Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України

Правильність вирішення питання про наявність або відсутність вини підсудного визначає весь подальший хід успішного постановлення законного та обґрунтованого вироку. До питань, які суд повинен вирішити при постановленні вироку, в першу чергу відносяться ті, що встановлюють вину підсудного або її відсутність:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;

3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

Позитивна або негативна відповідь на ці питання і визначає висновок суду про винність або невинність підсудного. Вирішенням цих питань суд приходить до висновку: визнати підсудного винним і постановити обвинувальний вирок або, визнавши його невинним, — виправдувальний вирок. Інакше кажучи, характер розв’язання вказаних питань визначає і вид вироку — обвинувальний або виправдувальний.

Важливість ретельного обговорення кожного з перерахованих питань визначається і тим, що позитивна відповідь на одне з перших трьох питань ще не передбачає постановлення судом обвинувального вироку, оскільки необхідною умовою для цього є позитивна відповідь на всі три питання. Для виголошення ж виправдувального вироку достатньо негативної відповіді хоч би на одне з цих питань. Так, при позитивній відповіді на питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, судді можуть дати негативну відповідь на питання про наявність складу злочину і, отже, виправдати підсудного.

Таким чином, для проголошення обвинувального вироку потрібна повна доведеність вини підсудного, що означає:

1) наявність діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) наявність в цьому діянні складу злочину, передбаченого конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу;

3) безперечна доказаність скоєння даного діяння підсудним;

4) вина підсудного.

Якщо суд приходить до висновку, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, не мало місця, обговорення подальших трьох питань припиняється і стає зрозумілим постановлення саме виправдувального вироку за невстановленістю події злочину.

Якщо суд приходить до висновку, що діяння, вчинене підсудним, не містить складу злочину, відпадає необхідність обговорення подальших двох питань, а суд постановляє виправдувальний вирок за відсутністю в діянні підсудного складу злочину.

Обговоривши питання про те, чи вчиняв діяння саме підсудний, суд при заперечній відповіді починає складати виправдувальний вирок за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину.

Якщо суд прийде до висновку про відсутність у діях підсудного наміру або необережності, або, якщо встановлені обставини, що усувають кримінальну відповідальність (крайня необхідність, необхідна оборона), суд виносить виправдувальний вирок за відсутністю складу злочину.

Таким чином, виголошення виправдувального вироку за відсутністю складу злочину може мати місце у двох випадках:

1) відсутність складу злочину в самому діянні, з об’єктивного боку і 2) відсутність складу злочину, зважаючи на відсутність суб’єктивної провини в діях підсудного.

Послідовність вирішення кожного з питань, що стосуються винності або невинності підсудного, створює повну можливість визначити точну підставу виправдання і зосередити всю увагу тільки на ній.

Після вирішення вказаної першої групи питань і ухвалення рішення про виголошення виправдувального вироку суд, не обговорюючи 4, 5, 6 питання ст. 324 КПК України, починає обговорювати решту питань, що підлягають розгляду при постановленні виправдувального вироку: про долю речових доказів і про те, на кого і в якому розмірі повинні бути покладені судові витрати.

Що стосується питання задоволення цивільного позову (п. 7 ст. 324 КПК України), то його вирішення залежить від підстави виправдання.

При цьому слід керуватись ч.2,3 ст. 328 КПК України:

«При виправданні підсудного через недоведення його участі у вчиненні злочину або при відсутності події злочину суд відмовляє в цивільному позові.

При виправданні підсудного за відсутністю в його діях складу злочину суд залишає позов без розгляду.»

Згідно зі ст. 342 КПК України при виправданні підсудного суд, якщо підсудний знаходиться під вартою, негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання.

Що стосується питання про порядок обговорення і голосування в нарадчій кімнаті при постановленні вироку, хотілося б звернути увагу на таку обставину, що має досить важливе значення для визначення конкретного виду вироку.

В ст. 325 КПК України вказано:

«Перед тим, як постановити вирок, відбувається нарада суддів під керівництвом головуючого.

Головуючий ставить на вирішення суду питання, зазначені в статті 324 цього Кодексу. При цьому він повинен ставити кожне питання в такій формі, щоб на нього можна було дати тільки позитивну або негативну відповідь.

При вирішенні кожного окремого питання ніхто з суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім. Всі питання вирішуються простою більшістю голосів».

Але в першу чергу судді дають відповідь на перше питання ст. 324 КПК— чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.

Якщо один з суддів дав негативну відповідь на це питання і залишився в меншості, це означає він висловився за виправдання підсудного.

Отже, залишаючись в меншості, суддя вже має свою особливу думку про необхідність виправдати підсудного за невстановленням події злочину.

На нашу думку, у такому разі не можна зобов’язувати його брати участь в обговоренні наступних питань винності або невинності підсудного. Звичайно, він має право переглянути свою точку зору і знов включитися в обговорення решти питань, але ніяким чином не може бути зобов’язаний це робити. Покладати на нього такий обов’язок означає якоюсь мірою примушувати переглянути свою точку зору, чого закон не допускає.

Крім того, таке зобов’язання носило б формальний характер, оскільки при обговоренні подальших питань йому довелося б повторювати, що у справі не встановлена подія злочину, але не сперечатися, скажімо, про наявність або відсутність конкретного складу злочину, про участь підсудного у вчиненні злочину, про призначення і міру покарання тощо.

В той же час закон ( ч.3 ст. 325 КПК) вказує, що ніхто зі суддів не має права утриматися від голосування і в тому випадку, коли він при голосуванні з попереднього питання залишився в меншості[39].

Проблема правильного вирішення питання про винність або невинність є центральною проблемою в кримінальному судочинстві, в здійсненні правосуддя у кримінальних справах.

Перше завдання полягає у правильному і точному розв’язанні питання винності або невинності. Точність і правильність встановлення і затвердження у вироку винності підсудного (обвинувальний вирок) або невинності (виправдувальний вирок) є найважливішими умовами законності і обґрунтованості вироку.

Обвинувальний вирок означає категоричне затвердження судом винності підсудного, виправдувальний — таке ж затвердження його невинності. Інший підхід ставить під сумнів здійснення принципу об’єктивної істини в кримінальному процесі, абсолютної істини в судовому вироку.

Згідно ч.2 ст. 327 КПК України обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у скоєнні злочину доведена.

Частина 4 статті 327 КПК України вказує, що виправдувальний вирок постановляється у випадках:

1) коли не встановлено події злочину,

2) коли в діянні підсудного немає складу злочину,

3) коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Тільки за наявності однієї з цих трьох підстав суд виносить виправдувальний вирок.

Виправдовуючи підсудного за першою підставою, суд констатує відсутність події злочину, що становить предмет даної кримінальної справи. Це означає, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, не мало місця, взагалі не відбулося.

