Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

«ЗАВЕРШИТИ ЄВРОПЕЙСЬКУ ГЕОГРАФІЮ»

Вольтер у своїй «Історії Карла XII» описав дипломатичну зустріч 1707 року двох найбільших воїнів своєї епохи, шведського короля і герцоґа Мальборо. Вольтер почув цю історію через двадцять років в Англії від старої герцоґині Мальборо Сари Черчилль; він повідомляє, що герцоґ помітив, як Карл тримав «на столі карту Московії». Ця карта мала надзвичайне значення для стратегічних намірів Карла, і Джон Черчилль миттєво зрозумів, що «справжній намір шведського короля і його єдина мета — слідом за королем Польщі позбавити трону й царя» 1. Карта на столі зображувала землі, які слід було завоювати, навіть здавалося, що вона сама закликає і заохочує до завоювання. Пізніше, перетинаючи на шляху до полтавської катастрофи «незнаний край» Україну («ці загублені землі»), Карл, як запевняє Вольтер, «не був упевнений у своєму шляху». Відтак невдача із завоюванням Росії, яке передбачалося його початковим наміром, була почасти пов’язана із картографією.

З історичного погляду Вольтерів сюжет цілком вірогідний, адже на початку XVIII століття не всі землі Східної Європи було нанесено на карту за картографічними стандартами Європи Західної. Карти Східної Європи укладали впродовж усього століття, часто чужоземні фахівці, які були вагомими учасниками спільного винаходжування Східної Європи, під час якого з’являлися й упорядковувалися знання про «ці загублені землі». І справді, історія Вольтера була своєрідною філософською картою, енциклопедією Східної Європи, (218) відомості в якій упорядковувалися за маршрутом Карла. Цей маршрут, якщо його простежити за тогочасною картою, окреслював терен Східної Європи. Самі карти стали географічним каркасом для впорядкування інших галузей знань, від природничої історії до історії національної, і унаочнювали розділеність Європи. Карти Східної Європи, опубліковані в західноєвропейських атласах протягом XVIII століття, ґарантували Наполеону кращі карти Росії, ніж ті, що були в Карла XII, але він не досяг більшого успіху в завоюванні. 1787 року, після тріумфальної подорожі Україною і Кримом, Сеґюр та інші супутники Катерини дістали на згадку медальйон з профілем імператриці з одного боку й картою подорожі — з другого. На початку XVIII століття карта на столі була запрошенням до завоювання, а наприкінці того-таки сторіччя карту на медальйоні мандрівники могли забрати до Парижа, Лондона та Відня, а це означало, що загублені землі Східної Європи було відкрито, картографовано, відвідано, вивчено та відкарбовано за просвітницькими стандартами Західної Європи.

1695 року Ніколя Сансон, придворний географ Людовика XIV, опублікував у Парижі «Новий вступ до географії для використання Монсеньйора Дофіна, завдяки якому за короткий час і з легкістю можна вивчити географію та розташування всіх частин світу». Сансон помістив до свого атласу карту «Царських володінь», яку прикрашали численні малюночки дерев; ближче до східної межі карти (яка, зрештою, позначала кордон Європи й Азії) назв місцевостей ставало дедалі менше 2. Переважання маленьких дерев дозволяло вивчати мапу «з легкістю» і відбивало зародковий стан картографування Росії наприкінці XVII століття. На початку XVIII століття Петро I фінансував експедиції для укладання поліпшених карт Росії. До таких заходів долучалися як російські, так і західні картографи, а Петро дбав, аби ці карти потім було видано в Росії і за кордоном. Нерівність стосунків між Східною Європою і Заходом визначали сам спосіб «нанесення Росії на карту», адже ці карти потрапляли до атласів, що з’являлися у центрах тогочасної картографії, Амстердамі та Парижі 3.

Картографічні проекти Петра були тісно пов’язані з його міжнародною політикою і, зокрема, воєнним проривом до (219) Азовського моря 1696 року, що був відзначений появою нової карти Азова (1701), котру уклав голландський картограф Адріан Схонебек. 1719 року Петро відкрив власне картографічне бюро, засноване на вкрай нестійкій співпраці між Іваном Кириловим і Жозефом-Ніколя Делілем, чий брат Ґійом був головним географом при Королівській академії наук у Парижі. Деліль наполягав на застосуванні в Росії точнішої астрономічної топографії, а Кирилов пропонував у ролі орієнтирів річки, аби швидше досягти мети — створити повний атлас Росії. Нарешті 1745 року російський атлас таки з’явився, але прикметно, що виданий у 1757 році в Парижі «Atlas Universel» Робера претендував на те, що його карти європейської Росії кращі, й радив «не довіряти» російському атласові, де начебто неточно позначено прикордонні території 4. Проте через бурхливу експансію Росії у XVIII столітті західні картографи мали над чим працювати, а географія стала невіддільною частиною будь-яких досліджень тогочасної міжнародної політики. Наприклад, 1772 року в Парижі Жан-Батіст д’Анвілль, автор атласів, секретар герцоґа Орлеанського і член-кореспондент Академії наук у Санкт-Петербурзі, видав працю «L’Empire de Russie, son origine et ses accroissements» * 5. Того-таки року відбувся перший поділ Польщі, а отже, імперія Романових ще трохи зросла.

