Він прийшов до нашого дому одного недільного дня в листопаді 189… року.
Я й далі кажу до «нашого дому», хоч цей будинок давно не наш. Ось уже майже п'ятнадцять років, як ми виїхали з тих країв і, певне, ніколи більше туди не повернемося.
Ми жили в одному з шкільних будинків у містечку Сент-Агат. Мій батько, якого я, як і інші учні, називав «пан Серель», викладав і в старших класах, де випускників готували до іспитів на звання вчителя, і в середніх. Моя мати вчителювала в молодших класах.
Довга червона споруда край передмістя з п'ятьма заскленими дверима, вся заплетена диким виноградом; величезне подвір'я з майданчиком для ігор під дашком і з пральнею; велика брама, за якою починається містечко; з північного боку ґратчаста хвіртка виходить на дорогу, яка веде до Ла-Гара, за три кілометри від Сент-Агата; на півдні, за спорудою, — поле, садки й луки, що стеляться до самого передмістя… Такі прикмети будинку, де минули найбуремніші й найдорожчі дні мого життя, звідки починались і куди поверталися всі наші пригоди, розбиваючись, наче хвилі, об самотню скелю.
Нас закинула сюди випадковість — чи то пошуки роботи, чи то розпорядження інспектора або префекта. Одного — тепер уже дуже далекого — дня наприкінці вакацій селянський віз, слідом за яким везли наше майно, зупинився біля іржавої ґратчастої хвіртки. Хлопчаки, що крали персики в саду, нишком шаснули крізь щілини в огорожі… Моя мати, яку ми з батьком називали Міллі, найдбайливіша господиня в світі, одразу ж пройшлася по завалених солом'яною потертю кімнатах і, як бувало при кожному переїзді на нове місце, з розпачем сказала, що наші меблі не стануть у такому незграбному будинку… Вона вийшла до мене, щоб поділитися своєю прикрістю. Розмовляючи зі мною, мати ніжно витирала носовичком моє запорошене в дорозі обличчя. Потім знову зайшла до будинку й почала підраховувати, скільки дірок треба замурувати, щоб у цій оселі можна було жити… А я залишився на чужому подвір'ї сам у своєму великому солом'яному брилі зі стрічками й, чекаючи Міллі, порпався в ріні біля криниці під дашком.
Отак сьогодні я уявляю собі наш переїзд до Сент-Агата. І тільки-но намагаюсь згадати цей перший вечір, своє вичікування на шкільному подвір'ї, як переді мною зринають інші вечори й інші вичікування; я вже бачу себе біля брами, де, схопившись обіруч за гратчатку, пильно дивлюся на вулицю й чекаю, що по ній хтось зараз спуститься вниз. Якщо я силкуюсь уявити собі ту першу ніч, яку провів на мансарді, поряд з горищами на другому поверсі, одразу ж згадую інші ночі; я вже не сам у цій кімнаті: по її стінах рухається велика неспокійна тінь мого друга. Весь цей мирний краєвид, — школа, поле дядечка Мартена з трьома горіхами, садок, де з четвертої години ранку товклися жінки, що приходили в гості до матері, — назавжди вкарбувався мені в пам'ять якимсь збентеженим, невпізнанно перетвореним присутністю того, хто сколихнув наше дитинство і навіть своєю втечею не заспокоїв нас.
Ми прожили в цій місцевості десять років, коли тут з'явився Мольн.
Мені минуло п'ятнадцять. Була холодна листопадова неділя, перший тієї осені день, що нагадував про зиму. Міллі чекала на карету, якою мали привезти їй зимовий капелюшик. Уранці вона не пішла до церкви; я сидів разом з іншими дітьми на хорах і до самої проповіді сумовито позирав на дворі, — може, вона з'явиться в своєму новому капелюшку…
На вечерню я теж мусив іти без Міллі.
— А втім, — мовила вона, втішаючи мене й змахуючи рукою порошинки з мого костюма, — навіть якщо б й привезли цей капелюшик, мені, певне, довелося б цілу неділю переробляти його.
Так часто минали наші зимові недільні дні. Вранці батько вирушав на якийсь далекий туманний ставок ловити з човна щук, а мати сідала в напівтемній кімнаті й до вечора лагодила своє скромне вбрання. Вона замикалась там, бо побоювалася, що одна з її подруг, — така ж бідна й така ж горда, як вона, — застане її за цією роботою. А я, повернувшись з вечерні, сидів у холодній їдальні, читав і чекав, коли мати відімкне двері й покаже мені, як їй пасує ця полагоджена одежа.
Тієї неділі біля церкви панував рух, і я після вечерні там трохи затримався. Перед папертю з'юрмилися хлопчики й дивилися на хрещення. На площі кілька городян у куртках пожежників склали зброю в козла і, тремтячи від холоду та тупаючи ногами, слухали розпатякування свого бригадира Бужардона…
Нараз дзвін затих, наче дзвонар збагнув, що він помилився й дзвонить не до речі; Бужардон зі своїми людьми, підібравши зброю, повільно потяг пожежний насос; я бачив, як вони зникли за поворотом, як за ними мовчки бігли четверо хлопчиків, з хрускотом ламаючи товстими підошвами гілки на вкритій інеєм дорозі, але не наважився кинутися слідом.
Життя в місті завмерло, лише з кав'ярні Даніеля долинав, то дужчаючи, то затихаючи, глухий гамір завсідників. Ідучи попід низькою огорожею, яка оточувала наше подвір'я, я дістався до хвіртки трохи занепокоєний, що спізнився.
Хвіртка була прочинена, і я одразу ж зрозумів: відбувається щось незвичайне.
І справді, біля дверей їдальні, — з п'яти засклених дверей, що виходили на подвір'я, вони були найближче до хвіртки, — стояла сива жінка і, прихилившись до шибки, намагалася щось розгледіти крізь фіранки. Вона була низенька, в старосвітському чорному оксамитовому капелюшку. Її змарніле обличчя з тонкими рисами було вкрай стурбоване, і, тільки-но я побачив її, якесь тривожне передчуття змусило мене спинитися на першій приступці, перед самою хвірткою.
— Куди ж він подівся, боже мій? — сказала вона впівголоса. — Щойно був тут. Певне, вже встиг обійти весь будинок. А може, втік…
Після кожної фрази жінка тричі стукала в шибку.
Ніхто не відчиняв незнайомій гості. Безперечно, Міллі вже привезли капелюшок з Ла-Гара, і тепер вона сиділа в червоній кімнаті перед ліжком, усіяним старими стрічками й потертим пір'ям, і, забувши про все на світі, шила, перешивала, переробляла свій скромний головний убір… Справді, коли гостя услід за мною шаснула до їдальні, на порозі з'явилася мати в новому капелюшку, притримуючи двома руками ще не до кінця прилаштовані латунні нитки, стрічки й пір'я… Вона всміхнулася мені синіми очима, що притомилися від роботи в сутіні, й вигукнула:
— Подивись-но! Я чекала на тебе, щоб показати…
Однак, побачивши незнайому жінку, що всілася у велике крісло в глибині кімнати, мати ніяково замовкла. Швиденько скинула капелюшка й протягом усієї подальшої розмови тулила його правицею до грудей, наче велике гніздо.
Жінка в старосвітському оксамитовому капелюшку, стиснувши між коліньми парасольку й шкіряну сумку, почала пояснювати, чого вона прийшла, похитуючи головою й цмокаючи язиком. Вона вже знову трималася самовпевнено, а коли заговорила про свого сина, то навіть прибрала якогось гордовитого й таємничого вигляду, який нас заінтригував.
Мати з сином приїхали поштовою каретою з Ла-Ферте-д'Анжійона, за чотирнадцять кілометрів від Сент-Агата. Вдова — і, як вона дала нам зрозуміти, досить багата — втратила молодшого з двох своїх синів, Антуана, що раптом помер одного вечора, повернувшись зі школи після того, як разом із братом скупався в зараженому ставку. Вона вирішила влаштувати старшого, Огюстена, до нас у пансіон, аби він пройшов тут курс старших класів.
І гостя одразу ж почала розхвалювати сипа, якого привезла до нас. Я вже не впізнавав сиву жінку, що ще хвилину тому стояла, згорбившись, перед дверима й своїм благальним і розгубленим виглядом скидалася на курку, яка втратила дике пташа, що його вона вивела разом із курчатами.
Жінка захоплено розповідала про сина дивовижні речі: він любив робити їй приємне і міг пройти босоніж по березі річки цілі кілометри, щоб знайти для неї в чагарях яйця водяних курочок або диких качок… Він ставив верші… А якоїсь ночі він натрапив у лісі на фазана, що впіймався в сильце…
А я ж якось насилу був зважився повернутись додому, коли ненароком порвав куртку, — тож тепер здивовано глипнув на Міллі.
Але маги більше не слухала, вона навіть кивнула гості, щоб та замовкла, і, обережно поклавши на стіл своє «гніздо», мовчки підвелася, ніби збиралась когось зненацька заскочити…
І справді, над нами, в комірчині, де лежали почорнілі залишки фейєрверка від торішнього свята Чотирнадцятого липня[1], хтось чужий ходив сюди-туди; від його впевнених кроків здригалася стеля; потім ці кроки подалися в бік просторих темних горищ другого поверху й зрештою затихли десь біля порожніх кімнат наглядачів, де тепер сушився липовий цвіт і достигали яблука.
— Я вже чула цей тупіт кілька хвилин тому, хтось ходив по долішніх кімнатах, — сказала Міллі впівголоса, — але я подумала, що це ти, Франсуа, повернувся…
Ніхто не відповів їй. Ми всі троє застигли на місці, в нас калатали серця; і ось відчинилися двері, що вели з горища на сходи кухні; хтось спустився по приступцях, пройшов через кухню й з'явився на порозі їдальні.
— Це ти, Огюстене? — спитала гостя.
Перед нами стояв високий хлопець років сімнадцяти. В сутіні я побачив спершу лише його селянський фетровий капелюх, збитий на потилицю, й чорну блузу, стягнену паском на школярський манір. Я розгледів, що він усміхається…
Хлопець помітив мене і, перш ніж котрась із матерів зажадала від нього пояснень, мовив:
— Ходімо на подвір'я!
Якусь мить я вагався. Та, побачивши, що Міллі не тримав мене, взяв кашкет і подався слідком. Ми вийшли через двері кухні й попростували на майданчик, який уже огородила темрява. У вечірній сутіні я бачив його вугласте обличчя, прямий ніс, пушок над верхньою губою.
— Поглянь, що я знайшов у вас на горищі, — сказав хлопець. — Певне, ти ніколи туди не зазирав?
Він тримав у руці почорніле маленьке дерев'яне колесо, обвите ґнотовим шнуром, — либонь, це було «сонце» чи «місяць» для фейєрверка свята Чотирнадцятого липня.
— Я знайшов там ще такі самі дві речі, вони цілісінькі, ми зараз їх запалимо, — мовив він спокійно, з виглядом людини, впевненої у своїх словах.
Хлопець пожбурив капелюха на землю, і я побачив, що він пострижений догола, як селянин.
Він показав мені дві ракети з паперовими гнотами, що, мабуть, не встигли догоріти до кінця. Встромивши в пісок маточину колеса, дістав з кишені пачку сірників — на превеликий мій подив, бо нам категорично заборонялося носити з собою сірники. Присівши, він обережно підніс запалений сірник до ґнота. Потім швидко відтяг мене за руку.
Через хвилину, коли моя мати, домовившись з матір'ю Мольна про плату за пансіон, провела її на подвір'я, вона побачила: під дашком ігрового майданчика, сопучи, мов ковальські міхи, здіймалися два снопи червоних і білих зірок; якусь мить мати, певне, могла бачити, як я стояв у чарівному сяйві поряд з високою постаттю новачка, тримаючи його за руку й навіть не кліпаючи очима…
Але вона й цього разу нічого не сказала.
Під час вечері за нашим столом сидів мовчазний хлопчина; він їв, похнюпивши голову й не помічаючи, що ми всі троє з цікавістю дивимося на нього.
Досі мені не доводилося бігати по вулицях з міськими хлопчаками. До цього самого 189… року мені дошкуляли болі в стегні, тож я почував себе боязким і нещасливим. Ще й сьогодні пам'ятаю, як незграбно стрибав я на одній нозі, силкуючись наздогнати прудких школярів, що гасали по вуличках довкола нашого будинку.
До того ж мені не дозволяли виходити з дому. Пригадую, як Міллі, що пишалася моєю слухняністю, не раз потиличниками заганяла мене додому, побачивши, що я накульгую, женучись за міськими гультіпаками.
Приїзд Огюстена Мольна, який збігся з моїм одужанням, став для мене початком нового життя.
До його приїзду, тільки-по о четвертій пополудні закінчувалися уроки, для мене починався довгий самотній вечір. Батько переносив вогонь із класної грубки до каміна нашої їдальні, і з вистудженої школи, де валували клуби диму, виходили останні запізнілі учні. Ще якийсь час вони бігали на подвір'ї, потім починало сутеніти, і двоє чергових, прибравши в класі, брали з-під навісу свої пальта й каптури і з сумками в руках швиденько йшли, не зачинивши за собою брами.
Тоді я, поки не гасли відблиски денного світла, простував до архіву мерії, де було повно здохлих мух та оголошень, що тріпотіли на вітрі, і, всівшись в крісло гойдалку біли вікно, повернутого на садок, читав.
Коли надворі зовсім темніло, коли з сусідньої ферми долинало скавуління собак, а у віконці нашої кухні спалахувало світло, я нарешті рушав додому. Мати варила вечерю. Я піднімався на третю приступку сходів, що вели на горище, мовчки сідав на неї і, прихилившись чолом до холодного пруття поручів, дивився, як вона розпалює вогонь у кухні, освітленій однією-однісінькою миготливою свічкою.
Та ось з'явився той, хто відірвав мене від цих тихих дитячих радощів, той, хто задув свічку, що освітлювала лагідне материнське обличчя, схилене над вогнем, топ, хто загасив лампу, під якою пізніми вечорами, коли батько міцно зачиняв дерев'яні віконниці на засклених дверях, збиралася наша родина. Це був не хто інший, як Огюстен Мольн — Великий Мольн: так його невдовзі назвали учні нашої школи.
Відтоді, як він приїхав до нас, себто з перших днів грудня, школа вечорами вже не стояла пусткою: після четвертої години ніхто не квапився йти додому. І хоч у відчинені двері віяло холодом і кричали чергові, що носили відра з водою для миття підлоги, завжди зо два десятки учнів, які жили в містечку та довколишніх селах, лишалися в класі, юрмились довкола Мольна. І зав'язувалися довгі суперечки, нескінченні розмови, до яких потроху, з почуттям тривоги й водночас задоволення, прилучався і я.
Мольн мовчав, але саме задля нього всі базікали навперейми, і то один, то інший з найговіркіших учнів, зажадавши загальної уваги й закликавши у свідки по черзі кожного з друзів, що гучно висловлювали своє схвалення, починав розповідати довгу історію про якесь бешкетування, і всі слухали, пороззявлявши роти й нишком сміючись.
А Мольн сидів на парті, гойдав ногами й про щось розмірковував. Інколи він теж сміявся, але зовсім тихо, мовби приберігав справжній, гучний сміх для якоїсь кращої історії, відомої тільки йому самому. Потім, коли надворі вечоріло й крізь шибки до класу цідилося так мало світла, що вже не можна було розгледіти гурт школярів, Мольн нараз підводився й, розштовхавши натовп, що тісно оточив його, кричав:
— Досить! Ходімо!
