Великий Гетсбі

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Саме в той час, коли загальна зацікавленість особою Гетсбі досягла апогею, в його будинку одного суботнього вечора не засвітилися вогні, і його кар'єра Трімальхіона завершилася на цьому так само таємниче, як і почалася. Я не зразу помітив, що машини, які так весело завертали до його будинку, рівно за хвилину понуро від'їздили геть. А помітивши, подумав, чи не захворів він, і пішов довідатися. Незнайомий лакей з бандитською пикою зупинив мене на порозі, підозріливо змірявши очима.

— Містер Гетсбі часом не захворів?

— Ні. — Подумавши, він спроквола неохоче додав: — Сер.

— Я давно не бачив його і занепокоївся. Перекажіть йому, будь ласка, що приходив містер Каррауей.

— Хто-хто? — грубо перепитав він.

— Каррауей.

— Каррауей. Гаразд, перекажу.

I він грюкнув дверима в мене перед носом. Моя фінка розповіла мені, що тиждень тому Гетсбі звільнив усіх своїх слуг і найняв нових, які до селища не ходять і хабарів у торговців не беруть, а замовляють усе потрібне по телефону, і то в поміркованій кількості. Хлопець-розсильний з бакалійної крамниці каже, що кухня там стала схожа на свинюшник, і в селищі подейкують, ніби нові слуги взагалі не слуги. Наступного дня Гетсбі подзвонив мені.

— Ви виїжджаєте? — спитав я.

— Ні, друже.

— Кажуть, ви повиганяли всіх своїх слуг.

— Бо мені потрібні такі, що вміють тримати язика за зубами. Дейзі тепер часто буває в мене — вечорами.

Отже, весь караван-сарай розпався, мов картковий будиночок, під її осудливим поглядом.

— Ці люди — знайомі Вольфсгайма, він просив їх прилаштувати, тож я і взяв їх. Всі вони родичі — брати й сестри. Колись тримали невеличкий готель.

— Ясно.

Дзвонив він мені на прохання Дейзі — вона запрошує мене до себе на завтра на сніданок. Міс Бейкер теж буде. За півгодини зателефонувала сама Дейзі й дуже зраділа, почувши, що я приїду. Видно, щось затівається, подумав я, а проте мені не вірилося: невже вони збираються влаштувати сцену, і то вельми тяжку, якщо все буде так, як Гетсбі намалював мені в саду.

Наступного дня зранку стояла страшенна спека — це був чи не останній і чи не найспекотніший день літа. Коли мій поїзд виринув з тунелю на сонячне світло, тільки гарячі гудки фабричного димаря «Нешнел біскуіт компані» порушували розпечену полуденну тишу. Плетені вагонні сидіння пашіли жаром; моя сусідка стоїчно пітніла у своїй білій блузці, та врешті, коли газета змокла під її пальцями, із зойком розпачу занурилася у хвилі задухи, її сумочка впала на підлогу.

— О боже! — здушено вигукнула вона.

Я насилу нахилився, підняв сумочку й простяг їй, тримаючи у випростаній руці за самісінький край на знак того, що не зазіхаю на неї; та однаково всі довкола, включаючи і власницю, запідозрили мене в злодійстві.

— Жарко! — казав кондуктор щоразу, як бачив знайоме обличчя. — Оце так погодка!.. Жарко!.. Жарко!.. Жарко!.. Вам не жарко? А вам жарко? А вам...

Його палець відбився темною плямою на моєму сезонному квитку. Невже в таку спеку когось може обходити, чиї уста він цілує, чия голівка лишає вологий слід на кишені піжами над серцем?

...Поки ми з Гетсбі чекали біля дверей в холі в Б'юкененів, звідкись війнув легкий вітерець, і телефон, оживши, задзвонив.

— Подати труп господаря? — загорлав у трубку лакей. — На жаль, це неможливо, мадам, — у таку спеку до нього не доторкнешся.

Насправді ж він казав лише:

— Так... Так... Зараз дізнаюсь.

Він поклав трубку і, поблискуючи потом, підійшов до нас, щоб узяти наші круглі солом'яні капелюхи.

— Пані чекає на вас у вітальні! — вигукнув він і без будь-якої потреби показав, куди йти. За такої спеки кожен зайвий рух був марнотратством суспільного запасу життєвих сил.

У вітальні, завдяки полотняним тентам над вікнами, було темно й прохолодно. Дейзі й Джордан лежали на величезній тахті, мов два срібних ідоли, притримуючи свої білі сукні, що тріпотіли під співучим повівом вентиляторів.

— Неможливо ворухнутись! — вигукнули вони разом.

Пальці Джордан, засмагу яких прикривала біла пудра, на мить затрималися в моїй руці.

— А де ж наш уславлений спортсмен, містер Томас Б'юкенен? — спитав я.

I тут-таки почув його грубий, хрипкий, приглушений голос — він розмовляв у холі по телефону.

Стоячи на темно-червоному килимі посеред вітальні, Гетсбі зачудовано роззирався довкола. Дейзі, дивлячись на нього, засміялася своїм милозвучним, хвилюючим сміхом; малесенька хмарка пудри здійнялася з її грудей.

— Є чутка, — прошепотіла Джордан, — що Том зараз розмовляє із своєю пасією.

Ми примовкли. Голос у холі роздратовано вибухнув:

— Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... I взагалі, ніяких обов'язків перед вами я на себе не брав... I я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.

— Певно, давно вже натис на важілець, — глузливо сказала Дейзі.

— Та ні, — запевнив її я, — він справді збирався продати машину. Я випадково знаю про цю справу.

Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь отвір своїм кремезним тілом, а тоді кваштиво ввійшов до кімнати.

— А, містер Гетсбі! — з добре прихованою неприязню він простяг широку, плоску долоню. — Радий вас бачити, сер... Привіт, Ніку...

— Приготуй нам випити чого-небудь холодного! — вигукнула Дейзі.

Коли Том вийшов з кімнати, вона підвелася, підійшла до Гетсбі і, притягши до себе його обличя, поцілувала в уста.

— Я кохаю тебе, ти ж знаєш, — прошепотіла вона.

— Не забувай, що ти тут не сама, — сказала Джордан.

Дейзі озирнулася невидющими очима.

— А ти поцілуй Ніка.

— Ні сорому, ні совісті!

— I нехай! — вигукнула Дейзі й вибила чечітку перед каміном. Але зразу згадала про спеку й з винуватою міною повернулася на своє місце на тахті. В цю мить до вітальні ввійшла накрохмалена няня, ведучи за руку малу дівчинку.

— Мо-є зо-лот-ко, — заворкотала Дейзі, розкриваючи обійми. — Ходи до мамусі, мамуся так любить тебе.

Няня відпустила дівчинку, і та, перебігши кімнату, сором'язливо сховалась у складках материної сукні.

— Мо-є зо-лот-ко! Мамуся не забруднила пудрою твої жовтенькі кучерики? Стань-но рівно, привітайся з гістьми!

Ми з Гетсбі по черзі нахилились і потисли неохоче простягнуте рученя. Гетсбі не зводив з дитини здивованих очей. Певно, доти він просто не вірив у її існування.

— Няня причепурила мене перед сніданком, — сказала дівчинка, знову горнучись до Дейзі.

