Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

«ВИД ОДИНИЧНИЙ І НЕПОВТОРНИЙ»

У 1704 році, через рік після початку угорського повстання, Джон Черчилль, герцоґ Мальборо, об’єднав свої сили з військами найкращого полководця армії Габсбурґів принца Євгенія Савойського і розгромив французів у битві біля Бленгейма, на Дунаї. Цей розгром став ударом і для угорців, позаяк перемога Габсбурґів не означала нічого доброго для їхнього повстання, яке щойно почалося. В Англії, батьківщині Черчилля, союзні зобов’язання важили більше, ніж симпатії до угорців. Даніель Дефо вважав, що угорці мали бути вдячні Габсбурґам за те, що ті визволили їх від турків, а Джонатан Свіфт у своїй «Поведінці союзників» 1711 року висловив переконання, що Габсбурґам слід піти на компроміс з угорцями і спільно виступити проти Франції. На його думку, імператор «вирішив принести справу союзу в жертву особистій пристрасті — повністю підкорити й поневолити нещасний народ» 44. 1712 року, через рік після остаточної поразки угорців, Герман Молль надрукував в Англії мапу, присвячену «Його Милості, Джону, герцоґу Мальборо, князю Міндельгеймському», адже тепер Черчилль, завдяки своїм перемогам, здобув титул князя Священної Римської імперії. Цю імперію було зображено на карті, що охоплювала «володіння, які належать Австрійському Дому», тобто на «Новій карті Німеччини, Угорщини, Семигороду та Швейцарії». Це вже була не просто нова карта, а нове картографування, яке поєднувало Німеччину з Угорщиною після перемоги Габсбурґів над Ракоці, який сам раніше носив титул князя Семигороду.

Але у XVIII столітті таке поєднання не прижилося на картах Європи. Голландська карта Адама-Фрідріха Цюрнера 1712 року, складена для Авґуста, курфюрста Саксонського і короля Польського, також не надто симпатизувала справі угорської незалежності, але утверджувала окремішність Східної Європи простим зафарбуванням Угорщини як частини «Turcia-Europaea», тобто османської частини Європи. Зафарбована жовтим кольором Угорщина була явно відокремлена від Священної Римської імперії, забарвленої в рожеве, зате зливалася з Хорватією, Боснією, Далмацією, Семигородом, Волощиною, Молдавією, Бесарабією, Болгарією та (229) Сербією. На мапі Ґійома Деліля, виданій 1724 року в Парижі, штриховані кордони вказували, що Угорщина була частиною «Turquie d’Europe» *. На голландській мапі де Віта, опублікованій в Амстердамі 1730 року, з претензіями на те, що вона «accuratissima» **, Угорщина разом з Волощиною, Молдавією й Болгарією входила до складу османської частини Європи 45, хоча після 1699 року називати Угорщину частиною Османської імперії було не те що не «accuratissima», а просто неправдою, якщо говорити про правду в термінах політичного суверенітету. Європейські картографи мали на думці іншу правду, правду образів та асоціацій, що часто суперечили, здавалося б, усталеним фактам міжнародних відносин.

* Європейської Туреччини (фр.).

