Великий Мольн

Розділ перший ВЕЛИКА ГРА

Вітрюгани й холод, дощі й сніг, неможливість під час навчального року проводити будь-які тривалі пошуки — все це примусило нас з Мольном чекати кінця зими, тому ми з ним і не заводили мови про Загублений Замок. Ми не могли нічого серйозного зробити в ці короткі лютневі дні, в ці четверги[4], коли не вщухали шалені вітри й неодмінно з п'ятої вечора періщив холодний дощ.

Ніщо не нагадувало про Мольнову пригоду, коли не рахувати того дивного факту, що відтоді, як він повернувся, ми більше не мали друзів. На перервах затівалися ті самі ігри, що й раніш, але Жасмен не розмовляв з Великим Мольном. Вечорами, тільки-но закінчувалося прибирання в класі, подвір'я порожніло, як це було в часи самотності, і я бачив: мій товариш не знаходить собі місця, бродячи між садком і навісом, між подвір'ям і їдальнею.

Щочетверга ми з Мольном умощувалися за вчительським столом у одній з двох, класних кімнат і читали Руссо та Поля-Луї Кур'є, яких знайшли в стінних шафах, між підручниками з англійської мови й переписаними від руки нотними зошитами. Пополудні, рятуючись від чергових відвідин сусідів, ми втікали з нашого помешкання й знову верталися до школи… Інколи чули, як гурти старшокласників мовби випадково зупиняються біля шкільної брами, граючись у якісь загадкові військові ігри, а потім розходяться… Таке сумно життя тривало до кінця лютого. Я починав уже думати, що Мольн забув про все, але одна пригода, дивніша за всі інші, довела мені, що я помиляюсь і під похмурою пеленою зимових буднів визріває бурхливий конфлікт.

Якось увечері наприкінці місяця, саме в четвер, і докотилася до нас перша звістка про чудний маєток — перша хвиля, викликана пригодою, про яку ми з Мольном уже давно не ведемо мови. В нашому домі ще ніхто не лягав спати. Дідусь і бабуся поїхали від нас, з нами лишилися тільки Міллі й батько, який, звісно, й не підозрював про глухе ворогування, що поділило клас на два табори.

О восьмій годині Міллі відчинила двері, щоб викинути надвір крихти, що залишилися після вечері, і враз так здивовано ойкнула, що ми всі підбігли до неї. На порозі лежав шар снігу… А що було зовсім темно, то я ступив кілька кроків по подвір'ї, аби пересвідчитися, чи глибокий цей сніг. Я відчував легкий дотик сніжинок, що одразу ж танули на моєму обличчі. Та мене покликали, і Міллі, мерзлякувато щулячись, зачинила двері.

О дев'ятій ми збиралися лягати; мати вже взяла в руку лампу, щоб провести нас нагору, коли раптом почулися два сильні удари в браму на протилежному кінці подвір'я. Міллі поставила лампу на стіл, ми всі оторопіли на місці й почали сторожко прислухатися.

Нікому й на думку не спадало вийти на подвір'я — подивитися, що там відбувається. Лампа загасла б, перш ніж ми пройшли б до середини подвір'я, й напевне скло розбилося б. Якусь мить ми мовчали, потім батько завів мову про те, що «це, безперечно…», але під самим вікном їдальні, повернутим, як я вже казав, на ла-гарську дорогу, пролунав свист, такий різкий і протяжний, що його неодмінно чути було на церковній вулиці. І одразу ж за вікном почулися пронизливі крики, трохи приглушені шибками: «Тягніть його! Тягніть його!» Ті, хто кричав, мабуть, підтяглися на руках до самого вікна, схопившись за надвірні виступи наличника. З другого краю будинку розлігся такий самий зойк; певне, ще один гурт крикунів пройшов полем дядечка Мартена й переліз через невисокий мур, що відділяв поле від нашого подвір'я.

Потім несамовиті крики: «Тягніть його!» — що повторювалися хором з восьми — десяти незнайомих, либонь, навмисне змінених голосів, залунали на дашку погреба, куди, очевидно, нападники вилізли по купі хмизу, накладеній біля зовнішнього муру, на округлій перемичці, що з'єднувала навіс із брамою і на якій неважко було вмоститися верхи, на ґратчастій огорожі збоку ла-гарської дороги, на яку теж легко було вилізти… Нарешті ще один запізнілий гурт з'явився в садку й затягнув ту саму сарабанду, тільки цього разу кричали:

— На абордаж!

Крики луною відбивалися в порожніх класах, де нападники порозчиняли вікна.

Ми з Мольном так добре знали всі кутки й закапелки нашого дому, що дуже виразно, наче на малюнку, уявляли собі ті місця, звідки могли нас атакувати ці незнайомці.

Правду кажучи, ми злякалися тільки в перші хвилини. Коли почувся свист, ми всі четверо подумали, що на нас напали волоцюги або цигани. Справді, вже тижнів зо два на майдані за церквою поставив свій фургон довготелесий мандрівний актор, до нього присусідився якийсь молодик з перев'язаною головою. Та й у ковалів та стельмахів побільшало помічників, що прибилися сюди з чужих місць.

Проте коли нападники закричали, ми одразу ж переконались, що маємо справу з жителями містечка, передусім з місцевою молоддю. Навіть більше: у юрбі, що накинулася на наш дім, як пірати на корабель, напевне були й діти — ми не забарилися впізнати в загальному хорі їхні пискляві голоски.

— Ну ось, маєте!.. — вигукнув батько.

А Міллі спитала впівголоса:

— Що ж це означає?

Нараз голоси біля брами й ґратчастої огорожі затихли, потім так само раптово ущух гамір під вікном. На дорозі хтось ще двічі свиснув. Крики тих, хто виліз на погреб, і тих, хто наступав із садка, почали стихати, потім зовсім припинилися; ми почули, як уся юрба кинулась утікати й помчала попід стіною нашої їдальні — глибокий сніг глушив їхнє тупотіння.

Мабуть, хтось їх сполохнув. Вони гадали, що о цій пізній порі, коли все містечко спить, їм безперешкодно вдасться напасти на наш дім, що самотою стоїть у передмісті. Але хтось поламав їм цей план воєнних дій.

Тільки-по ми отямились — наступ пройшов несподівано, за всіма правилами воєнного мистецтва! — й збиралися вийти на подвір'я, як з-за хвіртки пролунав знайомий голос:

— Пане Серель! Пане Серель!

То кричав пан Паск'є, тутешній різник. Огрядний низенький чолов'яга витер на порозі дерев'яні черевики, обтрусив запорошену снігом куценьку блузу й увійшов. Він мав лукавий і водночас розгублений вигляд людини, котра щойно розгадала якусь досить загадкову справу.

— Вийшов я на подвір'я, те, що збоку Чотирьох доріг. Зібрався зачинити козенят у хліві. І раптом бачу: стоять на снігу двоє високих хлопців, стоять ніби на чатах або підстерігають когось. Біля хреста стоять. Підходжу ближче. Зненацька вони зриваються з місця й мчать просто до вашого будинку. Он воно що! Я, не вагаючись, узяв ліхтар і сказав собі: «Піду розповім усе панові Серелю!..»

І він знову починає спочатку:

— Вийшов я на своє заднє подвір'я…

На цих словах панові Паск'є пропонують чарку настоянки, від якої він не відмовляється, а тоді випитують деталі, яких він не знає.

Пан Паск'є нічого не помітив, коли йшов до нас. Юрба нападників, попереджена двома вартовими, одразу ж розбіглася. Що ж до того, хто ці вартові…

— Може, це ті волоцюги, — робить він припущення. — Уже скоро місяць, як вони стовбичать на майдані, чекаючи гарної погоди, щоб зіграти свою комедію. Тож вони, певне, не від того, щоб зробити якусь капость.

Зі слів пана Паск'є ми нічого не могли зрозуміти; розгублені, ми стояли довкола нього, а він присьорбував настоянку і, розмахуючи руками, знову й знову розповідав нам свою пригоду.

Мольн, що досі уважно слухав цю розповідь, підняв з підлоги різників ліхтар і рішуче мовив:

— Треба піти подивитися!

Він відчинив двері й вийшов, і ми — пан Серель, пан Паск'є і я — рушили слідом за ним.

Міллі вже заспокоїлася — нападники розбіглися, до того ж вона, як і всі люди, що полюбляють порядок, не відзначалася цікавістю. Вона сказала:

— Йдіть, коли вам хочеться. Тільки замкніть двері й візьміть з собою ключ. А я лягаю спати. Лампу я не гаситиму.

Розділ другий МИ ПОТРАПЛЯЄМО В ЗАСІДКУ

Ми йшли по снігу в глибокій тиші. Мольн ступав попереду, від його захищеного сіткою ліхтаря віялом розходилось проміння. Тільки-по ми вийшли за браму, як із-за муніципальної вагівниці, що стояла під нашим парканом, вистрибнули, наче наполохані куріпки, двоє в каптурах. Вони викрикнули кілька слів, хихикаючи; я так і не збагнув, звучав у цих словах глум, чи запал затіяної ними дивної гри, чи просто нервове збудження й страх, що їх можуть наздогнати.

Мольн поставив ліхтар на сніг і гукнув:

— За мною, Франсуа!

Покинувши своїх супутників, чий вік не дозволяв їм узяти участь у таких перегонах, ми з Мольном кинулись услід за двома тінями, що трохи пробігли по дорозі на В'єй-Планш, обігнули долішню частину містечка й помчали по вулиці, яка піднімалася до церкви. Вони бігли розмірено й неквапливо, тож нам неважко було гнатися за ними. Вони перетнули церковну вулицю, де вже все спало, і, обминувши кладовище, подалися в лабіринт провулків та глухих закутків.

У цьому кварталі мешкали поденники, швачки й ткачі, він називався Зазубень. Ми знали його поганенько й ніколи не ходили сюди вночі. Це місце й удень було безлюдне, — поденники були на роботі, ткачі сиділи в своїх майстернях, — а тепер, у нічній тиші, воно здавалося зовсім покинутим і пустельним. Тут було ще тихіше, ніж у інших кварталах містечка. І ми не могли важити на чиюсь допомогу.

Я знав тільки одну дорогу серед усіх цих недбало розкиданих будиночків — ту, що вела до дому швачки на прізвисько Німа. Спершу треба було спуститися по крутосхилу, подекуди вибрукованому кам'яними плитами, після двох-трьох поворотів пройти між малими подвір'ями ткачів і занедбаними стайнями, а далі вийти на широку глуху вуличку, що впиралася в паркан давно закинутої ферми. Я приходив до Німої з матір'ю, і, поки вони перемовлялися, жестикулюючи пальцями, — з вуст сердешної каліки лише час від часу зривалися незрозумілі звуки, — дивився у вікно на високі стіни ферми, останньої споруди з цього боку передмістя, на зачинену браму й порожне, подвір'я, де не видно було жодного оберемка соломи й куди тепер ніхто не заходив.