* «Російська імперія, її походження та зростання» (фр.).

Петербурзька академія наук фінансувала експедиції кількох німецьких науковців, які збагатили географічне знання про Росію і заклали підвалини наукового вивчення геології та природничої історії імперії. Під час правління Катерини природодослідник Петер Симон Паллас з Берліна, який здобув освіту в Галле, Ґеттінґені, Лейдені та Лондоні й найбільше цікавився стьожківцями, 1768 року вирушив із Санкт-Петербурґа вивчати Росію вздовж і впоперек. Розпочавши з географії, він швидко перейшов до геології Уралу й етнографії Сибіру, склавши каталог викопних решток, квітів і комах Росії. Кокс віддав належне цілковитому збігові інтересів Катерини, яка «відчувала вади топографічних описів та передбачила переваги подорожей учених людей у далекі провінції її величезних володінь», і Палласа, котрий у (220) своєму невгас смому науковому запалі «прагнув побувати у маловивчених краях» 6. 1787 року Катерина здійснила неймовірно розкішну подорож на південь, до Криму, а Паллас мандрував півднем у 1793–1794 роках, де його географічні й етнографічні спостереження розвіяли імлу потьомкінських ілюзій і забезпечили інтелектуальне опанування краю засобами науки. Дослідження Палласа прибрали з міфологічної карти Росії дива природничої історії на кшталт «боронця», або «скіфського ягняти», яке росло на стеблині, наче рослина, зі свідчень середньовічного мандрівника Мандевіля. В існування цієї тварини вірив капітан Маржерет на початку XVII сторіччя, а один англійський мандрівник шукав його в пониззі Волги аж у 1730-х 7.

У Польщі король Станіслав-Авґуст фінансував дослідження французького природодослідника Жана-Еммануеля Жилібера, який у 1770-х роках виїхав з Ліона до Литви вивчати тамтешню природу за принципами Ліннея, що їх дотримувався Паллас у Росії. Кокс зустрівся з Жилібером у Гродно, коли той саме працював над «Flora Lituanica» — майже одночасно з підготовкою Палласом своєї «Flora Russica». Як і Паллас, Жилібер із особливим задоволенням досліджував невивчені терени, «незаймані, як Канада», яку Франція нещодавно — 1763 року — втратила. Проте у Польщі природнича історія підпорядковувалася картографії, оскільки складання карт і атласів, згідно з Жаном Фабром, стало для Станіслава-Авґуста «одним з головних завдань його правління» 8. Територіальні втрати Польщі після першого поділу спонукали зберегти образ цілісної Речі Посполитої в атласі. Хоча місцеві дані для атласу збирали єзуїти (перед тим як 1773 року папа заборонив діяльність їхнього ордену), проектом керували французи — картограф Шарль де Перте і ґравер Жак-Ніколя Тардьє. Вирішивши дотримуватися найсуворіших наукових стандартів астрономічної топографії, вони працювали дуже повільно, розпочавши друк перших карт окремих воєводств лише 1783 року. А в 1792 році під час революцій, котрі майже одночасно вибухнули у Франції та Польщі, Станіслав-Авґуст непокоївся, що «наша географічна праця може урватися». 1794 року він відмовився передати незавершені карти Костюшкові для стратегічного (221) планування збройного повстання проти Росії і начебто вигукнув: «Я швидше віддам мої діаманти, ніж мої карти!» Навіть після остаточного поділу Польщі, коли вона зникла з геополітичної карти Європи, король без королівства і далі листувався з де Перте, намагаючись по пам’яті дати йому потрібні для атласу географічні деталі 9. Якщо в Росії французькі картографи постійно мусили наздоганяти російську політичну експансію, то у Польщі вони зберігали образ Польщі попри її зникання як політичної одиниці.

