Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України

Мотивувати — означає підкріпити доказами, підтвердити, пояснити доводами.

Мотивувальна частина вироку є його центральною частиною, в ній викладається повне формулювання обвинувачення, за яким підсудний відданий під суд. У ній наводяться встановлені судовим слідством обставини, докази та мотиви, що пояснюють, чому суд обґрунтовує вирок саме такими доказами та відкидає інші, як такі, що не заслуговують довіри.

Чинне законодавство цілком визначено говорить про сукупність доказів як про найбільш важливу умову ухвалення обґрунтованого рішення у справі (ст. 67 КПК). Під сукупністю розуміється «неподільна єдність чого — не будь; комплекс»[58].

У мотивувальній частині вироку повинні вмотивовано отримати оцінку всі без виключення докази, розглянуті в судовому засіданні, в ній має бути викладена кожна обставина, визнана судом встановленою, кожен доказ і сукупність всіх доказів, на підставі яких суд прийшов до переконання про відповідність їх дійсності. При цьому досить важливе значення мають виклад і мотивування оцінки кожного доказу у поєднанні з іншими доказами.

У мотивувальній частині висновки повинні бути викладені в строгій логічній послідовності. Тому слід категорично відмовитися від наведення таких даних, які не мають відношення до обставин справи.

Мотивувальна частина виправдувального вироку за своїм змістом, за характером відповідей на питання, що обговорюються і вирішуваних при постановленні вироку, відрізняється від мотивувальної частини обвинувального вироку.

Така відмінність зрозуміла, оскільки мотивувальна частина виправдувального вироку повинна привести до визнання підсудного невинним і до його виправдання, тоді як в обвинувальному вироку вона повинна привести до визнання підсудного винним.

Мотивувальна частина виправдувального вироку, будучи центральною його частиною, одночасно — найрозгорнутіша його частина. Відповіді на всі питання виправдання, вирішені в резолютивній частині вироку, слід шукати саме в його мотивувальній частині.

Вказана в резолютивній частині вироку підстава виправдання не повинна бути формальною, а повинна бути логічним виразом і продовженням аналізу даної підстави виправдання в мотивувальній частині.

Отже, неправильно розцінювати встановлення підстави виправдання тільки як вказівку його в резолютивній частині виправдувального вироку. Необхідно, щоб така вказівка виходила з суті виправдання, з докладного викладу та аналізу даної підстави в мотивувальній частині.

Пленум Верховного Суду вказав, що:

«22. У мотивувальній частині виправдувального вироку належить викласти формулювання обвинувачення, за яким підсудного було віддано до суду; результати дослідження, аналізу і оцінки доказів як тих, що були зібрані на попередньому слідстві, так і поданих в судовому засіданні, а також мотивовані висновки суду про недоведеність події злочину;

відсутність у діях підсудного складу злочину чи недоведеність його участі у вчиненні злочину. Включати у виправдувальний вирок формулювання, які ставлять під сумнів невинність виправданого, не допускається.

Якщо підсудний обвинувачувався у вчиненні кількох злочинів, які кваліфіковано різними статтями (пунктами, частинами) кримінального закону, або у вчиненні кількох злочинів, кваліфікованих однією нормою кримінального закону, а підстави виправдання різні, в мотивувальній частині виправдувального вироку необхідно обґрунтувати і викласти висновок про виправдання по кожному епізоду обвинувачення із зазначенням підстави виправдання, передбаченої законом, і мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

23. Вказати судам на недопустимість обвинувального ухилу при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного. Всі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь підсудного. Коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов’язаний постановити виправдувальний вирок, а не повертати справу на додаткове розслідування»[59].

Кримінально-процесуальний закон (ст.334 КПК) пред’являє ряд вимог до мотивувальної частини виправдувального вироку при його постановлені з будь-якої підстави:

«Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред’явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.»

При цьому слід розуміти, що вимога повного формулювання обвинувачення, пред’явленого підсудному, і означає виклад обвинувачення, за яким підсудний був відданий до суду.

Підстави для виправдання підсудного означають опис у вироку таких обставин:

- виклад всіх встановлених судом обставин у справі;

- наведення всіх здобутих в результаті судового слідства доказів, що послужили підставою для визнання підсудного невинним і його виправдання;

- зазначення мотивів, що пояснюють, чому суд відкидає ті або інші докази, на яких було засновано обвинувачення окремо і в їх сукупності;

- формулювання виправдання по кожному епізоду в чітких, ясних і визначених виразах, щоб із змісту мотивувальної частини вироку було видно переконливість, визначеність і категоричність визнання підсудного невинним за кожною статтею і за кожним епізодом обвинувачення окремо. Кримінально-процесуальний закон з метою забезпечення переконливості, визначеності і категоричності виправдувального вироку не допускає включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинність виправданого;

- виклад мотивів і висновків, що обґрунтовують рішення суду щодо цивільного позову або відшкодування встановленого матеріального збитку.

На підставі перерахованих вимог кримінально-процесуального закону можна зробити висновок про найважливіше значення вмотивованості виправдувального вироку для забезпечення його законності та обґрунтованості.

Цікаво для порівняння проаналізувати статтю 305 КПК РФ, яка має назву «Описово-мотивувальна частина виправдувального вироку».

1. В описово-мотивувальній частині виправдувального вироку висловлюються:

1) сутність пред’явленого обвинувачення;

2) обставини кримінальної справи, встановлені судом;

3) підстави виправдання підсудного і докази, що їх підтверджують;

4) мотиви, з яких суд відкидає докази, представлені стороною обвинувачення;

5) мотиви рішення стосовно цивільного позову.

2. Не допускається включення у виправдувальний вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинність виправданого[60].

Виражаючи нерозривний зв’язок вмотивованості виправдувального вироку з його законністю і обґрунтованістю, законодавець вважав необхідною таку вимогу викласти саме в одній статті 323 КПК України.

Тому немає потреби розмірковувати про можливу “обґрунтованість невмотивованого вироку”, оскільки тільки законний вирок можна визнати обґрунтованим, а вказівка закону про необхідність мотивувати вирок у всіх випадках підкреслює незаконність невмотивованого вироку.

Переконливість виправдувального вироку набуває особливо важливого значення тому, що нерідко прокурор у відкритому судовому засіданні підтримує обвинувачення, виголошує обвинувальну промову, а суд виносить виправдувальний вирок. Такий вирок сприймається громадськістю як правильний і справедливий, якщо проведене судове слідство переконливо показує невинність підсудного, і якщо переконливим у вироку є саме мотивування підстави виправдання.

Мотивуванням виправдувального вироку суд ніби відповідає громадськості (суспільству), чому підсудний, член цього суспільства, відданий під суд, насправді є невинним. Відсутність мотивування виправдання може спричинити появу різних припущень та сумнівів стосовно вироку, що, поза сумнівом, підриває авторитет суду.

Ніяк не можна погодитися з думкою, що мотивування

— це формальність при постановленні вироку. Вмотивування

— це і сутність, а не тільки форма вироку, а вимога вмотивування — зовсім не формальний момент.

Кримінально — процесуальний закон (ст. 257) вказує, що:

«Суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи.»

При цьому дуже важливим є те, що:

«Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом»[61].

У цій статті чітко вказано, що внутрішнє переконання суддів не може бути довільним, необґрунтованим. Внутрішнє переконання суддів — це не враження суддів в оцінці кожного доказу або при вирішенні головного питання — питання про винність або невинність підсудного. Воно є розумною впевненістю в правильності тих висновків, до яких прийшов суд, — внутрішнє переконання суду повинне бути розумним, таким, що витікає з матеріалів судового розгляду, всієї кримінальної справи.

Суддівське переконання позбавлене будь-якої ірраціональності, це не інтуїція і не несвідоме відчуття, а тверда та обґрунтована впевненість суддів у винності або невинності обвинуваченого, заснована на тому, що саме цей висновок — і тільки він — слідує з обставин справи, а всі інші можливі рішення справи відкинуті як такі, що суперечать обставинами справи і не відповідають дійсності.

При добросовісному виконанні судом вимог закону про всебічне дослідження справи полегшується і складання добре вмотивованого вироку. Таким чином, належне мотивування вироку є не тільки зовнішнім вираженням його законності і обґрунтованості, але й практичним методом забезпечення його істинності, а також найважливішим методом самоконтролю суддів, підвищення якості судових вироків і поліпшення судової діяльності.

У мотивувальній частині виправдувального вироку умовно можна виділити три розділи:

1) виклад сутності обвинувачення, за яким після попереднього розгляду (глава 23 КПК України) справа була призначена до судового розгляду;

2) аналіз доказів і мотивування висновку суду про невинність підсудного;

3) мотивування окремих прийнятих судом рішень.

У такій послідовності вони звичайно і викладаються у вироку.

1. Виклад сутності обвинувачення, за яким після попереднього розгляду (глава 23 КПК України) справа була призначена до судового розгляду, повинен включати відомості про місце, час і спосіб здійснення злочину, характер провини підсудного, мотиви, цілі і наслідки злочинних дій відповідно до того, як це зазначено в постанові про притягнення як обвинуваченого.

Суд не вправі вийти у вироку за межі пред’явленого обвинувачення, але це не зобов’язує буквально додержуватися тексту обвинувального висновку. Треба прагнути до максимально точного і повного, але, разом з тим, короткого викладу обставин.

Епізоди злочинних дій, як правило, розташовуються в хронологічному порядку. Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів і кожен складається з окремих епізодів, можна спочатку викласти епізоди одного виду злочину (наприклад, розкрадань), а потім іншого виду (наприклад, хуліганства і т.д.).

Також необхідно враховувати і порівняльний ступінь суспільної небезпеки окремих злочинних дій. Якщо, наприклад, підсудний обвинувачується в здійсненні розкрадання на невелику суму, а в наступному — розкрадання у великому розмірі, або вчинив хуліганські дії, а в наступному — навмисне убивство, опис злочинів можна почати з викладу обставин розкрадання у великому розмірі (убивства), оскільки саме ці злочини головним чином характеризують суспільну небезпеку вчиненого і самого суб’єкта.

Звичайний виклад обвинувачення у виправдувальному вироку починається словами: «Органами досудового слідства Іванов обвинувачується...», оскільки він точніше виражає суть обвинувачення на стадії судового розгляду.

У випадках, коли суд визнає недоведеною якусь частину обвинувачення, написання вироку варто починати з опису визнаних доведеними епізодів обвинувачення.