І всі ступали слідом за ним, і ще довго з темряви далеких вулиць до мене долинали їхні крики…
Тепер іноді йшов з ними і я. Разом із Мольном я доходив до брами сільських стаєнь та хлівів тоді, коли господині доять корів.
Ми зазирали до майстерень, і з глибини темної кімнати під стукіт верстата долинав голос ткача:
— О, студенти прийшли!
Десь перед вечерею ми опинялися неподалік бульвару, в стельмаха Дену, що був і ковалем. Його майстерня містилася в колишньому заїзді з великими двійчастими дверима, завжди навстіж відчиненими. Ще з вулиці чути було сопіння міхів, і у відблисках гарячого жару миготіли постаті селян, які залишили біля брами віз, щоб трошки погомоніти; вряди-годи там з'являвся школяр, схожий на нас; прихилившись до дверей, він мовчки дивився, як працює коваль.
Ось тут за тиждень до різдва все й почалося.
Дощ періщив цілий день і вщух лише ввечері. День був страшенно нудний. На перервах ніхто не витикав носа зі школи. В класі не стихав голос мого батька, пана Сереля:
— Замовкніть, шибеники!
Після останньої перерви, — або, як ми її називали, останньої «чвертки години», — пан Серель, що кілька хвилин задумливий снував сюди-туди, зупинився, ляснув лінійкою по столі, аби урвати гамір, який звичайно зчиняється наприкінці уроків, коли клас починає нудьгувати, й спитав у сторожкій тиші:
— Хто поїде завтра з Франсуа зустрічати пана й пані Шарпантьє?
Це були мої дідусь і бабуся. Дідусь Шарпантьє, колишній лісничий, тепер уже пенсіонер, носив великий сірий вовняний плащ і кролячу шапку, яку називав «своїм кепі». Молодші школярі добре його знали. Щоранку, вмиваючись, дідусь, мов старий солдат, хлюпався у відрі з водою, смикаючи себе за борідку. Діти оточували його і, заклавши руки за спину, з шанобливою цікавістю стежили за цією процедурою… Знали вони й бабусю Шарпантьє, маленьку літню селянку в плетеному чепчику, бо Міллі не раз приводила її до класу малюків.
Щороку, за кілька днів до різдва, ми вирушали до Ла-Гара зустрічати їх з поїзда, що прибував о четвертій годині дві хвилини. Щоб побачитися з нами, вони перетинали весь департамент, навантажені торбами з каштанами та загорнутими в серветки різдвяними стравами. Щойно вони, тепло вдягнені й трохи зніяковілі, всміхаючись, переступали поріг нашого будинку, ми зачиняли за ними всі двері, — і починався чудовий тиждень радощів та розваг…
Щоб привезти з вокзалу дідуся й бабусю, разом зі мною треба було послати ще когось, звісно, поважного, хто б не перекинув усіх у рівчака, і досить добродушного, бо дідусь Шарпантьє будь-якої миті міг вилаятися, а бабуся любила погомоніти.
На запитання пана Сереля дружно відгукнувся десяток голосів:
— Великий Мольн! Великий Мольн! Та пан Серель удав, ніби не чує. Тоді одні почали кричати:
— Фромантен!
— Жасмен Делаж! — вигукували інші.
Наймолодший з братів Руа, той самий, що любив сісти верхи на свиню й пустити її шаленим чвалом по довколишніх полях, вереснув:
— Я! Я!
Дютрамбле й Мушбеф несміливо піднесли руки.
Мені хотілося, щоб батько вибрав Мольна. Це була б чудова прогулянка на візку, запряженому віслюком! Мольнові теж кортіло поїхати, але, набундючившись, він мовчав. Усі старші учні позалазили, як і він, на парти, поклавши ноги на лавки, — так ми звичайно сиділи в хвилини веселих перепочинків у заняттях. Коффен, піднявши поли блузи й обв'язавшись ними довкола пояса, обхопив залізний стовп, що підпирав сволок, і на радощах почав дертися на нього.
Проте пан Серель охолодив наш запал, сказавши:
— Що ж, поїде Мушбеф!
І всі мовчки повернулися на свої місця.
О четвертій пополудні ми стояли вдвох із Мольном посеред холодного подвір'я, зораного дощовими струмочками. Ми мовчки дивилися на мокре місто, яке вже почало висихати під вітром. А ось у плащі з каптуром, зі скибкою хліба в руці, вийшов на подвір'я маленький Коффен; простуючи попід стінами й насвистуючи, він дістався до дверей стельмаха. Мольн відчинив браму, гукнув на Коффена, і за хвилину ми всі троє вже були в осяяній червоним полум'ям, жаркій майстерні, куди час від часу вривалися крижані струмені вітру. Коффен і я, всівшись біля горна, поклали ноги в брудних черевиках на білу стружку; Мольн, засунувши руки в кишені, мовчки прихилився до вхідних дверей. Вряди-годи по вулиці, похнюпивши під вітрюганом голову, проходила, повертаючись з крамнички різника, якась городянка, і ми оберталися, щоб подивитися, хто це.
Всі мовчали. Коваль і його помічник роздмухували міхи й кували залізо; по стінах стрибали величезні, різкі тіні… Я згадую цей вечір як один з найпам'ятніших вечорів мого дитинства. Я сидів зі змішаним почуттям утіхи й тривоги: побоювався, що мій товариш позбавить мене цієї скромної радості, — поїхати візком до Ла-Гара, — і водночас чекав від нього, не наважуючись собі в цьому зізнатися, якогось незвичайного вчинку, що мав усе змінити.
Час від часу спокійна й розмірена робота в майстерні на мить уривалась. Коваль кількома короткими й гучними ударами опускав молот на ковадло. Він роздивлявся шматок заліза, майже притискаючи його до свого шкіряного фартухи. Відтак випростовувався і, переводячи дух, казав нам:
— Ну, як поживаєте, хлопці?
Його помічник стояв, не випускаючи з руки ланцюжок міха, підпирав бік лівим кулаком і дивився на нас, посміхаючись.
Потім майстерню знову наповнював глухий стукіт молотів.
Під час одного з таких перепочинків повз прочинені двері пройшла, змагаючись із вітром, загорнута в шаль Міллі в клуночками в руках.
— Мабуть, невдовзі приїде пан Шарпантьє? — запитав коваль.
— Завтра, — відповів я. — Бабуся теж. Я поїду по них до поїзда, що прибуває о четвертій годині.
— Чи не бричкою Фромантена?
— Ні, візком дядечка Мартена, — швидко відповів я.
— Тоді вам додому не повернутися!
І обидва вони, коваль і його помічник, засміялися. Помічник зауважив спроквола — просто аби щось сказати:
— На кобилі Фромантена можна було б поїхати по них до В'єрзона. За годину були б уже там. Туди льє з п'ятнадцять. І повернулися б додому раніше, ніж Мартен устиг би запрягти свого віслюка.
— Еге ж, — озвався коваль, — у Фромантена добряча кобила!..
— І, гадаю, він не відмовив би дати її…
На цьому розмова закінчилася. Знову майстерня наповнилась іскрами й дзенькотом, і кожен мовчки думав про своє.
А коли настав час іти і я, підвівшись, кивнув Великому Мельнові, він не одразу це помітив. Прихилившись до дверей і похнюпивши голову, він, здавалося, розмірковував над ковалевими словами. Він стояв, заглибившись у свої думки, і мов крізь туман дивився на ковалів, що мирно працювали, а я раптом згадав те місце з «Робінзона Крузо», де молодий англієць незадовго до свого від'їзду з дому «заходить до крамнички кошикаря»…
Відтоді цей образ не раз спливав у моїй пам'яті.
Наступного дня, десь о другій годині, осяяний сонцем клас серед крижаних полів нагадує корабель посеред океану. Щоправда, тут пахне не розсолом і не машинним мастилом, як на риболовецькому кораблі, а оселедцем, підсмаженим на сковорідці, й присмаленою вовною від тих, хто, повернувшись знадвору, сів грітися надто близько до вогню.
А що рік наближається до кінця, то нам роздають зошити для творів. Поки пан Серель пише на дошці теми, в класі западає відносна тиша, чути тільки розмови впівголоса, приглушені викриками й фразами, що їх учні починають лише для того, аби злякати сусіда:
— Пане вчителю! Ось він мене…
Пан Серель, пишучи теми, думає про щось своє. Вряди-годи він обертається до класу й дивиться на нас суворим і заразом відсутнім поглядом. Тоді на мить гамір ущухає й потім знову посилюється — спершу тихесенько, мов дзижчання.
А я мовчу серед цього загального збудження. Сиджу в тому кутку класу, де сидять молодші учні, сиджу на краєчку парти біля вікна, і мені досить лише трохи випростатися, щоб побачити садок, потічок унизу, а за ним — поля.
Подеколи я зводжусь навшпиньки й сумовито позираю на ферму Бель-Етуаль. Ще на початку уроку я помітив, що після великої перерви Мольн не повернувся до школи. Його сусід по парті, либонь, теж це помітив. Весь захопившись своїм твором, він поки що нічого нікому не сказав. Та тільки-но він підведе голову, новина одразу ж оббіжить увесь клас і, звісно, хтось неодмінно вигукне:
— Пане вчителю! А Мольн…
Я знав, що Мольн поїхав. Точніше, здогадувався, що він утік. Мабуть, одразу ж після сніданку він перестрибнув паркан і, перебравшись біля ферми В'єй-Планш через потічок, подався навпростець полем до ферми Бель-Етуаль. Попросив дати йому кобилу, щоб поїхати зустріти пана й пані Шарпантье. Саме тепер, напевне, там запрягають.
Бель-Етуаль — велика ферма, що стоїть на схилі пагорба за потічком; улітку її не видно за берестами, дубами та живоплотом. Ферма розташувалася на путівці, що з'єднує шосе на Ла-Гар з околицею Сент-Агата. Велика споруда феодальних часів обнесена високим муром з кам'яними підпорками, які повгрузали в гній; у червні будинок потопає в листі дерев, і тільки надвечір до школи долинають гуркіт возів та спів півнів. Але сьогодні я бачу з вікна високий сірий мур скотарні між голими деревами, вхідні двері, а далі, крізь дірки в огорожі, побілілу від інею смужку дороги, яка, стелячись понад потічком, веде до шосе на Ла-Гар.
Ніщо й не ворухнеться на тлі цього ясного зимового краєвиду. Поки що ще нічого не сталося.
Тут, у класі, пан Серель дописує другу тему. Звичайно він дає три. Та що, коли сьогодні ненароком він дасть лише дві… Тоді він одразу ж зійде на кафедру й помітить відсутність Мольна. Він пошле двох хлопчиків шукати його по всьому місту, і вони, звісно, знайдуть його раніше, ніж Мольн запряже кобилу…
Записавши другу тему, пан Серель на мить опускає притомлену руку… Потім, на превелику мою полегкість, знову підносить її і далі пише, примовляючи:
— А тепер — зовсім легко, просто розвага!
… Над муром ферми Бель-Етуаль піднялися дві чорні рисочки й за хвилину зникли, — це, мабуть, голоблі брички. Тепер я вже цілком певен, що там споряджають Мольна в дорогу. Ось між стовпами брами з'явилися голова й груди коня, ось він зупинився, і я здогадуюсь, що це кріплять на бричці друге сидіння для пасажирів, по яких нібито їде Мольн. Зрештою бричка повільно виїздить з подвір'я, зникає за огорожею, потім так само повільно котить по відтинку білої дороги, який видно крізь отвір у огорожі. У чорній постаті, що недбало, по-селянському, прихилившись до борту брички, тримає віжки, я впізнаю свого товариша, Огюстена Мольна.
Біля брами ферми Бель-Етуаль стояли двоє людей і дивилися, як від'їздить бричка; тепер вони про щось палко сперечаються. Ось один із них підносить до рота складені рупором долоні й щось кричить Мольнові, а відтак біжить кілька кроків по дорозі вслід за бричкою… Тим часом Мольн так само повільно виїздить на дорогу, що веде до Ла-Гара; тепер ті двоє, що стоять біля ферми, не бачать його за поворотом, і тоді Мольн раптом змінює свою поведінку. Він ставить одну ногу на передок брички, випробовується на повен зріст, наче римський воїн на колісниці, смикає обіруч за віжки, пускає коня шаленим чвалом і враз зникає за пагорбом. Той чоловік, що гукав на Мольна, знову біжить по дорозі; його співрозмовник кидається через поле нібито в наш бік.
Трохи згодом, саме тієї миті, коли пан Серель, відійшовши від дошки, струшує крейду з долонь і коли три голоси водночас кричать з глибини класу: «Пане вчителю! Великий Мольн утік!» — навстіж розчиняються двері, і чоловік у синій блузі, скидаючи капелюха, запитує з порога:
— Даруйте, добродію, це ви послали свого учня по бричку, щоб їхати до В'єрзона зустрічати ваших батьків? Він викликав у нас підозру…
— Ні, я не посилав нікого! — відповідає пан Серель.
У класі зчиняється гамір. Троє учнів, що сидять найближче до дверей і яких звичайно посилають проганяти камінням кіз та свиней з квітника на шкільному подвір'ї, кидаються до виходу. Їхні підковані залізом дерев'яні черевики несамовито стукають по кам'яних плитах, потім зі шкільного подвір'я долинає приглушений тупіт кроків — три пари черевиків топчуть пісок і, розбігшись, ковзають, мов по льоду, на повороті, вибігаючи крізь розчинену хвіртку на дорогу. Весь клас з'юрмився біля вікон, що виходять у садок. Деякі хлопці, щоб краще бачити, повилазили на парти.
Але вже запізно. Великий Мольн утік.
— Усе одно ти поїдеш з Мушбефом до Ла-Гара, — каже мені пан Серель. — Мольн не знає дороги на В'єрзон. Він заблукає на перехрестях. І не встигне до поїзда.
З дверей молодшого класу висувається Міллі й питає:
— Що сталося?
На вулиці біля школи починають збиратися люди. А селянин і досі стоїть на порозі класу — непорушний, з капелюхом у руці, — як той, хто вимагає правосуддя.
Коли я привіз дідуся й бабусю з Ла-Гара, коли після вечері, повсідавшись перед високим каміном, вони почали докладно розповідати нам про своє життя за той час, як ми з ними не бачилися, я невдовзі помітив, що не слухаю їх.
Хвіртка, що вела на подвір'я, була зовсім поряд з дверима їдальні. Вона, відчиняючись, рипіла. Звичайно, коли надворі вечоріло й ми сиділи в сутіні у їдальні, я нетерпеливо чекав цього рипіння — після нього чувся тупіт дерев'яних черевиків, хтось ішов подвір'ям, потім витирав біля порога ноги, іноді долинав шепіт, наче ті, хто збирався увійти, про щось радилися між собою. Нарешті хтось стукав у двері. То був сусід, або котрась із учительок, або ще хтось, хто приходив посидіти з нами в довгі зимові вечори.
Та цього вечора я вже нікого не чекав: усі, кого я любив, зібралися в нашому домі; проте я все одно прислухався до кожного вечірнього звуку, сподіваючись, що ось-ось відчиняться двері.
Поряд зі мною сидів мій старенький дідусь, волохатий, неголений, схожий на гасконського пастуха; незграбно виставивши ноги й затиснувши між коліньми ціпок, він час від часу нахилявся вбік і вибивав об черевик свою люльку. Його добрі сльозаві очі мовби потверджували розповідь бабусі про те, як вони доїхали, як поживають кури, що роблять сусіди й чому селяни досі не внесли орендної платні. Але я подумки був далеко від них.
