткий наказ. Ціпи піднялися й опустилися. Лицар звалився на землю, лежачого закололи вилами і сулицями.

Селянка зняла каптур, відкривши товсту світлу косу. І пішла. Накульгуючи. Накульгуючи настільки характерно, що Рейневан зумів визначити уроджений вивих стегна. На прощання вона послала йому багатозначний погляд. Упізнала його.

З Бардо виносили здобич, з пекла пожеж і клубів диму виходила колона навантажених різним добром чехів. Здобич завантажували на вози. Гнали корів і коней.

На самому кінці колони з палаючого міста вийшов Самсон Медок. Він був чорний від сажі, подекуди підсмалився, у нього не було вже ні брів, ані вій. Він ніс на руці кошеня, наїжачене чорно-біле створіннячко з величезними, дикими, наляканими очима. Кошеня судомно чіплялося кігтиками за рукав Самсона і раз у раз беззвучно відкривало ротик.

Обличчя Амброжа було немов висічене з каменю. Рейневан і Шарлей мовчали. Самсон підійшов, зупинився.

— Учора ввечері я думав про порятунок світу, — промовив він дуже м'яко і тепло. — Сьогодні вранці — про порятунок людства. Але що ж, доводиться узгоджувати сили з намірами. І рятувати те, що можна.

Розграбувавши Бардо, армія Амброжа повернула на захід, до Броумова, залишаючи на свіжому і білесенькому снігу широкий чорний слід.

Кінноту розділили. Частина, під командою Бразди з Клінштейна, поїхала вперед як так званий «пршедвой», тобто передовий загін. Решта, силою в тридцять коней, ввірена під командування Олдржиха Галади, становила ар'єргард. У ньому опинилися Рейневан, Шарлей і Самсон.

Шарлей посвистував, Самсон мовчав. Рейневан, який їхав пліч-о-пліч з Галадою, вислуховував повчання, набував добрих манер і позбувався поганих. До останніх, досить суворо пояснив Галада, належить використання слова «гусити», оскільки так говорять тільки вороги, папісти і взагалі люди, які ставляться до гуситів з неприязню. Треба казати: «правовірні», «добрі чехи» або «божі воїни». Польова армія з Градця-Кралове, повчав далі гетьман божих воїнів, є збройним крилом Сиріток, тобто правовірних, які посиротіли після смерті великого і незабутнього Яна Жижки. Поки Жижка був живий, Сирітки, ясна річ, іще не були Сирітками, а називалися Новим або Малим Табором — для того, щоби відрізнятися від Старого Табора, тобто від таборитів. Новий, або Малий, Табор Жижка заснував, спираючись на оребітів, тобто тих правовірних, які збиралися на горі Ореб, неподалік Тршебеховіц, на відміну від таборитів, що збиралися на горі Табор біля ріки Лужніце, і там побудували своє Градіште. Не можна, суворо пояснював правовірний гетьман Сиріток з Нового Табора, плутати оребітів з таборитами, і вже зовсім кари гідне пов'язання котроїсь із цих груп з калікстинами з Праги. Якщо на Новому Празькому Місті ще можна зустріти воістину правовірних, повчав оребіт із гори поблизу Тршебеховіц, то вже Старе Місто — це гніздо поміркованих угодовців, які називають себе калікстинами або утраквістами, а добрі чехи не хочуть, щоб їх з ними плутали, то їх і не треба плутати. Але і пражан не можна називати гуситами, бо так говорять тільки вороги.

Рейневан трохи сонно погойдувався в сідлі і час від часу казав, що розуміє, хоч це було неправдою. Знову пішов сніг, швидко перетворюючись на хурделицю.

За лісом, на роздоріжжі, поблизу спаленого Войбужа, стояв кам'яний покаянний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття. Учора, коли палили Войбуж, Рейневан хреста не помітив. Був вечір, сутінки, ішов сніг. Багато чого можна було не помітити.

Рамена хреста закінчувалися у формі листочків конюшини. Біля хреста стояли два вози, не бойові, а звичайні, для перевезення вантажів. Один сильно перехилився на бік, спираючись на маточину колеса із зовсім поламаним ободом. Четверо чоловіків марно намагалися підняти віз, щоб двоє інших могли зняти поламане колесо і надягти запасне.

— Підсобіть! — заволав один. — Братове!

— Розвантажте віз! — крикнув Галада. — Легше буде!

— То не йно колесо, — крикнув у відповідь візник. — Штельвагу виламали-смо, запрягти годі! Най котрийсь скочить допереду, заверне яку запряжку. Перевантажимо добро…

— До дідька добро. Не бачите, як снігом замітає? Хочете тут лишитися?

— Добутку шкода!

— А дупи тобі не шкода? За нами можуть гнатися… Голос застиг Галаді в горлі. Бо в лиху, дуже лиху годину він вимовив ці слова.