** Найточніша (лат.).

Погодившись на певний компроміс, картографи впродовж XVIII століття зображували Угорщину як окреме політичне утворення, не пов’язане ані з Габсбурзькою, ані з Османською імперіями. Невловність політичних реалій на початку XVIII століття зумовлювалася повстанням Ракоці, під час якого політична доля Угорщини була справді невизначеною, адже угорці боролися за свою незалежність. На мапах цей невизначений перехідний період надовго пережив Сатмарський мир 1711 року, коли право Габсбурґів успадкувати ці землі тріумфувало разом із їхньою зброєю. Цілком випадкова подія лише посилила значення цього періоду для картографії наступних поколінь. У 1706 році, коли повстання було в самому розпалі, сталося сонячне затемнення, що викликало величезне зацікавлення вчених географів, які використовували його в астрономічних розрахунках, укладаючи карти різних територій. Момент сонячного затемнення став точкою відліку картографії, тож відтоді на мапах зображали світ таким, яким він був 1706 року. З наукового погляду цей факт не мусив вплинути на кольори мап, але розфарбовування не було наукою, і карти, як і раніше, відображали невизначений політичний статус Угорщини 1706 року, позначаючи її як незалежну державу. В 1720 році у Нюрнберґу Йоганн Гоманн надрукував карту «Затемненої Європи» («Europa Eclipsata»), тобто Європи 1706 року, де Угорщину й Семигород було (230) виділено зеленим кольором. У 1743 році Йоганн Гаас уклав карту Європи, що її видали згодом нащадки Гоманна, де теж наголошувалося на окремішності «Угорщини», яка в цьому випадку також охоплювала Молдавію, Волощину та Болгарію. Цю мапу було перевидано 1777 року 46. Отже, незалежність Угорщини як загальний культурний стереотип, породжений політичною невизначеністю, підтверджувався та зберігався на мапах упродовж сторіччя габсбурзького панування. Карта Моля, укладена для Мальборо, була політично достовірною, але не змогла подолати глибоких уявлень та асоціацій, що формували концепцію Східної Європи.

Якщо Угорщину, Молдавію, Волощину та Болгарію як суміжні землі можна було легко зафарбувати одним кольором, то культурний і географічний зв’язок між Угорщиною та Богемією був значно менш очевидним. 1720 року Анрі Абрагам Шателен опублікував в Амстердамі свій «Atlas Historique», пообіцявши не лише нові мапи, але також «наукові студії п. Ґудвіля про історію кожного краю». Ґудвіль був тим-таки французьким еміґрантом у Голландії, який під час повстання Ракоці відстоював інтереси Габсбурґів. Він, звісно, допасував історію до власних політичних поглядів: «Кажуть, що угорці походили від скіфів, жорстокого народу, що живився лише кров’ю». Вони були «варварами», котрих середньовічна Священна Римська імперія «справедливо покарала за їхні розбої та звірства» 47. Втім, політичні погляди Шателена і Ґудвіля найяскравіше відбилися в самій організації атласу. Перша частина другого тому охоплювала «Німеччину, Пруссію, Угорщину й Богемію», що нагадувало мапу Молля, складену для Мальборо в 1712 році. Крім того, історичний та географічний описи цих земель було впорядковано так, що Угорщину розглядали разом із Богемією.

Спершу в атласі йшла мапа Угорщини, а потім Богемії. Їх не можна було зобразити на одній мапі, бо вони не мали спільних кордонів. Тому таке поєднання залишалося незвичним. Потім ішла карта «різних держав і країн, розташованих уздовж Дунаю», і тут уже дві країни з’являлися поруч. Ця карта також була незвичною, адже зображувала «минувшину й теперішність», розташовуючи поряд Угорщину і Панонію, Україну і Сарматію, Болгарію і Мезію, (241) Волощину і Дакію, Богемію і Бойогемум. Проте ці поєднання цілком доречні на мапі Східної Європи, що й сама перебувала десь між давниною та сьогоденням; і якщо Богемія не мала античної назви, її належало винайти, навіть коли довелося б калічити латину. Окремі карти Угорщини й Богемії містили «хронології королів», що натякало на зв’язок між двома королівствами. Карта придунайських земель, яка їх об’єднувала, пропонувала «примітку»: «Позаяк королівства Угорщини і Богемії, а також землі Сілезії та Моравії вважаються спадковими володіннями Імператора, то, аби не повертатися більше сюди, визнано за доречне ввести їх до історії Імперії і по змозі подати скорочений опис народів, що населяли ці держави у давнину» 48.

