Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета

Дійові особи:

ІВОНА

КОРОЛЬ ІГНАЦІЙ

КОРОЛЕВА МАЛҐОЖАТА

ПРИНЦ ФІЛІП, спадкоємець трону

КАМЕРГЕР

ІЗА, придворна дама

ЦИРИЛ, приятель принца

ЦИПРІАН

ТІТОНЬКИ ІВОНИ

ІНОКЕНТІЙ, придворний

ВАЛЕНТІЙ, лакей

МОЖНОВЛАДЦІ, ДВІР, ЖЕБРАК та ін.

Коментар

Акт І. Принц Філіп заручається з неапетитною Івоною, бо її злощасний вигляд ображає його гідність, і він як вільнодумець не бажає піддатися природній відразі, що її пробудила в ньому ця прикра панянка. Король і Королева змиряються із синовими заручинами, щоб уникнути скандалу.

Акт ІІ. Однак виявляється, що Івона закохалась у Принца. Принц збентежений її коханням і почувається так, наче він зобов’язаний до чуттєвого реваншу — як людина і як чоловік. Він намагається її покохати.

Акт ІІІ. Тим часом присутність Івони при королівському дворі спричиняє дивні складнощі. Сам факт принцових заручин є причиною до хихотіння й їдких зауваг. Мовчання, дикуватість, боязкість, безпорадність Івони ставлять королівську родину в скрутне становище. ЇЇ біологічний розпад породжує небезпечні асоціації, наводить кожного на думку про його власні або чужі недоліки й дефекти. Її страхітливість провокує до насильства.

Двір западає у нездорове глумливе хихотіння. Король пригадує свої задавнені гріхи. Королева, котра таємно віддається графоманії та відчуває вглибині душі, які потворні її вірші, починає добачати деяку подібність між Івоною і цією поезією.

Виникають безпідставні підозри, нагромаджуються дурощі й безглуздя, які всі, власне кажучи, чудово усвідомлюють. Принц також це бачить, однак не в змозі їм протистояти, бо й сам відчуває свою безглуздість поряд з Івоною (не може її покохати), і це позбавляє його змоги опиратися.

Лише коли він геть несподівано цілує Ізу, придворну даму, — враз повертається до своєї попередньої, нормальної реальності, розриває з Івоною і заручається з Ізою.

Однак цілковито розірвати з Івоною вже неможливо — Принц знає, що вона завжди думатиме про нього й уявлятиме по-своєму його щастя з Ізою. Він вирішує вбити Івону.

Акт IV. Король, Камергер, Королева і Принц — кожен особисто — намагаються вбити Івону. Проте вони не можуть зробити цього відкрито — такий вчинок здається занадто дурнуватим і нісенітним, немає формальних підстав до цього, не дозволяє етикет. Розбещеність, дикість, глупота, абсурд наростають.

Лише коли за порадою Камергера вони організовують убивство, дотримавшись усіх умовностей стосовно величі, пишноти, елегантності та вищості, — убивство «згори», а не «знизу» — операція вдається, і королівська родина повертається до норми[1].

Акт І

Променад — дерева, вглибині лавки, вичепурена публіка. Під звуки сурм заходять: Король Ігнацій, Королева Малґожата, Принц Філіп, Камергер, Цирил, Ципріан, дами й кавалери.

КОРОЛЕВА: Чудесний захід сонця!

КАМЕРГЕР: Чудесний, Ваша Величносте.

КОРОЛЕВА: Людина стає ліпшою від такого видовища.

КАМЕРГЕР: Ліпшою, без сумніву.

КОРОЛЬ: А надвечір різонемо в бридж.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, ви й направду вмієте поєднати вроджену схильність до гри в бридж із притаманним вам відчуттям прекрасного.

Підходить Жебрак.

КАМЕРГЕР: Чого тобі, сердешний?

ЖЕБРАК: Воспоможіть.

КОРОЛЬ: Камергере, дай-но йому п’ять ґрошів. Нехай народ пам’ятає, що ми дбаємо про його гризоти!

КОРОЛЕВА: Дай йому десять. (Із обличчям до заходу сонця.) При такому заході сонця!

ДАМИ: О-о-о!

КОРОЛЬ: Дай йому п’ятнадцять, чого вже там! Нехай знає пана!

КАВАЛЕРИ: О-о-о!!!

ЖЕБРАК: Нехай Господь Бог благословить Найяснішого короля і нехай Найясніший король благословить Господа Бога.

Відходить, мугикаючи жебрацьку пісню.

КОРОЛЬ: Ну-ну, ходімо, не варто спізнюватися до вечері, а ми ще мусимо прогулятися навколо всього парку, братаючись із народом у день національного свята.

Рушають усі, крім Принца.

КОРОЛЬ: Що це, Філіпе, ти залишаєшся?

ПРИНЦ (піднімає із землі полишену кимось газету): Хвилиночку.

КОРОЛЬ: Ха-ха-ха! Я розумію! У нього побачення! За моїх часів я був цілковито такий самий! Ну, ходімо, ха-ха-ха!

КОРОЛЕВА (докірливо): Ігнацію!

Гучать сурми, виходять усі, крім Принца, Цирила і Цип­ріана.

ЦИРИЛ І ЦИПРІАН: Кінець цій нудоті!

ПРИНЦ: Чекайте, я прочитаю вам гороскоп на сьогоднішній день. (Читає.) «Від 12.00 до 14.00...» Це не те... Ага! «Між 19.00 і 21.00 вечір принесе незвичний сплеск життєвої енергії, збагачення особистих властивостей, блискучі, хай і ризиковані замисли. Ці години сприяють сміливим планам, визначним починам...»

ЦИПРІАН: А нам що з того?

ПРИНЦ: «Ці години сприяють любовним інтригам...»

ЦИРИЛ: Ага, це інша річ. Диви, там крутяться якісь куріпочки!

ЦИПРІАН: Уперед! Гайда! Ходімо й виконаємо наш прямий обов’язок.

ПРИНЦ: Що? Який обов’язок? Що в тебе на думці?

ЦИПРІАН: Функціонувати! Функціонувати! Нічого іншого, лише функціонувати в благосній розраді! Ми молоді! Ми чоловіки! Ми молоді чоловіки!

То й функціонуймо як молоді чоловіки! Підкинемо роботи усім тим богомоликам, щоб і вони могли функціонувати! Це питання розподілу праці.

ЦИРИЛ: Отам іде якась дуже елегантна і звабна дама. Гарненькі ніжки.

ПРИНЦ: Ні — як це? Беззмінно одне й те саме? По колу? Знову?

ЦИПРІАН: Ні?! І що вона про нас подумає?! Завжди! Завжди!

ПРИНЦ: Не хочу.

ЦИРИЛ: Не хочеш? Що? Що?! Ти відмовляєшся!

ЦИПРІАН (здивовано): Невже ти, принце, не відчуваєш цієї благосно-безклопітної насолоди, коли солодкі усточка шепочуть «так», наче підтверджують беззмінно і по колу одне й те саме?

ПРИНЦ: Авжеж, авжеж, звичайно... (Читає.) «...Сприяють визначним починам, посилюють особисті властивості й загострюють відчуття. Ці години небезпечні для людей із надмірними амбіціями і надто делікатним почуттям власної гідності. Справи, якщо їх розпочати в ці години, можуть обернутися на добре і на зле...» Ну, все як і завжди.

Заходить Іза.

Вітаємо вас!

ЦИПРІАН: Із величезним задоволенням!

ЦИРИЛ: І захватом!

ІЗА: Добрий день! Що ви, принце, поробляєте, в цьому... закуті?

ПРИНЦ: Те, що й мушу. Мій батько підтримує своїм виглядом підданців, а я своїм пробуджую фантазії підданок. А ви чому не в кортежі королеви?

ІЗА: Я запізнилася. Власне, біжу. Була на прогулянці.

ПРИНЦ: Ага, то ви, власне, біжите. Куди?

ІЗА: Ви, принце, нині неуважливий? Звідки ця меланхолія у вашому голосі? Ви не радієте життю? Я не роблю нічого іншого.

ПРИНЦ: Я також і саме тому...

УСІ: Що?

ПРИНЦ: Гм... (Розглядає їх.)

УСІ: Що таке?

ПРИНЦ: Нічого.

ІЗА: Нічого? Ви занедужали, принце?

ЦИРИЛ: Застуда?

ЦИПРІАН: Мігрень?

ПРИНЦ: Ні, навпаки, мене щось так і пориває! Кажу вам, щось аж булькає в мені!

ЦИПРІАН (озираючись): О-о, нічогесенька блондиночка. Цілком... цілком...

ПРИНЦ: Блондиночка? Якби ти сказав брюнеточка, було би цілковито те саме (роззирається, пригнічений). Дерева і дерева... Я хочу, щоби щось сталося.

ЦИРИЛ: О-о, там знов якась іде.

ЦИПРІАН: Із тітками!

ЦИРИЛ: Із тітками!

Заходять Івона і дві її тітоньки.

ІЗА: Що відбувається?

ЦИПРІАН: Ти лише глянь, принце, зі сміху можна впасти!

ЦИРИЛ: Тихо-тихо, послухаймо, про що вони говорять.

ПЕРША ТІТОНЬКА: Сядьмо отут, на лавці. Чи бачиш ти, дитя моє, отих молодиків?

Івона мовчить.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Таж усміхнися, усміхнися, дитя моє.

Івона мовчить.

ПЕРША ТІТОНЬКА: Чому так мляво? Чому ти, дитя моє, так мляво усміхаєшся?

Івона мовчить.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Вчора ти знову не мала успіху. Нині ти знову не маєш успіху. Завтра ти знову не матимеш усміху. Чому в тобі так мало спокусливості, моя люба? Чому в тобі немає ані краплини сексапільності? Ніхто на тебе й глянути не хоче. Правдива кара Божа!

ПЕРША ТІТОНЬКА: Ми вклали весь заощаджений гріш, справили тобі цю сукню в квіточки. Ти не можеш на нас нарікати.

ЦИПРІАН: А це що за птиця? Ото потвора!

ІЗА (обурено): Ну-ну, чому одразу потвора?!

ЦИПРІАН: Мокра курка! Вона — незадоволена!

ЦИПРІАН: Плакса! Масло масляне! Ходімо, продемонструємо їй нашу зневагу! Дамо їй по носі!

ЦИРИЛ: Так-так! Треба розтоптати цю набурмосену жалібницю. Це наш святий обов’язок! Іди ти першим, а я слідом.

Проходять із саркастичними гримасами прямо під носом в Івони, а потім вибухають сміхом.

ЦИПРІАН: Ха-ха-ха! Перед самим носом!

ІЗА: Облиште її — це безглуздо!

ПЕРША ТІТОНЬКА (до Івони): Бачиш, на що ти нас наражаєш.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Вона наражає нас тільки на посміховисько. Кара Божа! Гадала, що хоч на старвік, коли я вже виконала всі свої жіночі обов’язки, уникну посміховиська. Зістарилась, а далі мушу терпіти глуми через тебе.

ЦИПРІАН: Ти чуєш? Тепер вони дають їй прочуханки. Ха-ха-ха, так їй і треба! Гарно їй всипте!

ДРУГА ТІТОНЬКА: Знову з нас сміються. Піти не можна, бо тоді сміятимуться за спиною... А якщо лишитися — сміються прямо в ніс!

ПЕРША ТІТОНЬКА (до Івони): Чому ти вчора на танцювальному вечорі навіть ногою не ворýхнула, любе дитя?

ДРУГА ТІТОНЬКА: Чому ніхто тобою не цікавиться? Чи ти гадаєш, що нам це приємно? Усі наші самичі амбіції ми вмістили в тобі, а ти... хай би тобі що... Чому ти не катаєшся на лижах?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Чому ти не стрибаєш із жердиною? Інші панянки стрибають.

ЦИПРІАН: Ото вже помилка природи! Як вона мене дратує! Шалено мене дратує! Та риба камбала страшенно діє мені на нерви! Піду і перекину лавку! Що ви на це?

ЦИРИЛ: Ні-ні. Навіщо завдавати собі стільки клопоту? Досить показати пальця чи махнути рукою, чи щось у такому дусі. Хай що зробиш у бік такої істоти, це буде знущанням (чхає).

ДРУГА ТІТОНЬКА (до Івони): Бачиш? Тепер на нас чхають!

ІЗА: Не чіпайте її.

ЦИПРІАН: Ні-ні, треба втнути якусь оригінальну витівку. Знаєте що, я вдам кульгавого, й вона сприйме це як натяк на те, що до неї не ходить чаювати навіть пес із кульгавою лапою (хоче підійти до лавки).

ПРИНЦ: Стій! Я викину ліпшого коника!

ЦИПРІАН: Ого! Вступаюся з арени!

ЦИРИЛ: А що ти хочеш викинути? У тебе такий вигляд, начебто ти вигадав якусь неймовірну штуку!

ПРИНЦ (сміється в носовичка): Коника — ха-ха-ха, коника! (Підходить до тітоньок.) Панí, ви дозволите представитись? Я Його Високість принц Філіп, син короля.

ТІТОНЬКИ: О-о-о!

ПРИНЦ: Як я бачу, у вас клопіт із цією панянкою. Чому ж вона у вас така апатична?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Лихо! Вона має якусь органічну недостатність. У ній занадто лінива кров.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Узимку вона брезкне, а влітку протухає. Восени зашмаркана, зате навесні у неї голова болить.

ПРИНЦ: Даруйте, я направду вже не знаю, яку б то пору року вибрати. І на це немає ліків?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Лікарі сповістили, що якби вона трохи пожвавішала, якби повеселішала, кров теж почала би в ній жвавіше плинути, і ці недуги минули б.

ПРИНЦ: А чому в такому разі її настрій не поліпшується?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Бо в ній занадто лінива кров.

ПРИНЦ: Якби вона пожвавилася, кров почала би плинути жвавіше, а якби кров почала жвавіше плинути, вона пожвавилась би.

Дуже оригінально. Справжнє порочне коло. Гм... Авжеж... Знаєте, що...

ДРУГА ТІТОНЬКА: Ви, принце, звісно, насміхаєтеся з нас. Кожному вільно.

ПРИНЦ: Насміхаюся? Ні, я не насміхаюся. Надто серйозна година для цього. А ви не відчуваєте певного збагачення — певного посилення — певного підхмелення?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Нічого ми не відчуваємо, хіба що нам холодно.

ПРИНЦ: Дивно! (До Івони.) А ви — також нічого не відчуваєте?

Івона мовчить.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Та що вона там може відчувати.

ПРИНЦ: Бо знаєте, пані, як ви бачите, всім аж-аж кортить щось із вами вчворити. Наприклад, узяти вас на мотуза і бігати або розвозити на вас молоко, або штрикнути вас шпилькою, або передражнювати вас. Ви дратуєте, розумієте, пані, ви немов червона шмата, ви провокуєте. Ха! Існують особи, начебто створені для того, щоби виводити з рівноваги, дражнити, підохочувати й доводити до шалу. Існують такі особи — і кожен має власну. Ха! Як ви тут сидите, як перебираєте отими пальцями, як ви махаєте тією ніжкою! Це нечувано! Це незрівнянно! Це сенсаційно! Як ви це робите?

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ах, як ви мовчите! Як мовчите! А при цьому у вас такий ображений вигляд! У вас чудовий вигляд — гордовитої королеви! Ви така набурмосена і кисла — ах, ці гордощі й ця кислятина! Ні, я шаленію! Кожен має істоту, яка вганяє його в білу гарячку, і ви — моя! Ви будете моєю! Цириле, Ципріане!

Підходять Цирил і Ципріан.

