Вежа блазнів

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Вони були вже так близько до Зембиць, що могли бачити у всій красі імпозантні мури та вежі, що піднімалися з-за порослого лісом пагорба. Навколо світліли стріхи халуп підгороддя, на полях і лугах працювали селяни, над самісінькою землею слався брудний дим: палили бур'яни. Пасовиська були повні овець, луги над ставками аж біліли від гусей. Ішли навантажені кошиками люди, поважно ступали вгодовані воли, торохкотіли вози, наповнені сіном та яриною. Словом, куди не глянь, усюди впадали в око прикмети добробуту.

— Приємний край, — оцінив Самсон Медок. — Працьовита, заможна сторона.

— І правова, — Шарлей показав на шибеницю, що аж вгиналася під вагою повішених. Поруч, на радість воронам, кільканадцять трупів гнили на палях, біліли також кістки на колесах.

— Дійсно! — зареготав демерит. — Видно, що право тут право означає, а справедливість — справедливість.[337]

— Де справедливість?

— Тут, оно.

— А.

— Звідси, — вів своєї Шарлей, — й береться заможність, яку ти, Самсоне, так до речі зауважив. Воістину такі місця варто відвідувати з розумнішою метою, ніж та, яка нас сюди привела. Наприклад, щоб обдурити, обшахрати й обвести навколо пальця когось із добре забезпечених мешканців цієї багатої царини, а це було б неважко, позаяк добробут просто масово плодить бовдурів, фраєрів, простаків і дурнів. А ми їдемо, щоб… Ет, шкода слів…

Рейневан не прокоментував того жоднісіньким словом. Йому не хотілося. Він слухав такі, як цей, тексти протягом уже дуже довгого часу.

Вони виїхали з-за пагорба.

— Ісусе Христе, — відсапнув Рейневан. — Але ж людей насходилося! Що це?

Шарлей притримав коня, піднявся на стременах.

— Турнір, — відгадав він, придивившись. — Це турнір, дорогі панове. Torneamentum. Який сьогодні день? Хтось пам'ятає?

— Восьмий, — порахував на пальцях Самсон. — Mensis Septembris[338], природно.

— О! — Шарлей глянув на нього скоса. — То у вас там, у позасвітті, такий самий календар?

— Загалом, так. — Самсон не відреагував на зачіпку. — Ти питався про дату, я відповів. Хочеш ще чогось? Якихось точніших даних? Сьогодні свято Різдва Діви Марії, Nativitas Mariae.

— А значить, — констатував Шарлей, — турнір відбувається саме з цієї нагоди. Їдьмо, панове!

Підміські заболоні були заповнені людьми, видно було також тимчасові трибуни для глядачів вищої категорії, оббиті кольоровим сукном, прикрашені гірляндами, стрічками, п'ястівськими орлами і гербовими щитами лицарства. Біля трибун стояли будки ремісників і прилавки продавців їжі, реліквій і сувенірів, а понад усім цим майоріла феєрія різнобарвних прапорів, хоругв, вимпелів і гонфалонів[339].

Крізь гамір юрби раз у раз пробивався мідний голос сурем і труб.

Подія, в принципі, нікого не мала дивувати. Зембицький князь Ян разом з кількома іншими шльонськими князями і вельможами належав до «Руденбанду», Товариства Нашийника, члени якого були зобов'язані виступати на турнірах принаймні раз на рік. Але на відміну від більшості князів, які виконували недешевий обов'язок досить неохоче і не вельми регулярно, Ян із Зембиць влаштовував турніри раз за разом. Князівство, як не крути, невеличке, було, хоч це й не впадало у вічі, малоприбутковим, хтозна, чи не найбіднішим у цьому сенсі в цілому Шльонську. Незважаючи на це, князь Ян позичав гроші під заставу і надимав губу. Він по самі вуха заборгував євреям, продав усе, що міг продати, і здав в оренду усе, що міг здати. Від фінансової руїни його врятував шлюб із Ельжбетою Мельштинською, дуже багатою вдовою краківського воєводи Спитека. Княгиня Ельжбета, поки ще жила, трохи стримувала Яна та його широкі жести, але після її смерті князь із подвоєною енергією взявся розтринькувати спадщину. У Зембицях відновилися турніри, розгульні бенкети і помпезні полювання.

