Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета

Дійові особи:

ІГНАЦІЙ (Батько і Король)

КАТАЖИНА (Мати і Королева)

ГЕНРИК (Син і Принц)

ВЛАДЗЬО (Приятель і Придворний)

МАНЯ (Служниця і Принцеса)

ПИЯК

КАНЦЛЕР

КАМЕРГЕР

ШЕФ ПОЛІЦІЇ

ЄПИСКОП ПАНДУЛЬФ

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК

ВЕЛЬМОЖІ, ПИЯКИ, ПРИДВОРНІ, ДАМИ, ХАРЦИЗЯКИ, ЛАКЕЇ

Ідея п’єси

Людина підпорядкована тому, що виникає «поміж» людей, і немає для неї іншої божественності, ніж та, що народжується з людей.

Саме таким він є — отой «земний храм», який являється Генрикові вві сні. Тут люди поєднуються в своєрідні конфігурації Болю, Страху, Кумедності або Таємниці, в несподівані мелодії та ритми, в абсурдні зв’язки та ситуації і, піддаючись їм, вони творяться через те, що створюють самі.

У цьому «земному храмі» дух людський поклоняється міжлюдському духові.

Генрик зводить свого батька до королівського титулу, а все заради того, щоби батько дав йому шлюб, потім він проголошує королем самого себе і прагне дати шлюб самому собі. Із цієї метою намагається змусити підданців, щоби вони наповнили його божественністю: він прагне стати сам собі Богом.

Проте все це відбувається через Форму: тобто люди, поєднуючись між собою, накидають один одному той чи той спосіб буття, мовлення, діяння... і кожен деформує інших, а водночас сам піддається деформації з їхнього боку.

Отож ця п’єса є передусім драмою Форми. Тут не йдеться, як у інших п’єсах, про те, щоб знайти щонайвідповіднішу форму для відображення якогось конфлікту між ідеями або особами, натомість про те, щоби відтворити одвічний наш конфлікт із самою Формою.

Якби в Шекспіровій п’єсі хтось гукнув до свого батька «Свиня!», драма полягала би в тому, що син кривдить батька, проте коли таке стається в цій п’єсі, драма відбувається між тим, хто гукає, і його власним криком... бо ж цей крик може пролунати добре чи погано, причинитися до вивищення свого творця або навпаки — зіштовхнути його у прірву сорому й ганьби.

Деформація, якої зазнає передусім головний герой Генрик, втілюється у життя, щойно відбувається.

З одного боку — внутрішній світ Генрика деформує світ зовнішній: йому це все сниться, він «сам», а всі ці особи є лишень його маренням, і не раз вони безпосередньо ословлюють його власні чуттєві стани. Тому якщо сцена несподівано стає розпусною, патетичною або таємничою, якщо та чи та особа раптово стає злостивою або сумною — усе це завдяки напруженій роботі його духа.

Але, з другого боку, це зовнішній світ накидає себе Генрикові. Часом, як ми вже казали, трапляється, що дійові особи драми зненацька змінюють тон і промовляють щось неочікуване — бо саме цього чекав від них Генрик. Однак часом Генрик поводиться непередбачувано й незрозуміло для себе самого, бо мусить пристосовуватися до своїх партнерів: вони диктують йому стиль.

Отож ця деформація взаємна — невпинне змагання двох сил, внутрішньої та зовнішньої, які обмежують одна одну. Такої подвійної деформації зазнає кожен акт мистецького творення, і тому Генрик уподібнюється радше до митця в стані натхнення, ніж до людини, яка спить. Усе тут безперервно «твориться». Генрик створює сон, а сон — Генрика, дія також невпинно створює сама себе, люди створюють одне одного, і все разом стремить уперед, до незбагненних розв’язань.

Із цього висновуються отакі-от

Вказівки щодо гри та режисури:

1. Усі ці люди не промовляють безпосередньо самі від себе, вони завжди є штучними, завжди грають. Отож п’єса є хороводом масок, жестів, реплік, гримас... Її треба грати «штучно», проте ця штучність ніколи не повинна втрачати зв’язок із тим звичайним людським тоном, який вчувається в тексті.

Є два елементи, які надають цій штучності ознак істинного трагізму: Генрик відчуває, що його фантазії не є безневинною забавою, натомість реальним духовним процесом, який у ньому відбувається, він відчуває також, що його слова та вчинки є чимсь на кшталт заклинання таємних і небезпечних сил, відчуває, що форма створює його. Він є режисером.

2. Із подвійної деформації утворюється дещо таке, що Віткевич[6]назвав би «чистою формою». Дійові особи драми насолоджуються своєю грою, розкошують навіть своїми муками, все є лише приводом для того, щоби поєднатися заради того чи того ефекту.

Одне слово викликає друге... одна ситуація іншу... не раз якась деталь бубнявіє смислом або, завдяки повторюваності, фрази набувають безмірного значення... Отож важливо чітко увиразнити «музичну стихію» цього твору. Його «теми», крещендо й декрещендо, паузи, сфорцато, тутті й соло[7]слід опрацювати як текст симфонічної партитури. Кожен актор і акторка мусять почуватися, наче інструмент в оркестрі, а рух повинен поєднуватися зі словом. Сцени та ситуації нехай плинно перетікають одна в другу, людські групи хай виражають якийсь таємний смисл.

Коли актор вивчає текст нормальної п’єси, він може виснувати зі смислу фрази, як саме її треба вимовити. Тут справа складніша: діалог більш штучний, не раз найпростіші слова набрякають штучністю.

Окрім того, хід діалогу є динамічнішим: приміром, коли одна особа вимовляє щось тихо й чутливо, друга відповідає потужно й гучно, а потім третя переходить на вірш і декламує якусь ритмізовану строфу.

3. Так само, як Генрик хитається поміж Мудрістю й Глупотою, священством і шаленством, самій п’єсі також безперервно загрожує елемент халтури, кумедності й ідіотизму. Це проявляється і в мові персонажів, зокрема коли вони віщають віршами. Не раз п’єса набуває характеру виразної пародії на Шекспіра. Декорації, костюми й маски акторів мусять виражати оцей світ одвічної гри, одвічного наслідування, штучності й містифікації.

Дія п’єси

Заради того, щоби полегшити читання, скорочено подаю перебіг подій.

Акт І

Генрикові, учаснику бойових дій у Франції під час останньої війни, являються вві сні його дім у Польщі та батьки.

Здається, що дім перетворився на корчму, а батьки — на корчмарів. Генрик ледве впізнає свою наречену Маню у корчемній служниці. Аж тут заходить Пияк на чолі інших пияків і — коли Батько-корчмар забороняє йому чіплятися до Мані — починає цькувати Батька.

Батько настраханий, кричить, що він недоторканний... «Недоторканний, немов король!» — волають пияки. Тоді Генрик, який уже певний час перебував у стані надзвичайного пафосу, падає перед Батьком навколішки і, складаючи йому шану, перейменовує на Недоторканного Короля. Ця недоторканність захищає Батька від «дотику» Пияка, і таким чином він може позбутися його цькування.

Коли в Генрикові починає слабнути почуття синівської шани, Батько пропонує йому такий уклад: ти визнаєш мене королем, а я своєю королівською владою повертаю твоїй нареченій-шльондрі дівочі гідність і чистоту, які вона втратила в корчмі, перейменовую її на «недоторканну незайманку» та наказую дати вам «чесний» шлюб, який усе освятить і очистить...

Акт ІІ

Готують «чесний» шлюб Генрика і Мані. Проте влада Короля під загрозою зради (заколот поміж вельмож).

Генрик відчуває, що все залежить від того, як він сам витлумачить свій сон: «мудро», а чи «по-дурному». Виголошує «мудру» промову і завдяки цьому здобуває тимчасову перевагу над стихією зрадників.

Однак у мить, коли шлюб уже от-от має відбутися, вривається Пияк (який вхитрився вибратися з в’язниці) і за підтримки зрадників знову суне на Короля, намагаючись «торкнутися» до нього своїм употужненим Пальцем.

Генрик квапиться на допомогу Батькові та нареченій. Реальність хитається між «глупотою» і «мудрістю». Пияк, якого зборола «мудрість» Генрика, удавано відступає... проте водночас пропонує йому розмову осторонь, щоб іншим чином, підступом, усе ж таки досягнути своєї мети.

Сцена перетворюється на файф-о-клок. «Допоможи нам повалити цього слабкого й безборонного короля, — спокушає Генрика Пияк, — а ми зробимо королем тебе, і ти сам зможеш дати собі шлюб, твоєю власною могуттю».

Генрик у чудовому гуморі, п’яний не так від вина, як від гри... він дедалі глибше втягається в гру і... врешті начебто вступається нашіптуванням Пияка: він зрадить Батька і проголосить королем себе! Однак останньої миті відступає: ні, не зрадить...

Проте Король-Батько вже не в змозі опановувати свій страх, употужнений, «королівський»... Починає боятися власного сина, і цей страх перетворює Генрика на справжнього зрадника: він постає проти батька, скидає його з трону і проголошує королем себе. Тепер він, зрештою, опанував ситуацію! Тепер він як Король сам собі дасть шлюб!

Одначе Пияк, штучно поєднавши на очах у всього двору Маню і Владзя, приятеля Генрика, вкидає нового короля у пекло ревнощів.

Акт ІІІ

Правління Генрика є тиранією. Він готує свій шлюб. Розуміючи, що саме інші люди перетворюють персону на істоту вищу, обдаровану владою, і навіть на Бога, вирішує змусити своїх підданців, щоб вони виявами шани й послуху «напомпували» його божестве́нністю. Тоді він зуміє дати собі «істинно святий» шлюб, який поверне чистоту й дівоцтво нареченій-незайманці.

Однак ревнощі ослаблюють його. Батьки в помсту за цькування й тортури ще дужче роздмухують вогонь його підозр.

Лише смерть Владзя могла би повернути йому спокій і силу. Але щоби та смерть стала остаточним утвердженням королівської влади, Владзьо мусить убити сам себе за наказом Генрика. Генрик навертає його на цю думку, хоч усвідомлює, що це «насправді несерйозно».

У вирішальну мить, коли Король уже має дати собі шлюб, його терзають муки совісті та ревнощі, він починає слабшати під ударами Пияка, який знову став на прю. Тоді з’являється труп Владзя: приятель убив себе, щоби виконати волю Генрика.

Генрик не знає, чи все це «правда, а чи неправда». Бачить світ фікції, сну, брехні, світ форми. А таки цей світ відповідає якійсь реальності, щось виражає.

Пригнічений вчинком (смертю Владзя), який він скоїв і якого все ж таки не скоював, вчинком, який походить із нього і який таки відокремлений від нього, Генрик оголошує себе невинним. Однак водночас, піддаючись формальній логіці ситуації, цьому натиску Форми, яка визначає йому роль убивці, наказує ув’язнити себе.

Акт І

Краєвид гнітючий, безнадійний. У мороці фрагменти поні́веченого храму.

ГЕНРИК:

Заслона здійнялась... Розмитий храм...

Безглузда арка. І склепіння диковинне...

Печатка тоне...

прірва в прірві

сфери сфер,

Застиглої та чорної...

і камінь... камінь...

Тут брами ірреальні, які всякчас обмислюю.

Отам розорений вівтар чужого культу

мріє всує,

І, мов скоба замкова, єресь келиха на нім.

Все звільна в безрух заринає

і пароха до дрижаків дратує.

Пусти́рище. Поро́жнява. Ніщо́та. Я тут сам.

Я сам.

Я сам.

А може, я й не сам, хтозна, що там за спи́ною, а може, як-от... може, щось... чи хтось тут збоку, на узбіччі, на узбіччі, якийсь ідіо... ідіот, невтримний, неприборканий, ідіотичний, ідіоторкальний, який торкається... і... (в остраху) то ліпше вже не ворушитись... отож не ворушімось.

Бо щойно ми ворухнемось... він теж ворухнутись готовий... і торкнутися... (тривога наростає) о, якби тут щось чи хтось зненацька звідкись, десь, наприклад, щоб... ага, отам щось є... (з’являється Владзьо) Владзьо! Так, це Владзьо!

ВЛАДЗЬО: Генричку!

ГЕНРИК:

Ти уяви лише: я сон жахливий мав,

Наснилася якась подоба нелюдська,

А я хотів тікати і не міг!

ВЛАДЗЬО:

Це все гуляш, який дають нам на ніч —

Доволі він нестравний і важкий.

Мені теж

Часом сниться...

ГЕНРИК: Таж ти принаймні з крові й кістки. А може... снишся мені теж?.. Звідки ти тут узявся?

ВЛАДЗЬО: Хіба ж я знаю...

ГЕНРИК: Ех, Владзю, Владзю, а чому ж ти такий жахітливо сумний?

ВЛАДЗЬО: А ти чому сумний?

ГЕНРИК: І не подібне!

ВЛАДЗЬО: І не подібне!

ГЕНРИК: Щось дивне з нами трапилося. Де ми перебуваємо? Боюся, ця околиця є проклятою... а ми теж прокляті... Пробач мені, чомусь слова так штучно вимовляються... не можу й слова мовити природньо...

І цей безмежний смуток,

Ця жалість нескінченна і безкрая,

А ще якесь пригноблення страшне,

Глухе та темне,

Опанували мою душу.

