Великий Мольн

Розділ перший КУПАННЯ

Курити сигарети, змочувати посолодженою цукром водою чуприну, щоб вона кучерявилась, обіймати на дорозі учениць додаткового класу і, сховавшись за огорожу, кричати: «Агов, чепчики!» — дражнячи черниць, що проходять по вулиці, — це було улюбленою розвагою місцевих шалапутів. А втім, такі шалапути цілком можуть виправитися й у двадцять років стати досить порядними гопаками. Куди гірше, коли в шалапута, незважаючи на його молодість, обличчя вже поблякло й стало якесь підстаркувате, коли він паплюжить дружин своїх сусідів, коли він, бажаючи насмішити товаришів, плете нісенітниці про Жільбертіну Поклен. А втім, може, й ці шалапути не безнадійні…

Саме такий був Жасмен Делаж. З незрозумілих причин, але явно без жодного наміру складати іспити, він знову пішов до школи в старший клас, хоч усім дуже хотілося, аби там його ноги більше не було. Час від часу Делаж учився в свого дядька Дюма ремесла тинькаря. І незабаром цей Жасмен Делаж разом із Бужардоном та ще одним досить славним хлопцем, сином помічника вчителя, на прізвище Дені, стали моїми єдиними друзями з усіх старшокласників, і тільки тому, що вони були «з часів Мольна».

Втім, Делаж щиро прагнув дружити зі мною. Колись він був ворогом Великого Мольна, а тепер хотів посісти в школі його місце і, певне, навіть шкодував, що свого часу не був його соратником. Делаж не був таким тугодумом, як Бужардон, тому, здається мені, він відчув, скільки незвичного вніс у наше життя Мольн. І я часто чув, як він повторював: «Ось і Великий Мольн це казав…», або: «А Великий Мольн сказав…»

Крім того, що Жасмен був старший за нас, цей підстаркуватий підліток мав іще декілька цінних можливостей для розваг, що надавали йому перевагу над нами: в нього був волохатий білий собака-покруч на безглузду кличку Бекалі, який приносив назад камінці, хоч би як далеко ви їх пожбурили, і не виявляв схильності до жодних інших видів спорту; був у нього старенький велосипед, куплений десь випадково; ввечері, після уроків, Жасмен дозволяв нам кататися на ньому, але куди більше йому подобалося катати місцевих дівчат; нарешті найголовніше: Делаж мав сліпого білого віслюка, який давав запрягти себе в будь-який віз.

Власне, віслюк належав Дюма, але той завжди давав його Жасменові, коли влітку ми йшли купатися на річку Шер. У такі дні Жасменова мати давала нам пляшку лимонаду, ми клали її під сидіння разом з купальними штанами і гуртом з семи-десяти душ, в супроводі пана Сере ля, вирушали до річки — хто пішки, хто вилізши на запряженого віслюком воза, якого біля Шеру, де дорога ставала непроїжджою, ми залишали на фермі Гранфона.

Одна з таких прогулянок вкарбувалася мені в пам'ять: Жасменів віслюк віз на Шер наші купальні штани, всякі інші манатки, лимонад і пана Сереля, а ми йшли пішки. Був серпень. Ми щойно склали іспити. Нас пойняло почуття свободи, нам здавалося, що все літо, все щастя на світі тепер належить тільки нам; цього прекрасного полудня — а було це в четвер — ми йшли по дорозі й на повен голос, хто як умів, співали веселих пісень.

Тільки одна тінь затьмарила цю чарівну картину. Ми помітили, що попереду нас іде Жільберта Поклен. Вона була в не дуже довгій спідничці й у високих черевичках, мала стрункий стан і невинно-задерикувату постать дівчинки-підлітка, яка стає дівчиною. Вона звернула на путівець, очевидно, її послали по молоко. Маленький Коффен запропонував Жасменові піти слідом за нею.

— Це не вперше я її поцілую, — відповів той.

І він став плести всякі нісенітниці про Жільберту та її подруг, а весь наш гурт з хлоп'ячих пустощів звернув на путівець, залишивши пана Сереля самого їхати на возі. Але незабаром нам усе це набридло. Дівчина втікала від нас, а Делажу, мабуть, не дуже хотілося зачіпати її при нас, і він тримався від неї метрів за п'ятдесят. Ми скінчили свій похід кукуріканням і кудкудаканням, а також кількома короткими свистами, що виражали нашу галантність, потім знову повернулися на головну дорогу, трохи зніяковілі через свій відступ. Щоб наздогнати воза, ми мусили бігти під пекучим сонцем. Ми більше не співали.

Перевдягалися ми в сухому верболозі, яким поросли береги Шеру. Ці кущі захищали нас від стороннього ока, але не від сонця. Ходячи босоніж по піску й висхлому намулі, ми думали лише про пляшку з лимонадом вдови Дел аж; цю пляшку перед купанням ми опустили в криницю Гранфона, викопану на самому березі річки. В глибині криниці завжди росла синювато-зелена трава й плавали дві-три комахи, але вода була така чиста й прозора, що рибалки, не вагаючись, уклякали навколішки біля криниці й, тримаючись обіруч за низьку цямрину, припадали губами до води.

На жаль, і цього разу все було так, як і в інші дні. Коли ми повдягалися, повсідалися колом, підібгавши ноги, й почали ділити між собою лимонад, розливаючи його по двох склянках, то кожному з нас, у тому числі й панові Серелю, припало лише по кілька крапель піни, що тільки дерла в горлі й ще більше збуджувала спрагу. Тоді ми пішли до криниці, з якої раніше ніколи не пили, й почали по черзі нахиляти обличчя до поверхні чистої води. Та ми, міські хлопці, не вміли пити з криниці. Тож дехто — поміж них і я — не зміг погамувати спрагу; інші взагалі не любили пити воду; ще в інших перехоплювало горло від страху проковтнути комашку; були й такі, кого обманула прозорість непорушної води: вони занурили у воду не лише губи, а й усе обличчя, набравши в ніс крижаної води… Одначе нам здавалося, що вся прохолода земна зібралася саме тут, у цій криниці на березі Шеру. І досі, коли я чую слово «криниця», хоч би де й хто його вимовляв, у моїй уяві зринає саме ця криниця…

Додому ми поверталися надвечір, так само безтурботно, як і йшли на річку. Шлях від Гранфона до путівця стелився по глухому яру, з потрісканих берегів якого визирало товстелезне коріння: взимку тут протікав струмок, а тепер, улітку, чорніли в сутіні густі кущі. Дехто з хлопців, граючись, заглиблювався в ці зарості. А я, Жасмен, пан Серель та ще кілька хлопців рушили по м'якій піщаній стежці, що бігла понад яром, огинаючи сусіднє поле. Ми чули, як поруч, з нами, десь унизу, невидимі в темряві, сміються и перемовляються наші товариші, а Делаж тим часом розповідав лам про всякі свої сумнівні пригоди… У кронах дерев, сплетених між собою живоплотом, дзижчали нічні комахи, і видно було на тлі неба, як вони кружляють довкола листяного мережива. Час від часу якась комашка раптом зривалася вниз із сердитим дзижчанням. Прекрасний вечір тихого літа!.. Спокійне, позбавлене надій і бажань повернення із скромної сільської прогулянки… І знову Жасмен мимоволі порушив цей спокій…

Коли ми зійшли на пагорок, до того місця, де лежали два великих старих камені — за переказами, залишки фортеці, — Жасмен завів мову про старі маєтки, де йому випало побувати і зокрема, про майже покинутий маєток на околицях В'є-Нансея — Саблоньєр. Передражнюючи вимову жителів департаменту Альє, манірно округлюючи одні слова й не вимовляючи до кінця інші, він почав розповідати про те, що кілька років тому в зруйнованій каплиці бачив надгробок, на якому вирізьблені такі слова:

— Ти ба! — озвався пан Серель, легенько стенувши плечима; ми бачили, що йому не до вподоби тон нашої розмови, але він не наважувався завадити нам розмовляти як дорослим чоловікам.

Тоді Жасмен змалював цей замок так докладно, ніби прожив там усе життя.

Він не раз повертався з Дюма із В'є-Нансея й з цікавістю дивився на сіру вежу, що височіла над ялинами. Там, у лісі, причаївся цілий лабіринт старих споруд, їх можна було оглянути за відсутності господарів. Якось вони підвезли на своїй бричці тамтешнього сторожа, і він показав їм цей дивний маєток. Але відтоді там усе занепало; подейкують, ніби вціліли тільки ферма й дачний будиночок. У ньому живуть господарі маєтку: старий відставний офіцер і його дочка.

Жасмен розповідав і розповідав… Я уважно слухав і, сам не усвідомлюючи того, відчував: йдеться про щось таке, що мені вже давно знайоме… І нараз зовсім просто — так, мабуть, і відбуваються в світі всі незвичайні події! — Жасмен повернувся до мене, торкнувся моєї руки й сказав, мовби приголомшений несподіваною думкою:

— Послухай, а чи не туди потрапив Мольн — пам'ятаєш, Великий Мольн? — Я мовчав, і він докинув: — Еге ж, пригадую, сторож розповідав нам тоді про сина господаря замку, що цей дивак без царя в голові…

Я вже не слухав Делажа, з перших його слів збагнувши, що його здогад правильний і що тепер переді мною, далеко від Мольна, далеко від будь-яких сподівань, відкрилася доступна й легка, наче стежка біля твого дому, дорога до Безіменного Маєтку.

Розділ другий У ДЯДЬКА ФЛОРАНТЕНА

Змалечку я був хворобливим хлоп'ям, мовчакуватим і мрійливим; але тепер, відчувши, що від мене залежить, як скінчиться ця серйозна пригода, я одразу ж посміливішав, — як кажуть у нас, «взяла мене рішучість».

Думаю навіть, що саме з цього вечора в мене перестала боліти нога.

У В'є-Нансеї, до округи якого належав і маєток Саблоньєру жили всі родичі пана Сереля і, зокрема, дядько Флорантен, крамар; в нього ми подеколи проводили кінець вересня. Всі іспити я вже склав, чекати вересня не захотів і наполіг на тому, щоб мені дозволили поїхати до дядька негайно. Проте вирішив нічого не писати Мольнові доти, поки не довідаюсь про щось більш-менш певне, поки не зможу послати йому добру вістку. І справді, навіщо марно вселяти в нього надію? Хіба для того, щоб потім він знову впав у розпач, іще глибший, ніж раніше…

Тривалий час В'є-Нансей був для мене найулюбленішим місцем на світі, країною останніх днів вакацій; їздили ми до нього надто рідко, бо не завжди щастило найняти бричку, яка б нас туди відвезла. Мабуть, мої батьки колись посварилися за щось з тими родичами, і, певне, саме тому щоразу доводилося довго вмовляти Міллі, щоб вона теж поїхала з нами. Та яке мені діло до їхніх сварок! Одразу ж по приїзді я забував про все на світі й разом з багатьма своїми двоюрідними братами та сестрами поринав у розваги, що зачаровували мене.

Ми висідали з брички біля будинку дядька Флорантена й тітки Жюлі; вони мали одного сина — цей мій двоюрідний брат був моїм ровесником — і восьмеро дочок, старшим з яких, Марі-Луїзі та Шарлотті, було, певне, сімнадцять і п'ятнадцять років. Дядько мав велику крамницю, що стояла біля церкви на в'їзді до цього солоньського містечка, — крамницю універсальну, де довколишні жителі — власники маєтків і мисливці, що самотньо жили в цих пустельних місцях за тридцять льє від залізниці, купували все необхідне.

Вікна крамниці з прилавками, заповненими бакалійними товарами та мануфактурою, були обернуті на дорогу, а засклені двері — на великий церковний майдан. Але, дивна річ, дерев'яної підлоги в крамниці не було, її замінювала земляна долівка, що є досить поширеним у цих убогих краях.

У глибині крамниці було ще шість кімнат з різними товарами; в одній торгували тільки капелюхами, в другій — садовим інструментом, у третій — лампами… Чи ще чимось, уже й не пам'ятаю. Коли хлоп'ям я проходив цим лабіринтом розмаїтого краму, мені здавалось, що я ніколи не надивлюся донесхочу на всі ці дива. І вже навіть у ті часи я вважав справжніми вакаціями тільки ті, що їх проводив у В'є-Нансеї.

Родина мого дядька мешкала у великій кухні, двері якої виходили до крамниці; тут наприкінці вересня палахкотів у коминку яскравий вогонь, сюди мисливці та браконьєри, які продавали Флорантенові дичину, приходили вдосвіта випити склянку вина, тут молодші дядькові дочки, прокинувшись уранці, зчиняли галас і бігали, бризкаючи одна одній туалетною водою на гладенько зачесане волосся. На стінах висіли старі фотографії; на пожовклих групових портретах серед вихованців Нормальної школи я міг знайти й свого батька — щоправда, впізнати його було нелегко, бо всі студенти носили однакову форму…

В кухні ми проводили кожен ранок, у кухні та на подвір'ї, де Флорантен вирощував жоржини й розводив цесарок, де господарі сиділи на ящиках з-під мила й підсмажували кавові зерна, а ми допомагали розкривати коробки, наповнені всякою всячиною; всі предмети були старанно загорнуті в папір, і їхню назву ми не завжди знали.

Цілісінький день у крамниці товпилися селяни й кучери із сусідніх маєтків. Біля засклених дверей зупинялися мокрі від вересневого туману вози з далеких сіл. А ми сиділи в кухні п жадібно прислухалися до розмов…

Але ввечері, з восьмої години, коли дорослі йшли з ліхтарями до стайні давати сіно коням, уся крамниця належала нам.

Марі-Луїза, найстарша й найнижча зростом з моїх сестер, вгортала й складала купи сукна в крамниці, і вона кликала нас до себе. Ми з Фірменом і всі дівчата вбігали до величезної крамниці й при світлі лампи, які бувають тільки в заїздах, крутили кавомолки, влаштовували поєдинки, вилізши на прилавок, а інколи Фірмен піднімався на горище шукати якийсь позеленілий від часу мідний тромбон: кортіло потанцювати на втоптаній долівці…

Я досі червонію від думки, що в попередні роки панна де Гале могла саме під час таких наших дитячих розваг ненароком зайти до крамниці… Але я вперше побачив її одного серпневого вечора, коли спокійно розмовляв з Марі-Луїзою та Фірменом…

Першого ж вечора після свого приїзду до В'є-Нансея я став розпитувати дядька Флорантена про маєток Саблоньєр.

— Тепер це вже не маєток, — відповів дядько. — Там усе розпродано, і покупці, здебільшого мисливці, розпорядилися зруйнувати всі старі будівлі, щоб розширити простір для полювання; парадне подвір'я перетворилося на пустирище й заросло вересом та буркачем. Колишні його власники залишили собі тільки двоповерховий будиночок і ферму. В тебе ще буде нагода побачити тут панну де Гале, вона сама приїздить по покупки — подеколи верхи, подеколи в бричці, але завжди на одному й тому самому коні, на старому Белізері… То справді чудернацький екіпаж!..

Дядькова розповідь так мене схвилювала, що я ніяк не міг зметикувати, яке ще запитання поставити, щоб якомога більше дізнатися про цей маєток.

— Але раніше вони були багаті?

— Атож. Пан де Гале влаштовував свята, щоб потішити свого сина. То був дивакуватий хлопчик, з усілякими вибриками. Чого тільки не вигадував батько, щоб розважити сина! Запрошував дівчаток і хлопчиків з Парижа… з інших міст… Маєток Саблоньєр уже занепадав, пані де Гале стояла однією ногою в могилі, а вони й далі намагалися розвеселити сина й вдовольняли всі його забаганки. Минулої зими, ні, позаминулої, вопи влаштували найпишніший маскарад. Половину гостей запросили з Парижа, половину — з місцевих сіл. Вони накупили й узяли напрокат силу-силенну костюмів, ігор, коней і човнів. І знову ж тільки для того, щоб розважити Франца де Гале. Подейкували, ніби він збирається одружитися, і це свято влаштували на честь його заручин. Але він був іще такий юний! І все пішло шкереберть. Франц утік, відтоді його ніхто не бачив. Панна де Гале залишилася сама зі своїм батьком, старим моряком.

— Вона не вийшла заміж? — спитав я нарешті.

— Ні, про це я нічого не чув. Чи не ти хотів би посвататися?

Зніяковівши, я коротко й стримано, наскільки це було можливо, розповів йому про те, що мій найкращий друг Великий Мольн знайомий з панною де Гале і, може, таки запропонує їй руку.

— О, — усміхнувся Флорантен, — якщо тільки він не зазіхає на багатство, то вона буде йому до пари… Хочеш, я поговорю з паном де Гале? Він інколи приїздить до мене по шріт. Я завжди частую його старою виноградною горілкою.

Але я поквапився заперечити: мовляв, поки що не слід нічого робити. І сам я теж вирішив тим часом не інформувати Мольна. Мене трохи непокоїв такий збіг щасливих випадковостей. І ця тривога змусила мене нічого не писати Мольнові, поки я сам не побачу панну де Гале.

Довго чекати не довелося. Наступного дня, незадовго до вечері, коли вже сутеніло, над землею опустився холодний туман, що нагадував про наближення вересня. О цій порі в крамниці буває мало людей, і ми з Фірменом пішли провідати Марі-Луїзу та Шарлотту. Я вже поділився з ними своєю таємницею, тож сестри знали, чому я раніше, ніж у попередні роки, приїхав до В'є-Нансея. Спершись ліктями на прилавок або сидячи на ньому, поклавши долоні на поліроване дерево, ми розповідали одне одному все, що знали про дівчину, — а знали ми дуже мало.

Нараз загуркотіли колеса, і ми обернулися до дверей.

— А ось і вона сама, — прошепотіли сестри.

Невдовзі перед крамницею зупинився дивний екіпаж. Я побачив стару фермерську карету, яких ще не доводилося бачити в цих краях, із заокругленими вгорі стінами, з візерунчастим карнизом; старий білий кінь щоразу нахиляв голову до землі, ніби йому хотілося скубнути трави на дорозі, а в кареті сиділа дівчина — найвродливіша у світі дівчина, — може, це звучить і наївно, але я знаю, що кажу.

Ніколи я не бачив такого поєднання вишуканості й поважності. Сукня тісно облягала тонкий стан, що надавало дівчині дивовижної тендітності. На плечах висів широкий коричневий плащ, який вона скинула, входячи до крамниці. Це було найповажніше з усіх дівчат, найтендітніше з усіх жінок створіння. Важке біляве волосся обрамляло її чоло й усе тонко окреслене, мовби виточене личко. На чистій шкірі літо залишило дві ластовинки. Я помітив лише єдину ваду в цій незвичайній вроді: в хвилину смутку, розпачу чи просто глибоких роздумів біле личко дівчини бралося червонястими плямами, як це інколи буває в тяжкохворих, що не підозрюють про свою недугу. Тоді хотілося не милуватися нею, а пожаліти її, і це особливо розчулювало, бо було таким несподіваним для нас.

Усе це я встиг помітити за той час, поки вона повільно виходила з карети. І ось Марі-Луїза невимушено знайомить мене з дівчиною й цим ніби запрошує почати розмову…

Їй подали стільця, і панна де Гале сіла, прихилившись до прилавка, а ми залишилися стояти поруч з нею. Здавалося, вона добре знає й любить цю крамницю. Хтось попередив тітку Жюлі, вона одразу ж прийшла до нас і, склавши руки на грудях, легенько хитаючи головою в білому селянському чепчику, завела з гостею поважну розмову, чим трохи відсунула ту страшну для мене хвилину, коли я мав озватися до дівчини…

Але все сталося дуже просто.

— Отже, ви незабаром станете вчителем? — спитала панна де Гале.

Тітка засвітила в нас над головами порцелянову лампу, і в крамниці замерехтіло кволе світло. Я бачив ніжне дитяче обличчя дівчини, її голубі наївні очі, а найбільше мене чарував її голос — напрочуд ясний і поважний. Замовкнувши, дівчина відвела погляд убік і, чекаючи відповіді, сиділа непорушно, ледь закусивши губу.

