Великий Гетсбі

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Одного дня десь у ту пору до Гетсбі з'явився молодий амбітний репортер з Нью-Йорка й спитав, чи не бажає він висловитись.

— Про що саме висловитись? — чемно поцікавився Гетсбі.

— Та про що хочете — просто кілька слів ддя преси.

Хвилин п'ять вони ходили коло та навколо, аж поки з'ясувалося, що молодик почув прізвище Гетсбі в себе в редакції у зв'язку з чимось таким, чого він або не до кінця зрозумів, або не хотів розголошувати. А тому у свій вільний день він з похвальною заповзятливістю вирушив «подивитися, що й до чого».

Це був постріл навмання, а проте репортерський інстинкт не підвів. Протягом літа сотні людей, що бували на прийомах у Гетсбі й на цій підставі вважали себе втаємниченими в його справи, ширили про нього всілякі чутки, і йому вже й справді було недалеко до того, щоб стати героєм газетної сенсації. Його ім'я пов'язували з легендами цілком у дусі нашого часу, казали, наприклад, ніби він надумав прокласти «підземний нафтопровід» із Канади в США, а згідно з іншою впертою чуткою, він мешкав зовсім не в будинку, а на великому, схожому на будинок пароплаві, що раз у раз потаємно міняє місце стоянки на узбережжі Лонг-Айленда. Важко сказати, чому саме ці вигадки так тішили Джеймса Гетца з Північної Дакоти.

Джеймс Гетс — таке було його справжнє чи, принаймні, законне ім'я. Він змінив його в сімнадцять років, у ту знаменну мить, яка мала стати початком його кар'єри, — коли побачив, що яхта Дена Коді стала на якір над найзрадливішою обмілиною Верхнього озера. Ще Джеймсом Гетцем вештався він до тієї миті берегом у зеленому подертому светрі й парусинових штанях, але вже Джеєм Гетсбі позичив у когось ялик, довеслував до «Туоломі» й попередив Коді, що за півгодини може знятися вітер, який розтрощить яхту на друзки.

Певно, це ім'я він вигадав для себе задовго до того. Батьки його, невдатні фермери, насилу зводили кінці з кінцями — в уяві він, власне, ніколи не визнавав їх своїми батьками. По суті, Джей Гетсбі з Вест-Егга, Лонг-Айленд, був утіленням його ідеального уявлення про власну особу. Він був сином Божим — якщо ці слова взагалі щось означають, то вони означають саме це — і, виконуючи волю Отця свого, мав служити всюдисущій, вульгарній і облудній красі. Отож він і вигадав собі Джея Гетсбі, наділивши його всіма тими ідеальними рисами, які існують в уяві сімнадцятирічного хлопчини, і тій своїй вигадці залишився вірний до кінця.

Понад рік він тинявся по південному узбережжі Верхнього озера — збирав молюсків, ловив лосося, наймався на будь-яку роботу, що забезпечувала йому харч і дах над головою. Цей спосіб життя — у праці то виснажливій, то й на працю несхожій — зміцнював і гартував його засмагле тіло. Він рано пізнав жінок, а що вони розбещували його, то навчився їх зневажати — невинних дівчат за недосвідченість, а інших за схильність вкладати стільки емоцій в те, що йому, в його безоглядній самозаглибленості, здавалося таким буденним.

Але в його душі весь час панувало сум'яття. Перед сном його обступали найхимерніші, найфантастичніші видіння. Під цокання будильника на вмивальнику, в місячному світлі, що просочувало блакитною вологою зібганий одяг на підлозі, уява його малювала роззолочену картину казково-прекрасного світу. Щоночі він додавав до цієї картини якісь нові мазки, аж поки сон змагав його в своїх обіймах, спускаючи завісу над якоюсь особливо принадною сценою. Якийсь час такі мрії давали вихід його фантазії, поволі навіювали віру в нереальність реального, запевняли, що світ надійно і твердо тримається на крильцях доброї феї.

