Великий Гетсбі

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Повертаючись тієї ночі до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирішивши, що мій будинок горить. Друга година ночі, а увесь кінець мису охоплений загравою, кущі відсвічують примарним світлом, дроти між стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксі завернуло за ріг, я побачив, що це будинок Гетсбі сяє всіма вогнями від вежі до підвалів.

Спочатку я подумав був, що там відбувається черговий бенкет і буйні веселощі завершуються грою в хованки чи в сардинки, яка розлилася по всіх приміщеннях. Але чому тоді не чути ніякого галасу? Тільки вітер шумить у деревах, розгойдує дроти, і світло у вікнах то гасне, то спалахує, неначе будинок підморгує комусь у нічній темряві...

Коли моє таксі, фуркочучи, поїхало геть, я побачив Гетсбі — він ішов до мене по траві.

— Ваш будинок виглядає як павільйон Всесвітньої виставки, — сказав я йому.

— Справді? — Він неуважливо озирнувся. — Це я провів невеличкий іспекційний обхід. Слухайте, друже, давайте прокатаємося на Коні-Айленд. Моєю машиною.

— Уже пізно.

— То, може, поплаваємо в басейні? Я за все літо ще жодного разу в ньому не плавав.

— Мені вже час спати.

— Ну, як хочете.

Він чекав, вочевидь, насилу стримуючи хвилювання.

— Міс Бейкер розмовляла зі мною, — сказав я нарешті. — Завтра я зателефоную Дейзі й запрошу її на чашку чаю.

— А, добре, — сказав він недбало. — Тільки мені не хотілося б завдавати вам клопоту.

— Який день буде для вас найзручніший?

— Який день буде найзручніший для вас? — квапливо виправив він мене. — Повірте, я справді не хотів би завдавати вам клопоту.

— Може, післязавтра?

З хвилину він розмірковував. Потім невпевнено зауважив:

— Треба б підстригти газон.

Ми обидва подивилися туди, де проходила чітка межа між моїм занедбаним, кошлатим травником і його темнішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула підозра, що він має на думці мій газон.

— I потім іще одне... — сказав він нерішуче й затнувся.

— То, може, відкладемо на кілька днів? — спитав я.

— Та ні, я не про те. Тобто... — Не знаючи, як розпочати, він силкувався підшукати потрібні слова. — Розумієте, я оце подумав... Мені спало на думку... Ви, здається, заробляєте небагато, еге ж, Друже?

— Та не дуже багато.

Моя відповідь, певно, додала йому рішучості, і він повів далі більш упевнено:

— Я так і думав — вибачте, якщо я... Розумієте, окрім основної своєї справи, я зайнявся ще й побічною — підвернулась, як то кажуть, на стороні. Тож я оце подумав — оскільки ви заробляєте небагато... Ви ж, здається, продаєте цінні папери?

— Намагаюсь.

— То це може вас зацікавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, якоюсь мірою конфіденційну.

Тепер я добре розумію, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція оплати за послугу, що мені лишалося тільки одне — відмовитися.

— Ні, дякую, я надто зайнятий, — відповів я. — На додаткову роботу в мене просто немає часу.

— Не думайте, що вам доведеться мати справу з Вольфсгаймом. — Мабуть, він вирішив, що я цураюся «пропозицій», про які згадувалося за сніданком, але я запевнив його, що він помиляється. Він постояв ще трохи, сподіваючись, що я продовжу розмову, але мені, заглибленому у свої думки, не хотілося говорити, тож урешті він неохоче поплентався додому.

На душі в мене було легко й радісно після вечора, проведеного з Джордан, і я, здається, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи їздив Гетсбі на Коні-Айленд, чи ще кілька годин «інспектував» кімнати свого святково освітленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзі й запросив її до себе на чашку чаю.

— Тільки приїзди сама, без Тома, — попередив я.

— Що?

— Приїзди без Тома.

— А хто такий Том? — невинно спитала вона.

В умовлений день зранку вперіщила злива. Об одинадцятій якийсь чоловік у дощовику підкотив до моїх дверей газонокосарку, постукав і повідомив, що його прислав містер Гетсбі підстригти мій травник. Тільки тут я згадав, що забув попередити свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибілених будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.

Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима — темні кола після безсонної ночі.

— Ну, як, усе гаразд? — ще з порога спитав він.

— Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.

