Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України

4. Приклади виправдувальних вироків та ухвал апеляційних та Верховного суду.

Виправдувальний вирок, наведений у науково-практичному виданні Михайленко А.Р.[70]

ВИПРАВДУВАЛЬНИЙ ВИРОК

ІМ’ЯМ УКРАЇНИ

м. Енськ Дата

Суддя м. Енська Федоренко П. О., головуючий у відкритому судовому засіданні і такий, що діє від імені суду, при секретарі Пароніній З. І., за участю прокурора м.Енська Вернидуба В. І., захисника — адвоката Енської міської юридичної консультації Пономаренка Ю. А., потерпілій Осипчук О. Д., розглянувши кримінальну справу по обвинуваченню Карепетяна Василя Амарозича 19 г, червня місяця, 5-го дня народження, уродженця м.Енська, який проживає в м.Енську, вул. Цементна буд. 6, який працює бригадиром будівельної бригади Енського керамзитового заводу, що має дев’ятикласну освіту загальної середньої школи, неодруженого, раніше не судимого у вчиненні злочину, передбаченого ст. 102 КК України

ВСТАНОВИВ:

Карепетян В. А. обвинувачується в тому, що він 28 травня 19_ _г. приблизно о 14 годині 30 хв. у вестибюлі гуртожитку Енського керамзитового заводу, розташованого в м.Енську по вул. Польова, 43, на грунті особистих неприязних стосунків під час сварки з вахтером гуртожитку Осипчук Ольгою Дмитрівною схопив її за ногу, різко потягнув її на себе, від чого потерпіла впала на підлогу, переламала праву променеву кістку та жиловидний відросток правої ліктьової кістки. Заподіяні тілесні ушкодження судмедекспертом віднесені до середньої тяжкості. На підставі викладених даних діяння Карепетяна В. А. кваліфіковані за ст. 102 КК України. Дослідивши в судовому засіданні всі зібрані у справі докази, суд дійшов висновку, що пред’явлене Карепетяну В. А. обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ст. 102 КК України, не знаходить свого підтвердження.

Як пояснив підсудний, він 28 травня 19 г близько 13 години приїхав в гуртожиток, в якому чергувала вахтером Осипчук, і попросив у неї ключ від клубу для того, щоб забрати музичну апаратуру, необхідну для виступу ансамблю, учасником якого він є. Вахтер, пославшись на письмове розпорядження коменданта гуртожитку Дробко З. Н., відмовилася відкрити клуб без її дозволу. Вона також не повідомила і номер домашнього телефону коменданта. Він був змушений прикласти зусиль для розшуку місця проживання коменданта, отримати дозвіл забрати апаратуру, при цьому Карепетян висловив своє незадоволення поведінкою вахтера. Коли Осипчук відкрила клуб, вони з Джахаровим П. М. винесли музичну апаратуру у вестибюль і переносили її до автомобіля. Нахилившись забрати останню колонку, Карепетян побачив, як вахтер, підійшовши до нього, замахнулася на нього ногою з метою завдати удару. Він, щоб уникнути удару в обличчя, миттєво схопив Осипчук за ногу і відштовхнув від себе, але та не утрималася на ногах, впала і отримала травму. Карепетян допоміг піднятися потерпілій і намагався надати їй першу медичну допомогу, викликав карету «швидкої допомоги».

Потерпіла Осипчук О. Д. не заперечує викладених підсудним обставин, проте пояснила, що вона не мала наміру вдарити Карепетяна ногою в обличчя, що вона дійсно підвела ногу з тим, щоб показати підсудному на двері, оскільки він її ображав за те, що вона не відкрила клуб.

Свідчення потерпілої в цій частині не знайшли свого підтвердження під час судового слідства. Допитані в суді свідки Слепченко, Приходько м. О., Джахаров П. м., які знаходилися у вестибюлі при вантаженні музичної апаратури, засвідчили, що між потерпілою та підсудним ніякого скандалу, взаємних образ не було. Джахаров П. м пояснив, що він бачив, як Осипчук, підійшла до Карепетяна, коли він нагнувся за колонкою, і ногою хотіла його вдарити, а той відштовхнув її від себе. І вона впала.

Суд вважає неправдоподібним і протиприродним, що знайшло підтвердження в судовому засіданні, свідчення потерпілої про те, що вона ногою хотіла показати Карепетяну на двері.

На підставі дослідження і оцінки у сукупності всіх зібраних у справі доказів, суд приходить до висновку, що потерпіла Осипчук О. Д. з півметрової відстані від Карепетяна В. А., який знаходився в положенні, нагнувшись головою до підлоги, замахнулася ногою, маючи намір його вдарити. Підсудний, захищаючись від удару, відштовхнув Осипчук від себе, яка впала та отримала травму. Таким чином суд визнає, що підсудний діяв машинально, наперед не навмисно, знаходячись в стані необхідної оборони, захищаючись від можливого удару ногою в обличчя, при цьому не перевищуючи її меж, що відповідно до ст. 15 кк України, виключає кримінальну відповідальність. якби Карепетян В. а. і перевищив ці межі, то і за таких обставин він не підлягає кримінальній відповідальності, оскільки причинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості при перевищенні меж необхідної оборони за законодавством України не є кримінально караним.

В діях підсудного суд не вбачає умислу на причинення потерпілій середньої тяжкості тілесних ушкоджень і не знаходить складу злочину. Заявлений цивільний позов на суму (вказати яку), витрачену на стаціонарне лікування потерпілої, згідно зі ст. 328 кПк України у даній кримінальній справі суд залишає без розгляду.

На підставі викладеного, керуючись п. 2 ст. 6, ст. 323, 324, 327 КПК України, суд

ЗАСУДИВ:

Карепетяна Василя Амаровича, відданого під суд по обвинуваченню у вчиненні злочину, передбаченого ст. 102 КК України, виправдати за відсутністю в його діях складу злочину.

Запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого Карепетяна В. А., підписку про невиїзд, негайно скасувати з оголошенням даного вироку.

Заявлений цивільний позов на суму (яку), витрачену на стаціонарне лікування потерпілої, залишити без розгляду.

Вирок відповідно до ст. 348, 350 КПК України може бути оскаржений в судову колегію у кримінальних справах Енського міського суду через суд, що постановив вирок, протягом 7 діб з моменту оголошення вироку.

Суддя, що діє від імені суду (підпис)

Виправдувальний вирок Мелітопольського міськрайонного суду.

Справа № 1-876

2006 р.

ВИРОК[71]

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2006 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області у складі:

головуючого — судді Васильцова О.В. при секретарі — Назаренко І.Н. за участю прокурора — Трусова С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Мелітополі кримінальну справу по обвинуваченню П., року народження, уродженця м.Мелітополя Запорізької області, громадянина України, розлученого, освіта незакінчена вища, який працює директором ПП МКЦ «О», який проживає у м.Мелітополі, вулиця Ф., раніше не судимого,

у вчиненні злочину, передбаченого ст.356 КК України.

ВСТАНОВИВ:

П. обвинувачується у вчиненні службової халатності, тобто, у невиконанні посадовою особою своїх службових обов’язків унаслідок недбалого відношення до них, що заподіяло істотну шкоду державним інтересам, що охороняються законом, за таких обставин.

Як посадова особа — директор приватного підприємства «О» — він, всупереч чинному законодавству, ст.61 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», ст.38 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», ст.ст. 116, 124-12б Земельного кодексу України, ст.42 Господарського кодексу України, рішенню виконавчого комітету Запорізької обласної ради №315 від 25 вересня 1984 року про створення парку-пам’ятника садово-паркового мистецтва «Парк біля залізничної станції», у листопаді-грудні 2004 року, внаслідок недобросовісного ставлення до своїх обов’язків як директора приватного підприємства, організував на об’єкті природно-заповідного фонду по вулиці Чайковського в м.Мелітополі на площі 151,2 кв.м. будівництво вольєрів живого куточка, тобто, тимчасової споруди для утримання птахів і тварин. Після закінчення будівництва живий куточок використовувався за прямим призначенням аж до квітня 2005 року. Внаслідок самовільного використання частини земельної ділянки об’єкту природно-заповідного фонду для будівництва тимчасової споруди державі було завдано істотну шкоду на суму 10584 гривні, що в 100 і більше разів перевищувало неоподатковуваний податком мінімум доходів громадян.