За кілька місяців до того, інстинктивно намацуючи стежку до свого блискучого майбутнього, він опинився в маленькому лютеранському коледжі св. Олафа на півдні штату Міннесота. Пробув він там два тижні, обурюючись дедалі більше загальною жорстокою байдужістю до фанфарного поклику його долі, до долі взагалі й соромлячись принизливої праці двірника, якою мав відробляти плату за навчання. Потім він повернувся до Верхнього озера й усе ще тинявся в пошуках гідного себе заняття, коли яхта Дена Коді стала на якір над прибережною обмілиною.

Коді перевалило тоді за п'ятдесят, і за плечима в нього були срібні копальні Невади, золотоносні жили Юкону і взагалі всі металеві гарячки, починаючи з сімдесят п'ятого року. Операції з монтанською мідцю, що принесли йому кілька мільйонів, не позначилися на його фізичному стані, але вкрай розладнали його психіку, і чимало жінок, відчувши це, намагалися розлучити його з його грошима. Бульварна преса 1902 року охоче смакувала плітки про ті підступи, за допомогою яких журналістка Елла Кей грала роль мадам де Ментон при підупалому духом багатієві, поки він не втік од неї на своїй яхті. Отак після п'ятирічних мандрів уздовж аж надто гостинних берегів він з'явився в затоці Літл-Герл на Верхньому озері, щоб круто змінити долю Джеймса Гетца.

Юному Гетцу, який, опустивши весла, дивився знизу вгору на високий борт яхти, вона здавалася найпрекраснішим дивом світу. Певно, розмовляючи з Коді, він усміхався, бо вже знав, що його усмішка подобається людям. У всякому разі, Коді поставив йому кілька запитань (відповіддю на одне з них стало оте новісіньке ім'я) і виявив, що хлопцю притаманні кмітливість й надмірне честолюбство. За кілька днів по тому він забрав його до Дулута, де купив йому синю куртку, шість пар білих полотняних штанів і кашкет яхтсмена. I коли «Туоломі» вирушила в плавання до Вест-Індії та берегів Магрибу, Гетсбі був на її борту.

Обов'язки його були невизначені — він виконував функції і стюарда, і старшого помічника, і капітана, і секретаря, і навіть тюремника; тверезий Ден Коді добре знав, на які вибрики здатен Ден Коді п'яний, і, щоб уникнути всіляких неприємностей, він дедалі більше покладався на Джея Гетсбі. Так тривало п'ять років, протягом яких яхта тричі обійшла Американський континент, і так могло тривати ще дуже довго, якби одного вечора в Бостоні на борт яхти не зійшла Елла Кей; за тиждень по тому, порушивши правила гостинності, Ден Коді помер.

Я пам'ятаю його портрет у спальні Гетсбі — сивий чоловік з квітучим обличчям, з порожнім, закам'янілим поглядом, один із тих шибайголів-піонерів, котрі на якийсь час запровадили на східному узбережжі Америки буйні, брутальні звичаї шинків та борделів Дикого Заходу. Власне, це він, сам того не бажаючи, прищепив Гетсбі нехіть до спиртного. Траплялося, під час буйної вечірки жінки кропили Гетсбі волосся шампанським, але пив він рідко й неохоче.

Коді відписав йому кругленьку суму — двадцять п'ять тисяч доларів. Але Гетсбі їх не одержав. Він так і не зрозумів, які прийоми юридичного крутійства були застосовані проти нього, але все, що вціліло від мільйонів, прибрала до рук Елла Кей. Йому ж лишився цінний досвід; невиразні обриси Джея Гетсбі набрали плоті і крові й стали людиною.