Цей зв’язок ще яскравіше підкреслювала подана далі таблиця: «Генеалогічна схема королів Угорщини й Богемії та короткий опис уряду цих двох королівств». Дві королівські генеалогії викладено паралельно до 1526 року, коли у битві з турками при Могачі загинув Людовик Яґеллон, король Угорщини і Богемії. Більша частина Угорщини перейшла до Османської імперії, але Габсбурґи успадкували обидві корони. Після цього дві королівські хронології перетворюються на одну — династію Габсбурґів. Незважаючи на те, що атлас опубліковано 1720 року, до цього переліку додали анахронічну згадку про угорське повстання: «Ціле королівство нині збурене, адже більшість станів пішла за князем Ракоці, а інші залишилися вірні імператорові, тому королівство переживає великий смуток і нещастя» 49. Далі йшло зауваження про те, що «Богемія, як і Угорщина, також знала часи неспокою та заворушень», і згадувалися «повстання», які врешті-решт були ліквідовані Габсбурґами під час Тридцятирічної війни. Відтак Угорщина і Богемія разом потрапили до атласу як дві належні Габсбурґам корони: відповідно корони святого Стефана і святого Вацлава, землі, де неспокій і заворушення кидали виклик імперській владі. Об’єднавши їх на одній карті та в одному генеалогічному ряду, Шателен і Ґудвіль обіцяли Угорщині 1720 року майбутнє, подібне до долі Богемії, розгромленої у битві біля Білої Гори в 1620 році.

Підкреслюючи цю паралель, що зводила Угорщину до статусу Богемії, автори водночас звертали увагу (242) на відмінності між Богемією та іншими землями Священної Римської імперії. Для Ґудвіля це було картографічним парадоксом:

Хоча цю країну і зображають на всіх картах Німеччини, хоча вона входить до складу Імперії, проте залишається самостійною державою. Її закони і звичаї відрізняються від німецьких, навіть мова її інша; і через ці дві причини та держава — вид одиничний і неповторний у цьому просторому краї 50.

«Atlas Historique», наполягаючи на подібностях між Угорщиною та Богемією, врешті-решт зауважив, що Богемія не була німецькою землею. На карті Богемії з’явилася «заувага» про те, що «Богемія, колись залежна від Імперії, потроху відокремлювалася» 51. Палко підтримуючи приєднання Богемії та Угорщини до Габсбурзької монархії, амстердамський атлас нарешті знайшов для Богемії нову «окремішність» («вид одиничний і неповторний»), засновану на звичаях і мові. Малася на увазі опозиція слов’янського й німецького, але вона не згадувалася відкрито; хоча вона й підкреслювала зв’язки Богемії з деякими іншими країнами Східної Європи, проте ставила б під сумнів її суміщення із Угорщиною.

Географія XVIII століття могла містити найрізноманітніші спостереження та зауваження, й карта Угорщини теж рясніла «примітками» про історію, звичаї та мову. «Їхня мова майже ні на що не схожа», — повідомляла карта про угорців, наче повторюючи примітку на попередній карті Богемії. Що ж стосується їхніх звичаїв (moeurs), то вони «не вельми відрізняються від турецьких». Угорці — народ «непостійний» і «схиблений на війні», вони «шалено люблять коней, полювання, багате життя і недолюблюють німців» 52. Навіть така характеристика угорців була детальнішою, ніж деякі раніші «географічні» спостереження, зокрема зі «Вступу до географії», виданого 1708 року в Парижі, де повідомлялося, що угорці «люблять війну і коней» 53.

Мало того, Ґудвіль усвідомлював, що Угорщина, попри свої начебто турецькі звичаї, вже не входила до складу Османської імперії. Європа повернула собі Угорщину, і він оцінював її якості вже з погляду майбутніх мандрівників, а то й колоністів: з одного боку, родюча земля і (243) пасовища, а з другого — нездорове повітря і вода, й навіть «провалля», схоже на вхід до пекла, «смердюче» настільки, що птахи, пролітаючи над ним, гинули. Але найцікавіше географічне спостереження стосувалося сили-силенної риби в угорських річках. Ґудвіль покликався на тогочасну думку, що для людей, схильних до споглядального життя, риба поживніша, ніж м’ясо, адже вона розріджує кров, а дух робить чутливішим до нових ідей. Якщо так, тоді «Угорщина — оздоровниця Республіки листів («Lieu de Santé de la Republique des Lettres»): всім нам, маленьким письменникам, які, можливо, через густу кров розбещують публіку своїми шкідливими й гидкими творами, не зашкодило б податися туди на спочинок» 54. Це, звісно, іронічний жарт — неможливо уявити Угорщину, країну скіфів, татар і гунів, місцем відпочинку європейських інтелектуалів. До того ж такий гумор свідчив, що інтелектуали, які поділяли з Габсбурґами їхні завоювання, залюбки привласнили б собі й Угорщину. Вони могли, якщо хотіли, виїхати до Угорщини на спочинок, приєднавши її до Республіки листів як санаторій. «Маленькі письменники» належали до наймолодшого покоління Просвітництва, що пишалося своєю густою кров’ю і вирізнялося грубою самовпевненістю, не боячись тих, хто критикував їхні «шкідливі й гидкі твори». Одне слово, це було те Просвітництво, що процвітало в Голландії П’єра Бейля ще до того, як дісталося Франції. Від самого початку воно потребувало іншої Європи, на противагу котрій можна було б підкреслювати вищість власної цивілізації. Ніхто з громадян Республіки листів не збирався відходити на спочинок в Угорщину та їсти там рибу.

