Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

«НАПІВДИКГСТЬ І НАПІВЦИВІЛІЗАЦІЯ»

Німецькі просвітителі дуже цікавилися проблемою раси з наукового погляду. Це була одна з основних проблем у філософській суперечці Канта з Гердером у 1780-х роках, причому Кант найбільше значення надавав відмінностям у кольорі шкіри. Вперше цю ідею він висловив у есе «Про різні людські раси» (1755). 1785 року Гердер опублікував другу частину своїх «Ідей», де розглянув різні народи світу й стверджував, що «людство на землі проявляється у великому розмаїтті форм, але загалом належить до одного людського типу» 13. (471) Кант невдовзі відповів у «Berlinische Monatsschrift» і залучив 1786 року до дискусії нового учасника — Ґеорґа Форстера, який написав у Литві «Ще про людські раси». Форстер мав перевагу над Кантом і Гердером: він бував поза межами Європи й бачив різні раси. Форстер народився 1754 року поблизу Ґданська, у родині польських німців, і ще хлопчиком у 1760-х роках подорожував Росією з батьком, який за дорученням Катерини вивчав, чи можна заснувати німецькі колонії у Поволжі. В 1772 році, коли Форстерові було вісімнадцять, вони з батьком яко дослідники природничої історії взяли участь у другій подорожі капітана Кука, вирушивши з Англії у трирічну експедицію до Південної Океанії. Ґеорґ Форстер уславився звітом про цю подорож, опублікованим англійською та німецькою мовами. 1784 року польська Комісія народної освіти запросила його викладати у Віленському університеті, де він працював до 1787 року 14.

Як і фізіократ Дюпон де Немур, котрий відгукнувся на пропозицію Комісії 1774 року, Форстер був не дуже задоволений своїм становищем у Польщі. Подібно до Фіхте, який «здригався», Форстер, після трьох років у морі разом з капітаном Куком, також визнав, що злякався, в’їхавши до Польщі:

Скрізь — занепад, бруд моральний і фізичний, напівдикість (Halbwildheit) та напівцивілізація (Halbkultur) народу, а вигляд піщаної землі, всюди вкритої чорними лісами, перевершував будь-які мої сподівання. Цілу годину я самотньо оплакував свою долю, а потім, потроху заспокоюючись, оплакував долю цих глибоко нещасних людей 15.

Перехід від жаху до співчуття був разючим, як і поняття Halbwildheit та Halbkultur, котрі вказували на проміжний рівень, що чудово пасував тогочасним уявленням про Східну Європу. Форстер не цурався традиційних посилань на давню історію, зокрема на «слов’янських та гунських варварів», і, як Ґіббон, висловлював своє розчарування за допомоги образів із тваринного світу: «Ведмеді перетворилися на людей — цього ані пером описати, ані словом передати». Для Форстера навіть поняття «польське господарство» (polnische Wirtschaft) стало образом на позначення відсталості 16. (472) Його дотепер вживають у німецькій мові, коли хочуть описати безладне домашнє господарство, але для Форстера цей вираз мав і макроекономічне значення. Він завзято критикував кріпацтво у Польщі з моральних та економічних причин, правда, ніколи не забував, що Польща перебуває в Європі:

Серед усіх європейських націй самі тільки поляки довели варварство й невігластво до такого рівня, що майже знищили (vertilgen) останні сліди розумових здібностей (Denkkraft) у своїх кріпаків; але вони самі тяжко за це розплачуються, почасти через те, що схожий на худобу (viehische) васал приносить їм ледве десяту частину того доходу, який міг би їм дати вільніший, щасливіший та розумніший селянин, а частково через те, що вони самі… від безсилля стали посміховиськом та забавкою для всіх своїх сусідів 17.

Для Форстера критерії варварства — нераціональне господарство та зневага інших, культурніших, націй. Він недалеко пішов від Фрідріха, який назвав поляків «найостаннішим європейським народом».