Знову загриміли труби, загаласував натовп. Вони були вже настільки близько, що згори бачили арену — класичну, довжиною двісті п'ятдесят і шириною сто кроків, огороджену подвійним плотом з колод, особливо солідним із зовнішнього боку, здатним витримати напір юрби. Усередині арени поставили бар'єр, уздовж якого, нахиливши списи, якраз мчали один на одного двоє лицарів. Юрба ревла, свистіла і плескала в долоні.

— Цей турнір, — оцінив Шарлей, — це hastiludium[340], яке ми спостерігаємо, полегшить наше завдання. Тут зібралося все місто. Гляньте, ондечки навіть на дерева повилазили. Можу побитися об заклад, Рейневане, що твоєї коханої ніхто не пильнує. Злазьмо з коней, щоб не впадати в око, обійдемо цей гучний ярмарок, змішаємося із селянами і ввійдемо в місто. Veni, vidi, vici![341]

— Перш ніж ми підемо за Цезарем, — покрутив головою Самсон Медок, — треба було би перевірити, чи Рейнмарової коханої випадково немає серед глядачів турніру. Якщо зібралося все місто, може, і вона тут?

— А що Аделя, — Рейневан зліз з коня, — мала би робити в такій компанії? Нагадую, що її тут тримають ув'язненою. А в'язнів не запрошують на турніри.

— Певно що так. Але що нам заважає перевірити?

Рейневан знизав плечима.

— То ходімо далі.

Йти їм довелося обережно, щоби не вступити в купу. Навколишні гайочки перетворилися, як і завжди з оказії якого-небудь турніру, на всезагальний нужник. Зембиці нараховували близько п'яти тисяч жителів, але турнір міг привабити ще й гостей, і разом це давало десь приблизно п'ять з половиною тисяч осіб. Скидалося на те, що кожен із цих п'яти з половиною тисяч відвідав кущі щонайменше двічі — щоб виоратися, висцятися і викинути недогризений бублик. Смерділо як від ста чортів. Це був явно не перший день турніру.

Труби затрубили, натовп знову крикнув в один великий голос. Цього разу подорожні були вже настільки близько, щоби спершу почути тріск, із яким ламалися списи, і грюкіт зіткнення чергових суперників.

— Імпозантний турнір, — оцінив Самсон Медок. — Імпозантний і багатий.

— Як і завжди у князя Яна.

Повз них пройшов дебелий парубок, який вів у кущі гожу, рум'яну й вогнеоку красуню. Рейневан із симпатією подивився на пару, подумки бажаючи їм знайти потаємну місцинку, до того ж вільну від лайна. Його думки заполонив нав'язливий образ того, чим ця парочка зараз займатиметься в кущах, і в промежині приємно залоскотало. «Нічого, — подумав він, — нічого, мене від подібних утіх з Аделею також відділяють уже тільки хвилини».

— Туди, — Шарлей із притаманною йому інтуїцією повів їх поміж будками ковалів і зброярів. — Давайте-но коней сюди, до плоту. І ходіть осюди, тут вільніше.

— Спробуймо підійти ближче до трибуни, — сказав Рейневан. — Якщо Аделя тут, то…

Його слова заглушили фанфари.

— Aux honneurs, seigneurs chevaliers et escuiers![342] — голосно викрикнув маршал герольдів, коли фанфари затихли. — Aux honneurs! Aux honneurs!

Девізом князя Яна була сучасність. І європейськість. Виділяючись у цьому навіть з-поміж шльонських П'ястів, зембицький князь потерпав від комплексу провінціала, переймався тим, що його князівство лежить на периферії цивілізації і культури, на рубежі, за яким уже немає нічого, тільки Польща та Литва. Князь важко це переживав і просто хворобливо пхався в Європу. Для оточення це часто бувало дуже обтяжливо.

— Aux honneurs! — кричав по-європейськи маршал герольдів, одягнений у жовтий табарт[343] з великим чорним п'ястівським орлом. — Aux honneurs! Laissez les aller![344]

Ясна річ, маршал, старий добрий німецький Marschall, у князя Яна звався по-європейськи Roy d'armes[345], йому допомагали герольди — європейські персеванти[346], а гонитва зі списами через загорожу, старе добре Stechen über Schranken, називалася культурно й по-європейськи: la jouste[347].

Лицарі вклали списи в токи[348] і під тупіт копит пішли один на одного уздовж бар'єра. Один, як випливало з гербів на попоні, що зображували вершину гори над срібно-червоною шахівницею, походив з роду Гобергів. Другий лицар був поляком, про це свідчив герб Єліта на щиті та цап у клейноді модно заґратованого турнірного шолома.

