Вогонь і кров

Ернст Юнґер Перелісок 125 З хроніки окопної війни 1918-го

Щоразу, коли я знову беруся писати в цьому тоненькому зошиті, який так зручно вміщується у підсумок для мап, я думаю про те, чи дійду колись до останньої сторінки. Я вже багато списав цих сторінок підсумками днів, короткими роздумами, біглими замітками, щоби потім, сидячи вдома вже в спокійні часи, гортати їх у повній тиші та згадувати: так ти колись проводив свої дні одного особливого року.

Іноді записи зроблені рівним та охайним почерком, так що відразу зрозуміло: тоді я сидів у затишку на маленькому фландрському або північнофранцузському хуторі, або на геть спокійній позиції біля бліндажа, покурюючи люльку та тривожачись тільки через гул останніх літаків у небі, які вилетіли у свій вечірній патруль. Потім ідуть під нахилом криві та кострубаті рядки, видряпані в тісняві перед пекельною атакою або під час нескінченних годин важкого обстрілу за мерехтливого світла свічки. Зрештою, трапляються збуджені фрази, нерозбірливі хвилясті лінії, виведені немов під час поштовхів землетрусу, а останні літери зроблені нашвидкуруч довгими штрихами, — це писалося після бою, в окопах або траншеях, над якими досі нависала смертельна небезпека влучно прицілених гармат.

Так, мабуть, добре буде в спокійні години, які зараз важко уявити собі, поринути в ці спогади, турбуючись лише про те, як провести вечір. Лише заради цього я хотів би тепер вижити. Вдома нас часто уявляють людьми настільки мужніми, що не бояться нічого; але я прожив достатньо довго серед воїнів, аби знати, що не буває людей без страху. Без нього не мала би сенсу й мужність; страх є темною завісою, за якою яскраво та виклично світиться пригода.

Але є ще одна причина, чому мене лякає думка про смерть від кулі, яка частенько підстерігає в годину роздумів. Ми так тісно зжилися з війною, що нам тепер годі уявити картину миру. Ця війна — це як праліс, який із роками з дедалі більшою міццю утримує нас у своїх темних хащах, так що зрештою починаєш сумніватися, чи є у нього взагалі край. І якщо хтось помирає тут — це має вигляд, ніби його покликали посеред захопливої партії, коли гра йде на величезні ставки.

І нині, здається, ми знов опинилися на новому та цікавому відрізку війни. У нас позаду були потужні бої ранньої весни, якими увінчалося протистояння в окопах і гостріше за які ми навряд ще колись побачимо. Але вони не завершили цю війну. Після них почалися нудні й монотонні бої на виснаження, які були повною протилежністю тим лютим битвам. Скрізь спостерігалися знаки розпаду: під час зміни позицій, під час прибуття підрозділів із Батьківщини або зі Сходу, і це не дивувало нікого, хто на собі знав про те, що на бажання воювати впливає стан здоров’я, запас сил та віра в успіх.

Тут, у полку, який складався майже виключно з молодих людей та з представників одного племені, чия жорстка незграбність обернулася в окопній війні впертістю, це постало в дещо іншій формі. Замість розпаду тут панувала стара добра надійність, але без жодних очікувань, я би навіть сказав, без сподівань, коли продовжують робити свою справу далі суто з обов’язку. На перший план виступає механічне. Можна помітити в словах і поведінці виснаження, яке поступово перевтілюється у смертоносний стиль. Товариство старих окопних бійців, які примостилися біля нагрітого сонцем бруствера та ліниво ведуть розмову, в якій відобразилося все спільно пережите за роки — це такий союз, дух якого потім навряд чи хтось зможе собі уявити.

У цьому товаристві я і живу. Позиція, на яку ми повертаємося сьогодні вночі, здається, має бути спокійною — принаймні так нам хотілося б. Можливо, бог війни приготував для нас затишне та гаряче літо на чужині.

Ще позавчора я був у великому місті, а тепер знову оселився в лисячій норі, де над головою лише півтораметровий шар землі. Коли вчора я повернувся з відпустки, то знайшов батальйон у забутому Богом північнофранцузькому селі, яке вже чотири роки належить здичавілим тваринам, і чия назва вистежує нас уже давно, ніби ми раніше жили в ньому або колись брали його штурмом. Зрештою, це було цілком імовірно, бо так багато крові, як між Аррасом, Бапомом і Камбре, ще не проливалося в жодному куточкові світу. Коли я прибув, батальйон знову готувався до відправки.

За дві години я відрапортував, узяв на себе командування ротою та перевдягнувся. Коли я знову відчув на тілі стару, зручну, сотні разів укриту плямами шкіряну підкладку шинелі, я вже майже не сумував за казковим краєм білосніжних постелей.

Мої пожитки також були спаковані; мій денщик Август Шюддекопф, щирий і неговіркий уродженець Гайде, якого доля тримала біля мене набагато довше, ніж його попередника, вже був знайомий з усіма моїми звичками: він знав, які речі мають бути в рюкзаку і які можуть мені знадобитися одразу по приїзді. Тож денщик склав поруч мій пістолет, сталевий шолом, бамбуковий стек та протигаз, спитавши в мене тільки одне: «Які книжки берете з собою цього разу?». Оскільки позиційна війна — це найбільш нудна та виснажлива форма бойових дій, можна дозволити собі трохи розкоші в таких речах.

Мені він подобався; його попередник був надто балакучим підмайстром: колишній офіціант, він часто доводив мене до відчаю тим, що, коли я хотів щось з’їсти, він розповідав мені ціле меню, хоча достеменно знав, що є тільки хліб та варення. Люди мають добре розуміти одне одного, якщо вони живуть у тісняві одного бліндажа. Постійна присутність людини, яку потайки недолюблюєш, може бути нестерпною, навіть якщо ви майже не розмовляєте.

З настанням сутінок прибули вантажівки. Коли підрозділи вишукувалися в шеренги та завантажилися, я всівся на сидіння поруч із водієм останньої машини, і ми поїхали на короткій дистанції та без зупинок, на межі можливостей автомобілів; у такі моменти згадуєш, що маєш серцевину в кістках і кров у венах.

Це була надзвичайна червнева ніч, у ясному небі сяяли в темряві тисячі зірок. Ми їхали без фар, але нам не потрібно було світло; запилена дорога чітко вирізнялася на фоні полів. У вузьких фургонах дзвеніли гвинтівки та шоломи, мотори заводили свої дикі наспіви, від яких наші чуття загострювалися виразніше, ніж під час будь-якого маршу, та які несли нас назустріч небезпеці, немов пульсування сталевого серця. Певно, вони кричали нам: «Ніколи ще люди не брали участь у таких битвах, як ви, у битвах зі сталевими птахами та дивовижними машинами, за стінами вогню та хмарами смертоносного газу. Земля бачила багато небезпечних та страшних звірів, але жоден з них не був озброєний страшніше та небезпечніше, ніж ви. Жоден клин лицарів та жоден корабель вікінгів не відправлявся ніколи в такий сміливий похід. Перед вашою атакою відкривається земля; вогонь, газ та залізні велетні ступають попереду вас. Вперед, вперед, без пощади та страху, адже на кін поставлено володіння світом!»

І наче супроводжуючи цю монотонну та жахливу пісню, з обох сторін на нашому шляху випливали руїни будинків та селищ, спустошені гнізда з білого каменю, знищені безжальним катком війни та позбавлені самої своєї суті. На них падав мовчазний та металевий світ місяця, ніби в чаклунському лісі, і проріджені обстрілами дикі сади стояли схожими на привидів, наче великі цвинтарі, тихо й непорушно. Над цим фантастичним пейзажем смерті панував важкий і густий запах тління. Скрізь на полях та перед в’їздами до сіл стояли вкопані в землю маленькі хрести, зроблені над насипами, де валялися простріляні шоломи, згорілі гвинтівки та дрантя, яке залишилося від уніформи. Ми всі звикли до цього пейзажу, який тепер проїздили на шаленій швидкості, і ледь не в кожного з нас лежав там у землі друг, який лиш кілька тижнів тому загинув під час великого наступу і тепер назавжди лишився у цьому краї.

Тепер починалася вже звична потужна гра фронту, чия широка мережа обплела всю місцину. Ми мусили зупинитися, щоб не видати себе, оскільки високо в нічному небі, невидимий, пролетів над нами літак, з якого скинули освітлювальну ракету, що кульовою блискавкою зависла над дорогою. Тремтливі промені прожекторів одразу почали намацувати темне склепіння неба, аж поки один не затримався на чужакові, що нагадував мерехтливу маленьку бабку, та торкнув його своїм білим світлом. За першим променем потягнулися інші, ніби щупальця величезного восьминога, і зрештою вони вполювали літак. Після цього його спробувала на смак важка батарея; зі зміни траєкторії вогню можна було здогадатися про лихоманкову роботу гармат. Зенітки високо закидали свої снопи вогню, і навіть кулемети посилали рої смертельних світлячків у небо, щоби хоча б одному з них вдалося пробити корпус цієї проклятої істоти та скинути її на землю, підпаливши або розірвавши на шматки. Кожна маленька гармата, навіть шестиміліметрівки, заповнені горючим фосфором, а й ті намагаються поцілити, аби показати: «Ми маємо приціли дивовижної сили, таблиці стрільби, створені завдяки холодній і зловісній математиці, та стрільців із орлиним зором. Ми в повній бойовій готовності: тільки насмільтеся наблизитися до нас!».

Раптом літак, який немов граційний метелик завмер поміж вогняними квітками, зробив несподіваний поворот, майже перевернувшись на одне крило, та зник у темному просторі. Ми могли їхати далі.

Дорога погіршилася; на узбіччях виднілися розбиті автомобілі, закидані вапном скелети коней, величезні купи порожніх ящиків від боєприпасів. Іноді ми петляли між глибокими вирвами від гранат або між уламками стін, відкинутих вибухами на дорогу. Все виглядало покинутим і залишеним у поспіху; у цій місцевості відтепер велася праця, яка вимагає виключно боротьби. Дерева стояли голі, з поламаними стволами або обрубаним гіллям. Ми проїхали повз величезну гармату, яка в очікуванні вирішальної години мовчазно стояла в укритті. Неначе небезпечний звір притаївся у хащі: назовні стирчало лише потужне дуло, що погрожувало небу. Щоби замаскувати гармату, її зафарбували кольоровими плямами та накидали навколо штучного гілля.

Нарешті вантажівки зупинилися. Ми сягнули зони ураження далекобійної артилерії, де вже не можна було пересуватися як групова мішень і в жодному разі не мав їздити транспорт. На високому насипі, де став вартовий загін, нас чекали провідники. Солдати спішилися, вишикувавшись у довгу колону, нарешті всі покидали цигарки і почався марш через пустище.

Ми йшли хвилястими пагорбами, що поросли сухою травою. У багатьох місцях земля була перекопана, на ній утворилися вирви — деякі, здавалося, з’явилися сьогодні чи вчора. Я йшов поруч із провідником, досвідченим воїном — я зрозумів це не з його нагород, серед яких був Залізний Хрест, а з того, як звучали його фрази, короткі, уривчасті, завжди точні.

Він зауважив, що цим позиціям не варто довіряти: погані бліндажі, прогнилі траншеї, надто активний супротивник — і, як наслідок, багато втрат за короткий час. Однак, у мене поки що не виникло враження, ніби це небезпечна місцина. Спалахи на горизонті були незначними, і лише час від часу підіймалися в небо ракети. Раніше ми бачили в стократ потужніші обстріли.

Далі справа, здавалося, було краще місце для того, щоб закріпитися. По інший бік безперервно гриміли важкі розриви, так щільно, що їх ледь вдавалося розрізняти, і в небі закипали криваві рани; зліва, де лінія укріплень вигиналася дугою так, що проходила майже за нашими спинами, було неймовірно вітряно.

У кожному разі треба було квапитися; під час маневрів на невідомій території завжди може спіткати неприємність. Ми могли потрапити під обстріл і втратити нашого провідника; тоді нам довелося б усю ніч кружляти, і хто його знає, може, ми зайшли б, врешті-решт, простісінько до ворожих окопів, як воно часто трапляється. До того ж сам вигляд цього дикого пейзажу викликав в уяві цілу низку жахливих образів, які мозок намагався відігнати як неможливі; зрештою, це вдалося з великими зусиллями.

Тому ми зраділи, коли нарешті дійшли до зруйнованого селища, яке розташовувалося відразу за передовою лінією. Вузька, витоптана доріжка зміїлася в залишках дворів, садків та парканів. У таких місцях зорова омана має особливу силу. Чуття пригнічені виглядом руйнувань, а тому вони намагаються домалювати картину й заповнити простір якимись видіннями. Це можуть бути ясні й чіткі образи: так перед зором підіймаються блискучі палаци, тоді як у реальності стоять темні й низькі будівлі або вартує на самоті розтрощений млин. Форми вирують і тонуть у небутті або перетікають одна в одну. Мабуть, це бліде місячне світло породжувало цю химерну архітектуру, яка, немов мелодія, захоплювала думки. Покинуті хатинки випромінювали якийсь сумний та примарний подив; здавалося, між руїнами стояв якийсь великий лемент.

Перед селом простиралося величезне поле, щільно всіяне вирвами. Ми зникли в низькій і частково зруйнованій траншеї. Ще кілька підрозділів рухалися траншеєю нам назустріч. Наспіх та не промовивши один одному й слова, ми минули їх. Мереживо траншей було щільним і заплутаним, постійно нам траплялися бліндажі, а з їхніх проваль тягнувся димок вогнищ. Ми перетнули потужну, добре розбудовану траншею, у якій непорушно стояли вартові — це була головна лінія оборони. Залишалося пройти ще підступи до передової; нарешті ми досягли нашої цілі.

На місці! Але ми надто рано зраділи — авжеж, адже до цієї миті все йшло так добре! Я раптово опинився на спині в кутку окопу, прямісінько біля нашого провідника, нічого спершу не зрозумівши. І ще раз! Розліт шрапнелі, який із пронизливим свистом розрізав повітря, яскраві спалахи вогню майже одразу над окопами, вибухи, рої куль і фонтани землі, і все це водночас. Ядучий угарний дим потягнувся вздовж траншеї. Позаду нас було чути крики та прокляття, через мене перечепився хтось у повному спорядженні, підвівся та кинувся далі. Шюддекопф з’явився з темряви з моїм шоломом. Здається, він знову легко відкараскався. Я зрозумів, що досі сиджу у своєму кутку, і подумав, що в нас є лічені секунди для того, щоби знайти укриття та сховатися там.

До цілі залишалося всього лиш кілька кроків. Мій денщик зупинився перед бліндажем, провалля якого закривало бавовняне полотно, подекуди продірявлене та обірване. На вході до бокової рами було прибито дерев’яну табличку: «Командир роти». Зсередини струменіло світло.

— Агов!

— Що там, зміна?

— Зміна!

Внизу було чути галас. Я зайшов усередину, Шюддекопф та вістові, які скинули свої речі назовні, спустилися слідом.

Там нас чекала знайома картина: крихітний стіл, ящики з-під гранат замість стільців, пічка з бляшаних листів та три пружинистих ліжка, які стояли вздовж стіни. Між двома перекриттями стирчав у стіні багнет, у рукоятку якого вставили свічку; на мотузці висіли сигнальні пістолети та гранати. У ніші стояв телефон; він був запечатаний, і ним мали скористатися тільки тоді, коли оголосять про наступ. Загалом, це була одна з тих нір, де ось вже кілька років мешкає молодь багатьох народів, одне з тих тісних та прокурених укриттів, які так часто перетворюються на братські могили.

Лейтенант, якого я мав змінити на цьому посту, сидів за столом, підперезаний та з шоломом на голові. Після короткого вітання я підсів до нього, аби перейняти командування над сектором, адже я знаю, що після проведення тривалого часу в окопах будь-хто захоче якомога швидше здихатися їх. Він передав мені польовий журнал, аерознімки сектору та план позицій, поки вістові перераховували амуніцію.

Поки він ще розповідав якісь деталі, з’явилися його вістові, щоби передати записку, в якій ішлося про те, що всі пости здані та прийняті без інцидентів. Один із них відрапортував:

— Під час ротації двоє чоловіків отримали легкі поранення.

Отже, незначний обстріл все ж таки трохи зачепив нас. Нам залишалося тільки написати таку саму записку та поставити два підписи, аби надіслати її до штабу батальйону.

Тепер все було готово: мій попередник побажав мені спокійного дня та попрощався. Підвівшись, він знову обернувся, аби ще раз нагадати про укріплення, які він збудував власноруч. Я знав це відчуття своєї позиції, яка попри все стає вам близькою, адже ви працювали над нею так багато і так достеменно знаєте її переваги та недоліки, що майже зріднилися з нею, ніби з живою істотою. Раніше, ще перед Соммою, коли ми жили у величезних траншеях, які впродовж місяців ми заливали залізобетоном та в яких проривали цілі мережі тунелів, це відчуття було ще сильнішим.

Нарешті я залишився сам. Я закурив цигарку та знову піднявся назовні, аби ще раз погледіти на нічний пейзаж. Місяць вже заходив, темною та мовчазною була рівнина, яку я, поставивши підпис, взяв під свою відповідальність; цей уривок землі, тисяча кроків уздовж та п’ять сотень кроків углиб, із його мереживом окопів та траншей, де вартують сто п’ятдесят озброєних чоловіків, здатні одним тільки натиском пальця перетворити фронт перед собою на палаючу завісу.

Цей уривок землі, який за одну мить може стати вогняним кратером, є полем, яке ми тепер маємо обробити і яке ми самі можемо усіяти, немов сходи. За нами, на Сході, лежить наша Батьківщина, чия воля до життя втілилася в нашій волі до смерті, а перед нами, у блиманні світла, там, куди вказують дула наших гармат, стоїть наш ворог. І це ніби величезні ваги, між якими ми є стрілкою, що коливається, у цій нічийній землі, за якою спостерігають тепер тисячі незримих очей.

Все тихо. Попереду, час від часу, зі зміїним шипінням підіймалася ракета — офіцер окопної служби, який хоче вивчити навколишню територію. Я міг нарешті полежати кілька годин; біля бліндажа стояв вартовий, який за найменшого поруху мене розбудив би. Для певності я ще раз запитав у нього про дії під час загороджувального і прицільного вогню та штурму, а також під час газової атаки; тоді я знову спустився до бліндажа, в якому Шюддекопф тим часом трохи прибрався. Зранку мали принести «Військовий оглядач», цю найтовстішу та найлаконічнішу газету в цілому світі, де можна прочитати тільки короткі замітки про посилення вогню на окремих ділянках фронту. Я ліг на пружинисте ліжко та накинув ковдру на голову.

Першого ранку я зайнявся тим, що оглянув позиції, щоби змогти відразу зорієнтуватися в них як удень, так і вночі, і не розгубитися ані під дощами, ані за сильного вогню.

Сектор був позначений літерою «А», він складав правий фланг позицій полку. Перед ним лежала трохи горбиста місцевість, на якій ледь вирізнялися коричневі груди землі перед англійськими траншеями і яка завершувалася широким переліском. Справа наш сектор з’єднувався тунелями з позиціями сусіднього полку, зліва він межував із сектором іншої роти нашого батальйону. Я відвідав обох командирів сусідніх позицій. Мереживо широких, але напівзруйнованих ходів сполучень вело назад, до головної лінії оборони. Позаду розташовувалося, відділене від нас лише кількома пагорбами, селище, яке ми проходили вчора. Воно називалося Пюісьє-о-Монт і тому, якщо тільки мої знання мови мене не підвели, між собою ми прозвали його Бергбронн. Ми бачили тільки його верхні обриси, з білими руїнами стін та оточеними гіллям дерев залишками церкви, яка перетворилася на груду каміння. Здавалося, що англійці цілять саме в цю висоту, яка підіймалася над усією рівниною, адже цілий ранок вони накривали її важкою артилерією, і гранати завивали високо над нашими головами.

Наші траншеї, низькі та широкі, розвалювалися і були розмиті дощами. У багатьох місцях, щоби вони зовсім не розсипалися, були зроблені дерев’яні підпорки. Ці траншеї складали лише частину величезної мережі позицій, побудованих ще перед битвою на Соммі, після якої ми кинулися в наступ та залишили всі укриття — і знову захопили їх лише через довгий час, у березневих битвах. Ця місцевість дійсно бачила вже багацько. Вже не залишилося жодного клаптика на рівнині, в якому не було би заглибин чи вирв. Більшість із них із того часу встигли порости травою, але її прорізали чисельні нові рани.

Тож плетиво траншей вже було готовим, а тому вони мали одну неприємну властивість: вони могли поєднуватися, через низку ходів сполучення, із ворожими позиціями. Ці ходи сполучення перегородили колючим дротом та рогатками, які прозвали «іспанський вершник», у них виставили пости з кулеметами, але вони все одно залишалися нашим слабким місцем. Інша особливість цих позицій полягала в тому, що в одному з ходів усе ж не було колючого дроту. Певно, це мав бути шлях для нашого наступу, та все ж вигляд цих коридорів викликав у мене двоякі почуття. Три секунди, які потрібні для тих, хто атакуватиме, щоб перекусити колючий дріт та виявити себе, це важлива перевага для тих, хто захищається, і відмовляються від такої дуже неохоче.

Також мало приємного можна було сказати про бліндажі. Це були зігфрідбункери[10]: укриття із напівкруглими отворами-входами, яке прокопали в стінах траншей, заввишки в людський зріст і під потужним захистом шару землі товщиною майже в два метри. Стінки цих бліндажів були завішані бляшаними листами, які ледве витримували тиск ґрунту, а всередині залишалося достатньо місця, щоб там могли лягти двоє чоловік. У кожному разі люди, які тільки робили цю клітку, були в гіршому становищі, адже вони під вогнем встановлювали там оцинковані стінки, які при першому влученні важкого снаряда могли здавити їх, як мишоловка. Домаєр, якого я під час візиту до сусіднього сектора по лівий бік від нас застав за відпочинком після чергування, поруч зі своїми товаришами, також звернув увагу на переваги:

— Якби не такі речі, — зауважив він, — було б страшенно нудно.

Я зайняв єдине укриття у всьому секторі, який із поблажкою можна було назвати штольнею. Та навіть якщо не зважати на його невигідне розташування позаду правого флангу сусіднього сектора, були й інші причини поміняти його на інше, щойно випаде можливість.

Безпечність нашого житла також суттєво зменшилася порівняно з попередніми позиціями, де ми зарилися в землю на глибину десять метрів, а то й ще глибше. Що за потужні позиції в нас були! Із розгалуженими штольнями, довгими й затишними, немов романи Діккенса, з яких ліворуч і праворуч відходили житлові помешкання, зброярні, виходи на позиції та перехресні тунелі, і якими ми, немов кроти, могли пересуватися усім сектором, майже не виходячи на світло. У Монші в спокійні години я любив сидіти біля одного затишного бліндажа, куди проникало денне світло, заливаючи променями письмовий стіл; це була справжня підземна квартира, до якої вели сорок вибитих у вапняку сходинок, так що навіть найважчі снаряди на такій глибині давали знати про себе лише приємною вібрацією, коли ми сиділи там і грали в карти. В одній зі стін того бліндажа я облаштував нішу, величезну, як пічки в селянських будинках Вестфалії; у ній я спав, віддалившись від найменших звуків, оточений важкими дубовими дошками, посеред м’якого і висушеного вапняку. В узголів’ї ліжка стояла лампа, так що я міг спокійно читати поки аж не стомлюся; стіни були прикрашені картатими сторінками газети «Юґенд», і все це ложе було завішене темно-червоним, з кільцями, покривалом, яке відділяло його від зовнішнього світу і яке гостям з інших підрозділів демонстрували як вершину гріха, з відповідними жартами. Тоді, захищені колючим дротом шириною у п’ятдесят кроків, ми ще могли дозволити собі спати в піжамах, і сигнальні пістолети, які лежали напоготові біля портсигару, використовувалися тільки коли хтось хотів розбавити нудьгу раптовим набігом. Це були чудові часи.

А зараз? Війна стала мобільнішою, в таких укріпленнях більше немає сенсу. До того ж треба визнати, що, коли наступ під Верденом приніс низку великих позиційних битв, контраст між безпечним існуванням у величезних штольнях і боями в окопах, які випалював вогонь і прорізали уламки снарядів, був надто великим. Але навіть якщо взяти це до уваги, все одно якби тепер перед наступом ми мали такі бліндажі, то за ворожої атаки нам довелося би долати такий самий шлях наверх, як тому, хто піднімається сходами на четвертий поверх будинку. Так що вже на середині шляху нас чекала би тепла зустріч із гранатами та вогнеметами, і ми не змогли б нічого вдіяти, особливо в тому випадку, якщо вони одразу розібралися б із виставленими на горі вартовими, перш ніж хтось це помітив.

Саме тому одного дня, після надто прикрої поразки на висоті Вімі, з’явився наказ по війську висадити всі штольні в повітря, а надалі не будувати бліндажі в землі на передній лінії більше двох метрів углиб.

Що означав для нас цей залізний наказ, зрозуміло було тільки тим, хто знає міць артилерійських батарей, які впродовж тижнів, часто без упину, обстрілювали траншеї. Тоді мусиш без жодного бліндажа безперервно сидіти під вогнем, яким тебе поливають гармати, кожна з яких може спустошити селище середніх розмірів, і в цей час тобі не залишається нічого, окрім як механічно й майже збожеволівши рахувати важкі удари вибухів — це випробування на межі того, що може витримати людина. Такий наказ, що залишає сотні тисяч голими й беззахисними під вогнем, є одним із найстрашніших смертельних вироків, які лиш можна витерпіти. Але час працює лише з крупними величинами, і в цій битві за жахливі руїни, де зустрічаються два світи, йдеться не про порятунок тисячі чоловіків, які, може, все одно загинуть, але про те, що дюжина тих, хто виживе, матимуть такі вигідні позиції, що зможуть використати свої кулемети та гранати у вирішальний момент.

Повернувшись до бліндажа, я почав вивчати польовий журнал сектора. Ці журнали нагадують про заляпані маслом та іржею зошити «Про запобігання нещасних випадків», які на заводах вішають біля машин і які хтось знімає з цвяха тільки від надто нестерпної нудьги. Цей я знайшов інформативним, оскільки він був написаний дуже лаконічно і там оцінювалися результати останнього наступу. Висновок мого попередника зводився до того, що захист має розташовуватися глибше. Ті, що атакують, не мають більше зустрічати одну чи декілька ліній траншей, але суцільний вогневий простір, у якому їхні сили поступово захлинуться. Цей простір у журналі названий передпіллям; він тепер пролягає між передніми вартовими постами та головною лінією оборони.

Тож ми виставили аванпости, які під час серйозного наступу мають із боєм відійти назад до головної лінії. Наше завдання нагадувало хвилеріз, який подрібнює та зменшує удар валу, що наростає, аж поки той не розіб’ється об пристань.

Сьогодні зранку я переселився до бліндажа, який знайшов учора, коли обходив покинуті в метушні окопи за передньою лінією. Переселення відбулося доволі швидко, і я послав туди Шюддекопфа, щоби привести там усе до ладу.

Так що тепер я оселився в просторій літній землянці, без сходів та дверей. Мабуть, вона була збудована ще наприкінці 1914, адже всередині все здавалося покинутим на тривалий час. Там не було нічого, крім напівзогнилої, складеної з трьох вузьких дошок лавки, на яку я постелив солом’яний матрац, кислий запах від якого відразу заповнив повітря.

Після того, як Шюддекопф мітлою змів купу запліснявілих консервних банок, порожніх пляшок, уривків газет та цілий шар сталево-голубих жучків, я остаточно став володарем цієї робінзонівської хижі, в яку крізь барвисту бавовняну завісу падали сонячні промені, і знайшов її цілком затишною.

Також навколо бліндажа все було облаштовано досить затишно. Зокрема, відразу біля входу, в стіні траншеї було прорубано нішу, краї якої треба було лише трохи підрихтувати, щоб поставити там стіл та лавку з дошок — кращу місцину годі собі уявити на будь-якому літньому курорті. Позаду бліндажа важкий снаряд залишив після себе величезну вирву, до якої я прокопав хід сполучення, де можна було б лежати та засмагати, відпочиваючи від постійного обміну повідомленнями, який ось-ось мав початися.

Головну траншею належало ще вирівняти та поглибити, аби ніхто не спіймав кулю в голову, а також продовжити її до найближчого проходу, щоб усі ходи сполучення вели до передньої лінії. Через пару бліндажів від мене Шюддекопф та Шмідт, наш вістовий, облаштовували й собі домівки, а біля них розмістилися кулеметники, аби, зайнявши позицію на узвишші, ми мали свої вагомі аргументи в бою.

Навряд чи ми колись усвідомлюємо, як нас використовує сама битва. І все ж ми залишаємося на тому шляху, яким ідемо, на кожному кроці відчуваючи загрозу. Ми майже не помічаємо цього, але землю, по якій ми ходимо, пронизує якась прихована осторога, при світлі й темряві, під вогнем і в укритті. Так ми рухаємося у природі, неначе звірі, що залишають свої нори, постійно стурбовані тим, щоб залишатися незримими й бачити все самим. І якщо раніше, під час наших навчань, нам коштувало зусиль, щоб уявити себе в умовах війни, то тепер все навпаки. Ця дійсність вросла в нас так міцно, що тепер для нас уже неможливо дивитися на цей край очима мандрівників.

Так що сьогодні я майже змушував поглянути на цю рівнину, де ми окопалися, не як на сектор, а як на пейзаж, який бачить перед собою подорожній. Мені дуже подобається дивитися так, адже в нашому становищі все дивовижне й неповторне проявляється ще чіткіше. У певному сенсі воно отримує тло, на якому вперше стає зримим. Після того, як ми закінчили з шанцями, це стало кращим дозвіллям.

