Великий Гетсбі

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Цілу ніч я не міг заснути; був туман, на протоці безнастанно ревла сигнальна сирена, і я борсався, мов у гарячці, між химерною дійсністю і кривавими, страхітливими кошмарами. Перед світанком я почув, як до будинку Гетсбі під'їздить таксі, і, схопившись з ліжка, почав одягатися — мені здавалося, що я мушу сказати йому щось, від чогось його остерегти, і то якнайшвидше, бо вранці буде запізно.

Ще здалеку я побачив, що вхідні двері не зачинені, а Гетсбі стоїть у холі, спершись обіруч на край столу, пригнічений чи то зажурою, чи то втомою.

— Нічого не було, — сказав він ослаблим голосом. — Я чекав майже до четвертої, а тоді вона підійшла до вікна, постояла хвилинку й погасила світло.

Ніколи ще особняк Гетсбі не здавався мені таким величезним, як тієї ночі, коли ми нишпорили по просторих кімнатах у пошуках сигарет. Ми розсували портьєри, мов запони наметів, і обмацували нескінченні обшири стін там, де мав бути вимикач; раз я наштовхнувся в темряві на клавіатуру фортепіано, й мене обдало несподіваним сплеском звуків. Невідомо чому все було вкрите грубим шаром пилу, і в кімнатах стояв затхлий запах, неначе їх давно не провітрювали. Нарешті на якомусь столі я знайшов сигаретницю, і в ній дві пожовклі, висохлі сигарети. Широко розчинивши у вітальні вікно, ми сіли перед ним і закурили, пускаючи дим у темряву.

— Вам треба поїхати звідси, — сказав я. — Поліція неодмінно вистежить вашу машину.

— Поїхати зараз, друже?

— Подайтеся на тиждень до Атлантік-Сіті чи до Монреаля.

Але про це він і чути не хотів. Як він міг залишити Дейзі, не дізнавшись, що вона вирішила робити далі? Він ще хапався за соломинку надії, і я не наважився ту соломинку в нього відібрати.

Саме тієї ночі він і розповів мені дивовижну історію своєї молодості, пов'язану з ім'ям Дена Коді, — розповів, бо «Джей Гетсбі» розбився, мов скло, наразившись на тяжку злобу Тома, і чарівній казці, що снувалася так багато років, прийшов кінець. Певно, в ту досвітню годину він ладен був сповідатися в усьому, але йому хотілося говорити тільки про Дейзі.

Вона була першою «світською» дівчиною, з якою він спізнався. Цебто йому й раніше за різних туманних обставин його життя доводилося мати справу з такими людьми, але його від них завжди відділяв мовби невидимий колючий дріт. Дейзі зачарувала його, заполонила всі його помисли й почутгя. Він почав навідуватись до неї додому, спочатку в товаристві інших офіцерів з Кемп-Тейлора, потім сам. Він був у захваті — йому ніколи доти не траплялося бувати в такому чудовому домі. Але найдивовижнішим, найказковішим у цьому домі було те, що там жила Дейзі і що для неї це житло було таким самим звичним і природним, як для нього — табірний намет. Для нього той дім таїв у собі невичерпні таємниці — йому ввижалися спальні нагорі, прекрасні й прохолодні, несхожі на всі бачені доти, весела, радісна метушня в коридорах і романтичне кохання — не залежане й пересипане сухою лавандою, а сповнене яскравого буяння, невіддільне від блиску автомобілів новітніх моделей та гомону балів, після яких ще не встигли зів'яти квіти. Хвилювало його й те, що за Дейзі й до нього впадало чимало чоловіків — це ще більше підносило її в його очах. Скрізь у будинку він відчував їхню присутність — йому здавалося, що в повітрі ще бринять відлуння освідчень.

Але він добре усвідомлював, що опинився в домі Дейзі внаслідок якоїсь неймовірної гри випадку. Хоч би яке блискуче майбутнє чекало на Джея Гетсбі, та поки що» він був хлопцем без цента в кишені, без минулого, і офіцерський мундир, що правив йому за плащ-невидимку, міг будь-якої миті впасти з його плечей. Тож він не гаяв часу. Він брав усе, що міг узяти, пожадливо, хижо, — так узяв він і Дейзі одного тихого жовтневого вечора, взяв, добре знаючи, що не має права торкнутися навіть її руки.