— Я теж могла б учителювати, коли б мені дозволив пан де Гале, — сказала вона перегодя. — Я б навчала малюків, як ваша мати.

І всміхнулася, даючи цим зрозуміти, що мої сестри розповідали їй про мене.

— Селяни завжди ґречні й поштиві зі мною, — вела вона далі. — Я їх теж люблю. Але хіба в цьому є якась моя заслуга? А ось з учительками вони сварливі й скупі, чи не так? Вічно набридають своїми докорами: куди поділася ручка з пером, чому зошити такі дорогі, чому діти погано вчаться! Що ж, я сперечалася б з ними! І все ж таки вони любили б мене! Це було б куди важче…

Тепер дівчина вже не всміхалася, вона якось по-дитячому задумливо втупилася голубими очима просто перед себе.

У нас усіх трьох викликала ніяковість та безпосередність, з якою вона говорила про речі делікатні, величні й потаємні, про які звичайно читаємо лише в книжках. На короткий час запала мовчанка, потім розмова відновилась…

Але тепер дівчина говорила мовби з якоюсь скорботою, навіть ворожістю до чогось невідомого нам:

— І потім, я вчила б хлопчиків розсудливості, я знаю, про яку розсудливість веду мову. Я не стала б викликати в них те бажання мандрувати по світу, яке, певне, ви, пане Серель, викликатимете в своїх учнів, коли станете помічником учителя. Я навчила б їх знаходити своє щастя поруч, навіть якщо воно на перший погляд і не схоже на щастя.

Її слова спантеличили Марі-Луїзу й Фірмена так само, як і мене. Ми всі троє мовчали. Вона відчула наше збентеження й теж замовкла, прикусивши губу й понуривши голову, а потім усміхнулась, мовби глумлячись із нас.

— Цілком імовірно, — сказала вона, — що якийсь навіжений високий юнак шукає мене на краю світу — тієї самої миті, коли я сиджу тут, у крамниці пані Флорантен, під оцією лампою, а мій старий кінь чекає мене біля дверей. Якби цей юнак побачив мене тут, він не повірив би своїм очам, еге ж?

Побачивши, що вона всміхається, я посміливішав і мовив, теж засміявшись:

— Може, я знаю цього навіженого високого юнака?

Вона зиркнула на мене.

Аж тут біля дверей задзеленчав дзвіночок і увійшли дві жінки з кошиками.

— Зайдіть до нашої «їдальні», там вам ніхто не заважатиме, — запросила тітка Жюлі, відчиняючи двері кухні.

Панна де Гале відмовлялася й хотіла негайно вирушити додому, і моя тітка додала:

— Тут і пан де Гале. Він розмовляє з Флорантеном біля коминка.

У великій кухні в коминку завжди, навіть у серпні, палали ялинові поліна. Там горіла порцелянова лампа, і поруч з Флорантеном за чаркою виноградної горілки мовчки, мовби згинаючись під тягарем віку й спогадів, сидів літній чоловік зі зморшкуватим, гладенько поголеним, добродушним обличчям.

— Франсуа! — гукнув Флорантен гучним голосом ярмаркового торговця, ніби нас розділяла широка річка чи поле на кілька гектарів. — Я тільки-но домовився, що наступного четверга влаштуємо розважальну гулянку на березі Шеру. Хтось із нас пополює, хтось порибалить, хтось потанцює, а хтось скупається!.. Панно, ви приїдете верхи. Домовилися? Я все владнав з паном де Гале… Ага, Франсуа, — додав він, наче ця думка щойно сяйнула йому, — ти можеш привести свого друга, пана Мольна… Здається, я не помилився, його прізвище Мольн?

Панна де Гале раптом підвелася, вся збліднувши. І я вгадав, що в тому дивному маєтку Мольн назвав їй на березі ставка своє прізвище…

Коли вона, прощаючись, подала мені руку, я зрозумів ясніше, ніж після довгої розмови, що між нами налагодилося таємне взаєморозуміння, яке може порушити тільки смерть, зав'язалася дружба, міцніша за найбільше кохання.

… Наступного ранку, о четвертій годині, Фірмен постукав у двері моєї кімнатки, що виходила на подвір'я з цесарками. Було ще темно, і я заледве розшукав свої речі на столі, заставленому мідними свічниками та новенькими статуетками святих, що їх напередодні мого приїзду принесли з крамниці, прикрасивши моє житло. Я чув, як на подвір'ї Фірмен накачує шини мого велосипеда, а тітка розпалює в кухні вогонь. Сонце тільки піднімалося, коли я виїхав з подвір'я. Попереду був нелегкий день: обідатиму я аж у Сент-Агаті, де побачуся з батьками й поясню їм, чому так довго не приїздив додому, потім знову вирушу в дорогу й до вечора доберуся до Ла-Форте-д'Анжійона, де живе мій друг Огюстен Мольн.

Розділ третій ПРИВИД

Досі мені не випадало робити довгих поїздок на велосипеді. Так далеко я вирушав уперше. Та, незважаючи на хворе коліно, я вже давно потайки від батьків з допомогою Жасмена навчився їздити на велосипеді. Велосипед надзвичайно вабив кожного підлітка; тепер же я відчував величезне задоволення, бо ще недавно ледве тяг ногу й обливався потом після якихось трьох кілометрів дороги. Котитися вниз по схилу, заглиблюючись у тінисті байраки, летіти мов на крилах, відкриваючи для себе за поворотом далекі звивини дороги, що змінюються на очах і мовби розквітають при твоєму наближенні, промчатися по сільській вулиці, що назавжди закарбується в твоїй пам'яті… Раніше лише уві сні я переживав радість польоту, такого чарівного, такого легкого. Навіть було приємно підніматися на пагорки. До того ж ця дорога пролягала по рідній місцевості Мольна, тому вона особливо п'янила мене.

«Недалеко від в'їзду до містечка, — казав мені Мольн, розповідаючи про цей край, — стоїть великий вітряк, коли віє вітер, він крутиться…» Він не знав, яку роботу виконує цей вітряк, а може, хотів розпалити мою цікавість і лише вдавав, що не знає.

Тільки наприкінці дня я побачив нарешті високий вітряк, який, либонь, качав воду для сусідньої ферми. За обсадженим тополями лугом уже видніли перші будинки передмістя. Дорога робила великий гак, огинаючи потічок, і переді мною стелилися щоразу нові краєвиди… Переїхавши місточок, я зрештою побачив головну вулицю містечка.

В лузі, за густим очеретом, паслися корови, до мене долинав дзенькіт калатальців. Я зупинився, поклав руки на кермо велосипеда й роздивлявся довколишню місцевість, куди я примчав як гонець з такою дивовижною звісткою. За дерев'яним місточком починалися будинки, вони вишикувалися вздовж вулиці, що тяглася понад довгим рівчаком, і нагадували кораблі, які, згорнувши вітрила, причалили у вечірній тиші до берега. О цій порі в усіх кухнях розводили вогонь.

Раптом мене охопив якийсь страх, і я пошкодував, що приїхав сюди, мовби злякався, що моя поява тут порушить увесь цей безтурботний спокій. Піддавшись душевній слабкості, я вирішив відкласти свою зустріч з Мольном, ухопившись за думку, що в Ла-Форте-д'Анжійоні, на невеличкій площі, живе моя тітка Муанель.

Вона доводилася мені двоюрідною бабусею. Всі її діти повмирали; я добре запам'ятав Ернеста, наймолодшого — високого юнака, який збирався стати вчителем. Він теж помер, а вслід за ним — і мій двоюрідний дідусь Муанель, старий судовий чиновник. І тітка лишилася сама-самісінька в кумедному будиночку, де килими були зшиті з кольорових клаптиків, столи накриті паперовими півнями, курми й котами, а на стінах висіли старі дипломи, портрети покійних родичів і медальйони з пасмами їхнього волосся…

Хоч тітка зазнала стільки горя й утрат, вона була найвеселішою й найутішнішою бабусею в світі. Я розшукав невеличку площу, де стояв її будиночок, підійшов до прочинених дверей і гукнув на неї. З глибини розташованих анфіладою трьох кімнат долинув пронизливий голос:

— Оце так! Боже мій!

Тітка розлила каву у вогонь — навіщо вона варила каву о цій порі? — й вибігла мені назустріч… Вона трохи вигиналася назад, тім'я її вінчала якась дивовижа, — чи то капелюшок, чи то капор, чи то чепчик, — з-під якої визирало її велике зморшкувате обличчя, надаючи йому чогось монгольського чи готтентотського; вона сміялась уривчастим сміхом, шкірячи залишки дрібних зубів.

Коли я поцілував її, тітка квапливо і трохи незграбно схопила мене за руку, яку я тримав за спиною. Із зовсім зайвою таємничістю, бо в кімнаті ми були самі, вона вклала мені в руку монетку, на яку я не наважувався подивитись, — судячи з її розмірів, то був франк… Потім, коли я наготувався чи то запитати в неї, що це означає, чи то подякувати їй, тітка Муанель дала мені стусана, вигукнувши:

— Облиш! Я знаю, що роблю!

Вона все життя прожила в злиднях та боргах — і постійно тринькала гроші.

— Я завжди була дурненька й нещаслива, — казала вона без жодної гіркоти своїм пронизливим голосом.

Тітка Муанель була певна, що мені, як і їй, сутужно на гроші, таж навіть не дала мені й слова сказати — силоміць тицьнула в руку заощаджену за день жалюгідну монету. З цього неодмінно починалася кожна наша зустріч.

Вечеря була така ж чудернацька, як зустріч, і така ж сумна та кумедна. Тітка то виходила з кімнати із свічкою в руці, залишаючи мене в пітьмі, то ставила її на столик серед щербатих або потрісканих тарілок і ваз.

— У сімдесятому році пруссаки відбили з цієї вази ручки, — мовила вона, — зі злості, що не можуть забрати її з собою.

І тільки побачивши цю велику вазу з такою трагічною історією, я згадав, що ми вже колись вечеряли й ночували в цьому домі. Батько возив мене в департамент Йонна до лікаря, щоб показати йому мою хвору ногу. Треба було їхати швидким поїздом, що проходив тут удосвіта… Я згадав тодішню сумну вечерю, згадав історії, що їх розповідав старий судовик, спершись ліктями на стіл біля пляшки з рожевим вином.

Згадалися мені мої тодішні страхи. Після вечері тітка відвела батька вбік, сіла біля каміна й стала розповідати йому про привидів. «Повертаюсь… О, мій любий Луї, що я бачу! Низеньку сиву жіночку…»

Всі знали, що голова у тітки Муанель буквально натоптана тими нісенітницями.

Ось і цього разу після вечері, коли я, стомлений цілоденною поїздкою на велосипеді, ліг у великій кімнаті, надягши картату пічну сорочку дядька Муанеля, тітка Муанель сіла у мене в головах і якимось таємничим, пронизливим голосом повела:

— Мій любий Франсуа, хочу розповісти тобі таке, чого ще ніколи нікому не розповідала…

Я подумав: «Ну й вскочив я в халепу! Тепер вона мордуватиме мене до ранку, як десять років тому!»

І я мусив слухати. Розповідаючи, тітка Муанель хитала головою й дивилася не на мене, а кудись перед себе, ніби розмовляла сама з собою:

— Повертались ми з твоїм дядьком додому з весілля. Після смерті нашого сердешного Ернеста це було перше весілля, на яке ми поїхали вдвох, і там я зустріла свою сестру Адель, котрої не бачила аж чотири роки. Один старий дядьків друг, душе багатий чоловік, запросив його на весілля свого сина до маєтку Саблоньєр. Ми найняли бричку. Це нам дорого коштувало. Виїздимо на тракт уранці, десь біля сьомої. Було це взимку. Сходило сонце. Ніде жодної живої душі. І що я раптом бачу попереду, на дорозі? Низенького юнака з личком, мов ясне сонечко. Стоїть він і дивиться на нас. А ми наближаємось до нього й дедалі краще бачимо його личко, таке біле-біле, таке гарненьке, що аж страшно!.. Схопила я твого дядька за руку, тремчу, як листок на дереві, і спадає мені на думку: це сам господь бог!.. Я й кажу: «Поглянь! Ось привид!» А він відповідає — тихесенько й сердито: «Я й сам бачу! Мовчи, стара цокотухо…» Він теж не знав, що робити. А кінь наш зупинився… Тепер зблизька бачимо: личко в юнака бліде, на чолі піт, брудний берет і довгі штани. Чуємо ніжний голос: «Я не юнак, а дівчина. Я втекла з дому, дуже втомилася. Будь ласка, пане й пані, візьміть мене на свою бричку…» Ми взяли її з собою. Як тільки дівчина сіла, вона зомліла. А знаєш, ким вона виявилася? Нареченою юнака із Саблоньєра, того самого Франца де Гале, на чиє весілля нас запросили!

— Але ж весілля не відбулося, якщо наречена втекла! — сказав я.

— Еге ж, не відбулося, — відповіла тітка, спантеличено дивлячись на мене. — Весілля не було. Бо ця сердешна сваволиця задурила собі голову усілякими нісенітницями. Вона все нам пояснила. Сказала, що вона — дочка бідного ткача. І вирішила, що таке велике щастя не для неї, що її наречений ще надто юний, що всі чудеса, про які він їй розповідав, — просто його вигадки, і коли зрештою Франц приїхав по неї, Валентіна злякалася. Незважаючи на холод і вітер, хлопець прогулювався з нею та її сестрою в Архієпископському садку в Буржі. Він кохав молодшу сестру й тому, звісно, з чемності, був дуже уважний до старшої. І тоді молодша хтозна-що взяла собі в голову, сказала, що йде додому по хустку, а там, удома, перевдяглася в чоловічий одяг, сподіваючись, що так її не впізнають, — і втекла до паризької дороги… Нареченому написала в листі, що їде до іншого хлопця, якого кохає. А це була неправда. «Я принесла себе в жертву, — сказала вона, — і це дало мені куди більше щастя, ніж коли б я стала його дружиною». Ось так, мій дурненький… А Франц і не думав одружуватися з її сестрою; він застрелився, в лісі побачили кров, але тіла так ніде й не розшукали.

— І що ж ви зробили з цією небогою?

— Передусім ми примусили її випити трохи вина. Потім, повернувшись додому, нагодували, і вона заснула біля каміна. Дівчина прожила в нас більше ніж півзими. Зранку, тільки-но розвиднялося, вона заходжувалась то кроїти, то шити сукні, то лагодити капелюшки, то прибирати в кімнатах. Це вона обклеїла стіни шпалерами. Відтоді в нас ластівки в'ють гнізда. А ввечері, як стемніє, скінчивши роботу, дівчина завжди знаходила якийсь привід, щоб вийти в садок, на подвір'я чи просто постояти біля будинку — навіть у люті морози. І там ми заставали її всю заплакану. «Ви знову плачете! Що з вами?» — «Нічого, пані Муанель!» І вона поверталась до будинку. Сусіди казали нам: «Ви знайшли собі чудову покоївку, пані Муанель». Та хоч як ми благали дівчину, вона надумала податися до Парижа. В березні вона покинула нас. Я подарувала їй кілька своїх суконь, вона перешила їх на себе; Муанель купив їй квиток на поїзд і дав трохи грошей на дорогу. Дівчина не забула нас. У Парижі вона стала кравчинею, живе десь біля собору Паризької богоматері. В листах до нас усе запитувала, чи нема якихось новин із Саблоньєра. Аби розвіяти ці гнітючі її думки, я якось написала, що маєток продано, будинки розвалено, що той юнак зник назавжди, а його сестра вийшла заміж. Гадаю, так воно і є насправді. Відтоді моя Валентіна пише мені куди рідше…

Цього разу тітка Муанель розповіла мені своїм тоненьким, пронизливим голоском, мовби створеним для таких розповідей, не історію з привидами. Я відчув тривогу. Адже ми заприсяглися мандрівному акторові Францу допомагати йому, як брати, і тепер мені видалася нагода дотримати цієї присяги…

Але ж чи відважусь я завтра вранці зіпсувати радість Мольнові, яку йому сам принесу, розповівши водночас усе те, що оце почув від тітки Муанель? Навіщо спонукати його до пошуків, які будуть незрівнянно важчі за попередні? Щоправда, ми маємо адресу дівчини, але де ми розшукаємо актора, який мандрує по світу?.. Нехай зайдиголови самі клопочуться своїм безглуздям, подумав я. Делаж і Бужардон мали слушність. Скільки лиха завдали нам романтичні вигадки Франца! І я вирішив нікому нічого не казати, аж поки Огю-степ Мольн не одружиться з панною де Гале.

Та все одно я не міг позбутися важкого передчуття, що нам загрожує небезпека; проте воно було безглузде, і я невдовзі його прогнав.

Свічка майже догоріла, десь дзижчав комар, голова тітки Муанель в оксамитовому капорі, — вона знімала його тільки тоді, коли лягала спати, — хилилася дедалі нижче, але тітка знову стала розповідати все спочатку… Час від часу вона раптом підводила голову й зиркала на мене, мовби хотіла побачити, яке враження справляє на мене її оповідь, — а може, перевіряла, чи я не заснув. Зрештою я вирішив схитрувати: заплющив очі й удав, ніби сплю.

— О, ти вже спиш, — сказала тітка Муанель приглушеним і трохи ображеним голосом.

Мені стало її шкода, і я заперечив:

— Ну що ви, тітко, запевняю вас, я не сплю…

— О, ні, спиш. А втім, бачу, що тебе все це зовсім не цікавить. Адже я розповідаю про людей, яких ти ніколи не знав…

Цього разу я промовчав.

Розділ четвертий ДОБРА ВІСТОЧКА

Вранці, коли я виїхав на головну вулицю, стояла така чудова погода, в містечку панував такий спокій, довкола линули такі мирні, такі звичні звуки, що до мене знову повернулася радісна певність людини, яка несе добру звістку…

Огюстен жив із матір'ю в старому шкільному будинку. Батько його дістав у спадщину велике багатство і вже давно вийшов на пенсію, а після його смерті Огюстен ублагав матір купити цей будинок, де старий учитель викладав років з двадцять і де його син навчився читати.

Школа мала не дуже привабливий вигляд: велика квадратна споруда нагадувала мерію, яка справді колись тут містилася; вікна першого поверху, повернуті на вулицю, були на такій висоті, що в них годі зазирнути, а подвір'я, де не росло жодне деревце й де дашок над майданчиком для ігор затуляв довколишні поля, було найсумніше й найпустельніше подвір'я покинутої школи, яке тільки мені доводилося бачити…

У заплутаному коридорі, куди виходило четверо дверей, я зустрів Огюстенову матір, вона несла велику паку білизни, яку, певне, ще вдосвіта розвісила сушити в садку. Волосся в неї розкуйовдилося, сиві пасма спадали на чоло, обличчя з правильними рисами під старосвітською зачіскою здавалося припухлим і втомленим, мовби після безсонної ночі; вона йшла, задумливо й сумно похнюпивши голову.

Одначе, раптом побачивши й упізнавши мене, жінка всміхнулася.

— Ви приїхали вчасно, — сказала вона. — Бачите, я щойно зняла білизну, яку випрала, готуючи Огюстена до від'їзду. Цілу ніч я збирала його речі. Поїзд рушає о п'ятій, тож ми якраз устигнемо…

Вона говорила з такою певністю, ніби сама призначила день від'їзду сина. Проте цілком імовірно, що вона й не знала, куди він їде…

— Підніміться на другий поверх, — сказала пані Мольн. — Ви знайдете Огюстена в мерії, він там щось пише.