Ці дії П. прокурором були кваліфіковані за ст.356 КК України як самоуправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, використання земельної ділянки об’єкта природно-заповідного фонду для будівництва тимчасової споруди, що оскаржується представницьким органом територіальної громади — мелітопольською міською радою і її управліннями, управлінням земельних ресурсів і управлінням екології та природних ресурсів, чим державі було завдано значної матеріальної шкоди на суму 10584 гривні, що більш ніж в 100 разів перевищує неоподатковуваний податком мінімум доходів громадян.

Підсудний П. винним себе у скоєнні злочину, передбаченого ст.356 КК України, не визнав і пояснив, що він є директором приватного підприємства «О». Між цим підприємством і Мелітопольською міською радою 10 червня 2004 року був укладений договір оренди колишнього літнього кінотеатру, розташованого на території парку залізничників, що знаходиться в м.Мелітополі по вулиці Чайковського. Згідно з договором оренди, будівля кінотеатру передавалася в оренду для заснування дитячої кінноспортивної школи. Крім того, він звернувся до виконавчого комітету із заявою про виділення йому ділянки площею 0,4 га для організації кінного манежу і дитячого майданчика, до складу якої входив і живий куточок. Рішенням сесії мелітопольської міської ради №2/15 від 29 жовтня 2004 року радою було надано згоду на виготовлення проекту відведення земельної ділянки. З дозвільними службами м.Мелітополя були проведені узгодження на організацію манежу і дитячого майданчика, тому він прибудував до стіни колишнього літнього кінотеатру тимчасові вольєри для тварин, створивши таким чином безкоштовний дитячий живий куточок. Вольєри є тимчасовою спорудою, не пов’язаною із землею фундаментом. Винним себе не визнає, оскільки не знав, що парк залізничників є парком-пам’ятником, оскільки впродовж тривалого часу ця територія використовувалася як звалище побутових відходів. Він за власні кошти і власними силами очистив територію парка від сміття, організував дитячі майданчики, живий куточок, кінноспортивну школу. Протягом тривалого часу територія парку була не обгороджена, відомості про те, що парк входить до природно-заповідної зони і має статус парку-пам’ятника, відсутні. Його ніхто не попереджав про статус парка як парку-пам’ятника.

29 жовтня 2004 р., рішенням Мелітопольської міської ради №2/15 дана згода на виконання проекту відведення і подальшу передачу в оренду земельної ділянки площею 0,4 га, розташованого по вулиці Чайковского,62/1 в м.Мелітополі ПП «О» (а.с.30).

Висновком Мелітопольського міського управління земельних ресурсів узгоджена передача ПП «О» в оренду земельної ділянки по вул. Чайковського,62/1 у м.Мелітополі (а.с.32).

18 лютого 2005 року Бердянською міжрайонною природоохоронною прокуратурою на адресу начальника міжрайонної державної екологічної інспекції м.Мелітополя С. і на адресу начальника Мелітопольської міської архітектурно-будівельної інспекції було направлено вимогу про перевірку виконання вимог законодавства у сфері охорони природно-заповідного фонду особами, що здійснили будівництво вольєра для тварин (а.с.5).

Допитаний у кримінальній справі як свідок Р під час судового слідства пояснив, що 24 лютого 2005 року він, як інспектор державної екологічної інспекції, разом з представником управління земельних ресурсів, за вказівкою Бердянської природоохоронної прокуратури, оглядав територію парка по вулиці Чайковского,61/2 в м.Мелітополі, про що був складений акт. Цей парк є природоохоронною зоною, проте, ані огорожі, що захищає цей парк, ані спеціальних табличок, що інформують про те, що ця територія є парком-пам’ятником садово-паркового мистецтва «Парк біля залізничної станції» на його території немає. Межі цього парку не визначені. Було виписано охоронне свідоцтво на цей парк, однак з ним ознайомлений лише міський голова Є. Відомостей про те, що П. був ознайомлений з цим охоронним свідоцтвом, немає. Про те, чи був змінений ландшафт території, на якій споруджений живий куточок, чи був порушений трав’яний покрив, прориті траншеї, пошкоджені дерева, йому не відомо. Він не пам’ятає, чи П. був ознайомлений з актом від 24.02.2005 р. про порушення природоохоронного законодавства, що складений після його виїзду в парк.

Допитана у кримінальній справі як свідок М. пояснила, що вона працює інспектором в управлінні земельних ресурсів м.Мелітополя. Як фахівець управління земельних ресурсів, 24 лютого 2005 року вона, разом з представником екологічної інспекції Р., виїжджала в парк залізничників по вулиці Чайковского,61/2 в м.Мелітополі, де було встановлено, що до стіни колишнього літнього кінотеатру прибудовані вольєри для тварин, проте, ці вольєри є тимчасовими спорудами. Вольєри споруджені на території природоохоронної зони, однак, на місцевості ніде не позначено, у тому числі і на території парку, що ця територія є природоохоронною зоною. Рельєф, ландшафт парку в цій частині не порушений, зелені насадження не пошкоджені.

Згідно з актом від 24 лютого 2005 року, була проведена перевірка дотримання вимог природоохоронного законодавства на території парку біля станції Мелітополь, під час якої було встановлено, що до колишнього літнього кінотеатру в парку залізничників прибудовані вольєри для тварин площею 151,2 кв.м. Вказані вольєри не є постійними спорудами (а.с.7).

Допитаний у кримінальній справі як свідок Є. пояснив, що він обраний міським головою м.Мелітополя. На ім’я міського голови м.Мелітополя виписано охоронне зобов’язання на парк-пам’ятник садово-паркового мистецтва «Парк біля залізничної станції» Огорожа, що захищає парк, відсутня, межі території не визначені. При укладенні договору оренди колишнього літнього кінотеатру, орендною комісією виконавчого комітету Мелітопольської міської ради не було враховано, що цей кінотеатр знаходиться в природоохоронній зоні.

Рішенням виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 25 вересня 1984 року було ухвалено рішення №315 «Про мережу територій і об’єктів природно-заповідного фонду області». Цим рішенням затверджений список державних парків-пам’ятників садово-паркового мистецтва місцевого значення. Пунктом 21 цього списку, до парків віднесений парк при залізничній станції Мелітополь. Відповідно до цього ж списку (а.с.164), власником парку є Запорізьке відділення Придніпровської залізниці Міністерства шляхів сполучення СРСР. Пунктом 4 цього ж рішення, обласній інспекції Державного комітету Української РСР з охорони природи, спільно з президією обласної ради Українського товариства охорони природи, до 01 травня 1985 року доручено провести паспортизацію і передачу територій і об’єктів природно-заповідного фонду під охорону підприємствам і організаціям, у віданні яких вони знаходяться (а.с.50).

На запит суду державний архів Запорізької області повідомив, що в додатках до рішення виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 25 вересня 1984 року №315 «Про мережу територій і об’єктів природно-заповідного фонду області» відсутня схема розміщення залізничного парку при станції Мелітополь із зображенням меж цієї території (а.с.156).

Пунктом 1 охоронного зобов’язання № 198 від 15 серпня 2002 р., виданого Державним управлінням екології і природних ресурсів, заборонено будь-яке будівництво, що може вплинути на зміну характеру місцевості, ландшафту. Це охоронне зобов’язання підписане головою міської ради Є.

Пунктом 2.3 Статуту приватного підприємства молодіжний культурний центр «О» передбачено, що підприємство здійснює свою діяльність відповідно до чинного законодавства (а.с.63)

Розділом 4 Статуту приватного підприємства молодіжний культурний центр «О» передбачено, що засновник є директором підприємства, організовує всю його роботу, видає накази і розпорядження, приймає і звільняє з роботи працівників і накладає на них стягнення в межах чинного законодавства, здійснює інші повноваження, визначені даним Статутом. (а.с.63).

