Вогонь і кров

1

У бурхливості часу, у його безперервному становленні, яке нас захоплює, трапляються моменти, коли ми раптово усвідомлюємо, що щось має статися. У такі хвилини ми бачимо, як мало пов’язує нас зі звичайним світом. Ми бачимо, як щось підіймається з безодні та входить у наше життя, аби за короткий час відбутися і знову минути, виконавши своє сповнене таємниці призначення в коловороті буття, становлення та знищення. Тільки людина, яка усвідомлює своє існування, болісно відчуває неминучість часу; вона ставить безглузді запитання про сенс життя та щохвилини відчуває безплідність цих шукань.

Ця плинність часу найкраще проявляється під час зміни пір року. Коли під змахами кіс жниво падає на полях, коли пожухле листя опадає з дерев, коли листопадовий вітер починає домішувати до холодного дощу крихти снігу, тоді ми раптово помічаємо, що настає осінь або зима, і в цьому становленні ховається також смуток про щось незворотне. Винятком є тільки весна, цей променистий образ самого життя, у якому немає місця для знищення або заперечення.

І кожен рік дарує нам щасливі дні, коли ми відчуваємо прихід весни. Але цим дивовижним дням цвітіння передують інші, трохи менш виразні. Це той момент, коли ми вперше помічаємо, що під мертвою маскою зими готові проступити чарівні життєві сили. Це час, коли юний сік починає нуртувати у деревах, і блискучий лак покриває крихітні бруньки, а кора набуває темно-коричневого та матово-фіолетового відтінку. Час, коли перший посвист шпаків разом із теплом проривається крізь голе гілля, і в холодних сутінках самотні лісові краї оживлює дзижчання крил вальдшнепів. Це суворий і таємничий час, коли життя прокидається не лише у зовнішньому світі, але також наповнює душу своїми обіцянками, наче певна туманна ідея.

Саме такий день був сьогодні, і я радів, що проживаю його. Напередодні я залишив свою квартиру в переповненому північно-французькому селі, взяв до рук дубовий дрючок та рушив через поля, віддаючись тій самотності, яка час від часу охоплює кожного і яка ще здавна невіддільно пов’язана зі службою у війську.

Коли ми дивимося в обличчя природі, кудись зникає плинність миті, думки вивільняються і замість поспішних рухів та дратівливості проступає спокій та тиша. Зрештою я опинився у вільховій хащі й присів на пні скраю галявини, аби перепочити. Дні були ще короткі; сонячні промені під нахилом падали на землю крізь гілля, аби заплутатися в ньому, немов у золотистих сітях. Цієї години все навколо здавалось просякнутим золотом. Гладка світло-сіра кора нечисельних буків, які ще стояли для вирубки, вкрилася мерехтливими крапками, і золоті промені пронизували мох на стволах дерев. Рої мошок танцювали у прохолодному повітрі — найтонший, найвишуканіший образ життя, зачаклованого зблиском сонця. Уночі вже був готовий піднятися над землею холодний туман, який узимку під час безкінечних дощових днів всотав у себе всю їхню вологу. Тож я міцніше закутався в довгу сіру шинель, багато разів подряпану об колючий дріт та забруднену жовтими й зеленими плямами, які залишилися від газу.

Я змерз, але мене зігрівали думки про пробудження життя в лісі та про те, що ми щороку знову стикаємося із цим відчуттям, а відтак щоразу стаємо вже новими людьми. Я тішився тому, що проживав ці години тут, у спокої, а не мусив стовбичити в траншеях, звідки сигнальні ракети з шипінням здіймалися в повітря і де крихкий ґрунт монотонно осипався в мутні підземні води. Там тривала боротьба, яка робила все інше несуттєвим. Безмовно минають пори року, і навіть тепер весна прийшла, здається, лиш для того, щоби вище в небо здіймалися хмари пилу від вибухів. Але для солдата весна — це також час наступу.

Як же брешуть усі ті, хто каже, що на великі битви чекають із радістю! Мабуть, так було лише одного разу, коли все це відбувалося вперше, поки жага до битви, що схожа на глибинний потяг до якогось дивовижного відчуття, не потонула у крові. Так було раніше, коли ми ще мали юні серця, коли звучали марші та войовничі пісні, і не можна було вигадати нічого гарнішого, ніж вогняний хміль дикої битви та мужніх подвигів.

О так, ця магія виблискуючої зброї, крові, що піниться, і сміливої гри на межі життя та смерті — все це здавалося чимось набагато більшим, аніж все інше, що могло запропонувати буття. Так здавалося дуже довго, а втім, невже я став старим із того часу? Смішно, та якби не почалася війна, зараз я би ще навіть не закінчив навчання. Ні, я не постарів, але все ж змінився. Іноді мені здається, що я просто ситий по горло спогадами та кров’ю. І тоді я думаю про те, що від нас забагато сподівалися, так, наче більше від усього на світі ми хотіли цієї служби.

Я дістав з кишені пальта люльку — старого доброго товариша, який ставав мені в пригоді в стількох нічних чергуваннях і складав компанію у найважчі хвилини. Мундштук весь щербатий — авжеж, стільки разів я стискав його зубами. Одного разу в Комблі я курив люльку на позиції в напівзруйнованому будинку, і в мене влучила куля; люлька все ще залишалась у роті, коли мене перев’язували в підвалі.

Тонкий дим тютюну легко звивався в нерухомому повітрі, кольором не відрізняючись від блідо-блакитного неба. Раптово мені спало на думку, що кілька років тому, перед моїм першим боєм, я вечеряв тієї самої пори та майже в такому самому місці. Хоча ні, це мало бути вже навесні, тому що тоді пень, на якому я сидів, був уже вкритий світло-синіми анемонами. Точно, це було в квітні, я пробрався зі свого намету до лісу, щоб побути трохи наодинці з собою та своїми тривожними думками. Коли смерть здається такою близькою, життя наче сповнене якогось солодкого болю; я згадую, як тоді, думаючи про слова «бойове хрещення», відчув щось на кшталт дитячої радості, згадую, як я, наче п’яний, пробирався через ряди сплячих до намету і розбудив там свого кращого друга, і ми довго говорили з ним, а потім разом складали листи до наших батьків — на випадок, якщо хтось із нас не доживе до наступного вечора.

Так, а потім був цей прекрасний марш крізь ранкову зелень листя і сонячні промені, у якому дивно поєднувалася радість із урочистою серйозністю. О так, ми відчували цю велич і чистоту, які наповнювали нас, цю легкість та важкість водночас. Мені завжди подобалося так марширувати в ранкові години, наповнені тривожним чеканням, — пробираючись через свіжу зелень кущів вузькими лісовими стежками, минаючи пагорби та низини. І це було наче свято, коли на якомусь перехресті ми зустріли довгу колону вдягнутих у вицвілі шинелі пригнічених полонених, і тоді якийсь бородатий ополченець із ландверу крикнув нам: «Хлопці, тут вже бережіться!».

Потім ми вийшли на широку лісову дорогу, на якій безперервно гриміли вагонетки з боєприпасами, і в цей час почули попереду підсилений у тисячу разів гул битви. А тоді, коли повз нас почали проносити одні за одними ноші з пораненими, одразу стало не до жартів. Всі думки були тільки про це, і кожного наче лихоманило. І коли перша граната впала біля нас у хащі та від вибуху почали розлітатися важкі кусні землі та гілки, одразу запала тривожна тиша, яку порушив вигук старого солдата: «Зараз вони нас виб’ють, як котлету!». Але тепер вже ніхто не сміявся, як могли сміятися перед тим. І коли потім ми просувалися під важким вогнем по галявині, повністю вкритій тілами, — після цього ми дійсно стали вже іншими людьми. Навіть сонце світило нам вже інакше.

Тепер у нас позаду була важка зима, і ми чесно заслужили на безтурботну, прекрасну весну. Ми провели останні дні осені в боях у Фландрії, із її сумними рівнинами, темними від густих дощових хмар. Потім ми опинились на позиціях у неспокійному та холодному Артуа, звідки нас несподівано закинули до вогняного пекла танкових боїв поблизу Камбре. Там ми могли вивчати форму війни, яка була для нас чимось новим та цікавим, і водночас у нас зароджувалася надія, що нарешті завершиться час безкінечного лежання-в-очікуванні-в-окопах.

Іноді, під час тупого вичікування за брустверами та щільною загорожею з колючого дроту, ми думали так: краще один раз вийти у потужну бурю назовні, у відкрите поле, нехай навіть там ховається сам Сатана; краще показати зуби ворогу, аніж дрімати без діла, наче кроти, які відсиджуються у своїх темних норах. Там, під Камбре, ми мали перейти у наступ, але не більше, ніж на декілька сотень метрів до визначеної цілі, сільських хатинок перед лісом. Тоді ми відчули, що бажання атакувати пробуджує в нас невідомі сили, і ці сили передаються всім — від командирів і до останнього рядового.

Що можна було очікувати від цих слабких, виснажених позиційною війною солдатів, яких раптово, у морозну грудневу ніч, запхали у вантажівки та закинули в гуркітливий котел битви? Ці зголоднілі та стомлені чоловіки, які тремтіли від холоду у своїх шинелях, невже залишилися в них хоча б рештки волі? І все ж, коли їхній залізний натиск на ворожі позиції був зупинений артилерією і вони знову отримали наказ перейти у наступ, цієї миті в них прокинулася грізна сила. Навряд чи після 1914-го десь іще була така відчайдушна атака, адже тоді це слово набуло нового сенсу: кулак, який міцно та безжально схоплює свою здобич. На лінії трьох кілометрів спустошених країв, які вздовж і впоперек були всіяні сильними окопними позиціями, розпочалося протиборство кулеметів та ручних гранат, а також артилерійського вогню, від якого земля тряслась, немов у пологових переймах. І ті, хто вийшли з битви цілими й неушкодженими та мали час замислитися, могли тільки дивуватися хоробрості та витримці, яку всі проявили в цей день. Тут із жорстокого матеріалу війни поставала нова раса, яка виховувалася у школі битв та знайомилася зі своїм смертоносним ремеслом. Тут зливалися в одне ціле воля командирів та доступний їм матеріал.

Та що ми знали у 1914-му про матеріал — про це чуже слово, яке скоро мало отримати для нас страшне значення, ще до того, як воно дало ім’я битвам, у яких ми мали взяти участь[4]? Гвинтівка, штик та декілька гранат — це все, що в нас було, і один-єдиний звичайний літак, який гудів над нашими позиціями, ставав для нас справжньою подією. Можливо, на воєнних кораблях знали більше, адже вимоги великих держав знайшли своє сталеве втілення саме у флоті, де вже готові були привести в дію дивовижний механізм смерті. Там все було зовсім інакше, ніж у нас.

Ні, у 1914-му ми ще нічого не знали про жоден матеріал. Ми вперше задумалися про це тільки під ураганним вогнем, коли артилерійські обстріли наших позицій стали вестися особливо жорстоко та вміло. Та коли у 1916-му нас не розмололи жорна Вердена і замість цього доля закинула нас до мальовничих пейзажів Сомми, у цьому проявилася воля великих держав, втілена у вогневі розриви усіх фронтів. Я дуже добре пам’ятаю, як швидко зблідло гостре обличчя лейтенанта Фогеля, коли у вересні 1916 ми висадилися з вантажівки біля якогось хутора, і тоді побачили перед собою червону заграву, схожу на палаючий океан, що простягався аж до зірок у нічному небі. Шум, який нам здавався звуками жахливої машини десь вдалині, набирав обертів, немов гарчання хижака, здатного поглинути цілу країну. Прямо над нами промайнуло палаюче дихання смерті, і Фогель, затинаючись, прокричав мені прямо у вухо: «Зайти туди? Ми вже ніколи не виберемось!»

Та все ж нам треба було сховатися на цьому хуторі, адже мільйони феєрверків запускали на горизонті зовсім не для нашої розваги. І в цей момент нам здавалося, що не набагато страшніше було би стрімголов кинутись у палаючу піч або навіть у вулкан під час виверження. Але лейтенант сказав правду, він уже ніколи не вийшов звідти. Пощастило не всім: вижила лише купка людей з усіх, хто приїхав туди.

Ці люди отримали певне уявлення про те, що таке матеріал. І ще одна картина пригадується мені, поки довкола повільно сутеніє, і я сиджу на своєму пні посеред цієї тихої галявини, з погаслою люлькою в руках.

Я думаю про іншу лісову галявину, над якою, мов зграя грифів, кружляла ескадрилья чорних літаків. На однаковій відстані звучали довгі, потім знову короткі сигнали сирен, чиї загрозливі завивання, схожі на моторошну мову демонів, пригнічували чуття.

Ця самотня й забута Богом лощина, яка лежала посеред похмурого пейзажу, мала справді дивний вигляд. Її ґрунт ніби постраждав від плугів, які вздовж і впоперек вгрузали в землю. Були часи, коли в ній один глибокий хід сполучення межував із іншим, але постійні роботи зрештою зробили ґрунт крихким та унеможливили подальші розкопки. Земля була всіяна різними предметами, наче якийсь лахмітник повикидав весь запас крамнички через вікно просто на вулицю: консерви, ранці, зброя, шоломи, уламки, гранати, що не розірвалися, — все це хаотично розкидано навколо. Хоча вночі я закопав усі блискучі предмети, аби вони не видавали наші позиції у світлі сонця, але нові вибухи гранат знову дістали їх з-під землі. Гранати також розторсали та витягли мертвих, затіявши з ними свою гру, в ході якої розкидали тіла довкола пагорбу, ні на мить не лишаючи їх у спокої.

На західному схилі розташувались декілька вузьких лисячих ходів, біля одного з яких стирчав гострий край сталевого шолому. Якщо придивитися, можна було помітити, що з-під землі виглядають чиїсь обличчя. Ці обличчя були виснажені, бліді та брудні. Двох днів вистачило, аби вилиці загострилися, і під шкірою намітилися обриси носової кістки. Це зробило їх схожими на черепи і цю неприємну схожість підкреслювали темні, запалі очі.

Люди, яким належали ці обличчя, були тепер по-справжньому бездіяльні. Вони мали вдосталь часу, аби розшифрувати кожен сигнал, який посилали з літаків наверху. І вони знали, що означають ці сигнали. Це були заклики до важкої артилерії, розташованої вдалині, у зруйнованому селі. Те, що нагорі — це очі, а там, унизу — рука. Менше ніж за хвилину, у монотонному ритмі, пролунали чотирма ударами потужні залпи. Розриви гранат було чути то десь поруч із галявиною, то нижче, а потім вони знов почали лягати в центрі, так що всю лощину наповнило полум’я і здійнялася їдка хмара пилу. Але також артилерія влучала у схили пагорбу, вириваючи важкі шматки землі, що з силою парових молотів обрушувалися на мешканців тамтешніх нір. Так тривало весь день, у пекельній одноманітності, і це видовище посеред, здавалося, мертвої місцевості не бачили нічиї очі, крім тих, хто мусив лежати там.

Ось що таке матеріал. Перед очима немов проходять промислові райони з вежами вугільних шахт і нічним світінням доменних печей: машинний зал із ременями та блиском маховиків, потужні вантажні двори із залізничними коліями, блимання яскравих сигнальних ліхтарів і геометричний порядок білих дугових ламп, які освітлюють приміщення. Так, саме там викували та припасували цей матеріал, у складному механізмі гігантського виробництва, а згодом викотили по великих рейках на фронт — як результат всієї роботи, накопичення сили, що може звернути свою нищівну міць проти людини. Битва — це страшне змагання індустріальних потужностей і перемога сильнішого — того, хто працює швидше та відчайдушніше.

У цьому розкриває свої карти доба, до якої ми належимо. Панування машини над людиною, раба над своїм господарем стає очевидним, і глибокий розпад, який у мирному житті вже похитнув економічний та суспільний лад, проявився також на війні, ставши смертельним. Так проявляється стиль матеріалістичної доби, і техніка святкує свій кривавий тріумф. Тепер ми маємо сплатити рахунок, про який вже давно забули, і тому ми потрапили на цю війну зовсім не випадково. Якщо на нас самих і не лежить жодної провини — доля все одно набагато вище від того, аби мати особисті рахунки.

Цікаво, коли я згадую про війну на виснаження, переді мною постає також інший спогад — до найменших деталей, які нібито не мають жодного значення порівняно із сильними враженнями, про які йдеться. Це був вечір того самого безкінечного дня на лісовій галявині, коли відбулося справжнє диво. Попереду, на горизонті, ми бачили спалахи, чиє криваве блимання наче відбивалося у хмарах над нами. Ці спалахи утворювали довгий мерехтливий ланцюг і зрештою перетворилися на палаючу стіну. Що порівняно з цим значив вогонь однієї батареї?

Ці спалахи, здіймаючи неймовірний шум, безслідно зникали разом із отруйним свистом снарядів, які проносилися над нашими головами, вплетені у щільну мережу. Весь цей палаючий шторм нагадував грецький вогонь, в епіцентрі якого ми ніби були його головним елементом. Ми звернули погляди на захід та непорушно вдивлялися у цю вогняну стіну. Ми не мали більше страху, адже це було видовище такої величі, якій не відповідало жодне людське чуття. Ми просто чекали, оскільки було зрозуміло, що це нечуване розтрачання матеріалу має коли-небудь скінчитися. Тоді я побачив, як біля мене юний фенріх нахилився і взяв одну з пляшок вина, що напередодні ввечері нам принесли з обозу з розрахунку на найближчі дні, які мали бути спекотними. Він підніс пляшку до рота, осушив одним довгим ковтком та, сміючись, викинув її через бруствер. І я зрозумів, що це означало: він знав наперед, що завтра він уже не зможе випити це вино. У цьому простому вчинкові була така сила, що я раптово відчув неабияке полегшення; мені одразу захотілося схопити його за плечі та прокричати щось втішне.

Ми всі спізнали це відчуття, що людина — це більше, ніж матеріал, якщо вона протиставляє йому власну стійкість, і яку би не вигадали силу — немає жодної, яка могла би зломити спротив хороброго серця.

Мені здається, це дуже важливо, що ми отримали цей досвід — досвід із крові та плоті. І якщо наше покоління мало сплатити рахунок, який відкрили інші, то, можливо, у свої самотні й страшні години, у палаючому чистилищі, ми теж знайшли свій зиск, плоди якого ще зійдуть потім і важитимуть більше, ніж усі загиблі та поранені.

Війна на виснаження стала дзеркалом, у смертельному мерехтінні якого ми побачили розпад безповоротно втраченої доби. І якщо раніше хтось питав, де нам шукати спасіння, у цих словах проявлявся інший, таємничий сенс, прадавнє питання, яке знову постає перед людиною тут і зараз.

Темрява прийшла до цієї маленької галявини. Тонкий білий туман поставав із вільхової хащі. Я вже мусив вертатися до свого маленького, запиленого північно-французького селища, де ми жили цілий тиждень, готуючись до великої битви, яка, якщо вдасться наш наступ, має стати для нас останньою та завершити цю війну. Останньою — солдати всі забобонні, і я завжди маю дещо неприємне відчуття, коли в мене мимохіть виривається це слово.

Я піднявся зі свого пня і рушив через незорані поля, прямуючи до тієї межі, де обрис невисокої церковці майже стирався на фоні темного неба. Стало досить холодно, і рій мошок, за грою якого в останніх сонячних променях я спостерігав, вже надійно сховався у потрісканій корі дерева.

Та все ж сьогодні я побачив пробудження всього живого і відчув, як щось має статися.

Такі дні залишаються у пам’яті.

2

У селищі запала мовчазна ніч, тільки тупіт і пирхання коней у стайнях розсікали темряву. І найменший відблиск світла не видав би, що тут є люди, набагато більше людей, ніж у мирні часи. Це село було забите солдатами до останнього горища, немов безкінечно широка і мальовнича горбиста рівнина. За одну ніч пасторальний пейзаж перетворився на величезний воєнний табір, переповнений масою людей і техніки.

Я проходив спустошені двори та закинуті сади у пошуках своєї квартири. Скрізь, де ми з’являємося, ми створюємо нове, воєнізоване суспільство. Ми спалюємо паркани та ламаємо непотрібні стіни. Ми рубаємо меблі на дрова й засипаємо кімнати соломою. Утім, трапляються й одразу придатні помешкання. Ми облаштовуємо житло в церквах і школах, а на поля дивимося тільки як на місце для вправ та стрільби. Все це змінило обличчя широкої смуги землі навколо фронту, яка оточує зону бойових дій, спершу зробивши її похмурою, а згодом геть зруйнувавши.

Тільки зброя тут була як новісінька. Вона виблискувала під рваним брезентом селища, як ключ під брудною ганчіркою, у яку його загорнули, щоб уберегти від дощу. Прихована в порожніх сараях та альтанках, у загрозливій тиші стояла зброя, штик до штику; у непримітних нішах охайно складені необхідні боєприпаси, у кожній з селянських хат розміщено ретельно доглянуті кулемети, шинки стали складами гранат; вся місцевість перетворилася на суцільний арсенал.

Нарешті я знайшов свій будинок. Вочевидь, ніхто ще не лягав спати. Важкий тютюновий дим заповнював маленьку низьку кімнату, яку ледь-ледь освітлювала свічка, вставлена в горло пляшки. За столом можна було розрізнити чотири силуети у рваних сірих шинелях. Між ними стояли пляшки та кухлі; ці четверо грали у карти, розкреслені синіми та жовтими лініями. У кімнаті панував веселий шум, наче намічалася пиятика.

У комині горіли дошки з розламаних ящиків для гранат, і багаття розкидали блиски червоного світла по холодних стінах, чия біла штукатурка вкрилася темними плямами. Залишилася тут неушкодженою тільки маленька кропильниця з порцеляни; вона висіла там, де труба димоходу під нахилом входила в стіну. У кутку були накидані одна на одну торби та сірі, вкриті парусиною ящики, які ледь вміщалися в батальйонні вантажівки.

Мене привітали мішаниною вигуків:

— Друже, де Ви застрягли? Ми шукали Вас по всьому селу. Ви пропустили промову капітана — завтра буде перший день. Та заходьте вже!

Один із тих, що сиділи за столом, засвистів, зображуючи звук міни, і раптово вдарив кулаком по столу, так що вино розплескалося на карти. Та з усього переполоху я почув тільки одне: «Завтра буде перший день». Отже, вже завтра! Звичайно, ми і так знали, що ці спокійні дні не триватимуть вічно. Але зараз, несподівано, їхнє завершення стало дуже близьким, воно здавалося дивним і загрозливим, немов морська хвиля, яка обрушується із криваво-червоною піною. І все ж це було полегшенням, знати напевно: ми вирушаємо!