Я уявляв собі, як бричка раптом зупиняється перед нашими дверима, Мольн зістрибує на землю й заходить до нашої оселі, наче нічого не сталося… Або, може, він спершу віджене кобилу на ферму Бель-Етуаль і зараз я ночую його кроки на вулиці й рипіння прочиненої хвіртки…
Але довкола стояла тиша. Дідусь пильно дивився перед себе, і, коли він кліпав, його повіки довго піднімалися, ніби його хилило на сон. Бабуся, побачивши, що ми її не слухаємо, зніяковіло повторила кілька разів останню фразу.
— Ви хвилюєтесь за того хлопчака? — нарешті спитала вона.
В Ла-Гарі я марно розпитував її. Коли поїзд стояв у В'єрзоні, бабуся не бачила нікого, хто був би схожий на Великого Мольна. Либонь, мій друг затримався в дорозі. Він даремно старався. Повертаючись з вокзалу, поки бабуся розмовляла з Мушбефом, я тяжко переживав своє розчарування. На запушеній інеєм дорозі, біля самісіньких копит віслюка-інохідця, кружляли горобці. В глибокій тиші морозяного дня час від часу лунав далекий крик пастушки або голос хлопчика, що перегукувався з товаришем у сосняку. І щоразу, почувши цей крик посеред пустельних пагорків, я здригався, ніби це голос Мольна кликав мене в долину…
Ось про що я думав цілий вечір, і настав час лягати спати. Дідусь уже зайшов до червоної вітальні, вогкої й холодної, бо вона простояла замкнута з минулої зими. Перед його приїздом із крісел зняли мереживні серветки, поклали на підлогу килим і забрали з кімнати всі биткі предмети.
Дідусь поклав на стілець ціпок, засунув під одне з крісел свої великі черевики; він щойно загасив свічку, всі ми стояли в темряві, казали «на добраніч» і були ладні розійтися по своїх кімнатах, — аж раптом якийсь гуркіт примуси и нас замовкнути.
Здавалося, ніби один за одним повільно їхали два вози. Копі поступово притишили крок і нарешті зупинилися навпроти вікна їдальні, повернутого на дорогу, але забитого.
Батько взяв лампу й негайно відчинив двері, вже замкнуті на ключ. Потім, штовхнувши хвіртку, став на краєчок приступки й підніс над головою лампу, аби краще роздивитися, що відбувається.
І справді, перед нашим будинком стояли дві брички; кінь другої був прив'язаний до передньої брички. На землю зістрибнув якийсь чоловік і невпевнено роззирнувся навсібіч.
— Це мерія? — спитав він, підходячи. — Чи ви не могли б мені сказати, де живе пан Фромантен, що орендує ферму Бель-Етуаль? Я знайшов біля дороги на Сен-Лу-де-Буа його бричку; кінь ішов сам, без кучера. Я маю з собою ліхтар і прочитав на дощечці ім'я та адресу. Мені було по дорозі, і я пригнав сюди його бричку, але згаяв на це багато часу.
Ми оторопіли. Батько підійшов ближче й освітив бричку.
— Кучера й близько не було, — провадив чоловік. — Я навіть не знайшов попони. Кінь притомився, він трохи накульгує.
Я теж підійшов ближче й разом з усіма дивився на цю заблукалу бричку, що з'явилася перед нами, як уламок кораблетрощі, викинутий на берег морським припливом, — перший і, може, останній, уламок пригод Мольна.
— Якщо Фромантен живе далеко, — знову озвався чоловік, — то я залишив би його бричку у вас. Я й так змарнував час, і про мене, певне, вже турбуються вдома.
Батько згодився. Тож іще цього вечора ми могли відігнати бричку на ферму Бель-Етуаль, нічого не розповідаючи про те, що сталося. А що казати людям і що написати матері Мольна, вирішимо потім… Незнайомець шмагонув батогом свого коня, він навіть відмовився від запропонованої йому склянки вина.
Батько поїхав бричкою на ферму, ми мовчки повернулися до оселі, а дідусь знову засвітив свічку в своїй кімнаті й гукнув на нас:
— Ну що, повернувся ваш мандрівник?
Жінки перезирнулися.
— Еге ж, повернувся. Він був у матері. Не турбуйся.
— Ну й добре! Я так і думав, — сказав дідусь.
Він загасив свічку й повернувся на другий бік.
Те саме ми розповіли й сусідам. А матері втікача ми вирішили поки що нічого не писати.
Три нескінченних дні ми нікому не казали про свою тривогу. Я й тепер бачу перед собою обличчя батька, коли він десь під одинадцяту годину повернувся з ферми, бачу його запушені інеєм вуса, чую його голос, стурбований і сердитий, — він пошепки про щось сперечається з Міллі…
Четвертий день був один з найхолодніших тієї зими. Вранці учні, що прийшли перші на подвір'я, намагаючись зігрітися, катались на ковзанці довкола криниці. Вони вичікували, коли в школі розпалять грубку, — тоді побіжать до неї.
Деякі з учнів стояли за брамою й чекали на сільських хлопчаків. Вони приходили, ще засліплені зимовим краєвидом: памороззю, замерзлими ставками, гаями, де жирували зайці… Їхні блузи зберігали запах сіна, стайні, і повітря в класі ставало важким та задушливим, коли вони юрмились довкола розпеченої до червоного грубки. Того ранку хлопчина приніс у кошику замерзлу білку, підібрану на дорозі. І я пам'ятаю, як він намагався зачепити її довге задубіле тільце кігтиками за стовп на майданчику для ігор.
Потім почався нудний зимовий урок.
Нараз задзвеніли шибки, і ми попідводили голови. Біля дверей, струшуючи іній з блузи, високо підвівши голову, мовби засліплений якимось видивом, стояв Великий Мольн!
Двоє учнів, що сиділи за ближчою до дверей партою, схопилися з місця й кинулись відчиняти; вони пошепотілися про щось із Мольном біля порога, і втікач наважився зайти до класу.
Хвиля свіжого повітря, що ринула з пустельного подвір'я, соломинки на одязі Великого Мольна й особливо його вигляд — вигляд змарнілого, голодного, але чимось зачарованого мандрівника, — все це викликало в нас дивне відчуття радості й цікавості.
Пан Серель, який щось нам диктував, спустився по двох східцях зі своєї маленької кафедри, і Мольн підійшов до нього з викличним виглядом. Я згадую, яким гарним видався мені тоді мій товариш, — гарним, незважаючи на стомлене обличчя й почервонілі очі, мабуть, від безсонних ночей просто неба.
Він наблизився до самої кафедри й мовив рішуче, як той, хто прийшов про щось доповідати:
— Я повернувся, пане вчителю.
— Бачу, бачу, — відповів пан Серель, з цікавістю роздивляючись Мольна. — Сідайте на своє місце.
Мольн обернувся до нас, трохи згорбившись і посміхаючись з тим самим глумливим виглядом, якого прибирають дорослі учні, коли їх карають за погану поведінку, і, взявшись рукою за край парти, сів на свою лаву.
— Зараз ви візьмете книжку, яку я вам покажу, — сказав учитель, побачивши, що всі дивляться на Мольна. — А ваші товариші допишуть диктант.
І клас знову взявся до роботи. Вряди-годи Великий Мольн обертався до мене, потім дивився у садок і на пустельне село, де інколи сідав самотній крук. У класі стояла задуха, розпечена грубка пашіла теплом. Мій товариш, спершись ліктем на парту, взявши голову в руки, намагався читати; я двічі бачив, як у нього заплющувалися повіки, й подумав, що він зараз засне.
— Я хотів би піти полежати, пане вчителю, — сказав він нарешті, невпевнено підносячи руку. — Я вже три ночі не спав.
— Ідіть, — відповів пан Серель, бажаючи уникнути сутички. Всі голови попідводилися, всі пера позастигали в повітрі; ми з жалем дивилися, як Мольн ішов з класу — в пом'ятій на спині блузі, в брудних черевиках.
Як нудно, довго тягся ранок! Перед полуднем ми почули кроки в мансарді — це мандрівник збирався зійти вниз. Під час обіду він сидів перед каміном, біля заклопотаних дідуся й бабусі, а на засніженому подвір'ї, мигаючи, наче тіні, перед дверима їдальні по тому, як годинник вибив дванадцяту, бігали старшокласники й малюки.
Від цього обіду мені запам'яталися лише глибока тиша й велика ніяковість. Усе було холодне, мов крига: не накрита скатертиною церата, вино в склянках, червонуваті кахлі підлоги, холод якої ми відчували під ногами… Ми вирішили ні про що не розпитувати втікача, щоб не дати йому приводу збунтуватися. А він скористався з цього перемир'я й не пустив пари з уст.
З'ївши солодке, ми обидва змогли нарешті вибігти на подвір'я. Шкільне подвір'я пополудні, коли сніг зораний безліччю дерев'яних черевиків… Подвір'я, потемніле від відлиги, коли з даху над майданчиком для ігор крапотить… Подвір'я, де граються діти й не стихає крик… Ми з Мольном побігли попід будинком. Двоє-трос наших товаришів облишили гру й з радісним криком кинулися до нас, засунувши руки в кишені, в шарфах, розмаяних на вітрі, розбризкуючи під ногами грязюку. Але Мольн подався до старшого класу, я теж побіг слідом, і він замкнув засклені двері саме тієї миті, коли їх штовхнули наші переслідувачі. Задзеленчали шибки, застукотіли дерев'яні черевики об поріг, від дужого поштовху зігнувся залізний засув, що притримував стулки; але Мольн, ризикуючи скалічити пальці об поламаний ключ, устиг повернути його в замку.
Звичайно, таку поведінку ми вважали образливою. Який) таке сталося влітку, нерідко ті, хто залишався за дверима, бігли до садка й лізли в клас через вікна раніше, ніж ті, хто засів у ньому, встигали їх зачинити. Та тепер був грудень, і всі вікна були незачинювані. Ще з хвилину хлопчака шарпали двері, лаючи нас на всі заставки, а потім один по одному, похнюпивши голови й поправляючи шарфи, почали розходитися.
В порожньому класі, де пахло каштанами, двоє чергових пересували парти. Я підійшов до грубки й став грітися, чекаючи початку уроку, а Огюстен Мольн нишпорив на кафедрі та в партах. Невдовзі він знайшов маленький географічний атлас і, зійшовши на поміст, поклавши лікті на кафедру, обхопив долонями голову й почав захоплено його вивчати.
Я вже збирався підійти до нього; я поклав би руку йому на плече, і ми вдвох заходилися б викреслювати на карті його таємничий маршрут, — але враз від дужого поштовху розчахнулися двері молодшого класу і до нас ускочив блідий Жасмен Делаж, а за ним — іще один міський хлопчак і троє сільських. Отже, одне з вікон молодшого класу було погано забите, а хлопцям удалося його розчинити й пролізти крізь нього.
Жасмен Делаж, низенький на зріст, був один із переростків старшого класу. Він дуже заздрив Великому Мольнові, хоч і видавав себе за його друга. До появи в нашій школі Мольна визнаним ватажком класу був Жасмен. Він мав бліде, невиразне обличчя й напомаджений чуб. Єдиний син вдови Делаж, власниці заїзду, він удавав із себе дорослого чоловіка: з хвастощами повторював усе, що чув од гравців у більярд і любителів вермуту.
Коли він зайшов до класу, Мольн підвів голову і, насупивши брови, крикнув хлопчакам, що, штовхаючись, кинулися до грубки:
— Невже ви не можете дати нам спокій хоч би на хвилинку?
— Якщо тобі тут не подобається, то чого ти не залишився там, де був? — спитав, не підводячи голови, Жасмен Делаж, який відчував, що його підтримують товариші.
Мабуть, Огюстен перебував у такому стані втоми, коли людину раптово охоплює лють і вона вже не може стримувати себе.
— Ти, — сказав він, випростуючись і згортаючи атлас, — іди геть звідси! — Мольн трохи зблід.
Делаж крикнув, глумливо посміхаючись:
— Гадаєш, якщо три дні ти десь валандався, то вже й паном учителем став?
І, намагаючись втягти у сварку інших учнів, докинув:
— Знаєш, не ти нас проженеш звідси!
Мольн, розлючений, підскочив до нього. Зчинилася бійка, затріщали по швах рукави блуз. У сварку втрутився лише сільський хлопчак на ймення Мартен, який зайшов до класу разом із Жасменом.
— Ну ж бо облиш його! — сказав він, роздувши ніздрі й трусячи головою, як баран.
Мольн різко відштовхнув Мартена, і той відлетів на середину класу, погойдуючись і розкинувши руки; а тоді Мольн, схопивши однією рукою Делажа за комір, другою ж відчинивши двері, намагався виштовхнути його геть. Жасмен хапався за парти й волочив ноги по підлозі, скрегочучи по кахлях своїми підкованими черевиками; тим часом Мартен, відновивши рівновагу, нахилив голову вперед і люто накинувся на Мольна. Мольн відпустив Делажа, наготувавшись зчепитися з цим телепнем, і, певне, Огюстенові добряче перепало б, якби в цю мить не прочинилися двері. З'явився пан Серель; перш ніж зайти до класу, він обернувся в бік кухні, докінчуючи якусь розмову…
Бійка одразу припинилась. Учні з'юрмилися біля грубки, понуривши голови, так остаточно й нe приставши ні на чий бік у сутичці.
Мольн сів на своє місце; в нього блуза була порвана на плечах, рукави сповзли вниз.
Жасмен побагровів, і, поки стукотіла лінійка, повідомляючи про початок уроку, він кричав:
— Тепер до нього й не підходь! Задавака! Гадає, що ніхто не знає, де він був!
— Йолоп! Я сам цього не знаю, — відповів Мольн.
І, звівши вгору плечі, обхопивши голову руками, він поринув у вивчення уроку.
Я вже зазначав, що нашою кімнатою була велика мансарда — напівмансарда, напівкімната. В інших приміщеннях, що прилягали до неї, були вікна, а тут, невідомо чому, було лише слухове віконце. Перехняблені двері терлися об підлогу, і їх годі було як слід зачинити. Ввечері ми підіймалися до себе, затуляючи долонею свічку, яку могли загасити протяги, — їх не бракувало в нашому просторому домі, — і щоразу намагалися зачинити ці двері, але марно. Вночі ми відчували довкола себе тишу трьох горищ — здавалося, вона проникає й до нашої кімнати.
Тут ми й зустрілися, Огюстен і я, ввечері того самого дня.
Я вмить роздягся й недбало кинув одежу на стілець у головах ліжка, а мій товариш, не промовивши ні слова, роздягався повільно й старанно. Я ліг у залізне ліжко з кретоновими завісками, прикрашеними візерунком із виноградного листя, і дивився на Огюстена. Він то сідав на низьке ліжко, на якому не було завісок, то підводився й ходив сюди-туди по кімнаті, і досі при цьому роздягаючись. Він поставив свічку на столик, — такі столики плетуть цигани з верболозу, — і тепер вона відкидала на стіну велику миготливу тінь.
На відміну від мене, Огюстен з неуважливим і пригніченим виглядом, але водночас дбайливо складав і розвішував усі частини свого шкільного вбрання. Ось він поклав на стілець важкий пасок, ось розправив на бильці довгу чорну блузу, бруднющу й пом'яту, ось стяг із себе грубу вовняну куртку, що її носив під блузою, і, одвернувшись, нахилився, щоб повісити її в ногах свого ліжка… Та коли він випростався й знову обернувся до мене обличчям, я побачив, що під курткою замість короткого жилета з мідяними ґудзиками, який ми мали носити по формі, на ньому був шовковий жилет з великим вирізом, застебнутий унизу на дрібненькі перламутрові ґудзики.
