Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України

Від автора

Період кінця XX — початок XXI ст.ст. став переломним не тільки для соціально-економічного, але й правового облаштування України. Судово-правова реформа[1], що на сьогодні продовжується в країні, охоплюючи практично всю правоохоронну систему, викликає необхідність у перегляді багатьох концептуальних положень, що стосуються і статусу та ролі судді в сучасному кримінальному судочинстві.

Ця необхідність для суддів викликана також ухваленням у 1996 році нової Конституції України (далі — Конституції)[2], у 2001 році — змін до КПК України (далі — КПК)[3] та процесом підготовки до ухвалення нового КПК.

17 липня 1997 року Верховною Радою України була ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод[4] і протоколи до неї. Відповідно до вимог ст. 9 Конституції України вимоги Конвенції і практика Європейського суду стали частиною національного законодавства країни.

Надалі Верховна Рада конкретизувала дану вимогу в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини»[5], підкресливши, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику суду як джерело права.

Таким чином законодавець зобов’язав суддів у своїй роботі використовувати практику Європейського Суду як норми права. У зв’язку з цим суддям необхідно усвідомити особливу роль прецеденту в практиці роботи судів. Прецеденти, з одного боку, як норми результату свідомої творчості людей, подібно до норм права законного, мають достатню чіткість та ясність свого змісту. З іншого боку, прецедентне право твориться в самому процесі життя, в його створенні беруть участь самі судді, тому прецедентне право у порівнянні із законним є більш гнучким та таким, що пристосовується до нових умов. Однак, усвідомлення прецедентного права вимагає від суддів високого культурного рівня та високої правосвідомості. Тільки там, де кожен суддя усвідомлює, що його дії зобов’язують не тільки його одного, а у певних випадках є прикладом і для інших, можливе широке застосування прецедентного права. От чому прецедентне право для України в значній мірі є правом майбутнього.

Після прийняття нової Конституції та ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі — Конвенція) кардинально змінились і пріоритети об’єктів судового захисту в кримінальному судочинстві, і вимоги законодавця до процесуальних рішень суду (суддів) в умовах змагальності судового процесу, оскільки в Конвенції відображені основні права та свободи людини, зокрема в ст. 6 зафіксовано право кожного при визначенні його громадянських прав та обов’язків... на справедливий та публічний розгляд його справи ... незалежним та безстороннім судом, встановленим законом.

В умовах формування правової держави великого значення набуває якість судового вироку, який має бути законним, обґрунтованим та справедливим.

Проблеми ухвали вироку досить детально досліджувалися у наукових роботах Г. Н. Агєєвої, В. Д. Адаменка, Н. А. Ахундова, М. І. Бажанова, В. Д. Бринцева, Ю. М. Грошевого, В. Я. Дорохова, В. Р. Заблоцького, А. З. Кобликова, О. Ф. Куцової, А. М. Ларіна, Р. Н. Ласточкіної, Е. А. Матвієнко, З. Р. Мірецького, Т. Р. Морщакової, І. Д. Перлова, І. Л. Петрухіна, М. З. Строговича, А. Н. Толочко, Ф. Н. Фаткулліна та ін.

Окремі автори зверталися і до проблеми виправдувального вироку: У. Д. Арсеньєв, Ю. М. Грошевой, А. Я. Дубінський, Ю. А. Іванов, В. З. Лукашевич, М. Ф. Маліков, Я. О. Мотовіловкер, Р. М. Оганесян, П. Ф. Пашкевич, В. М. Савицький, Ю. Н. Седлецький, Н. Н. Скворцов та ін.

Дослідженню проблеми суддівського розсуду присвячені лише одиничні роботи, наприклад, таких авторів як В. Ф. Бохан, Е. Р. Веретехін, Ю. М. Грошевой та ін.

У той же час у системі процесуальних рішень, на наш погляд, особливе місце займає виправдувальний вирок.

Виправдувальний вирок — це основний акт правосуддя, що володіє властивостями обов’язковості, винятковості, незмінності, істинності, завершує стадію судового розгляду, зокрема, і кримінальне судочинство в цілому, суть якого полягає у встановлені судом невинності особи у скоєнні злочину, інкримінованого йому органами попереднього розслідування.