Ми вже знали це, знали давно: ми отримали таке сильне поповнення, якого не було за всі ці роки, ми вправлялися у стрільбі, а одного разу, у складі цілої дивізії, навіть відпрацьовували до найменших деталей проведення наступальної операції та штурмували добре укріплені позиції, прориваючись крізь вогонь, позначений червоними прапорами; ці позиції складалися в такі дивні лінії, що ми добре знали: вони точно відповідають справжнім укріпленням десь по той бік фронту, які чекають на нашу атаку. І те, що ми мали зробити прорив на кілометри вглиб через все нові й нові білі смуги, які позначали ворожі позиції, означало, що це буде вже не обмежена конкретною метою атака, як часто траплялося раніше, а справжній прорив і подальше просування у вільний, безмежний простір — рішуча й потужна дія.

Утім, ворожі позиції вже були нам знайомі, ми знали про них, можливо, навіть більше, ніж наше командування. І коли ми думали про їхні нескінченні лінії земляних валів, із кільцями брустверів та загородженнями з колючого дроту, то ми знали, що взяти ці вогневі рубежі не буде так легко, як білі смуги на полігоні. Усі ми пережили важкі наступи, які вів супротивник, і бачили, як людей накривали палаючою сіткою, коли вони потрапляли в оточення. Ми знали, що нікому ще не вдавалося вирватись.

Тепер ми, ветерани Західного фронту, маємо ризикнути та виламати цей засув. Цю задачу не можна перекладати на жодну з дивізій, які зараз прибувають зі сходу. На це здатне лише одне товариство: ті, для кого на декілька років став домом цей залитий кров’ю трикутник землі між містами Аррас, Камбре і Бапом. Йдеться не тільки про особливий дух, але також про буденну важку роботу, якої неможливо навчитись за один день. Тоді, при Камбре (це відбувалося лише три місяці тому, але вже зараз здається, що страшенно давно), ми отримали певне уявлення про те, що таке великий наступ. Тоді ми дізналися ціну раптовості — швидкого сильного ривка, без місяців, проведених на урізаному пайку за рахунок внутрішньої волі, ривка, який кладе ворога на лопатки, перш ніж той встигає задуматись про розгортання власного озброєння. Це чудова ідея: якщо не вдається атакувати поступово, треба зробити ставку на швидкість; але завжди слід враховувати рівень свого забезпечення та особистого складу.

Тут, на фронті виявляється, що тільки людина здатна пережити будь-яке страшне випробування. Натомість її зброя не має тієї гнучкості, яка забезпечувала би залізну перевагу. Тому найстрашнішим є те, що для нас із початком наступу навіть найлегший кулемет усе ще важитиме надто багато. Технічні засоби дуже громіздкі; те саме стосується і їхнього тактичного застосування. Навіть у вогневому валу[5], який має зупиняти людей, мов залізний мур, проявився дух позиційної війни. Такий артилерійський вогонь гнучкіший, але і його ніколи не вистачає.

Людина ж сформувалася у полум’ї боїв; її нове та страшне обличчя — це те, що дали їй війна та технічні засоби. Фронтовики вже давно не просто натхненна молодь, яка, мов у п’янкому сні, стала б жертвою могутнішої сили машин. Ні, загартовані палаючою стихією, вони міцно стоять на ногах у безжальному світі. І хоча фронтовики без тіні сумніву виконують свої накази, все ж вони плекають надію, що можуть закінчити цю війну одним-єдиним рішучим ударом.

І треба визнати, що ця надія може бути втілена через мобілізацію усіх засобів. Ніколи не було стільки піхоти зібрано в одному місці, ніколи у нас не було такої кількості важкого та найважчого озброєння. Прокладені нові дороги та шляхи, скрізь ведуться загадкові роботи; коли напередодні нас вислали на розвідку, за лісом ми знайшли широкі траншеї, пронумеровані дерев’яними табличками: без сумніву, вони позначали місця розташування артилерійських батарей та мінометів. Тоді нам спало на думку, що якщо застосувати всю цю зброю, навряд чи лишиться хоча би клаптик неушкодженої землі.

Тож у нас були підстави сподіватись, що все пройде успішно: що ми стали гідні перемоги або принаймні — що у нас більше прав на неї, ніж у нашого супротивника. Яка відповідальність ставиться на карб у цей день, який ще ховається в темряві невідомості! Доля великих держав та ненароджених поколінь залежить від нього, а отже й від нас — від кожного кроку, який ми зробимо, від точності кожного пострілу та від сили, з якою ми протистоятимемо загрозі смерті.

Отже, завтра перший день! Ми давно вже знали всі деталі, командування не повідомляло тільки місце й час. Дати та назви населених пунктів у плані, у який нас утаємничили, було замінено літерами, щоб запобігти будь-якій необачності або зраді. Тепер у цих страшних розрахунках, якими ми були зайняті, наче витонченою грою, проявилася та велич, що визначає добу. Тож виступ розпочинається, і ми знаємо, що вже 21 березня залишимо окопи, аби зайняти ворожі позиції.

У цих словах міститься все: перший день. Це означає знову попрощатися з місцем, яке на декілька тижнів подарувало нам спокій. Велика доля, яка має звершитися, не звертає увагу на маленькі долі окремих людей.

Є давній вислів: «У солдата немає домівки». Все вже визначено наперед та впорядковано; єдине, що залишається робити, це збори. Тепер це означає тільки за старим звичаєм, за чаркою, попрощатися з цими чотирма холодними стінами, які захищали від вогню, дощу та вітру, та попрощатися з товаришами, з якими, можливо, вже не доведеться зустрітися знову.

Я кинув кашкет на ліжко та взяв одну з пляшок вина, які мешканці цього будинку, перед тим як тікати, закопали в саду. Це гарне старе бургундське, яке розпалює кров і яке справді заслуговує на те, щоб його ховали, наче скарб; воно точно призначалося не для наших келихів. Але це не має жодного значення, якщо вино розважає нас. І одна весела година значить для нас багато; у нас немає часу на смуток, адже напередодні битви життя тече із подвійною силою. Тому ми розвішуємо барвисті куліси сп’яніння перед виставою, в увертюрі якої доля вже підняла напоготові диригентський жезл.

Четверо молодих офіцерів, до яких я підсів, знайомі мені вже давно, і я знаю, що вони зліплені з міцного тіста. У цій компанії не затримується ніхто, якщо він сам не захоче цього; тут знають все один про одного та про людину судять не з балачок.

Не треба пояснювати, з якими почуттями вони дивляться у майбутнє. Настрій у всіх хороший, і хоча ентузіазм здавався би тут смішним, все ж усіх переповнює відчуття похмурої впевненості. Тут, де одного слова достатньо, щоб у пам’яті промайнула ціла низка спільно прожитих моментів, достатньо також одного тосту, щоби дізнатися, що на душі в інших.

Ми звикли до веселих бенкетувань, оскільки у нас ніколи не було стільки часу, щоби марнувати його. У будь-яку секунду може прозвучати команда «до зброї», і тоді шкодуєш за кожною краплею напою, яку не встиг випити, про кожен момент, яким не встиг насолодитись.

Та ось розмова стає голосною та палкою, сміх — невимушеним. Загроза відступає, і ми починаємо вбачати переваги в тому, що на нас чекає. Маленька кімната без меблів стає особливо затишною, і червоне полум’я у комині малює на стіні загадкові образи. Перед окриленою уявою постає місто Ам’єн і море, і нам здається немислимим, що ми не зможемо туди прорватися. Надто довго ми ховалися в цих проклятих окопах, наче кроти; тепер, коли на сході війська росіян розбиті, ми ще раз покажемо, на що здатні. Здається, що тепер, після майже чотирьох років, настала велика година.

Перед збудженим поглядом проходить майбутня перемога; йому ввижаються полонені армії та груди розтрощеної техніки, а тоді — сміливе й ризиковане просування у відкритий простір. У цьому світлі відкривається інше обличчя війни; так здригаються серця золотошукачів, які довго блукали через крижані пустелі, коли вони бачать у себе під ногами золотоносні краї.

Тривалий час ми теж, із запеклим голодом, крізь шпарини між мішками з піском та вузькі бійниці дивилися на той бік, де вдалині, за загородженнями з колючого дроту та земляними валами, тягнулася місцевість, яка була для нас закрита. Для нас, які жили ніби у великій фортеці, замкненій на вогняні замки, те, що ховалося там, було цілим світом, перед палаючою брамою якого ми бездіяльно товклися.

Навіть коли уночі ми повзли по нічийній землі перед колючим дротом, дивне відчуття прокидалося в нас: ми відчували навколо якийсь таємничий простір, у якому ховався чужинець. Удень ця земля до межі горизонту була наче вимерлою, якщо не зважати на кулі, що свистіли з того боку; та вночі ми чули, як без кінця підвозять боєприпаси, як дзвенять, ударяючись об камінь, лопати, а іноді вітер доносив звуки людських голосів. І часто це мало вигляд, наче ми чули зовсім поруч дихання могутнього, загадкового звіра, мов мисливці у прадавній країні.

Коли ми робили короткі вилазки з окопів, ми точно знали, що на нас очікує. Це була небезпека, подібна до математичної формули: точна і передбачувана, як і все, що пов’язано з технікою. Але тепер загроза повернеться на широкий простір, даючи йому відтінок старої картини, на якій кожна скеля, кожне дерево, кожен замок мають свою особливу й дивовижну мову. Ця небезпека загортається в одіж пригоди, що кличе сміливого, зваблюючи його таємними спокусами. Ось зелень лісової галявини темнішає, забарвлена бурштиновою кров’ю, від якої поля, що блистять на сонці, осяює велична, мужня радість битви; і міста, що зубцями веж дряпають вечірню заграву, перетворюються на заможні фортеці, стіни яких трощить кулак завойовника і чиї назви з давніх часів переплетені з його славою. Зранку колони вояків зі співом вступають у битву, а ввечері збираються в полі навколо тріскучого багаття. Гарно блукати світом із відчуттям, що він належить сміливому!

Тому ми п’ємо й виплескуємо рештки вина на стіни, тому ми тішимось, що ми є сильним знаряддям могутньої волі. Ми аж ніяк не можемо вплинути на те, що трапиться у великій битві, яка на нас чекає. Ми знаємо, що все вже давно визначено наперед. Виставлено великий рахунок; залишилося підвести червоним останню риску, і ми належимо до маленьких цифр десь в обчисленні. Ми маємо це стерпіти та вистраждати; на наших плечах лежить велика залізна ноша. Тож вип’ємо і, може, ми побачимо в тому, що приготувала нам доля, також і наше власне воління! Побратими, ви побували всюди, скрізь ми зустрічалися з вами, тож скажіть, що ви знову хочете в бій, і тоді нічого в біса не турбуватиме мене сьогодні ввечері! Згадайте про Лангемарк, про Іпр, про Верден, про Реймс, про Камбре, про Фландрію і про Сомму, які зробили вашу кров гарячою та запеклою, і нехай образ великої битви виросте зі сп’яніння, немов червона квітка орхідеї з полум’яно-золотими смугами! Ось та краса, що тішить чоловіків.

Тож піднімемо келихи, поки життя тримає нас у своєму колі! Хоча ми все ще сповнені великої сили, можливо, скоро ми станемо її розбитою посудиною, як пляшки, з яких червоне, п’янке вино пролилося на землю. Але перед цим ми влаштуємо бенкет на честь нашої загибелі, бенкет, на якому артилерія всього світу має дати найгучніший салют. Попереду нас чекає смерть із її величезним арсеналом. Але померти в ліжку — це не доля воїна: його ліжком є поле битви, на якому народжуються через смерть, через бій та загибель. Кожен має померти; ми лишень хочемо зустріти смерть у наступі.

Палаючі поля, що очікують нас, жоден поет не міг би уявити навіть уві сні. Крижані кратери воронок, пустелі з полум’яними пальмами вибухів, вали з вогню і сталі, вимерлі висоти, які пролягають над червоними бурями. Розсіяні зграї металевих птахів у повітрі та броньовані машини, що гарчать над полями. І всі відчуття, від найжахливішого фізичного болю до найвищої радості перемоги, зіллються там воєдино, немов блискавичний символ життя. Співати, молитися та радіти, проклинати й ридати — що нам іще залишається?

Тож ми сидимо разом, святкуючи прощання з материком, як корабельна команда перед великим плаванням. Все, що можна вичитати у старих книжках моряків, на чиїх сторінках солоний запах моря та просмолених канатів перемішалися з густими ароматами кориці та гвоздики з далеких островів, все це також про нас. Плавання у шторм, битви з відчайдушними екіпажами чужинців і прибій, який із гуркотом б’ється об чорні рифи смерті. У самотні години нас переслідує зловісний корабельний кобольд[6], весь у крові, і посеред морської піни виринає в тиші Летючий Голландець, про якого більше ніколи не зможе розповісти жоден із тих, хто його побачив. І ми теж можемо загинути, з тріском потонути у водоверті, у тісному просторі, де виринає ланцюжок смертельних образів і де людину кидає з найглибших безодень жаху до найвищих вершин насолоди.

Кожна доба пропонує свої завдання, обов’язки та насолоди, і у кожній є, крім цього, свої авантюри. І кожного разу з’являється нова молодь, яка спізнала свій час і полюбила пригоди за те, що в них весела дитяча гра набуває значення через чоловічу серйозність. У цьому і має полягати справжній сенс життя, у просуванні через простір, сповнений тисячами небезпек, подібно до краплини води, всередині якої світло-зелені кришталево чисті тільця залишають свої непевні сліди під загрозою тих самих вібрацій, що рухають нами.

Звичайно, завдання дуже серйозні. Але авантюра — це сяйво, що перебуває під загрозою. Завдання — це життя, але авантюра — це поезія. Обов’язок робить завдання стерпними, але прагнення небезпеки робить їх легкими. Тож нам не треба соромитися того, що ми шукачі пригод!

Свічка догоріла, і світло гасне. Ми валимося в ліжка, сп’янілі від войовничості та вина.

3

Всі речі спаковано; тепер ми маємо вирушати. Я сиджу, змерзлий, за маленьким столом, де вночі, наче полум’яна квітка, розквітло сп’яніння. Тепер настрій вже не хмільний, а тверезий, сухий та серйозний. Квартира зовсім спорожніла. Усі торби складені до вантажівок, бавовняні ковдри та спальні мішки скручені у ранцях. Переді мною лежить портупея з пістолетною кобурою та туго набитим підсумком для їжі, бінокль, сталевий шолом і протигаз. Я вистукую по столу барабанний дріб коротким бамбуковим стеком та відчуваю зніяковіння, яке, здається, наповзає з усіх кутків кімнати. За вікном підіймаються вологі від туману ранкові сутінки.

Чорт забирай, ми ліземо просто в пекло! У мене почав нити шлунок, і я захотів зробити ковток коньяку з фляги, але потім вирішив зберегти його на випадок, коли це буде потрібніше. Єдина втіха — це те, що битва дедалі ближче та ближче. Сьогодні ми маємо вирушити маршем до замку Брюнмон; інтендантів уже відправлено туди. Там ми залишимося до завтрашнього вечора. Нам треба чекати темряви для переходу, нам та незліченним іншим підрозділам, аби з жодного літака не було помітно сірий потік, який котить свої хвилі на захід. Ми хочемо здивувати тих, хто на тому боці, і, якщо нам вдасться, це буде великий сюрприз. Хоча ці краї усипані дорогами, їх ледь вистачає, аби переправити на фронт безкінечні армійські колони за такий малий проміжок часу. Новітня мобілізація продумана та підготовлена до найдрібніших деталей. Відстань та час переходу розраховані до метру та до хвилини. На мостах виставлено варту, яка має слідкувати за тим, щоб усе зайве залишилося позаду. Розгортання та розподіл сил врівноважено та вдосконалено згідно з планами, які ніч за ніччю течуть невидимими жилами полків до самого фронту, ніби у водосховищі, де дамба проривається в точно призначену секунду.

У замку Брюнмон ми проведемо ніч та один день, аби знову вирушити в сутінках та зникнути в траншеях, викопаних на полі біля стертого з лиця землі села Каньїкур. І тоді, на третю ніч, ми розгорнемо сили в окопах на передових позиціях. Там, поблизу зруйнованого вщент селища Бюллекур (яке в моїх спогадах постає як затишна, оточена квітучими каштанами місцина, де я два роки тому пережив чимало радісних годин), лінія траншей вигинається вперед, тож на мапах цей виступ позначається як «Гострий кут». Ця позиція, від якої ще далеко до ворожих окопів, дійсно може завести нас у кут. Там, через чотири з половиною години після початку небаченої доти сили артпідготовки і ще через півгодини після перших розвідувальних патрулів, ми виберемося з окопів, аби посеред поля, за вогневим валом нашої артилерії, залягти в очікуванні та протриматися, доки ця стіна знищення перед нами не прокотиться далі вглиб ворожої території. Тоді ми маємо прориватися через дві лінії траншей, через високий і добре укріплений насип, через зайнятий ворогом яр, загородження з колючого дроту, артилерійські позиції та палаючі кільця кулеметних гнізд — далі, все далі, слідом за гуркітливим вогневим валом, який, іноді роблячи потужні короткі паузи, має прокласти шлях піхоті, і під нерівний, рваний темп якого ми мусимо підлаштуватися.

Увечері цього першого дня боїв ми маємо також взяти штурмом селище Морі, розташоване далеко вглиб ворожих позицій. І тоді нарешті почнеться просування у відкритий простір та бої з резервами, які будуть кидати супроти нас.

Ми маємо пройти цей довгий і страшний шлях, і кожен крок вимагатиме своїх жертв. Увесь край зайнятий відбірними військами англійців, так що тут марно сподіватися на те, що ворог тікатиме у паніці без задніх ніг. Натомість треба підготуватися до жорстокої боротьби проти стійкості англосаксів, які тримають лев’ячими лапами свою власність і кусаються, коли зазіхають на їхню територію. Це добра риса, яку нам не завадило би перейняти. Тож якщо хтось спробує оцінити ситуацію холодним розумом, якщо він подивиться на це пекло, у яке ми готові кинутись стрімголов, він заприсягнеться, що в нас майже немає надії вийти з нього цілими та неушкодженими. Тоді він не дасть за наше життя і жалюгідної монети, як мало не важили б тепер гроші.

Завершуючи ці неприємні міркування, я даю собі обіцянку. Я знаю цю війну, знаю її дуже добре і досі уникав смерті лише тому, що мені дивовижно щастило. Я буду обережним, обережним, як лис або як змія, що звивається між язиками полум’я, адже я знаю, що під час наступу завжди настає мить, коли втрачаєш голову й починаєш сліпо розтрачати силу, наче якась руйнівна стихія.

Мені згадується один солдат, який загинув під Камбре, коли, у шаленому сп’янінні від нашого успіху, застрибнув на бруствер і одразу ж, прошитий кулями, скотився на дно окопу. А я сам, замість того, аби затямити цей урок, через декілька хвилин утнув ту саму дурницю — і куля пройшла зовсім біля моєї голови. Ні, цього разу я триматиму очі відкритими і не дозволю засліпити себе цьому червоному жару, дивовижному й непереборному, коли поле бою випаровує свіжопролиту кров. Якщо бачиш супротивника не в оточенні його вогневої міці, що приховує його, наче плащ-невидимка, а впритул, тоді тебе одразу охоплює страшна спокуса облишити зброю та кинутися на нього — як на смертоносний міраж, який довго вислизав від чуттів. Це мить найвищої небезпеки, коли забуваєш про укриття та, немов збожеволівши, даєш себе вбити.

Двері відчинилися і увійшов, нав’ючений вантажем, мій денщик, вірний Фінке.

— Фельдфебель просив передати, що рота вже виступає!

Чудово, тепер можна виходити. Запхавши кашкет у ранець, я востаннє озирнувся довкола, надягнув сталевий шолом та вийшов із будиночка через задні двері, які вели до закинутого саду. Надворі вже сутеніло і здійнявся туман, так що було видно тільки силуети людей.

Почулися вигуки; до мене підійшов один із двох командирів роти:

— Рота вирушає маршем у складі ста сорока двох солдатів, двох офіцерів і дев’ятнадцяти унтерофіцерів!

Погляд впав на довгу колону, яка, мов стіна, вишикувалась у темряві. Коли ми ще вирушали на позиції, у наших лавах було вісімдесят, найбільше — дев’яносто солдатів. Тепер все має зовсім інший вигляд. Це була справжня єдність: чоловіки, озброєні гвинтівками, кулеметами та безліччю іншої зброї, випробувані найбільшими небезпеками та гарно вишколені, а за останні тижні ще й такі, що добре відпочили. І перш за все: ми знаємо один одного. У нас був час, аби згуртуватися і залучити до цієї єдності наймолодших солдатів, так що ми тепер були вже не просто озброєним натовпом, але самодостатнім підрозділом, який переважає звичайну масу завдяки бойовому духу, з яким зустрічає будь-яку небезпеку. Тож ми могли сподіватися, що в найстрашніших моментах, які нас чекають, цей дух керуватиме і найслабшими та дозволить всім діяти, як один. На це вказувало багато ознак. Марші та маневри протягом цих тижнів вдавалися все краще й рівніше, ніби у зграї перелітних птахів, які розкинули крила над осінніми полями для довгої та небезпечної мандрівки. Командири стали впевненішими в наказах, підлеглі — впевненішими у виконанні. У всіх помешканнях довгими тихими вечорами велися розмови. Усі бачили наступ, що готувався, та силу, яка стояла за ним. Ім’я кожного отримало плоть і кров; воно більше не було порожнім звуком і означало знайому людину, з усіма її чеснотами, вадами та особливостями. В останні дні під час маршів уперше за довгий час знову зазвучали співи, і вони були злагодженими як ніколи. Коли у нас було пиво, ми влаштовували посиденьки, на яких не бракувало гумору й жартів. Траплялися і сварки, і примирення, як і скрізь, де люди збираються докупи. Ми працювали, співали, пили, сварилися та сміялися всі разом. І тепер мені хочеться поставити тільки одне, останнє запитання, яке не виникало раніше, коли я мав відповідати тільки за себе. Я хотів би отримати змогу, хоча б на мить, зазирнути в душу кожному з цих людей.

Та хоч у цій темряві неможливо розпізнати жодне обличчя, гвинтівка — це також відповідь. Мабуть, результат не такий, як після дворічної служби в мирні часи, але кажуть, що за місяць це також можливо. Можна почути, як легко й одночасно брязкають ремені гвинтівок, коли різким рухом зброю беруть на плече. І це говорить більше, ніж будь-яка довга й жвава розмова.