У ці ранкові години сонце посилало палаючі промені на безлісу землю. Поля, де вже кілька років не було сходів, вкрилися дикими квітами; їхній аромат лився до окопів, немов гаряча ванна, в якій змішано тисячі ароматичних есенцій, чия текучість поєднується зі стійким терпким запахом вигорілої на сонці трави. Армія комах також була в доброму гуморі, коли життєві сили перебувають у найбільшому піднесенні. Здавалося, саме комахи є змістом і серцевиною цього пейзажу. Цілі хмари кришталевих і барвистих крилець танцювали над окопами, а їхнє мільйон разів повторене дзижчання, гудіння та цокотіння заколисували, наче великий наспів, який чуєш та забуваєш, немов уві сні. Повітря мерехтіло фарбами, які були яскравими та вогняними, мов плівка на рідкому свинці, та чий блиск порушував тільки матовий коричневий колір землі з нескінченних проваль. На горизонті виблискували залишки Пюісьє; через вигляд цих білих руїн, із заваленими дахами та оточені скелетами дерев, здавалося, що ми бачимо посеред пустелі міраж примарної та вимерлої оази. Жодної ознаки життя, куди тільки могло сягнути око; здавалося, тут заснула навіть сама смерть, і жоден постріл не рушив полуденного спокою фронту. Ані звук, ані порух не видавав, що тут ховаються цілі полки солдат. Це справляло враження цілковитого спокою, коли лише природа розмовляє сама з собою.

І все ж глибокий розлад не може ввести в оману погляд, який розрізає цю землю, що була створена такою прекрасною, аби сіяти й збирати врожай. Саме тут має проходити межа між Артуа і Пікардією, двома заможними, старими графствами, чиє населення поєднує у своєму характері галльський темперамент і фламандську серйозність. Це давнє плато, яке легко й слухняно тримає широку та спокійну рівнину з низькими пагорбами, багату на водойми й густо всипану селищами. Парки з нескінченними маєтками, які ще випромінюють ауру ancien regime, хоча, можливо, тут уже давно проводили свої літні відпустки промисловці або паризькі банкіри, були почасти витримані у світлому та урочистому садовому стилі Ленотре; багато маленьких церков, якими колись зі свого архієпископського престолу в Камбре м’якою рукою керував Фенелон, були досі переповнені неділями, а містечка, в яких життя тече глухо й повільно, досі розгортали ті самі сонні пейзажі, у дзеркалі яких бальзаки та стендалі знаходили такі ж палкі страждання та закручені інтриги, як і всюди у світі.

Але зараз це все стерлося, немов тимчасова пастель, і сталевий стилос пройшовся через цей край, звідси й до Фландрії внизу та до Вогезів на узвишші. Твердині пролягали через його поля, і в зруйнованих селищах стояли потужні артилерійські гармати. На рілля, де о цій порі року мав би достигати золотистий і багатий врожай, накинули маску, побачивши яку, сторонній спостерігач затремтів би. Так само якби хтось, хто не знав би про всі приготування, раптово опинився тут — його чуття мали би вловити дух знищення, який був прихований у цій землі та чий холод проникає своїми чорними променями навіть мерехтливе сонячне сяйво.

О краю сонячної Франції, куди нас закинули вищі сили! Не думай, що ми стоїмо з холодними серцями посеред цього спустошення! Це було би зовсім нестерпно, якби лиш ми не помічали, що за цим знищенням тягнеться також нове життя. Ти мусиш стерпіти цю долю, яку ти не заслужив, так само, як ми. Тобі не буде пощади, як не пошкодують нічого там, де ідеться про життя народів. Адже в одному з твоїх тихих, забутих селищ, яке сьогодні беруть штурмом та назву якого вже завтра знатимуть у всіх країнах світу, розігрується частина історії, у якій вирішується доля земель та держав. Тому ми мусимо відігнати смуток, адже поля знову будуть оброблятися, селища знов відбудують, і народять людей більш ніж потрібно — але час і доля являють нам себе лише одного разу.

Роботи завершилися раніше, ніж ми думали. Я облаштував житло, і траншеї знову тримали мене у своїй повсякденній рутині.

Ми потрапили в досить непогану місцину й були цілком задоволені зі свого становища. Загублений закуток, у якому ми знайшли притулок, здавалося, був майже непомітним для артилерії. Ми лежали в тіні її гармат, які схрестилися над нами, аби гатити кудись удалину. Здебільшого вони були спрямовані на осердя цих позицій, Перелісок 125, який лежав двома секторами лівіше від нас і в якому часто бувало надто гаряче. Усі ходи сполучення, особливо ті, що перетинали селище, тримали під сильним вогнем. У ранкові та вечірні години деякі траншеї, в яких було важко приховати рух, накривали потужними вогневими ударами, так що майже миттєво вони зникали під хмарами пилу й диму. Тому, окрім втрат при ротації, скоро ми отримали ще трьох поранених, які потрапили під вогонь, поки несли їжу з польової кухні через село.

Також завдавала клопоту поява важкого грипу, флюїди якого вночі віяли з ворожих окопів і який виснажував своїх жертв та позбавляв їх усіх сил. Майже кожного ранку ми мусили відсилати в тил двох чи трьох чоловік, які бездіяльно валялися в лихоманці у своїх бункерах, і після того довго ще їх не бачили. Якби так пішло далі, ми мали би зменшити число постів — доволі ризикований захід, враховуючи, що оголилися б загорожі з колючого дроту.

Мені було вже не вперше місяцями лежати в окопах. Згідно з планом, рота мала шість днів перебувати в передпіллі, потім два дні на головній лінії оборони, усіяній глибокими штольнями, а ще чотири дні — на відпочинку, в селищі Аш’є, де нас тоді чекали наші провідники. Час у передпіллі, який уже на наступний день мав спливати для нас, був найбільш виснажливим, адже на головній лінії оборони виставлялися лише кілька постів.

Свій день я проводив приблизно так, лише з незначними відхиленнями.

О п’ятій мене будив Шюддекопф, який вже вертався з Пюісьє, куди щоночі польова кухня підвозила каву, воду, пайки і пошту — назустріч нашим посильним, що чекали в сутінках. Я підіймався і за один крок опинявся в траншеї. На кам’яній лавці стояв напоготові наповнений водою сталевий шолом, біля нього — кухоль і все, потрібне для вмивання. Освіжившись, я сідав на лавку назовні та у цілковитому спокої пив каву, про яку, на жаль, не можу сказати нічого хорошого. Також і пайок не надто спокушав; до хліба останнім часом давали сіру кашу з подрібнених м’ясних волокон. Зрештою, це було набагато краще, ніж жовта маса, яку ми прозвали мавпячим жиром і про яку потім казали, що вона зроблена з голів оселедця, і якої, на жаль, завжди було вдосталь. У кожному разі треба було стерегтися, адже великі блискучі мухи, яких тут було повно, просто ошаліли й використовували кожну можливість, аби відкласти туди яйця. Декілька разів їм це таки вдавалося, хоча я зберігав пайок у закритій скляній банці. Я пояснював це тим, що вони виприскували свої яйцеклади навмання. Також уже першого вечора я помітив, що мій хліб погризла миша. Це була одна з тих цікавих подій, які хоч якось перебивають нудьгу, тож я одразу вдався до контрзаходів. Я поклав маленьку приманку, потім дістав з одного патрона кулю, висипав майже весь порох та замінив його дробом, а тоді — причаївся в найтемнішому кутку бліндажа. І справді, незваний гість не змусив довго чекати на себе та був упольований точним пострілом. Здається, це справило враження на всіх тамтешніх мишей, бо з тих пір я не бачив жодної.

Після кави я набивав люльку, яка диміла майже безперервно, і перевіряв пошту. Це найприємніші півгодини за цілий день. Листи з дому, з мирних міст, які тут дуже важко уявляти собі, думаючи, що там життя триває звичайним ходом, спогади про останню відпустку — одразу в голові постає приємна картинка дозвільного ранкового настрою, з яким ступаєш по холодній і свіжій бруківці великого міста. Потім надходить черга газет; я читав про політику, яку ми тут, згідно з Клаузевіцем, продовжуємо іншими засобами.

Під час цього мирного ранкового читання починалася гра артилерії. Важкі снаряди прокладали собі шлях на такій висоті, що їхній літ звідти доносився тільки як протяжний шурхіт. Потім лунали на короткій відстані розриви, вже у селищі; між руїнами високо здіймалися фонтани пилу. Також усе пожвавлювалося в Переліску; розривалися дві чи три важкі міни, ніби на землю рушилися кам’яні глиби. Наша артилерія посилала відповідь; смертоносні, гуркітливі залпи, за якими надходив зловісний наспів, що тягнувся вдалину, можливо, у Фонкевілле або зруйноване селище Де ля Ефарм, де на мапі позначені позиції ворожої артилерії. Глухо й нерозбірливо вітер повертав звуки розривів. Між тим хмари шрапнелі, мов ватні кульки, розліталися над землею. Ці розриви звучали, немов удари по бляшаних листах, і маленькі спалахи вогню виглядали зовсім невинно; але хто хоч раз стояв у їхньому шиплячому вирі, той знає, наскільки це небезпечно і як вони націлені на все живе.

Між тим над бліндажем пурхали метелики-червінці та пташки, які спускалися на брудні калюжі біля вирв, і зграя жайворонків виводила свої безтурботні трелі. Мене теж нічого не тривожило, поки я сидів на своїй лавці, адже я вже давно так звик до відголосків битви, що для мого слуху вони звучали так само, як гудки трамваїв або сирени автомобілів для мешканця великого міста. Тільки іноді, коли особливо різкий удар лунав десь в околицях, я тішився, що цього разу ми отримали такий глухий закуток. Раніше траплялися часи, коли ми не могли навіть достатньо швидко вийти на позиції, які обстрілював ворог.

Тим часом наш вістовий Шмідт повертався з окопів та клав на стіл маленьку книжечку, вимоклу під дощами та вимазану землею. Це польовий журнал офіцера окопної служби, який під час кожної ротації передається разом із сигнальним пістолетом. Можливо, якщо хтось збереже її вже після війни, з неї набагато краще, ніж із будь-якої гарної оповідки, можна буде зрозуміти, що відбувалося на цій позиції. Після вказівки про час, через кожні дві години йдуть, часто розмитим через дощ почерком, лаконічні замітки про погоду, обстріли, незвичні звуки, діяльність ворога та виняткові події. З цих заміток я складав короткий звіт, який вістовий передавав до штабу батальйону — так званий ранковий звіт. Перечитуючи цей журнал, я не відкривав нічого нового, адже про все важливе мені повідомили би безпосередньо.

Потім я вдягав шолом, підперезувався та йшов до окопів, де вже кипіла діяльність. Тут розподіляли або планували роботи, там перевіряли пости, а офіцер із сержантом окопної служби обходили кожен кутик траншеї. Хтось із солдатів копав окоп, хтось працював молотком, хтось носив речі, інші сиділи біля своїх нір на сонці та штопали одяг або чистили зброю, а були й такі, від кого видно було тільки цвяховані підошви чобіт; вони лежали у своїх бліндажах, мов хлібці в пічці, та відпочивали від нічного чергування. Майже у всіх юні, худі, проте засмаглі обличчя та ясні погляди. Після запровадження протигазів, довгі бороди, які багато хто, можливо, носив із благочестивих спогадів про своїх дідусів у 1871-му, тепер зникли, і вузькі, чітко окреслені обличчя під напівтінню масивних шоломів, більш пасували до тієї справи, якою ми тут займалися. Важко уявити собі штурмовика, який носив би таку гриву.

У цей час з’являлися командири, офіцери генштабу та спеціалісти. Сапери натягували колючий дріт, фельдшер обходив вбиральні, уповноважений офіцер перевіряв протигази, респіратори та фільтри. З усіма цими людьми треба спілкуватися; якщо з ними разом старші за званням, то їм треба відрапортувати і провести їх до сусіднього сектора. Так що ранкові години пролітали доволі швидко.

Також я частенько навідувався до командира сусідніх взводу та роти, з якими мене пов’язували ще давні спільні спогади. Після великих втрат щоразу з’являються нові обличчя, але у той самий час і старі знайомі, які отримали поранення, повертаються назад із лазарету. З ними почуваєшся ніби вдома, навіть якщо вони теж живуть у бункері з дводюймовим дахом над головою. З ними я не лише обідав у лотаринзьких селянських хатах, пив у фландрських шинках або сидів за барними стійками десь у Брюсселі; я також міг спостерігати за ними там, де людина є тільки тим, що у неї всередині. Я бачив, як вони довгими днями лежали у своїх окопах, або в дивовижні та збуджені моменти перед наступом, коли весь світ мерехтить і витанцьовує неймовірними червоними вогниками. Я бачив також, як дехто з них отримував поранення, так що його треба було витягати з поля, і він знав, що може загинути будь-якої миті. Кращого випробування годі собі уявити.

Так, ми пов’язані через переживання, працю і кров — що може бути міцніше? Серед них були чудові хлопці, деякі мовчазні та спокійні, інші хвалькуваті та елегантні, неначе вони торкаються окопної багнюки тільки в рукавичках, треті грубі та агресивні, так що їх можна уявити собі тільки серед чоловіків — але за всіма ними ховалися одна й та сама мужня сила. Тому розмови тут велися теж переважно прості й лаконічні; нам не потрібно було багато слів, аби порозумітися.

І коли я замислююся про оточення, в якому перебуваю тепер, багато років потому, — між вискочками на службі, офіцерами тилу, літераторами в прокуреному кафе — я думаю, що ще півроку — і я продам усі свої пожитки, аби поїхати в Конго або в Бразилію, або в будь-яку іншу місцину, де природа ще не підкорена людині. Там ще триває війна, якою вона має бути: така, що виховує чоловіків та знову повертає цінностям їхнє значення, яке вже майже забуте.

Тим часом сонце стояло в зеніті над окопами, від чого ставало спекотно і навіть задушливо. Ходіння туди й сюди втомлює, і я засумував за своїм бліндажем, який залишив далеко позаду. Тож я вертався назад через мішанину закинутих, прокладених уздовж і впоперек тунелів. Тут не так і просто знайти дорогу; для цього треба мати чуття, яке набуваєш тільки з часом. Нарешті мені це вдавалося, я допивав холодну каву, яка ще залишалася зранку, та з’їдав трохи хліба. Потім я стелив покривало у великій вирві біля бліндажа, щоб погрітися на сонці за пообіднім відпочинком, хоча і був ризик, що за раптового обстрілу мені доведеться рятуватися втечею у геть негодящому костюмі. Оскільки незабаром ставало дещо прохолодніше, я повертався за свій стіл та брався за вивчення товстої теки, в якій були різноманітні циркуляри, листи та накази, що регулювали внутрішній розпорядок та сполучення з командними пунктами. Цю теку привозили зранку з польовою кухнею, а ввечері її треба було відіслати назад.

Потім я з усім затишком займався своїми справами, читав або розважався часто геть дитячими іграми на кшталт полювання на мишей, щоб убити час до вечірньої зорі. Так, наприклад, я виставляв декілька порожніх пляшок, мов кеглі, і потім намагався збити їх англійською гранатою Міллса, так що при кожному потраплянні вони дзвеніли, наче розбита вітрина. Або ще я робив з пороху, запалу освітлювальної ракети та паперу маленькі петарди. Коли вони бухкали надто гучно, вічно мовчазний Шюддекопф, як розбуджений кріт, із докором висовував свою голову з бункера, де він намагався поспати після обіду.

При заході сонця, коли важкі снаряди розривалися десь у тилу і над хмарами пилу між позиціями кружляв останній літак, я робив короткий обхід окопів, у яких починало прокидатися життя. Брязкав посуд, і підіймалися перші нічні пости. Тепер ми говорили тихіше та обережніше, не тому що нам щось загрожувало, а тому, що до цього часу пильність була вже в нас у крові. Все було в порядку; я прямував назад до бліндажа, щоб написати вечірнє зведення.

Час повідомлень тут був зручним. На інших позиціях ми мусили щоденно надсилати чотири зведення, у тому числі два вночі. Я згадав про одного старого вояка, який особливо дратувався через це. Зараз він вже кілька років в англійському полоні. Одного разу вночі він сів та записав: «Від неприятеля нічого нового. Тільки гарчить кулемет. У бліндажі командира роти тихий дзвін келихів».

Коли ставало так темно, що годі розрізнити навіть стіну окопу, з’являвся Шюддекопф із мискою. Часто дорогою він потрапляв під вогонь, але все ж він жодного разу нічого не розплескав, адже належав до тих, кого цим неможливо збентежити.

Після вечері я підіймався на дах бліндажа, біля якого чатував вартовий, і ще раз вдивлявся в темну далину. Танець трасуючих куль був у самому розпалі, бухкав кулемет, і рій куль гостро та різко свистів у траві. Траншеї наповнювалися людьми, що кудись бігли; ніч загрозливо нависала над землею. За старою звичкою, я шукав у небі мого яскравого друга, Оріона — що ж, сподіваюся, що побачимося знову вже взимку. Я ішов униз, лягав на лавку, падав на солом’яний матрац і натягував покривало на голову, щоб захиститися від землі, що осипалася, та комах.

Починався полохливий сон, населений примарними образами, які можуть снитися тільки в такому місці. Час від часу я прокидався, чув високо в небі співочий літ куль та важкі глухі розриви в ночі. Може, там проривалася з боєм колонна з боєприпасами, а може, обстрілювали якусь позицію. Я скручував собі цигарку й оглядав цю глуху діру, цю маленьку, закинуту нору в землі, чиїх стін я міг торкнутися витягнувши руки і яка була освітлена тільки мерехтливим блиманням свічки. Але назовні в цей час було страшно й небезпечно, у цьому полі, над яким війна випасає свої втомлені табуни. І хоча це крихітне темне гніздо теж лежало посеред рівнини зовсім беззахисно та перебувало під загрозою, все ж я у ньому відчував себе у безпеці, оскільки це було єдине місце, яке слугувало мені домівкою. І тому пізніше я навіть пошкодував, що застрелив цю маленьку мишу; я би залюбки слухав знову її шурхіт і фиркання.

Зовні доносилися кроки. Це мав бути Шмідт, який мусив супроводжувати мене під час нічного обходу. Я діставав пістолет та виходив. Місяць уже вийшов; його біле світло втягувало всі фарби, всі предмети та огортало їх пеленою. Вони були тими самими і все ж здавалися іншими. Навіть обличчя вістового здавалося білим, мов череп. Ми йшли повільно; іноді я заводив балачку з кимось із вартових, які беззвучно стояли на своїх постах. Тільки холодне світло на шоломі, гранатах та готових до стрільби гвинтівках виділяло їх із тіней перед брустверами. Траншея звивалася, як біла, завмерла в русі змія, яка від найменшого поруху може перетворитися в чудовисько, що дихає вогнем. Через правий фланг я проходив до порожньої траншеї, яка відділяла нас від сусідів. Вістовий ішов слідом за мною на відстані кількох кроків; він мав кидати гранати, якщо перед нами винирне патруль, що пробрався, аби вступити в рукопашну. Але все було тихо; коли я зупинився та завмер, щоб дослухатися, я почув тільки власне дихання, колихання трави та приглушені постріли, які лунали десь у Переліску. Тож я міг знову вертатися й відпочивати.

Але найімовірніше, мені вже не хотілося спати, адже через таке життя я давно втратив міське уявлення про час. Я лягав, коли був стомлений, і мені нічого не вартувало піднятися будь-якої потрібної мені години. Тому я залишав свічку горіти та діставав із рюкзака одну з книжок, які туди поклав Шюддекопф. У такі години читається, немов уві сні, до якого я зовсім втратив жагу, тому що мене міцно тримало у своїх обіймах інше, міцніше життя.

Мабуть, ніде людина не відчуває так сильно, як тут, під вогнем, що дух часу розпадається на шматки, мов крихке вбрання. Є щось моторошне в тому, як ідеї, які ще нещодавно приймав за чисту монету, стають порожніми та байдужими; це має вигляд, ніби посеред величезного кам’янистого плато людина зустрічає свого померлого приятеля та заводить із ним химерну розмову.

Ранковий обхід сектора відбувався під час легкого обстрілу. Поступово ми знову призвичаїлись до вибухів гранат. Зовсім звикнути до цього, звичайно, неможливо, так само, як до холоду, зубного болю або до будь-якого іншого неприємного відчуття.

Тому, коли знайомі під час відпусток ставлять це вічне запитання: «Мабуть, вам там уже нічого не страшно?», ніхто не стане перечити, щоб не псувати їм цей приємний острах, а також тому, що знаєш: вони ніколи не зможуть відчути себе в шкірі людини, яка лежить під вогнем. Але ти остерігатимешся розповідати те саме досвідченому воякові, якщо він до того ж твій давній приятель, адже йому добре відомо, що від гуркоту розривів завжди здригається навіть найбільш холоднокровний солдат і йому теж доводиться кланятися смерті.

Новачок поводиться тут набагато спокійніше. Вибухи його мало лякають. Тільки коли він затямить, що один такий розрив може вирвати дерево з коренем, висадити кам’яну стіну в повітря або знести комусь голову, мов качан, він буде вже обережнішим. Кожен кривавий спогад, свідком якого він стане за цей час, залишить у його пам’яті відтиск, і коли навколо співатимуть кулі, всі ці жахи знову постануть у нього перед очима. Небезпека і пов’язаний з нею образ смерті завжди сприйматимуться ним через слух, а не зір, і втілюватимуться саме в такій невиразній і загрозливій формі.

Поступово він навчиться розрізняти з низки шумів ті, які загрожують йому особисто; вже з першого вібруючого звучання кулі він здогадуватиметься про її траєкторію. Він навчиться розпізнавати небезпечні місце і час та, зрештою, перетвориться на того, хто спізнав війну, а нині непомітно, мов змія, звивається щілистою землею та постійно тримає слух із зором насторожі, як скрадливий звір, що далеко відійшов від свого лігва. Тільки цією обережністю, з якою старий вояк майже сомнамбулічно намацує найкращий шлях у небезпечній місцевості, можна пояснити те, що таку кількість куль мають випустити намарно, поки один постріл не відбере в нього життя.

Один постріл із десяти тисяч — така цифра уявляється солдату щоразу, коли він дивиться на вкриту снарядами рівнину, над якою підіймаються і падають коричневі глиби землі та повзуть білі хмари диму, поки свистяче та розпалене залізо наповнює поля своїм суворим наспівом. Але на що годяться всі підрахунки — збуджені чуття переймаються серед усіх десяти тисяч можливостей лише тією єдиною, яка може стати згубною. Врешті-решт, хоробрий говорить собі так: «Ну що ж, іди і все буде добре», — і це сподівання є тим, що штовхає його вперед-.

Небезпека також притягує з величезною силою. Вона нагадує запаморочення, за якого дика спокуса падіння зростає попри весь страх безодні. Коли серце довго живе у затишку та надійності, воно стає неспокійним та вирушає на пошуки цієї небезпеки, немов до якоїсь незнайомої країни. Всередині всіх нас живе демон, який розправляє свої крила, щойно нашому життю щось загрожує.

В одній книжці, яку мусить прочитати кожен солдат, у спогадах французького генерала Марбо, є момент, де він під час облоги стоїть на кам’яному містку, перед яким щосекунди проносять важкопоранених. Як він писав, йому хотілося відчути там жахливу насолоду від того, як ядра гармат пролітають повз.

Те, що такі схильності є майже в кожного, я помічаю щоденно на людях, які, повертаючись зі своїх патрулів, лізуть зі шкіри для того, щоб описати, як близько та гостро смерть знову просвистіла повз них. Оскільки більшості з них бракує безрозсудності Марбо, вони помічають цю збудженість і розпізнають у ній насолоду не під час самого переживання, а тільки згодом. Так чи інакше, навряд чи людина зараз уявляє смерть страшнішою, ніж тоді, коли за допомогою чорного пороху стріляли круглими гарматними ядрами і коли Ґете при Вальмі міг неспішно вивчати на своєму власному тілі дивну хворобу, яку прозвали «гарматною лихоманкою»[11].

Увечері нас замінили, щоб ми зайняли головну лінію оборони, на якій мали залишатися всього-на-всього два дні. Оскільки вона проходила заледве за сто метрів від передньої лінії, ротація була зручною. Ми мали жити в добре збудованих штольнях та виставляти лише декілька спостережних постів.

Я сподівався, що зменшиться кількість випадків грипу. Тішило те, що тут можна було рухатися вільніше; одного разу я захотів у спокійні ранкові години подивитися Пюісьє, аби хоч ненадовго втекти з окопів. Власне кажучи, тут ми стояли на пороховій бочці навіть більше, ніж попереду, адже ми мали в разі потреби виступити до Переліску 125, у якому протягом усіх цих днів було дуже тривожно.

Від селища Пюісьє у північно-західному напрямку тягнеться довга траншея, яка на значній відстані супроводжує зорану чисельними снарядами дорогу від Пюісьє до Ебютерна, щоб потім повернути праворуч до Переліску 125, після чого ця траншея перетинає багато інших сильних і слабких окопних позицій, а також головну лінію оборони. Її назвали «шляхом Пюісьє», і ця назва вже вказує на те, що вона призначалася не для бойових дій, але лише для сполучення. На це вказувала також і звивиста лінія цієї траншеї, що зміїлася крізь рівнину. Нею мали перш за все добиратися до передових постів; вона не була надто широкою, щоби запобігти розлітанню шрапнелі. Але тут бракувало потужних брустверів, які розташовувалися уздовж усіх позицій та з яких кожна пара формувала маленьку твердиню. Не було ані брустверів, ані завішаного зброєю частоколу, ані міцної тилової стіни, яка відкидала би свою тінь у глибину окопу. Тому ця дорога зовсім не випромінювала ті темні чари, які властиві кожній бойовій траншеї.

Але ночами вона показувала своє дике обличчя, оскільки все ж вона була однією з великих ліній життя цього сектору, які позначені на ворожих мапах ніби сині та червоні кровоносні судини. Біля тих місць, де ця дорога сплітається з іншими траншеями в мережу, де поблизу стоїть примітне дерево або де пагорб сягає вищої точки, проставлені цифри, таблички з якими висять, разом з іншими числами, на бетонних стінах бліндажів артилеристів на тому боці. Навідник, який отримав наказ і виставляє координати згідно з цими цифрами, не знає, куди він посилає снаряди, коли натискає на гашетку. Але там, де спалахують розриви, розбігається навсібіч повністю споряджений взвод, який після ротації вже уявляв себе в безпеці, або група робочих поспішно кидає свої дротяні рулони та листи металу, щоб заповзти у вузькі ніші, які скрізь прорубано в стіні траншеї. А може, якраз ідуть двоє чоловіків, які несуть на плечах носилки з дивною ношею, адже з-під накидки стирчать дві висохлі та неначе воскові руки. Вони раптом відчувають, що смерть, яку вони несуть на собі, вже тримає їх за горло, і сліпо кидаються до порожнього окопу, де натрапляють на вхід до старої, затхлої штольні. Там вони задихано чекають, поки назовні все стихне й вони знов відшукають свого товариша, який вже позбувся страху, а разом з ним і життя.

Так, уночі може радіти той, хто залишив позаду траншею сполучення, а тому він так поспішає, що мовчки пробирається повз темні фігури, які трапляються йому дорогою, хоча було б зрозуміло, якби дві людини, зустрівшись у такому місці, перекинулися б хоч кількома словами. У бойових траншеях все ж краще, адже там знаєш хоч щось напевно, тоді як тут панує невідоме.

Тому вже з першими ранковими сутінками, коли посильні вирушають у паломництво по каву до села, вся картина змінюється. Вони йдуть відкритим полем, і пом’ята трава на стежках їм приємніша, ніж звивисті канави окопів внизу, де вони постійно наштовхуються з посудом на глиняні стіни. Посильні теж відчувають на собі, що таке безсонна ніч; вони веселішають, коли можуть знову вільно крокувати відкритим простором. Тільки коли вони потрапляють під вогонь, то стрибають униз квапливо, мов польові миші, які шмигають до своїх нір, щойно у повітрі починає кружляти канюк. Кулі, які лишень іноді свистять повз них коротко й безцільно, їх не надто турбують, тому що навколо вже занадто туманно, щоби їх могли побачити з позицій неприятеля.

Але коли вони повертаються, вже за годину, в ту самісіньку місцину потужно б’є кулемет, а зовсім поруч із ними високо здіймаються пилові фонтани, так що цілять явно не в кого іншого, а саме в них. І тепер вони мусять спуститися в траншеї, адже за своїми розмовами вони геть проґавили, що навколо поступово розвиднілося і стало ясно, як у склі. Тому вони власне й були доброю мішенню для навідника артилерії, який сидів по той бік нічийної землі, похмурий та сонний. Він ставить хрестик на своїй мапі, пише біля нього час, і наступного ранку посильні сильно дивуватимуться зі страшного обстрілу, втративши трьох поранених і повернувшись назад із порожніми мисками.

Поки сонце стоїть високо в небі, ходи сполучення стоять порожніми, адже людина перетворилася тут на нічну істоту й видає себе вдень тільки під час великих битв. На заході високо кружляв аеростат спостереження, він застиг десь над Бю-ле-Артуа — жовта, крихітна пляма, і все ж із такої висоти з неї помітний кожен порух, і озброєним оком звідти можуть заглядати до траншей. Але їм не видно нічого, крім, мабуть, якогось вістового, випадкового офіцера або пораненого, який шкутильгає до перев’язувального пункту. Все інше має самотній вигляд, тільки пижма й деревій схиляють свої суцвіття над краями окопів, а подорожник високо підіймає на спорожнілих шляхах свої крихітні суцвіття. Скрізь чути свист цикад у траві, товсті жуки, які впали в окопи, дряпаються в пилу, чубатий жайворонок приймає пісочну ванну в старій вирві, у якій земля вже розрихлилася, і де можна не боятися шрапнелі, уламки якої врізалися в крихку глину канав.