— Яка трава? — спантеличено спитав Гетсбі. — А, розумію — газон! — Він глянув у вікно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив. — Так, виглядає дуже добре, — неуважливо кивнув він. — У котрійсь із газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здається, в «Джорнел». А у вас є все потрібне до... ну, до чаю?

Я повів його у кухню, де він досить критично подивився на мою фінку. Потім ми вдвох прискіпливо оглянули дванадцять лимонних тістечок, що їх я купив у кондитерській.

— Як, вистачить? — спитав я.

— Авжеж, авжеж! Цілком! — сказав він. I досить вимушено додав: — Друже...

Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокі краплі. Гетсбі невидющими очима переглядав сторінки «Економіки» Клея, здригався, коли під важкими кроками фінки в кухні зойкали мостини, і раз у раз напружено вдивлявся в заволожені вікна, неначе там, за ними, незримо відбувались якісь тривожні події. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде додому.

— Чому раптом?

— Ніхто вже не приїде на чай! Пізно! — Він подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-інде чекають нагальні справи. — Не ждати ж мені тут цілий день.

— Отакої! Ще ж тільки без двох хвилин чотири.

Він знову сів у крісло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, і ту ж мить почувся шурхіт шин автомобіля, що під'їздив до мого будинку. Ми обидва підхопились, і я, вже теж досить схвильований, вийшов надвір.

Алейкою між мокрим віттям бузку наближалася велика відкрита машина. Коли вона зупинилася, з неї, з-під збитого набакир трикутного Лавандового капелюха, визирнуло осяяне радісною усмішкою обличчя Дейзі.

— Оце і є твоя оселя, сонечко моє?

Її милозвучний голосок озвався веселою піснею в доти одноманітному плюскоті дощу. Спочатку слух мій увібрав тільки мелодію сказаного, її переливи, а вже потім до мене дійшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неї на щоці, мов мазок синьої фарби, краплі дощу поблискували на руці, яку вона подала мені, виходячи з машини.

— Признайся, ти закохався в мене? — шепнула вона мені у вухо. — Чому я неодмінно мала приїхати сама?

— Це — таємниця замку Кабальної Оренди. Скажй своєму шоферові, щоб поїхав кудись на годинку провітритися.

— Ферді, повернетеся по мене за годину. — I до мене пошепки, немов звіряючи важливу таємницю: — Його звати Ферді.

— А його ніс не блищить від запаху бензину?

— Здається, ні, — простодушно відповіла вона. — А чому ти питаєш?

Ми ввійшли до будинку. На мій невимовний подив, вітальня була порожня.

— Ну сміхота! — вихопилося в мене.

— Це ти про що?

Негучний, сповнений гідності стукіт у вхідні двері змусив її озирнутись. Я пішов відчиняти. Гетсбі — блідий як смерть, руки, мов чавунні гирі, в кишенях піджака — стояв у калюжі й дивився на мене трагічними очима.

Не виймаючи рук з кишень, він на негнучких ногах перейшов зі мною передпокій, рвучко крутнувся, мов маріонетка на ниточці, й зник у вітальні. Все це було анітрохи не смішно. Чуючи калатання власного серця, я повернувся і щільніше причинив вхідні двері: дощ знову посилився.

З хвилину стояла цілковита тиша. Потім з вітальні почулось якесь здушене бурмотіння, короткий сплеск сміху, а по тому — неприродно дзвінкий голос Дейзі:

— Мені дуже, дуже приємно бачити вас знову!

I — мовчанка, довга, задовга, нестерпна. Стовбичити далі в передпокої було безглуздо, тож я ввійшов до кімнати.

Гетсбі стояв, прихилившись спиною до полиці каміна, все ще тримаючи руки в кишенях і марно силкуючись надати собі невимушеного, ба навіть знудженого вигляду. Голову він відкинув так далеко назад, що вона впиралась у циферблат давно замовклого годинника на полиці, і в цій позі безумними очима дивився на Дейзі, яка злякана, але сповнена грації, сиділа на краєчку стільця.

— Ми давні знайомі, — промимрив Гетсбі.

Він скосив на мене очі, й губи його сіпнулись у марній спробі зобразити усмішку. На щастя, годинник за його головою надумав у цю мить небезпечно нахилитись, і Гетсбі, обернувшись, упіймав його тремтячими пальцями й поставив на місце. Тоді він опустився на софу і, спершись ліктем на бильце, підпер підборіддя долонею.