О Боже!

Боже і... знову Боже!

ВЛАДЗЬО (молодцювато):

Навіщо Бог тобі, якщо тут я з тобою?

Ти ж знаєш: я такий, як ти!

До дідька перейматися привиддям,

Якщо і ти, і я із крові й кістки.

Якщо ти є таким, як я, а я таким, як ти!

ГЕНРИК (радісно): Якщо ти є таким, як я, а я таким, як ти! Ха! Байдуже! Нехай його! Як добре, що ти тут відшукався, Владзю! З тобою геть інакше. Але... де ми? Мені здається, все ж таки... ми десь перебуваємо... Там... звідти щось... (Виступає частина стіни, кілька меблів... клаптик кімнати.)

Я це вже бачив десь.

ВЛАДЗЬО: Я теж...

ГЕНРИК (драматично): Бач, ми десь є. Ми десь перебуваємо. Та, власне, де? Що це таке?

Проступає кімната — їдальня у сільському обійсті в Польщі, але скидається на те, що її переробили на шинок.

ВЛАДЗЬО (з певним зусиллям): Клянуся честю: ця кімната щось мені нагадує... Так схожа на їдальню в Малоши́цях... І схожа, і несхожа... Дзиґар. Шафа. А я в отій кімнаті мешкав, коли тут на вакаціях бував...

ГЕНРИК: Так, але ми зараз не в Малошицях, а в північній Франції на лінії фронту — в північній Франції на лінії фронту — в північній Франції на лінії фронту. Якщо ж ми тут, тоді не можемо перебувати там!

ВЛАДЗЬО: І схожа, і несхожа... І наче та сама їдальня, а водночас тут харчевня чи шинок... заїзд... кабак... корчма...

ГЕНРИК: Це замаскована кімната, і все це ненормально.

ВЛАДЗЬО:

Та не дурій, нічого не ускладнюй!

Чому тебе турбує щось там ненормальне,

Якщо нормальні ми?

І ці стільці правдиві, з дерева, та й у буфеті щось неодмінно знáйдеться...

Але чому нема нікого? Гей! Салют!

ГЕНРИК (з острахом): Цить, не кричи! Зажди! Тут ліпше не кричати!

ВЛАДЗЬО: Чого я мав би не кричати?

Салют! Тут є хтось? Усі тут вимерли? Салют!

ГЕНРИК:

Дурний! Стуль пельку! Втихомирся! Мовчи, кажу тобі! Салют!

Чому ніхто не вийшов? Тихше. Салют!

Салют і знов салют!

ВЛАДЗЬО: Салют!

ГЕНРИК: Салют!

ВЛАДЗЬО: Салют!

Заходить Батько, старий, скутий, склеротичний, підозріливий...

ГЕНРИК: Нарешті хтось... Даруйте, тут харчевня наче?... (Мовчання.)

Харчевня?

БАТЬКО: А то що?

ГЕНРИК (тоном подорожанина): Чи можна тут замовити щось їстівне́?

БАТЬКО (тоном корчмаря):

Замовити-то можна.

Але ліпшіш без крику.

ГЕНРИК (до Владзя): Ба! Цей голос мені знайомим здався.

ВЛАДЗЬО: Він дуже схожий на твого батька... слово честі, це він, хоча... хіба я знаю... і несхожий.. Хіба ж я знаю... та ще й видно зле.

ГЕНРИК: Дурний. Якби це був мій батько, він упізнав би нас. Ні-ні, облиш. Це не мій батько. Сядьмо. (До Батька.) Ага, то тут шинок? Переночувати можна?

БАТЬКО (неприязно): Переночувати можна, бо це, пане, тре ночівлю винайняти. І то з делікатністю...

ГЕНРИК: Ага, то з делікатністю...

БАТЬКО (крещендо): З повагою і з пошанівком.

ГЕНРИК: Ага, то з пошанівком...

БАТЬКО (кричить): Із пошанівком... З ґречністю!

Заходить Мати, стара, обшарпана, виснажена жінка, і її крик зливається з криком Батька.

МАТИ: І з гарним вихованням, і щоб скандалів не було, бо ми тут не для того... нам це ні до чого!..

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Це твоя мати.

ГЕНРИК (голосно):

Здається, так.

Та це не зовсім певно.

Це все якесь незрозуміле, але я

З’ясую все!

(До Владзя.) Пробач, що я так штучно мовлю, просто я опинився в дуже штучній ситуації.

(Піднімає лампу.)

Ходіть сюди, ну, ближче... Наблизьтеся, кажу.

Гей, ближче, сюди, ближче... Слово честі, у мене таке враження, що я курей... курей приманюю...

Ближче, ще ближче... Знехотя

Вони наближуються. Ближче, бо як ні, я сам наближуся.

Приближуся, а в мить, коли я зближуся,

І ти наблизишся... Ото геть-чисто якби я рибу... рибу ловив на вудку. Але чому так тихо?

Батько винурюється із затінку,

Проте змінився до невпізнання,

Признати годі.

А поза тим, якийсь він мовчазний, отож це я

Безперестанку мушу говорити.

Сам мушу говорити,

І внаслідок цього я перемінююсь у щось на кшталт

Духівника для свого батька!

А тут і мати підплива, мов корабель,

Однак на матір не занадто схожа...

То, може, ліпше облишити це все? Як дивно

Лунає голос мій. Облишмо це, якщо вони

Так просять їх лишити.

ВЛАДЗЬО: А може, взагалі це не вони?

ГЕНРИК:

Та це вони, і я чудово знаю: це вони,

Але щось трапилося з ними, і з якогось дива

Вдають, що вже не є собою...

А може, збожеволіли...

ВЛАДЗЬО: Ти просто побалакай з ними, Генричку.

ГЕНРИК:

...І побалакати так просто я не можу, адже в цьому

Є патетичне щось і таємниче.

О саме так, неначе службу правлять тут!

Мене вже сміх бере: який ж я патетичний!

Піднесено звучать мої слова! Це курям на сміх,

Який я патетичний і бундючний!

Але водночас я тремчу, а тремтячи, засвідчую,

Що я тремчу, а внаслідок цього засвідчення

Тремчу ще дужче, ну а тремтячи ще дужче,

Я знов засвідчую, що я тремчу ще дужче...

Але кому? Кому я це засвідчую? Хтось мене чує...

Та я не знаю хто — і, власне кажучи,

Я сам тут, цілковито сам, бо вас усіх чортма.

О ні! Нікого тут немає!

І я тут сам-один

Я сам, я цілковито сам...

О плач, о плакати.

Так, сльози, бо я сам, я сам!

ВЛАДЗЬО: Ні, не кажи цього... Навіщо такі казати речі?..

ГЕНРИК: Якщо це все ж таки мої батьки, я мушу з ними якось порозумітися і щось сказати...

Батьку, мамо!

Татусю і мамусю! Я Генрик, син ваш!

Я прийшов з війни!

БАТЬКО (неприязно): Стара... таж то наш Генрик!

МАТИ: Генричку! О Господи мій Боже!

ГЕНРИК (рвучко): Ага, вони це вимовили!

МАТИ: І хто б то міг у передчутті святому передчувати щось таке, ти золотце моє, ти сонечко моє, ти щастячко моє, о, шо ж то я, стара, дурна, не зміркувала, де ж я ті очі заподіла, а я вже й виплакала очі, бо гадала, що вже тебе не взріють мої очі, о сонечко моє, а тут переді мною ти, о серденько моє, о пташеня моє, о щастячко моє, а як ти виріс, який ж то леґінь красний, о алілуя-алілуя, тож підійди, я обійму тебе, ти щастячко моє, ти пташенятко, сонечко, ти золотце моє, моє, моє...

ГЕНРИК: Ходи, я обійму тебе.

МАТИ: Так-так, то обіймімося.

БАТЬКО: Ну, то обіймімося.

МАТИ: Ходи, я обійму тебе.

БАТЬКО: Зара-зара... Бо так не можна.

ГЕНРИК (наївно): Таж це мама!

БАТЬКО: Мама там, а чи не мама — все ж здалека ліпшіш.

ГЕНРИК: Таж я... я син ваш.

БАТЬКО: Син чи не син, ліпшіше здалека... Певне, що син, але хто може знати, що з сина стало за той час. Зара би тіко обіймався. (Різко). А от мене ніхто не обійме, я вам не клунок їден, щоб кожен мене мняцькав по кутках, як йому ба́гнеться!

ГЕНРИК (до Владзя): Вони схибнулися.

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Схибнулися.

БАТЬКО: І я тут жадного запанібратства не дозволю, бо з цього потім тіко отака сволота свинська скінчена, яка по мор-р-р... або й щось інше, без пошанівку жодного, без стриму, тіко мерзота їдна з другою напхається, наб’є утробу (тяжко, склеротично) і, значицця, по писку масакрує, викатовує і, теє... як його, цькує жахливо, без жалості, без милосердя жадного, зневаживши мій вік, дружину, зі злостею такою безпощадною, пекельною...

ГЕНРИК: Схибнулися.

ВЛАДЗЬО: Схибнулися.

ГЕНРИК (розкуто, голосно, театрально):

Найочевидніше, вони не витримали і схибнулися

Впродовж тих довгих і трагічних літ.

Що ж тут удієш,

Адже світ цей

Роїться божевільними.

ВЛАДЗЬО (так само):

Роїться божевільними. І чи не половина

Батьків і матерів побожеволіли, не в змозі

Хвороби, муки й болісті знести́.

Я й сам багато знаю таких ви́падків.

ГЕНРИК: Я також знаю! (Змовкає, присоромлений.) Таж мушу якось з ними порозумітися. (Голосно, згідно з правилами доброго тону.) Направду, я вас спершу не впізнав.

МАТИ: Ми теж.

ГЕНРИК: Я не впізнав вас, бо... бо я... не сподівався... Та байдуже. Не в тому річ. І як вам велося?

БАТЬКО: Та якось так. А як тобі?

ГЕНРИК: Авжеж.

БАТЬКО: Ага, тоді...

ГЕНРИК: Так-так...

Мовчання.

То що робитимемо? Бо ж не годиться так стояти. Й нічого більше...

БАТЬКО: І нічого.

МАТИ: Нічого.

ГЕНРИК: І нічого.

ВЛАДЗЬО (зненацька): А я щось з’їв би.

МАТИ: Авжеж, атож-бо, ми тут теревені-вені правимо, куди ж я заподіла голову, направду треба щось перекусити, бігма, от зара... миттю наготую, запевно, таке свято — приїхав Генричек, а то вже пішака не ходиться, я вже знайду там щось перехопити, зара-зара, ось стіл, отам ослони, чим багата хата, тим і рада, хоч, певно, збитків у нас нема і всього подостатком, алілуя-алілуя...

БАТЬКО: Ото подай нам, мати, щось перехопити, тіко щоб чесно, з пошанівком... як належить...

Ото в ім’я Батька і Сина, Матері і Сина, о сину мій, дозволь-но запросити тебе до столу нашого... Щоб тіко не аби́як приступати до столу того... Там стіл, а ми всі тута... ото подай мені, мій сину, руку, ну а тебе, стара, нехай тудою отой молодичок провадить, бо так спередвіків, амінь, у нас в родині велося. А зара гайда всі, вперед!

ГЕНРИК: Чудово!

Ідуть парами.

МАТИ: Я пам’ятаю, як давніше мене провадив наш архіпресвітер у Великодні свята... А там і стіл вгинається, і гості всі гуртом ведуть розмови благосні!

БАТЬКО (гучно):

У давні часи, пане, людина до столу засідала

При сніжно-білому обрусі — й хапко

Горохів’янку наминала, так наминала,

Наче у дзвони била або в сурму дудніла!

ВЛАДЗЬО:

Приємна ця прогулянка і втішно

Отак слова вигукувати в простір.

Однак якщо так довго ми йдемо,

Коли ж ми врешті поїмо?

ГЕНРИК:

Оця хода мені незрозуміла трохи.

Не знаю, чи це я проваджу батька, а чи батько мене веде.

І зустріч ця в якійсь дивацькій формі,

Втім слід наладитися під загальну атмосферу...

УСІ: Так, слід наладитися під загальну атмосферу! Нехай же кожен тут наладиться під кожного! Лише тоді й відбудеться концерт!

Сідають при столі.

ГЕНРИК: Дивно!

МАТИ: Пробач мені, мій Генричку, і ти теж, Владичку, за скромне прийняття... Даємо раду, як лиш можемо. Ця юшка з кишки кінської і сцяк котячих.

БАТЬКО: Мовчи, мовчи, о жоно, бо не в тому річ. Бач, Генрику, ти прихопив нас тут у дещо вимушеному стані, у придорожній цій корчмі корчемно-прекорчемній — бо це, бачця, буря грянула, сніжниця, дороги замело, безлюддя скрізь, роздоли та могили...

І стримай, сину, свою ложку, преці твій батько до рота досі не підніс своєї ложки.

ГЕНРИК: Оця корчма... про щось мені нагадує.

БАТЬКО: Відкинь, облиш.

МАТИ: Немає.

ВЛАДЗЬО: Ні.

ГЕНРИК: Нічого.

БАТЬКО: Усе переінакшене.

МАТИ: Все перекручене.

ВЛАДЗЬО: Зруйноване.