Друга підстава виправдання означає, що дії підсудного не можуть розглядатися як злочин, вони не передбачені як злочин кримінальним законом, в діянні підсудного немає складу злочину.

Виправдувальний вирок за третьою підставою постановляється у випадках, коли, хоча злочинне діяння мало місце, але немає доказів винності підсудного, не доведено, що злочин скоїв підсудний.

Виправдання з будь-якої із цих підстав тягне однакові наслідки: констатацію невинності підсудного і повну його реабілітацію. Юридична сила всіх підстав однакова: у всіх трьох випадках виправдання суд відкидає обвинувачення, визнає підсудного невинним.

Чим викликано встановлення різних підстав виправдувального вироку?

По-перше, найважливішою вимогою щодо законності та обґрунтованості вироку.

Відсутність у вироку конкретної підстави виправдання означає невідповідність вироку закону. Частина 4 ст. 334 КПК України вимагає точної вказівки у вироках мотивів виправдання.

Таким чином, невстановлення підстави виправдання є, по-перше, порушенням кримінально-процесуального закону. По-друге, ненаведення судом точних мотивів виправдання викликає сумнів у правильності вироку.

Визначення точної підстави виправдувального вироку має також значення для правильного вирішення у справі цивільного позову, на що нами вказувалось раніше.

Особливого значення набуває точна вказівка у вироку підстави виправдання для подальшого проведення заходів з розкриття даного злочину і викривання дійсного злочинця.

Так, якщо виправдувальний вирок постановлено в зв’язку з тим, що не встановлена подія злочину або у діянні підсудного немає складу злочину, суд у вироку констатує, що злочин не тільки не вчинено підсудним, але й взагалі він не мав місця, або у діянні підсудного немає складу злочину.

З таких підстав законного і обґрунтованого виправдання всі дії органів досудового слідства у даній справі виключаються.

Висновки суду про недоведеність участі підсудного у скоєнні злочину не завжди означає, що злочин не розкритий, що злочинець не викритий.

Нерідко при розгляді справ, у яких до кримінальної відповідальності притягуються двоє і більше підсудних, суд, постановляючи обвинувальний вирок щодо одних підсудних, одночасно виправдовує інших притягнутих до кримінальної відповідальності за той же злочин. У такому разі злочин розкритий, винні особи викриті і засуджені, хоча відносно деяких притягнутих до кримінальної відповідальності обвинувачення виявилося не доведеним.

Але постановлення виправдувального вироку з таких підстав у багатьох випадках означає, що злочин не розкритий і злочинець не викритий і органи досудового слідства повинні вжити передбачених заходів для встановлення злочинця і розкриття злочину.

Саме для цих випадків виправдання ч. 5 ст. 327 КПК України встановлює, що:

«Якщо при постановленні виправдувального вироку за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину особа, яка вчинила цей злочин, залишається не виявленою, суд після набрання вироком законної сили виносить ухвалу про направлення справи прокурору для вжиття заходів до встановлення особи, винної у вчиненні цього злочину.»

Отже, точний виклад у вироку підстави виправдання має важливе значення:

1) для визнання вироку законним і обґрунтованим;

2) для забезпечення вимоги закону про мотивування вироку;

3) для вирішення долі цивільного позову;

4) для вживання необхідних заходів до розкриття злочину, коли суд прийшов до висновку, що воно було вчинене, і до викриття винного.

Суддям окрім знання вимог ч.4 ст. 327 КПК України, окрім необхідності глибокого практичного вивчення кожної з трьох підстав постановлення виправдувального вироку необхідно звернути увагу на роз’яснення Пленуму Верховного Суду України з цього питання.

1. У п.21 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 29.06.90 року із змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України №3 від 04.06.93 та №12 від 03.12.97 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” зазначено, що:

Судам слід мати на увазі, що відповідно до ч.4 ст.327 КПК України виправдувальний вирок постановляється:

- за відсутністю події злочину, коли судовим розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачувався підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв’язок між діянням підсудного і шкідливими наслідками, настанням яких обумовлюється злочинність діяння, зокрема, коли шкідливі наслідки настали внаслідок дій особи, якій заподіяно шкоду, або в результаті дії сил природи тощо;

- за відсутністю в діянні підсудного складу злочину, коли встановлено, що діяння, яке ставилось у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним законом воно не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише формально містить ознаки злочину, але через малозначність не являє суспільної небезпеки; відсутні інші умови, за яких діяння визнається злочинним (повторність діяння, попереднє притягнення до адміністративної відповідальності тощо); діяння вчинено у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності; мала місце добровільна відмова від вчинення злочину, а фактично вчинене не містить складу іншого злочину; підсудний не є суб’єктом злочину через відсутність спеціальних ознак, встановлених для суб’єкта даного складу злочину; підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відповідальність;

- за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, коли факт суспільно небезпечного діяння встановлено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним[40].

2. Коли відсутні докази, які підтверджують пред’явлене підсудному обвинувачення і вичерпані всі можливості для отримання додаткових доказів (абзац 3 п.1 постанови Пленуму Верховного Суду №1 від 1 квітня 1994 року «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини»; абзац 2 п.2 постанови Пленуму Верховного Суду №4 від 27 березня 1992 року «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» ; п.23 Ухвали Пленуму Верховного Суду України №5 від 29.06.1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і ухвали вироку»).

3. Ухвалюючи рішення про перекваліфікацію дій винного з ч.2, ч.3 або ч.4 на ч.1 ст. 117 КК України за відсутності у справі скарги потерпілої, якщо це питання виникне в нарадчій кімнаті, суд повинен відновити судове слідство і повинен з’ясувати у потерпілої або її законного представника, чи вимагають вони притягнення підсудного до кримінальної відповідальності за зґвалтування. Якщо від вказаних осіб не поступить заява (усна або письмова), суд постановляє виправдувальний вирок. (абзац 3 п.21 ухвали Пленуму Верховного Суду №4 від 27 березня 1992 року «Про судову практику у справах про зґвалтування і інші статеві злочини»).

Розділ 2.1. Постановлення виправдувального вироку у випадку, коли не встановлено події злочину

Кримінально-процесуальний Кодекс України в ст. 64, 23, 433 перераховує всі обставини, що підлягають доказуванню та встановленню у кримінальній справі при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду.

Стаття 64. Обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі

При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Стаття 23. Виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину

При провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

Стаття 433. Обставини, що підлягають встановленню в справах про злочини неповнолітніх

При провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочини неповнолітнього, крім обставин, зазначених у статті 64 цього Кодексу, необхідно також з’ясувати:

1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

2) стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними;

3) характеристику особи неповнолітнього;

4) умови життя та виховання неповнолітнього;

5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

Для встановлення зазначених обставин мають бути допитані як свідки батьки неповнолітнього та інші особи, які можуть дати потрібні відомості, а також витребувані необхідні документи і проведені інші слідчі та судові дії.

У необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра. Всі ці обставини підлягають доказуванню та встановленню як на досудовому слідстві, так і в суді.

У переліку цих обставин на першому місці стоїть встановлення події злочину.

Встановлення події злочину стоїть на першому місці і в переліку питань, що підлягають вирішенню судом в нарадчій кімнаті при постановленні вироку.

Суд повинен спочатку вирішити питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, і при негативній відповіді на нього не обговорює решти всіх питань, перерахованих в законі, а ухвалює виправдувальний вирок, при позитивній же відповіді починає обговорення решти питань.

Закон вказує, що виправдувальний вирок постановляється у випадку, якщо не встановлена подія злочину, а це означає як доказану відсутність події злочину, так і недоведену подію злочину. Отже, обидва ці випадки рівнозначні і постановлення по ним виправдувального вироку буде правильним. За відсутністю події злочину кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю згідно з вимогами п.1, ч.1 ст. 6 КПК України.

Закриття справи у цьому випадку, як і постановлення судом виправдувального вироку, констатує невинність підсудного. І хоча законодавець замість слів “не встановлення події” застосовує слова “відсутність події злочину”, ці поняття рівнозначні, і слідчий при невстановленні події злочину повинен закрити кримінальну справу за пунктом 1 ч. 1 ст. 6 КПК України, тобто за відсутністю події злочину.

Під не встановленням події злочину як підставою виправдання, на нашу думку, слід розуміти відсутність, не існування самої події злочину, що становить предмет даної справи, взагалі, відсутність події, про яку йдеться в даній справі.

Наприклад, коли у справі про вбивство встановлюється, що особа, яка за припущенням була убитою, виявилася живою, це означає, що подія взагалі не мала місця. Коли ж усі обставини справи свідчать, що смерть є не результатом вбивства, а наслідком серцевого нападу, факт смерті, тобто подія взагалі, є, але немає події злочину. Те ж саме буває, коли встановлюється, що мало місце самогубство, бо в цьому випадку є подія, але немає події злочину.

Постановлення виправдувального вироку за не встановленням події злочину означає невинність і в кримінальному, і в адміністративному порядку. Воно виключає також будь-яку матеріальну відповідальність перед потерпілим.

Приклад 1: Вироком Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27.10.2005 р. Г. виправдана за ст. 126 ч. 1 КК України за відсутністю події злочину.

Згідно з вироком суду Г. обвинувачувалася потерпілим Р. в тому,, що 09.12. 2004 вона заподіяла побої Р. і її дії були кваліфіковані по ст. 126 КК України.

Як вказав суд у вироку, доводи Р. не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні з таких підстав.

Вироком суду встановлено відсутність події злочину. Мотивуючи своє рішення, суд вказав, що в ході судового слідства встановлено, що Г. є інвалідом 2 групи, страждає захворюваннями серця, задишкою і у зв’язку з цим не може швидко пересуватися, значно нижча за зростом ніж Р., а тому доводи Р. про активні дії по відношенню до нього Г., у тому числі і нанесення нею ударів, викликають сумнів.

16.01.2006 р. колегія суддів палати у кримінальних справах апеляційного суду Запорізької області розглянула апеляцію Р. і вирок залишила в силі, вказавши, що вирок районного суду ухвалений законно і обґрунтовано[41].

Приклад 2. Вироком Великобурлукського районного суду від 17 лютого 1998 року П. виправдана за відсутністю події злочину.

П. обвинувачувалася в тому, що 10 січня 1998 року приблизно об 11 годині, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, прийшовши в гості до знайомої К, яка проживає в селі К, скориставшись тим, що в будинку нікого не було, таємно викрала годинник , що належав синові К.

Вироком суду встановлено відсутність події злочину. Мотивуючи своє рішення, суд вказав, що в ході судового слідства було встановлено, що годинник з будинку К. не викрадався. Свідок К. підтвердив суду, що знайшов годинник на підлозі під стільцями[42].

Розділ 2.2. Постановлення виправдувального вироку у випадку, коли в діянні підсудного немає складу злочину.

Другою підставою для постановлення виправдувального вироку є відсутність в діянні підсудного складу злочину. Тому точне визначення поняття “склад злочину” має величезне не тільки наукове, але і практичне значення. Правильне розуміння цієї проблеми створює міцну теоретичну базу для зміцнення законності, для напряму всієї діяльності судів, прокуратури, органів досудового слідства на суворе виконання кримінального і кримінально-процесуального закону.

Без правильного, науково обґрунтованого розуміння загальних основ проблеми складу злочину неможливе безпомилкове здійснення правосуддя у кримінальних справах.

При постановленні вироку суд повинен неухильно виходити з вимоги ст.2 КК України про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом.

Особа вважається невинною у скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Стаття 11 КК України зазначає, що:

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

У цій чіткій вимозі закону виражена суть поняття складу злочину: сукупність ознак, що характеризують певне суспільно небезпечне діяння як злочин.

Конкретні склади злочинів передбачені Кримінальним кодексом. Ніяке розширення цих складів, застосування їх за аналогією закону не допускаються.

Точне визначення кримінальним законом поняття злочину створює ситуацію, в якій суд визнає вчинене підсудним злочином, оскільки в його діях є передбачена законом суспільна небезпека.

Суд може постановити обвинувальний вирок тільки тоді, коли в діях підсудного вироком встановлений передбачений кримінальним законом склад злочину.

В інших випадках, коли в діях підсудного немає всіх необхідних елементів складу того або іншого злочину за об’єктом, об’єктивною стороною, суб’єктом і суб’єктивною стороною, суд зобов’язаний постановити виправдувальний вирок.

Правильне постановлення виправдувального вироку, зважаючи на відсутність складу злочину, обумовлене правильним тлумаченням цього поняття, ознак, що характеризують конкретні склади злочинів.

При неправильному його розумінні неминучими є судові помилки під час постановлення вироку.

Виправдання з цієї підстави відбувається у таких випадках: по-перше, якщо суд встановив, що особа не досягла віку кримінальної відповідальності, тобто не є суб’єктом злочину; по-друге, коли злочин вчинений не підсудним, а іншою особою; по-третє, якщо в судовому засіданні встановлені підстави, що виключають злочинність діяння.

У літературі розрізняють три групи підстав, що виключають злочинність діяння[43].

Перша група об’єднує вчинки, що відрізняються властивим злочину ступенем небезпеки, які з тих чи інших причин не передбачені кримінальним законом. У таких випадках суд зіштовхується з проблемами в кримінальному законі. Отже, у мотивувальній частині вироку суд указує, що діяння хоч і характеризується необхідним для злочину змістом, але не є таким, оскільки не закріплене в кримінальному законі.