Я швидко збіг угору по сходах, відчинив двері праворуч, на яких і досі висіла табличка «Мерія», й опинився в просторій залі з чотирма вікнами — два були повернуті на вулицю, а два — в бік полів — і з пожовклими портретами президентів Греві та Карно на стінах. У глибині зали, на довгому помості, біля столу, накритого зеленою скатертиною, стояли стільці муніципальних радників. Посередині цього ряду стільців, у старому кріслі, яке колись належало мерові, сидів Мольн і щось писав, умочаючи перо в старовинний порцеляновий каламар у вигляді серця. Коли Мольн не вирушав на прогулянку в довколишні ліси, він усамітнювався в цьому затишному місці, мовби створеному для якогось сільського рантьє.

Впізнавши мене, Мольн підвівся, але не так рвучко, як я сподівався.

— Серель! — сказав він вражено.

Переді мною стояв той самий юнак з кощавим обличчям і коротко стриженою чуприною. В нього вже пробивалися вуса. Той самий відвертий погляд… Але над його колишньою запальністю, здавалося, повисла димчаста завіса, крізь яку ця запальність пробивалася лише подеколи…

Побачивши мене, він розхвилювався. Я враз опинився на помості. Але, дивна річ, Мольн не здогадався подати мені руку. Він обернувся до мене геть знічений, заклав руки за спину, прихилився до столу й відкинувся назад. Він дивився на мене, але мовби не бачив мене і вже обмірковував ті слова, які збирався мені сказати. Він і раніше дуже важко починав розмову, як це буває із самітниками, мисливцями та мандрівниками; він приймав ухвалу, не турбуючись про те, якими словами має говорити про неї. І тепер, коли я стояв перед ним, Огюстен насилу добирав потрібні слова.

Я заходився весело розповідати, як їхав сюди, де ночував і як здивувався, побачивши, що пані Мольн готує сина до від'їзду.

— О, вона тобі вже сказала? — сказав він.

— Еге ж. Сподіваюсь, ти їдеш ненадовго?

— Ні, якраз надовго.

На хвилину розгубившись, відчуваючи, що зараз я одним словом зведу нанівець його рішення, якого не розумів, я не наважився вести мову далі й не знав, з чого починати виконувати свою місію.

Нарешті Мольн озвався, наче бажаючи виправдатися:

— Серель, ти знаєш, скільки важила для мене та дивна пригода в Сент-Агаті. В ній полягав увесь сенс мого життя, вся моя надія. Коли я втратив цю надію, що лишалося мені робити?.. Жити, як усі довкола живуть?.. Що ж, я спробував жити так — там, у Парижі, після того, як зрозумів, що все скінчилося, що й не варто шукати Загубленого Маєтку… Але хіба зможе людина, яка бодай раз побувала в раю, звикнути до буденного життя? Те, в чому інші бачать щастя, для мене видалося посміхом. І відтоді, відколи я самохіть і цілком щиро вирішив жити, як усі, мене гризе сумління.

Я сидів на стільці й слухав, не дивлячись на Огюстена, понуривши голову й не розуміючи, до чого він веде.

— Поясни-но мені все до пуття, Мольні — мовив я нарешті. — Навіщо ти вирушаєш у цю тривалу подорож? Невже хочеш виправити якусь помилку? Чи дотримати обіцянки?

— Авжеж, — відповів він. — Пам'ятаєш, що я обіцяв Францові?

— Он воно що! — зітхнув я з полегкістю. — Отже, йдеться тільки про це?..

— Про це. А може, й про помилку, яку треба виправити. Навіть про дві помилки…

Запала коротка мовчанка; я збирався з думками й шукав потрібних слів.

— Я думаю тільки про одне, — повів далі Мольн. — Звісно, я хотів би ще раз побачити панну де Гале, лише побачити… Але ось тепер у чому я переконаний: коли я відкрив Безіменний Маєток, то відчув себе на такій висоті, на вершині такої досконалості й такої чистоти, яких мені більш ніколи не досягти. Може, тільки в смерті, як я тобі вже колись писав, я зумію віднайти красу тих днів…

Підійшовши до мене, Мольн сказав іншим тоном, з дивним збудженням:

— Послухай, Серель! І нові взаємини в моєму житті, і далека подорож, і помилка, якої я припустився і яку треба виправляти. — все це в певному розумінні мовби є продовженням моєї колишньої пригоди…

Мольн замовк, даремно намагаючись поринути в спогади. Щойно я проґавив пагоду викласти йому те, з чим прийшов. Нізащо в світі не хотілося мені знову проґавити її. І я заговорив — цього разу надто рано; згодом дуже шкодував, що не вислухав його зізнань до кінця.

Отож я зронив фразу, яку приготував хвилину тому, але яка тепер виявилася недоречною. Я не зворухнувся, лише трохи підвів голову й мовив:

— А що, коли я скажу тобі: нічого ще не втрачено?..

Мольн зиркнув на мене, потім відвів очі й почервонів, — я ніколи раніше не бачив, щоб хтось так червонів, — здавалося, вся кров ринула йому до обличчя й нестримно стугоніла в скронях…

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав він нарешті ледве чутно.

Тоді одним духом я розповів усе, про що дізнався, як повернув справу і як усе обійшлося, — так наче Івонна де Гале мало не послала мене до нього.

Мольн зблід, наче мрець.

Поки я говорив, він мовчки слухав, утягши голову в плечі, як той, на кого зненацька напали й він не знає, захищатися йому, сховатись чи втікати. Пригадую, Огюстен тільки раз перебив мене. Я мимохідь зауважив, що садибу Саблоньєр зруйновано, що колишнього маєтку не існує.

— О, бачиш, — сказав Мольн, мовби тільки й чекав нагоди виправдати свою поведінку, свій розпач, — бачиш, більш нічого нема…

Я був певен, що біль його нарешті вгамується, тільки-но він зрозуміє, як тепер усе стало просто й легко, тож поквапився розповісти, що мій дядько Флорантен влаштовує розважальну гулянку й у ній візьме участь панна де Гале; я сказав, що і його запрошено на цю гулянку… Але Мольн зовсім розгубився й далі мовчав.

— Негайно відмовся від своєї подорожі, — сказав я нетерпеливо. — Ходімо попередимо твою матір.

Коли ми спускалися по сходах, Мольн спитав якось нерішуче:

— Ти й справді вважаєш, що мені треба піти на цю розважальну гулянку?

— Авжеж, — відповів я, — у цьому нема анінайменшого сумніву.

Він мав такий вигляд, ніби хтось узяв його за плечі й штовхав уперед.

Унизу Огюстен сказав матері, що в них я обідатиму й вечерятиму, а також заночую, а завтра він роздобуде для себе велосипед і поїде разом зі мною до В'є-Нансея.

— Що ж, гаразд, — похитала вона головою, наче тільки й чекала цього повідомлення.

Я сидів у маленькій їдальні, на стінах якої висіли ілюстровані календарі, кинджали з візерунчастими руків'ями й суданські бурдюки, що їх привіз з далеких подорожей колишній солдат морської піхоти, брат пані Мольн.

Огюстен на хвильку залишив мене самого й вийшов до сусідньої кімнати, де мати лаштувала його в дорогу; я чув, як, трохи стишивши голос, він просив її не розпаковувати валізки, бо, либонь, поїздка лише ненадовго відкладається…

Розділ п'ятий РОЗВАЖАЛЬНА ГУЛЯНКА

Я насилу встигав за Огюстеном по дорозі, що вела до В'є-Нансея. Він мчав, мов справжній гонщик. Мольн не вставав з велосипеда навіть на крутих підйомах. На зміну його вчорашній незрозумілій нерішучості прийшла гарячкова збудженість, прагнення якнайшвидше приїхати, і це мене трохи лякало. Таку саму нетерплячість він виказав і в дядька Флорантена: його буквально ніщо не цікавило аж до тієї хвилини, коли ми о десятій ранку повсідалися в карету, щоб вирушити на річку.

Був кінець серпня, останні дні літа. З пожовклих каштанів уже почала спадати шкаралуща, встеляючи сірі дороги, їхати ми мали недалеко: ферма Об'є, де ми збирались зупинитися, стояла неподалік від Шеру, за якихось два кілометри від маєтку Саблоньєр. Вряди-годи ми зустрічали інші брички з учасниками гулянки й навіть кількох юнаків, що їхали верхи, — дядько Флорантен зважився їх запросити від імені пана де Гале… Він намагався, як це було в давні часи, поєднати в одній компанії багачів і бідняків, шляхтичів і селян. Серед гостей ми побачили Жасмена Делажа, якого колись сторож Баладьє познайомив з моїм дядьком; він прикотив на велосипеді.

— І він тут, — сказав Мольн, побачивши Делажа. — В його руках увесь час були ключі від нашої таємниці, а ми в своїх пошуках дійшли аж до Парижа. Тут і справді можна впасти в розпач!

Він зиркав на Делажа щоразу злобливіше. А той щиро вважав, що заслужив нашої вдячності, й ні на крок не відставав від нашої карети. Він був у новому костюмі, що не дуже прикрасив його; поли Жасменового сурдата, метляючи, били об крило велосипеда… Хоч як Делаж силкувався бути люб'язним, його підстаркувате обличчя навряд чи могло комусь сподобатися. Він викликав у мене невиразний жаль. Але чи тільки до нього я відчував жаль того пам'ятного дня?..

Цю гулянку я завжди згадую з якимсь гнітючим почуттям, з глибоким смутком. Як я сподівався, що цей день ущедрить мене великою радістю! Здавалося, ніби все довкола збиралося дарувати нам щастя. Але воно було таке примарне…

А які чудові були береги Шеру! Ми зупинилися на схилі, що збігав до води; тут розкинулися моріжки й вербові луги, обнесені плотами, наче невеличкі садки й городи. На тому березі річки сіріли пагорби, круті й кам'янисті; на деяких із них височіли маленькі замки з романтичними вежами. Інколи із замку Преверанж, що стояв удалині, долинав собачий гавкіт.

Нам довелося добиратися до цього місця по цілому лабіринту вузьких доріг і стежок, то піщаних, то встелених білою рінню; біля самої річки ці стежини ставали струмками, бо тут з-під землі били джерела. Ми хапалися за кущі диких порічок і то заглиблювалися в прохолодну сутінь глибоких ярів, то, вибравшись иа рівне, поринали в прозорі хвилі світла, що заливали всю долину. Коли ми підійшли до річки, побачили — на тому березі якийсь чоловік притиснувся до скелі й повільно розправляв рибальську сіть… Як тут було гарно!

Ми зупинилися в затишку на галявині, яку зусібіч оточував молодий березняк. Галявина була велика й рівна — важко знайти краще місце для ігор.

Розпрягши коней, ми відвели їх на ферму Об'є. В затінку під деревами розпаковували провізію, а на моріжку ставили розкладні столики, що їх привіз дядько Флорантен.

Тут виникла потреба піти комусь до повороту дороги зустріти запізнілих гостей і показати їм, де ми отаборилися. Я одразу ж зголосився, Мольн пішов зі мною, і ми зупинилися біля висячого містка, на перехресті кількох стежок і дороги, що вела до замку Саблоньєр.

Вичікуючи, ми походжали сюди-туди, згадували минуло й всіляко намагалися відігнати від себе тривожні думки. З В'є-Нансея проїхав ще один віз, на ньому сиділи незнайомі нам селяни з дорослою дочкою, в чиїх косах були вплетені стрічки, — і знову на дорозі жодної живої душі. А втім, ось з'явилося троє дітлахів у візку, запряженому віслюком, — діти колишнього садівника із Саблоньєра.

— Здасться, я їх упізнаю, — сказав Мольн. — Звісно, це вони взяли мене за руки тоді, в перший вечір свята, і повели вечеряти…

Але цієї миті віслюк уперся й не схотів іти далі; діти позлазили з візка й почали щомога тягти, шмагати й лупцювати його, а Мольн із прикрістю зізнався, що помиливсь…

Я спитав дітей, чи не зустрічали вони по дорозі пана й панну де Гале. Одне з них відповіло, що не пам'ятає, а друге сказало: «Здається, так, пане». Більш нічого ми не домоглися в них. Нарешті діти в'їхали з дороги й покотили по траві; одне з них тягло віслюка за вуздечку, а інші штовхали візок ззаду.

Ми знову почали чекати. Мольн прикипів очима до того місця, де дорога звертала на Саблоньєр; він мало не зі страхом чекав появи дівчини, що її колись розшукував з такою пристрастю. Потім його пойняла дивна, майже кумедна лють на Жасмена. З невисокого пагорка нам видно було, як унизу, на галявині, Делаж зібрав довкола себе гурт гостей і намагався привернути до себе загальну увагу.

— Поглянь, як він розпатякує, цей йолоп! — сказав Мольн.

А я відповів:

— Та облиш його. Він, сердега, робить що може.

Та Огюстен не заспокоювався. Тієї миті на галявину вибігла з лісу якась тваринка — чи то зайчик, чи то білочка. Жасмен, щоб похизуватися, вдав, що хоче впіймати її.

— Ти тільки подивись на нього! Тепер він бігає! — мовив Мольн таким тоном, ніби Делаж хтозна-що робить.

Цього разу я не зміг стриматись від сміху. Засміявся й Мольн, але це був лише короткий спалах веселощів. Збігло ще чверть години, і він спитав:

— А що, коли вона не приїде?..

— Вона ж обіцяла, — відповів я. — Май терпіння.

І Мольн знову пильно дивився на дорогу. Але йому було несила терпіти, тож незабаром він озвався:

— Франсуа, я піду до гурту. В мене таке враження, що все повернулося проти мене. Якщо я залишусь тут, то вона ніколи не приїде. Навіть важко уявити собі, що зараз ва поворотом з'явиться вона.

І Мольн подався на галявину, залишивши мене самого. Щоб згаяти час, я пішов по дорозі. І за першим же поворотом побачив Івонну де Гале: вона сиділа боком у сідлі, її старий білий кінь того ранку надто рвався вперед, і дівчина весь час натягувала повіддя, не даючи йому перейти на клус. Попереду коші, ледве ступаючи, мовчки йшов пан де Гало. Мабуть, батько й дочка, міняючись по дорозі одне з одним, по черзі сідали на коня.

Побачивши, що я сам, Івонна всміхнулася, швидко спішилась, передала повіддя батькові й попрямувала до мене; я теж побіг їй назустріч.

— Як я рада, що ви самі, — сказала вона. — Я не хочу нікому, крім вас, показувати старого Белізера, не хочу, щоб його ставили поряд з іншими кіньми. Адже він такий негарний і старий; до того ж, я боюся, щоб його не поранили ті коні. Я тільки на нього зважуюсь сідати, а коли його не стане, я більш не їздитиму верхи…

Я відчув, що за цією чарівною жвавістю, за зовнішньою невимушеністю Івонни де Гале приховується та сама нетерплячість, та сама тривога, що й у Мольна. Вона розмовляла швидше, ніж звичайно. І хоч на її щічках рожевіли рум'янці, під очима й на чолі проступала страшенна блідість, що виказувала розгубленість.

Ми вирішили припнути Белізера до дерева в невеличкому гайку неподалік дороги. Старий пан де Гале, як завжди, мовчки дістав із сідельної кобури оброть і, як мені здалося, прив'язав коня трохи нижче, ніж треба було б. Я пообіцяв негайно принести з ферми сіна, вівса й соломи…

Іванна де Гале пішла на галявину — так само, уявив я собі, як колись вона з'явилась на березі ставка, де її вперше побачив Мольн.

Притримуючи лівою рукою край широкого плаща, вона, ведучи під руку батька, йшла до гостей; на личку в неї був вельми поважний і водночас дитячий вираз. Я не відставав від них. Запрошені на гулянку, що вже встигли розбрестися по галявині, тепер швидко збиралися до гурту, щоб привітати панну де Гале; якийсь час усі мовчки дивилися, як вона наближається.

Мольн загубився в гурті молоді, де нічим не вирізнявся серед товаришів, хіба що зростом; а втім, поряд з ним стояли хлопці майже такі самі високі, як і він. Огюстен нічим не привертав до себе уваги, не ворухнувся, не ступив бодай кроку вперед. Я бачив, як він нерухомо стояв у своєму сірому костюмі й пильно дивився на прекрасну дівчину, що йшла до них. Мольн лише провів рукою по маківці — ніби мимохідь і трохи збентежено, наче хотів сховати серед цих дбайливо зачесаних юнаків свою по-селянському поголену голову.

Панну де Гале оточила молодь. Її почали знайомити з дівчатами й хлопцями, яких вона не знала… Підходила черга мого товариша; я відчував не меншу тривогу, ніж він. Я гадав, що сам відрекомендую Мольна Івонні де Гале.

Та перш ніж я розтулив рота, дівчина ступила до нього з дивовижною рішучістю й поважністю.

— Я впізнаю Огюстена Мольна, — мовила вона.

І подала йому руку.

Розділ шостий РОЗВАЖАЛЬНА ГУЛЯНКА (закінчення)

Майже одразу підійшли нові гості привітатися з Івонною де Гале, відтіснивши від неї Мольна. Сталося так, що хлопець і дівчина й під час обіду опинилися за різними столиками. Але до Мольна нібито повернулися віра й відвага. Я сидів між Делажем і паном де Гале і бачив, як мій товариш кілька разів махнув мені здалеку рукою.

Тільки надвечір, коли почалися ігри й розмови, а дехто з гостей пішов на річку купатися або кататись у човні на сусідньому ставку, Мольн знову опинився у товаристві дівчини. Ми з Делажем сиділи на садових стільцях, що їх привезли з собою, й розмовляли, і саме тоді Івонна невимушено покинула гурт молоді, серед якої, либонь, вона занудьгувала, й підійшла до нас. Пригадую, вона спитала, чому ми не катаємося, як інші, в човнах на ставку Об'є.

— Ми сьогодні пополудні вже зробили там кілька кругів, — відповів я. — Але це катання надто одноманітне, і ми швидко втомилися.

— Тоді чому б вам не спустити човен на річку? — провадила вона.

— На річці прудка течія, вона може знести човен.

— Тут знадобилася б моторка, — озвався Мольн. — Або пароплавчик, який був у вас колись.

— У нас уже його нема, — відказала вона майже пошепки. — Ми його продали.

Запала ніякова мовчанка.

Скориставшись із цього, Жасмен сказав, що йде шукати пана де Гале.

— Я знаю, де його можна знайти, — мовив він.

Іронія долі! Ці двоє таких несхожих між собою людей несподівано сподобалися один одному, і з самого ранку вони майже не розлучалися. На початку гулянки пан де Гале відкликав мене вбік і сказав, що мій друг Делаж — людина, обдарована тактом, поштивістю та іншими чеснотами. Мені навіть здалося, що старий звірив йому таємницю існування Белізера й виказав місце, де сховали коня.

Я теж зібрався був покинути Огюстена й Івонну, але вони так збентежилися й розхвилювалися, що я вирішив не лишати їх віч-на-віч.

Проте даремно Жасмен пішов від нас, і марною була моя обережність. Вони завели розмову. Але Мольн уперто, чого, звісно, сам не усвідомлював, знов і знов заводив мову про всі ті дива, що колись так зчудували його в маєтку. І щоразу дівчина, для якої ці спогади були мукою, відповідала, що все зникло, що старий будинок, такий вигадливий і химерний, знесено, великий ставок висох і його засипали землею, а діти в прегарних костюмчиках пороз'їжджалися додому.

Мольн тільки скрушно зітхав у відповідь з таким виглядом, ніби в усіх цих сумних подіях завинили дівчина або я…

Ми йшли всі троє пліч-о-пліч… Дарма я намагався змінити тему розмови й розвіяти смуток, що охопив нас трьох. Неспроможний опиратися своїй невідчепній ідеї, Мольн і далі нетактовно розпитував. Він вимагав пояснень буквально про все, що бачив свого часу в маєтку: про дівчаток, про кучера старенького берлина, про поні, що брали участь у перегонах…

— Поні теж продано? В маєтку більш нема коней?..

Вона відповіла, що їх справді там більш нема. Про Белізера дівчина не прохопилася й словом.