ГЕНРИК: І збочене.

Гаразд, гаразд, гаразд, вони схибнулись. Однак вони схибнутись не могли, бо їх немає, а я сплю... й найліпший доказ, що їх тут немає, той, що я мовлю це при них: що їх немає — а вони лише у голові моїй — о, голово моя! Я безперервно мовлю сам до себе!

ВЛАДЗЬО: Як це? Ти безперервно мовиш сам до себе?

ГЕНРИК: Та байдуже! (Починає їсти.)

БАТЬКО: Стримай ложку, адже я досі не підніс до вуст моїх моєї ложки.

ГЕНРИК: Мати, батько — які ж важкі ці сни — мати, батько — наче мені не досить власних митарств — мати, батько — а я гадав, вони давно вже здохли, — а тут не тільки що не здохли, а ще й являються...

БАТЬКО: Бо ти прихильним і шляхетним є молодиком, отож не випереджатимеш у їдженні свого́ родителя, який тебе сплодив...

ГЕНРИК: І я не поверну́ся до родини. У мене вже нема родини.

І більше сином я не є.

БАТЬКО (начебто читає проповідь): ...Преці нема такої шани і, значицця, такої милості, якої син свойому батькові не завинив, і, теє-сеє, Батько, навіки-віків амінь, недоторканним є, святим, освяченим і величенним вівтарем, цей-во, синівського благоговіння і під грізьбою кари вічної, як той казав...

ГЕНРИК: Я син війни!

БАТЬКО: А хто на Батька свого, теє... руку святотатственну, той злочин такий жахливий, такий непередаваний, такий, ах-ах, диявольський, пекельний, нелюдський, що з покоління в покоління, в лементі страшному, в стогоні і в осоромі, в терзаннях, проклятий і Богом, і Природою, анафемський і окаянний, відкинутий і викинутий...

ГЕНРИК: А цей старий боїться, що я йому дам лупки...

БАТЬКО: Ех, добра юшка.

ГЕНРИК (до Владзя): А ти би міг побити цього батька?

ВЛАДЗЬО: Якщо ти можеш, зможу й я.

БАТЬКО: Дай мені трохи солі.

ГЕНРИК: І ти не відчував би докорів сумління?

ВЛАДЗЬО: Якби був сам, то відчував, а як удвох щось роблять, аж ніяк, бо перший другого наслідує.

БАТЬКО: Ох, полюбляв я натоптатися рубців.

ГЕНРИК (до Владзя): Ха-ха, ти добре це сказав! Оце мені до шмиги — це мені пасує — ха-ха-ха, те, що ти мовив, пристає мені. Однак не в тому річ. (Його тривога наростає з кожним словом.) Ні, взагалі не в тому річ. Ідеться тут про щось геть інше. І, до бісової мами, я не знаю, про що ідеться тут, однак усе це жахливо болісне, бо збочене — ти розумієш? — все зашпунтоване й забите кляпом, кляпом, так... і замасковане... але, здається, тут, окрім нас, ще дехто є, і я побачу і з’ясую, і відгадаю... (Скеровує світло лампи вглиб кімнати: вимальовується Манька, яка спить на стільці).

ГЕНРИК: Що це за дівчина?

МАТИ: Ця... е-е-е... Це дівчина до... послуг.

ГЕНРИК: До послуг?

МАТИ: Служниця... служить... Манько, принеси недоїдки і вудженину тамту котячу з підвіконня... (Батько чухається.) Знову тобі свербить?

ГЕНРИК: До речі, якщо отак потроху про все згадувати... Живі знайомі наші?

БАТЬКО: Декотрі.

ГЕНРИК: Але скажи ж мені, мені цікаво... що трапилося з Манею, ви ж, мабуть, знаєте: ну... з Манею? Із Манею, з якою я тут заручився, яка бувала тут... тут гостювала на вакаціях... і я тут з нею теж бував...

БАТЬКО: Тама нема тих вудженин.

МАТИ: А може, хтось їх звудив вудкою?

МАНЬКА (наближається): Немає їх на підвіконні.

МАТИ: Тоді йди до світлиці, але щоб довго не сиділа, бо... І спершу посуд прибери.

ГЕНРИК: Як тебе звати?

МАНЬКА: Манька.

БАТЬКО (двозначно): Манька.

МАТИ (так само): Манька.

БАТЬКО: То дівчина до послуг, Генрику.

МАТИ: Ми найняли її...гм-гм... до всього...

БАТЬКО: То шл... шльон... дівчина. Щоб гостей... обслуговувати.

МАТИ: Вона тут служить. Гостям.

БАТЬКО: До послуг служить... Манька...

МАТИ: Манька...

БАТЬКО: Манька...

ГЕНРИК (до Владзя, тихо й сумно): Що ти на це?

ВЛАДЗЬО (тихо й безпорадно): Хіба я знаю... Хіба ж я знаю...

ГЕНРИК (до Владзя): А я напевне знаю!

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Якщо направду це вона, чому мовчить... Таж не могла забути нас... Сам обізвись до неї.

ГЕНРИК:

Ні.

Як можу я до неї обізватись, якщо

Її уже... уже нема.

Вона була...

О, що за свинство!

Я мав шляхетних батька й матір, а тепер

Мій батько... в ковпаку блазенському, мати сумнівна.

А наречену втопили в шльондрі.

Зашпунтовали та забили шльондрою, і зачинили назавжди у шльондрі...

О, яке свинство!

Ницість! Це так нікчемно! Підло! А найліпше те,

Що все це мені байдуже... Послухай, як я це легко вимовляю: мені все байдуже!

ВЛАДЗЬО (легко): Мені теж!

ГЕНРИК (легко):

Щоправда,

Я не знаю, як поводитись.

Бо наречена стала шльондрою.

ВЛАДЗЬО: Ой, теж мені трагедія!

ГЕНРИК:

Атож-бо: теж мені трагедія —

Це все дрібна дрібниця!

ВЛАДЗЬО: Дрібниця! Бо мільйон дівчат спіткала та сама пригода.

ГЕНРИК:

Атож-бо!

Мільйони наречених в тій ситуації,

Що й я.

ВЛАДЗЬО: У всьому світі!

ГЕНРИК: У Варшаві і в Пекіні!

ВЛАДЗЬО: У Майнці й Барселоні!

ГЕНРИК: У Парижі та в Ліоні!

ВЛАДЗЬО: У Кам’янці та в Києві!

МАТИ: У Канні і в Тоскані!

БАТЬКО: У Кракові і Хрякові!

ВЛАДЗЬО: У Любліні і в Дубліні!

ГЕНРИК: То затанцюймо!

УСІ (зненацька): Так, затанцюймо!

ГЕНРИК:

Син повернувся до дому рідного,

А дім не є вже домом.

І син не є вже сином.

Тоді хто повернувся і до чого?

Відкиньте всякі спомини! Вперед! Нехай ніхто і ні до чого не вертається!

Тиша.

Отут із нею я сидів, тепер я знову тут сиджу — і що з того? Чортма. Було та й загуло. Є інше щось, і завтра знову щось інше буде. Адже повторюватися не варто.

ВЛАДЗЬО: Повторюватися не варто!

ГЕНРИК (романтично):

Ти бачиш той стілець? Отут із нею я сидів.

Той вечір пам’ятний! Тут мати,

Там батько мій сидів! Так само,

Як я зараз.

Ви пам’ятаєте? Той вечір пам’ятний,

Той наш останній спільний вечір?

МАТИ: Ой, певне, що пам’ятаю, певне, що пам’ятаю, сину мій... Я, власне, тут сиділа, а на вечерю був кисляк...

БАТЬКО: Я туточки.

ВЛАДЗЬО: А я отам... отам, на цьому-ось стільці, бо задивлявся у вікно й казав, що мухи. Як це тепер пригадується!

ГЕНРИК: Я тут (сідає) і намащував хліб маслом. А вона тут, біля мене... Намащував хліб маслом...(До Владзя.) Чому б тобі не сісти? Сядь. Я маслом хліб намащував.

І ще сказав: «Спринцівка».

І знову про шприц той запитав. Ви пам’ятаєте, що ми казали далі?

БАТЬКО: Я щось казав, але вже вилетіло з голови.

МАТИ: Ти пам’яті не маєш, а я маю... Ти щось казав, а що? Ага! Ти мовив оцево: «рукав»... нічого більше, тіко той «рукав», бо акурат тоді перечепив тим рукавом салатницю.

БАТЬКО: Еге ж бо! Слово честі, я сказав «рукав»! У тебе виняткова пам’ять.

ГЕНРИК: А я тоді забарабанив по стільниці пальцями й повідав: «За три місяці мій шлюб».

МАТИ: Бігма, повідав так, моя пташино, здобувся на такі слова, так мовив він! Я філіжанку враз відсунула, ще муху відігнала та й кажу: «Мій Генричку, та що ж воно? Та шо ж ви? Заручилися? Таж це...» Ні, перше я повіла: «Що ти таке кажеш, Генричку?... Дай мені цукру».

БАТЬКО: Ага, а я тоді кажу: «Та й на здоровля. Нехай їм буде на здоровля, мати. Нема що хлипати. Дай-но якогось трунку! Троха замолоді ви, та нехай уже!» А як вона зачервонілась. А вже як завстидалася, немов півонія, ги-ги, ото й усе!

МАТИ: Тоді вона щось мовила.

ГЕНРИК: Так, вона теж щось мовила, але її нема. І шлюб загув. Завіявся. Ніщота.

Отам вона сховалась, біля шафи! Не хоче підійти. То що ж! Порожнява й ніщота обіч мене. Отам вона мене цурається,

І гайда, гайда, всі вперед!

УСІ (крім Мані): Вперед!

БАТЬКО: Нехай, псякрев, візьме його болячка, а хай би і чума.

ГЕНРИК (до Владзя): Немає ради, це звичайна наймичка, ти розумієш?

ВЛАДЗЬО: Та наймичка, то й наймичка.

ГЕНРИК: Та певно, що як наймичка, то наймичка.

ВЛАДЗЬО: Навіть, авжеж... нічогенька...

ГЕНРИК: Нічогенька, то й нічогенька.

ВЛАДЗЬО: А вона тут ночує?

ГЕНРИК: А вона тут ночує?

ВЛАДЗЬО (грайливо): Я чаю випив би... (До Мані.) Гей-гей!

БАТЬКО: І пощо тута гейкання ото? Нам тута тих «гей-гей» не тре. І прошу тіко не дозволяти собі абичого, бо тут вам не корчма... о-о, ви бачили, уже піддрочується, та що за кара Божа з тою босотою, бо кожен хоче її мацати, кожен тіко б мацав її і шарпав догола, ото і вдень, і уночі одне й те саме без перерви: чіплятись, мацати і лапати, а з цього тіко буча й тарарам... (Різко.) Прошу тут не скандалити!

МАТИ (верескливо): Ігнаце!

БАТЬКО: Я прошу не чіплятися!

МАТИ: Ігнаце, заспокойся!

БАТЬКО: Я прошу свинства жадного з цією свиноматкою, свиня, свиняче рило, свинтус, свинопас, свиня!

МАТИ: Ото заслинився!

БАТЬКО: Свиня, свиня, свиня!

Вломлюється Пияк.

ПИЯК: Манька — свиня!

БАТЬКО: Прошу забиратися!

ПИЯК: Манько, дай мені свині, свинини дай мені!

БАТЬКО: Я сам подам!

ГЕНРИК (з другого боку, розвеселений): Манька — свиня!

БАТЬКО (біжить до нього): Я подам!

ПИЯК: Манько, дай мені свині!

ГЕНРИК (затято): Манька — свиня!

ПИЯК: Свинини, ти, свиня!

ГЕНРИК: Свиняча!

БАТЬКО: О Господи мій Боже!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК (кидає у простір): Свиня!

ВЛАДЗЬО: Свиня!

МАТИ (осторонь): Ото приніс нам Бозя свиню сяку-таку!

БАТЬКО (до Пияка): Прошу забиратися!

ПИЯК: Фляшку гіркої!

БАТЬКО (Генрикові): Прошу забиратися!

ГЕНРИК: Фляшку гіркої!

ПИЯК (голосніше): Фляшку гіркої!

ГЕНРИК (голосніше): Фляшку гіркої!

БАТЬКО: О Боже!

ПИЯК: Фляшку гіркої свині!

ГЕНРИК: Фляшку гіркої свині!

ВЛАДЗЬО: Фляшку гіркої свині!

Заходять Пияки.

ПИЯКИ: Р-рим-р-рим-р-рим!

БАТЬКО: Панове, та майте троха розуму! Бо ж пізня нічна година. Манько, зачиняй!

ПИЯКИ (сідають при столику):

Чарочки зі старочкою!

Гальбу!

Сальцесон!

Чисту подвійну зміцнену!

Манько, чарчини! Манько, ковбасок! Манько, свинини!

Манько, сальцесону!

ГЕНРИК (збоку):

Манько, сальцесону!

ПИЯКИ:

Юний Сава носив каву

На Белянах, рах-цах-цах!

БАТЬКО (до Маньки): Теє... не подавай!

ПИЯК: Манько, ходи-но сюди, щось я скажу тобі, Манюсю...

БАТЬКО: Не ходи.