Це була річ химерна й чудернацька — в таких, певне, юнаки ходили на бали, де танцювали з нашими бабусями в тисяча вісімсот тридцятому році.
Я згадую, як виглядав Мольн у ту хвилину: високий сільський простоволосий школяр (свого кашкета він поклав на вбрання), з таким мужнім і вже таким суворим обличчям… Він знову почав ходити туди-сюди по кімнаті, розстібаючи цю таємничу одежину, напевне, з чужого плеча. Це було так дивно: школяр без блузи, в куцих штанях, у брудних черевиках — і в жилеті маркіза!
Доторкнувшись до жилета, він нараз вийшов із задуми, подивився на мене сповненими тривоги очима. Мені стало смішно. Мольн теж усміхнувся, і обличчя його проясніло.
— Ну, скажи, що то таке? — спитав я, набравшись відваги. — Де ти його взяв?
Але його усмішка відразу ж згасла. Він провів своєю важкою рукою по коротко стриженій чуприні й раптом, як той, що не може стримати бажання, знову натяг на вишуканий жилет свою куртку, старанно застебнув її на всі ґудзики й накинув на себе пом'яту блузу; на мить він завагався, дивлячись на мене скоса… Потім сів на краєчок ліжка, скинув черевики, які з гуркотом упали на підлогу, і, мов солдат у поході, вдягнений ліг і загасив свічку.
Серед ночі я прокинувся. Мольн стояв посеред кімнати в кашкеті й щось шукав на вішалці. Ось він надів плащ із пелериною… В кімнаті було темно, до неї не проникало навіть те тьмяне світло, яке іноді випромінює сніг на подвір'ї. Чорний крижаний вітер свистів над дахом і в мертвому садку.
Я трохи підвівся й пошепки озвався до нього:
— Мольн! Ти знову кудись ідеш?
Він не відповів. Тоді, зовсім розгнівавшись, я мовив:
— Що ж, я піду з тобою. Ти мусиш мене взяти.
І я зістрибнув на підлогу.
Мольн підійшов, схопив мене за руку, силоміць посадив на край ліжка і сказав:
— Я не можу тебе взяти, Франсуа. Якби я знав дорогу, ми пішли б разом. Але спочатку треба її знайти на карті, а мені це не вдається.
— Отже, ти теж не можеш іти?
— Авжеж, так воно і є, це марна справа, — сказав він сумовито. — Лягай. Обіцяю нікуди без тебе не йти.
І Мольн знову заходив по кімнаті. Я більше не наважувався нічого йому сказати. Він ходив, зупинявся, потім знову ходив іще швидше, — як той, що раз по раз перебирає в пам'яті свої спогади, зіштовхує їх між собою, порівнює, підраховує; йому вже здається, що потрібна ниточка схоплена, та раптом він знову губить її й знову починає свої болісні пошуки…
Так Мольн поводився не одну ніч: не раз було я прокидався близько першої години, розбуджений його кроками, і бачив, як він ходить і ходить по кімнаті та горищах, наче той матрос, що не може відвикнути від вахтової служби й прокидається на своїй бретонській фермі о визначеній корабельним статутом порі, встає, одягається й несе до ранку вахту на суходолі.
Разів кілька впродовж січня й першої половини лютого я прокидався серед ночі. І бачив — Великий Мольн стоїть одягнений, у своїй пелерині, наготувавшись кудись іти, — та вже на порозі тієї таємничої країни, куди йому якось пощастило втекти, він, сповнений нерішучості, зупиняється. Саме тієї миті, коли залишалося тільки відсунути засув на дверях, що вели на сходи, й шмигнути надвір, через кухонні двері, які так легко відчинялися, що ніхто й не почув би, — саме тієї миті Мольн знову відступав… А тоді протягом довгих нічних годин гарячково гасав по порожніх горищах, про щось розмірковуючи.
Якось уночі в середині лютого Мольн сам розбудив мене, тихенько торкнувшись мого плеча.
Напередодні ми мали чимало клопоту. Мольн, який тепер уже зовсім не грався з колишніми товаришами, останню перерву просидів за своєю партою, захопившись якимсь таємничим кресленням, по якому водив пальцем, звіряючи його в атласі з картою департаменту Шер. З класу на подвір'я і з подвір'я до класу раз по раз снували учні. Чути було стукіт їхніх дерев'яних черевиків. Учні ганялися один за одним між партами, перестрибували через лави, вискакували на поміст… Кожен добре знав: якщо Мольн чимось поглинутий, то краще його не чіпати; одначе перерва затяглася, і кілька міських хлопчаків, граючись, підкралися до нього й зазирнули через його плече. Якийсь із них так посміливішав, що штовхнув товаришів на Мольна… Той ураз згорнув атлас, сховав свій аркушик паперу й схопив одного зі сміливців; інші повтікали.
Це був злобливий Жірода; він заскиглив, намагався хвицатись, і зрештою Великий Мольн витурив його з класу; тоді Жірода гнівно вигукнув:
— Ух, підлий здоровань! Тепер я не дивуюсь, чому вони всі настроєні проти тебе, чому вони збираються дати тобі бій…
Потім посипалася лайка, на яку ми з Мольном відповіли тим самим, не знаючи достоту, що хотів сказати Жірода. Я кричав особливо гучно, бо пристав на бік Великого Мольна. Ми мовби вклали між собою угоду. Мольн обіцяв узяти мене з собою й не сказав при цьому, як казали мені всі, що я, «мабуть, не піду», — і цим прив'язав мене до себе назавжди. Я весь час думав про його таємничу подорож. Я був певен, що він зустрів якусь дівчину. Либонь, вона гарніша за всіх дівчат у містечку, гарніша за Жанну, яку можна було побачити в монастирському садку, коли зазирнути туди в замкову шпарку; гарніша за рум'яну біляву Мадлену, пекареву доньку; гарніша за прекрасну, але дурненьку Женні, яку її мати, власниця замку, не відпускає від себе ні на крок. Звісно, він думав ночами про ту дівчину, як усі герої романів. І я вирішив, що поведу мову з ним про це першої ж ночі, коли він мене розбудить…
Увечері, після чергової бійки, ми складали на місце садовий реманент — кайла й заступи, якими обкопували дерева. Раптом на дорозі пролунав крик. Це була ціла ватага підлітків і зовсім малих хлопчиків на чолі з Делюшем, Даніелем, Жірода та кількома іншими, яких ми не знали; вони йшли гімнастичним кроком, по четверо в ряд, як добре вишколена рота. Помітивши нас, вони загинали й засвистіли. Отже, проти нас було все містечко, готувалася якась войовнича гра, з якої нас виключили.
Мольн мовчки зняв з плеча заступ і кайло й поклав їх під навіс…
Опівночі я відчув його дотик і одразу ж прокинувся.
— Вставай, — сказав він. — Ми йдемо.
— Ти вже знаєш дорогу?
— Я знаю більшу частину дороги. І ми повинні розшукати її до кінця! — відповів він, зціпивши зуби.
— Слухай, Мольн, — сказав я, сідаючи на постелі. — Вислухай мене. Нам лишається тільки одне: вдень, коли буде зовсім ясно, ми вдвох спробуємо знайти по твоєму начерку ту частину дороги, якої нам бракує.
Але це дуже далеко звідси.
— Ну то й що? Ми поїдемо туди бричкою влітку, коли настануть довгі дні.
Мольн промовчав, і я зрозумів, що він згоден.
— Раз ми збираємося вдвох розшукувати дівчину, яка припала тобі до душі, — додав я, — то розкажи мені про неї, Огюстене.
Він сів у ногах мого ліжка. В сутіні я бачив його похнюплену голову, його схрещені руки, його коліна. Він глибоко зітхнув, як той, кому дуже довго було прикро на серці й хто нарешті може звірити свою таємницю…
Тієї ночі мій товариш не розповів мені всього, що сталося з ним тоді на дорозі. І навіть потім, у скорботні дні, про які я ще розкажу згодом, коли він нарешті наважився довіритись мені цілком, це довго лишалося таємницею нашого отроцтва. Але тепер, коли вже по всьому, тепер, коли від усього поганого, від усього доброго зостався тільки тлін, я можу розповісти про його дивну пригоду.
Того морозного дня о пів на другу на в'єрзонській дорозі Мольн шмагав кобилу з усіх сил, бо знав, що запізнюється. Спочатку йому було весело: він думав тільки про те, як здивує нас, коли на четверту годину привезе дідуся й бабусю Шарпантьє. Адже в ті хвилини, звісно, він не мав ніяких інших намірів.
Поволі Мольн став замерзати, і він загорнув ноги попоною, від якої спочатку відмовився на фермі Бель-Етуаль, — її ледь не силоміць поклали на бричку.
О другій годині він проїхав через містечко Ла-Мотт. Раніше Мольн ніколи не бував у цих місцях в години шкільних занять, тож з цікавістю роздивлявся безлюдні, мовби сонні, вулиці. Лише вряди-годи то тут, то там відхилялась фіранка і у вікні з'являлося обличчя цікавої жіночки.
На виїзді з Ла-Мотта, зразу ж за школою, дорога розгалужувалась, і хлопець завагався: зрештою згадав, що нібито на В'єрзон веде та дорога, яка звертає ліворуч. Спитати не було в кого. Він пустив кобилу ступою: тепер дорога була зовсім вузька й погано брукована. Якийсь час Мольн їхав попід лісом і нарешті зустрів іншу бричку й спитав, чи ця дорога веде до В'єрзона. Але кобила й досі бігла ступою, а чоловік, що сидів на бричці, либонь, не розчув запитання; він щось промимрив у відповідь, непевно кивнувши, і Мольн поїхав навмання тією самою дорогою.
Обабіч лежали замерзлі поля, голі й одноманітні; вряди-годи лише сорока, злякавшися брички, відлітала далі й сідала на обламану верхівку береста.
Мольн накинув на плечі попону й загорнувся в неї, наче в плащ. Випроставши ноги, прихилившись до борту брички, він задрімав, — мабуть, надовго…
… Його розбудив холод, який дошкуляв через попону; хлопець помітив, що довколишній краєвид змінився. Не було більше безмежних обріїв, не було величезного неба, в якому губиться погляд, довкола стелилися ще зелені моріжки, обнесені високими огорожами. Праворуч і ліворуч під кригою дзюрчали струмки. Все свідчило про те, що десь поблизу є річка. І дорога, що тяглась між високими тинами, тепер перетворилась на вузьку вибоїсту колію.
Кобила перейшла зі ступи на повільний крок. Мольн шмагонув її батогом, але вона й далі плентала, і хлопець, спершись руками на передок брички й оглянувши кобилу, помітив, що вона накульгує на задню ногу. Занепокоївшись, він зістрибнув на землю.
— Ми вже не встигнемо дістатись у В'єрзои до приходу поїзда, — мовив він упівголоса.
Мольн навіть собі самому не хотів зізнатися в найтривожнішому й найстрашнішому: він збився з дороги й тепер їхав зовсім не в бік В'єрзона.
Хлопець довго обдивлявся ногу кобили й не помітив ніякого поранення. Та тільки-но він торкався ноги, кобила злякано здригалася й шкрябала важким незграбним копитом землю.
Зрештою, він зрозумів, що в копито забився камінець. Хлопець звик мати справу з кіньми; присівши навпочіпки, він спробував схопити лівою рукою праву ногу кобили й затиснути її між коліньми, але йому заважала бричка. Кобила двічі випручувалася й відходила на кілька метрів уперед. Підніжка брички вдарила хлопця по голові, колесо обдерло коліно. Він уперто й далі робив свої спроби й врешті-решт зумів утримати в руках йогу кобили, але камінець застряг дуже глибоко в копиті і Мольн, виймаючи його, мусив пустити в хід свій селянський ніж.
Коли він вийняв камінець з копита й стомлений, з почервонілими очима випростався, то з подивом побачив, що надходить вечір…
Хтось інший на місці Мольна повернувся б назад. Тільки так можна було б знайти дорогу. Але вія вирішив, що Ла-Мотт однаково залишився далеко позаду. До того ж, коли він спав, кобила могла звернути на якийсь поперечний путівець. Зрештою, і ця дорога повинна ж привести його до якогось поселення… Додайте до всього цього, що, ступивши на підніжку й відчуваючи, як нетерпеливо кобила натягує віжки, хлопець нараз перейнявся жагучим бажанням до чогось прийти, кудись, усупереч перешкодам, дістатися!
Він шмагонув кобилу, та сахнулася вбік і побігла ступою. Надворі сутеніло. Вибоїста дорога так звузилася, що на ній не роз'їхалися б два вози. Вряди-годи в колесі застрягала суха гілка огорожі й ламалася з лунким тріскотом…
Коли зовсім споночіло, Мольнові раптом згадалася наша їдальня в Сент-Агаті, де о цій порі вже всі, певне, сидять за столом. Потім його охопив гнів, відтак, коли йому спала на думку його зумисна втеча, він відчув гордість і велику радість…
Зненацька кобила сповільнила біг, мовби в темряві на щось наштовхнулася; Мольн побачив, як вона двічі опускала й підводила голову; потім тварина різко зупинилася й почала щось обнюхувати на землі. Під її ногами дзюрчала вода. Дорогу перетинав потік. Улітку тут, певне, був брід. Але о цій порі року течія була така прудка, що крига не змогла скувати потоку; їхати далі було б небезпечно.
Мольн легенько смикнув за віжки, від'їхав на кілька кроків назад і, не знаючи, що робити, випростався в бричці на повен зріст. Тоді він і помітив світло між гілками. Отже, тільки два-три моріжки відокремлювали його від дороги…
Хлопець зліз із брички й повів кобилу, заспокоюючи її, бо вона перелякано трясла головою.
— Ходімо, старенька! Ходімо! Тепер нам уже недалеко. Незабаром прийдемо на місце.
І, штовхнувши прочинену хвіртку в огорожі, що оточувала моріжок, який прилягав до дороги, Мольн провів за собою бричку. Його ноги глибоко застрягали в м'якій траві. Бричку підкидало на вибоїнах. Прихилившись головою до голови кобили, Мольн відчував її тепло, її важке дихання… Він повів її на край моріжка, накрив їй спину попоною, потім розсунув пруття тину й знову побачив світло: перед ним стояв будинок.
Але щоб дістатися до цього будинку, Мольнові довелося перетяти три моріжки, перескочити зрадливий струмок, у якому він намочив ноги… Нарешті, зістрибнувши з високого уступу, він опинився на подвір'ї сільського будинку. Біля корита рохкала свиня. Почувши тупіт ніг на замерзлій землі, несамовито загавкав собака.
Двері були відчинені, і кволе світло, помічене Мольном з дороги, випромінював вогонь у печі, в якій палахкотів гмиз. Іншого світла в будинку не було. Зі стільця підвелася жінка з добродушним обличчям і підійшла до дверей, не виявляючи ніякого страху. В цю мить настінний годинник з гирями відбив пів на сьому.
— Пробачте мені, пані, — обізвався Мольн, — здається, я потолочив ваші хризантеми.
Жінка стояла з мискою в руках і дивилася на нього.
— І справді, — сказала жінка, — надворі так темно, що неважко й заблукати.
Якусь мить вони мовчали; Мольн оглядав стіни кімнати, обклеєні аркушами з ілюстрованих журналів, як це буває в заїздах, і стіл, на якому лежав чоловічий капелюх.