Він міг би зненавидіти себе за це — адже, по суті, він оволодів нею як облудник. Це не означає, що він намагався засліпити її блиском своїх неіснуючих мільйонів; але він свідомо навіював Дейзі почуття, що за ним їй буде як за кам'яною стіною; непомітно переконував її, що належить до її кола й цілком здатен узяти на себе відповідальність за її долю. Насправді ж під усім цим не було ніякого ґрунту — він був безрідним волоцюгою і в будь-яку мить примха безликого уряду могла закинути його на другий кінець світу.

Але він не зненавидів себе, і все вийшло зовсім не так, як він сподівався. Певно, він мав намір узяти все, що можна, й піти, — а виявился, що він прирік себе на довічне служіння Дамі Серця. Дейзі й доти здавалася йому створінням незвичайним, але він не уявляв собі, якою справді незвичайною може бути «світська дівчина». Вона зникла у своєму багатому домі, повернулася до свого багатого, вщерть наповненого життя, а він лишився ні з чим. А втім, не зовсім так; він лишився з почутгям, що вона стала йому дружиною.

За два дні по тому, коли вони зустрілися знов, не їй, а Гетсбі перехопило подих, і доля посміялася не з неї, а з нього. Веранду її будинку заливало розкішне сяйво зірок; плетений диванчик аристократично рипнув, коли вона повернулася до Гетсбі й він поцілував її в ніжні, трепетні уста. Вона трохи захрипла від застуди, й це додавало чарівності її голосу. I Гетсбі дивився й не міг надивитися на чудо юності, полоненої та бороненої багатством, на незайману свіжіть пелюсток одягу на Дейзі, й на неї саму, світлу, мов срібло, впевнену й горду, — і таку далеку від виснажливих поневірянь бідняків.

— Ви не уявляєте, друже, як я здивувався, коли усвідомив, що кохаю її. Спершу я навіть сподівався, що вона відвадить мене, але вона не відвадила, бо й вона мене покохала, їй здавалося, що я багато знаю, бо мої знання були не такі, як у неї... Куди поділися мої честолюбні заміри! Я міг думати тільки про неї, про свою любов, і ніщо інше мене вже не обходило. Зрештою, нащо чинити подвиги, коли тобі куди приємніше розповідати, як ти їх чинитимеш.

В останній вечір перед його від'їздом до Європи вони з Дейзі довго сиділи мовчки, пригорнувшись одне до одного. Надворі стояла холодна осінь, в кімнаті розпалили камін, і щоки Дейзі пломеніли. Іноді вона ворушилася в його обіймах, і тоді він трохи пересовував руку, щоб їй було зручніше, а одного разу поцілував її темне, лискуче волосся. На час вони віддалися тиші, немовби для того, щоб краще запам'ятати цей вечір напередодні тривалої розлуки. За місяць їхнього кохання вони не були ближчі, не звірялися одне одному щиріше, ніж у ці хвилини, коли вона мовчазними устами торкалася рукава його мундира або коли він цілував пучки її пальців, так ніжно, наче боявся розбудити її.

Воював він дуже добре. На фронт вирушив капітаном, а після боїв у лісах Аргонна дістав звання майора й почав комавдувати кулеметним батальйоном. Після укладення перемир'я він усе робив для того, щоб якнайшвидше повернутися додому, але якесь ускладнення чи непорозуміння закинуло його натомість до Оксфорда. На душі в нього було тривожно — в листах Дейзі нетерпіння межувало з розпачем. Вона не розуміла, чому він затримується. Життя буяло навколо неї, вимагало свого; їй треба було побачити Гетсбі, відчути його поряд себе, щоб упевнитися в тому, що вибір її правильний, що вона не обманюється.

