Розділ 29

Томас не розумів, як відрізання пальців у Мінхо може відвернути увагу психів і дати змогу від них утекти. Томасу вистачило клепки не довіряти психу після однієї короткої бесіди, і тому він запанікував: раптом усе піде геть не так?

А тоді Хорхе глянув на нього, в той час як психи загиготіли й заулюлюкали, і щось у його погляді заспокоїло Томаса.

А от Мінхо так не почувався. Ледве Хорхе оголосив вирок, ватажок глейдерів звівся на ноги і, напевно, знову кинувся б у бійку, якби гарненька дівчина не заступила йому дорогу, притиснувши до горла ніж. У яскравому світлі, що вливалося крізь потрощені двері, зблиснула червона крапля крові. Тепер Мінхо навіть заговорити не міг без шкоди для власного здоров’я.

— Ось мій план, — спокійно промовив Хорхе. — Ми з Брендою відведемо цих дармоїдів до схованки і нагодуємо. А приблизно за годину зустрічаємося у Вежі,— він подивився на годинник. — Скажімо, рівно опівдні. Принесемо харчів для решти.

— Чому це ви з Брендою? — запитав хтось. Томас не відразу розгледів чоловіка — мабуть, найстаршого з-поміж психів. — А раптом вони втечуть? Їх одинадцятеро, а вас двоє.

Хорхе глузливо примружився.

— Дякую за урок математики, Берклі. Коли забуду, скільки у мене великих пальців, обов’язково покличу тебе — разом порахуємо. А поки стули писок і веди всіх до Вежі. Якщо ці дурні рипнуться, Бренда покрає містера Мінхо на дрібні кавалки, поки я повибиваю дух з решти. Вони ж на ногах ледве тримаються. А тепер уперед!

Томаса затопило полегшення. Розлучившись із рештою психів, Хорхе збирається втекти. А карати Мінхо, здається, не планує.

Берклі був уже підстаркуватий, але ще кремезний і дужий. В одній руці він стискав грізний ніж, а в другій — великий молоток.

— Чудово, — промовив Берклі, свердлячи ватажка очима. — Та як вони вшиються, перерізавши тобі горло, знай: ми і без тебе чудово впораємося.

— Дякую на доброму слові, hermano. Ідіть, або у Вежі в нас буде подвійне свято.

Берклі гиготнув, щоб зберегти гідність, і, жестом підізвавши приятелів, вибіг у коридор — той самий, яким Хорхе щойно водив Томаса. Нарешті останній псих вийшов з великої кімнати, і в ній залишилися глейдери, Хорхе і дівчина з довгим каштановим волоссям. Бренда досі не прибрала ножа від горла Мінхо, однак щодо неї Томас не переймався.

Ледве забралася більшість уражених Спалахом, Хорхе майже з полегшенням подивився на Томаса й водночас ледь помітно похитав головою, ніби побоювався, що їх досі можуть підслухати.

Томасову увагу привернув Брендин рух: прибравши ніж, дівчина відійшла від Мінхо і мовчки заходилася відтирати зі штанів плямочку крові.

— Знаєш, а я б тебе і вбити могла, — сказала вона хрипкуватим голосом. — Ще раз зачепи Хорхе — артерію переріжу.

Торкнувшись рани на шиї великим пальцем, Мінхо подивився на яскраво-червоний слід.

— Гострий у тебе ножик. З ним ти мені ще дужче подобаєшся.

Ньют і Казан водночас застогнали.

— Схоже, з психів я тут не сама, — відповіла Бренда. — Та ти ще звиханутіший за мене.

— Ми поки що не психи, — сказав Хорхе, стаючи поруч із нею. — Але це ненадовго. Ходімо. Слід чимшвидше дістатися схованки і нагодувати вас, хлопці. У вас вигляд, як у зграї голодних зомбі.

Мінхо ця ідея не сподобалася.

— З чого ви вирішили, що я з вами розсиджуватимуся, щоб ви мені потім пальці відрізали?

— Бодай раз помовч, ага? — відрубав Томас, водночас очима намагаючись передати йому цілком інакшу інформацію. — Ходімо їсти. І мені начхати, що потім станеться з твоїми білими ручками.

Мінхо примружився, спершу нічого не зрозумівши, та за мить уже допетрав.

— Як скажеш. Ходімо.

Зненацька Бренда впритул підійшла до Томаса. Очі в неї були такі темні, аж сяяли білки.

— Ти тут ватажок?

Томас похитав головою.

— Ні, це той хлопець, якого ти мало не проштрикнула ножем.

Бренда глянула на Мінхо, потім знову на Томаса. І посміхнулася.