Тоді Мольн почав згадувати, які предмети були в його кімнаті: канделябри, велике дзеркало, стара розбита лютня… Він запитував про все це з незрозумілим запалом, ніби хотів ще й ще раз переконатися, що від його чарівної пригоди нічого не лишилося й що дівчина не може показати йому навіть уламка кораблетрощі, який підтвердив би: ні, не приснилося їм обом… Так водолаз виносить з води каміння й водорості.

Ми з панною де Гале не могли стримати сумної усмішки. Дівчина зважилася пояснити Мольнові все до кінця:

— Ви ніколи більше не побачите чудового замку, де тоді ми з батьком навели лад задля сердешного Франца. Все своє життя ми тільки те й робили, що потурали його примхам. Він був таким дивним, таким чарівним створінням! Та все разом з ним зникло того вечора заручин, які не відбулися. На той час пан де Гале був уже розорений, хоч нам цього ще не сказав. Франц заліз у великі борги, і колишні товариші, дізнавшись про його зникнення, одразу ж учинили нам позов. Ми зубожіли. Моя мати померла, а через кілька днів з'ясувалося, що в нас більше нема друзів… Та хай би хоч Франц повернувся, — якщо, звісно, він живий, — хай би знову заприятелював з колишніми друзями й розшукав свою наречену, хай би відгуляв весілля, хай би навіть усе знову стало таким, яким воно було колись, — хіба можна повернути минуле?

— Хто знав? — замислено мовив Мольн. І більше ні про що не розпитував.

Ми м'яко ступали по невисохлій, уже трохи пожовклій траві: дівчина, яку Огюстен вважав утраченою для себе назавжди, йшла поруч. Коли він ставив свої немилосердні запитання, Івонна, відповідаючи, повільно повертала до нього стривожене личко, і якось, щось кажучи йому, вона довірливо й ніжно торкнулася його руками… Чому ж Великий Мольн поводився, як чужий, як той, хто не знайшов того, що шукав? Чому він здавався таким байдужим? Коли б це щастя прийшло до нього три роки тому, то він, певне, схибнувся б із радощів! Звідки ж брались оця душевна спустошеність, відчуженість, це невміння бути щасливим?

Ми підходили до гайка, де вранці пан де Гале припнув Белізера; сонце, що хилилося до вечірнього пруга, відкидало на траву наші довгі тіні; з того краю галявини долинали приглушені відстанню радісні голоси дітей, що гралися, і ми мовчки милувались надвечірнім спокоєм, — коли раптом біля ферми Об'є, що стояла на березі річки, почулася пісня. Співав далекий молодий голос: певне, хтось вів худобу до водопою; мелодія нагадувала танцювальний наспів, але співак надавав їй протяжності, наче сумній старовинній баладі.

Мольн підвів голову й почав прислухатися. Це була одна з тих пісеньок, які співали селяни, що затрималися в Безіменному Маєтку в останній вечір свята, коли все вже пішло шкереберть… Ще один спогад — найприкріший — про ті прекрасні дні, які більше не повернуться.

— Ви чуєте пісню? — спитав упівголоса Мольн. — Я піду подивлюсь, хто то співає! — І одразу ж побіг до гаю.

Але незабаром пісня затихла; ще якусь мить було чути, як співак, віддаляючись, підганяв свистом свою худобу. Потім запала тиша…

Я подивився на дівчину. Задумана й пригнічена, вона не спускала очей із заростей, де щойно зник Мольн. Скільки ще разів доведеться їй задумливо дивитись на дорогу, по якій назавжди піде від неї Великий Мольн!

Івонна обернулась до мене.

— Він нещасливий, — сказала вона з болем у голосі. І додала: — І, може, я неспроможна чимось йому допомогти?..

Я вагався, не знаючи, що їй відповісти; побоювався, що Мольн швидко добіг до ферми й уже повертається гаєм назад, тож він може почути нашу розмову. Я хотів підбадьорити її, сказати, щоб вона не боялася розмовляти з хлопцем суворіше, що, мабуть, у нього викликає розпач якась таємниця, котрої він ніколи не звірить ні їй, ні будь-кому іншому, — аж раптом з глибини гаю долинув крик, потім ми почули тупотіння кінських копит і розгнівані уривчасті голоси… Мені враз сяйнуло: щось сталося із старим Белізером, — і я побіг туди, де зчинився цей гармидер. Панна де Гале теж побігла слідком. Мабуть, на галявині помітили, що ми біжимо, бо, коли я заглибився в зарості, почув крики людей, які нас наздоганяли.

У старого Белізера, якого прив'язали, надто низько, заплуталась у недоузку передня нога; він стояв непорушно доти, аж поки побачив, що до нього наближається пан де Гале та Делаж, які прогулювалися в гаю, а тоді, зляканий і збуджений від надто щедро всипаного йому вівса, почав шалено битися; ті двоє чоловіків спробували розплутати коня, але робили це так незграбно, що заплутали його ще більше, ризикуючи дістати удар копитом. І ось, повертаючись з ферми Об'є, їх випадково здибав Мольн. Незграбність цих двох розлютила його, він щомога відштовхнув їх, і вони попадали в кущі. Обережно, одним умілим рухом Огюстен звільнив Белізера. Але надто пізно — нещастя вже сталося: в Белізера, мабуть, було пошкоджено сухожилок, а може, зламана кістка; він стояв, понуривши голову, притиснувши до черепа зігнуту тремтячу ногу, сідло сповзло з його спини. Мольн схилився і мовчки обмацував і роздивлявся коня. Коли він випростався, довкола зібралися майже всі гості, але хлопець нікого не бачив. Лють засліпила його.

— Цікаво знати, хто міг так безглуздо припнути його? — крикнув Мольн. — І на цілий день залишити під сідлом! І хто взагалі наважився осідлати цю стару шкапу, придатну хіба що для легкої двоколки!

Делаж хотів щось йому сказати, — либонь, він збирався взяти провину на себе.

— Мовчи! — вигукнув Мольн. — Ти найбільше завинив. Я бачив, як ти безглуздо смикав за недоуздок!

І знову, нахилившись, він став розтирати долонею суглоб коневі.

Пан де Гале, який досі не пустив пари з вуст, вирішив утрутитися і цим припустився помилки. Він промимрив:

— Морські офіцери звикли… Мій кінь…

— О, то це ваш кінь? — спитав Мольн, повертаючись до старого; він уже трохи охолов, але обличчя його було червоне.

Я гадав, що Огюстен змінить тон і вибачиться. Якийсь час він важко сопів. Потім, мабуть, вирішивши не відмовити собі в прикрій насолоді піти на остаточне загострення, він зухвало сказав:

— Що ж, мені нема з чим вас привітати.

Хтось несміливо докинув:

— Холодна вода… Скупати б його біля броду…

— Треба негайно відвести коня додому, — мовив Мольн, мовби не почувши тих несміливих слів, — поки він іще може йти. Не слід марнувати ні хвилини! Поставити його в стайню й більше ніколи звідти не виводити.

Кілька юнаків зголосилися допомогти. Але панна де Гале щиро подякувала й відмовилась. З розпашілим обличчям, ладна заплакати, вона попрощалася з усіма, навіть із Мольном, який, украй зніяковівши, не наважувався подивитися на неї. Івонна, мовби подаючи руку людині, взяла коня за повід, — здавалося, не для того, щоб вести його за собою, а щоб підійти ближче… Над саблоньєрською дорогою віяв вітерець, такий теплий, ніби був травень, а не кінець літа; на живоплоті тремтіло листя. Івонна покинула нас, стискаючи в своїй маленькій руці, висунутій з рукава плаща, товстий шкіряний повідок. Поряд з нею важко ступав її батько…

Сумно скінчилася наша розважальна гулянка! Кожен поволі збирав свої пакунки, посуд, складав стільці, розбирав столики; брички, навантажені речами й людьми, одна по одній виїздили на дорогу; над головами піднімалися капелюхи, прощально маяли носовички. Останніми на моріжку лишилися ми з Мольном, і дядько Флорантен, хоч і мовчав, не міг приховати прикрості й досади.

Ми теж вирушили, наша бричка, в яку був запряжений прекрасний рудий кінь, м'яко погойдувалася на ресорах. На поворотах під колесами порипував пісок. Ми з Мольном сиділи на задньому сидінні; незабаром ми побачили, як зникав вдалині путівець, на який звернули Белізер і його господарі…

І тоді мій товариш, який, здавалося, просто не вмів плакати, раптом повернув до мене схвильоване обличчя, і я побачив, що на очах у нього бринять сльози.

— Зупиніться, будь ласка! — сказав Огюстен, поклавши руку на плече дядька Флорантена. — Не турбуйтеся про мене. Я прийду пішки.

І, спершись рукою на крило брички, він ураз зістрибнув на землю. На превеликий наш подив, він побіг назад і біг аж до путівця, який ми щойно проминули, — до дороги на Саблоньєр.

Певне, Мольн зайшов до маєтку по тій самій обсадженій ялинами алеї, по якій уже колись проходив і де, сховавшись за низенькими гілками, почув таємну розмову гарненьких незнайомих дівчаток…

Того самого вечора, ридаючи, Мольн просив панну де Гале стати йому за дружину.

Розділ сьомий ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ

Четвер на початку лютого, чудовий морозяний день, віє дужий вітер. Годинник відбиває пів на четверту, потім четверту… На огорожах біля селищ з полудня сушиться на вітрі білизна. В їдальні кожного будинку горить камін, і полум'я виграється в лискучих дитячих іграшках. Награвшися, дитина сідає біля матері й просить розповісти про день її весілля.

Той, хто не хоче бути щасливим, хай підніметься на горище, де до самісінького вечора слухатиме свист і завивання, що навіюватимуть йому думку про кораблетрощу; або хай він вийде за браму, на дорогу, і вітер ударить його ріжками нашийної хустини по губах, наче в несподіваному палкому поцілунку, від якого на очі набігають сльози. Але для того, хто дорожить щастям, стоїть у садибі Саблоньєр на узбіччі грузької дороги самотній будинок, куди мій друг Мольн зайшов з Івонною де Гале, з якою ополудні повінчався.

Від дня заручин минуло п'ять місяців. Вони збігли мирно, настільки мирно, наскільки бурхлива була перша зустріч Івонни з Огюстеном. Мольн досить часто приїздив до Саблоньєра — то на велосипеді, то на бричці. Кілька разів на тиждень панна де Гале, сидячи за вишиванням або за книжкою біля великого вікна, повернутого на рівнину й ялиновий гай, раптом бачила, як миготить за завісою його високий силует, бо Мольн завжди приходив кружним шляхом — по алеї, яка колись уперше привели його сюди. Але це було єдиним — причому мовчазним — його натяком на минуле. Здавалося, щастя приспало його дивну тривогу.

Впродовж цих п'яти спокійних місяців сталося кілька незначних подій. Мене призначили вчителем до невеличкого села Сен-Бенуа-де-Шан. Власне, його не назвеш селом. Це розкидані посеред полів ферми, а школа стоїть на пагорбі біля дороги. Я веду життя самітника; але якщо йти навпростець полями, за три чверті години можна дістатися до Саблоньєра.

Делаж живе тепер в свого дядька — власника будівельної фірми у В'є-Нансеї. Незабаром ця фірма перейде до рук Жасмена. Він часто навідує мене. Мольн, на прохання панни де Гале, ставиться тепер до нього дуже люб'язно.

Ось чому зараз, о четвертій пополудні, коли всі запрошені на весілля роз'їхалися, ми з Делажем і далі бродимо по околицях.

Скромне вінчання відбулося рівно ополудні в колишній каплиці Саблоньєра, чомусь уцілілій від руїни; вона стоїть серед ялин на схилі сусіднього пагорба. Після короткого обіду мати Мольна, пан Серель з Міллі, дядько Флорантен та інші гості посідали в карети й поїхали. Залишилися тільки ми з Жасменом…

Ми йдемо лісом, що тягнеться за саблоньєрським будинком, обрамляючи чималу ділянку цілини, де колись стояв нині вже розвалений маєток. Наші серця сповнені тривоги, хоч ми самі не знаємо її причини й не наважуємося в цьому зізнатися. Марно намагаємось прогнати сумні думки й ошукати занепокоєння, показуючи один одному то заячу ямку, то свіжі купки піску, що їх понагрібали кролики, то сильце, то слід браконьєра… Але, прогулюючись, ми щоразу простуємо до того місця на узліссі, звідки видно зачинений будинок.

Під великим вікном, повернутим на ялиновий гай, є дерев'яний балкон, порослий бур'яном, що хилиться під вітром. У шибках вікна мерехтять відблиски вогню, що горить у каміні. Час від часу у вікні миготить чиясь тінь. А на довколишніх полях, на городах, на самотній фермі, що лишилася від колишніх службових прибудов, — тиша й ні душі. Орендатори поїхали до містечка, щоб відсвяткувати щастя своїх господарів.

Інколи вітер, насичений вологою, що ось-ось закрапотить дощем, овіює наші обличчя й доносить до нас ледь чутні звуки фортепіано. В зачиненому будинку хтось грає. Я на мить зупиняюсь і вслухаюся в тишу. Мені причувається, наче далекий тремтливий голос несміливо виливає свою радість у пісні… Це нагадує сміх дівчинки, яка зібрала в своїй кімнаті всі іграшки й розіклала їх перед своїм другом… Я думаю й про хистку радість молодої жінки, яка, надягши гарну сукню, вперше з'являється в ній перед людьми, ще не знаючи, чи вона їй пасує… Наспів, якого раніше я не чув, нагадує молитву, ніби хтось укляк навколішки перед своїм щастям і благає його не бути жорстоким…

Я думаю: «Нарешті вони щасливі. Поряд з нею — Мольн…»

Тільки про це мені дізнатися б, тільки в цьому мені пересвідчитися б, і тоді я, добрий хлопець, теж буду щасливий.

Я стою, заглибившись у свої думки, в обличчя віє з рівнини вологий вітер, що мовби жбурляє в мене морські бризки, — і враз відчуваю, як хтось кладе на моє плече руку.

— Прислухайся! — чую я тихий голос Жасмена.

Я дивлюсь на нього. Він робить знак, щоб я не ворушився, і теж прислухається, понуривши голову й насупивши брови…

Розділ восьмий ФРАНЦІВ КЛИЧ

— Уу-у!

Цього разу я почув. Цей сигнал, цей клич з двох нот, високої і низької, мені вже знайомий… Еге ж, я згадую: так кричав біля шкільної хвіртки довготелесий мандрівний актор, гукаючи на свого юного товариша. І ми заприсяглися Францові відгукнутись на цей клич, хоч би де й хоч би коли він пролунав.

Але чому Франц подає свій сигнал саме сьогодні й саме тут?

— Хтось кричить у великому ялиннику, он там, ліворуч, — кажу я впівголоса, — Мабуть, то якийсь браконьєр.

Жасмен хитає головою:

— Ти сам знаєш, що це не так. — І додає ще тихіше: — Обидва вони бродять тут із самого ранку. Об одинадцятій годині я заскочив Ганаша в полі біля каплиці, коли він когось вистежував. Він накивав п'ятами, тільки-но помітив мене. Вони приїхали здалеку — либонь, на велосипедах, бо він був по пояс забрьоханий.

— Чого їм тут треба?

— Звідки я знаю? Але їх слід спровадити звідси неодмінно! Не можна допускати, щоб вони бродили в цих краях. Інакше знову почнуться їхні колишні витівки…

Я згоден з Жасменом, хоч і не зізнаюся йому.

— Краще було б, — кажу я, — підійти до них, спитати, чого їм треба, й спробувати якось наставити їх на добру путь.

І ось ми, схилившись, повільно й мовчки пробираємось через зарості до ялинового гаю, звідки з розміреними проміжками долинає протяжний крик, який, може, сам по собі й не сумніший за будь-який інший, але нам він здається зловісним передвістям.

У тій частині лісу, куди ми приходимо, дерева посаджені рівними рядами, тому тут, де між стовбурами видно далеко, важко захопити когось зненацька, непомітно підкрастися до нього. Ми навіть і не намагаємося це зробити. Я зупиняюсь у одному кутку ялинника. Жасмен іде в протилежний куток, — отже, тепер кожен з нас зможе вільно проглядати дві сторони прямокутника, і ніхто з цих двох волоцюг не вислизне від нас. Отож ми зайняли свої позиції, і я починаю грати роль парламентера. Я кричу:

— Франце!.. Франце, не бійтеся! Це я, Серель. Я хочу поговорити з вами.

Хвилинна мовчанка. Я вже наміряюся знову крикнути — аж тут із хащі ялинника, куди майже не проникає погляд, долинає наказ:

— Стійте на місці, він сам підійде до вас.

Поступово між великими ялинками, що, здалеку здається, ростуть зовсім близько одна від одної, я бачу невиразний силует юнака, який іде до мене. Він погано вдягнений, геть забрьоханий; штани схоплені внизу велосипедними затискачами, з-під старого кашкета з якірцем вибивається давно не стрижений чуб. Тепер я бачу і його змарніле обличчя… Схоже на те, що він недавно плакав.

Він підходить до мене твердим кроком і чванькувато питає:

— Чого вам треба?

— А що ви, Франца, робите тут? Навіщо ви прийшли сюди, навіщо порушуєте спокій тих, хто почуває себе щасливо? Чого вам треба? Відповідайте.

Це пряме запитання примушує хлопця почервоніти, і він відповідає, затинаючись:

— Я… Мене відцуралася доля… Відцуралася…

І, прихилившись до дерева, опустивши голову на руки, Франц починає ридати. Довкола — повна тиша. Навіть шелест вітру, затриманий високими ялинами на узліссі, не долинає сюди. Звуки приглушеного плачу відбиваються луною між рівними шерегами дерев і стихають удалині. Я чекаю, коли Франц трохи заспокоїться, і, поклавши руку йому на плече, кажу:

— Франце, ходіть зі мною. Я проведу вас до них. Вони приймуть вас, як блудного сина, який нарешті повернувся, і ваше горе на цьому скінчиться.

Але Франц не хоче нічого чути. В його голосі ще бринять сльози. Нещасливий, упертий, сердитий, він не відступається:

— Отже, Мольн більше не думає про мене? Чому він не відповідає, коли я гукаю на нього? Чому він зламав свою обіцянку?

— Стривайте, Франце, — відповідаю я. — Час хлоп'яцтва й усяких химерних вигадок уже минув. Не ставайте на перешкоді щастю тих, кого ви любите, щастю вашої сестри й Огюстена Мольна.

— Але ж тільки він і може мене врятувати, ви це знаєте. Лише він спроможний розшукати слід, який я шукаю. Ось уже майже три роки ми з Ганашем мандруємо по Франції — і даремно. Я вірю тепер тільки у вашого друга. А він уже не відгукується. Адже він знайшов своє кохання. Чому ж тепер Мольн не думає про мене? Він мав би вирушити в дорогу. Івонна його відпустить… Вона мені ніколи ні в чому не відмовляла.

Я бачу, як по його порошному, вимащеному багнюкою, змученому обличчю передчасно постарілого підлітка сльози проорали темні смуги. Під очима ластовиння, підборіддя неголене, довга чуприна спадає на брудний комір. Руки засунуті в кишені, він тремтить від холоду. Переді мною вже не той царевич у лахмітті, яким він був колись. Серцем він, либонь, іще більше дитина, ніж завжди: владний, навіжений, готовий будь-якої миті впасти в розпач. Але прикро бачити таке хлоп'яцтво В дорослого юнака… Раніше в нього було стільки молодості, гордості, що здавалося, ніби йому дозволялось будь-яке шаленство. Тепер передусім хотілося пожаліти Франца як невдаху; потім мені закортіло кинути йому докір — така безглузда була роль романтичного героя, за яку він так міцно хапався. Зрештою, важко було змиритися з думкою, що наш красень Франц зі своїм палким коханням мусить, як і його друг Ганаш, красти, щоб не померти з голоду… Така гордість і водночас така ницість!

— А що, коли я вам пообіцяю, — кажу я після коротких роздумів, — що через кілька днів Мольн вирушить у дорогу тільки задля вас, Франце?

— І він доможеться успіху, правда ж? Ви певні цього? — питає Франц, цокаючи зубами.