— Що, господаря вдома немає? — спитав хлопець, сідаючи.
— Зараз прийде, — відповіла жінка, мабуть, переймаючись до нього довірою. — Він пішов по дрова.
— Та, власне, мені він не потрібен, — сказав Мольн, підсуваючи стілець до грубки. — Тут кілька мисливців у засідці. Я прийшов спитати, чи не продасте нам трохи хліба.
Він знав, що, коли розмовляєш з селянами, та ще на самотній фермі, не слід бути відвертим; тут потрібна особлива політика, а головне — не треба показувати, що ти нетутешній.
— Хліба? — перепитала господиня. — Саме хліба ми не можемо вам уділити. Щовівторка тут буває пекар, але сьогодні він чомусь не приїхав…
Мольн, який сподівавсь, що десь поблизу є село, злякався.
— Пекар з якого села? — спитав він.
— Звісно, з В'є-Нансея, звідки ж іще? — здивовано відповіла жінка.
— А скільки звідси до В'є-Нансея? — розпитував далі з тривогою Мольн.
— Скільки буде по дорозі, не знаю, а навпростець — три з половиною льє.
І господиня почала розповідати, що там її дочка в когось служить, що раз на місяць — кожної першої неділі — навідує її, і що її господар…
Але Мольн, зовсім розгубившися, урвав жінку:
— Отже, В'є-Нансей — найближче звідси поселення?
— Ні, найближче — Ле-Ланд, до нього п'ять льє. Але там нема ні крамниць, ні пекаря. Зате там щороку в день святого Мартена збирається стільки людей…
Мольн ніколи й не чув такої назви — Ле-Ланд. Ну й заблукав він! Це навіть видалося йому смішним. Але жінка, яка мила миску над камінним коритом, з цікавістю обернулася і, дивлячись на нього, спитала:
— То ви нетутешній?
Цієї миті в дверях з'явився літній селянин і кинув на підлогу оберемок дров. Господиня дуже голосно, наче перед нею стояв глухий, пояснила йому прохання несподіваного гостя.
— Що ж, зробити це неважко, — проказав селянин. — Але присуньтеся ближче, добродію. Так ви не зігрієтесь.
Через хвилину вони обидва сиділи біля грубки, старий колов дрова й кидав їх у вогонь. Мольн пив молоко з хлібом, яким почастували його господарі. Наш мандрівник був щасливий, що після такої скрути потрапив до скромного дому; йому здавалося, що його дивна пригода скінчилася; він уже мріяв, що колись повернеться сюди разом із товаришами, аби побачити цих славних людей. Він не знав, що то був тільки короткий перепочинок і що через кілька хвилин він знову вирушить у дорогу.
Хлопець попросив вивести його на шлях, що веде на Ла-Мотт. І, поволі наближаючись до правди, розповів, що відстав зі своєю бричкою від решти мисливців і тепер зовсім збився з дороги.
Тоді чоловік і жінка запропонували йому переночувати в них; він зможе поїхати далі, коли розвидниться; вони так довго наполягали, що Мольн зрештою згодився й вийшов, аби завести кобилу до стайні.
— Будьте обережні, бо на стежці багато вибоїн, — сказав господар.
Мольн не наважився зізнатися, що він прийшов сюди не «по стежці». Вже був ладен попросити господаря провести його. Він на мить зупинився на порозі й, завагавшися, раптом заточився. Потім вийшов на темне подвір'я.
Щоб краще роздивитися, Мольн знову поліз на той самий уступ, з якого нещодавно зістрибнув.
Повільно, насилу пробираючись через чагарі, ступаючи, як і раніше, по калюжах, перелазячи через тини, він пішов у глиб моріжка, де залишив бричку. Але її там не було!.. Оторопівши, відчуваючи, як у скронях стугонить кров, Мольн жадібно ловив нічні звуки, і подеколи йому здавалося, що він уже чує, як десь зовсім близько дзеленчать бубонці на кінській збруї. Ні, нічого не чути… Він обійшов моріжок; тин подекуди був дірявий, подекуди звалений, ніби по ньому проїхало колесо брички. Мабуть, кобила відв'язалася й пішла сама.
Вибравшись знову на дорогу. Огюстен ступив кілька кроків — і враз його ноги заплуталися в попоні: мабуть, вона сповзла зі спини кобили на землю; отже, кобила пішла в цей бік. І він кинувся бігти.
Ні про що не думаючи, відчуваючи тільки вперте й непогамовно бажання будь-що наздогнати бричку, з розпашілим обличчям, весь у полоні свого панічного прагнення, схожого на страх, хлопець біг… Кілька разів він потрапляв у вибоїни. На поворотах у густій темряві він наштовхувався на огорожі, а що надто втомився й не міг вчасно зупинитись, то дряпав долоні об колючки: намагаючись захистити обличчя, він виставляв уперед руки. Інколи зупинявся, прислухавсь — і знову біг. Якось йому здалося, що чує торохтіння коліс, — але це був віз, що їхав десь ліворуч, дуже далеко…
В Мольна так заболіло коліно, забите об підніжжя брички, що він мусив зупинитися: нога майже не згиналася. І тут йому спало на думку: якби кобила не бігла чвалом, то він уже давно наздогнав би її. До того ж він подумав, що бричка не може так просто загубитися, хтось неодмінно її знайде. І Мольн, геть знесилений, розлючений, поплентав назад.
Минав час, йому здавалось, що він упізнає місце, звідки почав бігти, і невдовзі хлопець побачив світло в будинку, що його шукав.
Від огорожі бігла глибока протоптана стежка.
«Ось про цю стежку й казав старий», — подумав Огюстен.
Він пішов по стежці, радіючи, що більше не треба перелазити через типи й дертися по схилах. Через якийсь час стежка ввернула ліворуч, а світло пересунулося праворуч. Мольн дістався до перехрестя кількох стежок і, кваплячись якнайшвидше прийти до свого скромного нічлігу, пробрався, не розмірковуючи, тією із них, яка нібито вела просто до будинку. Та тільки-но він ступив кроків з десять, як світло зникло; чи то воно сховалося за огорожею, чи то селянин, утомившись чекати, зачинив віконниці. Хлопець відважно пішов через поле, туди, де щойно горіло світло. Потім, перебравшися ще через одну огорожу, опинився на новій стежці….
Так поволі Великий Мольн заплутувався між тинами, рвалася та нитка, що зв'язувала його з покинутими людьми.
В розпачі, знемагаючи, хлопець вирішив іти по цій стежці до кінця. Незабаром він вийшов на голу луку, що в темряві видалась йому сірою; то тут, то там на ній видніли тіні, — певне, кущі ялівцю, — а в лощині вимальовувалася темна будова. Мольн підійшов до неї. Це була чи то загорода для худоба, чи то покинута кошара. Двері з рипінням прочинились. Коли вітер розганяв на небі хмари, крізь шпари в стінах просмикувалося місячне світло. Пахло цвіллю.
Не маючи сили йти далі, Мольн ліг на вогку солому, спершись на лікоть і поклавши голову на долоню. Потім скинув пасок і згорнувся в клубок, натягши на ноги блузу й підігнувши коліна до живота. Згадав про попону, залишену на дорозі, й відчув себе таким нещасним, так розсердився на самого себе, що мало не заплакав…
Тоді він змусив себе думати про інше. Дуже змерзши, згадав сон, чи радше марення, що було в нього якось у дитинстві, — марення, про яке він ніколи нікому не розповідав. Якось уранці він прокинувся не в своїй кімнаті, де висіли його штанці й куртки, а в довгій зеленій вітальні зі шпалерами, схожими на шати дерев. У вітальні мерехтіло світло, таке ніжне, що хотілося покуштувати його на смак. Біля одного з вікон сиділа дівчина і, повернувшись до хлопчика спиною, щось шила, мовби чекаючи, коли він прокинеться… А в нього не було сили злізти з ліжка й пройти по цій чарівній вітальні… Він знову заснув… Але, засинаючи, поклявся, що наступного разу неодмінно встане… Може, завтра вранці!..
На світанку Мольн знову рушив у дорогу. Але йому дошкуляло розпухле коліно, воно так боліло, що через кожні кілька хвилин він мусив зупинятися й сідати на землю. Місцевість, де він опинився, була, мабуть, найпустельнішою частиною Солоні[2]. За цілий ранок Мольн тільки раз побачив пастушку, яка десь далеко, на самісінькому обрії, стерегла свою череду. Хлопець покликав її, хотів підбігти, але пастушка зникла, не почувши його гуку.
Він ішов і йшов в одному напрямі — йшов украй повільно… Довкола — жодної живої душі, жодного людського житла. Не чути було навіть крику куликів у болотяному очереті. А над цим пустельним краєм сяяло ясне й холодне грудневе сонце.
Була, певне, вже третя година дня, коли нарешті Мольн помітив сіру вежу зі шпилем, що височіла над верхівками ялинового лісу.
«Якийсь покинутий замок, — подумав він, — або якийсь порожній голубник!»
І, не пришвидшуючи ходи, Мольн простував далі. На узліссі стояли два білі стовпи, від них починалася алея, по якій і пішов хлопець. Ступивши кілька кроків, він зупинився, вражений, сповнений незрозумілого хвилювання. Потім знову пішов тим самим стомленим кроком; від крижаного вітру тріскалися губи, інколи перехоплювало дух, але його поймали неабияка радість, дивовижний, п'янкий спокій, упевненість, що зрештою він дійшов до мети й тепер його чекає тільки щастя. Лише в дитинстві, напередодні великих літніх свят, коли з настанням вечора на вулицях містечка виростали ялинки й вікно його кімнати потопало в зелених гілках, він відчував таке щасливе знесилення.
«Скільки радості, — подумав Мольн, — і тільки тому, що я прийшов до цього старого голубника, де мешкають сови й свистять протяги!..»
І, гніваючись сам на себе, хлопець зупинився, зважуючи, чи не слід йому повернутися назад і спробувати дістатись до найближчого села. Якийсь час він розмірковував, похнюпивши голову, і враз помітив, що алея підметена великими рівними колами, нібито тут готувалися до свята. Було таке враження, буцімто він опинився на головній вулиці свого містечка Ла-Ферте вранці в день першої пречистої!.. Навряд чи він здивувався б дужче, коли б побачив за поворотом юрбу святково вдягнених людей, які, наче це було в червні, здіймали стовпом порох.
«Що за свято в такій глушині?» — спитав він сам себе.
Діставшись до повороту, Огюстен почув гомін, що наближався. Він кинувся в густі зарості ялинника, присів і причаївся.
То були дитячі голоси. Гурт дітей пройшов по алеї зовсім близько. Один голосок, либонь, маленької дівчинки, був такий розсудливий і поважний, що Мольн, хоч і не збагнув, про що йшлося, не стримався від усмішки.
— Мене турбує тільки одне, — казала дівчинка, — коні. Хто зможе завадити, наприклад, Даніелю сісти верхи на великого жовтого поні?
— Ніхто не зможе мені завадити! — відповів глузливий хлоп'ячий голос. — Хіба нам не дозволили робити все, що заманеться?.. Навіть розбитися, якщо ми цього захочемо…
Голоси віддалилися, тим часом з Мольном порівнявся ще один гурт дітей.
— Якщо крига розтанула, — мовила дівчинка, — завтра вранці покатаємось на човнах.
— А хіба нам дозволять? — спитала її подруга.
— Ви ж знаєте, що це наше свято і ми можемо влаштувати його собі так, як схочемо.
— А що, коли Франц повернеться сьогодні ввечері зі своєю нареченою?
— То й що? Він теж робитиме все по-нашому!..
«Безперечно, йдеться про весілля, — подумав Огюстен. — Та невже тут верховодять діти?.. Дивний маєток!»
Мольн уже хотів був вийти зі свого схову й спитати, де можна попоїсти й попити. Випроставшись, він побачив, що й другий гурт дітей віддаляється від нього. Це було троє дівчаток у коротеньких, до колін, вільних сукеночках. Вони були в гарненьких капелюшках, зав'язаних під підборіддями. З кожного капелюшка звисало на шию довге пір'я. Одна з дівчаток, нахиливши голову, слухала подругу, яка, підвівши палець, щось їй поважно пояснювала.
«Я налякаю їх», — подумав Мольн, дивлячись на свою порвану селянську блузу й дивний пасок вихованця сент-агатського пансіону.
Він боявся, що діти, повертаючись назад, побачать його на алеї, тому пішов навпростець через ялинник у бік «голубника», не замислюючись над тим, що там робитиме. На узліссі дорогу йому заступив порослий мохом мур. По той бік муру було довге вузьке подвір'я; там стояло безліч бричок та возів, наче біля заїзду в ярмарковий день. То були брички всіх форм і фасонів: невеличкі вишукані чотиримісні коляски з голоблями, задертими вгору, шарабани, старосвітські карети з різьбленими карнизами й навіть старовинні берлини з піднятими дзеркальними шибками.
Мольн сховався за ялинами, щоб його не помітили, й роздивлявся це сонмище екіпажів; раптом йому в око впало прочинене вікно в одній з прибудов, якраз на рівні сидіння високого шарабана. Колись вікно замикалося на два залізних засуви, які можна побачити в старих маєтках на зачинених дверях стаєнь. Але час поточив їх.
«Я влізу в те вікно, — вирішив хлопець, — висплюся на сіні, а вранці піду собі й не лякатиму цих гарненьких дівчаток».
Мольн насилу переліз через мур — давалося взнаки вабите коліно; вибираючись з брички на бричку, він опинився на даху берлина, якраз на висоті вікна, легенько його штовхнув, — і вікно нечутно, наче двері, розчинилося.
Хлопець опинився не в сіннику, а в просторій кімнаті з низькою стелею, — мабуть, у спальні. В сутіні зимового вечора побачив, що на столі, на каміні й навіть на кріслах було повно ваз, дорогого начиння й старовинної зброї. Певне, в глибині кімнати, за завісою, був альков.
Мольн зачинив вікно — не так лякав холод, як те, що його можуть помітити з подвір'я. Підняв завісу й побачив за нею велике низьке ліжко, до безладно лежали старі книжки в позолочених палітурках, лютпі з порваними струпами, свічки… Огюстен зсунув усе це в глиб алькова й ліг на ліжко, щоб трохи відпочити й поміркувати про свою дивну пригоду.
У маєтку стояла глибока тиша. Тільки вряди-годи було чути, як завиває холодний грудневий вітер.
І Мольн раз по раз питав себе: а що, коли, незважаючи на всі ці дивні зустрічі, незважаючи на дитячі голоси, незважаючи на сонмище бричок, це просто стара занедбана споруда, якою вона йому видалася перше, безлюдний будинок, загублений у зимовій самотності?
Незабаром йому вчулося, що вітер доносить звідкілясь музику. І враз у пам'яті сплив спогад, повен чару й жалю. Адже колись його мати, ще молода, частенько сідала у вітальні за фортепіано, а він мовчки стояв за дверима, що виходили в садок, і слухав, слухав до вечора…
«Либонь, хтось десь грає на фортепіано?» — подумав він.
Але це запитання лишилося без відповіді; стомлений, хлопець одразу ж заснув…
Коли Мольн прокинувся, було темно. Він повертався то на один бік, то на другий на своєму ложі, трусячись від холоду, мнучи й підбираючи під себе поли чорної блузи. Завіси алькова забарвлювало кволе синьо-зелене світло.
Огюстен сів на ліжку й просунув голову між завісами. Поки він спав, хтось розчинив вікно й почепив у ньому два зелених венеціанських ліхтарі.