Дозвольте, я вас представлю цій ображеній королеві, цій гордовитій Анемії!

Дивіться, як вона ворушить губами...

Сказала би щось злобливе, але їй, власне, нічого не спадає в гадку.

ІЗА (підходить): Що за дурниці! Облиште її! Це починає ставати несмачним.

ПРИНЦ (різко): А ви гадаєте, що це колись було смачним?!

ЦИПРІАН: Дозвольте вам представитися, пані, — граф Кислим-Кислий.

ЦИРИЛ: Ха-ха-ха! Барон Малокровний! Цей жарт сам по собі такий собі... але до діла.

ІЗА: Годі, годі — не чіпайте цю бідачку.

ПРИНЦ: Бідачку? Ну-ну, не так різко! Не так різко — бо я можу з нею одружитися.

ЦИПРІАН і ЦИРИЛ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ: Кажу вам, не так різко — бо я можу з нею одружитися!

ЦИПРІАН і ЦИРИЛ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ: Годі! І я з нею одружуся! Ха, вона так мене дратує, що я з нею одружуся! (До тітоньок.) Ви ж дозволите, правда?

ЦИРИЛ: Жарт заходить задалеко. Це може скінчитися шантажем.

ПРИНЦ: Жарт? А хіба вона сама, на вашу думку, не є колосальним жартом? Хіба це нормально, коли жарти дозволено лиш одній стороні? Якщо я принц, хіба вона не є гордовитою ображеною королевою? Погляньте лише! Пані, пані! Пані, чи можна просити твоєї руки?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Що?

ДРУГА ТІТОНЬКА: Що? (Спохопившись.) Принце, ви такий шляхетний молодик!

ПЕРША ТІТОНЬКА: Ви, принце, істинний філантроп!

ЦИПРІАН: Нечувано!

ЦИРИЛ: Шалено! Я заклинаю тебе пам’яттю твоїх предків!

ЦИПРІАН: Я заклинаю тебе пам’яттю твоїх нащадків!

ПРИНЦ: Годі, панове! (Бере її за руку.)

ІЗА: Годі — король іде!

ЦИПРІАН: Король!

ЦИРИЛ: Король!

Гучання сурм, заходять: Король, Королева, Камергер, двір.

ТІТОНЬКИ: А нас уже немає тут, ото вже зараз розпочнеться коловерть!

Тітоньки тікають.

КОРОЛЬ: О! Філіпе! Що ж воно — я бачу, ти забав­ляєшся! А я що казав!

Кров не водиця!

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

КОРОЛЬ: Кров не водиця, я вам кажу! Він від мене це успадкував! (Убік.) Але чи мені здається, чи ця німфа справді трохи... гм...

А що це за мартишка, мій сину?

ПРИНЦ: Дозволь, Твоя Величносте, це моя наречена.

КОРОЛЬ: Що?

ІЗА: Це жарт!

КОРОЛЬ: Ха-ха-ха! Жарт! Витівка! Бачу, мій сину, що ти успадкував від мене любов до витівок. Направду, мені вже небагато лишилося чогось ліпшого в цьому житті. І, дивна річ, це незбагненно для мене самого: що примітивніший жарт, то більше він мені дарує задоволення. Це мене омолоджує.

КАМЕРГЕР: Я цілковито згоден, Ваша Величносте, з цим тонким зауваженням. Ніщо так не омолоджує, як направду безглуздий жарт.

КОРОЛЕВА (з відразою): Філіпе...

ПРИНЦ: Це не витівка.

КОРОЛЕВА: Як це? Не витівка? То що в такому разі?

ПРИНЦ: Це мої заручини!

КОРОЛЬ: Що?

Придворні жахаються й тікають.

КОРОЛЕВА (схвильовано): Передусім попрошу такту! (До Івони.) Може, ви захочете оглянути он те дерево? (До Принца.) Філіпе, в яку ти її ставиш ситуацію? Нас у яку ти ставиш ситуацію? Себе в яку ти ставиш ситуацію? (До Короля.) Ігнацію, тільки спокійно!

ПРИНЦ: Ваші Величності, я бачу смуток у ваших очах через те, що я, королівський син, міг би хоч на мить пов’язати свою особу з отакою особою.

КОРОЛЬ: Він добре каже.

ПРИНЦ: Однак якщо я заручився з нею, то не з убозтва, проте з надміру — отож мені це вільно і в цьому немає нічого кривдного для мене.

КОРОЛЬ: З надміру?

ПРИНЦ: Так! Я досить багатий, щоб заручитися навіть з винятковою нуждою. Чому мені мусять подобатися лише гарненькі? Хіба негарна не може подобатися? Де таке записане? Де такий закон, якому я мав би коритись, наче якийсь бездушний орган, а не як вільна людина?

КОРОЛЬ: Стій, Філіпе, ти серйозно претендуєш на титул принца-парадокса? Що це за гординя, у тебе замакітрилося в голові, мій сину. Навіщо ускладнювати прості речі? Якщо є гарненька панянка, то вона тобі подобається, а якщо вона тобі подобається, тоді, мій друже, бігцем до неї... А якщо є бридка панянка, то до побачення, ноги на плечі. Навіщо це ускладнювати? Це закон природи, якому я сам, якщо між нами (озирається на Королеву), з приємністю корюся.

ПРИНЦ: Саме цей закон здається мені ідіотично дурнуватим, дико вульгарним і кумедно несправедливим!

КАМЕРГЕР: Дурнуватий, авжеж, можливо, але з дозволу сказати, власне, найдурнуватіші закони природи є найсмаковитішими.

КОРОЛЬ: Невже тобі обриднули, Філіпе, твоє навчання на факультеті будови котлів і твоя ідеологічна праця на суспільно-громадській ниві?

КОРОЛЕВА: Невже тобі набриднули твої ігри й дитинячі забави? Невже тобі вже надокучила гра в теніс? Невже ти стомився від гри в бридж і гри в поло? Але в такому разі тобі ще залишаються гра в футбол і гра в доміно.

КАМЕРГЕР: Невже вам, принце, обридла, як би це словами передати, сучасна легкість у еротично-любовних стосунках? Не йму віри. Мені би щось таке ніколи не набридло.

ПРИНЦ: Я в носі маю еротичні стосунки, я все маю в носі, одружуюсь — і баста!

КОРОЛЬ: Що-що? Він одружується? Ти смієш мені таке казати? Цей зухвалий молокосос знущається з нас! Ха! Знущається! Мені доведеться його проклясти!

КОРОЛЕВА: Ігнацію, ти цього не зробиш!

КОРОЛЬ: Я прокляну його! Щоб я так жив, прокляну! У кайдани закую! Ха! Викину негідника на вулицю!

КОРОЛЕВА: Ігнацію, інакше буде скандал! Скандал буде! Ігнацію, він це від щирого серця! Це все його добре серце!

КОРОЛЬ: Через добре серце ранити серце старого батька?

КОРОЛЕВА: Він це з милосердя! З милосердя! Його зворушила недоля цієї бідолашки — він завжди був незмірно чутливий! Ігнацію, інакше буде скандал!

КОРОЛЬ (недовірливо): Зворушила недоля?

КАМЕРГЕР: Ваше Величносте, Її Величність має слушність — принц це з уродженої шляхетності. Це шляхетний вчинок. (Убік.) Ваша Величносте, якщо не шляхетний вчинок, тоді скандал, як два на два чотири. Він затявся. Не можна довести до скандалу!

КОРОЛЬ: Ну-ну-ну! (До Принца.) Філіпе, ми по роздумах визнаємо хай би там як... палку шляхетність твоєї поведінки.

ПРИНЦ: Тут немає жодної шляхетності!

КОРОЛЕВА (поквапливо): Шляхетність, шляхетність, Філіпцю, — не перебивай, ми вже ліпше знаємо — і на визнання шляхетності твоїх намірів дозволяємо тобі представити нам твою наречену, тиха недоля якої розворушила в нас усі наші вищі інстинкти і всю нашу прекраснодушність. Ми приймаємо її в замку як рівну найродовитішим дамам, і це, напевне, не завдасть нам шкоди, а навпаки, вивищить нас!

ПРИНЦ (іде вглиб сцени): Цириле, давай її сюди — король погодився!

КОРОЛЕВА (збоку, до Короля): Ігнацію — тільки спокійно.

КОРОЛЬ: Гаразд, гаразд.

Підходить Принц, ведучи Івону попідруч.

А це... ну!

Придворні, які досі визирали з-за дерев, наближаються, гучання сурм.

ПРИНЦ: Твоя Величносте! Представляю тобі мою наречену!

КАМЕРГЕР (упівголоса): Уклонитися — уклоніться, пані... Уклонитися...

Івона не реагує.

Уклін, уклін...

ПРИНЦ (пошепки): Уклін!

КОРОЛЕВА (упівголоса): Ну-ну... (Злегка кланяється, намагаючись дати Івоні зрозуміти.) Ну-ну...

Король злегка кланяється, як Королева.

Івона не реагує.

ПРИНЦ (який трохи отетерів, до Івони): Це король, батько, Його Величність, а це мати, Її Величність... Уклонися, уклонися!

Івона не реагує.

КОРОЛЕВА (поквапливо): Філіпе, ми зворушені... Яке ж це солодке створіння (цілує її). Дитинко, ми будемо тобі батьком і матір’ю, нас возрадував євангельський дух сина нашого, ми шануємо його вибір. Філіпе, треба завжди увись — і ніколи донизу!

КАМЕРГЕР (дає знак придворним): О-о-о!

ДВІР: О-о-о!

КОРОЛЬ (збараніло): Так, так... теє... Авжеж.

КОРОЛЕВА (поквапливо): А тепер відпровадь її і накажи приготувати для неї апартаменти (великодушно) і щоб їй нічого не бракувало!

КАМЕРГЕР (дає рукою знак придворним): О-о-о!

ДВІР: О-о-о!

Виходять: Принц, Івона, Цирил, двір.

КОРОЛЬ: А це... А це... Тримайте мене! Бачили? Ви бачили щось подібне? Таж це, власне, не вона нам, а ми їй — не вона нам, а ми їй склали уклони! (Вражений.) Ото вже бридота!

КОРОЛЕВА: Бридота, але вчинок гарний!

КАМЕРГЕР: Якщо наречена бридка, то вчинок мусить бути гарним. Ваша Величносте, у принца це за кілька днів минеться, тільки не треба форсувати, а я ще нині зайду до нього і вивідаю його справжні наміри. Це звичайна екстравагантність, тільки не варто його дражнити і пробуджувати спротив. Наразі треба спокійно.

КОРОЛЕВА: І з тактом.

Виходять.

Aкт II

Апартаменти Принца, в одні двері заходять Принц, Цирил, Івона, у другі — лакей Валентій з ганчіркою.

ПРИНЦ (до Валентія): Валентію, прошу вас тут не тинятися.

Валентій виходить.

Посади її тут. Бо я постійно боюся, що вона втече. Може, прив’язати її до ніжки стола?

ЦИРИЛ: Вона і так напівжива. Не втече. Філіпе...

ПРИНЦ: Ну?

ЦИРИЛ (осудливо): Навіщо це все?

ПРИНЦ: Навіщо? Навіщо? Це потвора, яку варто здолати, перешкода, яку варто здолати — ти розумієш? Якщо є мисливці, котрі виходять у темну ніч на поєдинок із буйволами... якщо є такі, хто хапає бика за роги... Цириле...

ЦИРИЛ: З тобою нині неможливо дійти згоди.

ПРИНЦ: Але найпевніше за все це якась нестерпна цікавість — цікавість, подібна до тієї, з якою ми розглядаємо черв’яка, ворушачи його патичком.

ЦИРИЛ: Ти дозволиш, щоб я висловив свою думку?

ПРИНЦ: Звісно, буду вдячний.

ЦИРИЛ: Дамо їй спокій, бо за пів години ми і так не вигадаємо, що з нею робити далі... А це навіть неприємно, навіть дуже, якщо вже оминати інші ракурси — це надто збочено.

ПРИНЦ: Мені здається, ви самі поводилися з нею доволі збочено.

ЦИРИЛ: Ну так, ну так! Але це геть інше — маленькі жартушки на свіжому повітрі, а інша річ тягти її сюди, додому. Філіпе, я радив би тобі зупинитися.

ПРИНЦ: Та ти диви-диви лише, як вона сидить. Це нечувано! Але подумай тільки, яке нахабство! Якщо вже ця дівчинонька така, як є, то вона не може нікому сподобатися? Що це за зухвальство! Що за дикі претензії природи! (Придивляється до неї.) Ба! Знаєш що? Лише тепер, коли я дивлюся на неї, кістковим мозком відчуваю, що я принц. Досі я чувся щонайвище бароном, і то з не найродовитіших.

ЦИРИЛ: Це дивно, бо збоку здається, що ти повівся з нею радше, як барон, аніж як справжній принц.

ПРИНЦ: Справді, це дивно, а я таки тобі скажу, що не почувався досі так упевнено, так пречудово, так навіть блискотливо. Тра-ля-ля... (Ставить тримач для пера сторчма на палець.) Поглянь, мені це ніколи не вдавалось, а тепер вийшло. Вочевидь, щоби відчути свою ліпшість, треба винайти собі когось значно гіршого. Бути номінальним принцом це дурничка — бути справжнім принцом — оце я розумію. Легкість... (Танцює.) Радість... Ну, але ходімо, оглянемо це наше шаленство. Пані, чи ви зволіли б до нас озватися?

Івона мовчить.

Знаєш, вона навіть не аж така негарна, просто в її конструкції є якийсь такий елемент — злощасний.

ЦИРИЛ: Це, власне, найгірше.

ПРИНЦ: Пані, чому ви така?

Івона мовчить.

Мовчить. Чому ви така?

ЦИРИЛ: Не відповідає. Вона ображена.

ПРИНЦ: Ображена.

ЦИРИЛ: Мені здається, що, може, вона не так ображена, як радше трохи настрахана.

ПРИНЦ: Трохи боязка.

ІВОНА (тихо, з примусом): Я анітрохи не ображена. Прошу відчепитися від мене.

ПРИНЦ: О! Ви анітрохи не ображена? Тоді чому не відповідаєте?

Івона мовчить.

Ну?

Івона мовчить.

Не можете? Чому?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Ха-ха-ха! Не може! Ображена!

ПРИНЦ: Пані, поясніть нам, з вашої ласки, свій механізм. Адже ви загалом не така вже дурна. Чому ж тоді люди вас сприймають, наче ви до трьох полічити не вмієте? Що це за протиріччя з їхнього боку?

ЦИРИЛ: Вона не є дурною, просто в дурнуватій ситуації.

ПРИНЦ: Дуже добре! Перепрошую, незбагненне тут одне, Цириле. Поглянь, таж у неї, власне, навіть пропорційний ніс. І вона не аж така обмежена. Узагалі здається не гіршою від інших панн, яких ми знаємо. Чому ніхто не знущається з інших? Чому так є, пані? Чому ви стали офірним цапом, а радше козою? Чи так само собою склалося?

ІВОНА (тихо): Це так по колу. Так по колу.

ЦИРИЛ: По колу?

ПРИНЦ: Як це — по колу? Не заважай. По колу?

ІВОНА: Це так по колу, кожен, завжди, все, завжди... Це так завжди...

ПРИНЦ: Коло? Коло? Чому коло? У цьому є щось містичне. Ага-а-а, я починаю розуміти. Справді, тут є якесь коло. Наприклад: чому вона сонлива? Бо вона не в гуморі. А чому вона не в гуморі? Бо вона сонлива. Розумієш, яке це коло? Це пекло, а не коло!

ЦИРИЛ: Ви самі винні, розтелепо! Не вішати носа!