— Даруйте, що так вийшло з годинником, — сказав він.

Моє обличчя на цей час набуло, певно, кольору свіжої тропічної засмаги. Тисяча банальностей крутилася в моїй голові, але я не міг видушити з себе жодної.

— Це старий годинник, — по-дурному зауважив я.

Гадаю, ми всі троє на хвилину повірили, що годинник упав і розбився вдрузки.

— Ми не бачилися багато років, — мовила Дейзі напрочуд прозаїчним тоном.

— У листопаді буде п'ять років.

Автоматичність відповіді Гетсбі загальмувала розмову ще, принаймні, на хвилину. З розпачу я запропонував їм піти зі мною до кухні готувати чай, і вони посхоплювалися на ноги, але тут моя бісова фінка ввійшла з чаєм на таці.

Рятівна метушня навколо чашок і тістечок якоюсь мірою повернула кожному з нас самовладання. За чаєм ми з Дейзі щось розповідали одне одному, а Гетсбі, забившись у куток, удавав, ніби стежить за розмовою, дивлячись на нас напруженим, нещасним поглядом. Та, пам'ятаючи, що ми зібралися не для тихого чаювання, я, скориставшись із першої ж нагоди, підвівся і попросив дозволу вийти.

— Куди ви? — відразу ж злякався Гетсбі.

— Я зараз повернусь.

— Заждіть, я спершу маю сказати вам дещо.

Він вискочив слідом за мною на кухню, причинив двері й жалібно простогнав:

— Ох, Боже мій!

— Що з вами?

— Це була жахлива помилка, — сказав він, хитаючи головою. —Жахлива, жахлива помилка.

— Ет, ви просто трохи збентежилися, — відповів я і, на щастя, здогадався додати: — Дейзі теж збентежилася.

— Вона теж збентежилася? — недовірливо перепитав він.

— Не менше, ніж ви.

— Не говоріть так голосно.

— Ви поводитеся, мов хлопчисько, — не витримав я. — Де ваша чемність? Пішли й залишили її саму.

Він застережливо підніс руку, подивився на мене з виразом докору, якого я довго не забуду, і, обережно відчинивши двері, повернувся до вітальні.

Я вийшов чорним ходом — так само, як Гетсбі півгодини тому, коли хвилювання змусило його оббігти навколо будинку, — і подався до великого вузлуватого дерева з густою кроною, під яким можна було сховатися від дощу. Дощ на той час уперіщив ще дужче, і мій нерівний газон, так ретельно підстрижений садівником Гетсбі, вкривали тепер багнисті калюжки впереміж із доісторичними трясовинами. З-під дерева видно було тільки величезний дім Гетсбі, тож я півгодини видивлявся на нього, як Кант на свою церковну вежу. Якийсь пивовар збудував його років десять тому, коли ще тільки почалося поголовне захоплення «стильністю», і розповідали, ніби він зголосився протягом п'яти років платити податки за всі довколишні будиночки, якщо їхні власники покриють їх соломою. Можливо, саме внаслідок їхньої відмови він полишив свій намір заснувати тут родинне гніздо — і майже відразу по тому підупав на здоров'ї. Його діти продали будинок, коли на дверях ще висів жалобний вінок. Американці іноді охоче погоджуються бути рабами, але завжди виявляють уперте небажання бути селянами.

За півгодини сонце визирнуло з-за хмар, і до будинку Гетсбі під'їхала машина з харчами для слуг — я був певен, що сам господар сьогодні до їжі не доторкнеться. На горішньому поверсі покоївка почала відчиняти вікна. Вона з'являлася на мить у кожному з них, а дійшовши до великого вікна в центрі, вихилилась і задумливо сплюнула в сад. Час було вертатись. Поки падав дощ, я в шумі його ніби розрізняв їхні голоси — то приглушені, то розбурхані поривом почуттів. Але тепер, коли все стихло, мені здавалося, що у вітальні теж запала тиша.

Перше ніж увійти, я влаштував гармидер на кухні, хіба що не перекинув плиту, але вони, певне, не почули нічого. Вони сиділи в різних кутках дивана й дивились одне на одного так, наче щойно прозвучало чи от-от мало прозвучати якесь запитання; від попереднього збентеження не лишилось і сліду. Обличчя Дейзі було мокре від сліз, і, коли я ввійшов, вона зірвалася на ноги й почала витирати їх хусточкою перед дзеркалом. Але найбільше мене вразило те, як змінився Гетсбі. Він буквально сяяв, і, хоч ні словом, ні жестом не виказував свого щастя, все єство його випромінювало невластиву йому блаженну радість, наповнюючи нею маленьку вітальню.