ПИЯК: Замкни вже пельку на петельку... Я кличу кельнерку й нема такого права, щоби відмовити, замову поламати, ти сукуватаватабезкравата, ну а якщо, старий шкарбуне, до мене рипнешся, то я напхаюсь і перепхаю тебе аж по саме розп’яття!

ГЕНРИК (збоку): Аж по саме розп’яття!

БАТЬКО: Зара. Зара. З вашого дозволу. Манько, подавай!

ПИЯК (придивляється до нього): Настрашку має.

ПИЯКИ (діловито): Настрашку має.

ГЕНРИК (збоку): Настрашку має.

ПИЯК: Мовчати-и-и-и... Шикуйсь! Марш! Марш!

Гей, уперед, даєш його сюди!

Скажений марш.

ПИЯКИ:

Юний Сава носив каву

На Белянах рах-цах-цах!

Р-рим-р-рим-р-рим!

Зупиняються навпроти Батька.

ПИЯК:

Мовчи-и-и... свиня...

Свиня!

Настрашку має.

Тут таке діло, що шкарбун

Настрашку мусить мати,

Як і всі гаспиди.

Настрашку мати,

Сукуватавата!

ДРУГИЙ ПИЯК (понуро): Настрашку має.

ТРЕТІЙ ПИЯК: Настрашку то він має...

ПИЯК: А як від мене він настрашку має, на честь цього я зара йому як дам! Хіба ж не правда, панно Маню?!

ПИЯКИ: Ото вже дай йому, як дай йому!

ПИЯК: Ото як дам йому!

ПИЯКИ: Ото як дай йому, вже дай йому!

ПИЯК: Як дам йому!

ГЕНРИК: Ото вже дай йому, вже дай йому!

ПИЯК: Як дам йому!

МАТИ (нажахано): Ігнаце, ото вони вже як дадуть тобі, дадуть тобі!

ПИЯКИ: Ану даєш його сюди!

ПИЯК: Ану даєш його сюди!

Наближаються до Батька.

ПИЯКИ: Ото вже дай йому!

ПИЯК: Ото як дам!

Мовчання.

Ото я, куртканаскловаті, вже дав би йому, але

Таку вже нерухому має морду...

І та його морда геть не вору́шиться...

...А як не ворушиться,

То ні...

(До Мані.) Манько...

Бо тут підлога така розлога!

ПИЯКИ (понуро): Він не ворушиться... (До Мані.) Манько...

ПИЯК: І ще так тихо стало...

ГЕНРИК (сам до себе, голосно): Так, справді, тихо стало...

ПИЯК: Р-рим, р-рим, р-рим!

Скажений марш.

ПИЯКИ:

Юний Сава носив каву

На Белянах, рах-цах-цах!

Р-рим-р-рим-р-рим!

ПИЯКИ: Ото як дай йому!

ПИЯК: Ото як дам йому!

ГЕНРИК (сам до себе): Коли нарешті все це скінчиться?

ПИЯК (збоку, іншим тоном): Зараз.

ГЕНРИК (до Пияка): А що там за вікнами?

ПИЯК (таким самим тоном): А там поля просторі.

Пияки підходять до Батька.

ПИЯК: Ото найперше я у вітрину його бацну, як належить, а потім ще й напхаюсь, і наплюю, і витисну його, і вишкварчу, і перепхаю, бо не боюся — Манько...

Але та морда його надто нерухома!

А як нерухома, то ніяк...

Ото вже морду має, морду!

ПЕРШИЙ ПИЯК: Він морду має гейби дім!

ДРУГИЙ ПИЯК: Буцімто піп, він має морду!

Мовчання.

ЧЕТВЕРТИЙ ПИЯК (зненацька): Цей-во, а йому муха сіла на ніс!

ПИЯК: То й що?

ЧЕТВЕРТИЙ ПИЯК: Ото чого ж ти йому не бацнеш тої мухи? Невже йому пробачиш муху ту?

Хіба не правда, панно Маню?

ПИЯК: Муха, суче вухо, муха, суче вухо, муха, суче вухо...

Замахується.

БАТЬКО (дуже тихо): Не смій...

ГЕНРИК (збоку, драматично): О, він заговорив!

БАТЬКО (тихо):

Не смій, бо я...

Я не знесу цього.

Не витримаю.

Не витримаю я, бо я не витримаю.

Не можу витримати!

А як не витримаю, то... то... то...

Не знаю що...

ПИЯК (довірчо): А я йому як дам, Манько, як дам йому!

ПИЯКИ (довірчо): Ото як дай йому, вже дай йому!

БАТЬКО (волає):

Свині!

Ану від мене геть, бо я вас!

Якщо до мене хтось торкнеться, щось жахливе!

Я вам кажу: жахливе щось!

Але це щось таке, чого я сам не знаю.

Рик, пекло, льох, кайдани, кат, тортури,

Прокляття світу і кувікання свиняче,

Яке трощить усе, висаджує й мордує,

Так є, так є!

Мене не вільно, бо мене ні-ні,

Бо ні, бо ні, бо ні,

Бо я недоторканний, недоторканний є я! І, теє як його...

Бо я вас прокляну!

ПИЯКИ: Тю-тю, король, король недоторканний!

ПИЯК: Виділи короля?

А я його доткнусь отим-ото пальцьом!

Хіба ж не правда, панно Маню?

БАТЬКО (тікаючи): Геть, бо прокляну тебе!

ГЕНРИК (зненацька): Стояти! Стійте!

Сцена завмирає.

ГЕНРИК: Я, власне, не знаю, як мені поводитися... (До Владзя.) Владику... Проте, здається, якось поводитися доведеться... (Із жалем.) Вибач, що я так штучно мовлю. Та все це таке штучне!

ВЛАДЗЬО (свіжо, виклично):

Ой, теж мені трагедія!

Чого тебе турбує щось там штучне,

Якщо природний ти!

ГЕНРИК:

Так, я природний, я природним хочу бути.

Не хочу бути патетичним, аж ніяк!

Та як мені не бути патетичним,

Коли так пафосно лунає голос мій?

Мовчання.

Страхітна тиша.

Тиша, аж у вухах загуло.

І, мабуть, дивно, ах так дивно те, що мовлю.

Ах, а якби я німував,

Моє мовчання теж було би дивним.

То що мені робити?

От, припустімо, сяду

Сюди, на цей стілець.

(Сідає.)

...Почну розкуто жартувати, реготати,

Ногами ворушити чи руками... Ні, да́рма!

Бо така природність рухів штучна,

Й вони стають закляттями якимись...

От, припустімо, ноги

На стіл цей покладу, відкину голову, цигарку витягну й скажу:

— Чого мене турбує, що батька мого б’ють і хочуть ґвалтувати мою колишню наречену?.. Навіщо це роздмухувати?..

Не перебільшуймо! Нема різниці: одним більше, одним менше... Не може витримати?

А я таки витримую все те, що він не може...

Гм, батько, батько... Що це таке — батько? Це звичайний БАТЬКО.

Найзвичайнісінькій у світі батько... І всі ми є найзвичайнішими людьми...

І, припустімо, що я мовлю

Усе це й навіть трохи більше.

Гаразд. Я мовив.

Втім моя промова знову

Лунає патетично і в ОСВІДЧЕННЯ якесь

Мене переміняє, а тоді втопає, наче камінь,

У тиші цій... Ага, вже знаю,

Чому не мовлю я, лишень засвідчую. Бо вас немає тут.

І я тут сам, я сам, я сам... Я ні до кого

Не промовляю й мушу бути штучним.

Адже якщо не мовлю ні до кого, а таки мовлю,

Я мушу штучним бути.

То що його робити? Сидіти? Ні. Прогулюватися? Теж не має сенсу. А все ж мені не можна так поводитися, наче не маю з цим ніякого зв’язку. Що роблять у подібних випадках? Я міг би впасти тут навколішки, так, звісно, я міг би тут колінкувати... І цього би, власне, було досить... та я навіщось мовлю вголос, що міг би тут колінкувати...

І хай це мало би дивацький трохи вигляд... але я мовлю, що готовий тут колінкувати...

(Колінкує трохи збоку.)

Ги-ги, до дідька, я навколішках, та колінкую якось тихо і не для себе, а для них, ні, власне, що для себе, а не для них і наче... я якийсь служитель культу, культу... і хто б там знав якого...

БАТЬКО (швидко, збоку): І хто б там знав якого.

МАТИ: Невідь-якого.

ПИЯК: Нема нікого.

ВЛАДЗЬО: Тут ніхто нічого.

ГЕНРИК:

Та байдуже! Бо я схилив коліна перед ним! І спробуйте тепер

Усунути моє колінкування, моє колінкування оминути, викинути

Моє колінкування звідси! (До Пияка.) Бий його!

Я перед ним колінкуватиму!

ДРУГИЙ ПИЯК: Король!

МАТИ: Король!

ПИЯК: Король!

ПИЯКИ: Король! Король!

ГЕНРИК: Як це — король?

ПИЯКИ (геть п’яні): Король, бо він король!

Вигуки «Король, король» множаться у блискавичному темпі.

Заходять Вельможі.

БАТЬКО: Генрику! О, мій Генрику!

МАТИ: О, Генрику!

ВЕЛЬМОЖІ: Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику! (Підводиться.)

БАТЬКО:

Я дякую тобі, мій сину, приймаю твою шану

І ще приймаю, і приймаю знову,

І все не можу наприйматися...

(Щиро.) Я дуже спраглий був пошанування.

ГЕНРИК: Що це за маскарад?

Тиша.

БАТЬКО (видушує, змагаючи опір): Вельможі!

ВЕЛЬМОЖІ: Король — король!

БАТЬКО: Вельможі моєї королівської Особи!

ВЕЛЬМОЖІ: Король — король!

БАТЬКО:

Вельможі це вельможності моєї! Отож нехай покірливим...

Покірливим поклоном вітають при... принца.

Сина мого ясновельможного,

Який прийшов з далекої війни.

ГЕНРИК: Що це за бредні?

БАТЬКО (важко, склеротично): Боже! Боже!

Ісусе мій Назаретянине! І Матінко моя щонайсвятіша! Ангели з неба! Ісусе Христе, Ісусе, Боже, Боже! Це саме він, мій син, моє насіння, потомок мій пренайсвятіший

мить тому визбавив мене

Від оцієї-от свинячої свині, яка в засліпленні,

В дурмані горілчаному, в розгнузданні

І в розперезанні якомусь небувалому

Доскочила мене і до особи

Недоторканної моєї пальцьом своїм свинячим

Торкнутися хотіла! До особи! Так, до особи!

Особи моєї недоторка... Ніхто не може дотикатися... не вільно... Це заборонено. Ніхто!

ВЕЛЬМОЖІ: О мій Боже!

БАТЬКО:

Але не діткнеться він. Цей-во!

Ані не пропхає і не вишкварчить.

Не наплює на мене,

Бо мій Генрик, Генрик, о, мій Генрику!

МАТИ (тріумфально): Генричку!

ВЕЛЬМОЖІ: О, Генричку!

ГЕНРИК: О, Генрику!

Це все щораз дурніше починає відбуватися...

БАТЬКО:

Навколішки.

Навколішки, мій Генричку!

ГЕНРИК: А то що?

МАТИ (відчайдушно): Генрику, навколішки!

БАТЬКО:

Ставай, ставай, я теж тут стану на коліна, теє-сеє.

Ти колінкуй, усі хай колінкують... (Колінкує.)

Вельможі стають навколішки.

ГЕНРИК: Не буду ж я стояти сам-один... (Недовірливо роззирається і стає навколішки.) Бісова мама знає, про що тут мова мовиться. (Помічає, що колінкує віч-у-віч із Батьком.) Я перед ним навколішки, а він переді мною. Це мавпування. Так, це мавпа! (З наростанням люті.) Це огиддя!

БАТЬКО: Стривай, бо я не в той став бік. (Колінкує спиною до Генрика.) Я перед Господом! До Господа! Я Господу Предвічному ручаюся в Трійці Святій і доброті Його невичерпній, у ласці найсвятіший, в опіці щонайвищій... Ой, Геню-Геню... в ньому прихисток, у ньому втіха, в ньому втеча наша...

Батьку мій,

Я сином Твоїм є.

А ти, теє-то як його, отцем моїм...

ГЕНРИК: Молиться.

БАТЬКО: Ти є королем моїм!

ГЕНРИК: Ну зараз я підвестися не можу, бо не годиться.

БАТЬКО: Шлюбую тобі, батьку мій, королю мій,

Любов.

Честь.

Пошанування.

ГЕНРИК: Він Богу присягає, але так, начебто присягаю я йому. (Голосно.) Мені це вже набридло (підводиться).

БАТЬКО: Геню-Геню... Отче мій, я при тобі, з тобою. Я не полишу Тебе, Отче мій, а ти мені за це... а ти мені за це повернеш дівчину мою, моє кохання, амінь, амінь, амінь... щоб чесно, щоб як належить...

ГЕНРИК: А що це знов таке? Шепоче Богу чи мені на вухо?

БАТЬКО: Ти наречену мені мою повернеш!

ГЕНРИК: Він наречену мені мою поверне?

БАТЬКО: Ти шлюб мені даси!

ГЕНРИК: Він шлюб мені дасть?