Ми вирушаємо маршем із селища, аби в призначену хвилину злитися з іншими ротами нашого батальйону на польовій стежці, яка з’єднує селище із широкою, обсадженою високими тополями дорогою. Там ми маємо почекати, аби прослизнути у прогалину між двома полками на марші, а після цього повернути до замку Брюнмон.

Навіть здалека ми чуємо пісню, яку співає сама дорога. У пейзажі ховається велика тривожність — немов похмуре хвилювання натовпу, яке притуплює відчуття. Глухий шум проникає всюди й перемішується із дзижчанням моторів, важким звуком коліс та стукотом копит. Там, де польова стежка зливається із дорогою, ми зупиняємося. Маємо чекати ще півгодини.

І тепер, як непомічені глядачі, ми приймаємо цей сутінковий парад, тріумфальну ходу, у якій відкривається жахлива глибина смертоносної сили. Вона панує тут, мовчазна і нестримна, чиї обриси майже розчинились у темряві, від чого здається, що є лише рух та воля. Ця сила нависає над землею, як потужний кулак, що штовхає маси вперед, ці відкриті колони піхотинців, безликі, без сміху, без пісень, зі стукотом кованих чобіт та брязкотом гвинтівок, загорнуті у сталеві хмари, із мінометними розрахунками, зв’язківцями з сигнальними ракетами, снайперськими відділеннями, і далі йде зброя за зброєю. Маленькі польові мортири, які б’ють у ціль злісно та влучно; великокаліберні гармати, чиї витягнуті снаряди кидаються на своїх жертв із хриплим шипінням; міномет, пухкий і коренастий, мов залізна бочка; корабельні гармати з тонкими стволами, чий розрахунок складає цілий взвод. І нарешті, притягнуті вантажівками, мамонти в царині артилерії, під чиїми ударами селище може завалитися, наче картковий будинок. Цими гарматами опікується так багато обслуги, наче проходить сам бог Шива. І потім знову піхота, піхота.

Це лише маленька частка з того, що воля до знищення зігнала з багатьох доріг за багато ночей. Але цей безкінечний рух, цей потік, що ллється, робить настрій сп’янілим, він позбавляє важкості та захоплює, як вигляд великого водоспаду. Тут немає яскравих стягів між лавами та натхненних пісень, і сукно мундирів більше не світиться тим блиском, який випромінює шкіра хижого звіра.

Тут все однотонне, однакове та сіре. Все є буденним і практичним, як рух машини на повному ходу. Але також все це п’янить, як може п’янити вид машини того, хто любить життя у всій його повноті та силі. Так ми вступаємо в битву, аби втиснути свою печатку в податливий віск цього світу. Мовчазно, наче перед урочистим дійством, ми проходимо чередою свідків, і кожен бачить, як постає щось велике, народжене з вогню і крові.

Виступ все ще триває і все ще приховує у собі величезну силу. А втім, скоро він розквітне полум’ям, і тоді вирішиться, чи гідні ми цієї землі. На задимлених полях вона обере переможця, кращого, найхоробрішого, найбільш гідного. Земля любить войовничість і битви, і тому вона відкине нас, як зіпсутий інструмент, якщо ми не витримаємо велике випробування. Тож маршируйте, полки, де кожна гвинтівка на своєму місці! Котіться, гармати, ви, які виказуєте себе левовим гарчанням та язиками полум’я!

У звивах сірого хробака війська з’явилася прогалина. Ми проходимо в неї, аби розчинитися у просторі та у відчутті великої єдності.

4

У замку Брюнмон ми провели одну ніч та один день. Там ми спали на в’язках соломи в парадних залах і, сидячи в обшитих шовком кріслах доби рококо, грали в карти за мармуровими столами. Гуляли у зимовому парку під дрібним дощем, кидали камінці над дзеркальною гладдю озера й пили водянисту каву з безтурботністю людей, яким немає про що хвилюватися. У великій залі ми розглядали коштовні портрети придворних та їхніх дам в овальних золотих рамках, і непокоїла нас тільки погана погода. Вона нагадала нам про одну атаку англійців у Фландрії, яка захлинулася в багнюці, і ми сподівалися, що перед нашим наступом сонце все ж висушить поля.

Вечір та наступний день ми мали провести у траншеях поблизу Каньїкура. До передніх окопів колишнє поле бою мали заповнити війська, які могли пересуватися тільки в темряві. Тут, де весь розрахунок тримається на раптовості дій, ризик є надто великим, хоча й неминучим. Інтенданти вже вирушили; наших вів лейтенант Шмідт, який прибув до нас лише кілька тижнів тому і якого, за його веселу вдачу, ми називали «Шмідтхен»[7]. Він мав вислати до нас провідника, який покаже нам шлях до траншей.

Батальйон вже має виступати, а надворі все ще дощить. Але настрій хороший, навіть чудовий. Все зроблено, всі приготування завершені, думки обмислені, написані листи — тепер залишається тільки справа. Ніхто не вдав із себе хворого, рота в повному складі та зі свіжими силами. Тільки фельдфебель, канцеляр, водії та кухарі не візьмуть участь у наступі. Поки ми виходимо з воріт, вони вигукують прощальні слова та побажання успіху. Ми проходимо маленьке село й починаємо довгий марш відкритою дорогою. Попереду, на фронті, виблискують поодинокі постріли. їхній звук приглушений дощем, а їхні червоні спалахи здаються тьмяними та блідими. На безлюдному перехресті ми зупиняємось; наказано погасити цигарки. Біля вказівника, стоячи під дощем, нас чекають декілька чоловіків у довгих шинелях. Це провідники, які мають відвести нашу роту до місця ночівлі. Один із них підходить до мене: його послав Шмідтхен.

Під час зупинки командир батальйону капітан фон Бріксен, молодий офіцер, зібрав командирів усіх чотирьох рот та призначив точну годину завтрашньої, останньої наради. І вже тоді солдати, слухаючись приглушених команд, повернули ґрунтовою дорогою. Один взвод за іншим розосереджувалися на відкритій місцевості, пошрамованій вирвами від гранат на кожному кроці, і зникала у темряві разом із тихим брязканням зброї. Скоро ми залишились самі.

Провідник ішов поруч зі мною; я розмовляв із ним про наші майбутні позиції. Чи широкі там траншеї, чи Шмідтхен залишив для мене гарний бліндаж із дошками, на яких можна влягтися, чи є у бліндажах польові пічки і чи достатньо вони теплі, щоб ми могли висушити речі, бо вже починався дощ, хоча і не дуже сильний. І я подумав, що затишні штольні, які заходять глибоко в землю, це дуже хороший винахід, і що ми, мабуть, вже не скоро знову таке побачимо, і також, що мені краще виспатись наперед за наступний день. Десь попереду ми почули, як стукотять кулемети, а зліва від нас, на певній відстані, з великим інтервалом вибухали гранати; ми розрізняли ці звуки, як раніше розрізняли гербові мітки. І все ж панував відносний спокій, який ми сприйняли за хороший знак.

Так чи інакше, нам треба було швидше дістатися позицій, бо кулемети вже починали насвистувати свої мелодії прямо над нашими головами. До того ж нам не можна було перетинати передню лінію до наступного вечора.

— Довго ще йти? — запитав я в нашого провідника.

— Ні, ні, ми майже на місці.

Раптово він зупинився й обернувся. Виявилося, що він помилився: дорогою ми мали побачити лінію траншей, яка вигиналася вліво. Тож ми повернули назад. Через деякий час ми помітили розколоте дерево, яке вже проходили, і зрозуміли, що знов заблукали. Наш провідник вдруге зупинився та озирнувся довкола. Від мого спокою не залишилося й сліду, я почав хвилюватися та гаркнув на нього. Тоді він спіткнувся та впав у вирву, і я вирішив, що краще залишити його в спокої. З темряви потягнулася довга колона людей, навантажених речами; ми гукнули до них та почули у відповідь:

— Ми самі заблукали!

Чорт забирай! Що ми могли зробити в цій невідомій місцевості? Люди втомлювалися, вони ковзали по багнюці та дедалі частіше хтось провалювався у вирви і з прокляттями дряпався назад. Нещодавній спокійний марш перетворився майже на гонитву, всі стали похмурими та дратівливими.

Ми наблизилися до місця, яке вже мали проходити раніше. Вибухи спочатку лунали зліва від нас, а тепер прямо перед нами і навіть зовсім близько. Ми зупинилися, аби визначити точніше, і тоді вони припинилися. Тож ми пройшли ще трохи далі, перестрибнувши напівзруйновану траншею, про яку провідник сказав, що начебто пам’ятає її. З останньою надією я послав його на сотню метрів вперед — простежити, куди вона веде. Майже одразу я пошкодував про це, адже якщо він не повернеться, ми залишимося тут зовсім безпорадні.

Взводи поскладали зброю докупи та зібралися довкола величезного окопу, на краях якого вони посідали, поставивши поруч кулемети та свої ранці. Ми зі Шпренгером також знайшли собі маленьке відгалуження, що прилягало до окопу, наче балкон, звідки можна було дивитися вниз у темні глибини. Тут ми вирішили дещо перепочити, аби рушити далі на пошуки зі свіжими силами.

Раптом знову почулися вибухи. Здавалося, що розриви гранат ближчають. Ми почули довгий свист, який різко обірвався, після чого з оглушливим звуком пролунав удар. Потім другий. Чорт забирай, це було настільки близько, що ми відчували кожен вибух, і не слабкий відзвук, а різкий свист, із яким гранати врізалися в податливий ґрунт і розліталися на уламки. Це було досить неприємно.

Зрештою, прогриміло зовсім поруч. Я почув крики неподалік від себе і озвався до того, хто кричав.

— Що сталося?

— Мене поранено!

— Куди?

— Нога, нога!

Мені здалося, що в такому глибокому окопі це неможливо, тож я підвівся й запитав:

— Куди влучили?

— Сюди, нижче коліна!

Я стягнув чобіт із темної постаті, яка зіщулилася біля мене, і просунув пальці крізь густий шар землі, яка налипла на штанину. Жодного отвору немає. Мабуть, це був рикошет.

Поки я розмовляв із пораненим, зігнувшись над ним, у повітрі знову щось задзвеніло, все ближче й ближче, і раптом, за долю секунди, кожен відчув із упевненістю, від якої зупиняється серце: зараз станеться щось жахливе.

— Розійтись! Розійтись!

Я знову кинувся до своєї ніші, перекотився через Шпренгера та, підібравши руки й ноги, втиснувся обличчям у землю. І тоді з пекельним гуркотом прогримів вибух, подібний до виверження вулкану, так що кожному здалося, ніби влучили просто в нього. Я теж на мить відчув цей майже тілесний біль, разом із яким промайнула думка, що я все ще живий.

Але те, що я побачив зі своєї маленької ніші, з цього балкону, з якого я дивився на зяяння окопу, наче на жахливу арену, це було наче удар ножем у серце, від якого мене ніби спаралізувало, і я став зовсім безпомічним: наче яскравий спалах у кошмарному сні. З цією гранатою прилетіла смерть, яка увірвалася в самісіньку гущавину людських тіл.

У моїй голові досі застрягло це видовище. Окоп схожий на кратер, наповнений густою молочно-білою хмарою. Зграя скрючених тіл дряпається нагору крутими стінками, і я дивлюся на них зверху, на примар, які лізуть з усіх боків у цілковитій темряві. Земля випромінює якесь чаклунське ядучо-рожеве світіння. Це згорають боєприпаси до кулеметів, які поглинають довгі язички вогню, перемішуючись зі спалахами сигнальних ракет у підсумках. Але що це — те, що звивається у червоному полум’ї, громіздке і неоднорідне, немовби хоче вибратись на поверхню, прикуте до землі з диявольською силою? Невже це маса тіл, які корчаться, наче амфібії у киплячому морі, наче прокляті в дантовому Пеклі? Всім серцем я хотів би геть прогнати це видовище, але натомість затамовував його до найменших деталей.

Так, це важкопоранені. І тепер, тільки тепер, після цієї вічності, яка тривала не більше двох секунд, вони почали усвідомлювати, що сталося. Страшний багатоголосий зойк розірвав повітря, хриплий і пронизливий, уривчастий і протяжний, бунт сотні глоток проти одного жаху. Жодного слова, лише звуки, але звуки, які замінюють будь-які слова і які, наче дикі звірі, прориваються через загорожу, що відділяє нас від прірви.

Це вже занадто! Я вистрибую й кидаюсь у темряву, геть від окопу, наче за мною женеться сам Сатана. Я ніби втратив розум; лише через деякий час, про який я нічого не можу сказати, я усвідомив, що вже довго лежу, весь побитий, у якійсь воронці. Перед очима витанцьовував вогонь, і у вухах стукала кров. Мені хотілося тиші, аби ні про що не думати і, лежачи горілиць, витріщатись у висоту, на червоні хмари, які тяглися низько над темною землею.

Та навіть здалека, донесений нічним повітрям, приглушений і все ж зі страшною ясністю, проникає звук. І водночас прокидається пам’ять з усією її невмолимістю. Я стискаю зуби і хочу затулити вуха, аби втекти від цього зойку. Але він лунає звідусюди, наче нагадування, безперервний крик про допомогу.

Поступово я усвідомлюю, що відбулося. Це одна з найбільш тяжких невдач, яка рідко трапляється на цій війні. Роту знищено — розсіяно та розбито вщент, ще до наступу, за багато тисяч кроків до ворожих позицій. І мені здалося, що тепер має знову щось статися, хоча це припущення одразу було відкинуте як жахлива здогадка. Повернутися туди? Ні за яку ціну! Тільки що десь там само впала ще одна граната, і крики стали ще гучнішими та пронизливими.

Але як цьому зарадити? Я мушу повернутись. Я не можу ухилитися і сховатися — ні, жодних сумнівів: я мушу йти. І ось я обережно підіймаюся та крадуся назад, у будь-яку секунду готовий, наче польова миша, зникнути у своїй норці.

Через якийсь час я наштовхнувся на людину, що зіщулилася в одній із вирв. Ми перегукнулися і я впізнав Галлера, старого доброго приятеля, з яким побував не в одній халепі. Далі ми вже йдемо разом; удвох завжди легше, тоді вже мусиш взяти себе в руки. Ми зістрибнули до траншеї — тієї самої, про яку наш провідник казав, що пам’ятає її, — та зустріли купку людей, які обережно тулилися до стінок; приблизно дванадцять чоловіків, серед яких були і санітари. Усі вони були немов контужені і без жодного спротиву дозволили потягнути себе далі по відкритій місцевості. Скоро ми опинилися у переповненому трупами та важкопораненими епіцентрі вибуху, над яким все ще нависала тліюча хмара пилу.

Тепер завдання полягає в тому, щоб зціпити зуби та відігнати всі почуття, аби змогти вирішити задачі, які постають і перед лікарем, і перед солдатом. Ми збирали речі та робили перев’язки пораненим. Раптом я відчув, як мене міцно схопили, і побачив на землі чоловіка, який підповз на руках, тому що уламки роздробили йому ноги по стегна. Це був один із рекрутів, які сьогодні вперше опинилися під вогнем. Він бубонів купу незв’язних слів: що його поранено, що йому потрібна допомога; він, напевно, бачив раніше лейтенанта тільки під час вишколів, коли той сидів на коні та віддавав накази, чиє виконання було беззаперечним, і вважав, що зараз все буде так само. Але я нічого не міг зробити і тільки безпомічно поплескав його по плечу. З усіх боків все нові повільно підповзали у темряві. Одного за одним поранених підбирали та відносили до найближчого бліндажу. Там санітари надавали їм допомогу. Утім, до світанку можна було зробити не так багато.

Інші, маленька група, рештки розбитого взводу, вирушили через траншеї якнайдалі від цього проклятого місця, над яким знову загуркотіли гранати, інтервали між якими ставали дедалі меншими. Можливо, на тому боці, у передніх окопах, почули крики, і по телефону передали артилерії, що удар влучив у ціль. У полум’ї вибухів, чиї спалахи освітлювали траншеї, ми змогли розгледіти обличчя один одного; вони були спотворені та вимазані землею. Ми ступали по багнюці та воді, і коли спотикалися й падали, наші пальці дряпали слизькі стінки траншей. Здавалося, що ці траншеї ідуть по колу, тому що скільки б ми не повертали, ми знову й знову проходили одні й ті ж місця, свист снарядів над якими ставав різкішим і зловісним. Це було схоже на те, що в темряві нас переслідує якась ворожа істота із гострим зором. Ми були такими пригніченими, що не реагували на жодну загрозу й хотіли тільки якомога швидше дістатися надійного сховища, придатного до того, щоб у нього заповзти.

Знову йдемо під вогнем і знову, майже повністю виснажені, повертаємо. В одному місці, де стінки траншеї були приплюснуті вибухом, ми сіли, щоб перепочити. На мить крізь тонкі хмари прорізалося місячне сяйво, матове, наче склянка з молоком, і крізь білувату димку пари й краплі роси мій погляд зупинився на обличчі рекрута, який сидів переді мною. Неясний, у морозній лихоманці, перед моїми очима постав образ, який пробудив у пам’яті тривожні спогади. Хіба це не був той мамин синочок, який нещодавно, під час довгого переходу, більше не міг нести ящики з боєприпасами й почав плакати? А тепер він тягнув на широкому ремені два ящики, які були заповнені вже не патронами, а артилерійськими снарядами. Це вже велика різниця. Тепер він мусив не тільки нести довірені йому ящики весь час протягом нашого довгого й важкого походу, але й не залишати їх навіть за найстрашніших обстрілів. Якби це був якийсь досвідчений вояка! Але цей… Від цього погляду я втрачаю рештки холоднокровності. Я відвертаюся і мені стискає горло. Навколо мене сидять мовчазні та похмурі чоловіки.

Нас знов наздоганяє вибух. Заново починається ходіння по коліна у воді, крик і блукання по колу. Зрештою ми почали досліджувати траншею, яку вже минали декілька разів, і цього разу наштовхнулися на добре укріплені позиції з критими бліндажами та польовими пічками, з яких підіймався теплий дим. Нам зустрівся вартовий, і ми дізналися, що частина нашого батальйону облаштувалася тут і що призначені для нас помешкання розташовані зовсім поруч. Але потім ми знов опинилися в якихось зруйнованих окопах і зрозуміли, що в темряві неможливо дістатися цілі. Тож ми мусили заночувати просто неба й дочекатися світанку. Всі розійшлися, щоб не стати знову груповою мішенню. Ми з Фінке, який також дійшов неушкодженим, повернулися назад до позицій, де, як ми пам’ятали, в стінках побачили ніші для боєприпасів. Я заповз до однієї з них; ніша, накрита металевими листами, була витягнутою та вузькою, своєю закругленою формою вона нагадувала пічки, які ставлять у своїх альтанках селяни в Нижній Саксонії. Фінке дістав із ранця ковдру та накрив мене.

Звичайно, про сон не могло бути й мови. Чуття коливалися, як струни фортепіано, по яких б’ють крихітні молоточки. Я згадав, що перед походом повісив на портупею підсумок, у якому були цигарки; на щастя, сірники теж залишились сухими, тож я міг закурити. Нехай би тепер назовні навіть почався дощ — згорнувшись у цьому сирому теплі, я відчував щось на кшталт тваринної захищеності. Щоразу, коли я затягувався, світіння цигарки кидало червоний відблиск на низькі склепіння з оцинкованого заліза, і це вселяло відчуття безпеки та захищеності від ворожого й негостинного світу зовні, з якого до цієї діри, у перервах між шумом дощу, проникали глухі звуки артилерійських розривів.

Під три чорти вас усіх, я просто хочу спокою! Я хотів віддатися своїм думкам, але натомість щораз у голові поставало видовище, від якого чуття згасали, а руки починали тремтіти — видовище тіл, які тонули в диму й звивалися в ньому, наче риби, яких кинули на палаючу сковорідку. Повільно наставали ранкові сутінки. Я виповз зі свого бліндажа та разом із Фінке піднявся з траншеї у відкрите поле. Дощ припинився, і густий туман лежав над сирою землею, де панувало дивне пожвавлення. Міномети та гармати за такого сприятливого освітлення викотили на позиції, і піхотинці намагалися тепер їх замаскувати. Згаслий та втомлений, я дивився на ці рухи. Низку важких кулеметів розмістили уздовж траншеї. В офіцерові, який супроводжував солдатів, я впізнав командира нашої кулеметної сотні, лейтенанта Фалленштайна. Я покликав його, але він залишився на місці та привітав мене такими словами:

— Друже, що це з Вами? У Вас обличчя мерця!

У мене не було жодного бажання пояснювати йому, що з нами сталося, а тому я спитав лишень про наші позиції. Він вказав на штольню, що розташовувалася неподалік: не знати скільки разів ми минали її цієї ночі. Там ми одразу ж знайшли три приготовані для нас польові пічки; номер нашої сотні був охайно написаний крейдою на дерев’яній дощечці біля сходів. Я гукнув, і знизу озвався Шмідтхен, який стояв там собі бадьорий, свіжий, такий, що виспався і навіть не мав гадки про катастрофу, яка сталася вночі. Коли він дізнався про все, він розлютився й почав посилати нескінченні прокляття на адресу нашого провідника.

Тим часом поприходили перші з тих, хто пережив цю ніч: брудні, виснажені, зсутулені, без жодного слова вони стояли перед сходами до штольні. Коли я побачив, як їх хитає, мене прошило запитання: що буде з цими людьми в битві, якщо ще навіть нічого не почалося? Здавалося, що в них не залишилося жодних слідів колишньої сили.

Я теж хотів би відлежатись, але мусив повернутися на місце обстрілу, щоб переконатися, що перенесено всіх поранених. Тож ми з Фінке знову вирушили через туман, і встигли відійти не надто далеко від нашої траншеї, коли наштовхнулися на групу людей, які оточили місце нічного зруйнування.

Так, це сталося саме тут, і ця місцина все ще має жахливий вигляд. В окопі та навколо нього лежать близько двадцяти трупів, почорнілих, розірваних, спалених, і між ними хаотично розкидані шоломи, зброя та ранці. Це не найкраще видовище, яке можна побачити перед наступом.

З окопу підіймалася знайома фігура. Це був фельдфебель Кумпарт; за ним ішли слідом кілька інших солдатів із нашої роти. Я зрадів, коли побачив, що серед них був і Шпренгер. Вони розповіли, що зранку перенесли поранених до перев’язувального пункту. Ми поквапилися зібрати сумки з листами, гаманці та інші речі загиблих, адже деякі ранці вже були розрізані та пограбовані. Після цього ми назавжди залишили це прокляте місце.