Європейський турнір князя Яна привабив безліч гостей зі Шльонська і з-за кордону. Простір між плотами арени і спеціально обгороджену площу заповнювали фантастично строкаті лицарі і зброєносці, серед них і представники найзнатніших шльонських родів. На щитах, кінських попонах, лентнерах і вапенроках виднілися оленячі роги Біберштайнів, баранячі голови Хаугвіців, золоті клямри Цедліців, турячі голови Цеттріців, шахівниці Боршніців, схрещені ключі Ухтеріців, риби Сейдліців, стріли Больців і дзвінки Куасів. Так, ніби цього було замало, то тут, то там можна було побачити чеські та моравські герби: остереви панів з Липи і Ліхтенбурга, одривуса панів із Краваржа, Дубе і Бехині, сукуватки Міровських, лілії Звольських. Не бракувало й поляків: Староконів, Авданців, Долівів, Ястжембців і Лодзів.

Підтримувані могутніми руками Самсона Медка Рейневан і Шарлей повибиралися на кут, а потім і на дах будки коваля. Звідти Рейневан уважно дослідив уже доволі близько розташовану трибуну. Почав з кінця, від менш значних персон. Це була помилка.

— О Боже, — дуже голосно зітхнув він. — Аделя там! Так, душею клянуся… На трибуні!

— Котра?

— Та, що в зеленій сукні… Під балдахіном… Поруч…

— Поруч із самим князем Яном, — не укрилося від Шарлея. — Справді, красуня. Що ж, Рейнмаре, вітаю, ти маєш смак. А от привітати зі знанням жіночої душі не можу. Підтверджується, ой, підтверджується моя думка, що наша зембицька одіссея від самого початку була невдалим задумом.

— Це не так, — запевнив сам себе Рейневан. — Це не може бути так… Вона… Вона — бранка…

— Чия, давай-но подумаємо? — Шарлей прислонив очі долонею. — Поруч із князем сидить Ян фон Біберштайн, пан на замку Штольц, за Біберштайном — літня пані, якої я не знаю…

— Євфемія, старша сестра князя, — упізнав Рейневан. — За нею… Це що, Болько Волошек?

— Поміщик з Глогувка, син опольського князя. — Шарлей, як завжди, виявляв неабияку обізнаність. — Біля Волошека сидить клодзький староста, пан Пута з Частоловиць з дружиною, Анною з Колдіців. Далі сидять Кіліан Хаугвіц і його дружина Людгарда, далі старий Герман Цеттріц, далі Янко з Хотемиць, пан на замку Ксьонж. Він саме встає й аплодує Гоче Шаффу з Грайфенштайна, з дружиною, здається, біля неї сидить Миколай Цедліц з Альценау, староста отмуховський, біля нього Гунчель Свинка зі Свин, далі хтось із трьома рибами на червоному полі, значить, Зейдліц або Курцбах. А з іншого боку я бачу Отто фон Боршніца, далі когось з Бішофсгаймів, далі бачу Бертольда Апольду, це чашник із Шенау. Далі сидять Лотар Герсдорф і Гартунг фон Клюкс, обидва — лужичани. На нижній лаві сидять, якщо мені не зраджує зір, Борута з Венцемежиць і Секіль Рейхенбах, пан на Цепловодах… Ні, Рейнмаре. Я не бачу нікого, кого можна було би вважати стражником твоєї Аделі.

— Там далі, — пробурчав Рейневан, — сидить Трістрам фон Рахенау. Він родич Стерчів. Як і фон Барут, той, що з туром у гербі. А там… Ох! Псякрев! Не може бути!

Шарлей міцно схопив його за плече, якби не це, Рейневан був би впав з даху.

— Кого ж це ти побачив, — холодно запитав він, — що тебе так ошелешило? Бачу, що твої витріщені очі прилипли до діви зі світлим волоссям. Тієї, до якої саме в цю мить залицяються молодий фон Дона і якийсь польський Равич. Ти її знаєш? Хто вона?

— Ніколетта, — тихо сказав Рейневан. — Ніколетта Світловолоса.

План, здавалося б, геніальний у своїй простоті і водночас зухвалості, провалився, задумане на вдалося по всьому фронті. Шарлей це передбачав, але Рейневана годі було стримати.