Адже Дейзі була молода, її штучний світ був насичений запахом орхідей, і безтурботним, веселим снобізмом, і музикою оркестрів, які кожному рокові задавали новий ритм, висловлюючи в мелодіях увесь смуток і всі спокуси життя. Цілу ніч саксофони виводили безнадійні скарги «Бійл-стріт блюзу», під їхні ридання сотні пар золотих та срібних черевичків товкли мерехтливий порох. Тепер навіть у сірий час надвечірнього чаювання завжди можна було потрапити до вітальні, яку безнастанно трусила ця солодка томлива лихоманка й розпашілі обличчя мигтіли перед очима, мов пелюстки троянд, що їх здіймали над підлогою сумні зітхання сурм.

I коли розпочався сезон, Дейзі знову затягло у вир цього сутінного світу. Знову кожен день її заповнювався півдесятком побачень з півдесятком чоловіків, і знову вона знесилено падала в ліжко аж десь над ранок, і орхідеї в'янули між рюшами й стеклярусом її зібганої на підлозі бальної сукні. Але весь час якийсь внутрішній голос вимагав від неї рішення. Вона хотіла впорядкувати своє життя зараз же, негайно; але спонукою до цього мала стати якась сила — кохання, грошей, незаперечної вигоди, — сила, яка була б десь тут, а не за тридев'ять земель.

Така сила з'явилася навесні в особі Тома Б'юкенена. Солідна впевненість його постави та його становища в суспільстві лестили Дейзі. Мабуть, не обійшлося без внутрішньої боротьби, і завершилася вона, мабуть, відчуттям полегкості. Листа Гетсбі отримав ще в Оксфорді.

Над Лонг-Айлендом уже світало, і ми обійшли всі кімнати першого поверху, відчиняючи вікна, впускаючи світло, що з сірого робилося золотавим. Тінь дерева раптом упала на росу, й невидимі птахи заспівали в синьому листі. Лагідний, приємний подув повітря, який навіть леготом не назвеш, обіцяв прохолодну, погожу днину.

— Ні, по-моєму, вона ніколи його не кохала. — Гетсбі одвернувся од вікна й подивився на мене з викликом. — Не забувайте, друже, вона була вчора сама не своя від хвилювання. I ви бачили, як він її налякав — виставив мене якимсь дрібним шахраєм. За цих обставин вона могла ще й не такого наговорити.

Він сів, насупившись.

— Може, вона й кохала його якусь хвилину, коли вони тільки-но побрались, — але навіть тоді мене вона кохала більше.

I раптом він сказав щось зовсім дивне:

— В усякому разі, все це дуже особисте.

Що можна було з цього зрозуміти? Хіба тільки те, що у своїх взаєминах з Дейзі він вбачав глибину, для інших непроглядну.

Він повернувся з Франції, коли Том з Дейзі ще справляли пошлюбну подорож, і рештки своєї армійської платні витратив — не міг не витратити — на болісну поїздку до Луїсвілла. Він пробув там тиждень, тинявся вулицями, де колись у листопадовій темряві лунали їхні кроки, навідувався й до тих відлюдних місцинок, куди вони їздили в її білій машині. Доти йому здавалося, що будинок, у якому мешкала Дейзі, привабливіший, чарівніший за всі інші; а тепер і місто її, хоч уже й без неї, набувало в його очах тужної краси.

Від'їздив він з відчуттям, ніби залишає її в місті, ніби він міг би її знайти, якби шукав старанніше. В сидячому вагоні — на кращий квиток йому забракло грошей — було задушно. Він вийшов на відкриту площадку й сів на відкидний стілець. Станція відпливла назад, замигтіли глухі стіни якихось незнайомих будинків. Потім відкрився простір весняного поля, яким біг, немовби наввипередки з поїздом, жовтий трамвай; можливо, комусь із людей у ньому траплялося бачити на вулиці її чарівно бліде обличчя.

Рейки завернули, й поїзд побіг геть від сонця, а сонце, вже хилячись до заходу, мовби простягалося в благословенні над містом, що зникало, містом, повітрям якого дихала вона. Він розпачливо простяг руку, ніби хотів захопити пригорщу повітря, забрати з собою часточку цього міста, освяченого її присутністю. Але воно тепер зникало невтримно швидко з його затуманених очей, і він зрозумів, що ця найчистіша, найкраща частка його життя втрачена назавжди.