Захрапали коні, з лісу виїхав шерег лицарів у повних обладунках. Їх було близько тридцяти, в основному — йоанніти.

Вони їхали ступою, рівно, дисципліновано, жоден кінь не вистромляв носа з шерегу.

З іншого боку гостинця виїхав з-за дерев інший загін, такої ж сили. Під корогвою з баранячою головою Хаугвіців. Заходячи лавою, лицарі спритно відрізали Сиріткам дорогу до втечі.

— Пробиваймося! — крикнув один з молодих кіннотників. — Брате Олдржих! Пробиваймося!

— Як? — прохрипів Галада. — Крізь списи? Понастромляють нас на них, як курчат на рожен. З коней! І поміж вози! Дешево шкуру не продамо!

Не можна було втрачати ні хвилини, лицарі, які їх оточували, уже пускали коней клусом, йоанніти закривали заборола арметів, нахиляли списи. Гусити позіскакували з коней, сховалися за возами, деякі навіть залізли під них. Ті, для кого укриття не вистачило, опустилися на коліна з натягнутими арбалетами. На возах, як виявилося, окрім награбованого літургійного посуду, завдяки справді щасливому випадку везли зброю, переважно на ратищах. Чехи моментально поділили між собою алебарди, партизани і гізарми. Рейневанові хтось тицьнув у руку спис із довгим і тонким, як шило, вістрям.

— Готуйся! — крикнув Галада. — Йдуть!

— Втрапили ми в бездонне гівно, — Шарлей натягнув і зарядив арбалет. — А я так розраховував на ту Угорщину. Такий, курва, мав апетит на справжній бограч-гуляш[569]!

— Бог і святий Георгій!

Йоанніти і Хаугвіци погнали коней в атаку. І з ревінням ринулися на вози.

— Зараз! — крикнув Галада. — Зараз! Бий! По них!

Дзенькнули тятиви, град стріл задзвенів по щитах і збруї. Упало кілька коней, кілька вершників. Решта навалилися на захисників. Довгі списи досягли до цілей. Тріск зламаних ратищ і крики тих, у кого влучили списи, злетіли до неба. Рейневана оббризкало кров'ю, він бачив, як зовсім поруч один з візників б'ється у конвульсіях, пробитий навиліт, як з іншого боку спішений кіннотник Галади намагається вирвати з грудей вістря, помітив, як іще одного кіннотника величезний лицар з багром Оппельнів на щиті піднімає на спис і кидає у сніг, стікати кров'ю. Побачив, як Шарлей стріляє з арбалета, зблизька всадивши стрілу в горло одному списнику, як іншому Галада розрубує шолом і голову бердишем, як третій, зачеплений гаками двох гізарм, падає між возами і гине, зарубаний і заколений. Спінена і вишкірена морда коня нависла над самою Рейневановою головою, він побачив блиск меча, не роздумуючи, штрикнув списом, тригранне вістря щось пробило і в щось встромилося. Рейневан ледве не впав під напором, побачив, як йоанніт, у якого він всадив спис, хитається в сідлі. Він натиснув на ратище, йоанніт відхилився назад, тонким голосом закликаючи святих. Але не впав, підтриманий високою задньою лукою сідла. Допоміг хтось із Сиріток, вгамселивши йоанніта алебардою: проти такого удару опора луки виявилася замалою, лицаря просто знесло із сідла. Майже тієї ж миті чех дістав булавою по голові, удар вбив йому капалін аж до підборіддя, з-під капаліна бухнула кров. Рейневан штрикнув того, хто вдарив і, вивергаючи прокляття, збив його із сідла. Поруч упав з коня інший, застрелений Шарлеєм. Третій, зарубаний дворучним мечем, тицьнувся чолом у гриву і залив її кров'ю. Навколо возів стало просторіше. Панцирні відступили, насилу стримуючи коней.

— Дуже добре! — волав Олдржих Галада. — Дуже добре, братове! Дали ми їм! Так тримати!

Вони стояли серед крові та трупів. Рейневан з жахом констатував, що живих їх залишилося не більше п'ятнадцяти, з яких на ногах могли триматися хіба що з десяток. Більшість із тих, хто міг стояти, теж стікали кров'ю. Він зрозумів, що живі вони тільки тому, що списники, наступаючи, заважали один одному: битися біля возів могла тільки частина з них. Ця частина, зрештою, заплатила за цей привілей, заплатила страшну ціну. Вози оточувало кільце убитих людей і покалічених коней, які звискували і хрипіли.

— Готуйся, — прохрипів Галада. — Зараз ударять знову…

— Шарлею?

— Живий.

— Самсоне?

Велетень відкашлявся, стер із брів кров, яка сочилася з рани на чолі. Він був озброєний колючою булавою і щитом, що його якийсь доморослий художник прикрасив агнцем, променистою облаткою і написом: BŮH PÁN NAŠ[570].