По груповій справі при описі злочинного діяння повинна бути виділена роль кожного з підсудних. Це не означає, що їх дії потрібно описувати самостійно: спочатку дії одного підсудного, а потім іншого (хоча і такий метод, особливо по складних справах, цілком допустимий). Однак у всіх випадках спільно вчинєний злочин варто описувати таким чином, щоб було видно, які конкретні дії, за яких обставин і з яких мотивів вчинив кожен із підсудних.

Приклад: «Іванов І.І., Кузнєцов Н.М. і Зубов В.В. за пропозицією останнього після перегляду кінокартини в клубі, розташованому по вул. Леніна, 55 у місті Запорожжі, домовилися викрасти з клубу телевізор «Шарп», вартістю 980 грн, продати його, а виручені гроші витратити на особисті цілі. Здійснюючи свій намір, вони о 20 годині 2 лютого 2002 р. підійшли до клубу, де, діючи погоджено відповідно до раніше досягнутої домовленості, Іванов розбив скло вікна і разом з Кузнєцовим проник усередину клубу. Зубов залишився на вулиці, щоб у випадку небезпеки попередити Іванова і Кузнєцова. Проникнувши в клуб, Іванов і Кузнєцов передали у вікно телевізор Зубову. Цей телевізор підсудні в той же вечір віднесли знайомому — громадянинові Зорину — і продали йому за 300 грн., поділивши гроші між собою.»

У приведеному описі обставин здійснення злочину вказуються загальні моменти, що відносяться до дій усіх співучасників: попередня змова на розкрадання, спільність мети злочину, спільна реалізація викраденого. Конкретно зазначена і роль кожного з підсудних при здійсненні розкрадання. Усе це вдалося викласти досить коротко.

У вироку необхідно вказувати точне місце, населений пункт по адміністративно-територіальному розподілу, де вчинено злочин. Для характеристики місця здійснення деяких злочинів (наприклад, хуліганства) необхідно вказати, де саме були здійснені злочинні дії (на вулиці, у казармі, у клубі і т.д.). У всякому разі дані про місце і час здійснення злочину приводяться з тим ступенем точності, яка необхідна для його правильної юридичної оцінки.

В описі способу здійснення злочину повинні знайти відображення всі юридично значимі обставини, які б дозволили зробити висновок про те, у вчиненні яких конкретних злочинних дій (бездіяльності) обвинувачувався підсудний у ході досудового слідства.

Відповідно до закону, у вироку потрібно так описати злочинне діяння, у вчиненні якого обвинувачувався підсудний, щоб не була упущена жодна необхідна ознака об’єктивної сторони складу злочину, у скоєнні якого суд визнає підсудного невинним. Вказівка на спосіб здійснення злочину може зазначатися в самому законі, і тоді спосіб має кваліфікуюче значення.

Якщо особа обвинувачується у вчиненні злочинів (порушення правил водіння або експлуатації машин, порушення статутних правил вартової служби й ін.), необхідно не тільки перерахувати статті відповідних правил, порушених підсудним, а вказати, які саме вимоги цих правил були порушені.

Вказувати у вироку наслідки злочину необхідно як у тих випадках, коли вони мають характер кваліфікуючої обставини (по Більшості злочинів проти особистості, транспортним злочинам і т.д.), так і тоді, коли вони не впливають на кваліфікацію (наприклад, — заподіяння матеріального збитку, легких або менш тяжких тілесних ушкоджень потерпілому при здійсненні хуліганських дій). Опис наслідків злочину звичайно не викликає труднощів, однак у справах, пов’язаних із заподіянням тілесних ушкоджень, виклад буває нерідко великим.

У вироку необхідно обов’язково вказати, як випливає з обвинувачення усе, що стосується форми вини, мети і мотивів здійснення злочину. У Більшості випадків з’ясування цих питань необхідне для правильної кваліфікації злочину.

Відсутність у вироку вказівки на мету і мотив злочину, направленість наміру підсудного не дозволяє зробити правильний висновок про кваліфікацію його злочинних дій і обґрунтованість виправдання по пред’явленому обвинуваченню.

Вирок постановляється тільки у відношенні підсудних і лише по тому обвинуваченню, за яким після попереднього розгляду (глава 23 КПК України) справа була призначена до судового розгляду. Ця вимога гарантує підсудному право на захист від пред’явленого обвинувачення. Тому у вироку неприпустимо описувати дії підсудних, що не вказані в постанові про притягнення як обвинуваченого, або вказувати на вчинення злочинних дій іншими особами, не притягнутими до кримінальної відповідальності.

Згадування у вироку про протиправні дії осіб, не притягнутих по даній кримінальній справі в якості обвинувачених, припустимо лише у виняткових випадках, коли без цього неможливо правильно викласти обставини вчиненого злочину й обґрунтувати його кваліфікацію. Наприклад, при здійсненні злочину групою, коли ця обставина є кваліфікуючою ознакою. Але при цьому треба обов’язково вказати, що справа у відношенні цієї особи виділена в окреме провадження.

Зразок неправильного викладення тексту обвинувачення у виправдувальному вироці

ВИРОК[62]

13 вересня 2006 року Бердянський міськрайонний суд

Запорізької області

Розглянувши в закритому судовому засіданні кримінальну справу по обвинуваченню Є., обвинуваченого по ч. 1 ст . 296 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Органом досудового слідства Є. обвинувачувався в тім, що він приблизно 23 лютого 2006 року близько 15 годин у с. О., перебуваючи на перехресті вулиць Л. й М., діючи навмисне, грубо порушуючи громадський порядок і виражаючи явну неповагу до суспільства, проявляючи винятковий цинізм, оголив свої статеві органи, які в порушення загальноприйнятим нормам моралі почав демонструвати малолітнім Х., 09.12.1995 року народження, Х., 22.04.1994 року народження, С., 14.12.1995 року народження, після цього вищевказані особи, злякавшись дій Є., пішли в напрямі до свого будинку, однак, Є. у продовження своїх хуліганських дій з оголеними статевими органами йшов за ними протягом 3 хвилин. Своїми хуліганськими діями Є. заподіяв потерпілим моральну шкоду.

Своїми діями Є. скоїв злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК України.

Приблизно 28.02.2006 року близько 14 годин 30 хвилин у с. О. Є., перебуваючи на перехресті вулиць Л. й К., грубо порушуючи громадський порядок і виражаючи явну неповагу до суспільства, проявляючи винятковий цинізм, оголив свої статеві органи, які в порушення загальноприйнятим нормам моралі почав демонструвати малолітнім А., 07.10.1994 року народження, А1., 08.03.1997 року народження. Після цього А. і А1, злякавшись дій Є., пішли в напрямі до свого будинку, однак, Є. у продовження своїх хуліганських дій з оголеними статевими органами йшов за ними протягом 3 хвилин. Своїми хуліганськими діями Є. заподіяв потерпілим. моральну шкоду.

Своїми діями Є. скоїв злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК України.

Приблизно 28.02.2006 року близько 15 годин у с. О. Є., перебуваючи на перехресті вулиць Л. й М., діючи навмисне, грубо порушуючи громадський порядок і виражаючи явну неповагу до суспільства, проявляючи винятковий цинізм, оголив свої статеві органи, які в порушення загальноприйнятим нормам моралі почав демонструвати малолітнім Х., 09.12.1995 року народження, Х1., 22.04.1994 року народження. Після цього Х. і Х1., злякавшись дій Є, пішли в напрямі до свого будинку, однак, Є. у продовження своїх хуліганських дій з оголеними статевими органами йшов за ними протягом 3 хвилин. Своїми хуліганськими діями Є. заподіяв потерпілим моральну шкоду.

Своїми діями Є. скоїв злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК України.

На підставі викладеного, керуючись п.2 ч. 1 ст. 6, ст.ст.321-324, КПК України, суд, -

ЗАСУДИВ:

Є. за ч. 1. ст. 296 КК України виправдати згідно з вимогами п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину.

В наведеному прикладі вбачається, що суд переписав з обвинувального висновку в мотивувальну частину вироку повний текст обвинувачення з повною кваліфікацією дій підсудного. При цьому суд вироком фактично визнав що Є. своїми діями скоїв злочин, а в резолютивній частині повністю виправдав його. Звичайно, такий вирок ухвалою колегії суддів по розгляду кримінальних справ апеляційного суду Запорізької області був скасований і справу було направлено до суду на новий судовий розгляд.

2. Після опису злочинного діяння у виправдувальному вироку аналізуються докази, на яких ґрунтуються висновки суду про невинність підсудного, і мотиви, по яких суд відкинув інші докази.

Докази звичайно приводяться після того, як цілком викладені злочинні дії всіх підсудних. Однак по багатоепізодних справах це доцільно іноді робити окремо по кожному епізоду або групі епізодів, а по груповим — окремо у відношенні кожного з підсудних.

Під мотивуванням, тобто обґрунтуванням висновків суду, розуміється не простий виклад (і тим більше — перерахування) доказів, або, що ще гірше, тільки джерел доказів, а їх аналіз.

Не можна визнати мотивованим вирок, у якому зміст доказів не розкрито.

Приклад: «Факт відсутності крадіжки Івановим з магазина підтверджується показаннями свідків Зотова і Кошкина».

Не можна також визнати мотивованим вирок, у якому залишилися неспростованими всі вказані в обвинувальному висновку докази або не приведено переконливі мотиви для спростування якого-небудь доказу.

Мотивування повинне відповідати декільком вимогам: вирок може ґрунтуватися тільки на тих доказах, що були розглянуті в судовому засіданні; висновки суду повинні відповідати тому, що встановлено в судовому засіданні; вирок може ґрунтуватися лише на точно встановлених фактах, а не на припущеннях.

Аналізовані докази варто викладати таким чином, щоб був ясний їхній логічний зв’язок з фактом злочину.

При наявності суперечливих доказів у вироку повинно бути пояснено, чому суд приймає одні з цих доказів і відкидає інші, тобто необхідно вказати, які конкретні обставини послужили підставою для визнання судом одних доказів достовірними, а інших такими, що не заслуговують довіри.

Наприклад, щодо показань потерпілих і свідків такими підставами можуть бути: тривалість або кращі умови сприйняття події свідком А., ніж свідком Б.; за однакових умов сприйняття обома свідками, професійні навички одного з них і т.д. Суд вправі також врахувати незацікавленість окремих осіб у результаті справи, незмінність їхніх показань про ті самі обставини протягом як досудового, так і судового слідства.

Можуть бути взяті до уваги і факти, що свідчать про спробу ввести в оману органи досудового слідства і суд щодо фактичних обставин кримінальної справи або про наявність змови давати певні показання. Однією з підстав, що дозволяють суду вважати те або інше показання допитаної особи достовірним, є відповідність його за змістом іншим доказам, дослідженим судом.