БАТЬКО: Ти шлюб мені даси порядний... чесний шлюб, як здавна у родині нашій велося... Щоб як давніше! Усе, як за старих часів! Ти шлюб мені даси з незаплямованою, чистою, шанованою дівицею моєю, обраницею мого серця... чесний шлюб...

Усі поволі підводяться.

ГЕНРИК: Шлюб?

БАТЬКО: Шлюб.

МАТИ: Шлюб.

ГЕНРИК: Шлюб?

БАТЬКО: Шлюб.

МАНЯ: Шлюб.

ВЕЛЬМОЖА: Шлюб.

МАТИ: Шлюб.

ВЕЛЬМОЖА: Шлюб.

ГЕНРИК: Шлюб?

Батько й Мати дивляться на нього, усміхнені, просвітлені, розчулені.

БАТЬКО:

В ім’я Батька

І в ім’я Сина! Чи бачите

Цю дівчину, осьо, яка

Звичайною служницею здається?

Прислугою корчемної корчми?

ВЕЛЬМОЖІ: Бачимо, Ваша Величносте.

БАТЬКО (спалахує, начебто свариться):

Не є це жадна

Шльондра, ані служниця! Це скромна,

Благородна, недоторканна панна,

Яку ці хамські голодранці

Підступно викрали були.

Ув’язнена, збідована й заштурхана,

Запльована, вона служила, тьху,

Із кривдою від Бога і людей...

Грім і грімниця! Свині!

Це ж не свиня! О люди, майте

Сумління троха! Троха розуміння!

Майте троха милості! Отож кажу й наказую, наказую могуттю усією, кажу вам раз і назавжди, усім нараз кажу,

Що я до гідності її здіймаю давньої

І вимагаю шанувати,

Немов мене самого і як щонайсвятішу Діву

У непорочності недоторканну і в ім’я Батька і Сина!

ГЕНРИК (до Владзя): Це тільки сон, це сон і баста... він, може, навіть трохи наївний, та що ж, мені не вадить це.

ВЛАДЗЬО: Та звісно! Чим може тобі завадити цей сон, якщо для тебе він приємний?

ГЕНРИК: Він приємний.

Тим часом його оточують Батько, Мати, Маня, а також Вельможі.

МАТИ: О, як він зашарівся!

БАТЬКО: Ха-ха, він троха завстидався... Ну-ну, мій Генричку, ти підведи на мене очі, підведи.

ГЕНРИК: А то що?

БАТЬКО: А те, що завтра шлюб...

ГЕНРИК: Але я не розумію...

БАТЬКО (збоку): Тихше... Чи варто тобі мацатися із задрипанкою остатньою у хліві, якщо ти можеш оженитися з пристойною панянкою? І, оцево, в родині нашій завжди бували чесні шлюби. Я з матір’ю порядний шлюб узяв, ото й тобі годиться... Побачиш, Генрику, все буде добре, та й тото... (Голосно.) Тож дякую тобі, мій сину, за твою чулість... уже небавом день твого весілля, а з ним велика радість моя і породженниці твоєї, жони моєї, а все що давнє, проминуле, змарноване і втрачене — згинь-пропади воно, немовби й не було, немає, ні...

МАТИ (дуже голосно): Алілуя!

Музика. Весільний марш. Батько з Матір’ю, Генрик із Манею, Владзьо і Вельможі крокують сценою в урочистій і розчуленій ході.

ГЕНРИК (дуже голосно):

Чи можна уявити щось чудніше,

Ніж цей грайливий тіней марш у парі марив?

Проте вгортає втіха і серце мліє тихо,

Бо ця хода до чистого веде мого дівчатка.

(До всіх.) Даруйте всі мені, я віршомаз.

МАТИ:

Нарешті материнське серце в мирі,

Що стільки літ кволі́ло у зневірі!

БАТЬКО:

Музика грає, а пари рядком,

Мов на балу! О, прадавні часи!

Нумо за мною, пані та панове!

Не відставайте! Гей! Наступайте!

Далі, вперед! Гайда, вперед!

Нумо щодуху! Тримайте крок!

Гей, із завзяттям, гей, із фасоном!

Всім наступати, не відступати! Гей, гайда-гайда, даєш!

(Помічає Пияка.)

Стояти, гей, стояти! Він тут стовбичить! Тут лупить балухи свої!

Заарештувати його, вхопити — і до льоху,

До темного, страшного, потаємного

І замкненого! Я тебе!

Ух, я тебе!

ПИЯК (ґвалтовно): Я тебе!

БАТЬКО: Ти? Мене?

ПИЯК: Бо я до тебе ще торкнуся... (До Мані.) Хіба ж не правда, панно Манцю?!

БАТЬКО: Свиня!

ПИЯК: Свиня!

БАТЬКО: Свиня!

Завіса.

Акт ІІ

Півморок у великій залі.

ГЕНРИК (опирається на колону):

Відгадуючи

Сенс цього сну...

У напівзатінку проходять парами Вельможі й ступають сходами на підвищення, яке губиться в мороці.

ПЕРШИЙ ВЕЛЬМОЖА: Прислуга ця до послуг слугувала!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: А наш король нікчемний корчмар корчемний!

Проходять.

ТРЕТІЙ ВЕЛЬМОЖА: Тут зараз шлюб відбудеться.

ЧЕТВЕРТИЙ ВЕЛЬМОЖА: Шлюб? Пхе! Це фарс!

Проходять.

П׳ЯТИЙ ВЕЛЬМОЖА: Чи довго ми ще мусимо видурюватись і випинати свою глупо́ту в соромо́ту слуги служилої?

ШОСТИЙ ВЕЛЬМОЖА: А той пияк утік із пут і нипає в околиці.

Проходять. Наближається Батько.

ГЕНРИК: Батьку!

БАТЬКО: То я, мій Генрику... Готується твій шлюб. Зара ми тобі такий шлюб дамо, аж очі рогом вилізуть... (Показує пальцем у темряву.) Тама вже шлюб готується. Тіко тримайся хвацько!

ГЕНРИК: Та що ж воно за шлюб, і хто його даватиме, де, як?

БАТЬКО: Хто-хто? Єпископ. Я тут єпископа привів, шоби було все як належить, і добре все обміркував, але держи фасон, мій Генричку, держи фасон... аби, крий Боже, не осоромитись, інакше шлюб твій дідько вхопить... І пам’ятай, що тут не тіко про твого батька мова, а й про твою обраницю...

ГЕНРИК (у простір): Часом мені здається, що все це дуже мудро, а деколи, що...

БАТЬКО: Тихше... Геню, тіко ж ти мене не зрадь, бо тут не бракне зрадників... Не виставляй мене на посміховисько, мій Геню... Бо тут є зрада... зрада... зрада... Зрада! (Віддаляється, вступає на підвищення.)

ГЕНРИК: Я ще не знаю своїх почуттів!

Світло. Проступає Батько на підвищенні, навколо нього Рада і Двір. Обличчя Вельмож виразні до меж карикатури, мудрі — глумливі — убрання розкішні, проте межують із клоунадою.

ГЕНРИК: Скільки ж могуті в усьому цьому...

Виходить поперед трон.

Я тут!

БАТЬКО: Генрику!

РАДА і ДВІР: О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!

БАТЬКО:

О, Генрику, мій сину, приступаємо

До церемонії твого обручення. Й за мить

Кортеж дівочий приведе дівицю,

З якою поєднаєшся навіки.

Ну а тоді амінь, амінь.

МАТИ (палко): Амінь.

КАНЦЛЕР (мудро й шляхетно): Амінь. Це ве́лична й піднесена заява.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (збоку): Це дурнувата і смішна заява.

БАТЬКО (начебто йому лячно):

Скажу,

Що зараз тут відбудеться. За мить. Бо мусить це відбутися, бо я так наказав, засвідчив...

А коби хтось зашкодити хотів!.. Геть, геть, нікчемні пси, геть, голодранці!

О ви, панове радники мої! Як нам відомо,

Тут не бракує криводушних, тих-во-во... нікчемно-прикорчемних

П’яниць свинячих і засвинених,

Заслинених,

Що нападали вже на мене і особи недоторканної моєї, теє... як його... діткнутися хотіли...

РАДА і ДВІР: О мій Боже!

БАТЬКО: Хоч я й король!

РАДА і ДВІР: О мій Боже!

БАТЬКО: Хоч я недоторканним є!

РАДА і ДВІР: О рани Йсусові!

БАТЬКО (тяжко, склеротично): О Боже-Боже, це жахливе святокрадство, блюзнірство нетерпиме та немислиме, невибачальне. Ну а в додачу буцім ота свиня, пияк той свинський вирвався із пут і чосу дав, бо варта нализалася...

О, Канцлере моєї Ради, замкнути брами накажи і щоб сторожа була напоготові, бо як горівка у довбешці, завше є ризик! Мені свербить...

Замкнути брами накажи.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (зненацька й безцеремонно): Ха-ха, цього не може бути!

І знову ха-ха-ха!

ЗРАДНИКИ: І знову ха-ха-ха!

БАТЬКО: А то що?

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Даруйте, Ваше Величносте, даруйте щиро, проте Величність Ваша не може замикати свої брами перед усяким пияком. Це значило би, що Величність Ваша злякалася якогось пияка, тим часом це немислимо, бо є зневагою до Вашої Величності, а Ви, Ваша Величносте, не можете зневажити Величність Вашу...

ЗРАДНИКИ: Добре каже!

БАТЬКО: Що-що-що?

Я тіко так, згадав, що той пияк свинячий набрався вже відваги... та й тото... а як не можна, то й не тре. Га, свині, тіко забагато тут собі не дозволяйте... Преці я знаю, звідки вітер дме!

Не тре цієї клопотнечі,

Бо наш обрядець буде такий лепський,

Шляхетний, люксусовий і врочистий,

У всій ясновельможності монаршій,

Що жаден хам невмиваний нігди

Не посягне на нього, ні!

(У захваті.)

Тож гримніть, сурми, бо мій син

Во славу батька у подружній стан

Моїм священним актом,

Моїм найвищим королівським актом —

Вперед, вперед! Даєш його сюди!

РАДА і ДВІР (яро підводяться): Вперед, вперед! Даєш його сюди!

БАТЬКО: Стояти, стійте, бо тре перше все обмислити, щоб добре вийшло... Мені свербить. О, Канцлере моєї Ради, почухай осьо-сьо. А де церемоніальна мантія? Накиньте синові моєму церемоніальну мантію, ще капелюха надягніть великокняжого і припасуйте, теє-то як його... меча святого!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Амінь..

ТРЕТІЙ ВЕЛЬМОЖА: Це мудро.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (збоку): Це тупо, наче дуб!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Могутній і прекрасний вигляд матиме у тім вбранні оцей шляхетний молодик.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Комічний та ідіотичний вигляд він матиме, але це його діло.

Пауза.

ГЕНРИК: Я мушу надягнути це на себе? (Владзьо подає йому шати.) О, це ти?

ВЛАДЗЬО: Це я.

ГЕНРИК: Ким ти тут є — а радше, чим ти є?

ВЛАДЗЬО (ніяково, начебто соромиться): Мене тобі служити вирядили, при... принце...

ГЕНРИК: Я щось не можу з тобою говорити, бо... Я скутий... скуто почуваюся... Дай мені капелюха. У мене чудернацький вигляд?

ВЛАДЗЬО: Такий собі.

ГЕНРИК: Ще припасуй мені меча святого. Це фарс, та й байдуже. Найважливіше тут, що я її пошлюблю.

І миттю цей діалог «осторонь» стає голосним і явним, начебто вони забули про присутність Короля і Двору.

ВЛАДЗЬО: Звісно, що байдуже. Найважливіше, що ти її пошлюбиш.

ГЕНРИК: Я мушу пристосуватись до обставин, але не думай, що я усі ці вихватки сприймаю як щось серйозне... Отак, з цікавості.

Це радше, щоб дізнатись,

Що з того вийде, ну бо чим

Воно мені зашкодить?

Порозважаюся...

ВЛАДЗЬО:

Та звісно,

Ліпше розважатися,

Ніж нудьгувати...

ГЕНРИК: Отож-бо власне!

Повертається до Короля в своєму церемоніальному вбранні, сміх Зрадників, лунають дошкульні глумливі прізвиська.

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК: Паяц!

ДРУГИЙ ЗРАДНИК: Блазень!

ТРЕТІЙ ЗРАДНИК: Псих!

БАТЬКО (грубо): Тиші-і-і-і!

Стуляйте пельки один з другим! Я голосу вам не давав! Я голос дав моєму синові.

Нехай промовить. (З острахом.) Мов, мій Генрику!

ГЕНРИК: Що мушу я сказати?

БАТЬКО (з жахливим переляком): Промов, але, на милість Божу, щоб мудро мовив ти... Щоб мудро, мовив, значицця! Мовчі-і-іть, свинюки, от побачите, як син мій промовлятиме... він хутко вкаже вам на ваше місце і нагадає, де ви є і перед ким, він вас навчить. Промов, мій Генрику, тіко щоб мудро, повідай мудре щось... Я від душі тобі кажу, бо як немудре... ми осоромимося.

ГЕНРИК: То й що?

БАТЬКО: Вони тіко на те й чекають!

Очікування.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Він наплете дурниць, бо в нього дурнуватий вигляд.