Саме по цій дорозі й побігли обидва незнайомці. Ми боялися, що втратимо їх з поля зору, але, на превеликий мій подив, ми щоразу добігали до наступного рогу, перш ніж вони встигали зникнути за ним. Я кажу «на превеликий мій подив», бо всі ці вулички були дуже короткі й ми давно загубили б утікачів, якби вони на поворотах навмисне не сповільняли бігу.

Зрештою вони, не вагаючись, звернули на вуличку, що вела до Німої, і я крикнув Мольнові:

— Ну, тепер вони в наших руках: там немає виходу!

Правду кажучи, це ми були в їхніх руках… Вони завели нас туди, куди їм треба було. Добігши до муру, незнайомці обернулися до нас обличчям, і один з них свиснув тим самим свистом, який ми вже двічі чули цього вечора.

Тієї ж миті із десяток хлопчаків вибігли на вуличку з подвір'я покинутої ферми, де вони, судячи з усього, чатували на нас. Усі були в каптурах і з замотаними шарфами обличчями…

Ми наперед здогадувалися, хто це, але твердо вирішили нічого не казати панові Серелю, бо наші справи його не обходили. Тут були Делаж, Деиі, Жірода та вся їхня ватага. Зчинилася бійка, і ми одразу ж упізнали їх по хватках та уривчастих криках. Але Мольна непокоїла й навіть, здавалося, лякала не бійка, а інше: у ватазі був хтось нам незнайомий, він, мабуть, і був верховода…

Сам він не чіпав Мольна, тільки дивився на своїх солдатів, яким було нелегко: застрягаючи в снігу, вони оскаженіло накидалися на мого товариша, той важко дихав, але вже встиг пошматувати на них одяг. Двоє з них узялися за мене й лише насилу здолали, бо я відбивався, як сатана. Я опинився в снігу на колінах, вони скрутили мені руки за спиною, і я дивився на поле битви з великою цікавістю, а водночас і з страхом.

Мольн відбивався від чотирьох хлопчаків, що вчепилися в його блузу, різко розвернувшись і пожбуривши їх у сніг… А верховода й далі стояв собі на місці й спостерігав за бійкою, час від часу чітким голосом підказуючи:

— Вперед… Сміливіше… Ану ще раз… Go on, my boys…[5]

І справді, це був верховода!.. Звідки він узявся? Як йому вдалося втягти їх у бійку? Ось що лишалося для нас загадкою. Незнайомець теж замотав обличчя шарфом, та коли Мольн вивільнився від своїх противників і підійшов до нього з погрозливим виглядом, той, відчувши небезпеку й бажаючи краще роздивитися обстановку, різко крутнувся, і ми побачили смужку білої матерії, якою була перев'язана його голова.

Я крикнув Мольнові:

— Стережись! Ззаду ще один!

Але мій товариш не встиг повернутися, як з-за огорожі, до котрої він стояв спиною, вигулькнув, мовби вирісши з-під землі, довготелесий парубійко і, спритно накинувши шарф на шию Огюстенові, перекинув його горілиць. Четверо противників Мольна, яких він щойно пожбурив у сніг, знову накинулись на нього, скрутили йому руки мотузком, а ноги шарфом, і молодий верховода з перев'язаною головою почав обшукувати його кишені… Той, що з'явився тут останнім і взяв у зашморг Мольна, засвітив свічку, затуляючи її долонею від вітру, а верховода дістав з кишені мого товариша напери й роздивлявся кожен з них при світлі цього недопалка. Нарешті він розгорнув ту саму всіяну позначками саморобну карту, над якою працював Мольн після свого повернення, і радісно крикнув:

— Цього разу він нам попався! Ось план! Ось путівник! Тепер побачимо, чи цей пан і справді побував там, де я думаю…

Його посіпака загасив свічку. Кожен з них підбирав зі снігу хто кашкет, хто пасок. І всі зникли в темряві так само швидко, як і з'явилися.

— Він далеко не зайде за цим планом, — сказав Мольн, підводячись зі снігу.

І ми повільно пішли, бо Мольн трохи накульгував. Неподалік від церкви зустріли пана Сереля та дядечка Паск'є.

— Ви когось бачили? — спитали вони. — Ми теж ні…

Завдяки темряві вони нічого по помітили. Різник покинув нас, і пан Серель поквапився додому спати.

А ми з Мольном, повернувшись до своєї кімнати, ще довго сиділи при світлі лампи, яку залишила Міллі, сяк-так латали порвані блузи й, наче двоє товаришів по зброї ввечері після програного бою, пошепки обговорювали чудернацьку подію…

Розділ третій МАНДРІВНИЙ АКТОР У ШКОЛІ

Наступного ранку ми почували себе погано. До школи примчали о пів на десяту, і саме тієї миті, коли пан Серель уже подав знак заходити в клас, засапавшись, стали в стрій. Через запізнення ми зайняли перші-ліпші місця, хоч звичайно Великий Мольн ставав на чолі цієї довгої вервечки навантажених книжками, зошитами та ручками школярів, яким пан Серель улаштовував прискіпливий огляд.

Я здивувався з того, як поквапливо звільнили нам хлопці місця в самій середині рядів. Поки пан Серель, затримуючи на кілька секунд початок уроків, озирав книжки та зошити Великого Мольна, я з цікавістю крутив головою то ліворуч, то праворуч, роздивляючись обличчя наших учорашніх ворогів.

Я одразу помітив того, про кого весь час думав і кого я не сподівався тут побачити. Він стояв на звичному місці Мольна поперед усіх, поклавши ногу на кам'яну приступку й прихилившись плечем із сумкою, що висіла в нього за спиною, до одвірка. Його тонке, вельми бліде, подекуди всіяне ластовинням обличчя було трохи нахилене й обернене до нас, воно виражало цікавість, змішану з деякою зневагою. Голова в нього була перев'язана полотняним бинтом. Я впізнав верховоду вчорашньої ватаги, юного мандрівного актора, що поцупив у нас карту минулої ночі.

Ми зайшли до класу й повсідалися на свої місця. Новачок сів біля стовпа, на лівому краєчку довгої лави, на якій першим праворуч був Мольн. Жірода, Делаж і трос інших учнів, що сиділи на тій самій лаві, потіснилися, звільнивши новачкові місце, — так, наче заздалегідь про все домовились…

Траплялося й раніше, що взимку до нас ненадовго забредали випадкові учні: човнярі, які застрягли через несподівані морози, мандрівні підмайстри, подорожні, затримані снігопадом. Вони лишалися в школі два-три дні, інколи місяць, але рідко коли більше… На першому уроці вони привертали до себе загальну увагу, але невдовзі їх уже не помічали і вони розчинялися в юрбі звичайних учнів.

Але цього новачка годі було легко забути. Я й досі згадую цю незвичайну істоту й увесь дивний скарб, який він приніс у сумці за спиною. Передусім це були ручки «з краєвидами», — він дістав їх, щоб писати диктант. У них були малесенькі вічка, заглянувши в які можна було побачити досить невиразне й грубо виконане зображення базиліки Лурда або якоїсь іншої, невідомої нам споруди. Він вибрав собі одну з цих ручок, а решта одразу ж пішла з рук у руки по класу. Потім новачок добув китайський пенал з циркулем та іншим цікавим приладдям, яке теж помандрувало уздовж лівої лави, потайки переходячи від учня до учня й тихо ковзаючи під зошитами, щоб пан Серель нічого не помітив.

Відтак з'явилися книжки, новісінькі, знайомі мені лише за назвами, які я так побожно читав на звороті обкладинок книжок нашої бібліотеки: «Земля дроздів», «Скеля чайок», «Мій друг Бенуа»… Школярі розіклали на колінах невідомо звідки добуті, може, просто вкрадені томи й гортали їх однією рукою, а другою писали водночас диктант. Деякі крутили під партами циркулями. Інші ловили момент, коли пан Серель, ідучи від кафедри до вікна й диктуючи, повертався до класу спиною, заплющували одне око й другим намагалися розгледіти синьо-зелений, вкритий тріщинами собор Паризької богоматері. А дивний учень з ручкою в руці, вирізняючись своїм тонким профілем на тлі стовпа, весело підморгував, задоволений усією цією таємною грою, що зав'язалася довкола нього.

Але поступово клас занепокоївся: кожен предмет, що передавався з рук у руки, доходив до Великого Мольна, і той, не дивлячись на них, з виглядом цілковитої зневаги, складав їх біля себе. Незабаром біля нього лежало багато рівно розкладених різнобарвних предметів, наче біля ніг жінки, яка представляє на алегоричних картинах Науку. Пан Серель неодмінно побачить цю чудернацьку виставку й помітить, як у класі вовтузяться учні. Тож він напевне влаштує допит про події минулої ночі. Присутність мандрівного актора тільки полегшить цю справу.

І справді, пан Серель невдовзі зупинився перед Великим Мольном.

— Чиє це все? — здивовано спитав він, показуючи на «це все» корінцем книжки, в якій він заклав указівним пальцем потрібну сторінку.

— А я не знаю, — відповів Мольн похмуро, не підводячи голови.

Тоді озвався новачок:

— Це моє, — сказав він.

І одразу ж додав з широким, вишуканим жестом молодого вельможі, перед яким не встояло серце старого вчителя: — Але якщо ви, пане, бажаєте подивитися, то я надаю це у ваше розпорядження.

Тоді вмить, мовби побоюючись зіпсувати нові взаємини, які щойно виникли на наших очах, увесь клас з цікавістю обступив пана Сереля, що нахилив над цим скарбом свою кучеряву, вже трохи облисілу голову, й молодого блідого новачка, який спокійно, з переможним виглядом робив необхідні пояснення. А Великий Мольн мовчки сидів на своїй лазі, супив брови, втуплювався в чернетку й розв'язував якусь складну задачку.

За цими розглядинами нас і застала «чвертка години». Диктант ми не докінчили, в класі панував безлад. Власне, перерва тривала з самого ранку.

Коли о пів на одинадцяту ми вбігли на похмуре й брудне подвір'я, то враз помітили, що верховодить повий ватажок.

З усіх розваг, які він запровадив у нас того ранку, я запам'ятав лише одну иайкривавішу: це був своєрідний рицарський турнір, у якому кіньми виступали старшокласники, а вершниками — молодші школярі, що видиралися їм на плечі.