Була вже дев'ята, коли ми скінчили снідати й вийшли на терасу. За ніч погода різко перемінилась, і в повітрі тепер пахло осінню. Садівник, єдиний, що лишився в домі від попередніх слуг, підійшов і зупинився перед сходами.

— Я хочу сьогодні спустити басейн, містере Гетсбі. Листя от-от почне облітати, а воно завжди забиває труби.

— Ні, сьогодні не треба, — відповів Гетсбі і, повернувшись до мене, сказав, мовби виправдовуючись: — Вірите, друже, я за все літо так жодного разу й не поплавав у тому басейні.

Я глянув на годинник і підвівся.

— До мого поїзда лишається двадцять хвилин.

Мені не хотілося їхати до Нью-Йорка. I річ навіть не в тім, що про роботу я й думати не міг — мені не хотілося залишати Гетсбі самого. Я пропустив і той поїзд, і наступний, перше ніж нарешті почав прощатись.

— Я подзвоню вам, — сказав я.

— Подзвоніть, друже.

— Десь так о дванадцятій.

Ми повільно спустилися сходами.

— Дейзі, мабуть, теж подзвонить. — Він тривожно глянув на мене — підтверджу я це чи ні?

— Мабуть.

— Ну, то до побачення.

Ми потисли один одному руки, і я пішов через травник. Уже біля живоплоту я згадав щось і зупинився.

— Наплюйте ви на все це кодло! — гукнув я, обернувшись. — Всі вони разом узяті не варті вашого мізинця!

Я дуже радий, що сказав йому це. То була єдина похвала, яку він почув від мене, бо зрештою від першого й до останнього дня я ставився до нього неприхильно. Він спочатку лише ввічливо кивнув у відповідь, а тоді раптом на обличчі його заясніла широка радісна усмішка — неначе він почув від мене те, щодо чого ми з ним давно вже дійшли згоди. Його шикарний рожевий костюм вирізнявся яскравою плямою на тлі білих сходів, і я згадав той вечір, три місяці тому, коли вперше переступив межу його володінь. У саду й на алеї вирував натовп людей, що наввипередки старалися приписати йому найстрашніші пороки, — а він стояв на цих самих сходах і махав їм рукою, приховуючи від усіх свою непорочну мрію. Я подякував йому за гостинність. Йому всі завжди дякували за це — і я разом з усіма.

— До побачення, Гетсбі! — гукнув я. — Дякую за сніданок!

У конторі я бився якийсь час над нескінченними рядками курсового бюлетеня і врешті заснув за столом у своєму обертовому кріслі. Близько дванадцятої мене розбудив телефонний дзвінок — я аж підскочив, зляканий і спітнілий спросоння. То була Джордан Бейкер; вона часто дзвонила мені в цей час, бо через її звичку кочувати між готелями, клубами й помешканнями знайомих мені важко було зв'язатися з нею. Звичайно голос її звучав у трубці свіжо й прохолодно — неначе у вікно контори раптом залетіла грудка дерну із зеленого поля для гри в гольф; але того ранку він видався мені жорстким і різким.

— Я поїхала від Дейзі, — сказала вона. — Зараз я в Гемстеді, а надвечір поїду до Саутгемптона.

Певно, вона виявила тактовність, полишивши Дейзі, але мене це чомусь роздратувало, а від її наступної фрази аж пересмикнуло.

— Вчора ввечері ти був не дуже милий зі мною.

— Хто б думав про це в такий вечір?

Хвилинна тиша. Потім:

— I все ж таки — я хочу побачитися з тобою.

— Я теж хочу.

— То, може, я не поїду до Саутгемптона, а натомість зустрінемося десь у центрі?

— Ні — сьогодні в мене не вийде.

— Так-так.

— Сьогодні я не можу. Є різні...

Отак ми розмовляли ще кілька хвилин, а тоді раптом розмова урвалася. Не пригадую, хто з нас перший кинув трубку, але пам'ятаю, що мені було однаково. Я не міг би того дня розважати її за столиком у кафе навіть під загрозою того, що ми ніколи більше не зустрінемося.