— Це тому, що мамуся хотіла похвалитися тобою. — Вона притулилася щокою до єдиної борозенки на білій шийці. — Ти моє чудо! Ти моє справжнісіньке маленьке чудо!

— Так, — спокійно погодилася дитина. — А в тітусі Джордан теж біла сукня.

— Тобі подобаються мамусині приятелі? Подивися, вони гарні?

— А де тато?

— Вона зовсім не схожа на батька, — сказала Дейзі. — Пішла в мене. I волосся в неї моє, і овал обличчя.

Вона відкинулася на подушку тахти. Няня підійшла і простягла руку.

— Ходімо, Пеммі.

— До побачення, серденько моє!

Сумно озирнувшись назад, слухняна дитина взялася за руку няні й була виведена з кімнати саме в ту мить, коли знову з'явився Том, а слідом за ним — лакей з чотирма склянками джину з лимонним соком, у яких торохтів лід. Гетсбі взяв склянку.

— Таки начебто холодне, — силувано мовив він.

Ми почали пити довгими, жадібними ковтками.

— Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається, — весело сказав Том. — I нібито незабаром земля впаде на сонце, — а втім, ні, стривайтє, зовсім навпаки! — сонце з кожним роком остигає.

— Давайте вийдемо, — запропонував він Гетсбі. — Я хочу показати вам свої володіння.

Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.

— Онде мій будинок, якраз навпроти.

— Так-так.

Ми знову задивилися в далечінь, понад трояндовими кущами, розпеченим травником і висушеними спекою водоростями, що позначали край води. Біле крило вітрильника торкнулося прохолодної блакиті небокраю. Десь далі лежав хвилястий океан, усіяний благословенними островами.

— Оце спорт, — сказав Том, кивнувши головою. — Я хотів би хоч на годинку опинитися на тому суденці.

Снідали ми в їдальні, теж затемненій від сонця, запиваючи холодним пивом удавану веселість.

— А куди нам подіти себе ввечері? — вигукнула Дейзі. — I завтра, і післязавтра, і в найближчі тридцять років?

— Не розводь меланхолію, — сказала Джордан. — Хіба ти не знаєш: життя починається знову восени, з першим похолоданням.

— Але зараз так жарко, — не вгавала Дейзі, мало не плачучи. — I все так плутається й переплутується. Давайте поїдемо до міста!

Її голос насилу пробивався крізь спеку, долаючи її опір, намагаючись видобути з неї бодай щось певне.

— Буває, стайню переобладнують під гараж, — казав Том, звертаючись до Гетсбі. — А от я — перша людина, що переобладнала гараж під стайню.

— Хто хоче їхати до міста? — правила своєї Дейзі. Гетсбі повільно звів погляд на неї. — Ох! — вигукнула вона. — Для вас спека наче й не існує.

Їхні очі зустрілись, і вони задивились одне на одного, й довколишній світ перестав для них існувати. Потім Дейзі примусила себе опустити очі.

— Для вас спека наче й не існує.

Вона освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б'юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Рот його розтулився, він подивився на Гетсбі, потім знову на Дейзі так, наче оце тільки тепер упізнав у ній якусь дуже давню знайому.

— Ви схожі на джентльмена з рекламного оголошення, — вела далі Дейзі невинним голосом. — Знаєте, з отієї реклами, що...

— Гаразд, — квапливо урвав її Том. — Їдьмо до міста, я згоден. Атож, їдьмо до міста!

Він підвівся, позираючи то на Гетсбі, то на свою дружину. Ніхто не ворухнувся.

— Ну, чого ж ви! — Він уже насилу стримувався. — Чого ви сидите? Як їхати, то їхати.

Рукою, що аж тремтіла від напруження, він вилив у рот рештки пива із склянки. Голос Дейзі підняв нас усіх з-за столу й вивів на розпечену жорству під'їзної алеї.

— Невже ми отак зразу й поїдемо? — затялася вона. — Куди ми поспішаємо? Комусь, може, ще хочеться викурити сигарету...

— За сніданком усі накурилися донесхочу.

— Ой, ну давай по-доброму, — благально сказала вона. — Не треба дратуватися в таку спеку.

Він не відповів.

— Що ж, гаразд, — сказала вона. — Ходімо, Джордан.

Вони вдвох пішли нагору, щоб причепуритися перед поїздкою, а ми втрьох стояли, переступаючи з ноги на ногу на гарячій жорстві. Срібний серп місяця вже мрів на заході. Гетсбі кашлянув був, бажаючи щось сказати, потім передумав, але Том уже встиг крутнутися на підборах і очікувально втупився очима йому в обличчя.

— Ваша стайня десь тут близько? — через силу здобувся на голос Гетсбі.

— За чверть милі звідси.

— Он як.

Пауза.

— Ну за яким бісом нам їхати зараз до міста? — вибухнув Том. — Цим жінкам часом таке спадає на думку, що аж...

— Прихопимо з собою чогось випити? — гукнула Дейзі згори, з вікна.

— Я візьму віскі, — відповів Том і ввійшов до будинку. Гетсбі судорожно обернувся до мене:

— Мені просто мову одбирає в його домі, друже.

— У Дейзі нескромний голос, — зауважив я. — У ньому вчувається... — Я завагався.

— У ньому вчувається дзенькіт грошей, — несподівано сказав він.

I так воно й було. Тільки тепер я зрозумів це. В її голосі дзенькали гроші — ось що безнастанно вабило в його чарівних переливах, дзенькіт металу, переможна пісня кимвалів... У високім білокам'янім палаці королівна юна, злотосяйна...

Том вийшов з дому, по дорозі загортаючи в рушник велику пляшку віскі. За ним ішли Дейзі й Джордан у маленьких тісних капелюшках, що кокетливо поблискували на сонці, з легкими накидками на руці.

— Може, поїдемо моєю машиною? — запропонував Гетсбі. Він помацав гарячу зелену шкіру сидіння. — Як же я не здогадався поставити її в затінку.

— У вас звичайне перемикання швидкостей? — спитав Том.

— Так.

— Тоді ви беріть мою машину, а я поведу вашу.

Гетсбі ця пропозиція не сподобалась.

— Боюся, до міста в моїй не вистачить бензину.

— Вистачить, вистачить, — категорично відказав Том. — А як весь вийде, підзаправимося в якій-небудь аптеці. Тепер в аптеках чим тільки не торгують.

Після цього начебто безневинного зауваження запала мовчанка. Дейзі спідлоба подивилася на Тома, а на обличчі Гетсбі на мить з'явився якийсь чудний вираз — незвичний і водночас невловимо знайомий, немовби вже описаний мені кимось у розмові.

— Ходім, Дейзі, — сказав Том, підштовхуючи її до машини Гетсбі. — Я прокатаю тебе в цьому цирковому фургоні.

Він відчинив дверцята, але Дейзі вислизнула з-під його руки.

— Ти бери Ніка й Джордан. А ми поїдемо за вами в цій машині.

Вона підійшла до Гетсбі й торкнулася рукою його плеча. Том і ми з Джордан умостилися на передньому сидінні машини Гетсбі, Том обережно пересунув незвичний важіль, натис на педаль — і ми помчали, розтинаючи в'язке марево спеки, залишивши Гетсбі з Дейзі далеко позаду.