Поділившись на два гурти й рухаючись з протилежних кінців подвір'я, вони накидалися одні на одних і намагались дужим ударом збити з ніг противника; вершники, використовуючи шарфи як ласо й виставивши вперед руки, мов списи, вибивали один одного з сідла. Подеколи вершник, ухиляючись від удару, втрачав рівновагу, падав у болото й опинявся під копитами свого коня. Декому, кого наполовину вибивали із сідла, щастило схопитися за ноги свого коші й знову видертися на нього. Стрункий вершник з перев'язаною головою, осідлавши рудого клаповухого довганя Делажа, заохочував до бою обидва війська, що воювали між собою, з гучним реготом спритно правуючи своїм конем.

Огюстен стояв у дверях школи й похмуро дивився на цю гру. Я в нерішучості стовбичив біля нього.

— Ну й хитрун! — процідив крізь зуби Мольн. — Прийшов сюди з самого ранку — це єдиний для нього спосіб залишитися поза підозрою. І пан Серель упіймався на гачок!

Він іще довго стояв так, підставивши вітрові свою пострижену голову й щось буркочучи на адресу цього штукаря, який так спритно примусив наших хлопчаків стусати один одного, — тих самих хлопчаків, чиїм ватажком ще недавно був Мольн. І я, за вдачею сумирний хлопчина, цілком згоджувався зі своїм товаришем.

Школярі, скориставшись з відсутності вчителя, вели бої в усіх кутках подвір'я; найменшенькі теж вилазили одні на одних, потім щодуху мчали по подвір'ю і, не чекаючи удару супротивника, летіли стрімголов у грязюку… Незабаром усі збилися у величезний вируючий гурт, у якому зрідка миготіла біла пов'язка нового верховоди.

Тоді Великий Мольн не витримав. Він нахилив голову, поклав руки собі на стегна й крикнув мені:

— Ходімо, Франсуа!

Його несподіване рішення захопило мене зненацька, але я, не вагаючись, поліз йому на плечі; за мить ми вже були всередині гурту, а бійці розгублено розбігалися, вигукуючи:

— Ось і Мольн! Ось і Великий Мольн!

Опинившись у оточенні небагатьох тих, хто не хотів покидати гри, Мольн закружляв на місці, промовляючи мені:

— Витягни руки! Хапай їх, як я хапав їх минулої ночі!

І я, захмелівши від бійки й бувши певен у перемозі, хапав хлопчиків то з одного боку, то з іншого, а вони відбивались, намагалися втриматися на плечах старшокласників, та все одно летіли на землю. Якось умить усі попадали долі, тільки новачок і далі сидів верхи на Делажі; але тому не дуже хотілося битись із Огюстеном; він різко випростався й скинув із себе блідого вершинка.

Поклавши руки на плече Делажа, мовби військовий командир, який тримає за вуздечку свого коня, юнак із білою пов'язкою поглянув на Великого Мольна трохи боязко і з щирим захопленням.

— Ну й здорово! — сказав він.

Але задзвонив дзвоник, і учні, що з'юрмилися довкола нас, сподіваючись побачити цікаву сцену, побігли до класу. Мольн, роздосадувавшись, що не скинув свого ворога на землю, відвернувся від нього й сердито сказав:

— Поквитаємося іншого разу!

До самого полудня заняття проходили так, ніби завтра мали початися канікули: уроки переривалися жвавими розмовами, і юний мандрівний актор перебував у центрі загальної уваги.

Він пояснював, що через холод їм довелося зупинитися на міському майдані, навіть не думаючи більше влаштовувати вечірніх вистав: на них однаково ніхто не прийшов би; тож він вирішив походити до школи, щоб чимось заповнити день, а його товариш у цей час доглядатиме папуг та дресировану козу. Потім він розповів, як вони подорожували по довколишній місцевості, як дірявий цинковий дашок фургона потік, коли йшов дощ, і як їм раз по раз доводилося стрибати на дорогу й штовхати фургон. Учні із задніх парт повставали зі своїх місць і підійшли ближче, щоб почути його розповідь. Ті, кого не зворушувала ця романтика, користалися з нагоди й грілися біля грубки. Та навіть у них зрештою прокидалася цікавість, і вони чимраз ближче підступали до гомінкого гурту, прислухаючись, але не відриваючи руки від грубки, щоб не втратити свого місця.

— А з чого ви живете? — спитав пан Серель, який слухав розповідь юнака з притаманною йому майже дитячою цікавістю й ставив безліч запитань.

Той помовчав з хвилину, так наче досі йому не випадало замислюватися над цим.

— Гадаю, на ті гроші, що їх ми заробили минулої осені. Господарство в нас веде Ганаш.

Ніхто не спитав, хто такий Ганаш. Але я згадав довготелесого незнайомця, який учорашнього вечора по-зрадницькому напав ззаду на Мольна й звалив його на землю…

Розділ четвертий, У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗАГАДКОВИЙ МАЄТОК

Пополудні уроки й далі складалися з самих розваг, у класі панували той самий рейвах, та сама метушня. Мандрівний актор приніс іще цілу купу цінних речей, мушель, ігор, пісень і навіть мавпочку, яка глухо шкряботіла в його сумці… Пан Серель мусив щоразу переривати пояснення й дивитися, що іще вийняв зі своєї торби цей хитрун. До четвертої годили тільки Мольн виконав усі завдання.

Учні не дуже квапилися виходити з класу. Здавалося, тепер зникла різниця між годинами уроків та перервами, яка робить шкільне життя таким розміреним і простим, як зміна дня і ночі. Ми навіть забули, що близько четвертої, як це вже в нас повелося, маємо назвати панові Серелю імена двох чергових, котрі залишаться після уроків і приберуть у класі. Досі ми жодного разу не пропускали цієї пагоди, бо так можна було поквапити вчителя, нагадати йому, що урок закінчується.

Сталося так, що цього дня мав чергувати Великий Мольн, і йде вранці, розмовляючи з мандрівним актором, я попередив його, що в нас завжди другим черговим призначають новачка.

Мольн з'їв скибку хліба й одразу ж повернувся до класу. Що ж до мандрівного актора, то його довелося чекати довгенько, він прибіг аж тоді, коли надворі вже сутеніло…

— Залишишся в класі, — сказав мені мій товариш, — я триматиму його, а ти відбереш у нього план, який він украв у мене.

Я сидів з книжкою в руках за столиком біля вікна, намагаючись читати при останніх відблисках гаснучого дня, а вони пересували парти — Великий Мольн, мовчазний і з суворим виразом обличчя, в чорній блузі, застебнутій ззаду на три ґудзики й підперезаній паском, і мандрівний актор, тендітний, нервовий, з перев'язаною головою, схожий на пораненого солдата. Він був у старому пальті, подекуди порваному, чого я не помітив удень. Сповнений якоїсь дикої запопадливості, він з шаленою рвучкістю піднімав і штовхав парти, ледь помітно всміхаючись. Можна було подумати, що він грає в якусь незвичайну гру, що її суть розуміє тільки він.

Поступово вони дійшли до найтемнішого кутка класу, де стояла остання парта.

Тут Мольн і міг би звалити свого супротивника, і ніхто нічого не помітив би у вікно, ніхто нічого не почув би з подвір'я. Я не розумів, чому Огюстен знехтував таку прекрасну нагоду. Адже коли мандрівний актор повернеться до дверей, він під тим приводом, що робота вже закінчена, може будь-якої миті накивати п'ятами, і ми більше його не побачимо. Тоді план і всі відомості, які Мольн так старанно розшукував, співставляв так довго й з такими труднощами збирав, назавжди будуть для нас утрачені…

Щомиті я чекав від свого товариша знаку, руху, які дали б мені зрозуміти, що починається бійка, але Мольн і оком не змигнув. Лише час від часу запитально позирав на пов'язку мандрівного актора, яка в сутіні здавалася вкритою великими чорними плямами.

Зрештою вони поставили на місце останню парту, і між ними нічого не сталося.

Та саме тоді, коли обидва вони підійшли до дверей і наготувалися підмести підлогу біля порога, Мольн понурив голову і, не дивлячись на нашого супротивника, сказав упівголоса:

— Ваша пов'язка закривавлена, й одяг на вас порваний. Той подивився на Мольна, не так здивований, як глибоко розчулений його словами.

— Вони намагалися відібрати в мене ваш план, — відповів він, — щойно, тут, на майдані. Дізнавшись, що я йду сюди прибирати в класі, вони зрозуміли, що я збираюсь помиритися з вами. І збунтувалися. Але я не віддав їм плану, — докинув актор з гордістю, простягаючи Мольнові складений аркуш.

Мольн повільно повернувся до мене.

— Чув? — сказав він. — Він бився за нас, його поранили, а ми готували йому пастку!

Потім він перейшов на звичне для сент-агатських школярів «ти», сказавши:

— Ти справжній товариш, — і подав йому руку.

Актор схопив її і якусь мить стояв мовчки, хвилюючись, мовби не міг вимовити ні слова… Та незабаром з великою цікавістю сказав:

— Отже, ви готували мені пустку? Сміх та й годі! Я здогадався про це й подумав: ото здивуються вони, коли відберуть у мене план і побачать, що я доповнив його.

— Доповнив?

— О, перепрошую… Доповнив, але не до кінця…

Раптом він змінив тон і, підійшовши до нас упритул, мовив повільно й серйозно:

— Огюстене, тепер я можу сказати вам, що я теж був там, де побували ви. Я був на тому дивному святі. Коли учні розповіли мені про вашу таємничу пригоду, и одразу ж подумав, що йдеться про Загублений Маєток. Бажаючи пересвідчитись у цьому, я викрав у вас карту… Але я теж не знаю, як називається той замок, я не зміг би туди дістатися знову; я точно не знаю дороги, що веде туди.

З яким хвилюванням, з якою палкою цікавістю, з яким почуттям дружби слухали ми юнака! Мольн засипав його запитаннями… Нам здавалося, що, коли ми настирливіше наполягатимемо, юний актор зуміє розповісти навіть те, чого він, за його словами, сам не знає…

— Самі побачите, самі побачите, — відповідав він з деякою досадою й ніяковістю. — Я вніс у ваш план кілька доповнень, котрих вам бракувало… Ось і все, що я міг зробити.

Побачивши, що ми сповнені захоплення й ентузіазму, наш повий друг сказав зі смутком і гордістю:

— О, мушу вас попередити — я не схожий на своїх ровесників… Три місяці тому я хотів пустити собі кулю в голову. Ось чому я ходжу з пов'язкою, як ополченець сімдесятого року…

— А сьогодні, під час бійки, рана відкрилася… — співчутливо мовив Мольн.