Сьогодні зранку, якраз о цій порі, яку я неймовірно люблю, мені забаглося прогулятися до Переліску 125, адже завжди приємно роздивитися у спокійний час якусь місцину, де майже постійно точаться бої. У такі миті кудись зникає напруга й невпевненість у місцевості та знову маєш важливу перевагу над тими, хто атакує. Оскільки не було обстрілу — до речі, цей зворот є свідченням того, наскільки війна для нас стала природним явищем — і я нікуди не поспішав, я сів на порослий травою схил траншеї та поснідав, спостерігаючи за комахами. Тоді я дістав ніж, який я звик носити в піхвах, пришитих до штанів, як у селянина, та вирушив до сумнозвісного Переліску, про який мені вже так багато розповідали.

Звичайно, він не виглядав затишно. Ґрунт, який покривав лише тонкий чорний шар гумусу, прорізали багато вирв, а білий попіл щільним шаром усипав жалюгідні залишки хащ, які здавалися тепер блідими й хворобливими, ніби росли в підземеллі. Вирвані з коренем кущі та гілля були хаотично розкидані та частково засипали зруйновані окопи, в яких у багатьох місцях можна було пересуватися тільки повзком. Потужні стволи високих дерев, там, де вони не лежали на землі, стояли без гілок. Уламки позрізали кору й заболонь, і тільки продірявлена ядрова деревина ще підіймала армію голих щогл, які ніби поїла жахлива хвороба. Я спробував уявити собі картину того, що нас може чекати: цей скам’янілий ліс уночі, над яким нависають освітлювальні ракети, чиє яскраве світло заморожує сніжно-білий підлісок під своєю примарною тканиною. Під гігантськими гілками, чиї чорні тіні блискавично змінюються, полум’яніє битва гранат і кулеметів, з такою беззмістовною жорстокістю, яка мислима тільки в цьому простому та дикому пейзажі. Адже якийсь страшний дух перекреслив тут усе зайве, створивши тло, яке дійсно пасує до цієї картини. Тут людині не залишається нічого іншого, окрім як знову стати частиною природи та підкоритися її незбагненним законам, які вимагають істот із крові та мускулів, із зубів та кісток.

Я вже бачив декілька розтрощених лісів: один у Дельвіллі, у Сен-Пьєр-Ваасті та могутній праліс Хутхольстер у Фландрії, який за декілька днів перетворився на крихітний гай; але жоден із них не мав такого зловісного вигляду, як цей Перелісок. Найбільше він нагадав мені Буа-де-Трон, чиї викорчовані пні підіймалися перед нами з землі під час битви під Гільмоном. Мабуть, причиною було те, що цей одинокий ліс надто сильно вирізнявся на голій рівнині та притягував на себе вогонь з усього периметру. Тому, можливо, було б краще не залишати в ньому жодного підрозділу та, під час загрози наступу, придушити ворожий вогонь своїм власним, так щоб жодна жива істота не змогла вистояти під ним, або ж, після того, як хтось увірветься до Переліску, накрити його ковпаком паралізуючого та смертельного газу — адже саме такі місця стають згубними й безслідно поглинають один підрозділ за іншим. У таких обставинах їх залишають, але ми дотепер утримуємо цей Перелісок — отже, на це є причини. Нашій роті довірили позиції, де вона має виконати важке, але чітко окреслене завдання.

Після того, як я дістався до місця, де шлях Пюісьє повертає до Переліска, я пройшов траншеєю трохи далі та одразу наштовхнувся на унтер-офіцера окопної служби, який попередив мене, що ці місця дуже добре видно з того боку і швендяти тут означає вірну смерть. Оскільки зовсім нещодавно, коли я відвідував позиції сусідньої роти, я ледь не втратив життя у геть прикрий спосіб — заліз на барикаду, яка розташовувалася заледве за сорок метрів від позицій англійців, — я був радий зустріти цього доброго духа і попросив його провести мене. Як фенріх, який тільки-но кілька тижнів тому прибув із резерву, він зробив це старанно, що виявилося для мене дуже корисним.

За формою Перелісок нагадував прямокутник, до країв якого прилягали кілька пагорбів. Майже на перетині його поперечних ліній була висічена в землі глибока штольня. Від неї відходила низка траншей і ходів сполучення, які переходили в передню лінію. Ці ходи оточували Перелісок з трьох боків, утворюючи гострий виступ у фронті. Там, у довгій траншеї, яку часто засипало і яку було важко помітити, вдень завжди виставлявся пост.

Уночі цей пост переносився до штольні, заміна, яку щораз мали проводити надзвичайно обережно і яка вартувала багатьох втрат, адже в цей час англійці також сиділи у своїх розсіяних навколо важкодоступних окопах. До того ж з обох сторін вже були перші полонені. Становище цих залишених у небезпеці людей було досить неприємним, але їм принаймні більше не доводилося виходити на нічні чергування, коли на Перелісок нападали обстріли. Зранку вартові мусили точно визначати погоду, адже якщо було надто ясно, це означало, що ті, хто зник уночі, вже точно не повернуться живими. Та все ж, як мені розповів фенріх, його ротному, лейтенанту Форбеку, нещодавно це вдалося; у денний час, разом із декількома солдатами, він прокрався до англійських окопів та взяв у полон вартового.

Щоб особисто познайомитися з відважним капітаном цієї роти, який прибув до полку тоді, коли я востаннє лежав поранений у лазареті, я повернув до великої штольні, куди вела низька траншея, якою ми мусили пройти, зігнувшись у три погибелі, а подекуди і повзком. Без цієї штольні не було чого й думати про те, щоб утримувати Перелісок. Чотири входи, розміщені на великій відстані, які, мов кролячі нори, були оточені голою землею, вели вниз до приміщення. Проходи були облаштовані під таким кутом, що давно вже померлі будівельники могли навіть не робити сходинок. До підлоги вони прибили планки, аби мешканці цієї нори могли вистрибнути нагору швидко та не перечіпляючись, як курки на сідало, адже у вирішальні миті рахунок іде на секунди.

Коли сильні обстріли обрушувалися на Перелісок, все живе стікалося до цього єдиного місця, де можна було укритися. Хоча це було суворо заборонено правилами, але тут не існувало інших настанов та інших наказів, крім тих, які кожен дає самому собі.

Дивлячись на цю штольню, я зрозумів перш за все, як можна взагалі тримати оборону в Переліску, який здалеку іноді здавався мені лише палаючою коловертю землі та диму, що високо підіймався над деревами. У такі миті оборонці тулилися в тісняві у проходах штольні, яку, втім, часто засипало і тоді її знову доводилося розчищати лопатами та сокирами. Тільки вартові з передових постів залягали у своїх окопах, але сюди через шум обстрілу не сягав жоден інший звук, тому ніхто не знав, чи вони живі, чи, може, вже стекли кров’ю. Одна освітлювальна ракета, яка дугою підіймалася вгору, означала: «Агов! Ми все ще тут», але цей знак був надто віроломним, коли він повторювався надто часто, до того ж командиру передових постів ішлося більше про те, що відбувається навколо й перед ним, ніж про те, що у нього в тилу.

Так що найвища увага була прикута до тієї миті, коли вогонь стихав і, як залізний засув, опускався за Переліском. Адже тоді ставало видно, що наш ворог — це не лише матеріал, а й живі люди, ставало видно, чи хоче він не лише знищити, а й захопити. Раніше цей момент наставав разом із зловісною тишею між вогняним потоком артпідготовки та наступом. Сьогодні, після кількох кривавих уроків, ворог намагається будь-яким чином замаскувати цю мить та зробити її непомітною. Вони ведуть вогонь потужними хвилями, що схожі на приливи та відливи, щоби пригасити нашу уважність, натягують завіси зі шрапнелі через голови своїх власних штурмових груп, але все одно залишають сліди далеко попереду себе: це міни, що не розірвалися, снаряди уповільненої дії та димові гранати, які загрозливо вибухають, не розлітаючись на уламки, — вони хочуть не дати нам часу на перепочинок, щоби поява піхоти йшла одразу слідом за артпідготовкою, як грім іде слідом за ударом блискавки.

Це вже доведений факт, що людина може витерпіти більше, ніж вважалося раніше, і що її можливості та сила спротиву лише примножилися в цьому протистоянні. Дедалі важче стає підступитися до супротивника; це вимагає такої підготовки, що межує з чаклунством. Блискавичне захоплення паралізованого вогнем неприятеля нагадує смертельний трюк, який вдається тільки найсміливішим та найбільш впевненим. Можна навіть сказати, що в цій боротьбі, де сходяться цілі армії та величезна кількість знарядь, починає проявлятися інша, вища форма війни: боротьба двадцяти чоловіків, які з-поміж десятків тисяч постали з землі та вогню і тепер здатні, в найпростішому та в найглибшому сенсі, на вирішальний удар, під час якого сходишся з ворогом лицем до лиця.

Як я й уявляв, я знайшов у Форбеку одну з тих людей, які тут, дякувати Богу, трапляються не рідко. Мало слів, міцний кулак і відкрите серце. Так мала виглядати порода русявих, зухвалих та добродушних ландскнехтів, які під командуванням Фрундсберга[12] вривалися в італійські землі та біля Павії добряче дали перцю швейцарцям: пекельні рубаки та чесні малі водночас. У них у кістках грає життєва сила, яка змушує їх рубати й колоти за те, що вони вважають правильним, і яка справді діє, як свіже повітря, коли життя минає і згасає. Коли зустрічаєш їх, то досить скоро відчуваєш, як заразився їхнім здоровим сміхом.

Форбек, який зранку отримав велику посилку, саме сидів за сніданком, до якого я не відмовився приєднатися. Також він дістав із висіченої в стіні ніші пляшку та коробку з сигарами, так що година, яку я провів у нього в гостях, була справді приємною. Я помітив, що переді мною чоловік, на якому одному тримається ця позиція. Він розповів мені, що йому ще жодного разу не довелося застосовувати до своїх людей гасло: «Покажете мені спини — і я покажу вам зуби», бо всі вони проявили себе якнайкраще, але я був певен, що він справді міг би це зробити.

Звичайно, я спитав у нього про його пригоду, про яку почув від фенріха, і він розповів, що разом із командиром взводу, лейтенантом Кастнером, та ще одним товаришем, декілька днів тому вони справді прокралися до англійських окопів. Для цього вони обрали обідню годину — це міг зробити тільки той, хто добре знає вкриту вирвами нічийну землю та настрій вартових, які в цей час, приспані спекою, зазвичай лежать, притулившись до бруствера, і думають про що завгодно, крім мертвого, мерехтливого поля, яке тижнями маячить у них перед очима, завжди однаково безлюдне. Так що ідея використати одного разу цей час загальної млявості для того, щоб підкрастися ближче, насправді витала в повітрі. Але вона є настільки ж зухвалою, наскільки простою, і тому втілюється в життя вкрай рідко.

Полювання проти світлого дня вдалося на славу; непоміченими вони прокралися в англійську траншею та сховалися в порослому травою відгалуженні. Незабаром повз пройшов один-єдиний англієць, мабуть, із переднього поста. Щойно вони приготувалися накинутися та повалити його, він — чи то через якийсь дрібний звук, чи то просто відчув, що щось нечисто, — раптово обернувся, побачив їх і майже одразу ж кинув у їхній бік гранату. Хоча Форбек тієї ж миті пострілом із пістолета відправив його до праотців, граната, яка розірвалася, порушила тишу в усьому плетиві траншей, які заворушилися, неначе сполоханий бджолиний вулик. Якщо вони хотіли вибратися звідти живими, то мусили використати момент переполоху, щоби якнайшвидше повернутися до своїх позицій на краю лісу.

Можна уявити собі здивування, коли раптово троє чоловік у повний зріст з’явилися в полі, на якому весь час панує тільки смерть. Це була крупна дичина і, мабуть, лише завдяки цьому здивуванню їх не взяли на приціл тієї ж секунди. Цього разу їм вдалося повернутися назад до того, як запрацювали кулемети й засвистіли кулі гвинтівок. Тільки Кастнеру, коли він застрибував до свого окопу на краю Переліску, куля прорізала кітель на грудях та пробила лівий сосок. Про це досить екзотичне поранення сам постраждалий, худорлявий філолог, який теж сидів за столом, розповідав у тому ж сухому тоні, у якому він, мабуть, раніше коментував Лівія на своїй аспірантурі.

Про такі авантюри говорити справді цікаво, і я теж завжди слухаю такі розповіді з задоволенням, але я помітив, що одну річ ніколи не вдається висловити достатньо ясно: мить, коли в бою бачиш іншу людину впритул. Усе тіло пронизує тремтіння, яке не можна порівняти з жодним іншим відчуттям. Ще наші найдавніші пращури, які боролися проти гігантських тварин, мали зауважити, що людина все ж є ворогом зовсім іншого ґатунку, і для нас, які звикли цілими тижнями триматися посеред цього пекла, така зустріч до сих пір означає найкраще випробування сили. Тут також вперше стає очевидним занепад мистецтва війни: якщо солдати ще можуть вести бій із використанням машин, то витримати протистояння людини з людиною їм уже не під силу. Адже в бою перемагає не машина, але людина, яка її використовує, — і це дуже суттєва відмінність.

Задоволений своєю прогулянкою, яку майже не потурбував обстріл, я прогулявся шляхом Пюісьє назад до головної лінії оборони. Я знав, що цим хлопцям із передових постів завжди залюбки прийду на допомогу, якщо тільки вона знадобиться.

Сьогодні я помітив дивний контраст — контраст між надзвичайним ландшафтом, у якому ми живемо та який ніколи не повторюється вдруге, та між наростаючою нудьгою, яка нами заволоділа. Із початком війни кожен із нас мав відчуття, що побачить на свої очі все, про що до того тільки читав у романах, де описувалася майбутня світова пожежа. Ми з нетерпінням прагнули побачити те, що на нас чекало, і ми радо віддали б усе на світі, аби не залишатися вдома. Це був час, коли кожен доброволець носив у ранці зошит, у якому, мабуть, були заповнені лише кілька сторінок, і який вже після першої битви залишався валятися на якійсь квартирі. Я часто бачив такі; зазвичай на першій сторінці жирним шрифтом було виведено слово «Воєнний щоденник», потім ішли накидані під час шикування замітки, адреси, підрахунки і подібне. Важко передати, як швидко людям набридає брати участь в «історичних подіях».

Дивно: чим тільки не пожертвуєш, аби побачити на власні очі, скажімо, битву в Тевтобурзькому лісі або облогу Єрусалиму. Але думка про те, що ми самі проживаємо події, які, може, трапляються раз на тисячу років, нас майже не турбує. І все ж час від часу ми мали віддаватися цій думці, аби за межами болю, втоми та нудьги підкорятися стрижню, що невід’ємний від нашого життя. Здається дивовижним, що історія може існувати — якщо знати, як завзято людина чинить спротив вимогам часу.

На другий день, який ми відбували на головній лінії оборони, я на кілька годин залишив замість себе заступника, щоби прогулятися до села Пюісьє. Надворі було свіжо й тепло. Я взяв із собою лише протигаз та тростину і змінив сталевий шолом на легкий кашкет. Знову я проходив шляхом Пюісьє, тільки цього разу в протилежному напрямку, і коли обірвана жива огорожа на півшляху забезпечила укриття, покинув хід сполучення якомога швидше, щоб пройтися навпростець та оглянути місцевість згори.

Все було тихо, лишень у небі впродовж якогось часу один літак наздоганяв інший, оточений хмарами шрапнелі. Я пройшов далі перекопаною польовою стежкою, яку перетинала траншея, що вела через село. Коли ми покидали цей край після великої битві на Соммі, тут не залишалося ані колосочка; широчезне поле бою було голим, як клаптик Сахари. Але коли нескінченні гранати вирвали та випалили кожен корінець, життя досі зберігалося в землі, у мільйонах насінин, та невдовзі відновилося на добре зораному ґрунті. Коли згодом великий весняний наступ 1918-го знов зупинився в цьому краї, робота знарядь почалася наново; спочатку рідко, потім дедалі частіше вони залишали свої коричневі палючі рубці на зеленому килимі. На те, що це відбувалося саме тут, вказували лічені розтрощені автомобілі, рештки яких були розкидані навколо, та вкриті вапняком конячі трупи, що вже почали розкладатися. Це була смілива ідея, знову повести наступ через цю пустелю, адже бездоріжні, всіяні окопами та дротяними загорожами смуги землі слугували оборонцям потужними твердинями.

Такий самий вигляд мало і село. На узбіччях лежали покинуті лафети, чиї залізні деталі були зрешечені та погнуті, купи порожніх ящиків з-під боєприпасів, прострілені шоломи, згорілі гвинтівки, порвані рюкзаки — всі відходи великого наступу, чий залізний кулак зупинився тут; купи сміття, які змагалися з руїнами будинків, перегороджуючи вузькі вулиці. Скрізь валялися на додачу непотрібні предмети з мирного життя: плуг, розбита супниця або дерев’яна ікона, з якої дощі вже змили позолоту. Снаряди розтрощили червону цеглу дороги, а інші випалили на низьких залишках стін чорні та сірчано-жовті знаки вогню.

Перебувати самому серед цих руїн — це справляло гнітюче враження. Щоб потрапити до саду, я забрався на купу каміння, яка була колишнім маєтком, і дуже обережно спустився вниз — через глибокий колодязь, провалля якого не було видно через зарослі та розбиті, ніби зрізані краї. Мабуть, дехто вже відчував тут, як земля йде з-під ніг, та тонув або, з переламаними кістками, ставав кормом для щурів, які завжди метушаться в таких місцях.

Самотність садку, який, мов зачарований, стояв на спеці, мала більш приязний вигляд. Коли людські помешкання порожніють, невдовзі в них вселяється жах і з них починає тхнути, немов із відкритих могил. У подорожнього, який минає їх, завжди закрадається відчуття, ніби тут було знищено радість, яка ніколи вже не розквітне.

Натомість Мати-Земля зі страшною силою завжди тріумфує над нашими зусиллями. Що означає для неї, яка розсипає десять тисяч насінин, з яких, можливо, проросте лиш одне-єдине, що означає для неї людина та її дрібні руйнування? Ось грушеве дерево, в яке влучив снаряд і розламав стовбур, але з обрубка вже проростає оберемок молодих пагонів. Вітри переплітали сухі гілки крони, прикрашені діадемою білих чашечок. Посеред городу прорізалася глибока вирва; її наполовину наповнила вода, в якій життя вже знову пустило коріння життя у вигляді водоростей та цілого війська мотилів-стрибунів. А туди, де ще зберігся міцний садовий ґрунт, проникли дикі рослини, які вели свою відчайдушну боротьбу за простір і світло. Чортополох, чиє листя немов вилито з металу, товста кульбаба й календула — всі вони буяли силою та вбили заледве не всі ніжні садові рослини. Подекуди росла капуста; вона знову набрала своєї старої форми та підіймалася вгору міцним паростком. Кущ троянд визирав із трави, заввишки з людський зріст; зусилля вирватися з цього сплетіння переповнювали його настільки, що на ньому залишилося лиш кілька майже безлистих квіток. І він теж, який ріс на своєму місці, доглянутий та безтурботний, раптово зіткнувся із загрозою для життя. Добре, що за мистецтвом народжувати пишні квіти він не втратив свою первісну силу. Виростити квіти він зможе ще багато разів, але якщо в часи, такі як ці, він дозволить себе розчавити, це вже буде назавжди.

Всюди я бачив, як рослини займають простір. Вони проростали зі старих вирв; ромашка, смородина та жовтофіоль садова сховалися в залишках стін; крізь гори руїн проривалася кропива, і кам’яні плити садових доріжок тонули під золотисто-коричневим мохом. І я подумав, що якби цю жагу до життя і зростання ми могли би сприймати на слух, тут стояв би такий галас, який мав би заглушити шум будь-якої битви людей.

Коли згодом я пройшов у круглий прохід, пробитий у стіні гранатою, я знову опинився ніби в іншому світі. Це був погост, на який спустошення зійшло, мов Страшний суд.

Могильні камені були розколоті, чавунні хрести розламані, мідні плити, на яких стояли імена та набожні вислови, проколоті уламками шрапнелі та скатані, як листя. Важкі кам’яні плити над спадковим похованням, із гербами та девізами, тепер міць снарядів вирвала з їхнього оточення та розколола прямо по центру; у склепі, який вони покривали, лежали розкидані рештки металевих трун та пошматованих вінків із чорної проволоки. Посередині, біля статуетки янгола, підіймався темний конічний кипарис, який на диво добре зберігся. Ряди дитячих поховань були ніби розриті лапами хижаків, порцелянові лампади, виставлені в узголів’ях, вітер розкидав навсібіч. Скрізь щури пробурили свої ходи й витягнули на світло зотлілі клаптики дрантя. На гранітній плиті, викинутій на дорогу, було вигравіювано формулу: «Concession à perpétuité»[13].

Коли я пройшов це незвичайне кладовище, яке нагадувало пляж із викинутими на берег трунами, я попрямував до найвищої точки села, аби ще побачити церкву. Від неї не залишилося нічого, крім сирого каміння. Широка кругла колона, яку наполовину було сховано під завалами, вказувала на романський стиль. Селища в цьому краї були дуже старими.

З місця, на якому я стояв, відкривався широкий краєвид. За білими обрисами села, яке, мов розкопана стоянка первісних людей, лежало посеред рівнини, я розгледів на узвишші буро-зелену траншею, через яку я сюди потрапив. Окопи розходилися навсібіч широкою мережею фронту, країв якого не було видко через яскраве полуденне світло. Хоча зір сягав далеко за позиції ворога, здавалося, що поле лежить вимерле аж до далекого обрію. Поодинокі хмари пилу, що подекуди підіймалися вгору, здавалося, прихованими природними сили, тільки додавали відчуття самотності.

Раптом, ніби посеред кратерного ландшафту на якійсь мертвій планеті, здійнявся чорний дим і за кілька секунд звідти донісся глухий гуркіт, вже після якого, в дивній зворотній послідовності, почулося завивання важкого снаряду. Якщо там хтось стояв, у нього не було часу сховатися у бліндаж, адже снаряд долетів швидше, ніж його звук. Коли широка завіса диму розвіялася, я побачив ряд стволів, і тільки тоді я зрозумів, що це був Перелісок 125, який там, попереду, стояв під вогнем. Тоді над верхівками дерев спалахнув, ще з меншим інтервалом, рій шрапнелі: крихітні мерехтливі вогники, від яких ішов білий дим і які рвалися із глухим звуком, як у іграшкових пістолетів.

Так, загублене в просторі фронту та відділене від мене великою відстанню, те, що відбувалося внизу, виглядало якимось карликовим та сміховинним, і мені здалося дивним, що вчора цей лісок справив на мене таке яскраве враження. Якби існували якісь велетні, які могли б одним поглядом легко охопити простір від Альп до моря[14], для них ця метушня здалася б вишуканою битвою мурах — ніби тонкий молоточок у величезному механізмові. Але нас, які не бачили нічого, крім цього крихітного відрізка, наша маленька доля тягнула донизу, і смерть з’являлася нам у страшній подобі. Ми могли тільки помітити, що те, що тут відбувалося, було включеним в один великий порядок, і що нитки, на яких ми смикалися, начебто бездумно й хаотично, десь сплітаються в одну ціль, зміст якої для нас недоступний.

Ось вже два дні ми відпочивали на залізничному насипі біля Аш’є. Власне, це був не стільки насип, скільки глибокий виріз залізничної лінії, який на голій, хвилястій рівнині був на милі довкола одним-єдиним притулком від аеростатів спостереження та снарядів далекобійних гармат. Цей насип утворював круту ущелину, обидва схили якої поросли травою та щільним чагарником. У схилі, зверненому в бік ворога, було прокладено просторі штольні, перед входами до яких облаштували відкриті альтанки, де ми могли насолоджуватися гарною погодою. Коли починався обстріл, ми, як миші, зникали в глибині наших ходів.

Я вселився до маленької землянки, хоча перед цим мене й попередили, що днями зовсім поруч із нею впав снаряд і від уламків загинув фельдфебель. Та все ж після часу, проведеного в бліндажах, я відчував потребу в світлі та чистому повітрі, заради чого я міг багато чим пожертвувати, до того ж, у мене є забобон, що місця, де вже сталося лихо, є безпечнішими, ніж інші.

Своїм житлом я був задоволений; воно розташовувалося прямо посеред чагарника, сухе, захищене від вітру та побудоване з грубих колод. Поруч стояли, також із тих часів, коли тут господарювали англійці, кілька напівкруглих бараків із рифленого заліза.

Про краєвиди не було що сказати; ми бачили ті самі низькі та безлісі пагорби, що й скрізь. Позаду нас розташовувалася стоянка великого аеростату, який вчора англійський літак намагався підпалити, обстрілявши трасуючими кулями. Хоча зробити це йому не вдалося, ми побачили, як із аеростату одразу ж катапультувався пілот. Він приземлився цілим попри сильний вітер, але парашут ще якийсь час протягнув його по землі.

Місцевість вкривала низка розбитих та обгорілих бойових машин, які, немов маленькі військові кораблі, зазнали руйнування під вогнем. Можна було, як на воєнній мапі, простежити звивисті шляхи, прориті їхніми колесами в м’якій землі, поки влучний постріл не зупинив мотор. Зовсім неподалік лежало село Аш’є. Воно було зруйнованим, але тепер мало обстрілювалося, тому його стіни ховалися під масою листя, серед якого блистіли тисячі білих суцвіть бузини.

Утім, під вогонь ми потрапляли і тут, хоч і не щоденно, здебільшого через важкі корабельні гармати, чиї снаряди з нечуваною силою летіли за прямим наведенням. Ймовірно, в нас цілила далекобійна гармата, яка щоночі наводилася на цю залізничну лінію. Час від часу з літаків скидали бомби, які, втім, зазвичай не влучали, хоча нещодавно одна з них, за зловісним збігом, впала прямісінько на полкову каплицю.

Наші дні минали тут справді затишно. Мудре керівництво вимагало тільки вкрай необхідної роботи. Більше не було так, як у перший рік війни, коли в дні відпочинку відбувалася сувора муштра. Тут немає нічого гіршого, ніж переграти. Люди і так знають, як обходитися зі зброєю, яку вони застосовують щодня в боях. Так що достатньо лише невеличкої вольової жертви духові дисципліни.

Щодо підрозділу, то було помітно жахливу втому, хоча коричнева засмага на обличчях здавалася оманливим проблиском здоров’я. Серед останніх рекрутів більшість складав молодняк, і оскільки скромне продовольство не можна було покращити, краще було дати їм відпочити, щоб вони набралися сили для бою. Майже всім досі дошкуляв грип, який зустрічав менше спротиву, ніж зазвичай. Ось чим можна пояснити, що зовсім юні люди вмирали в шпиталях, гаснули, мов свічки, бо їхній організм мав недостатньо сили. Під цим знаком тепер скрізь проходила війна — ми просто виснажували свої сили. І ми всі сподівалися, що все радше закінчиться одним-єдиним спалахом, перемогою або загибеллю, ніж буде й далі тривати так само повільно.

Сьогодні ввечері я запропонував зіграти в лапту, в яку ще донедавна всі охоче грали. Цього разу гравці були млявими; м’яч майже не рухався вперед і назад, ніхто не хотів бігати, і гру кілька разів доводилося поновлювати наказом. Всі просто були надто виснажені для цього. Тому краще було дозволити їм посідати на траві та балакати або прогулятися місцевістю, щоб подивитися на танки. Це була нагода добре поговорити.

І оскільки в їдальні мало бути пиво, а гляди навіть і шнапс, у землянках визрівало велике святкування, щоб вони могли розповідати жарти, якими потім дивізійний капелан просвистить всім вуха в тилу, у Кеані, та щоб підняли такий галас, щоб англійці подумали, буцім почався наступ. Також мав зібратися клуб ветеранів, де Шюддекопф знову розповідатиме стару історію про те, як під Сен-Крістом снаряд влучив у вбиральню, і сержант Маєр, який зазвичай говорив три слова на день, відпустить свій єдиний жарт, який потім усі вивчать на пам’ять. Я також вирішив не відставати і, з великою осторогою, дозволив бенкетувати у своїй землянці, аби наступного ранку вони казали: «Друже, ти бачив лейтенанта? Він знову в формі!»

Вільний від служби час я проводив різноманітно. Першого ранку я верхи подався до Сапіньє, де була лазня, захопивши свіжу білизну в сідловій сумці. Зовсім неподалік знаходився Каньїкур, звідки двадцять другого березня цього року почався великий наступ, подія, яка через нові переживання вже, здавалося, знову відійшла далеко в минуле. Я не відмовив собі у дивному ностальгійному задоволенні — проїхатися дорогою, на яку нас тоді штовхнуло радісне піднесення перших днів атаки. Вона починалася великим масовим похованням, де на хрестах стояли понад два десятки добре знайомих імен; це поховання свідчило про велику битву, яку не забуде ніхто з тих, хто тоді немов дивом вижив, — битву, що закінчилася біля того ж кривавого місця, де я двадцять другого березня отримав поранення, яке в шаленстві бою помітив лише за півгодини. П’ять кілометрів дороги ми тоді подолали за тридцять шість годин — вони пролетіли для нас, неначе палаючий сон, у якому поставали пейзажі та відбувалися речі, які неможливо описати.