— А, вітаю, друже! — сказав він так, наче ми не бачилися хтознаскільки років. Мені навіть здалося, що він хоче потиснути мені руку.

— Дощ ущух.

— Справді? — Усвідомивши зміст моїх слів, побачивши, як стрибають по кімнаті сонячні зайчики, він усміхнувся, мов віщун доброї погоди, мов ревний заступник невмирущого світла, й переповів цю новину Дейзі: — Ти чула, дощ ущух!

— Це ж так добре, Джею. — Крізь тамований біль, тамовану тугу в милозвучному голосі її прохопився радісний подив.

— Слухайте, ходімо всі до мене, — мовив Гетсбі. — Я хочу показати Дейзі мій дім.

— А мені обов'язково йти з вами?

— Авжеж, друже.

Дейзі пішла нагору вмитися — як же це я забув подбати про пристойні рушники! — а ми з Гетсбі чекали її надворі.

— Не будинок, а лялечка, правда? — сказав Гетсбі, кивнувши на свій дім. — Дивіться, як сонце виграє на фасаді.

Я погодився, що будинок чудовий.

— Так. — Він обводив замилуваним поглядом фасад — квадратну вежу, стрілчасті прорізи. — Я три роки заробляв гроші, щоб купити його.

— А я гадав, що ви свій капітал успадкували.

— Так-так, друже, успадкував, — неуважливо відповів він. — Але майже весь утратив під час отієї паніки — на початку війни.

Певно, він у цей час думав про щось зовсім інше, бо коли я спитав у нього, а чим він, власне, займається, він відповів: «Це моя справа», — і тільки потім похопився, що дав маху.

— О, чим я тільки не займався, — виправився він. — Якийсь час — медикаментами, потім — нафтою. Але тепер і від того, і від того відійшов. — Він подивився на мене уважніше. — А що, може, ви передумали щодо отієї моєї пропозиції?

Відповісти я не встиг — на порозі з'явилася Дейзі, й два ряди бронзових ґудзиків на її сукні зблиснули на сонці.

— Невже оте громадисько — твій будинок? — вигукнула вона, показуючи пальцем.

— Подобається?

— Дуже, але я не уявляю собі, як ти можеш жити в ньому сам-один?

— А в мене день і ніч повно гостей. До мене приїздять дуже цікаві люди. I знаменитості, і всілякі визначні особи.

Ми пішли не найкоротшим шляхом, понад протокою, а по шосе, й увійшли через велику браму. Дейзі захоплено белькотіла, милуючись феодальним силуетом на тлі неба, втішаючись іскристими пахощами нарцисів, пінявими пахощами глоду й квітучої сливи, блідими золотавими пахощами жимолості. Дивно було підніматися мармуровими сходами, на яких не майоріли барвисті сукні й не чути було ніяких інших звуків, крім пташиних голосів на деревах.

I потім, коли ми йшли через музичні салони в стилі Марії Антуанетти й вітальні в стилі Реставрації, мені здавалося, що за всіма диванами і під усіма столами ховаються гості, яким звеліли завмерти й не дихати, поки ми не пройдемо повз них. А коли за нами зачинилися двері «оксфордської бібліотеки», я, їй-богу, почув зловісний регіт схожого на сову очкарика.

Ми піднялися нагору й пішли анфіладою стильних спалень, сповитих у рожеві та лавандові шовки й наповнених яскравими свіжими квітами, крізь гардеробні й туалетні кімнати з ваннами, вставленими в підлогу, і в одній кімнаті наштовхнулися на розпатланого чоловіка в піжамі, який робив на підлозі лікувальні вправи для печінки. Це був містер Кліпспрінджер, квартирант. Вранці я бачив, як він неприкаяно тинявся по пляжу. Нарешті ми дійшли до особистих апартаментів Гетсбі — спальні з ванною та кабінету, вмебльованого в англійському неокласичному стилі; там ми сіли й випили по чарці шартрезу з пляшки, яку Гетсбі дістав із шафки в стіні.