Але той, не звертаючи уваги на Мольнові слова, вів далі трохи награно:

— Мені хотілося померти. А що зробити це не вдалося, то я тепер живу заради розваги, як дитина, як волоцюга. Я все покинув. У мене більше нема ні батька, ні сестри, ні дому, ні коханої…

Нікого, крім товаришів по іграх.

— Ці товариші вже встигли вас зрадити, — сказав я.

— Еге ж, — відповів він жваво. — Але в усьому винен Делаж. Він здогадався, що я збираюся помиритися з вами. Вся ватага була в моїх руках, а він її розвалив. Ви самі бачили, як організовано пройшла вчорашня атака! Від самого свого дитинства я не домагався такого успіху…

Він замислився на хвилину й додав, мовби бажаючи розвіяти наші сумніви:

— Я прийшов до вас, бо, як помітив сьогодні вранці, з вами куди цікавіше мати справу, піж з усією цією ватагою. Найнеприємніший у ній Делаж. Йому якихось сімнадцять років, а він вдає із себе дорослого чоловіка! Бридко на нього дивитися! Як ви гадаєте, він ще попадеться нам у руки?

— Звісно, — відповів Мольн. — А ви що довго будете в нас?

— Не знаю. Мені б хотілося побути якомога довше. Я зовсім самотній. У мене нема нікого, крім Ганаша…

Від колишнього його грайливого тону не лишилося нічого. На якусь мить хлопця, мабуть, охопив той незборимий розпач, що не так давно штовхнув його на спробу самогубства…

— Будьте моїми друзями, — сказав він несподівано. — Бачите: я знав вашу таємницю й відстояв її від усіх. Я зможу навести вас на втрачений слід…

І додав майже врочисто:

— Будьте моїми друзями й того дня, коли я знову опинюсь на краю пекла, як це вже колись зі мною сталося… Присягніться, що ви відзоветеся, коли я вас покличу, коли я вас покличу ось так (і він дивно закричав: «у-у-у!»). Ви, Мольн, присягніться перший!

І ми присягнулися: адже ми були ще дітьми, і все те, що здавалось нам урочистим, особливо захоплювало нас.

— А я скажу вам поки що єдине. Я зможу назвати будинок у Парижі, де дівчина із замку звичайно проводить Великдень і зелені свята, крім того, весь червень і частину зими.

Цієї миті у вечірній тиші почувся незнайомий голос: хтось кілька разів крикнув біля брами. Ми зрозуміли, що це Ганаш, він не наважувався увійти на подвір'я або не знав, як це зробити. Він кричав настирливо й тривожно, то дужо голосно, то зовсім тихо:

— Уу-у! Уу-у!

— Кажіть! Кажіть швидше! — вигукнув Мольн.

Юний актор здригнувся й почав поправляти на собі одяг, збираючись покинути нас.

Він назвав нам паризьку адресу, і ми впівголоса повторили її. Ми страшенно розхвилювалися, а він побіг у темряву до свого товариша, що чекав на нього біля брами.

Розділ п'ятий ЧОЛОВІК У МОТУЗЯНИХ ЧЕРЕВИКАХ

Тієї самої ночі, біля третьої запівніч, вдова Делаж, господиня заїзду, що стояв у центрі містечка, встала, щоб розпалити піч. Її швагер Дюма, який жив у її будинку, мав намір поїхати в справах о четвертій ранку, і бідолашна жінка, чия правиця була скалічена давніми опіками, метушилася в темній кухні, готуючи каву. Було холодно. Вола накинула на свою кофту стару хустку, потім із свічкою в одній руці, піднявши скаліченою рукою фартух і затуливши ним полум'я від вітру, перетнула подвір'я, завалене порожніми пляшками та ящиками з-під мила, й відчинила двері дровітні, яка правила водночас і за курник, щоб назбирати трісок. Та тільки-но вона відхилила двері, як хтось вигулькнув з темної глибини дровітні й замашним ударом кашкета, що аж засвистів, розтинаючи повітря, збив з ніг добру жінку й кинувся втікати, перелякавши курей і півнів, що зняли неймовірне кудкудакання.

У своєму мішку злодій забрав, — удова Делаж помітила це трохи згодом, коли отямилася, — з десяток її найкращих курчат.

Почувши невістчин крик, прибіг Дюма. Він дійшов висновку, що злодій проник на подвір'я, відімкнувши відмичкою колодку, яка висіла на брамі, і втік через ту саму браму, не зачинивши її за собою. Дюма звик мати справу з браконьєрами та розбишаками, тож одразу засвітив ліхтар від своєї брички і, тримаючи його в одній руці, а в другу схопивши рушницю, побіг по слідах курокрада, досить невиразних: певне, той був у мотузяних черевиках. Сліди привели його на лагарську дорогу, де загубилися під огорожею одного пастівника. Дюма довелося припинити пошуки, він підвів голову, зупинився… І почув удалині, на дорозі, гуркіт воза, який мчав щодуху, віддаляючись від нього.

Син удови, Жасмон Делаж, теж устав, швидко накинув на плечі плащ із каптуром, вибіг з дому в пантофлях і оглянув довколишні вулиці. Все містечко спало, поринувши в ту непроглядну темряву, в ту глибоку тишу, що бувають перед першими зблисками світанку.

Дійшовши до площі Чотирьох доріг, Делаж так само, як і його дядько, почув десь далеко, на Ріодському пагорбі, гуркіт воза й шалений тупіт кінських копит. Хлопець хитрий і хвастливий, він казав, нестерпно гаркавлячи, як ото гаркавлять жителі передмістя Монлюсона:

— Що ж, може, ці й дременули до Ла-Гара, але хто сказав, що я не заскочу інших, коли понишпорю з іншого боку містечка.

І Делаж пішов у бік церкви, що дрімала в пічній тиші. У фургоні мандрівних акторів на майдані горіло світло. Певне, хтось захворів. Він збирався підійти ближче й спитати, що сталося, але цієї миті із Зазубця вийшов якийсь чоловік, узутий у мотузяні черевики, і, не помічаючи Делажа, побіг до фургона…

Делаж одразу впізнав Ганаша, вийшов на освітлене місце й спитав упівголоса:

— Ну, що сталося?

Галаш зупинився, він був розгублений, розкуйовджений, беззубий, захеканий, жалюгідна гримаса на його обличчі виражала знесилення й страх.

— Мій товариш занедужав, — відповів він, — Учора ввечері побився, і в нього знову відкрилася давня рана… Я ходив по сестру-жалібницю.

І справді, коли Жасмен Делаж, вельми заінтригований, повертався додому спати, він зустрів черницю, що поспішала на майдан.

Уранці чимало жителів Сент-Агата повиходили на поріг своїх будинків з розпухлими від безсонної ночі очима й стомленими обличчями. Чутки поширилися дуже швидко, і все містечко було обурене.

З'ясувалося, що біля будинку Жірода десь о другій запівніч зупинилася двоколка, й чути було, як її квапливо навантажували якимись мішками, що м'яко лягали на купу. В будинку були тільки дві жінки, і вони так перелякалися, що навіть не могли поворухнутись. Коли розвиднилось, вони відчинили пташник і зрозуміли, що то були не мішки, а кролики й свійська птиця… На першій перерві Міллі знайшла біля дверей пральні безліч напівобгорілих сірників. Мабуть, злодії не знали розташування нашого будинку й не змогли зайти до нього… В Перре, в Бужардона й у Клемаиа зникли свині; спершу думали, що їх теж украли, але потім виявилося, що свині розбрелися по сусідніх городах й мирно поїдали салату. Певне, вони скористалися з нагоди й через відчинену браму вирушили на нічну прогулянку… Майже в усіх покрали свійську птицю, але цим діло не скінчилося. Щоправда, пані Піньйо, пекарка, яка не мала курей, цілий день кричала, що в неї вкрали праник і фунт синьки, але цей факт залишився недоведеним і в протокол його не внесли…

Балачки точилися цілий ранок, жителі містечка були розгублені й налякані. Жасмен Делаж розповів у школі про свою нічну пригоду.

— Так, це спритники, — сказав він. — Але якщо хоч один з них попадеться моєму дядькові, то, будьте певні, він його вколошкає, як кролика!

І, дивлячись на кас, додав:

— Ганаш має щастя, що дядько не зустрів його: він неодмінно застрелив би комедіанта. Всі вони однакові, каже він, і Десень так само вважає.

Але нікому й на думку не спало в чомусь підозрювати нових друзів. Тільки наступного дня Делаж розповів дядькові, що Ганаш, як і злодій, був узутий у мотузяні черевики. Вони зійшлися на тому, що слід було б розповісти про це в жандармерії. І вони потайки вирішили при першій-ліпшій пагоді поїхати до головного міста кантону й попередити жандармського начальника про крадіжки.

У наступні дні юний мандрівний актор, у якого відкрилася давня рана, не приходив до школи.

Вечорами ми простували на церковний майдан і тупцяли довкола фургона, дивлячись на світло лампи, що горіла за червоною завісою. Сповнені тривоги й украй збуджені, ми стояли на майдані й не наважувалися підійти до жалюгідної хури, що здавалася нам таємничим місточком, порогом країни, до якої ми не знали дороги.

Розділ шостий СУПЕРЕЧКА ЗА ЛАШТУНКАМИ

За клопотами та хвилюваннями ми й не помітили, як настав березень і повіяли теплі вітри. Але на третій день після цієї лихої пригоди я вийшов уранці на шкільне подвір'я й раптом зрозумів: прийшла весна. З-за муру, що оточував подвір'я, цідився ніжний, мов літепло, вітерець, тихий дощ скупав уночі листя півоній, із садка віяло міцним запахом скопаної землі, а на дереві біля вікна наспівувала весняну мелодію якась пташина…

На першій же перерві Мольн заговорив про те, що треба було б якнайшвидше перевірити, чи правильний маршрут, у який вніс поправки наш повий друг. Довелося довго переконувати Мольна, що слід зачекати, поки ми знову не побачимося з нашим другом, поки не настане справді гарна погода… поки в Сснт-Агаті не зацвітуть усі сливи. Ми стояли простоволосі, прихилившись до невисокого муру, що відгороджував садок від провулка, й устромивши руки в кишені, — а вітер то обдавав нас холодом, ми здригалися, то огортав хвилею тепла, розбуджуючи глибоке, ні з чим незрівняне захоплення. Ох, брате мій, товаришу й супутнику, як ми тоді були певні, що щастя зовсім недалеко, варто тільки вирушити в дорогу — і ми його досягнемо!..