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Він мудро мовить — гляньте, який у нього мудрий вигляд.

Очікування.

ГЕНРИК (поволі):

Направду

Не знаю, що мені казати,

Та миттю я про це дізнаюся по тому,

Як промовлю.

ПЕРША ГРУПА: Чудова думка!

ДРУГА ГРУПА: Думка ідіота!

ГЕНРИК (замислено):

Хай я дурний, а все ж таки

Щось мудре мушу мовити...

УСІ: Оце вже зізнання...

ГЕНРИК (щиро):

І знову моє слово

Предивно набирає сили,

Коли я сам-один

До вас говорю.

Одначе, що ж мені сказати?

(Сам до себе.) Якщо промовлю мудро,

То вийде по-дурному, бо я дурний.

А як дурне скажу...

БАТЬКО: Ні-ні, мій Геню!

ГЕНРИК (сам до себе):

Якщо не зможу втриматися на висоті вельможності цієї, вельможність скотиться до ями мого фарсу. Не можу вигадати нічого мудрого. Самі лише слова нікчемні і думки дрібні... Зараз! Бо я вже знаю, що скажу!

(До всіх.) Нікчемні мої слова,

Проте вони відлунням відбиваються від вас, отож ростуть авторитетом — авторитетом не того, хто промовляє, а тих, хто слухає.

ПЕРША ГРУПА:

Гарно сказав!

Мудро сказав!

ГЕНРИК:

Я тут верзу дурниці,

Але ви мудро мене слухаєте, тож

Стаю я мудрим.

РАДА і ДВІР: Мудрість! Мудрість!

МАТИ: А що! Це голова!

ГЕНРИК:

Я гідності не маю. Казна-коли

Я втратив гідність. Але мій БАТЬКО

Покликав до нової гідності мене. Отож стаю

Мудрішим і гіднішим, ніж я є.

І я приймаю це,

Так точно, я приймаю.

І свідчу, що бажаю взяти вищий шлюб. Даєш його! То де вона?!

Ведіть негайно — і вперед, вперед!

РАДА і ДВІР (яро підхоплюються):

Мудрість, гідність, шлюб! Даєш його!

Вперед, вперед, вперед!

БАТЬКО (гучно):

Із гідністю і мудрістю незмірними промовив син мій! То прочиняйте брами і молоду ведіть, а ще, як той казав, Єпископа святого, а труби хай сурмлять в саме нутро природи всім риком препотужним, щоб настрахати й відстрахати, коби хто яке свинство, преці тут свиней, мов гною, свиня, свиня-я-я... свиня-я-я!

Сурми, заходить Маня з кортежом дівиць, у розкішному вбранні, сурми, у другі двері заходить Єпископ Пандульф із почетом.

БАТЬКО: Геню!

РАДА і ДВІР: О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!

БАТЬКО: (здушеним голосом, начебто йому лячно): Розпочинається... В родині нашій бували тіко чесні шлюби. Не плач, мати. (До Мані й Генрика.) Станьте-но тут разом... голови схиліть... (Голосно.) Беремося ми до святого акту подружнього в ім’я Батька і Сина... (Вбік.) Ви колінкуйте і, цей-во... хай гримнуть труби... Нехай ті дружки шлейф підіймуть... Ти, канцлере, подай мені берло... і насади корону... (Голосно.)

В ім’я Батька і Сина... (Вбік.)

А зара нехай священик з’єднає руки святою перев’яззю на цього акту знак.

Акту разючого, всепереможного,

Дробильного ущент і досконалого

Під нашою вельможністю!

Труби, гриміть! І теє, як його...

Подайте перев’язь святу! Навколішки!

О Йсусе Христе! Боже! Люди!

Так має бути! Так відбудеться! Це акт мій! Це, бачця, моя воля!

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (голосно, нахабно): Зрада!

Вривається Пияк.

БАТЬКО (обараніло): А що то — оцево?

Довга хвилина тиші.

ПИЯК: З вашого дозволу... Нічого тут такого... Я тіко так...

БАТЬКО (в остраху): Гей, допитати цього чоловіка, хто смів дозволити йому сюди прийти, й усунути його з цієї зали.

ПИЯК: Фляшка чистої, одна літра, вишнівка, чотири гальби й оселедець!

ГОЛОС: П’яний.

ДРУГИЙ ГОЛОС: Як чіп...

Сміх, полегкість.

ГЕНРИК:

Цей чоловік мені незнаний, а все ж таки

Знайомим здався...

(Із патетичною лагідністю.)

Одне затямив я:

Будь-що із того, що тут відбувається,

Може мені незнаним бути...

БАТЬКО: П’яний... Викинути і випорожнити, щоб навіть слід загув...

КАНЦЛЕР (підходить до Пияка): Звідки ти тут узявся, чолов’яго, невже не знаєш, що стоїш перед лицем Його Величності?

ПИЯК: Гик... А це ж бо Король Ясновельможний! О Матір Божа!

БАТЬКО:

Добре вже, добре,

За щастя май, селюче, що побачив короля,

А зара катуляй домів, проспися.

Сумна, панове, ця ганебна пляма

Пияцтва, що винищує наш люд!

ДВІР: О так, воістину!

КАНЦЛЕР: Візьми це на горілку — і адью...

Чому не забираєшся?

Кілька тих подальших закликів мусять мати в собі щось тупо-механічне.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Чому не забираєшся?

ПИЯК: Бо я не можу.

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Не можеш?

ПИЯК: А от не можу.

ТРЕТІЙ ВЕЛЬМОЖА: А чому це він не може?

ПИЯК: Я завстидався.

КАНЦЛЕР (до Батька): Селюк цей стушувався, не годен з місця зрушити. Не знає, де й себе подіти, ги-ги-ги!

БАТЬКО: Ги-ги-ги!

КАНЦЛЕР: Ги-ги-ги!

Показує пальцем на двері.

Геть, я сказав!

ПИЯК (із подивом): Палиць!

КАНЦЛЕР: Геть!

ПИЯК: Палиць!

КАНЦЛЕР: Вийди!

ПИЯК: Пальцьом показує. Ото вже палиць!

ДВІР: Ги-ги, пальцьом, пальцьом.

ПИЯК (роздивляється свій палець): То не такий, як мій... Мій є чорнявий, миршавий... такий ото домашній, селюцький палиць... теє... в сам раз у носі длубатись.

Сміх.

Грубезний палиць, хамський... навіть сором таким особам показати...

КАНЦЛЕР: Гей, забиратися!

ПИЯК: Та був би я пішов, але не можу — всі задивилися на палиць мій.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Чому ти не сховаєш пальця до кишені?

ГОЛОСИ: Запхай його у вухо! Або в око!

ПИЯК: Сховав би був, але не можу, бо всі на нього дивляться!

І хай би я куди пальцьом тим тицьнув (мимохіть показує на Генрика), усі туди одразу позирають.

ГЕНРИК (тихо): Свиня...

ПИЯК (тихо): Свиня...

(Голосно.) Ото на палиць мій ся задивили, буцім він надзвичайний! Що більше дивляться, то більше він надзвичайні́є, а що більше він надзвичайніє, то більше дивляться, а що більше дивляться, то більше він надзвичайніє, а що більше він надзвичайніє, то більше дивляться, а що більше дивляться, то більше він Надзвичайніє...

Це надзвичайний палиць! Це сильний Палиць!

Ото вже мені пальця́ того напомпували!

І коби зара я до кого отим пальцьом моїм отак... торк...

БАТЬКО: Мовчи!

ПИЯК: Нехай би й до якої недоторканної особи...

БАТЬКО: Мовчи!

ПИЯК (брутально): А як торкнуся, то напхаюся!

ЗРАДНИКИ: Даєш його! Вперед! Вперед!

БАТЬКО (крик): Свиня!

ПИЯК (крик): Свиня!

БАТЬКО (дуже спокійно):

О люди, радники моєї Ради, і ви, вельможі Вельможності моєї... (Вибухає.) Держіть мене, бо я

Розтріскаюся! (Нажаханий власним вибухом.) Вибухну... і

Розтріскаюся!

Я гнівом вибухну таким жахливим,

Жаским, що... о... о... о...

Страх, пере́страх! (Слабне.) Я заслаб...

МАТИ: Ігнацію! Таж він заслаб!

ДВІР: Король заслаб! Король наш занедужав!

БАТЬКО (слабко, благально): Геню...

ДВІР і РАДА (потужно): О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!

Генрику, в ім’я Батька, в ім’я Сина

І в ім’я Батька і Сина!

Генрик підходить до Пияка, палець якого домінує над сценою.

ГЕНРИК: Свиня!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК (спокійно): Свиня! Сховай цей палець!

ПИЯК (п’яний): Нічого я не знаю!

ГЕНРИК: Сховай, бо я тобі його сховаю силоміць!

ПИЯК: Фляшка чистої.

ГЕНРИК: Сховай, бо я накинуся на нього і сховаю тобі його... Накинуся...

(За мить.) Стирчить ідіотично... Прямо посередині... Ні-ні, не можу я накинутись... бо все це маячня...

Це надто все дурне...

ЗРАДНИКИ (різко): Дурне!

Дурне як пень!

ГЕНРИК: Та стійте-стійте, я не дурний, дурний тут тільки палець! І він умисно пальця того вистромив, щоб на глупоту все перетворити — а з мене зробити психа!

ПИЯК (показує пальцем на Генрика): Псих!

ЗРАДНИКИ: Псих!

ГЕНРИК: Обачніше зі мною... Бо якщо ви мені занадто надокучите, я вмить прокинусь... і всі ви зникнете... (До Мані.) І ти теж зникнеш...

Тиша. Сцена завмирає.

ГЕНРИК:

А може,

Це не сон, а справді — я схибнувся?

І може, взагалі я тут не мовлю й не стою,

Натомість у реальності лежу в якимсь шпиталі і маячу, жестикулюючи, що тут стою... Бо хтозна, що могло зі мною статися?

Можливо, куля мозок мій пошкодила? Чи вибух?

Або мене впіймали й катували, а може,

Я накинувся на щось — чи, може, щось накинулось на мене? А може, від нудьги...

І я вже цього не зніс...

А може, мені наказали — послали мене — змусили мене — до чогось, чого я вже не зніс? Ні, бо нема такої речі, що не могла б зі мною статись — усе та більше, ніж усе можливе. То, припустімо, я в шпиталі не лежу й нічого ненормального не сталося. Гаразд, а все ж таки... Як полічи́ти, у скількох шаленствах я вже брав участь? О...

Хай навіть я найздоровіший...

І найрозсудніший... Найврівноваженіший,

Одначе інші люди змусили мене вчиняти

Такі жахливі вчинки... вбивчі,

Навіжені, ідіотичні, так-так, розгнуздані...

Тут постає просте питання: якщо когось на кілька років прирекли виконувати функцію шаленця, хіба не стане він шаленцем? І байдуже, що я здоровий, якщо мої діяння хворі... Владзю? А ті, хто змушував мене до тих шаленств, були здорові теж, розсудливі, урівноважені...

Товариші, братове, приятелі,

Стільки здоров’я — і раптом така хвора поведінка?

Стільки розсудливості — і воднораз шаленства стільки?

Без ліку людяності — і нелюдяності стільки само?

І дарма, якщо кожен поодинці цілком тверезий, поміркований, розсудний,

Коли усі ми вкупі є загальним шаленцем-велетом, який у люті

Качається, гарчить і корчиться, мчить уперед наосліп,

Переступаючи свої кордони та вириваючи себе із себе...

І наш нестримний шал є поза нами, він назовні... Ген-ген, назовні.

А де закінчуюся я, там починається моя розгнузданість...

І хай спокійно я живу в собі, втім заразом блукаю поза мною

Й на темних диких обширах, на просторах нічних,

Безкрайому безмежжю віддаюся!

КАНЦЛЕР: Це поховальний марш!

БАТЬКО: Це поховальний марш!

ГЕНРИК: Еге ж, це марш жалобний! Вони озвались знов. І я озвався,

А палець досі посередині стирчить, мов перст безумця. І я тут мовлю сам до себе і жестикулюю у повній самоті, неначе псих...

ЗРАДНИКИ: Псих!

ПИЯК: Псих!

Наступають на Генрика.

ГЕНРИК: Стояти! Я тут за наказом короля!

ПИЯК: Король — псих!

ГЕНРИК: Стійте!

Хай, припустімо, батько збожеволів — та він у безумі своїм боронить гідності й чесноти — отож не є він психом!

Еге ж, це правда, правда понад правди — і звідси ця патетика, ці мудрість і серйозність, яких досвідчив я. Дивіться, як я мудро тут стою. Мудрість і гідність мої непереможні! А він стовбичить тут зі своїм пальцем, наче ідіот!

Ви спробуйте торкнутися до мене!

БАТЬКО: Генрику!

РАДА і ДВІР: О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!..

Геть викинути пияка цього!

Вельможі наступають на Пияка.

ПИЯК (поволі, ховаючи палець): Ну-ну, не так гостро... бо я теж маю троха клепок. (І враз стає безмежно глибоким і розумним; до Генрика.)

Бо я таким дурним не є... (За мить.) То, може, ми, цей-во, бляхарськакуртка, поговорили б наодинці... як мудрий з мудрим...