— Готуйся! Йдуть!

— Цього, — констатував крізь зуби Шарлей, — нам уже не пережити.

— Lasciate ogni speranza[571], — спокійно погодився Самсон. — Справді, щастя, що я не взяв із собою того кошеняти.

Хтось подав Рейневанові гаківницю: хвилинна передишка дозволила Сиріткам набити їх кілька. Він спер ствол на віз, зачепивши гак за борт, підніс ґніт до запалу.

— Святий Гео-о-о-оргі-і-ій!

— Gott mit uns![572]

У тупоті копит йшла наступна атака, з усіх боків. Загриміли пищалі й гаківниці, у дим полетів залп з арбалетів. А вже за мить були довгі списи, бризки крові та нестямні крики тих, у кого влучило. Рейневана врятував Самсон, прикривши його щитом з облаткою та агнцем. За мить щит уберіг від смерті й Шарлея: велет давав собі раду з величезним щитиськом однією рукою, ніби з іграшковим, а могутні удари списів відбивав так, ніби це був пух кульбабки.

Йоанніти і панцирники Хаугвіца ввірвалися поміж вози, рубали, стоячи в стременах, мечами і сокирами, гамселили буздуганами серед крику і брязкоту. Гусити гинули. Вмирали один за одним, огризаючись як собаки, стріляючи списникам прямо в обличчя з арбалетів і рушниць, штрикаючи і ріжучи гізармами й алебардами, луплячи булавами, колючи списами. Поранені заповзли під вози й підрізали коням бабки, посилюючи сум'яття, хаос і колотнечу.

Галада заскочив на віз, ударом бердиша зніс із сідла йоанніта, сам зігнувся від уколу. Рейневан ухопив його, потягнув. Двоє важко озброєних верхівців нависли над ним, піднімаючи мечі. Життя Рейневанові та Шарлею знову врятував Самсон і BŮH PÁN NAŠ на величезному щиті. Один із лицарів, судячи із зображеної на щиті пряжки, Цедліц, упав разом з конем, якому перерізали бабки. Іншого, який сидів на закутому сивому коні, Шарлей рубонув по голові впущеним Галадою бердишем. Шолом тріснув, панцирний зігнувся, захлипавши кров'ю бляшаний кринет. Тієї ж миті на Шарлея наїхали і повалили конем. Рейневан з розмаху штурхнув вершника списом, вістря загрузло в блясі. Рейневан відпустив ратище, розвернувся, скулився, панцирні були всюди, всюди були хаос потворних шпичастих хундсгугелів, мигтіння хрестів і гербів на щитах, ураган блискучих мечів, вир кінських зубів, грудей і копит. «Вежа блазнів, — гарячково думав він, — це все ще Вежа блазнів, маячня, шаленство і божевілля».

Він послизнуся на крові, впав. На Шарлея. У Шарлея в руках був арбалет. Він глянув на Рейневана, підморгнув. І вистрілив. Вертикально вгору. Просто в живіт коня, який навис над ними. Кінь звискнув. А Рейневан дістав копитом у голову. «Це кінець», — подумав він.

— Боже пом-а-а-ага-а-ай! — почув він, мов крізь вату, паралізований болем і слабкістю. — Підмо-о-ога-а-а! Під-мо-о-ога-а-а!

— Підмога, Рейнмаре! — кричав, смикаючи його, Шарлей. — Підмога! Живемо!

Він став навкарачки. Світ і далі танцював та плавав у нього перед очима. Але той факт, що вони жили, було неможливо не помітити. Він закліпав.

З поля долетів лемент і дзенькіт, іоанніти і панцирники Хаугвіца билися з прибулою підмогою, закованою в повні пластинчасті обладунки. Бій був недовгим: трактом із заходу вже мчала галопом, горлаючи на всю міць легень, кіннота Бразди, за нею, горлаючи ще голосніше, мчала гуситська піхота з піднятими ціпами. Побачивши це, йоанніти і люди Хаугвіца повернули задом і поодинці та групами почали втікати до лісу. Підмога дихала їм у спину, безжально ріжучи і рубаючи, аж пагорбами розходилася луна.

Рейневан сів. Обмацав голову і боки. Він був увесь у крові, але скидалося на те, що чужій. Коло нього, все ще зі своїм щитом, сидів, спершись на віз, Самсон Медок із закривавленою головою, густі краплі капали з його вуха на плече. Кілька гуситів підводилися з землі. Один плакав. Одного нудило. Один, затягуючи зубами ремінь, намагався зупинити кров, яка дзюркотіла з кукси відрубаної руки.

— Живемо, — повторив Шарлей. — Живемо! Гей, Галада, чу…

Він осікся. Галада не чув. Він уже не міг чути.