Він розповів мені все це значно пізніше, але я записую його розповідь тут, щоб спростувати всі ті безглузді вигадки про його походження, в яких не було ані тіні правди. До того ж він розповідав мені все це, коли обставини заплуталися настільки, що я вже міг би повірити всьому або нічому — з того, що про нього розповідають. Тож я і користаюся з цієї короткої паузи — поки Гетсбі, так би мовити, зводить дух, — щоб розвіяти всі ті хибні уявлення та вигадки про його особу.

У нашому з ним спілкуванні теж утворилася пауза. Протягом кількох тижнів я не бачився і навіть не передзвонювався з ним — здебільшого я пропадав у Нью-Йорку, гуляв з Джордан і намагався запобігти ласки в її старезної тітки. Але якось у неділю по обіді я вибрався-таки до Гетсбі. За кілька хвилин після моєї появи з'явилися й зажадали чогось випити ще троє гостей. Одним із них був Том Б'юкенен. Я аж рота роззявив з подиву, хоч дивним було, власне, тільки те, що Том опинився тут уперше.

Вони приїхали верхи на конях — Том, якийсь добродій на прізвище Слоун і вродлива дама в коричневій амазонці, яку я вже зустрічав тут раніше.

— Дуже радий вас бачити, — сказав Гетсбі, стоячи на сходах. — Дуже, дуже радий, що ви завітали.

Неначе це їх обходило!

— Прошу, сідайте. Сигарету? Сигару? — Він метушився по кімнаті, натискаючи кнопки дзвоників. — Зараз принесуть щось випити.

Він був явно схвильований появою Тома тут, у його домі. А втім, він однаково не заспокоївся б, поки не почастував гостей, бо, мабуть, невиразно здогадувався, що тільки за цим вони й з'явилися. Містер Слоун від усього відмовлявся. «Може, лимонаду?» — «Ні, дякую». — «Трохи шампанського?» — «Ні, не треба нічого, дякую... Даруйте...»

— Чи добре вам їздилося?

— Дороги тут чудові.

— Але, мабуть, машини...

— Еге ж...

Піддавшись непереборному бажанню, Гетсбі обернувся до Тома, який привітався і дозволив відрекомендувати себе так, наче вони бачилися вперше.

— Здається, ми з вами вже десь зустрічалися, містере Б'юкенен?

— Авжеж, авжеж, — відповів Том з грубуватою чемністю, хоч видно було, що він цього не пам'ятає. — Пригадую — зустрічалися.

— Тижнів зо два тому.

— Так-так. Ви були тоді з ним — з Ніком.

— Я знайомий з вашою дружиною, — вів далі Гетсбі, вже майже визивно.

— Справді?

Том обернувся до мене.

— Ти мешкаєш десь поблизу, Ніку?

— Поряд.

— Справді?

Містер Слоун, недбало розсівшись у кріслі, участі в розмові не брав; дама теж спочатку мовчала, але після другої порції віскі з содовою раптом засяяла приязною усмішкою.

— Ми всі приїдемо на ваш наступний прийом, містере Гетсбі, — оголосила вона. — Не заперечуєте?

— Обов'язково приїздіть. Я буду дуже радий.

— От і чудово, — озвався містер Слоун, не виявляючи аніякісінького захоплення. — Ну, що ж, гадаю, нам час вирушати.

— Так швидко? — вигукнув Гетсбі. Він уже опанував себе, і йому не хотілося відпускати Тома. — Може... Може, повечеряємо разом? Увечері напевно приїде хто-небудь з Нью-Йорка.

— Ні, давайте краще поїдемо вечеряти до мене! — жваво вигукнула дама. — Всі — і ви теж.

Останнє стосувалося мене. Містер Слоун підвівся.

— Ходімо, — сказав він, звертаючись тільки до неї.

— Ні, справді, їдьмо до мене, — не вгавала вона. — Дуже вас прошу. Місця на всіх стане.

Гетсбі запитально подивився на мене. Йому хотілося поїхати, й він не помічав, що містер Слоун уже твердо вирішив обійтися без нього.

— На жаль, я не можу, — сказав я.