— Гадаю, так. Для цього нема нічого неможливого.

— А як я дізнаюся про це? Хто мені скаже?

— Ви повернетеся сюди рівно через рік і о цій самій порі дня застанете тут дівчину, яку кохаєте.

Сказавши це, я на гадці не маю турбувати молоде подружжя, — я сподіваюсь усе вивідати в тітки Муанель і спробувати самому розшукати ту дівчину.

Волоцюга дивиться мені у вічі з дивовижним прагненням довіри. П'ятнадцять років, йому ще й далі п'ятнадцять років, не більше, ніж було мені того вечора, коли, прибираючи в класі сент-агатської школи, ми всі троє дали один одному таку жахливу дитячу присягу!

Та ось його знову поймає розпач. І він каже:

— Що ж, нам пора йти.

Звісно, в нього щемить серце, коли він дивиться на довколишні ліси, які знову збирається покинути.

— Через три дні ми вже будемо в Німеччині, — каже Франц. — Наші фургони лишилися далеко. Тридцять годин ми йшли без упину пішки. Сподівалися прийти вчасно, щоб забрати Мольна, поки вінчання не відбулося, і розшукати разом з ним мою наречену.

Потім його знову поймає зухвалість.

— Покличте свого Делажа, — каже він, ідучи, — а то буде просто жахливо, якщо я з ним зустрінусь.

Сіра постать Франца повільно розчиняється серед дерев. Я підкликаю Жасмена, й ми продовжуємо свою прогулянку. Але майже одразу ж бачимо вдалині Огюстена, який вийшов зачинити віконниці, і помічаємо щось дивне в його руках.

Розділ дев'ятий ЩАСЛИВІ ЛЮДИ

Згодом я докладно дізнався, що там сталося…

Пополудні Мольн і його дружина, яку я й далі називаю панною де Гале, залишилися самі у вітальні в саблоньєрському будинку. Коли всі гості роз'їхалися, старий пан де Гале розчинив на мить двері, і до будинку із завиванням увірвався вітер; далі старий вирушив до В'є-Нансея й мав повернутися аж на вечерю, щоб замкнути все на ключ і зробити розпорядження на фермі. Тепер знадвору не пробивався до молодят жоден звук. Тільки гола шипшинова гілка стукала в шибку вікна, повернутого на рівнину. Двоє закоханих, замкнувшись наодинці зі своїм щастям, мовби пливли в човні, що його підганяв зимовий вітер.

— Вогонь ось-ось загасне, — мовила панна де Гале, підходячи до ящика, щоб узяти поліно.

Але Мольн випередив її і сам поклав дрова в камін.

Потім він узяв простягнену йому руку, і вони обоє застигли одне навпроти одного, задихаючись, наче приголомшені великою звісткою, яку не висловити словами.

Знову чути було, як вітер котив свої хвилі, мов річка під час повені. Час від часу краплі дощу прокреслювали навскіс шибку, неначе вікно поїзда, що мчить з великою швидкістю.

Та ось панна де Гале випручала свою руку. Відчинила двері, що вели до коридора, і з таємничою усмішкою зникла. Огюстен лишився в сутіні кімнати сам… Цокання настінного годинника нагадувало йому їдальню в Сент-Агаті… Мабуть, він подумав: «Ось цей дім, що його я так шукав, і в цьому самому коридорі колись чути було шепіт і пробігали дивні істоти…»

Очевидно, цієї миті Огюстен почув — панна де Гале казала мені потім, що вона теж почула — Франців крик, який пролунав неподалік від будинку.

Молода жінка показувала Огюстенові всілякі прекрасні речі, що їх вона принесла до кімнати: іграшки, якими вона гралася в дитинстві, всі свої дитячі фотографії — вбрана маркітанткою[10], вона разом із Францом сидить на колінах у матері, яка була така гарна, — свої дитячі сукеночки, що збереглися в неї: «А ось що я носила незадовго до нашого знайомства, либонь, тоді, коли ви вперше приїхали до Сент-Агата…»— але Мольн уже нічого не бачив, нічого не чув…

Щоправда, на якусь мить він, здавалося, згадав про своє незвичайне, неймовірне щастя.

— Ви біля мене, — мовив Мольн глухим голосом, наче від самих цих слів у нього паморочилась голова, — ви проходите повз стіл і на мить торкаєтеся його рукою…

І ще:

— Коли моя мати була молода, вона, розмовляючи зі мною, так само, як оце ви, трохи нахилялася вперед… А коли вона сідала за фортепіано…

Панна де Гале запропонувала щось зіграти, поки споночіє. Але в тому кутку, де стояло фортепіано, було темно, і їй довелося засвітити свічку. Рожевий абажур перед обличчям Івонни ще більше підкреслював яскравий рум'янець на її щічках — свідчення глибокої тривоги.

Саме тоді до мене на узліссі й долинула тремтлива мелодія, яку підхопив вітер і невдовзі урвав крик цих двох навіженців, що підкралися до нас у ялиннику.

Мольн довго слухав гру дівчини й мовчки зиркав у вікно. Кілька разів він повертався й дивився на ніжне личко, сповнене втоми й неспокою. Потім підійшов до Івонни й поклав руку їй на плече. Вона відчула дотик, але не знала, як відповідають на такі пестощі.

— Вечоріє, — сказав Мольн нарешті. — Я йду зачинити віконниці. А ви, будь ласка, грайте…

Що відбувалося тоді в цьому дивному, відлюдькуватому серці? Я часто ставив собі це запитання, але відповідь на нього прийшла надто пізно. Мучили його якісь незбагненні докори сумління? Незрозумілий жаль? Страх побачити, як швидко тане в його руках небачене щастя, що його він так міцно тримав? І, може, жахлива спокуса зараз же пожбурити на землю здобуте ним диво?

Мольн ще раз подивився на свою молоду дружину і вийшов — повільно й мовчки. Ми з Жасменом стояли на узліссі й бачили, як Огюстен спочатку нерішуче зачинив одну віконницю, розгублено подивився в бік лісу, потім зачинив другу і рантом кинувся бігти в наш бік. Він прибіг до того місця, де ми стояли, перш ніж нам спало на думку сховатись. Огюстен помітив нас тієї миті, коли збирався перестрибнути невисоку огорожу, недавно зведену довкола луки. Він на кілька кроків збочив. Пригадую, як він розгубився, своїми рухами скидався на зацькованого звіра… Мольн удав, ніби повертається назад: либонь, вирішив перебратися через огорожу біля струмка.

Я гукнув на нього:

— Мольне!.. Огюстене!..

Він навіть не озирнувся. Тоді, бувши певен, що тільки так його можна затримати, я крикнув:

— Франц тут! Постривай!

Огюстен зупинився. Засапавшись і не давши мені зібратися з думками, Мольн спитав:

— Він тут? Чого йому треба?

— Він нещасливий, — відповів я. — Прийшов просити в тебе допомоги, хоче, щоб ти допоміг йому знайти те, що він утратив.

— О, я так і думав, — мовив Огюстен, понуривши голову. — Як мені хотілося притлумити в собі цю думку!.. Але де він? Кажи швидше.

Я сказав, що Франц недавно подався звідси й що тепер його вже напевне не наздогнати. Це дуже розчарувало Мольна. Збентежений, він ступив кілька кроків, потім зупинився. Здавалося, його смутку й нерішучості не було меж. Тоді я сказав, що дав від його імені Францові обіцянку й призначив йому зустріч через рік на тому самому місці.

Огюстен, такий спокійний звичайно, тепер надто пожвавішав:

— Ну, навіщо ти це зробив! — скрикнув він нетерпляче. — Звісно ж, я можу його врятувати. І це треба зробити негайно! Я мушу його побачити, поговорити з ним, хай він мені вибачить, і я дам усьому раду… Інакше більше не зможу прийти туди…

І він обернувся до саблоньєрського будинку.

— Отже, через якусь хлоп'ячу обіцянку ти ладен занапастити своє щастя?

— О. коли б тут ішлося тільки про цю обіцянку! — відповів Огюстен.

Так я вперше дізнався, що, крім присяги, цих двох юнаків пов'язувало ще щось, але що то було, я не міг здогадатися.

— У всякому разі, — зауважив я, — тепер уже нема чого наздоганяти його. Вони вже в дорозі — їдуть до Німеччини.

Огюстен хотів щось сказати, — аж раптом перед нами виявилася панна де Гале. Либонь, вона бігла, бо обличчя в неї спітніло. Мабуть, вона впала й поранилась: над правим оком у неї було садно, а у волоссі запеклася кров.

Якось мені випало бачити, як у Парижі на вулиці в бідному кварталі поліцейські розбороняли чоловіка й жінку, що билися; всі сусіди вважали, що ця подружня пара живе щасливо і в згоді. Сварка між ними зчинилася раптово — чи тоді, коли вони сідали за стіл, чи в неділю, коли вони збиралися піти на прогулянку, чи, може, тоді, коли вони вітали зі святом свого синочка, — і ось усе добре, що було колись між ними, забуто й розтоптано. Коли чоловік і жінка б'ються, вони стають справжніми дияволами, і до них кидаються ^ді-ти, горнуться до матері й батька, благають їх не лаятись і не битися…

Тож панна де Гале, підбігши до Мольна, видалася мені саме такою дитиною — нещасливою, знетямленою з горя. Гадаю, вона навіть не зважила б на те, що на неї дивляться всі її друзі, все село, всі довкола люди, — бігла й бігла б за Мольном, заплакана, розпатлана й вимащена землею.

Та молода жінка зрозуміла, що Мольн тут, що принаймні цього разу він не збирається покидати її, тому взяла його під руку і, заливаючись слізьми, засміялася, як мала дитина. Вони не сказали одне одному ні слова. Та коли панна де Гале дістала носовичок, Мольн ніжно забрав його в неї і почав обережно витирати кров з її волосся.

— Нам пора додому, — сказав він.

І вони пішли під вітром зимового вечора, холодним вітром, що шмагав їх просто в обличчя; Огюстен у небезпечних місцях брав Івонну під руку, вона квапилась і всміхалася — так вони і йшли до свого ненадовго покинутого будинку.

Розділ десятий ФРАНЦІВ ДІМ

Перебуваючи в полоні тривожних передчуттів, що їх не змогло притлумити мирне закінчення цієї бурхливої сцени, я мусив увесь наступний день просидіти в школі. Та після останнього уроку я пішов до Саблоньєра. Вже вечоріло, коли я дістався на алею, що вела між ялинами до будинку. Всі віконниці були вже зачинені. І я, побоюючись видатися надокучливим, не наважився зайти о цій пізній порі до людей, які тільки вчора одружилися. Я ще досить довго блукав довкола садка й по сусідніх пустирищах, сподіваючись, що хтось вийде із замкненого будинку… Але мої сподівання були марні. Навіть на сусідній фермі ніщо не шелеснуло. І я, переслідуваний найгнітючішими думками, повернувся додому.

Наступного дня, в суботу, — та сама невпевненість. Увечері я схопив свою пелерину, ціпок, скибку хліба на дорогу й знову, як і вчора, з настанням сутінків опинився перед зачиненим саблоньєрським будинком… У вікні на другому поверсі горіло тьмяне світло, але всередині не видно було ніяких ознак життя. Щоправда, цього разу мені впало в око, що брама ферми була відчинена, у великій кухні горів вогонь, і звідти долинали голоси й тупіт ніг — такі звуки завше можна почути, коли родина сідає вечеряти. Це мене заспокоїло, але нічого не пояснило. Не міг же я про щось розпитувати в цих людей. І я знову став чатувати в темряві, марно сподіваючись, що ось-ось відчиняться двері й у них нарешті з'явиться Огюстенова постать.

Тільки в неділю, пополудні, я наважився посмикати за ланцюжок дзвоника на дверях саблоньєрського будинку. Я йшов до цього колишнього маєтку, деручись на голі пагорби; десь удалині дзвонили до вечерні. Я почував себе самотнім і нещасливим. Мене пойняли сумні передчуття. І я не дуже здивувався, коли на мій дзвінок у дверях з'явився пан де Гале й пошепки сказав, що Івонна лежить у страшній гарячці, а Мольн минулої п'ятниці вирушив у далеку подорож і невідомо, коли повернеться…

Пан де Гале, розгублений і вельми засмучений, не запропонував мені зайти, і я одразу попрощався з ним. Коли двері зачинилися, я, зовсім знічений, стояв якусь хвилину на ґанку; сам не знаючи чому, я дивився на стебло всохлої гліцинії, що, освітлене сонцем, сумно погойдувалося під вітром, і в мене щеміло серце.

Отже, незбагненні докори сумління, що не давали спокою Мольнові відтоді, як він повернувся з Парижа, все ж таки далися взнаки. І мій друг утік від власного щастя…

Щочетверга й щонеділі я приходив і розпитував про здоров'я Івонни де Гале, аж поки одного вечора вона, нарешті одужавши, запросила мене зайти. Вона сиділа біля каміна у вітальні, єдине низьке велике вікно якої було повернуте на поля й ліс. Івонна не була бліда, якою я сподівався її побачити, а навпаки, наче в лихоманці: личко в неї пашіло, що свідчило про неабияке збудження. Вона мала ще дуже хворобливий вигляд, однак вдяглася так, ніби збиралася кудись іти. Говорила мало, але кожну фразу вимовляла напрочуд жваво, мовби намагалася переконати саму себе, що її щастя ще не втрачено. Я не пам'ятаю, про що ми розмовляли. Пригадую тільки, що після деякого вагання я спитав, коли, на її думку, повернеться Мольн.

— Я не знаю, коли він повернеться, — відповіла вона.

В її очах було таке благання, що я не наважувався ще про щось розпитувати.

Я частенько навідувався до Івонни. Часто розмовляв з нею біля каміна у цій вітальні з низькою стелею, де починало сутеніти раніше, ніж у інших кімнатах. Івонна жодного разу не заводила мову ні про себе, ні про своє затаєне горе. Зате вона докладно розпитувала мене про наше шкільне буття в Сент-Агаті.

Поважно, майже з материнською ніжністю й увагою слухала Івонна розповідь про прикрощі великих дітей, якими ми тоді були. Здавалося, її не дивували навіть найризикованіші, найсміливіші наші витівки. Її не обтяжували ні та ніжна турбота, яку вона постійно виявляла до пана де Гале, ні примхи й забаганки брата. Вона, мабуть, шкодувала лише за тим, що не змогла здобути до кіпця довіру брата, й у хвилини розпачу Франц не звірився їй, вирішивши, що він — пропаща людина. Тільки тепер я розумію, який тягар звалило життя на плечі молодої жінки: підтримувати свого навіженого брата — і ділити всі радощі й смутки з моїм відважним другом Великим Мольном.

Якось Івонна зворушливо, навіть, я сказав би, загадково довела мені, що вона й далі зберігає віру в дитячі вигадки Франца й прагне будь-що зберегти бодай крихти його марень, якими він жив до свого двадцятиріччя.

Було по-осінньому похмуре квітневе надвечір'я. Досі майже цілий місяць стояла тепла погода, і молода жінка робила разом із батьком далекі прогулянки, що так припадали їй до вподоби. Але того дня батько почувався стомленим, а що я був вільний, то Івонна, незважаючи на негоду, попросила мене піти з нею прогулятися. Коли ми пройшли з півмилі берегом ставка, почалася гроза з градом. Ми сховалися під навісом, що захистив нас від зливи, але не від поривів крижаного вітру, й задумливо дивилися на почорнілі поля. Івонна була в простій сукні, стурбована й бліда.

— Вертаймося назад, — сказала вона. — Ми так давно вийшли з дому. Мало що могло за цей час статися.

Та коли дощ ущух і ми нарешті вибралися зі свого сховку, молода жінка не повернула назад до Саблоньєра, а пішла, на превеликий мій подив, уперед, запросивши мене йти з нею. Ми йшли досить довго й нарешті опинилися біля незнайомого мені будинку, що самотньо стояв обіч вибоїстої дороги, яка, певне, вела до Преверанжа. Це був будиночок міського вигляду, покритий шифером; він нічим не відрізнявся від тутешніх споруд, хіба що тим, що стояв оддалік від інших будинків.

Івонна поводилася так, ніби цей будинок належав нам 1 ми після тривалої подорожі знову повертаємося до нього. Схилившись, вона відчинила ґратчасту хвіртку й поквапилась подивитися, чи все тут гаразд. Просторе, заросле бур'яном подвір'я, де, певне, в довгі зимові вечори гралися діти, зорала недавня злива. В калюжі лежав обруч. На грядках, де діти посіяли квіти й горох, дощ розмив землю, з-під якої тепер визирала біла рінь. 1, нарешті, біля порога відволожених дверей ми наштовхнулися на виводок намоклих під дощем курчат. Майже всі вони лежали мертві під холодними крильми й настовбурченим пір'ячком квочки.

Побачивши це сумне видовисько, Івонна глухо скрикнула. Вона присіла і, незважаючи на калюжі й багнюку, почала вибирати живих курчат і складати їх у підняту полу свого плаща. Потім відімкнула двері своїм ключем, і ми зайшли. До вузького коридора, де гуляли протяги, виходило четверо дверей. Івонна відчинила перші двері праворуч і запросила мене до темної кімнати, кили мої очі призвичаїлися до сутіні, я побачив велике дзеркало й ліжечко, по-сільському накрите червоною шовковою периною. Щось пошукавши в інших кімнатах, Івонна повернулась до мене, принісши немічних курчат у встеленому пір'ям кошику, й обережно поклала його під перину. Крізь хмари на мить пробився бляклий сонячний промінь, перший і останній за весь цей день, наші обличчя від цього здавалися ще бліднішими, а надвечір'я ще тьмянішим. Так стояли ми, закоцюблі й схвильовані, в цьому дивному будинку.

Час від часу вона зазирала в неспокійне гніздо й діставала звідти ще одне мертве курча, не даючи померти решті. І щоразу нам здавалося, ніби до нас долинав чи то стогін вітру в розбитій шибці на горищі, чи то плач незнайомих дітей з хтозна-якого горя.

— Коли Франц був іще малий, цей будинок належав йому, — сказала Івонна. — Йому забаглося мати власний будинок, для себе самого, далеко від усіх, — будинок, куди він міг би прийти будь-коли — гратися, розважатись, навіть жити. Батькові ця забаганка видалася такою незвичною й чудною, що він не відмовив Францові. І Франц приходив сюди то в неділю, то в четвер чи в будь-який інший день і жив у своєму будиночку, як дорослий. У нього збиралися діти з сусідніх ферм, гралися з ним, допомагали вести господарство, працювали в садку. Як вони чудово гралися! Надходив вечір, і Франц анітрохи не боявся й сам-самісінький у своєму будинку лягав спати. А ми захоплювалися ним і зовсім не турбувалися про нього… Тепер будинок уже кілька років стоїть пусткою, — Івонна зітхнула. — Пан де Гале постарів і, розбитий горем, так нічого й не зробив, щоб розшукати мого брата. Та й що він міг вробити? А я часто тут буваю. Діти в сусідніх ферм, як і раніше, приходять сюди погратися на подвір'ї. І мені подобається уявляти собі, що це — колишні Францові друзі, що й сам він іще хлопчик, що незабаром він повернеться з нареченою, яку сам собі вибрав… Діти добре мене знають. Я з ними граюся. Це вони принесли сюди курчат…

Потрібна була злива, потрібен був увесь цей переполох з курчатами, щоб Івонна нарешті звірила мені своє горе, про яке досі не прохоплювалася й словом, свою тугу за братом, таким навіженим, таким чарівним і таким улюбленим. Я слухав її розповідь мовчки, насилу стримуючи сльози…

Зачинивши двері о ґратчасту хвіртку, поклавши курчат у дощату будку позад будинку, вона сперлася на мою руку, і я провів її додому…

Збігли тижні, місяці. Де ти, минуле? Де ти, втрачене щастя? Мені випало брати під руку ту, що була феєю, принцесою, таємничою любов'ю всього нашого отроцтва, і підшукувати для неї слова втіхи, тим часом як мій друг блукав невідомо де. Що я можу розповісти про ті часи й вечірні бесіди після того, як у школі на пагорбі Сен-Бенуа-де-Шан закінчувалися уроки, а також прогулянки, під час яких нам хотілося розмовляти тільки про єдине — про те, що ми вирішили замовчувати? В моїй пам'яті збереглися лише риси гарненького змарнілого личка й утуплені в мене очі, на які повільно опускаються повіки, — так наче вони бачать лише свій внутрішній світ.