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ха! Та вона тебе сприймає як хлопчиська!

ЦИРИЛ: Пхе! Краплину сміливості! Гарного гумору! Життя! Я дам вам пораду. Пані — ви кисла. Усміхніться — і все буде добре.

ПРИНЦ: Ну, всміхніться до нас, пані. Невже вам важко?

Івона мовчить.

Не хоче. Ти маєш рацію — якби вона всміхнулася, це було би штучно. Це ще більше дражнило б, нервувало, дратувало, збуджувало і провокувало би. Це правда. Це чудесно, Цириле! Уперше бачу щось подібне. А якби ми першими всміхнулися?

ЦИРИЛ: Це теж даремно, бо це була би така собі посмішка — з жалощів.

ПРИНЦ: У цьому є якась пекельна комбінація. У цьому є якась специфічна пекельна діалектика. Ти бач, не можна сказати, що вона занурилась у ці справи доволі глибоко. Це видно з неї, хоча вона мовчить немов могила. Знаєш, це начебто якась система, якийсь перпетуум мобіле — це так, як прив’язати до кілка пса і кота: пес жене й лякає кота, а кіт жене й лякає пса, і все це без кінця мчить по колу й шаленіє, а назовні — мертвота.

ЦИРИЛ: Це замкнена й герметична система.

ПРИНЦ: Гаразд. Але що було першим? Адже так не могло бути від початку. Чому ви, пані, побоюєтеся? Бо ви боязка. А чому ви боязка? Бо ви трохи побоюєтесь. Однак що було першим, що першим розпочалося колись там, усередині вас?

Івона мовчить.

Зараз-зараз. Ну гаразд, але хіба всередині вас, пані, чогось немає? Невже нічого немає? Адже не може бути, щоби ви складались із самих фізичних вад. Мусить у вас бути щось таке, якась принада, якась підвалина, якийсь зміст — дещо таке, у що ви вірите, що ви любите в самій собі. Побачите, ми роздмухаємо той пломінчик, у вас з’являться рум’янці.

Івона мовчить.

Зажди! Стримайся! Це дуже важливо — скажімо, хтось підходить до тебе й каже, що ти — така-то й сяка-то, найгірші, найжахливіші речі, які вбивають людину, перекреслюють, відбирають у неї дар мовлення, життя. На що ти відповідаєш: «Так, я така, це правда, але...» Але що?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Ну, що? То що?.. Кажіть сміливо!

ПРИНЦ: Але, наприклад: «...У мене добре серце. Я добра». Розумієш — ота єдина принада. Цей єдиний плюс!

ЦИРИЛ (рвучко): Кажіть! Кажи, пані!

ПРИНЦ: То, може, ти пишеш вірші, га? Якісь поминальні вірші, якісь елегії... ну... о, хай би вони були найгіршими, ручаюся тобі, що я декламуватиму їх із запалом. Просто дай мені точку опертя — дай мені точку опертя! Отож ти пишеш вірші, га?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Вона це зневажає.

ПРИНЦ: Чи ти віриш у Бога? Молишся? Стаєш навколішки? Віриш, що Ісус Христос помер за тебе на хресті?

ІВОНА (зневажливо): Авжеж.

ПРИНЦ: Диво! Нарешті! Слава тобі, Господи, на висоті! Але чому вона це каже... тоном... тоном... із такою зневагою? Про Бога зі зневагою! Про те, що вона вірить у Бога, зі зневагою!

ЦИРИЛ: Це переходить межі мого розуміння.

ПРИНЦ: Цириле, я щось тобі скажу. Вона вірить у Бога через свої дефекти і знає про це. Якби в неї не було дефектів, не вірила би. Вона вірить у Бога, але водночас знає про те, що Бог — це тільки пластир на її психофізичні дефекти. (До Івони.) Хіба не так?

Івона мовчить.

Бр-р-р... А таки є в цьому якась страхітлива мудрість — сонлива мудрість...

ЦИРИЛ: Ліки! Ліки! Пігулки і відповідний оздоровчий курс зцілили би від цієї мудрості. Гігієна — вранішня прогулянка — спорт — булочки з маслом.

ПРИНЦ: О, перепрошую, ти забуваєш, що її організм не приймає ліків. Не приймає, бо він занадто сонний. Ми це вже знаємо. Не приймає ліків від сонливості, бо надто сонний. Ти забуваєш про містичне коло. Ранкові прогулянки і спорт, звісно, добре вплинули б на це її ослаблення, але вона не може ходити на прогулянки, бо занадто слабка. Пані й панове, тобто не пані й панове, а Цириле, чи ти чув колись про щось подібне? Це викликає співчуття, так, але це співчуття... різновид цього співчуття...

ЦИРИЛ: Мабуть, це кара за гріхи. Ви, пані, мусили добряче нагрішити в дитинстві. Філіпе, на споді цього мусить бути якийсь гріх, тут без гріха не обійшлося. Ви мусили нагрішити.

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ха! Тепер я упіймав кота за хвіст! Послухайте, пані, — якщо ви така ослаблена, то і страждання мусите відчувати слабше — слабко і ще слабше, ви чуєте? — Коло замикається на вашу користь, усе вирівнюється. Усі чари, всі спокуси цього світу ви мусите відчувати слабше, і тому ви ще й мусите слабше страждати.

Івона мовчить.

То що?

Івона мовчить, придивляється до Принца з-під лоба.

ЦИРИЛ (помітив це): Чого це вона так?

ПРИНЦ: Що?

ЦИРИЛ: Начебто нічого! А все ж таки...

ПРИНЦ (стривожено): Чого це вона так?..

ЦИРИЛ: Філіпе! Це вона до тебе!

ПРИНЦ: До мене? Що?!

ЦИРИЛ: Та ж бо оце... Адже вона тебе... очима поглинає... Пристрасно! Пристрасно, бісова мама! Вона підбирається до тебе... отак, по-своєму... Вона до тебе! До тебе! Обережно — її слабовитість пристрасна, пожадлива, як сто чортів!

ПРИНЦ: Вона безсоромна! Це безсоромність! Специфічна безсоромність! Як смієш ти до мене чіплятися, глисто! Припечемо її? Візьми коцюбу і розігрій до білого жару — ото стрибатиме! Пустимо її в танок!

ЦИРИЛ: Таж Філіпе!

ПРИНЦ: У ній є щось таке, чого не проковтнеш! Таке, чого не можна знести! Ви мене ображаєте, пані! Ви ображаєте мене до глибини! Знати не хочу більше про ваші клопоти — ти песимістко, ти — ти реалістко...

ЦИРИЛ: Філіпе!

ПРИНЦ: Диви, як вона сидить.

ЦИРИЛ: Нехай підведеться.

ПРИНЦ: Тоді вона стоятиме! Диви, як просить... як просить... Вона постійно про щось просить... про щось, про щось — про щось — чогось домагається від мене. Цириле, цю істоту треба знищити. Дай мені ножа — я з легким серцем перетну їй горлянку.

ЦИРИЛ: На милість Божу!

ПРИНЦ: Нічого, це жарти! Але вона боїться — диви, вона серйозно боїться. Страшенно боїться — це підло. Чого ви боїтеся, пані, таж я пожартував... Це жарти! Чому ви це серйозно, якщо я жартома...

ЦИРИЛ: Ти починаєш блазнювати.

ПРИНЦ: Що? Ах, справді. Кумедно. Гадаєш, я справді блазнюю? Дуже можливо. Але це її провина — не моя! Це вона мене, не я її!

Дзвінок: заходить Валентій.

ЦИРИЛ: Та хто там? (Дивиться крізь вікно.) Здається, гості.

Камергер, дами.

ВАЛЕНТІЙ: Відчинити?

ПРИНЦ: Вони прийшли на вивідки. Ходімо, треба зачесатися.

Виходять: Принц, Цирил та Івона. Валентій відчиняє. Заходять: Камергер, двоє кавалерів, чотири дами, Інокентій.

ПЕРША ДАМА: Нема нікого (роззирається).

ДРУГА ДАМА: Ой, я не можу (хихотить).

ПЕРШИЙ КАВАЛЕР: Ану як він серйозно?

КАМЕРГЕР: Спокійно, спокійно, мої пані!.. Тільки, будь ласка, без отих смішків-пересміхів.

Дами хихочуть.

Будь ласка, без смішків-пересміхів!

Дами хихочуть.

Прогулюємося, начебто нічого не сталося, щоби зметикувати, звідки вітер дме.

ПЕРША ДАМА: Серйозно? Ха-ха-ха! Це думка! — Дивіться — її капелюх! Капелюх! Вмираю!

ДРУГА ДАМА: Я лопаюся!

КАМЕРГЕР: Узяти себе в руки! Узяти в руки! В руки!

ГОСТІ: Хі-хі-хі — ми не можемо! — Хі-хі-хі! — Припини, бо я не можу. — Сама припини. — Вмираємо! Лопаємося! (Сміються тихо, під’юджуючи одне одного: сміх то наростає, то згасає — лише Інокентій не сміється.)

Заходять: Принц, Цирил, Івона.

Принц!

Кланяються.

КАМЕРГЕР: Власне, власне, прогулюючись тут, ми не змогли стриматися (потирає руки) — всією компанією!

ПРИНЦ: Івоно, моя кохана, — я тішуся, що можу познайомити вас усіх з моєю нареченою.

ГОСТІ: О-о-о-о! (Кланяються.) Вітання, вітання!

ПРИНЦ: Люба моя, здолай свою несмілість і скажи що-небудь. Кохана, ці пані й панове належать до найліпшого товариства, чому ти їх так лякаєшся, начебто це зграя людожерів або шимпанзе з острова Борнео. Даруйте, товариство, моя наречена неймовірно делікатна, гордовита і тривожна — з нею не так просто. (До Івони.) Та сядь же, бо ми не можемо стояти вічно.

Івона начебто хоче сісти на підлогу.

ЦИРИЛ: Таж не сюди!

ГОСТІ: Ха-ха-ха!

ПЕРШИЙ КАВАЛЕР: Я присягнув би, що там був стілець.

ПЕРША ДАМА: Був, але втік.

ГОСТІ: Ха-ха-ха! Чари! Промах!

КАМЕРГЕР: Будь ласка, будь ласка (підсуває стільця). Тільки обережно!

ЦИРИЛ: Тримайте міцно, щоби знову не втік!

КАМЕРГЕР: Нехай пані зволіють добре прицілиться!

ПРИНЦ: Добре прицілься, моя люба.

Івона сідає.

Є!

Усі сідають, окрім Принца.

ПЕРША ДАМА (збоку до Принца, довірчо): Направду, принце, сконати можна! Я конаю! Лопаюся!

ДРУГА ДАМА (збоку до Принца): Луснути можна. Вмираю! Це наймодніший різновид жартів, так зване світонудьгування — не знала, що ви, принце, маєте такий талант до світонудьгування. Погляньте лише, ха-ха-ха!

ПРИНЦ (під’юджений сміхом гостей): Ха-ха-ха!

ГОСТІ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ (голосніше): Ха-ха-ха!

ГОСТІ (голосніше): Ха-ха-ха!

ПРИНЦ (голосніше): Ха-ха-ха!

ГОСТІ (нерішуче): Ха-ха-ха!

Сміх згасає, тиша. Камергер кашляє.

ПЕРША ДАМА: Мені вже треба йти, на жаль. Згадала, що в мене справи... Будьте такі ласкаві вибачити мені, принце.

ДРУГА ДАМА: Я також мушу вже йти... Даруйте, принце... У мене зустріч (Тихше, до Принца.) Тепер я розумію. Ви все це підлаштували проти нас! Це жартома, еге ж? Ви, принце, з нас глузуєте! І заручилися з цією... бідолашкою, щоби висміяти нас! Це просто злий натяк на вади та дефекти... декотрих придворних дам. Ага, я розумію! Ви дізналися про косметичні процедури й масажі Йоланти... тому й заручилися з цією задрипанкою... щоби виставити Йоланту на посміховисько, ха-ха! Для мене зрозумілий іронічний смисл цієї інтриги! До побачення!

ПРИНЦ: Іронічний смисл?

ПЕРША ДАМА (почувши це): Якби так було насправді, то радше, мабуть, щоби видобути на яв і висміяти два твоїх штучних зуби, про які й так усім відомо! Ха-ха, таж не будьте таким жорстоким, принце, ха-ха — до побачення, я вже мушу йти.

ДРУГА ДАМА: Мої зуби? Радше твій штучний бюст!

ПЕРША ДАМА: Або твою криву лопатку!

ДРУГА ДАМА: Пильнуй свої пальці на ногах!

ГОСТІ: Ходімо! Ми вже мусимо бігти!

ПРИНЦ: Та не втікайте же, шановне товариство.

ГОСТІ: Ми мусимо вже бігти! До побачення! Нам уже час!

Гості тікають, окрім Камергера й Інокентія, чути голоси: «нога», «зуби», «масаж», «косметика» і злостиві смішки.

КАМЕРГЕР: Даруйте, принце, даруйте, принце, даруйте, принце, я змушений поговорити з вами — і то негайно! Прошу хвилину розмови! Ви, принце, налякали прекрасну стать!

ПРИНЦ: Це не я налякав, а вади. Виявляється, немає нічого страхітливішого. Ха! Чим є війна і мор і всяке таке інше супроти банальної, дрібної, але прихованої вади, інакше званої дефектом.

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую.

ПРИНЦ: А це що таке? Ви зосталися?

ІНОКЕНТІЙ: Так точно. Перепрошую. Я лише хотів заявити, що це підло.

ПРИНЦ: Що?

ІНОКЕНТІЙ: Це підло. Перепрошую — я сяду (сідає, віддихується). Струс завжди трохи тамує подих.

ПРИНЦ: Ви кажете, тут є щось підле?

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую. Я спалахнув. Будьте такі ласкаві вибачити мені, принце. Будь ласка, вважайте, що цього не було. Перепрошую. (Хоче піти.)

ПРИНЦ: Зараз, зараз, ви казали, щось тут підле. Заждіть-но хвилинку.

ІНОКЕНТІЙ (висловлюється з мертвим спокоєм або з нечуваним подратуванням): Коли я вже бачу, що не зможу спростувати...

КАМЕРГЕР: Спростувати? Спростувати? Що це за дурнувате слово — спростувати?

ІНОКЕНТІЙ: Спростувати те, що я почав. (Хоче вийти.) Перепрошую.

ПРИНЦ: Зараз, не будьте-но таким таємничим, пане...

ІНОКЕНТІЙ: Річ у тім, що я її кохаю... тому я спалахнув і висловив протест. Однак тепер я відкликаю свій протест і прошу вас вважати, що всього цього інциденту не було.

ПРИНЦ: Ви? Ви — кохаєте її?

ЦИРИЛ: Суче вухо!

КАМЕРГЕР: Ку-ме-ді-я!

ПРИНЦ: Ви пронизали моє серце. Усе раптом стало серйозним. Не знаю, чи вам таке знайомо — цей раптовий перехід від сміху до серйозності? Є в цьому навіть щось святе. Є в цьому якесь одкровення. Ці тривіальні слова — кожна птиця знайде свого Гриця — треба викарбувати на фронтонах святинь.

ІНОКЕНТІЙ: Я лише скромна людина.

ПРИНЦ: Івоно, пробач мені. Слава Богу, отож і в тебе можна — таки можна... Отож можна... І ти знайшла когось, хто... Яка полегкість! Я, власне кажучи, лише тому, що не міг тебе знести — не міг знести думки про тебе — якщо в нас тут уже серйозно... Пробач мені. Діти мої, я вас благословляю. Ідіть уже собі. Зоставте мене самого.