Трохи згодом я подзвонив Гетсбі, але в нього було зайнято. Я ще чотири рази повторював виклик, і врешті телефоністка сердито сказала мені, що абонент замовив розмову з Детройтом і поки він не поговорить, лінія буде зайнята. Я вийняв свій залізничний розклад і обвів час відходу поїзда — 15.50. Потім відкинувся на спинку крісла і спробував зібрати думки. Була рівно дванадцята година.

Того ранку, коли поїзд наближався до кучугур жужелиці, я умисно пересів на інший бік. Мені уявлялося, що там і досі юрмляться роззяви, й хлопчаки вишукують темні плями в куряві, і якийсь старий базіка знову й знову розповідає, як воно все сталося; він розповідатиме це, аж доки для нього самого ця оповідь утратить правдивість, і тоді вже він не зможе її повторювати, і трагічна смерть Міртл Вільсон піде в непам'ять. Але зараз я хочу трохи повернутися назад і розповісти, що відбувалося в гаражі напередодні, після того, як ми звідти поїхали.

Сестру Міртл — Кетрін — розшукали не зразу. Певно, того вечора вона зрадила своє правило не пити, бо коли її привезли, вона була зовсім п'яна й ніяк не могла втямити, що санітарна машина вже повезла тіло до Флашінга. Коли ж їй нарешті втовкмачили це, вона відразу зомліла, неначе з усього, що сталося, це було найжахливіше. Доброта чи, може, просто цікавість спонукала когось із присутніх посадити її до своєї машини й повезти слідом за тілом сестри.

Далеко за північ людський натовп вирував коло гаража, то зменшуючись, то знову розростаючись, а Джордж Вільсон усе сидів на диванчику в конторці й розгойдувався вперед і назад. Якийсь час двері конторки ще стояли розчинені навстіж, і кожен, хто заходив до гаража, не міг утриматися, щоб не зазирнути туди. Потім хтось сказав, що це неподобство, і двері зачинили. Міхаліс весь час сидів при ньому, а з ним ще кілька чоловіків — спочатку четверо чи п'ятеро, потім двоє чи троє, а коли вже й останній зібрався йти, Міхаліс попросив його затриматися на чверть години, а сам збігав до себе зварити кави. Після того він сидів удвох з Вільсоном до світанку.

Близько третьої години в поведінці Вільсона щось змінилося — він зробився спокійнішим, і якщо доти бурмотів щось незрозуміле, то тепер осмислено заговорив про жовту машину. Він заявив, що знає, як знайти хазяїна цієї машини, а потім раптом розповів, що місяць чи два тому його дружина повернулася з міста з обличчям у синцях і розпухлим носом.

Але почувши власні слова, він здригнувся і знову завів своє «Ой боже мій! Ой Боже мій!»

Міхаліс спробував, як міг, відвернути його думки.

— Скільки ж це років ви прожили разом, Джордже? Ну, годі, посидь хвилинку тихо й скажи мені, скільки ви років прожили разом?

— Дванадцять.

— А діток мали? Ну ж бо, Джордже, посидь тихо. Я тебе питаю: ви мали діток?

Тверді коричневі жуки безнастанно бились об тьмяну лампу, й щоразу, коли дорогою повз гараж проїздила машина, Міхалісу здавалося, що це та сама, яка зникла, не зупинившись, кілька годин тому. Йому не хотілося виходити в гараж — не хотілося бачити заплямований кров'ю верстат, на якому перед тим лежало тіло; тому він безпорадно крутився по конторці — над ранок він знав уже кожну річ у ній до найменших деталей — і час від часу підсідав до Вільсона, намагаючись заспокоїти його:

— До якої церкви ти ходиш, Джордже? Скажи. Навіть якщо ти давно в ній не був — це не страшно. Хочеш, я подзвоню до твоєї церкви й попрошу священика, щоб він прийшов і поговорив з тобою?

— Не ходжу я ні до якої церкви.

— Без церкви не можна, Джордже, без неї не обійтись — от хоча б у таких випадках. I не повірю я, що ти ніколи до церкви не ходив. Зрештою, вінчався ж ти в церкві, так? Та ти слухай, Джордже, слухай мене. Адже вінчався ти в церкві?

— То було давно.

Витративши на відповідь неабияке зусилля, Вільсон на хвилину перестав розгойдуватись і затих. Потім у його збляклих очах знову з'явився отой вираз болісного здивування.