В інших ситуаціях можливе врахування стану особи в момент сприйняття обставин правопорушення і здатність її у зв’язку з цим правильно оцінювати події, що відбувалися, (стан сп’яніння очевидця, раптовість нападу на потерпілого і його переляк у зв’язку з цим і т.п.).

Судити про вірогідність того або іншого доказу можна лише з урахуванням усієї сукупності даних, що відносяться до змісту цього доказу, способу його одержання, співвідношення з іншими доказами і т. д. іноді судді обмежуються загальною вказівкою у вироку, що той або інший доказ «не викликає в суду сумнівів» , але залишають без відповіді питання, чому не виникає таких сумнівів. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, але воно повинно ґрунтуватися на встановлених у справі фактах, які і необхідно наводити у вироку.

Іноді пишуть, що доводи підсудного (або показання свідка) «не заслуговують на увагу». Таке зневажливе, не властиве судовій процедурі судження неприпустиме навіть тоді, коли суд потім приводить у вироку докази, що спростовують доводи підсудного.

Суддям необхідно пам’ятати, що найбільший недолік полягає в тому, що докази у вироках тільки наводяться, але не аналізуються. Деякі судді просто переказують показання підсудних, свідків потерпілих, цитують висновки експертів і т.д. Звідси громіздкість вироку, насичення другорядними деталями, повтореннями, що робить їх схожими на протокол судового засідання, а це аж ніяк не додає вироку переконливості.

Розглянемо деякі питання вказівки в мотивувальній частині виправдувального вироку окремих видів доказів.

Спростування пред’явленого обвинувачення — найбільш складна частина викладу вироку. На практиці це робиться по-різному. Можна спочатку викласти всі докази, покладені органами досудового слідства в основу обвинувачення, а потім їх проаналізувати і навести докази, що спростовують обвинувачення. Можливий також інший варіант, за яким докази аналізуються і спростовуються по черзі. Вибір того або іншого способу викладу залежить від конкретних обставин, зокрема, від підстав виправдання. Але при будь-якому способі доцільно починати аналіз доказів зі свідчень підсудного.

а) Показання підсудного і обвинуваченого (ст.74, 300-301).

Звичайно слідом за описом злочинного діяння указується відношення підсудного до обвинувачення, (визнав себе винним, не визнав або визнав провину частково), а також наводиться сутність його пояснень.

Іноді, не зрозумівши у зв’язку з юридичною непоінформованістю суті обвинувачення, підсудний заявляє, що визнає себе винним, однак з його свідчень випливає зворотнє. Наприклад, у справах про порушення правил водіння машин водії заявляють про визнання провини, маючи на увазі тяжкі наслідки автокатастрофи, але при цьому стверджують, що правил руху вони не порушували, тобто, власне кажучи, не визнають себе винними.

Нерідко підсудні заявляють у суді, що вони не пам’ятають вчинених ними дій через сильне сп’яніння, але довіряють свідкам і тому вважають себе винними. Було б неправильним, необ’єктивним записати за таких обставин у вироку, що підсудний визнав себе винним. Подібне визнання не має доказуючої цінності. У зазначених випадках у вироку варто лише послатися на те, що, за заявою підсудного, він через сп’яніння не пам’ятає своїх дій.

Викладаючи показання підсудного, особливо важливо вказати те, в чому його показання розходяться з обвинуваченням.

У випадках заперечення підсудним своєї провини необхідно враховувати, що суд не вправі перекладати на підсудного обов’язок доказування, тому неприпустимі у вироку формулювання, що суперечать цій вимозі закону.

У випадку зміни підсудним показань, даних у процесі досудового слідства, суд повинен мотивувати, чому саме (на підставі яких даних судового слідства) він вважає достовірними одні показання підсудного і відкидає інші.

б) Показання свідків і потерпілих (ст. 68, 72, 267, 303, 308 КПК України).

У вироку повинна бути викладена суть показань потерпілих і свідків про обставини, що підлягають встановленню в справі.

У відповідності зі ст. 68 КПК України:

«Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.»

Неприпустимо приводити у вироку формулювання: «Свідок Іванов показав у суді, що підсудний Петров не завдавав Сидорову удару ножем». Звідки відомо про це Іванову — не ясно. У даному випадку досить додати, що свідок Іванов бачив, як Петров спілкувався із Сидоровим і бачив, як вони розійшлися, і буде не тільки дотримана вимога закону, але і вирок стане переконливим.

Часто свідок дає показання, що мають відношення до декількох самостійних епізодів обвинувачення. У залежності від обраної судом форми викладу мотивувальної частини вироку можна або відразу цілком привести показання свідка, або кілька разів послатися на його показання, обґрунтовуючи висновки за кожним епізодом обвинувачення окремо.

У випадку, коли кілька свідків дають однакові показання про одні факти, краще групувати ці показання. Наприклад: «Свідки Іванов, Трофимов і Волков показали, що бачили, як Соколов спілкувався з Копиловим і стверджують, що той не бив останнього» . Разом з тим неприпустимо використовувати такий прийом викладу: «Свідок Трофимов підтвердив показання свідка Іванова».

Свідки до початку їхнього допиту повинні бути відсутні в залі суду, у зв’язку з чим вони не можуть знати змісту показань раніше допитаних осіб, і, отже, не можуть їх ні підтвердити, ні заперечувати.

в) Висновки експертів(ст. 75, 310-312 КПК України).

У вироку повинні знайти повне відображення результати оцінки висновку експерта. Суд зобов’язаний вказати, які саме факти встановлені висновком експерта, а не обмежуватися лише посиланням на його висновок. Наприклад, навівши докази того, що Іванов не вчинив насильницького статевого акту з потерпілою, суду необхідно в даному випадку у вироку записати: «Згідно з висновком судово-медичного експерта, виключається походження сперми від підсудного». Виклад у вироку кінцевих висновків експерта в числі інших доказів, що обґрунтовують прийняте судом рішення по кримінальній справі, означає, що суд визнав експертизу такою, що відповідає необхідним вимогам, і спеціально обумовлювати це не потрібно.

Разом з тим суд не вправі не вказати про ті висновки експерта, які він відкидає. Свою незгоду з висновком експерта він повинний мотивувати. Коли експерти приходять до різних висновків, суд при мотивуванні своєї незгоди з висновком одного з них може спиратися на висновок іншого експерта, що прийшов до інших висновків. При цьому у вироку повинні знайти відображення не тільки позиція суду стосовно суперечливих висновків, але й суть цих висновків, доводи експертів на користь точок зору, що відстоюються ними, а також показати, у чому конкретно складається помилковість висновків тих експертів, чиї висновки суд відкидає.

При цьому судові необхідно враховувати, що показання експерта можуть тільки роз’яснити і зробити більш зрозумілим судові й учасникам судового розгляду наданий ним висновок. Якщо експерт у ході його допиту повідомляє про нові факти, які у чому-небудь істотно доповнюють наданий ним висновок, необхідно призначити додаткову або повторну експертизу. Таким чином, показання експерта не є самостійним джерелом доказів, вони служать допоміжним засобом для правильної оцінки висновку експерта і посилатися на них у вироку як на доказ неприпустимо.

Кримінальний закон ставить та зобов’язує суд при постановлені вироку обговорювати питання про осудність підсудного, якщо воно виникало під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду. З цього випливає, що суд повинен дати оцінку висновкові експертів-психіатрів і зробити висновок про визнання підсудного осудним . Звичайно цей висновок формулюється після викладу суті висновку експертів-психіатрів у такий спосіб: «Оцінюючи висновок експертів у сукупності з іншими дослідженими в суді доказами, суд визнає Петрова осудним».

г) Речові докази (ст. 78, 313 КПК України).

Специфіка цього виду доказів полягає в тому, що вони є засобом для встановлення тих або інших обставин справи лише в сукупності з іншими доказами (показаннями підсудних, свідків, висновками експертів, протоколами оглядів і т.д.), у зв’язку з чим посилання у вироку на речові докази варто робити в логічному зв’язку з іншими даними, на яких суд мотивує свій висновок.

Як правило, необхідно вказати, за яких обставин речові докази були виявлені і залучені до справи.

Наприклад: «Із приводу пред’явленого до огляду ножа, що був вилучений з місця події працівниками міліції, підсудний Іванов вказав, що цей ніж йому не належить і він у руках його ніколи не тримав. Це також підтверджується висновком експерта-криміналіста, згідно з яким виявлені на ручці ножа сліди залишені не Івановим, а іншою особою».

д) Протоколи й інші документи (ст. 85, 314 КПК України)

У числі джерел доказів ст. 66 КПК України називає протоколи слідчих і судових дій і інші документи.

Протоколи засвідчують для суду обставини і факти , безпосередньо сприйняті слідчим (а якщо цього вимагає закон, і понятими), які мають значення для справи. Але посилання на ці факти, а не тільки на протокол, і повинно бути зазначено у вироку. Часто зустрічаються неправильні записи у вироку такого змісту: «Невинність підсудного в здійсненні злочину підтверджується протоколом огляду місця події». Замість цього треба було записати, наприклад, що випливає: «Твердження підсудного про те, що машину сильно труснуло на вибоїнах і він не зміг втримати кермо, відповідає дійсності, тому що оглядом місця події, який був виконаний слідчим через 2 години після ДТП, встановлено, що дорога на цій ділянці має вибоїни».

Інші документи є доказами, якщо засвідчені або викладені в них факти мають значення для кримінальної справи. Тому суд повинен в мотивувальній частині вироку вказати, які саме факти засвідчені документами.

3. Мотивування окремих прийнятих судом рішень

а) Мотивування зміни обвинувачення.

Зміна обвинувачення може полягати у визнанні частини обвинувачення необґрунтованим, тобто в скороченні обсягу обвинувачення, або тільки в зміні кваліфікації вчиненого.

Якщо суд визнає частину обвинувачення необґрунтова- ною, то після опису, обґрунтування і юридичної оцінки дій, визнаних доведеними, варто спочатку коротко сформулювати обвинувачення, що не підтвердилося, потім навести докази його необґрунтованості, спростувавши ті докази, що вказувались в обвинувальному висновку (з обов’язковим приведенням їх у вироку) і викласти рішення суду.