Друга група охоплює діяння, які формально містять ознаки певного складу злочину, але за своїм змістом позбавлені суспільної небезпеки. Це вчинки, що підпадають під ч. 2 ст. 11 КК України, які формально містять ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але унаслідок малозначності не є злочином. Визначення судом малозначності залежить від того, ознаки якого складу злочину формально містить вчинена особою дія або бездіяльність. Питання про малозначність діяння завжди питання факту, для встановлення якого необхідний аналіз у вироку конкретних обставин справи. Причому суд в мотивуванні повинен обов’язково пояснити, що встановлена дія або бездіяльність підсудного або взагалі не заподіяли і за своїм характером та змістом вини не могли заподіяти шкоди, або заподіяли чи могли заподіяти лише вкрай незначну шкоду. У вироку суд повинен встановити, що особа не тільки об’єктивно заподіяла незначну шкоду, але і суб’єктивно мала намір заподіяти саме таку, а не більшу шкоду. При розбіжності між фактично заподіяною незначною шкодою і суб’єктивними намірами підсудного відповідальність повинна визначатися відповідно до спрямованості наміру.

Законодавству і судовій практиці відомі підстави, що виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння. Вони складають третю групу діянь, що зовні нагадують злочин, але є за своєю природою суспільно корисними і правомірними. Чинне законодавство відносить до них необхідну оборону, крайню необхідність, добровільну відмову від скоєння злочину і затримання злочинця. Виправдовуючи підсудного з цієї підстави, суд дає іншу, ніж при відданні під суд, юридичну оцінку діянню, вважаючи, що воно не злочинне. У мотивуванні указується, які з передбачених у законі елементів складу злочину не властиві діянню, і чому оспорюється його правова природа.

Розглядаючи кримінальні справи, Верховний Суд України систематично звертає увагу судів на правильне і єдине розуміння встановлених кримінальним законом конкретних складів злочину і вимагає при винесенні вироку суворо виходити із змісту диспозиції кримінального закону.

Приклад 1.: Олевський районний суд Житомирської області вироком від 18 травня 2004 р. виправдав Ч. У. і Ч. М. через відсутність в їх діях складу злочину, передбаченого ст. 166 КК.

Апеляційний суд Житомирської області постановою від 13 липня 2004 р. виправдувальний вирок щодо цих осіб залишив без зміни.

У касаційному поданні прокурор Житомирської області поставив питання про скасування судових рішень щодо виправданих і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з тим, що суд неправильно застосував кримінальний закон, неповно дослідив і необ’єктивно оцінив зібрані у справі докази.

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, який визнавав касаційне подання доказаним, перевіривши матеріали справи і обговоривши наведені в поданні докази, колегія суддів Судової палати в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно з диспозицією ст. 166 КК об’єктивна сторона передбаченого нею злочину полягає у злісному невиконанні батьками встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною, яке спричинило тяжкі наслідки для неї. При цьому між діями (бездіяльністю) батьків і настанням тяжких наслідків для їхньої дитини повинен бути причинний зв’язок.

Органи досудового слідства і прокурор обвинувачували Ч. В. і Ч. М. у злісному невиконанні встановлених законом обов’язків по догляду за неповнолітнім сином Ч. В. В., унаслідок чого впродовж 2001-2002рр. він вчинив декілька крадіжок чужого майна і останнім вироком від 19 листопада 2002р. був засуджений на чотири роки позбавлення волі, що відповідно до пред’явлених вказаним особам обвинувачень визнано тяжкими наслідками для неповнолітнього. Проте будь-яких доказів того, що цими діями батьки безпосередньо спричинили тяжкі наслідки для сина, в матеріалах справи немає і в касаційному поданні прокурора не наведено.

Крім того, відповідно до диспозиції ст. 166 КК засудження неповнолітнього до позбавлення волі за скоєний ним злочин не є тяжким наслідком для нього. В цьому випадку воно було наслідком вчинення умисних злочинів самим Ч. В. В., а не злочинної бездіяльності його батьків. Такі висновки судів першої і апеляційної інстанцій ґрунтуються на матеріалах справи і постановлених щодо Ч.В.В. вироках.

Органи досудового слідства і прокурор не довели причинного зв’язку між злісним невиконанням Ч. В. і Ч. М. обов’язків по догляду за сином і засудженням останнього до позбавлення волі за скоєні крадіжки. Більше того, якби було встановлено, що саме вони сприяли неповнолітньому синові у вчиненні злочинів або втягнули його в злочинну діяльність, органи досудового слідства і прокурор мали б підстави для притягнення їх до кримінальної відповідальності як співучасників скоєння відповідних злочинів або за ст. 304 КК. Як убачається з матеріалів справи, такі підстави не були встановлені. Тому наведені прокурором в поданні доводи про те, що вчинення Ч.В.В. умисних злочинів і засудження його до позбавлення волі є тяжкими наслідками злісного невиконання Ч. В. і Ч. М. своїх обов’язків по догляду за сином, колегія суддів визнала безпідставними.

Твердження прокурора про те, що суд не дав належної оцінки всім зібраним в справі доказам, а окремі з них не взяв до уваги, також є необґрунтованим і не свідчить про наявність підстав для скасування виправдувального вироку щодо Ч.В. і Ч. М.

Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати в кримінальних справах Верховного Суду України в задоволенні касаційного подання прокурора Житомирської області відмовила[44].

Приклад 2: Снятинський районний суд Івано-Франківської області вироком від 25 липня 2002 р. засудив Д. за ч. 2 ст. 364 КК, ч. 1 ст. 212 КК на п’ять років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК з позбавленням права обіймати керівні посади в сільському господарстві строком на один рік і шість місяців. В апеляційному порядку справа не переглядалася.

Верховний Суд України 17 квітня 2003р. цей вирок суду першої інстанції скасував і закрив справу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КК через відсутність в діях Д. складу злочину.

Як визнав суд першої інстанції, Д, працюючи директором приватного сільськогосподарського підприємства (далі — ПСП) «АгроПокуття», без згоди державної податкової інспекції дав розпорядження про реалізацію на переробку 31 тонни цукрового буряка, який знаходився у податковій заставі.

Кваліфікуючи дії засудженого, суд не вказав, у чому полягало ухилення від сплати податків, якими діями Д. порушив посадові обов’язки, на користь яких осіб використовував своє службове положення, кому заподіяні тяжкі наслідки.

Верховний Суд України під час розгляду справи встановив, що дії Д. не містять ознак злочину.

Унаслідок поверхневого розгляду справи судом не були спростовані пояснення Д. про те, що він здав зібраний урожай на переробку цукровому заводу через необхідність розрахуватися з працівниками ПСП. Розраховуючись з працівниками цукром, отриманим від переробки буряка, Д. погасив заборгованість з виплати заробітної плати, тобто діяв на користь підприємства[45].