Дорогою ми зустрілися з тими, хто відстав, і я задумався про те, щоб перерозподілити сотню так, аби ті, хто залишився, знову стали єдиним підрозділом. Від деяких роїв не залишилося жодного бійця. Перекличка виявила, що зі ста шістдесяти чоловік, які були напередодні, до позицій дійшли тільки шістдесят три! Єдиною, хоч і слабкою, втіхою було те, що в кожному нещасті комусь щастить. Наприклад, пощастило одному унтер-офіцеру, який був настільки близько до місця вибуху, що вогонь обпалив ремінь від гвинтівки в нього на плечі. Інші розповідали, що опинилися всередині клубка з тіл своїх товаришів, але не отримали навіть подряпини від уламків. Від войовничості не залишилося й сліду; супротивник, поки ми лиш добиралися до нього, першим завдав нам жахливого удару. Я надіслав до батальйону перший список втрат; число загиблих і поранених мало поповнитись списком зниклих безвісті. Деякі з них ще могли знайтися протягом дня, інші, цілком можливо, стікали зараз кров’ю в поодиноких окопах.

З’явився вістовий: командування цікавилося, чому я не прийшов на нараду. Ще й це! Я зібрався і вийшов, дорогою лаючись.

У великій штольні, викопаній, вочевидь, із протитанкової пастки, сидів капітан із його ад’ютантами та командирами інших сотень; вони завершували останній розподіл завдань. Із розмови я зрозумів, що кулеметна сотня також потрапила під обстріл. Окрім цього, не прозвучало нічого нового; про те, що сотня має вирушити завтра о 9.40 у першій хвилі наступу, мені вже було відомо. Через те, що очікує нас на відкритій місцевості, я вже не тривожився; мені тільки хотілося знати, звідки ми візьмемо сили для того, щоб стояти на позиціях, особливо після довгих годин під важкими обстрілами, які спустошили переповнені траншеї. Єдиною втіхою було сонце, яке розігнало туман. Погода має сприяти нашому наступу.

У нашій штольні як і раніше панував похмурий настрій. Шмідтхен та Шпренгер лежали на дошках і мовчали. Я присів за маленький розкладний стіл, аби передивитися записники та листи загиблих. Доволі сумне заняття. Ці світлини молодих хлопців, які перед виступом ще пишалися тим, що отримали нову уніформу; листи від матерів, друзів та дівчат; каблучки з дешевими камінцями, нікелеві годинники в товстих, жовтуватих кістяних футлярах — все це болісно нагадує про тісні кола близьких, які доля розриває в секунду смерті.

Всі ці дрібнички я склав докупи, поклав їх до ніші в штольні та написав записку для того, хто знайде це. Тоді я сам вмостився на дошках із наміром не вставати знову, аж поки не буде наказу. Ми вели монотонну розмову про якісь дрібниці та все більше віддавалися почуттю, що ми ще довго пробудемо в теплі та безпеці, і в нас є ще вдосталь часу до тієї миті, коли ми муситимемо виходити в темну, палаючу від пострілів ніч. Як діти в ранкові години лежать у ліжках, думаючи про школу із її дрібними турботами, так само наше буття завжди прагне загорнутися в м’яку оболонку сну перед прокиданням до жорсткої дійсності.

Але час пролетів швидко, і до вечора розмови вже згасли. Кожен віддався своїм думкам. Нарешті, о 10-й вечора, застукотіли чиїсь кроки на сходах, і в темному просторі зазвучав голос вістового:

— Наказ по батальйону: роти мають вирушати на передню лінію!

Ми підвелися й відчули, як остання безпечна дошка зникає з-під наших ніг.

5

Зовні повітря було чистим і прохолодним, а зірки мерехтіли в майже безхмарному небі. У траншеях скупчилися темні постаті, навантажені речами. Це був пейзаж, що кишів людьми: ми рухалися як на вулицях багатолюдного міста. Окрім скрипіння, скреготу й брязкоту, усюди лунав потік команд та гукань; здавалося незбагненним, що цей галас зрештою не зауважили на тому боці. Але вогонь звідти майже не вівся, якщо не рахувати чисельні спалахи гранат, які розривалися низько над землею і ще могли привести до втрат.

Цього разу в нас був тільки один шлях, короткий і надійний. Ми проходили вузькою траншеєю і я встиг розібрати на табличці напис «Felix-Graben»[8] — добрий знак. Поки ми йшли, у нас над головами розкидали дерев’яні містки поміж краями траншей, аби замаскувати штольні та згодом зробити так, щоб можна було спокійно переходити ними. Цієї ночі, одразу після початку наступу, вони мали перетворитися на бойові позиції.

Невдовзі ми повернули до потужних передових ліній оборони, де людський потік умить заповнив траншеї до останньої сходинки. Усі хвилювалися, адже це питання життя та смерті для кожного: чи зможе він заволодіти безпечною позицією на найближчі декілька годин. Та хоча кількість бійців у роті зменшилася, частині людей не вистачило місця. Тому вони спробували втиснутися, але невдовзі побачили, що це неможливо, і взялися за саперні лопатки, щоб прокопати собі окопи.

Я знайшов собі місце на верхній сходинці великої траншеї; Шмідтхен і Шпренгер сиділи поруч зі мною. Ми дуже тішилися, що не довелося товктися внизу, в задушливій тісняві. Свідомість знову стала ясною. Ми побачили себе втягненими в нове, потужне випробування, яке тримало нас постійно напруженими та збудженими. Раптово ми відчули голод — хороший знак — і добряче підкріпилися вже майже опівночі. У траншеї було важко дихати через прокурене повітря, але, не зважаючи на це, всі повеселішали та почали жартувати. Кандидати на іспит, який пропонувала нам всесвітня історія, ми були страшенно напружені, але трималися доволі впевнено. Буває такий настрій, коли людина сміється, поки її зуби нервово стукотять; неймовірне пожвавлення усіх почуттів перед якоюсь вирішальною дією.

Коли перейшло за північ, мене викликали на останню нараду командирів, на якій мали призначити точний час виступу. Ми попрощалися, міцно потиснувши руки. З цієї миті кожен мав слідкувати за ходом стрілки на своєму годиннику. Кожні п’ять хвилин оголошувався час. Дедалі менший проміжок відділяв нас від позначки 5.05, коли наша артилерія мала розпочати битву. Близько третьої години ночі десь позаду нас пролунали потужні вогневі розриви. Серце завмерло — невже вони заздалегідь знали про наші плани й приготування та вирішили придушити їх у зародку? Це означало повне знищення всіх і кожного.

Прогриміла низка вибухів, звуки яких підсилювались луною. Мабуть, влучили в боєприпаси, адже кожна траншея була заповнена ящиками з гранатами. Удалині темряву декілька разів пронизали жахливі крики: «Газ!». Потім знову стало зовсім тихо. Аж надто тихо, як нам здалося. Відчутно, і з кожною секундою дедалі нестерпніше, що на поля немов насувалася якась незрима сила, до створення якої неначе ніколи не докладала рук людина, і ця сила ставала все могутнішою, поглинаючи будь-який спротив, немов ураган.

За чверть на п’яту я був у траншеї та вдивлявся в небо, яке мовчазно та урочисто нависало над нами і над нашим супротивником. Зірки ще мерехтіли — нам пощастило з ясною погодою перед наступом. Я піднявся на вартовий пост, щоб оглянути темну місцевість, яка простяглася перед траншеєю. Вартові, яких виставили на посту, нудилися, вдивляючись удалину, а ті, чия зміна закінчилася, втомлено валялися у теплому бліндажі. Але смерть вже занесла кулак для удару. Вже вишукалася обслуга за тисячею гармат, вже визначено вогневі цілі, а дула направлено в їхній бік. Я відчув, що тремчу всім тілом і що моє серце готове вискочити з грудей.

Тим часом унизу відлічували хвилини. 5.04. Хтось запалив сірник. Ми мусили точно побачити, коли секундна стрілка почне свою останню подорож. Ось і 5.05!

Траншеї осяяло яскраве світло, що супроводжувалося таким ревом, який ми досі ніколи не чули: він миттєво сягнув надзвичайної сили, наче двигун гігантського механізму, в роботі якого вже не можна розібрати звук окремих деталей. Навіть найважчі залпи безслідно потонули в цьому гуркоті та залізній люті. Земля почала ходити ходором, від чого штольні хитало, немов корабель під час шторму. Кожна секунда поглинала попередню вогненною пащею, і від вигляду цього несамовитого виверження всі наші попередні битви здавалися дитячою грою. Шум був різким і пронизливим, як грім після удару блискавки, але разом із тим було очевидно, що це тільки маленька хвиля з цілого потоку, який підіймається з океану оглушливих, тьмяних і розкотистих звуків.

Розмовляти стало неможливо; навіть якби хтось захотів закричати на вухо сусіду, це було б те саме, наче він беззвучно б рухав губами. Але водночас ми були точно певні одного: того, що ворога повалено одним жахливим ударом. Наш вогневий штурм був таким потужним, що навряд чи можна було протиставити йому силу, яка витримала би цей натиск. І це знання наповнювало нас чистою радістю. Ми виглядали з траншей, зі сховища, яке тільки тепер почали цінувати, і, як одержимі, гарцювали в мерехтінні світла. Так, ми справді були одержимі, одержимі потужною волею, яка проявилася у цьому вогняному пейзажі, і ми більше не могли думати про безпеку чи укриття, хотілося нам цього чи ні. Я зауважив, що виконати свою обіцянку і не втратити голову — тепер це було неможливим. Кожен мусив стати живою часткою великої сили.

Тепер можна було лише віддатися духові часу, який формував і скеровував нас. Історія сприймається лише з її епіцентру.

Жоден постріл не пролунав у наш бік. Без жодного спротиву град снарядів розривався на іншому боці. Тепер ми змогли без ризику для себе визирнути з бліндажів та побачити попереду височезний вал вогню, окутаний завісою криваво-червоних хмар. Мовчазно, з гвинтівками в руках, ми вдивлялися в це палаюче море.

Легкий легіт повіяв звідусюди та повільно погнав у наш бік димову завісу, мов важку стіну. Очі засльозилися, а горло здушив гострий кашель. Тоді ми також відчули їдкий запах гіркого мигдалю й зрозуміли, що стоїмо якраз посеред густої хмари газу. Тепер швидко, тисячу разів відпрацьованими рухами, дістати протигази, заспокоїти дихання та побороти найменший кашель!

Навколо стояли солдати в протигазах, немов істоти з велетенськими витріщеними очима й фантастичними дзьобами. Щоб ці маски не пітніли від пару, який утворюється під час дихання, зсередини їх протирають милом. Я змусив себе уникати найменших рухів, особливо коли помітив, що деякі з бійців звиваються, немов у судомах, і нарешті різко зривають захисні маски та починають блювати. Раптом мені спало на думку: а що коли ці випари стануть настільки потужними, що ми знепритомніємо та повалимося на землю, а артилеристи позаду нас, задихаючись від газу, не зможуть більше вести вогонь? Але ні, все-таки це неможливо; командування врахувало кожен можливий напрямок вітру й весь час тримало зв’язок із метеостанціями. І справді, коли я декілька разів якомога обережніше вдихнув повітря з-під маски, мені здалося, що воно поступово ставало чистіше. Нарешті ми могли зняти протигази.

Тим часом вже розвиднілося. Ми стояли вдивляючись у непроглядне море диму, чаду і пилу, в якому обриси людей та предметів здавалися розмитими навіть із короткої відстані. Все ще бухкали безперервно удари, разом із якими зростала впевненість. Скрізь блискали очі та ясніли обличчя. Кожен нетерпляче чекав 9.40, щоб розпочався наступ.

О 8.25 почали працювати мінометні розрахунки. Двісті п’ятдесят важких мінометів нашої дивізії, які, ствол до стволу, стояли на вузькій смузі землі одразу за передніми траншеями. Від їхнього залпу нас добряче струсонуло, і нам було видно, як потужні снаряди крутою траєкторією злітають над морем диму. Настільки далеко, наскільки сягає погляд, ми побачили, як міни важко падають і вибухають, спалахуючи низкою вогневих розривів удалині, перед лісом. Але нам не було чути самих вибухів, які — зважаючи на те, скільки важили снаряди — мали би гриміти, мов маленький Армагеддон.

Та як ми мали почути тріск тисяч і тисяч кулеметів, що невтомно стукотіли десь позаду нас, вплітаючи у щільні мережі розривів гранат ще тонші нитки, так що жоден вістовий не міг показати голови й жодна допомога не могла прибути до передньої лінії? Всі тепер були накриті однією вогняною грозою. Неначе ескадрилья бомбардувальників упала на міста в тилу ворога. Година за годиною масивні вогняні розриви наших батарей були спрямовані на штаб-квартири англійців. Прострілювався кожен шлях, артилерійські позиції ворога накриті снарядами із гірчичним газом, телефонні лінії зруйновано. І, без жодних сумнівів, піхота так само розбита! Ті, що вціліли на тому боці, могли хіба що скрючитись у розщелинах землі, і тепер вони, кому загрожували смерть під завалами або нищівний обстріл цілого граду важких мін, опинилися посередині палаючого пейзажу, що нагадував Судний День.

Страшний гуркіт бою голоснішав: здавалося, що він хоче вичерпати свої останні, божевільні можливості. Це та держава, яку ми представляли тут, створювала перед нашими очима алегорію своєї потужності на цьому маленькому клаптику землі. Кожен боєць був заряджений та націлений так само, як його зброя.

Відчуття вже почали здавати через кількість подразників, які їх очікували. Не залишилося нікого, хто був би здатен контролювати те, що він бачить, думає або робить; це було наче вторгнення чужої волі, яка керує нашими вчинками. Хтось безцільно шарудів у своєму ранці або із витріщеними очима припадав до брустверу, інші пороззявляли роти для крику, який виривався з них, немов подих. Хтось наче сп’янів без вина, хтось немовби переживав усе в іншому, фантастичному світі. Усі закони звичайного світу було скасовано, ми опинилися в лихоманковому маренні про якусь іншу реальність, із іншими правилами, іншим людством та навіть іншою природою. Клубки тіней метушилися в повітрі, в якому, через викиди газу внаслідок вибухів, усі тверді предмети тремтіли та мерехтіли, немов зображення на кіноекрані.

Притулившись до стінки окопу, я раптово здригнувся від різкого удару. Я підвів очі та побачив над бруствером високий стовп диму, над яким розліталися кусні землі та дрібних уламків. Тепер вже обстрілювали нас, скоріше за все, з далекобійної артилерії, чия обслуга тільки прийшла до тями. Ось знову, цього разу десь посередині огорожі з колючого дроту, здійнялась біла хмара. Здавалося, що я стою на її шляху.

Я почав безцільно метушитися в траншеї; так я натрапив на командира батальйону. Ми пробігли один повз одного, мов двоє знайомих, які зустрілися на вулиці, не помітивши цього через розсіяність. Коли я за якийсь час розвернувся і почав рухатися в іншому напрямку, до мене підскочив ад’ютант капітана, схопив мене за комірець та прокричав на вухо:

— Де лейтенант фон Золемахер? Він мусить негайно очолити батальйон, капітан загинув!

Загинув? Але як це можливо? Раптом я згадав, що бачив його.

Я вже втратив здатність дивуватися; все, що відбувалося, сприймалося як належне, так ми сприймаємо те, що відбувається уві сні. Та все ж мене це приголомшило; пам’ятаю, що я спробував відшукати найближчий бліндаж, заповз у нього та сидів на землі, напрочуд байдуже та відсторонено, розкришуючи рукою грудки глини. Чийсь силует виріс перед світлим, квадратним проміжком входу до траншеї; цей чоловік витягнув руку, показуючи мені на стелю, яку не підтримували жодні балки і яка могла завалитися щомиті. Це був унтер-офіцер Дуйзіфкен із моєї роти. Звичайно, якщо нова граната вибухне ще ближче, земля обрушиться важкими блоками. Я сидів під цим підвішеним вантажем, немов під дамоклевим мечем. Коли я підвівся, силует зник назовні в хмарі диму та одразу розтягнувся на землі. Я переступив через мерця, і вже по трьох кроках ця подія стерлася з моєї пам’яті.

Лишень маленький браслет годинника на моєму зап’ясті досі нагадував про реальність. Якби тут воскресли мертві або якби настав кінець світу, нічого вже не могло б викликати в мене подив. Я більше не чув обстрілу; вже пройшов момент, коли ще можна було щось розчути. І сприйняття так само перетнуло момент, коли воно могло поєднувати окремі явища. Сп’янілі від надміру чуття давно випередили межі людських можливостей; мужність, жаль, страх — цього всього більше не існувало. Залишилася тільки коловерть впорядкованої сили, система, в яку включені люди та пейзаж, ніби певна небезпечна зона. І є також позначка 9.40, після якої ця система вступає в новий вимір. Це ніби вісь у фантастичному механізмі, у бурхливому потоці життя, який накопичує та формує воля великих держав. Досі ця воля проявлялася через вогонь, тепер вона має проявитися в крові.

Протягом якогось часу я стояв у траншеї, до якої набилися солдати нашої роти та сапери. Далекобійна артилерія продовжувала лютувати довкола. Щойно в траншеї зліва впали замертво троє людей. Важкий міномет позаду нас було підбито разом із його обслугою. Шмідтхена зачепив снаряд, що не розірвався: цей снаряд пробив стелю завширшки з метр, у бліндажі, де ми вечеряли ще цієї ночі. Щомиті інші люди пробігали повз нас, вигукуючи повідомлення, які свідомість сприймала, щоб одразу відкинути.

Але стрілки годинника рухалися безперервно. Ось вже офіцерські патрулі, які мали перевірити останні позиції на передовій лінії, залишають траншею та зникають у димовій завісі. Вістові також зникають, і траншеї наповнюються солдатами, які починають скупчуватися у визначених місцях. Залишки нашої сотні також зібралися біля сходів. Шпренгер стояв поруч зі мною, а Фінке, якого я довго не бачив, раптово знову з’явився тут й усміхнувся мені. Галлер, старий вояка, прибув на місце якраз вчасно, а той хоробрий мамин синочок щойно виліз із бліндажа, сумлінно тягнучи свої два ящики з боєприпасами.

Я скинув свій сталевий шолом та вдягнув легкий кашкет. Тепер уже не йшлося про більшу чи меншу небезпеку. Я дістав пістолет із кобури та загнав патрон у патронник. Завжди приємно відчути, як клацає метал, коли різким рухом відтягуєш затвор. З натовпу наростала мішанина вигуків, які я швидше відгадував, ніж міг розчути. Тихо, тепер вже пора! Секундна стрілка, цей маленький уламок сталі в сталевому морі, зробила своє останнє коло.

Ми почали підніматися сходами, і щойно ми призвичаїлись та змогли розгледіти щось у густому тумані, погляд зупинився на сірій, озброєній масі людей довкола, яка рухалася в тому самому напрямку.

6

Повільно, важко ступаючи по мокрій землі, ми видиралися через розрізану колючу загорожу до задимленої місцевості. Повз нас вже понесли перших поранених. Далекобійна артилерія ворога востаннє нагадала про себе: декілька людей попадали назад у траншею: перші з незчисленних жертв, яких забрав цей штурм. Але ми не могли затримуватися; санітар встромив у пісок біля них жердину та пов’язав на неї білу стрічку.

Тепер ми були на нічийній землі, під захистом потужного собору нашої артилерії, склепіння якого коливалися, розкинуті високо над нами. Ми повільно просувалися ніби до якоїсь гігантської стіни з вежами, за завісою якої ховалися глибокі підземелля та яка починала поступово, дедалі виразніше, проступати крізь дим і туман. Нарешті, заледве за сто кроків, на які ми просунулися, наче крихітні мурахи, за якими здіймається потік пилу, ми зустрілися із виставленими тут постами, що запускали з траншей яскраві сигнальні ракети, немов загубившись у нескінченному просторі. Напрямок обрано правильно: це були офіцерські патрулі. Ми зробили зупинку та роздивилися.

Справа та зліва від нас, чітко помітні зблизька та все густіше приховані димовою завісою поодалік, стояли штурмові групи, батальйон за батальйоном, зібрані докупи у величезний натовп. Ще ніколи я не бачив такої маси людей у відкритому просторі. І з напруги, яка тепер стала зовсім нестерпною та вимагала відчайдушного вивільнення, прийшло розуміння того, що цій масі, з якої зробили єдність, вже належить перемога, і що їй треба тільки вирушити вперед, аби цю перемогу втілити в життя. Кожен прагнув дії, всією своєю душею, зачарований цим непереборним потоком сили.

Якби хтось кинув тверезим поглядом на цю місцевість, він би не зрозумів нічого з того, що відбувалося. Якщо хтось із нас замислювався про це пізніше, то, мабуть, він більше не розумів і самого себе. Там, зовсім поруч, падали з короткими інтервалами міни, залізні глиби вагою з центнер, які було видно всім. Вони залишалися лежати декілька секунд, а згодом розривалися із вулканічним виверженням. Безперервно гриміла злива зі шматків землі, металевих уламків і дерев’яних друзок, дзвеніла об шоломи та обрушувалася на тіла, гостра й смертоносна. І тоді люди стали безтурботно вистрибувати з вирв, сміючись та розмахуючи руками.

Жоден не був більше при ясному розумі. Жоден більше не думав, і все ж усіма вчинками ззовні керувала якась інша свідомість. Але хто це міг бути? Новий командир батальйону, лейтенант Золемахер стояв поодалік зі своїми вістовими; він підняв комірець шинелі та тримав у руці свою люльку із барвистою порцеляновою головкою. Я теж схотів закурити й дістав із під-сумка цигарку, але полум’я сірників тричі гасло через потоки повітря, роздробленого пострілами. Я мусив присісти навпочіпки у вирві, аби видобути вогонь, неначе за лютої грози.

Неподалік був і Фінке, він помахав мені моєю флягою. Я вихопив її з його руки та перехилив міцний коньяк, наче то була вода. Пейзаж затанцював перед очима; він ніби загорнувся в червоний та помаранчевий кольори. Та нарешті ми мусили йти далі, якщо тільки нам справді треба було увірватися в епіцентр цього вихору знищення.

І ось, це відбулося: крихка стіна земляного валу неначе була знесена одним ударом, і чорні хмари пилу повільно осідали вниз. Маса вибухів склалася у вогняну лінію та покотилася далі вглиб. Тепер наша черга! Без узгодження, без команди, без наказу сірі тіні відірвалися від землі та рушили: по одному, маленькими групками або зібравшись у підрозділи.