Під час судового слідства судом встановлено, що підсудний П. на момент будівництва вольєра для птахів і тварин не був попереджений про те, що вольєр споруджується на території, що є парком-пам’ятником садово-паркового мистецтва «Парк біля залізничної станції». На території цього парку відсутні відомості про статус цієї території як природоохоронної зони. Межі парку на місцевості не відображені. Не виконані вимоги п.4 рішення виконавчого комітету Запорізької обласної ради народних депутатів від 25 вересня 1984 року №315 «Про мережу територій і об’єктів природно-заповідного фонду області», яким обласній інспекції Державного комітету Української РСР з охорони природи, спільно з президією обласної ради Українського товариства охорони природи, до 01 травня 1985 року доручено провести паспортизацію і передачу територій і об’єктів природно-заповідного фонду під охорону підприємствам і організаціям, у віданні яких вони знаходяться. Паспортизація і передача відповідних документів власникові, Придніпровській залізниці, не проведені.

В ході судового слідства встановлено, що директором приватного підприємства „О” П. не порушувалися ландшафт і рельєф місцевості, трав’яний покрив і зелені насадження при будівництві вольєра не ушкоджувалися. Охоронним зобов’язанням не передбачена заборона будівництва на території парку, якщо це будівництво не спричиняє зміну характеру місцевості, ландшафту.

Посилання обвинувачення на свідчення свідків Р., М. і Є. як на докази вини підсудного у вчиненні халатності не можуть бути прийняті судом як докази його вини, оскільки вказаними свідками підтверджуються факти знаходження вольєра на території природоохоронної зони. Проте, ці ж свідки пояснили суду, що в парку відсутні огорожі, інформаційні таблиці про приналежність території до природоохоронної зони, межі парку не визначені, спорудження вольєрів не спричинило яких-небудь змін ландшафту і рельєфу парку, пошкодження зелених насаджень.

Відповідно до п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 27.12.1985 р. із змінами, внесеними відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України №3 від 04.06.1993 р. і №12 від 03.12.1997 р., істотною шкодою можуть бути визнані прямі матеріальні збитки, упущена вигода тощо.

Згідно ч.2 ст.22 ЦК України збитками є втрати, понесені в результаті знищення і пошкодження речі, а так само втрати, необхідні на відновлення порушеного права.

Судом встановлено, що при будівництві вольєра не були змінені ландшафт, рельєф, рослинний покрив місцевості, або інші дії, які привели до реального спричинення шкоди державі при будівництві вольєра, тобто, збитки державі заподіяні не були.

Під час судового слідства встановлено, що діями П. прямих матеріальних збитків державі або територіальній громаді при спорудженні вольєра на території парку не заподіяно, тому відсутня кваліфікуюча ознака — істотна шкода, яка є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони діяння, передбаченого ст.356 КК України.

Щодо посилання органу державного обвинувачення на Постанову Кабінету Міністрів України №521 від 21 квітня 1998 року «про затвердження такс для нарахування розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства в межах територій і об’єктів природно-заповідного фонду» як на нормативний документ, що визначає розмір заподіяної П. шкоди, суд ставиться критично, оскільки цією постановою визначається розмір відшкодування збитків, а не розмір збитків, або заподіяної шкоди. Крім того, Постанова Кабінету Міністрів України №521 від 21 квітня 1998 року «Про затвердження такс для нарахування розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства в межах територій і об’єктів природно-заповідного фонду» застосовується виключно для визначення розміру цивільно-правової відповідальності, що передбачено ст.65 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 321-324, 327, 330, 332-335 КПК України, суд, -

ЗАСУДИВ:

П. по пред’явленому йому обвинуваченню у вчиненні злочину, передбаченого ст.356 кК України, визнати невинним і виправдати за відсутністю в його діях складу злочину.

Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд скасувати

На вирок може бути подана апеляція до апеляційного суду Запорізької області через Мелітопольський міськрайонний суд протягом 15 діб з моменту оголошення вироку.

Суддя:

Виправдувальний вирок судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Сумської області

ВИРОК[72]

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2006 року

Справа № 1 -9

2006 р.

м. Суми

колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Сумської області в складі:

Головуючого — судді Матуса В.В. судді — Сінашенка В.Г. народних засідателів — ОСОБА_1

- ОСОБА_2

- ОСОБА_3

при секретарі — Сисенко Н.В. з участю прокурора — Шульги Л.О.

захисників - ОСОБА_19

- ОСОБА 20

- ОСОБА_21

потерпілих - ОСОБА_4

- ОСОБА_5 законного представника неповнолітнього

підсудного — цивільного

відповідача - ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Суми кримінальну справу за обвинуваченням

ОСОБА_7, інформація_1 народження, уродженця м. Запоріжжя, українця, громадянина України, із професійно-технічною освітою, неодруженого, непрацюючого, військовозобов’язаного, мешканця АДРЕСА_1, раніше не судимого,

у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 115 ч.2 п.п. 7, 12, 304 КК України,

ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2 народження, уродженця АДРЕСА_5, Сумської області, українця, громадянина України, неодруженого, не працюючого, із базовою загальною середньою освітою, студента Глухівського професійного ліцею, військовозобов’язаного, мешканця АДРЕСА_2, раніше не судимого,

у вчиненні злочинів, передбачених ст. 115 ч.2 п.п. 7, 12, КК України

ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3 народження, уродженця АДРЕСА_4, Ольхонського району, Іркутської області, українця, громадянина України, із базовою загальною середньою освітою, неодруженого, непрацюючого, студента Глухівського ПТУ-15, військовозобов’язаного, мешканця АДРЕСА_ 3, раніше не судимого,

у вчиненні злочинів, передбачених ст. 115 ч.2 п.п. 7, 12, КК України

ВСТАНОВИЛА:

12 грудня 2005 року в період з 01 години 30 хвилин по 02 годину, ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_9, з метою придбання алкогольних напоїв зайшли до нічного магазину „ІНФОРМАЦІЯ_5” в будинку 12 по вулиці Києво — Московській в АДРЕСА_5, де знаходився раніше незнайомий ОСОБА_10, який зробив зауваження на їх неналежну поведінку. Після виходу з магазину, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_7, сприймаючи зауваження

ОСОБИ_10 як образливі для себе, на ґрунті явної неповаги до суспільства, нехтуючи загальнолюдськими правилами співжиття, використовуючи незначний привід, з хуліганських мотивів, домовились про скоєння вбивства ОСОБИ_10

Наздогнавши та зупинивши ОСОБУ_10 поблизу магазина „Лимон» по вулиці Києво-Московській в АДРЕСА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9, діючи за попередньою змовою між собою, спровокували ОСОБА_10 на конфлікт, який переріс у бійку, під час якої останні стали наносити йому удари руками та ногами в різні частини тіла, у тому числі в життєво важливі органи: голову, шию, грудну клітину.

Захищаючись від ударів та намагаючись уникнути протиправного посягання з боку вказаних осіб, ОСОБА_10, здійснив спробу втекти. ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_9, продовжуючи вчинення злочину, наздогнали потерпілого, збили його з ніг, та діючи з єдиним спільним умислом на позбавлення життя потерпілого продовжили завдавати удари ногами ОСОБА_10. Від отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_10 помер на місці.

Допитаний в судовому засіданні підсудний ОСОБА_6 вину не визнав та пояснив, що до вчинення вказаного злочину він не є причетним, оскільки в ніч з 11 на 12 грудня 2005 року гуляв із ОСОБА_11, а близько 01 години пішов додому.