При цьому можливі різні варіанти:

1) Обвинувачення являє собою кілька епізодів, що утворюють один злочин або є повторними тотожними злочинами, або складається з ряду утворюючих один злочин дій і виключення з обвинувачення деяких епізодів (дій), що не тягне зміни кваліфікації (з нібито зроблених чотирьох крадіжок особистого майна дві не підтвердилися; при вчиненні хуліганських дій підсудний наніс побої і заподіяв тілесні ушкодження не трьом, а двом громадянам — кваліфікація відповідно залишається незмінною). У подібних випадках в описовій частині вироку мотивується визнання частини обвинувачення не обґрунтованою, а в резолютивній про це не згадується.

За таким же принципом мотивуються і всі інші зміни обвинувачення (у частині окремих обставин злочину, мотивів і т.д.), якщо вони не зв’язані з перекваліфікацією злочинних дій.

2) Якщо виключення з обвинувачення окремих епізодів, деяких дій або окремих обставин тягне за собою зміну кваліфікації злочину, то в цих випадках в описовій частині разом з висновком про необґрунтованість обвинувачення вказується і на зміну кваліфікації злочинних дій, визнаних доведеними. (Наприклад, нанесення удару не спричинило заподіяння потерпілому середньої тяжкості тілесного ушкодження, у зв’язку з чим вчинене належало перекваліфікувати зі ст. 122 на ч.1 ст. 296 КК України)

Мотивування зміни обвинувачення може бути таким: «З викладених підстав суд вважає встановленим, що Сучков наніс Єніну удар не в голову, а в плече і, отже, відсутній причинний зв’язок між його діями і заподіяним Єніну тілесним ушкодженням — порушенням функції зору лівого ока. Оскільки Сучков наніс один удар потерпілому в громадському місці, грубо порушивши суспільний порядок і виявивши явну неповагу до суспільства, суд перекваліфікує дії Сучкова зі ст. 122 на ч. 1 ст. 296 КК України. У резолютивній частині в цих випадках наводиться тільки нове формулювання обвинувачення (у наведеному прикладі — по ч. 1 ст. 296 КК України. ).

3). Обвинувачення являє собою реальну сукупність декількох злочинів (приміром, обвинувачення Сучкова у вчиненні грабежу та опору працівникові міліції). Якщо відпадання частини обвинувачення означає визнання підсудного невинним в одному з вказаних в постанові про притягнення як обвинуваченого злочині, в описовій частині після наведення відповідних мотивів вказується (продовжуючи той же приклад): «На підставі викладеного суд визнав недоведеним, що підсудний Сучков під час його затримання завдав удару працівникові міліції Фролову». У резолютивній частині слід вказати: « Сучкова за обвинуваченням у злочині, передбаченому ч. 3 ст. 342 КК України виправдати за недоведеністю його участі у скоєнні цього злочину».

б) Мотивування зміни обвинувачення, що полягає тільки в зміні юридичної кваліфікації вчиненого.

На практиці найбільше труднощів викликають такі випадки:

1. Вчинений підсудним злочин був кваліфікований за двома статтями КК (за правилами ідеальної сукупності), однак суд визнав, що все вчинене слід кваліфікувати за однією з цих статей, а інша стаття КК кваліфікована помилково.

Наприклад, дії Іванова, що заподіяли середньої ваги тілесне ушкодження працівникові міліції при виконанні ним службових обов’язків по охороні об’єкта, були кваліфіковані за ст. 122 і ч.2 ст. 345 КК України. Суд же визнав, що усе вчинене охоплюється ознаками ч.2 ст. 345 КК України. У цьому випадку суд вказує на виключення помилково кваліфікованої підсудному статті КК тільки в мотивувальній частині вироку. У резолютивній же частині формулюється рішення про визнання підсудного винним по одній із двох статей КК (у наведеному прикладі — по ч.2 ст. 345 КК України).

2. Вчинені підсудним злочини (при реальній сукупності) були кваліфіковані органами досудового слідства за двома статтями КК (двом частинам статті КК), однак суд визнав, що всі дії підпадають під ознаки однієї з цих статей (частин статті) КК, що передбачає менш суворе покарання. У цьому випадку суд так само в мотивувальній частині обґрунтовує перекваліфікацію обвинувачення, а в резолютивній — формулює визнання підсудного винним за однією статтею (частиною статті) КК.

Наприклад, Іванов обвинувачувався в побитті з хуліганських мотивів і заподіянні побоїв Кузнєцову (по ч. 1 ст. 296 КК України), а також у побитті наступного дня з тих же мотивів Кота зі спробою застосування при цьому ножа (по ч. 3 ст. 296 КК). У судовому ж засіданні встановлено, що Іванов тільки вийняв ніж з кишені, але не мав намір його застосувати. Запис в описовій частині може бути такий: «На підставі викладеного суд встановив, що при вчиненні хуліганських дій у відношенні Кота з боку Іванова не було спроби застосування ножа, однак побиття Кота спричинило заподіяння йому тілесних ушкоджень, у зв’язку з чим носило особливо зухвалий характер.

Через це злочинні дії Кота по даному епізоду суд перекваліфікує з ч. 3 на ч. 1 ст. 296 КК України». У резолютивній частині вироку вказується тільки ч. 1 ст. 296.

Зрозуміло, що не можна діяти в такий же спосіб у випадку, коли суд встановить, що у вчинених підсудним злочинах є ознаки однієї з статей КК, але яка є більш тяжкою. Перекваліфікація означала б обтяження становища підсудного і порушення його права на захист. У такому випадку справу слід направити на додаткове розслідування.

Завершується мотивувальна частина вироку висновком про наявність однієї з підстав для постановлення виправдувального вироку. Причому вирок в мотивувальній частині повинен бути викладений так, щоб в його змісті чітко була виражена одна з підстав виправдання — за невстановленням події злочину; за відсутністю складу злочину; за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину.

Розділ 3.2.1. Мотивувальна частина виправдувального вироку, коли не встановлено події злочину

При виправданні за невстановленням події злочину суд в мотивувальній частині вироку повинен навести докази, які спростовують версію обвинувального висновку про наявність події злочину, і підтверджують, що подія, поставлена в провину підсудному, не мала місця, не відбулася насправді. Повинно бути переконливо показано, що доказів, які достовірно підтверджували б наявність події злочину, немає.

З метою правильного з’ясування мотивування даної підстави виправдання підсудного необхідно уточнити, що слід розуміти під терміном «невстановленість події злочину». Відсутність події злочину (п.1 ст. 6 КПК України), невстановлення події злочину (ч.4 ст. 327 КПК України) слід трактувати як одну і ту ж підставу, яка означає, що насправді те явище, з приводу якого проводилося досудове слідство і судовий розгляд, не відбувалося. Дана підстава встановлення виправдувального вироку розповсюджується тільки на випадки, коли під час судового розгляду достовірно доведено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, насправді не було.

Досягається це, в одному випадку, шляхом визнання хибності доказів, зібраних під час досудового слідства, їх неякісності, тобто не відносності або неприпустимості. У іншому — інакшою оцінкою доказового матеріалу, зібраного на досудовому слідстві. В останньому випадку суд демонструє логічну неспроможність висновків органів досудового слідства, обґрунтувавши, що з даної сукупності доказів слідує: події, у вчиненні якої обвинувачувався підсудний, насправді не було[63].

Розділ 3.2.2. Мотивувальна частина виправдувального вироку, коли в діянні підсудного немає складу злочину

При виправданні за відсутністю складу злочину наводяться мотиви, які не дозволяють зробити висновок про наявність у діях підсудного складу злочину.

Для нас пєвний інтерес викликає зразок виправдувального вироку з цих підстав, наведений у посібнику судді Верховного Суду РФ, к.ю.н., провідного наукового співробітника Російської Академії Правосуддя Ворожцова С.А.

Зразок виправдувального вироку РФ при виправданні за відсутністю складу злочину.

ВИРОК[64]

ІМ’ЯМ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

р. Н-ськ 3 квітня 2003 р.

Н-ській міський суд в складі: головуючого — судді Івашової І. У., с

уддів Лопаревої Н.А. і Кошкіна М.А. за участю державного обвинувача Верника К.В. підсудного Леванта Т.Л.

захисника адвоката Моісєєва А.Н., який надав посвідчення № 4 і ордер Невської юридичної консультації адвокатів № 633 потерпілого Міхєєва В.І.

при секретарі Морсиній А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінальної справи з обвинувачення

Леванта Тараса Львовича, який народився 21 листопада 1969 р. в м. Омську, з незавершеною вищою освітою, неодруженого, працюючого програмістом в ТОВ « Імпульс», проживаючого в р. Н-ську по вул. Адмірала Нахімова, б. 23, кв. 35, раніше не судимого у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 318 УК РФ

ВСТАНОВИВ:

Підсудний Левант обвинувачувався в тому, що застосував насильство, небезпечне для життя або здоров’я, щодо представника влади, у зв’язку з виконанням тим своїх посадових обов’язків за таких обставин:

28 червня 2002 р. близько 10 год. під час затримання дільничним інспектором 14 відділу міліції Приморського районного управління внутрішніх справ м. Н-ська Міхєєвим Володимиром Івановичем, яке було викликане тим, що Левант перебував у розшуку відповідно до адресної програми, складеної керівництвом 14 відділу міліції, і у відповідь на пропозицію Міхєєва пройти в 14 відділ міліції для складання протоколу про адміністративне порушення, передбачене ст. 102 КпАП РРФСР Левант, не бажаючи бути затриманим, застосував до Міхєєва як до представника влади насильство: штовхнув його в праве плече, потім, вириваючись із захвату, завдав потерпілому удар ногою в праве коліно, відштовхнув його до стіни, у зв’язку з чим той вдарився спиною об стіну, наніс два удари рукою по обличчю, вчинив захват і залом пальців правої кисті.

В результаті цих дій Леванта потерпілому Міхєєву була завдана шкода здоров’ю середньої тяжкості у вигляді закритого перелому нігтьової фаланги п’ятого пальця правої кисті зі зміщенням уламків, саден на шкірі п’ятого пальця, удару м’яких тканин області крижів, саден першого пальця правої кисті, нижньої третини лівого передпліччя, в області попереково-грудного відділу хребта і правого колінного суглоба.

В основу звинувачення покладені свідчення потерпілого Міхєєва про те, що він як співробітник міліції — дільничний інспектор — 28 червня 2002 р. відповідно до адресної програми, в якій вказані прізвища та адреси проживання осіб, що перебувають у розшуку, перевіряв адреси таких осіб, проживаючих на його території. Прізвище Леванта було в цій адресній програмі, тому він відвідав і його адресу. Зустрів Леванта на сходах біля його квартири, коли той повертався з собакою породи «водолаз» з прогулянки. Собака був без намордника.