Я був її вірним товаришем — товаришем по чеканню, про яке ми ніколи не говорили, — впродовж цілої весни й цілого літа; ніколи більше в моєму житті не буде такої дружби. Ми не раз приходили надвечір до Францового дому. Івонна відчиняла двері, провітрюючи кімнати, щоб нічого в будинку не відволожилося на той час, коли сюди прийде молоде подружжя. Вона вовтузилася біля здичавілих курей, що знайшли собі прихисток на задньому подвір'ї. А в четвер і в неділю ми гралися з селянськими дітьми, від чиїх криків і сміху покинутий будинок здавався ще пустельнішим і безлюднішим.

Розділ одинадцятий РОЗМОВА ПІД ДОЩЕМ

Настав серпень, і вакації розлучили мене із Саблоньєром та Івонною. Два місяці своєї відпустки я провів у Сент-Агаті. Знову я побачив велике висхле подвір'я, критий майданчик для ігор, порожній клас… Усе тут нагадувало мені про Великого Мольна. Все дихало спогадами про наш уже минулий хлоп'ячий вік. У ці довгі нудні дні я, як колись, до знайомства з Мольном, зачинявся в архіві мерії або в порожніх класах. Я читав, писав, згадував… Батько десь далеко рибалив. Міллі сиділа у вітальні, шила або грала на фортепіано, як у давніші часи. В класі стояла повна тиша; клапті зелених паперових вінків, обгортки з-під дорогих книжок та витерті губкою класні дошки свідчили про те, що навчальний рік скінчився й нагороди розподілено, а тепер усе було сповнене чекання осені, жовтня, початку нового навчального року й нових дитячих зусиль; я думав про те, що скінчилася й наша юність, а щастя так і не прийшло; я теж чекав свого повернення до Саблоньєра й приїзду Мольна, який, може, насправді ніколи більше туди не приїде.

Проте коли Міллі розпитувала мене про молоду дружину Огюстена, я повідомив їй щасливу новину. Я побоювався її розпитувань, її звички з невинно-лукавим виглядом викликати у вас розгубленість, мовчки показуючи пальцем на ваші найпотаємніші думки. Я сказав коротко, що Івонна де Гале стане в жовтні матір'ю.

Я добре запам'ятав день, коли вона поділилася зі мною цією великою новиною. Вислухавши її, я трохи знітився. Помовчавши з хвилину й забувши, якого болю можуть завдати їй мої слова, я необачно спитав:

— Ви, мабуть, щасливі?

Івонна відповіла з привітною усмішкою, і в її словах не було й тіні прикрості, жалю чи злопам'ятства:

— Так, я дуже щаслива.

Останній тиждень вакацій, — ці чудові, сповнені романтики дні, коли йдуть дощі й у будинках запалюють каміни, — я звичайно проводив у В'є-Нансеї, вештаючись з мисливською рушницею по мокрих і почорнілих ялинових лісах, але цього разу я вирішив повернутися просто до Сен-Бенуа-де-Шан, проминувши В'є-Нансей. Фірмен, тітка Жюлі та всі мої двоюрідні сестри могли засипати мене запитаннями, відповідати на які мені не дуже хотілося. Я відмовився від тижня п'янкого мисливського життя й повернувся до своєї школи за чотири дні до початку навчання.

Я в'їхав на шкільне подвір'я, вже всипане жовтим листям, коли надворі вечоріло. Відпустивши кучера, я зайшов до лункої, пропахлої затхлістю їдальні й став повільно розгортати пакунок із їжею, яку приготувала мені мати… Перекусивши нашвидкуруч, я надяг пелерину, вийшов з дому й з гарячковим збудженням вирушив на прогулянку, що привела мене до Саблоньєра.

Мені не хотілося входити туди непроханим гостем першого ж вечора мого приїзду. Але, відчувши в собі більше відваги, ніж у лютому, я обійшов довкола всю садибу, де горіло світло тільки в одному вікні — вікні Івонниної кімнати, потім переліз через садову огорожу за будинком і сів на лаву під живоплотом; я сидів у сутіні, що дедалі згущалася, і мене дедалі поймала невимовна радість тільки тому, що перебував поруч з людьми, чиє життя захоплювало й непокоїло мене більше, ніж будь-що у світі.

Надходила ніч. Замрячила мжичка. Похнюпивши голову, я дивився, як намокали й починали блищати мої черевики, але думав зовсім про інше. Темрява наступала повільно, і холоднеча, що непомітно підкрадалась до мене, не порушила моїх роздумів. Зі смутком і ніжністю я уявляв собі вулиці Сент-Агата, мокрі й розгрузлі в цей вересневий вечір, огорнуту туманом площу, робітника з м'ясарні, що, насвистуючи, йде по воду до помпи, освітлену кав'ярню й бричку з розкритими над нею парасольками, що за тиждень до закінчення вакацій весело під'їздить до будинку дядька Флорантена… І я казав собі: «Навіщо мені вся ця радість, коли мій друг Мольн та його молода дружина не почувають себе щасливими?..»

Саме цієї миті я, підвівши голову, побачив її за два кроки від себе. Я не помітив, як Івонна підійшла; її черевички ледь чутно шерхотіли по піску, я сприйняв цей шерхіт за крапотіння дощу. Вона накинула собі на голову й плечі велику чорну вовняну шаль, а дощ мовби припудрив волосся над її чолом. Безперечно, Івонна побачила мене зі своєї кімнати у вікно, повернуте в садок. Так колись у дитинстві моя мати турбувалась і приходила по мене, промовляючи: «Пора йти додому», — але коли їй припадала до вподоби прогулянка під дощем, вона лише лагідно казала: «Ти ж застудишся», — і залишалася зі мною, а потім ми довго розмовляли з нею в темряві…

Івонна де Гале подала мені гарячу руку, але потім, мабуть, передумавши повертатися додому, вибрала на старій замшілій лаві сухе місце й сіла. Я стояв поряд, спершись коліном на лаву, і, трохи нахилившись уперед, слухав її.

Спершу вона по-дружньому насварилася на мене за те, що я скоротив свої вакації.

— Я вирішив повернутися раніше, — відповів я, — щоб розвіяти вашу самотність.

— І справді, — прошепотіла вона, зітхнувши, — я й далі сама. Огюстен не повернувся…

Сприйнявши це зітхання за прихований скорботний докір, я повільно проказав:

— Скільки безглуздя в цій благородній голові! Мабуть, потяг до пригод переважив усе інше…

Але молода жінка урвала мене. І тут, цього осіннього вечора, вона вперше й востаннє завела мову про Мольна.

— Не говоріть так, мій друже Франсуа Серель, — лагідно сказала вона. — Ми самі, а може, я сама в усьому винна. Подумайте, що ми накоїли… Ми сказали йому: «Ось воно, щастя, ось те, чого ти шукав усю свою юність, ось дівчина, яку ти омріяв». Ми силоміць підштовхували його. Як міг він після цього не піддатися сумніву, потім страху, відтак жахові, як міг встояти проти спокуси втекти?

— Івонно, — мовив я тихо, — але ж саме ви були для нього цим щастям, цією єдиною в світі дівчиною… Ви це самі знаєте…

— О, ні, — зітхнула вона, — Хіба що на мить спало мені таке на думку! Але саме ця думка спричинила все… Пам'ятаєте, я вам сказала: «Либонь, мені несила йому допомогти». А потайки я думала: «Він же так шукав мене, і я кохаю його. Отже, він буде щасливий зі мною». Та коли я побачила його, стурбованого, збудженого, з отими його незбагненними докорами сумління, зрозуміла, що я така сама небога, як і всі інші… «Я по гідний, вас», — сказав він уранці після весільної ночі. Я намагалася розрадити його, заспокоїти. Але його тривога не погамовувалася. Тоді я сказала: «Якщо вам треба поїхати, якщо ви зустріли мене тоді, коли ніщо вам не може принести щастя, якщо вам треба покинути мене на якийсь час, аби згодом повернутися заспокоєним, то я сама прошу вас: їдьте…»

Івонна підвела до мене очі. Це була її сповідь, і вона з тривогою чекала, схвалю я її вчинок чи засуджу. Та що я міг їй сказати? Я уявив собі колишнього Великого Мольна, незграбного й відлюдькуватого, ладного радше прийняти кару, ніж вибачитися, ніж просити на щось дозволу, який напевне йому дали б… Мабуть, Івонна де Гале вчинила б краще, коли б виявила силу, коли б охопила руками голову й сказала: «Яке мені діло до того, що ви накоїли, я кохаю вас, хіба десь є чоловіки без гріха?» Либонь, вона припустилася великої помилки: її шляхетність і великодушність знову штовхнули його на шлях пригод… Але хіба я міг засудити таку доброту, таку любов!..

Ми довго мовчали, схвильовані до глибини душі, і слухали, як крапотить холодний дощ по живоплоту й по гілках дерев.

— Він пішов уранці, — вела Івонна далі. — Відтепер нас ніщо не розділяло. І він обняв мене просто, як чоловік, що прощається з молодою дружиною перед від'їздом у далеку дорогу…

Івонна підвелася. Я взяв її гарячу руку, й ми пішли в повній темряві по алеї.

— І він жодного разу не написав вам? — спитав я.

— Жодного, — відповіла вона.

Тоді, подумавши водночас про те, що зараз робить Мольн, які пригоди чекають його на дорогах Франції чи Німеччини, ми заговорили про нього так, ніби ніколи ще не говорили. Повільно простуючи до будинку, зупиняючись мало не на кожному кроці, ми ділилися колишніми враженнями, згадували напівзабуті подробиці. І довго ще чути було в пітьмі ніжний голос молодої жінки, і сам я з хлоп'ячим захопленням, з почуттям глибокої дружби без упину говорив про того, хто нас покинув…

Розділ дванадцятий СТРАШЕННИЙ ТЯГАР

Заняття мали розпочатися в понеділок. У суботу близько п'ятої пополудні на шкільне подвір'я, де я пиляв на зиму дрова, зайшла жінка. Вона принесла звістку, що в саблоньєрському будинку народилася дівчинка. Пологи були важкі. Вчора ввечері, о дев'ятій годині, послали до Преверанжа по повитуху. Опівночі знову довелося запрягати і їхати до В'єрзона по лікаря. Він мусив накласти щипці. В дівчинки поранена голівка, вона весь час репетує, але її життя нібито в безпеці. Івонна де Гале дуже квола, але вона виявила неабияку мужність і терплячість.

Я облишив роботу, побіг перевдягтися й, радіючи цій новині, пішов разом із доброю ланкою до саблоньєрського будинку. Обережно, щоб не потурбувати матір чи немовля, я піднявся вузькими дерев'яними сходами на другий поверх. Там до кімнати, де тимчасово поставили колиску, затягнуту завісками, мене впустив пан де Гале; він мав зморений, але щасливий вигляд.

Я ще ніколи не заходив до будинку, де тільки-но народилася дитина. І все тут мені здавалося таким дивовижним, таким загадковим і чудовим! Вечір був теплий — справжній літній вечір, — і пан де Гале не побоявся відчинити вікно, повернуте на подвір'я. Спершись ліктями поряд зі мною на підвіконня, зітхаючи від утоми й щастя, він почав розповідати про драматичні події минулої ночі; слухаючи його, я весь час відчував незвичну присутність у кімнаті когось стороннього…

За завіскою почувся крик, пискливий і протяжний… І пан де Гале сказав мені впівголоса:

— В неї так болить та рана на голівці…

Пан де Гале загойдав колиску за завісками; його машинальні рухи свідчили про те, що робить він це від самого ранку й уже встиг звикнути до своїх нових обов'язків.

— Вона вже всміхається й хапає мене за палець, — сказав щасливий дідусь. — Та ви ще не бачили її?

Пан де Гале розсунув завіски, і я побачив крихітне личко, червоне, зморщене, й малесеньку дивовижну голівку, спотворену щипцями.

— Це дрібниці, — мовив пан де Гале. — Лікар сказав, що з часом усе минеться… Дайте їй палець — побачите, як вона його схопить.

Переді мною мовби відкрився незнаний світ. Серце сповнилося дивною радістю, якої раніше я не відчував.

Пан де Гале обережно прочинив двері до кімнати молодої жінки. Вона не спала.

— Можете увійти, — сказав він.

Вона лежала в гарячці, біляве волосся її розсипалося на подушці. Втомлено всміхнувшись, Івонна подала мені руку. Я привітав її з народженням дочки. Вона відповіла мені хрипким голосом, у якому вловлювалася невластива їй суворість — суворість того, хто повернувся з поля бою:

— Еге ж, але мені її трохи зіпсували.

Незабаром я пішов, щоб не втомлювати її.

Наступного дня, в неділю, пополудні я з радісним почуттям подався до Саблоньєра. Та на дверях раптом побачив пришпилений папірець, на якому було написано:

Я не зрозумів, у чому річ, і досить сильно постукав. За дверима почулися квапливі приглушені кроки. Мені відчинив незнайомий чоловік — це був в'єрзонський лікар.

— Що сталося? — спитав я.

— Тсс! Тсс! Вночі дівчинка мало не померла, — прошепотів він сердито. — З матір'ю теж дуже погано.

Зовсім приголомшений, я навшпиньках піднявся слідом за лікарем на другий поверх. Дівчинка спала в своїй колисці, біла як смерть, бліда як полотно. Лікар вважав, що йому вдалося її врятувати. Що ж до матері, то він не може дати ніякої гарантії… Гадаючи, що я єдиний друг родини, він удався до довгих пояснень. Завів мову про запалення легень, про закупорку вен.

Він вагався, ні в чому не був певен…

Зайшов пан де Гале; він страшенно постарів за ці дві доби, він був розгублений, увесь тремтів. Нещасний батько завів мене до сусідньої кімнати і прошепотів майже в нестямі:

— Не слід її лякати, лікар звелів переконувати її, що все буде гаразд.

Івонна де Гале, як і вчора, лежала, закинувши голову: обличчя її пашіло, погляд час від часу блукав; вона мужньо боролася зі смертю.

Неспроможна говорити, Івонна подала мені свою гарячу, мов вогонь, руку, і в цьому русі було стільки приязні, що я мало не заплакав.

— Ну, ні, — сказав пан де Гале дуже голосно, з удаваною бадьорістю, схожою на божевілля, — бачите, наша хвороба має не такий уже й поганий вигляд!

Не знаючи, що відповісти, я тримав у своїх долонях руку молодої жінки, що була при смерті…

Івонна силкувалася щось мені сказати, чогось попросити; вона подивилася на мене, потім показала очима на вікно, ніби хотіла, щоб я вийшов надвір і когось покликав… Але враз у неї почався жахливий напад ядухи; її чарівні голубі очі, які щойно так трагічно кликали мене, закотилися, щоки й чоло потемніли, вона затремтіла, намагаючись стримати стогін жаху й розпачу. До леї кинулися лікар і доглядальниця з кисневою подушкою, серветками та пляшечками, а батько, схилившись над дочкою, закричав, — закричав так, наче вона вже була далеко від нього, — хрипким і тремтливим голосом:

— Не лякайся, Івонно! Нема нічого страшного! Не бійся нічого!

Невдовзі Івонні трохи полегшало, проте вона ще важко дихала, закинувши голову; вона й далі боролася, але не могла навіть глянути на мене, сказати бодай слово, видертися з безодні, в яку падала.

… Побачивши, що нічим не зараджу, я вирішив піти. Звісно, я міг залишитись іще на якийсь час — і тепер, коли я думаю про це, відчуваю велику прикрість. Але тоді я ще плекав у собі надію. Переконував себе, що смерть не може так просто здолати Івонну…

Дійшовши до гаю, що ріс позад будинку, і ні на мить не перестаючи думати про погляд, яким Івонна показала на вікно, я почав уважно, наче вартовий чи людолов, обстежувати хащі, якими Огюстен колись уперше прийшов до Саблоньєра й через які він утік з дому минулої зими. На жаль, довкола стояла глибока тиша. Жодної підозрілої тіні, ніде не шелесне бодай одна гілка. І тільки вдалині, на алеї, що вела до Преверанжа, ледь чутно дзеленчав дзвіночок; незабаром з-за повороту вийшов хлопчик у червоній скуфії і школярській блузі, слідом за ним ішов священик… І я подався геть, ковтаючи сльози.

Наступного дня почався новий навчальний рік. О сьомій годині ранку на шкільне подвір'я прийшли перші учні. Я довго не наважувався спуститися вниз, з'явитись перед ними. Коли ж нарешті вийшов і відімкнув відволожений клас, що простояв замкнутий два місяці, сталося те, чого я так боявся: від гурту хлопчиків, які бавились на майданчику, відійшов найстаршенький і попростував до мене. Він сказав, що «вчора ввечері померла молода пані із Саблоньєра».

Від пекучого жалю голова в мене пішла обертом. Мені здавалося, що ніколи в житті у мене не стане мужності почати урок. Та й перетяти шкільне подвір'я мені було просто несила, бо піді мною вгиналися ноги. Мене охопив непогамований смуток. Вона померла! Світ спорожнів. Настав край вакаціям. Настав край тривалим поїздкам у бричці по незнайомих дорогах, настав край таємничим святам… У світі зосталося саме тільки горе..

Я сказав дітям, що сьогодні до полудня уроків не буде. Вони розійшлися невеличкими гуртами, понісши новину селом. А я надяг чорний капелюх і чорний сурдут і, згорьований, пішов до Саблоньєра.

… І ось я перед будинком, який ми так розшукували три роки тому. Вчора ввечері в ньому померла Івонна де Гале, дружина Огюстена Мольна. Хтось сторонній сприйняв би будинок за каплицю — така тиша панувала тут з учорашнього дня.

Ось що нам готував цей погожий ранок першого дня навчального року, це зрадливе осіннє сонце, яке цідиться крізь гілля дерев! Як стримати сльози, як погамувати жахливе ремство, що наповнює душу? Ми розшукали гарну дівчину. Підкорили її. Вона стала дружиною мого товариша, а я… я перейнявся до неї глибоким почуттям дружби, тим почуттям, в якому не конче слід зізнатися. Я дивився на неї й радів, наче дитина. Може, одного чудового дня одружився б із іншою дівчиною, — і першою людиною, якій я звірив би свою таємницю, була б вона, Івонна…

На дверях біля дзвоника ще й досі висіла вчорашня записка. До передпокою внизу вже внесли труну. В кімнаті на другому поверсі мене зустріла годувальниця; вона розповіла про останні хвилини небіжчиці, розчинила переді мною двері до її кімнати…

Ось вона. Нема більше ні гарячки, ні боротьби. Нема ні рум’янців, ні чекання. Тільки тиша, тільки застигле, огорнуте ватою обличчя, непроникне й біле, саме лише чоло, а над ним — густі шорсткі пасма.

В кутку спиною до мене сидить пан де Гале, у самих шкарпетках, без черевиків, і нишпорить у безладно розкиданих шухлядах, вийнятих із шафи. Час від часу старий дістає то одну, то другу пожовклу фотографію доньки, і плечі його здригаються від ридання, немов від реготу…

Похорон призначено на полудень. Лікар боїться швидкого розкладу, що трапляється іноді при закупорці вен. Ось чому обличчя небіжчиці, як і все її тіло, обклали ватою, просоченою фенолом.