Він весь час не зводив погляду з Дейзі і, гадаю, наново оцінював кожну річ у своєму домі залежно від того, з яким виразом дивилися на цю річ кохані очі. А іноді він сам роззирався довкола здивовано й розгублено — неначе чудо її присутності позбавило ці речі реальності. Одного разу він, спіткнувшись, мало не впав зі сходів.

Його спальня була найскромнішою з усіх — якщо не зважати на туалетний прибор із щирого тьмяного золота. I коли Дейзі з насолодою взяла щітку й пригладила волосся, Гетсбі сів, затуливши очі долонею, і засміявся.

— Дивна річ, друже, — сказав він весело. — Ніяк не можу... Хоч як стараюся...

Певно, він пройшов дві стадії і тепер вступив у третю. Після збентеження, після невтримної радості присутність Дейзі сповнювала його тепер безмірним подивом. Він так давно мріяв про це, так зримо малював це у своїй уяві, так довго чекав цього, мовби зціпивши зуби в неймовірній, граничній напрузі. I тепер щось ніби зірвалося в ньому — як ото зривається перекручена пружина в годиннику.

За хвилину, опанувавши себе, він розчинив перед нами дві величезні шафи, що містили весь його гардероб: костюми, халати, краватки й сорочки, стоси сорочок, по дюжині на кожній полиці.

— Я маю в Англії людину, яка закуповує мені одяг. Щоразу на початку сезону — навесні й восени — надходить повний комплект.

Він витяг стос сорочок і почав кидати їх перед нами, одну по одній: сорочки зі щирого льону, з щільного шовку й тонкої фланелі розгорталися на льоту і вкривали стіл хаотичним буянням кольорів. Уловивши захват в наших очах, він висмикнув ще один стос, і на м'яке суцвіття тканин почали опускатися сорочки в смужку, в завитки, в карти, коралові, салатові, лавандові, блідо-оранжеві, з темно-синіми монограмами. Дейзі раптом здушено зойкнула і, опустивши голову на сорочки, зайшлася плачем.

— Такі гарні сорочки, — ридала вона, і м'які складки тлумили її голос. — Мені так гірко, бо я ніколи не бачила таких... таких гарних сорочок...

Після будинку ми мали ще оглянути сад, і басейн, і гідроплан, і квітники, але знову задощило, і, стоячи втрьох біля вікна, ми дивилися на хвилясту воду протоки.

— Якби не імла, звідси видно було б твій дім на тому боці затоки, — сказав Гетсбі. — У вас там на кінці причалу цілу ніч світиться зелений вогник.

Дейзі рвучко взяла його під руку, але він, мабуть, глибоко замислився над тим, що оце щойно сказав. Можливо, він раптом усвідомив, що зелений вогник тепер назавжди втратив для нього своє величезне значення. З тієї неймовірної відстані, що відділяла його від Дейзі, йому здавалося, що цей вогник світиться зовсім близько до неї, мало не торкається її. Здавалося, він був при ній, як зірка при місяці. А тепер він став просто зеленим сигналом на причалі. Одним фетишем поменшало.

Я почав походжати по кімнаті, придивляючись у півтемряві до невиразно окреслених предметів. Увагу мою привернула велика фотографія літнього чоловіка в костюмі яхтсмена, що висіла над письмовим столом.

— Хто це?

— Це? Це, друже, Ден Коді.

Мені здалося, що я десь чув це ім'я.

— Його вже нема серед живих. Колись він був моїм найліпшим приятелем.

На столі стояв знімок самого Гетсбі, зроблений, певно, коли йому було років вісімнадцять, — теж у костюмі яхтсмена, голова хвацько відкинута назад.

— Яке чудове фото! — вигукнула Дейзі. — I який чуб! Ти ніколи не розповідав мені, що мав чуба. I про яхту не розповідав.

— Подивись ось на це, — квапливо сказав Гетсбі. — Бачиш, скільки газетних вирізок? Вони всі — про тебе.

Вони стояли поряд, гортаючи вирізки. Я вже хотів був попросити, щоб він показав свою колекцію рубінів, але тут задзвонив телефон, і Гетсбі взяв трубку.

— Так... Ні, я зараз зайнятий... Повторюю, друже, я зайнятий... Я ж сказав: у невеликому місті... Невже він не розуміє, що означає невелике місто?.. Ну, якщо він вважає Детройт невеликим містом, то нам його послуги взагалі не потрібні.