До задвірка турнірної трибуни прилягали тимчасові конструкції, збудовані з паль та риштувань, обтягнутих полотном. Глядачі — принаймні найблагородніші і найбагатші — проводили там перерви в турнірі, розважаючи один одного розмовами, фліртуючи і хизуючись вбранням. А ще вони пригощалися стравами і напоями: у бік цих наметів прислужники раз у раз котили бочки, носили барила і барильця, тягали ноші з кошиками. Задум прокрастися в кухню, змішатися зі слугами, схопити кошик з булками і вирушити з ним до намету Рейневан якраз і вважав геніальним. Даремно.

Йому вдалося добратися лише до присінків, місця, в якому продукти складали і з якого їх далі розносили пажі. Рейневан, послідовно втілюючи свій план, поставив кошик, непомітно вислизнув з вервички слуг, що поверталися до кухні, і прокрався за намет. Витягнув стилет, щоби вирізати в полотні дірку для спостереження. Отут його і цапнули.

Рейневана знерухомили кілька пар міцних рук, залізна долоня стиснула горло, друга, не менш залізна, вичавила стилет з пальців. Усередині заповненого лицарями намету він опинився набагато швидше, ніж сподівався, хоч і не зовсім так, як сподівався.

Його сильно штовхнули, він упав, просто перед собою побачив модні чижми з неймовірно довгими носаками. Такі чижми називали пуленами, а назва, хоч і європейська, походила зовсім не з Європи, а з Польщі, бо саме таким взуттям прославилися на весь світ краківські шевці. Рейневана смикнули, він піднявся. Того, хто його смикнув, він знав в обличчя. Це був Трістрам Рахенау. Родич Стерчів. Його супроводжували кілька Барутів з чорними турами на лентнерах, також Стерчевих свояків. Гірше втрапити Рейневан не міг.

— Посягач, — представив його Трістрам Рахенау. — Таємний убивця, милостивий князю. Рейнмар з Беляви.

Лицарі навколо князя грізно зашуміли.

Князь Ян Зембицький, вродливий і поставний сорокалітній чоловік, був одягнений у чорний облягаючий жустакор[349], поверх якого він носив багатий, модно обшитий соболями бордовий упелянд[350]. На шиї мав важкий золотий ланцюг, на голові — модний шаперон-тюрбан з опадаючою на плече ліріпіпою з фламандського мусліну. Темне волосся князя було підстрижене також за найновішими європейськими зразками й модами — «під макітерку» навколо голови, на два пальці вище вух, спереду гривка, ззаду виголене по саму потилицю. На ногах князь мав червоні краківські пулени із модними довгими носаками, ті самі, якими Рейневан щойно милувався з рівня підлоги.

Князь, і це Рейневан констатував водночас із болісним спазмом горла та діафрагми, тримав під руку Аделю де Стерча, в сукні наймоднішого кольору vert d'emeraude[351], зі шлейфом, з розрізаними рукавами, що звисали до самої землі, у золотій сіточці на волоссі, з низкою перлів на шиї, з декольте, що пишно визирало з-під тісного корсета. Бургундка дивилася на Рейневана, а погляд її був холодний, мов у змії.

Князь Ян узяв двома пальцями стилет Рейневана, поданий йому Трістрамом фон Рахенау, оглянув його, потім підняв очі.

— Подумати тільки, — промовив він, — що я не дуже-то вірив, коли тебе звинувачували в злочинах. В убивстві пана Барта з Карчина і свидницького купця Ноймаркта. Не хотів вірити. І ось, прошу, тебе ловлять на місці злочину, коли ти з ножем у руках намагаєшся підкрастися до мене з-за спини. Чи ти аж так мене ненавидиш? А може, хтось тобі за це заплатив? Чи ти просто божевільний? Га?

— Милостивий князю… Я… Я не таємний убивця… Правда, що я підкрався, але я… Я хотів…

— Ах! — князь Ян зробив тонкою долонею дуже князівський і дуже європейський жест. — Розумію. Ти прокрався сюди з кинджалом, щоби передати мені петицію?

— Так! Тобто ні… Ваша князівська милосте! Я ні в чому не винен. Навпаки, мені самому заподіяно кривди! Я жертва, жертва змови…

— Ну звичайно, — надув губи Ян Зембицький. — Змова. Так я і знав.

— Так! — вигукнув Рейневан. — Саме так! Стерчі вбили мого брата! Замордували його.

— Брешеш, псякрев, — гаркнув Трістрам Рахенау. — Не гавкай, раджу тобі, на моїх свояків.