До возів під'їхав Бразда з Клінштейна, під'їхали панцерні з підмоги. Усе ще розпалені битвою, галасливі, вони відразу замовкали і затихали, коли під копитами коней починало чвакати криваве болото. Бразда оцінив поглядом побоїще, подивився в осклілі очі Галади, нічого не сказав.

Командир панцирних з підмоги придивлявся до Рейневана, примружуючи очі. Було видно, що він намагається пригадати. Рейневан упізнав його відразу, і не тільки за трояндою на гербі — це був раубрітер із Кромоліна, протектор Тибальда Раабе, поляк Блажей Порай Якубовський.

Чех, який плакав, опустив голову на груди і вмер. У тиші.

— Дивно, — сказав нарешті Якубовський. — Дивіться на цих трьох. Навіть не дуже потовчені. Ну ви й щасливчики! Або якийсь демон вас оберігає.

Він їх не впізнав. Зрештою, в цьому не було нічого дивного.

Хоч Рейневан і сам ледве тримався на ногах, він відразу взявся перев'язувати поранених. У цей час гуситська піхота дорізала і обчищала від збруї іоаннітів і списників Хаугвіца. Убитих витрушували з блях, почалися сварки, кращу зброю і дорожчі панцирі виривали з рук, доходило і до кулаків.

Один із лицарів, що лежали під возом, який здавався мертвим, як і інші, зненацька поворухнувся, забряжчав обладунком, застогнав із глибини шолома. Рейневан підійшов, став на коліна, підняв хундсгугель. Вони довго дивилися один одному в очі.

— Давай… — прохрипів лицар. — Добий мене, єретику. Ти убив мого брата, убий і мене. І хай тебе пекло поглине…

— Вольфгер Стерча.

— Щоб ти здох, Рейневане Беляу.

Наблизилися два гусити із закривавленими ножами. Самсон встав і загородив їм дорогу, а в його очах було щось таке, що гусити швидко відійшли.

— Добий мене, — повторив Вольфгер Стерча. — Чортове поріддя. Чого ти чекаєш?

— Я не вбивав Нікласа, — сказав Рейневан. — Ти чудово це знаєш. Я все ще не впевнений в тому, яку роль ви зіграли в убивстві Петерліна. Але знай, Стерча, що я сюди повернуся. І розрахуюся з винними. Знай це сам і передай іншим. Рейнмар з Беляви повернеться у Шльонськ. І зажадає розрахунку. За все.

Обличчя Вольфгера зм'якло, розслабилося, Стерча грав зуха, але тільки тепер зрозумів, що має шанс вижити. Попри це він не сказав ні слова, відвернув голову.

Поверталася з погоні та розвідки кіннота Бразди. Піхотинці, яких підганяли командири, покинули оббирати полеглих, сформували маршовий стрій. Підійшов Шарлей із трьома кіньми.

— Вирушаємо, — кинув він коротко. — Самсоне, зможеш їхати?

— Зможу.

Вирушили вони тільки через годину. Залишивши за спиною кам'яний покутний хрест, одну з численних у Шльонську пам'яток злочину і запізнілого каяття. Тепер, крім хреста, роздоріжжя позначав ще й курган, під яким поховали Олдржиха Галаду і двадцятьох чотирьох гуситів — Сиріток із Градця-Кралове. На кургані Самсон застромив щит. Із променистою облаткою і чашею.

І написом: BŮH PÁN NAŠ.

Армія Амброжа йшла на захід, до Броумова, залишаючи за собою широку чорну смугу зораного колесами й вимішаного чобітьми болота. Рейневан обернувся в сідлі, подивився.

— Я сюди повернуся, — сказав він.

— Якраз цього я і боявся, — зітхнув Шарлей. — Якраз цього я і боявся, Рейнмаре. Що ти власне це скажеш. Самсоне?

— Що?

— Ти щось бурмочеш собі під ніс, до того ж по-італійськи, тож, гадаю, це знову Данте Аліг'єрі?

— Правильно гадаєш.

— І, певно, уривок, що пасує до нашої ситуації? До того, куди ми оце прямуємо?

— Авжеж.

— Гм-м-м… Fuor de la queta… Отже, ми йдемо, ти вважаєш… Я не буду занадто настирливий, якщо попрошу перекласти?

— Не будеш.

На західному схилі Голінця, у тому місці, звідки як на долоні видно було долину й армію на марші, на гілку ялини сів великий стінолаз, обтрусивши сніг із глиці. Стінолаз повернув голову, його нерухоме око, здавалося, виглядало когось у колоні.

Стінолаз, видно, нарешті побачив те, що хотів побачити, бо розтулив дзьоб і заскрекотів, і в цьому скрекоті був виклик. І страшна погроза.

Гори потопали в каламутному sfumato[574] похмурого зимового дня.

Знову пішов сніг. Засипав сліди.