Українські землі Речі Посполитої та Російської імперії картографовано найгірше, тому вони загалом були найгірше знані. В 1709 році Карл XII «не був упевнений у своєму шляху», але навіть 1769 року Джозеф Маршалл почувався так само невпевнено: «Ця країна лежить так далеко від маршрутів усіх мандрівників, що ледве раз на сторіччя з’являється той, хто занотовує свої спостереження, щоб ознайомити з ними світ». Хоча сам Маршалл, можливо, теж там не бував, позичивши ці спостереження з книжок інших мандрівників, він таки жалівся, що «наші географи, щодня видаючи книжки, настільки дослівно переписують одне в одного, що опис 1578 року передається як єдине свідчення, доступне нам 1769 року, — так виглядають усі книжки із загальної географії, що їх мені доводилося бачити». Такі англійські мандрівники могли покладатися на географічні праці єлизаветинської доби, а французи могли звернутися до «Опису України» Ґійома Левассера де Боплана, виданого 1660 року в Руані. В 1772 році Маршалл упевнено писав про географію України:

Багато хто гадає, що коноплі та льон, що надходять до нас із місць настільки північних, як Петербурґ, ростуть серед вічних снігів і морозів; хоча ми ввозимо їх із шістдесятої широти, ростуть вони в Україні, що лежить між сорок сьомою і п’ятдесят другою широтою й має клімат не менш м’який і приємний, ніж будь-який інший в Європі: це широта півдня Франції 10.

У такий спосіб Маршалл імпліцитно вказує на «східність» Східної Європи, повідомляючи, що Росія — це не лише морози й північні сніги. Він проводить широтні аналогії — між Італією та Кримом, Францією та Україною. Але суть Східної Європи (222) для сучасників XVIII століття полягала в її неподатливості точній географічній локалізації та опису. Наприклад, 1769 року війна між російською армією і польською Барською конфедерацією змінила політичні кордони за три роки до формального поділу Польщі, тож Маршалл розгублено писав про «провінцію, що колись була польською і на всіх картах позначена як частина Польщі», але тепер безсумнівно перебувала під російським контролем. Він зазначав, що «величезні зміни відбуваються у цих віддалених частинах світу, залишаючись при цьому абсолютно невідомими» 11.

У випадку України деякі землі, змінивши польське панування на російське, водночас перейшли з географічно-наукової компетенції Перте й Жилібера у відання д’Анвілля й Палласа. З приводу Криму, що його Росія анексувала в 1783 році, то ще напередодні подорожей Катерини і Палласа леді Крейвен у 1786 році писала до маркграфа Ансбахського: «У мене є декілька дуже добре накреслених та розфарбованих мап цієї країни, і я матиму за честь показати їх вам при нашій зустрічі». Згодом, в Угорщині, вона показала їх Йосифові II, який «просидів дві з половиною години над картами й дарунками», причому «карти, здається, дуже йому сподобалися» 12.

Спроби Західної Європи картографічно опанувати Східну Європу зустріли найрішучіший спротив в Османській імперії. Тут не було ані Катерини, ані Станіслава-Авґуста, що вітали б учених послів науки та просвіти. Позбавлені підтримки Константинополя, західноєвропейські картографи зазнали розчарувань, відверто висловлених у Роберовому «Atlas Universel» 1757 року.

Якщо у (збиранні) фактів про різні частини Європи, де досі побували чимало мандрівників, ми мали приємність отримувати допомогу вчених, які працювали у цих країнах, ми не можемо сказати, що мали таку саму допомогу, описуючи держави, підпорядковані Османській імперії. Ми хотіли б завершити (terminer) європейську географію з більшим успіхом; але доступ до цих країн обмежений для просвічених людей (gens eclaires), через що марно сподіватися на їх належне висвітлення (lumieres) в географії; звістки, що їх ми здобули від подорожніх, недостатні для підтвердження топографічних деталей про землі, якими (223) вони мандрували. Для цього подорожнім довелося б студіювати математику 13.

Ця цитата підкреслює тісний зв’язок між картографами й мандрівниками: звісно, мандрівник залежав від карти, але й картограф залежав від спостережень мандрівника. Картографія ототожнювалася з Просвітництвом, із діяльністю «просвічених людей», котрі намагалися кинути світло на найтемніші закутки континенту. До того ж світло картографії було непрямо пов’язане зі світлом цивілізації, позаяк Східну Європу часто описували як таку, що виходить із темряви (ténèbres). Цікаво, що намір укласти карту Османської імперії збігся у часі з постанням «східного питання», політичною метою якого було вигнання турків із Європи.

У 1757 році, коли вийшов «Atlas Universel», до укладення повного атласу світу було дуже далеко — сенсаційне відкриття Таїті відбулося лише 1767 року; проте скромніші наміри укласти атлас Європи здавалися цілком здійсненними. «Atlas Universel» згадував про дедалі більше зацікавлення географією «Азії, Африки і навіть Європи» 14. У східній частині континенту на географів чекала велика праця, і картографія була однією з тих царин, де і погляд, і «світло» Західної Європи зосереджувалися на Європі Східній.