Івонну вдягли в чудову темно-синю оксамитову сукню, поцятковану срібними зірочками; гарні рукави буфами, що тепер уже вийшли з моди, дуже пом'ялися. Коли настав час принести знизу трупу, з'ясувалось, що її неможливо повернути у вузьких сінях. Нічого іншого не лишалося, як обв'язати труну мотузкою і підняти через вікно, а потім у такий самий спосіб спустити її з тілом униз… Але тут рішуче втрутився пан Гале, що й досі перекладав папери, шукаючи серед них хтозна-яких сувенірів.

— Я не дозволю вам цього жахіття, — сказав він крізь сльози, але не з абиякою люттю. — Краще вже я сам на своїх руках знесу її вниз…

І він би зробив це, ризикуючи зомліти й упасти з дочкою на руках!

Тоді я ступаю кілька кроків уперед і приймаю єдино можливу ухвалу. З допомогою лікаря й однієї з жінок я підсуваю одну руку під спину небіжчиці, другу — під її ноги й піднімаю тіло, притиснувши його до своїх грудей. Сидячи на моїй лівій руці, прихилившись плечем до правиці й спершись головою на моє підборіддя, вона страшенно тисне мені на серце. Повільно, приступець по приступці, спускаюсь я по крутих сходах, а внизу тим часом квапливо готують труну.

Мої руки дуже швидко стомлюються. Кожен приступець, кожен крок із цим тягарем на грудях відбирають у мене сили. Обхопивши нерухоме, налите свинцем тіло, похиливши голову на голову небіжчиці, я важко дихаю, і її біляве волосся потрапляє мені в рот — мертве волосся, в якого присмак землі. Присмак землі й смерті, страшенний тягар на серці — от і все, що лишається мені від чарівної пригоди й від вас, Івонно де Гале, молода жінко, яку ми так шукали й так любили…

Розділ тринадцятий ЗОШИТ ЩОМІСЯЧНИХ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ

У будинку, повному сумних спогадів, де жалісливі жінки день у день колисали й плекали хвору дитинку, невдовзі й старий пан де Гале занедужав. З настанням перших зимових морозів він тихо згас, і я не міг стримати сліз біля смертного ложа цієї чудової людини, чия поблажливість, чия вигадливість, така схожа на вигадливість її сина, спричинила всі паші пригоди. Пан де Гале помер щасливою смертю, зовсім не усвідомлюючи того, що сталося, і в цілковитій самотності… Ні родичів, ні друзів у нього в цих краях давно вже не було, і він у своєму заповіті призначив мене єдиним спадкоємцем — до повернення Мольна, перед яким я маю про все відзвітувати, якщо він колись вернеться…

Я перебрався до Саблоньєра. В Сснт-Бенуа я ходив тільки на уроки; виходив з дому рано-вранці, ополудні обідав у школі, розігріваючи на грубці принесену із Саблоньєра їжу, і увечері, одразу ж після занять, вирушав додому. Отож я був завжди з дитиною, яку доглядали жінки з ферми. А головне, це збільшувало мої шанси зустріти Огюстена, якщо колись він вернеться до Саблоньєра.

До того ж я не втрачав надії, зрештою, знайти в будинку, у шафах або в шухлядах, якийсь папірець, якусь цидулку, котрі допомогли б мені зрозуміти, що робив Мольн протягом тих двох років, за які він не написав мені жодного листа, і, може, завдяки цьому розгадати причину його втечі, натрапити на його слід… Я вже марно обстежив безліч стінних шаф і комодів, знайшов у комірчинах купи старовинних картонних коробок — великих і малих, — зі старими листами й пожовклими фотографіями родини де Гале, штучними квітами, пір'ям, султанами та іншими старосвітськими прикрасами. Від коробок ішов якийсь дивний запах в'янення, згасання; цей запах будив у мені сумні спогади й на цілий день переривав мої пошуки…

Одного вільного від уроків дня я побачив на горищі продовгувату пласку валізку із свинячої шкіри, геть погризену мишами. Я впізнав стару Огюстенову валізку і дорікнув собі, що не почав пошуків з горища. Я легко збив поіржавілий замок. Валізка була вщерть наповнена зошитами й підручниками із Сент-Агата. Арифметика, література, зошити із задачками… Радше з розчуленням, аніж з цікавості я став перебирати всі ці папери, перечитувати диктанти, які досі пам'ятав напам'ять, — так багато разів нам доводилося їх переписувати! «Акведук» Руссо, «Пригоди в Калабрії» Поля-Луї Кур'є, «Лист Жорж Санд до свого сина»…

Тут лежав і «Зошит щомісячних контрольних робіт». Мене це здивувало, бо такі зошити лишаються в школі й учні ніколи не беруть їх додому. Зошит був у зеленій палітурці, пожовклій по краях. Ім'я та прізвище учня — «Огюстен Мольн» — написані чудовим почерком, округлими літерами. Я розгорнув зошит. Побачивши дату перших робіт, — квітень 189… року, — зрозумів, що Мольн почав зошит за кілька днів до того, як назавжди виїхав із Сент-Агата. Перші сторінки заповнені вельми старанно — це було в нас святим правилом. Але після трьох списаних сторінок ішли чисті аркуші. Мабуть, саме тому Мольн і забрав з собою зошит.

Уклякши навколішки й розмірковуючи про дитячі норови й звичаї, що посідали чільне місце в нашому школярському житті, я гортав зошит. І я помітив, що далі знову йдуть списані сторінки. Залишивши чотири сторінки чистими, Мольн знову почав щось писати.

Тут почерк був квапливий, нечіткий, майже нерозбірливий; в око впадали абзаци різної довжини, між якими лишалися прогалини. Деякі фрази були незакінчені. А подеколи стояла сама тільки дата. З перших же рядків я зрозумів, що знайду тут розгадку таємниці, яку шукаю, дізнаюсь про життя Мольна у Парижі, — і зійшов униз до їдальні, щоб, не кваплячись, на дозвіллі, при денному світлі, погортати дивний документ. Стояв ясний, але вітряний зимовий день. То визирало яскраве сонце, і на фіранках чітко вимальовувалися віконні поперечки, то поривчастий вітер шмагав шибки струменями холодного дощу. Я сів біля вікна, неподалік від каміна, й заходився читати зошит, з якого багато що зрозумів. Наводжу слово в слово цей текст…

Розділ чотирнадцятий ТАЄМНИЦЯ

«Я ще раз пройшов під її вікном. За порошними шибками й далі біліють опущені штори. Якби Івонна де Гале навіть і відчинила вікно, я не мав би чого їй сказати — адже вона заміжня… Що мені тепер робити? Як жити?..

Субота, 13 лютого. Я зустрів на набережній ту саму дівчину, котра все розповіла мені в червні й котра, як і я, чогось вичікувала біля замкненого будинку… Я завів розмову з нею. Я йшов поряд з дівчиною і, скоса позираючи на неї, бачив ледь помітні вади її обличчя: малесенькі зморшки в кутиках губ, невеличкі впадини на щоках, трохи пудри біля носа. Нараз дівчина повернула голову, подивилася мені просто у вічі, — мабуть, вона сама не знає, що анфас вона гарніша, ніж у профіль, — і різко сказала:

— Ви мене дуже розважили. Ви нагадуєте мені одного хлопця, який колись залицявся до мене в Буржі. Він навіть був моїм нареченим.

І ось у вечірній тиші вона раптом підійшла до мене на пустельному мокрому хіднику, в якому відбивалося мерехтіння газового ліхтаря, й попросила піти сьогодні з нею та її сестрою до театру. І тільки тепер мені впадає в око, що на ній увесь одяг чорний, наче дівчина носить жалобу по комусь, що вона в надто старому капелюшку, який анітрохи не пасує її молодому обличчю, а в руках у неї парасолька із задовгим руків'ям, схожим на тростину. Я стою зовсім близько від дівчини й ненароком торкаюсь своїми пальцями її шовкової блузки… Я відповідаю, що сьогодні мені важко вволити її волю. Вона гнівається й хоче одразу ж покинути мене. І тепер я вже тримаю дівчину й прошу не йти від мене. В цей час нас проминає якийсь робітник і впівголоса жартує:

— Не йди з ним, крихітко, він скривдить тебе.

І ми обоє страшенно ніяковіємо.

У театрі. Обидві дівчини — моя подруга, яку звати Валеитіна Блондо, і її сестра — прийшли в скромних шарфах.

Валентіна сіла попереду мене. Щоразу вона неспокійно озиралася, мовби хотіла спитати, чого мені від неї треба. Я ж почувався біля неї майже щасливим і кожного разу відповідав їй усмішкою.

Довкола нас сиділо багато жінок у сукнях з надто глибокими вирізами. Ми кепкували з них. Валентіна спершу всміхалася, а потім сказала: «Я не повинна сміятися з них. Я теж прийшла в занадто відкритій сукні». І загорнулася в шарф. Справді, крізь чорне мереживо з глибокого вирізу її сукні визирали закраїни простої закритої сорочки, яку вона, кваплячись перевдягтися, спустила з пліч.

Є в ній щось жалібне й дитинне; мене вабить її погляд, якийсь страдницький і водночас відважний. Сидячи поряд з нею, цією єдиною у світі істотою, яка змогла розповісти мені про власників Маєтку, я не перестаю думати про свою дивну пригоду… Я ще раз хотів розпитати її про будиночок на бульварі. Але дівчина, в свою чергу, засипала мене делікатними запитаннями, на які я не дав відповіді. Відчуваю, що відтепер ми не зможемо розмовляти на цю тему. Проте я певен, що знову зустрінуся з нею. Навіщо? Для чого?.. Невже мені судилося постійно ходити слідом за кожним, у кому бодай якось вчувається відлуння, навіть невиразне й далеке, моєї невдалої пригоди?..

Опівночі, лишившись сам на безлюдній вулиці, я питаю себе, що означає ця нова дивна історія. Я йду попід будинками, схожими на вишикувані в ряд картонні коробки, в яких спить стільки людей. Раптом пригадую, яку ухвалу я прийняв місяць тому: колись о першій годині ночі вирушити туди, на бульвар, обійти будинок, відчинити садову хвіртку, пробратися, мов злодій, у дім і спробувати розшукати бодай якийсь слід Загубленого Маєтку, аби ще раз побачити його, тільки побачити… Але я втомився. Я голодний. Я теж поспішав перевдягтися перед театром і не встиг повечеряти… Розхвилювавшись, я, перш ніж лягти, довго сиджу на краєчку ліжка й відчуваю невиразні докори сумління. Чому?

Ось іще що слід зазначити: вони не захотіли, щоб я їх провів, не сказали своєї адреси. Та я йшов за ними так довго, скільки міг. І дізнався, що вони живуть на вуличці неподалік від собору Паризької богоматері. Але в якому будинку?.. Я здогадався, що вони швачки чи модистки.

Потайки від сестри Валентіна призначила мені побачення на четвер, о четвертій годині, біля того самого театру, в якому ми побували.

— Якщо я не прийду в четвер, — сказала вона, — чекайте мене там у п'ятницю о тій самій годині, потім у суботу — і так щодня, поки я прийду.

Четвер, 18 лютого. Я вирушив на побачення з нею. Вітрюган жене дощові хмари. З хвилини на хвилину піде дощ.

Я йду огорнутими сутінню вулицями, відчуваючи якийсь тягар на серці. Впала перша крапля дощу. Боюсь, що злива завадить їй прийти. Але здіймається ще дужчий вітер і знову розганяє дощ. Високо у вечірньому небі, то сірому, то ясному, велика хмара, мабуть, відступила під натиском вітру. А я тут, на землі, чогось чекаю.

Біля театру. Минає чверть години, я певен, що вона не прийде. Стою на набережній і бачу, як удалині, по мосту, яким вона мала б прийти, тягнуться вервечки людей. Я проводжаю очима всіх молодих жінок у чорному, які йдуть з того боку, і відчуваю мало не вдячність до тих із них, хто довше за інших зберігає схожість з нею, вселяючи в мене надію…

Чекаю цілу годину. Вже стомився. Настає вечір, охоронець порядку тягне до сусідньої дільниці якогось бешкетника, що голосом повішеника кидає йому в обличчя всі лайки, всі образи, які тільки знає. Поліцейський аж зблід від злості, але мовчить… Тільки-но переступивши поріг дільниці, він починає стусати свою жертву, потім зачиняє за собою двері, щоб донесхочу віддухопелити сердегу… Мені приходить у голову жахлива думка, що я відмовився від раю й тепер тупцюю на краю пекла.

Стомившись чекати, я простую на вузеньку вуличку між Сеною та собором Паризької богоматері — розшукувати їхній будинок. Самотньо ходжу сюди-туди. Час від часу з дверей виходять то служниця, то господиня й під дрібним дощем ідуть до крамниці зробити до настання ночі свої покупки… Ні, тут ніхто не чекає на мене, і я йду звідси… Крапотить тихий світлий дощик, який мовби затримує наближення вечора; я повертаюсь на місце побачення. Тепер тут куди більше людей — просто снує чорний натовп…

Здогади. Розпач. Утома. Я хапаюсь за одну тільки думку: завтра. Завтра о тій самій годині, на тому самому місці я знову чекатиму. І мені кортить, щоб це завтра якнайшвидше настало. З прикрістю думаю, що попереду ще сьогоднішній вечір, я не знаю, як мені згаяти завтрашній ранок… Та хіба сьогоднішній день забариться скінчитись?.. Повернувшись додому, я сідаю біля каміна й слухаю, як кричить продавець вечірніх газет. Безперечно, зі свого будинку, що загубився десь у місті, біля собору Паризької богоматері, вона зараз теж його чує.

Вона… Я маю на увазі Валентіну.

Вечірня нудьга, якої я сподівався уникнути, звалилась на мене з усім своїм дивним тягарем. Час збігає, сьогоднішній день наближається до кінця, і мені так хочеться, щоб він якнайшвидше скінчився; але ж десь є люди, що поклали на цей день усі свої надії, всю свою любов, усі свої останні сили. Хтось зараз помирає, в когось минає строк платежу, — і вони мріють про те, щоб ніколи не настав завтрашній день. Є люди, в яких це завтра націлилося, мов докір сумління. А дехто стомився, і хоч би яка довга була ніч, вона не принесе їм бажаної полегкості. А за яким же правом я, хто змарнував свій сьогоднішній день, наважуюсь кликати це завтра?

У п'ятницю ввечері. Я гадав, що зможу далі написати: «Я так і не зустрів її». І все на цьому скінчилося б.

Але сьогодні, о четвертій пополудні, я, підходячи до театру, побачив її. Тендітна й поважна, вся в чорному, але з напудреним личком і в комірці, через який вона схожа на П'єро, що провинився. Вигляд у неї страдницький і лукавий водночас.

Вона прийшла тільки для того, аби сказати мені, що зараз же піде, що ми більше ніколи не побачимося.

…………………….

Одначе надворі споночіло, а ми обоє ще повільно ходимо по піщаних алеях парку Тюїльрі. Вона розповідає мені про себе, але так невиразно, що я погано розумію. Про свого нареченого, який так і не одружився з нею, Валентіна каже: «Мій коханець». Гадаю, вона так висловлюється навмисне, щоб зачепити мене за живе, щоб мене відштовхнути.

Деякі її фрази не дуже мені сподобалися: «Ви не повинні мені довіряти. Я завжди робила самі тільки дурниці».

«Я блукала по дорогах зовсім сама».

«Я довела свого нареченого до розпачу. Я кинула його, бо він надто захоплювався мною; він бачив мене лише такою, якою я йому уявлялася, а не такою, якою я була насправді. А в мене є стільки вад! Ми були б нещасливі».

Я щоразу ловлю її на тому, що Валентіна прагне видатися набагато гіршою, ніж вона є. І думаю, ця дівчина намагається сама себе переконати, що вона мала слушність, коли вчинила те безглуздя, про яке розповідає, переконати себе, що не повинна ні за чим жалкувати, бо не заслуговує того щастя, яке відкривається перед пею.

— Мені у вас те подобається, — сказала Валентіна іншого разу, затримавши на мені погляд, — мені у вас подобається те, що ви чомусь будите в мене спогади…

І ще:

— Я й далі кохаю його більше, ніж ви гадаєте. І нараз додала різко, грубо й сумно:

— Чого вам, зрештою, треба від мене? Чи ви, бува, не закохалися в мене — ви теж? І також збираєтеся посвататись?..

Я щось пробурчав. Сам не знаю, що я їй відповів. Може, сказав: «Так».

На цьому місці щоденник уривається. Далі йшли чернетки листів — нерозбірливі, безформні, покреслені… Непевні заручини!.. На прохання Мольна дівчина полишила роботу. Він готувався до весілля. Але знову й знову його охоплювало бажання відновити пошуки, ще раз піти по сліду свого втраченого кохання; він, мабуть, не раз зникав і, заплутавшись у трагічних суперечностях, силкувався в цих листах виправдатися перед Валентіною.

Розділ п'ятнадцятий ТАЄМНИЦЯ (продовження)

Потім знову починався щоденник.

Тут Мольн занотував спогади про свою поїздку вдвох з Валентіною до села — куди саме, не зазначив. Та, дивна річ, відтепер — може, з почуття сором'язливості — Мольн вів щоденник так безладно й недбало, та й писав так квапливо й нерозбірливо, що, відновлюючи цю частину історії, я змушений знову вести розповідь від свого імені.

14 червня. Коли Мольн прокинувся вранці в заїзді, у його кімнаті на чорній шторі палахкотіли запалені сонцем червоні візерунки. Внизу, в трактирі, голосно розмовляли, п'ючи каву, батраки; грубими словами, але досить мирним тоном вони лаяли одного зі своїх хазяїв. Безперечно, Мольн чув цей гамір іще крізь сон. Бо не одразу збагнув, у чому річ. Ця всіяна виноградними гронами, почервонілими під сонцем, штора, ці ранкові голоси, що долинали до тихої кімнати, — все це злилося воєдино й промовляло, що ти прокинувся в селі, що в тебе тільки-но почалися довгі веселі вакації.

Він устав, постукав у двері сусідньої кімнати і, не дочекавшись відповіді, прочинив їх. Мольн побачив Валентіну й зрозумів, звідки до нього прийшло це відчуття безтурботного щастя. Вона спала непорушно й тихо, як сплять птахи, навіть не чути було її дихання. Огюстен довго дивився на її дитяче личко із заплющеними очима, таке спокійне, що не хотілося будити й тривожити її.

Але Валентіна нараз розплющила очі й подивилася на Мольна.

Коли дівчина вдяглась, Мольн знову прийшов до неї.

— Ми заспали, — сказала Валентіна.

І одразу ж почала поводитися, як поводиться господиня в своєму домі.

Прибрала в кімнаті й почала чистити костюм Мольна, в якому той приїхав учора сюди. Коли ж узяла в руки його штани, зажурилася. Обидві холоші були внизу забрьохані багнюкою, що вже висохла. Якийсь час повагавшись, Валентіна, перш ніж узятися до щітки, обережно зішкрябала ножем цю кору.

— Так завжди робили хлопчаки в Сент-Агаті, коли треба було зчистити багнюку, — сказав Мольн.

— А мене навчила цього моя мати, — відповіла Валентіна.

… Саме про таку подругу, мабуть, і мріяв Великий Мольн, уроджений мисливець і селянин, мріяв до своєї загадкової пригоди в Маєтку.

15 червня. За вечерею на фермі, куди, на превеликий їхній жаль, їх запросили завдяки друзям, що відрекомендували Огюстена й Валентіну, як чоловіка й дружину, дівчина поводилася сором'язливо, наче молода.

На обох краях накритого білою скатертиною столу запалили свічки в канделябрах, наче на скромному сільському весіллі. Проте в кімнаті було темнувато, і щоразу обличчя, нахиляючись над тарілками, поринали в сутінь.

Праворуч від Патріса, сина господині, сиділа Валентіна, потім Мольн, який уперто мовчав, хоча за столом майже весь час зверталися до нього. Відтоді, як він, бажаючи уникнути пліток у цьому глухому селі, вирішив видати Валентіну за свою дружину, його не полишали жаль і гризота. Дивлячись, як Патріс, наче шляхтич, головує за столом, Мольн подумав: «Я мав би сьогодні сидіти на чолі столу в такій самій низькій пам'ятній для мене залі — на власному весіллі».