Він представився Леванту, показав своє посвідчення, запропонував пред’явити його документи. Після цього вони пройшли в квартиру Леванта, де останній пред’явив свій паспорт. Він, Міхєєв, виявив, що паспорт недійсний, оскільки в нього не була вклеєна фотокартка після досягнення Левантом 25-річного віку, і повідомив про це Леванту.

Крім того, він запропонував пройти в 14 районний відділ міліції для складання протоколу про адміністративне правопорушення за вигул собаки в громадському місці без намордника.

Левант погодився. По телефону ним був викликаний наряд міліції для супроводу Леванта у відділ.

Після прибуття працівників міліції Цицарева А.В. і Мілкина А.Н. Міхєєв склав рапорт про затримання Леванта і передав його разом з паспортом Цицареву. На сходах Левант несподівано різко штовхнув його, Міхєєва, в праве плече і побіг на «чорні сходи». Між поверхами він наздогнав Леванта, провів захват із заломом за спину його лівої руки. Левант почав активно чинити опір: намагався звільнити свою руку, завдати ударів правим ліктем, штовхнув його всім корпусом, у зв’язку з чим він, Міхєєв, вдарився спиною об стіну. Левант, вириваючись, наніс, йому удар в праве коліно і два удари рукою по обличчю, а також заламав пальці правої кисті. В результаті цих дій Леванта, йому, Міхєєву, були заподіяні тілесні ушкодження.

Обвинувачення також обгрунтоване свідченнями свідків Цицарева і Мілкина, які підтвердили, що 28 червня 2002 р. вони надавали допомогу дільничному інспекторові Міхєєву в затриманні Леванта за місцем проживання, і що в процесі затримання Левант намагався втекти, але Міхєєв перешкодив цьому.

Свідок Мілкин засвідчив, що бачив, як Левант, чинячи опір Міхєєву, завдавав йому ударів руками. Він присік дії Леванта, зв’язав йому руки ременем. Потім Леванту були надіті наручники, і він був доставлений в 14 відділ міліції, а Міхєєв — в травмпункт.

Згідно з висновком судово-медичних експертів, потерпілому Міхєєву 28 червня 2002 р. були заподіяні тілесні ушкодження (вказані вище), які утворилися не менше ніж від шести дій твердих тупих предметів по механізму удару, удару з ковзанням, а пошкодження в області спини могли бути отримані під час удару об стіну. Закритий перелом нігтьової фаланги п’ятого пальця правої кисті тягне за ознакою тривалості шкоди здоров’ю середньої тяжкості, решта пошкоджень не спричинили розладу здоров’я.

В ході судового розгляду обвинувачення, пред’явлене Леванту, підтвердження не знайшло.

Фактичні обставини справи, встановлені судом, відповідають тим, що викладені в обвинуваченні.

Підсудний Левант і на попередньому слідстві, і в судовому засіданні стверджував, що підстав до його затримання у Міхєєва не було: ні правопорушень, ні тим більше злочинів він не вчиняв. Міхєєв не пояснив йому, які саме протиправні дії його послужили підставою до затримання.

Щоб уникнути необґрунтованого затримання, намагався втекти, але його наздогнав потерпілий і застосував до нього силу. Він, Левант, чинив йому активний опір, в процесі якого міг заподіяти йому якісь пошкодження.

Згідно з диспозицією ст. 318 КК РФ, склад цього злочину містять тільки дії особи, яка протидіє законній діяльності представника влади.

Як видно із обвинувачення, приводом для затримання Леванта було скоєння ним адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 102 КпАП РРФСР, а дійсною причиною — вказівка на нього в «адресній програмі» як на особу, яка перебуває у розшуку.

Адресна програма, як слідує зі свідчень потерпілого Міхєєва, є затверджений керівництвом відділу міліції список осіб, що знаходяться в розшуку, причини і підстави розшуку в цій програмі не указуються.

За твердженням потерпілого, вказівка в адресній програмі на Леванта як на особу, яка перебуває у розшуку, давала йому право затримати його і доставити у відділ міліції, а при затриманні Леванта він виявив в його діях і адміністративні правопорушення: проживання по недійсному паспорту і порушення правил утримання собак, що і стало додатковим приводом для його доставлення у відділ міліції.

У рапорті про затримання від 28 червня 2002 р., складеному Міхєєвим, вказано, що Левант затриманий за підозрою у скоєнні злочину як особа, що знаходиться в розшуку.

Свідки Цицарев і Мілкин підтвердили, що Левант був затриманий на підставі рапорту дільничного інспектора Міхєєва у зв’язку з розшуком.

Разом з тим затримання Леванта не можна визнати законним.

Відповідно до ст. 11 Закону РФ «Про міліцію», співробітник міліції має право затримувати осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. При цьому співробітник міліції, згідно зі ст.5 цього ж Закону, зобов’язаний роз’яснити громадянинові, права і свободи якого обмежуються, підставу і привід такого обмеження.

За твердженням потерпілого Міхєєва, він навмисно не роз’яснив Леванту дійсну причину його затримання — розшук, оскільки припускав, що Левант може бути особою, підозрюваною у скоєнні злочину.

Разом з тим, яких-небудь підстав вважати Леванта особою, яка підозрюється у вчиненні злочину, і на цій підставі проводити його затримання у потерпілого Міхєєва не було, оскільки йому не були відомі причини внесення Леванта до списоку розшукуваних осіб. За його власним твердженням, в адресну програму крім осіб, що розшукуються за скоєння злочинів, включалися і інші особи, наприклад, особи, які ухиляються від явки у військкомат.

Більш того, сам Міхєєв, як слідує з його свідчень, усвідомлював, що одне лише включення в адресну програму «розшук» не є достатньою підставою для затримання, тому шукав додаткові приводи для того і знайшов, вбачаючи в діях Леванта ознаки адміністративних правопорушень.

Стаття 11 Закону РФ «Про міліцію» містить вичерпний перелік випадків, коли співробітник міліції має право провести затримання, а тому за відсутності відомостей про те, що Левант підозрюється у вчиненні злочину, підстав для його затримання не було.

В обвинувальному висновку не вказана причина внесення Леванта до адресної програму «розшук». Проте з матеріалів справи, зокрема з постанови слідчого від 11 грудня 2002 р., видно, що Левант був внесений до цієї програми керівництвом 14 відділу міліції на підставі списку осіб, що ухиляються від призову, який був направлений районним військкоматом до територіального відділу міліції, але без відповідного доручення військового комісара і без оформлення розшукової справи.

Своїм поданням в адресу начальника Приморського районного управління внутрішніх справ і військового комісара Приморського району слідчий визнав такий порядок розшуку і затримання осіб, що ухиляються від призову на військову службу, незаконним.

Наявне в матеріалах справи письмове звернення військового комісара Приморського району до начальника 14 відділу міліції з проханням посприяти у розшуку та доставленні призовника Леванта на призовну комісію датовано 5 серпня 2002 р., коли Левант вже був затриманий, а тому не може бути взяте до уваги.

Адресна програма «розшук» за 28 червня 2002 р., як слідує з довідки заст. начальника 21 відділу міліції, знищена після закінчення призову в Російську армію.

Непоінформованість Міхєєва про правомірність включення Леванта в список розшукуваних осіб і незаконність вказівок керівництва 14 відділу міліції про розшук Леванта не спростовують висновок суду про відсутність у Міхєєва законних підстав для затримання Леванта.

Не можна визнати законною підставою до затримання Леванта і доставлення його у відділ міліції виявлення потерпілим в діях підсудного ознак адміністративних правопорушень.

Під час попереднього слідства потерпілий Міхєєв стверджував, що угледів у діях Леванта склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст.102 КпАП РРФСР, що полягало у тому, що собака підсудного знаходився в громадському місці без намордника.

Відповідно до п. 2.2. розпорядження губернатора Н-ська від 15 травня 1997 р. «Про впорядкування утримання собак в Н-ську» в громадських місцях в намордниках повинні знаходитися собаки, включені в перелік порід, знаходження яких в таких місцях в Н-ську без намордника заборонене.

Левант має собаку породи «ньюфаундленд» або «водолаз». Цю породу, як видно з листа управління ветеринарії адміністрації Н-ська від 9 червня 1997 р. № 1169/01-06 «Про затвердження переліку порід собак, знаходження яких в місцях вигулу і громадських місцях в Н-ську без намордника забороняється», даний перелік не містить. Отже, підстав розцінювати дії Леванта як адміністративне правопорушення у потерпілого Міхєєва не було, тим більше, що, за його власним твердженням, він був обізнаний про цей перелік і знав, що собак породи «водолаз» можна вигулювати без намордника.

У судовому засіданні потерпілий Міхєєв став наполягати на тому, що Левант повертався з прогулянки з собакою, який був без повідця та ошийника, і що саме це було розцінено ним як порушення правил утримання собак, що підпадає під ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого ст.102 КпАП РРФСР Проте свідченням потерпілого в цій частині суд не довіряє, оскільки ці обставини в його свідченнях з’явилися лише в даному судовому засіданні після ознайомлення потерпілого з вказаним вище розпорядженням губернатора і переліком до нього.

Посилання потерпілого Міхєєва на те, що однією з підстав для затримання підсудного і доставлення його у відділ міліції послужило інше правопорушення — проживання по недійсному паспорту (без фотокартки після досягнення 25-річного віку), як і доповнення свідками Цицаревим і Мілкиним цією обставиною своїх свідчень в даному судовому засіданні, також неспроможні.

Дане правопорушення підсудним не оспорюється, проте факт виявлення цього правопорушення самим Міхєєвим ніде не був зафіксований і в матеріалах справи це не відображено.

Паспорт був вилучений у підсудного при затриманні, проте згодом був втрачений співробітниками 14 відділу міліції за невстановлених обставин. У матеріалах справи відсутні відомості про складання відповідного протоколу про адміністративне правопорушення і притягнення Леванта до адміністративної відповідальності за проживання по недійсному паспорту. Сам Левант стверджував, що до адміністративної відповідальності за це правопорушення не притягувався, паспорт після його вилучення Міхєєвим йому не повертався.

Така підстава до затримання Леванта, як вчинення ним адміністративного правопорушення (проживання по недійсному паспорту), в звинуваченні не значиться і тому й не підлягає оцінці з точки зору законності.

Затримання може проводитися тільки в строгій відповідності з вимогами закону, за наявності вказаних у законі підстав, а таких підстав для затримання Леванта, як встановлено судом, у працівника міліції Міхєєва не було.