ЦИРИЛ (побачивши, що Івона схилила голову): Вона плаче...

ПРИНЦ: Плаче? Це від щастя.

ЦИРИЛ: Я так не довіряв би цій плаксі. Вона може плакати лише від нещастя. Ви його кохаєте, пані?

Івона мовчить.

Це негативне мовчання.

ПРИНЦ: Ох! Але це нічого! Уже і так є півбіди, адже знайшовся дехто, хто тебе кохає. (До Інокентія.) Ви мужня людина, справжній чоловік. Закохатись у неї — це чудово! Ви врятували весь світ від катастрофи. Ми всі завинили вам найглибшу шану!

ІНОКЕНТІЙ: Амбіції змушують мене виголосити, що вона теж мене кохає, але, правдоподібно, соромиться зізнатися за вашої присутності, принце, бо, по правді, як об’єкт я не роблю їй честі. (До Івони.) Навіщо вдавати — адже ти не раз казала, що кохаєш мене.

Івона мовчить.

ІНОКЕНТІЙ (роздратований): Ну, не дери так носа! Якщо вже відверто, ти мене приваблюєш так само, як я тебе, а може, навіть менше.

ПРИНЦ: Ви чуєте?

ІНОКЕНТІЙ (холодно): Принце, ви дозволите мені пояснити? Якщо я сказав, що кохаю її, то мав на думці — еге ж, за відсутності чогось ліпшого, за відсутності, скажімо, за відсутності...

КАМЕРГЕР: Fi donc![2] Та як ви можете!

ІНОКЕНТІЙ: Річ у тім, що ліпші жінки, ба навіть пересічні, є нечувано неприступними та неприхильними, а з нею можна перепочити, принаймні можна перепочити, я для неї не є гіршим, аніж вона для мене, принаймні можна перепочити від цього невпинного, безперервного конкурсу краси... отого всезагального всесвітнього параду. Ми кохаємо одне одного, бо вона так само не подобається мені, як і я їй, і поміж нами немає нерівності.

ПРИНЦ: Я в захваті від вашої відвертості!

ІНОКЕНТІЙ: Я охоче брехав би, але нині це вже неможливо, наша доба занадто прониклива, всі фігові листки зав’яли. Не залишається нічого, крім щирості. Я не приховую, що ми, власне, кохаємо одне одного отак... на потішання... бо я маю стільки само успіху в жінок, скільки вона в чоловіків. Однак я не приховую, що є ревнивим — ні-ні, я не приховуватиму своїх ревнощів, я рішуче їх оприлюднюю, і я маю на це право! (До Івони, з несподіваною люттю.) Ти закохалась у нього? У нього? Ну? Ну?

ІВОНА (кричить): Геть! Геть! Геть! Забирайся!

ІНОКЕНТІЙ: Вона закохана!

ІВОНА (згасаючи): Забирайся!

ПРИНЦ: Вона озвалась. Але в такому разі... Озвалася. Мовила. Ви чули? Але в такому разі... це може значити... якщо вона озвалася... що вона справді в мене за...

ІНОКЕНТІЙ: Це ж, мабуть, помітно. Я, як завжди, програв. Тоді я піду. Я йду. (Виходить.)

ПРИНЦ: Закохалася... Замість зненавидіти мене. Я знущаюся з неї. Принижую. А вона закохалась. І тепер... вона кохає мене. За те, що я не можу її знести. За це вона мене кохає. Ситуація стає серйозною.

Заходить Валентій.

Геть, Валентію! І що мені тепер робити?

КАМЕРГЕР: Ви, принце, погляньте на цю ситуацію крізь вашу юначу легковажність!

ПРИНЦ (до Івони): Ні. Скажи, що ні. Ти ж не кохаєш мене?

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Якщо вона мене кохає, то я... то я нею кóханий... А якщо я нею кóханий, то я її кохáний... Я в ній. Вона має мене в собі. Не можу ж я її зневажити, якщо вона мене кохає. Не можу ж бути зневажливим тут, коли я там, у ній, її коханий. Ах, я, власне, завжди гадав, що я є тут, собою, у собі — а тут раптом бац! Вона впіймала мене — і я опинився в ній, наче в капкані! (До Івони.) Якщо я є твоїм коханим, то я не можу не кохати тебе. Я змушений тебе покохати... я покохаю тебе...

ЦИРИЛ: Що ти замислив?

ПРИНЦ: Покохати її.

ЦИРИЛ: Ти пориваєшся на неподобство! Це неможливо!

ПРИНЦ: Івоно, надягни капелюха.

ЦИРИЛ і КАМЕРГЕР: Куди? Куди?

ПРИНЦ: Перейтись. Удвох. Сам на сам. Щоби покохати.

Принц та Івона виходять.

ЦИРИЛ: Ну то що?

КАМЕРГЕР: Вона заморочила йому голову!

ЦИРИЛ: Щоби бридота заморочила голову? Бридота?

КАМЕРГЕР: Бридкі жінки часом сильніше вдаряють у голову, ніж гарненькі, якщо підійти до них занадто близько.

ЦИРИЛ: Мій розум стає дибки!

КАМЕРГЕР: А я кажу вам, що немає нічого небезпечнішого... Узагалі-то небезпечними вважають приємних жінок, однак неприємна, насправді неприємна жінка для чоловіків — так само, зрештою, як і для жінок насправді неприємний чоловік... Ого! Я намагаюся ніколи занадто не заглиблюватися в це. Протилежна стать завжди приваблює! Така неприємна жінка, а ще коли вона молода і її неприємність відповідно наїжачена — хо-хо-хо! — а надто для молодика, який наближається до неї довірливо, із завзяттям — хо-хо-хо! — і який враз стає лицем у лице супроти... супроти якихось жахливих... жахливих речей...

ЦИРИЛ: Яких речей?

КАМЕРГЕР: Юначе, ти їх не знаєш, а я, нехай і лещу собі, й побував у бувальцях, також їх не знаю. Існує різновид явищ, яких джентльмен не може знати з тієї причини, що якби він їх пізнав, то перестав би бути джентльменом.

Дзвінок.

Що там знову таке?

Заходить Валентій.

ВАЛЕНТІЙ: Відчинити?

Заходять Король і Королева.

КОРОЛЕВА: Де Філіп? Їх немає?

КАМЕРГЕР: Вийшли.

КОРОЛЬ: Ми прибули сюди власними персонами, бо, святий Боже, ну що він там знову начудив? Дами прибігли скаржитися до королеви, що начебто наш син умисно, заради блазнювання, заручився із телицею, щоби висміяти за її допомогою їхні теє... якісь там їхні фізичні недосконалості...

Ха-ха-ха! Ото вже мені харцизяка! Ну, якщо вся річ у цьому, це ще півбіди!

КОРОЛЕВА: Однак цього не можна допустити. Поміж моїх фрейлін панує жахливе обурення, а кавалери дозволяють собі сипати непристойними жартами.

КАМЕРГЕР: Ба, ба! Якби лише це! Начувайтеся!

КОРОЛЬ: Що сталося?

КАМЕРГЕР: Сталося... Бо він там тепер її кохає... він кохає її... Ні, цього словами не передаси. Це годі вимовити! Це щось... руйнацьке. Ваші Величності! Начувайтеся — щоб усе не зруйнувалося!

КОРОЛЬ і КОРОЛЕВА: І що робити?

Акт III

Покій у палаці.

Цирил сидить на стільці, дві дами минають його із хихотінням — слідом за ними заходить Принц.

ПРИНЦ: Що ти робиш?

ЦИРИЛ: Сиджу.

ПРИНЦ: І що?

ЦИРИЛ: І нічого.

ПРИНЦ: Про що вони говорили? Ти не чув, з чого сміялися дві ті шльондри? Не впало тобі у вухо?

ЦИРИЛ: Жінки завжди сміються. Хихотіння є природнім станом кожної жінки, бо цей стан їм найбільше до лиця.

ПРИНЦ: Із мене?

ЦИРИЛ: Чому ж вони мали сміятися саме з тебе? Досі пересміювалися між собою.

ПРИНЦ: Якщо не з мене, то з неї... з моєї нареченої. Але я помітив, що різновид сміху змінився. Може, я помиляюсь, але мені здається, що сміх перекинувся... з неї на мене. Кожен кожному і кожна кожній шепоче на вухо й хихотить. Може, це ілюзія? Я здогадався... Будь ласка... будь ласка, постарайся вивідати, що говорять про нас і якого штибу ці нáсмішки. Я хочу знати, який це різновид. Звісно, мене це анітрохи не зачіпає, але я хотів би знати. І скажи їм за нагоди, що як вони надалі будуть у мене за спиною дозволяти собі...

ЦИРИЛ: Філіпе, що з тобою відбувається? Ти став дратівливий і образливий, начебто ти — твоя наречена.

ПРИНЦ: Ну-ну, не дозволяй собі. Годі. Я не звик до того, що висміюють мене, мої вчинки або мої почуття. Скажи тій голоті, що як хтось із них зважиться хай би й на найменшу нетактовність, бодай на тінь нетактовності...

Углибині прочиняються двері, і під звуки сурм заходять: Король, Королева, Камергер, Івона, Іза, придворні.

КОРОЛЕВА: Смачно? Що — смачно? Еге ж? Ти наїлася, дитя моє? (Усміхається, цілуючи Івону.) А може, ще грушечки? Грушечки в карамелі? В карамелі? Солодко?

Івона мовчить.

Грушечка зміцнює (сміється). Корисно! Корисно!

КОРОЛЬ: Корисно! Сю-сю-сю.

Мовчання.

КОРОЛЕВА: А може, трохи вершків? Вершки зміцнюють. Це корисно. Вершків, може? Молочка? Молочка з цукром?

Мовчання.

КОРОЛЕВА: Що ж таке? Ми не маємо апетиту? О, це недобре. Що тепер будемо робитоньки? Що? Що ми будемо робитоньки?

Івона мовчить.

КАМЕРГЕР: Нічого? (Філантропічно сміється.) Нічого?

КОРОЛЬ: Нічого? (Філантропічно сміється, зненацька роздратовується.) Нічого? (До Камергера.) Нічого?

КОРОЛЕВА: Нічого...

КАМЕРГЕР: Узагалі нічого, Ваша Величносте. По суті, як би то мовити — нічого.

Мовчання.

КОРОЛЕВА: Ми такі несміливі... Такі миленькі, тихенькі. Треба було лише, може, час до часу голос подавати. (До Івони.) Щоби ти час до часу голос подавала, птичко. Це нескладно. Треба часом щось мовити, дитинко, — цього вимагає добропристойність, елементарна добропристойність. Адже ти не хочеш бути недобропристойною? Еге ж? Ну, то що ми зараз робитоньки? Чим займемося? Ну?

КОРОЛЬ: Га?

КАМЕРГЕР: Га?

Івона мовчить.

КОРОЛЬ: То що? Нічого? Таж не можна не знати! Не можна цілий день тинятися по дому і нічого — і нічого! Це нудно. Таж нудно. (Збараніло оглядає всіх.) Нудно! Побійтеся Бога!

КАМЕРГЕР: Нудно!

КОРОЛЕВА: Боже милосердий!

ВАЛЕНТІЙ (заходить): Пане принце, там прийшли пан дохтур і чекають у галереї.

ПРИНЦ (до Івони): Ходи на обстеження. З вашого дозволу!

Принц та Івона виходять.

КОРОЛЕВА: Філіпе! Будь ласка, на хвилинку! Філіпе! (Принц повертається, Королева — до придворних). Відійдіть, пані й панове, бо ми мусимо побесідувати із сином нашим.

Придворні відходять.

Філіпе, ти не можеш нарікати, ми шануємо твої почуття. Ми стали батьком і матір’ю для цієї птички. Тільки невже не можна якось вплинути, щоби вона трохи більше залучалася? Нині вона знову промовчала весь підвечірок. За обідом теж мовчала. Мовчала й за сніданком. А поза тим, вона взагалі завжди мовчить. Який це має вигляд і який вигляд маємо ми візаві цього мовчання? Філіпе, та треба ж зберігати добропристойність.

ПРИНЦ (саркастично): Добропристойність!

КОРОЛЕВА: Філіпе, сину, хіба ми до неї не з усім материнським серцем? Не помічаємо її незліченних вад, любимо за те, що вона любить тебе.

ПРИНЦ (грізно): Любіть її! Любіть її! У всякому разі — я не радив би вам її не любити! (Виходить.)

КОРОЛЕВА: Боже, освяти, Боже, провадь! Ігнацію, можливо, ти не досить чуйний до неї — вона тебе боїться.

КОРОЛЬ: Боїться... Ха, як це вона отак тиняється по кутках і отак визирає то в одне, то в друге вікно. І нічого. (Вражений.) І — нічого! Вона визирить нам усі вікна. Боїться... (До Камергера.) Дай-но звіти! Ага, Франція знову ворохобиться (сам до себе). Боїться, а сама не знає чого? Боятися мене? (до Королеви). А ти теж забагато танцюєш коло неї (передражнює). Грушечка, тістечко... Наче ти хазяйка пансіону.

КОРОЛЕВА: Ага, а ти вже поводишся з нею природньо — ніколи не обізвешся, щоби спершу не глитнути слину. Може, в тебе є ілюзії, що цього не чути. А говориш до неї так, начебто боїшся.

КОРОЛЬ: Я? Начебто я боюся? Це вона боїться (Тихше.) Шельма.

КАМЕРГЕР: Велич Вашої Величності, здається, полохає її, і я не можу цьому дивуватися, бо й сам досвідчую священний трепет перед обличчям величі. Але я дозволив би запропонувати, щоби ви, Ваше Величносте, спробували поговорити з нею осторонь... ...Трохи осміли́ти її...

КОРОЛЬ: Я мушу з нею осторонь? Із цією Тюленькою-Телепенькою? Із Телепенькою?

КОРОЛЕВА: Це блискуча думка. Треба, щоби вона трохи освоїлася — спершу осторонь і на чотири ока, а потім звикне до нас, і таким чином ми покладемо край оцим її нестерпним заполошеності й тривожності. Ігнацію, не будь дитиною. Зараз я пришлю її під якимсь приводом. Поки Філіп на нараді з лікарем. Я пришлю її начебто по клубок, а ти будеш для неї батьком. (Виходить.)

КОРОЛЬ: Камергере, ти часом як ляпнеш щось — про що мені з нею балакати?

КАМЕРГЕР: Таж Ваша Величносте, це найзвичніша процедура — підійти, всміхнутися, заговорити, ввернути якийсь жартик — тоді вона природньо буде змушена всміхнутись або навіть засміятися — тоді ви, Ваша Величносте, знову всміхнетесь — і так, із усмішок сплететься те, що ми називаємо атмосферою міжособистісного спілкування.

КОРОЛЬ: Усміхнуся, усміхнуся... Це я мушу стрибати перед нею, бо вона боязка? Камергере, ти сам уже це все влаштуй. (Хоче піти.)

КАМЕРГЕР: Таж Ваша Величносте! Вашій Величносте, мабуть, не попервах осмілювати — так само, як полохати.

КОРОЛЬ: Так, але вона боїться... Розумієш... теє... Боїться, шельма.

КАМЕРГЕР: Кожен чогось боїться.

КОРОЛЬ: Так, але вона якось так мляво — якось мляво боїться. (В остраху.) Камергере, вона мляво боїться. Ого, йде. Чекай, таж не буду я сам-один перед нею видурюватися. Не йди, зостанься. Е-е-е... (Прибирає приємний вираз обличчя.)

Івона заходить.

О-о-о, ласкаво просимо.

Івона наближається, обдивляється. Король доброзичливо.

Ну-ну, що там — що в нас там?

ІВОНА: Клубок...