Я побачив однолітка з нашої роти, який ішов одразу за нами з Фінке. Повільно, незграбно, наче ноги рухалися самі по собі, але все ж ми крокували, минаючи глибокі виїмки в землі та високі вали щебеню.

І раптом всередині нас постала дивна думка, яка засяяла і засліпила, немов майже забутий спогад: це ж наш ворог, це інша людина, і зараз ми будемо біля нього! Це знання наповнило нас диким, скаженим прагненням, наче все, що тягнулося та накопичувалося, тепер побачило вихід і рвалося у пурпурові та багряні безодні, наче гуркітливий водоспад.

Скоро, дуже скоро ми подивимось у вічі нашому ворогові. Ми подолали його потужну лінію оборони й несемо йому смерть. Я відчув, як моя права рука, наче механізм, стискає затвор пістолета, а ліва торкається бамбукового стеку на портупеї, відчув, як кров приливає до голови та стискаються зуби. Очі кинули допитливий, цілеспрямований погляд уперед та заклякли, як звір перед стрибком; ми почали ще швидше просуватися далі.

Ми перестрибнули через сплетіння колючого дроту та минули вузький рів. Це вже перші ворожі траншеї. Там не залишилося нічого для зачистки; земля була розворушена та випалена вибухами. Перед нами, крізь густий туман, поставав витягнутий темний земляний вал, прорізаний низкою бійниць. Це був укріплений насип, про який ішлося в плані. І тоді, зовсім близько від нас, пролунав звук, який нас здивував та стривожив: різкий, спрямований якраз у наш бік, стукіт кулемету. Хіба це було можливо після такої потужної артпідготовки?

Ми зістрибнули в окоп, щоб роздивитися. Наші голови щойно сховалися за його краями, як несподівано перед очима спалахнуло палаюче сяйво і нас відкинуло потужним ударом. Я повалився та впав обличчям у землю. Скількись часу я пролежав отак, аж поки чиясь рука не схопила мене за комірець та не перевернула. Це був Фінке, який шукав моє тіло після вибуху. Шукати довго не довелося, та і я здавався зовсім неушкодженим. Те, як добряче нам пощастило, ми зрозуміли, коли побачили глибокі та вигорілі сліди від шрапнелі біля краю окопу, якраз на тому місці, де були наші обличчя перед вибухом. Фінке також не зачепило, але той мій одноліток мав отвір у передпліччі та стогнав, що куля влучила йому у спину. У нас не було часу оглядати його, адже ми вже бачили, як наші передні лави проковзують повз нас, ніби ланцюг привидів, що рухаються крізь туман. І відразу всередині нас почав наростати гнів: це була остання образа, за яку ворог відповість кров’ю. Ми вискочили з траншеї та стали наздоганяти силуети, що зникли десь попереду.

Та тепер вже я загубив Фінке. Я залишився сам-один. Але більше тривожило мене те, що я відстав від інших, і тепер вони випереджали мене. Я йшов якимось яром, на схилах якого зяяли провалля. Це були входи до бліндажів; балки та стропила стирчали з їхніх западин. Розлючений, я ішов уперед, по чорній, розірваній землі, над якою ще тліли газові хмари.

Потім почався крутий вигин яру, по якому я обережно, пригнувши голову, крався далі. І тут, лише за кілька кроків від себе, я побачив першого ворога. Посеред задимленої лощини постав силует у жовтому однострої, який сидів, неприродно випрямивши спину та спершись однією рукою в землю. Сучий сину, ось ти і помреш! Він, мабуть, був поранений, але яке діло мені було до цього тут і тепер?

Я знав, що зараз вб’ю його, і він знав це так само добре. Я помітив, як, побачивши мене, він здригнувся, немов доторкнувшись до розпаленого металу, і витріщився на мене. Наші очі зустрілися і ми почали свердлити один одного поглядами. Я повільно зробив крок вперед, аби вистрілити йому в голову. Ось я вже біля нього; лівою рукою я схопив його за комірець і приставив пістолет до скроні, аби натиснути на гачок.

Тоді, в останню мить, коли мій вказівний палець вже відчув спротив спускового механізму, він вихопив з-під шинелі, не вимовивши ні слова, якийсь папірець, наче захисний лист. Я вирвав цей папірець у нього з руки і побачив фотокартку: на ній була тераса сільського будиночку, де стояв чоловік у формі, а поруч із ним — жінка та натовп дітлахів.

Це було останнє, відчайдушне благання. Неначе дивом мені вдалося на мить переміститися до якогось зниклого світу, цінності якого в цьому варварському краї пішли під три чорти. Можливо, якщо він вибереться звідси, він стане розповідати своїм дітям, що цей талісман врятував йому життя. Я відвів пістолет та відпустив його комірець з легким поштовхом, але цей поштовх уже був наполовину дружнім: мовляв, взагалі-то я мав тебе вбити, але дивися, як тобі пощастило!

Ця маленька драма на величезній сцені розігрувалася буквально декілька секунд. На той момент навколо вже лежали тисячі загиблих. Але поки, до земляного валу, здавалося, що справи йдуть добре. Коли я пробіг через яр западиною, у якій були тільки мерці, назустріч мені зі схилу збігло декілька чоловіків — хлопці з моєї роти. Всі гомоніли упереміш, і зі схвильованих криків я зрозумів, що вже скрізь пролилася кров. Мені стало спекотно, і я зірвав із себе шинель, кинувши її на землю.

Зі свіжими силами ми забралися на інший схил яру та побачили просто перед собою укріплений насип, який висився зовсім поруч. Схоже було на те, що наші снаряди його все ж зачепили, адже всюди уздовж бійниці, отвори та шпарини, наче вогняні печі, випромінювали тріскуче полум’я. Солдати, які захищали насип, навряд чи постраждали, відсиджуючись у глибоких штольнях. Але праворуч і ліворуч від нас уже повели атаку, і тоді воля до знищення погнала і нас також, з безпечного яру — туди, до вузької та спотвореної смуги землі, яка відділяла нас від укріплень. Ми розсіялися та загубили один одного так само швидко й раптово, як до того зустрілися.

На цьому клаптику перед насипом опинилося безліч людей; з усіх боків було чути постріли та розриви ручних гранат. Праворуч, зовсім поруч від мене, підіймався невеличкий пагорб, за яким рухалися розмиті силуети. Схоже було на те, що насип ще утримували. Але також скрізь у вирвах, розсіяні, залягли англійці, які вже більше не могли дістатися до насипу та чинили спротив посеред навали штурмовиків. Над усім цим кривавим місивом ревіли кулемети: як за довгою вогнедишною лінією насипу, так і з нашого боку, де щомиті вишиковувалися нові підрозділи.

Я стріляв із коліна і, підтримуючи лівою рукою зап’ястя правої, спустошував один магазин за іншим та переміщувався різкими непередбачуваними рухами, чи то як мисливець, чи то як звір. Під час одного з цих стрибків я провалився у глибоку вирву, впавши просто на свого старого приятеля Оскара Кіуса, який теж лежав із пістолетом у положенні для стрільби. Не повертаючи голови, він підсунув до мене ящик із патронами, з якого я зарядив свій магазин.

З постійною напругою тривало далі це полювання на жовті тіні, які, майже не полишаючи своїх катакомб, по одному або групами з’являлися на полі бою то тут, то там — і так само швидко зникали знову. У нас був час хіба що вискочити та поспішно вистрілити два або три рази. Потім вони зникали і навіть обриси їхніх сталевих шоломів ніби всотувала земля. Влучили ми або схибили — цього ніхто не знав. Ми розгубилися, щомиті переслідуючи різні цілі, які метушилися, немов атоми, у цьому величезному котлі. Та навіть у такому божевільному поспіху ми не забували кидатися назад до укриттів, адже надто гучно у вухах лунали постріли, від яких фонтани пилу здіймалися в нас під ногами.

Цілу вічність ми провели в цій шаленій гонитві між атаками та укриттями, наче звірі, які живуть лише теперішнім моментом і не знають спогадів та сподівань. Принаймні ми були здивовані, коли раптово опинилися біля самого підніжжя земляного насипу, так близько, що кулеметники вже більше не могли показатися з їхніх нір, щоб поцілити в нас. Тепер їм треба було обрати іншу ціль, адже скрізь, куди сягав погляд, тягнувся сірий потік атакуючих. І тому з їхнього боку стали стріляти щільніше по підніжжю самого насипу, так що кулі засвистіли в нас над головами. Тим часом нас уже було троє: до мене і Кіуса приєднався ще один чолов’яга, про якого ми не знали навіть, як довго він разом із нами. Мабуть, ми все ж встигли пережити разом дуже багато, бо вже розуміли один одного просто з півслова.

Раптом поруч із нами, настільки близько, що можна було дістати рукою, у насипі відкрився квадратний отвір, прорізавши завісу з сірої мішковини. Якби ми могли обміркувати це, для нас була би очевидною страшна сила цієї позиції. З тильного боку потужного земляного валу був прокопаний звивистий хід з коридорами та штольнями, так що захисники могли пройти по ньому до вогневих позицій, як по тунелю. Але якби ми замислилися про це тоді, навряд чи ми ризикнули би кинутися на них із такою люттю. Є такі речі, які треба просто робити.

Це не було якесь грандіозне видовище, ні, швидше маленький об’єкт, який зробила великим наша уява, — чорна залізна трубка, яка з’явилася під тканиною з-під мішків із піском та, хитаючись, примостилася у вузькому отворі: кулеметне дуло. Хоча ми не чули пострілів, ми побачили, як рухається ствол кулемету, здригаючись від віддачі; повітря перед ним мерехтіло від полум’я. Невидимі стрільці були на відстані витягнутої руки від нас.

Таким чином випадок, який у цій божевільній гонитві закинув нас цілими і неушкодженими до підніжжя самого насипу, раптово зробив можливим серйозне рішення. Ми високо вистрибнули та замахали руками, і з траншеї позаду нас просигналізували у відповідь. Тоді я піднявся і декілька разів вистрілив з пістолета в тканину, за якою ховалося та рвалося назовні невідоме. З’явився темний отвір, у який Оскар закинув гранату. Глухий вибух прогримів усередині, і біла хмара поповзла з провалля. Це був перевірений спосіб. Притискаючись до укосу, ми пройшли далі та знайшли можливість застосувати його ще три-чотири рази; таким чином ми зробили пролом у лінії вогню. Ця ризикована операція мала успіх, і наші бійці кинулися у порожній простір.

Ми були не єдиними, хто просунувся так далеко. Уздовж усього насипу було видно маленькі групки, які припадали до землі та дряпалися далі, поки в них під ногами підіймався з вирв молочний дим. Тепер, у ці криваві секунди, уздовж усієї лінії вогню завзятих оборонців цього бастіону чекала смерть.

І знову, без наказу та без узгодження, з усіх окопів чоловіки сірими хвилями накотилися на земляний вал та прорвалися всередину укріплень, що здавалися спорожнілими. Сотні бійців лізли через насип та вдивлялися у відкриту місцевість із його вершини, звідки перед очима поставало дивне видовище. Але перш ніж поринути в нього, ми ще мали впоратися з важливим завданням.

Уздовж вершини насипу простяглася глибока траншея, другу було вирито в тильному схилі, наче терасу. В обох тепер панувало страшне сум’яття; лунали вигуки англійців, зі штолень заснували силуети, і зрештою перед нами постав рій жовтих одностроїв.

Зі спалахами пострілів і вихором ручних гранат ми атакували першу траншею, спочатку по одному, згодом дюжинами й сотнями. І ось я теж опинився в оточенні високих стін траншеї із розпаленим пістолетом у руці та повернув до найближчого бруствера, коли наштовхнувся на солдата в розстібнутій шинелі, під якою на вітру тріпотіла довга краватка. Це був англійський офіцер, який ошаліло дивився на мене. Йому пощастило, адже ми стояли так близько, що я не міг підняти пістолет. Мені залишалося тільки схопити його лівою рукою за краватку та штовхнути на мішки з піском в підніжжі бруствера; де він і лишився лежати, впавши на спину. Цієї миті я зауважив за своїм плечем русяву голову командира батальйону, який загримів:

— Пристріли цього собаку!

Але я кинувся далі — нехай англієць затямить, що він уникнув люті штурмовиків.

Тож я поквапився до вузького коридору, з якого той вилетів мені назустріч, та зрештою дістався до позиції, звідки вже міг оглянути другу, більш залюднену траншею. Там я був уже не сам; багато тих, хто, як і я, пробився крізь короткі галереї або хто перестрибнув першу траншею і перейшов по накриттю, тепер бігли туди, трясучи зброєю та щось викрикуючи. Наша поява викликала справжню паніку. Ті з оборонців, хто не міг наважитися на небезпечний стрибок через тильну стінку, мусили тікати траншеєю, уздовж якої скрізь кипів ближній бій. Навіть там, де я стояв, тривала ця гонитва, у якій англійці зупинялися, падали та раптово перекидалися, пробігаючи повз мене. За лічені секунди я вистріляв магазин свого пістолету, натискаючи на спусковий гачок, наче уві сні, навіть після того, як остання куля вилетіла зі стволу.

Біля мене один чолов’яга, справжній окопний боєць, тягнув, притиснувши до грудей, переповнені підсумки для гранат. Він заскочив на накриття та почав кидати їх, наполегливо нахиляючись вперед із кожним ривком і намічаючи ціль витягнутою лівою рукою. Прогримів перший удар, і високо здійнялася курява від вибуху. Став розлітатися різний мотлох; кружляючи, піднявся високо в повітря плаский сталевий шолом, на якому бовтався порваний ремінець. Однієї миті по всій лінії траншеї пролунала низка вибухів, дим від яких зливався воєдино, немов крони дерев на якійсь пекельній алеї. За декілька секунд було зроблено всю роботу. Ми відчували в себе під ногами глухі коливання землі від вибухівки, використаної, аби викурити зі штолень рештки проклятих оборонців.

І тоді ми вперше змогли поглянути на місцевість, яка лежала перед нами вдалині. На декілька сотень кроків попереду, чорний і полум’яний, прокотився наш власний вогневий вал, який протягом того часу, поки тривав штурм, зачепив уже нашу наступну ціль. Ми намагалися розгледіти під мерехтливими хмарами диму яр, який він саме мав минати. Цим яром зараз утікали, скільки його було видно, солдати в жовтих одностроях. Це були залишки англійського батальйону, розбиті нашим страшним ударом. Їхні довгі колони, їхні непевні рухи й те, як вони збивалися докупи, все це нагадувало стадо тварин під час довгого переходу. Завдяки відкритій місцевості з їхньої кількості вперше стало зрозуміло, які маси зіштовхнулися тут.

Але ці втікачі були не єдиними, чий рух оживлював місцевість. Зовсім поруч, можливо, на п’ятдесят кроків попереду, людьми кишіло, немов на відкритті ярмарку. Вони утворювали маленькі групи; серед лічених жовтих одностроїв виокремлювалися землисто-сірі шинелі офіцерів. Тим часом атакуючим довелося далі штурмувати вершину насипу фактично наосліп, над головами англійців, які досі утримували другу траншею. Таким чином ми опинилися просто серед супротивників, що тікали, і декого одразу взяли в полон, тоді як з іншими ще билися врукопашну. Це дійство здавалося зверху немов пластичним барельєфом на темному фоні. Було видно всі позиції та переміщення, які відбувалися в достатньо тісному просторі. Все це мало вигляд якогось неймовірного, фантастичного пейзажу, який, з усіма його деталями, затьмарював почуття, захоплював та, водночас, засліплював. Та лише коротку мить ми стояли так, наче нас спаралізовано, та намагалися усвідомити, що відбувається.

Потім ми ніби прокинулися, щоб поринути в іншу водоверть посеред цього вогненного світу. Я вирвав гвинтівку з рук унтер-офіцера, який стояв поруч зі мною відкривши рот і витріщаючись вдалину, та поцілив одну з жовтих тіней. Куля увійшла англійцю в плече; я побачив, як він падає: це був уже не швидкий рух, із яким кидаються до укриття, але м’який та байдужий, як падає людина, коли її застрелили. Двоє атакуючих, які переслідували англійця, на мить загальмували та озирнулися, а тоді знову кинулися вперед.

Тоді до вершини насипу дотягли кулемети Фалленштайна, і зі швидкими, тисячу разів повтореними рухами стрільців, вони запрацювали, підсилюючи вогонь по ворогу. Немов люті удари батога, їх було чути попри весь галас. І тоді ми побачили, як ці смертоносні коси сильними змахами знищують втікачів. Стрімголов англійці кидалися до вирв і падали. Їхні лави рідішали; невдовзі вони бігли лише по двоє чи троє, і їх теж наздоганяли кулі. Вкрита жовтими одностроями, місцевість нагадувала поле після жнив.

Насип був у наших руках.

7

Перед нами височіла стіна з вогню та сталі — наша найпотужніша зброя. Зараз вона нагадувала нас самих: цілісна й водночас така, що складається з палаючих атомів. Її гаряче, голосне дихання звало нас; вона закликала нас злитися з нею воєдино, немов рука та знаряддя. Скоро вона прокотиться далі, як блискуча колісниця знищення, углиб цього чаклунського пейзажу. Кожен чує її клич, кожен розуміє його, кожен переповнений сп’янінням від успішного ривка. Вперед, аби він зрештою став проривом! Вже виблискують у далечі лаври перемоги, вже готується їх схопити сильний кулак. Туди, за вогневим валом, за цим тупотом битви, подібним до тупотіння слонів, туди, щоб людина проявила свою вдачу, приховану за бронею!

Як багато людей загинуло й залишилося мовчазно лежати позаду нас, один біля одного, як багато інших повільно стікають кров’ю в самотніх вирвах, поки їх не знайдуть медики з дивізій, що підуть за нами, — ми нічого про це не знали. Та ми не тривожилися через це; для плачу та похоронів потім ще буде час.

І знову воля до перемоги народжувалась у страшних муках, які ритмічно повторювалися й охоплювали кожного, хто брав участь у битві. Поодинокі або скупчені в підрозділи, атакуючі ставали націлені, наче постріл. Кожен немов розпалився до білого полум’я.

Скрізь струмував людський потік, понад вирвами, понад тілами, що билися ще в агонії, туди, у глибину, яка, здавалося, більше не має нічого людського. Знову тут і там стали з’являтися силуети тих небагатьох, хто уникнув нашого вогню, сховавшись у вирвах та траншеях. Тоді найближчі з атакуючих на мить спинялися та стріляли з позиції стоячи, наче мисливці, що не хочуть втрачати час. Невдовзі ми опинилися на випаленому пустищі, де обстріли поступово зрівняли ландшафт і де фонтани від вибухів гранат підіймалися так близько один до одного, наче гейзери на вулканічних плато Ісландії.

Від цієї скаженої гонитви мені стало неймовірно спекотно й тіло немов пересохло. Я вже позбувся шинелі та скинув краватку, але все одно здавалося, ніби я щомиті можу померти від спраги, тож я вирішив повернутися, щоб знайти когось, хто дасть мені напитися з фляги. Коли я озирнувся, то зрозумів, що зараз опинюсь якраз посеред нашого вогневого валу. Розриви були не лише переді мною: також з обох боків і позаду лютували вугільно-чорний, молочно-білий, коричневий, мов азот, жовтий, немов хлор, та вогняно-червоний. Мене ще дужче кинуло в жар; але відстрибнути назад — це вже здавалося божевіллям. Тому я вирішив залягти на землі та чекати, поки вогневий вал знову прокотиться вперед. Це було схоже на те, ніби хтось впав під потяг та лежав би, розтягнувшись між рейками, чекаючи, поки він проїде. Утім, я зауважив, що я не один опинився в такому становищі. З однієї з вирв, що були поблизу, хтось виглянув та помахав мені рукою. Я кинувся туди й застрибнув до нього; це був молодий офіцер, якого я ніде не бачив раніше, але тут ми заприятелювали так, наче побраталися ще багато років тому. Він простягнув мені свою флягу, і ми поплескали один одного по спині: справи не такі вже й кепські!

Зрештою вогневий вал прокотився далі повз нас. Не прощаючись, ми з цим офіцером кинулися кожен слідом за своїми: один праворуч, інший ліворуч, аби ніколи більше не зустрітися. Так я знову опинився серед довгої шеренги людей, які повільно та рівномірно просувалися вперед із гвинтівками наперевіс. Раптом у полі перед собою ми побачили зайця, який стрибав зиґзаґами між вогняними спалахами; чолов’яга поруч зі мною зарядив гвинтівку та вистрелив кудись біля нього. Це було кумедно, і мене потішив цей жарт.

Поступово навколо розвиднилося, і деталі пейзажу постали перед нашим поглядом. Невеликий пагорб у далечині, над вершиною якого окреслювались обриси розбитого літака та зруйнованого будинку, я обрав як ціль. Звідти, напевне, вже можна було стежити за укріпленнями в яру, який незабаром знов мав виринути на горизонті. Край вогневого валу якраз дійшов до узвишшя. Тепер тільки вперед, аби не відставати від нього!

Це означало зробити ривок, адже нові хмари вже згущувалися над землею: десь поблизу залишалося вціліле ядро спротиву. Неушкодженим я досяг пагорбу, вздовж гребеня якого тягнулась траншея, де я зустрів командира нашої першої роти Гюнтера фон Ведельштедта і офіцера з сьомої роти на ім’я Шульте. Оскар також поквапився туди, адже кулі та снаряди вже розрізали повітря над нашими головами своїми вигнутими лезами. Вістовий Ведельштедта, який відстав від решти, тепер міг дістатися сюди тільки повзком, від нас його відділяла коротка відстань. Та щойно його голова виринула зі стін траншеї, неначе удар струму пронизав його тіло, і він безвільно впав додолу. Куля влучила в око, тут вже нічим не зарадиш. Мабуть, він був старим приятелем Ведельштедта, адже, побачивши це, той поклав руки на бруствер та схилив на них голову, і з того, як тремтіли його плечі, я зрозумів, що він плаче.

Прокляття, і звідки вівся такий лютий вогонь? Я дістав із футляра бінокль та подивився в нього над краєм траншеї. Оце так халепа! Вогневий вал відірвався від нас, і якраз підіймався іншим узвишшям, вже далеко звідси. Але просто перед нами, менш ніж за п’ятсот кроків, через рівнину пролягав цей яр, оборонці якого знову прийшли до тями та цього разу стріляли безперервно. Його перетинала широка западина, на обох схилах якої були укріплені кулеметні гнізда. Одного погляду вистачало, аби зрозуміти, що навіть коли ми сягнемо яру, спершу треба буде подолати нищівний перехресний вогонь із цих двох земляних валів по флангах, чиї сірі обриси міг розрізнити тільки гострий зір окопного бійця.