Насильство, яке Левант застосував до Міхєєва, було направлене не на те, щоб заподіяти шкоду здоров’ю потерпілого, а на те, щоб уникнути незаконного затримання.

За таких обставин насильство, застосоване Левантом до Міхєєва, слід розцінювати як протидію незаконному затриманню, тобто неправомірним діям представника влади, і тому дії Леванта не містять складу злочину, передбаченого ст. 318 КК РФ.

У зв’язку з викладеним суд вважає необхідним виправдати підсудного Леванта по обвинуваченню у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 318 КК РФ, за відсутністю в його діях складу злочину.

Цивільний позов потерпілого Міхєєва про відшкодування матеріального збитку — витрат на лікування після травм, заподіяних йому Левантом, — у розмірі 1000 (однієї тисячі) руб. і компенсації моральної шкоди, заподіяної йому діями Леванта, у розмірі 100 000 (ста тисяч) руб. слід залишити без розгляду.

На підставі викладеного, і керуючись ст. 000 КПК РФ, суд

ЗАСУДИВ:

Леванта Тараса Львовича виправдати за відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 318 КК РФ.

Запобіжний захід Леванту — грошова застава у розмірі 50 000 (п’ятдесяти тисяч) рублів — відмінити.

Грошова застава у розмірі 50 000 (п’ятдесяти тисяч) рублів, внесена на депозитний рахунок Приморського районного суду р.

Н-ська, повернути Леванту після набрання вироком до законної сили.

Цивільний позов Міхєєва про відшкодування матеріального шкоди у розмірі 1000 (однієї тисячі) рублів і про компенсацію моральної шкоди у розмірі 100 000 (ста тисяч) рублів залишити без розгляду.

Вирок може бути оскаржений та опротестований до Верховного Суду РФ протягом десяти діб з дня його проголошення.

Левант має право клопотати про участь його в розгляді справи судом касаційної інстанції.

Головуючий Іванова

Судді Лопарева Кошкін

При виправданні за малозначністю суд повинен конкретно вказати, чим саме підтверджуються ознаки малозначності (розмір шкоди тощо).

Наочним прикладом є кримінальна справа № 11 — 1530/06, яка було розглянута палатою по розгляду кримінальних справ апеляційного суду Запорізької області.

Згідно з вироком Енергодарского міського суду Запорізької області від 14.06.2006 року К, засуджений за те, що він в період часу з 11 лютого 2006 року по 13 лютого 2006 року, в квартирі буд. 26 по вул. Воїнів Інтернаціоналістів в м.Енергодар, навмисно, з метою подальшого перепродажу і отримання прибутку, всупереч вимогам чинного законодавства України по здійсненню операцій з металобрухтом, як різновиду підприємницької діяльності, не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), організував пункт прийому, зберігання та збуту металобрухту, і порушуючи п. 4 Закону України «Про металобрухт», здійснював операції з брухтом кольорових металів.

Як вказав суд у вироку, 13 лютого 2006 року, близько 18 години, К, перебуваючи за місцем свого проживання в кв. 28 буд. 26 по вул. Воїнів Інтернаціоналістів в м. Енергодар, не маючи спеціального дозволу (ліцензії), незаконно придбав у Ж. брухт міді вагою 2 кг за 20 грн., з метою подальшого перепродажу і отримання прибутку.

Того ж дня, близько 18 годин 30 хвилин, під час огляду даної квартири працівниками міліції був вилучений брухт міді вагою 2 кг, брухт алюмінію вагою 3,2 кг, брухт латуні вагою 5 кг, який він незаконно скуповував з метою подальшого перепродажу і отримання прибутку.

Під час розгляду апеляції засудженого відповідно до вимог ст.365 КПК України колегія суддів перевірила вирок суду першої інстанції з точки зору його законності та обґрунтованості в повному об’ємі, виходячи за вимоги апеляції, не погіршуючи при цьому положення засудженого.

Перевіривши матеріали справи в повному об’ємі, апеляційний суд вбачає підстави для часткового задоволення апеляції: скасування вироку у зв’язку з неправильним застосування кримінального закону (п. 4 ст. 367 КПК України ) і закриття справи на підставі п.2 ст. 6 КПК України (ст. 376 УПК України).

Як вказала в ухвалі колегія суддів, під час розгляду справи суд правильно встановив, що К. порушив вимоги Закону України «Про металобрухт», оскільки не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), організував пункт прийому, зберігання і збуту металобрухту, і здійснював операції з брухтом кольорових металів.

Проте суд при цьому неправильно застосував кримінальний закон і допустив помилку, визнавши, що такі дії К. містять склад злочину, передбачений ст.213 ч.1 КК України.

Так, згідно з вимогами статті 16 Закону «Про металобрухт» «особи, винні в порушенні законодавства, яке регулює здійснення операцій з металобрухтом, несуть адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законами України».

Визнаючи, що дії К. містять склад злочину, передбаченого ч.1 ст. 213 КК України, суд не повною мірою оцінив дії засудженого, виходячи з вимог ст. 11 УК України.

Так, відповідно до вимог ст.11 Кримінального Кодексу України, «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

У частині другій цієї статті законодавець підкреслює, що «не є злочином дія або бездіяльність, які хоча формально і містять ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки, тобто не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

Як вбачається з вироку, суд визнав, що в діях К. є склад злочину, передбаченого ч.1 ст. 213 КК України, хоча він скупив по вказаному у вироку епізоду всього 2 кг брухту за 20 грн., а також в своїй квартирі зберігав незаконно скуплений брухт міді вагою 2 кг, брухт алюмінію вагою 3,2 кг, брухт латуні вагою 5 кг (всього 10,2 кг).

На думку колегії суддів, такі дії К. не є злочином, оскільки хоча формально і містять ознаки ч.1 ст.213 КК України, але через малозначність не представляють суспільної небезпеки, не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди фізичним або юридичним особам, суспільству або державі.

На підставі викладеного, згідно з вимогами ст.376 КПК України, суд апеляційної інстанції вирок Енергодарського міського суду Запорізької області від 14.06.2006 року, яким К. засуджений за ч. 1 ст.213 КК України, скасував, кримінальну справу стосовно К. закрив за відсутністю в його діях складу злочину[65].

Розділ 3.2.3. Мотивувальна частина виправдувального вироку, коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину

Виправдовуючи за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, суд повинен у мотивувальній частині вироку вмотивувати неспроможність, невірогідність тих доказів, які стали підставою для пред’явлення обвинувачення і складання обвинувального висновку, з наведенням доказів, що спростовують обвинувачення підсудного у вчиненні злочину. Наводяться мотиви, з яких відкидаються у справі обвинувальні докази.

Враховуючи, що недоведеність участі підсудного у вчиненні злочину дорівнює доведеності його неучасті, а недоведеність наявності події злочину — доведеності відсутності такої події, з метою забезпечення визначеності та категоричності виправдувального вироку, і щоб уникнути залишення на підсудному хоча б щонайменшої підозри, суд повинєн прямо вказати в описово-мотивувальній частині на непричетність підсудного до вчинення злочину або на невстановлення події злочину.

Приклад 1. Порушення працівником міліції порядку проведення контрольної закупівлі спричинило необґрунтоване притягання особи до кримінальної відповідальності, і, як наслідок, — постановлення виправдувального вироку

Вироком Ізюмського міського суду від 17 квітня 1998 р. П, продавець ЗАТ «Гарант», за ч. 1 ст. 155 КК України виправдана за недоведеністю участі у вчиненні злочину.

П. обвинувачувалася в тому, що 16 лютого 1998 р, працюючи продавцем ЗАТ «Гарант», під час продажу сира та риби грн-у З. обрахувала його на 1 грн. 06 коп.

Судовим слідством встановлено, що З.., купивши рибу та сир, чек не взяв, про контрольну покупку не заявляв, вийшов з магазина, де працівник міліції оголосив, що це буде контрольна покупка. При складанні акта контрольної покупки працівник міліції запропонував З. підписати акт контрольної покупки як понятого.

Свідок З. і підсудна П. пояснили суду, що кількості купленого 3. товару не пам’ятають, і із загальної сукупності чеків чек на 7 грн., на суму купленого товару, не встановлено.

Свідки Т. і З. підтвердили, що після покупки поняті не притягувалися. Свідки Д., М. і К. підтвердили, що З. і Т., провівши закупівлю товару, вийшли з магазина, касовий чек їм був виданий, проте вони його не узяли, про контрольну покупку не оголошували.

На підставі викладених доказів, суд дійшов висновку, що працівником міліції грубо порушений порядок проведення контрольної перевірки правильності розрахунків зі споживачами за реалізований товар, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 р. № 215. Згідно з п.п. 4, 5 і 6 контрольна покупка може проводитися тільки з відома споживача після остаточного розрахунку і передачі йому товару з оголошенням посадовцем про контрольну покупку відразу після передачі товару, проведення грошового розрахунку, видачі касового чека. Куплені товари для контрольної перевірки повинні залишатися на місці й у разі необхідності можуть бути перенесені для перерахунку або переважування тільки у присутності продавця, що здійснив його продаж і, по можливості, представника суб’єкта господарювання, що перевірявся.

При контрольній покупці не тільки не дотримано цього порядку, але працівники міліції, порушуючи вимоги ст.191 КПК України, не притягли понятих при зважуванні та огляді контрольної покупки, а ті особи, які підписали акт зважування контрольної покупки як поняті, були особами, що проводили контрольну покупку, тобто зацікавленими особами.

Примітка: ухвалою судової колегії у кримінальних справах від 26 травня 1998 р. касаційне подання прокурора Ізюмської міжрайонної прокуратури, в якому йшлося про скасування виправдувального вироку, залишене без задоволення, а вирок суду без зміни[66].

Приклад 2: Однобічність і незаконні методи ведення слідства , допущені органами попереднього слідства, спричинили необґрунтоване притягання до кримінальної відповідальності осіб за тяжкий злочин.

Вироком судової колегії у кримінальних справах обласного суду від 10 червня 1999р. Б. і Ч., що обвинувачувалися за п. «ж» ст. 93 і ч. 4 ст. 117 КК України кожен, і С. — за ч. 4 ст. 117 виправдані за недоведеністю їхньої участі у вчиненні злочинів.

Б., Ч. і С. обвинувачувалися в тому, що 23 вересня 1994 р. близько 23 години, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, заманили неповнолітню Р., 1978р. народження, в Саржин Яр м. Харкова, де Б., придушуючи опір потерпілої, завдав їй удари по голові, шиї, зірвав з неї одяг, зґвалтував. При цьому Ч. і С. тримали Р, а щоб вона не кричала, Ч. заткнув їй в її рот кляп — її труси.