Щодня я не міг їздити верхи, адже треба було берегти коней — їхній раціон теж був скромним. Часто я ходив гуляти, із Домаєром, Шпренгером або ще з кимось зі старої гвардії. Ми шукали на землі снаряди, що не розірвались, щоб постріляти по них — розвага, яка декому вже коштувала важких поранень. Поблизу насипу, в напрямку Аблензевіля, лежав великий закинутий табір англійців, наполовину прихований за високими, порослими кропивою пагорбами. Там залишилися купи гранат та патронів, які ржавіли серед трави та чагарника. Туди ми вирушали щовечора на велике полювання на щурів. Порох із патронів висипався у їхні нори та підпалювався, після чого звідти виривалося ціле кубло щурів, великих та жирних, як морські свинки. Їх ми добивали з пістолетів або тростинами.

Вечорами у моїй землянці ми картярували, як кажуть у Ганновері. Гроші тут навряд чи мали якесь інше призначення, ніж для гри. Також ми боролися з грипом, тобто випивали забагато шнапсу, який тут мав дивну назву «Обер Ост»[15] і ще дивніший смак. Дехто казав, що це метиловий спирт, бо він змушував непритомніти вже після кількох стаканів. Коли тут вживали цей шнапс, відбувалися страшні речі. Так нещодавно, поки ми випивали, раптово через повітряну тривогу загасло світло. Коли воно знову з’явилося, компанія сиділа за столом у тому ж складі, тільки наш оберарцт мав велику криваву рану на голові. Інший, шукаючи свого бліндажа, заснув у чагарях на насипу, в цьому стані проспав потужну газову атаку та хвалився, оскільки не було жодних наслідків, що він відкрив новий спосіб захисту від газу. Це був Домаєр у його рідній стихії. Його ентузіазм приймав небезпечні форми; вчора ввечері він пістолетним пострілом продірявив чоботи фельдфебеля, із яким мешкав, вважаючи, що полює на щурів.

Один шкільний приятель, якого я вже майже забув і який тепер належав до відомої ескадрильї, дізнався про мою присутність та вчора ввечері запросив мене на маленьке святкування.

Я вибрався з Аш’є та поїхав до невеличкого замку, в районі якого був розташований аеродром. Це було святкування на честь того, що командир ескадрильї, юний оберлейтенант, збив свій двадцятий літак. Мене приймали по-товариськи попри своєрідну недовіру, яка мала місце між піхотою та авіацією і походила від того, що кожен вважав своє завдання небезпечнішим. Ми порозумілися справді добре, тільки одного разу я викликав обурення, коли сказав щось про «доїхати до Парижу», адже ці люди не їздили, вони розуміли тільки «літати»; так проявляється в них гордість за їхнє нове мистецтво, яку я розцінював як обґрунтовану. Окрім цього, я раптом зауважив, що тут панує єдність та згода, які можливі лише в товариствах, скріплених давньою традицією. Де спільноти з таким чітко вираженим обличчям постають за короткий час, мусить також бути міцний дух, який своєю силою створює собі форму. Такий дух має нездоланну міць — і я гадаю собі, що ця порода, оживлена війною, здатна в завтрашній Європі грати провідну роль у війні та мирі.

У цих чоловіках я відчував нову, ще незнайому расу людей, яку я останнього року і з часів битви під Камбре зустрічав дедалі частіше. Коли глядів на ці обличчя, мене ніби осяювало; це було привітання від нового, таємничого та небезпечного життя, яке приймаєш зі страхом і радістю.

Саме тому, що я знаю, що в таких товариствах ніхто не живе довше, ніж півроку, і їх члени не можуть знати один одного довше, я був так вражений їхньою єдністю та духовним принципом, який лежав в основі.

Ким були ці авіатори? Вони були відібрані з величезної армії, яка там попереду лежала під безперервним вогнем, і являли собою еліту, яка об’єднувала потяг до найхоробріших форм війни. Такими ж були кавалеристи, худорляві вершники з гостро окресленими обличчями та блиском в очах. Вони втомилися від того, щоб сидіти у селах та замках в тилу та бездіяльно чекати на відновлення наступу. По них було видно, що вони належать до родів, які крізь віки пронесли в крові дух лицарства, і що через це вони здебільшого дивляться на роботу з машинами та механізмами, як щось не гідне їх. Адже це про них кажуть, що вони більше тямлять у полюванні та стрільбі, аніж у роботі моторів.

Але тут були й інші, які зростали в задимлених промислових кварталах та з дитинства спізнали засоби та потужності нашого століття. Вони трохи більше заглибилися в наш світ, який під їхніми холодними поверхнями палає від таємниць та чудес; вони відчули первісний дух, який вирує в атомах сталі та чавуну та запускає в рух тріскучу іскру запалювання. І все ж таки для них це зводилося до простого; вони тримали свої літаки так само міцно, як австралієць — свій бумеранг.

Водночас інші, здавалося, втілювали нове переродження давніх вікінгів; наче не було жодної різниці, керують вони механічним птахом чи піратським кораблем, борти якого прикрашені яскравими щитами. Хоча відрізнялися часи та засоби, але збереглася та сама хоробрість перед обличчям смерті.

А втім, усіх них, звідки б вони не походили, об’єднувало найвище прагнення чину та дух боротьби і кривавої праці, дух, який, можливо, віднайшов у цьому маленькому товаристві своє найчіткіше відображення. Коли ступаєш на широке поле-летовище, де могутні машини, стоячи одна біля одної, гуркотять і тремтять, готові до бою, тоді сповна відчуваєш, що тут може вистояти тільки хоробре серце. Ніколи ще на воїна не чекали такі вогняні скакуни. Але тут недостатньо лише духу, щоби приборкати їх; він програє, якщо їхні громові голоси не відгукнуться в ньому радісно та зухвало.

Так, битва — це велика пристрасть і радість, радість кидати виклик долі та здійснювати її. Вони відчувають це, коли після старту кидають себе в невідоме, мов дзвінку зграю хижих птахів. Коли вони підіймаються у височінь, з якої фронт здається тонкою сіткою, а окопи — лише крихітними точками, тоді в їхніх пригодах поєднуються шлюбом дух старого лицарства й сувора холодність наших робочих уніформ. Це їм випала нагода в новій царині, в затягнутій хмарами широчині безмежних просторів, випробувати свої сили серед найкращих екіпажів усього світу. Це смертельний турнір, де результатом є або перемога, або загибель. І саме тому зіткнення тут відбуваються з люттю диких звірів.

І вся ця коловерть із бризками трасерів, це полювання аж до самої землі, ці повороти, петлі, віражі та вдавані падіння — за цим стоїть не сліпа бравада. Під час безумного польоту відбувається ціла низка складних процесів; і, мабуть, важче, ніж блискавичне пікірування на супротивника, дається один короткий, обережний косий погляд, який у той самий час слідкує за тремтінням стрілок на циферблаті. Це передбачає існування раси, в якій поєднується холодний розсуд та полум’яне серце. Тому в тріумфі, з яким вони проносяться над супротивником, що падає в глибину, догоряючи та розпадаючись під тиском повітря, ховається також відчуття незрівнянної близькості. І водночас це відчуття переваги є тим, що завжди знову жене на хмари всіх, хто його спізнав.

Звичайно, багато в чому їм легше, ніж нам. Вони не знають, що таке тиждень маршу, не знають, що це таке — возитися в багні, гниллі та крові. Також їм незнайомі бої в дрімучій темряві та важкі поранення. Вони гасять цигарку, злітають у небо, маючи чисту форму, свіжу білизну та доглянуті руки, і за годину вже повертаються.

У балачках тут вважається добрим тоном говорити про технічні деталі та описувати пригоди, але не патякати про свої відчуття, як покоївка, яка побачила привида. Це надає розмовам сухий тон, який не допускає сумнівів та неясності, і я побачив, що вони дуже люблять сидіти так, у своїх легких, розстібнутих плащах із м’якими комірцями та картатими краватками, які вони носять, дратуючи решту армії. Також можна було зауважити, що їм для того, щоб воювати, не потрібно розпалювати в собі ненависть. Між ними та супротивником натомість було щось на кшталт солідарності, яка переходила кордони розташованих на землі фронтів, солідарності спільних принципів та спільного мистецтва, яке об’єднувало цю активну й штурмову расу. Все-таки це був взаємний потяг.

Часто, а на жвавих ділянках фронту майже щоденно, траплялося так, що вони залишали когось на тому боці. Цим їхня служба відрізнялася від солдатської. У них був звичай відкладати гроші на випадок своєї смерті. Цей звичай знали вже наші пращури: весела пиятика — це найкращі поминки. Бо хіба загиблий не сидить теж за столом, де по черзі випивають на його честь?

Нехай у цьому сумніваються ті, хто тремтить за своє життя, тому що вони відчувають у собі тільки вмируще. Але щоразу, коли людина, яка літала, падає на землю, мов палаючий смолоскип, тут ідеться уже про інші питання, ніж бути або не бути.

З учорашньої ночі я знову був на позиціях, при своїй літній альтанці. Оскар Кіус, який тепер очолював другу роту і з яким я всього чотирнадцять днів тому так добре проводив час у Ганновері, передав мені сектор та своє помешкання. Ми ще годину посиділи разом на лавці в темному бліндажі, викурили по сигаретці та поговорили про різні веселі речі, які тут здавалися нам особливо втішними.

Іноді на нас накочувало відчуття, що тільки коротка поїздка в потязі, тільки півдня у вагоні-ресторані відділяє нас від великих, завжди освітлених міст. Та все ж таки смерть здавалася нам найменш страшною з усіх пригод, ось тільки приємніше було б померти не взимку, а навесні, коли вже накрито стіл для яскравих святкувань. Саме там, де життя оточене смертю, воно грає фарбами, як образи Бокаччо перед воротами зачумленої Флоренції, як кохання невиліковно хворих, як вакханалія на кораблі, що йде на дно.

Я завжди заспокоювався, коли ротація проходила без втрат. Вона чи не щоразу коштувала нам крові, і було прикро, що ця кров пролилася не в бою. Цього разу все обійшлося щасливо, хіба що я сам пережив неприємний момент, за декілька кроків від Пюісьє.

Один із привілеїв командира полягає в тому, що у наш час масових рухів він може крокувати окремо. Я вирушав завжди трохи пізніше, аби застати свій підрозділ уже на позиціях.

Одразу біля насипу я побачив картину, яка, попри її серйозність, розвеселила мене. Командування артилеристів вирішило скористатися з ясної ночі, аби скосити траву на вершині пагорбу; люди за роботою, з їхніми возами та конями, підіймалися на тлі неба, мов вирізані ножицями. Щойно я залишив лощину позаду та милувався цим видовищем, рій легких гранат впав між ними, і тепер всі коні та люди зникли, мов міраж, і тільки обриси розбитого воза виділялися на горизонті, немов вирізані ножицями.

Коли я досяг шляху до Пюісьє, то помітив, що перед входом у село на доволі короткій відстані рвалися важкі снаряди. Луна від них ще довго гуляла рівниною, і мені стало моторошно на самоті. Тож я і прискорив крок, щоб якнайшвидше пройти це місце, яке не можна оминути без того, щоб не застрягнути в хащах садів, із прихованими в них колодязями, колючим дротом та розтрощеними будинками.

Я зауважив інтервал між вибухами та поділив шлях, який залишався, на окремі відрізки. Наступний крок полягав у тому, щоб підійти якомога ближче до небезпечної межі. Далі треба було почекати до наступного розриву, аби перебігти до великої штольні санітарів на краю Пюісьє, а там — перехопити підрозділ і пробігти селом, щоб зникнути зрештою у траншеї. Це все вдалося б здійснити, якби за першого ж ривка я не загубив підсумок для мап, який мені аж ніяк не хотілося втрачати, зокрема через те, що під час великого наступу він дістався мені як трофей, успадкований від англійського офіцера артилерії. Щойно я відшукав підсумок, одразу ж над селом знову загриміло, і в мене був час тільки для того, щоб зіщулитися за обрубком дерева, чий зрізаний снарядом ствол лежав на краю дороги. Три вибухи прогриміли в лощині, з якої поплив дим, а четвертий снаряд із різким свистом упав на дорозі, так що бризнули іскри й далеко розкидали землю та уламки. Хоча небезпека вже минула, від миттєвого переляку я скотився за повалений ствол дерева, але втратив рівновагу й упав у траншею, полетівши сторч на сухе гілля. Коли після цього я дістався бліндажа, від якого мене відділяло лише декілька кроків, я побачив, що посеред дороги, розкинувши руки, лежить чоловік. Це був вартовий, якого відкинуло вибухом із його поста. Я збіг сходами вниз та застав там медика з іншого полку, якого потягнув за собою та показав йому тіло.

— Тут вже нічого не вдієш, — зауважив він, тільки кинувши погляд, і вже не треба було бути медиком, щоб переконатися в цьому.

Великий уламок пробив потилицю, пройшовши крізь шолом, і зі спокійного обличчя загиблого було зрозуміло, що кінець настав одразу.

Я не став затримуватись у бліндажі, де пахло карболовою кислотою, лише дочекався наступного розриву, переконався, що дістався села, і зрадів, коли, мов кріт, міг зануритися в траншею, що вела з Пюісьє. І так само я зрадів, що зараз мені не треба було до Переліску 125, де, здавалося, знову заварилася колотнеча. Натомість я повернув праворуч до сектора А, де все ніби було спокійно.

Коли зранку я сидів у своїй альтанці, в похмурому настрої від того, що був досі втомлений після ночі, я почув на свій подив, як Август Шюдекоппф насвистує пісеньку. Коли чоловік із Люненбурзької Пустоші починає свистіти, це так само змушує замислитися, як коли неаполітанець мовчить. Тоді його мають переповнювати направду особливі відчуття. Це справді був особливий випадок, ще й тому, що Шюддекопф був «на валізах». На світанку посильні принесли звістку, що надійшов дозвіл на відпустки. Так що Шюддекопф міг на чотирнадцять днів відвідати своє маленьке село, заховане десь між Целле та Ільценом у Пустоші, де на нього чекала його молода наречена.

Я дав йому цю відпустку від усього серця, адже з тих пір, як мій вірний Фінке отримав поранення у великому наступі, а його наступник, офіціант, не повернувся одного разу, вирушивши по харчі, у нас двох було зразкове фронтове товариство. Я розмовляю мало, він ще менше, і тому ми добре зжилися. Перш за все я знав, що можу на нього покластися. Це вартувало багато, адже в бою він стояв найближче до мене. За його попередника я кілька разів зауважував, що в небезпечні моменти той із незбагненною швидкістю кудись зникав. Коли ж після цього він знову з’являвся, то розповідав мені про такі геройства та авантюри, які він пережив за цей час, що порівняно з ним я почував себе жалюгідно. Але із Шюддекопфом я не мав оглядатися і міг бути впевненим, що він стоїть позаду мене, завжди з тим самим незрушним обличчям. Тому я побажав йому всього найкращого, коли в обідню пору, споряджений важким багажем, він відбув.

Його заступник, Отто, який тепер вже кілька днів піклувався про мене, належав до зовсім іншої породи. Він був хорошим воїном, але поганим солдатом, мав потяг до авантюр та непослуху, так що «прусська дисципліна» була явно не для нього. Відзначитися тут він міг тільки з гіршого боку, і мені здавалося, що в мирному житті він не часто покидав поліцейське відділення. Тож він міг радіти, що потрапив до мене, адже я завжди маю багато роботи для таких хлопців. Він належав до людей, які завжди трапляються серед добровольців, але які залюбки ухиляються від рутинної служби. Тому для фельдфебеля роти вони є постійним головним болем; офіцер, який надає або мав би надавати значення поводженню під час бою, ладить із такими краще.

Я знав його вже близько року, з того часу, коли ми стояли у Лотарингії та отримали свіже поповнення після втрат у перших боях. Мабуть, у мене є дар із першого погляду розпізнавати людей, яких ще не покинула первісна сила, тобто відчувати їх, як один вільний каменяр відчуває іншого. Коли я побачив цього Отто вперше, мені спало на думку: «З ним щось не так». Це одразу ж підтвердилося, хоч і несподіваним чином, коли фельдфебель, який тримав папери на переведення, прошепотів мені з-за спини: «Цього разу ми отримали поганеньке поповнення, це все люди, яких хотіли відправити до резервних батальйонів; у цього в справі одна догана на іншій, а ще він уже побував у тюрмі».

Тому я зрадів, коли Отто через якийсь час зголосився на одну вилазку, яка мала відбуватися близько до французьких позицій. Я взяв його з собою, хоча тоді була ціла шеренга добровольців, і виявилося, що я зробив хороший вибір. Вилазка пройшла настільки безуспішно, наскільки це взагалі можливо, ми не взяли жодного полоненого й натомість майже всі, хто брав участь, отримали поранення. Щодо Отто, то його вважали зниклим безвісті, коли ще через півгодини він з’явився, тягнучи на собі кулемет, який він здобув сам-один. Були проблеми зі штабом, про операцію повідомили навіть у французькому армійському листку, і цей кулемет був єдиною втіхою у всій цій прикрій справі. З цього дня почалася дружба, яка для мене, звісно, мала багато темних сторін.

Я не хочу говорити про дрібні, хоча й щоденні, неприємності, які завжди переживаєш через впертого хлопця, який вбиває собі в голову то одне, то інше. Я би давно спробував здихатися від нього під час якоїсь із частих передислокацій, якби між ними не відбувалися щоразу бойові дії, у яких він здобував собі нову славу. Без сумніву, є такі люди, які в повсякденному житті відчувають себе, як риба, винесена на берег; тільки в небезпеці вони оживають та поводяться, ніби в рідній стихії.

Після другої битви за Фландрію, у якій він знову відрізнився, мені спало на думку, що, можливо, нагорода тут могла би сотворити диво. У кожному ремеслі, як виняток, трапляються такі натури, які просто приречені на невдачі. І вони гинуть, якщо поруч немає таємного покровителя, який прийде на допомогу.

Я поділився з фельдфебелем, що думав подати Отто або на єфрейтора, або на Залізний Хрест Першого класу, і той одразу ж скривив обличчя, наче вкусив кисле яблуко. Але оскільки мене ніяк не можна було відговорити, він був змушений погодитись на Залізний Хрест, як менше зло.

Цій перемозі я, втім, радів не довго, адже вже наступного ранку, коли фельдфебель, як зазвичай, з’явився за моїм підписом, він додав зі зловтішною посмішкою:

— Між іншим, хотів би повідомити, що фузилер Отто з учорашнього вечора зник, залишивши свої речі, і сьогодні зранку також не з’явився на службу.

Звичайно, це була прикра невдача, і мені не хотілося, щоб він зник назавжди. Одначе, він таки з’явився за кілька днів, його повернули з Туркуана, міста біля Лілля, у якому ми напередодні були у відпустці. Рота якраз мала вирушати, коли він повернувся, і я відчув, ще до того, як побачив його, що всі дивляться на мене, хтось зі зловтіхою, а хтось із цікавістю.

Коли під час маневру я крокував поруч із ним позаду колони, мені вдалося довідатися в нього, що йшлося про романтичну історію з дівчиною, до того ж далася взнаки втома від тяжкої служби. Звісно, це було не за правилами, але ну їх до дідька! Так що я вирішив не залишати його напризволяще, і мені вдалося вирвати його з лап військового суду та залагодити все так, що командир батальйону закрив справу після кількох діб арешту. До того ж у нас почалися труднощі на фронті.

Тож я взяв його до себе, щоб на якийсь час він не потрапляв на очі фельдфебелю. Крім того, він був мені потрібен для одного завдання. З іншого боку, в мене було тривожне передчуття, що впродовж наступних кількох днів нічого хорошого на мене не чекає.

Увечері до мене навідався командир сусідньої роти, яка розташовувалася справа від нас і належала до іншого полку — лейтенант, який хотів обговорити зі мною оборону незайнятих траншей, що розділяли наші сектори.

Тут вже Отто мав показати, на що він здатен, і приготувати цілий казан грогу на спирті. Ми сиділи в альтанці, пили грог та курили, і оскільки денна спека ще трималася в траншеях, скоро нас охопило відчуття приємної сонливості, яке росіяни називають «третім потом». Одноманітно дзижчали цвіркуни; мій гість зняв кітель та поклав пістолет на стіл. Ми почувалися так ліниво й затишно, наче в хатинці лісничого посеред глибоких хащів.

Я дізнався від нього, що він пішов до армії сапером, але згодом перевівся в піхоту. На початку війни сапери першими брали участь у позиційних боях, які скоро мали стати такими всюдисущими. Ще до війни їх готували до атак на міцні укріплення, і вони звикали до зброї, яка необхідна для цього. Вони були першими, хто працював із ручними гранатами та мінами, і з їхніх маленьких штурмових загонів, які посилали вперед ніби хвилями, поставали ударні групи — жменьки рішучих чоловіків, що до останнього борються за поділ праці і призначення яких тільки в тому, аби пробити прохід для піхоти. Пізніше цю частину їхньої роботи передали вже піхотинцям, чиї дві великі воєнні задачі, ведення вогню та пересування, стали набагато складнішими, ніж будь-коли.

З початком позиційної війни для солдата мав настати момент, коли він би став вважати піхотні підрозділи більш корисними, ніж саперні, яких дедалі частіше почали використовувати для будівництва, ніж для боїв. Тому я чудово зрозумів мого гостя, коли він розповів про свій вибір. Йому більше хотілося слухати свист куль, ніж мати справу з лопатами.

Це був гарний вечір, і я радів товариству цього несподіваного співрозмовника, який поступово розговорився та розповідав мені про свої пригоди тим недбалим тоном, який надає страшним оповідкам виняткової сили. Він знав фронт від Альп і до моря, і ми відкрили в розмові, що стояли на тих самих позиціях у багатьох відомих гарячих точках. Надто мене цікавив час, коли він був сапером, адже він міг розповісти багато що з того, що для мене поки залишалося чужим і незнаним. Я передаю маленький уривок із розмови його власними словами:

«Тільки під Ленсом я направду опанував мінну справу; день і ніч ми стояли над замінованою штольнею, мов на вулкані. Під землею проходила густа й розтягнута на багато кілометрів мережа вугільних шахт, яка поєднувала обидва боки фронту нижче рівня природного ґрунту. Для нас це було дуже кепсько, адже всі схеми ходів були в руках французів, і нам постійно доводилося остерігатися патрулів, які могли з’явитися в нашому тилу з якихось невідомих ходів.

Від шахт навсібіч відходила щільна мережа замінованих штолень, які розташовувалися під траншеями. Майже щодня якусь траншею висаджували в повітря, і тоді її брали штурмом, поки зверху ще сипалися градом балки та перекриття. Хто встигав зайняти траншею першим, той перемагав. При собі треба було завжди тримати запалену цигарку, адже в нас тоді ще не було гранат, у яких виривали чеку, а тільки саморобні, з яких звисав гніт, до якого й підносили цигарку перед кидком. Мабуть, Ви ще бачили їх, це були ніби консервні банки на ніжці, начинені вибухівкою та свинцем. Вони були незграбними й громіздкими, але кому прилетить така граната, того вже не збереш в одну труну.

Ми чергували внизу під місцем підриву вдень і вночі, завжди з вибухівкою напоготові. Іноді ми переривалися та прислуховувались, і тоді чули у всьому підземному царстві тихий шурхіт, стукіт і клацання, неначе такт смертельного годинника. Ці тонкі шуми, які не припинялися, роз’ятрювали чуття ще сильніше, ніж завивання гранат удень. Часто вони звучали зовсім близько та чітко, тоді ми знали, що десь поруч із нами працює на межі між життям та смертю невидимий ворог. Тоді часто було питанням кількох хвилин, хто до кого добереться та назавжди поховає під землею. Багато разів я сидів навпочіпки перед якимось ходом, із посудиною біля вуха, аби вловити момент, коли з того боку припинять роботу і залишать ящики з динамітом. З часом вони стали обережнішими, до останньої секунди залишали працювати кількох людей, щоби за шумом шліфування та риття не було чути, як вони скидають важкі вантажі. Це було життя ніби на тліючій пороховій бочці, якщо ви можете собі таке уявити. Одного разу нам вдалося акурат підпалити гніт та втекти. Вибух був настільки потужним, що двох людей, які працювали в тунелі на відстані близько трьохсот метрів, вбило вибуховою хвилею.

Наступного дня з нами сталася цікава пригода, коли ми працювали вже в іншому місці. Раптом стіна зникла під ударами, засипала карбідну лампу, і перед нами виникло велике провалля. Ще до того, як ми зрозуміли, що коїться, ми почули дуже близько збуджені голоси — ми зіштовхнулися з французькими мінерами. Звичайно, ми одразу ж залягли; нас було троє, я, на той час ще фенріх, і двоє саперів, які були вбрані тільки в штани та не мали жодної зброї. Лежати було дуже незручно, пахло цигарковим димом та потом, і ми майже тілесно відчували, що поблизу є інші люди. Ви знаєте ці моменти перед зіткненням, коли хочеться кашлянути, але мусиш, проклинаючи все, затримувати дихання. До того ж навколо було темно хоч око виколи; лежачи серед величезних куп землі, я подумав про те, що лежу вже у виритій могилі.

Так ми чекали щонайменше годину, без жодного поруху. Зрештою хтось із французів почув щось і здуру вистрелив. Тепер я вже бачив ціль і висадив туди обойму мого пістолету. Водночас один із мінерів, вестфальський гірняк, стрибнув уперед та рубанув своєю кіркою. Тоді я ввімкнув ліхтарик і ми змогли роздивитися. Там було тільки двоє людей і я поцілив обох. У вузькому проході-бо було майже неможливо дати маху. Вони обидва були мертві; в голові одного стирчала кірка.

Цей успіх знову додав нам духу, і оскільки нам стало цікаво, ми вирішили пройти цим ходом, який так несподівано відкрився перед нами, ще трохи далі в бік ворога. Є такий стан, коли людина майже розчавлена страхом і проклинає кожну необережність; але щойно все минає щасливо, вона відразу ж стає самовпевненою і починає шукати пригод. Тож ми обережно поповзли вперед, і скоро відчули протяг та почули удалині дивне дзижчання.

Таким чином цей випадок допоміг нам зробити важливе відкриття. Адже вже дуже довго ми підозрювали, що тут працює підземна електростанція, яка, підживлена розміщеними тут-таки вугільними шахтами, забезпечувала французькі позиції. Те, що ми почули, було саме шумом цієї станції. Потік повітря рухався, імовірно, від системи вентиляції, яка втягувала затхле повітря з цих підземних, добре захищених від будь-яких снарядів штолень.

При світлі ліхтарика я зробив креслення в моєму блокноті, і ми рушили назад. Після того, як ми відтягнули обох мерців на наш бік, ми засипали хід землею, так що все виглядало, буцім стався обвал. Капітану, якому я доповів про цю історію, спала на думку хороша ідея. Він замовив на складі саперів кілька сталевих пляшок, наповнених газом, які тієї ж ночі доправили на місце сутички. Наступного ранку ми висунулися туди з апаратами прослуховування. Ми попросили нашу артилерію в призначений час потримати під вогнем виходи з шахт. Унизу ми знову трохи розкопали хід, виставили одну пляшку за іншою та відкрили їх. Певний час для нас це було зовсім безпечно, адже вентиляція втягувала газ дуже швидко. З нашим апаратом ми могли виразно чути його дзижчання.

За якийсь час відбулося те, що ми передбачали. Шум затих на мить, а потім знову відновився. Після першого шоку французи встановили свою вентиляцію та спробували повернути потік газу в наш бік, аби схопити нас за горло. Тоді ми ретельно засипали хід і спокійно поснідали, не відкладаючи апарат. Ми чули гудіння ще десь зо чверть години, найпаче, мотор вентиляції працював далі вже без контролю, потім він слабшав, і нарешті все затихло. Пізніше ми дізналися від полонених, що ми викурили гарнізон, мов щурів, а всі штольні були спустошені на кілька місяців. Крім того, ті, хто втікав із шахт, зазнали суттєвих втрат від нашої артилерії».

Так ми розмовляли, аж поки не почало сутеніти. Я провів сапера до його сектора та принагідно приєднався до нічної прогулянки позиціями.

Коли я вертався, у траншеях було ще тепло. Я довго лежав без сну та згадував історії, які розповів сапер. Через них мені спало на думку, що не лише на поверхні землі, над і під водою морів та високо в повітрі воля до битви в наш час зіштовхує людей один проти одного, але веде також у безодні в землі. Хіба ми не є плутонічною породою, яка, віддалившись від усіх радощів буття, працює в підземній ковальні майбутнього? Що ми робимо й для чого ми самі створені, це ми дізнаємося набагато пізніше, ніж нам здається зараз. Мабуть, тоді ми самі здивуємося найбільше.

Коли зранку я вийшов із бліндажа, я перевірив погоду з ретельністю мисливця, який збирається вполювати рідкісного звіра. Коли багато років проводиш під відкритим небом, відчуття погоди маєш у крові, але навіть якщо мешканець великого міста сьогодні бачить сонце, яке, мов гладкий і ясний мідяний диск, підіймається над краєм траншеї, то він розуміє, що життя дарує ще один теплий та безхмарний день. Це покращило мені настрій, адже я запланував одну вилазку, для якої потрібна була добра видимість та спека, що притупляла пильність. Щоб у той самий час залишитися свіжим самому, я не пішов, як зазвичай, до окопів, але натомість повернувся в бліндаж, чиї вогкі стіни випромінювали прохолоду, наче в підвалі.

Там я уважно роздивився маленьку мапу, яка залишилася від мого попередника. На ній було позначено траншею, що межувала з порожнім сектором, про який я розмовляв вчора з сапером. Там вона переходила в потужний окоп, краї якого вертикально зрізали таким чином, що вони утворювали круглий виступ, від якого в землю відходили зіґфрідбункери. Оскільки там був правий фланг роти, у цій дірі вдень і вночі стояв вартовий із гвинтівкою, а незайняті траншеї щогодини прочісував розвідувальний патруль. Ще кілька днів тому все було спокійно, хіба що час від часу поблизу рвалася шрапнель. Але одного ранку вартовий почув незвичний, повільний свист і побачив, перш ніж почувся вибух, чорну кульку, яка за формою та розміром нагадувала гирю та яка розірвалася на землі позаду нього, миттєво розлетівшись на уламки.