О пів на першу, під час обіду, ми почули, як на площі Чотирьох доріг загримотів барабан. Ми вмить опинилися біля хвіртки, забувши залишити на столі свої серветки. Це Гайані оголошував, що о восьмій вечора, в разі гарної погоди, на майдані біля церкви відбудеться велика вистава. Про всяк випадок буде натягнуто навіс, «щоб уберегти публіку від дощу». Далі Ганаш довго перелічував різні атракціони, але вітер доносив до нас далеко по всі слова, тож ми лише зрозуміли, що йшлося про «пантоміму… пісні… кінні змагання»; щоразу коли Гайані називав номер програми, гримотів барабан.

А коли ми вечеряли, цей величезний барабан, що оголошував про початок вистави, вдарив під нашими вікнами, аж затремтіли шибки. Незабаром гомінкі гурти жителів передмістя посунули на церковний майдан. А ми з Мольном, змушені сидіти за вечерею, нетерпляче тупотіли ногами.

Нарешті десь близько дев'ятої ми почули шерхіт кроків і приглушений сміх біля хвіртки — це прийшли по нас учительки. В цілковитій темряві ми гуртом подалися до місця вистави. Ще здалеку нам упало в око, що стіна церкви освітлена, мовби на майдані горить багаття. Біля входу під навіс погойдувалися на вітрі запалені олійні ліхтарі…

Всередині, наче в цирку, були розставлені амфітеатром лави. Пан Серель, вчительки й ми з Мольном посідали на лави в самісінькому низу. В мене й досі перед очима ця «зала», вельми тісна, схожа на справжній цирк, з великими темними полотнищами Замість стіп, ущерть наповнена публікою, серед якої були містечкова пекарка, ковалі, дами, хлопчики, селяни та багато інших людей.

Вистава вже почалася. На арені виступала дресирована кізонька; вона чемно клала свої ніжки на чотири склянки, потім — на дві, відтак — на одну-однісіньку. Ганаш пошепки щось казав їй, легенько торкаючись її паличкою й з тривогою позираючи на глядачів; рот у нього був розтулений, очі мертвотні.

Біля двох інших олійних ліхтарів, там, де арена з'єднувалася з фургоном, сидів на табуреті вдягнений у тонке чорне трико, з перев'язаною головою наш друг і вів гру.

Щойно ми посідали, як на арену вибіг поні в гарній збруї, і поранений хлопець примусив його пробігти кілька кругів; щоразу, коли від поні він вимагав показати, хто з присутніх у залі найлюб'язніший і найхоробріший, тварина зупинялася біля мене або біля Мольна. Та коли треба було знайти найфальшивішу, найскупішу або «найзакоханішу» особу, поні щоразу зупинявся біля пані Піньйо. І довкола неї здіймалися сміх, галас, гелгіт, наче в зграї гусей, за якими женеться спанієль…

В антракті наш друг підійшов до пана Сереля й заговорив з ним; учитель, мабуть, не відчув би більшої гордості, коли б перед ним опинився сам Тальма або Леотар[6], а ми з Мольном намагалися не пропустити жодного слова з цієї розмови. Він розповідав, що його рапа вже затяглася, що цю виставу вони готували дуже довго, цілу зиму, що вони поїдуть од нас лише наприкінці місяця, бо мають намір показати тут іще багато нових різних вистав.

Вистава мала завершитися великою пантомімою.

Коли антракт наближався до кінця, наш друг покинув нас; щоб дістатися до виходу у фургон, він мусив пройти повз гурт глядачів, що стояли на арені; серед них ми помітили й Жасмена Делажа. Жінки й дівчата розступилися, даючи дорогу акторові. Їх зачарували його чорне трико, пов'язка на голові, весь його незвичайний і мужній вигляд. Що ж до Жасмена, який, здавалося, тільки-но повернувся з якоїсь далекої подорожі й тихо, але схвильовано розмовляв із пані Піньйо, то, певне, його передусім захопили б широчезні штани, плетений пасок і розхристаний комір… Жасмен стояв, заклавши великий палець за вилогу піджака, і вся його постава виражала водночас невимушеність і ніяковість. Тієї миті, коли актор проходив повз нього, його всього пересудомило і він голосно сказав пані Піньйо щось таке, чого я не почув, але що, певне, образило нашого друга. Мабуть, у цих словах була погроза, сувора й несподівана, бо юний актор рвучко повернувся й подивився на Делажа, а той, намагаючись приховати ніяковість, посміхався й штовхав ліктем своїх сусідів, мовби запрошував їх тягти за ним руку… Усе сталося вмить. І, либонь, я єдиний на своїй лаві це помітив…

Юний актор зник за завісою, що затуляла вхід до фургона. Глядачі повсідалися на свої місця, чекаючи початку другого відділення, і в балагані запала тиша. Тоді, коли стихали останні фрази, якими ще перекидався дехто з публіки, за лаштунками спалахнула палка суперечка. Ми не розуміли слів, чули тільки, що сперечаються двоє — довготелесий парубійко й юний актор; перший щось пояснював і виправдовувався, другий з обуренням і прикрістю дорікав йому.

— Сердега! Чому ти раніше не сказав мені цього?.. — вигукував юний актор.

Решти слів ми не розчули, дарма що всі присутні нашорошили вуха. Нараз за лаштунками настала тиша, артисти перейшли на шепіт. Хлопчаки на задніх лавах затупотіли ногами й закричали:

— Ліхтарі! Завісу!

Розділ сьомий МАНДРІВНИЙ АКТОР СКИДАЄ ПОВ'ЯЗКУ

Нарешті із-за завіси висунулося обличчя, — зоране зморшками, з вибалушеними очима, що виражали чи то радість, чи то смуток, усіяне облатками для запечатування листів, — і виринула височенна незграбна постать П'єро. Скоцюрбившись, наче в нього болів живіт, він ішов навшпиньках, усім своїм виглядом виражаючи страшенний переляк, а його задовгі рукави, що звисали до підлоги, підмітали арену.

Тепер я не зміг би відновити в пам'яті зміст цієї пантоміми. Пам'ятаю тільки, що хоч як намагався П'єро втриматись на ногах, він упав. Він силкувався підвестись, але раз у раз падав. Спотикався об чотири стільці водночас. Падаючи, тяг за собою величезний стіл, винесений на арену. Врешті-решт П'єро гепнув додолу долічерева, перекотився через бар'єр і простягся біля ніг глядачів. Двоє помічників, яких насилу вдалося знайти серед публіки, потягли його за ноги н ледве поставили у вертикальне положення. При кожному падінні він коротко скрикував, щоразу змінюючи топ, і в цих криках бриніли і розпач, і радість. Під кінець, вилізши на складені купою стільці, П'єро беркицьнув з великої висоти, але падав дуже довго, і в залі лунав його безугавний, пронизливий, жалюгідний і водночас переможний зойк, зливаючись з переляканими зойками жінок.

У другій половині пантоміми «бідолашний П'єро, що падав», дістав із рукава ляльку, набиту висівками, й розіграв із нею цілу трагікомічну сценку. Зрештою він примусив ляльку виплювати всі висівки. Потім, жалісливо ридаючи, заходився начиняти її кашею, і саме тоді, коли глядачі, зачаївши дихання й роззявивши роти, прикипіли очима до липкої й розпертої «дочки» сердешного П'єро, він раптом схопив її за руку й пожбурив через голови публіки просто в обличчя Жасменові Делажу; та лялька тільки зачепила його за вухо й гепнулася в черевце пані Піньйо, ковзнувши перед тим по її підборіддю. Пекарка несамовито заверещала, рвучко відкинулась назад, усі її сусіди теж сахнулися, під ними тріснула лава, і пекарка разом з Фернандою, сумовитою вдовою Делаж, та ще десятками з двома глядачів попадали на землю, задерши вгору ноги. В залі здійнявся загальний крик і сміх, почулися оплески, а довготелесий клоун, що лежав горілиць на арені, підвівся і, вклонившись, сказав:

— Пані й панове, ми маємо честь подякувати вам за увагу!

Саме тоді, коли в залі зчинився неймовірний гамір, Великий Мольн, який від самого початку не пустив пари з вуст і, здавалося, стежив за виставою з непослабною цікавістю, раптом зірвався з місця, схопив мене за руку і, мовби неспроможний більше стримувати себе, крикнув:

— Поглянь на мандрівного актора! Поглянь! Нарешті я його впізнав!

І я, навіть не встигши зиркнути на нього, здогадався, в чому річ, наче ця думка давно визріла в мені й тільки вичікувала пагоди, щоб виказати себе. Під олійним ліхтарем біля входу до фургона стояв юпий незнайомець — без пов'язки на голові, в накинутій на плечі пелерині. В тьмяному світлі курного ліхтаря, як свого часу при світлі недопалка свічки в кімнаті Таємничого Маєтку, вималювався тонкий орлиний профіль його безвусого обличчя. Блідий, з напіврозтуленим ротом, він квапливо гортав маленький гарний альбом, либонь, то був кишеньковий атлас. Коли б не рубець, що перетинав скроню й зникав під густою чуприною, то він був би схожий на молодого із Загадкового Маєтку, як мені описав Великий Мольн його портрет.

Тепер стало ясно: він скинув пов'язку навмисне, щоб ми впізнали його. Та коли Великий Мольн схопився з місця й скрикнув, юнак кинув на нас змовницький погляд, сумовито всміхнувся, як усміхався завжди, й знову пішов до фургона.

— А ось той! — збуджено вигукнув Мольн. — Як же я зразу по впізнав його! Це ж бо П'єро, що був на тому святі…

І Мольн почав пробиратися між лавами амфітеатру, простуючи до Ганаша. Але топ уже прибрав поміст, що з'єднував фургон з ареною, один по одному загасив усі чотири ліхтарі, що освітлювали цирк, і ми були змушені, нетерпеливо тупаючи ногами в темряві, йти до виходу разом з юрмою глядачів, що просувалися дуже повільно між паралельними рядами лав.

Коли зрештою Великий Мольн опинився надворі, він кинувся до фургона, стрибнув на підніжку й постукав у двері, але вони були замкнені. Мабуть, і у фургоні, віконця якого були затягнені завісками, і в хурі для поні, кози та дресированих птахів, усі вже повкладалися спати.

Розділ восьмий ЖАНДАРМИ

Ми побігли наздоганяти гурт чоловіків та жінок, що йшли темними вулицями в бік школи. Тепер ми все зрозуміли. Тією високою білою постаттю, що її Мольн побачив з вікна карети в темряві між деревами, повертаючись зі свята, був Ганаш; він підібрав у лісі зневіреного Франца де Гале й біг із ним на руках. Той змирився з мандрівним життям, повним небезпек, ігор і пригод. Йому здавалося, що до нього повернулося дитинство.