Після цього Ч. зґвалтував Р., а Б. і С. тримали її.

З метою приховування злочину — зґвалтування, Б. і Ч. нанесли Р. сильні удари ногами в життєво важливі частини тіла — груди та голову, після чого Б., використовуючи брюки потерпілої, задушив її.

С. приховала в Саржиному Яру речі Р., а Б. і Ч. — її труп. Причиною смерті потерпілої стала асфіксія від здавлення шиї петлею.

Свої висновки про невинність підсудних судова колегія обґрунтувала такими доказами, перевіреними в судовому засіданні.

Всі троє підсудних винними себе в пред’явленому обвинуваченні не визнали і засвідчили: Б., який дійсно 23 вересня 1994 р. увечері познайомився з Р. в парку ім. Шевченка м. Харкова, спілкувався з нею і її подругами, близько 24 години провів її до площі Свободи, посадив в тролейбус і пішов додому. З Ч. познайомився в кінці літа 1994 р., останній раз зустрічався з ним в парку ім. Шевченка 25.09.94р. У той же вечір Ч. познайомив його із С. і її подругами, більше із С. ніколи не зустрічався.

Ч. підтвердив свідчення Б. про обставини знайомства і пояснив, що 23 вересня 1994р., тобто в день події, був на заняттях в інституті, а увечері — у себе удома. Про арешт Б. не знав до березня 1995р. — до того часу, коли його, Ч., затримали.

С., яка з Ч. навчалася в одному інституті, 23.09.1994 р. була на заняттях, а увечері — удома, розмовляла по телефону з М. про майбутню наступного дня екскурсію в історичний музей, о 20 годині розмовляла з подругою матері, К, яка запрошувала матір на день народження 24 вересня 1994 г; з Б. познайомилася 25 вересня 1994 р. на дні святкування м.Харкова. Не палить, оскільки страждає бронхіальною астмою.

Підсудні заявили, що під час попереднього слідства, а С. і в одному з судових засідань, звели наклеп на себе, оскільки на них слідчими органами вчинявся фізичний та психічний тиск.

Згідно з версією органів попереднього слідства Б.,Ч. і С. познайомилися з Р. в парку ім. Т.Г.Шевченка 23.09.1994р, що підтверджується свідченнями свідків. Проте, окрім свідчень обвинуваченого Б., що не заперечував свого знайомства з Р, інших доказів того, що Ч. і С. там же і того ж дня знайомилися з потерпілою, у справі не здобуто.

Свідки П, З. і В. на попередньому слідстві і суді підтвердили, що 23.09.94 р. знаходилися разом з Р. в парку ім.Т.Г.Шевченка, де Р. познайомилася з Б., який детально розповідав їм про себе і справив позитивне враження. Ні С., ні Ч. того вечора вони не бачили, у тому числі і в компанії з Б.

Неспроможна версія органів попереднього слідства щодо часу знайомства Б. із С. 23 вересня 1994 р, оскільки спростовується свідченнями свідка Б.Г. — матері підсудного Б. про те, що опівночі 23 вересня 1994 р. її син був удома.

Свідок С.А. — мати підсудної С. підтвердила, що її донька 23 вересня 1994 р. вечірньої пори знаходилася вдома, в цей час її подруга К. телефонувала, запрошувала на свій день народження 24 вересня 1994р., а донька 24 вересня ходила на екскурсію в історичний музей.

Свідчення свідка С.А. підтвердила свідок К. про те, що вона дійсно 23 вересня 1994 р. увечері телефонувала С., запрошувала на день свого народження. Згідно з копією паспорта на ім’я К, у неї дійсно день народження 24 вересня.

Достовірність свідчень підсудних про день їх зустрічі і знайомства С . з Б. підтверджується свідченнями свідка М, відповідно до яких, вона, М, увечері 23 вересня 1994 р. розмовляла із С. по телефону, коли по телевізору транслювався фільм «СантаБарбара», домовилися про зустріч 24 вересня в історичному музеї і така зустріч відбулася, а 25 вересня 1994 р. вона, С. та інші їх знайомі знаходилися в парку ім. Т.Г. Шевченка з нагоди святкування Дня Харкова, де зустріли свого знайомого Ч. з хлопцем, якого він представив їм як Б.

Згідно з даними Харківської міської держрадіотелекомпанії від 27 серпня 1997р, 23 вересня 1994 р. о 20 годині 10 хвилин по телеканалу «Харків» транслювався фільм «Санта Барбара».

За повідомленням Харківського історичного музею, у вересні 1994 р. студентами ХІОП, в якому навчалася С., відвідувалася виставка музею «Таємничі скарби». Про відвідування історичного музею С. підтвердили свідки X. і Л., які перебували у складі групи студентів, що відвідала музей. Це ж підтверджується записами в щоденнику, який належить Л.

У своїх свідченнях потерпіла Т., опікун Р., заявила, що із слів знайомого Р., П., через два роки після того, що трапилося, П. 23 вересня 1994 р. близько 23 години бачила Р. на зупинці «Будинок проектів» з двома хлопцями та дівчиною.

Перевіряючи цю обставину, судом допитана свідок П., яка підтвердила, що влітку 1994 р. вона дійсно бачила Р. на зупинці в групі двох хлопців і дівчини, про що говорила Т., але після оголошення свідчень, даних на попередньому слідстві, заявила, що ні на одному з допитів вона не називала дати зустрічі з Р. 23 вересня 1994 р., і вказівки про це в протоколі допиту неправильні.

Свідки З. і Ш. на попередньому слідстві і в судовому засіданні підтвердили, що 21 і 22 вересня 1994 р. вони разом з Ю. проводжали Р. додому, коли вже було темно, Ш. повинен був зустрітися з Р. і 23 вересня 1994 р.

На неодноразово поставлені судом питання, чи відбулася зустріч з Р. 23 вересня, свідок Ш. ухилився від відповіді. Привертає увагу і той факт, що свідки П, З., Ш, М, Р, К.А., К.В. та інші органами попереднього слідства навіть не були включені в список обвинувального висновку для допиту їх судом.

Твердження підсудних про те, що їх свідчення на попередньому слідстві, в яких вони визнавали себе винними і тут же відмовлялися від них, були дані ними в результаті застосування до них фізичної і психічної дії, підтверджуються іншими перевіреними судом доказами.

Б. був затриманий 26 вересня 1994р. і доставлений в приміщення Дзержинського РВ ХМУ УМВС в Харківській області. У свідченнях суду Б. пояснив, що працівники міліції побили його, вимагали дати свідчення про зґвалтування і вбивство дівчини. Його свідчення про те, як він познайомився з дівчиною 23 вересня 1994р. і як з нею розлучився, до матеріалів справи не залучені, вказав, хто може підтвердити факт його биття, заява Б. про те, що в районі Саржиного Яру він ніколи не був. Відсутні цілі абзаци діалогу, що відбувся.

Свідчення Б., у яких він визнавав свою участь у вчиненні злочину, не відповідають судово-медичним даним. Б. пояснював, що з рота потерпілої йшла кров, для усунення кровотечі він вставив їй в рот кляп, на її тілі були інші рани, що кровоточили, і труп він переміщав, як це вбачається з протоколу відтворення, на значну відстань.

У той же час, згідно з висновком судово-медичної експертизи, на кляпі, витягнутому з рота потерпілої, крові не встановлено і яких-небудь пошкоджень в області рота, гортані, інших частин тіла, які б давали таку кровотечу, на які вказував Б., також не встановлено.

Кров не встановлена і на двох футболках і двох брюках, що належать Б., тоді як у ситуації, викладеній Б., при переміщенні трупа на вказану ним відстань одяг його повинен був бути забруднений кров’ю.

У свідченнях Б. не міститься інформації про завдання потерпілій термічних опіків, тоді як судово-медичною експертизою на тілі потерпілої встановлені опіки від предмету округлої форми діаметром близько двох сантиметрів. Висновком судово-медичної експертизи №117/2141 від 12.08.1996р. підтверджується, що свідчення Б. про механізм завдання потерпілій тілесних ушкоджень, їх локалізацію не відповідають судово-медичним даним.

Як на доказ, що підтверджує обвинувачення Б. у зґвалтуванні Р., слідство посилається на висновок судово-медичної експертизи № 513, відповідно до висновків якої походження сперми на тампоні Р. від Б. не виключається. Проте збіг групи сперми, як і крові, саме по собі, без наявності сукупності доказів у справі, не можуть бути покладені в основу доведеності обвинувачення.

Про вимушеність надання явки з повинною, не добровільно і не у відповідності з дійсністю викладених в ній обставин скоєння злочину свідчить і те, що в ній Б. зводить на себе наклеп щодо вчинення іншого злочину — зґвалтуванні неповнолітньої в ліфті в серпні — вересні 1994 р. Органи попереднього слідства цей епізод не перевіряли. Тільки після направлення справи на додаткове розслідування було відмовлено в порушенні кримінальної справи відносно Б., оскільки потерпіла повідомила прикмети ґвалтівника інші, ніж їх має Б., не упізнала його, як особу, яка її зґвалтувала.

Б. пояснив суду, що інформацію по цьому епізоду він отримав від оперативних працівників міліції, яку потім в бажаній для них редакції він письмово виклав у явці з повинною.

Викладені вище за доказ свідчать про те, що Б. звів на себе наклеп.

Впродовж семи місяців справа не направлялася до суду. Цю обставину свідок Л.В., слідчий, пояснила тим, що не було достатніх доказів і необхідності встановлення хлопця на ім’я «Сашко», на якого Б. послався в явці з повинною, і що у разі його невстановлення змушені були б звільнити Б. з-під варти.

Матеріалами справи підтверджується, що Ч. фактично був затриманий 6 березня 1995 р. Порушуючи вимоги ст.107 і ч. 2 ст. 44 КПК України Ч. 6 і 7 березня був допитаний як свідок, за протоколом затримали його як підозрюваного. Як особа присутня при вбивстві Р. він був допитаний лише 11 березня і без адвоката.

Ч., як він показав суду, був доставлений в прокуратуру м. Харкова , допитаний як свідок і залишений на ніч в будівлі прокуратури, де працівник кримінального розшуку зажадав від нього дати бажані йому свідчення, що він і зробив під його диктування.

Свідок Л.В. факт залишення Ч. на ніч в будівлі прокуратури пояснила тим, що було пізно і міський транспорт вже не працював. Аналогічні свідчення в цій частині дав і свідок Л.Н.