— Бачили? — спитав Том.

— Що саме?

Він гостро глянув на мене, лише тепер, очевидно, збагнувши, що ми з Джордан давно вже про все знаємо.

— Ви, певно, маєте мене за безнадійного дурня, — мовив він. — Нехай так, але знайте: я наділений... ну, шостим чуттям, чи що, й воно мені часом підказує, що робити. Ви можете не вірити в таке, але наука...

Він затнувся. Безпосередня дійсність нагадала йому про себе, не давши зірватися в безодню абстрактних розумувань.

— Я вже зібрав деякі відомості про цього ферта, — озвався він знову. — Можна було б і глибше копнути, якби я знав...

— Ти що ж — до ворожки ходив? — глузливо спитала Джордан.

— Що? — Ми засміялись, а він спантеличено подивився на нас. — До ворожки?

— Атож. З приводу Гетсбі.

— З приводу Гетсбі? Та ні, навіщо. Я ж сказав: я зібрав деякі відомості про його минуле.

— I з'ясувалося, що він навчався в Оксфорді, — підказала Джордан.

— В Оксфорді?! — недовірливо вигукнув він. — Де в біса! Ти подивися на його рожевий костюм!

— I все ж таки.

— Певно, це той Оксфорд, що у штаті Нью-Мексіко, — зневажливо пирхнув Том. — Або десь-інде.

— Слухай, Томе, якщо ти такий сноб, то нащо запросив його на сніданок? — сердито спитала Джордан.

— То Дейзі його запросила; вона з ним познайомилася ще до заміжжя — хтозна-де!

Хміль від випитого пива вже вивітрювався, лишаючи по собі тільки дратливість, і, охоплені нею, ми якийсь час їхали мовчки. Та ось попереду з'явилися збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, і я згадав застереження Гетсбі щодо бензину.

— Ет, до міста вистачить, — сказав Том.

— Нащо ж ризикувати, коли онде гараж, — заперечила Джордан. — Страшно подумати, що ми можемо застряти десь на дорозі в цю спеку.

Том досадливо натис на гальма, і, проїхавши трохи юзом, ми зупинилися в хмарі куряви під вивіскою Вільсона. За хвилину сам хазяїн виник з темної порожнечі своєї майстерні й став, тупо дивлячись на нашу машину.

— Ану, не спіть — заправляйте бак! — грубо крикнув Том. — Нам нема коли милуватися краєвидом!

— Я хворий, — відповів Вільсон, не рушаючи з місця. — Я сьогодні зранку хворий.

— А що з вами?

— Ноги не носять.

— То що ж, по-вашому, я маю сам себе обслуговувати? — спитав Том. — По телефону голос у вас був цілком здоровий.

Вільсон насилу відірвався від затіненого одвірка і, тяжко дихаючи, заходився відкручувати кришку бака. На сонці обличчя його було зовсім зелене.

— Я не знав, що ви в цей час снідаєте, — сказав він. — Просто мені конче потрібні гроші, тож я хотів спитати, чи ви щось надумали з тією старою машиною.

— А ця нова вам подобається? — спитав Том. — Я купив її тиждень тому.

— Гарна, що й казати. I така жовтенька, — відповів Вільсон, натужно орудуючи важелем насоса.

— Хочете — продам?

— Продасте, аякже, — кволо посміхнувся Вільсон, — Але ота, стара, придалася б, на ній я міг би трохи заробити.

— Чого це раптом вам так припекло з грошима?

— Засиділися ми тут. Пора вже куди-небудь перебратись. Ми з жінкою хочемо податися на Захід.

— I жінка хоче? — приголомшено вигукнув Том.

— Вона мені про це десять років торочить. — Він на мить прихилився спиною до бензоколонки, захистивши долонею очі від сонця. — А тепер я й не питатиму її, поїде, і край. Я заберу її звідси.

Синя машина Тома промчала повз нас у хмарі куряви, чиясь рука помахала з віконця,

— Скільки з мене? — різко запитав Том.

— Оце два дні тому почув я про неї якусь химерію, — вів далі Вільсон. — Через те й поклав собі поїхати звідси. I з приводу машини через те вам надокучав.

— Скільки з мене?

— Долар двадцять центів.

Від нестерпної, несамовитої спекоти в мене паморочилось у голові, й минула неприємна хвилина, перше ніж я збагнув, що підозра Вільсона, власне, ще не впала на Тома. Вільсон довідався тільки, що Міртл живе ще й іншим, потаємним життям у чужому й невідомому йому світі, й це приголомшило його так, що він занедужав. Я подивився на нього, потім на Тома, який менше ніж годину тому зробив для себе таке саме відкриття, — і мені спало на думку, що ніякі розумові чи расові відмінності між людьми не бувають такими глибокими, як відмінність між людиною хворою і здоровою. Вільсон був хворий, ганебно хворий — і вигляд мав такий винуватий, наче щойно збезчестив беззахисну дівчину.

— Гаразд, я продам вам ту машину, — сказав Том. — Завтра надвечір вона буде у вас.

Той закуток завжди справляв на мене якесь невловимо зловісне враження, навіть при яскравому денному світлі. Ось і тепер я мимоволі озирнувся, неначе відчувши за спиною небезпеку. Величезні очі доктора Т. Дж. Еклберга невсипуще стежили за нами з-понад кучугур жужелиці, але незабаром я помітив, що за нами наглядає ще одна пара очей — і з куди ближчої відстані. В одному з вікон над гаражем фіранка була трохи відхилена, і звідти на нашу машину дивилася Міртл Вільсон. Цілком захопившись тим спостереженням, вона не помічала навіть, що на неї теж дивляться, і різні почуття проступали на її обличчі, мов предмети на фотознімку, зануреному в проявник. Вираз її обличчя був мені напрочуд знайомий, я не раз бачив його на обличчях інших жінок, але цього разу він дивував і спантеличував мене, — аж поки я здогадався, що розширені ревнивим жахом очі Міртл дивляться не на Тома, а на Джордан, яку вона прийняла за його дружину.

Ніяку душу сум'яття не збурює так, як душу неглибоку. Коли ми від'їхали від гаража, Том повів машину, мов гнаний хвиським батогом паніки. Ще годину тому його дружина та його коханка належали йому неподільно й беззастережно, а тепер обидві невтримно вислизали з його рук. I він інстинктивно натискав на акселератор, охоплений подвійним бажанням — наздогнати Дейзі й утекти від Вільсона. Ми мчали в напрямку Асторії зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, аж доки побачили попереду знайоме синє авто, що неквапно їхало між павучими лапами ферм наземної залізниці.

— Обабіч П'ятдесятої вулиці є великі кінотеатри, що добре провітрюються, — сказала Джордан. — Ех, люблю Нью-Йорк улітку, в надвечір'я, коли він зовсім порожній. Є в ньому щось хтиве, перестигле, — от ніби підставиш руки і в них посиплються дивовижні плоди.

Слово «хтиве» ще більше розтривожило Тома, та перше ніж він здобувся на відповідь, синє авто зупинилось і Дейзі помахом руки попросила нас під'їхати.