КОРОЛЬ: Клубок?

ІВОНА: Клубок...

КОРОЛЬ: О-о! Тут клубок (сміється).

Івона бере клубок.

Ги-ги-ги.

Івона мовчить.

Клубок запропав?

Івона мовчить.

Кахи-кахи! (Підходячи.) Ну-ну, що ж там у нас? Ну-ну (сміється). Ну? Отак наче ми трохи теє... трохи побоювалися! Що? Нема чого. Ну! Нема чого! (Нетерпляче.) Нема чого, я сказав!

Івона легко відступає.

Таж я є батько... батько Філіпа, тато? Тьху! Не тато, а батько! У всякому разі... Я ж не чужий. (Підходить, Івона відступає.) Не треба знову так... Я така собі звичайна людина. Звичайний, ну — я ж не якийсь там цар Ірод! Нікого не з’їв. Нема чого боятись! Я не звір. Кажу ж, я не звір! Не звір! (Рознервований.) Нема чого боятися! Таж я не звір! (Підходить, Івона стрімко задкує, губить клубок, Король кричить.) Ну, я же сказав, нема чого боятись! Я не звір!!!

КАМЕРГЕР: Ні-ні. Тихше... Ні!

КОРОЛЬ: Мерзотниця така-сяка!

Івона задкує — виходить.

КАМЕРГЕР: Тихо! Бо хтось почує!

КОРОЛЬ: Боїться, Камергере, а ти пам’ятаєш тамту... теє... той-во... що боялася... Цяця... Му-му... Гам-гам...

КАМЕРГЕР: Я сказав би, що вона навіть боятися не вміє. Декотрі з придворних дам бояться пречудово — з чарівністю, з пікантністю — а ця якось отак... голо. (З відразою.) Наголяса!

КОРОЛЬ: Ха! Мені це дещо нагадало.

КАМЕРГЕР: Нагадало?

КОРОЛЬ: Боїться. Камергере, а пам’ятаєш ти тамту... що той-во... що ми теє... Уже давно. Як це забувається.

КАМЕРГЕР: Кого, Ваша Величносте?

КОРОЛЬ: Давно. Я сам геть забувся. Давно. Я був тоді ще принцом, а ти ледве претендентом у камергери. Ту малу, що оцево... теє... Що ми її... І наче саме на цій канапі. То була, здається, швачка...

КАМЕРГЕР: Ага, швачка, канапа... Гей, юність, юність, які прекрасні часи! (Заходить Валентій.) Чого тобі, Валентію? Прошу не заважати.

Валентій виходить.

КОРОЛЬ: Вона потім померла, га? Наче втопилася...

КАМЕРГЕР: Авжеж! Як тепер пам’ятаю. Пішла на міст — і з мосту в річку... Гей, юність, юність, немає нічого прекраснішого за юність.

КОРОЛЬ: А тобі не здається, що вона була подібна до цієї ото Тюленьки? До Телепеньки?

КАМЕРГЕР: Таж, Ваша Величносте, ця розвезиста блондинка, а тамта була із сухорлявих брюнеток із перчиком.

КОРОЛЬ: Ба! Але боялася так само. Цяця. Му-му. Боялася в такий самий спосіб. Боялась як сто чортів — шельма!

КАМЕРГЕР: Якщо Вашій Величності цей спогад завдає хоч би краплину прикрості, найліпше не пам’ятати. Найліпше не пам’ятати мертвих жінок. Мертва жінка не є жінкою.

КОРОЛЬ: Боялася так само і так само була якась — змордована. На цій канапі. Бо завжди хтось, колись, щось... Тьху-тьху! Як сто чортів — камергере, як сто чортів мені це пригадалося.

Заходить Королева.

КОРОЛЕВА: Вітаю! Ти пречудово її осмілив! Досконало осмілив! Бідолашка ледве дихає! Який ґедзь тебе вкусив, Ігнацію? Ти все зіпсував!

КОРОЛЬ: Чорти, чорти. Не наближайся до мене, моя пані.

КОРОЛЕВА: Що сталося? Чому мені не наближатися?

КОРОЛЬ: Чому? Чому? Завжди чому та й чому! Хіба мені не вільно мати бажань? Чи я під наглядом? Хіба я не є господарем у своєму домі? Чи я через усе мушу виправдовуватись? А чому ти до мене приглядаєшся? Чого ти дивишся на мене? А що? А як? Чому я на неї накричав? Бо вона мені дещо нагадує!

КАМЕРГЕР: Не варто цього казати! Ваша Величносте, навіщо це казати?!

КОРОЛЬ: Вона нагадує мені дещо, але про тебе! Про тебе, моя кохана!

КОРОЛЕВА: Про мене?

КОРОЛЬ: Ха-ха-ха, чого ти так дивишся? Дідько-дідько, Малґожато, я зізнаю́cя, що погарячкував, але уяви лише, яка дивна річ: я не можу й зиркнути на цю птицю, щоб мені одразу не спало би в гадку щось про тебе. Я не хотів цього казати, бо це трохи встидно, але коли ти вже запитуєш, я буду щирий. Буває, що одна особа нагадує нам іншу, але, як би то мовити... в оголеному стані. А коли я бачу цю Тюленьку-Телепеньку — як вона рухається... як колупається, як длубається... розумієш, отак якось цямкає всередині себе... тоді одразу щось мені нагадує про тебе, мені миттю навертається на думку така начебто якась... твоя... розхристаність...

КОРОЛЕВА: Вона нагадує тобі мою... що? Розхристаність?

КОРОЛЬ: Саме це! Саме це, що ти маєш тепер на думці! Скажи мені це зараз, ну! Скажи мені — і виявиться, чи ми міркуємо про одне й те саме. Скажи мені на вухо.

КОРОЛЕВА: Ігнацію! Про що ти кажеш?!

КОРОЛЬ: Бо так воно є, моя пані! Отож і ми маємо свої секрети!

КОРОЛЕВА: Ти забуваєшся!

КОРОЛЬ: Я, власне, пригадую! Пригадую! Я вже все собі пригадую! Цюця! Му-му! (Стрімко виходить.)

КОРОЛЕВА: Що це має означати?

Камергер вибігає слідом за Королем.

Королева стоїть, замислена, прикладає пальця до скроні.

Заходить Іза і чепуриться перед дзеркалом.

Припини чепуритися.

ІЗА (присоромлена): Ваша Величносте...

КОРОЛЕВА: Ти безперестанку чепуришся. Відколи ота... ота... бідолашка з’явилася при дворі, ви всі чепуритеся без перерви. Ходи-но сюди, моя панно. Мушу щось у тебе запитати.

ІЗА: Пані...

КОРОЛЕВА: Дивися мені в очі. Зізнайся — чи ти нікому не казала, чи ти не розпатякала кому про... про мої вірші? Зізнайся, ти не втрималась і прохопилася!

ІЗА: Ваша Величносте!

КОРОЛЕВА: Отож нічого не казала? Нікому? У такому разі не знаю, звідки він міг дізнатися. Найпевніше, знайшов під матрацом мого зошита.

ІЗА: Хто, Ваша Величносте?

КОРОЛЕВА: Хіба що так. Тільки так, нічого іншого. Тільки це він мав на думці! Чекай-но — скажи мені щиро, говори зі мною, наче я не є королевою, я тебе тимчасово звільняю від усіх посадових умовностей. Скажи мені правду: коли ти дивишся на Івону, тобі це ні з чим не перегукується? Нічого не спадає в гадку? Якісь асоціації?.. Її хода, наприклад? Її ніс? Погляд і взагалі вся поведінка? Чи це тобі не... нагадує? Чи не гадаєш, що хтось злобливий може пов’язати це з... з... з отими моїми поезіями, в які я, можливо, вклала забагато поезії... моєї поезії... моєї інтимної поезії?.. Ах!

ІЗА: Що? Вашої поезії, моя пані, і... і... Як це?

КОРОЛЕВА: Триклята моя поезія! Цей світ занадто вульгарний! Кляті злети, екстази, маріння і звіряння! Ти не скажеш мені правди! Ха... «розхристана» він сказав... чому «розхристана»? Якби не читав, не сказав би цього — невже оті мої рими були роз...? Огидне слово! Ти не скажеш мені правди! Негайно поклянися, що й не писнеш про те, що я зараз тобі сказала. Поклянися! Поклянися при цих свічках. Тут не до жартів. Поклянися! Тільки без фальшивого сорому. Швидше, на коліна... повторюй за мною: клянуся...

Заходить Принц, слідом за ним Король і Камергер.

ПРИНЦ: Мамо, я хотів поговорити з тобою. О, даруйте.

Я перервав якесь чаклування.

КОРОЛЕВА: Ні-ні, вона мені черевичок поправляла. Я придбала завеликі черевички.

ПРИНЦ: Навіщо король налякав мою наречену?

КОРОЛЕВА: Філіпе, тільки не в такому тоні!

ПРИНЦ: А в якому? У якому, коли мій батько безпричинно накидається і кричить на неї — брутально! Якщо моя наречена ледве не паралізована зі страху. Якщо я не можу відійти на мить, щоби ви не почали виробляти з нею, що вам заманеться? Мені здається, що я спокійний, як ніколи досі.

Заходить Валентій.

Геть, Валентію. Мамо, я хотів поговорити з тобою наодинці.

КОРОЛЕВА: Я згоджуюся говорити на чотири ока, але спершу скажи, що ти хочеш сказати.

Іза виходить.

ПРИНЦ: Я бачу, моя пані, що ти тримаєшся насторожі. Мамо, пробач, що я скажу тобі щось... щось таке, що пролунає доволі чудернацько й ексцентрично. Не знаю, як мені передати це словами. Начебто вона нагадує королю про якісь твої гріхи?

КОРОЛЕВА: Хто тобі таке сказав?

ПРИНЦ: Батько! Він сказав мені, що накричав на неї, бо вона нагадала йому про якісь твої інтимні гріхи.

Заходять Король і Камергер.

КОРОЛЕВА: Ігнацію, що ти наговорив Філіпові?

КОРОЛЬ: Наговорив? Я нічого не наговорював. Він набридав мені, то я йому й сказав. А що? А як? А чому? Я правду сказав. Волію, щоби він набридав тобі, а не мені.

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

ПРИНЦ: Зараз... зараз... Ви розумієте, в яку ситуацію мене ставите? Раптово, ні сіло ні впало батько накидається на мою наречену. Накидається на неї, а коли я запитую причину, на що, гадаю, маю повне право, ви кажете такі речі, що невідь-що з цим робити, як до цього взятись. Як це? У матері є гріхи, і тому батько накидається на наречену?

КОРОЛЬ: Так, накидаюся. Я батько-накидатько. А що-що, може, ти гадаєш, що що? Що я з приводу своїх гріхів? Малґожато, чого ти так дивишся? Якщо будеш до мене приглядатися, то і я до тебе приглядатимусь.

ПРИНЦ: Батьки приглядаються одне до одного через мою наречену. Мати до батька, а батько до матері приглядається з приводу нареченої.

КОРОЛЬ: Ну-ну, Філіпку, не роби з тата психопата. Заспокойся...

КОРОЛЕВА: Філіпе, батько рознервувався й відповів тобі абищо, щоби ти не мордував його запитаннями. Не варто довше перейматися цією нісенітницею. Я пропоную змінити тему.

ПРИНЦ: Моя пані, я знаю, що це нісенітниця.

КОРОЛЕВА: Не говорімо про це. Повна нісенітниця!

ПРИНЦ: Щонайнісенітніша нісенітниця. Ба, це таке дурне. Навіть ідіотичне.

Кланяється.

КОРОЛЕВА: Навіщо ти мені кланяєшся?

ПРИНЦ (довірчо): Бо я сам дещо ідіотичний — поряд з нею...

КОРОЛЕВА: Ти ідіотичний?

ПРИНЦ: Складно назвати це інакше. Я не кохаю її. Радо вірю, що ви поводитесь ідіотично і безглуздо поряд з нею, бо я сам так поводжуся — поряд з нею.

КОРОЛЬ: Ну-ну, тільки не дозволяй собі забагато.

Принц кланяється.

Навіщо ти мені кланяєшся, віслюче? Чого?

ПРИНЦ (довірчо): З нею можна все собі дозволити.

КОРОЛЬ: Що? Що? Все? Я нічого собі не дозволяю.

Чого ти хочеш від мене? Камергере... (Задкує.) Теє... Гм... Та що це таке?

КОРОЛЕВА: Філіпе, що означають ці уклони? Припини кланятися!

КОРОЛЬ (збоку): Стерво! Стерво!

КАМЕРГЕР: Якщо можна з нею дозволити собі все, це не означає, що ви, принце, можете з нами собі дозволяти.

Принц кланяється йому — той відстрибує.

Тільки не мені! Мені навіщо? Я не маю з цим нічого спільного! Будь ласка, не наближайтеся до мене!

ПРИНЦ (довірчо): До неї кожен може наблизитись. Ухопити за волосся. За вухо!

КОРОЛЬ (зненацька): Ха-ха-ха! (Змовкає, присоромлений.). Теє... Той-во... Гм...

КАМЕРГЕР: Принце, якщо ви торкнетеся до мене, я...

ПРИНЦ: До неї кожен може торкнутися! Повірте мені, ви можете виробляти з нею все, що заманеться! Вона така, що з нею — все! Боязка. Не протестує. Вона немиловида. Усе можна. Можеш бути з нею ідіотичний, гидкий, дурний, страшний, цинічний — якщо хочеш — якщо тобі подобається. (Кланяється Камергерові.) Воля ваша... Воля...

КАМЕРГЕР (відстрибує): Мене все це не стосується! Мені це байдуже. (Кланяється Принцові.) До побачення... До побачення... (Виходить.)

КОРОЛЬ: Стерво. Стерво. Ну-ну, Філіпку... Чого ти так дивишся? До побачення (кланяється). До побачення. Геть! Геть! (Виходить.)

КОРОЛЕВА: Що це має значити? Поясни мені, що це має значити, навіщо ти це кажеш... До побачення, до побачення. (Виходить.)

ПРИНЦ (услід їм): Усе можна! Усе! Хто що схоче. (Сам до себе.) А вона там сидить, сидить десь під грубою й кохає мене — й кохає мене! Кохає мене! Усе вільно! Усе можна! Кому що заманеться! Усе!

Помічає Ізу, котра підвелася вглибині покою зі стільця, на якому сиділа впродовж усієї цієї сцени, і хоче вийти — підходить до неї та цілує її в шию.

З нею можна не церемонитися!

ІЗА: Відпустіть мене, будь ласка!

ПРИНЦ: Ах! Не соромтеся, пані! Можна (цілує її в губи). Ах! Насолода...

ІЗА (виривається): Бо я кричатиму!

ПРИНЦ: Таж я кажу вам, щоби ви не соромилися — з нею можна все! Даруйте! Я, власне, не хотів. Якось воно само... Пробачте, що я наробив? Я поводився наче божевільний.

ІЗА: Зухвальство!

ПРИНЦ: Благаю, пані, не кажіть про це нікому, бо якщо дійде до моєї нареченої, вона страждатиме... Страждатиме! Страждатиме, страждатиме, страждатиме!

ІЗА: Таж відпустіть мене, принце!

ПРИНЦ (досі тримаючи її): Зараз-зараз... Страждання (цілує її). Який носик, які усточка! Не йди! Здається, я їй зрадив. Це страшно!!! Але це прекрасно! Ах, як легко! (Кличе.) Валентію! Валентію!

ІЗА (виривається): Таж принаймні не кричіть, будь ласка.

ПРИНЦ: Навпаки, навпаки, золотце...

Заходить Валентій.