Він поклав трубку.

— Іди сюди, швидше! — гукнула Дейзі од вікна.

Дощ іще падав, але на заході під темною запоною вже ширилася світла смуга, й над морем клубочилися пінисті золотаво-рожеві хмари.

— Дивись, — прошепотіла вона, а тоді, по хвилі: — Знаєш, що б я хотіла? Впіймати таку рожеву хмарку, покласти тебе на неї і робити з тобою, що мені заманеться.

Після цього я хотів піти, але вони не відпустили мене; можливо, в моїй присутності вони ще гостріше відчували, як їм добре вдвох.

— Знаєш, що ми зробимо, — сказав Гетсбі. — Ми зараз попросимо Кліпспрінджера пограти нам на роялі.

Він вийшов з кімнати, гукнув: «Юїнгу!» — і незабаром повернувся в товаристві трохи підтоптаного збентеженого молодика з обрідним білявим чубом і в рогових окулярах. Тепер він був більш-менш пристойно вдягнений у футболку, тенісні туфлі й полотняні штани невиразного кольору.

— Ми завадили вам робити вправи? — чемно спитала Дейзі.

— Я спав! — вигукнув містер Кліпспрінджер, не зразу здобувшись на голос від збентеження. — Цебто спочатку я спав. А потім устав і...

— Кліпспрінджер грає на роялі, — перебив його Гетсбі. — Адже, граєш, Юїнгу?

— Я, власне, не того... Я не... Я майже не вмію грати... Я зовсім розу...

— Ходімо вниз, — урвав його Гетсбі. Він клацнув вимикачем. Яскраве світло залило кімнату, і сірі вікна зникли.

У музичному салоні Гетсбі засвітив тільки одну лампу біля рояля. Він дав Дейзі запалити — сірник тремтів у його пальцях — і сів поруч з нею на дивані в дальньому кутку, де темряву розсіював лише відсвіт люстри з холу на дзеркальному паркеті.

Кліпспрінджер зіграв «Оселю кохання», а тоді обернувся на табуретці й нещасними очима пошукав у темряві Гетсбі.

— Бачите? Зовсім розучився. Казав же я вам, що не вмію грати. Зовсім розу...

— Та не говори так багато, друже. Грай, — наказав Гетсбі.

День спливає,

Ніч минає

Не для того, хто кохає...

За вікнами завивав вітер, і десь далеко над протокою розлягався гуркіт грому. У Вест-Еггу вже світилися всі вогні; переповнені електрички з Нью-Йорка розтинали завісу дощу. Це була година, коли щось змінюється, щось оновлюється в людині і в повітрі струмує неспокій.

Отак і ведеться на цім білім світі:

Багатому — гроші, а бідному — діти.

Кому — грубі гроші, кому — малі дітки,

Немовби між іншим, немовби нізвідки.

Підійшовши прощатись, я знову побачив на обличчі Гетсбі тінь розгубленості — неначе в душу йому закрався сумнів щодо повноти віднайденого щастя. Майже п'ять років! Певно, сьогодні вже траплялися хвилини, коли справжня Дейзі програвала порівняно з Дейзі омріяною, — і річ тут була не в ній, а в дивовижній силі його уяви. Витвір його уяви був не просто кращий за Дейзі, він був недосяжний. Живучи своєю мрією, Гетсбі весь час натхненно збагачував її, оздоблюючи кожною яскравою пір'їнкою, що потрапляла йому до рук. Ніяка краса, ніяка довершеність не здатна зрівнятися з тим, що може накопичити людина в тайниках своєї уяви.

У мене на очах Гетсбі спромігся опанувати себе. Він узяв долоню Дейзі у свою, а коли вона сказала йому щось на вухо, рвучко обернувся до неї в пориві почуттів. Певно, її голос особливо вабив його своєю мінливою, гарячковою теплотою, бо краси її голосу навіть уява перебільшити не могла — в ньому бриніла безсмертна пісня.

Обоє забули про мене. Потім Дейзі, на мить усвідомивши мою присутність, простягла руку, але для Гетсбі я більше не існував. Я ще раз подивився на них, і вони теж подивилися на мене, але тим відсутнім поглядом, який буває в людей, цілком занурених у власні почуття. Тож я вийшов із кімнати й під дощем спустився мармуровими сходами, полишивши їх самих.