— Стерчі вбили Петерліна! — шарпнувся Рейневан. — Якщо не власноручно, то через найманих убивць! Кунца Аулока, Сторка, Вальтера де Барби! Негідників, які й на мене чигають! Ваша милосте князю Яне! Петерлін був твоїм васалом! Я вимагаю правосуддя!

— Це я його вимагаю! — крикнув Райхенау. — Я, правом крові! Цей сучий син убив в Олесниці Нікласа Стерчу!

— Правосуддя! — заволав один з Барутів, певно, Генріх, бо Барути рідко хрестили хлопчиків іншими іменами. — Князю Яне! Кари за це вбивство!

— Це брехня і наклеп! — закричав Рейневан. — Це Стерчі винні в убивстві! А мене обвинувачують, щоб самим обілитися! І з помсти! За любов, яка пов'язує мене з Аделею!

Обличчя князя Яна змінилося, і Рейневан збагнув, яку страхітливу дурницю ляпнув. Він дивився на байдуже обличчя своєї коханої — і поволі, поволі до нього починало доходити…

— Аделю, — озвався в абсолютній тиші Ян Зембицький. — Про що це він говорить?

— Бреше, Ясику, — посміхнулася бургундка. — Мене з ним ніщо не пов'язує і ніколи не пов'язувало. Це правда, що він нав'язував мені свої афекти[352], настирливо залицявся, але впіймав облизня, нічого не добився. Навіть за допомогою чорної магії, якою він мене зваблював.

— Це неправда, — Рейневан ледве видобув голос із горла, перехопленого спазмом. — Це неправда! Брехня! Обман! Аделю! Скажи… Скажи, що ти і я…

Аделя різко повернула голову, рухом, що його Рейневан так добре знав: вона так повертала голову, коли кохалася з ним у своїй улюбленій позі, сидячи на ньому верхи. Її очі зблиснули. Цей блиск він знав так само.

— У Європі, — голосно сказала вона, роззираючись, — не могло б статися нічого подібного. Щоби брудним натяком було зневажено гідність доброчесної дами. До того ж на турнірі, на якому цю даму лише вчора проголосили La Royne de la Beaulte et des Amours[353]. У присутності лицарів турніру. Але якби навіть щось подібне і сталося в Європі, то такий mesdisant[354], такий mal-faiteur[355] жодної миті не залишався би безкарним.

Трістрам Рахенау на льоту зрозумів натяк і з розмаху зацідив Рейневану кулаком по шиї. Генріх Барут додав з іншого боку. Бачачи, що князь Ян не реагує, що він дивиться вбік з кам'яним обличчям, попідбігали наступні, серед них якийсь Зейдліц чи Курцбах з рибами на червоному полі. Рейневан дістав під око, світ зник у величезному спалаху. Він скорчився під градом ударів. Підбіг хтось іще, Рейневан упав на коліна, діставши по плечі турнірним дубцем. Прикрив руками голову, дубець боляче луснув його по пальцях. Дістав по нирках, упав на землю. Його стали копати ногами, тож він згорнувся клубком, захищаючи голову й живіт.

— Стійте! Досить! Негайно припиніть!

Стусани і копняки припинилися. Рейневан розплющив одне око.

Порятунок прийшов звідти, звідки його найменше можна було чекати. Мучителів зупинив грізний, сухий, неприємний голос і наказ худої як тріска немолодої жінки в чорній сукні і білій хустці— підвійці[356] під жорстко накрохмаленою токою[357]. Рейневан знав, хто це. Євфемія, старша сестра князя Яна, удова Фрідріха графа Еттінгена, яка після смерті чоловіка повернулася у рідні Зембиці.

— У Європі, яку я знаю, — сказала графиня Євфемія, — лежачих не б'ють. Цього не допустив би жоден із відомих мені європейських князів, мій пане-брате.

— Він провинився, — почав князь Ян. — Тому я…

— Я знаю, у чому він провинився, — сухо перебила його графиня. — Бо чула. А тепер я беру його під свій захист. Mercy des dames.[358] Бо лещу себе надією, що знаю європейські турнірні звичаї не гірше, ніж присутня тут законна дружина лицаря фон Стерча.

Останні слова було вимовлено із таким притиском і настільки дошкульно, що князь Ян опустив очі і почервонів аж по самісіньку виголену потилицю. Аделя ж очей не опустила, на її обличчі годі було шукати навіть сліду рум'янцю, та ненависть, що бризкала з її очей, могла налякати кого завгодно. Проте не графиню Євфемію. Євфемія, як подейкували, там, у Швабії дуже швидко і дуже ефективно давала собі раду з коханками графа Фрідріха. Боялася не вона, боялися її.