Виправдання з цієї підстави, перш за все, перебуває у прямому зв’язку з юридичним формулюванням обвинувачення.

Постановляючи виправдувальний вирок за відсутністю в діях підсудного складу злочину, суд визнає, що хоча дії підсудним і вчинені, але вони не можуть розглядатися як злочин, оскільки вони не передбачені законом як злочин.

Приклад 1: К. було пред’явлено обвинувачення в тому, що він 22.10.2003 року незаконно, без передбаченого законом дозволу, в житловій квартирі смт. Розівка Розівськогорайону Запорізької області, умисно, незаконно зберігав бездимний мисливський порох «Сокіл» загальною масою 136 грам і димний мисливський порох марки «Білий ведмідь» загальною масою 165 грам, а всього зберігав вибухову речовину метальної дії загальною вагою 301 грам.

Дії К. органами досудового слідства були кваліфіковані за ч. 1 ст. 263 КК України.

Вироком Розівського районного суду від 13.08.2004 року К. був виправданий за відсутністю в його діях складу злочину.

Як встановив суд, К. з 1991 року є мисливцем, має мисливський білет і посвідчення мисливця. У належному порядку отримав дозвіл на придбання, носіння і зберігання вогнепальної зброї і мисливської рушниці. Спеціального дозволу для придбання пороху закон не передбачає[46].

На відміну від не встановлення події злочину, коли виключається і будь-яка інша відповідальність особи, при виправданні за відсутністю складу злочину можлива відповідальність цивільна, адміністративна, моральна, оскільки дії, не будучи злочинними, можуть бути неправомірними, заслуговують на осуд не як злочин, а як антигромадський, аморальний проступок, адміністративне правопорушення тощо.

Приклад 1. Вироком Золочівськогорайонного суду від 15 березня 1999р. Т. за ч. 1 ст. 81 КК України виправданий за відсутністю в його діянні складу злочину. Цим же вироком на підставі ст. 51 КпАП з Т. стягнено адміністративний штраф у розмірі 50 грн.

Т. обвинувачувався в тому, що впродовж січня 1999 р, маючи вільний доступ до вуглекислотного цеху Івашківського спиртзаводу, таємно викрав браковані та непридатні до ремонту латунні вентилі (брухт) вагою 137 кг на суму 164 гр. 40 коп. Вартість брухту латуні була визначена на підставі довідки АТ «Харьківцвітмет», тобто за ціною, за якою це підприємство приймає кольоровий метал.

Обґрунтовуючи виправдувальний вирок, суд вказав на те, що органами дізнання неправильно встановлена вартість викраденого брухту металу, що такий коштує не 164 грн. 40 коп., а 45 грн. 21 коп. При цьому суд послався на довідку Івашківського спиртзаводу, згідно з якою станом на 15 лютого 1999 р. вартість брухту латуні, відповідно до даних складського і бухгалтерського обліку, складає 33 коп. за один кілограм, у зв’язку з чим спиртзаводу завдано збитків на суму 45 грн. 21 коп.

Відповідно до п.2 Постанови Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996р. (з подальшими змінами) «Про порядок визначення розміру збитків від розкрадань, недостач, знищення матеріальних цінностей» збиток визначається за балансовою вартістю, у той час як органи дізнання визначили його з урахуванням упущеної заводом вигоди.

Суд послався також на те, що з урахуванням встановленого розміру збитку (45 грн. 21 коп.) дії Т. підпадають під ознаки ст. 51 КпАП як адміністративне правопорушення, тому його дії неправильно кваліфіковані як кримінально-каране діяння, і за ч. 1 ст. 81 КК України він підлягає виправданню за відсутністю складу злочину.

Примітка: суд, порушуючи вимоги ст. 327 КПК України, постановив виправдувальний вирок і цим же вироком наклав адміністративне стягнення на ту ж особу, у той час як відповідно до вказаної норми вирок може бути або обвинувальним, або виправдувальним, і ним не може бути накладене адміністративне стягнення.

Встановивши в діях особи адміністративне правопорушення, суд, постановляючи виправдувальний вирок, окремо зобов’язаний розглянути справу про адміністративне правопорушення в порядку розділу 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення[47].

Приклад 2: Вироком Залізничного райсуду міста Києва від 26 жовтня 1999 року С. засуджена за ч.1 ст. 165, ч.1 ст.172, ч.4. ст.19, ч.1 ст. 172 КК України.

Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Київського міського суду від 3.12.1999 року вирок в частині засудження С. за ч.1 ст. 165,ч.4. ст.19, ч.1 ст.172 КК України скасований, справа в цій частині закрита за відсутністю в її діях складу злочину, а в частині засудження за ч.1 ст.172 КК України вирок залишений без зміни.

З урахуванням змін, внесених ухвалою, С. визнана винною в тому, що вона, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства закритого типу «Київська торгова компанія», з особистої зацікавленості впродовж 29 червня — 22 липня 1999 року підробила підпис генерального директора на 38 платіжних дорученнях і направила їх до Залізничного відділення «Укрсоцбанку» в місті Києві, який здійснив за ними перекази грошових коштів.

У клопотанні С. просила переглянути судові рішення, оскільки вважала, що її дії містять дисциплінарний проступок, а не склад злочину.

Як вказав Верховний Суд, унаслідок підробок С. матеріальних збитків або іншої шкоди інтересам підприємства заподіяно не було, оскільки платежі були здійснені як обов’язкові для підприємства, на підставі договорів і законів. Ніяких обставин, які обтяжують відповідальність С. у справі, немає, а вказівка суду на особисту зацікавленість не конкретизована.

Виходячи з викладеного, слід визнати, що діяння С. формально містить ознаки злочину, передбачені ч.1 ст. 172 КК України, але через малозначність не становить значної суспільної небезпеки, і у зв’язку з цим, на підставі ч.2 ст. 7 КК України, не є злочинними.

У зв’язку з цим справа відносно С. за ч.1 ст. 1 72 КК України закрита за п.2 ст. 6 КК України — за відсутністю в її діях складу злочину[48].

Визнання відсутності складу злочину припускає оцінку діяння підсудного з погляду не відсутності події, а відсутності тих ознак, які утворюють склад даного злочину.

Форми виявлення відсутності складу злочину, як підстави виправдання, різні.

Суд, встановивши наявність події, з приводу якої велося досудове слідство, може визнати відсутність в діях підсудного ознак неправомірності.

Такі правомірні дії визнаються законодавцем як суспільно корисні і вони вказані в розділі 8 КК України (Обставини, що виключають злочинність діяння)

1. Першою обставиною, що виключає злочинність діяння, є необхідна оборона.