Ха, так ось де вони сидять, точнісінько там! З краю одного земляного валу, такого крихітного на цій відстані, високо підіймалися тонкі білі смуги. Це був пар від води, призначеної для охолодження кулеметів. Тепер вже неозброєним оком можна було побачити три голови у пласких шоломах, які причаїлися над насипом. Двоє рухалися, один стояв на місці. Це мав бути кулеметник. По тому, як він тримав позицію, не вистрибував, не метушився, було видно, що за кулеметом стоїть холоднокровний хлопець, правильна людина на правильному місці.

Тепер ми могли вдатися лиш до одного: спокійно залишатися там, де були, та чекати, поки наша важка артилерія накриє супротивника і бомбардуватиме його доти, доки на тому боці все буде знищено або виведено з ладу. Це міг легко зрозуміти кожен із нас, маючи ясний розум. За наявності ясного розуму — безсумнівно. Але що ми зробили натомість? Ледве ми вгледіли ворога, то одразу перелізли через бруствер та, наче одержимі, кинулися з траншеї простісінько на цей мурашник.

Тепер нам справді йшлося про життя та смерть, і це стосувалося кожного. Серед цієї лихоманкової гонитви у свідомості виринали червоні блискавиці попереджувальних сигналів та демонічні вигуки, які нагадували про найвище призначення часу й простору.

Одразу після першого ривка я випередив інших та опинився близько до кулеметного гнізда на лівому фланзі. Щоби не стати легкою мішенню, ми кидалися вперед зиґзаґами, роблячи короткі перебіжки найбільше в десять кроків, що не давало супротивнику часу прицілитись. Кожна така перебіжка була стрімким ривком від вирви до вирви, в якому людські тіла намагалися займати якомога менше простору. З кожної вирви ми робили декілька пострілів; у мене досі була гвинтівка, яку я під час штурму насипу відібрав у того унтер-офіцера. Тепер біля мене постійно тримався один із наших бійців. Він щоразу ділився зі мною патронами, адже декілька пакунків, які були в кишенях, я давно вже використав. Ми підходили дедалі ближче і вже бачили перед собою загорожу з колючого дроту. Де раніше я бачив цього хлопця? Ніяк не міг згадати, адже під час руху я весь час мусив точно цілитися, у найвищій напрузі всіх чуттів — можливо, в такій напрузі, що для пам’яті більше не лишалося місця.

— Патрони! Патрони!

Я озирнувся через плече. Мій супутник лежав на спині та тремтів, звиваючись на землі, наче ошелешений ударом гальванічного струму. Я знову подивився вперед. Дві чи три жовті тіні зникли на позиції за кулеметним гніздом. Далі ліворуч, вже в самому яру, було видно, як декілька наших обходять цей пост, закидаючи його гранатами. Над правим гніздом так само здіймалася біла курява. Гранати — ось єдине, що нам залишалося!

Я зробив останній ривок та перечепився об колючий дріт на валу. За ним пролягав добре розбудований окоп. Я знову відчув жахливу спрагу, яка змусила мене геть забути про англійські гранати, як і про те, що мене відділяє від зайнятого ворогом яру лише цей земляний вал. Наче сновида, я пішов уздовж загородження та раптово наштовхнувся на тіло кремезного хлопця, який лежав, розтягнувшись в окопі. Ага, це і є той кулеметник, якого ми бачили. Кулю, яка влучила йому в око та пробила череп, я міг записати на свій рахунок. За тілом англійця, біля бруствера, стояв кулемет, з якого цей хлопець, поки міг, обстрілював нас. Тринога кулемета майже тонула серед блискучої гори гільз. Повітря досі мерехтіло над тліючим дулом.

На почорнілому від гарі, як у коваля, обличчі цього молодого велетня витікало з очниці білосніжне очне яблуко, і це мало справді огидний вигляд. З відразою я переступив через нього. Перш за все — знайти воду, я помирав від спраги. Я зробив декілька кроків уперед та натрапив на вхід до штольні. Мабуть, там внизу є щось випити. Але щойно я почав спускатися, як побачив там англійця, який сидів на нижній сходинці та, здавалося, зовсім не помічав моєї присутності. Він був зайнятий тим, що розклав у себе на колінах кулеметну стрічку і заряджав у неї патрони. Ага! Напевно, він думав, що його побратими наверху досі утримують окоп. Вони ж тим часом, скоріше за все, налякані раптовою смертю кулеметника, за кілька секунд покинули пост і в шаленому поспіхові навіть не згадали про свого товариша.

Я обережно підняв пістолет, прицілився у нього і тільки тоді закричав униз:

— Come here, hands up!

Він підхопився, зиркнув — на мене, мов на привида, і миттєво зник у темряві штольні. Тепер я розлютився. Мені слід було відразу стріляти замість того, щоб балакати з ним. У кожному разі я не мав жодного бажання його вистежувати. Я жбурнув у штольню гранату та повернув назад.

Спрага наштовхнула мене на одну думку. Я знову підійшов до кулемета та став нишпорити навколо нього, аж мені в руки потрапила цистерна. Дякувати Богу, вона була наповнена: під час стрільби вони використали не всю воду. Я підняв цистерну та перехилив маслянисту рідину, так що в одну мить із мене градом полився піт. З-за загородження вигулькнув незнайомий чоловік із гранатою в руці та закричав мені:

— Ми їх перестріляли, усіх!

Я дав йому води та не став ні про що розпитувати, адже в нас не було часу на балачки. Мабуть, він з’явився з іншого боку; тепер він стояв якраз перед тильним виходом зі штольні на випадок, якби моєму англійцю або ще іншим разом із ним заманулося б вилізти назовні.

Невдовзі окоп з усіх боків заполонили атакуючі. Тепер ми могли побачити результати прориву. У яру, на краю якого ми тепер були, ворог досі оборонявся. Видно було, що це хвацькі хлопці, відважні навіть у захисті, інакше вони вже давно б запанікували. Шолом до шолома, оборонці стояли у вогні, і за ними метушилися силуети інших; вони рухалися збуджено, мов одержимі.

Кулемети сюди! Ми спробували повернути англійський та націлити його на яр, але щастя відвернулося від нас. Куля влучила в голову молодшому лейтенанту, а інша — дістала унтер-офіцера, який стояв на позиції біля нього. Натомість інший наш розрахунок зумів перенести свій легкий кулемет до бруствера перед закругленим виступом окопу. Зброя хрипко затарахкотіла яром, для оборонців якого настала остання година.

Я досі стояв за покинутим кулеметним гніздом. Крізь бійницю мій погляд брав участь у всіх моментах останнього штурму. Тепер вже в ролі спостерігача я побачив, з якою люттю вівся бій. Одразу після перших пострілів англійці почали відстрілюватися, розуміючи, що вони приречені на поразку. Було чути їхні крики, які доносилися з яру; це нагадувало екіпаж корабля під час кораблетрощ. І тієї ж миті, немов приведені в рух чарівною силою, з усіх вирв піднялися атакуючі загони, яких я перед цим зовсім не помічав. Після перших спалахів зброя знов стихла і, стрічені лиш окремими пострілами, вони кинулися до яру. Голосне «Ура!» залунало над землею. Беззбройні, без шоломів, із високо піднятими руками їм назустріч виходили оборонці. Їх зустріли вогнем, стріляючи від стегна з гвинтівок та цілячись із пістолетів з позиції стоячи. Це було безжальне дійство. Ті, у кого не влучили, кидалися бігти навсібіч, аби кулі поцілили їх вже деінде.

Тепер важлива частина нашого завдання була виконана — ми проклали жахливий, відвойований крок за кроком шлях. Ми стояли, збившись у великі групи та гуртуючись навколо окопів. Офіцери намагалися зібрати свої роти, але безуспішно, адже серед нас опинилося багато людей, чиї підрозділи брали участь у штурмі десь на флангах. Дивовижно, але такого великого успіху було досягнуто зовсім без впорядкованого зв’язку. Не наказ, а сама мета вказала нам напрямок та забезпечила єдність усіх бійців, яких, як здавалося, змусив до руху лише випадок. Але тепер, коли стихійна сила проявила себе, втрутилося командування, аби дати нове завдання. Є дві царини: напруження чуттів та холодний розсудок, темна кров та світлий вогонь — велика гармонія, яка оживає в битвах.

Тіло також висувало свої вимоги. Сонце стояло високо в майже безхмарному небі; був саме час перехопити чогось. Нам не хотілося ані хліба, ані м’яса, тільки трохи шоколаду, воду, яку пили довгими ковтками, та цигарку на додачу. Скрізь з’являлися знайомі обличчя. Оскар вигулькнув з-за кулеметного гнізда на правому фланзі; ад’ютант розповів, що командир другого батальйону, мій хороший друг Фріц фон Золемахер загинув під час штурму насипу від поранення в живіт. Батальйоном тепер командував лейтенант Лінденберг.

На правому схилі западини ми спостерегли видовище, яке нас збадьорило. Лейтенант Бреєр, який нещодавно потрапив до нас із госларських єгерів, марширував туди, в супроводі вістового, ніби вони збиралися самостійно провести наступний штурм. У своєму зеленому однострої, із єгерською люлькою в зубах та вузлуватим дрючком у руці, він ішов уперед, тримаючи іншою рукою гвинтівку за дуло та перекинувши її через плече — немов під час полювання на кролів. І тоді ми теж відчули, що більше не можемо затримуватися. Уже було видно щільну масу військ, які йшли за нами.

Ціпками та пістолетами командири вказали напрямок, і тоді людські маси, які наповнили яр, заворушилися й важко покотилися туди, де рівнина поступово переходила в узвишшя. Оскар був знову поруч зі мною, і ми вирішили більше не губитися. Через декілька кроків ми побачили на краю узвишшя якусь метушню, і одразу ж вогонь затопив яр. Ми відразу залягли. У поспіху я не міг дістатися до жодної з вирв, яких тут було обмаль, і тому впав на землю, затиснувши голову поміж ступнями Оскара, що лежав поруч. Неподалік від нас чоловік отримав наскрізне поранення в голову попри шолом. Але невдовзі вогонь припинився, вочевидь, стрільці на тому боці самі опинилися в небезпеці. Ми продовжили рух до узвишшя. І тут з окопу, який пролягав праворуч від нас, вискочив англієць, якого ми одразу взяли на мушку.

Узвишшя ми сягнули без подальших перешкод. Далі воно переходило в широке плато, на якому виднілися численні окопи, над якими було насипано купи землі, наче кротові нори. У небі над нами вилетіли на полювання літаки, та один із них впав і зайнявся вогнем зовсім близько до землі, перетворившись на червоний палаючий смолоскип. Ми розсіялися по окопах. Хмари диму, які пропливали скрізь, свідчили про те, що справу зроблено. З однієї з хмар виповз молодий англієць із сильним подивом на обличчі; я крикнув йому, щоб він здавався. Але чи то він не зрозумів нашого бійця, який безцеремонно вимагав у нього цигарку, і відчув якусь загрозу, чи то прочитав у наших поглядах залишки духу битви, чи то він все ще збирався чинити спротив, у кожному разі, він раптово знову зник у напрямку свого сховища. Це коштувало йому життя. Добрих півдюжини гранат полетіли йому услід. А ми рушили далі, не чекаючи вибухів. На інших позиціях оборонці здавалися в полон, не намагаючись нічого зробити. Вони змушені були повіддавати цигарки, шоколад та фляги, і тоді їх направляли у бік нашого обозу.

Та ось знову я опинився сам, точніше, лише вдвох з ад’ютантом. За нами рухалися численні силуети в тонкій димовій завісі, перед нами було порожнє та безлюдне поле. Вперше ми відчули необхідність обирати напрямок самостійно, тож дістали з підсумків мапи. У нас не було жодного орієнтира, і ми не бачили ані Еку-Сен-Мен, ані Норей — сіл, які мали бути десь поруч.

Величезні клуби диму обмежували видимість; вони утворювали коричнево-червону заграву. Нарешті я помітив на роздоріжжі вкопаний знак, на якому можна було розібрати назву «Врокур». Понад рік тому я квартирував у майже всіх селах цього округу — тоді це був тихий і затишний відпочинок. Хоч ми дотримувалися правильного керунку, село Морі, наша сьогоднішня ціль, все ж опинилося трохи далі праворуч від нас.

Ми пішли вздовж ґрунтової дороги, яка вела вниз. За поворотом ми змогли оглянути долину. Перед нами розкрився новий пейзаж, розмальований землисто-жовтими фарбами, відтінки якого робили обриси кожного предмета гострими та чіткими. Унизу розташовувалося село Врокур, і стіни його будинків, що залишилися без дахів, тісно тулилися одна до одної вдалині. Селище добряче постраждало від обстрілу, над ним здіймалися густі клуби диму, які вітер відносив убік. Скрізь стіни завалювалися під потужними ударами, але з такої відстані ця зменшена в перспективі картинка мала аж ніяк не загрозливий вигляд — наче картковий будиночок, на який дмухнула дитина.

На краю села, в лощині, що формою нагадувала котел, різко та яскраво спалахнули чотири залпи. Ми збуджено схопилися: отже, там розташована артилерія ворога! Ці залпи стали нашою ціллю, яку дуже рідко випадає побачити піхотинцю; це вже щось кардинально інше, ніж метушіння тіней у ворожих окопах. Ми побачили язики полум’я, які вириваються зі стволів гармат, та широкі сірі диски захисних щитів, і помітили також, як за цими щитами збираються та поспішно відступають у напрямку селища артилеристи. Напевно, на них чигала загроза з іншого боку, бо нас вони точно побачити не могли. Вогонь гармат стих.

Ґрунтова дорога вела просто до села. Здалеку її відрізок, наче просіка, проходив крізь цю лощину. Ми помітили, як один чоловік повільно повзе на дорогу з чорного провалля на лівому схилі, і взяли гвинтівки наперевіс. Тоді він, напевне, загледів нас, адже відразу підхопився та стрімголов кинувся до села. Я взяв на мушку бліндаж. Виліз другий, завмер та залишився стояти прямісінько на лінії прицілу. Мені лишалося тільки натиснути на спусковий гачок — і він впав просто поперек дороги. Тоді троє або четверо інших побігли слідом, перестрибнули через мерця, і миттєво зникли. Даремно ми стріляли їм услід.

Тепер підійшли вже наші. Вони вибігли на дорогу та вдивлялися з неї вперед, немов із хвіртки витріщаючись у повну небезпек далину. Серед них був новий командир батальйону, а також капітан з іншого полку. Біля мене з’явилися люди з моєї роти. Я спитав у них про Шпренгера та Фінке, у рюкзаку якого були деякі мої мапи та шоколад, але ніхто не зустрічав його поблизу. Шкода, я зрадів би і просто побачивши обличчя старого приятеля.

Безсумнівно, тепер ми мусили перш за все взяти штурмом село. Ми вистрілили зеленою сигнальною ракетою у повітря, щоб спрямувати далі вогонь нашої артилерії, яка досі була націлена на Врокур та останній відрізок дороги. Окрім цього, ми вислали в тил вістових, щоб налагодити зв’язок. Після цього ми вирушили.

Буквально за декілька кроків ми відчули на собі прицільний вогонь близького, але незримого ворога. Ми залягли. Але що б там не було, цей перший, неочікуваний удар супротивника вже не міг збити нас із пантелику. Довгий і страшний шлях пробудив нечувану силу. Попри все, ми продовжували рухатися — почасти повзком, почасти зігнувшись у три погибелі, і в такий спосіб ми дісталися майже до самої лощини, на яку тим часом сипались удари наших важких гармат. Крізь лощину нам назустріч рухалася група німецьких солдатів; ми побачили, як між ними раптом упав снаряд і деякі з-поміж них вже не підвелися знову. Інші розсіялися та попадали на землю. Це були хлопці зі 164-того полку. Вони закричали до нас, що вони майже оточили селище зліва, але через цей вогонь не можуть просунутися далі. Тут-таки, на краю лощини, розірвався новий снаряд. Нічого не поробиш — волею-неволею ми мусили відійти назад та чекати, поки прибудуть із наказом наші вістові. Прокляття, ось і виникла перша затримка.

У нас були втрати. Серед інших від удару нашої ж артилерії загинув і Гюнтер фон Ведельштедт. Однією з її батарей командував його брат.

Та нічого вже не вдієш, ми мусили абияким чином відійти до узвишшя. Під час цього відступу я побачив біля бліндажа на схилі лощини одного з загиблих — це був мій англієць. Я схилився над ним: юне, сміливе обличчя. Куля увійшла йому просто в скроню, тож він, напевно, помер одразу. Його очі ще не встигли скам’яніти.

Мабуть, найкращою ідеєю було залишитись у тому ж бліндажі, з якого він тоді виліз. Зі взведеним пістолетом я застрибнув туди, обидва хлопці з моєї роти пішли за мною. Там нікого не було. Ми посідали на декількох складених докупи шинелях та плащах, притулилися спинами до стінок бліндажа та слухали, як постріли з обох сторін перехрещуються над нашим укриттям.

Поступово очі звикли до слабкого світла, яке проникало всередину, і тоді ми роздивилися, що там панував жахливий безлад. Біля стінки стояв велосипед, і з цього я зробив висновок, що це укриття належало вістовим артилерійської батареї. Ранці, кашкети, каструлі, кружки, бляшанки та газети були хаотично розкидані на землі, так що не можна було стати кудись і не наступити на якусь річ. Роздивившись усе як слід, ми знайшли хороший свіжий хліб та великі шматки шинки — такого в нашій роті ми не бачили вже з тиждень. Ми знайшли величезний кухоль, наповнений по вінця вишуканим напоєм із ароматом імбиру. Нам дуже хотілося вірити, що він не отруєний. Загалом, це якраз був час для обіду; такі скарби були напрочуд доречними, адже наші запаси провізії відповідали духу старої прусської тверезості. У хід пішов широкий похідний ніж, і почалося безтурботне бенкетування. Один нарізав товстезні скиби шинки, інший відламував шматок м’яса, третій намазував червоне варення, у якому цілі фрукти застигли в цукровій масі, на золотисті бісквіти, ціла коробка з якими стояла в кутку. У перервах ми пускали по колу кухоль. Зрештою, ми відкрили маленькі, міцно запаяні бляшанки, де були щільно складені цигарки, серед розсипного тютюну, колір якого коливався від світло-жовтого до найтемнішого чорного. О так, це вже щось зовсім інше, ніж наша марка «Бухенлауб»! Ми повикидали консерви та справлений із картопляних висівок хліб, який мали з собою, та наповнили наші підсумки кращим провіантом, знайденим тут. Тоді запанувала тиша, лишень цигарки тліли, і здіймалися блакитні хмари диму. У кутку пролунав чийсь задоволений голос:

— З таким провіантом я воював би ще років десять!

Після цих слів інший хрипко засміявся:

— Друже, видихни, дай-но я теж втягну цей войовничий дух!

Поки велися ці балачки, я піднявся до виходу та роззирнувся навколо. Наша артилерія досі поливала вогнем Врокур. Нас вже давно могли накрити з тилу. Що це означало для нас? — ми були відрізані від усіх та не могли зірвати вже дозрілі плоди перемоги, але натомість були чудовою мішенню. Я похмуро вмостився на коробці з-під бісквітів, закурив та став гортати англійські газети, які рясніли прокльонами на адресу «гунів». Що ж, сьогодні ми направду не зганьбили це прізвисько.

Зрештою нас почала розбирати нудьга. Ми захотіли пересвідчитись, що ще до вечірніх присмерків наступ хоч трішки просунувся вперед. Тож ми залишили наше укриття, знайшовши трохи вище, на ґрунтовій дорозі, ще один підрозділ. Знову до нас приєдналося декілька людей із моєї роти. Також я зустрів одного з вістових, якого посилали в тил: він повернувся з незрозумілим для мене повідомленням про те, що артилерія отримала наказ вести вогонь на далеку відстань. Цей наказ видавався нам дуже дивним, але не можна було заперечити, що зараз наша артилерія обстрілювала сектор просто перед нами. Таким чином наші обладунки перетворилися на кайдани, що стримували нас, — залишалося тільки сподіватися, що це не надовго.

Тим часом ми вже не бачили тієї небезпеки, яка перед цим приводила нас у рух. Наступ розчинився в серії окремих атак, які досі мали успіх, хоча їм і бракувало тієї люті, що раніше супроводжувала кожен наш крок.

Праворуч від нас начебто знову почалося просування вперед. Звідти знову залунало «ура!», і почали гриміти розриви ручних гранат. Можливо, якщо ми зробимо ривок, то зможемо захопити селище з правого флангу. Ми поспішно кинулися через узвишшя, з якого ми перед тим закидали гранатами бліндажі. Після цих вибухів вся місцевість укрилася тілами загиблих та поранених мешканців із цих укриттів, про яких ми нічого не знали. Також від вибухів загорілася земля; великі ділянки висушеної полуденним сонцем тогорічної трави зайнялися полум’ям, розкидані патрони із тріском злітали в повітря. Ми пробігли крізь вогненну завісу. За нею ми наштовхнулися на солдатів з 76-го полку, які саме готувалися до штурму ворожих позицій. З радісними вигуками ми кинулися до них. Нас почали обстрілювати, але ми нікого не побачили. Розсіяні, але все ж рішуче налаштовані залишки супротивника, мабуть, засіли у вирвах перед нами. Та щойно ми впритул наблизилися до брустверів ворожих траншей, цей клаптик землі почала обстрілювати наша власна артилерія. Тричі ми намагалися подолати цю відстань, поки не відмовилися від ідеї закріпитися там, і тоді заскочили у розташований справа довгий окоп. Там ми були вимушені зробити зупинку.

Ми опинилися у величезній вирві. Вона нагадувала море, на чиїх хвилях землистого кольору колихалися пожитки затонулих кораблів. І ми тут відчували себе так само, як людина, яка пережила кораблетрощі та якій все здається хистким і рухливим із тієї дошки, за яку вона тримається. Гвинтівки та кулемети вигравали свою смертоносну мелодію, яка стихала та підіймалася, а тоді раптово обривалася, щоб згодом знову взяти люте фортіссімо, яке занурило в шал усі клавіші. Було важко сказати, що визначає ритм цієї мелодії.