Досі Франц де Гале приховував своє ім'я й удавав, ніби не знає дороги до Таємничого Маєтку — боявся, що його примусять повернутися до батьківського дому. Але чому ж тоді цього вечора він раптом вирішив відкритися перед нами й дав можливість розгадати всю правду?..

Яких тільки планів не будував Великий Мольн, поки глядачі повільно розходились по містечку! Мій товариш вирішив, що завтра вранці — а це буде четвер — він розшукає Франца. І вони разом вирушать до замку. О, яка це буде чудова подорож!.. Франц усе пояснить батькам, тоді все владнається, і прекрасна пригода відновиться на тому самому місці, де вона урвалася…

Що ж до мене, то серце моє калатало від хвилювання. Все змішалось у відчутті: і легке задоволення, що наближався четвер, і втіха від щойно зробленого дивовижного відкриття; я дуже радів, що нам так пощастило. Пам'ятаю, в несподіваному пориві великодушності я підійшов до негарної дочки нотаря, з якою мене інколи примушували ходити попідруки, й мимоволі простяг їй руку.

Прикрі спогади! Марні, ошукані сподівання!..

Наступного дня, коли ми з Мольном у наваксованих черевиках, у нових кашкетах, з блискучими застібками на пасках вийшли о восьмій ранку на церковний майдан, мій товариш, який досі позирав на мене, ледве стримуючи щасливу усмішку, раптом скрикнув і кинувся бігти… Там, де ще вчора стояв цирк і його хури, тепер валялися тільки черепки й ганчірки. Мандрівні актори поїхали…

Вітерець видався нам крижаним. Ми простували по майдану, і мені здавалося, що ми ось-ось спіткнемося об каміння бруківки й упадемо. Мольн, мовби знавіснівши, двічі поривався бігти то по дорозі на В'є-Нансей, то по дорозі на Сен-Лу-де-Буа. Він прикладав дашком долоню до чола, сподіваючись, що мандрівні актори ще не встигли далеко від'їхати. Та дарма! На майдані переплуталися колії десятка різних возів, а далі, на замерзлій землі, вони й зовсім зникли. Нам знову лишилося тільки чекати — іншої ради не було.

Коли ми повертались через осяяне ранковим сонцем містечко, на майдан чвалом верхи примчало четверо жандармів, яких учора ввечері викликав Делаж; вони, мовби драгуни, послані на розвідку, розсипалися по чотирьох вулицях, перекриваючи всі виходи… Але було вже пізно. Курокрад Ганаш і його супутник уже встигли втекти. Жандарми не знайшли ні Ганаша, ні тих його спільників, які вантажили на воза придушених ним каплунів. Вчасно попереджений необережно кинутими словами Делажа, Франц, мабуть, раптом зрозумів, у який спосіб його товариш добував для них обох харчі, коли каса мандрівного цирку порожніла, — і, сповнений сорому й гніву, він вирішив залишити містечко, перш ніж прийдуть жандарми. Тому він перестав боятися, що його повернуть до замку, і зважився на прощання показатись нам без пов'язки.

Лише одного ми не могли збагнути: як Ганаш зумів одночасно обікрасти курники й розшукати сестру-жалібницю для свого товариша, що лежав у гарячці? А може, в цьому й розкривалася його вдача? З одного боку, волоцюга й злодій, а з другого — чуйне й добре створіння».

Розділ дев'ятий У ПОШУКАХ ЗАГУБЛЕНОЇ СТЕЖКИ

Коли ми поверталися додому, сонце вже розсіяло ранковий серпанок; на порогах будинків господині витрушували килимки або гомоніли одна з одпою, на полях і в гаях довкола містечка займався найвеселіший з усіх, що мені запам'яталися, весняний ранок.

Того четверга всі старші учні мали прийти о восьмій годині до школи й до полудня готуватися до іспитів — хто на атестат про закінчення навчального курсу, хто для вступу до Нормальної школи[7]. Та коли ми з Мольном, — він у якомусь скорботному збудженні, так що не міг ні хвилини встояти на місці, я зовсім пригнічений, — прийшли до школи, вона була порожня… Яскравий промінь весняного сонця ковзав по роз'їденій шашелем лаві та по старій, пожолобленій карті земних півкуль.

Чи ж могли ми лишитися тут, у класі, втупившись у книжку й розмірковуючи вад розчаруванням, що нас спіткало, тимчасом як усе довкола кликало нас надвір: пташки стрибали а гілки на гілку, паші товариші порозбігалися по луках і лісах, а нам самим так хотілося якнайшвидше перевірити, наскільки правильний маршрут, доповнений Францом, — остання наша надія, останній ключ у в'язці, де всі ключі вже перепробувано?.. Ні, сидіти в школі було несила! Мольн снував сюди-туди по класу, підходив до вікна, дивився в садок, потім вибігав туди й дивився в бік містечка, без будь-якої надії вичікуючи когось, хто вже ніколи не вернеться…

— Мені спало на думку, — сказав він нарешті, — мені спало на думку, що це зовсім по так далеко, як нам здається… Франц викреслив з мого плану добрий шмат дороги. Цілком імовірно, що, поки я спав, кобила зробила чималий гак…

Я сидів, похнюпивши голову, на ріжку великого стола, однією ногою сягаючи підлоги, другою гойдаючи в повітрі; весь мій вигляд, либонь, виражав розгубленість і зневіру.

— І все-таки, — мовив я, — ти повертався додому в берлині цілу піч.

— Ми виїхали із замку опівночі, — жваво відповів Мольн. — Мене висадили годині о четвертій ранку, льє за шість на захід од Сент-Агата, а я ж поїхав звідти на схід по лагарській дорозі. Отже, підраховуючи відстань між Сент-Агатом і Таємничим Маєтком, треба відкинути ці шість кілометрів. Справді, мені здається, що коли ми перетнемо Громадський ліс, то до замку, який шукаємо, лишиться не більше двох льє.

— Саме цих двох льє і бракує на карті.

— Еге ж, але Громадський ліс починається за півтора льє звідси, і, коли йти швидким кроком, можна дістатися туди й повернутись назад за півдня…

Аж тут до класу зайшов Мушбеф. Він завжди хотів, щоб його мали за доброго учня, але домагався цього більше нашіптуванням, ніж старанністю.

— Я так і знав, — сказав він радісно, — що застану тут тільки вас двох. Усі інші пішли до Громадського лісу. Їх повів Жасмен Делаж, він знає, де є пташині гнізда.

І, бажаючи видати себе за порядного хлопця, він став розповідати, якими брудними словами вони, вирушаючи в цю подорож, лаяли школу, пана Сереля й нас із Мольном.

— Якщо вони в лісі, я їх напевне зустріну по дорозі, — мовив Мольн. — Я теж іду туди. Повернусь о пів на першу.

Мушбеф укляк на місці з роззявленим ротом.

— А ти не підеш зі мною? — спитав Огюстен, зупинившись на мить у дверях.

До похмурого класу влився струмінь зігрітого сонцем повітря і з ним — крики, голоси, пташиний щебет, дзенькіт відра, що вдарилося об цямрину, й ляскіт батога вдалині.

— Ні, — відповів я, незважаючи на велику спокусу, — я не можу, через пана Сереля… А ти біжи. Я з нетерпінням чекатиму на тебе.

Мольн зробив непевний рух і швидко вийшов, сповнений надії.

О десятій прийшов пан Серель, тепер він був не в чорному альпаковому сурдуті, а в плащі рибалки з великими кишенями на ґудзиках, у брилі й коротких лакованих гетрах, що стягували низ штанів. Гадаю, він анітрохи не здивувався, не заставши в класі своїх учнів. Він не став слухати Мушбефа, який утрете повторював слова, що їх сказали учні, покидаючи клас: «Якщо ми йому потрібні, хай сам приходить по нас!» Пан Серель лише скомандував:

— Швидко збирайтеся, беріть кашкети, і ми в свою чергу половимо цих руйнівників гнізд, як пуцьверінків… Франсуа, ти зможеш дійти до лісу?

Я сказав, що зможу, і ми вирушили в дорогу.

Ми зійшлися на тому, що Мушбеф поведе пана Сереля й правитиме для нього за своєрідного вабця. Він знав, у якому напрямі пішли руйнівники гнізд, тож мусив був час від часу горлати:

— Агов! Аго-ов! Жірода! Делаж! Де ви?.. Що там у вас?.. Ви щось знайшли?..

Що ж до мене, то, на превелику мою радість, мені доручили йти вздовж узлісся — на той випадок, якщо втікачі спробують дременути з цього боку.

Адже на нашому плані, поправленому мандрівним актором, на плані, який ми з Мольном знали майже напам'ять, саме десь тут, на узліссі, починалася накреслена пунктиром дорога, що вела до замку. А що, коли я знайду її!.. Я вже був майже певен, що ще до полудня опинюсь на дорозі до Загубленого Маєтку…

Чудова ця прогулянка!.. Тільки-но ми пройшли Гласі й обігнули Мулен, я полишив своїх двох супутників — пана Сереля, в якого був такий вигляд, ніби він вирушав на війну (я навіть підозрюю, що він поклав у кишеню старий пістолет), і цього зрадника Мушбефа.

Пройшовши путівцем, я небавом опинився на узліссі — вперше в житті сам, загублений серед полів, як отой вояка, що відстав від свого війська.

І ось мені уявляється, ніби тут десь зовсім поряд те таємниче щастя, яке одного чудового дня так ненадовго зблиснуло перед Мольном. У моєму розпорядженні цілий ранок, і я можу обстежити все узлісся, цей прохолодний і найзатишніший куток у наших краях; тим часом мій старший друг теж іде назустріч новим відкриттям. Ця місцевість нагадує річище пересохлого потоку. Я йду під низькими гілками дерев, чиїх назв не знаю; це, мабуть, вільха. Я щойно перестрибнув через огорожу в кінці стежки, і тепер переді мною стелиться поросла зеленою травою широка дорога, мовби струмуючи під весняними зеленими шатами; подеколи я наступаю на кропиву, толочу високу валеріану.

Вряди-годи я роблю кілька кроків по дрібному піску. В тиші чую щебет птаха — мені здається, що то соловейко, але, звісно, я помиляюсь, бо соловейки співають лише ввечері, — щебет птаха, який уперто повторює одну фразу; вона звучить для мене, як голос ранку, як шепіт у затінку, як чарівне запрошення заглибитися у вільхові кущі. Я не бачу цього птаха, але в мене таке враження, ніби він невідступно летить за мною, ховаючись у листі.