— Куди поїдемо? — гукнула вона.

— Може, в кіно?

— В таку спекоту? — скривилася вона. — Ні, ви собі їдьте, а ми покатаємось і заїдемо по вас після сеансу. — Вона зробила слабку спробу пожартувати. — Зустрінемося десь на розі. Ви мене легко впізнаєте: я буду чоловіком з двома сигаретами в зубах.

— Не будемо сперечатися посеред дороги, — роздратовано сказав Том. Позад нас уже обурено сигналив ваговоз. — їдьте за нами — повз Центральний парк, з південного боку, до готелю «Плаза».

По дорозі він раз у раз оглядався, шукаючи їх очима, і якщо вони затримувалися десь на перехресті, стишував швидкість, аж доки вони не наздоганяли нас. Певно, він боявся, що вони майнуть у бічну вулицю і зникнуть з його очей та його життя — назавжди.

Але вони не втекли. I ми всі разом зробили щось зовсім недоладне — найняли в «Плазі» вітальню номера-люкс.

Подробиці тривалої і галасливої суперечки, внаслідок якої ми опинилися в тій вітальні, не затримались у моїй пам'яті, хоч я й тепер виразно, всім тілом пам'ятаю, як під час тієї суперечки штани, мов слизькі змії, обвивалися круг моїх ніг і холодні намистини поту безнастанно скочувалися по спині. Почалося все з пропозиції Дейзі найняти в готелі п'ять ванних кімнат і скупатися в холодній воді, і з цього вже зродилася реальніша ідея «влаштуватися де-небудь і випити по м'ятному коктейлю з льодом». Всі ми, звісно, повторювали при цьому: «Безглузда вигадка!» — і всі разом, перебиваючи одне одного, вели переговори із спантеличеним портьє, вважаючи — чи, може, вмовляючи себе, — що нам дуже весело... Кімната була велика й задушна, і хоч було вже по четвертій, у вікна, коли їх розчинили, повіяло тільки гарячим запахом кущів з парку. Дейзі підійшла до дзеркала і, стоячи спиною до нас, почала поправляти зачіску.

— Який шикарний апартамент, — шанобливо прошепотіла Джордан, і всі засміялися.

— Відчиніть ще одне вікно, — звеліла Дейзі, не обертаючись.

— А більше нема.

— То треба подзвонити, щоб принесли сокиру...

— Облишити балачки про спеку — ось що нам треба, — роздратовано сказав Том. — Якби ти менше про неї цвенькала, ми б її менше помічали.

Він розгорнув рушник і поставив на стіл привезену пляшку віскі.

— Ну чого ви до неї чіпляєтеся, друже? — озвався Гетсбі. — Зрештою, це ж ви схотіли їхати до міста.

На мить запала тиша. Телефонний довідник зірвався з гачка й гепнувся на підлогу. Джордан прошепотіла: «Пробачте», — але цього разу ніхто не засміявся.

— Я зараз підніму, — сказав я.

— Не треба, я сам. — Гетсбі уважно оглянув розірваний шнурок, зацікавлено гмукнув і кинув довідник на стілець.

— Вам воно не в'язне в зубах? — гостро спитав Том.

— Що саме?

— Оте ваше слівце — «друже». Де ви його підчепили?

— Слухай, Томе, — сказала Дейзі, відвертаючись від дзеркала. — Якщо ти почнеш говорити людям грубощі, я не лишуся тут ні хвилини. Подзвони краще, щоб нам принесли льоду й м'яти до коктейлю.

Том зняв трубку і в ту ж мить стиснена спека вибухла й задвигтіла — в бальному залі під нами загриміли урочисті акорди «Весільного маршу» Мендельсона.

— Ні, ви уявляєте, — одружуватись у таку спекоту! — приголомшено вигукнула Джордан.

— А що — я сама виходила заміж у середині червня, — згадал Дейзі. — У середині червня, та ще й у Луїсвіллі! Хтось навіть знепритомнів. Хто це був, Томе?

— Білоксі, — коротко відповів він.

— Так-так, його звали Білоксі. «Мопсик» Білоксі, постачальник коксу — згадала! — і родом був з Білоксі, штат Теннессі.

— Його тоді віднесли до нас додому, — підхопила Джордан, — бо ми мешкали зразу ж за церквою. I він огинався у нас цілих три тижні, поки тато не виставив його за двері. А наступного дня тато помер. — Помовчавши, вона додала, немовби вибачаючись перед пам'яттю батька: — Але одне до другого ніякого стосунку не мало.

— Я мав знайомого Білла Білоксі, але він був з Мемфіса, — докинув я.

— Це його двоюрідний брат. За ті три тижні я встигла вивчити увесь його родовід. Він мені подарував алюмінієву ключку для гольфа — я й досі нею граю.

Музика внизу урвалася — почалася шлюбна церемонія. Потім у вікно вдерлося гучноголосе «Слава-а-а!» Крик перейшов у радісний гамір, а тоді, нарешті, ушкварив джаз — почалися танці.

— Ех, старі ми, старі, — зітхнула Дейзі. — Були б молоді — посхоплювалися б і пішли танцювати.

— Згадай про Білоксі, — застерегла її Джордан. — Де ти з ним, власне, познайомився, Томе?

— З Білоксі? — Він насилу відірвався від своїх думок. — А я не був з ним знайомий. Це приятель Дейзі.

— Нічого подібного, — заперечила вона. — Я його доти і в очі не бачила. Він приїхав в одному вагоні з вами всіма.

— Так, але відрекомендувався він як твій знайомий. Сказав, що виріс у Луїсвіллі. Ейса Берд привів його на перон в останню мить і спитав, чи не знайдеться для нього місце у вагоні.

Джордан усміхнулась.

— Певно, він просто вирішив на дурняка проїхатися додому. Мені він розповідав, ніби був у вас у Йєлі старостою курсу.

Ми з Томом здивовано перезирнулися.

— Білоксі?

— По-перше, у нас взагалі не було ніякого старости... Гетсбі нервово постукав носаком черевика по підлозі, й Том раптом повернувся до нього.

— До речі, містере Гетсбі, ви начебто випускник Оксфордського університету?

— Не зовсім так.

— Але ви начебто навчались там?

— Так, я там навчався.

Пауза. Потім — голос Тома, явно недовірливий, глузливий:

— Певно, ви там навчалися в той самий час, коли Білоксі був у Йєлі.

Знову пауза. Офіціант постукав і ввійшов, несучи потовчену м'яту й лід, але навіть його «прошу» й тихий рип дверей, що зачинилися за ним, не порушили тиші. Бо зараз, нарешті, мала розв'язатись одна з найбільших загадок Гетсбі.

— Я вже сказав вам: так, я там навчався.

— Це я чув, але мені хотілося б знати, коли саме.

— В дев'ятнадцятому році. Я пробув там лише п'ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Оксфорду.

Том озирнувся на нас — пересвідчитися, що ми поділяємо його недовіру. Але ми всі дивилися на Гетсбі.

— Після перемир'я деяким офіцерам було надано таку можливість, — вів він далі. — Право на вступ до будь-якого університету Англії чи Франції.

Мені закортіло підвестись і поплескати його по спині. Знову — вже вкотре — я сповнився цілковитої віри в нього.

Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу.

— Відкоркуй пляшку, Томе, — звеліла вона, — я приготую тобі м'ятний коктейль. Вип'єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м'ята!

— Зажди, — огризнувся Том. — Я хочу поставити містерові Гетсбі ще одне запитання.

— Запитуйте, — чемно сказав Гетсбі.

— Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?

Гетсбі нарешті домігся свого — розмова пішла начистоту.

— Нічого він собі не дозволяє. — Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого. — Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.

— Он як? — скипів Том. — Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — геть сім'ю, родинні устої, завтра — під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!

Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації.

— Здається, ми тут усі білі, — пробурмотіла Джордан.

— Я, звісно, не те, що інші, — популярністю похвалитися не можу. Я не влаштовую бучних бенкетів. А в наш час хто має друзів? Тільки той, хто робить зі свого дому хлів.

Хоч який я був злий — а він усіх нас розізлив, — мене мимоволі брав сміх щоразу, як він виголошував якусь нову сентенцію. Це таки кумедно — коли на твоїх очах гульвіса перевтілюється у святенника!

— А тепер послухайте, що я вам скажу, друже... — почав Гетсбі. Але Дейзі вгадала його намір.

— Ні, ні, не треба, — жалібно перепинила вона. — Слухайте, їдьмо всі додому, їдьмо, га?

— А й справді. — Я підвівся. — їдьмо, Томе. Нікому не хочеться пити.

— Я хочу знати, що має сказати мені містер Гетсбі.

— Ваша дружина вас не кохає, — сказав Гетсбі. — I ніколи не кохала. Вона кохає мене.

— Ви збожеволіли! — вигукнув Том.

Гетсбі, пополотнілий від хвилювання, зірвався на ноги.

— Вона вас ніколи не кохала, чуєте? — закричав він. — Вона пішла за вас тільки тому, що я був бідний і вона втомилася чекати. Це була жахлива помилка, та все одно вона ніколи не кохала нікого, крім мене!

Тут ми з Джордан спробували були піти, але Том і Гетсбі почали навперебій, один від одного наполегливіше, вимагати, щоб ми залишилися, мовби даючи зрозуміти, що їм нема чого приховувати від нас і що нам взагалі випало велике щастя — відчути на собі силу їхніх пристрастей.

— Сідай, Дейзі. — Том марно силкувався перейти на батьківський тон. — Про що зрештою ідеться? Я хочу почути все — від початку й до кінця.

— Я вже сказав вам, про що йдеться, — мовив Гетсбі. — I триває воно вже п'ять років, тільки ви про це не знали.

Том рвучко обернувся до Дейзі.

— Отже, ти п'ять років зустрічалася з цим суб'єктом?

— Ні, ми не зустрічались, — відповів Гетсбі. — Зустрічатися ми не могли. Але протягом усіх тих п'яти років ми кохали одне одного, друже, а ви не знали про це.

— I оце все? — Том по-пасторському з'єднав пучки своїх товстих пальців і відкинувся на спинку крісла. — Ви божевільний! — гримнув він. — Не знаю, що там між вами було п'ять років тому, до мого знайомства з Дейзі, — хоч, їй-богу, мені невтямки, як ви спромоглися навернутись їй на очі, хіба що доставляли на кухню продукти з бакалійної крамниці. Але решта — то все брехня, мерзенна брехня. Дейзі кохала мене, коли ми одружувались, і кохає мене тепер.

— Ні, — похитав головою Гетсбі.

— А я кажу — кохає. Просто з нею трапляється: навигадує собі всякого і зопалу утне дурницю. — Він мудро покивав. — А головне, і я її кохаю. Я не святий, буває, що й побавлюся трошки, й попустую, але врешті я завжди повертаюся до Дейзі й кохаю тільки її одну.

— Який же ти гидкий, — сказала Дейзі. Вона обернулася до мене, голос її зазвучав на октаву нижче, і кімната, здавалося, сповнилася зневаги, що бриніла в ньому. — Ти знаєш, чому нам довелося виїхати з Чикаго? Ні? Дивно, що ніхто досі не потішив тебе розповіддю про те, як він там «трошки побавився».

Гетсбі підійшов і став поряд неї.

— Не треба, Дейзі, — сказав він твердо. — Все це вже позаду й не має ніякого значення. Ти тільки скажи йому правду — скажи, що ніколи його не кохала, — і все це забудеться раз і назавжди.

Вона звела на нього невидющі очі.

— Господи... як... як я могла його кохати?

— Ти ніколи його не кохала.

Дейзі завагалась. Вона подивилася на Джордан, на мене з якимось благальним виразом в очах, неначе лише тепер зрозуміла, що робить, — і неначе досі, власне, зовсім і не збиралася нічого робити. Але вона зробила. Відступати було вже запізно.

— Я ніколи не кохала його, — сказала вона з видимою нехіттю.

— Навіть у Капіолані? — раптом спитав Том.

— Так.

Знизу, з бального залу, на гарячих хвилях повітря спливали стлумлені, здушені акорди.

— Навіть того дня, як я ніс тебе на руках з Панч-Баулу, щоб ти не замочила ноги? — В голосі його забриніла хрипка ніжність. — Дейзі?..

— Прошу тебе, перестань, — промовила вона холодно, але вже без злості. Потім подивилася на Гетсбі. — Ну, от і все, Джею, — сказала вона й почала запалювати сигарету, але рука її тремтіла. Нараз вона жбурнула сигарету разом із запаленим сірником на килим. — Ні, ти забагато хочеш! — скрикнула вона. — Я кохаю тебе тепер — хіба цього не досить? Я не можу змінити того, що було. — Вона заплакала, безпорадно дивлячись на нього. — Колись я кохала його, — але тебе я також кохала.

Гетсбі широко розплющив очі, а тоді заплющив їх зовсім.

— Мене ти також кохала, — повторив він.

— I це теж брехня! — люто кинув Том. — Ви перестали існувати для неї. Господи, та нас із Дейзі зв'язує стільки такого, про що вам не дано знати, такого, що не забувається й не забудеться ніколи!

Я бачив, що кожне його слово завдає Гетсбі фізичного болю.

— Дайте мені поговорити з Дейзі віч-на-віч, — мовив він. — Вона зараз надто схвильована і...

— Я й віч-на-віч не зможу сказати тобі, що ніколи не кохала Тома, — жалібно призналася вона. — Бо це неправда.

— Ну, звісно, неправда, — підхопив Том. Вона обернулася до свого чоловіка.

— А тобі ніби й не однаково, — сказала вона.

— Ну, звісно, не однаково. Й надалі я краще дбатиму про тебе.

— Ви не розумієте, — сказав Гетсбі стривожено. — Вам уже не доведеться дбати про неї.

— Он як? — Том округлив очі й засміявся. Він цілком опанував себе, бо знав, що переміг. — А це чому?

— Дейзі йде від вас.

— Бридня.

— Ні, це правда, — з видимим зусиллям підтвердила Дейзі.

— Нікуди вона не піде! — Том раптом перейшов у навальну атаку. — В усякому разі, не до звичайнісінького шахрая, який надіне їй на палець украдену обручку.