ГЕНРИК (збентежений):

Про що?

ПИЯК: Та вже побачимо. Ми мудро побалакаємо... (До всіх.) Преці я теж, бліндажзокопом, мудрий є...

ГЕНРИК (вагається): Ні. Хоча... Якщо йому кортить щось мудрого сказати...

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (виклично): Якщо щось муд­рого!

ДВІР (сонно):

Якщо,

Якщо

Щось мудрого...

ГЕНРИК: Гаразд!

Файв-о-клок. Лакеї вносять каву й тістечка. Вельможі утворюють невеличкі гурти. Дами обмахуються великими віялами.

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

А може, тістечок оцих? Щонайщиріше дякую. Ах, що за товариство! Щонайщиріше перепрошую! До ніжок стелюся. Який розкішний туалет!

ГОЛОС БАТЬКА (вглибині): То теє... дайте чаю і мені!

ДАМА (до Вельможі, на ходу): А хто ж добродій той дивакуватий, який бесідує із нашим принцом, спадкоємцем трону?

ВЕЛЬМОЖА: Це закордонний дипломат, а може, й сам посол.

ГЕНРИК: То дайте чаю і мені. (До Пияка.) А може, тістечок оцих?

ПИЯК: Щонайщиріше дякую. Гадаю, там ніхто нас не почує.

ГЕНРИК: Ох, як ви бачите, вони будь-що стараються полегшити нам бесіду... із повною конфіденційністю...

Обоє відходять зі сцени.

ПИЯК: Тоді я вже скажу, що маю на печінці... Я не такий налиганий, а фіґлі виплітаю, щоб авторитетність короля ослабити, бо тут є заколот супроти короля... Багацько можновладців проти нього змовились і за чуприну витягли мене з в’язниці... Проте принцуєте, Ви, принце, з такою мудрістю...

ГЕНРИК: Мені це лестить...

ПИЯК: ...Що до холери вся моя робота. Тіко одне мені дурним в тій мудрості здається... Ви в Бога віруєте, принце?

ГЕНРИК (перед себе): Він запитав, і мушу я відповісти, що ні.

ПИЯК: Тоді, мій принце, як Ви можете від короля приймати шлюб?

Бо як немає Бога, який король із нього?... Преці його влада від Бога бути мусить. А той єпископ... він теж не зі своєї волі цей має чин.

ГЕНРИК: Я вже сказав... на це я відповів... Нехай би навіть батько був звичайним психом, який лиш фантазує, що король, таки боронить він чесноти й гідності... а я, нехай не вірю в Бога, сповідую Закон Моральний і Людську Гідність на землі. О як це патетично пролунало!

ПИЯК: А хто закон цей запровадив, якщо немає Бога?..

ГЕНРИК: Хто? Люди.

ПИЯК: То й пощо з ним священнодійствувати так патетично, якщо це такий самий людський витвір, як і все?

ГЕНРИК (присоромлений):

І справді.

До певної межі він має слушність. Я не вірю

В усе це... Поводжусь, наче вірю — а не вірю. Шаную — а насправді не шаную...

Навколішки стаю, а сам не колінкую... й коли корюсь, я анітрохи не корюсь.

І знаю: все це фарс. Отож що більша моя мудрість, то страхітніша

Моя глупота... Цить... цить... тихо... тихо... Нехай він не дізнається про це!

ПИЯК: То пощо, принце, короля цього Ви заповзялись від себе вищим визнавати, якщо самі Ви здійняли його до короля?

ГЕНРИК (сам до себе): Це правда. А якщо він не король мені, то й я не принц собі самому.

ПИЯК: Так само з нареченою. Якщо Ви, принце, короля титулували, а той король її до гідності незайманки здійняв, це Ви самі її цнотливою зробили... І що ж то за незайманка така?

ГЕНРИК: Я сам собі її цнотливою зробив. А той пияк тверезо дивиться на речі...

І все ж таки,

Якби воно було таке просте, чому ж я чуюся,

Неначе відправляю

Якесь богослужіння пишне?

ПИЯК: Богослужіння?

ГЕНРИК: Богослужіння.

ПИЯК: Богослужіння?

ГЕНРИК: Богослужіння.

(Серйозно.) Іди від мене геть, бо я служитель культу...

ПИЯК (повільно): Я теж служитель культу...

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

ГЕНРИК (сумно): Він передражнює мене — він передражнює мене, щоби зробити з мене ідіота. Мить тому я казав доречно, тепер я знову вибовкав дурню...

ПИЯК: Дурню?

ГЕНРИК (замислено): Дурню. Гадав, що я мудріший...

ПИЯК: Мудріший?

ГЕНРИК: Мудріший.

ПИЯК: Мудріший?

ГЕНРИК: Мудріший!

ПИЯК (вибухає):

Мудріше я тобі скажу, релігії якої

І ти, і я служителями є.

Між нас наш Бог рождається і з нас.

І храм не з неба наш, проте з землі.

І культ зісподу наш, а не згори,

Самі ми Бога творимо і саме тут зачнеться, з нас

Богослужіння людсько-людське, низове, довірче,

Темне та сліпе, приземлене та дике,

Якого я служитель!

Рвучкі та пафосні жести обох служителів.

ГЕНРИК: Якого я служитель? Однак... не розумію.

ПИЯК:

Не розумієш,

А насправді розумієш.

Ти розумієш,

Бо я розумію.

ГЕНРИК:

Ти розумієш,

Бо розумію я. Ти? Я? То хто ж із нас

До кого промовляє? Я не бачу... Ні-ні, не бачу ясно...

ПИЯК: А бачиш палець цей? (Показує пальця.)

ГЕНРИК: Чи бачиш палець цей? (Показує пальця.)

ПИЯК: Так, бачу! Я бачу палець цей!

ГЕНРИК: І я його теж бачу! О як це глибоко, як мудро! Мовби я бачу відбиток у тисячі дзеркал! Цей твій-мій палець!

ПИЯК: Мій-твій, твій-мій!.. І поміж...

Це поміж нас! Чи хочеш, щоб тебе я пальцем помазав на служителя?

ГЕНРИК: Чи хочеш, щоб тебе я пальцем помазав на служителя?

ПИЯК: Авжеж, я дуже хочу.

ГЕНРИК: Авжеж, я дуже хочу.

Пияк хоче торкнутися до нього.

Знову цей палець! Свиня!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК: Свиня!

Йому би тільки мацати!

(Стримуючись.) А може, тістечок оцих?

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

ГЕНРИК (сам до себе): Я клюнув на приманку його слів, а йшлося лиш про те, щоб мацати! От трясця! Торкнувся б я до цього дурня, який мене у дурні пошиває... торкнувся би і випхав геть, проте тут забагато світла, жінок і можновладців. (Наміряється зробити це, проте втручаються Зрадники.)

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК (до Пияка): Любий наш после!

ДАМА (минаючи їх): І хто ж отой добродій загадковий, що з ним так довго гомонить Його Високість, спадкоємець трону?

ВЕЛЬМОЖА (із притиском): Це закордонний дипломат, а може, й сам посол.

ДАМА: Посол!

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК: Любий после!

ДРУГИЙ ЗРАДНИК: Дорогий наш после!

ТРЕТІЙ ЗРАДНИК: Шановний после!

ПИЯК (вишукано): О, я вітаю вас, вітаю, панове дорогі та любі!

ДАМА: О любий повноважний после!

ПИЯК: До ніжок стелюся вам, ясна пані!

ГЕНРИК: Гм... Уже із пияка у дипломати виліз. Торкнувся б я до нього, та не хочу осоромитися... Тут варто зберегти умовності.

ПИЯК: Даруйте, ясна пані, і ви, панове любі, проте я мушу ще два слівця сказати принцові, корони спадкоємцю. Службові справи невідкладні.

ЗРАДНИКИ: Не сміємо вам заважати. (Низькі уклони, віддаляються.)

ПИЯК (до Генрика): Яке чудове прийняття!

ГЕНРИК: Так, справді.

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

На тлі вишуканого файф-о-клок посол прогулюється з принцом.

ПИЯК (дипломатичний тон): Бо це, Ви розумієте, мій принце, пов’язане із тим, що ми вже обговорювали...

Повірте, прошу: як посол заморської держави плекаю я зичливі почуття пошани та любові до величі Його Величності...

Одначе, власне, через ці любов і шану я, так би мовити, побоююся... я побоююся... або передчуваю радше... і навіть майже певен... чимало видатних вельмож останнім часом віддалилися від трону...

ГЕНРИК (дипломатично): Ах, справді?

ПИЯК: Я маю чи не за обов’язок доповісти про це конфіденційно Вам, мій любий принце, як щирий і покірливий слуга родини королівської.

ГЕНРИК: Я вам безмежно вдячний.

ПИЯК: Твій батько, принце, безсумнівно, так би мовити, є вельми величним монархом... однак, можливо... я побоююся... концепція його правління не вповні гармонізує з новітнім духом часу.

ЗРАДНИК: Ах, пане после, ви чудово це окреслили.

ПИЯК: Це є, без сумніву, монументальний муж... втім надто вже глибокий анахронізм його концепції, анахронізм, старим властивий людям. (Довірчо.) Щоб вірити в якийсь там кодекс честі та моралі, усталений навік? Якщо між нами, то людина новочасна гнучкішою повинна бути, людина новочасна знає: немає нічого сталого, нічого абсолютного, усе натомість безупинно твориться... все твориться поміж людей... все твориться...

ГЕНРИК: Не можу вам відмовити у гнучкості... і творенні невпинному...

ПИЯК: Якщо підходити тверезо... Ба, а може, ми щось вип’ємо?... Здоров’я Його Величності!

ЗРАДНИК: Здоров’я Його Величності!

ГЕНРИК: Здоров’я Його Величності!

ПИЯК: Про що ми говорили тут? Ага... З тієї-от причини чимало можновладців віддалилися... Ха-ха, втім найзапеклішим неприятелем Його Величності є ти, мій принце...

ГЕНРИК: Я?

ПИЯК: І знову ха-ха-ха! Бо захват до твоїх чеснот...

ГЕНРИК: Мені це лестить.

ПИЯК (довірчо): Чимало можновладців тут вважають, що влада мусить перейти до тебе... Одначе вип’ємо... Здоров’я Його Величності!

ЗРАДНИК: Здоров’я Його Величності! Незле винце! Чимало можновладців тільки й мріють, що — по якнайдовшому житті Його Величності — ти, принце, владу обіймеш...

ПИЯК: Ну а тоді ти міг би, принце, сам дати собі шлюб... чи навіть, ги-ги-ги, без шлюбу — бо пощо ті віджилі ритуали!

ЗРАДНИК: Іще по келиху! А це міцне вино... Людину вже вихитує... мов короля на цьому троні...

ПИЯК: Ги-ги! Мені здається, досить штурхнути!

ЗРАДНИК: При всьому дворі штурхнути!

ПИЯК: Якби отак хтось штурхнув короля...

ЗРАДНИК: Зненацька!

ПИЯК: Підштовхнув...

ЗРАДНИК: Отак би підштовхнув, при всіх! Щоб кожен бачив!

ПИЯК: І ха-ха-ха! Однак ніхто не штурхне, адже всі бояться принцового гніву й мудрості.

І це природна річ, що син боронить батька...

ЗРАДНИК: Іще по келиху! Ну а якби наш принц отак... сам... сам принц наблизився до нього... Я не кажу цього серйозно, проте кортить... зізнаюся, коли я бачу таку недоторканну...

таку особу недоторканну... то... квітки сучобривці, сам не відаю чому мене завжди бере охота... отак-от підійти і теє... підштовхнути, га? Пальцем. Гм-гм...

ПИЯК: І ха-ха-ха-ха-ха! А там, за спиною, у нього наречена і теж, курвалія й херань, уся така недоторканна... Недоторканна! Ох, бодай би одним пальцем, одним пальцем, ох-ох і ха-ха-ха! Ох-ох і ха-ха-ха!

ГЕНРИК: Палець!

(Спокійно.) І знову той ідіотичний палець! Свиня!

ПИЯК (понуро): Свиня!

ГЕНРИК: Свиня!

А може, тістечок оцих?

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок...

ГЕНРИК:

Ага, от що ви тут замислили.

Щоб я до короля торкнувся... пальцем...

Якщо я його штурхну,

Ви теж його штовхнете, чи не так?... До зради

Намовляєте мене...

ОБОЄ: О-о!

Та ми це так, при чарці... Міцне вино... Абищо язики клепають!

ГЕНРИК: Триклятий пияцюро свинський, ти мене споїти прагнеш... але я негайно доведу собі і вам, що я тверезий... так, що я тверезий.

Інтрига ця ідіотична! Але в цій ідіотичності теж підступ! Бо ця інтрига вкрай безглузда, вбога у штучності своїй. Як навіть відхилю ваші наївні пропозиції, це зробить з мене посміховисько незгірше, ще й осоромить унівець так само, якщо я їх прийму. Еге ж, цього ви прагнете? Отож засвідчую собі і вам: я не беру серйозно ані вас, ані цієї бесіди, ані цієї гідності, негаданої гідності пана посланника, який мить тому був звичайним пияком. Я з вас глузую! І якщо стою тут з вами і говорю замість накинутись на вас і доторкнутися, лишень тому, що хочу гарних звичаїв дотриматись і не довести до скандалу... А що? Бо я тверезий!