— Але ж ви поїдете? — наполягала дама, дивлячись на Гетсбі. Містер Слоун прошепотів щось їй в вухо.

— Ми зовсім не спізнимось, якщо виїдемо зараз, — голосно відказала вона.

— В мене немає коня, — мовив Гетсбі. — В армії мені доводилось їздити верхи, але коня я собі так і не купив. Проте я можу поїхати слідом за вами на машині. Перепрошую — я за хвилину повернуся.

Ми вчотирьох вийшли на веранду, і Слоун, відвівши даму вбік, засперечався з нею.

— Боже, він, здається, і справді збирається їхати до неї, — сказав Том. — Невже він не розуміє, що він їй ні до чого?

— Але ж вона запрошувала його.

— У неї буде звана вечеря, повно гостей, і всі — незнайомі йому. — Він насупився. — Цікаво, де він в біса познайомився з Дейзі. Їй-богу, може, в мене відсталі погляди, але, по-моєму, ми порозпускали своїх жінок. Вони стали надто самостійні, водяться хтозна з ким.

I тут містер Слоун і дама зійшли сходами й сіли на коней.

— Рушаймо! — сказав містер Слоун Томові. — Ми вже запізнюємося, час їхати. — А тоді до мене: — Скажіть йому, будь ласка, що ми не могли чекати.

Ми з Томом потисли один одному руки, з його супутниками я обмінявся досить холодним поклоном, вони рушили швидким клусом і зникли за густим серпневим листям саме в ту мить, коли Гетсбі з капелюхом і легким плащем у руці вийшов на веранду.

Видно, Тома занепокоїло те, що Дейзі їздить десь сама — наступної суботи він з'явився до Гетсбі разом з нею. Можливо, саме через його присутність вечір той видався мені якимсь гнітючим — і я запам'ятав його таким, несхожим на всі інші вечори в Гетсбі. I люди там були ті самі — чи, принаймні, такі самі, як завжди, — і шампанське так само лилося річкою, і, як раніше, вирував багато-барвний, багатоголосий натовп, але в усьому цьому відчувалося щось неприємне, щось таке, чого доти я там не помічав. А може, я просто встиг звикнути до Вест-Егга, навчився сприймати його як відособлений світ зі своїми законами й своїми героями, світ цілком самодостатній, бо іншим він себе й не мислив, — а тепер я раптом подивився на нього по-новому, очима Дейзі. Не можна без смутку дивитися чужими очима на те, до чого ти встиг призвичаїтися.

Вони приїхали, коли вже вечоріло; ми вчотирьох прогулювалися в іскристому сонмищі гостей, і з уст Дейзі раз у раз вихоплювалося знадливе переливчасте воркотання.

— В усьому цьому є щось таке збудливе, — шепотіла вона. — Ніку, якщо в тебе раптом виникне бажання поцілувати мене, ти тільки натякни, і я залюбки влаштую це. Просто вимов моє ім'я. Або покажи зелену картку. Я роздаю зелені картки...

— Ви подивіться довкола, — порадив Гетсбі.

— Я дивлюся. Мені тут так подоба...

— Про багатьох присутніх тут ви чули, мабуть, не раз.

Зухвалий погляд Тома ковзав по натовпу.

— Ми взагалі мало де буваємо, — сказав він. — Власне, я саме думав про те, що не бачу тут жодного знайомого обличчя.

— Гадаю, цієї дами ви не можете не знати. — Гетсбі показав на сліпучу красуню, схожу більше на орхідею, аніж на жінку, що сиділа у величній позі під розлогою сливою. Том і Дейзі втупилися в неї очима, охоплені, мабуть, тим особливим відчуттям нереальності, яке виникає щоразу, коли в живій людині впізнаєш зіткану з тіней зірку екрану.

— Вона прекрасна, — сказала Дейзі.

— Чоловік, що схилився до неї, — її режисер.