У листі з Вільнюса до свого приятеля Форстер навіть покликається на власний досвід у Південній Океанії, аби на цьому тлі показати Польщу яко певну проміжну мішанину:

Ти знайдеш багато підстав для сміху в цій мішанині (Mischmasch) сарматської або майже новозеландської грубості й французької надмірної вишуканості (…). А може, й ні; сміються тільки з тих, чия провина полягає в тому, що вони смішні, а не з тих, хто через форми правління, виховання (саме так у цьому випадку слід назвати освіту), поганий приклад, священиків, деспотизм могутніх сусідів і юрбу французьких волоцюг та італійських ледарів зіпсуті з юності й більше не мають надії на майбутнє виправлення. Цей народ, я маю на увазі ті мільйони худоби у людській подобі, цілковито позбавлені всіх привілеїв роду людського (…) народ, призвичаєний до тривалого рабства, нині і справді загруз у тваринній нечутливості, неймовірному ледарстві й цілковитому тупому невігластві, звідки він, можливо, й за сто років не зможе виборсатися на один рівень з іншою європейською голотою 18. (473)

У цьому описі відсталості, що вимірювалася ступенями та рівнями й столітнім відставанням від інших країн Європи, Форстер таки не згадує про чинник расової упослідженості, хоча, живучи в Литві й так суворо засуджуючи Польщу, він багато міркував над расовими проблемами.

У своєму есе «Ще про людські раси» Форстер зовсім не згадує про свій польський досвід, хоча працював над цим твором у Вільно. Ба більше, іронізує з того, що інтелектуальні суперечки Просвітництва нарешті сягнули «глибин цих сарматських лісів» якраз тоді, коли він сам намагався уникнути «паралічу духу» в інтелектуальній ізоляції Литви. Форстер розпочав з тези, що у питаннях раси емпіричні спостереження важать більше за систематичний теоретичний підхід, підтримавши Гердера, а не Канта з приводу фундаментальної єдності людства. Припускаючи існування незначних відмінностей, Форстер більше цікавиться контрастом, але не між німцями та поляками, а між чорними та білими:

Навіть найбільш мавпоподібний мурин настільки схожий на білого, що при схрещенні двох рас визначальні ознаки кожної переплітаються й зливаються в одну суміш. Відмінність вельми незначна; обидва — білий і чорний — перебувають дуже близько один від одного, інакше й бути не може, якщо тільки людство не повернеться до мавпячого стану, коли мурин замість того, аби лишатися людиною, перетвориться на мавпу 19.

Форстер вірив у вплив клімату на расу, котра відтак могла змінюватися, а тому він цікавився, чи «могла б негритянська родина під впливом нашого клімату, через декілька незмішаних поколінь утратити свій колір і поступово змінити свій мавпоподібний вигляд на європейський, відповідний нашому кліматові» 20.

У висновках він щиро шкодує, що навіть коли довести єдність людства й те, що чорношкірі — «наші брати», зло рабства не припиниться. «Де ж та сила, що заборонила б виродженим європейцям панувати над своїми білими братами так само деспотично, як і над неграми?» Можливо, тут, наприкінці свого есе, Форстер натякав на свій досвід у Польщі, де він з жахом побачив жорстокість рабства. (474) Він звертався до білих від імені чорної раси, вживаючи навіть ті самі фрази, що у листі про кріпацтво в Польщі:

Біла людино! Невже тобі не соромно зловживати своєю владою над слабшими, зводити їх до рівня тварин, намагатися позбавити (vertilgen) їх навіть слідів розумових здібностей (Denkkraft)? 21

Форстер закликав білого стати батьком чорній людині, «розвивати» в ній «святе зерно розуму», допомогти їй «стати тим, ким ти є або можеш бути». Він зовсім не намагався подати поляків і німців яко дві різні раси; він навіть виклав теорію навздогінного розвитку, що могла б подолати прірву між чорними та білими. Форстер також усвідомлював, що в Європі, зокрема в Польщі, білих так само утискають і пригнічують, як і чорних рабів, не пояснюючи це расовими відмінностями. Його твір виразно свідчив, що хоча Фіхте й Шульц вдавалися до расових нюансів у вивченні поляків і литовців, німецьке Просвітництво загалом було ще далеке від послідовного й узгодженого расового підходу до Польщі зокрема і Східної Європи взагалі.