Ось і я вперше в своєму житті ступаю на шлях пригод! Тепер я шукаю вже не мушлі на березі річки під наглядом пана Сереля, не дикі орхідеї, чиїх прикмет не знає, либонь, сам учитель, і навіть не ту стару криницю на полі дядечка Мартена, глибоку, пересохлу, накриту гратчаткою криницю, яка так буйно заросла бур'яном, що кожного разу треба добряче понишпорити, перш ніж удасться її знайти… Я шукаю щось куди таємничіше. Я шукаю дорогу, про які пишуть у книжках, старовинну, повну перешкод дорогу, що її не знайшов украй стомлений принц. Знайти її можна лише вранці, коли в тебе нема ніяких нагальних справ, коли ти навіть не знаєш, котра зараз година… Невпевнено розгортаючи руками порослі густим листям гілки, ти раптом відкриваєш перед собою довгу тінисту алею, що закінчується вдалині крихітним світловим кружальцем.

Сповнений п'янкої надії, я раптом виходжу на якусь галявину; коли я отямлююсь, бачу: це звичайнісінька лука. Тож я й сам не помітив, як перетнув увесь Громадський ліс. А я ж завжди вважав, що він тягнеться хтозна-як далеко! Ось праворуч від мене, між стосами дров, — сторожка, схована, наче вулик, у затінку. На підвіконні сушаться дві пари панчіх… Коли минулими роками ми заходили до лісу, завжди казали, показуючи на світлову цятку в кінці неймовірно довгої темної просіки: «Там — сторожка, дім Баладьє». Але ми ніколи не діставалися до нього. Лише подеколи чули, як дехто казав, наче йшлося про єдину надзвичайну подорож: «Він дійшов аж до сторожки!»

І ось цього разу я дійшов аж до дому Баладьє — і нічого не знайшов.

У мене розболілася натомлена нога, й давалася взнаки спека, якої досі я не відчував; я вже боявся, що доведеться йти назад самому, коли раптом неподалік почув крик вабця пана Сереля — голос Мушбефа, а потім — інші голоси, що кликали мене…

Це був гурт з шести хлопців, серед яких лише зрадник Мушбеф мав вигляд переможця. Я побачив Жірода, Оберже, Делажа та інших учнів. Їх, заманених Мушбефом, схопив пан Серель чи тоді, коли вони лізли на дику вишню, що самотньо стояла посеред галявини, чи тієї хвилини, коли вони дерли гніздо зелених дятлів. Телепень Жірода з підпухлими очима, в засмальцьованій блузі сховав пташенят у себе за пазухою. Двом учням пощастило дременути від пана Сереля, — мабуть, то були Делаж і маленький Коффен. Спершу вони навперейми кидали всілякі образливі слова на адресу «Мушваша»[8], що відбивалися луною в лісі, але той, розгнівавшись і забувши про свою роль, з прикрістю крикнув їм у відповідь:

— Що ж, вам нема куди подітися, злазьте вниз! Тут пан Серель!

Тоді враз усе затихло, і хлопці зникли в лісовій гущавині. А що вони знали ліс як свої п'ять пальців, то панові Серелю й на думку не слало бігти за ними. Невідомо було також, якою дорогою пішов Великий Мольн. Він не відповідав на наші крики, і ми мусили припинити пошуки.

Вже звернуло за полудень, коли ми, стомлені, вимащені землею, понуривши голови, повільно вибралися на сент-агатську дорогу. Коли ми вийшли з лісу на сухе й стали очищати свої черевики від грязюки, відчули, як немилосердно пекло сонце. Ясний і свіжий ранок залишився далеко позаду. Повітря наповнили нові звуки, що сповіщали про наближення вечора. Час від часу на безлюдних фермах біля дороги сумовито кукурікали півні. Спускаючись до Гласі, ми ненадовго зупинилися, щоб погомоніти з хліборобами, які тільки-но пообідали й знову бралися до роботи. Вони поприхилялися до огорожі, і пан Серель їм сказав:

— Ну й шибеники ці хлопчаки! Ви тільки погляньте на Жірода. Він сховав за пазуху пташенят. Уявляєте собі, яку чистоту вони йому там зробили!

Хлібороби засміялися, а мені здалося, що вони сміються й з моєї поразки. Регочучи, воші докірливо хитали головами, але я бачив, що вони не засуджували хлопців, яких добре знали. А коли пан Серель знову став на чолі нашої колони, вони сказали нам:

— Тут проходив іще один — такий високий… Певне, на зворотному шляху йому трапився віз із Гранжа і його підвезли. Тут, на роздоріжжі, він зійшов — обшарпаний, у брудних черевиках. Ми сказали йому, що вранці бачили вас і що ви ще не поверталися назад. Він і поплентався поволеньки до Сент-Агата.

І справді, Великий Мольн, стомлений і змучений, сидів у Гласі на поручні моста, чекаючи нас. На запитання пана Сереля він відповів, що теж ходив шукати учнів, які втекли в ліс. А коли я пошепки спитав його, чи знайшов він дорогу, яка нас цікавить, Мольн розпачливо захитав головою.

— Ні, нічогісінько! Нічого схожого нема! — вигукнув він.

Пообідавши, він знову повернувся до порожнього й темного класу, мовби відгородженого від усього осяйного світу, сів за один з великих столів і, поклавши голову на руки, заснув сумним і важким сном.

Увечері, після довгих роздумів, ніби він прийняв якусь дуже важливу ухвалу, Мольн сів писати листа до своєї матері. Ось і все, що збереглося в моїй пам'яті від цього похмурого вечора, яким закінчувався день нашої чергової невдачі.

Розділ десятим ПРАННЯ

Ми надто рано повірили в прихід весни.

У понеділок ми вирішили готувати уроки одразу ж після четвертої години, як це бувало влітку, і винесли на подвір'я, де було світліше, ніж у класі, два великих столи. Але небо раптом насупилося, на зошити впали великі краплі лощу, і ми мусили якомога швидше повертатися до школи. З вікон похмурого класу ми мовчки дивилися, як у сірому небі пропливали хмари.

Мольн, поклавши руку на віконну защіпку, теж дивився в небо; нарешті, мовби розгнівавшись на самого себе й на свою журбу, він мовив:

— Еге ж, ці хмари пливли зовсім інакше, коли я їхав бричкою по дорозі з Бель-Етуаля.

— По якій дорозі? — перепитав Жасмен.

Але Мольн не відповів.

— А мені більше до вподоби, — озвався я, щоб змінити розмову, — їхати під зливою в бричці з піднятим дашком.

— І весь час читати, ніби ти сидиш у кімнаті, — докинув хтось.

— Тоді дощу не було, і мені анітрохи не хотілося читати, — сказав Мольн. — Я думав тільки про те, як би найкраще роздивитися місцевість, по якій їхав.

Однак коли Жірода спитав, у свою чергу, про язку місцевість ішлося, Мольн зпову промовчав, і Жасмен сказав:

— Я знаю… Все та ж славетна пригода!..

Він вимовив ці слова досить примирливо, з деякою значущістю, ніби вже сам був трохи втаємничений у цю пригоду. Та він марно старався щось вивідати, Мольн більше нічого не сказав, а що в класі вже темніло, то всі ми понакидали собі на голови блузи й побігли додому під холодною зливою.

Дощ ішов аж до четверга. Та й цей четвер видався ще сумніший за попередній. Довколишні поля, наче в найгірші зимові дні, огортав холодний туман.

На минулому тижні Міллі, обманута яскравим сонцем, заходилася прати, але тепер, коли запанували холод і вогкість, навіть не варто було пробувати розвішувати білизну на садову огорожу або на шворки, натягнуті на горищі.

Тоді, посперечавшись з паном Серелем, Міллі вирішила, що можна скористатися з четверга й висушити білизну в класах, до білого розжаривши шкільну грубку. Щоб марно не палити дров на кухні й у їдальні, на тій самій грубці Міллі зварить обід, і ми цілий депь проведемо у великому класі.

Спочатку — який же я був тоді зелений! — я навіть побачив у цьому щось святкове.

Похмуре свято!.. Все тепло, що йшло від грубки, забирала білизна, і в класі було дуже холодно. Надворі безперестану сіялася мжичка. Одначе саме там я зустрів Мольна, коли о дев'ятій ранку, не знаходячи собі місця від нудьги, вийшов на подвір'я. Ми мовчки прихилили голови до ґратчастої брами й дивилися, як до міста, через площу Чотирьох доріг, іде похоронна процесія з якогось далекого села. Ось із воза, запряженого волами, зняли труну й поставили на плиту під великим хрестом — тим самим, біля якого різник помітив вартових, що їх колись був виставив мандрівний актор… Де ж він тепер, юний командир, який так спритно провів абордаж?..

За звичаєм, панотець разом з півчими підійшов до труни, що стояла на плиті, і ми почули сумну відправу. Ми знали, що нічого, крім цього видовища, не побачимо сьогоднішнього дня, який протікатиме до самого вечора, мов каламутний дощовий потік у риштаку.

— А зараз я піду складати свої речі, — несподівано сказав Мольн. — Розумієш, Серель, минулого четверга я написав своїй матері, що хочу закінчити своє навчання в Парижі. Сьогодні я їду.

Він і далі дивився в бік міста, тримаючись руками на рівні обличчя за грати брами. Не варто було запитувати, що відповідала йому мати: вона була багата й вдовольняла всі його бажання; мабуть, і цього разу вона згодилась. Не варто було запитувати й про те, чому йому раптом забаглося податись до Парижа…

Але, звісно, йому було шкода й боязко полишати цей любий край, де почалася його пригода. Що ж до мене, то я не зразу відчув, як мене оповила нестерпна скорбота.

— Наближається Великдень, — сказав Мольн, зітхнувши, мовби пояснюючи причину свого від'їзду.

— Напишеш мені, коли там розшукаєш її? — спитав я.

— Неодмінно. Ти ж бо мій товариш і брат, чи не так?..

І він поклав мені на плече руку.

Лише поступово я починав розуміти, що всьому настав край: Мольн їде вчитися в Париж, і вже більш ніколи не буде зі мною мого старшого товариша.

Серце живила тільки надія, що колись ми зустрінемося у тому паризькому будинку, де, може, знову віднайдеться загублений слід його пригоди… Але Мольн мав такий сумний вигляд, що ця надія видалася досить примарною.

Коли Мольн сказав про свій від'їзд моїм батькам, пан Серель спочатку здивувався, але досить швидко згодився з доказами Огюстена; Міллі, передусім господиня в душі, особливо зажурилася, що мати Мольна застане в нашому домі розгардіяш… Складати речі у валізку, на жаль, не довелося довго. Ми дістали з-під сходів недільні черевики Мольна, з шафи — білизну, потім зібрали зошити й підручники — ось це й було все добро вісімнадцятирічного хлопця.