Гетсбі водив їх від групи до групи й церемонно відрекомендовував:

— Місіс Б'юкенен... і містер-Б'юкенен... — А одного разу, повагавшись, додав: — Чемпіон з поло.

— Отакої! — відразу заперечив Том. — Ніколи ним не був. Але Гетсбі, напевно, сподобалось, як це звучить — Том так і залишився на весь вечір «чемпіоном з поло».

— Зроду не бачила стількох знаменитостей! — вигукнула Дейзі. — Мені дуже сподобався цей — як його? — з отакенним синім носом.

Гетсбі назвав прізвище, додавши, що це не дуже відомий кінопродюсер.

— Все одно, він мені сподобався.

— Знаєте, не робіть з мене все-таки чемпіона з поло, — чемно попросив Том. — Краще вже я милуватимусь усіма цими знаменитостями, лишаючись у тіні.

Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Пригадую, мене здивувала граційна стриманість його рухів — я, власне, вперше побачив, як він танцює. Потім вони потихеньку перейшли на мою ділянку й з півгодини просиділи на сходах, а я тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. «На випадок пожежі чи повені, — пояснила вона. — Чи ще якоїсь Божої кари».

Том виринув з тіні, коли ми сідали вечеряти.

— Не заперечуєте, якщо я сяду он за тим столом? — сказав він. — Там один дотепник весь час сипле анекдотами.

— З Богом! — весело відповіла Дейзі. — I візьми ось мій золотий олівчик — може, тобі захочеться записати чиюсь адресу.

По хвилі вона озирнулася на той стіл, сказала мені: «Що ж, простачка, але гарненька», — і я зрозумів, що, за винятком тієї півгодини, яку вона провела з Гетсбі в мене на ґанку, вечір був для неї безрадісним.

Ми опинилися за столом, де розташувалось особливо п'яне товариство. Вийшло це з моєї вини — Гетсбі саме покликали до телефону, і я підсів до людей, з якими мені було дуже весело два тижні тому. Але те, що тоді потішало мене, тепер виявилося нестерпним.

— Ну, як ви себе почуваєте, міс Бедекер?

Дівчина, до якої звертались, марно намагалася задрімати на моєму плечі. Почувши запитання, вона випросталась і розплющила очі.

— Що?

Розімліла, опасиста жінка, яка досі настирливо запрошувала Дейзі на завтра в місцевий клуб на партію гольфа, стала на захист міс Бедекер:

— Ет, їй уже краще. Після п'яти-шести коктейлів вона завжди починає отак верещати. Я їй весь час кажу: «Тобі пити не можна».

— А я і не п'ю, — замогильним голосом озвалась обвинувачена.

— Коли ми почули твій вереск, я зразу сказала докторові Сівету: «Ну, докторе, без вашої допомоги тут не обійтись».

— Вона, певно, дуже вдячна вам за турботу, — кисло мовила третя дама. — Але на ній сухої нитки не лишилося після того, як ви запхнули її головою у воду.

— Ото нема гіршого, як тебе пхають головою у воду, — пробурмотіла міс Бедекер. — Одного разу в Нью-Джерсі мене мало не втопили.

— Якби ви не пили, нічого цього й не було б, — озвався доктор Сівет.

— Ви краще на себе подивіться! — люто вибухнула міс Бедекер. — У вас же руки тремтять! Я б нізащо не лягла до вас на операцію!

Отак воно тривало й далі. Пам'ятаю, вже під кінець вечора ми з Дейзі стояли, спостерігаючи кінорежисера та його зірку. Вони все ще сиділи під розлогою сливою, й обличчя їхні вже майже торкались одне одного, розділені тільки блідим, вузеньким промінчиком місяця. Мені спало на думку, що він протягом цілого вечора дуже, дуже повільно схилявся до неї, щоб досягти цієї близькості, і щой-но я подумав про це, як він подолав ту останню відстань і поцілував її в щоку.