Стаття 36. Необхідна оборона

1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

2. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

3. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу.

4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Визнавши наявність необхідної оборони, суд виправдовує підсудного за відсутністю в його діях складу злочину, оскільки дія, вчинена в стані необхідної оборони, тобто при захисті інтересів держави, суспільних інтересів, особи або прав того, хто захищається або іншої особи, від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає шкоди, якщо, звичайно, при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони, не є злочином.

Проте особливо важливого значення набуває при виправданні правильна оцінка дій підсудного як необхідна оборона, точне, засноване на законі, визначення судом меж необхідної оборони.

Суд, ухвалюючи виправдувальний вирок у разі визнання необхідної оборони, повинен у вироку встановити, що дії особи, проти якої була направлена оборона, були суспільно небезпечними; посягання на потерпілого було реальним, а оборона не перевищувала меж необхідності.

Приклад: Вироком Київського районного суду м. Харкова від 13 вересня 1996 р. Д, водій ХРСУ-57, що обвинувачувався за ч. 3 ст. 206 КК України, виправданий за відсутністю в його діях об’єктивної сторони складу злочину, у цій же справі засуджений Р.

Д. обвинувачувався в тому, що 13 липня 1995 р. о 23 годині, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання в кімнаті охоронця ХРСУ-57, що розташоване по Вологодському в’їзду №6 м. Харкова, вчинив особливо злісне хуліганство, що виразилося в побитті руками та ногами Р., який зайшов до кімнати, потім схопив ніж, наніс йому декілька подряпин на тулубі і кінцівках, заподіявши легкі тілесні ушкодження, що не призвели до короткочасного розладу здоров’я.

Свої висновки про невинність Д. суд обґрунтував такими доказами. В процесі попереднього і судового слідства Д. заперечував свою винність у скоєнні злочину і пояснював, що в кімнату охоронця зайшли незнайомі йому Р. і Р.В., перший з них схопив його за волосся, завдавав ударів, зокрема кулаком в ліве око, приставив ніж до шиї, загрожував прирізати, провів ножем по грудях, бив шматком металевої труби по голові і тулубу. Він, Д, захищався, бачив, як після того, як Р, будучи закритим в сторожці, різав собі руки і груди шматком скла.

Свідченнями свідка В. підтверджується, що знає Д. як водія РСУ, бачив його скривавленим і Р., який приста вив ніж до шиї Д. Після цього, він, В., вибив ніж з рук Р., у якого в руках були два ножі, закрив його в сторожці до приїзду працівників міліції.

Свідок М. підтвердив, що, будучи в сп’янілому стані, спав в сторожці, але коли прокинувся від шуму, побачив Д. з синцем під оком і незнайомого Д.

Свідченнями свідка А. підтверджується, що бачив Д., у якого була розбита губа, порізи на грудях, з розбитою головою .

Із слів Р.В., брата Р., відомо, що його брат перший напав на Д. і побив його.

Висновком судово-медичної експертизи №607 підтверджується наявність у Д. легких тілесних ушкоджень, що призвели короткочасний розлад здоров’я.

Твердження Р. про те, що первинні свідчення його і Р.В. були отримані під фізичною і психологічною дією працівника міліції, спростовується свідченнями свідків А. і Р.В. про те, що А. не допускав фізичної дії.

На підставі наведених доказів суд дійшов висновку про те, що Д. знаходився в стані необхідної оборони і ножем тілесних ушкоджень Р. не наносив, ухвалив виправдувальний вирок.

Примітка: У касаційній скарзі Р. не заперечував, що дві різані рани на передпліччі правої руки він заподіяв собі сам[49].

2. Другою обставиною, що виключає злочинність діяння, є уявна оборона (ст.37 КК України).

Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Питання про відповідальність за заподіяну шкоду при уявній обороні залежить від того, могла чи не могла особа усвідомлювати помилковість свого припущення.

3. Третьою обставиною, що виключає злочинність діяння, є затримання особи, що вчинила злочин (ст.38 КК України).

Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

4. Четвертою обставиною, що виключає злочинність діяння, є крайня необхідність (ст.39 КК України).

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Виправдувальний вирок за відсутністю складу злочину при визнанні крайньої необхідності повинен переконливо, на конкретних обставинах, встановити: джерело небезпеки, для запобігання якої підсудним вчинені приписувані йому дії, реальність настання цієї небезпеки; правомірність інтересу, що захищався підсудним; неможливість усунення небезпеки настання тяжких наслідків іншими засобами; заподіяна шкода значно менша порівняно з тією, що була відвернена.

Саме сукупність цих ознак, наведена судом у вироку, може переконливо показати, що дані дії не є злочином.

5. П’ятою обставиною, що виключає злочинність діяння, є фізичний або психічний примус (ст.40 КК України).

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

6. Шостою обставиною, що виключає злочинність діяння, є виконання наказу або розпорядження (ст.41 КК України).

Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

7. Сьомою обставиною, що виключає злочинність діяння, є діяння, пов’язане з ризиком (ст.42 КК України).

Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

8. Восьмою обставиною, що виключає злочинність діяння, є виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43 КК України).

Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Виправдувальний вирок за відсутністю складу злочину може бути постановлений також при встановленні судом добровільної відмови підсудного від доведення злочину до кінця. Особливістю підстави виправдання в цих випадках є відсутність складу злочину у фактично вчинених підсудним діях.

В ст. 17 КК України говориться, що “особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину”.

При постановленні виправдувального вироку по даному мотиву суд повинен у вироку привести конкретні докази того, що відмова особи від доведення злочину до кінця дійсно була добровільною, а не вимушеною, що підсудний відмовився від продовження злочинної діяльності при усвідомленні можливості її продовження, і що вчинене ним не містить складу злочину.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 27.03.1992 року ( із змінами, внесеними постановами від 04.06.1993 г №°3 і від 03.12.1997 року №12) “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” вказав:

“У відповідності зі ст. 18 КК добровільна відмова від вчинення зґвалтування виключає відповідальність за замах на даний злочин. Для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести злочин до кінця, відмовилася від цього і з власної волі припинила злочинні дії»[50].

Відсутність складу злочину іноді може виявитися і в результаті встановлення судом відсутності ознаки повторності або систематичності в діянні, вчиненому підсудним, оскільки деякі діяння стають злочином тільки за наявності цих ознак.

В той же час суд при постановленні виправдувального вироку за відсутністю в діях підсудного складу злочину повинен при постановленні вироку підходити з особливою ретельністю, щоб не допустити помилок.

Приклад: Вироком Першотравневого районного суду Донецької області від 10 травня 1995р. Р. виправдано за ч. 2 ст. 215 КК за відсутністю в його діях складу злочину.