— Зазирни он до тієї шухляди, — сказав він, показуючи на свій стіл.

— До якої саме?

— Он до тієї.

Міхаліс висунув найближчу до нього шухляду. Там не було нічого, крім собачого повідка з нашийником — видно, дорогим, з доброї шкіри, оздобленої сріблом.

— Ти про це? — спитав Міхаліс, вийнявши поводок із шухляди. Вільсон кивнув, не зводячи з нього очей.

— Я знайшов його в неї вчора вдень. Вона почала мені щось плести, але я зразу відчув, що вона бреше.

— Стривай, стривай. Твоя жінка купила його?

— Воно лежало в неї на столику, загорнуте в тонкий папір.

Міхаліс не побачив у цьому нічого дивного й почав наводити Вільсону причини, з яких дружині його могло заманутися купити собачий поводок. Та, видно, такі самі пояснення Вільсон чув від Міртл — від знову зашепотів: «Ой Боже мій! Ой Боже мій!» — і його розрадникові довелось замовкнути.

— Тож він і убив її, — сказав Вільсон, і нижня щелепа його відвисла.

— Хто — він?

— Я його знайду. Я знаю як.

— Ти верзеш казна-що, Джордже, — сказав його приятель. — З горя в тебе потьмарився розум, і ти сам не знаєш, що говориш. Посидь краще тихо — скоро вже світатиме.

— Він убив її.

— Це був нещасливий випадок, Джордже.

Вільсон похитав головою. Очі його звузилися, стулені губи ворухнулись у зневажливій заперечливій гримасі.

— Ні, — мовив він рішуче. — Я звик вірити людям на слово і зроду мухи не скривдив, та як я вже щось знаю, то знаю. Це він їхав у тій машині. Вона вибігла до нього, хотіла щось сказати, але він не побажав зупинитися.

Міхаліс і сам це бачив, але йому не спало на думку надавати цьому якогось значення. Він вважав, що місіс Вільсон вискочила на дорогу, тікаючи від чоловіка, а не для того, щоб зупинити якусь там машину.

— Хіба ж вона така?

— Така, що не розкусиш, — сказав Вільсон, неначе це було відповіддю на запитання. — Ох-х-х...

Він знову почав розгойдуватись, а Міхаліс стояв, крутячи в руці поводок.

— Може, в тебе є якийсь приятель, Джордже? Я подзвонив би, викликав його сюди.

Даремна надія — які там приятелі, коли Вільсона не вистачало навіть для власної дружини. Трохи згодом щось змінилося в кімнаті, вікно зробилося світлішим, синявим, і Міхаліс зраділо подумав, що до світанку вже недалеко. А о п'ятій надворі посвітлішало так, що вже можна було погасити світло.

Вільсон осклілими очима задивився на сірі хмарки над кучугурами жужелиці — здіймаючись, вони набували фантастичних обрисів, а вранішній вітерець зіштовхував їх і розганяв.

— Я поговорив з нею, — зашепотів він по довгій мовчанці. — Сказав їй, що мене вона може обдурити, але Господа Бога не обдурить. Я підвів її до вікна... — Він насилу звівся на ноги і, підійшовши до вікна, притиснувся лобом до шибки. — I сказав їй: «Господь Бог знає, що ти робила, знає про тебе геть усе. Мене ти можеш обдурити, але Господа Бога не обдуриш».

Стоячи позад нього, Міхаліс побачив, куди він дивиться, і здригнувся — Вільсон дивився на величезні збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, що виринали з імли.

— Господь Бог усе бачить, — повторив Вільсон.

— Та це ж просто реклама! — вигукнув Міхаліс. Але він не витримав і відвернувся від тих очей, а Вільсон ще довго стояв перед вікном і кивав головою, вдивляючись у світанкову сутінь.

О шостій годині вже вкрай знесилений Міхаліс полегшено зітхнув, почувши, як перед гаражем зупинилася машина. Це повернувся, додержавши слова, один з чоловіків, що просиділи в конторці до ночі. Міхаліс приготував сніданок для трьох, і вони вдвох його з'їли. Вільсон поводився вже спокійніше, і Міхаліс пішов додому перепочити; а коли за чотири години він прокинувся й прибіг до гаража, Вільсона там не було.