— Я не бажаю цього слухати! — скрикнула Дейзі. — їдьмо, благаю вас, їдьмо звідси!

— Хто ви, власне, такий? — гримів Том. — Про те, що ви належите до кодла Мейєра Вольфсгайма, мені вже відомо. Дещо про вас і про ваші афери я вже з'ясував — а завтра знатиму ще більше.

— З'ясовуйте, скільки вашій душі завгодно, друже, — спокійно відповів Гетсбі.

— Я вже знаю, що являли собою ваші «аптеки». — Том обернувся до нас і скоромовкою пояснив; — Вони з Вольфсгаймом поскуповували крамнички у завулках Нью-Йорка й Чикаго й розгорнули в них продаж самогону. I це тільки одна з його оборудок. Я з першого погляду сприйняв його за бутлегера і, як бачите, майже не помилився.

— Ну й що з того? — чемно сказав Гетсбі. — Ваш приятель Уолтер Чейз, наприклад, не погребував пристати до нашого діла.

— А ви його за це продали, так? Самі вийшли сухими з води, а він відсидів за вас місяць у в'язниці в Нью-Джерсі. Боже! Почули б ви, що він про вас каже!

— Друже, він прийшов до нас без цента в кишені. I ладен був на все, аби хоч трохи заробити.

— Не смійте казати мені «друже»! — вигукнув Том. Гетсбі промовчав. — Уолтер міг би запроторити вас куди слід і за незаконне букмекерство, якби Вольфсгайм не залякав його.

На обличчі Гетсбі знову з'явився той незвичний, а проте чимось знайомий вираз.

— А втім, афера з аптеками — це тільки так, дрібниця, — повагом сказав Том. — Головне джерело прибутку у вас інше, але Уолтер побоявся розповісти мені, яке саме.

Я оглянувся. Дейзі нажаханими очима дивилася кудись у простір між Гетсбі й чоловіком, а Джордан уже почала зосереджено балансувати якоюсь невидимою річчю, що стояла в неї на підборідді. Потім я знов перевів погляд на Гетсбі і аж здригнувся, побачивши вираз його обличчя. В цю мить він і справді мав такий вигляд (кажу це з цілковитою зневагою до злостивих теревенів його гостей), наче «вбив людину». Хоч як химерно звучить це визначення, воно найбільше відповідало тому, що я прочитав у його очах.

Та за хвилину вираз цей зник, і Гетсбі знову схвильовано заговорив, звертаючись до Дейзі, заперечуючи геть усе, захищаючи своє ім'я від звинувачень, навіть не висловлених. Але з кожним його словом вона дедалі більше замикалася в собі, і врешті він замовк, і тільки вмираюча мрія ще билася в надвечір'ї, силкуючись досягти того, що стало вже недосяжним, волаючи безгучно, відчайдушно, безнадійно до голосу, що розтанув у іншому кінці кімнати.

А потім голос той благально озвався:

— Прошу, тебе, Томе, їдьмо! — Я не можу більше!

Нажахані очі Дейзі говорили, що вона зреклася всіх своїх намірів, що мужність покинула її.

— Ти їдь з містером Гетсбі, Дейзі, — сказав Том. — У його машині.

Вона скинула на Тома стривожений погляд, але він наполягав з великодушною зневагою:

— Їдь з ним. Він більше не докучатиме тобі. Гадаю, він зрозумів, що хотів стрибнути вище голови й що ці фіглі-міглі скінчилися.

I вони вдвох зникли без слова: були — і вже нема, й наче не було їх тут зовсім, відринуті, мов привиди, від усього, навіть від нашої жалості.

За хвилину Том підвівся і почав загортати в рушник невідкорковану пляшку віскі.

— Може, все ж таки вип'ємо? Джордан?.. Ніку?..

Я мовчав.

— Ніку? — окликнув він знову.

— Що?

— Може, вип'єш?

— Ні... Я, власне, оце щойно згадав, що в мене сьогодні день народження.

Мені сповнилося. тридцять. Попереду лежала захмарена, зловісна дорога наступного десятиліття.

Була вже сьома, коли ми сіли в машину Тома й поїхали на Лонг-Айленд. Том, веселий, радісно збуджений, балакав без упину, але для нас із Джордан голос його звучав так само далеко, як нерозбірливий вуличний гамір, як гуркіт надземної залізниці. Співчуття ближньому має свої межі, і ми з полегкістю залишали позаду, разом з тьмяніючою загравою міських вогнів, усю ту трагічну боротьбу пристрастей. У тридцять — що обіцяє тобі доля? Десять років самотності, дедалі менше неодружених приятелів, дедалі менше сил і снаги, дедалі менше волосся на голові. Але поряд була Джордан, якій, на відміну від Дейзі, вистачало мудрості на те, щоб не тягати за собою з року в рік багаж давно зів'ялих мрій. Коли ми виїхали на темний міст, її бліде личко ліниво схилилося на моє плече і заспокійливим потиском руки вона зупинила грізне бамкання курантів, що вибивали моє тридцятиріччя.

Так мчали ми назустріч смерті в сутінках, що вихолоджували день.

На слідстві головним свідком був молодий грек Міхаліс, власник кав'ярні біля кучугур жужелиці. Розпал спеки він переспав, а десь після п'ятої вийшов прогулятись і зазирнув до гаража. Джордж Вільсон сидів у своїй конторці хворий, зовсім хворий — його трусило, й обличчя в нього було сіре, аж попелясте, одного кольору з волоссям. Міхаліс порадив йому піти лягти, але Вільсон відмовився — а що як, мовляв, підвернеться заробіток. Поки сусід умовляв його, над головою в них знявся страхітливий грюкіт.

— Це моя дружина, я замкнув її нагорі, — спокійно пояснив Вільсон. — Нехай посидить там до післязавтра, а післязавтра ми поїдемо звідси.

Міхаліс здивувався: вони прожили в сусідстві чотири роки, й він ніколи не думав, що може почути від Вільсона щось подібне. Вільсон завжди здавався йому людиною тихою, затурканою — коли він не працював, то сидів собі на стільці перед дверима й дивився на перехожих та на машини, що проїздили дорогою. Хтось озветься до нього — він неодмінно всміхнеться у відповідь лагідною, блідою усмішкою. Він не був, як то кажуть, сам собі голова; головою в них була дружина.

Міхаліс, ясна річ, спробував вивідати, що сталось, але Вільсон відповідей уникав, а натомість почав скоса, підозріливо поглядати на сусіда й випитувати, де він був і що робив тоді-то й тоді-то, такого-то й такого-то дня. Врешті Міхалісу зробилося не по собі, тож побачивши, що до його кав'ярні простують кілька робітників, він скористався з нагоди й пішов, пообіцявши собі повернутися пізніше. Але він так і не повернувся. Певно, просто забув. А коли він знову вийшов надвір, уже на початку восьмої, то пригадав недавню розмову, бо почув з гаража розлючений голос місіс Вільсон.

— Ну, бий мене, бий! — кричала вона. — Бий, топчи ногами, нікчемний боягузе!

За мить по тому вона вибігла на вже майже темну дорогу, галасуючи й розмахуючи руками, — і перше ніж він устиг зрушити з місця, було вже по всьому.