Поряд з ним Валентіна сором'язливо відмагалася від страв, що їх їй пропонували. Вона була схожа на молоду селянку. Щоразу, коли до неї зверталися, вона дивилась на свого друга і, здавалося, просила в нього захисту. Патріс довго й марно наполягав, щоб вона винила склянку вина, поки нарешті Мольн нахилився до неї й ніжно прошепотів:

— Треба випити, люба Валентіно.

Вона покірно випила. І Патріс, усміхаючись, привітав Мольна з такою покірливою дружиною.

Але Валентіна й Мольн і далі лишалися мовчазні й задумливі. Вони надто стомилися; після довгої прогулянки по розгрузлій дорозі в них змерзли намоклі ноги. До того ж юнак час від часу мусив казати:

— Моя дружино… Валентіно, моя дружино…

І щоразу, коли він глухо вимовляв ці слова перед незнайомими селянами, в цій темній кімнаті, йому здавалося, що він робить помилку.

17 червня. Друга половина цього останнього дня почалася погано.

Патріс і його дружина вирушили з ними на прогулянку. Ідучи по нерівних схилах, порослих вересом, пари розділилися. Валентіна й Мольн посідали на траву між ялівцевими кущиками.

Було хмарно, інколи вітер приносив краплі дощу. Близький вечір начебто мав присмак прикрості, присмак такої нудьги, що її не може розвіяти навіть кохання.

Вони довго сиділи в своєму сховку, прикриті гіллям, і майже не розмовляли. Потім небо прояснилося. І обом їм здалося, що тепер усе буде добре.

Вони завели мову про кохання. Валентіна не замовкала…

— Ось що обіцяв мій наречений — адже він був мов хлоп'я: обіцяв, що ми матимемо власний будинок, схожий на хатину, загублену посеред полів. «Вона вже готова, — казав він. — Ми приїдемо туди, наче повернувшись з далекої подорожі, ввечері, тільки-но споночіє, одразу ж після вінчання. І скрізь, на дорозі й на подвір'ї, будуть діти, зовсім незнайомі нам діти, вони сховаються в кущах і зустрічатимуть нас із радісними криками: «Хай живе молода!» Які нісенітниці, правда ж?

Мольн слухав з подивом і тривогою. В усьому цьому ніби чулося відлуння знайомого голосу. В тоні дівчини вловлювався невиразний смуток за минулим.

Але нараз Валентіна злякалася, що завдала Огюстенові болю. Вона рвучко повернулась до нього й лагідно мовила:

— Я хочу віддати вам усе, що в мене є, віддати те, що було для мене найдорожче в житті… І ви це спалите!

Дивлячись на Мольна пильно й заклопотано, Валентіна вийняла з кишені й подала йому стос листів — листів свого нареченого.

О, Мольн відразу ж упізнав знайомий дрібний почерк! Чому раніше він не здогадався? Це був Франців почерк, почерк мандрівного актора, почерк, який він бачив колись, читаючи сповнений розпачу лист, залишений у кімнаті Маєтку…

Вони йшли тепер по вузькій стежці, що стелилася між стокротками й високою травою, освітленими надвечірнім сонцем. Усе це так приголомшило Мольна, що він іще не розумів, який крах принесе всім його сподіванням це відкриття. Він читав листи, бо Валентіна попросила його прочитати їх. Дитячі, сентиментальні, пишномовні фрази… Ось одна з них, в останньому листі:

«…О, ви загубили сердечко, цього не можна вибачити, моя люба Валентіно! Що буде з нами? Хоч я і не забобонний…»

Мольн читав, а очі йому тьмарили журба й гнів, обличчя в нього застигло й зблідло, тільки під очима посмикувалися жилки. Його вигляд стривожив Валентіну, і вона зазирнула в листа, щоб зрозуміти причину його люті.

— О, якось він подарував мені брошку у вигляді серця, — жваво пояснила вона, — і взяв з мене клятву, що я берегтиму його вічно. Ще одна його безглузда примха.

Але Мольн аж знетямився з гніву.

— Безглузда! — сказав він, ховаючи собі в кишеню листа. — Навіщо повторювати це слово? Чому ви ніколи не хотіли повірити йому? Я його знав, це був найчудовіший хлопець у світі!

— Ви його знали? — спитала вона, страшенно розхвилювавшись. — Ви знали Франца де Гале?

— Це був мій найкращий друг, мій брат і товариш по пригодах — і ось я відібрав у нього наречену! О, як багато лиха ви завдали нам, — вів далі Мольн з гнівом, — ви, хто не бажав нічому вірити. Ви винні в усьому. Це ви все занапастили, ви занапастили!..

Валентіна хотіла щось сказати, взяти його за руку, але Мольн грубо відштовхнув її.

— Ідіть геть звідси, облиште мене!

— Що ж, коли так, — сказала вона, враз почервонівши й насилу стримуючи сльози, — я й справді піду. Повернусь додому, до Буржа, разом із сестрою. І якщо ви не приїдете туди по мене — ви ж бо знаєте, що мій батько дуже вбогий і не зможе мене втримувати, — що ж, тоді я знов подамся до Парижа, знову тинятимусь сама по дорогах, як це вже було зі мною, а роботи в мене не буде ніякої, і я зовсім пропаду…

І Валентіна пішла збирати свої речі, щоб устигнути на поїзд. А Мольн навіть не подивився їй услід, він простував і простував по дорозі світ за очі.

Щоденник знову уривається.

Далі — знову чернетки листів, рядки, написані людиною, яка розгубилася, не знала, що далі робити. Повернувшись до Ла-Ферте-д'Анжійона, Мольн написав Валентіні, — мабуть, тільки для того, щоб підтвердити своє рішення більше не зустрічатися з нею й щоб викласти їй причини цього, але, гадаю, насправді він написав тому, що в глибині душі сподівався на відповідь. В одному з листів він запитував дівчину про те, про що у своїй розгубленості не здогадався спитати раніше: чи знає вона дорогу до Загубленого Маєтку. В іншому листі Мольн благав її помиритися з Францом де Гале. І обіцяв, що сам допоможе його розшукати… Всі листи, чернетки яких я проглянув, певне, так і не були надіслані адресатові. Але, може, Мольн усе ж таки надіслав Валентіні ще два-три інші листи, а вона не відповіла. Це була в його житті смуга жорстокої внутрішньої боротьби й цілковитої самоти. Остаточно втративши надію колись зустрітися з Івонною де Гале, Мольн, мабуть, відчував, як поступово гасне його рішучість. І ось, судячи з подальших сторінок, — останніх сторінок щоденника, — одного чудового ранку, позичивши велосипед, Мольн поїхав до Буржа, щоб оглянути кафедральний собор… Було ще зовсім рано; Огюстен їхав серед лісів по рівній дорозі й вигадував сотні приводів, які дозволили б йому, зберігши гідність і не просячи примирення, з'явитися перед дівчиною, яку він сам прогнав.

Чотири останніх сторінки, які мені вдалося відновити, розповідають про цю поїздку — про цю останню помилку…

Розділ шістнадцятий ТАЄМНИЦЯ (закінчення)

25 серпня. На тій околиці Буржа, в самому кінці недавно забудованих передмість, насилу розшукав Мольн будинок Валентіни Блондо. На порозі стояла жінка — Валентінина мати, — вона мовби чекала на нього. В неї було добре просте обличчя, брезкле, зморшкувате, але на ньому ще збереглися сліди краси. Вона з цікавістю дивилась на Огюстена, а коли він спитав: «Чи вдома панни Блондо?» — лагідно відповіла, що п'ятнадцятого серпня обидві її доньки поїхали до Парижа.

— Вони заборонили мені розповідати, куди подалися, — додала жінка, — але якщо писати на їхню колишню адресу, то їм цього листа передадуть.

Ідучи назад через палісад і ведучи за кермо велосипед, Мольн думав: «Вона поїхала… Все скінчилося так, як я хотів… Я сам змусив її до цього. «Я зовсім пропаду», — сказала вона. І це я сам штовхнув її! Сам занапастив Францову наречену!»

І, мовби збожеволівши, він зашепотів: «Тим краще! Тим краще!» — хоча усвідомлював, що, навпаки, все було «тим гірше» і що зараз, ще не дійшовши до хвіртки, він на очах у цієї жінки спіткнеться й упаде навколішки.

Мольн навіть не подумав, що час пообідати. Зайшовши до якоїсь кав'ярні, заходився строчити довгого листа Валентіні — без будь-якої мети, аби тільки вилити волання розпачу, що рвалося з нього. В листі раз по раз повторювалася фраза: «Як ви могли!.. Як ви могли!.. Як ви могли так занапастити себе!»

Неподалік від нього сидів гурт офіцерів. Один із них голосно розповідав про якусь жінку; до Мольна долинали уривки фраз:»Я їй кажу: «Невже ви мене не знаєте? Я щовечора граю з вашим чоловіком!» Інші офіцери сміялися й спльовували через плече просто на підлогу. Знесилений, порошний, Мольн поряд з ними здавався жебраком. І йому уявилося, як вони беруть собі на коліна Валентіну.

Довго він кружляв на велосипеді довкола кафедрального собору, подумки твердячи сам собі: «Я ж бо, зрештою, приїхав сюди, щоб подивитися собор». А собор, величезний і байдужий, височів на пустельній площі, куди збігалися всі вулиці. Тут вулиці були вузькі й брудні, наче провулки довкола сільської церкви. То тут, то там стояв підозрілий будинок… У цьому кварталі, нечистому й порочному, що притулився, наче в середньовіччі, під склепінням собору, Мольн відчув, як його біль ущухає, а натомість його охоплює страх, огида селянина до міської церкви, де з темних кутків дивляться образи всіх вад, церкви, яка збудована поряд із непевними місцями й тому не може заспокоїти найвищого й найчистішого болю кохання.

Повз нього пройшли дві дівчини, зухвало подивившись на нього. Сам себе зневажаючи, але скорившись грі, чи то караючи себе за кохання, чи то прагнучи остаточно зневажити його, Мольн повільно поїхав слідом за ними, і одна з дівчат, жалюгідна, з рідким білявим волоссям, викладеним на потилиці фальшивим шиньйоном, призначила йому побачення на шосту годину в Архієпископському садку, в тому самому садку, де Франц у одному зі своїх листів призначив побачення сердешній Валентіні.

Огюстен не відмовився, знаючи, що на той час його вже давно не буде в місті. А дівчина, зайшовши до будинку на крутій вуличці, ще довго визирала в низеньке віконце й подавала йому якісь незрозумілі знаки.

Мольн поквапився вибратись на дорогу.

Але перед від'їздом він не зміг стримати прикрого бажання востаннє проїхати повз Валентінин будинок. Він пильно роздивлявся довкола, донесхочу запасаючись смутком.

Це був один із крайніх будинків передмістя; саме тут вулиця переходила в дорогу… Пустирище перед будинком утворювало мовби невеличкий майдан. Ніде ні душі — ні у вікнах, ні на подвір'ї. Лише попід муром пройшла брудна, напудрена дівчина, тягнучи за руки двох обшарпаних хлоп'ят.

Ось де минало дитинство Валентіни, осьде вона вперше навчилася дивитись на світ своїми довірливими й чистими очима! За цими вікнами вона працювала, шила. І по цій околишній вулиці проходив Франц, щоб побачити її, щоб усміхнутися їй. Тепер будинок стояв пусткою… Сумний день здавався нескінченним, і Мольн знав тільки одне: десь далеко, загубившись серед чужих людей, Валентіна згадує зараз цей гнітючий майдан, куди вона ніколи не повернеться.

На нього чекав довгий зворотний шлях, що мав стати для Мольна останнім пристановищем від розпуки, останньою вимушеною втечею від неї, перш піж поринути в цю розпуку з головою.

Він поїхав. Уздовж дороги, в долині, на березі озера, гарненькі, оточені деревами будиночки виставляли напоказ шпилясті верхівки своїх дахів, прикрашені різьбленням. Певне, там, на зелених моріжках, люб'язні дівчата розмовляють між собою про кохання. Там мешкають, мабуть, люди з прекрасною душею…

А для Мольна існувало тепер лише єдине на світі кохання — і це нещасливе кохання було так жорстоко ображене; єдину у світі дівчину, яку він мав би стерегти й захищати, він сам недавно штовхнув назустріч загибелі.

З кількох квапливо написаних рядків щоденника я дізнався: Мольн вирішив будь-що, поки ще не пізно, розшукати Валеитіну. Дата, поставлена на ріжку сторінки, навела мене на думку, що саме в цю тривалу подорож і збирала свого сина пані Мольн того дня, коли я приїхав до Ла-Ферте-д'Анжійона й поламав усі його плани.

Сонячного ранку, наприкінці серпня, він сидів у колишній мерії і записував свої спогади та накидав плани, — і саме цієї миті я розчахнув двері й приніс йому велику звістку, якої він уже не чекав. І знову давня пригода владно охопила Огюстена, скувала: він наважувався щось удіяти, у чомусь зізнатися. Тоді знову почалися гризота, жаль і розпука, і він то погамовував їх, то піддавався їм, аж поки в день весілля крик волоцюги, що пролунав у ялиннику, нагадав юнакові в такий театральний спосіб про його першу юнацьку присягу.

У тому ж самому зошиті для контрольних робіт Мольн удосвіта, перш ніж назавжди покинути — з її власного дозволу! — Івонну де Гале, яка напередодні стала його дружиною, поспіхом надряпав кілька слів:

«Я їду. Мені конче треба натрапити на слід волоцюг, які вчора приходили в ялинник і потім на велосипедах рушили на схід. Я повернуся до Івонни тільки в тому разі, якщо зможу привести з собою Франца та Валентіну й поселити їх у Францовому будинку як чоловіка й дружину.

Цей рукопис, що його я почав як щоденник і що вилився в мою сповідь, стане, якщо я не повернусь, власністю мого друга Франсуа Сереля».

Мабуть, поспішаючи, він поклав зошит разом з іншими паперами в свою стару учнівську валізку, замкнув її на ключ і зник.

Епілог

Збігав час. Я втрачав надію колись знову побачити свого друга. Нудно й сумно минало моє життя в сільській школі, у самотньому порожньому будинку. Франц не прийшов у призначений день на побачення зі мною, а тітка Муанель давно вже не знала, де тепер живе Валентіна.

Єдиною моєю радістю в Саблоньєрі стала дівчинка, яку пощастило виплекати. Наприкінці вересня вона вже була міцненьким і гарненьким дитинчатком. Їй мав виповнитися рік. Хапаючись за бильця стільців, вона відважно відпускала їх і, не боячись упасти, намагалася самостійно пройти по підлозі; в спорожнілому будинку довго гула глуха луна, розбуджена цим гамором. Коли я брав дівчинку на руки, вона ніколи не дозволяла себе поцілувати. Крутилась і відбивалась, несамовито відштовхувала долонькою моє обличчя й весело сміялась. Здавалося, своїм радісним щебетом, своєю дитячою буйністю вона зможе прогнати смуток, що повис з дня її народження над цим будинком. Інколи я казав собі: «Хоч вона й сахається мене, все одно це трохи й моя дитина». Але й цього разу доля розпорядилася інакше.

Одного недільного ранку наприкінці вересня я встав дуже рано, раніше за селянку, яка няньчила дівчинку. Я разом із Жасменом Делажем та ще двома хлопцями з Сен-Бенуа збирався на Шер рибалити. Ми частенько домовлялися з селянами із сусідніх сіл про спільні браконьєрські вилазки: ловити вночі на вудку, ловити забороненими снастями… Влітку ми кожного вільного дня від світанку до полудня просиджували на річці… Майже для всіх цих людей риболовля була засобом підробити. А для мене вона була єдиною розвагою, що нагадувала мені колишні наші витівки. І я полюбив ці далекі прогулянки, ці довгі години перебування на березі річки або в очереті біля ставка.

Отже, того ранку о пів на шосту я стояв біля будинку під муром, що відокремлював зарослий саблоньєрський садок від городу ферми. Я розбирав свої сіті: минулого четверга я кинув їх на загальну купу.

Сонце ще не зійшло, землю огортали досвітні сутінки, що обіцяли погожий вересневий день, і під дашком, де я квапливо розбирав свої снасті, було темно, майже як уночі.

Я захопився своєю роботою — коли раптом почув рипіння хвіртки й шерхіт кроків на піску.

«Оце так! Товариші прийшли раніше, ніж я гадав. А я ще не готовий!..» — промайнуло у мене в голові.

Але на подвір'я зайшов якийсь незнайомець. Це був високий бородань, одягнений як мисливець чи рибалка. Замість того, щоб завернути під дашок, де, як знали мої товариші, мене завжди можна було застати о цій порі, він попростував до будинку.

«Звісно ж, — подумав я, — це хтось із їхніх друзів, якого вони запросили, не попередивши мене, і ось він прийшов дізнатися, що і як».

Незнайомець легенько, зовсім нечутно помацав клямку на дверях. Однак, вийшовши з дому, я замкнув будинок на замок.

Він учинив те саме з дверима кухні, але й ці двері були замкнені.

Тоді він, постоявши мить у нерішучості, повернувся до мене, і я побачив у сутіні його занепокоєне обличчя. Тільки тепер я впізнав Великого Мольна.

Я довго стояв, уклякнувши на місці, зляканий, розгублений, охоплений раптовим смутком, який розбудило в мені повернення мого друга. А він зник за рогом будинку, обійшов його і, з'явившись знову, теж зупинився в нерішучості.

Я підійшов до Великого Мольна і, не кажучи ні слова, обійняв його й заридав.

Він зрозумів усе.

— Отже, вона померла? — сказав уривчасто.

Він стояв, очманілий від болю, непорушний, страшний. Я взяв його за руку й неквапом повів до будинку. Вже розвиднялося. Щоб він якнайшвидше дізнався про найтяжче, я одразу ж потяг його по сходах до кімнати небіжчиці. Зайшовши, Мольн укляк навколішки перед її ліжком і довго стояв так, затуливши долонями обличчя.

Нарешті Огюстен підвівся, погойдуючись, очі в нього блукали, наче в нестямного. Знову взявши за руку, я повів його до кімнати дівчинки. Вона вже прокинулася й сама — нянька її була внизу — спокійно сиділа в своєму ліжечку. Вона повернула до нас здивоване личко.

— Ось твоя дочка, — сказав я.

Мольн здригнувся й подивився на мене.

Відтак схопив дівчинку й підняв на руки. Спочатку він навіть не бачив її, бо плакав. А тоді, щоб трохи заспокоїтись і погамувати сльози, Мольн міцно пригорнув дочку і, повернувши до мене похилену голову, мовив:

— Я привів отих двох… Ти навідаєш їх, вони в своєму будинку.

І справді, того самого ранку, коли я, задумливий і щасливий, пішов до Францового будинку, що колись його, порожній і безлюдний, показала мені Івонна де Гале, то ще здалеку побачив молоду господиню в білому комірці: вона підмітала ґанок, викликавши захоплену цікавість у маленьких пастушків, які поспішали в своїх святкових убраннях до церкви на відправу…

… Дівчинці набридло сидіти непорушно на руках у Мольна, який, ховаючи сльози, відвернувся й ще не дивився на неї, — і вона дала йому досить сильного ляпаса по мокрому бородатому обличчю.

Тоді батько підкинув свою дочку вгору і, засміявшись, подивився на неї. Дівчинка весело заплескала в долоні.

Я відійшов назад, щоб краще бачити їх. Трохи зажурившись, але все ж таки милуючись цією картиною, я зрозумів, що дівчинка нарешті знайшла товариша, якого, сама не підозрюючи, так чекала… Я відчував, що Великий Мольн прийшов відібрати в мене ту єдину радість, яку він міг мені ще дати. І я вже уявив собі, як він, загорнувши дочку в свій плащ, простує в ніч, шукаючи нових пригод.