— Кепський вибір. Певна річ, я скоро геть з глузду з’їду, та ватажком я б обрала тебе. Та ти й поводишся, як ватажок.

— Ем, дякую, — Томасові зробилося ніяково, а потім він згадав татуювання Мінхо. Згадав і своє, що прирікає його на смерть. Щоб приховати раптову зміну настрою, він швидко заговорив. — Я… е-е-е… теж обрав би тебе — замість Хорхе.

Дівчина, гойднувшись уперед, поцілувала Томаса в щоку.

— Ти милий. Я і справді сподіваюся, що вас не доведеться вбивати.

— Ходімо, — Хорхе жестом звелів усім іти до розтрощених дверей. — Брендо, годі вже з ними панькатися. Після сховку нас чекає довгий шлях. Ну ж бо, ворушіться.

Бренда не зводила з Томаса очей. Від поцілунку по тілу немов пробіг електричний розряд.

— Ти мені подобаєшся, — зізналася вона.

Томас судомно ковтнув, не в змозі здобутися на відповідь. Тим часом Бренда, облизавши кутик вуст, з посмішкою попрямувала до дверей. На ходу вона пхнула ніж у кишеню штанів.

— Ходімо! — крикнула вона, не обертаючись.

Напевно, цієї миті на Томаса витріщалися геть усі глейдери, але він не хотів ні з ким зустрічатися очима. Натомість натягнув на голову сорочку і, не стримуючи легкої посмішки, рушив уперед. За ним решта глейдерів вийшли з потрощеної будівлі й попрямували назустріч палючому сонцю, яке плавило потрісканий асфальт тротуарів.

Бренда вела гурт, а Хорхе замикав стрій. Ішли під стіною, у вузесенькій тіні, й Томас усякчас мружився — очі ніяк не звикали до сліпучого світла. Здавалося, тут усі будівлі випромінюють неземне сяйво, так наче збудовані з магічного каменю.

Вздовж стіни рухали довгенько, поки Бренда вивела глейдерів на задвірки будівлі, як подумалося Томасу. Тут у тротуарі починалися сходи, що вели під землю, — йому це нагадало щось із його минулого життя. Мабуть, це якесь підземне залізничне сполучення.

Й на мить не затримуючись і не чекаючи на решту, Бренда спустилася сходами. Вийнявши ніж із кишені, міцно стиснула його в руці, біля стегна, аби щомиті бути готовою до атаки чи оборони.

Томас рушив за Брендою, поспішаючи забратися з сонця і, що важливіше, дістатися їжі. Шлунок просив їсти, відгукуючись болем на кожен крок. Цікаво, як це хлопцю ще вдається переставляти ноги? Слабкість розросталася в тілі, як пухлина, замінюючи органи отруйними раковими клітинами.

В непроглядній пітьмі Томас орієнтувався на тупіт кроків. Нарешті досягли дверного отвору, з якого линуло жовтогаряче сяйво. Бренда спокійно ступила крок у тому напрямку, а Томас затримався на порозі невеликої кімнати: вогке повітря, ящики, консервні бляшанки, зі стелі звисає одна-єдина лампочка. І замало простору, щоб уміститися всім.

Бренда немов прочитала Томасові думки.

— Ви з приятелями зачекайте за дверима. Знайдіть де присісти, а я за мить винесу смачненького.

Томас кивнув, хоча Бренда і стояла до нього спиною, і повернувся в коридор. Тут він гепнувся на долівку подалі від товаришів, у глибині тунелю, розуміючи, що підвестися вже не зможе, поки не поїсть.

«Смачненьким» виявилися консервовані боби і якісь сосиски — це так Бренда сказала, а етикетки були іспанською. Ці холодні консерви видалися Томасу найвишуканішим делікатесом, і хлопець змегелив усе до крихти. Хоч і навчений досвідом не переїдати після голодування, Томас не зміг зупинитися. Якщо виблює, знову з’їсть. Бажано свіжу порцію.

Роздавши їжу зголоднілим глейдерам, Бренда підійшла до Томаса і присіла поруч; на тонких довгих пасмах відбивалося помаранчеве сяйво лампочки. Біля себе дівчина поставила на підлогу двійко рюкзаків, повних таких самих бляшанок.

— Один для тебе.

— Дякую, — наминаючи ложку по ложці, Томас уже бачив дно бляшанки. Ніхто в тунелі не розмовляв; чулося тільки плямкання і ковтання.

— Смачно? — поцікавилася Бренда, беручись до своєї порції.

— Я тебе прошу! Та я за це рідненьку матусю зіштовхнув би зі сходів. Звісно, якщо у мене є матуся.