Згодом це повторилося; у деякі дні тільки раз або два, в інші — майже щогодини прилітали такі подарунки. Так що на позиції запанувала незначна, але постійна тривога. Одного разу було пробито казан, який саме стояв на бруствері, так що суп витік на землю, наче з лійки, іншого разу уламки гранати пошматували шинель офіцера, яку той вивісив на стіні окопу просушитися, і нарешті одного чоловіка з патруля, висланого сусідньою ротою, посікло уламками, так що його мусили тягнути звідти назад.

Зазвичай свист випереджав снаряди, які летіли не надто швидко, але все ж таки люди мусили бути постійно напоготові, аби вчасно сховатися в укриття. Вони втратили спокій та тиснулися один до одного, якщо над окопом пролітав птах або звідкись лунав далекий постріл. Одного разу, особливо туманним ранком, вони піднялися з укриття на пошуки і їм вдалося знайти на землі декілька снарядів, що не розірвалися.

Вони підняли маленький чавунний циліндр, з середини якого стирчала витягнута трубка. Ми теж використовували такі снаряди; це були маленькі гранати, які кріпилися на дуло гвинтівки й вилітали далеко вперед завдяки силі рушничного пострілу. З ними можна було дістати супротивника, який ховається у траншеях на недосяжній для ручних гранат відстані.

У цьому випадку обстріл дошкуляв ще більше, аніж звичайно, адже місця, звідки вівся вогонь, не було видно за пагорбами. Тому тут не можна було відплатити тією ж монетою, що встановило б рівні відносини, де ми не лише приймали би, а й віддавали сповна.

Після мапи я зі збільшувальним склом переглянув аерознімки, проте на них було стільки вирв, що не можна було розпізнати місцевість. Також і з інших місць траншеї, як і з сусіднього сектора, не можна було зазирнути за ці пагорби заввишки з людський зріст. Треба було повністю стати на край траншеї, щоби розгледіти, що там, за їхніми схилами, але тоді, навіть якби хтось щось розгледів — він би точно вже не зміг про це розповісти.

Якби хтось захотів насолити оборонцям, він мав би спробувати прокрастися вночі або ж обережно підповзти вдень до краю узвишшя, щоб поцілити в когось із них. Я ретельно оглянув місцевість та побачив при денному світлі місце, де можна було б підібратися ближче. Ще з часів битви на Соммі тут був пустир, переритий розваленими траншеями, багато з яких саме поєднували наші позиції з позиціями ворога. Одна така стара траншея тягнулася, наче пробор, через вершину пагорбу. Від негоди вона була настільки зруйнованою та розмитою, що залишилася тільки низька коричнева канава, вже прихована з обох боків травою та чагарником нічийної землі. Ця траншея здавалася мені годящою, аби проповзти нею. Після того, як я довго обмірковував усі деталі мого плану, я вирішив втілити його й вибрав для цього день та обідню пору, коли вартові найбільш сонні.

Тож о дванадцятій я вирушив до правого краю, щоб зануритися там у траншею. Отто супроводжував мене й ніс мою гвинтівку, короткий карабін зі встановленим прицілом.

— Це вже хоч щось веселе, — зазначив він.

— Тримати гвинтівку цікавіше, ніж щітку для одягу, правда ж? — відповів я та вказав на свої штани, на які вже налипнув шар землі.

Я зняв портупею, аби ніде не перечепитися, та сказав Отто триматися за мене. Після того, як я закріпив пістолет на довгому плетеному шнурі та поклав його в праву кишеню кітеля, ми обоє зняли шоломи, чия блискуча поверхня, попри сіре покриття, була небезпечною при світлі сонця. Що нас можуть видати обличчя, ми не хвилювалися, адже вони були настільки засмаглі, що вже на відстані в кілька кроків зливалися з землею.

Оскільки я все ретельно обговорив з Отто, щойно ми підійшли, то одразу перемахнули через бруствер. Після цього ми вже мусили, як змії, пересуватися більше тілом, ніж за допомогою кінцівок. На початку траншея була ще глибокою, але все одно нам треба було перелізти через кільця дротяної загорожі, колючі спіралі якої були натягнуті по всій довжині. Потім краї траншеї порівнялися з нашими плечима, і квітучі трави залишалися єдиним нашим укриттям.

Ми робили довгі паузи, а потім знову повзли вперед, настільки обережно, щоб не поворухнути ані травинки. Глинистий ґрунт потріскався і від спеки нагрівся так, що майже опалював руки. Міцний запах землі та летючий аромат трав і квітів змішалися в цій канаві, мов на пательні, до одного бродіння, яке відчуваєш тільки такого спекотного дня, коли лежиш обличчям в землю, наче звір. Отто тримався поруч; я не чув його, тільки час від часу відчував, що його голова торкається моїх підошов. Так повільно ми долали простір та зрештою досягли підніжжя пагорбу. Там була свіжа вирва; її, мабуть, залишив снаряд із потужною вибухівкою, адже вона була пласкою, як гніздо лелеки, і трава навколо була випалена вибухом до чорної повсті. На краях вирви ріс чортополох із крупними червоними квітками, на які я натрапляв тільки тут, де роками ані плуг, ані коса не торкалися поля.

Повільно я заліз до цієї вирви та визирнув за її край. Рослини були мов стіна; я мусив спочатку дістати ніж та зрізати один кущ чортополоху, щоб прорубати собі вікно. Це треба було зробити зовсім беззвучно та обережно, адже цілком могло бути, що ворог заліг на відстані витягнутої руки від нас. Тому, зрізавши стебла, я мав також, сантиметр за сантиметром, геть повільно затягнути весь кущ до своєї вирви.

Тепер я нарешті міг роздивитися. За пагорбом на рівнині простягалися, наче вимерлі, ворожі окопи, їхні обриси мерехтіли в гарячому повітрі, яке коливалося над землею. Одразу попереду траншея круто підіймалася вверх та вела на той бік пагорба, приблизно за тридцять кроків від нас, завершуючись виступом, який було укріплено колючим дротом та рогаткою. У цю загорожу подекуди впліталася трава, що засохла до жовто-коричневого відтінку. Там мав би розташовуватися пост супротивника. Я все обдумав: це була та сама траншея, залишки якої забезпечили нам укриття, лишень на тому боці вона не була занепалою і нею можна було пробратися до посту. Це і мало бути те місце, з якого через пагорб жбурляли гранати, як я вже давно здогадувався. Тепер я також побачив, що нічна вилазка не дала б результату, оскільки ця траншея була так щільно загороджена колючим дротом, що здавалася майже неприступною для штурму, принаймні без підготовки.

Бруствер чітко окреслювався над землею, не видно було тільки самого вартового. Я сподівався, що, почуваючись у безпеці, він хоча б трохи висунеться з укриття, але дротяна загорожа, переплетена з чагарями, мов стіна, приховувала сліпий кут траншеї, де він мав би стояти. Лиш трохи позаду залишався короткий відрізок траншеї, який було видно зверху, вузька смуга землі, яка одразу ж зникала за поворотом. Це спостереження здавалося незначним, і воно могло до того ж залишитися єдиним до настання темряви, але коли полюєш на найнебезпечнішу істоту в світі, тебе не мають лякати ані час, ані зусилля. Тож я вирішив чекати та не зводити очей з цього місця.

Я зручно вмостився та трохи підняв одну ногу — знак, який Отто, що лежав одразу за мною, втямив миттєво, бо я відчув, як він проштовхнув ствол карабіну вздовж мого стегна. Я поклав гвинтівку біля себе, зняв запобіжник та прицілився, врахувавши, що лежу на лівому боці. Це був короткий карабін з дерев’яним корпусом, де майже немає блискучих деталей. Тож я наважився обережно виставити гвинтівку ще більше вперед, так що її дуло виходило між двома кущами чортополоху. Тепер залишалося тільки впіймати на мушку те відкрите місце траншеї, і все готово. Я подивився на ручний годинник і зауважив час.

Чи справді по той бік земляного валу на посту стояла людина? Ми не чули ані кашлю, ані жодного слова, ані шепоту, ані бодай пісеньки, які всі вартові люблять насвистувати з нудьги, — не було чути навіть звуку, з яким вартовий переступав би з ноги на ногу біля бруствера. У полуденній тиші та на короткій відстані я би вчув і найменший порух.

Але нічого не ворушилося. Тільки якоїсь миті почала тріскотіти велика сарана й одразу ж замовкла, немов злякавшись власного звуку. Потім з’явився рій маленьких блакитних метеликів, які літали навколо чортополоху; мені здалося, що я розрізняю удари їхніх крилець. Я чув тік-так годиннику та шум, з яким осипалися піщинки на схилах вирви. Було зовсім безвітряно, і все ж іноді тихі хвилі прокочувалися крізь барвисту рівнину: спека сунула землею.

Спека заповнювала вирву, ніби це була плита пічки; вона нагрівала дуло гвинтівки, від неї димілася голова, а думки плуталися й танули, наче віск. Але серед виру думок, які губилися у дивних манівцях, ніби у хвилини перед глибоким сном, ховалася воля — наче одинокий звір посеред ландшафту, над яким тягнуться хмари та зграї птахів. І ця воля одразу ж напружувалася, коли шелестіли стебла трави або коли зір піддавався химерним маренням.

І радше воля, аніж розум, промовляла до нас: за цими кущами, яким би мертвим не здавалося все навколо, ховається людина; і хоча минуло ледь не дві години, це відчуття жодної миті не давало мені спокою. Воно не могло мене обдурити.

Раптом пролунав звук, який видавався чужим у цьому полуденному полі, дзвінкий брязкіт, який буває, коли сталевий шолом або гвинтівка чіпляється за стіну траншеї. Я відчув, як мене схопили за ногу, та почув позаду себе захрипле дихання. Отто теж весь цей час прислуховувався до звуків так само уважно. Я легко штовхнув його ногою, щоби попередити, та тієї ж миті попереду силует у хакі звівся над видимою частиною траншеї. Це відбулося миттєво — і все-таки його було чітко видно. Висока фігура в уніформі, на голову трохи криво насунутий плаский сталевий шолом, руки стискають гвинтівку, яка висить на ремені на шиї. Це мав бути вартовий, який прийшов на зміну, і тепер треба було тільки зовсім трохи почекати, поки той, кого замінили, пройде назад повз те саме місце. Я знову взяв цю відкриту ділянку на приціл.

Тільки тепер час почав тягнутися безкінечно. За завісою з трави почулося бурмотіння, яке час від часу переривав приглушений сміх або тихе брязкання. Потім піднявся крихітний струмінь диму — це наближалася та сама мить, адже це той, кого замінили, мабуть, закурив на доріжку люльку чи цигарку. Він справді відразу ж з’явився сам, спочатку тільки шолом, а потім весь силует. Він був не такий великий, як перший, може, ірландець або дитя лондонських передмість. Йому не пощастило, адже щойно він з’явився на лінії прицілу, як знов обернувся та вийняв цигарку з рота, вочевидь, аби сказати приятелю ще щось, що йому спало на думку під час цих кількох кроків. Зробити це йому вже не вдалося, адже в ту саму мить злилися воєдино моє плече, пальці й приклад, й приціл було спрямовано на кишеню, що так чітко вирізнялася на кітелі на лівій стороні його грудей, ніби дуло торкалося самої тканини. Постріл зрізав слово з його вуст. Я побачив, як він падає, і оскільки вже спостерігав таке видовище багато разів, то знав, що він вже більше не підведеться. Він упав на стіну траншеї та сповз униз, підкорюючись вже не імпульсам життя, а тільки силі тяжіння.

Одразу ж я сховав голову за краями вирви та передав назад карабін, який у мене тут-таки вирвали з рук. Тепер ми самі могли вскочити в халепу. Тому ми спробували, не розвертаючись, знову заповзти в канаву, якою ми сюди прийшли. Тим часом на тому боці кілька разів прозвучав сигнальний свисток. Потім почувся дивний шурхіт, що увінчався вибухом, хмари диму від якого зарябіли над нашими головами. Це була рушнична граната, яка полетіла вертикально вгору, так що розірвалася в повітрі ще під час падіння. Тоді почулися розриви куль спрямованих на нас кулеметів, які проріджували високу траву, але ми вже вискочили з канави й кількома стрибками досягай безпечного ходу сполучення.

Минувши його, я відразу рушив до свого бліндажа та влігся на лавку, щоб відпочивати до вечора. Там я скрутив собі цигарку й дивився у напівтемряві на клуби диму, які розходилися стелею та змушували довгоногих павуків забиватися в кути.

Вночі мене налякав сон, який надто часто переслідував мене в бліндажі. Якийсь чоловік загрозливо наближається до мене, поки я намагаюся прицілитися в нього із зарядженої гвинтівки. Я бачу, як він підходить дедалі ближче, і хочу вистрілити, навіть не звертаючи уваги на зброю. Зрештою, я з жахом помічаю, що вона насправді не заряджена або що вона взагалі перетворилася у якийсь зовсім сторонній предмет, наприклад, у лопату чи навіть у люльку.

Вночі ми чули, як Перелісок обстрілюють важкими снарядами. Між залпами були лише короткі паузи, завдяки чому вогонь згущувався до єдиного потоку стихійної сили. Це звучало, як серія потужних ударів — надто сильних для того, аби бути спрямованими проти людей. До ранку загриміла гроза, яка вже ввечері попереджала про свій прихід важкими вежами хмар, і тепер здавалося, ніби ми в якомусь величезному казані, по якому одночасно колотять з усіх боків. Це нагадало мені про один незабутній день Битви на Соммі, коли, теж під час грози, відбувався штурм селища Мореп, і нам, які ховалися між руїнами міста Комбль, це здавалося кінцем світу.

Я задрімав на своїй лежанці, і тому гул назовні здавався моторошним і нереальним. Одна батарея з усіх сил намагалася дістати наш лівий фланг; снаряди лягали поблизу бліндажа, від розривів тремтіла земля й трусилися стіни, з яких тонкими струменями осипався пісок. Від виснаження я міг тільки на якусь мить вирватися зі сну, і тоді здавалося, що назовні, під грозою, страшний звір рискає землею, щоби намацати цю нору й роздерти її, як беззахисне пташине гніздо. Тоді мої очі знову смикалися, але цей образ оживав уві сні, і весь час я чув, що відбувалося нагорі. Та ось всередину увійшов вартовий, змоклий до нитки, і відрапортував, що в небо піднялася червона сигнальна ракета, але я залишився лежати, радіючи, що я не командир роти резерву, який зараз у таку грозу має виходити назовні та приймати рішення. Одразу після цього я почув, як запрацювала вогнева буря нашої артилерії, яка невдовзі знов стихла — мабуть, це не означало нічого особливого.

Зранку пейзаж був сірим і непривітним; гроза принесла пронизливу холоднечу. Досі накрапав косий дощ, через який не можна було нічого побачити. Коли Отто ніс каву, я почув, як він чалапає по калюжах, і з бавовняної завіси, яка закривала вихід із бліндажа, вода стікала товстими струменями вниз до траншеї. Там, де її краї розрізали сіре небо, у вічі впадав тільки туман та тонка мжичка; було чути монотонне булькотіння, яке переривав звук, з яким осипалася розмита земля, і моє житло наводнили рої комах. Оскільки всі мої поранення почали нити, я не відчував жодного бажання виходити назовні в сирість, натомість знову накрив ноги ковдрою, поки писав ранкове зведення, дані для якого я брав головним чином із голови, бо все одно зошит із донесеннями офіцера окопної служби, здавалося, вже не раз падав у воду і навіть за бажання записи не можна було розшифрувати.

Потім я вилив каву, тому що вона пахла глиною, і заварив собі чай із запасу, який зберігав у бляшаній банці, що була здобута під час Великої битви і вміст якої я дуже заощаджував. Ці ранкові години я присвятив студіюванню «водички» — так називали такі довгі циркуляри, переважно присвячені тактиці, на обкладинці яких стояло слово «Невідкладно» і які зазвичай закидалися у кут бліндажа, де вони утворювали цілі купи. З ними поводяться так через те, що немає «невідкладних» ситуацій, які не перестають такими бути під час довгого стояння на одній позиції. Зрештою їх підписують та надсилають далі до сусіднього сектора, де на них чекає така сама доля. Це справжня паперова війна, яка під час позиційних боїв набула величезного масштабу і про яку солдати з передової були не кращої думки.

Тож і сьогодні, коли в моєму жалюгідному житлі краплі дощу вже падали зі стелі, я мав знову забивати голову цим читанням, яке не дало мені нічого нового. Коли читаєш усі ці розписані до найменших деталей інструкції, які поширюються на те, як треба будувати нужник, або куди треба викидати гільзи від патронів та корки з пляшок, чи в які дні треба підстригати хвости коням; коли читаєш всі ці десятки тисяч маленьких правил та настанов, можна тільки дивуватися, скільки енергії витрачається намарно. З нескінченних інструкцій для електриків, стенографістів, дресирувальників поштових голубів, кінооператорів, гробарів, сантехніків, поварів, картографів, бібліотекарів та ще для Бог знає кого, можна здогадатися про долю, яка чекає на війну в майбутньому. Бійців ставатиме щораз менше, а бюрократів дедалі більше — це здається неминучим.

Ніхто не знає, чим усе це завершиться. Ми глибше й глибше поринаємо у війну; вже утворився стан рівноваги, в якому швидка й однозначна розв’язка є неможливою. Іноді мені спадає на думку, що ми потрапили на сторічну війну; мир здається далеким і нереальним, як сон або якась потойбічна країна.

Погода покращилася. В окопах ще стояла вода; зате дощ позбавив їх надмірної спеки, що панувала там. Обстріл правого флангу рушничними гранатами припинився. Здавалося, що англійці покинули свої передні пости.

Сьогодні ми знову відчули, як ретельно треба спостерігати за кожною маленькою зміною на позиціях. У траншеї, яка пов’язувала мій бліндаж із передньою лінією та в якій поки ще нічого не відбувалося, вістовий, який повертався, отримав кулю в потилицю. Це можна пояснити тільки тим, що дощ сильно розмив земляний насип і тоді з того боку стало видно траншею, яка вела до рівнини. До небезпеки звикаєш, як робітник на пороховій фабриці, а тому зовсім не думаєш про обережність. Тепер ми встановили над траншеєю ряд стовпів із натягнутою на них дротяною загорожею, що переплелася з травою, і таким чином приховали сполучення.

Цієї ночі на шляху Пюісье загинув кінь, який тягнув навантажений мінами віз. Цей віз прямував до траншеї, у якій для охорони Переліска було вкопано важкий міномет.

Раніше, коли помирали коні, вони залишалися лежати, набрякаючи та заражаючи все навколо, поки їх не засипали вапном. Тепер все виглядає так, наче ця земля належить крукам. Спочатку бачиш, як зникають цілі шматки зі спини та стегон, а протягом дня з кісток зникає майже все м’ясо. Воно потрапляє до казана, і з нього роблять відмінний бульйон. Так було і сьогодні. Отто, який, як справжній ландскнехт, не міг пройти повз такої здобичі, приніс нам бульйон з язика, який нам здався дуже смачним.

Ми жили ніби в обложеній цитаделі, мешканці якої вже споживають останні запаси.

Вже минули обидва дні на головній лінії оборони. Вони почалися безтурботно та сумно завершилися.

У перший день з польової кухні на передову принесли глінтвейн, оскільки в одному з селищ у тилу, в затопленому підвалі знайшли великий сховок із вином, яке й розподілили між підрозділами. Вино нам діставалося за правилом «нечасто, але багато», тож цього разу я міг послати озброєного казаном посильного у Перелісок, аби на передових постах теж скуштували хороше питво. Я знав, що там цьому зрадіють, адже після обіду ми спостерігали, як знову посеред мирного ландшафту куля за кулею свистить між голого гілля і як у відповідь наша артилерія посилала в небо один снаряд за іншим, звідки вони падали вниз, мов зелені комети. Час від часу нашу траншею перетинав вістовий або санітари з носилками, і, безтурботно сидячи під сонцем, ми відчували, що відбувається щось кепське. Але ввечері вогонь вщухнув, і ми могли смакувати глінтвейн. Здавалося, ніби його приготували з найкращого білого Бордо, а доброзичливий кухар, що думав радше про ефект, ніж про смак, зміцнив напій сливовицею. Це нагадало нам про колишні днини в Шампані, коли ми спали в безпечних траншеях і насолоджувалися двадцятирічним французьким вином, через яке нам позаздрили б і наші дідусі. У кожному разі, вечір минув неймовірно затишно, до того ж з’явилися Шпренгер та Домаєр, які в розстібнутих кітелях потягували глінтвейн, мов ті джмелі.

Кумедно було, коли під ранок, через декілька гранат, що диміли дещо незвично, зовсім несподівано оголосили хибну газову тривогу, і ми начепили маски, а потім посідали за стіл, як компанія п’яних привидів із величезними викоченими очима та фантастичними дзьобами:

Ніхто не засудить нас за те, що, затиснуті в цій рівнині між небезпеками, ми намагаємося ухопити життя за чуб, коли тільки випадає така нагода. Наші розваги тут жалюгідні. Власне кажучи, є тільки одна-єдина: випити і повеселішати всім гуртом. Кожне таке бенкетування може стати останнім, і тому ми п’ємо з таким задоволенням, ніби це єдине, що приносить нам задоволення. Ми хапаємося за все, що можна спожити, і відчуваємо із особливою радістю, як кров дедалі швидше пульсує у венах. Сп’яніння для нас є питанням життя, і нам добре, коли воно панує з усією невмолимістю. Порівняно з минулими війнами тепер ми помираємо дуже безбарвно й самотньо — і через те нам сильніше хочеться пережити цю годину піднесення, коли всередині нас прокидається щось від прекрасної пишноти смерті, яка раніше відкривалася хороброму, мов порожнеча.

Тому я також волів би сподіватись, що бідний хлопець, який сьогодні зранку раптово загинув посеред наших позицій, вчора ще насолоджувався годиною, яка вирвала його з цього сумного оточення. Цей ранок починався спокійно, тільки в селі та в Переліску падали поодинокі снаряди. Чи то з тієї сторони допустили помилку під час прицілу, чи то через промоклий порох снаряд не долетів, так чи інакше, він раптово впав на місце, де шлях Пюісьє перетинав головну лінію оборони, і саме там тієї миті вийшов зі свого бліндажа цей хлопчина, щоб оглянути на світлі гвинтівку, яку він щойно закінчив чистити.

Мені розповіли, що він стояв у траншеї сам, зайнятий своєю гвинтівкою, й одразу після вибуху, відкинутий вбік, зі страшною раною у черепі, він ще сповз сходинками униз, до бліндажа, де в цей час спало ще двоє людей. Там розігралася ще одна коротка й примарна сцена. Поки його перев’язували, у його запаленому мозку, за декілька хвилин до смерті, ніби спалахнув спогад про одну солдатську пісню, перший куплет якої, помираючи, він і почав співати, немовби з темряви могили.

Поголос про такі випадки дуже швидко поширюється траншеями. За п’ять хвилин після лиха я був на місці та віддавав необхідні розпорядження. Це важливо, адже щоразу, коли смерть вривається так несподівано, всіх охоплює глибоке пригнічення. Коли я прийшов, мертвого вже винесли знов до траншеї, і його товариші стояли навколо нього. Вони спробували перев’язати рану бинтами, які, втім, одразу ж просякли кров’ю, і загорнута голова нагадувала червоний безформний м’яч. І тим не менш мені вкотре впала в очі велична й спокійна поза, яка властива загиблому відразу після смерті. Чи то руки, які були складені на грудях, справили таке враження, чи то пряма постава, яку не помічаєш у сплячого. Мені часто здається, буцімто в мерцях на короткий час відбивається та напруга, яка робить їх гідними поклоніння і відділяє від нас на недосяжну відстань.

Хоча я бачив вже багато мерців, я ніколи не міг звикнути до цього видовища, і також сьогодні зранку, коли я схилився над загиблим, знову дивувався з дивної поведінки, яку інколи помічав за собою. Очі втуплюються вдалину, ніби вони не хочуть чітко сприймати предмет перед собою, коли натрапляють на нього. Думки теж немов спаралізовані. Це наче на мить побачити вхід до пекла, який одразу ж закрився. Можливо, у мертвих є ця таємна, непереборна сила.

Це все складні матерії, і правильно робить той, хто невдовзі забуває про це. Я також помітив, що в присутності мертвого проявляється різниця між расами. Наприклад, там був один чоловік з його взводу, родом із однієї з наших східних провінцій, може, пієтист чи сектант, який схилився над небіжчиком і почав дуже монотонно щось бурмотіти. Для мене це було вищою мірою неприємно та неприродно. Іншим здавалося так само, бо відразу я, із прихованим схваленням, почув сухе: «Стули пельку!», яке поклало край цьому недоречному ниттю.

Фронтом ширилися дивні чутки. Усі бачили, як навколо шепотілися, схиливши голови, і самі обмінювалися почутим, коли зустрічали своїх давніх приятелів. Говорили про великий наступ на Реймс, від якого ми багато очікували і який, як і багато сподівань на цій війні, здавалося, безславно й безслідно захлинувся. Таке вже траплялося, наприклад, під час атаки під Верденом, про яку поступово говорили дедалі менше та яка зрештою перетворилася на оборону, поки її не заглушив грім битви на Соммі. Мабуть, тоді все було точнісінько так само, і військові звіти користувалися тією ж самою обережною мовою. Тоді спробували оточити супротивника й вибрали для цього свою найсильнішу позицію, та навіть якби атака провалилася, що ж, ми були готові відразу показати, на що ми ще здатні. Сьогодні ж усе зовсім не так. Умови ті самі, але сприймаються вони вже інакше.

У мене було дивне відчуття, коли напередодні я стояв перед дверима мого зрубу в селі, а мій приятель Берт закінчив довгу розмову такими словами: «Все загинається, будь певен. Тепер настала черга американців, і коли вони підуть у наступ, то прорвуться так, як ми у 1914-му». Мабуть, я можу сказати, що це був перший раз, коли мені закралася думка: «А що, як ми й справді програємо?».

Це була досить неймовірна думка, висловити яку вголос до підписання миру означало смертну кару. Але вона вже поселилася в мені; від подиву я не став сперечатися з Бертом, і я думаю, що в ці дні багато всього відбулося саме через це.

У нас тут також здавалося, що справи не йдуть на краще. Учора ввечері, коли ми вже збиралися повертатися на позиції, прийшов наказ, що наразі ми ще можемо відпочивати. Ширилися звістки, що готується наступ, і саме з цієї причини відкладається ротація, мовляв, вони хочуть тримати напоготові підрозділ, який добре відпочив. Досі ми мусили дорого платити за такі дні відпочинку. Я використав цей час, щоб розібрати пошту.

«Любий Фріце, дякую за Твій лист. Як справи з легенями та рукою? Ми зараз на спокійних позиціях; я маю час відновитися після останнього поранення й згадати про чудові дні в Рейбурзі. Ми майже на канікулах; сонце припікає, і ми тут усі вже засмаглі, наче індіанці.

Отже, скоро ти одужаєш настільки, що знову зможеш потягом привезти на фронт резервістів. З Твого листа я зрозумів, що це стає досить неприємним завданням, після виконання якого відповідальних ситуацій не менше, ніж у бою. Постріли з потяга, дикі крики, безлади й погрози, все це нагадало мені про «Розгром» Золя, образи якого ми ще ніколи не могли уявити собі у німців. Можу собі уявити, як ти радів, коли відправив цю роту до їхньої дивізії після того, як чверть із них втекла дорогою.

Таких труднощів немає в зоні досяжності ворожого вогню; утім, їх завжди треба мати на увазі, особливо тому, що на цей випадок немає чітких інструкцій. У статуті про солдата говориться тільки, як він має виглядати. Як я пригадую, винятком є лише правила, як поводитися з п’яними; вони написані так ясно, що кожен, хто хоч раз читав їх, навряд чи припуститься помилки. Такі випадки часто траплялися і до війни, а от ситуації, які Ти описуєш, мабуть, вважалися неможливими. Однак, попри це з ними не так і важко впоратися.

У такому випадку, як і в кожній ситуації, коли починаються колективні безлади, шириться настрій невпевненості, якому не сміє піддаватися командир. Якщо швидко втрутитися, можна обійтися найменшими силами; що довше тягтимеш, то більше зусиль знадобиться потім. Коли бачиш, що сутички вже не уникнути, мусиш сам її розпочати; тоді ти ще можеш обрати найкращі місце та час: треба створити прецедент — те, що називається «дати наглядний урок».

Якщо вже наважився на це, то ніколи не відчуєш нестачі сил. У більшості випадків все залежить від звання. Треба лиш назвати імена двох або трьох ватажків, приставити до них у купе кількох озброєних охоронців та чекати прибуття потягу до наступної станції. Там їх можна висадити; якщо все знову продовжується з криком та безладами, слід вибрати найлютішого та найсильнішого хлопця, підійти до нього так близько, щоб жоден інший не подумав на себе, і віддати йому гучний і чіткий наказ, щось зробити або повернутися до свого купе, і якщо він не підкориться — тоді вже відразу застосувати зброю.