Касаційне подання і протест заступника прокурора Донецької області, в яких піднімалося питання про скасування цього вироку, відповідно судовою колегією і президією Донецького обласного суду залишено без задоволення.

Р. було пред’явлено обвинувачення в тому, що він після розвантаження бетону на будівельному майданчику пансіонату в порушення вимог п.9.1 Правил дорожнього руху не переконався в безпеці своїх дій, розпочав рух автомашиною Камаз і наїхав на Є., унаслідок чого останній був смертельно травмований.

Постановляючи виправдувальний вирок, суд визнав, що в діях Р. немає складу злочину, передбаченого ст. 215 КК. При цьому він виходив з того, що з урахуванням обставин, при яких травмований Є., останній не був учасником дорожнього руху, і фактично сам грубо порушив правила безпеки на виробництві, коли самовільно проник під автомашину, і саме ці його дії, а не дії водія, знаходяться в причинному зв’язку з наслідками, що наступили.

За протестом заступника Генерального прокурора України судова колегія Верховного Суду України скасувала судові рішення у справі, посилаючись на таке.

Згідно зі ст.327 КПК виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлені події злочину, коли у дії особи немає складу останнього, а також коли не доведено участі підсудного у його вчиненні.

В даному випадку подія мала місце — потерпілий загинув під автомашиною, якою управляв Р. Отже, суд повинен був не тільки дослідити обставини справи і дати їм правову оцінку, виходячи з того, з порушенням якого закону підсудному пред’явлено обвинувачення, а й перевірити, чи немає в його діях іншого складу злочину. Проте, як вбачається з вироку, суд лише визнав, що в діях водія Р. не встановлені порушення Правил дорожнього руху, і виправдав його за ч. 2 ст. 215 КК.

Окрім цього, судом допущено й інші порушення в дослідженні обставин справи.

Прийшовши до висновку, що Є. не був учасником дорожнього руху, і що він грубо порушив правила безпеки на виробництві, унаслідок чого і був смертельно травмований, суд тим самим фактично визнав, що в даному випадку мав місце казус, і тому постановив виправдувальний вирок.

Проте казус може мати місце лише за умови, коли особа (у даній справі — водій Р.) не передбачала і не могла передбачити наслідки своїх дій або бездіяльності. З матеріалів же справи вбачається, що Р. як на попередньому слідстві, так і під час судового розгляду справи визнав, що не виконав вимог п. 9.1 Правил дорожнього руху, зокрема, перед початком руху не обійшов автомашину і, таким чином, не переконався у повній безпеці руху. По справі двічі було проведено автотехнічну експертизу, і в обох випадках експерт приходив до висновку, що Р. перед початком руху автомашиною повинен був переконатися в безпеці своїх дій, тобто діяти згідно вимогам п.9.1 Правил дорожнього руху.

Саме ці обставини (докази) повинен був ретельно досліджувати суд, зокрема з’ясувати в Р, в чому саме він визнає свою провину, як він повинен був діяти в даному конкретному випадку, яких дій не виконав тощо. Проте Р. з цих питань детально допитаний не був.

Потребує з’ясування і той факт, чи міг Р. побачити Є. під автомашиною, якби обійшов її з усіх боків.

Із цього приводу суд послався у вироку на свідчення свідка П., який у момент наїзду на потерпілого проходив з правого боку автомашини. Він пояснив, що Є. під нею не бачив. Проте в даному випадку П. не є тією особою, яка повинна була забезпечити безпеку руху. Цей обов’язок був покладений на водія Р. Більше того, П. пояснив, що в той момент, коли він проходив повз автомобіль, кранівник жестами попросив його відчепити стропи крана від жолоба, в який завантажувався цемент. За таких обставин свідок П. міг і не звернути уваги на Є.

Для з’ясування вказаних питань суду необхідно було залучити до судового розгляду справи експертаавтотехніка, а при необхідності — й інших фахівців, і належним чином перевірити висновки автотехнічних експертиз. Цього суд також не виконав. Як вбачається у протоколі судового засідання, він лише оголосив висновки цих експертиз, на що Р. відповів, що він погоджується з ними.

Таким чином, у справі допущена важлива неповнота судового розгляду, оскільки не були досліджені обставини, з’ясування яких може значною мірою вплинути на рішення питання про винність або невинність Р.

Всі ці питання залишилися без уваги суду і при розгляді справи в касаційному і наглядовому порядку.

За таких обставин виправдувальний вирок і подальші рішення щодо Р. скасовані, а справа направлена на новий судовий розгляд для з’ясування вказаних питань[51].

Розділ 2.3. Постановлення виправдувального вироку у випадку, коли не доведена участь підсудного у вчиненні злочину

Суд обґрунтовує вирок виключно на доказах, розглянутих у судовому засіданні. За допомогою дослідження на суді всіх доказів відбувається і формування внутрішнього суддівського переконання про винність або невинність підсудного.

Доказування — це єдиний спосіб встановлення об’єктивної істини в кримінальному судочинстві. Поки не доведені обставини скоєння злочину, не можна сказати, що вони були, мали місце насправді.

З приводу того, що доведення є єдиним способом для встановлення істини в ст. 327 КПК України вказано:

“Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена.

“Виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлена подія злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину”.

Найважливішою та основною ознакою цієї підстави виправдання, як і виправдання за невстановленням події злочину і за відсутністю складу злочину, є категоричність його наслідків: констатація невинності підсудного і його повна реабілітація.

Особливістю цієї підстави є те, що судом встановлено факт скоєння злочину з одночасним встановленням непричетності підсудного до цього злочину, так як не доведена участь підсудного у вчиненні злочину.

Не варто шукати якісь інші особливості при виправданні за недоведеністю участі підсудного у скоєнні злочину (у розумінні змісту та суті виправдання), бо такі пошуки можуть привести до неправильного висновку про існування в праві якогось неповноцінного виправдання, про можливість залишення підсудного в підозрі за наявності виправдувального вироку.

Але недоведена участь підсудного у вчиненні злочину, як підстава виправдувального вироку, не завжди спричиняє продовження пошуків істини. Так, коли суд у груповій справі виправдовує одного з підсудних за недоведеністю участі в скоєнні даного злочину, стосовно ж інших постановляє обвинувальний вирок, істина судом знайдена як щодо виправданого, так і взагалі у справі, і, отже, подальший пошук істини не потрібен. У цих випадках провадження у кримінальній справі знаходить завершення у вироку.

Правильним є таке положення. Виправдання, зважаючи на недоведеність участі підсудного у скоєнні злочину, у всіх випадках постановлення законного і обґрунтованого вироку означає встановлення істини стосовно виправданого, і щодо нього провадження у справі завершується. Але в одних випадках воно завершується повністю у всій справі, а в інших — продовжується для виявлення інших осіб, винних у скоєнні того злочину, по обвинуваченню в якому підсудний був виправданий.