Підсудний ОСОБА_9 вину не визнав і пояснив, що близько 01 години 12 грудня 2005 року разом із ОСОБА_7 та ОСОБА_12 гуляли по АДРЕСА_5, а потім залишились ночувати у квартирі ОСОБА_7 Підтвердив, що в цю ніч зустрічав ОСОБА_8 разом із ОСОБА_11

Підсудний ОСОБА_7 в судовому засіданні не визнаючи вину у пред’явленому обвинуваченні підтвердив, що в ніч з 11 на 12 грудня 2005 року знаходився разом із своїми друзями ОСОБА_12 та ОСОБА_9, які ночували у нього. Не заперечує, що зустрічав ОСОБА_8 та ОСОБА_11

Факт вчинення вбивства потерпілого ОСОБА_10 доведено наступними доказами.

Свідок ОСОБА_12 пояснила, що в ніч з 11 на 12 грудня 2005 року почула шум і вийшла на вулицю Шевченка, де побачила трьох чоловік, одягнутих у куртки, які нахилилися біля четвертого. Один з трьох сказав: „ Жека, або Женя чи Дека, або Деня, пішли, я вже весь вимазався....”, а потім побачили її і зникли. Вона викликала карету швидкої допомоги, а лікарі повідомили їй, що чоловік помер. її показання стверджуються показаннями свідка ОСОБА_ 13. / т. 1 а.с. 110-112/, оголошених і досліджених в судовому засіданні.

Показання свідка ОСОБА_12 про обставини виявлення трупа потерпілого співпадають з протоколом огляду місця події /а.с. 33-43 т. 1/ і схем та фототаблиць до нього /а.с. 43-47 т 1/, з яких вбачається, що біля АДРЕСА_6 виявлено труп ОСОБА_10

Висновком судово-медичної експертизи /а.с. 11-18 т. 2/ встановлено, що при судово-медичному дослідженні трупу ОСОБА_10 смерть потерпілого настала внаслідок закритої травми голови, яка супроводжувалась переломами кісток носа, верхньої щелепи та крововиливами під оболонки і в тканину головного мозку, забоєм головного мозку. На трупі ОСОБА_10 виявлені множинні садна, синці та забиті рани обличчя, забиті рани та крововиливи на язиці, переломи кісток носа та верхньої щелепи з крововиливами у прилеглі порожнини, крововиливи під павутинну оболонку головного мозку і крапковими крововиливами в головний мозок, забій головного мозку, синець та садно на шиї справа, крововилив у щитоподібну залозу справа, крововиливи у правій легені біля серця та на передній поверхні серця, забій серця та правої легені, садно та синці в лівій поперековій ділянці тулуба, крововиливи в жирову капсулу лівої нирки, садна та синці кінцівок. Вищевказані тілесні ушкодження виникли від дії твердих тупих предметів, та твердих тупих предметів з обмеженою співударяючою поверхнею, і могли виникнути від ударів кулаками, ногами, та частинами взуття. Розміщення та характер пошкоджень, виявлених на трупі ОСОБА_10, вказують на те, що положення потерпілого та нападаючих в момент нанесення тілесних ушкоджень змінювались.

Допитаний в судовому засіданні судово-медичний експерт ОСОБА_14, підтвердивши висновки експертизи, пояснив, що смерть потерпілого настала від сукупності пошкоджень голови, що потягли закриту травму голови, яка супроводжувалась переломами кісток носа, верхньої щелепи та крововиливами під оболонки і в тканину головного мозку, забоєм головного мозку. Зазначені пошкодження у потерпілого виникли від комплексу нанесених ударів. В цілому ОСОБА_10 нанесено не менш 18 ударів з великою силою і всі у життєво важливі органи: голову, грудну клітину в область серця та легенів, у район нирок.

Показання ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, дані ними в судовому засіданні, в яких заперечується причетність до вбивства потерпілого ОСОБА_10, колегія суддів розцінює як обраний засіб захисту, з метою уникнути відповідальності за вчинене. їх пояснення спростовуються добутими по справі доказами, які з достовірністю підтверджують вчинення ними злочину при обставинах, викладених в описовій частині вироку. Зокрема, в ході провадження досудового слідства по справі ОСОБА_6 поясняв, що в середині грудня 2005 року, разом із ОСОБА_7, ОСОБА_9, за пропозицією останнього, вирішили „розібратися” із хлопцем, який зробив їм зауваження в магазині. Наздогнавши його біля магазину „Лимон”, зупинили хлопця, почавши наносити удари кулаками в голову. Хлопець побіг від них у бік магазину „Жемчужина”, біля якого, наздогнавши його, у стрибку наніс удар ногою в спину останньому, після чого той упав на руки, а вони підбігли та почали наносити удари ногами по різним частинам тіла, в тому числі і в голову, до тих пір, поки потерпілий не припинив рухатися. За пропозицією ОСОБА_9 вони потягли хлопця на вулицю Шевченка, де були помічені жінкою, після чого розбіглися.

Допитаний в ході досудового слідства ОСОБА_9 підтверджував, що в грудні 2005 року разом із ОСОБА_7 і ОСОБА_8 біля магазину „Лимон» наздогнали хлопця, який зробив їм зауваження, після чого ОСОБА_6 розпочав бійку, а ОСОБА_7 теж почав наносити удари хлопцю. Отримавши декілька ударів, він розлютився і почав наносити удари незнайомому хлопцю, який побіг в напрямку магазину „Жемчужина”, де вони наздогнали його, а ОСОБА_6 у стрибку наніс удар ногою в спину, а коли потерпілий упав, вони почали втрьох наносити йому удари ногами по різних частинах тіла, в тому числі і в голову. коли потерпілий припинив рухатися, вони потягнули його в бік вулиці Шевченка, але були помічені жінкою і зникли.

Свої показання ОСОБА_6 і ОСОБА_9 повністю підтвердили в ході очної ставки між собою /т. 3 а.с. 7-9/, та очної ставки із ОСОБА_7 / т. 3 а.с. 12-14, 17-19/, вказавши на нього, як на особу, яка разом із ними приймала участь у нанесенні ударів потерпілому ОСОБА_10

Саме ці показання, які оСОБА_6 і ОСОБА_9 давали в присутності захисників, а ОСОБА_6, також в присутності законного представника — ОСОБА_6, і були вільними в своєму волевиявленні, колегія суддів вважає достовірними і кладе в основу вироку.

Ці показання об’єктивно співпадають з показаннями ОСОБА_8 і ОСОБА_ 9 в ході відтворення обстановки і обставин події / т. 4 а.с. 16 — 23, 72-79/, де кожен окремо детально показали, яким чином вони разом із ОСОБА_7 наносили удари руками і ногами потерпілому ОСОБА_10

За висновком додаткової судово-медичної експертизи від 03 квітня 2006 року /т. 2 а.с. 32-35/ механізм утворення тілесних ушкоджень, продемонстрований ОСОБА_8 в ході відтворення обстановки і обставин події 31 січня 2006 року, співпадає з об’єктивними даними, виявленими при судово-медичній експертизі трупа ОСОБА_10

Згідно із висновком додаткової судово-медичної експертизи від 03 квітня 2006 року / т. 2 а.с. 32-35/ механізм утворення тілесних ушкоджень, продемонстрований ОСОБА_9 в ході відтворення обстановки і обставин події 31 січня 2006 року співпадає з об’єктивними даними, виявленими при судово-медичній експертизі трупа ОСОБА_10

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_15 і ОСОБА_16 пояснили, що вони працювали у магазині „ІНФОРМАЦІЯ_5”, а в ніч з 11 на 12 грудня 2005 року ОСОБА_10, який зустрічався із ОСОБА_15, знаходився у приміщенні магазину, і близько 02 години пішов. В період до 02 годин в магазин заходили покупці, і не виключено, що комусь з них ОСОБА_10 робив зауваження, оскільки вони не весь час знаходились біля прилавків, що підтверджує показання підсудних ОСОБА_8 і ОСОБА_9 щодо обставин виникнення конфлікту із потерпілим.