У своїх свідченнях Ч. підтверджував, що, зі слів Б. йому було відомо про биття ним дівчини, яка, можливо померла. При цьому була С., яку він і Б. проводили додому.

Під протоколом допиту як свідок Ч. власноручно написав: «Подальші свідчення, пов’язані з 23.09.94р. і ті, які були описані вище, пов’язані з цим числом, заперечую, оскільки вони неправильні».

У подальших свідченнях як свідок Ч. давав ті, що суперечать один одному, свідчення про обставини вбивства Б. потерпілої, своєї та С. участі в цьому.

При допиті як підозрюваний спочатку заявив, що 23 і 24 вересня 1994 р. знаходився удома, участі в злочині не брав, причину зміни свідчень пояснив психологічною дією на нього, що його розстріляють, людина, з якою він нібито був в ту ніч, знаходиться у в’язниці і з нього там зробили «півня». Рядком нижче Ч. вже заявив про підтвердження колишніх свідчень про вбивство ним, Б. і С. Р. і дав свою згоду на участь у проведенні відтворення обстановки і обставин події на території Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи, результати якого фіксувалися відеокамерою. На питання слідчого Ч. заявив, що ніяких злочинів не скоював, і показати із цього приводу нічого не може.

У справі протокол цієї слідчої дії відсутній. Про те, що таке слідча дія проводилася, свідчить відеозапис від 11 березня 1995 р., переглянутий судом, з якої видно, що слідчий М. (згодом Л.В.) дійсно проводила таку слідчу дію, і є заява Ч. про його непричетність до злочину.

Ч. показав суду, що в справі відсутня його заява на ім’я прокурора м. Харкова від 7 травня 1995р., в якій він виклав обставини неправомірних дій посадовців під час допитів 6 і 7 березня 1995 р.

Таке пояснення Ч. підтверджується свідченнями свідка Ш, який працював в 1995 р. помічником прокурора м. Харкова.

Аналіз свідчень підсудної С. свідчить про те, що і до неї, з метою отримання бажаних слідству свідчень, застосовувалися ті ж методи дії, що і до Ч.

З протоколу допиту С. від 7 березня 1995 р, очної ставки з Ч., видно, що вона не підтверджувала свою участь і інших в скоєнні злочину, не визнавала себе винною і при допиті як підозрювана 9 березня 1995 р.

У своїх свідченнях суду, а вони підтверджуються іншими доказами , С. пояснила, що цього дня їй наділи наручники, вимагали надання зізнання, але в чому, не говорили, передавали вітання від Б., заявляючи, що вона теж скоро буде в СІЗО. Не добившись бажаного, на ніч залишили в наручниках, вимагали необхідних свідчень, повідомили інформацію про деякі деталі злочину стосовно Р, яку вона ніколи не бачила. Пояснили, що тільки дача свідчень, що підтвердять обвинувачення Б., може вплинути на обрання їй запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, у зв’язку з чим вона 10.03.95р. написала явку з повинною, що не відповідає дійсності. Тільки після цього її звільнили з-під варти.

Свідчення С. по суті підтвердила свідок Л.В., пояснивши суду, що дійсно С. провела ніч в прокуратурі, оскільки було пізно, і міський транспорт вже не працював.

С. показала також, що,розуміючи, що вчинила неправильно , усвідомлюючи якими можуть бути наслідки для Ч. і Б. у зв’язку зі зведенням на них і на себе наклепу, наступного дня з речами прийшла в прокуратуру, де заявила про непричетність до злочину, і пояснила причини зведення наклепу, після чого знову була затримана і розміщена в ізоляторі тимчасового утримання, де її неодноразово відвідували посадовці, пропонуючи повернутися до колишніх свідчень в обмін на волю, шантажували пред’явленням обвинувачення у вбивстві Р., влаштували побачення з матір’ю, адвокатом, які переконували написати заяву про визнання своєї вини в недонесенні і вийти на волю.

23 березня 1995 р. за допомогою адвоката С. написала відповідну заяву прокуророві, яку він узяв з собою. Наступного дня після допиту С. була звільнена з-під варти, надалі підтверджувала ці свідчення, побоюючись бути притягнутою за тяжчий злочин.

Свідок СА., мати підсудної С., пояснила, що слідчі умовляли її поговорити з донькою щодо повернення до колишніх свідчень в обмін на волю. Враховуючи поганий стан здоров’я доньки, вона умовила її змінити свідчення.

Свідок Є. підтвердив суду, що він, захищаючи інтереси С., дійсно коректував за її проханням написану нею заяву, яку він передав слідчому. Відвідати С. і ІТТ йому запропонувала матір С. Вони обидві заявляли суду, що С. невинна і до скоєння злочину не причетна.

Як на доказ, що підтверджує обвинувачення С., Ч. і Б., органи попереднього слідства посилаються на протоколи відтворення обстановки і обставин події, проведених за участю Ч. і С. Аналіз змісту відеозапису і протоколу слідчих дій свідчить про наявність в них істотних розбіжностей і спотворень свідчень в бажаному для слідства варіанті.

Ні Ч., ні С. самостійно не показували, де вони, за версією слідства, визнавали свою участь у вчиненні злочину, зґвалтували та вбили Р.

Відеозаписи підтверджують, що напрямок руху обвинувачених до місця виявлення трупа потерпілої коректувався особами, які проводили слідчу дію, а не самими обвинуваченими. Орієнтуючи Ч. і С. на місцевості в Саржиному Яру, їм неодноразово пропонувалося пройти в інше місце і оглянути навколишнє оточення. При цьому обидва обвинувачені кожного разу вказували на інші місця вчинення зґвалтування і вбивства Р, проте до місця виявлення її трупа не вийшли.

Відповідно до даних відеозапису свідчень Ч, на місце виявлення трупа потерпілою його привели під конвоєм, а потім запропонували пройти на галявину, де, за версією слідчих органів, було вчинено зґвалтування і вбивство Р.

Ч. вказав на місце події, але не на те, яке показала С.

В жодному зі своїх свідчень Б. не стверджував, що в злочині брали участь Ч. і С., а його свідчення в частині місця скоєння злочину знаходяться в повній суперечності зі свідченнями Ч. і С.

В зв’язку з цим, посилання органів попереднього слідства на свідчення Ч. і С., даних ними при відтворенні обстановки і обставин події, як на доказ обвинувачення в злочині, неспроможна не тільки зважаючи на порушення порядку проведення цієї слідчої дії, але і унаслідок наявності неусувних суперечностей в їх свідченнях в частині викладу істотних обставин події злочину.

Встановлені неусувні суперечності в свідченнях підсудних з іншими доказами.

Так, С. стверджувала, що на потерпілій були спідниця і кофта, тоді як за свідченнями потерпілої Т., опікуна Р., на загиблій був інший одяг.

С. пояснювала, що Б. наніс удари по голові, від чого, на її думку, наступила смерть потерпілої, проте згідно з висновком судово-медичної експертизи, смерть Р. наступила від асфіксії.

У свідченнях на попередньому слідстві С. кожного разу давала інші свідчення про обставини злочину, її участі і участі інших у вчиненні злочину. До того ж, кожному зі свідчень передувала її відмова від свідчень, в яких вона викрила себе, Б. і Ч. в участі у вчиненні злочину.

Аналогічна еволюція мала місце і під час свідчення Ч.

Свідчення Ч. і С, у яких вони визнавали участь у скоєнні злочину, мають істотні суперечності з даними протоколу огляду місця події.

С. стверджувала, що труп потерпілої Б. і Ч. кинули до ями і присипали землею; Ч. про ці обставини взагалі не давав інформації. Згідно з протоколом огляду місця події, труп потерпілої був виявлений в каналізаційному колодязі, залитому водою. Там же знаходилася і блуза потерпілої.

За свідченнями С., речі потерпілої ховав Ч., останній стверджував, що до заховання речей причетна С., за твердженням Б., він, Б., викинув їх при переміщенні трупа потерпілої.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи, свідчення Б.,Ч. і С. про механізм завдання тілесних ушкоджень Р. не відповідають судово-медичним даним.

За висновком комісійної судово-медичної експертизи, термічні опіки на трупі Р. не могли виникнути від прикладення до тіла сигарети, що горіла, як це стверджували С. і Ч. Вони могли утворитися від дії предмету кільцеподібної форми, діаметром близько 2-х см і шириною кільцеподібної частини близько 0,4 см, нагрітого до високої температури. Висновком судово-медичної експертизи № 86 від 21 квітня 1999 р. підтверджується, що опіки на трупі Р. не могли бути заподіяні й автомобільним електроприкурювачем.

Про появу версії про опіки на тілі потерпілої від дії запаленої сигарети видно зі свідчень свідка Л. В. суду, згідно з якими під час огляду трупа судово-медичним експертом було висловлено припущення про можливість утворення цих опіків від дії запаленої сигарети. Виходячи з цього, судова колегія прийшла до висновку, що версія про механізм спричинення опіків на тілі потерпілої від запаленого сірника виходила не від обвинувачених С. і Ч.

Той факт, що органи попереднього слідства шляхом застосування недозволених методів ведення слідства і шантажу змусили Ч. і С. піти на змову з ними, визнати вину в недонесенні і отримати умовне покарання, підтверджується не тільки свідченнями С. і Ч., але й матеріалами кримінальної справи.

Так, згідно з обвинувальним висновком, Ч. і С. обвинувачувалися у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 186 і ч. 1 ст. 187 КК України.

Як тільки Ч. і С. відмовилися від необхідних слідству свідчень, їм було пред’явлено обвинувачення в зґвалтуванні та умисному вбивстві Р. за обтяжливих обставин.

Аналіз приведених доказів підтверджує свідчення підсудних про непричетність їх до скоєння злочину, в якому вони обвинувачувалися, а свідчення, в яких вони визнавали себе винним у вчиненні злочину, як дані ними недобровільно.

Кримінальна справа неодноразово розглядалася судом і направлялася на додаткове розслідування, зокрема ухвалою судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України зі скасуванням обвинувального вироку.

Судова колегія у кримінальних справах обласного суду, дослідивши всі обставини і докази, що мають відношення до даної справи, дійшла висновку, що вичерпані всі можливості добути інші докази, не знайшла підстав для направлення справи на додаткове розслідування, ухвалила виправдувальний вирок, звільнила підсудних з-під варти в залі суду, відмовила в задоволенні цивільного позову.

Примітка: ухвалою судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 вересня 1999 р. касаційне подання прокурора залишене без задоволення, а вирок судової колегії у кримінальних справах обласного суду — без зміни[67].