Валентію, прошу негайно попросити пана Цирила, щоби він привів сюди панну Івону! Бігцем!

Валентій виходить.

Немає навіть мови, щоб я тебе відпустив. Лише тепер, із тобою я почуваюся на місці. Ах, що за насолода тримати в обіймах істоту... яка не відпихає. Я пришлю тобі квітів. Ах, як легко. Я мушу віднайти цю легкість. Я знову віднайшов легкість! Я кохаю тебе!

Заходять Цирил та Івона.

Цириле, тепер вона моя наречена!

ЦИРИЛ: Як це?!

ПРИНЦ: Івоно, я мушу зробити тобі певне зізнання. Власне, мить тому я зрадив тобі з Ізою. Ти перестала бути моєю нареченою. Мені прикро, але я нічим не можу на це зарадити. У тобі немає сексапільності, яку Іза має у високому ступені. Не тримай на мене серця, що я повідомляю тебе в такий спосіб, так легко, але я вирішив віднайти певну легкість, яка зненацька запанувала в природі завдяки тобі... завдяки тобі, душечко. (Цілує Ізі руку, до Івони.) Чого ти так стоїш? Можеш стояти, скільки влізе, це однаково! Прощай! Я йду, відпливаю, відсуваюся, віддаляюся, розриваю із тобою! Ти нічого тут не вистоїш!

ЦИРИЛ: Нічого не вистоїть! Уже нічого не вистоїть, хоч би й стояла десять років! О яка ж це радість!

ПРИНЦ (до Ізи): Даруй мені, золотце, я забув запитати: чи ти згодна? Не відмовляй мені (цілує їй руку). О, кожен такий жест оздоровлює. Зараз я видам відповідні розпорядження. Не треба ховати від світу факт наших заручин. Батьки зрадіють. Камергере... поштивий камергере! Придворні... у всіх спаде камінь із серця. Направду атмосфера починає ставати неможливою. (До Івони.) Чого ти так стоїш? Мені здається, що між нами все з’ясовано. На що ти ще чекаєш, моя люба?

ЦИРИЛ: Вона сама не ворухнеться.

ПРИНЦ: Поклич того її залицяльника, нехай забере її собі, а у всякому разі нехай забере її звідси й допровадить до місця постійного проживання.

ЦИРИЛ: Негайно приведу його сюди, і випровадимо її. Негайно, Філіпе! Тільки... щоби вона тут не вистояла чого.

ПРИНЦ: Нічого не бійся.

Цирил виходить.

Ти можеш стояти, скільки влізе, тобі вже не вдасться поставити мене в дурнувату ситуацію. Я змінився. Я змінив тон — і миттю все змінилося! Стоїш тут, наче докір сумління, але мене це анітрохи не турбує! Стій собі, як хочеш! Ха-ха-ха! Зрештою, ти любиш, коли тобі завдають болю, бо в тобі немає сексапільності. Ти сама себе не любиш і ти свій власний ворог, отож із тобою кожен почувається бандитом і мерзотником. Але хоч би ти й рік простояла, твої понурість і важкість не переважать мої безтурботність і легкість. (Грайливо сміється до неї та кружляє з Ізою.)

ІЗА: Може, ліпше не говорити їй це все? Трохи милосердя, Філіпе.

ПРИНЦ: Ні-ні, жодного милосердя. Тільки безтурботність! Я вже її знаю — маю досвід. По-перше, треба взагалі казати щось, поки вона тут чекає, а по-друге, треба їй казати, власне, найгірші речі тоном легким, веселим. Про це йдеться, щоби казати їй найбільш прикрі й непристойні речі тоном невинним і бездумним. Це не дозволяє їй витворитися — це не дає голосу її мовчанню, а її стояння робить необтяжливим, це замикає її у сфері, в якій вона є безпорадною. Не турбуйся про мене, тепер мені вже нічого не загрожує. Шалено легко розірвати зв’язок із людиною, це передусім питання зміни тону. Нехай стоїть тут, авжеж, будь ласка, нехай стоїть і дивиться... а зрештою, ходімо. Справді, мені не спало в гадку, що можна просто піти. Якщо вона стоїть, то ми підемо.

Івона схиляється.

Не кланяйся мені!

ІВОНА: Я не кланяюся.

ПРИНЦ: Поклади це! Що ти там підняла? Що це таке? Волосинка. Навіщо тобі це? Чия це волосинка? Це Ізина волосинка. Поклади це — ти хочеш це забрати? Навіщо це тобі?

Івона мовчить.

Заходять Цирил та Інокентій.

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую, але так не роблять! Ви, принце, закохали в себе дівчину, щоби тепер її відштовхнути! Панські вереди́! Ви зробили її нещасною! Я протестую!

ПРИНЦ: Що? Що? Ви протестуєте?

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую, я намагаюся протестувати.

Під грізним поглядом Принца раптово сідає.

ПРИНЦ: Дивіться, як цей добродій усівся на свій протест.

ЦИРИЛ: Усівся на нього, мов пес на свого хвоста. Ну, гайда! Забирайте свою благовірну.

ПРИНЦ: Стійте! Нехай віддасть волосинку!

ЦИРИЛ: Яку волосинку, принце?

ПРИНЦ: Івоно, віддай цю волосинку. Нехай віддасть волосинку!

ІЗА: У мене достатньо волосся, Філіпе...

ПРИНЦ: Ні-ні, нехай віддасть! Я не винесу, що вона... матиме в себе... цю волосинку! Віддай! (Відбирає її.) Я відібрав! Ну я відібрав — і що з того? Вона не волосинку цю — вона нас має у собі! (До Ізи.) Ми там, у ній. У ній. В її власності. Ідіть звідси! Я зараз прийду. Цириле!

Виходять усі, крім Цирила.

Затримай її ще в замку. Не дозволяй піти. Скажи їм, що наразі не можна розголошувати про наш розрив. Нехай усе ще зостається так, як є.

ЦИРИЛ: Я знав, що вона щось вистоїть. Ти знову починаєш!

ПРИНЦ: Власне, я хочу скінчити раз і назавжди. Не лякайся. Я змушений її... (Показує на горло.)

ЦИРИЛ: Що?! Кого?!

ПРИНЦ: Івону.

ЦИРИЛ: Не шаленій, заклинаю тебе всіма святими реліквіями. Таж уже все вирішене. Ти вже з нею розірвав. Її відішлють додому. Її вже не буде.

ПРИНЦ: Її не буде тут — але вона буде десь там. Хай би де була, вона завжди буде. Я буду тут, а вона там... Бр-р-р... Не хочу. Волію раз убити.

ЦИРИЛ: Таж ти зцілився!

ПРИНЦ: Слово тобі даю, цілком. Я закохався в Ізу. Відлипнув від страждань цієї страдниці. Але, Цириле, вона має нас у собі — мене та Ізу — має в собі і буде там, у собі, з нами... над нами... виробляти щось своє... на свій лад, ти розумієш? Тьху, тьху! Не хочу. Вб’ю. Що з того, як вона піде? Піде, але забере нас із собою у собі... Ба, я знаю, що зазвичай такого не роблять, не вбивають... запевнюю тебе, що я тверезий, знаю, що кажу, в мені напевне немає ні краплини перебільшення, ні я не перегинаю, ані вправо, ані вліво... (З легкою тривогою.) Ти мусиш визнати, що з мого виду цього не скажеш.

ЦИРИЛ: Ти хочеш убити її буквально, тобто просто взяти і вбити? Це кримінал.

ПРИНЦ: Тільки ще один-єдиний вибрик, оця остання ексцентричність, щоби потім не було вже жодних. Зрештою, все буде гладко, холодно, тверезо, легко — побачиш, це лише на перший погляд страшно, а по суті це звичайна операція, операція — не більше. Таку хирлячку вбити дуже легко, вона сама на це напрошується. Чи обіцяєш ти мені допомогти?

ЦИРИЛ: До чого вона лише тебе не змушує, мерзотниця така-сяка!

ПРИНЦ: Ми з нею задалеко забрели і треба вибрести. Тим часом варто зберігати в таємниці мої заручини з Ізою. Не кажіть про це нікому. Усе нехай зостанеться, як є, до завтра. Завтра я обміркую найбільш годящий метод цієї ліквідації. Але ти мусиш мені допомогти, бо сам я... сам я не хочу, я мушу з кимось, сам я не робитиму цього.

Акт IV

Покій у замку.

Під гучання сурм заходить Король, слідом за ним троє можновладців.

КОРОЛЬ (неуважливо): Гаразд уже, гаразд. Ви мені лише набридаєте. У мене трохи важливіші справи в голові. Невже ще щось?

КАНЦЛЕР: Ваша Величносте, ми ще мусимо ухвалити, в якому костюмі вирядити до Франції нашого надзвичайного посла і повноправного міністра? Йому у фраку їхати, а чи в мундирі?

КОРОЛЬ (понуро): Хай їде голяка.

Здивування Можновладців.

Перепрошую, я нині неуважливий. Нехай їде, в чому хоче, аби власним коштом.

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

МАРШАЛ СЕЙМУ: Ваша Величносте, на сьогоднішній вечір призначено великий бенкет на честь піднесено-демократичних заручин принца Філіпа із представницею найнижчого суспільного прошарку панною Івоною Цопек. Чи мають Його Величність якісь побажання щодо меню?

КОРОЛЬ: Подайте гнилятину...

Здивування Можновладців.

Тобто радше теє — телятину, телятину, я хотів сказати... Чого ви так на мене витріщилися?

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

ВЕРХОВНИЙ СУДДЯ: Ваша Величносте, ще хвилиночку — оце прохання про помилування старого Хлипика із клопотанням усіх дванадцяти інстанцій.

КОРОЛЬ: Що? Помилувати? На ешафот його!

МОЖНОВЛАДЦІ: Ваша Величносте!

КОРОЛЬ: На ешафот, кажу. Чого ви на мене так витріщаєтеся? Право помилування належить мені. А я, власне, не милую. Нехай сконає! На ешафот мерзотника, і не тому, що він мерзотник, а тому, що я... Гм... Теє... Що це я хотів сказати? Ми всі мерзотники. Ви теж. Перестаньте витріщатися на мене. Дивіться, куди хочете, тільки не на мене. Мені поперек горла оце постійне витріщання. Віднині наказую, щоб ніхто не смів на мене витріщатися. Кожен тільки зирить, зирить...

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

КОРОЛЬ: Ну-ну, забирайтеся. Досить цих витрішків. І не намагайтеся дивуватися. Нехай ніхто мені не дивується. Я досі був занадто добротливим! Віднині я покажу, на що спроможний, візьму всіх за горлянку.

Можновладці кланяються.

Ну-ну, не кланятися мені! Я забороняю кланятися!

Кожен тільки кланявся би. Геть! Геть!

Стривожені можновладці виходять. Король підозріливо обдивляється, а тоді ховається за канапу. Заходить Камергер, підозріливо і крадькома обдивляється, злобливо, начебто мимохіть і під секретом перед самим собою починає переставляти меблі, посуває фотель, загортає край килима, перевертає книжки на полиці догори дриґом, жбурляє на підлогу кісточку від сливки тощо. Помічає Короля.

КАМЕРГЕР: О!

КОРОЛЬ: Гм... гм...

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте?!

КОРОЛЬ: Так, це я. А ти тут чого?

КАМЕРГЕР: Я? Нічого.

КОРОЛЬ (понуро): Ти, мабуть, дивуєшся, що застаєш мене тут (вилазить). Дивуєшся — тепер така мода, що кожен тільки б дивувався... Я тут зачаївся, розумієш — я в засідці.

КАМЕРГЕР: Ви в засідці, Ваша Величносте? На кого?

КОРОЛЬ: На нікого. На нікого конкретного. Я зачаївся заради задоволення (сміється). Розумієш, цей покій прилягає до апартаментів Телепеньки. А Малґожата теж мусить туди приходити і не раз тут сидить. Тут є певні речі, які варто побачити. Я хотів би бачити це. Хотів би побачити це на власні очі.

КАМЕРГЕР: Що?

КОРОЛЬ: Малґожату.

КАМЕРГЕР: Її Величність?

КОРОЛЬ: Її Величність — ну, розумієш, яка вона, яка вона, коли ніхто не бачить. Стільки років з нею живу, а, власне кажучи, нічого про неї не знаю. Вона щось має на сумлінні. Гм... А може, вона — може, вона — може, вона... Ба, ба, а чого б це вона не могла? Вона все може. У голові паморочиться, лише подумаю про це. Може, вона мені зраджує? Найпевніше, вона зраджує мені. А може, щось інше. Усе! Усе! Я хотів би побачити її гріхи...

КАМЕРГЕР: Ваша Величність за канапою...

КОРОЛЬ: Мовчи, віслюче. Я навмисно сховався за канапою, щоб мене ніхто не помітив. За канапою можна! (Регоче.) Можна! Камергере, а ти тут чого? Навіщо переставляєш ці меблі і вступаєш у ці зальотні заколоти з неживою природою?

КАМЕРГЕР: Це? Та отак собі...

КОРОЛЬ: Отак собі? Якщо отак собі, кажи! Я теж тільки отак собі.

КАМЕРГЕР: Отак трохи ходжу замком і отак трохи...

КОРОЛЬ: Що?

КАМЕРГЕР (регоче): Ускладнюю.

КОРОЛЬ: Ускладнюєш?

КАМЕРГЕР: Наприклад, процес сідання. Складніше сісти, коли фотель стоїть отак (регоче). Є ризик сісти поряд...

КОРОЛЬ: Камергере, а навіщо ти смітиш отими кісточками?

КАМЕРГЕР: Щоби складніше було ходити.

КОРОЛЬ: Ходити? (Понуро.) Ага-а, вона тобі теж допекла... Телепенька. Ну-ну, нічого, нічого.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, я є людиною певного соціального рівня, я світська людина і не зношу певних... Ваша Величносте, якщо це триватиме довше, не знаю, до чого призведуть такі нахабство та зухвальство... оце розпутство ще якесь...

КОРОЛЬ: Так-так, зухвальство зростає. Розпутство, ха-ха! А пам’ятаєш, старий? (Штурхає його.)

КАМЕРГЕР: Я не хочу нічого пам’ятати!

КОРОЛЬ: Ба, ба, адже він і тобі вклонився! Ну-ну, нічого, нічого. Розпутство зростає, нахабство... Гаразд уже, гаразд. Камергере, а якби вона йшла отуди... я вистрибну на неї. Вистрибну й налякаю, ха-ха! Налякаю! З нею можна! (Регоче.) Можна! Налякати і... і... наприклад, я її задушу! Вб’ю! Адже одну ми вже вбили.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, fi donc!

КОРОЛЬ: Кажу тобі, з нею можна. З нею все можна.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, це виключене, ще цього нам бракувало! Заради Бога — і так уже двір лихоманить від побрехеньок і чуток. Велич Вашої Величності, який вистрибує із-за канапи... Ні-ні! Ніколи досі так гостро не стояло питання такту й інших невловних факторів етике­ту, ніж за теперішніх обставин. Інша річ, що я запропонував би один задум (регоче), мені дещо спало в гадку (регоче).

КОРОЛЬ: Ну й чого ти так дурнувато регочеш?

КАМЕРГЕР: Бо це теж задум (регоче). Адже нині ви з Її Величністю даєте бенкет з приводу отих сумнозвісних заручин. Отож якби отак подати якусь рибу, кістляву рибу, з кістками, наприклад, карасів, тепер, власне, сезон карасів, карасів подати, в сметані.

Заходить Валентій.

Вийдіть звідси!

КОРОЛЬ (понуро): Пашол вон[3]! Карасів?

КАМЕРГЕР (сміється): Карасів.