— Вона мені подобається, — сказала Дейзі. — По-моєму, вона чарівна.

Але все інше було їй гидке — беззастережно гидке, бо в неї це була не поза, а непідробне почуття, її жахав Вест-Егг, це ні на що не схоже селище, покруч Бродвея з лонг-айлендською рибальською околицею, жахала його брутальна енергія, якій затісно було під тогою добропорядності, і той всевладний фатум, що гнав його жителів найкоротшим шляхом нізвідки в нікуди, їй ввижалося щось страшне в самій його простоті, якої вона нездатна була зрозуміти,

Я сидів разом з ними на парадних сходах, чекаючи, доки прийде їхня машина. Тут, перед домом, було темно; тільки з дверей вихоплювався прямокутник яскравого світла, пробиваючи м'яку досвітню чорноту. Часом на фіранці гардеробної з'являлась і зникала чиясь тінь, за нею — інша, ціла процесія тіней, що фарбували уста й пудрили носи перед невидимим дзеркалом.

— Власне, хто він такий, цей Гетсбі? — раптом спитав Том. — Розбагатілий бутлегер?

— Хто це тобі сказав? — спитав я.

— Ніхто не казав. Я сам так вирішив. Ти ж знаєш, більшість із цих новоспечених багатіїв — звичайнісінькі бутлегери.

— Але не Гетсбі, — коротко відказав я.

Він з хвильку помовчав. Чути було, як під ногами в нього рипить жорства.

— Так чи так, йому, певно, добре довелося попрацювати, щоб зібрати в себе такий звіринець.

Хутряний комір Дейзі сколихнувся сірою хмаркою під подувом вітерця.

— В усякому разі, ці люди цікавіші за наших знайомих, — не зовсім твердо мовила вона.

— Я щось не помітив, щоб тобі було з ними аж так цікаво.

— А от і було.

Том засміявся і обернувся до мене.

— Ти бачив, яке обличчя зробилося у Дейзі, коли та дівуля попросилася під холодний душ?

Дейзі почала тихо, ритмічно підспівувати музиці хрипким голосом, вкладаючи в кожне слово зміст, якого воно ніколи доти не мало й ніколи більше не матиме. Коли в мелодії з'являлися високі ноти, голос її зворушливо ламався і вторував на октаву нижче, як це буває з контральто, і щоразу при такому переході в повітрі мов-би розливалося трохи чарівного живого тепла.

— Багато хто з'являється сюди без запрошення, — сказала раптом вона. — Ту дівчину теж ніхто не запрошував. Лізуть без усякого сорому, а він із чемності мовчить.

— А мені все-таки цікаво, хто він і що робить, — вперто промовив Том. — Треба буде з'ясувати це.

— Я тобі й так можу сказати, — відповіла Дейзі. — Він тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек.

Алеєю під'їхав нарешті запізнілий лімузин.

— На добраніч, Ніку, — сказала Дейзі, підводячись.

Її погляд ковзнув повз мене вище, до розчинених дверей, з яких линула лагідна, сумна мелодія тогорічного шлягеру — вальсу «О третій ранку». Хоч би як там було, а в самій невимушеності розваг, що відбувалися тут, таїлись романтичні можливості, що їх був цілком позбавлений її власний світ. Що було в цій пісеньці, чим вабила вона, не відпускаючи від себе? Що відбуватиметься тут далі, в імлисті непевні години досвітку? Чи не з'явиться якась нова, несказанно прекрасна гостя, казкова чудо-принцеса, осяйне втілення дівочої цноти, і чи один погляд її ясних очей, перша мить чарівного спіткання не змусить Гетсбі забути всі ті п'ять років непохитної вірності?

Тієї ночі я затримався допізна. Гетсбі попросив мене почекати, доки він звільниться, і я бродив по саду аж до того часу, коли до будинку пробігли з темного пляжу змерзлі галасливі любителі нічного купання і в усіх кімнатах для гостей нагорі погасло світло. Коли Гетсбі нарешті з'явився на сходах, я побачив, що його засмагле обличчя зовсім осунулось, а втомлені очі гарячково блищать.