Згодом з'ясувалося, що він добувся — ідучи весь час пішки — аж до Порт-Рузвельта, а звідти завернув до Гедсхілла, де купив у буфеті сандвіч, до якого не доторкнувся, і випив чашку кави. Певно, він стомився і йшов дуже повільно, бо до Гедсхілла потрапив тільки опівдні. Визначити, що він робив, перше ніж опинився там, було неважко — знайшлися хлопчаки, які бачили на дорозі чоловіка, «мовби несповна розуму», і деяким водіям запам'ятався перехожий, котрий якось чудно придивлявся до кожної машини. Але далі слід його губився на цілих три години. Поліція, на підставі сказаних ним Міхалісові слів, що «він знає, яй знайти», дійшла висновку, що Вільсон цей час ходив від гаража до гаража, розпитуючи, чи не скаже хто, де стоїть жовта машина. Та з іншого боку, не знайшовся жоден власник гаража, який бачив би його, і, можливо, Вільсон удався до якогось іншого, легшого й простішого способу пошуку. О пів на третю його бачили у Вест-Еггу — він питав, як пройти до особняка Гетсбі. Отже, на той час прізвище Гетсбі було вже йому відоме.

О другій годині Гетсбі перевдягся в купальний костюм і звелів лакеєві, щоб у разі, якщо хтось подзвонить, той підійшов до басейну й доповів, хто дзвонить і в якій справі. Він зайшов до гаража по надувний матрац, яким протягом літа розважались його гості, і шофер допоміг йому накачати його. Потім він наказав, щоб шофер ні в якому разі не виводив з гаража відкриту машину, що було дивно, бо праве переднє крило потребувало ремонту.

Завдавши матрац на плече, Гетсбі рушив до басейну. По дорозі він зупинився й поправив ношу; шофер гукнув, чи не потребує він допомоги, але Гетсбі похитав головою і по хвилі зник між пожовклих дерев.

Ніхто так і не подзвонив, але лакей, жертвуючи пообіднім сном, чекав аж до четвертої години — коли про телефонний дзвінок вже однаково нікому було доповідати. Мені чомусь здається, що Гетсбі сам не вірив у можливість цього дзвінка і, можливо, це вже не обходило його. А коли так, то він, певно, відчував, що назавжди втратив той старий затишний світ — заплатив дорогою ціною за надто довгу вірність одній-єдиній мрії. Певно, звівши очі, він бачив перед собою крізь листя, що нагонило жах, незнайоме небо і, здригаючись, дивувався з того, як химерно виглядає троянда і як різко освітлює сонце ще тільки народжену, а вже вмираючу траву. То був новий світ, відчутний на дотик, але нереальний, світ, у якому снувалися без мети жалюгідні привиди, що дихали мріями, як повітрям... як ота жужільно-сіра, маревна постать, що скрадалася до нього з-поміж безформних дерев.

Шофер — один з протеже Вольфсгайма — почув постріли, але, як він уперто твердив пізніше, не звернув на них уваги. Я просто з вокзалу поїхав до Гетсбі, приїхавши, вибіг сходами на терасу, і, власне, ота нервова квапливість моєї ходи стала для слуг першим сигналом тривоги. Але вони вже знали, я певен цього. Майже не змовляючись, ми вчотирьох: я, шофер, лакей та садівник — кинулися до басейну.

На поверхні води ледве вгадувався її глибинний плин від одної до другої труби. I на тій поверхні, на дрібних брижах, що були тільки натяком на хвилі, повільно плавав матрац із своїм вантажем. Легенького повіву вітерця, такого, що ледь морщив воду, вистачало, щоб відхиляти той обтяжений випадковим вантажем матрац від його випадкового напрямку. Наштовхнувшись на купку опалого листя, він починав повільно кружляти на місці, виписуючи, мов ніжка циркуля, тонке червоне коло на воді.

Вже коли ми несли тіло Гетсбі до будинку, садівник помітив у траві недалеко від стежки тіло Вільсона — останньої жертви жертовного вогню.