Показання ОСОБА_8 і ОСОБА_9 в ході досудового слідства, щодо участі ОСОБА_7 у нанесенні тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_10 стверджуються і висновком судово-цитологічної експертизи /т 2 а.с. 70-71/, згідно із яким, походження слідів крові в піднігтьовому вмісту правої кісті ОСОБА_10 можливо від ОСОБА_7. Не виключена можливість утворення слідів крові в піднігтьовому вмісту правої кісті ОСОБА_10 і шляхом змішення крові ОСОБА_10 із кров’ю ОСОБа_7. Свідок ОСОБА_11 підтвердив, що в грудні 2005 року зустрічався із ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9, з якими в нічний час заходили до магазину „ІНФОРМАЦІЯ_5” в м. Глухові, де придбали продукти харчування. Він їх залишив, а через декілька днів ОСОБА_6 розповів йому, що разом із ОСОБА_9 і ОСОБА_7 побилися із хлопцем.

Посилання ОСОБА_7 на те, що він не міг приймати участь у вчиненні вбивства ОСОБА_10 і в ніч із 11 на 12 грудня 2005 року був дома разом із ОСОБА_12 та ОСОБА_9, направлені на уникнення від відповідальності і повністю спростовуються показаннями свідка ОСОБА_12, який підтвердив свої показання в ході провадження досудового слідства про те, що він в грудні 2005 року ночував у ОСОБА_7 в квартирі лише перед початком проходження медичної комісії, яку почав проходити 28 грудня 2005 року, про що свідчить вкладиш проходження флюорографії від 28 грудня 2005 року / т. 1 а.с. 131/. ОСОБА_9 разом із ними в той період не ночував.

Свідки ОСОБА_17 і ОСОБА_18 в судовому засіданні пояснили, що в ніч з 11 на 12 грудня у них в квартирі ночував ОСОБА_7 разом із своїми друзями ОСОБА_12 та ОСОБА_9. В ході досудового слідства вони не вказували, що разом ночував і ОСОБА_9, оскільки були злі на нього, через те, що він обмовив їх сина ОСОБА_7 Колегія суддів критично відноситься до показань вказаних свідків, не беручи їх до уваги, враховуючи те, що вони є близькими родичами ОСОБА_7, їх показання суперечливі і направлені на уникнення відповідальності ОСОБА_7.

Отже, колегія суддів, оцінюючи докази, враховуючи заподіяння потерпілому великої кількості тілесних ушкоджень, нанесених з великою силою, їх локалізацію в ділянках життєво важливих органів, сам характер дій підсудних, механізм їх заподіяння, вважає, що ОСОБА_7, ОСОБА_6 і ОСОБА_9, наносячи потерпілому удари в життєво важливі частини тіла: голову, в грудну клітину, передбачали і бажали настання смерті ОСОБА_10, тобто діяли умисно.

Про попередню домовленість на вчинення вбивства потерпілого свідчить характер дій підсудних, їх узгодженість, які чекали ОСОБА_10, наздогнали останнього, та, діючи узгоджено, почали наносити останньому велику кількість ударів по різним частинам тіла.

Те, що злочин ОСОБА_7, ОСОБА_6 і ОСОБА_9 скоїли із хуліганських спонукань, стверджується тим, що останні ніяких стосунків із потерпілим раніше не мали, вчинили злочин у громадському місці, використовуючи незначний привід, у стані алкогольного сп’яніння.

Те, що підсудні перебували у стані алкогольного сп’яніння, стверджується показаннями ОСОБА_8, ОСОБА_9 в ході досудового слідства.

Згідно з даними, що містяться в актах стаціонарних судово-психіатричних експертиз / т. 2 а.с. 122-125, 137-139, 151-153/, перевірених у суді, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_7 не виявляють ознак хронічного душевного захворювання, недоумства, тимчасового розладу душевної діяльності, або іншого хворобливого стану і не виявляли таких в період часу, до якого відноситься вчинення інкримінованого їм злочину, коли могли усвідомлювати свої дії та керувати ними і є осудними.

Посилання підсудних ОСОБА_8 і ОСОБА_9 про застосування до них недозволених методів ведення слідства є безпідставними і спростовуються як проведеною перевіркою, так і матеріалами справи, з яких вбачається, що в ході провадження досудового слідства всім підсудним по вказаній справі при допитах як в якості підозрюваних, так і в якості обвинувачених, було надано право користуватися послугами захисника, та вони були вільними у своєму волевиявленні.

Крім того, органами досудового слідства дії ОСОБА_7 кваліфіковані за ст. 304 КК України.

Як в ході досудового, так і судового слідства не добуто доказів того, що ОСОБА_7 втягнув неповнолітніх ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у злочинну діяльність та пияцтво. В матеріалах справи відсутні докази, а із показань ОСОБА_9 і ОСОБА_8 в ході досудового слідства не вбачається, що ОСОБА_7 якимось чином впливав на них, пропонував останнім вживати спиртні напої, і був ініціатором вчинення злочину. Інших доказів про те, що ОСОБА_7 якимось чином втягував неповнолітніх ОСОБА_9 і ОСОБА_8 у злочинну діяльність, в ході судового слідства не добуто.

Тому ОСОБА_7 повинен бути виправданий за вказаною статтею, через не доведення його участі у вчиненні вказаного злочину.

Проаналізувавши всі викладені вище докази в їх сукупності, колегія суддів вважає, що вина підсудних ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_7 у вчиненні злочину за обставин, зазначених в описовій частині вироку, доведена повністю.

Злочинні дії ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_7 колегія суддів кваліфікує за ст. 115 ч. 2 п.п. 7, 12 КК України, оскільки вони з хуліганських мотивів, діючи за попередньою змовою, вчинили умисне вбивство потерпілого ОСОБА_10.

При призначенні підсудним покарання суд враховує ступінь тяжкості вчинених злочинів, особи винних та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

ОСОБА_7 раніше не судимий, характеризується позитивно, має молодий вік. Ці обставини колегія суддів визнає такими, що пом’якшують покарання.

Обставиною, що обтяжує покарання, колегія суддів визнає перебування у стані алкогольного сп’яніння.

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, колегія суддів вважає, що його виправлення можливе в умовах ізоляції від суспільства, призначивши покарання у вигляді позбавлення волі на тривалий строк.

ОСОБА_8 раніше не судимий, є неповнолітнім, характеризується позитивно. Ці обставини колегія суддів визнає такими, що пом’якшують покарання.

Обставиною, що обтяжує покарання, колегія суддів визнає перебування у стані алкогольного сп’яніння.

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, колегія суддів вважає, що його виправлення можливе в умовах ізоляції від суспільства, призначивши покарання у вигляді позбавлення волі на тривалий строк.

ОСОБА_9 раніше не судимий, злочин вчинив, будучи неповнолітнім, характеризується позитивно. Ці обставини колегія суддів визнає такими, що пом’якшують покарання.

Обставиною, що обтяжує покарання, колегія суддів визнає перебування у стані алкогольного сп’яніння.

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, колегія суддів вважає, що його виправлення можливе в умовах ізоляції від суспільства, призначивши покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк.

У справі заявлено цивільний позов потерпілої ОСОБА_4, який необхідно вирішити таким чином.

Колегією суддів встановлено, що всі витрати на поховання ОСОБА_10 понесла ОСОБА_4

ОСОБА_4 надала суду докази того, що витрати, належним чином посвідчені, пов’язані із похованням, складають 2891 грн. 24 коп.

Тому позовні вимоги ОСОБА_4, щодо стягнення 3000 грн. витрат на поховання потерпілого ОСОБА_10, в силу ст. 1201 ЦК України, підлягають частковому задоволенню на суму 2891 грн. 24 коп.