КОРОЛЬ: Як це — карасів?

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасі на урочистому званому обіді — не знаю, чи ви помітили, бо вона — що більше людей, то більше губиться — а вчора я глянув на неї, трохи отак... згори, згори... то мало не подавилася картоплиною, звичайнісінькою картоплиною. Ваша Величносте, якби отак подати карасів — різко, згори (регоче). Це складна риба... кістлява. Можна подавити її на урочистому прийнятті за присутності багатьох незнайомих людей.

КОРОЛЬ: Камергере... (Дивиться на нього.) Це трохи... якась дурня...

Карасі?

КАМЕРГЕР (схвильовано): Я знаю, що дурня. Якби не було дурнею, я не казав би.

КОРОЛЬ (в остраху): Камергере, але... якщо вона справді... якщо вона...

Вона справді готова подавитися?

КАМЕРГЕР: Його Величність таке припускають? Це ж бо така дурня. А хоч би й навіть трапився незбагненним чином... такий випадок... то що ми можемо мати спільного... із такою дурнею?

КОРОЛЬ: Так, але... ми тепер говоримо про це.

КАМЕРГЕР: О, це тільки бесіда... таке собі... (Розглядає свої нігті.)

КОРОЛЬ: Таке собі? Ха? Ми зробимо це! Коли з нею отак різко, згори, вона все може вчудити — будь-яку дурню, хоч би не знати, яка це була дурня, навіть така, що ніхто не посміє запідозрити. Карасі? А чому не коропи? Камергере, я тебе питаю, чому не коропи?

КАМЕРГЕР: Карасі, карасі...

КОРОЛЬ: Але чому не коропи? Або вугрі? Чому? Чому? Можуть бути й карасі. Гм... (В остраху.) Різко? Згори?

КАМЕРГЕР: Атож-бо! Його Величність у всій своїй величі.

КОРОЛЬ: Так-так, я в усій величі. Мусить бути багато світла, багато людей і багато костюмів... Блиск, пишно­та... Гукнути на неї згори, вона й подавиться... Напев­не. Подавиться на смерть. А ніхто не здогадається, бо це така дурня — і згори, згори, не знизу, з величчю, з блиском. Ми вб’ємо її згори. Що? Гм... Чекай-но, сховаймось, іде королева.

КАМЕРГЕР: Але...

КОРОЛЬ: Сховаймось, я хочу побачити королеву.

Ховаються за канапою. Заходить Королева, обдив­ляється — в її руці флакончик.

Король збоку.

А це що таке? (Вихиляється.)

КАМЕРГЕР: Тихше.

Королева ступає кілька кроків у бік кімнати Івони, зупиняється — дістає із-за пазухи маленький зшиток — видає тихий стогін, заслоняє обличчя долонями.

КОРОЛЬ (збоку): Що це за Книга скорботи?

КАМЕРГЕР (збоку): Тихше...

КОРОЛЕВА (читає): Я осамотіла. (Повторює.) Так — я осамотіла, я осамотіла, самотня я...

Ніхто не відає таїни мого лона. (Говорить.) Ніхто не знає мого лона. Ніхто не знає, о-о-о! (Читає.)

Тобі, мій зошите-повірнику,

Я повіряю мої мрії

І чисті марення мої,

І всі мої думки —

Нехай ніхто не здогадається!

(Говорить.) Нехай ніхто не здогадається, нехай ніхто не здогадається. О-о! (Закриває обличчя.)

Страшно — страшно...

Вбити, вбити... (Здіймає флакон.) Отрута, отрута...

КОРОЛЬ (збоку): Отрута?

КОРОЛЕВА (з болісною гримасою): Нехай ніхто не здогадається (махає рукою). Читаймо далі. О, читаймо! Надихнімося цим читанням на страхітливий вчинок. (Читає.)

Для вас, о люди, я сиджу на троні у короні,

Вам невтямки, що я в полоні у моєму лоні.

Гадаєте, я думна,

Прекрасна і розумна —

А я лише гнучкою хочу буть.

(Говорить.) Гнучкою, о-о-о! О-о-о! Гнучкою. І це я написала! Це моє! Моє! Вбити, вбити! (Читає.)

Гнучкою хочу бути, мов калина.

А ще гнучкою, мов хибка ліщина,

Й не менш гнучкою, ніж очеретина.

Згинатися, неначе пошум гаю,

Хилитись, мовби вигини розмаю.

Я прагну гнучкості! Не хочу королівськості!

Жадаю тільки гнучкості та хибкості!

Гнучкості, о-о-о! Гнучкості! А-а-ах! О! Спалити, знищити! Ліщина, малина, калина... Це страшно! Це я написала! Це моє, моє, і хай би не знати що, воно мусить бути моїм! О, лише тепер бачу, як це потворно! Отож Ігнацій... це читав! О-о-о! Є подібність — є подібність... як вона там колупається, плямкає всередині себе... О, вона є жахливим натяком на мою поезію! Донощиця! Вона мене виказує! Це я! Це я! Це моє! Між нами є подібність. О, як вона з мене все повитягала і показала всім! Кожен, хто гляне на неї, може викрити схожість із Малґожатою. Кожен, хто гляне на неї, може дізнатись, якою я є насправді, начебто він прочитав мої твори. Годі! Вона мусить згинути! О Малґожато, ти мусиш знищити її! Вперед, убивчий флаконе! Вона не має права жити на цій землі, пробила велика година — бо кожен готовий викрити цю отруйну спорідненість між нами. Я не можу впасти жертвою глумливості, тортур, кумедності й людської агресивності через цю донощицю. Знищити! Ходімо, ходімо, зайдімо тихенько до її кімнати з цим флаконом, наллємо кілька крапель до її ліків... Ніхто не дізнається! Ніхто не знатиме! Вона хвороблива, подумають, що померла отак, от просто так... Хто ж здогадається, що це я. Я ж королева! (Іде.) Ні-ні, зараз. Я не можу отак піти. Я така сама, як завжди — і така сама я піду труїти? Треба змінитися. Хоча б розкудлатися... Волосся... Так, не сильно, не надто демонстративно, тільки щоб змінити свій вигляд. О, зараз... так-так!..

КОРОЛЬ (збоку): Тихше...

КОРОЛЕВА: Я мушу йти розкудланою? О-о-о! Це може тебе виказати! Якщо хтось прихопить тебе із цим скуйовдженим волоссям... Припини говорити сама із собою. Вона, мабуть, теж говорить сама із собою. Малґожато, припини говорити сама із собою — це може виказати тебе. (Дивиться в дзеркало.) О, це свічадо прихопило мене! Я мушу видобути зі своїх рис усю бридоту — лише тоді зможу піти. Припини говорити сама із собою. Іще хтось почує. Я не можу припинити говорити сама із собою. Чи всі вбивці говорять самі із собою перед злочином? Що тут таке? Щось тут таке... ненормальне (роззирається). Цей на диво ядучий безлад... Скривися, скривися, Малґожато! О так, так, тепер ходімо! Ти зі мною, я з тобою. Як це: ти зі мною, я з тобою — таж я лише сама йду! Скривися! Ходімо! Пригадай усі свої вірші та йди! Пригадай усі таємні гнучкі мрії і йди! Пригадай усі свої калини, всі ліщини — і йди! О-о-о, я йду, я йду! Ах, я не можу йти — це занадто шалено! Зараз, хвилиночку — ми ще помажемося, ще це... (мажеться чорнилом) так, тепер, з отими плямами мені вже легше... Тепер я інакша. Стій, це може виказати тебе. Ходімо! Вбити донощицю! Не можу! Ще почитаймо! Я мушу почитати ще! (Виймає вірші.) Почитаймо, це нас підохотить і підсилить спрагу вбивства.

КОРОЛЬ (вистрибує): Ха, Малґожато!

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

КОРОЛЬ: Я тебе прихопив! Покажи! (Хоче вирвати в неї вірші.)

КОРОЛЕВА: Пусти мене!

КОРОЛЬ: Покажи! Покажи! Ах, убивця! Покажи! Мені закортіло твоїх гріхів! Покажи — і розпочнемо знову медовий місяць! Покажи, ти, отруйнице!

КОРОЛЕВА: Ах! (Зомліває.)

КАМЕРГЕР: Води! Вона зомліла!

КОРОЛЬ: Ха, он воно як! Марить про гнучкість і тому хоче отруїти Телепеньку! Але це однаково. Я і так її вбив.

КОРОЛЕВА (отямлюється): Убив? Кого уби...

КОРОЛЬ: Я втопив її! Разом із камергером. Ми з камергером її втопили...

КАМЕРГЕР: Води! Тут вода!

КОРОЛЕВА: Втопив? Івону вто...

КОРОЛЬ: Дурна. Не Івону, але це однаково. Не Івону, іншу. Вже давно. Тепер ти знаєш, що в мені є. Тепер знаєш? На тлі моїх гріхів твої дурненькі сором’язливі віршики ніщо. Я вбив її, а тепер уб’ю Телепеньку. Тюленьку теж уб’ю.

КОРОЛЕВА: Уб’єш Теле...

КОРОЛЬ: Так, тепер Телепеньку. Якщо вдасться, її теж. Її теж, знову — і так невпинно... Завжди хтось когось десь колись... так завжди... Не того, то іншого, а як не ту, то якусь іншу, і так невпинно — різко, згори — із зухвальством, із самовпевненістю. Залякати, а потім теє... (До Камергера.) Дай води. (П’є.) Я старий... ста́ріюся...

КОРОЛЕВА: Я не дозволяю! Ігнацію, я не дозволяю!

КОРОЛЬ: Дозволиш, дозволиш, стара... дозволиш, бо собі ти теж дозволяєш. Кожен собі трішечки дозволяє і тому мусить дозволяти іншим...

Заходить Івона, бачить їх і хоче відступити, але не може — проходить до своєї кімнати. Відтоді Король говорить упівголоса.

Ха!

КОРОЛЕВА: Ігнацію, я не згоджуюся, не хочу, я не дозволяю. Ігнацію!

КАМЕРГЕР: Тихше. Заради Бога!

КОРОЛЬ: Мовчи, дурна. Усе так і буде. Гадаєш, що я зроблю це отак знизу, як ти... Ні-ні, я згори, згори її уб’ю — згори, із шиком, з величчю — і так по-дурному, що ніхто не здогадається. Ха-ха, Малґожато, вбивати треба згори, не знизу. По-перше, вмийся, в тебе вигляд біснуватої. А по-друге, займися трохи бенкетом, який ми нині даємо — уже час... Знаєш що, накажи подати на закуску карасиків. Я карася з’їв би, з’їв би карася в сметані. Це смачна риба. Вишукана.

КОРОЛЕВА: Карасі? Карасі? (До Камергера, радісно.) Він ошалів!

Дякувати Богові, він ошалів!

КОРОЛЬ: Мовчи, я не ошалів. Карасиків подай.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасики в сметані досконало пасують на закуску. Я не бачу жодної причини, з якої не можна подати карасиків.

КОРОЛЕВА: Я не подам карасиків! Ігнацію, не доводь мене до безуму, я не подам аніяких карасиків. З якого лиха ці карасики? Кажу вам, я не подам карасиків, чому карасики, чому цієї миті саме якісь карасики? Не подам карасиків!

КОРОЛЬ: А це що за вибрики? (До Камергера.) Дай мені корону. Що це таке?

Камергер подає корону.

КОРОЛЕВА (нажахано): Ігнацію, навіщо це?! Зніми її — Ігнацію, навіщо? Ігнацію!!!

КОРОЛЬ: Малґожато, якщо я кажу тобі, щоби ти подала карасів, то накажи подати нам карасів. Не сварися, бо я як бахну тебе... а я можу тебе бахнути, якщо бажаєш, можу бахнути тебе, бо в мене є гріхи — я все можу, жінко, кажу тобі, тремти переді мною, бо в мене є гріхи! Я король гріхів, затям собі, король дурні, гріхів, насильства, стогонів!

КОРОЛЕВА (нажахана): Ігнацію!

КОРОЛЬ (спокійніше): Ну-ну-ну... Накажи подати карасів. І запроси найславетніших вельмож, отих витончених, старих залякувачів, тих практиків, що вони вміють паралізувати, як сто тисяч чортів. (Тихше.) Малґожато, досить уже цієї несміливості, страхів і соромів — ти зрозуміла мене? Досить усяких тих поезій, гнучкості, малин, калин... Ти вже не є первоцвітом, ти дама, королева, ну-ну. Не ти мусиш гнутися, проте треба, щоби згиналися перед тобою — ну-ну. Умийся, задрипанко, ти скидаєшся на потвору... Надягни свою адамашкову сукню — покажи, стара, на що ти вдатна! Нумо! Збери до купи всі свої елегантності, грації, вишуканості, такти, манери, адже я для цього тебе тримаю, а своїм мерзотницям теж накажи, щоби вони мені вичепурились, у що яка придасться. Ну-ну, йди — ти, мабуть, розумієш? І щоб мені блискуче все було!

Прийняття має бути чудове, з дамами, а не із задрипанками. Приведи гостей і накажи накрити столи, про все решта нехай тобі голова не болить, решту я сам зроблю! Згори, згори — із величчю! Іди, іди — кухарко!

Королева на його останніх словах заслоняє обличчя руками, виходить.

Камергере...

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте?

КОРОЛЬ (тихше, понуро): Уклонися мені... Я потребую, щоби хтось мені вклонився...

КАМЕРГЕР (наслухаючи): Хтось іде.

КОРОЛЬ (тяжко): А тоді сховаймося.

Ховаються за канапою. Заходять, скрадаючись, Принц із ножем у руці, слідом за ним Цирил, несе кошика з накривкою.

ПРИНЦ: Куди вона пішла?

ЦИРИЛ (зазираючи крізь двері вглибину): Тихше. Вона тут.

ПРИНЦ: Що робить?

ЦИРИЛ: Ловить мух.

ПРИНЦ: Ловить?

ЦИРИЛ: Позіхає.

ПРИНЦ (стискаючи ножа): Ну, то спробуймо... Раз-два-три...

Пильнуй, чи хтось не йде, приготуй кошика...

Цирил відкидає накривку. Принц скрадається до дверей.

КОРОЛЬ (збоку, до Камергера): О, то Філіпко теж!...

КАМЕРГЕР: Тихо...

ЦИРИЛ (який дивиться на Принца збоку): Філіпе, ні — припини!

Філіпе, бо я зчиню ґвалт!

ПРИНЦ: Нерви?

ЦИРИЛ: Це неможливо! Ти з ножем скрадаєшся до цієї хирлячки! (Вибухає тихим сміхом.) Це не вдасться — ні, це не вдасться!... Умертвляти, умертвляти таку?!.. І цей кошик! Цей кошик!

ПРИНЦ: Припини! (Кладе ножа.) Кошик технічно необхідний.

ЦИРИЛ: Ти не усвідомлюєш — не бачиш себе збоку.

ПРИНЦ: Припини зрештою!

ЦИРИЛ (зазираючи): Засинає. Заснула, мабуть...

ПРИНЦ: Заснула?

ЦИРИЛ: Цить. Начебто так... Куняє... На кріслі...

ПРИНЦ (зазираючи): Зараз або ніколи! Якщо зараз, то без болю... Спробуй ти!

ЦИРИЛ: Я?

ПРИНЦ: Тобі це легше — ти чужий, ти з нею на рівній нозі, не є її об’єктом, вона не кохає тебе. Цириле, зроби це для мене. Лише мить... Це операція, процедура — вона не відчує... Не дізнається, пам’ятай, що в ту саму мить, якої ти це зробиш, її вже не буде, це відбудеться поза нею — це легко — це наша дія, одностороння, її це взагалі не стосується...