Нас почали обстрілювати невідомо звідки. Поодинокі солдати з дивною байдужістю підіймалися з укриттів та ставали легкою мішенню для куль. Якби це було на спокійних позиціях, ми би закричали до них, щоб вони залягли, але тут про це не могло бути і мови. За мною з’явився єфрейтор із моєї роти, та як тільки він випрямився в окопі у повен зріст, його поцілили прямісінько у живіт. Ми з Галлером, який щойно знайшовся та опинився поруч, кинулися до нього, аби перев’язати рану. Перша перев’язка за цілий день, яку я робив сам.

Уже починало сутеніти. Наша артилерія все ще вела вогонь. Нічого не залишалося, окрім як облаштовуватися на ночівлю. На жаль, ми так і не взяли селище Морі, але це була не наша провина. Позаду нас, у тумані, чути було, як офіцери викрикують номери своїх підрозділів. Настав час підвести підсумки. З моєї роти на позиції наразі було до дванадцяти чоловік, серед яких — усі чини, від рядового до фельдфебеля. Найкраще було би, якби ми заночували в бліндажі, який ми знайшли перед цим, та надіслали гінця до штабу батальйону.

Ми обережно прокралися назад та повільно вирушили ліворуч полем, устеленим пораненими, які ледь чутно стогнали. Вони безперервно просили «води!», і тоді ми перелили все, що залишалося в наших флягах, до фляг санітарів, які то тут, то там схилялися до землі, аби надати комусь допомогу. Але це були тільки краплі, які падали на гарячий камінь. Залишалося сподіватися, що підійдуть ще санітари з носилками. Всі з нас не раз отримували поранення та знали, що це таке: лишитися лежати на самоті під ворожим вогнем.

Невдовзі ми розшукали ту саму ґрунтову дорогу. Мертвий англієць правив нам за вказівник до бліндажа, який ми знайшли в тому самому безладі, у якому його й залишили. Ми почали готуватися до ночівлі, розстилаючи плащі та шинелі. Лежати було дуже тісно, проте так ми не мали змерзнути. Ми знову поповнили наші запаси; усюди задиміли цигарки.

Я ніяк не міг заснути. Ззовні було ще не зовсім темно, і мені згадався дивний спалах від гармат, який побачив сьогодні ввечері над землею, всього за декілька сотень кроків від цього місця. Цей спалах мав такий незвичний вигляд, що я досі гадав, що це могло бути. Завдання на цей день ми виконали, то чому б на його завершення не наважитись на маленьку особисту авантюру? Мені страшенно хотілося розвідати, що відбувається там, унизу. Але я не хотів іти зовсім один — як не як це було надто ризиковано. Галлер сидів біля мене та відрізав великий шмат шинки. Це був чоловік, який колись, у Лотарингії, після нашої нічної вилазки, сам-один залишився на позиції, яка кишіла французами, та зняв кулемет з лафета, щоб не вертатись з порожніми руками і не залишати після себе згадки. Я до сих пір бачу, як у ранковому тумані він біг до нас через нічийну землю зі здобиччю в руках, на ходу лаючись та проклинаючи все на світі, після того, як ми вже загубили його, як і інших, що залишилися там назавжди. Так, він мав правильну вдачу, і було б непогано взяти його з собою. Я виклав йому свою пропозицію і, звичайно, він одразу погодився.

Фельдфебель Кумпарт лишався за старшого; довго ми не барилися. Обережно, з гвинтівками наперевіс, ми прокралися вниз крізь лощину. Дорогою нам ніхто не траплявся. На краю лощини ми наштовхнулися на ще один бліндаж, викопаний у схилі; він розташовувався над землею і навіть мав вікно. Перед тим, як заходити, ми спершу гукнули декілька разів, погрожуючи закинути у вікно гранати, які стискали напоготові в руці. Ніхто не озвався: бліндаж здавався покинутим. Якщо той, що нагорі, належав вістовим, то у цьому, без жодних сумнівів, мешкали офіцери артилерії. Це житло було напрочуд затишним і навіть не без певного шику, який порівняно з нашими вбогими умовами здавався нині чимось фантастичним. Зручні плетені крісла, одне з яких було перекинуте, вочевидь, під час поспішної втечі, стояли навколо маленького комину, на ребрі якого лежали відмінні люльки. У нас так не жив жоден командир дивізії. Мій погляд упав на шкіряний підсумок для мап. Оце так знахідка, довгенько я мріяв про такий! Ми вже кілька років не мали таких речей, користуючись папками з картону. Англійці залишили нам навіть срібний келих, від якого тут, на жаль, не було жодної користі. Краще вже було забрати ці маленькі металеві фляги, наповнені віскі. Також було вдосталь білизни, особливо шкарпеток із шотландської бавовни; я пошукав очима підсумок, у який можна все це скласти. Але що це, що стоїть у кутку? Напевно, це грамофон, і Галлер вже встиг його ввімкнути. Заграла весела мелодія. Ні, ці веселощі зайшли вже занадто далеко; ми були тут чужими, і залишався ризик, що невдовзі англійці зазирнуть до нас у вікно. Я стукнув цим ящиком об землю, і він з хрипом замовк.

Поруч було ще одне приміщення, маленька кухня, вигляд якої справляв приємне враження. Там-таки стояв великий кошик із сирими яйцями. Ми накинулися на них та висмоктали так багато, як тільки змогли. Після цього ми прийнялися змітати все з широких полиць, де у бляшанках, коробках, банках, пляшках та пакунках зберігалися продукти, про які ми кілька років вже могли лише чути з чиїхось розповідей. Знадобився ще один підсумок, щоб умістити все це.

Тоді ми обережно вибралися з бліндажа, який змусив нас позаздрити англійцям, та рушили в напрямку артилерійської батареї супротивника. Там мовчазно стояли гармати, за кожною з яких височіла гора гільз від снарядів. Біля них ми раптово побачили чоловіка в німецькому шоломі, який наче рухався зі сторони селища. Наблизившись до нас, він завмер та поспішно кинувся геть; здавалося, йому тут було так само не по собі, як і нам. Звідки він ішов та куди? Не злічити шляхів, якими ми пройшли сьогодні, і цей шлях — лише крихітний їхній відрізок. Якби хтось лишень бачив усі ці несамовиті блукання, з їхньою тисячократною напругою, з якою доля окремої людини вплітала свою темну нитку у вогняний килим цього пейзажу, — все це пасувало би для ілюстрації батальних сцен із поем Гомера.

Ми відшукали уламок крейди та позначили сіру сталь гармат номером нашої роти. А по тому поквапилися покинути те моторошне місце.

З останнім зблиском сонця ми досягли нашого бліндажа. Там вже були виставлені вартові. Ми лягли внизу та загорнулися в плащі та шинелі, які належали загиблим, і поснули, тримаючи гвинтівки в руках, як найкоштовніший скарб. Іноді до нашого бліндажа проникало сріблясте сяйво вогняних спалахів. Кругом, на широкому просторі, розриви полум’я ще раз злилися у скажену бурю, щоби так само раптово стихнути знову. Поступово монотонна мелодія розривів гранат заколисала нас до сну.

Так завершився цей перший день наступу.

8

З глибини важкого сну мене витягло раптове відчуття страху. Навколо було темно, мов у льоху. Що сталося? Неподалік від нашого бліндажа розривалися постріли, лунали крики. І тут я почув чийсь голос ззовні:

— Пане лейтенанте, пане лейтенанте, томмі[9] наступають з правого флангу!

Тепер і в нашій землянці можна було почути далекі вигуки «ура!». Що це — ворожий наступ, контратака? Ми лежали тут самотні, як покинуті діти у грозовій ночі. Я підповз до виходу та кинув погляд на дорогу, освітлену спалахами ракет, наче це було вдень. Біля тіла мого англійця стояли дві тіні. Це були німці — з тих, кого відкинули назад під час штурму селища Врокур і яких ми спершу мали за англійців. Але що саме тут відбулося? Вартовий не міг нічого пояснити, окрім того, що почув крики та відразу почав стріляти навсібіч. Тим часом стало доволі зимно, і я сильно змерз. Це було найгірше. Позаду ми почули вигуки «хто тут?». Нам довелося довго гукати у відповідь, аж поки нас там зрозуміли і поки ми змогли забрати з собою поранених.

Ми були ніби затиснуті між двома жорнами, і якщо дійсно почалася контратака, це означало тільки те, що ми вскочили в халепу. Тож ми вирішили, що краще буде повернутися назад до німецьких позицій, якщо дорогою туди не знайдеться якесь тепле укриття. У супроводі далеких вигуків, ми піднялися з лощини та знайшли в глибокій траншеї в полі шістдесят чоловік на чолі з лейтенантом, які скупчилися там; це всі, кого цей офіцер зумів зібрати разом із усіх сотень нашого полку. Лейтенант захрип і не міг видавити з себе ані слова, до того ж його лихоманило, тому що під час штурму насипу він упав на засіку, і загострений залізний кіл рогатки, яку в нас називали «іспанським вершником», пробив йому руку. Я переконав його піти в перев’язувальний пункт і взяв на себе командування всім підрозділом. Після цього я знайшов у найближчому окопі плащ-палатку та загорнувся в неї.

На ранок стало геть зимно. Із землі підіймався крижаний туман. Я послав вістових по їжу, в сподіванні, що їм пощастить знайти польову кухню та принести звідти гарячу каву. Після нескінченного очікування стало розвиднятися, і незабаром, ще в ранкових сутінках, знову запрацювала артилерія. Тепер їхні снаряди падали ще ближче до нас; один снаряд, після першого ж залпу, прямим попаданням потрапив до окопу з нашими кулеметниками. Це було доволі красномовно. Марно я вистрілював у повітря одною сигнальною ракетою за іншою. Нам залишалося тільки зігнутися до землі та чекати.

Нарешті з тилу прибіг вістовий із наказом. Від нього я дізнався, що командир полку вчора отримав поранення і що з решток від дванадцяти сотень піхоти формують три нові сотні, однією з яких маю командувати я. У міру того, як світлішало, з усіх кутків рівнини до нас стікалися солдати, які повідставали, і ми записували їх у нові підрозділи.

Я став ходити вперед і назад траншеєю, щоби прогнати з тіла нічний холод. Тим часом з’явився другий вістовий. Він прибув із наказом про наступ. Укріплення ворога, на які ми наткнулися вчора по обіді, в цьому плані звалися «позиція Врокур». Штурмові групи 76-го полку мали вклинитися в лінію оборони супротивника та пробити в ній коридор. Це виконуватимуть зокрема і ті хлопці, яким ми вчора ввечері склали компанію в трьох їхніх спробах перейти в атаку. Нашим же завданням буде закріпитися на цьому плацдармі та почати просуватися з нього вглиб. Про артилерію в плані не було ані слова.

Звісно, це вже матиме інший вигляд, ніж вчора у той самий час. Ми прекрасно знали, що це таке — атакувати укріплені траншеї. Великих втрат супротивнику завдати не вдасться, радше нас прикінчать після першого ж ривка. Ворог перестріляє нас, як куріпок; ми вже майже відчували легкий присмак крові в роті. Сіра тверезість ранку тільки підсилювала почуття безнадії.

З офіцерами та сержантами ми вирушили вперед крізь туман, щоби вперше оглянути ворожі позиції. Рядовий склад мав іти за нами, щойно їм подадуть сигнал. Можливо, нам вдасться знайти якийсь вихід, адже це безглуздо — просто жертвувати людьми.

Нам пощастило, адже одразу після перших декількох кроків ми наштовхнулися на нового командира полку. Я виклав йому свої міркування. Є тільки два можливих шляхи для наступу — або ми йдемо ліворуч чи праворуч доти, доки не обійдемо з флангу їхні позиції, а тоді штурмуємо траншеї з ручними гранатами; або ми чекаємо, поки наша артилерія накриє їх, щоб уможливити наступ по фронту. Одне слово, ми не проти заварити кашу, однак для цього треба додати трохи перцю.

Дякувати Богу — командир полку виявився справжнім фронтовиком. Він наказав мені вести роту на штурмові позиції й там чекати, поки він повідомить про новий план артилерії.

Кулі, які продзижчали рівно між нами, мов осиний рій, закінчили цю розмову. Всі заскочили в траншею та скупчилися там, і лиш одна людина залишилася лежати зовні й стогнати від болю. Це був фельдфебель Кумпарт із моєї роти. Мені вдалося ухопити його за комірець та затягнути до траншеї. До нього підбіг санітар, розрізав йому штани над чоботами та, перед тим, як перев’язувати рану, витягнув блискучими щипцями фрагмент колінної кістки і красномовно протягнув щипці в мій бік. У будь-якому разі це мало кепський вигляд та могло не лише призвести до втрати ноги, а й узагалі коштувати Кумпарту життя. Це засмутило мене набагато сильніше через те, що я давно знав його, цього прусського педанта, який повчав мене стільки разів під час занять на подвір’ї казарми та навіть на фронті набридав зі своєю стройовою підготовкою. Коли я ще був новачком у полку, а він щойно прибув до нас, він здавався мені схожим на лева, з таким самим гарчанням, але згодом я зауважив, що він не образить і мухи. Я до сих пір пам’ятаю, ніби це було сьогодні, як після служби він сидів у маленькій переповненій їдальні та витирав рукою білу пивну піну з вусів. І ще, як після Камбре, коли на перше травня я почепив на шинель мій Залізний Хрест, він став переді мною на витяжку та сказав:

— Пане лейтенант — моя школа!

Тоді ми обидва від душі посміялися. Тепер санітар закидає його собі на спину та зникає разом із ним у стіні туману. Ще на одного старого вояку менше; поступово вони доберуться до нас усіх.

Вихідну позицію було легко знайти; вона розташовувалася на узвишші між Еку та Морі, де ми захопили бліндажі вчора ввечері. Мені подумалося, що цього разу втрат буде більше. Рота рухалася вперед та розсіювалася окремими групами в траншеях.

Сонце повільно пробивалося крізь хмари. Із його першими променями в небі з’явилася зграя англійських літаків, які обсипали рівнину кулеметними чергами. Ми побачили, як здіймаються хмари пилу. Перед нами поступово відкривалися обриси великої перепони — це і мали бути укріплені позиції селища Врокур. Здавалося, що з літаків добре нас бачили, до того ж нас стала обстрілювати малокаліберна батарея. Невдовзі її снаряди почали лягати на переповнену людьми рівнину.

Чорт забирай, скільки озброєння було тут зосереджено! Якщо його дотепер не побачили на тій стороні, англійці мусять зовсім не мати очей. Ось вже декілька людей, поруч з якими впав черговий снаряд, сліпо заметушилися, біжучи в різні боки. Старі солдати потрясали кулаками з траншей, погрожуючи невидимому супротивнику; якщо так триватиме далі, через півгодини тут нікого не залишиться. Ще один снаряд зі шрапнеллю спалахнув та розірвався над нашими головами. Вибух пролунав майже одночасно із залпом — гармата мала бути десь неподалік від нас. Я відстібнув із портупеї в одного з мерців штик-лопату та став ретельно поглиблювати свій окоп. Землю я викидав перед переднім краєм окопу, що вже забезпечувало певний легкий захист проти цього калібру. Але що буде, коли снаряд перелетить і впаде на тильний край? Я став копати ще один, менший окоп. Тепер нехай стріляють; все одно вони не можуть нічого більше зробити на цій площині.

Тим часом на сонці стало досить тепло. Я витяг із підсумка та натягнув на ступні пару тонших шкарпеток. Потім я взявся снідати: вже давно слід було поїсти і до того ж, дочекавшись нарешті спокійної хвилини, коли тебе точно ніхто не підстрелить, зазвичай швидко згадуєш про голод.

Земля позаду нас затремтіла — це нам на допомогу котили важкі гармати. Кінна батарея зупинилася неподалік, щоби скакуни випорожнилися; загалом, це була картинка, яку раніше ми бачили тільки в газетних ілюстраціях. Велика й рухлива мішень завжди викликає на себе сильний вогонь — за декілька секунд можна було побачити лише заплутаний клубок ніг. Один-єдиний кінь нісся галопом через самотній, запилений пустир. Все це відбулося досить швидко.

Та в рази більше мене непокоїло те, що вже протягом тривалого часу відбувалося на тому боці лощини. Там рвалися ручні гранати і повільно але вперто повзли до селища хмари вибухів. Іноді можна було побачити, як над бліндажем виростає чийсь силует і відразу ж знову зникає. Отже, нам вдалося пробити діру в обороні англійців; артилерія попрацювала на славу. Я послав мого денщика до сусідніх окопів, щоби той подав солдатам сигнал готуватися. Хмари диму від гранат вже здіймалися прямо у ворожих окопах. Я підняв у повітря сигнальний пістолет, який протягом всього походу стискав у кобурі на поясі або тримав у руці, і вистрелив; тієї ж миті заворушилися усі окопи та траншеї навколо. Ми вирушили, ідучи нога в ногу та навіть не відкриваючи вогонь, вирушили, щоб сягнути селища Врокур та просочитися всередину укріплень. Біля ворожих окопів ми почули чиїсь вигуки. Це мала бути наша ударна група.

Вже на краю укріплень я зіштовхнувся із незвичайною постаттю — беззбройним юним хлопцем із голими колінами під шотландською спідницею. Це був досить рідкісний птах у цих полях. Я відштовхнув його вбік та кинувся до траншеї, яка вигиналася вліво, у напрямку Морі, та з якої я вже чув, як доносяться, крізь нескінченні вибухи, короткі та збуджені вигуки ударної групи. У цей момент англійські гармати відкрили загороджувальний вогонь. За нами, немов прорване водосховище, щільними масами спускалися зі схилу інші бійці. Вони рішуче групувалися в підрозділи. Та, мабуть, англійці могли спостерігати за цим, бо на кожен наш крок вони відповідали тієї ж миті. Скоріше за все вони стріляли прямою наводкою.

Перехилившись через бруствер, я побачив ударну групу за роботою; для нас прокладали шлях зовсім небагато людей. Але було помітно, що вони вже мали великий досвід, бо працювали спокійно та злагоджено. Вони робили довгі ривки й поступово розтягувалися, а коли раптом із хмари пилу завидніла й стала збільшуватися чорна точка, яка формою нагадувала яйце, вони миттєво все зрозуміли та, мов пантери, кинулися вбік, а потім знову вперед. Але цей вибух все ж змусив атакуючих затриматися, і тепер вони вже просувалися повільніше, беручи окоп за окопом у важкій боротьбі. За кожним бруствером чи бійницею лежали жертви їхніх безпомильних ривків, шотландці у їхніх беретах та усі в спідницях; утім, здавалося, що грім вибухів не налякав тих, хто вижив, — вони міцно трималися за свої позиції.

Англійська артилерія пильно спостерігала за цією битвою і вступила у неї зі снарядами шрапнелі, які розривалися над головами солдат та лягали так щільно, що ми опинилися якраз посередині киплячого котла. Про укриття годі було й думати: позаду нас лежали траншеї, заповнені людьми вщерть, наче суцільна стіна. Те, що вчора відбувалося у відкритому полі, сьогодні повторювалося на вузькому просторі. Залишалося тільки одне — якомога швидше кинутися від однієї небезпеки до іншої. Тож ми рвонули вперед, прокладаючи собі шлях у супроводі гуркоту та спалахів.

Ворожі позиції розташовувалися таким чином, що спершу нам здалося, наче вони ще добудовуються. Коли ми швидко та обережно перемахнули через бруствери, то побачили, що ці позиції складаються з великої кількості поодиноких окопів. Коридор, який мав їх з’єднувати, був лише намічений, і вгадати його розташування можна було тільки за прим’ятою травою. Це було місце, де земля блистіла, мов жовтий гравій садової доріжки. Шотландці, за якими переслідувачі гналися по п’ятах, мусили або здатися, або вибиратися звідти. Як сміливі чоловіки, вони обрали шлях смертельної небезпеки. Раптом вони повставали в повний зріст та кинулися у відкрите поле довгими ривками, наче звірина зграя. Це була чудова мішень. По всій довжині траншей, що лежали за нами, загриміли націлені вперед постріли. Деякі з утікачів впали, інші миттєво зникли в найближчій вирві.

Нині настала наша черга прориватися крізь це смертоносне вікно. Ззаду напирали свої ж, попереду виблискували вогневі розриви шрапнелі. Тож вперед — пішли! Ось що означає стиснути зуби. Ми вискочили з окопів, щоб гонитва розпочалася. Тепер гуркотіло вже звідусюди; між нами висвистував батіг смерті, отруйно шипів над шоломами та шмагав людську плоть. Наші загиблі падали на землю поруч із шотландцями.

Так тривало й далі в цій боротьбі не на життя, а на смерть: шалені ривки, у перервах між якими обмін гранатами з ворогом здавався майже відпочинком. Також і ті, хто йшов за нами, мусили пройти через град уламків, які невтомно пожинали своїх жертв.

Зрештою ми сягнули місця, де окопи знову розташовувалися дуже щільно. Там ми наштовхнулися на потужний спротив. Чорні краплі куль утворювали нездоланну стіну, і з різким свистом у наш бік летіли рушничні гранати, схожі на стріли з масивними наконечниками. Ми помітили якусь метушню та вигуки на тому боці, наче супротивник готувався до контратаки.

Непомітно розповзлося на всі боки похмуре відчуття страху, ніби щось раптом змінилося в траншеях. Чи то двоє, чи то троє людей кинулися повз мене. Я обернувся до найближчого бруствера: окоп за ним був порожній. Я подивився назад: там також не було нікого. Раптово мені стало ясно, що я залишився зовсім сам, можливо, на відстані витягнутої руки від ворога, від якого мене не відділяла жодна перепона. Коли стоїш лицем до лиця зі смертю, відчуваєш немов крижане дихання на своїй шкірі. Мене охопило жахливе передчуття, без жодної причини, або вірніше, викликане видовищем смерті, що гралася тут із нами. Якщо на тому боці якось відчують цей настрій — тоді ми програли.

Я поквапився назад та побачив лише паніку. З передньої лінії люди бігли назад, а звідти інші бігли їм назустріч, і вся ця юрба була одержима страхом. Деякі навіть намагалися бездумно піднятися з траншеї, що означало для них вірну смерть. Вони відразу ж падали назад, на інших, або повисали на краю траншеї. Неначе дивом мені та одному фельдфебелю з 76-го полку, який безжально бив панікерів по головах затиснутою в руці рукояткою гранати, вдалося розплутати клубок тіл та пробити собі шлях. Адже нам потрібен був коридор, щоб усі могли розійтися без перепон. Ця плутанина не виникла б, якби люди не почали залишати позиції та тим самим не підбурювали інших чинити так само.