Аж тут на сходах залунали приглушені кроки й тихі голоси. Він знову швидко сховався в алькові, зачепивши своїми підкованими черевиками якийсь бронзовий предмет, що, ударившись об стіну, дзенькнув. Хлопець затамував подих. Кроки наближалися, і за якусь мить до кімнати проникли дві тіні.
— Тихо! — сказав чоловічий голос.
— Та йому вже давно час прокинутись! — відповів другий голос.
— Ти впорядкував його кімнату?
— Звісно, як і всі інші.
Вітер стукнув рамою відчиненого вікна.
— Ти навіть не зачинив вікна, — мовив перший голос. — Вітер уже загасив один ліхтар. Треба його знову засвітити.
— Куди ж тамі — заперечив другий голос, лінивий і водночас розпачливий. — Навіщо вся ця ілюмінація — тут, у сільській глушині? Хто побачить паші ліхтарі?
— Як хто? Вночі теж приїздитимуть гості. Їм буде приємно ще з дороги побачити наші вогні!
Мольн почув, як черкнув сірник. Той, хто говорив останнім і, здавалося, був тут головним, вів далі тягучим голосом, мовби наслідуючи могильника з «Гамлета»:
— Повісь зелені ліхтарі в кімнаті Веллінгтона. І червоні теж… Адже ти сам усе знаєш незгірш за мене!
Мовчанка.
— Веллінгтон, здається, був американець? Тож зелений — це американський колір. Тобі, мандрівному акторові, слід би це знати.
— Ну то й що? — вигукнув «актор». — Кажеш, мандрівний? Еге ж, я помандрував чимало за свій вік. Але нічого не бачив. Чи багато побачиш з фургона?
Мольн обережно визирнув із-за завіси.
Той, хто командував, був простоволосий товстун у широчезному пальті. Він тримав у руці довгу тичку, на яку було начеплено кольорові ліхтарі; сам він сидів, поклавши ногу на ногу, й спокійно дивився, як працює його товариш.
Що ж до «актора», то годі було уявити жалюгіднішу фігуру. Високий, худющий, із сизими зеленуватими очима, з вусами, що звисали на щербатий рот, він, тремтячи від холоду, нагадував потопельника, якого тільки-но витягли з води. Був без піджака, безперестану цокотів зубами. Словами й рухами він мовби свідчив, що до власної персони ставиться вельми зневажливо.
Поміркувавши з хвилину, він підійшов до свого товариша і, широко розвівши руки, мовив з прикрістю й нотками глуму в голосі:
— Знаєш, що я тобі скажу?.. Не можу збагнути, навіщо вони покликали таких, як ми з тобою, потвор, щоб ми прислуговували на цьому святі! Ось так, соколику!..
Але товстун мовби й не чув цього крику душі: вів і далі спокійно, сплівши ноги, сопучи й позіхаючи, спостерігав за роботою товариша, тоді підвівся, повернувся спиною, поклав тичку собі на плече й вийшов зі словами:
— Ходімо! Пора одягатися на вечерю.
Мандрівний актор подався слідом за ним; проходячи повз альков, він уклонився й глумливо проказав:
— Пане Соньку! Вам лишається тільки прокинутись і одягтися маркізом, навіть якщо ви такий самий голодранець, як я. І ви зійдете вниз на костюмований бал, бо цього хочуть маленькі кавалери й маленькі панни.
І, роблячи останній реверанс, додав топом ярмаркового блазня:
— Наш товариш Малуайо, прикріплений до кухні, відрекомендує вам Арлекіна й вашого покірного слугу, великого П'єро…
Тільки-но вони зникли, Мольн вийшов зі свого схову. В нього змерзли ноги, заціпеніли суглоби, але він уже не відчував утоми, і біль у коліні теж пройшов.
«Спуститись на вечерю! — подумав він. — Цього я вже не пропущу! Я буду просто гостем, чийого імені ніхто не пам'ятає. А втім, я тут і не зовсім сторонній. Адже цілком очевидно, що пан Малуайо і його товариш чекають на мене…»
Після повної темряви алькова він зміг досить ясно роздивитися кімнату, освітлену зеленими ліхтарями.
Мандрівний актор «обладнав» її. На вішалках висіли плащі. На розбитій мармуровій стільниці великого стола було все, за допомогою чого можна перетворити на франта навіть хлопця, який переночував у занедбаній кошарі. На каміні, поряд із великим свічником, лежали сірники. Тільки паркет забули натерти, і під ногами Мольна хрускотіли піщинки й дрібні камінці. Йому знову видалося, що він потрапив до будинку, давно покинутого мешканцями… Йдучи до каміна, він спіткнувся об купу великих картонок і коробок; він засвітив свічку, простяг руку й, знявши кришки, схилився, аби побачити, що лежить у цих коробках.
Там були старосвітські вбрання для юнаків: сурдути зі стоячими оксамитовими комірами, вишукані жилети з глибоким вирізом, численні білі краватки й лаковані черевики, що їх носили на початку дев'ятнадцятого століття. Спочатку Мольн не наважувався ні до чого доторкнутися, але потім, трусячись від холоду, почистив свою школярську блузу й надів просторий плащ, піднявши його плісирований комір, скинув свої підковані черевики, узув вишукані, лаковані й простоволосий тихенько вийшов з кімнати.
Не зустрівши ні душі, Огюстен спустився вниз по дерев'яних сходах і опинився в темному закапелку подвір'я. Крижане дихання ночі овіяло його обличчя й підняло полу плаща.
Мольн зробив кілька кроків і в тьмяному світлі, що цідилося з неба, розгледів обриси довколишніх предметів. Він стояв на подвір'ячку, яке утворювали службові будівлі. Все тут здавалося старезним і спустошеним. Унизу сходів зяяли дверні отвори, — дверей давно вже не було, — віконні рами згнили, і в стінах чорніли діри. Але всі ці будинки виглядали таємничими й водночас святковими. В низьких кімнатах мерехтіли яскраві відблиски: певне, у вікнах, повернутих у бік села, теж почепили засвічені ліхтарі. Подвір'я було підметене, бур'ян виполотий. Зрештою, прислухавшись, Мольн почув невиразний спів, далекі дитячі й дівочі голоси, — вони долинали від будівель, що темніли вдалині, там, де вітер погойдував гілки перед рожевими, зеленими й синіми плямами вікон.
Він стояв посеред подвір'я в довгому плащі, прислухаючись до кожного звуку, трохи нахилившись уперед, схожий на мисливця, що вистежує здобич.
Раптом із сусіднього будинку, який здавався безлюдним, вийшов дивовижний хлопчак.
Він був у надто вигнутому циліндрі, що блищав у темряві, мов срібний, камзолі, комір якого сягав йому до чуба, відкритому жилеті й штанях на штрипках… Цей дженджик, з вигляду років п'ятнадцяти, йшов навшпиньках, наче гумки штанів піднімали його над землею, до того ж пересувався він дуже швидко. Хлопчак, не зупиняючись, низько вклонився Мольнові й зник у пітьмі, з того боку, де була головна споруда — ферма, замок чи абатство, чия вежа ще пополудні привабила Огюстена.
Трохи повагавшись, наш герой пішов услід за дивною фігуркою. Вони перетяли велике зелене подвір'я, пройшли поміж густими рядами дерев, обігнули огороджений штахетником рибник, проминули криницю й зрештою опинилися біля входу до головного будинку.
Важкі дерев'яні двері, закруглені вгорі й оббиті цвяхами, наче двері в будинку сільського священика, стояли прочинені. Дженджик зайшов до них. Мольн пішов слідом і, тільки-но ступивши кілька кроків у коридорі, ще нікого не бачачи, почув сміх, пісні, вигуки й тупіт ніг.
У глибині коридор перетинав інший, поперечний коридор. Мольн завагався, не знаючи, чи йти далі, чи відчинити одні з дверей, за якими не стихав гамір, та раптом йому назустріч вибігли, наздоганяючи одна одну, двоє дівчаток. Він побіг за ними, обережно ступаючи м'якими черевиками. Двері відчинилися, під старовинними капелюшками зі стрічками блимнули двоє облич п'ятнадцятирічних дівчаток, що розшарілися від біганини й вечірнього холоду, — і враз усе зникло в несподіваному спалахові світла.
З хвилину дівчатка, граючись, кружляли на місці, їхні широкі легкі спідниці злетіли, виказавши мереживо кумедних довгих панталонів; потім, скінчивши пірует, вони забігли до кімнати й знову зачинили за собою двері.
Засліплений Мольн стояв, погойдуючись, у темряві коридора. Тепер він не хотів, щоб його побачили. Хлопець мав такий нерішучий і незграбний вигляд, що його могли ще прийняти за злодія. І він уже збирався піти звідси, але цієї миті в глибині будинку знову почулися кроки й дитячі голоси. До нього наближалися, розмовляючи, двоє хлопчиків.
— Чи скоро буде вечеря? — спитав Мольн, не виказуючи своєї розгубленості.
— Ходи з нами, — відповів той, що здавався старшим, — ми тебе проведемо.
І з тією довірою, з тим прагненням дружби, яке властиве дітям напередодні великого свята, вони взяли Мольна за руки. Мабуть, це були селянські діти. Їх одягли в найкраще вбрання: з-під коротких штанців, трохи нижче колін, визирали грубі вовняні панчішки, взуті вони були в черевички на дерев'яній підошві, кожен з них був у камзольчику із синього оксамиту, в кашкеті такого самого кольору й при білій, зав'язаній бантом краватці.
— А ти її знаєш? — спитав один з хлопчиків.
— Я? — перепитав малюк з круглою головою й наївними очима. — Мама сказала, що вона в чорній сукні з білим комірцем і схожа на гарного папугу.
— Хто це? — спитав Мольн.
— Хто ж бо, звісно, наречена, по яку поїхав Франц…
Мольн не встиг нічого більше сказати, бо всі троє опинилися в дверях великої зали, де в каміні палахкотів вогонь. Покладені на козли дошки правили за столи, вони були застелені білосніжними скатертинами, а за столами сиділо, урочисто вечеряючи, багато різних людей.
Цей бенкет у великій залі з низькою стелею нагадував церемонію частування родичів, що з'їхалися здалеку на сільське весілля.
Обидва хлопчики відпустили руки Мольна й побігли до суміжної кімнати, звідки долинали дитячий гомін і стукіт ложок об тарілки. Відважно, без будь-якої ніяковості Мольн переступив ослін і сів до столу поряд з двома літніми селянками. І одразу накинувся на їжу; лише через кілька хвилин він підвів голову від тарілки, озирнувся й прислухався, про що розмовляють за столом.
А втім, гості були не дуже говіркі. Здавалося, ці люди майже незнайомі між собою. Мабуть, одні з них приїхали сюди з глухих сіл, інші — з далеких міст. За столом сиділи й діди, — з бурцями, з бородами, гладенько поголені, — либонь, то були колишні моряки. Поруч з ними вечеряли їхні ровесники, дуже схожі на них: ті самі обвітрені обличчя, ті самі жваві очі під волохатими бровами, ті самі краватки, вузенькі, мов шнурки на черевиках… Але ці діди за все своє життя не плавали далі меж свого кантону, а якщо їх і хитало багато разів під вітром та дощами, то тільки під час важкої, хоч і не дуже небезпечної подорожі, коли прокладаєш борозну за борозною і, дійшовши до краю поля, розвертаєш плуг назад… Жінок за столом майже не було, окрім кількох стареньких селянок в гофрованих чепчиках, з круглими, схожими на засушені яблука, зморщеними обличчями…
Мольн почував себе невимушено й упевнено. З кожним гостем. Згодом він так пояснював це: коли припустишся якоїсь непростимої помилки й тобі стане прикро, то мимоволі думаєш: «Однак на світі є люди, які мені вибачили б». І уявляєш собі старих людей, дідуся й бабусю, поблажливих, заздалегідь певних: усе, що ти робиш, — добре. Ось такі славні люди й зібралися в цій залі. Що ж до решти гостей, то це були підлітки й діти…
Тим часом біля Мольна розмовляли дві літні жінки.
— У кращому разі молодий з молодою приїдуть тільки завтра, не раніше третьої години, — мовила старша жінка.
— Замовкни, ти мене просто дратуєш, — спокійно відповіла молодша.
Вона була в плетеному чепчику, насунутому на чоло.
— Тоді давай підрахуємо! — байдужо заперечила перша. — Півтори години залізницею з Буржа до В'єрзона, сім льє в кареті з В'єрзона сюди…
Суперечка тривала. Мольн ловив кожне слово. Завдяки цій мирній суперечній сварці ситуація трохи прояснилася: Франц де Гале, син господаря замку, чи то студент, чи то моряк, чи то гардемарин, — цього ніхто напевне не знав, — поїхав до Буржа по дівчину, з якою збирався одружитися. Дивна річ: у маєтку все робилося так, як хотів цей хлопець, мабуть, іще дужо юний і дуже навіжений. Він зажадав, аби дім, куди він приведе свою наречену, нагадував палац. Щоб відсвяткувати приїзд дівчини до його маєтку, він запросив усіх цих дітей, дідусів і бабусь. Ось про що дізнався Мольн з розмови двох жінок. Усе інше лишалося загадкою, бо жінки раз по раз поверталися до часу приїзду наречених. Одна з них вважала, що вони приїдуть завтра вранці. Друга — що пополудні.
— Сердешна Муанель, у тебе як не було олії в голові, так її й немає, — спокійно сказала молодша.
— А ти, моя бідолашна Адель, і далі така само вперта. Ось уже чотири роки, як я тебе не бачила, але ти зовсім не змінилася, — відповіла старша, знизуючи плечима, але голос її звучав мирно й лагідно.
Так вони й сперечалися, але без ніякого гніву. Мольн, сподіваючись дізнатися в них про щось більше, втрутився у розмову:
— Чи Францова наречена й справді така гарна, як про неї говорять?
Жінки спантеличено подивилися на нього. Ніхто, крім Франца, не бачив дівчини. Юнак, повертаючись з Тулона, зустрів її якось увечері, коли вона, сповнена розпачу, сиділа в одному з тих садків Буржа, що їх називають «Болотами», її батько, тамтешній ткач, прогнав дочку з дому. Вона була дуже гарна, і Франц одразу ж вирішив одружитися з нею. Це дивна історія. Але пан де Гале, Франців батько, і його сестра Івонна завжди потурали будь-яким його примхам!..
Мольн хотів був обережно ще про дещо спитати, але цієї миті в дверях з'явилася чарівна пара: дівчина років шістнадцяти, в оксамитовому корсажі й у спідниці з великими воланами, і юний кавалер, у сурдуті з високим коміром і в штанях на штрипках. Вони пройшли через залу легкою ходою, в якій вловлювався ритм танцю; далі йшли інші пари, потім з криком вбіг невеличкий гурт дітей, а за ними — високий блідий П'єро з надто довгими рукавами, в чорній шапочці й з усміхненим щербатим ротом; він пересувався незграбними стрибками, щокроку підскакував і розмахував своїми довгими порожніми рукавами. Дівчата трохи побоювалися його, юнаки ручкалися з ним, а діти захоплено бігали слідом і весело кричали. Опинившись біля Мольна, П'єро подивився на нього скляними очима, і хлопцеві здалося, що цей гладенько поголений чолов'яга і є приятелем пана Малуайо, той самий мандрівний актор, який недавно чіпляв ліхтарі.
Вечеря скінчилася. Всі повставали з-за столу.