Утім, що рішучіше ти діятимеш, то меншою мірою знадобиться застосування сили. Швидше за все, запанує глибока тиша, а навколо ватажка утвориться широке півколо, обмежене тільки його особистістю, у той час, як за командиром стоятиме авторитет держави. Тож ватажок дасть себе прибрати й передати командуванню по станції. Після цього слід приділити увагу збереженню дисципліни та наказати розрахуватися на перший-другий — це найкращий спосіб швидко відновити відчуття субординації та поділити натовп на маленькі групи. Людей, на яких укажуть сержанти, мають негайно відправити на фронт, а за найменшої підозри — відразу заарештувати. Тоді настане мить, коли командир, якщо йому дістане відваги, може сказати кілька слів, якщо ж ні, краще обійтися без цього. У кожнім разі я впевнений, що коли Ти зможеш все владнати миром, то до кінця поїздки все і так можна буде прочитати у Твоєму погляді».

Вчора ввечері нас таки замінили. Наказ прийшов так само раптово, як і наказ залишатися на відпочинку. Ми застали сектор у тому ж вигляді. Втім, у нас досі були причини для тривоги, адже нам довелося на всю ніч виставити патруль перед дротяною загорожею. Ми з Отто теж дві години прогулялися навколо; ми чули кашель англійських вартових, але на нічийній землі не було нікого. Як добре було знову зануритися вглиб пустища! Щойно зробиш декілька кроків далі вперед, життя вмить оточують тисячі образів, сумнівів і думок. І згодом все це зникає у вогні.

Упродовж останніх років я проводив стільки літніх ночей під небом, що я вже навряд чи згадаю кожну, якщо тільки вона не вінчалася боєм. Вони всі злилися у спогадах в одну-єдину довгу ніч. Уже зараз, коли я гортаю цей щоденник, то ніби читаю записи, зроблені чужою рукою.

І все ж таки в пам’яті залишається щось особливе, що відчуваєш щоразу, коли ступаєш у відкрите поле. Війна має свій власний запах, свій аромат. Його впізнаєш, як впізнаєш давно вже забутий сон. Війна належить до царини, де знову відкриваєш первісні звуки, такі, як вітер, що тихо блукає над полем і щоразу вертається темними стежками. Не існує мелодії глибше.

Шюддекопф, який щойно одружився, повернувся з відпустки, і товариші привітали його звичайними веселими жартами. Я дуже втішився з його повернення; останніми днями Отто просто виводив мене. Він справді годився тільки на те, щоб кидати в англійців ручні гранати, і мені було цікаво, чим він займатиметься в мирному житті. Нещодавно мені потрапили до рук його документи: виховання в дитячому будинку, грубі безчинства, бійки, образи посадовців, контрабанда. Зрештою, це все дрібниці, про які не станеш розпитувати людину, з якою маєш штурмувати кулеметне гніздо. Але в мирному житті все інакше.

Завжди мають бути країни, куди можуть податися такі хлопці. Сумно дивитися, як сильніші й ближчі до природи занепадають і в кращому випадку емігрують. Значення кожного ладу відповідає тим обсягам первісної сили, які він може вмістити та використати. У наших маленьких державах, з їхніми кастами торговців та писак, їхніми солдатами, що стають у певному сенсі чиновниками, все зовсім навпаки. Той, хто не може добре скласти іспит або сколотити дільце, зазвичай просто зайвий. Наскільки це вбиває свободу та нормальний розвиток, помітно хоча б із того, що тут, у бліндажах, час від часу когось лякають сни про екзамен! Тоді він прокидається, мабуть, від вибуху, який стався десь поблизу, і зітхає з явним полегшенням від того, що не сидить ні на якому іспиті, а всього лише тут, у Пікардії, за дві сотні метрів від англійських гвинтівок.

Можливо, все ще зміниться: ми переможемо у війні та здобудемо велику владу. Із нею завжди є що робити, і для цього завжди потрібні чоловіки. Є багато островів, про які вже Дон Кіхот знав, що вони належать до оздоб влади; опинившись де-небудь на Мадагаскарі, перш за все я завербую дві сотні таких хлопців, як Отто, і вони не нудьгуватимуть у мене жодного дня.

Утім, ми цілком можемо потрапити до первісних країв і в інший спосіб. Наші знаряддя стали сміливішими та небезпечнішими і вони дедалі тісніше сплітаються з владою. Я вже думав про це, коли нещодавно був у гостях в авіаторів. У державі, яка може виставити двадцять тисяч літаків, багато галасу можуть наробити ті, хто радше зламає собі шию в мирний час, ніж у часи війни.

У нас позаду були криваві дні. Час на позиціях пройшов без важливих подій; перший день ми провели на головній лінії оборони, задоволені, що можемо відпочити, а тоді все пожвавилося. Далі, як завжди, впродовж кількох днів відбулося стільки всього, що в нас майже не було часу на сон і ми перебували в стані, що нагадує морську хворобу. Все розвивалося поступово.

Кожен знає настрій, який охоплює взвод, що змінює позиції та відходить до траншей, що розташовані далі позаду. Тиск, з яким безпосередня близькість ворога та постійна тривога збуджують і напружують всі чуття, починає слабшати і поступається місцем потребі у відпочинку. Хоча все одно можлива раптова атака, але тут це менш імовірно, ніж попереду, і це заспокоює душу. Тому тут також міцнішим є сон, який на передовій настільки чутливий, що кожен найменший шурхіт перериває його і сплячий за залізною звичкою одразу ж хапається за зброю; щодо пробудження, то на спокійних позиціях це така ж насолода, як прокинутися в неділю вранці після важкого робочого тижня. До цього місця прив’язуєшся і з цим нічого не поробиш, ось чому тут займаються різними дурницями, щоб заповнити час, який знову починають розглядати, як свою власність. Скупчуються на постах або разом сидять і теревенять біля входів до штолень; розкурюють люльки та читають пошту. Обличчя, які здичавіли від негоди, нервів і зусиль, знову пом’якшує цей недільний настрій, який добре знають будівельники, що після важкого робочого дня сидять гуртом за столом пивнушки. За одним із брустверів звучать протяжні звуки окарини, поруч хтось вистругує собі тростину — неодмінний супутник солдата, інший намагається зробити з мідного кільця гранати відкривач для листів, який, можливо, за кілька поколінь лежатиме десь у кутку селянського будинку на Люненбурзькій Пустоші. Питва немає — що ще залишається робити? Тут знову набувають невибагливі звички первісної людини; лежати на сонці та насолоджуватися тим, як стікає час, мало думати й довіряти тільки простим інстинктам — навряд чи в первісних селищах жилося інакше, коли населення поверталося з полювання або з війни.

Цей настрій заволодів нами й сьогодні. Я сидів, роздягнувшись по пояс, на сходах траншеї на розі Шляху Пюісьє та заглиблювався в роман «Вальдрьошен, або Переслідування довкола земної кулі». Внизу, перед бліндажем, сидів Шюддекопф і своїм кишеньковим ножиком тер чорні краї рукавів мого кітеля, які забруднювалися під час чергування на позиціях. У ніші, викопаній в одній зі стін траншеї, стояв над нами вартовий із сигнальними ракетами, типовий кістлявий північний німець, який за дві години поворухнувся тільки коли вибив свою люльку об приклад гвинтівки і знов підкурив її. Вперед і назад пройшов перед нами сірий силует, із повільними, немов на прогулянці, кроками, як зазвичай ходять у траншеях. Повітря було важким і тихим, якщо не зважати на легкий гул, який час від часу нагадував про ближчі та гучніші розриви. Над просторими лугами стояв запах випаленої трави, але тут, всередині, ми бачили тільки трухляві жовті стіни, каміння з яких кришталево виблискувало на сонці та час від часу осипалося у вузький струмінь, що нагадувало пісочний годинник. Здавалося, що час тут завмер. Так тривало ще довго до прибуття кухні, якому завжди радіють, по-перше, через те, що тут ніколи не відчуваєш себе ситим, а по-друге, тому що завжди має бути щось, чого можна очікувати.

Раптом мовчазний вартовий подав голос:

— Зелена ракета над Переліском!

Цими днями зелений означав вогонь на знищення, але одна зелена ракета не викликала хвилювання. Часто буває так, що оборонці якоїсь траншеї, запрошуючи вогонь, хочуть просто взяти перепочинок. Та все одно було дивно, що вистрелили тільки одну ракету. Здавалося, наші артилеристи теж списали це на одну з дорогих помилок, яких припускаються, коли офіцер окопної служби зарядив не той патрон. Тільки коли попереду друга комета піднялася в небо, а за нею після короткої паузи полетіла слідом ще одна, запрацювали кілька польових гармат, мов дворові собаки, які завжди лізуть кусатися. Невдовзі вони замовкли, поки нова ракета не виманила з них ще одну серію снарядів. Артилеристи сприймають такі ситуації особливо холоднокровно, адже на великій відстані зростає і відчуття безпеки.

Ми вибігли на пост і дивилися на Перелісок, де не було помітно нічого незвичайного, крім тонкого стовпа диму, який підіймався над зрізаними верхівками дерев. Здавалося, там падали тільки окремі важкі снаряди, що не було схоже наступ, але, можливо, дуже дошкуляло, і на передовій сподівалися, що робота нашої артилерії у ворожих траншеях дасть їм перепочити.

У тому ж випадку, якби становище справді було загрозливим, англійці швидше за все накрили б вогнем також селище та наші позиції, адже коли збираєшся серйозно схопити когось за горло, спочатку потурбуєшся про оточення та зробиш так, щоб відрізати будь-яку підтримку. Руйнівний вогонь — ось правильний вираз, який описував те, що там відбувалося. Саме тому так мало можна було побачити. Важкі снаряди глибоко заривалися в землю, і тільки іноді видно було, як у повітря злітає гілля або ціла колода. На початку війни ми, напевно, уявили б, що насправді то люди, яких підкинуло так високо від вибуху, але з того часу наша фантазія дещо охолола.

Найнеприємніше — це все ж почуття відповідальності, яке завжди пробуджує тривожний та сповнений сумнівами настрій. Чи маю я скомандувати тривогу? Послати допомогу на передову? Просто почекати? Ситуація може здаватися простою, але коли вона трапилася так несподівано, її супроводжують болісні роздуми, і це можна порівняти з тим відчуттям, ніби забув щось дуже важливе. І тому іноді трапляються такі неймовірні помилки, які можна пояснити тільки цим незвичайним душевним станом.

Перелісок знову потрапив у центр уваги і, напевно, про це вже доповіли по телефону. Через короткий час з’явився також літак, який кілька хвилин кружляв над ним, ніби орел над своїм гніздом, що потрапило в небезпеку, а потім знову зник на горизонті. Потім із Переліска показалася перша людина, це був вістовий, який біг через Шлях Пюісьє, прямуючи до командира батальйону. Видно було, що він вискочив прямо з вогню, його кітель перетворився на дрантя, а з почорнілого обличчя стікав піт. Він попросив у нас води, і Шюддекопф простягнув йому фляжку, яку він спорожнив залпом. З нього не можна було нічого витягнути, тільки що Перелісок обстрілюють важкими гранатами, «штольнеломами», як він їх назвав, і що в них на передовій багато людей надихалися газом. Він зник і знову пробіг повз нас через півгодини, ведучи групу санітарів, які несли на спинах дихальні апарати.

Пізно ввечері вони повернулися. Вони тягнули носилки з парусини, на яких лежали люди з витріщеними очима та посинілими обличчями. Час від часу всі зупинялися, і отруєним підносили кисневі балони. У цій процесії було щось страшне й незбагненне; ми ніби бачили навантажених своїм виводком мурах, які минали нас. Отже, великі гранати були начинені угарним газом, який накопичився у безвітряному підліску та отруйними струменями затік у штольні.

Також і солдати з кривавими ранами, чиї перев’язки, як сніг, вирізнялися на брудних уніформах, шкутильгали повз нас, хоч і поодинокі, адже, попри важкий обстріл, число поранених було незначним. Тим, у кого влучили крупні уламки, звичайно, вже не можна було допомогти. Скрізь від вибухових хвиль людей кидало просто в дерево, придавлювало до землі зрізаною гілкою або ранило щепкою, що пролітала повз. На ділянці обстрілів, де кожен, хто тільки може, намагається знайти якесь укриття, всього цього не видно, але тут, де жертви зійшлися разом, помічаєш, наскільки дієвим був обстріл. Більшість поранених здавалися настільки приголомшеними та розсіяними, що вони зовсім не чули, коли їх хтось гукав. Інші залишалися стояти й нагадували п’яних, бо вони, збуджено сміючись, говорили про купу непов’язаних між собою речей. Ми добре знали цей стан. Один із них, проходячи, сказав, що трохи далі у канаві лежить ще один чоловік. Були послані двоє добровольців, які притягли неживе тіло, на якому не було жодних ознак поранення. Може, це було отруєння газом, може, серцевий напад; могло також бути, що від тиску вибухової хвилі в нього полускалися судини. Його поклали до бліндажа.

Поступово потік людей ущух. Настали сутінки, а ми досі сиділи на перехресті траншей, яке утворював Шлях Пюісьє. Вечір наступив несподівано швидко. Настрій був пригніченим, адже в темряві траншеї стають особливо таємничими: здається, що небезпек більшає і вони підповзають ближче й ближче. Як часто ми сиділи так, скупчившись разом у темряві, в очікуванні наступу або готуючись до штурму наших позицій! З польовою кухнею прийшов наказ від командира батальйону: «Бути в повній бойовій готовності на шосту ранку». Записку з наказом приніс Шюддекопф і невдовзі відніс її назад, із підписами командирів рот та взводів. Ще нічого не сталося, але почала поширюватися тривога, яка у вечірній тиші відчувалася майже тілесно.

Пізніше я ще раз обійшов траншеї. Перед одним бліндажем люди були зайняті тим, що скручували плащі, аби закинути їх до штурмових ранців, до яких також прив’язували казанки. Перед іншим група людей скупчилася в окопі, з якого доносився чийсь напівшепіт: «Отже, складайте штурмові ранці вниз, аби кожен потім міг одразу схопити свій. Після тривоги хапаєте рюкзак, надягаєте шолом, гранати чіпляєте на портупею, і коли я свисну, всі шикуйтеся. Порядок чергувань такий: перший номер…».

Здавалося, все в порядку. Перед своїм бліндажем я ще затримався, щоб залізти на дах і кинути погляд на місцевість. Стало так тихо, що було чути, як вітер шурхотить у траві. Я обмінявся ще кількома словами з вартовими, щоб підкріпити відчуття, буцім усе добре, а тоді спустився у бліндаж.

Внизу стояло задушливе повітря, яке денна спека зігнала в тісному приміщенні. Шюддекопф теж зробив приготування до бойової тривоги. Біля койки лежали напоготові пістолет, підсумок для мап, фляжка та пухка сумка для сухпайка. Я зазирнув до неї всередину і знайшов там півбуханки хліба, м’ясні консерви, бляшану кружку, люльку, пакет тютюну, зубну щітку та блокнот. З іншої сумки стирчали чотири круглих ручних гранати й маленька пласка металева фляжка, яку я давно дістав із речей мертвого англійського офіцера. Я звично сів на койку, щоби стягнути чоботи, але раптом мене осінило, що ми зараз маємо бути в стані бойової тривоги. Що ж, це триватиме тільки одну ніч, так вже часто було раніше. Я прикрутив карбідну лампу та натягнув ковдру на голову, щоб мене не турбували миші та осипання землі.

Звичайно, лежати у формі було так жарко, що я не міг заснути. Думки почали блукати в голові. Невже наступ призначений на завтра? Чому, чому саме завтра, адже вже стільки разів це перетворювалося на такий жах! Завтра нас мали б замінити, тоді вже інші розсьорбували б кашу, яка заварилася там, попереду; так часто вже була саме наша черга, що тепер нам могли би дати відпочити. Потік поранених, який ми побачили сьогодні ввечері, пробудив це почуття тривожності. Коли натрапляєш на стількох людей, які стікають кров’ю та лежать зі складеними руками на носилках, завжди думаєш, що ти наступний. Дивно, як ті, що помирають, невтомно чіпляються пальцями за краї носилок; медики називають це «прясти бавовну» або «смикати за нитки». Що за думки мають роїтися в голові, поки вони так лежать і перебирають пальцями? Може, дивовижні сни, про які ніхто вже не розповість? Але поки що не сталося нічого поганого. Тільки страшенно спекотно в цьому бліндажі, тісному й затхлому, наче склеп. І це таке сумне відчуття, бути самому під землею, нестерпно далеко від усього живого. Як же мають почуватися люди, коли у підземні ходи тече угарний газ?

Думки плутаються та повертаються до гранат, вибухів і завалів. Чому раптом стає таким важким дихання? Еге ж, справді, ми штурмуємо маленьке фландрське село, дзвіниця якого виситься над зеленими деревами, охоплена гарним полум’ям, і ми так оскаженіли в бою, що просто відмовляє дихання. Але ми зайшли надто далеко вперед, так що нас оточили справа і зліва, а тепер обстрілюють із кулеметів, чиї кулі ми чітко бачимо в повітрі, мов маленькі білі та червоні кульки. Від білих ще можна врятуватися, але не від червоних, які несуть смерть. Ми мусимо повертатися під вогнем. Зрештою ми зупиняємося в одній канаві, порослій чагарями. Руйнівні снаряди переслідують нас та, спалахуючи, розриваються скрізь, куди ми кидаємося, наче вони наділені розумом.

— Бідолаха, — чую я біля себе незнайомий голос. — Ось він і помер. У нього витік весь мозок…

Я оглядаюся та помічаю на листі чортополоху сіре місиво, у якому лежить блискучий латунний запал гранати. Ні, тут не можна залишатися, тож далі вперед! Під час гонитви я відчуваю удар в голову та розумію, що в мене влучив уламок. Мозок починає витікати; я роблю такий висновок з того, що все важче стає думати. Ех, і звідки мені знати, яка сила приховується в думках; ми живемо, наче істоти з морських глибин, не здогадуючись, яке величезне тяжіння долаємо увесь час. Попри це я біжу далі, поки не опиняюся в безпеці біля якоїсь польової кухні. Там вже зібралася купка втікачів, які з голодними очима чекають, коли можна буде відкрити кришку. Мене просять накласти їм у тарілки рису. Та, нездатний замислитись, замість тарілки я нахиляю до чану свою голову. Тоді я знову насипаю до тарілок зернятка рису та помічаю з жахом, що між ними плавають згустки крові. Повен страху, я намагаюся витягти їх руками, щоб інші це не помітили, адже я відчуваю, що повністю залежу від їхньої злоби, тому що сам не можу спромогтися навіть на найдрібнішу думку, як би я не старався, вигадуючи причини, завдяки яким я можу вибачитися та виправдати себе.

На щастя, перш ніж вони розпізнають обман, я опиняюся вже в іншому місці. Ми всі на залізничному полотні, біля якого шосе, наче біла смуга, прорізається з темряви. Рейки зроблені з червоної міді, і ми їдемо ними, механічно включені в рух, так зігнувшись, що голова майже торкається землі. На рейках яскраво виблискують маленькі сигнальні лампи; повз нас пролітають мости та електричні стовпи. Зараз нас тільки двоє; на колії ліворуч мене наздоганяє мій приятель, який тягнеться до мене рукою. Ще сильніше, ніж наша смертельна швидкість, мене лякає те, що я помічаю велику бомбу, що рухається поруч із нами дорогою з моторошною впевненістю. Вона нагадує формою рибальський поплавок і прикрашена такими ж червоними кільцями. Вона котиться з тихим дзижчанням, немов штучна комаха; немає жодних сумнівів, що, в якийсь таємничий спосіб, її рух не тільки пов’язаний із нашою їздою, а й із нашим внутрішнім станом. Весь процес має дещо електричне, і в ясний момент мені вдається побачити наскрізь усю гру. Бомба запускається в дію детонатором, і бракує тільки найменшого контакту, який відбудеться, коли до мене торкнеться мій приятель. Що більшу швидкість я набираю, аби уникнути цього, то в більшій небезпеці опиняється весь механізм. Марно я намагаюся, обернувшись, прокричати це товаришу; ми вже досягли швидкості, яка перевищує швидкість звуку. У такій самій пропорції, як і його руку, що тягнеться до мого плеча, я бачу вдалині точку, в якій залізничний насип перетинає шосе. Там дорога повертає, а колія веде на міст понад нею. Ось ми сягаємо мосту, і бомба завмирає над рейками, наче червона блискавка, якраз у той момент, коли його рука торкається до мене. Земля розверзається у нас під ногами, і потік вогню підкидає нас у повітря разом із рейками, уламками бомби й залізними балками.

Коли цей сон вже готовий був змінитися новою картинкою, я прокинувся. Карбідова лампа погасла, у цьому крихітному приміщенні було жарко і темно, немов у пічці. Я відкинув ковдру з обличчя й розстібнув комірець. Такі сни часто вистежували мене в бліндажі; це було не надто приємно. Давалися взнаки затхле повітря та стіни, які майже сходилися.

Кров стукала в скронях; я марно намагався зорієнтуватися в просторі та одночасно розібрати, що це за плутаний шум чути назовні. Це були короткі удари, які супроводжувало тремтіння землі. Не було жодних сумнівів, що нас обстрілювали, якщо тільки я ще не уві сні. На сходах почулися важкі кроки, і Шюддекопф забіг усередину:

— Тривога, червона ракета у Переліску 125!

Я надягнув шолом, Шюддекопф подав мені портупею, і тоді я, досі трохи оглушений, хитаючись, став підійматись сходами вгору.

Назовні була глупа темрява, але принаймні трохи прохолодно, на траві вже лежала роса. Артилерійська дуель була в повному розпалі, на передовій все вирувало, мов у киплячому котлі. Над пагорбами спалахував феєрверк із ракет усіх кольорів. З села доносилися залпи наших гармат, які супроводжував такий гуркіт, ніби вони розташовувалися одразу позаду траншей. Тим часом зовсім поруч, після короткого свисту, рвалися гранати. Це створювало пекельну метушню, в якій годі було щось придумати. Вартовий ще раз прокричав зі свого посту: «Червона ракета на передовій!». Одразу після цього я і сам побачив криваво-червону ракету. Вона зависнула на декілька секунд, як містичний чаклунський знак посеред відьомського шабашу або як зловісне око, з якого крапали палаючі сльози.

Для таких ситуацій Наполеон, мабуть, вигадав свою промову про мужність о другій ночі. Це було найнеприємніше, що можна собі уявити, ця нічна місцевість з її військами у вогняній подобі та її звуками, які здаються спочатку знічено зниклими у вимерлій далині, аби раптово знов розірватися у загрозливій близькості так, ніби в повітря злетіла порохова вежа. До того ж невідомо було, де криється небезпека, адже здавалося, що вона скрізь, сліпа й люта, наче стихія. Покинуті та беззахисні, багато людей відокремлено стояли у вогняному просторі, у темряві, що спалахувала блискавками. Тут треба було і думати, і діяти, приймаючи незворотні рішення за секунди. Звичайно, у цьому немає нічого складного, але хіба це знання допомагає в тому стані, коли навряд чи можеш згадати власне ім’я?

Все ж таки дещо було ясно: наша рота була резервом для Переліска 125, ми побачили знак про ворожу атаку, ми мусили йти вперед. Підрозділ вже стояв у траншеї, і її переповнювали збуджені крики, які час від часу заглушував черговий близький вибух. Брязкали шоломи, гвинтівки та ручні гранати, командири взводів викрикували імена своїх людей, далі позаду вже кликали санітарів, поки тим часом, вже зовсім близько, лунав свист і в траншею осипалася земля. Чинилася метушня, немов під час пожежі в театрі.

На перетині нашої траншеї зі Шляхом Пюісьє я наштовхнувся на взводного, якому я наказав залишитися там та простежити, щоб пройшли всі; потім прозвучав наказ виступати, який повільно просочувався крізь метушню. Було під питанням, чи дійде цей наказ до кожного та чи почують його взагалі, але вже не було часу це перевіряти. Ми сприймали це як благо — виступати вперед. Поки можеш хоч трохи рухатися, навіть якщо йдеться про найбільше лихо, як-не-як у тебе є відчуття, що можеш якось вплинути на свою долю.

Шлях Пюісьє був єдиним добре прокопаним ходом сполучення, який вів на передову. Тому було очевидно, що його накрили щільним вогнем. Оскільки він вів у бік ворога й проходив по рівній лінії, у нього було легше поцілити, ніж у траншеї, що простягнулися упоперек напрямку стрільби. Тому нам ішлося про те, щоб подолати цей відрізок якомога швидше. Ми робили короткі перебіжки, рухаючись вперед ходом сполучення, та залягали відпочити в місцях, які пропонували хоч якесь укриття. Через це з самісінького початку наша колона розбилася на маленькі групки. Шюддекопф, звісно, був позаду мене, так само і Шмідт; Отто теж раптово з незрозумілим вигуком виріс із темряви, хоча він, власне кажучи, мав би бути зі своїм взводом.

Траншея надто різко змінилася за цей короткий проміжок часу. Ноги грузли в рихлій землі, яка осипалася на дно, і чіплялися за великі шматки глини. У багатьох місцях через важкі снаряди, які лягали дуже щільно, хід був завалений, а в інших, де стіни були укріплені балками, пройти було взагалі неможливо, і ми мусили робити короткі перебіжки по верху, вилізаючи з укриття. Часто траншею заповнював густий дим, чиї білі хмари раптово підіймалися з темряви, і зловісний, різкий запах вибухівки потрапляв у легені. Як і всі запахи, він озивався в пам’яті, але це був аж ніяк не приємний спогад. Незліченні моменти, подібні на цей, спалахували в мозку, немов у лихоманці, спогади, які не підіймаються на поверхню та все ж роблять ніч темніше і населяють її жахливими тінями.

Час від часу щось спалахувало, близько та яскраво, а потім небезпека сунула далі. Багато де виблискували язички полум’я від шрапнелі, чиє криваво-червоне світло прорізало темряву цілим роєм завислих у повітрі згустків диму. Від легких гранат високо підіймалися вогняні бризки, немов переповнюючи якісь смертоносні чаші, і палаюче залізо розпадалося в небі на маленькі зірки. В інтервалах між швидкими, рівномірними тактами вибухів повільніше та потужніше звучали важкі снаряди, чиї стовпи диму, як вулканічні хмари, розширювалися до величезних темних тіней.

Коли ми залишали траншею в непрохідних місцях, перед нами поставало видовище нічної вогненної рівнини, яке здавалося надто величним для того, щоб його створила людина. Ми подолали вже довгий шлях і тому бачили трасуючі кулі з передової лінії, яка вигиналася перед лісом майже півколом, нагадуючи мальовничий, авантюрний феєрверк, від якого землею повзли багатобарвні хмари диму. Так далеко, як сягав зір, темряву прорізали згустки вогню, які в багатьох місцях утворювали цілі острівки полум’я. На горизонті мерехтіли постріли, чиї спалахи підсвічували хмари, наче під час грози. Вони охоплювали широку, мінливу зону, яку прорізав фронт, але на якій друг і ворог, здавалося, були об’єднані однією роботою — знищенням. Все разом справляло враження тріумфуючої стихії, вогняного пориву самої землі, перед яким людина, яка женеться за тінями у маленьких темних зграях, відіграє нікчемну й незначну роль.

Коли замислюєшся про те, що на цій широкій рівнині під обстрілом ховаються лише кілька сотень оборонців, об’єднані в кілька підрозділів, поріділих через втрати та хвороби, тоді сила спротиву може здатися загадковою та дивовижною. Тоді завдання, з усією її величезною вагою, падає на плечі кожного, не може бути і мови про керівництво або командирів. Тільки час від часу, коли ми перетинали зовсім пласкі ділянки, я знаходив час, аби обернутися, і тоді бачив нерівну колонну тіней, загублених у темряві, які розсіювалися щоразу, зачувши вибух. Коли коротка пауза западала між ударами, було чути брязкання зброї, поспішні вигуки та крики про допомогу. Дивно, наскільки збуджує простий біг. Сталося так через те, що кров почала швидше текти в жилах, або через те, що мозок був настільки зайнятий, що на страх просто не вистачало часу — у кожному разі, зусилля пробудили до життя якусь втомлену злобу, яка була спрямована саме на небезпеку і навіть не вважала за потрібне ухилятися від неї.

Раптом я побачив, як після одного вибуху Отто впав, а потім з лайкою знову підвівся й побіг далі; це повторилося ще кілька разів. Ми більше не думали про небезпеку та не турбувалися про неї, як бики, яких надто довго дражнили червоною хусткою. Вже можна було розібрати кожен короткий та пронизливий вигук, які завжди чуєш в такі моменти і про які потім ніколи не пам’ятаєш, що чув їх. Це ніби інтуїція, яка безпомильно прокидається поблизу від ворога, якесь особливе чуття, яке маєш тільки в ці моменти й більше ніколи. Це була бездумна злість, яка мала знайти ціль, аби розрядитися, і яка вже відчувала близькість цієї цілі. Через жахливі приготування, які бентежать розум, людина опинилася в такому стані, коли вона більше не здатна звертати увагу на свою безпеку й починає поводитися, наче істота, яку неможливо вбити.

Ми дійшли до яру, де раніше, мабуть, сходилися кілька траншей, наче в центрі павутиння; тепер, утім, снаряди зорали це місце і перетворили його на пласку канаву. Її переповнювали залишки загорожі, заплутаного колючого дроту та розтрощених дерев’яних балок. Ми були близько до місця, звідки випустили ракету, і перед нами вимальовувалася місцевість, освітлена постійними й водночас раптовими спалахами.

Біля себе ми вже бачили Перелісок, чиї обрубки дерев, мов примари, визирнули з киплячої, молочно-білої завіси диму та знову зникли, і від якого нас відділяла стіна з вогню та землі, наче остання перепона. На одному зі схилів яру ми побачили першого мерця в цій спустошеній місцевості; він лежав на боку, закривши обличчя руками. Ми смутно позирали на жахливе поранення, яке, здавалося, розірвало йому всю потилицю. Отто схилився біля нього, щоб перевернути тіло.