ЦИРИЛ: Що легше, то, власне кажучи, важче (бере ножа).

ПРИНЦ: Ні-ні-ні!

ЦИРИЛ: Ні?

ПРИНЦ: Цілковито так, наче я мушу курку зарізати.

ЦИРИЛ: Не можна? Здавалось би — можна, а таки не можна. Що, до лиха? Вона для цього надто слабовита — хоровита — ба, якби це була дорідна рум’яна баба, але бліда... Бліду не можна.

ПРИНЦ: Сюди хтось дивиться.

ЦИРИЛ: Це я дивлюся.

ПРИНЦ: Ні, це хтось бачить — хтось усе бачить.

ЦИРИЛ: Це я бачу.

ПРИНЦ: Так, ти дивишся на мене, а я на тебе. Іди, я волію сам. Сам це виконаю. Процедура, щоправда, жахлива, а таки процедура. Я волію бути жахливим впродовж змигу ока, ніж жахливим усе життя. Стань за дверима, я це сам...

Цирил виходить.

Сам. Для неї це збавлення... Край стражданням — для мене також... Це раціональна процедура, раціональна... Гм... (Роззирається, бере ножа, кладе назад.) Цириле!

КОРОЛЬ (збоку, дуже збуджений): У-ух, нездара!

ЦИРИЛ: Що там? (Повертається.)

ПРИНЦ: Самому ще гірше. Людина, коли вона там, розростається... до розмірів... (Слухає.) Що це?

ЦИРИЛ: Дихає. (Наслухає.)

ПРИНЦ: Дихає... (Зазирає.) Ба! Як вона дихає — як живе собі там у собі — по вуха в собі... занурена, замкнена в собі... Не вийде з цього нічого... (Бере ножа.) Що ж, устромити в тіло... Але в цьому є страшенна важкість... Є страшенна легкість, а в цій легкості, власне, страшенна важкість.

Заходить Іза.

ІЗА (бачить ножа): Що це? (Зазирає у двері.) Вбивство!

ПРИНЦ і ЦИРИЛ: Цить...

ІЗА: Вбивство... Ти хочеш стати вбивцею?

ПРИНЦ: Мовчи! Не втручайся! Я тут залагоджую свої приватні справи. Коли залагоджу, прийду. Іди звідси!

ІЗА: І ви тут? Ви допомагаєте в цьому?

ЦИРИЛ: Дурня! Філіпе, ходімо, це дурня! Киньмо це!

КОРОЛЬ (збоку): Дурня! Нумо!

ІЗА: Ходіть звідси!

ПРИНЦ (зазирає): Спить.

ІЗА: Ну то нехай собі спить. Чого тебе турбує, що вона спить?

Філіпе, я також спатиму... нині вночі.

ПРИНЦ: Тихо! Зітхнула!

ІЗА: Філіпе, я також зітхатиму... цієї ночі. Припини нею перейматися. Тут є я! Припини цікавитися нею, припини її вбивати... Ходімо.

ПРИНЦ: Щось їй сниться... Якісь сни?

ІЗА: Ну то нехай сниться. Я розповім тобі, що снилося мені. Мені снився ти. Ходімо.

ПРИНЦ: Мабуть, її сни про нас. Вона снить нами. Мною, тобою. Ми там, усередині.

ІЗА: Де? У якій середині?

ПРИНЦ: У її середині. Хіба не чуєш, як вона болісно спить? Як жорстоко дихає? Як тяжко працює усередині себе, як ми обоє провалюємося в неї, і вона робить із нами все, що заманеться, — цікаво, що вона там виробляє з нами, як вона нас там використовує?..

ІЗА: Ти знову став ненормальним? Ти не можеш перестати бути ненормальним.

ПРИНЦ (постійно пошепки): Я нормальний, але не можу бути нормальним, якщо хтось інший ненормальний. Добре, я буду нормальним, і ти також будеш нормальною, ну й що з того, якщо хтось інший, ненормальний, приграватиме з боку нашої нормальності на такій малій дудці: тра-ля-ля — а ми танцюємо — ми танцюємо...

ІЗА: Філіпе, і це після того, що було між нами вчора вночі?

ПРИНЦ (наслухає): Хропе.

ІЗА: Що?

ПРИНЦ: Хропе.

ІЗА: Ні, це вже переходить усякі межі.

КОРОЛЬ (збоку): Переходить! Нумо! Нехай переходить. Ух-ух! Переходь!

ПРИНЦ (мимохіть відповідає йому): Я не можу перейти. Що це таке? Хто це сказав? Що тут таке в цій кімнаті? Дивіться, як усе тут по-дурному — ці меблі (копає фотель).

КОРОЛЬ: По-дурному! Ух-ух!

КАМЕРГЕР: Тихо!

ЦИРИЛ: Уб’ємо її або ходімо звідси, бо я довше не можу тут стояти, отак, із цим кошиком, я вже піду, взагалі втечу. Втечу із замку. Я не можу довше бути отак, на припоні — не можу.

ПРИНЦ: Я мушу перейти! Мушу!

КОРОЛЬ: Гайда!

ІЗА: Поцілуй мене. (До Цирила.) Нехай він мене поцілує.

ПРИНЦ (наслухаючи): Плямкнула!

ІЗА: Годі. Я йду.

ЦИРИЛ: Принце, поцілуй. До дідька, зробіть щось, щоби він вас поцілував. Нехай він вас поцілує!

КОРОЛЬ: Нехай поцілує! Ух-ух! Нумо!

КАМЕРГЕР: Тихо!

ІЗА: Я не буду вижебрувати поцілунок. Не стоятиму годинами разом із цим кошиком і з цим ножем під дверима цієї негідниці. Годі. Я йду назавжди. Це занадто.

ПРИНЦ: Не залишай мене! Ізо, я поцілую тебе. Зажди!

ІЗА (відштовхує його): Не хочу! Відпусти мене, будь ласка! Я не хочу тут, на замовлення, під дверима, без жодного сенсу, із цим кошиком, із цим ножем. Які ще поцілунки? Облиште мене.

КОРОЛЬ (далі за канапою): Нумо! Гайда! Вперед!

ПРИНЦ: Холоднокровності. Передусім холоднокровності, інакше всі ми звихнемося з ума. Тихше, бо вона прокинеться... Ізо! Зажди. Не так різко. Я не можу втратити тебе. Не заражайся цією ненормальністю. Авжеж, я згоден, цей поцілунок за таких обставин немає сенсу, та попри все ми поцілуємося — поцілуємося, начебто це все нормально... заради Бога, вдаваймо нормальних, якщо вже не можемо бути нормальними, бо інакше ми не виберемося звідси. Я не бачу іншого виходу, тільки поцілунок, це якось поверне нас до норми, дозволить нам вирятуватися з цього місця (обіймає її). Я кохаю тебе. Скажи, що ти мене кохаєш. Ти кохаєш мене!

ІЗА: Не скажу! Нізащо не скажу! Пусти...

ПРИНЦ: Вона кохає мене! Я її кохаю!

Івона стає в дверях, протирає очі, Король у великому поспіху вихиляється із-за канапи, його стримує Камергер.

КОРОЛЬ: Гайда!

ІЗА: Філіпе!

ПРИНЦ (завзято, палко): Філіпе! Філіпе!.. Я кохаю!

ЦИРИЛ: Філіпе, вона прокинулася!

КОРОЛЬ (голосно): Добре, добре, Філіпе! Отак їй! Атю! Нумо!

На погибель! Атю її! Атю Телепеньку!

КАМЕРГЕР: Тримайте Його Величність.

ІЗА: Тікаймо.

КОРОЛЬ: Не верещи! Витягніть мене звідси! (Викарабкується.) Я затерпнув. Мої старі кості затерпли. (До Принца.) Гайда! Гайда! Атю її! Розтелепи! Тепер ми її вб’ємо! Атю її, кажу! Вперед, Філіпе, — камергере, я туди! На Телепеньку!

Заходить Королева у бальному туалеті, лакеї заносять столи, накриті до бенкету, гості — світло.

Стійте! Так нічого не вийде! Ми забули про карасиків! Згори її! Згори, не знизу! Згори, із величчю! Зурочити її, а потім теє... Атю! Нумо, Малґожато! Атю! (До гостей.) Будь ласка!.. Будь ласка!... З дозволу товариства! Філіпе, поправ комірця і пригладь волосся... згори, згори, мій сину! Атю! (До Камергера.) Дай мені корону.

ПРИНЦ: Що тут відбувається?

КАМЕРГЕР: Нічого, нічого, це просто вечеря!

КОРОЛЬ (до гостей): Вітаємо вас щонайґречніше! Будь ласка, з дозволу шановного товариства.

ГОСТІ: О-о-о! (Кланяються.) Ваша Величносте!

КОРОЛЕВА: Просимо. Просимо щонайласкавіше!

ГОСТІ: Ваша Величносте! (Кланяються.)

КОРОЛЬ (до гостей): Уперед! Атю! Хапай! Згори, панове, згори, Камергере, визнач кожному місце, яке відповідає його гідності, й нехай вищість кусає нижчість, а нижчість нехай кусає вищість, тобто радше нехай вищість черпає з нижчості заслужену пиху́, а нижчість тим часом з вищості наснагу і відвагу до плодотворніших потуг у цій шляхетній конкуренції. А мою майбутню невістку посади навпроти нас, адже це на її честь ми даємо сьогоднішній бенкет на свіжому повітрі.

ГОСТІ: О-о-о! (Кланяються.)

КОРОЛЕВА: Однак, незважаючи на місце в ієрархії місць, нехай кожен заквітне повноцвіттям власної персони під сонцем нашої ласки. Нехай дами покажуть, на що вдатні, а кавалери нехай теж покажуть дамам! Із блиском, пані й панове, із шиком, з елегантністю, з лоском і вишуканістю!

КОРОЛЬ: Так-так — атю... Це саме те, що треба... Гайда! Сідаймо!

ГОСТІ: О-о-о! (Кланяються.)

Король і Королева сідають.

КАМЕРГЕР (до Івони): Пані, зволійте сісти. (Івона не ворушиться, Камергер крижаним тоном.) Пані, зволійте сісти... (саджає Івону), а сюди принца, принца попрошу... А тут Його Ексцеленція, тут Його Еміненція, тут Її Вельможність маркграфиня, а тут наш славетний... безцінний... наш витончений... (Провадить якогось стариганя, розпливаючись в усмішці.) А-я-яй! (Усі сідають.)

КОРОЛЬ: Як я вже зазначив, це скромна, однак елегантна вечеря на погибель, тобто радше на честь нашої майбутньої невістки, яку ми нині ухвалили обдарувати титулом принцеси бургундського in partibus infi delium[4]. Отож бургундського всім! Оце героїня нинішнього бенкету. Гляньте, як вона мило всміхається.

ГОСТІ: О-о-о! (Тактовні оплески.)

КОРОЛЬ (набираючи): Ця шельма кістлява, але смачнюча... Риба, я хотів сказати, о, як вона лежить... м-м-м... (Накладає на таріль.)

КОРОЛЕВА (набираючи): Трохи стара, але під цим соусом така неймовірно вишукана, а вишуканість, зізнаюся, значно ближча мені, ніж те, що повсюдно означують сором’язливим іменням поезії. Може, я не є сентиментальною, зате (зверхньо) не зношу всього, що бодай здалека відгонить мені малиною або калиною. Волію літніх пань, дам у повному значенні цього слова!

ГОСТІ: О-о-о!

КАМЕРГЕР (набирає): Ця риба на перший погляд скромна, але в суті, в самому своєму єстві нечувано, просто-таки неправдоподібно аристократична, досить сказати, що в ній немає великих костомах, самі лише тоненькі кісточки! Який неперевершений соус! Начебто сметана, а таки щось ліпше, щось вище від сметани! Що за смак — гострий, пікантний, блискотливий, парадоксальний! Не сумніваюся, що всі належно його оцінять, бо я ніколи досі не бачив такого вишуканого зібрання!

ГОСТІ: О-о-о!

КОРОЛЬ (до Івони): Що таке — нам не смакує? (Грізно.) Не смакує?

КАМЕРГЕР (холодно): Ви страждаєте на відсутність апетиту?

ГОСТІ (засмучено): О!

Івона починає їсти.

КОРОЛЬ (понуро, до Івони): Тільки треба обережно їсти, бо можна подавитися! Лихо не спить! Карась — це начебто така дрібнота, а насправді...

КАМЕРГЕР (до Івони): Його Величність зволіли зазначити, що треба їсти обережно, бо можна подавитися. (Різко.) Це небезпечно! Це складна риба.

КОРОЛЬ (грізно): Небезпечна, я сказав!

ГОСТІ (вражено): Ах!

Перестають їсти, тиша.

КОРОЛЕВА (манірно): Eh bien, Ivonne, vous ne mangez pas, ma chčre[5]?

КАМЕРГЕР (вставляючи монокль): Ви гидуєте? Ви погорджаєте карасями Його Величності?

КОРОЛЬ (грізно): Що таке?!

Івона починає їсти сама.

КОРОЛЬ (підводиться, грізно показує на Івону): Вона подавилася! Подавилася! Кісткою! У неї в горлі кість!!! Кість, я сказав! Ну!!!

Івона давиться.

ГОСТІ (нажахані, підхоплюються): Рятуйте! Води! По спині!

КОРОЛЕВА (нажахана): Рятуйте!

ГОСТІ: Ах, нещасна! Яка катастрофа! Катастрофа! Труп! Вона померла! Не заважаймо!

Забираються, залишаючи тіло на виду.

ПРИНЦ: Померла?

КАМЕРГЕР: Кісткою вдавилася.

ПРИНЦ: Ах! Кісткою. Справді, здається, вона померла.

Мовчання.

КОРОЛЕВА (начебто трохи засоромлена): Ігнацію, треба подбати про жалобу. У тебе немає чорного костюма. Ти набрав тіла, старі вже затісні.

КОРОЛЬ: Немає? Як накажу, то буде.

КОРОЛЕВА: Так, але треба послати по кравця.

КОРОЛЬ (вражений): По кравця? І справді... (Протирає очі.) Справді, кравець Соломон, готовий одяг... (Дивиться на Івону.) Що? Вона померла? Серйозно?

КОРОЛЕВА (за мить): Ми всі помремо!

КОРОЛЬ (за мить): Зробіть щось. Треба щось із цим зробити. Треба щось сказати. Треба якось відповісти на це мовчання! Філіпе... теє... будь сильним. Нічого не вдієш — вона померла.

КОРОЛЕВА (гладить його по голові): Мати з тобою, сину.

ПРИНЦ: Що ви кажете?

КАМЕРГЕР (до служників): Ходіть-но, треба винести й покласти її наразі на ліжко. Нехай хтось скочить туди і все приготує. Треба негайно викликати Петрашка. Нехай хтось скочить зараз до ритуального бюро Петрашка, без Петрашка ми не впораємося. Негайно викликати Петрашка — це найважливіше. (Лакеї наближаються до тіла.) Зараз, я стану навколішки (стає).

Усі стають навколішки, крім Принца.

КОРОЛЬ: Ага, справді... (Стає навколішки.) Він має рацію. Треба стати навколішки. Це, власне, треба було одразу зробити.

ПРИНЦ: Перепрошую. Як це?

КАМЕРГЕР: Що саме?

Принц змовкає.

Будь ласка, станьте навколішки.

КОРОЛЕВА: Стань навколішки, Філіпе. Треба стати, сину. Так треба.

КОРОЛЬ: Навколішки, Філіпе. Треба стати, сину. Так треба.

Швидше! Ти не можеш сам-один стояти, коли ми всі колінкуємо.

Принц стає навколішки.

1935