«Машина смерті», як назвали її потім газети, навіть не зупинилася; вона виринула з густого присмерку, пригальмувала на секунду в трагічному ваганні і зникла за поворотом. Міхаліс навіть кольору її не розгледів як слід — полісменові, що прибув першим, сказав, що вона була світло-зелена. Друга машина, що їхала до Нью-Йорка, зупинилася, проскочивши ярдів сто, і її водій побіг назад, до того місця, де, скоцюрбившись, лежала Міртл Вільсон, так нагло позбавлена життя, і її темна густа кров змішувалася з дорожною курявою.

Міхаліс і той водій підбігли до неї першими, та коли вони роздерли ще вологу від поту блузку й побачили, що її ліва грудь звисає, мов відірваний клапоть, то не стали навіть слухати, чи б'ється її серце. Рот її був широко розтулений і в кутиках розірваний, неначе з останнім віддихом вихопився назовні весь той величезний запас життєвих сил, що так довго в ній накопичувалися.

Ми ще здалеку побачили натовп і кілька автомашин, що стояли посеред дороги.

— Аварія! — сказав Том. — Чудово. Вільсон, нарешті, матиме заробіток.

Він стишив швидкість, не збираючись, однак, зупинятися, та коли ми під'їхали ближче, похмурі, закам'янілі обличчя людей перед гаражем змусили його загальмувати.

— Глянемо все-таки, що там?- — невпевнено промовив він. — Одним оком.

Лише тепер я почув глухий, надсадний лемент, що безнастанно линув з гаража; коли ми, вийшовши з машини, підійшли до дверей, я розрізнив у тому лементі слова «Ой Боже мій, Боже мій!», що раз у раз зривалися на протяжливий стогін.

— Сталося якесь лихо, — схвильовано сказав Том.

Він став навшпиньки й поверх голів зазирнув до гаража, освітленого єдиною жовтою лампочкою, що погойдувалася під стелею в дротяному ковпаку. Раптом щось хрипко булькнуло в нього в горлі і, розштовхавши людей своїми дужими плечима, він протовпився вперед.

Юрба сердито забурмотіла й відразу зімкнулася знов, тож іще з хвилину мені не видно було нічого. А тоді новоприбулі натисли ззаду, і ми з Джордан раптом опинились в гаражі.

Тіло Міртл Вільсон лежало на верстаті під стіною, загорнуте в дві ковдри, неначе її морозило, незважаючи на теплий вечір; Том непорушно стояв, схилившись над нею, спиною до нас. Поряд полісмен-мотоцикліст, потіючи від задухи й старанності, занотовував імена і прізвища в маленький записник. Надсадне голосіння різкою луною відбивалося від голих стін гаража, і я ніяк не міг збагнути, звідки воно лине, аж доки не побачив Вільсона — він стояв на високому порозі своєї конторки, впершись обома руками в одвірки, й розгойдувався вперед і назад. Якийсь чоловік стиха вмовляв його, раз у раз намагаючись покласти йому руку на плече, але Вільсон нічого не бачив і не чув. Він повільно водив поглядом від розгойданої лампи до того, що лежало на верстаті, враз знову скидав очима на лампу і весь час пронизливо, нестямно лементував:

— Ой Боже мій! Ой Боже мій! Ой Боже мій! Ой Боже мій!

Нарешті Том рвучко підвів голову, роззирнувся довкола осклілими очима й щось пробурмотів, звертаючись до полісмена.

— М-а-в, — вимовляв букву за буквою полісмен, записуючи ім'я Міхаліса, — о...

— Ні, — виправив його той. — М-а-в-р-о...

— Слухайте сюди! — люто прогарчав Том.

— Р... — казав полісмен. — О... - Д...

— Д... — Тут широка долоня Тома важко впала йому на плече, і він озирнувся. — Ну, чого вам?

— Як це сталось? Я хочу знати, як це сталось.

— Її збила машина. Збила і вбила.

— Збила і вбила, — повторив Том, дивлячись просто перед себе.

— Вона вибігла на дорогу. Той сучий син навіть не зупинився.

— Їхали дві машини, — сказав Міхаліс. — Одна звідти, друга туди, ясно?

— Куди-куди? — гостро спитав полісмен.

— В різні боки. Ну, а вона... — він підніс був руку в бік верстата, але зразу опустив, — ...вона вибігла на дорогу, і та машина, що їхала з Нью-Йорка, налетіла просто на неї, а швидкість же була миль тридцять, а то й сорок...

— Як називається це місце? — спитав полісмен.

— Ніяк. Воно не має назви.

З натовпу виступив добре вдягнений мулат.

— Машина була жовта, — сказав він. — Велика жовта машина. Нова.

— Ви бачили, як усе сталося? — спитав полісмен.

— Ні, але та машина промчала мені назустріч недалеко звідси. Швидкість у неї була більша за сорок. П'ятдесят, як не всі шістдесят.

— Підійдіть-но ближче, я запишу ваше прізвище. Тихше! Дайте мені записати його прізвише.

До Вільсона, який усе так само розгойдувався у дверях конторки, певно, долинули якісь уривки цієї розмови, бо раптом його лемент урвався:

— Я й сам знаю, яка то була машина! — закричав він. — Я знаю, знаю сам!

Я побачив, як на спині Тома під піджаком напнулися м'язи. Він хутко підійшов до Вільсона і, ставши перед ним, міцно схопив за плечі.

— Годі, візьміть себе в руки, — заспокійливо сказав він своїм грубим голосом.

Вільсон глянув на Тома й хотів був звестися навшпиньки, але коліна в нього підігнулись і він упав би, якби Том не підхопив його.

— Слухайте, — злегка труснув його Том. — Я оце хвилину тому під'їхав сюди, вертаючись з Нью-Йорка. Я пригнав до вас свою стару машину, про яку ми домовлялись. Та жовта машина, якою я проїздив тут удень, була не моя — чуєте? Відколи я виліз із неї в Нью-Йорку, я більше не бачив її.

Тільки ми з мулатом чули, що він каже, бо стояли поблизу, але полісмена, видно, насторожив тон, яким він говорив.

— Про що це ви там? — різко запитав він.

— Я його приятель. — Том обернув голову до полісмена, не випускаючи з рук Вільсона. — Він каже, що знає, яка то була машина... То була жовта машина.

Якась невиразна підозра змусила полісмена пильно подивитися на Тома.

— А якого кольору ваша машина?

— Синя.

— Ми тут проїздом просто з Нью-Йорка, — докинув я. Хтось із тих, хто їхав слідом за нами, підтвердив це, і полісмен відвернувся.

— Ну, то перевіримо, чи правильно я записав ваше ім'я...

Том підняв Вільсона, мов ляльку, заніс його до конторки, посадив у крісло й повернувся до дверей.

— Треба, щоб хтось зайшов і посидів з ним, — владно кинув він. Під його поглядом двоє чоловіків, що стояли найближче до нього, перезирнулися і неохоче рушили до конторки. Том зачинив за ними двері й зійшов з єдиного східця, намагаючись не дивитися в бік верстата. Проходячи повз мене, він шепнув:

— Ходімо звідси.