Тієї ж миті зверху почувся важкий гуркіт, що набирав обертів і стихав із неймовірною швидкістю, ніби казковий грифон пікірував з неба, щоб роздерти нас. Більше не було часу сховатися від розриву, який із руйнівною силою вдарив у верхній край схилу та відкинув нас на землю. На щастя, там був крутий підйом; уламки проносилися над нами, і тільки ті, які разом із важкими шматками землі злетіли прямо вгору, через деякий час знову падали біля нас. Їхні металеві краї чітко вирізнялися з глухих глиб земної маси. Снаряд влучив дуже близько, ще кілька кроків — і ми лежали би зараз, нерухомі та почорнілі, розкидані навколо дотліваючої, випаленої вирви, мов група безіменних мерців, на яку кинув би мимовільний погляд солдат, пробираючись під загороджувальним вогнем. Отто піднявся першим. Він загубив свій шолом, і волосся спадало йому на обличчя — біле та безкровне, наче вирізане з кістки. Він роздивлявся із диким поглядом та показував витягнутою рукою у напрямку Переліска.

— Собаки!

Це подіяло, як заразне божевілля, яке зриває останнє дрантя розуму. Тільки тепер ми почали відчувати ворога, як тілесну та ворожу силу, приховану за цим потоком вражень. Ми тепер мали підкріплення: ззаду підтягнулися гренадери й кулеметники, і скоро в яру зібралася ціла купа людей, що гучно кричали. Всіх охопило якесь лихоманкове збудження, навіть Шюддекопф, цей зразок нордичного спокою, видавав якісь короткі й нерозбірливі звуки, які нагадували вигуки рульових на фрегатах, що підбадьорювали свій екіпаж.

І раптово, без жодного наказу або домовленості, всі почали бігти в бік Переліска. Нам більше не потрібно було порозуміння через слова чи знаки, ми перетворилися на єдину істоту, якою рухали вже інші сили. Як можна було з холодним розсудом кинутися на цю стіну вогню? Ніхто більше не помічав залізних уламків, які з шипінням проносилися над головами, ніхто більше не думав пригинатися або падати, аби уникнути своєї долі. За якусь хвилину ми сягнули краю Переліска.

Ця мить, коли вервечка зниклих у диму тіней сягнула місця, чий зім’ятий ґрунт випив уже стільки крові, була вирішальною. Без неї рокотання та стукіт машинерії, яка, здавалося, вже поглинула все інше, був би тільки мертвою грою, як виверження вулкану на спустошеній планеті кратерів. Але все, через що цієї ночі були витрачені сили сталі та вогню, залежало тільки від сотні людей.

За один ривок ми подолали траншею та опинилися у хащах серед завалених стволів дерев, розбитого гілля, колючого дроту й чагарів, від чого уніформа перетворювалася на дрантя. Але невдовзі між стволами стало більше простору, а білий ґрунт незліченних вирв почав випромінювати бліде світло, в якому вже було чітко видно дерева. Вогняна завіса лежала позаду нас, і нас уже оточувала тиша, яка щосекунди здавалася дедалі загрозливішою. Шюддекопф, Отто та інші загубилися у хащах; я бачив біля себе тільки юного хлопчину, який тільки кілька днів тому прибув із табору рекрутів і який тепер ніс кулемет, вчепившись у нього двома руками. Він вигуком запитав у мене, де англійці, вочевидь, думаючи, що це знання передається разом із погонами.

Низка глухих ударів, які один за один прозвучали праворуч від нас, зрізала відповідь із моїх уст. Це були ручні гранати. Одразу після цього високо просвистіла сигнальна ракета, і залунав тріск пострілів, незв’язний і невпорядкований, наче хтось просипав мішок гороху. Це мали бути наші, які зіткнулися з ворогом. Ми знову почали бігти, спотикаючись об високі корені дерев та падаючи у вирви, поки з усіх сторін короткий, сухий тріск куль, що влучали в дерева, розрізав повітря. Мабуть, ми заблукали, адже раптово ми опинилися у відкритому полі.

Але тепер виявилося, що прийшли на підмогу інші, ми побачили колонну навантажених людей, які поспішно зміщалися від Переліска під гострим кутом. Вони ще не відійшли далеко й ми покликали їх, але вони, здавалося, нічого не чули. Тільки хтось один обернувся та пішов до нас, а тоді зупинився на місці. Його силует нечітко вирізнявся на тлі сірого неба, яке вже починало світлішати.

Що ж це мало означати? Я ткнув кулаком у плече мого побратима, і ми повільно опустилися на землю. Ми забігли би прямо до рук ворога, якби в останній момент не розрізнили плаский шолом, який був на голові у цього солдата.

— Це Томмі!

— Стріляти?

— Давай!

Кулемет почав працювати, жовте полум’я затанцювало з його дула, і звук зброї знову наповнив нас відчуттям похмурої впевненості. Миттєво наша єдина стрічка спорожніла. Чи влучили ми? Ми сподівалися на це, але не могли знати точно, адже сірі силуети наче вітром здуло. Ми напружили слух, аби почути крики поранених, але були оглушені звуком пострілів, який досі віддавався луною в голові, наче від порваної струни. Тож ми вирішили за краще обережно проповзти вирвами назад до галявини, адже вже почало світати.

Перелісок тепер був оживлений, поступово в ньому опинилася вся рота. Командири відділень та взводів намагалися зібрати своїх людей, але їх не слухалися, панувала якась гучна веселість, як наприкінці божевільного застілля, за яким уже маячить сіра спустошеність.

Загороджувальний вогонь ущухнув, схожі на гавкання постріли кількох маленьких гармат, які немовби стояли одразу за траншеями англійців, звучали майже заспокійливо порівняно з пеклом цієї ночі. Крізь розтрощені стволи, які тепер нагадували колони зруйнованого собору, погляд падав на завмерле море кратерів, чий моторошний вигляд нагадував легенди, в яких прокляті місця зникають із першим співом півня. На широкій рівнині, де залишили свій відтиск незліченні снаряди, ніби втиснені в коричневий сургуч, було розкидано цілу купу предметів, наче пожитки з розтрощеного бурею корабля; кількість і дика мішанина цих предметів тільки підсилювала відчуття спустошеності. Танки, які були підбиті влучними пострілами або заїхали у такі глибокі вирви, що просто ткнулися в землю й застрягли; закинуті в поспіху речі, продірявлені шоломи й металевий посуд, гвинтівки, консервні банки, пошматовані плащі й накидки, трупи людей та коней; все це, мов величезна лавка лахмітника, було розкидано навколо рукою, яка більше не знає ціни речей — немов розмолоте жахливим млином, який поглинає все на світі, щоб виплюнути уже понівеченим.

Коли довго живеш у такому краї, що назавжди залишається в пам’яті, виникає міцний зв’язок між страшним і смішним, які перетинаються у гротеску та іноді зливаються у характері людини в якийсь кривавий цинізм, за яким ця людина може сховатися.

Також і крики та божевільна веселість чоловіків, збуджених тривогами цієї ночі, в їхніх порваних та вимазаних уніформах, з обличчями, покритими чадом і засохлою кров’ю, — у цьому було щось гротескне, що різко контрастувало зі страшною тверезістю всього навколо. Вони нагадували натовп п’яниць, які на світанку вештаються порожнім передмістям: кожен радіє, що він ще живе, і жоден не може миттєво з істоти, яка зовсім нещодавно слухалася диких інстинктів, перетворитися назад на солдата, який виконує свою справу згідно з чіткими правилами.

Між тим треба було відновити порядок, поки знову не сталося лихо. Ми мали зайняти край Переліска, знайти тих, хто загубився, зайняти ходи сполучення та виставити патрулі. З того боку, мабуть, вже теж оцінили ситуацію, і в наш бік запрацював кулемет, який, нагадавши про небезпеку, змусив нас зайняти позиції та відшукати для цього окопи. Заразом усе-таки не обійшлося без втрат; неподалік один солдат впав на спину зі страшним та пронизливим зойком, з яким дух покидає тіло. Інший почав кричати і його обережно затягнули вниз до траншеї. Куля пробила йому стегно. Ці м’ясисті поранення здаються невинними, але я вже бачив декілька разів, як швидко помирали від того, що пробита стегнова артерія. Тут теж тривожним знаком було те, що поранений одразу почав мерзнути.

Поки ми займалися перев’язкою, до нас приєдналися обвішані ручними гранатами Форбек і Кастнер, щоби подякувати за те, що вночі ми так швидко прийшли на допомогу. Ми могли бути задоволені собою. Не завжди нам вдавалося прорватися крізь вогонь і часто доводилося бездіяльно чекати, поки десь поруч прорвуть оборону супротивника. Тепер ми курили та ділилися враженнями.

Я дізнався, що після того, як вчора ввечері почався обстріл важкими гранатами, які мали знищити штольні, вже вночі вогонь став настільки потужним, що невдовзі хтось вистрелив червону ракету. Оскільки захопити весь Перелісок під таким обстрілом було неможливо, оборонці скупчилися у штольні та чекали, що буде далі — хтось сидячи на сходах, хтось стоячи у бліндажах. Два бліндажі засипало, і їх треба було знову відкопувати, а в третьому вартового поранило уламками шрапнелі. Коли Перелісок припинили поливати вогнем, оборонці розбіглися по вирвах, що були навколо. Але вони не побачили нічого, крім кількох спалахів і тіней, які зникли в темряві, так що коли Форбек почув за спиною наші гранати, він вже думав, що їх таки оточили. Втрати були не такі серйозні, як можна було очікувати від потужних снарядів, які падали на Перелісок. У той самий час із передпілля не повернувся ще жоден. Мабуть, ніхто з них не вижив.

Я розпитав тих людей, які кидали гранати: вони теж бачили тільки темні силуети, які безслідно зникли. Було ясно, що в атаку пішли тільки патрулі, які або займалися розвідкою перед великою операцією, або сподівалися на успіх цієї вилазки. Але таке щедре розтрачання сил здавалося загадковим порівняно з такими скромними результатами.

— Лишень заради жарту вони б не стали посилати в повітря половину військового займу, — зауважив я.

— Про жарти більше не може бути й мови, — роздратовано пробурмотів Форбек у відповідь.

— Так, але що це мало б означати?

— Що це означає? Послухай, ти хотів би, щоб кожна ніч була такою затишною, як сьогодні? Атож. У вас там, у секторі «А», справжнісінький літній курорт. Ми ж за останні чотири тижні, поки були на позиціях, не могли зімкнути очей. Ти, мабуть, помітив, що англійська артилерія має довше дихання, ніж наша. І самі англійці теж харчуються не ріпою та кістками, як ми. До того ж упродовж усіх чотирнадцяти днів там стоїть їхній свіжий полк. Якщо їм не вдасться взяти нас приступом, вони спробують нас розкришити, мов сухуватий пиріг, і це зрештою закінчиться тим самим. Вони стали дуже хитрими, і якщо вони зможуть нас просто викурити, то збережуть собі багато крові. Сьогодні вночі це був тільки маленький підрозділ, який перевіряв, чи ми вже посипалися.

Він міг мати рацію. Ну звичайно, він мав рацію. Якраз для англійців, у яких було мало досвіду в управлінні великими масами піхоти, цей спосіб був найпростішим та найбезпечнішим. І оскільки з часу великих битв, які, здавалося, знову привернули долю на наш бік та вперше показали, як ведеться війна сучасними засобами, ми знову віддали ініціативу, хоч не хоч, та ми мусили змиритися з цією формою бойових дій. Та все ж таки цікаво було, як у цій війні, яка почалася з низки блискавичних ударів, стратегію розгрому супротивника знову змінила стратегія виснажування. Виснажений лев досі здається небезпечним, якщо відважуєшся вийти проти нього у відкрите поле.

Близько десятої години з’явився вістовий зі штабу та передав нам наказ відходити назад і зайняти позиції під прикриттям артилерії. Рота зібралася та взвод за взводом вирушила з Переліска через Шлях Пюісьє.

— До зустрічі! — вигукнув нам услід Форбек, і я відгукнувся:

— Сподіваюся, вже не тут!

Тільки проти денного світла стало помітно, які зруйнування заподіяв обстріл. Мабуть, згодом кожен щораз запитував себе, як йому вдалося викараскатись. Ми знову проминали мерця в маленькому яру, якого тим часом відкинуло вибухом зі схилу до траншеї, так що ми один за одним мусили переступати через небіжчика.

Стало тепліше. Над скудним трав’яним покровом нічийної землі співали жайворонки, яких не міг розігнати жоден обстріл. Сп’яніння, яке заволоділо підрозділом після прориву до Переліска, кудись зникло; кожен рухався, поринувши в себе, уздовж стінок траншеї та випускав пару на тому, хто йшов попереду, якщо траплялися запинки або штовханина.

Позаду мене йшов рекрут, який ще сьогодні зранку швидко поцілив англійця зі свого кулемета, перш ніж той нас помітив. Він здавався блідим, наче заспана дитина. Це був його перший бій, і я спитав у нього:

— Мабуть, у своєму рекрутському таборі Ви все уявляли собі трохи інакше?

— Господи, пане лейтенанте, взагалі-то я думав, що все буде значно веселіше!

З цим юнаком варто було познайомитися, він здавався непоганим хлопцем. Його відповідь нагадала мені ту мить, коли я, мешканець рівнин, вперше стояв біля моря і був розчарований хвилями: я уявляв їх щонайменше сто метрів заввишки. Вони не дотягували навіть до верхівок дерев, як писали в книжках. Юнацька фантазія висуває до реальності надто високі вимоги. Але через неї ми й потрапили до цих рівнин, які теж не здалися достатньо веселими. Та якби нам хтось дав відпустку на чверть року, в нас знову відродилася б ця зухвалість, з якою не зрівняється ніщо.

Артилерійські траншеї перетинали Шлях Пюісьє десь за сотню кроків позаду головної лінії оборони. У місці перетину кілька ходів вели до штолень штабу, і вістові та посильні шастали ними, немов бджоли навколо свого куща. Бліндажі на позиціях були доволі кепськими, вниз вели лише декілька сходинок, і стеля над головою була завтовшки з метр. Повітря внизу здавалося затхлим і запліснявілим; це були одні з численних сховищ, які лежать посеред ландшафту порожні та непомічені, поки раптово зміни в розстановці сил не доходять до них. Перш ніж ми розташувалися там, рота мусила поділитися, треба було попередити кухню, забрати залишені речі з головної лінії оборони, написати звіт, коротше кажучи, завершити цілу низку дрібних справ. О першій годині принесли їжу, а ще через півгодини я вже міг загорнутися у ковдру, щоб поспати — якщо мене не сполохне і не змусить вийти до траншеї звук нового обстрілу.

З цього місця не було видно Перелісок, він був прихований за складкою місцевості. Натомість перед нами майорів вид на селище, чиї занедбані сади розрослися аж до нашої траншеї. Вогонь накрив його, як накривають грозові хмари, і непомалу дошкуляв незначному гарнізону, який ховався під тонкими стелями підвалів. Час від часу рокотання гармат переривав удар особливої сили, тоді свистіли важкі уламки, які з ляскотом врізалися в землю.

Здавалося, що гранати прилітали здалека; їхні рої з шурхотом прорізали повітря, яке весь час мерехтіло, ніби наповнювалася водою велика посудина. Натомість снаряди німецьких батарей, які розташовувалися поруч і за селом, підіймалися з різким, пронизливим свистом; небо здавалося покритим нерівною мережею ліній, яка заплутувала чуття. Також у нічийній землі від вибухів здіймався цілий коричневий ліс куснів землі, що злітали в повітря. Багато фонтанів землі були високими й гострими, немов тополі, інші розліталися вверх потужними стовпами, як старі дуби, ще інші лягали низько й широко, наче щільні чагарі, які гроза гне до землі. Це було видовище, яке зазвичай пропонує природа лишень у свої найвищі миті, під час гроз, ураганів або пожеж — за ним можна було спостерігати, не помічаючи, як збігає час.

З села показалося двійко людей — напевне, вістові — і відкритою місцевістю рушили на передову. Для неозброєного ока це мало такий вигляд, наче двоє карликів пробираються чаклунським садом; час від часу вони залягали, а тоді відразу біля них земля злітала вгору, палаючи, мов смолоскип. Це було схоже також на те, як мурашки прокладають собі шлях серед цих хащ. Нарешті вони спустилися до траншеї.

Вогонь все ще лютував. Гострий свист гранат, не залишаючи прогалини, злився в один звук, у суцільну тканину тонів, яка тріскуче рвалася по швах. Артилерійські батареї без пауз билися між собою, як дві пекельні пащі, що прагнуть поглинути одна одну з люттю, яка весь час наростає. Монотонні стукіт і гул, здавалося, стали невід’ємною частиною пейзажу, разом із хмарами пилу, що заковтували сонячні промені, надаючи йому похмурого й загрозливого вигляду. Неначе острови підіймалися з бурхливого океану шумів Пюісьє-о-Монт, далі праворуч — Бюкуа і, прихований за пагорбами, але все ж таки доволі явний — Перелісок 125. Білі хмари диму стікали з селища до рівнини, де вони набували червоного відтінку від спалахів. Медики з пораненими знову снували між селом та Переліском, і крім них не було видно більш нікого. Ревучий вихор знищення вже досяг того масштабу, коли він напевно вбере в себе і людей. Розум, який був зайнятий збиранням та впорядкуванням вражень, почав відмовляти та заражатися божевіллям, що ховалось у ньому всередині, наче куля. Вже була досягнута точка, коли людина сиділа у своєму кутку та втуплювалася перед собою або починала рухатися з бездумною впевненістю в безпеці.

Цієї миті власне і з’явився вістовий зі штабу, який прокричав мені на вухо наказ про бойову тривогу. Я провів його до великого бункеру, який розташовувався за кілька кроків, аби почути хоч щось. У багатьох місцях траншеї лежали мертві, а ще важкопоранені, чиї порожні погляди свідчили, що вони вже не сподіваються порятуватися. Там, де Шлях Пюісьє сягав найвищої точки пагорба, розгортався вид на передню лінію. Вона здавалася суцільним муром із диму та пилу, над якою розбризкувався феєрверк із барвистих магнієвих вогників.

Бункер, який залишався одним із небагатьох островків порядку в цьому киплячому морі, був переповнений людьми. На сходах скиглили поранені, яких медики до наступної паузи між обстрілами зносили сюди. Тим часом біля сходів скупчився цілий натовп розгублених людей, які тиснулися один до одного, як звірі на водопої, відчуваючи себе в більшій безпеці. Там були санітари, вартові з ракетами, зв’язківець, вістові, коротше кажучи, всі, хто самотньо прозябав у своїх укриттях та кого не можна було втримати на місці тісними рамками підрозділу. Окремо вони були не в стані протистояти потоку руйнівних образів. Настрій був похмурим і спантеличеним, всі обмінювалися тривожними спостереженнями, і час від часу надто близький та потужний удар змушував стіни бункера трястися, мов корабель під час шторму, та заглушував навіть пронизливі зойки поранених.

Тут, під землею, при світлі свічок, які гаснули щоразу після вибуху, дикий натиск вибухів віддзеркалився в особах. Натовп сірих фігур, крізь які проштовхувалися вістові, нагадував картину Брейгеля; настрій тут був таким пригніченим, ніби всім оголосили смертельний вирок. Близькість небезпеки відображалася на всіх темпераментах: тут можна було побачити, як флегматик зосереджено втупився перед собою, як сангвінік щомиті готовий піддатися паніці або викликати її в інших, було чути, як холерик лається при кожному новому вибуху, і як меланхолік оплакує свою долю. Верхні перекриття штольні вже прогнулися всередину, наче коробка з сірниками, і від кожного нового струсу пісок та шматки землі струменіли зі стелі, змушуючи тих, хто стояв на сходах, посунутися ще більше вниз до людської маси, при цьому хтось зачепив поранених і метушня досягла своєї найвищої точки. Жах із кожним розривом проникав усередину та не зустрічав жодного спротиву. Постійна близькість вибухів діє особливо виснажливо; менше лякає раптовий постріл, ніж постійний тиск оглушливих розривів.

Де сотня знервованих людей бездумно збирається разом, як у цій штольні, більше не працюють ніякі вмовляння, і тому я мусив пробувати потрапити всередину в такий самий спосіб, як вістові, хіба що не вдаючись до крику та проклять, і протиснутися між тілами, мов поплавок. У самому приміщенні штовханина була не такою сильною, тому що там сидів командир, який щосекунди міг дати будь-кому бойове доручення. Утім, було досі важко протиснутися далі. Вістові та командири патрулів хотіли відрапортуватися, інші ж чекали, поки їм дадуть наказ. Ад’ютант, командир кулеметної роти, офіцери артилерії та зв’язку намагалися не сидіти склавши руки в кутку цієї нори, де маленьке та тремтливе світло свічки окреслювало клуби тютюнового диму, пилу й пари.

За крихітним столом сидів командир батальйону, який упродовж останніх двадцяти чотирьох годин не спочив ані на секунду і, мабуть, ще не скоро зможе відпочити. З його обличчя було видно, скільки сил забирає перебування в цій пекельній дірі. Не зважаючи на шум обстрілу, який звучав глухо й нерозбірливо, але все ж таки загрозливо, немовби прилив невидимого моря, не зважаючи на струси, від яких хиталася стеля над головою, не зважаючи на крик натовпу, що стовпився у вузькому проході, він мусив турбуватися через суперечливі повідомлення вістових та прибулих із передової поранених, які, ще перебуваючи під враженням бою, яскравими фарбами змальовували інакше кожну деталь. Давно вже були зруйновані всі засоби зв’язку, перебиті телефонні дроти, розбиті сигнальні пристрої, унеможливлена голубина пошта, так що, поки ми опинилися під час цього обстрілу посеред вогняного кільця, всі наші чуття були спаралізовані невпевненістю й невідомістю. Перебування в глухих норах, що обмежило чуттєве сприйняття роботою збудженого мозку, дедалі частіше робить командування роботою, яка має за найгірших збігів обставин зважати на ймовірності та натяки.

Я відрапортувався та ознайомився з ситуацією, у якій було мало втішного. Супротивник прорвав позиції полку, що розташовувався ліворуч від нас. Це повідомлення спочатку дійшло аж до штабу того полку і тільки звідти повернулося до нас. Тож, напевне, це сталося зо дві години тому. Крім того, сектор продавлено, його оборонці закріпилися та забарикадувалися в ходах сполучення біля головної лінії оборони; іде бій ручними гранатами. Вислати на підкріплення немає кого, крім моєї роти, яка вже давно за чисельністю не перевищувала повноцінний бойовий взвод.

Також я знайшов Домаєра та Оскара, які з’явилися за наказом. Домаєр, коли він хотів дізнатися, що відбувається на секторі з лівого боку, потрапив під жахливий вогонь гранат, у якому втратив свого побратима та сам отримав поранення в руку. Оскар розповів мені про одну відчайдушну атаку англійців; я дізнався, що наш маленький бліндаж, де ми за минулі тижні провели так багато годин, вже належить ворогу.

— Справи кепські, — прошепотів він мені, — ходімо сюди, підкріпись трохи, я саме врятував цю пляшку. Не знаю, про що я думав. Коли вони прийшли, я вирвав одну гранату зі в’язки, у якій вже вони всі були без запобіжників. Коли я побачив, що вони димлять, мені залишалося тільки застрибнути за бруствер, перш ніж вони вибухнуть. А потім я розмахнувся тією гранатою та став рахувати, як на полігоні: «Двадцять один, двадцять два». І дорахувався би того, що залишився без руки, якби хтось позаду мене не закричав: «Кидай, кидай її!». А хтось інший, від хвилювання, зачепив шнур і зірвав запобіжник з вибухівки, яка завжди лежала в траншеї, так що двоє наших людей злетіли в повітря — кажу тобі, ти навіть уявити не можеш, який там був ґвалт. Вони знову пошили нас у дурні!

— Так, так, знову вони нас, і знову там, де вони захотіли, — погодився плаксивий голос за нашими спинами.

— Ну, нам би тільки вибратися звідси, — додав третій, даючи зрозуміти, що він сам не вірить у це.

Це були розмови, які в таких ситуаціях велися в полку вже сотні разів.

Та ось до приміщення протиснувся новий прибулець ззовні, який продерся через загорожу з людських тіл. Він був поранений і ще без перев’язки; саму рану закривало волосся та половина його обличчя була залита кров’ю, яка стікала по його одягу й скрапувала на чоботи. Мабуть, рана ще кровоточила, бо він час від часу притискав вухо до плеча, щоби кров не заливала очі. Він тримав шолом у руці, яку прорізав довгий шрам. Попри його жахливий вигляд, у ньому було щось величне. З його виправки та з блиску очей було видно, що він не належить до тих, хто злякається кровотечі, але радше до тих, кого це може тільки розлютити ще більше, ніби перша кров — це тільки жертва Богу війни. При світлі свічок, яке надавало крові темної фарби, як у майже чорної квітки, і створювало золоте світіння навколо його волосся, у цій напівтемряві він з’явився між зіщуленими докупи мешканцями цієї нори, як посланець волелюбнішої та сміливішої раси, для якої якщо вже судилося померти, то краще загинути там, під відкритим небом. І його донесення прозвучало, як останнє привітання від воїнів, що помирають у мужній битві, думаючи лише про своє призначення.

— Пане капітан, — сказав він, — повідомляю, що Перелісок 125 втрачено. Ми зазнали великих втрат. Командир роти та лейтенант Кастнер загинули. Решта роти закріпилася у другій лінії траншей та утримує нові позиції. Нам потрібні ручні гранати й патрони для кулеметів.

Настала тиша, у якій навіть поранені мовчки вслухалися. Перелісок для нас усіх був втіленням цих позицій, символом, як у колишні часи — продірявлене полкове знамено. І так само, як тоді це знамено було більшим, ніж просто почорніла тканина, прикріплена до древка, тепер для нас цей зруйнований та випалений клаптик землі означав більше, ніж просто безіменна місцина, якій мусили дати номер, щоби відрізняти її від інших. Більшість із нас були простими хлопцями, які, якби їх запитали про причини війни або про її вищу мету та призначення, відповіли би дуже плутано. І якби хтось сказав їм, що перемога чи поразка в бою за такий незначущий клаптик землі не має жодного значення, вони, мабуть, не змогли б заперечити. Але вони все одно відчували б, що для них ця земля означає більше, ніж суміш вапна й піску, у якій вкоренилися обрубки дерев, більше, ніж просто територія, яку шукають на мапі, щоби вирахувати її площу, — ні, так само і хрест, який багато хто з них носив на шиї, для них означав більше, ніж просто кусень заліза з посрібленими краями. В них прокинулись би спогади про важкі переходи та тижні праці, про нічні чергування, під час яких цей клаптик землі вирізнявся у темряві, наче палаюча піч, про день, коли він уперше відкрився перед очима, прихований під хмарами диму. Жодну назву вони не сприймали би так само: як таку, що вогняно-червоним спалахує в пам’яті та описує такі події та відчуття, що під час згадки про них нічого не значитиме кожна окрема деталь — наче в присутності кам’яних гробниць, які збереглися з минулого. Вони відчули би також, що цей перелісок вже тому не може зрівнятися з жодним іншим місцем, що кожен крок, який був зроблений там, мав бути оплачений життям, і ще тому, що велика доля народів втілилася там і була вистраждана долею одиниць. Тому повідомлення, яке принесли останні оборонці Переліска, що вижили, звучало для нас як вирок якихось вищих сил, але такий вирок, якого, попри його жорстокість, не слід соромитися.

Командир батальйону почав диктувати ад’ютанту короткі накази, які записувалися на спеціальних листках і з яких також один був вручений мені. В ньому було доручення доставити людям у другій лінії траншей боєприпаси, а тоді з ротою повернутися до дороги на Ельбінген, щоби відсікти позиції на лівому фланзі. Поки що виключалася хай яка спроба знову відбити Перелісок; у цьому вирі траншей, які почали руйнуватися з усіх сторін, вже треба було міцно триматися за крихітні залишки бійців, щоби не втратити всі позиції остаточно.

Тож знову почався марш через Шлях Пюісьє, на якому знову лежали мерці, чиї обличчя та форма були покриті сірою пилюкою, що осіла на них під час обстрілу і всотала в себе їхню кров. Вогонь ще вівся, але вже не у визначених точках для підготовки атаки, але повсюдно, як гроза, що розходиться довгими розкотистими ударами. Тож невдовзі після того, як ми почали рухатися до головної лінії оборони, ми відчули, що Перелісок, чиї чорні щогли чітко вирізнялися на тлі палаючого в призахідному небі сонця, більше не належить нам. По всій довжині Шляху Пюісьє тріскучі розриви куль, які били по укриттях зліва і справа від нас та свистіли над шоломами, засвідчили, що наш виступ помітили. Вони змусили нас перестрибувати короткі повороти, а довгі відкриті ділянки траншеї долати повзком. Групи різких розривів, які щільно йшли слідом за нами і чий звук можна було порівняти з падінням великих дошок, непокоїли чуття ще більше, ніж вогонь артилерії, адже в них відкрито проявлялася воля ворога. Люди, які мусили тягнути за собою ящики з боєприпасами та кулеметами, спричинювали затримку, через яку напруга ще збільшилася. Вже по тому, що ми опинилися під загрозою на єдиному шляху вперед, стало ясно, що наша доля висить на волосині.