Ополудні на своїй бричці приїхала пані Мольн. Вона разом із Огюстеном пообідала в кав'ярні Даніеля і, нічого особливо не пояснивши, повезла його, тільки-но нагодували й запрягли коня. Ми попрощалися з порога, і бричка, проїхавши по площі Чотирьох доріг, зникла за поворотом.

Міллі витерла перед дверима черевики й пішла прибирати в неопаленій їдальні. А я вперше за довгі місяці лишився на самоті й не знав, як згаяти нескінченний вечір сумного четверга; мені здавалося, що ця стара бричка щойно назавжди забрала моє хлоп'яцтво.

Розділ одинадцятий Я ЗРАДЖУЮ…

Що мені діяти?

Надворі поступово випогоджувалося. Здавалося, ось-ось вигляне сонце.

У величезному будинку глухо стукали двері. І знову западала тиша. Час від часу мій батько перетинав подвір'я й набирав у відро вугілля для грубки. Коли двері відчинялись, я встигав роздивитися розвішану на шворці білизну, і мені так не хотілося повертатись до тієї сумної кімнати, перетвореної на сушарню, й знову сам на сам з підручниками готуватися до випускного іспиту та, крім того, до цього конкурсу в Нормальну школу, що відтепер мав стати для мене єдиною турботою!

Дивна річ, до моєї туги, яка майже межувала з розпачем, домішувалося невиразне відчуття свободи. Мені здавалося, що з від'їздом Мольна, з невдалим закінченням його пригоди я позбавлявся дивного клопоту й таємничої турботи, які не дозволяли мені жити просто, як усі люди. Мольн поїхав, я вже перестав бути товаришем шукача пригод, братом слідопита; я знов ставав звичайним хлопчаком, таким самим, як усі інші хлопчаки в містечку, — і це полегшувало моє життя, мені лишалося тільки покластися на природні схильності своєї вдачі.

На грузьку вулицю вийшов молодший з братів Руа, він крутив над головою три прив'язаних до мотузки каштани, потім відпускав мотузку, й вона злітала в повітря. Ось каштани впали на шкільне подвір'я. Знічев'я я залюбки два-три рази перекинув йому каштани через огорожу.

Та нараз Руа припинив цю дитячу гру й кинувся наздоганяти двоколку, що виїхала з боку В'єй-Планша. Він так спритно виліз на неї, що вона навіть не зупинялася. Я впізнав двоколку Делажа та його коня. Правував конем сам Жасмен, біля нього стояв товстун Бужардон. Вони поверталися з луки.

— Франсуа, сідай до нас! — крикнув Жасмен; він, певне, вже знав, що Мольн поїхав.

І тоді, нікого не попередивши, я виліз на труську двоколку й поїхав, як і всі, стоячи на повен зріст і прихилившись до високого борту. Двоколка повезла нас до вдови Делаж.

І ось ми сидимо в кімнаті за крамничкою в доброї жінки, яка не тільки тримає заїзд, а й бакалію. Білий сонячний промінь, що пробивається крізь низьке віконце, повзає по бляшаних ящиках та бочках з оцтом. Бужардон сів на підвіконня і, повернувшись до нас обличчям, з гучним сміхом товстуна став поїдати тістечка. Він брав їх з розпечатаного ящика, що стояв поряд на бочці. Маленький Руа раз по раз скрикував од задоволення. Між нами вже зав'язалися дружні взаємини, щоправда, досить кепського штибу. Тепер я розумів: моїми товаришами стануть Жасмен і Бужардон. Моє життя враз змінило свій напрям. Мені здається, що Мольн поїхав уже дуже давно, що його пригода — давня сумна історія, вона назавжди скінчилася.

Маленький Руа знайшов під якимись дошками почату пляшку настоянки. Делаж пропонує нам покуштувати по краплині, але в крамниці є лише одна склянка, і ми по черзі сьорбаємо з неї. Мені наливають першому: в їхньому ставленні до мене вловлюється деяка поблажливість, мов до людини, не привченої до таких звичаїв мисливців та селян… Мені трохи ніяково… А що мова заходить про Мольна, то в мене з'являється бажання розвіяти свою ніяковість, показати, що я втаємничений у його історію, розповісти її. Хіба моя розповідь може нашкодити Мольнові? Адже тепер усі його пригоди тут скінчилися…

Невже я погано розповідаю історію Мольна? Вона не справляє на них того враження, на яке я сподівався.

Як справжні сільські жителі, котрих нічим не здивуєш, мої товариші слухають мою розповідь з цілковитою байдужістю.

— Весілля як весілля, ну й що? — озивається Бужардон.

Делаж бачив у Преверанжі куди цікавіше весілля.

Замок? У містечку напевне є люди, які чули про нього.

Дівчина? Коли Мольн відслужить у війську, одружиться з нею.

— Він мав би сам пам розповісти про все це, — докидає хтось, — і показати план, а не довірятись якомусь волоцюзі!

Я знову ніяковію, тому хочу скористатися з нагоди й розбудити в них цікавість: наважуюся пояснити їм, хто такий цей волоцюга, звідки він узявся, яка його дивовижна доля…

Бужардон і Делаж навіть не хочуть нічого чути.

— Це він у всьому винен. То через нього Мольн став таким відлюдьком, Мольн, який доти був таким славним товаришем! Це він влаштував той безглуздий абордаж і нічний напад, це він обходився з нами, як з маленькими дітьми…

— Знаєш, — каже Жасмен, дивлячись на Бужардона й похитуючи головою, — я слушно вчинив, що заявив на нього жандармам. Він і так накоїв тут чимало лиха, а коли б не я, накоїв би ще більше!..

І я майже згоден з ними! Безперечно, все було б зовсім інакше, аби з самого початку ми не сприйняли цю історію як дуже загадкову й драматичну. І все це сталося під впливом Франца, в якого так невдало склалося життя…

Аж тут у крамниці раптом почувся якийсь стукіт. Жасмон Делаж умить ховає пляшку з настоянкою за бочку, товстун Бужардон зістрибує з підвіконня, спіткнувшись об порожню запорошену пляшку, що котиться по підлозі, й насилу втримує рівновагу. Маленький Руа, весело регочучи, відштовхує їх від дверей, щоб першому якнайшвидше вискочити надвір.

Не розуміючи до пуття, що відбувається, я втікаю разом із ними; пробігши через подвір'я, ми вилазимо по драбині на сінник.

Я чую жіночий голос, який лає нас на всі заставки…

— Я не думав, що вона так рано повернеться, — шепоче Жасмен.

Тільки тепер я збагнув, що до крамнички ми проникли потайки, а тістечка й настоянку просто крали. Я почуваю себе обдуреним, як той мореплавець, котрий після кораблетрощі вважав, що розмовляє з людиною, але враз помітив, що перед ним — мавпа. Я думаю про те, як вибратися з цього сінника: мені бридкі такі витівки.

Тим часом надворі сутеніє… Мене проводять закапелками через два чужі садки повз велику калюжу; нарешті я виходжу на грузьку вулицю, на яку падають відблиски з кав'ярні Даніеля.

Я не відчуваю анінайменшої гордості від того, як провів цей вечір. Ось і площа Чотирьох доріг. У моїй уяві раптом зринає суворе й привітне обличчя, воно усміхається; останній помах руки — і бричка зникає за поворотом…

Мою блузу надимає холодний вітер, такий схожий на вітер минулої зими, трагічної і прекрасної. Я знов починаю розуміти, що життя не таке вже просте. У великому класі, де на мене чекають з вечерею, поривчасті струмені повітря підхоплюють убоге тепло, що йде від грубки, й безслідно його розвіюють. Я тремчу від холоду, слухаючи докори за те, що згайнував цілий день. Мені важко увійти в звичну колію, бо я позбавлений навіть примарної розради — сісти на своє постійне місце за нашим обіднім столом. Цього вечора не накривали на стіл; кожен тримає тарілку на колінах і прилаштовується де можна в сутіні великого класу. Я мовчки їм спечений на грубці корж, який, либонь, повинен стати мені винагородою за цей проведений у школі четвер і який трохи підгорів…

Опинившись увечері в своїй кімнаті, я швидко лягаю в ліжко, намагаючись заснути, щоб притлумити докори сумління, які піднімаються з глибини моєї засмученої душі. Серед ночі я двічі прокидаюсь: першого разу мені вчувається рипіння сусіднього ліжка, ніби на ньому спить Мольн, який мав звичку різко обертатись уві сні на інший бік; другого разу мені мариться, що Мольн своїм легким пружним кроком ходить на горищі.

Розділ дванадцятий ТРИ ЛИСТИ ВЕЛИКОГО МОЛЬНА

За все своє життя я отримав від Мольна тільки три листи. Вони лежать у шухляді мого комода. Перечитуючи їх, я щоразу відчуваю смуток.

Перший лист надійшов наступного дня після його від'їзду.

Минав час, даремно чекав я вістки від Огюстена в понеділок після великодня; не було листів і в наступні дні, коли після великодньої метушні запанував спокій і, здавалося, лишилося тільки чекати літа. Надійшов червень, настав час іспитів, а з ним — жахлива спека, що задушливою пеленою огорнула поля, в яких вітер і не шелесне. Навіть ніч не приносила прохолоди й бодай якоїсь полегкості. Під час цієї нестерпної червневої спеки я одержав другого листа від Великого Мольна.

Як мало я міг дізнатися з цих листів про життя мого друга! Мольн не писав мені, чому він так довго мовчав, не повідомляв, що збирається тепер робити. В мене склалося враження, що він рве зі мною, як рвав з усім своїм минулим, бо пригода його вже скінчилася. І справді, я кілька разів писав йому, але він не відповів. Лише надіслав кілька вітальних слів, коли я одержав атестат. У вересні я довідався від одного з шкільних товаришів, що Мольн приїхав на вакації до матері в Ла-Ферте-д'Анжійон. Але того року мій дядько Флорантен запросив нас перебути літо в нього, у В'є-Нансеї. Тож я так і не зміг побачитися з Мольном, який невдовзі повернувся до Парижа.

На початку навчального року, точніше, наприкінці листопада, коли я з неабиякою наполегливістю почав готуватися до іспитів на вчительський диплом, сподіваючись наступного року одержати його, проминувши Нормальну школу в Буржі. надійшов іще один лист від Огюстена, останній з трьох,

І знову настала зима, похмура й мертвотна, така не схожа на попередню, сповнену таємничого життя; на майдані біля церкви не було мандрівних акторів, шкільне подвір'я порожніло одразу ж після четвертої години; я лишався в класі сам, і нічого мені не йшло в голову… В лютому, вперше за цю зиму, випав сніг і остаточно поховав наші колишні романтичні пригоди, стер останні сліди, замів усі стежинки. І я намагався, як просив мене Мольн, усе забути.