Ніяковіючи від загальної уваги, ми проштовхалися крізь натовп — Том владним плечем торував нам дорогу — й біля дверей розминулися із захеканим лікарем з саквояжиком, по якого хтось послав півгодини тому, сподіваючись не знати на що.

До повороту дороги Том їхав повільно, але за ним щосили натиснув на газ, і ми помчали крізь темряву ночі. Трохи згодом я почув тихий, здушений схлип і побачив обличчя Тома, залите слізьми.

— Клятий боягуз! — проридав він. — Навіть не зупинився!

Особняк Б'юкененів раптом виплив нам назустріч з-посеред темних шелестких дерев. Том зупинив машину навпроти ґанку й подивився вгору. Там в оповитій виноградом стіні світилося два вікна.

— Дейзі вдома, — сказав він. Коли ми вилізли з машини, він глянув на мене й злегка насупився. — Я мав би підкинути тебе до Вест-Егга, Ніку. Сьогодні вже однаково не до розваг.

Якась зміна сталася в ньому — він говорив тепер розважливо й твердо. Поки ми йшли до ґанку по залитій місячним світлом жорстві, він коротко, категорично кидав:

— Я викличу для тебе таксі. Поки я дзвонитиму, ви з Джордан ідіть на кухню. Скажіть, щоб вас нагодували, — якщо ви голодні. — Він відчинив двері. — Заходьте.

— Дякую. Не хочеться. Таксі ти для мене, будь ласка, виклич, але я почекаю тут, надворі.

Джордан поклала долоню мені на плече.

— Чом би тобі не зайти, Ніку?

— Ні, не хочеться.

Мене трошки нудило, і я хотів побути на самоті, Джордан постояла ще хвилинку.

— Ще ж тільки пів на десяту, — сказала вона.

Ні, до дідька — мені остогидло їхнє товариство, і не тільки Б'юкенени, відчув я раптом, а й Джордан також. Певно, вона вгадала це з виразу мого обличчя, бо крутнулася на підборах, вибігла сходами на ґанок і зникла в дверях. Я просидів кілька хвилин, обхопивши голову руками, аж доки почув з холу голос лакея, що викликав по телефону таксі. Тоді я повільно рушив алеєю, вирішивши чекати біля воріт.

Я не пройшов і двадцяти кроків, коли хтось гукнув мене на ім'я і з кущів на алею вийшов Гетсбі. Видно, я почував себе на той час зовсім кепсько, бо спромігся подумати лише про те, як світиться його рожевий костюм у місячному сяйві.

— Що ви тут робите? — спитав я.

— Нічого, друже. Просто стою.

Не знаю чому, але мені таке заняття видалося злочинним. Я навіть ладен був припустити, що він збирається пограбувати будинок; мене не здивувало б, якби з темних кущів за його спиною вигулькнули бандитські пики «знайомих Вольфсгайма».

— Ви що-небудь бачили на шосе? — спитав він по хвилі.

— Так.

Він повагався.

— Вона вбита?

— Так.

— Я так і думав, і Дейзі так сказав. Такий струс краще відбути зразу. Вона перенесла його добре.

Він говорив так, наче оце єдине й важило: як Дейзі перенесла те, що сталося.

— Я повернувся до Вест-Егга кружною дорогою, — вів він далі, — й залишив машину у своєму гаражі. По-моєму, нас ніхто не бачив, але я, звісно, не певен.

У своїй дедалі більшій неприязні до нього я навіть не сказав йому, що він помиляється.

— Хто була ця жінка? — спитав він.

— Її прізвище Вільсон. Дружина власника гаража. Як це в біса сталося?

— Розумієте, я не встиг перехопити... — Він затнувся, і я раптом усе зрозумів.

— За кермом була Дейзі?

— Так, — не зразу відповів він. — Але я, звісно, казатиму, що я. Розумієте, Дейзі дуже нервувала, коли ми виїхали з Нью-Йорка, і думала, що за кермом їй легше буде заспокоїтись, а ця жінка зненацька кинулася до нас, якраз коли ми розминалися з машиною, що йшла назустріч. Все сталося за одну мить, але мені здалося, що та жінка хотіла нам щось сказати, може, прийняла нас за своїх знайомих. Дейзі спочатку крутнула вбік од неї, а тут зустрічна машина, тож вона розгубилась і крутнула назад. Я тільки встиг схопитися за кермо — й відчув удар. Певно, її вбило на місці.

— Її розпанахало...

— Не треба, друже... — болісно покривився він. — Ну, а потім Дейзі натисла на газ. Я просив її зупинитись, але вона не могла, тож я смикнув за ручне гальмо. Тоді вона осунулася мені на коліна, й далі вже повів я. Нічого, до завтра їй полегшає, — сказав він, помовчавши. — Але я побуду тут, на випадок, якщо він почне дорікати їй за те, що відбулося в готелі. Вона замкнулась у своїй спальні, і, якщо він почне ломитися до неї, вона посигналить мені світлом — вимкне й знов увімкне.

— Він не чіпатиме її, — сказав я. — В нього зараз інше на думці.

— Я не довіряю йому, друже.

— I скільки ж ви збираєтесь тут стояти?

— Хоч би й цілу ніч. В усякому разі, доки вони всі не полягають спати.

Тут я подумав про іншу можливість. Що, як Том довідається, що машину вела Дейзі? Йому може спасти на думку, що тут є якийсь зв'язок, може спасти на думку бозна-що... Я подивився на будинок. Два чи три вікна першого поверху яскраво світились, і на другому поверсі тепле рожеве світло лилося з вікон кімнати Дейзі.

— Почекайте тут, сказав я. — Я піду гляну, що там робиться. Пройшовши краєм газону, я повернувся назад, обережно перейшов посипану жорствою алею і навшпиньки піднявся на веранду. У вітальні штори були розсунуті, і я зразу побачив, що там нікого немає. Я пройшов у кінець тераси, туди, де ми обідали червневого вечора три місяці тому і де тепер сяяв невеличкий прямокутник світла — очевидно, віконце буфетної. Воно було запнуте завіскою, але я знайшов шпаринку між нею й підвіконням.

Дейзі й Том сиділи одне проти одного за кухонним столом, на якому стояло блюдо з холодною куркою й дві пляшки пива. Він наполегливо доводив їй щось і задля більшої переконливості накрив долонею її руку, що лежала на столі. Вона раз у раз зводила на нього очі й кивала головою на знак згоди.

Їм було невесело, і обоє не доторкалися до курки й пива. Але й сумно їм не було. Від усієї сцени віяло звичною інтимністю, і вони явно про щось змовлялися.

Спускаючись навшпиньки з ґанку, я почув, як до воріт повільно, немовби намацуючи в темряві дорогу, під'їздить таксі. Гетсбі чекав на тому місці, де я його залишив.

— Ну, що, нічого не чути? — занепокоєно спитав він.

— Все тихо. — Я постояв, вагаючись. — Їдьмо разом, треба ж перепочити.

Він похитав головою.

— Я чекатиму тут, доки Дейзі засне. На добраніч, друже.

Він сунув руки в кишені й квапливо повернувся обличчям до будинку, неначе моя присутність порушувала урочистість цієї священної варти. Тож я пішов собі, а він залишився — освітлений місяцем чатовий, якому нічого було чатувати.