— Їй не сподобалося, — зразу сказав він.

— А по-моєму, сподобалось.

— Ні, — вперто заперечив він. — Їй було неприємно.

Він замовк, але і в цьому мовчанні вчувалась безмірна пригніченість.

— Вона така далека від мене, — сказав він. — Я не можу розтлумачити їй.

— Це ви про розваги?

— Розваги? — Гетсбі ляснув пальцями й тим послав у непам'ять всі розваги, які він будь-коли влаштовував. — Що ті розваги, друже?

Йому хотілося, щоб Дейзі не більш і не менш, як прийшла до Тома й сказала: «Я тебе не кохала і не кохаю». А після того, як вона в такий спосіб перекреслить чотири роки свого життя, вони візьмуться до дальших, практичніших справ. Зокрема, як тільки Дейзі здобуде свободу, вони поїдуть до Луїсвілла й відсвяткують весілля в її домі — так, як зробили б п'ять років тому.

— А вона не розуміє, — сказав він. — Раніше вона все розуміла. Ми, бувало, сиділи годинами і...

Він не договорив і почав ходити туди-сюди стежкою, всіяною шкурками фруктів, роздушеними квітами й розтоптаними почутгями.

— Ви забагато хочете від неї, — наважився сказати я. — Минуле повернути неможливо.

— Цебто як — неможливо? — вражено вигукнув він. — Ще й як можливо!

Він ошаліло роззирнувся довкола, неначе минуле причаїлося десь тут, у затінку його будинку, і досить простягти руку, щоб повернути його.

— Я зроблю все, щоб знову стало так, як було, — сказав він рішуче. — I вона зрозуміє.

Він поринув у спогади, і я відчув, що він прагне віднайти в них щось, можливо, ту частку себе самого, що цілком розчинилася в коханні до Дейзі. Те кохання внесло сум'яття і нелад у його життя, та хтозна, може, якби він зумів повернутися до самого початку і знову повільно пройти весь той шлях, йому пощастило б віднайти втрачене...

...П'ять років тому, осіннього вечора, коли вже опадало листя, вони, гуляючи, вийшли на вулицю, де не було дерев і тротуар білів од місячного сяйва. Вони зупинились і стали обличчям одне до одного. Вечір був уже досить холодний, сповнений тієї таємничої бентежності, яка завжди відчувається на зламі пір року. Лагідне світло з вікон стиха гуло, ллючись у темряву, і щось роїлось і снувалось у небі серед зірок. Краєчком ока Гетсбі бачив, що плити тротуару — це, власне, не плити, а щаблі драбини, яка сягає потаємного місця понад деревами; він міг би вибратися туди драбиною, якби вибирався сам, і там, припавши до сосків самої богині життя, ковтнути її чудодійного молока.

Біле обличчя Дейзі зближалося з його обличчям, і серце його билося дедалі гучніше. Він знав: коли він поцілує цю дівчину, коли з'єднає назавжди свої несказанні мрії з її минущим диханням, уява його назавжди втратить божественну свободу. Тож він почекав ще хвильку, дослухаючись до відгомону камертона, яким ударили об зірку. Потім він поцілував Дейзі. Від дотику його уст вона розцвіла для нього, мов квітка, і втілення здійснилось.

Його оповідь, і навіть та жахлива сентиментальність, якою вона була забарвлена, будили щось у моїй пам'яті — якийсь невловимо знайомий ритм, якісь розрізнені уривки давно забутих фраз. На мить вони мало не склалися в завершену фразу, в мене навіть губи заворушилися, наче в німого, наче з них от-от мало вихопитися щось важливіше за струминку повітря. Але звуки так і не пробилися назовні, і те, що я вже майже пригадав, залишилося невисловлене назавжди.