Позовні вимоги ОСОБА_4 про стягнення 25000 грн. у відшкодування моральної шкоди в силу ст. 1167 ЦК України підлягають повному задоволенню. При цьому колегія суддів враховує моральні страждання ОСОБА_4, пов’язані із позбавленням життя її сина. Враховуючи те, що на момент вчинення злочину ОСОБА_9 і ОСОБА_6 були неповнолітніми, з урахуванням обставин справи та ролі кожного, відповідно до вимог ст. 1182 ЦК України, колегія суддів вважає необхідним визначити частки, які підлягають стягненню з кожного із вказаних осіб, і яка становить по 963 грн. 75 коп. з кожного у відшкодування витрат на поховання, та 8333 грн. 34 коп. у відшкодування моральної шкоди. При цьому, відповідно до вимог ст. 1179 ЦК України, у разі відсутності у неповнолітнього ОСОБА_8 майна, достатнього для відшкодування шкоди, стягнення слід провести з його матері ОСОБА_6, а враховуючи те, що ОСОБА_9 досяг повноліття, він повинен відповідати за завдану шкоду самостійно.

При цьому, виходячи із норм ст. 1190 ЦК України, загальне правило солідарної відповідальності не застосовується до випадків, коли спеціальними правилами встановлюється часткова відповідальність, зокрема ст. 1182 ЦК України.

Речові докази по справі — куртку (дублянку) із натуральної шкіри, фуфайку, сорочку, черевики, джинси, труси ОСОБА_10 після вступу вироку в законну силу — знищити. Відеокасети залишити при матеріалах справи.

Заявлені по справі судові витрати за проведення експертиз в сумі 915 грн. 26 коп., згідно ст. 93 КПК України, підлягають стягненню на користь держави, з урахуванням ролі підсудних у вчиненому та їх матеріального становища, наступним чином: з ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8 — по 305 грн. 08 коп. з кожного, а у разі відсутності у ОСОБА_8 майна, достатнього для відшкодування, стягнення провести із його матері ОСОБА_6.

На підставі викладеного, керуючись ст. 323, 324 КПК України, колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду, -

ЗАСУДИЛА:

ОСОБА_7 визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 115 ч. 2 п. 7, 12 кк України і призначити йому покарання:

- за ст. 115 ч. 2 п. 7, 12 КК України у виді позбавлення волі строком на тринадцять років.

За ст. 304 КК України ОСОБА_7 виправдати через не доведення його участі у вчиненні злочину.

Запобіжний захід засудженому ОСОБА_7 до вступу вироку в законну силу залишити тримання під вартою. Строк відбування покарання рахувати з 31 січня 2006 року, з моменту затримання.

ОСОБА_8 визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 115 ч. 2 п. 7, 12 КК України і призначити йому покарання:

- за ст. 115 ч. 2 п. 7, 12 КК України у виді позбавлення волі строком на одинадцять років.

Запобіжний захід засудженому ОСОБА_8 до вступу вироку в законну силу залишити тримання під вартою. Строк відбування покарання рахувати з 31 січня 2006 року, з моменту затримання.

ОСОБА_9 визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 115 ч. 2 п. 7, 12 КК України і призначити йому покарання:

- за ст. 115 ч. 2 п. 7, 12 КК України у виді позбавлення волі строком на одинадцять років.

Запобіжний захід засудженому ОСОБА_9 до вступу вироку в законну силу залишити тримання під вартою. Строк відбування покарання рахувати з 30 січня 2006 року, з моменту затримання. Стягнути із ОСОБа_7, ОСОБА_9, ОСОбА_8, на користь ОСОБА_4 2891 грн. 24 коп. витрат на поховання ОСОБА_10, по 963 грн. 75 коп. з кожного. У разі відсутності у неповнолітнього ОСОБА_8 майна, достатнього для відшкодування, стягнення в повному обсязі провести із ОСОБА_6 в сумі 963 грн. 74 коп.

Стягнути із ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8, на користь ОСОБА_4 25000 грн. у відшкодування моральної шкоди, по 8333 грн. 34 коп. з кожного. У разі відсутності у неповнолітнього ОСОБА_8 майна, достатнього для відшкодування, стягнення в повному обсязі провести із ОСОБА_6 в сумі 8333 грн. 34 коп.

Стягнути із з ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8 — по 305 грн. 08 коп. з кожного, на користь держави судових витрат за провадження по справі експертиз. У разі відсутності у неповнолітнього ОСОБА_8 майна, достатнього для відшкодування, стягнення провести в повному обсязі із ОСОБА_6 в сумі 305 грн. 08 коп.

Речові докази по справі — куртку (дублянку) із натуральної шкіри, фуфайку, сорочку, черевики, джинси, труси ОСОБА_10 після вступу вироку в законну силу — знищити.

Відеокасети залишити при матеріалах справи.

Вирок може бути оскаржений в касаційному порядку до Верховного Суду України через апеляційний суд Сумської області протягом одного місяця з моменту його проголошення, а засудженими у той же строк — з моменту вручення їм копій вироку.

Ухвали Судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

УХВАЛА[73]

від 27 січня 2000 року

(Витяг)

Вироком Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 1999 р. П. виправдано за обвинуваченням за ст. 861 та ч. 2 ст. 165 КК.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Запорізького обласного суду від 21 червня 1999 р. вирок залишено без зміни. Постановою президії того ж суду від 8 липня 1999 р. судові рішення скасовано, а справу направлено на нове розслідування.

Органами попереднього слідства П. обвинувачувався в тому, що він як посадова особа — начальник управління Державного казначейства в Запорізькій області — знав, що згідно з п. 2 Указу Президента України від 12 травня 1996 р. N 333/96 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат» заборонено придбання державними установами легкового автотранспорту, проте умисно, з корисливих спонукань, скориставшись своїми посадовими повноваженнями (розпорядник бюджетних коштів в обласному управлінні Держказначейства) та діючи всупереч інтересам служби, 28 червня 1996 р. дав розпорядження працівникам бухгалтерії перерахувати 1 млрд. 645 млн. крб. на розрахунковий рахунок товариства «Семенковський і К» за придбання автомобіля ВАЗ-2109, що належав П. на праві власності. Внаслідок вилучення із бюджету зазначеної суми державі було заподіяно шкоду, що в 25 разів перевищувала неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Крім того, П. обвинувачувався в тому, що, придбавши автомобіль за явно завищеною ціною, він привласнив 772 млн. 900 тис. крб. бюджетних коштів, що більше ніж у 250 разів перевищило розмір мінімальної заробітної плати на момент купівлі-продажу автомобіля.

Виправдовуючи П. за ч. 2 ст. 165 КК, суд зазначив у вироку, що п. 2 названого Указу Президента України порушено не було, оскільки заборона на придбання автомобілів стосувалася лише тих установ, які мали борги по заробітній платі своїм працівникам. Обласне управління Держказначейства такої заборгованості не мало. Кошти для придбання автомобіля були виділені в межах кошторису.

Пославшись на те, що П. не завищив вартість автомобіля, оскільки згідно з висновком повторної комісійної товарознавчої експертизи вона становила 17 тис. 696 грн., тобто перевищувала суму, за яку було придбано автомобіль, суд виправдав його і за ст. 86¹ КК.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постанови президії обласного суду у зв’язку з її необґрунтованістю. Судова колегія в кримінальних справах цього суду протест задовольнила з таких підстав.

Президія обласного суду фактично погодилася з рішенням районного суду про виправдання П., але, скасовуючи вирок та ухвалу судової колегії в кримінальних справах обласного суду, зазначила, що органи попереднього слідства допустили порушення норм кримінально-процесуального закону. Зокрема, вони не конкретизували обвинувачення за ч. 2 ст. 165 та ст. 86¹ КК, і це позбавило обвинуваченого можливості обрати відповідну позицію в суді й обмежило його право на захист. Крім того, незважаючи на наявність не скасованої постанови слідчого про закриття кримінальної справи за ч. 2 ст. 165 КК за фактом перерахування 16 млрд. 450 млн. крб., за цим самим фактом було порушено кримінальну справу щодо П. і пред’явлено йому обвинувачення за тим же законом, чим порушено ст. 6 КПК. Проте таке рішення президії обласного суду не можна визнати обґрунтованим.