У коридорах закружляли хороводи, гості танцювали фарандолу. Десь музики грали менует… Мольн, що ховав обличчя за піднятим коміром плаща, наче в брижах, почував себе так, ніби він обернувся на іншу людину. Його теж охопила загальна радість, і він разом з усіма став бігати за високим П'єро по коридорах будинку, схожого на театр, у якому пантомімі стало тісно на сцені і вона вилилася за куліси.
Так цілу ніч Мольн кружляв у веселому натовпі, вдягненому в химерні вбрання. Інколи він розчиняв які-небудь двері й потрапляв до кімнати, де показували картини чарівного ліхтаря. Діти захоплено плескали в долоні… Подеколи в кутку зали, де не припинялися танці, Огюстен перекидався словами то з тим, то з тим дженджиком, цікавлячись, які вбрання доведеться надягти в наступні дні…
Та зрештою та велика щедрість, з якою перед ними поставали нові й нові утіхи, почала трохи непокоїти хлопця; побоюючись, що кожної миті хтось може побачити під розстебнутим плащем школярську блузу, він сховався в затишнішому й темнішому кутку будинку. Там він чув лише приглушені звуки фортепіано.
Мольн зайшов до тихої кімнати — це була їдальня, освітлена висячою лампою. Тут теж було свято, але тільки для найменшеньких дітей.
Одні малюки сиділи на м'яких пуфах і гортали книжки з малюнками; інші, присівши навпочіпки перед стільцем, розкладали на ньому кольорові картинки; а ще інші прилаштувалися біля каміна і, не ворушачись, мовчки прислухалися до святкового гамору, що наповнював великий будинок.
Двері їдальні стояли навстіж. В сусідній кімнаті хтось грав на фортепіано. Мольн з цікавістю зазирнув туди. Це було щось на зразок невеличкого салону-приймальні; за фортепіано, спиною до Мольна, сиділа жінка чи дівчина в коричневому плащі, накинутому на плечі, й тихенько награвала мелодії танців і пісеньок. Поряд, на канапі, поважно сиділи, нагадуючи мальовничу картину, й слухали музику шестеро-семеро маленьких хлопчиків і дівчаток. Лише час від часу котресь із них, спираючись руками на канапу, сповзало на підлогу й ішло до їдальні, а його місце займало інше дитятко, якому набридло роздивлятися картинки…
Після цього свята, де було так чудово, але надто гамірно й весело, де сам він, наче неприкаяний, гасав за високим П'єро, Мольн раптом відчув себе напрочуд щасливим і спокійним.
Дівчина й далі грала, а він тихенько повернувся до їдальні, сів і, взявши в руки одну з грубих книжок у червоних палітурках, що лежали на столі, почав неуважно її гортати.
Одразу ж якесь маля, що сиділо на підлозі, підбігло до Мольна, повисло в нього на руці й полізло йому на коліна, аби разом з ним роздивлятися картинки; інше хлоп'я вилізло йому на коліна з другого боку. І тоді Мольну видалося, що він знову бачить свій давній сон. Йому уявилося, ніби він сидить увечері у власному будинку, вже дорослий, одружений, а та прекрасна незнайомка, яка грає на фортепіано, — його дружина…
Наступного ранку Мольн був готовий один із перших. Він одягнув, як йому порадили, простий чорний старосвітський костюм: вузький у талії і широкий у плечах піджак, застебнутий хрест-навхрест жилет, такі широчезні внизу штани, що за ними майже не видно було вишуканих черевиків, і циліндр.
Коли Огюстен спустився на подвір'я, там іще не було ні душі. Він ступив кілька кроків, і йому здалося, що настала весна. Справді, цей ранок був найтепліший за цілу зиму. Пригрівало сонце, наче в перші дні квітня. Танув іній, і вогка трава блищала, ніби була вкрита росою. На деревах співали птахи, час від часу Мольнове обличчя пестив ласкавий теплий легіт.
Хлопець поводився як гість, що прокинувся раніше за господаря. Вийшов на подвір'я, сподіваючись, що до нього ось-ось озветься чийсь привітний і радісний голос: «Ви вже прокинулись, Огюстене?..»
Але він довго самотою ходив у садку й на подвір'ї. В головному будинку ніщо не ворушилося — ні за вікнами, ні у вежі. Одначе стулки заокруглених дерев'яних дверей були вже розчинені. І в одному з вікон верхнього поверху, наче літнього ранку, відбивався сонячний промінь.
Мольн уперше зміг серед білого дня роздивитися розташування маєтку. Напівзруйнований мур відокремлював занедбаний садок від подвір'я, яке, очевидно, недавно посипали піском і розрівняли граблями. За прибудовами, в одній з яких ночував Огюстен, стояли химерно розкидані стайні, утворюючи безліч закапелків, порослих чагарями й диким виноградом. Звідусіль маєток обступав ялиновий ліс, затуляючи краєвид; тільки на сході видно було сині скелясті пагорби, що також поросли ялиновим лісом.
Опинившись у садку, Мольн на мить схилився над хистким штахетником, що оточував рибник, по краях якого ще було трохи криги, тонкої, у зморшках, схожої на піну… Він побачив у воді своє відображення, яке нібито схилилося над небом, своє романтичне вбрання, і йому здалося, що перед ним зовсім інший Мольн — не школяр, який утік з дому в селянській бричці, а чарівна, загадкова істота, яка мовби зі йшла зі сторінок дорогої, прегарної книжки…
Мольн попрямував до головного будинку, бо відчув, що голодний. У великій залі, де він вечеряв учора, селянка накривала на стіл. Коли хлопець сів перед однією з чашок, розставлених на скатертині, вона налила кави й сказала:
— Ви, добродію, прийшли перші.
Він нічого не відповів, боячись, що його можуть прийняти за стороннього. Тільки спитав, коли почнеться прогулянка на човнах, про яку оголосили вчора.
— Не раніше ніж через півгодини, добродію: ніхто ще не спускався на сніданок, — відповіла селянка.
І він знову почав блукати довкола довгого будинку з несиметричними, як у церкви, крильми, шукаючи причал. Обійшовши південне крило, Мольн побачив густі зарості очерету, що тяглися перед ним скільки сягало око. Ставок з цього боку омивав підніжжя замку, і перед багатьма дверима видніли дерев'яні балкончики, що нависали просто над хлюпотливими хвилями.
Мольн знічев'я побрів піщаним берегом, схожим на дорогу, по якій тягнуть волоком човни. Він з цікавістю роздивлявся великі двері й за їхніми закіптюженими шибками — занедбані кімнати та комори, заповнені тачками, іржавим інструментом і розбитими горщиками з-під квітів. Раптом з іншого крила будинку до нього долинули чиїсь м'які кроки.
Це йшли дві жінки. Одна — стара, згорблена, друга — молода дівчина, білява, струнка, в прекрасній сукні, яка після вчорашнього маскараду видалася Мольнові незвичною.
Жінки зупинилися на мить, окинувши поглядом краєвид, що простелився перед ними, а Мольн із подивом, який згодом йому здався недоречним, подумав: «Саме таких дівчат називають ексцентричними… Мабуть, це актриса, яку найняли на свято…»
Тим часом жінки пройшли зовсім поряд з Мольном, що, вклякнувши на місці, дивився на дівчину. Згодом, коли Огюстен у розпачі намагався вечорами згадати гарненьке личко, що стерлося в його пам'яті, йому часто привижалися уві сні цілі шереги молодих жінок, схожих на цю. Одна була в такому самому капелюшку, інша йшла, так само трохи нахилившись уперед; одна мала її чистий погляд, інша — її тонкий стан або голубі очі; одначе жодна з них не була цією високою дівчиною.
Мольн устиг побачити під густим білявим волоссям обличчя з дрібними, вимальованими з дивовижною, майже скорботною тонкістю рисами. Ось вона вже пройшла вперед, і він дивився на її сукню й тепер побачив, що то найпростіша п найскромніша в світі сукня…
Зніяковівши, хлопець запитував себе, чи йти йому слідком, коли раптом дівчина мовила до своєї супутниці:
— Сподіваюсь, човен не дуже гаятиметься?..
Тоді Мольн побрався за ними. Літня жінка, квола, трусилася мов у пропасниці, проте весело базікала й сміялася. Дівчина приязно відповідала їй. А коли сходили до причалу, вона подивилася на Мольна лагідними очима, які мовби промовляли до нього: «Хто ви? Що ви тут робите? Я вас не знаю. І все ж мені здається, що я вас знаю».
Між деревами вже стояли й вичікували інші гості. До берега підпливли три прикрашені човни. Коли жінки — мабуть, господиня маєтку та її дочка — проминали гостей, юнаки шанобливо вклонялися їм, а дівчата присідали в реверансі. Дивний ранок, дивна прогулянка! Хоч світило сонце, було досить холодно, і жінки загортали шиї в пухові боа, що були тоді в моді…
Літня жінка лишилася на березі, а Мольн, сам не знаючи як, опинився в одному човні з юною володаркою замку. Прихилившись до борту й притримуючи рукою циліндр, щоб його не зірвав вітер, Огюстен дивився на дівчину, яка сіла під навісом. Дівчина теж дивилася на нього. Вона гомоніла з подругами, усміхалась і час від часу, ледь закусивши губу, зупиняла на хлопцеві свої голубі очі.
На крутих берегах стояла повна тиша. Човен повільно плив, розмірено гуркотів мотор, і плюскотіла вода за бортом. Здавалося, був розпал літа. Ось зараз вони причалять до зеленого садка біля якогось сільського будинку… Дівчина піде прогулюватися під білою парасолькою… І до самого вечора буде чути стогін горлиць… Та раптовий порив крижаного вітру нагадав Огюстенові й іншим гостям цього дивного свята, що надворі грудень.
Човни підпливали до ялинового лісу. На пристані з'юрмилися пасажири і, притиснувшись одне до одного, вичікували, коли човнярі відчинять хвіртку огорожі. З яким хвилюванням згадував пізніше Мольн ту хвилину, коли він стояв на березі ставка й бачив так близько обличчя дівчини — обличчя, яке, ймовірно, він більше ніколи не побачить. Він не міг відвести очей від її чистого профілю, аж вони в нього налилися слізьми. І мовби невеличку таємницю, яку дівчина довірила лише йому, Мольн запам'ятав легенький слід пудри на її щоці…
А відтак на березі все було ніби уві сні. Поки діти з веселими криками бігали по лісу, збиваючись гуртами й знову розсипаючись між деревами, Мольн ішов по алеї кроків за десять позаду дівчини. Він наздогнав її, і, навіть не встигнувши отямитись, сказав просто:
— Ви прекрасні!
Але вона пришвидшила ходу і мовчки звернула на поперечну стежину. Довкола бігали діти, граючись лише в їм зрозумілі ігри й навмання перетинаючи лісові стежки. Огюстен докоряв собі, називаючи свій вчинок недоречним, грубим, безглуздим. Він ішов світ за очі, певен, що більше ніколи не побачить цю прекрасну дівчину, коли раптом помітив, що вона простує йому назустріч. Стежка була така вузька, що дівчина хоч-не-хоч мусила пройти зовсім поряд з Огюстеном. Вона обіруч притримувала поли свого широкого плаща. Дівчина була в чорних відкритих черевичках, з яких визирали такі тендітні щиколотки, що, здавалося, вони можуть підламатися.
Цього разу Огюстен вклонився й дуже тихо сказав:
— Будь ласка, вибачте мені.
— Я вам вибачаю, — відповіла вона поважно. — Але я повинна піти до дітей, бо сьогодні вони тут господарі. Прощавайте.
Огюстен почав благати її залишитися ще бодай на хвилину. В голосі його бриніло таке хвилювання, така розгубленість, що дівчина сповільнила крок і вислухала Мольна.
— Я навіть не знаю, хто ви, — сказала нарешті дівчина.
Вона говорила рівним тоном, наголошуючи на кожному слові, але останнє слово вимовила набагато м'якше, ніж початок фрази… Потім її обличчя знову мовби скам'яніло, і, закусивши губу, дівчина втупилася голубими очима вдалину.
— Я теж не знаю, як вас звати, — відповів Мольн.
Тепер вони йшли по відкритій дорозі; віддалік од них посеред чистого поля стояв самотній будинок, довкола якого юрмилися гості.
— Ось і «Франців дім», — сказала дівчина. — Мені пора.
Вона постояла мить, вагаючись, подивилася на Мольна, усміхнулась і додала:
— Ви не знаєте, як мене звати?.. Я — Івонна де Гале.
І побігла.
У «Францовому домі» тепер ніхто не жив. Але юрби гостей ураз заповнили його до самісінького горища. Щоправда, в Мольна не знайшлося б і хвилини, щоб обстежити дім: треба було хутенько поснідати привезеними в човнах холодними харчами, — це не дуже відповідало порі року, та, мабуть, на цьому наполягли діти, — і якнайшвидше повертатися назад до замку.
Побачивши, що панна де Гале збирається вийти, Мольн підійшов до неї й, мовби відповідаючи на її слова, сказав:
— А мені більше подобається ім'я, яке дав вам я.
— Яке ж це ім'я? — спитала дівчина так само поважно.
Але Мольн злякався, що бовкнув дурницю, і не відповів.
— Мене звати Огюстен Мольн, я ще ходжу до школи.
— О, ви ще ходите до школи! — сказала дівчина.
Вони розмовляли ще з хвилину — розмовляли неквапливо й радісно, наче друзі. Потім дівчина ніби змінилась. Тепер вона не була вже така гордовита й поважна, як раніше, але її щось непокоїло. Здавалося, вона наперед боялася того, що збирався сказати Мольн. Івонна йшла поряд з ним і вся тремтіла, мов ластівка, яка на мить сіла на землю, але вже нетерпеливиться знову шугнути в небо.
— Навіщо? Навіщо? — тихо відповідала вона на все, що їй казав Мольн.
Та коли він посміливішав і попрохав дозволу якогось дня знову прийти до цього чудового маєтку, Івонна відповіла просто:
— Я чекатиму вас.
Вони підходили до пристані. Івонна раптом зупинилася й задумливо мовила:
— Ми поводимося, мов діти. Це безглуздо. Тепер нам не слід сідати в один човен. Прощавайте. І не йдіть слідом за мною.
Мольн якусь мить стояв розгублений, дивлячись, як вона віддаляється від нього. Потім він теж пішов до причалу. І тоді Івонна зупинилась, обернулася до Мольна, здалеку подивилася на нього, — тепер вона вперше дивилася довго й уважно, — й загубилася в юрмі гостей. Невже це був останній знак прощання? Чи заборона проводжати її? А може, вона хотіла ще щось йому сказати?..
Коли всі повернулися до маєтку, на великому, трохи похилому моріжку позад стаєнь почалися перегони поні. Це була остання частина свята. Всі сподівалися, що наречені приїдуть вчасно й будуть присутні на перегонах, а Франц особисто керуватиме змаганнями.
Але довелося починати без нього. Хлопчики в жокейських костюмах вели баских поні, прикрашених стрічками; дівчатка, вдягнені наїзницями, — одряхлілих слухняних тварин. Не стихали веселий гамір та дитячий сміх, дехто бився об заклад, і лунали довгі удари дзвона; тим часом зелений, дбайливо підстрижений моріг став схожий на поле іподрому в мініатюрі.