— Пане маршале Боршніц, — владно кивнула вона. — Прошу взяти під арешт Рейнемара де Беляу. Ти відповідаєш за нього переді мною. Головою.

— Слухаюся, ясновельможна пані.

— Легше, пані сестро, легше, — оговтався Ян Зембицький. — Я знаю, що значить mercy des dames, але тут ідеться про надто поважні граваміни[359]. Надто вже тяжкі звинувачення проти цього юнака. Убивства, чорна магія…

— Він буде під арештом, — відрізала Євфемія. — У вежі. Під охороною пана Боршніца. Постане перед судом. Якщо хто-небудь його обвинуватить. Я маю на увазі серйозні обвинувачення.

— Ет! — князь махнув рукою і розмашисто відкинув ліріпіпу на спину. — Ну його к бісу. У мене тут важливіші справи. Ну ж бо, панове, зараз почнеться бугурт[360]… Я не буду псувати собі турнір, бугурту не пропущу. Дозволь-но, Аделю. Перш ніж почати бій, лицарі повинні побачити на трибуні Королеву краси і любові.

Бургундка прийняла подану їй руку, підняла шлейф. Рейневан, якого вже в'язали зброєносці, впивався в неї поглядом, сподіваючись, що вона озирнеться, що очима або рукою дасть йому знак. Що це лише виверт, гра, фортель, і що насправді все так, як і було, що ніщо між ними не змінилося. Він чекав на цей знак до останньої миті.

Не дочекався.

Останніми з намету вийшли ті, хто споглядав сцену, яка розігралася, якщо й не з гнівом, то з відразою. Сивоволосий Герман Цеттріц. Староста клодзький Пута з Частоловиць і Гоче Шафф — обоє з дружинами, вбраними в конусоподібні ажурні хеніни[361], зморшкуватий Лотар Герсдорф із Лужиці. І Болько Волошек, син опольського князя, дідич у Прудніку, пан на Глогувку. А надто останній, перш ніж вийшов, особливо уважно стежив за подіями з-під примружених повік.

Затрубили фанфари, натовп здійняв голосну овацію, герольд викрикнув своє «laissez les allеer» та «aux honneurs». Починався бугурт.

— Ходімо, — наказав армігер, якого маршал Боршніц призначив конвойним. — Не опирайся, хлопче.

— Не буду. Яка у вас вежа?

— Ти вперше? Хе, бачу, що вперше. Пристойна. Як для вежі.

Рейневан намагався не оглядатися, щоб надмірним збудженням не зрадити присутності Шарлея і Самсона, щодо яких він був упевнений, що вони спостерігають за ним, змішавшись із натовпом. Але Шарлей, що й казати, був усе-таки надто хитрим лисом, щоби дати себе помітити.

Зате його самого помітив хтось інший.

Вона змінила зачіску. Тоді, під Бжегом, у неї була груба коса, а тепер її солом'яне, розділене посередині голови волосся було заплетене в дві кіски, згорнуті на вухах равликами. На чолі вона мала золотий обруч, на собі — блакитну сукню без рукавів, а під сукнею — білу батистову сорочку, шемізу.

— Ясна панянко, — армігер кашлянув, почухав голову під шапкою. — Не можна… У мене будуть клопоти.

— Я хочу, — вона смішно закусила губку й тупнула, трохи по-дитячому, — перекинутися з ним кількома словами. Кілька слів, не більше. Не кажи про це нікому, і клопотів не матимеш. А тепер відвернися. І не підслуховуй.

— За що цього разу, Алькасине? — запитала вона, злегка примружуючи блакитні очі. — За що — у путах і під конвоєм? Дивись мені! Якщо скажеш, що за любов, я дуже розгніваюся.

— І все-таки, — зітхнув він, — це правда. Загалом.

— А конкретно?

— Через любов і через дурість.

— Ого! Тут тобі вже більше можна вірити! Але поясни, будь ласка.

— Якби не моя дурість, я зараз був би в Угорщині.

— Я, — вона глянула йому просто в очі, — однаково все знатиму. Усе. Кожну дрібницю. Але я не хотіла би побачити тебе на ешафоті.

— Я радий, що тебе тоді не наздогнали.

— У них не було шансів.

— Ясна панянко, — армігер обернувся, закашляв у кулак. — Будьте ж милосердною…

— Бувай, Алькасине…

— Бувай здорова, Ніколетто.