Однак, незважаючи на важливість винесення судом остаточного рішення у справі, яка фактично реабілітує людину, на сьогодні кримінально-судова статистика свідчить про те, що судами виноситься дуже мала кількість виправдувальних вироків.

В Україні станом на 1 січня 2006 року створено і діє 789 судів, в яких працювало 6631 суддя. Вакантними були 1333 посади суддів.

У 2005 році судами розглянуто 6,3 млн. справ і матеріалів.

У 2005 році судами по першій інстанції розглянуто 650 тис. кримінальних справ і матеріалів, з них 252,1 тис. справ. З ухвалою вироку розглянуто 160,8 тис. справ. 17.3 тис. справ було направлено на дослідування і відкликано прокурором (на дослідування було направлено 8,7 тис. справ, із яких 3,3 тис. були під вартою, не повернено до судів 5,5 тис. справ, зокрема відносно 1405 громадян, які знаходилися під вартою)[6]. І лише 3,2 тис. справ після дослідування було направлено повторно до судів. За оперативними даними апеляційних судів органами досудового слідства у 2005 році у справах, направлених судами на додаткове розслідування за ст. 6 ч.ч. 1, 2, ст. 213 КПК України, закрито кримінальні справи у відношенні 223 громадян, з них 58 перебували під вартою.

Вироками судів, які набрали законної сили, засуджено 176,9 тис. осіб. З них за тяжкі злочини — 82,3 тис. осіб, за крадіжку чужого майна — 60 тис. осіб.

У той же час судами виправдано, у тому числі й у справах приватного обвинувачення, 578 громадян, або 0,3 % від числа засуджених (справи приватного обвинувачення — 178 громадян).

Виправдувальні вироки були відмінені в апеляційному порядку з направленням справи на додаткове розслідування щодо 64 громадян, зі скасуванням виправдувального вироку з виголошенням нового вироку щодо 28 громадян[7].

У 2004 році за вироками, які набрали законної сили, судами було засуджено 204,8 тис. осіб, виправдано — 592 особи, з них 190 — у справах приватного обвинувачення[8].

За даними Верховного Суду РФ за 2005 рік судами загальної юрисдикції розглянуто по першій інстанції 1 млн. 148 тис. кримінальних справ щодо 1 млн. 263 тис. осіб. Число осіб, засуджених за вироками судів по 1 інстанції, склало 904 тисячі. Загальне число осіб, виправданих судами першої інстанції, становить 10,2 тисяч. 53% з них виправдано у справах приватного обвинувачення. Частка осіб, щодо яких кримінальні справи були закриті, склала 26,8% в загальній структурі осіб, відносно яких винесені судові ухвали по суті справи. У кримінальних справах, розглянутих в 2005 році судами за участю присяжних засідателів, засуджено 955 осіб, виправдано 200 осіб, або 17,6% від числа тих, щодо кого судами ухвалені вироки за участю присяжних засідателів. Для порівняння: частка виправданих осіб в усіх справах, розглянутих судами обласної ланки, -3,6%.

Можна найрізноманітнішими методами коментувати наявність такої статистики стосовно виправдувальних вироків в Україні. Цікаву думку у зв’язку з тим, що в Російській Федерації 0,36% виправдувальних вироків, ще 20 квітня 1999 року висловив суддя Московського міського суду, кандидатюридичних наук С. А. Пашин: «... Це, звичайно, можна пояснити видатною роботою слідства, можливо, це так і є, в чому я, правда, сумніваюся. Але що не можна нічим пояснити, це те, що в Російській Федерації скасовується за неправильним засудженням 0,5% обвинувальних вироків, і за неправильним виправданням — 42% виправдувальних вироків із тих 0,36%. Виходить, що російський суддя в 850 разів частіше помиляється у виправданнях, ніж в обвинуваченнях»[9].