Відповідно до роз’яснень, що містяться в п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», скасування виправдувального вироку у зв’язку з порушенням кримінально-процесуального закону може мати місце лише в тому випадку, коли ці порушення перешкоджали чи могли перешкодити суду об’єктивно, повно та всебічно розглянути справу і постановити законний та обґрунтований вирок. Зважаючи на те, що скасування виправдувального вироку погіршує становище виправданого, суди касаційної та наглядової інстанцій не повинні допускати випадків скасування виправдувальних вироків з формальних підстав, що не є безумовними для прийняття такого рішення.

Президія обласного суду не визнала, що зазначені порушення норм кримінально-процесуального закону перешкодили суду об’єктивно, повно й усебічно розглянути справу і постановити законний та обґрунтований вирок. Скасовувати ж виправдувальний вирок з тих підстав, що П. Було пред’явлено неконкретне обвинувачення і це, на її думку, обмежило його право на захист та що не було скасовано постанову про закриття кримінальної справи за ч. 2 ст. 165 КК, вона не могла, оскільки таке рішення погіршило становище виправданого.

За таких обставин судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України протест заступника голови цього суду задовольнила і постанову президії обласного суду скасувала.

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

КОЛЕГІЯ СУДДІВ ПАЛАТИ З КРИМІНАЛЬНИХ

СПРАВ

УХВАЛА[74]

від 26 липня 2001 року

(Витяг)

Вироком Корабельного районного суду м. Миколаєва від 14 лютого 2001 р. З. виправдано за ст. 94 КК, а справу закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК за відсутністю в його діях складу злочину.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Миколаївського обласного суду від 22 березня 2001 р. касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи, а постановою президії цього суду від 27 квітня 2001 р. — протест заступника прокурора області, в яких порушувалося питання про скасування вироку суду і направлення справи на новий судовий розгляд, залишено без задоволення.

Органами попереднього слідства З. пред’явлено обвинувачення у вчиненні умисного вбивства Я. за таких обставин.

12 липня 2000 р. Я., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, приблизно о 24-й годині прийшов до будинку Н. для з’ясування стосунків. Почувши стукіт по даху будинку, З., зять Н., узяв двоствольну мисливську рушницю та два патрони із соляною сумішшю, які були у гаражі. Наближаючись до воріт і заряджаючи рушницю, він необережно вистрелив у землю, потім відчинив хвіртку і вийшов із двору на вулицю. Побачивши у нього в руках рушницю, Я. намагався втекти, проте З. навмисно, з метою позбавити потерпілого життя на ґрунті особистих неприязних стосунків, вистрелив йому у спину з відстані приблизно два метри, заподіявши проникне вогнепальне поранення правої половини грудної клітки з ушкодженням легені і осколковими переломами 5 — 7-го ребер та рване поранення правого плеча, від чого останній 18 липня 2000 р. помер у лікарні.

Розглянувши касаційне подання заступника Генерального прокурора України про скасування судових рішень у зв’язку з істотним порушенням норм кримінально-процесуального закону, та перевіривши матеріали справи, колегія суддів визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду про відсутність у діях З. складу злочину зроблено без достатнього аналізу сукупності зібраних доказів і фактично ґрунтуються тільки на свідченнях останнього, які є непослідовними й суперечливими.

Допитаний одразу ж після вчинення злочину, З. свою причетність до заподіяння тілесних ушкоджень Я., від яких той помер, заперечував. У явці з повинною З. стверджував, що вистрелив у потерпілого випадково, оскільки зачепився за ворота й мимоволі натиснув на спусковий гачок рушниці. У судовому засіданні він пояснив, що заплющив очі, направив рушницю вперед і не знає, як трапився постріл.

Неоднаковими є показання З. і в частині нібито протиправних дій Я. Так, при допиті як підозрюваного в присутності адвоката він пояснив, що Я. тримав у правій руці сокиру, а в лівій — іще щось, але що саме, він не знає. Раніше він же твердив про дві сокири в руках потерпілого.

Виправдовуючи З., суд не з’ясував причин зміни підсудним своїх показань, не дав їм належної оцінки і послався у вироку лише на ті, які було дано в судовому засіданні, визнавши їх достовірними. На порушення вимог ст. 334 КПК суд не зазначив мотивів, з яких ці показання З. прийняв як докази, а дані на попередньому слідстві відкинув.

Не взяв суд до уваги і показань потерпілої Я. М., яка в судовому засіданні стверджувала, що в їх домоволодінні сокири взагалі не було. Ці свідчення об’єктивно узгоджуються з показаннями в судовому засіданні потерпілої Я. Н. про те, що син сокири не мав, а при потребі брав її в неї або у сусідів. У матеріалах справи немає даних про те, що під час огляду місця події біля домоволодіння Н. чи на вулиці поблизу нього було виявлено сокиру або інші подібні предмети. Це підтвердив також свідок Н., який пояснив суду, що вранці коло воріт ніяких предметів не бачив.

Не перевірено судом і наявність факту нападу потерпілого Я. на З.

Допитаний як підозрюваний З. спочатку показав, що Я. замахувався сокирою на тестя і саме у зв’язку з цим він ударив його рушницею, яка вистрелила. В інших показаннях З. стверджував, що потерпілий кинувся із сокирою на нього. Судом досліджено протокол відтворення обстановки та обставин події від 13 вересня 2000 р., де зафіксовано пояснення З. про те, що він, вийшовши з двору, побачив на відстані п’яти метрів від воріт Я., в правій руці якого була сокира. Після цього він забіг у двір і взяв у гаражі рушницю та два патрони. На відстані п’яти — шести метрів від гаража він зарядив рушницю патронами і вибіг на вулицю, де знову побачив Я., який стояв на тому самому місці. Після того, як Я. побіг на нього із сокирою, він намагався рушницею відштовхнути його, внаслідок чого стався мимовільний постріл.

Отже, за наведених обставин у Я. було достатньо часу, щоб забігти у двір і там вчинити напад на З. і його сім’ю, якби він мав такий намір. Проте протягом усього часу, поки З. встиг забігти в гараж, взяти патрони й рушницю, зарядити її та вийти з двору, Я. стояв на тому самому місці, не намагаючись проникнути у двір Н. Зазначене свідчить про відсутність у Я. наміру на здійснення нападу на З. та його сім’ю. Дослідивши зазначений протокол, суд не дав йому належної оцінки і не навів мотивів, з яких не прийняв його як доказ.

Той факт, що Я. стояв на відстані п’яти метрів від воріт, коли З. вийшов із рушницею, останній підтвердив і в судовому засіданні при дослідженні протоколу відтворення обстановки та обставин події від 17 жовтня 2000 р., з чого також вбачається, що потерпілий не намагався наблизитись до воріт і проникнути у двір Н. у той час, як підсудний бігав за рушницею. Суд не дослідив відеокасету із записом цієї слідчої дії і не дав оцінки свідченням З. при її проведенні. Пояснення З. щодо розташування його і Я. в момент пострілу спростовуються також висновками судово-медичного експерта, який стверджує, що в потерпілого стріляли ззаду.

Не дав суд належної оцінки і рапорту оперуповноваженого відділу карного розшуку, з якого вбачається, що Я. в лікарні пояснив, що в нього стріляв З., а Н. стояв поруч. Ці обставини об’єктивно узгоджуються зі свідченнями З. на попередньому слідстві про те, що Н., який був поряд із ним, благав Я. піти геть, але останній кинувся на Н., після чого він, З., ударив потерпілого рушницею і та вистрелила. Н. на попередньому слідстві також стверджував, що вийшов із воріт і побачив, як З. наздогнав на вулиці Я. і вдарив його рушницею, після чого пролунав постріл.

Про відсутність Н. на місці події в той час, як Я. було заподіяно тілесні ушкодження, свідчили в судовому засіданні потерпіла Я. М. і свідок Я. В., яким це стало відомо від потерпілого в лікарні. Суд не взяв до уваги показання зазначених осіб, пославшись у вироку на пояснення М. та Д., які нібито засвідчили, що Я. в лікарні розмовляти не міг. Разом з тим, як вбачається з протоколу судового засіданні, М., на свідчення якого суд послався у вироку, пояснив, що Я. був притомним і усвідомлено говорив про обставини, за яких у нього вистрелили. Таким чином, суд у вироку викривив пояснення свідка М., зафіксовані у протоколі судового засідання. Допитаний у судовому засіданні експерт не виключав можливості, що Я. міг спілкуватися після заподіяння йому ушкоджень.