Нарешті ми сягнули проміжних позицій, де вже могли випростатися на весь зріст. Нам треба було рухатися дуже тихо, адже ворог міг бути зовсім поруч. Обережно, на широкій відстані один від одного, ми пригнувшись перетнули низьку траншею, у якій, здавалося, дійшла кінця запекла битва за Перелісок. Земля була вкрита уламками снарядів та чорними рифленими кулями. У нішах лежали ящики гранат, із яких більшість була розкидана внаслідок поспішного відступу. Скрізь було видно округлі вирви, випалені начорно: там снаряди розривалися посеред скупчення бійців. Сила цих кавалків заліза, що розліталися навсібіч і від вибуху яких людей підкидало вгору, а потім, вже безживних, жбурляло на землю, відобразилася на тілах мерців, які лежали довкола там, де по них прийшла смерть, їхні тіла та обличчя були пошматовані уламками, їхні уніформи були випалені тліючим полум’ям вибухів та почорніли. Обличчя тих, які лежали горілиць, були спотворені, а очі — вирвані, ніби перед якимсь жахливим видовищем, яке вони не могли стерпіти. Переслідувачі були настільки близько, що гранати, які ворог кидав їм через голови, падали в них перед ногами, тож у свої останні секунди вони бачили себе оточеними в палаючому кільці, з якого не було жодного порятунку. Судячи з того, що один із них лежав, стиснувши в руці рукоятку гранати, вони кидали їх на бігу, аби перегородити шлях за собою вогняною завісою — але це не допомогло їм утекти від долі. Там, де лежав останній із них, перед величезною нішею підіймалася гора блискучих латунних гільз. Мабуть, це був кулеметник, який і затримав просування англійців. Звідти він міг спрямовувати вогонь туди, де ті, що атакували, збивалися перед траншеєю в гурт. Смерть зібрала там багатий врожай; замість сірих уніформ це були мерці в хакі, майже всі вони лежали на спині, а їхні обличчя, які немовби втупилися в небо, справляли вже інше враження.

Останні з них лежали під низькою піщаною стіною, як ті, що згрібають руками діти на березі моря. Між їхніми тілами валялися великі й продовгуваті гільзи. Напевно, вони ще оборонялися рушничними гранатами та встигли зробити по одному пострілу, поки їх не повалив град куль із кулемета. На перехресті цієї траншеї з ходом сполучення загинув, мабуть, останнім, офіцер цієї штурмової групи; він ще тримав у руці кольт. У його тілі не було видно жодних поранень, бездоганна уніформа, яка вишукано сиділа на ньому, і шкіряна портупея дивно вирізнялися на тлі непогамовного безпорядку, який оточував його. Він не загубив навіть кашкет, який був на ньому замість шолома. Я схилився над ним і розібрав у сутінках слова «Otago-Rifles» на кокарді. Його очі злобно дивилися прямо на мене, він ніби вишкірив зуби між посинілими губами. Хоробрий хлопець; певно, він атакував цю траншею, як лев.

Тут аж ніяк не було безпечно. Все виглядало, наче люта стихія раптово замерла, немов вулкан, який тільки що був у розпалі виверження. І дуже важко було повірити, що ці мертві, які щойно були в розквіті сил, тепер лежать тут, наче зачакловані чарівною паличкою, тепер ні про що не думають та не мають більше бажань. Все ж вони є істотами, а не речами, і завжди хочеться кинути навздогін біглий погляд і переконатися, чи вони справді геть безмовно лежать на своїх місцях, ані поворухнувшись. Мовчазним, людиноподібним мешканцям таких місць, які підкорюються зовсім невідомим законам, завжди хочеться приписати якісь приховані та підступні наміри, і ти ніколи не можеш бути певним, чи вони не зможуть їх утілити. Тому не дивуєшся нічому, що б тут не відбулося. Це найтихіші години, коли жах проходить над полем бою.

Праворуч від траншеї завиднів і хід сполучення. Він був глибоким, немов ущелина, і пролягав уздовж обдертої загорожі, яка в минулі часи швидше за все огороджувала пасовище. Нам потрібно було прокрастися вперед ще приблизно на п’ятдесят кроків, щоби дістатися до оборонців, які стерегли цей хід і водночас мали утримувати накидану в поспіху барикаду. Вони перегородили один прохід траншеї колючим дротом і протягнули його уздовж стінок, аби зробити справжній вал поверх крихкої землі. Ця вогнева точка продовжувалася ліворуч і праворуч завдяки кільком постам, які розташовувалися у вирвах на прилеглій території. Важливим опорним пунктом цього завбачливого розташування була також штольня, яка була викопана за кілька кроків позаду барикади і в якій сиділи ті, хто не стояв на постах. Перед нею був складений запас ручних гранат; звідси бійці також брали свіжі боєприпаси. Цей маленький острів був досить добре захищений; як завжди в таких випадках, він будувався навколо однієї рішучої людини. Це був юний фельдфебель, який стояв біля входу до штольні. Я знав його вже кілька років; коли у Фландрії ми просувалися крізь руїни села Лангемарк, ми йшли поруч, коли він отримав поранення в ногу, тож тепер я був радий бачити його живим. Тут він також проявив себе як гідний супротивник англійського офіцера, що лежав позаду нас на перехресті траншей.

Нам довелося привітатися пошепки, але в цьому пейзажі й так ніби вмирало будь-яке гучне та невимушене слово. За кілька кроків від нас траншею ділила друга барикада, за якою якраз ховалися озброєні люди; бійці зійшлися так близько, що найменша обставина могла стати згубною. Ми повернулися разом до перехрестя, де носії зупинилися, та дали їм вказівки, де треба викласти боєприпаси.

Я дізнався, що Форбек і Кастнер загинули там, де Шлях Пюісьє відходить від Переліска, обидва від кулі в голову, випущеної з піхотної гвинтівки. Я згадав про слова «До зустрічі», які вони прокричали мені навздогін у Переліску ще сьогодні зранку, і почув у відповідь на своє запитання, що їхні тіла залишилися в руках ворога. Завжди охоплює болісне відчуття подиву, коли людей, яких щойно бачив у повному розквіті сил, маєш уявляти тепер як викреслених і погаслих. У це не можеш повірити та дивуєшся безперестанку, що досі думаєш про них, як про живих. Маєш таке відчуття, що чогось не вистачає; здається, що була втрачена якась частка себе, і це відчуття найкраще виражене у словах «немов це була частина мене самого».

— То Ви вважаєте, — запитав я, — що ще зможете тут протриматися?

Він відповів:

— Пане лейтенанте, я маю тільки дванадцять чоловік, але я можу покластися на цих людей — це славні хлопці. Сьогодні ввечері ще зможемо, бо томмі ще не знають цього, але завтра зранку…

Так, рано-вранці можна було чекати лиха, якщо не прийде жодне підкріплення, і скидалося на те, ніби ми дощенту самотньо сиділи в цій темній мишоловці. Відчуття покинутості тривожно зростало та стискало горло. Я прошепотів своєму співрозмовнику, ніби не бажав, аби це почув англійський офіцер, який лежав біля наших ніг:

— Ви вже налагодили зв’язок? Як загалом ситуація?

Він прошепотів у відповідь:

— На Шляху Пюісьє стоїть ще один взвод із нашої роти, але між нами ще щонайменше п’ятсот кроків. Ходом, який веде ліворуч, я годину тому послав одного чоловіка, який не повернувся назад. Думаю, там більше нічого немає.

Ліворуч? Це ж шлях на Ельбінген. Хороші ж новини нас чекають вночі! Від неясного відчуття надії я запитав іще:

— Не повернувся? Може, він просто залишився з польовою кухнею?

— Ні, ні, це неможливо. Він був вістовим командира роти. Один із найкращих наших хлопців.

Так, так. Один із найкращих хлопців. Прямо тут, на шляху на Ельбінген, який відходив четвертим рукавом від цього перехрестя, немов темні, загрозливі ворота? Не повернувся назад? Так, справді схоже, що той, хто піде тією дорогою, більше не повернеться. Стало вже дотла темно. Як там звучав наш наказ? Повернутися шляхом на Ельбінген та обійти позиції лівим флангом? Мабуть, англійці на шляху думають інакше.

Боєприпаси ми передали, отже, першу частину наказу виконано. Ми домовилися, що всю ніч будемо підтримувати зв’язок і в найгіршому випадку зберемося разом на цьому перехресті. Високо злетіла освітлювальна ракета. Її вистрелили з-за барикади супротивника, але складалося враження, наче це відбулося десь між нами. Вона впала з бризками на огорожу й забарвила дим, який одразу здійнявся, яскравим світлом, чиє червоне сяйво виблискувало на сталевих шоломах тісно скупчених поруч із солдатами. Цей одинокий нічний блиск шоломів подіяв заспокійливо, справляючи враження залізної, мовчазної варти. На якусь мить оку привиділися сталеві вежі, з яких спадав весь вантаж битви.

Тепер настав час зайнятися справою. Підрозділ мусив розосередитися на широкій відстані, щоб у випадку атаки залишалося місце для кожного і щоб не виникло відразу метушні та штовханини, за якої в темряві та тісняві окопів було б неможливо врятуватися. Отже, треба було знайти когось достатньо спритного та сміливого від природи, аби вони змогли зайняти перші місця як гренадери, але й позаду мусив іти хтось, хто простежив би за тим, щоб жоден не загубився, щоб рух не затримувався і щоб гранати рівномірно передавалися по ланцюгу наперед. Також слід було призначити тих, хто буде стріляти рушничними гранатами через голови передньої ланки; далі слідували кулеметники. Крім того, треба було подумати про вістових, про те, хто понесе скручені вантажі, ножиці для колючого дроту, сигнальні ракети, ящики з боєприпасами, підсумки з рушничними гранатами та інструменти. Скрізь усі обмінювалися речами, скрізь мінялися місцями в колоні — слід було закрити очі на це й дозволити друзям іти разом, як вони того хотіли; навіть якщо при цьому порушується порядок, завжди важливіше, щоб підходили один одному люди, а не зброя, якою вони споряджені.

Я нарахував заледве п’ятдесят чоловік, які стояли перед входом до траншеї, але вони були просіяні дюжинами битв і звикли до всіх форм війни завдяки багатолітній муштрі. У них більше немає сліпої бравади новачків, натомість її місце заступили досвід та холоднокровність, від чого вони були не менш грізною силою. Цей пізній і, можливо, останній виток війни втілився у фігурі солдата, який переплавився в тиглі та, мабуть, злився воєдино з образом Великої Війни. З ударною групою, яка складається з таких чоловіків та має таке озброєння, можна зустріти будь-якого мислимого ворога. Це відчуття заспокоювало.

Отже: вперед! Темні ворота поглинули нас і ми поринули в морок траншеї, де було так темно, що майже не видно було навіть власні руки. Фельдфебель, якого я мав залишити біля його барикади, підтримав нас, через короткі проміжки часу вистрілюючи над траншеєю білі освітлювальні ракети, чиє сяйво освітило нам шлях. Повільно, крок за кроком, ми просувалися вперед. Кожен намагався не зачіпати краї траншеї та уникати брязкання заліза. У цьому нам також стали в пригоді оборонці барикади, які, щоби заглушити всі звуки, відкрили вогонь із кулеметів, який одразу ж викликав відповідь із того боку й потягнув за собою глухий звук розривів гранат. Невдовзі після перших кроків нам перегородив шлях небіжчик. Якщо це був відряджений цим шляхом вістовий, то доля прийшла по нього доволі швидко. Одразу за ним поперек траншеї було натягнуто тонку сітку колючого дроту; це означало, що тепер треба йти вдвічі обережніше. Отто, якого я призначив другим гренадером, бережливо перекусив її спеціальними ножицями та загнув вільні кінці назад.

Далі! Знову трапився небіжчик і за ним — низький пагорб, який перегороджував траншею. Один за одним люди передавали команду «Стій!», поки у всіх мороз пробігав поза шкірою. Щось тут було нечисто. Я почув позаду себе важке дихання; тихо дзенькнули дві ручні гранати, які хтось носив на ремні.

Подальші події розгорталися з неймовірною швидкістю. Зовсім біля нас прозвучав приглушений вигук, за яким пішло слідом клацання металу. Тоді через пагорб перелетів якийсь предмет, наче відкинута дерев’яна щепка, і розірвався тієї ж секунди. Одразу ж пролунав багатоголосний дикий крик як із нашого, так і з іншого боку, так що він злився в один звук. Рій палаючих червоним трасуючих куль пронісся в повітрі, щоб променисто розлетітися над нами, так що низьке небо наповнилося іскристими зірками. Ми повитягували гніти з гранат та в поспіхові стали кидати їх вперед, тож розриви злилися в один розлогий удар, від якого траншея затремтіла та її огорнула білосніжна хмара диму. По спіралі у височінь піднялася жовта сигнальна ракета, чия тліюча луска падала на землю, безсумнівно, це був знак для загороджувального вогню англійської артилерії, чий грім поглинула метушня. За та перед нами залунав вогняний шторм кулеметів, який огорнув нас киплячою накидкою пострілів. Між ними було чути брязкіт гранатометів, який ми іноді відчували, як удар у спину, і їхні снаряди вилітали із дзвоном, неначе монети. Сумки, повні ручних гранат, передавали наперед, і з кожним разом нові снаряди вимальовували дугу над срібною хмарою, щоби розірватися, немов червоні блискавки.

У цьому граді все мало бути знищеним. Ми кинулися слідом за вибухами, у задимлений прорив. За декілька стрибків ми подолали барикаду, за якою, оточені невикористаними ручними гранатами та відкинутими гвинтівками, лежали двоє мертвих англійців. Обидва загинули миттєво. Вони лежали не прямо, а скорчившись, неначе вони просто лягли поспати. Ця картина викликала дику радість, вона підбадьорювала: отже, нам протистоять такі ж істоти з плоті та крові; нас охопив такий настрій, що ми могли б битися навіть із Дияволом. Тож уперед!

Після того, як ми пробили прохід, ми змогли зануритися в траншею, наче в темний коридор. Ми потрапили до рівного відрізка траншеї, що полегшувало нам просування. Її звиви вінчали так багато міцних брустверів, що між одним та іншим постом була відстань не більш як вісім кроків. Ці пости слід було закидати ручними гранатами, і однієї-єдиної було достатньо, щоби розтрощити те, що до того не зачепили уламки. Так що штурм поділився на короткі атаки, під час яких ми ривком заглядали за потужні перегородки брустверів, весь час продовжуючи прямувати далі траншеєю, і на подальшу роботу гранат, які розривалися з оглушливим гриманням і тривалість горіння яких ми вже відчували автоматично, завдяки тисячам тренувань. Ми немов вривалися зі смолоскипом до темної кімнати, у якомусь робочому процесі, який минав беззвучно і впорядковувався тільки короткими вигуками: «Кидай!», «Пішов!», «Гранату!», «Увага!», «Лягай!», «Ще раз!», «Назад!» і «Влучив!». Час від часу з двох чи трьох брустверів у відповідь летіли чорні кульки гранат, які було чітко видно в срібному чаду та які важливо було відразу помічати, щоб кидатися від них убік пружинистими стрибками. Це була гра снарядів за життя і смерть. У ній не бачиш супротивника, хоча весь час від нього відділяє не більше як двадцять кроків; щонайбільше, можеш розібрати дві чи три тіні, які летять крізь прохід, через яких намагаєшся перекинути гранату, щоб вона відрізала їм шлях для відступу або для того, щоб вони потрапили в тенета своєї загибелі. Англійці мали ручні гранати з дуже малим часом горіння, тож вони не могли кидати їх на ходу, щоб прикрити собі спини, без того, щоб не нашкодити самим собі; у цьому й була наша перевага. Тому ми мали, знявши з гранати запобіжник, ще кілька секунд тримати її в руці, аби розрив настав миттєво після кидка і у ворога не залишалося часу на порятунок. Найбільш небезпечним кидком був такий, коли граната розривається вже в польоті, на висоті людського зросту. Ми називали це шрапнельним кидком, і це справді мало неймовірно чудернацький вигляд, коли в розпалі бою хтось дивився на свою гранату, немов відбиваючи мовчки такт, аби розрахувати час, коли снаряд стане найбільш смертоносним.

Майже за кожним бруствером, до якого ми вривалися, наш погляд, що був спрямований швидше вгору, ніж до землі, натикався на мерців, чия кров струменіла з численних поранень, залишених тонкими й гострими уламками. Це не важка смерть: потужний удар, який віднімає свідомість разом із життям. Але це доста особливе відчуття, коли перестрибуєш через цих небіжчиків, яких ніколи не бачив живими: ніби побачив очікувану відповідь на складне порівняння, з якою подумки погоджуєшся. Недарма ми закинули в темряву смерть, наче гострий рибальський гачок.

Позаду нас теж велася завзята робота. Глухі поштовхи свідчили, що там жбурляли снаряди до штолень, про які ми не мали часу подбати, щоб зробити наш тил безпечним від сюрпризів. У цьому нам теж знадобилися наші навчання. Щоби ми могли роздивитися, на рівномірній дистанції вистрелювалися сигнальні ракети, і гранатометники стріляли через наші голови. Гранати передавалися з рук у руки, кулемети ми розмістили на позиціях у траншеї. Іноді траплялося так, що хтось позаду, оскаженівши, виривався між гренадерів, не слухався команди і сам-один зачищав кілька брустверів. При цьому він кричав: «Поступися!», ніби проштовхувався через юрбу на ярмарку.

Ця гонитва тривала доволі довго. Можливо, це були лишень декілька хвилин, але вони, немов у якомусь лихоманковому сні, були настільки насичені подіями, що ніхто не міг сказати, скільки насправді минуло часу. До того ж відбувалося знову й знову одне й те саме; кожен бруствер ставив таке саме завдання і це породжувало якусь напружену одноманітність, як під час простої, але страшної гри.

Нарешті зв’язок із супротивником, якого ми в нестямі гнали перед собою, обірвався. Це було вже більш ризиковано, ніж боротьба, в якій ми постійно випереджали втікачів, не даючи їм часу перейти до оборони та переважаючи їх завдяки відчуттю впевненості, що охоплює атакуючого. Тепер ця нитка була розірвана і ми мусили обережно крастися далі, немов у темній будівлі. Освітлювальні ракети згасли; стало тихо, і тільки тепер ми почули, як потужно працює артилерія. Масивний вогонь був десь далеко, адже у штабі супротивника ще не знали, хто став володарем цього відрізка траншеї. Зв’язок на тому боці був так само заплутаний, як і в нас. Вони знали там тільки те, що піхота розпочала бій. Це теж було чути, адже ми були не єдині, хто схопив супротивника за шию. Також і з інших ділянок поля бою доносився тонкий, збуджений тріск гвинтівок, перемішаний із глухими розривами ручних гранат у вузьких траншеях. Позаду й перед нами стояли крики поранених, гучний, монотонний, протяжний зойк, який обривався й поновлювався знову, наче клич, який закликав невідомі сили.

Пройшовши з націленими пістолетами через ряд брустверів, ми побачили, що траншею перегороджувала нова, наспіх споруджена барикада, перед якою вся гра повторилася. Але тут вже ми були в гіршому становищі; нас привітали таким градом ручних та рушничних гранат, що полум’я замерехтіло перед очима, і ми мусили поспішно відступати. При цьому ті, хто йшли першими, наштовхувалися на тих, хто тепер був перед ними, і це спричиняло метушню, про яку, на щастя, не знав ворог, інакше б він влаштував бійню в цьому натовпі, що утворився у вузькій траншеї. Вогонь із гвинтівок вівся наосліп, витягнуті гранати бездумно жбурляли в барикаду, так що розліталося полум’я та земля, сигнальна ракета, немов палаюча змія, прошипіла по землі у нас під ногами. Хтось пробував залізти по стінці та зривався, бо інші повисли в нього на ногах, або падав зверху назад у юрбу.

Нарешті рух назад припинився. Розум заспокоївся і тепер треба було зрозуміти, що відбулося. Попри поспіх, англійці відшукали дуже вигідну позицію. Одразу за їхньою барикадою можна було побачити стінку траншеї, яка перетинала шлях на Ельбінген під прямим кутом. Так що вони цілком могли розгорнути захист у довгий фронт, чия вогнева міць об’єднається з барикадою в одну твердиню. Тому ми мали відійти щонайменше на відстань пострілу рушничною гранатою, аби вони не мали такої переваги. Ми спорудили у двох брустверах барикади, ширину яких можна було подвоїти, якщо закрити прохід. Відстань між обома складала близько тридцяти кроків. Друга барикада слугувала для власного захисту, а перша мала примусити ворога атакувати та хоча б на мить показатися на повен зріст у світлі ракет.

Поки облаштовувалася перша барикада, ми зірвали зі схилу дротяну загорожу та натягнули її поперек траншеї. Тоді ми закріпили в ній декілька зарядів із вибухівкою, від яких тягнулися довгі гніти до другої барикади, і повернулися назад. З вузької ніші в стіні прокопали глибокий окоп, який відходив убік на кілька метрів та в якому розмістилися кулеметники, щоби мати змогу вести фланговий вогонь. Гранатометники розташувалися уздовж траншеї на постах і перед входом до штольні, та почалася перестрілка гранатами. Оскільки освітлювальних ракет залишилося обмаль, нам довелося покладатися на англійські; проблема освітлення належить до тих, які вирішуються за мовчазною згодою. Тоді я послав двох людей у тил, аби вони зв’язалися з фельдфебелем та взяли в нього ще один гранатомет, який ми бачили на перетині живої загорожі зі шляхом на Ельбінген. Він підсилив би наші позиції, бо тоді ми змогли б із певною влучністю закидувати трьохфунтові снаряди на відстань до двохсот кроків.

Після цього настав час оглянути захоплену траншею. Пости, які розташовувалися далі позаду, теж не можна було залишати незайнятими, адже існувала ймовірність, що траншеї ліворуч та праворуч від нас теж були під контролем англійців. Один бік був у меншій небезпеці, тому що попереду ми натягнули дротяну загорожу, але інший зоставався зовсім відкритим, і раптова атака звідти могла стати для нас згубною. Також маленькі траншеї, які відходили вбік від головного шляху та які ми проглянули тільки в поспіхові, тепер слід було перегородити та убезпечити постами. Непевність зростала; з усіх боків чигала небезпека.

Поранених, які не могли йти самі, знесли до укриття великої штольні. Найбільше було поранень від уламків рушничних гранат; значну шкоду заподіяла одна ручна граната, яка розірвалася в юрбі. Ми мали донести товаришів щонайменше до шляху Пюісьє, адже тут вони були у великій небезпеці, і кожен, хто сам хоч раз був поранений, знав, як сильно хочеться опинитися в безпечному місці, якщо вже нічим не можеш допомогти іншим.

Ми не знали, що трапиться зранку, коли ворог побачить свою перевагу та отримає свіже підкріплення. Перш за все я мав передати повідомлення в тил, аби ніч стала нам у нагоді. Артилерію слід було попередити про нові позиції, а також заповнити в будь-який спосіб великі проміжки, які зяяли між окремими гніздами. Як це треба зробити, ще було неясно. Ця дивна форма боротьби, за якої англійці повільно й сплановано вгризалися в наші скудні позиції, була взагалі можлива тільки за чисельної переваги та впевненості тих, що атакують. Окремими контрударами тут навряд чи щось зробиш.

Тож я сидів у великій штольні, яку ще наповнював запах диму від вибухів, видряпуючи повідомлення, яке Шмідт, поранений уламком гранати, мав віднести в тил. Більше тут нічого не вдієш, далі можна було тільки чекати. Якщо англійці, як слід було сподіватися, рано-вранці відважаться на другу атаку, тоді, можливо, ми ще зможемо оборонятися, але опинимося немов на острові, оточеному океаном. Тоді, відповідно до обставин, ми зможемо протриматися ще два чи три дні, поки не випарується вода для охолодження кулеметів, не закінчаться боєприпаси і траншея не буде зорана ударами розставлених навколо мінометів та гармат. Таке вже часто траплялося; це аж ніяк не радісна перспектива, але до неї слід бути готовим. Коли раніше ми читали історії про облоги та оборону до останньої людини, ми уявляли це собі зовсім інакше. Але зараз це те саме, тільки це відбувається не так красиво, а дуже самотньо й покинуто. І жодна пташка нас не оспіває, тому що ніхто не зможе розповісти про ці останні та найважчі зусилля, які робляться, поки смерть не внесла свій штандарт до розбитого й розтрощеного відрізка траншеї. Від думки про це мороз пробіг поза шкірою.

Поки що найкраще з того, що можна було зробити, це закурити люльку. Я підпалив її від свічки, яку поставив у ніші в стіні завбачливий Шюддекопф, який під час всіх цих подій супроводжував мене, наче тінь. Тютюн належав комусь із англійців, які тепер складали нам компанію на тих самих позиціях, звідки їх вибили наші снаряди. Судячи з їхніх кокард, тут стояв колоніальний полк, а кілька кроків далі лежали загиблі з Otago-Rifles, з чого випливало, що з нами змагаються потужні сили супротивника.

Навіть якщо після бою знову потрапляєш до затишної квартири, спокійний сон повертається тільки за декілька тижнів. Так що мені не залишалося нічого, окрім як із люлькою в зубах довго лежати та розглядати стелю. Навколо, там, де вони попадали, точно так само лежали товариші та чекали, поки згори не прозвучить вигук про зміну вартових. Вони загорнулися у свої плащі та відпочивали, лежачи непорушно і не знімаючи шоломів. Тільки очі видавали, що вони ще живі. Ця діра під землею, із тьмяним блиманням світла, викликала відчуття цілковитої самотності. Якесь смертельне сп’яніння спаралізувало простір, що був вирваний із часу і до якого брязкання та стукіт гвинтівок просочувалися, як у глибокий сон. Тіла непорушно лежали на землі, а думки, які здавалися більше не пов’язаними з ними, грали на поверхні, як блискучі срібні риби. Важка втома проявлялася у відчутті, що більше не належиш до всього навколишнього і водночас усе розумієш. Про що можна думати такої миті? Власне, майже й не думаєш, тому що думки, які походять з якоїсь дивної матерії, приходять неначе зовні та затівають свою гру з виснаженим мозком, ніби мухи, які гудять над небіжчиком. Неможливо забути цей вираз очей, які вдумливо й зосереджено спочивають у своїх западинах над виступами вилиць.

Ще одного разу шум назовні почав розростатися, і це примусило нас вибігти з укриття із гвинтівками в руках. У світанкових сутінках ворог спробував штурмувати барикаду та відкотився назад. Білі хмари від ручних гранат ще пливли над незайнятим відрізком траншеї, на який були спрямовані кулемети. Стрільці стояли непорушно, схилившись над ними, і лише відразу перед насипом лежав вартовий у пошматованій уламками уніформі. Це була звичайна картина барикадної битви, яка часто повторюється багато днів без жодних змін, якщо не рахувати мертвих, чиє число повільно збільшується.

А потім прийшов наказ від командування, у якому йшлося про те, що передній край передпілля аж до головної лінії оборони знову відбито і його має зайняти батальйон резерву. Ми могли залишити траншею та повернутися на збірний пункт аж до залізничного насипу. Тепер була якраз найкраща нагода для цього, адже перші гранати вже знову розривалися десь поблизу.

Становище цілком прояснилося, великий механізм був запущений у дію для нового робочого дня.

Ми не повернулися на ротацію, поки ще кілька разів не обламали зуби в Переліску. Ми спробували захопити його, без жодної підготовки та не зайнявши, як слід, позиції, і зрештою нашу атаку відбили. Тоді, вже після належної підготовки, ми розгорнули сили в траншеї під загорожею та на Шляху Пюісьє, щоби піти в наступ разом зі штурмовою ротою нашої дивізії. Ця спроба також була безуспішною. Підрозділ, який просувався через Шлях Пюісьє, наштовхнувся на закладену вибухівку, а наш, який зупинився в траншеї під загорожею, спочатку зазнав втрат від власної артилерії, а потім був обстріляний та закиданий гранатами перед позиціями роти новозеландців, які, мов зачакловані, з’явилися прямо з землі, так що далеко не всі вийшли вцілілими з цієї бійні. Після цього ми впродовж двох днів утримували якусь бічну траншею, у якій в цей час було більше мерців, ніж живих, аж поки на наше місце не заступив підрозділ зі 164-го полку. Немає часу докладно це описувати, і до того ж це звелося б до нескінченних повторень. Нині ці деталі вже стерлися з пам’яті.

А потім нас справді поміняли. В Аш’є, де ми висадилися, коли вперше прибули до цієї місцини, вже стояли вантажівки, і невдовзі нас чекала така сама поїздка, яка вела крізь спустошені поля битв, зруйновані села та самотні хрести могил. Перед нами лежало непевне майбутнє, адже ми дуже добре знали з досвіду, що повертатися в тил — означає, що попереду чекає велика битва. І що більших втрат зазнав підрозділ, на місце якого призначається цей резерв, то менше триває відпочинок. Тож на нас не чекали спокійні часи, про що свідчив грім майбутнього великого наступу, який лунав нам услід.

Там, позаду, де безперервно спалахували блискавки, ми залишали також Перелісок 125, чиї рештки тепер трощив вогонь нашої артилерії. Спогад про кілька тижнів, які ми провели там, скоро заступлять враження від нових кривавих подій, які йдуть слідом одне за одним дедалі меншими проміжками, наче образи полум’яного сну.

Там не відбувалося нічого значного, якщо порівняти це з великими подіями нашого часу, але для нас та для нашої долі це важило багато. Ми втратили позиції, але навряд нам можна цим дорікнути. Що можна було зробити, було зроблено.

З окопів та траншей відкривається вузький горизонт. Погляд рідко сягає далі, ніж на відстань кидка ручної гранати, але те, що там бачиш, закарбовується у пам’яті. Ось на жахливому тлі стоїть солдат, простий чоловік без імені; на його плечах лежить важкою ношею доля всього світу. Він вглядається у вогняні обрії по той бік фронту — людина та земля в самотній ночі. Я бачив його обличчя під блискучими краями сталевого шолома, коли смерть загрозливо виросла перед ним. Я бачив, як він впав; його образ та його заповіт назавжди залишилися в моєму серці.