Ми укріпилися за одним із брустверів. Я викопав перед собою неглибоку яму та поклав у неї з десяток товстих англійських гранат; вони лежали там, немов яйця в гнізді. З деяких постів кулемети були спрямовані в бік ворога, і наші стрілки обмінювалися кулями з невидимим супротивником. Тепер нехай підходять, якщо справді цього хочуть. Вони лише проламають собі голови. Наді мною, на посту, стояв за кулеметом хлопець з 76-го полку, викапаний портовий вантажник з Гамбурга, огрядний, із почервонілим обличчям. Я все ще дивився просто на нього, коли йому в голову влучила куля, із гучним тріском, немов врізавшись у товсту дошку. І тоді я побачив, як він повільно осідає на коліна, і його тулуб сповзає по стінці бруствера. Я втупився на криваву пляму, яка збільшувалася із загрозливою швидкістю, поки не потекла маленьким струмком по траншеї.

Весь час те, що відбувалося на тому боці, всі рухи супротивника видавали, що поки що наші сили були рівними. Шотландці стріляли рушничними гранатами і одна з них навіть впала якраз посередині між двома нашими солдатами, які лежали на посту перед бійницями; якимсь дивом обидва уникли поранень. Інша граната просвистіла поруч та зловісно впала на стелю бліндажа, у якому я сховався; від цього удару серце у мене ледь не вискочило з грудей. На щастя, вона вибухнула надто рано, вниз полетіли лише маленькі уламки, і тільки її хмара пилу ще кілька секунд стояла переді мною. Раптом двоє солдатів, які лежали трохи далі попереду, вискочили зі свого бліндажа. Перший одразу звалився в окоп із кулею в голові, інший почав повільно повзти до нас, поранений у живіт.

Поступово траншеї наповнювалися мертвими та пораненими. Скрізь працювали снайпери, так що було вкрай небезпечно показатися навіть на один дюйм над краєм окопу. І есе ж підкріплення, яке йшло повільно, але прибувало до нас безперервно, забезпечило нам вогневу перевагу. Наш малий Шульц прибув зі своїми людьми та чотирма крупнокаліберними кулеметами, і роти легкої піхоти, що розташовувалися в тилу, підійшли та зайняли позиції в найближчих траншеях. До пізнього вечора на всій довжині траншей стояли один кулемет за іншим. Їхній вогонь пробив зрештою вузький коридор у все ще не захоплений край.

Тепер в мене нарешті з’явився час, щоб послати в тил вістового з донесенням; до цього я мусив думати про зовсім інші речі. Я вліз до окопу, в кутку якого все тулився до стінки мертвий хлопець з 76-го і в якому тепер був встановлений легкий кулемет. Кам’яні обриси села Врокур наразі мали бути ліворуч від нас, на певній віддалі. Попереду й правіше, приблизно за сто кроків від нас, паралельно з нашою, тягнулася ворожа траншея, у якій ми вдень чули вибухи та з якої тепер знову підіймалися хмари диму. Мабуть, це була робота іншого підрозділу, який діяв так само, як ми. У той самий час прямо перед нами, де ця траншея обривалася, починалася алея потрощених та спотворених дерев, яка зникала десь у Врокурі, на тлі червоного неба. Колись це був шлях між селищами Врокур і Морі. Між крайніми деревами натягнули брезент, який, утім, так щільно прорізали постріли, що крізь дірки можна було спостерігати за жвавим рухом позаду ворожих траншей. Було це підкріплення? Або супротивник повільно почав відступати? Я став за кулемет та взявся стріляти, поки вказівний палець не почорнів від диму, а вода для охолодження стволу не випарилася. Тоді один з кулеметників підбіг до мене з порожньою цистерною з-під води та залишив її, порадивши наповнити найприроднішим способом — все одно усі фляги з водою давно спорожніли.

Поки я був зайнятий цим, намагаючись досягнути зробленої синім олівцем позначки на внутрішній стінці цистерни, з’явився наш полковник. Він привітав нас та відзначив, що до кінця дня вже можна відпочивати. Мені теж так здавалося. За сьогодні ми зробили менше, ніж за вчорашній день, але навіть менший успіх коштував нам набагато більших зусиль. Я сподівався, що завтра, за підтримки свіжих підрозділів, ми зможемо остаточно захопити укріплення, які поки що утримував супротивник.

Настав вечір. Сонце вже зникло на заході, прямісінько перед нами, за криваво-червоною завісою, і ескадрилья німецьких літаків, яка зависла над полем бою, виблискувала в його останніх променях. Ми поквапилися розгорнути білі вивороти наших мап, та вистрілили в повітря сигнальними ракетами, щоб із літаків було видко, наскільки далеко вперед ми просунулися.

Ставало вже прохолодно. Ми мали заночувати просто неба. Це було не вперше та, звичайно, що не востаннє. Я наказав денщику, який мене супроводжував, зняти шинель із убитого англійського офіцера, та закутався в неї. Міцний матеріал жовтого англійського однострою — це була хороша заміна моїй тонкій шинелі, яку я викинув вчора під час штурмування насипу.

Вістовий приніс мені до того ж металевий значок, який він відірвав з кашкета мерця. Цей значок був нашитий на чорну стрічку та складався з тернового вінця та напису «Аргіл енд Сазерленд», який оточував кільцем голову вепра з відкритою пащею. Дуже гарний трофей; чоловіки, яким належав цей символ, завдали нам серйозних клопотів. Я поклав значок у підсумок на спогад про левів, які так мужньо билися сьогодні.

Якби це не звучало так дивно, я сказав би, що на душі тепер стало зовсім спокійно. Було таке відчуття, ніби це вечір святкового дня. Ми з Шульцем сіли, притулившись до бруствера, та вели тиху розмову. Перед всіма постами сиділи молоді хлопці зі сміливими, загартованими в битві обличчями та з великими темними очима. Здавалося, що вони сплять, наче рослини, в очікуванні ночі. Кожен тут відчував, як міцно вріс у нове товариство. Це такі миті, коли спізнаєш щастя, закладене в братерстві крові, у порубіжжі життя та смерті.

Після заходу сонця притихли поранені; юнак, якого поцілили в живіт і який лишень нещодавно намагався підповзти ближче, щоб погрітися в останньому теплому промінні, тепер, здавалося, міцно спав. Так само не чути було кректання стариганів. Увечері після битви захоплює іноді відчуття цілковитого спокою, який можна спізнати, здається, лише під час безболісної смерті наприкінці довгого життя.

Але що це? Вечірній вітер доносив від Врокура звуки чисельних розривів ручних гранат, за якими залунало довге, розлоге «ура», наче під час успішного наступу. Також і в траншеях справа від нас знову запалало. І артилерія почала працювати на повну силу, ніби хтось раптово натиснув на гашетку.

Одразу ж ми підірвалися, ніби від підбадьорливого сигналу. За якусь мить все мало вже зовсім інший вигляд.

— Вони оточені, вони оточені!

У кожного була зброя в руці, кожен стояв напоготові до ривка. І як тільки ми наважилися встати на повен зріст на самісінькому краю траншеї, коли нещодавно ми не могли показатися навіть на півмакітри? Ми цього не знали. Ми відчували тільки те, що цієї миті робимо все правильно і що нас не здолати. І дивно, навряд чи хоч один постріл пролунав у наш бік, коли ми розтягнулися і зграєю кинулися вперед. Те саме відчуття, що нас окриляло, змушувало нашого ворога запанікувати.

Знову виникла ця невільна єдність у битві, ця широко розгорнута дуга, де підрозділи, люди з яких не знають один одного і ніколи не бачилися, все ж починають гуртуватися в один сталевий кулак. Ми опинилися майже в його епіцентрі; справа і зліва від нас так само палав шум битви. Перед нами бігли до дороги шотландці. Ми подалися за ними, дихаючи їм у потилицю. З шаленими вигуками «ура!» ми увірвалися туди, де починалася дорога, за якою панував справжній безлад.

За якусь мить відбулася низка хаотичних подій. Ми порівнялися з пагорбом заввишки в кілька метрів, що утворював край дороги, та залягли біля нього. З канав на тій стороні були прокопані траншеї, за якими у декількох кроках останні з оборонців все ще чинили опір. Правий бік окопу, де ми залягли, розташовувався якраз навпроти їхніх позицій, які раніше мали належати німецькій армії — ми розпізнали довгу та щільну загороду з колючого дроту. Горці, які невпинно неслися вперед, стали стрибати вниз, у траншею; більша частина нашого підрозділу полізла за ними. Але, наштовхнувшись на колючий дріт, шотландці заплуталися та змішалися, поки ми розтягнулися по схилу і взяли його під свій контроль. Ми опинилися за десять кроків від решток горців — та найбільше в п’ятнадцяти від тих із них, які зараз втікали і першими кинулися нам в очі.

Втікачі мусили пробігати перед нашим сформованим за секунду фронтом, перед цією довгою ланкою гвинтівок у них на фланзі. Тож ми ніби приймали якийсь смертельний парад. Дуже близько від нас було чути їхні дикі зойки, що змішувалися з нашими. Вигуки «ура», які під час просування лунали заглушено та хрипко, тепер були гучними й розлогими, немов грізне гарчання лева. Уздовж дороги щільно стояли ті, що атакували, зі скаженими поглядами та роззявленими ротами, з яких виривалися загрозливі голосні. Це безперервне «Ха-ха-ха!» відбивалося від землі, як жахливий, тріумфальний сміх.

За кілька секунд лави шотландців немов прорізала бойова колісниця. Вже висунуті вперед кулеметні розрахунки, вже виблискують у своїй гонитві стрічки патронів і з вогняним спалахом з лиця землі стирається все, що не зроблено з заліза.

Після перших кількох пострілів моя гвинтівка заклинила і, лаючись, я став бити по затвору, щоб його зсунути. Цієї миті я відчув удар у плече і, озирнувшись, побачив перед собою чиюсь гримасу. Це був Шульц, який витягнутою рукою показував на ворожі позиції та кричав:

— Вони ще стріляють, прокляті свині, вони ще стріляють!

Так, тепер я теж їх побачив, зовсім близько від нас, таких, що стояли в півкорпуса над траншеєю та гарячково то викидали гвинтівки догори, то цілилися униз. Коли я побачив це, мене охопила невгамовна злість. Вона й змусила мене утнути дещо геть божевільне: я відкинув гвинтівку вбік та одним стрибком опинився прямо на дорозі. І хоча досі все обходилося завдяки моєму везінню, до якого я звик як до чогось очевидного, нині цьому везінню мав настати край!

Поки ноги ще пружинили від стрибка, я знову отримав сильний удар у груди, який миттєво протверезив мене. Посеред всього ґвалту, між двома оскаженілими арміями, я зупинився та став пригадувати. Це був лівий бік, якраз те місце, де мало бути серце, тут вже нічим не зарадиш. Скоро я впаду, як вже багато інших падало на моїх очах. Це кінець. Я витріщався на дорогу та розпізнавав у її жовтому ґрунті камені, чорний антрацит та білу, відшліфовану гальку. Посеред жахливого хаосу я сприймав кожну найменшу деталь і їхні поєднання закарбовувалися в мені. Я більше не брав участі в смертельній гонитві навколо. Я не відчував жодного болю та помітив, як розмиваються думки; вони розчинилися у радісному подиві: «А це не так вже й страшно». Цей стан та відчуття тривали досить довго.

Раптово зі схилу до мене кинувся один із солдатів та закричав: «Пане лейтенанте, ваша шинель!». Різким рухом він зірвав її з мене. Авжеж, на мені досі була шинель шотландського офіцера, і я геть про це не подумав. І оскільки на мені був тільки капелюх, а не шолом, з нашого боку теж стріляли по мені. Тож я стояв між двома фронтами як велика, у натуральну величину, мішень кольору хакі. А втім, здається, все знов обійшлося. Я тільки впіймав рикошет. І після цієї безкінечної паузи, яка, здавалося, тривала кілька годин, хоча насправді пройшло навряд чи більше декількох секунд, я повернувся до траншеї.

Знову вигуки «ура!» сколихнули цю страшну місцину. З бічного ходу сполучення, у якому ми ще вдень зачули підготовчі роботи, вирвався штурмовий загін, який полетів уперед, трясучи ручними гранатами, немов булавами. Знову, ледь не під моїми ногами, з ворожої траншеї запрацював шотландський кулемет. Та він умить затих — під кулями й гранатами, якими метали наші солдати зусібіч. Згори на схилі з’явився Оскар зі штурмовим загоном; наступної секунди я вже побачив, як вони стріляють. Одразу по перших пострілах він зістрибнув на дорогу. Колюча загорожа, через яку він перечепився, врятувала йому життя.

Набагато меншим везунчиком видавався малий Шульц, який упав, поранений, біля ворожої траншеї зліва від нас. Один із горців, який наштовхнувся там на нього беззбройного, прочитав у Шульцевих очах, на що той чекає, і тоді нахилився, підняв із землі його заряджену гвинтівку — і використав ту мить, поки Шульц був ще живий, для смертельного пострілу. Різня набула жахливого вигляду. Щойно вибуховою хвилею одного з шотландців підкинуло вгору і він злетів над окопом, мов риба. До сих пір нічийна дорога була вкрита трупами. Одначе безлад уже запанував у траншеях, що вели до тилу супротивника.

Поки все лютувало навколо, я, будучи досі наполовину оглушеним, ще кілька секунд вештався на дорозі перед траншеєю. Нарешті мені вдалося обірвати смертельне марення та одним стрибком опинитися всередині. І вже вдруге під час цього наступу я ледь не звалився на голову Оскару, що якраз стояв там. Ми потисли руки посеред цього задимленого укриття, із бурхливою радістю людей, яких наче дивом викинуло з повного небезпек моря на берег. На фронті, неподалік від нас, виблискували гармати батарей, які ми мусили захопити. Наші вигуки стривожили ворога, і тепер жахливе полум’я насувалося над нами на траншеї, з яких ми прийшли сюди.

Раптом я почув, як Оскар запитує:

— Тебе поранили? Ти весь у крові!

Я опустив голову та побачив, що на однострої виступили темні плями. Я розстібнув кітель та сорочку: так і є, в мене таки поцілили. Два маленьких отвори зяяли на грудях вище серця, менший — де куля увійшла, і більший — де вийшла з тіла. Куля пройшла рикошетом трохи нижче Залізного Хреста, який я ніколи не знімав. Вхідний отвір був ближче до того боку, яким я був повернувся до схилу, де розташовувалися наші. Цілком імовірно, що той хлопець, який підбіг зірвати з мбне шинель шотландця, і був тим, хто в мене поцілив. Яке щастя, що його рука дала маху!

Мені треба було потрапити в тил, поки я ще мав достатньо крові, аби йти самостійно. Оскар перев’язав мене та на прощання потиснув мою руку.

— До зустрічі у Ганновері!

Чи здогадувався він, що настала його черга? Так ми і розійшлися. Я взяв із собою стрільця-невдаху та ми вдвох рушили через наші старі траншеї, поки Оскар очолив тих, хто вів запеклу боротьбу проти ворожої батареї.

Дорога, яку мені знов доводилося перетинати, лежала під щільним вогнем англійського кулемета, який бухкав з-за схилу. Одначе, я витратив кілька секунд, щоб підібрати захоплений вчора підсумок для мап, який лежав біля фатальної шинелі. Всередині був мій щоденник.

У траншеях творилося справжнє пекло. Все, що потрапило під обстріл батареї англійців, було охоплено полум’ям. Мені знайомі ці довгі коридори, які звиваються землею та через які сполучення і зв’язок між підрозділами відбувається, наче через артерії. Частенько вранці я проходив однією з них, і коли повертався ввечері, то на її місці можна було побачити тільки широку канаву з рихлого піску. Це був ненадійний притулок. Тепер ми пробігли цими траншеями, неначе нас гнали крізь стрій батогами. Лиш тоді, як минули їх, ми могли зітхнути з полегшенням, що найважче залишилося позаду.

Після короткої перебіжки ми зупинилися в бліндажі. Щойно ми протиснулися крізь вузький вхід у бліндаж, як над нашими головами, на рівні краю траншеї, прогримів звук розриву. З вогняної хмари вибуху розліталися навсібіч шматки землі та металеві уламки, один з яких із силою ковальського молота врізався у стінку бліндажа неподалік від мене. Оглушливий удар вибухової хвилі поклав мене обличчям на землю.

Оговтавшись, я зрозумів, що лежу розпростертий на тринозі кулемета. Голова звисала вниз, а очі дивилися прямісінько в калюжу крові, яка розповзалася з моторошною швидкістю. Я не відчував жодного болю, та в мене було набагато неприємніше відчуття, ніби мене важко поранили — у стократ гірше, ніж тоді під Камбре, коли куля зачепила мене, пройшовши крізь шолом.

Дивно, як у такі моменти відчувається власне тіло. Неначе напружуєш найбільш сокровенні життєві сили заради спроби втекти від себе самого та відчуваєш бажання відвернутися від себе, як від якоїсь огидної картини. Саме так я пояснюю собі, чому так часто можна спостерігати вираз певної відрази або жахливої втоми, який, немов гримаса, завмирає на обличчі мерця.

Я обережно спробував гукнути солдата, який був зі мною. Є такі відповіді, які людина не здатна витримати, та які все одно жадібно прагне дізнатися. У відповідь почув, що куля ковзнула мені по потилиці; але обидва отвори були так близько, що, здавалося, можна було не хвилюватися — це не глибока рана. Втім, я мусив поставити ще одне питання: я лишень попросив сказати, чи це справді все.

Ні, більше нічого немає. Я вислухав цю відповідь, як хтось, хто очікує на смертельний вирок, а натомість чує рішення про виправдання. Поки він робив мені пов’язку на чолі, я відчув, як життя знову починає нуртувати в мені. Мені вдалося оговтатися. Хоч у мене досі паморочилася голова і я чув у вухах пронизливий дзвін, все ж, це можна було стерпіти. Тож вперед, ще далі, туди!

Стрибаючи, як зайці, ми кидалися від одного бліндажа до іншого та робили в їхньому затінкові короткі перепочинки, поки згори сипався пісок впереміш із маленькими камінцями. За одним із вигинів траншеї я наштовхнувся прямісінько на штаб полку, де все було в бойовій готовності. З пістолетом у руці, в розстібнутому кітелі та із закривавленим обличчям я подався негайно всередину.

— Ми прорвалися, прорвалися, томмі тікають! Ми вже біля самісіньких батарей!

Вони дивилися на мене, немов на привида, але ми вже застрибнули на край траншеї та зникли в полі, над яким саме стала схилятися ніч.

Позаду нас спалахував вогонь наших батарей. Тепер ми йшли повільніше крізь цілий ліс важких розривів, що оточили нас, наче звірів, аби накинути свою сітку — поки ми ще були в зоні їхньої досяжності. Навколо не було ані душі. Але нам вдалося пройти крізь цей вогняний ліс, під чиїми чорними, тремтливими кронами ми здавалися крихітними комашками.

Ми сягнули села або принаймні місця, на якому раніше було село. Це мав бути Норей. Величезні вирви, схожі на кратери, зяяли у нас під ногами, скрізь виднілися руїни стін. У мерехтінні вогню це нічне марення нагадувало гігантську майстерню з чорними наковальнями. Але що саме тут так полохало? Мороз пробіг у нас поза шкірою: це ж склад ручних гранат, дерев’яні стінки якого тепер були охоплені світлим полум’ям. Якщо він злетить у повітря, тоді навколо не залишиться нічого живого. Ми кинулися геть звідти, і нас підганяв тріск пожежі.

Нас поглинула темна просіка, переповнена піхотою та гарматами, які котилися в бік передової. Вістовий крикнув мені, що ця дорога веде у Кеан. Біля входу до штольні, перед яким у землю було вткнуто древко вимпелу, я впізнав солдата з гібралтарського полку. На моє запитання він відповів, що охороняє ставку бригадного генерала. Тільки я встиг відрапортуватися, як побачив, що сходами підіймається сам генерал. Я побачив над червоним комірцем змарніле, але суворе обличчя, на якому закарбувалися безсонні ночі та тисячі клопотів. І я зрадів, що явився з поля бою та можу повідомити свіжу новину, яка інакше дійшла би сюди набагато пізніше: «Ми сягнули дороги Врокур-Морі!».

Звичайно, що й казати, для всієї бригади ця маленька цятка між траншеями та дорогою, яка коштувала життя кільком сотням чоловік, важила не більше, ніж одне число у зрівнянні. Тут я міг сказати: «Ми сягнули дороги!», але на передовій важило інше: «Ми їх розбили».

Генерал розповів мені, що вже з учора я зарахований до загиблих. Він сказав також, що взяття дороги протривало набагато довше, ніж розраховували за планом, але він вірить, що ми зробили все можливе. Тоді він побажав мені щасливої дороги, але поспішно, як людина, яка й без того згаяла багато часу.

Ми рушили далі в бік Кеану та зустріли дорогою двох поранених англійців, які теж собі шукали медиків. Вони нерішуче попрямували нам на зустріч. Вочевидь, вони почувалися так само непевно посеред цього темного пейзажу, в якому все навколо здавалося ворожим.

Один із них плентався із раною в животі, і тоді ми взяли його під руки, щоб понести далі. Дорогою ми розмовляли кумедною тарабарщиною. Вони розповіли, що на тій стороні знали про наш наступ, але очікували його тільки на тижні.

Ми обігнали віз, який їхав у тил, та попрохали, щоб нас підібрали. Я зробив що міг, щоби допомогти обом нашим англійцям, яких не хотіли брати з усіма.

У Кеані, біля груди розвалин на місці церкви, ми висадилися. Як змінилося це велике село з тих пір, як я бачив його востаннє! Тоді, взимку 1915-го, ми надзвичайно затишно провели тут час. Ліворуч від дороги, де нині зяяла вирва від снаряда тридцятого калібру, тоді стояла хатинка, де ми, з новими погонами на наших кітелях, давали розкішний обід, який протривав до пізньої ночі, ми — я і малий Шульц, який лежить тепер, холодний та мовчазний, на дорозі Врокур-Морі.

Скільки загинуло знайомих і друзів! І скільком із них ще належить загинути?

Зрештою ми натрапили на перевалочний пункт, до якого в чотири колони стікалися автомобілі, люди, боєприпаси та провіант. Там черговий офіцер посадив мене на один із возів. Я попрощався із моїм супутником і проінструктував його щодо моїх речей; тепер він був вільним і міг повернутися на передову.

Тоді я поклав голову на подушку, і неначе завіса накрила калейдоскоп яскравих, страшних та дивовижних образів битви, якими, як сном із темно-кривавих та полум’яно-червоних фарб, серце випробовувала глибина.