Крім того, оперуповноважений спілкувався з Я. тільки 14 липня 2000 р., одразу ж після операції, коли останній розмовляти не міг, проте розумів питання, що йому ставилися. Стан Я. погіршився тільки 17 липня 2000 р., після чого лікар не пустив свідка Д. до потерпілого. Проте Я. М. пояснила суду, що всі дні була біля чоловіка, розмовляла з ним. На попередньому слідстві лікарі й медсестри, які всі дні надавали потерпілому медичну допомогу, не були встановлені й допитані з питання, чи міг Я. розмовляти та чи був він притомний.

Висновок судово-медичної експертизи від 10 серпня 2000 р. про те, що З. вистрелив у спину Я., коли той тікав від нього, експерт у судовому засіданні підтвердив.

На попередньому слідстві й у судовому засіданні не був допитаний хірург, який оперував Я. і на якого посилався в суді експерт, коли з’ясовувалося питання щодо локалізації тілесних ушкоджень у потерпілого. Не ставилося це питання і свідку К., яка надавала Я. першу медичну допомогу.

Суд не дав оцінки протоколу огляду футболки Я., з якого вбачається, що вона просочена кров’ю на відстані 10 сантиметрів від правого бокового шва, а на спині є пошкодження тканини неправильної округлої форми, яке свідчить про те, що постріл у потерпілого було зроблено ззаду.

Ні на попередньому слідстві, ні в судовому засіданні не встановлено особу, якій належить рушниця, не витребувано відповідну довідку з відділення дозвільної системи, не проведено перевірки цієї рушниці через експертно-криміналістичний відділ УМВС на предмет її викрадення чи вчинення нею злочину. Незважаючи на це, суд безпідставно повернув рушницю Н.

Висновок суду про те, що З. вчинив дії у стані необхідної оборони, не відповідає матеріалам справи, оскільки З. усвідомлював, що Я., побачивши його з рушницею, побіг від нього по вулиці, у зв’язку з чим необхідності в застосуванні зброї не було.

Незважаючи на те, що істотну неповноту дослідження доказів та їх неправильну оцінку допустили не тільки органи попереднього слідства, а й суд, у поданні, на думку колегії суддів, правильно порушено питання про скасування судових рішень і повернення справи на нове розслідування, оскільки виправдувальний вирок у справі ухвалено на підставі доказів, неповно зібраних і недостатньо перевірених саме органами попереднього слідства.

Виходячи з того, що на попередньому слідстві допущено порушення вимог ст. 22 КПК, а висновки суду, викладені у вироку, не відповідають фактичним обставинам справи, колегія суддів визнала, що судові рішення не можуть вважатися законними й обґрунтованими і підлягають скасуванню з поверненням справи на нове розслідування.

З урахуванням наведеного касаційне подання заступника Генерального прокурора України задоволено, вирок Корабельного районного суду м. Миколаєва від 14 лютого 2001 р., ухвалу судової колегії в кримінальних справах Миколаївського обласного суду від 22 березня 2001 р. та постанову президії цього ж суду від 27 квітня 2001 р. щодо З. скасовано, а справу повернуто прокурору Миколаївської області на нове розслідування.

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

КОЛЕГІЯ СУДДІВ ПАЛАТИ З КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

УХВАЛА[75]

від 5 вересня 2006 року

Вироком Великобілозірського районного суду Запорізької області від 22 червня 2005 року Н. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України частково приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком і остаточне покарання засудженому Н. визначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

Як визнав суд, 15 лютого 2005 року близько 15 год. Н., будучи в стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою з Т. проникли у буд. № 45 по вул. Гоголя у с. Велика Білозірка, звідки таємно викрали майно потерпілого К. на загальну суму 370 грн.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 вересня 2005 року вирок щодо Носульчака О.А. змінено і справу за ч. 3 ст. 185 КК України на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України провадженням закрито. Його дії кваліфіковано за ч. 1 ст. 162 КК України і засуджено на 1 рік обмеження волі та на підставі ст.ст. 71, 72 КК України остаточне покарання визначено 1 рік 8 місяців позбавлення волі.

У касаційній скарзі засуджений порушив питання про перегляд зазначених судових рішень та вважає, що його засудження судом апеляційної інстанції за ч. 1 ст. 162 КК України є неправильним, оскільки ним учинено дрібне викрадення чужого майна, відповідальність за яке передбачено ст. 51 КУпАП.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування прокурора про скасування судових рішень у справі із закриттям провадження на підставі п. 2 ч.1 ст. 6 КПК України, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів касаційну скаргу слід задовольнила, а судові рішення у справі скасувала, виходячи з наступного.

Як убачається з вироку, 22 червня 2005 року Н. засуджено за таємне викрадення чужого майна на суму 370 грн., з проникненням у житло і вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб за ч. З ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України, йому частково приєднано не відбуту частину покарання за попереднім вироком і остаточне покарання засудженому визначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

Законом України «Про внесення змін у Кодекс України про адміністративні правопорушення» від 2 червня 2005 року № 2635, який набрав чинності з 30 червня 2005 року, крадіжка чужого майна, в тому числі й учинена повторно, за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у житло на суму, яка не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (393 грн.), є дрібною крадіжкою чужого майна, тобто адміністративним правопорушенням.

19 вересня 2005 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Запорізької області, розглядаючи справу за апеляцією засудженого та керуючись положеннями згаданого закону, вірно зазначила про відсутність у діях засудженого Н. складу кримінального злочину і з цієї підстави, згідно п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України, закрила провадження у справі.

За відсутності у справі іншого обвинувачення засудженого Н., колегія суддів апеляційного суду, без наявних до того підстав і всупереч порядку, встановленому законом ст.ст, 4, 5, 161 КПК України, дії засудженого кваліфікувала за ч. 1 ст. 162 КК України і призначила йому покарання у виді обмеження волі строком на 1 рік.

Крім того, колегія суддів допустилася помилки і при призначенні остаточного покарання засудженому за сукупністю вироків.

Згідно вироку, засудженому Н. частково приєднано не відбуту частину покарання за попереднім вироком у виді позбавлення волі строком на 6 місяців, однак колегія суддів, на підставі ст.ст. 71, 72 КК України, частково приєднавши не відбуту частину покарання і складаючи призначене покарання, остаточне покарання визначила у виді позбавлення волі строком на 1 рік і 8 місяців, тобто погіршила становище засудженого.

Відповідно до положень ст. 378 КПК України апеляційний суд вправі скасувати вирок суду першої інстанції і постановити свій вирок при необхідності застосувати більш сурове покарання, лише за умови, що в апеляції прокурора, потерпілого чи його представника ставилось питання про скасування вироку саме з цих підстав.

Оскільки апеляція ні прокурором, ні потерпілим не подавалась і колегія суддів попередньо дійшла висновку про відсутність у діях Н. складу злочину і наявність складу адміністративного правопорушення, тому підстав для кваліфікації дій засудженого за ч. 1 ст. 162 КК України і призначення йому покарання, в тому числі і з сукупністю вироків, в суддів апеляційної інстанції не було.

Враховуючи те, що попереднім вироком Н. було засуджено до позбавлення волі, і звільнено від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 7 5 КК України, який в період іспитового строку вчинив правопорушення, суд у порядку , визначеному ст. 78 КК України, міг направити засудженого для відбування покарання, призначеного за тим вироком.

За таких обставин колегія суддів касаційну скаргу засудженого Н. задовольнила, вирок Великобілозірського районного суду Запорізької області від 22 червня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 19 вересня 2005 щодо Н. скасувала, а справу щодо нього закрила на підставі п. 2 ч. 1 ст. б КПК України за відсутністю в його діях складу злочину і звільнила Н. з місць позбавлення волі.