Після того як політики завоювали Угорщину, географи вивчили її, а інтелектуали заволоділи нею, око Імперії звернулося до решти земель османської частини Європи. Історик Карл Ройдер у «Східному питанні Австрії протягом 1700–1790 років» показав, що це питання, яке традиційно відносили до кінця XVIII століття, постало вже на самому його початку. В 1715 році, за чотири роки після поразки Ракоці, резидент Габсбурґів у Константинополі вже радів з нової нагоди «перемогти турків», а «також, якщо на те буде Божа ласка, вигнати їх із Європи» 55. Протягом XVIII століття «східне питання» стане дилемою віденської політики зосередить, (244) бо увагу кожного двору і столиці на землях османської частини Європи, які можна або не можна було відібрати в Сходу. Коли Угорщину не об’єднували з габсбурзькою Богемією, то її наносили на карту й зафарбовували одним кольором із підосманськими Волощиною та Молдавією. Парадокс «Turquie d’Europe» — Європи, що належала до Сходу, — був вузловим для виникнення ідеї Східної Європи, до того ж амбіції Габсбурґів, незважаючи на військово-політичні можливості їх реалізації, також зробили внесок до розвитку цієї ідеї.

1717 року вся Європа говорила про перемогу князя Євгенія Савойського, котрий скористався туманом і захопив Белґрад. Він повернув Європі східну фортецю, місто, де пів року тому леді Мері Монтеґю вивчала арабську поезію. І вже мало важило те, що у 1739 році Австрії довелося знову втратити Белґрад: як і в випадку з Азовом, що також переходив із рук у руки, на такій невизначеності політичного статусу й трималася ідея Східної Європи. Після падіння Белґрада австрійський імператор міркував про здобуття Молдавії та Волощини, а військові експерти віденського Гофкріґсрату * розробляли план походу на Софію 56.

* Від нім. Hofkriegsrat — Придворна воєнна рада (нім.).

Затяжна Війна за іспанську спадщину на певний час унеможливила реалізацію таких цікавих намірів, тому 1718 року Габсбурґи уклали Пожаревацький (Пассаровіцький) мир з Османською імперією. Проте взяття Белґрада після відвоювання Угорщини перетворювало всю османську частину Європи на ласий шматок — і не лише для віденських державців. Картографи не вагаючись об’єднували Угорщину, Волощину, Молдавію та Болгарію, незважаючи на тогочасні політичні кордони, а мешканці Республіки листів, здавалося, збирали валізи спуститися Дунаєм до Чорного моря у пошуках рибних місць. Князь Євгеній Савойський, що дивився на завоювання з погляду військових можливостей, а на імперію з погляду управління, мав сумніви у потребі поширювати владу Габсбурґів у глиб теренів південно-східної Сербії. Він написав імператорові: «Я не думаю, що володіння тими далекими землями буде корисним для Вашої Величності, адже відстань до них і комунікаційні проблеми створять більше (245) незручностей, ніж вигід» 57. Заволодіння Східною Європою було не лише справою зброї та урядування, воно стало викликом для філософії та географії. Якщо державні діячі розмірковували про турків і про те, як «їх вигнати з Європи», географи прагнули вивчити османську частину Європи і тим самим «завершити європейську географію».