Мольн упізнав Даніеля й тих дівчаток у капелюшках з пір'ям, яких він здибав на алеї парку… Але самих перегонів він уже не бачив — думав тільки про одне: розшукати в натовпі любий капелюшик з трояндами й довгий коричневий плащ. Одначе панна де Гале не з'являлась. Він шукав її ще й ще, аж поки удари дзвона й радісні крики сповістили про кінець перегонів. Перемогла маленька дівчинка на старій білій кобилиці. Вона врочисто об'їхала поле, і султан її капелюшка маяв на вітрі.
Потім настала тиша. Ігри скінчилися, а Франца й досі не було. Гості трохи повагалися, порадились, а тоді гуртиками розійшлися по своїх кімнатах і в тривожній мовчанці стали чекати приїзду молодих.
Перегони скінчилися надто рано. Було пів на п'яту й надворі ще не стемніло, коли Мольн, ще не отямившись від усього, що сталося цього чудового дня, знову опинився в своїй кімнаті. Він сів біля столу й почав чекати вечері та закінчення свята.
Знову, як і першої ночі, звіявся вітрюган. Він то шумів, наче потік, то рокотав, наче водоспад. Час від часу в каміні стукотіла заслінка. Вперше за все свято Мольн відчув невиразну тривогу. Така тривога нерідко поймає людину наприкінці надто радісних днів. Йому хотілося розвести вогонь у каміні, але заіржавіла заслінка не висувалася. Тоді він заходився наводити лад у кімнаті: порозвішував ошатні костюми, порозставляв під стінами перекинуті стільці, ніби збирався жити тут тривалий час.
Проте Огюстен не забував, що він мас бути готовим у будь-яку хвилину вирушити додому, тому приготував і склав на стільці свій дорожній одяг: школярську блузу й решту речей, — а під стілець засунув підковані брудні черевики.
Потім знову сів і, відчувши деякий спокій, окинув поглядом своє прибране житло.
По шибках вікна, повернутого на каретне подвір'я і ялиновий ліс, час від часу краплі дощу креслили лінії. Мольн дивився на розставлені по місцях речі й знову почував себе-щасливим. Ось він сидить тут, таємничий прибулець, посеред цього незнаного світу, в кімнаті, яку сам для себе вибрав. Те, чого він досяг, перевершило всі сподівання. Огюстен згадував обвіяне вітром дівоче обличчя — і його охоплювала невимовна радість.
Поки Мольн отак сидів і марив наяву, в кімнаті споночіло, але він і не подумав засвітити свічку. Раптовий порив вітру вдарив дверима сусідньої кімнати, до якої був вхід з його кімнати і вікна якої теж виходили на каретне подвір'я. Хлопець підвівся й пішов зачинити двері; раптом він помітив, що з тієї кімнати цідиться тьмяне світло, наче там на столі горить свічка. Він просунув голову в прочинені двері. В кімнаті хтось був. Мабуть, незнайомець проник сюди крізь вікно й тепер снував сюди-туди ледь чутного ходою. Наскільки Мольн міг розгледіти в сутіні, це був іще зовсім юний хлопець. Простоволосий, у широкій накидці, він ходив і ходив, мовби ошалівши від нестерпного болю. В розчинене навстіж вікно вривався вітер і здіймав угору його накидку; щоразу, коли юнак опинявся на світлі, видно було, як блищать позолочені ґудзики на його сурдуті.
Юнак щось насвистував крізь зуби, якусь матроську пісеньку, схожу на ті, що їх наспівують у корчмах моряки й дівчата, звеселяючи собі серця…
Ось він зупинився на мить, схилився над столом і почав нишпорити в якійсь коробці, викидаючи з неї аркуші паперу… В мерехтінні світла Мольн побачив тонкий профіль, орлиний ніс, безвусе обличчя під пишним чубом, зачесаним набік.
Юнак перестав свистіти. Дуже блідий, з напіврозтуленим ротом, він, здавалося, насилу переводив дух, мов людина, яку вразили безжальним ударом у самісіньке серце.
Мольн розгубився, не знаючи, сховатися йому чи підійти до юнака, співчутливо, по-дружньому покласти йому руку на плече й заговорити до нього. Але незнайомець уже підвів голову й побачив Мольна. Якусь мить він міряв його очима, потім підійшов до нього й мовив, намагаючись надати своєму голосові рішучості:
— Добродію, я вас не знаю, але я радий бачити вас. А що ви опинилися тут, то саме вам я й поясню… Тож слухайте!..
Здавалося, юнак зовсім розгубився. Сказавши: «Тож слухайте!» — він узяв Мольна за вилоги піджака, ніби хотів привернути його увагу. Потім повернув голову до вікна, мовби обмірковуючи, з чого почати, і заплющив очі. Мольн зрозумів, що незнайомець, насилу стримує сльози.
По-дитячому погамувавши свій душевний біль, він знову заговорив зміненим голосом, не спускаючи очей з вікна:
— Що ж, усе скінчилося. Святові настав край. Можете піти й сказати їм про це. Я повернувся сам. Моя наречена не приїде. Через свою підозріливість, через боязкість, через недовіру… А втім, добродію, я все вам поясню…
Але він не зміг говорити далі; обличчя в нього скривилося.
Він так нічого й не пояснив. Різко відвернувшись від Мольна, юнак заходився висувати й засувати шухляди з білизною та книжками.
— Мені треба приготуватися до від'їзду. Хай ніхто мені не заважає.
Він виклав на стіл різні речі, несесер[3], пістолет…
І Мольн, зніяковівши, вийшов, не наважуючись ні заговорити до нього, ні потиснути йому руку.
А внизу вже нібито відчули, що сталася якась халепа. Майже всі дівчата поперевдягалися в свої буденні сукні. В головному будинку почалася вечеря, кваплива, безладна, як перед від'їздом у далеку дорогу.
Між великою їдальнею й кімнатами горішнього поверху, між самим будинком і стайнями без угаву снували гості. Ті, хто вже повечеряв, збиралися гуртами й прощалися одне з одним.
— Що тут відбувається? — запитав Мольн сільського хлопця у фетровому капелюсі, який, прикривши серветкою свій жилет, квапився скінчити вечерю.
— Ми їдемо. Всі якось зразу вирішили. О п'ятій годині ми лишилися самі, нас покинули господарі. Кожному стало ясно, що молодий із молодою не приїдуть. Хтось сказав: «А чи не пора нам додому?..» І всі почали готуватися до від'їзду.
Мольн нічого не відповів. Тепер, либонь, і він міг забиратися звідси. Хіба його пригода ще не скінчилася?.. Хіба він не домігся того, чого прагнув? Огюстен ще не встиг спокійно обміркувати чарівну ранкову розмову. Тепер йому лишилося тільки одне — податися додому. Але незабаром він повернеться сюди — не криючись, без будь-якої облуди.
— Якщо хочете поїхати разом з нами, то покваптеся, — вів далі хлопець, який, здавалося, був Мольнів ровесник. — Ми зараз запрягаємо.
Мольн, не доївши вечері й навіть не подумавши розповісти гостям про те, що почув, мерщій кинувся до своєї кімнати. Парк, садок і подвір'я огортала непроглядна темрява. У вікнах уже не горіли ліхтарі. А що ця вечеря нагадувала останню церемонію, яка увінчувала весільне свято, то дехто з гостей, мабуть, бувши напідпитку, вирішив затягти пісню. Віддаляючись від головного будинку, Мольн чув, як у парку, котрий за ці два дні побачив стільки чудес, линули шинкові наспіви. Це було початком безладу й розгубленості.
Огюстен пройшов повз рибник, де ще сьогодні вранці вдивлявся в своє зображення. Як усе швидко змінилося… І все через оту пісню, яку підхопило багато голосів і уривки якої долинали до Мольна:
Ой ти, негіднице, де ти була?
Порваний чепчик у тебе…
Чом же розпатлана ти?..
І ще однієї:
Черевички червоні мої…
Прощавай, моя давня любов…
Черевички червоні мої…
Вже ніколи не вернешся знов…
Коли Мольн підійшов до будинку, де знайшов собі прихисток, хтось швидко збіг униз по сходах, штовхнув його в темряві й сказав:
— Прощавайте, добродію.
І, загорнувшись у свою накидку, ніби йому було вельми холодно, зник. Це був Франц де Гале.
У кімнаті ще горіла свічка, яку залишив Франц. Тут нічого не змінилося. Тільки на столі лежав аркуш поштового паперу, на якому було написано:
«Моя наречена зникла; вона попрохала мені переказати, що не може стати моєю дружиною, бо вона проста швачка, а не принцеса. Я не знаю, що мені робити. Я йду з дому. Більше не хочу жити. Хай Івонна вибачить мені, що я не попрощався з нею, але вона не могла б нічим мені зарадити…»
Свічка догоряла, язичок полум'я заблимав, затріпотів і згас. Мольн пішов до своєї кімнати й зачинив двері. Хоч у кімнаті було темно, він упізнавав кожен предмет, який сам поставив на місце недавно, коли тут було ще ясно, а на серці в нього радісно. Він зібрав своє жалюгідне вбрання, почиваючи з важких черевиків і закінчуючи грубим паском з мідяною застібкою. Швидко, але якось неуважливо Огюстен роздягся й одягся знову, потім склав на стільці святкові шати. Саме тоді він переплутав жилети…
Під вікнами, на каретному подвір'ї, почалася метушня. Люди галасували, тягли й штовхали екіпажі, кожен намагався якнайшвидше видобути свій із цього хаотичного сонмища. Час від часу якийсь кучер вилазив на сидіння брички, на брезентовий дашок двоколки й водив ліхтарем. Світло цідилось крізь вікно, і на мить довкола Мольна в кімнаті, до якої він так звик, знову все оживало…
Він вийшов і причинив за собою двері — так він полишив таємниче місце, куди йому, либонь, не судилося більше повернутися.
Була вже темна ніч, коли валка бричок повільно покотила до дерев'яної брами. Попереду йшов з ліхтарем у руці якийсь чолов'яга, загорнутий у козячу шкуру, і вів за вуздечку коня першої брички.
Мольн хотів попросити когось узяти його з собою. Він квапився поїхати звідси. В глибині душі він побоювався, що залишиться сам у маєтку і його обман розкриють.
Коли він підійшов до головного будинку, кучери складали вантаж на останніх бричках. Щоб якнайкраще розставити сидіння, вони висаджували пасажирів, і загорнуті в хустки дівчата неохоче підводилися, коци й шалі падали їм під ноги, видно було стурбовані обличчя тих, хто схиляв голову в бік ліхтарів.
На одній із бричок Мольн побачив юного селянина, який недавно пропонував підвезти його.
— Візьмете мене з собою? — крикнув Огюстен.
— Куди тобі їхати, хлопче? — спитав той, не впізнавши Мольна.
— До Сент-Агата.
— Тоді попросись до Марітена, може, він візьме тебе.
Мольн став розшукувати серед гостей, що затрималися, цього незнайомого йому Марітена. Зрештою хтось сказав йому, що Марітен на кухні співає пісень у колі тих, хто допивав недопите.
— Він любить застілля. До третьої години тут сидітиме, — докинув інший гість.
І Мольн раптом уявив собі, що сповнена тривоги й горя дівчина до пізньої ночі слухатиме співи захмелілих селян. У якій кімнаті вона мешкає? Де, в якому з цих таємничих будинків її вікно?.. Та ні, не слід тут баритися. Треба їхати звідси. Коли він повернеться до Сент-Агата, то вже не буде втеклим школярем, знову зможе думати про юну господиню замку.
Екіпажі один по одному від'їздили, колеса рипіли на піску широкої алеї. Видно було, як вони звертають і зникають у темряві, везучи загорнутих у шалі та хустки жінок і сонних дітей. Ось проїхала велика двоколка, за нею покотив шарабан, переповнений жінками, а Мольн лишався стояти на порозі дому. Зрештою на подвір'ї залишився тільки старий берлин; на передку сидів селянин у блузі.
— Сідайте, — відповів він на пояснення Огюстена, — ми їдемо в той бік.
Мольн насилу відчинив дверцята старої тарадайки — затремтіли шибки, зарипіли завіси. В кутку на сидінні спали двоє малят — хлопчик і дівчинка. Вони прокинулися від рипіння дверцят і холоду, розплющили заспані оченята, потім, трусячись, забилися ще глибше в куток і знов заснули…
Стара карета рушила. Мольн тихенько зачинив дверцята, обережно прилаштувався в іншому кутку і, прихилившись до шибки, почав пильно вдивлятися в нічну пітьму, намагаючись запам'ятати дорогу й місця, які покидав. Хоч надворі було темно, він здогадувався, що карета перетнула подвір'я й садок, прокотила повз сходи, які вели до його кімнати, проїхала через браму і, залишивши замок позаду, помчала в ліс. За шибкою миготіли стовбури старих ялин.
«Може, ми зустрінемо Франца де Гале», — подумав Мольн, і серце в нього закалатало.
Раптом карета звернула вбік, об'їжджаючи перепону, що несподівано постала на вузькій дорозі. Наскільки можна було розгледіти в нічній пітьмі, це був, судячи з форми та чималих розмірів, фургон, покинутий майже серед дороги; він, мабуть, простояв тут, неподалік від замку, від самого початку свята.
Поминувши перешкоду, коні знову пішли клусом, Мольн знову втомлено дивився у віконце, марно силкуючись щось розгледіти в довколишньому мороці, — коли враз у лісі спалахнув яскравий вогник і пролунав постріл. Коні кинулися вчвал, і Мольн ніяк не міг збагнути, чи кучер у блузі намагається стримати їх, чи, навпаки, підганяє ще дужче. Огюстен хотів відчинити дверцята. Ручка на них була знадвору. Не зумівши опустити шибку, він почав її торсати… Діти прокинулися і, наполохані, мовчки притискалися одне до одного. Прихиливши обличчя до шибки, Мольн і далі штовхав дверцята й нараз побачив на дорозі білу постать, що бігла. Це був високий П’єро з весілля, мандрівний актор у маскарадному костюмі; він біг, мовби збожеволівши, й притискав до грудей непорушне людське тіло. Потім усе зникло.
Коні мчали чвалом у темряві, діти знову заснули. А Мольн обмірковував, кому він зможе розповісти про таємничі події цих двох днів. Він іще довго перебирав у пам'яті все, що побачив і почув, потім, зрештою стомлений утомою, з прикрістю в душі, наче засмучена дитина, заснув…
Надворі ще не розвиднілося, коли карета зупинилася посеред дороги й Мольна розбудив стукіт у шибку. Кучер насилу відчинив дверцята, й крижаний пічний вітер пройняв хлопця до кісток.
— Вам треба тут сходити, — сказав кучер. — Розвидняється. Зараз ми звернемо на путівець. Звідси зовсім близько до Сент-Агата.
Мольн, схилившись, якось машинально нишпорив у кареті, шукаючи кашкет, що закотився в найдальший куток, — під сидіння, де спали діти, — потім, похнюпивши голову, зійшов на землю.
— Ну, до побачення, — сказав кучер, знову сідаючи на передок. — Вам лишилося не більше шести льє. Подивіться, там, на узбіччі, дорожній знак.
Мольн, що ще не прокинувся як слід, доплентав до стовпа з покажчиком і сів на землю, понуривши голову, мовби хотів знову заснути.
— Ні! — крикнув кучер. — Тут спати не можна. Надворі надто холодно. Вставайте, походіть трошки…
Похитуючись, засунувши руки в кишені й утягши голову в плечі, Мольн пішов по дорозі на Сент-Агат; старий берлин, цей останній свідок таємничого свята, завернув з посипаної рінню дороги і, нечутно погойдуючись, поїхав по трав'янистому путівці. Незабаром він зник з очей, тільки капелюх кучера ще стрибав удалині над кілками тину…