Як і в решті випадків виправдання, при виправданні за недоведеністю участі підсудного істина встановлюється конкретно, з констатацією в цьому випадку того, що підсудний злочин не скоїв, цей злочин вчинила інша особа. Недоведеність участі підсудного у скоєнні злочину, як підстава виправдання, є встановлення об’єктивної істини щодо невинної особи, підданої суду, іноді з вказівкою того, що пошуки істини повинні продовжуватися для розкриття злочину, для виявлення злочинця.

Ні за яких обставин не слід розглядати виправдання з мотиву недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину як якесь неповне виправдання, викликане неможливістю добути необхідні докази, а тому, нібито, залишає на підсудному підозру. При виправданні ... суд визнає підсудного невинним, і обвинувачення з нього знімається повністю[52].

У всіх випадках виправдувальний вирок означає позитивне посвідчення невинності підсудного. Саме тому, згідно з кримінально-процесуальним законом, внесення у виправдувальний вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинність виправданого, не допускається. Якщо у виправдувальному вироку невинність не засвідчується позитивно, вирок не може вважатися законним, обґрунтованим.

Приклад: Вироком Херсонського обласного суду від 15 травня 2001 р. М. виправдано за ч. 3 ст. 168 КК за недоведеністю вини у скоєнні злочину.

Органами досудового слідства М. Було пред’явлено обвинувачення в тому, що він, працюючи заступником начальника метрологічної служби ВАТ «Енергозабезпечуюча компанія «Херсонобленерго» і будучи посадовою особою, 20 вересня 1999 р. вимагав від Ф. у вигляді хабара 500 доларів США і отримав частину — 400 доларів — за сприяння у виконанні договірних зобов’язань перед Херсонським заводом скло- виробів, а саме: надання в короткі терміни технічних умов на монтаж і встановлення електролічильників і складанні акта введення їх в експлуатацію.

На вирок прокурором було внесено касаційне подання, в якому піднімалося питання про скасування вироку з направленням справи на додаткове розслідування і наголошувалося, що М. виправданий безпідставно, в справі допущена важлива неповнота і однобічність дослідження всіх її обставин, не з’ясована можливість притягнення М. до кримінальної відповідальності за статтями 165, 143 КК.

Перевіривши матеріали справи і обговоривши наведені в поданні доводи, колегія суддів прийшла до висновку, що воно підлягає задоволенню по таких підставах.

Органи досудового слідства на підтвердження винності М. послалися на такі докази.

На свідчення свідка Ф., який пояснив, що М. вимагав від нього у вигляді хабара 500 доларів за видачу технічних умов на монтаж і встановлення електролічильників, і він 20 вересня 1999 р. в коридорі будівлі Херсонобленерго передав йому 400 доларів, заздалегідь заявивши про це працівникам СБУ, які позначили гроші спеціальною фарбою.

На свідчення свідків Д. і Ч., які засвідчили, що вони були понятими при позначенні працівниками СБУ за допомогою спеціальної фарби 400 доларів, і що Ф. повинен був передати їх М. як хабар. У їх присутності працівники СБУ провели також обшук в кабінеті М., а потім в приміщенні будівлі, де і було знайдено 400 доларів, загорнуті в папір. При просвічуванні спеціальною лампою долари світилися яскравим жовтим кольором, долоні М. також відсвічували таким же кольором.

Аналогічні свідчення дали свідки П. і Ж., працівники СБУ, які проводили обшук.

За даними протоколів огляду у вказаному складі було знайдено 400 доларів, загорнуті в аркуш паперу, на якому є записи. Останні, як пояснив М, виконано ним.

Згідно з висновком фізико-хімічної експертизи, на змивах з рук М. і на доларах виявлені ідентичні сліди люмінофора.

Відповідно до обвинувального висновку аудіозапис розмови між Ф. і М. свідчить про те, що останній вимагав від Ф. передачі 500 доларів за виконання певних угод і зобов’язань.

У судовому засіданні М. показав, що за домовленістю з Ф. він направляв до нього клієнтів для встановлення багатофункціональних лічильників, але той з ним не розрахувався, унаслідок чого вони посварилися. У приміщенні будівлі між ними відбулася розмова, під час якої Ф. пропонував йому 400 доларів, але він їх не узяв.

Суд взяв під сумнів достовірність наведених доказів, за винятком свідчень М, визнав їх недостатніми для висновку про доведеність винності останнього, відкинув їх і виправдав підсудного, вказавши у вироку, що є підстави вважати упередженими дії слідчих органів по збиранню доказів вини підсудного.

Разом з тим суд визнав (і це підтверджується наведеними доказами), що у вказаному місці було виявлено позначені працівниками СБУ 400 доларів, які, за твердженням Ф, він передав М. як хабар.

Таким чином, суд, з одного боку, визнав докази, на які послалися органи досудового слідства, недостатніми і сумнівними, а з іншого — суд не визнає доказ щодо виявлення помічених доларів і слідів спеціальної фарби на долонях М., тобто фактично приходить до висновку, що стосовно останнього могла мати місце провокація хабара.

Все це потребує ретельної перевірки органами досудового слідства і постановлення відповідного рішення. Оскільки доведення винності М. і перевірка обставин можливої провокації хабара тісно пов’язані між собою, а однозначно і об’єктивно оцінити наявні докази не можна, то висновки суду про недоведену вину М. і його виправдання є передчасними. Відкидаючи свідчення Ф., суд послався на те, що він є зацікавленою особою, оскільки мав намір «підставити» М. Останній пояснив, що між ним і Ф. склалися неприязні стосунки, оскільки М. не розрахувався з Ф. за те, що він направляв до нього клієнтів і виконував іншу роботу.

Проте обставини, за яких М. це робив, органами досудового слідства і судом належним чином не перевірялися, хоча вони, як правильно вказано в касаційному поданні, можуть свідчити про вчинення М. інших службових або корисливих злочинів.

З урахуванням викладеного, колегія суддів касаційне подання прокурора задовольнила, вирок Херсонського обласного суду від 15 травня 2001 р. щодо М. скасувала, а справу направила прокуророві області на нове розслідування[53].

Спірним є питання: з якої підстави слід суддям постановляти виправдувальний вирок, якщо судом встановлено, що подія злочину мала місце, містить в собі ознаки злочину, але була вчинена не особою, що притягається до кримінальної відповідальності.

Залишаючи дане питання на відкуп ученим для суперечок, на нашу думку, не буде порушенням закону виправдання такої особи на підставі недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину. Хоча це не виключає реалізацію висловленої Толочко А.Н. пропозиції про доповнення у майбутньому ч.4 ст. 327 КПК України самостійною підставою: «якщо встановлено, що підсудний не брав участі у скоєнні злочину»[54].