Томас намагався не згадувати сон, у якому мигцем бачив маму. Думки про неї завдавали болю, викликали тугу.

— Швидко приїдається, — сказала Бренда, і її зауваження урвало Томасові роздуми. Правим коліном дівчина торкалася його гомілки. І, вочевидь, невипадково. — В нас на вибір лише чотири-п’ять страв.

Томас постарався відкинути все, повертаючись у сьогодні.

— Звідки харчі? І скільки ще залишилося?

— Перш ніж місто спопелило сонце, тут працювало кілька харчових заводів, а готова продукція зберігалася на великих складах. Часом здається, що саме через них «БЕЗУМ» і скидає сюди психів. І поки уряд твердить собі, мовляв, хворі бодай не помруть з голоду, ми повільно божеволіємо й ріжемо одне одного.

Зачерпнувши залишки соусу з дна бляшанки, Томас облизав ложку.

— Якщо харчів повно, то чому на вибір лише п’ять страв?

Він раптом злякався, що поквапився довіритися Бренді й що вона легко могла нагодувати глейдерів отрутою. Втім, вона їсть ті самі консерви, тож підозри, здається, безпідставні.

Бренда великим пальцем тицьнула в стелю тунелю.

— Ми обчистили найближчі склади якоїсь харчової компанії. Запаси були не надто розмаїті. Я б сама твою матусю вбила за свіжі овочі з грядки. За гарний салатик.

— Мабуть, у моєї матусі й справді б не було шансів захистити гастроном від тебе.

— Атож.

Бренда посміхнулася, і навіть у темряві Томас зумів розрізнити її посмішку. Дівчина подобалася йому, хоча й пустила кров його другові. А можливо, саме тому Бренда йому і сподобалася.

— А в світі ще збереглися гастрономи? — запитав він. — Я маю на увазі, на що схожий світ тепер, коли лютує Спалах? Скрізь така спека і вештаються психи?

— Ні. Тобто я не знаю. Деякі зуміли вчасно втекти на північ або на південь. Багато людей загинуло від спалахів на сонці. Я з півночі Канади, і мої батьки одними з перших дісталися поселень, організованих коаліцією урядів — людьми, які зрештою і сформували «БЕЗУМ».

У Томаса відвисла щелепа. Кількома фразами Бренда описала світ значно зрозуміліше за всіх, кого досі зустрічав Томас відтоді, як йому стерли пам’ять.

— Стривай… стривай, — пробелькотів він. — Мушу знати все. Розкажи мені все від самого початку.

— Нема особливо чого розповідати, — стенула Бренда плечима, — все сталося багато років тому. Спалахи на сонці почалися раптово й виникали несподівано, вчені не мали змоги вчасно застерегти людей. Половина планети згоріла, а на екваторі вимерло все живе. Клімат тепер інший. Хто вижив, об’єдналися, залишки уряду утворили новий союз. А незабаром виявилося, що в одній місцевості вирує страшна епідемія, яка звідти починає ширитися по всьому світу. Хворобу відпочатку назвали Спалахом.

— Очманіти, — видихнув Томас і подивився на товаришів — чи хто з них чув розповідь Бренди, але, здається, глейдерів цілком захопила їда. Та й сиділи Томас із дівчиною далеченько від гурту. — І що?..

Бренда піднесла руку, обірвавши його.

— Стривай, — мовила вона. — Щось не так. Здається, в нас гості.

Ні Томас, ні глейдери нічого не помітили, проте Хорхе, схопившись на ноги, щось прошепотів Бренді на вухо. Раптом з боку сходів, якими глейдери спустилися сюди, пролунав страшний гуркіт, наче сходи валяться. В тунелі туманом розповзлася хмара пилу, поглинувши вбоге світло у приміщенні з припасами.

Паралізований страхом, Томас сидів і дивився, як біжать до зруйнованих сходів Ньют, Мінхо і решта глейдерів, а тоді звертають у боковий прохід. Бренда враз схопила його за футболку і підняла на ноги.

— Біжімо! — крикнула вона, тягнучи Томаса за собою далі вглиб землі.

Очутившись, Томас спробував вирватися, але дівчина не пускала.

— Ні! Біжімо за нашими др…

Не встиг він договорити, як просто перед ним обвалилася частина стелі — бетонні блоки з гуркотом посипалися додолу, утворюючи завал. Шлях до друзів був відрізаний; згори почувся тріск каміння, і Томас зрозумів, що в нього не лишилося ні вибору, ні часу.

Він неохоче розвернувся і помчав у темряву за Брендою, яка так і не відпустила його футболки.

Загрузка...