При цьому він підкреслив головну причину обвинувального ухилу в роботі судів. На його думку, відомчий підхід вимагає, щоб кожен притягнутий до суду був визнаний винним, що і реалізується нині винесенням у кримінальних справах менше 1% виправдувальних вироків і подальшим скасуванням із них більше 40%. „...Населення ... вірить, що «диму без вогню не буває», «Оскільки ведуть, то винен», «Органи не помиляються, якщо хапають не мене»[10].

Важливо відзначити, що навіть у роки репресій (1937-1940) виправдувальні вироки в загальній статистиці розглянутих справ складали 10%[11].

У першому півріччі 1918 року в Москві з кожних 100 обвинувачених в середньому засуджувалися 61, виправдувалися 32 та звільнялися від покарання 7[12]. Свідчення про судимість у 24 губерніях за 1919 та 1920 роки свідчить про засудження 60,8% та виправдування 39,2% обвинувачених[13]. Таким чином суди Російської імперії виносили до 40% виправдувальних вироків[14].

Судами Запорізької області в 2005 році було ухвалено 29 виправдувальних вироків щодо 45 осіб (зокрема, 13 у справах приватного обвинувачення).

Із них 7 вироків не оскаржувалися і набрали законної сили; 22 — оскаржувалися і були розглянуті колегіями суддів Палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Запорізької області, який скасував 10 вироків, а справи направив на новий судовий розгляд; 5 вироків скасовано з направленням справи на додаткове розслідування; 7 вироків залишено в силі.

Саме зазначена статистика зумовлює особливу значущість справжньої практичної допомоги для суддів по виголошенню виправдувального вироку, прагнення автора допомогти практичним працівникам у правильному розумінні та неухильному дотриманні кримінально-процесуального закону, що регулює ухвалення виправдувального вироку.

Із правосуддям завжди пов’язувалося уявлення про високі принципи моралі: справедливості, правди, гуманізму. Тому професійні знання суддів повинні поєднуватися з громадянською мужністю та справедливістю.

Сьогодні судді мають пам’ятати, що «...правосуддя... — це живий, творчий процес, який ніколи не знаходиться у спокійному стані, він постійно розвивається, удосконалюється, стає демократичнішим»[15].

У юридичній літературі неодноразово підкреслювалося, що при виголошенні виправдувального вироку «від судді потрібно чимало громадянської мужності, у разі, коли місцеві органи влади, прокуратура, органи слідства та інші особи, не зацікавлені у такому рішенні справи, вживають відповідні заходи (не дають квартири, провокують, тощо). І багато суддів ідуть на певний компроміс і замість виправдувального вироку виносять ухвали про повернення справ на дослідування. Близько 12% суддів з опитаних такі свої дії пояснювали тим, що їм не вистачило сміливості, вони не бажали псувати стосунки з прокурором, боялися скасування таких вироків»[16].

У той же час суддям необхідно враховувати, що «...більшість європейських країн, в законодавстві яких передбачено досудове слідство, не виправляють недоліки під час його проведення (якщо їх неможливо усунути в судовому засіданні) шляхом повернення справи на додаткове розслідування, оскільки встановлені під час судового слідства докази є важливішими»[17].

Із висновками та положеннями даної роботи можна погоджуватися, чи ні, але ми були щирі у своєму бажанні поділитися досвідом з актуальної і дуже важливої для життя суспільства проблеми. Мета даного посібника — дати суддям деякі рекомендації методичного характеру зі складання виправдувального вироку. У посібнику використані для наочності витяги із судових виправдувальних вироків.

Користуючись посібником, слід мати на увазі, що у більшості випадків рекомендовані формулювання тих або інших рішень судів є лише одним із можливих варіантів викладу.

Глибока подяка за надану допомогу у підготовці та виданні книги Голові Верховного суду України Василю Васильовичу Онопенко, судді Верховного Суду України Тамарі Іванівні Присяжнюк, голові Апеляційного суду Запорізької області Віктору Валентиновичу Городовенко, ректору Запорізького юридичного інституту Сергію Миколайовичу Алфьорову, ректору Академії суддів України Ірині Анатоліївні Войтюк. А також усім, хто допомагав мені порадами та критичними зауваженнями при написанні даної роботи.

Суддя апеляційного суду Запорізької області, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Запорізького юридичного інституту МВС України,

Г.І. Алейніков