ПИЯК: Бургундське або й токайське!

ЗРАДНИК: Токайське або й портвейн!

ГЕНРИК: Так, звісно! Я тверезий! І я щомиті міг би пробудитись і винищити вас — але не багнеться псувати це чудове... таке п’янливе прийняття... і, зрештою, тоді вона теж зникне, випарується... Вам зрозуміло?

ПИЯК: Бургундське, бургундське!

ЗРАДНИК: Токайське, токайське!

ГЕНРИК: Я найтверезіша людина в цьому світі! Хай підлаштовуюсь під вас, та при своєму розумі, по-тве́резу, ха-ха... Я підлаштовуюся, бо, власне, все це... дарує мені втіху...

Слова лоскочуть, а думки голублять, і відчуття товпляться.

Все котиться... все грає і звучить... Ах, море світла й віял,

Слів океан. А я в ньому тону, тону...

Наче пияк.

(Ги, бачите, я геть тверезий!)

Наче пияк нетвердо я стою, а в голові моїй троїться.

Непевно чую і нечітко бачу.

І начебто я розумію, проте не розумію...

І галас. Галас. А між галасу цього

Єдина незборима думка: дотримайся умовностей. Не дай пізнати по собі, що ти набрався, ха-ха-ха (ви ж бачите, як чітко я все осягаю) й нехай ніхто не розпізнає по тобі, що ти пияк.

Отож якщо до мене хтось люб’язно заговорить, то я до нього теж з люб’язністю, ах, ах, так-так!

А як серйозно хтось до мене, я теж цілком серйозно, хо-хо-хо, еге ж, направду!

А як по-п’яному до мене хтось, я теж по-п’яному, бум-бум, гоц-гоц! (Ви ж бачите, як чітко я все осягаю...)

ПИЯК (п’яний): Бля... манже... кур.....дебалет.

Сукуватавата!

ГЕНРИК:

Зараз-зараз,

Я ще певніше доведу мою тверезість.

От, припустімо,

Що ви всі теж надудлились — і всі

Ви тут ледь-ледь притомні... гм... Один надудлюється другим,

Одначе кожен прагне

Тверезого вдавати, як і я.

Ха-ха!

Але в такому разі все це фарс!

Один п’яничка, щоб тверезого вдавати, тут пристосовується до пияцтва другого п’янички, який, щоби тверезого вдавати, теж пристосовується до пияцтва третього п’янички, який...

Отож усе це брехні!

Бо кожен мовить тут не те, що хоче мовити, а те, що личить.

Слова по-зрадницьки змовляються за спинами.

І вимовляємо слова не ми, проте слова нас вимовляють

І нашу думку зраджують, яка теж зраджує наші зрадливі почуття, ах-ах, скрізь зрада! (П’яний.) Скрізь безнастанна зрада!

ПИЯК (підхоплює): Так, зрада!

ЗРАДНИК: Зрада! Геть короля!

ЗРАДНИКИ (оточують їх, упівголоса): Геть короля!

ГЕНРИК: Ви зрадники! І я не це хотів сказати!

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК (тоном заколотника): Панове, наш принц з нами! Геть короля!

Нехай живе новий король!

ЗРАДНИКИ: Нехай живе!

ПИЯК: На короля!

Заколотники разом з Генриком ідуть до Короля. Юрма гостей розступається, відкриваючи перспективу на Короля, який чаює разом із Королевою і Манею. Поблизу Владзьо.

ГЕНРИК: Ні, я не це хотів сказати!

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, мускули дівочі та бюсти парубочі!

І сам Його Величність робить дому честь!

БАТЬКО (занепокоєний, бачить, як до нього наближується Пияк): А то ще хто?

ГЕНРИК: Це закордонний дипломат чи навіть сам посол!

БАТЬКО: Посол, ага. Ну, хай би лиш не осоромитись... (Голосно.) Ми раді привітати Високодостойного амбасадора під дахом нашим.

ПИЯК: Для мене це великі честь і шана. (Кланяється Мані.) Дозволь, о найпрекрасніша з дівиць, вчепити квітку мого служіння лицарського над крайкою твоєї приязні.

МАНЯ: Дякую.

БАТЬКО: Слухай сюди, посланнику: моє бажання, щоби стосунки поміж нашими імперіями згідно з гармонією і міжнародним співробітництвом до зміцнення й безпеки, а ще довічний мир, що передвік становить постулат, а також в інтересах усього людства. Якщо, свиня, ти зважишся мене штовхнути, то я тебе по писку і в кайдани.

ПИЯК: Безпека й зміцнення, а також людяність у дусі співробітництва і в інтересах миру становлять ключовий незламний постулат нашої мирної ініціативи, оживленої духом згоди. А я тебе штовхну й напхаюсь і, штурхнувши, ще й перепхну тебе, свиня.

БАТЬКО: А може, тістечок оцих?

ПИЯК: Дякую щонайпокірніше. (До Генрика, вбік.) От прямо зараз! Пальцем прямо в пузо!

ГЕНРИК: Батька?

ПИЯК: Сам будеш королем!

ГЕНРИК (замислено): Я?

Сцена завмирає.

Я не кажу цього серйозно... Але якби... Звалити цього батька і перебрати владу. Опанувати! Так! Опанувати!

Як страшно все від мене вислизає!

Я не паную ні над чим. І я

Є іграшкою іграшки. Опанувати!

Ах,

Якби я міг опанувати! Запанувати!

Я не кажу цього серйозно... Але якби звалити цього короля? На що він мені здався? Я вивищив його, щоб він мені дав шлюб. Проте навіщо брати шлюб з руки чужої? Якби я став володарем, сам дав би собі шлюб, ще й найчистіший, найчесніший. Ну а тоді вже я закони диктуватиму. І я собі встановлю святість, чистоту і таїнство — якщо цього запрагну!

О Боже! Якби я міг запанувати!

Бог! Який ще Бог? Батько! Який там батько? Я сам собі їх встановив. Вони з моєї ласки, з моєї волі! То й пощо колінкувати перед ними? Чому б не колінкувати перед самим собою, собою і собою, єдиним джерелом мого закону?

Цить... Не кажи цього. Навіщо ти це мовиш? Ти мовиш те, що він (показує на Пияка) тобі наплів.

Ну він наплів — і що такого?

Його я також знищу! Я королів творю!

Я мушу бути королем!

Я тут найвищий! Нічого вищого від мене! Я є Богом!

І це мій палець, палець мій, яким я... (Нажаханий.) Неправда! Я тільки так, на жарт кажу! Це все неправда! Нізащо я не зраджу мого батька. І короля мого!

(До Пияка.)

Не зраджу!

ПИЯК: Не зрадиш ти... свиня?

БАТЬКО (почувши): Що-що?.. Тут зрада?..

ГЕНРИК: Ні, я не це хотів сказати!

БАТЬКО: Не підходь!

ГЕНРИК: Я не підходжу!

БАТЬКО: Не рухайся! Нехай ніхто не рухається!

ГЕНРИК: Я не рухаюся! (У відчаї.)

Чому ти мене боїшся?

БАТЬКО: Я? Геню, сину мій, дитя моє, як же я можу тебе боятися, мого заступника, опору, приятеля? Ні-ні, Геню, я не боюся...

ГЕНРИК: То й заспокойся...

БАТЬКО: Поправ мені цю перев’язь, о-о, поправ!

Поправ мені цю перев’язь...

ГЕНРИК (поправляючи перев’язь):

Увесь дрижить і серце його бахає, і піт рясний зросив

Його ланіти...

БАТЬКО (тихо): Тихше... Генрику...

ГЕНРИК: Що?

БАТЬКО: Ліпше, щоби ти пішов... Іди.

ГЕНРИК: Чому?

БАТЬКО: Мій Генричку, як можу я тебе боятися?... Хіба краплинку, тіко троха... ледь-ледь і про всяк випадок... Проте я, Генрику, король, то й ліпше буде тобі піти, бо хоч воно й манюнє, а королем росте в мені... і, теє-сеє, бубнявіє тим королем, мій Генрику... і може вибух статись! Ану як понесе мене король!

ГЕНРИК: Таж опануй себе...

БАТЬКО: Ну як же мені себе опанувати, якщо я більший... сам від себе!

ГЕНРИК: Таж тихше! Не кричи!

БАТЬКО:

Я не кричу.

Це голос мій кричить! Так, тихше.

(Голосно.) Я дякую тобі, мій сину, дякую за відданість твою! І знаю, що немає зради в твоїм синівськім серці. Ні! Немає! Без жодних сумнівів.

Без жодних... а якщо я так кажу — що сумнівів не маю, це не тому,

Що я їх маю.

Якщо я зазначаю, що не тому кажу це, це єдине,

Аби ніхто не думав, що я повторюю це

З іншої причини. Одначе те, що я сказав, було останнім

Витлумаченням моїм і засторогою, і не сприймай цього як вияв

Моєї недовіри.

(До Вельмож.) А ви не смійте мене слухати!

Навіщо

Ви мене постійно слухаєте? Чому невпинно балухи на мене лупите? Чи ви гадаєте, комусь приємно, коли тебе так слухають і розглядають? Геть, забирайтеся!

Ні-ні, зостаньтеся! Мені нема чого приховувати, й коли

Я вам кажу, щоб ви забралися, це аж ніяк не означає,

Що я щось хочу приховати. Ні-ні, не маю сумнівів я щодо сина мого, знаю, що він не зрадить, не маю сумнівів, не маю, ні... Якби я мав бодай найменший сумнів, хай отакенький, він, цей крихітний мацьопий сумнів під поглядами стількох, стількох осіб та ще й в очікуванні стількох, стількох осіб... цей сумнів, я вам від душі кажу, дрібний, мізерний... став би більшим...

Трішки більшим... а вже цей більший сумнів викликав би дрож легкий, легенький дрож, що він, цей королівський дрож, посіяв би велику паніку...

А потім більшу... навіть більшу, аніж я... і паніка ця понесла б мене, бо розбирає мене Король, мене Король охоплює й несе! Ну а якщо Король дрижить, то я не в змозі йому стати на заваді! Ну а якщо Король кричить, то я не в змозі втихомирити його! А цей Король, Король, Король кричить: «Ти зрадник! Зрадник! Зрадник!»

ГЕНРИК: Зрадник!

БАТЬКО: Рятуйте! Варто! Варто!

Забігають вартівники.

У нього палець! Ах, зрада, зрада, зрада!

ГЕНРИК (торкаючись пальцем до Батька):

Арештувати!

Арештувати цього батька! І до льоху —

До темного й таємного, підземного і вільглого!

(У відчаї.)

Ні, я не це хотів сказати!

ПИЯК (ощасливлений): Він його штурхнув! Штурхнув прямо в пузяку!

Хоче накинутися на Батька.

ГЕНРИК (до Владзя, показуючи на Пияка):

Заарештуй мені ще цю свиню! Й до льоху!

(До всіх.)

Не знаю, як це сталось,

Але це сталось! Я зрадив Свого батька!

(До Пияка.) Котра година?

ПИЯК: Сьома.

БАТЬКО (стогне): Геню...

ДВІР (потужно): О, Генрику!

ГЕНРИК (потужно): О, Генрику! Тепер я став королем!

Зв’яжіть його, зламайте, розтопчіть!

Варта заарештовує Батька.

МАТИ (відчайдушно): Та що ж ти робиш, Генричку?

ГЕНРИК:

Тепер я правитиму! Я! Я сам!

Я сам собі цей шлюб дам! Ніхто мені не перешкодить! Той старигань уже пішов до льоху. І той пияк теж під арештом. Це я паную, я опаную і сам усе собі я дам!..

Бо годі вже цієї маячні! Чи ви гадаєте,

Що я сліпий?

Що я не бачу,

Як ви мене всі дурите? Вже годі, баста. Не кортить мені під вашу дудку танцювати. І не буду я паяцом у вас на мотузку. Я змушу вас ушанувати мою волю. Якщо старий боїться бути королем, якщо не може дати мені шлюб, сам дам собі. Де моя наречена?

(Бачить Маню, яка наближається.)

Уже надходить, темна, нечітка.

Я висвітлю її! Я виведу її!

Я сам собі цей шлюб дам! Так, я сам! Ніхто не втрутиться до мене! Бо я сам! Я сам тут, так, я сам!

А вас усіх немає!

Хода. Генрик і Маня в першій парі. Весільний марш.

ГЕНРИК:

Іду я першим... І мені однаково,

Що всі волочаться за мною, наче хвіст.

Я їх не бачу: бо переді мною

Щонайчистіший простір,

Пустий, порожній,

Яким я йду...

Помічає Пияка під вартою Владзя.

А ідіота п’яного цього усунути і вилучити...

Щоб не було його...

Зі мною жарти вбік. На горло

Його скарайте!

ПИЯК (жебрацьким тоном): Пане... Пане...

ГЕНРИК: Як по-дурному пролунало це... Одначе ти нічого вже мені не заподієш!

ПИЯК:

Королю Найясніший! То що ж його робить! Нема тут ради, куртканаскловаті,

Най так і буде!

(До всіх.) Повісять, то й повісять!

Стільки навішали остатнім часом.

Я про одне прохав би перед сконом:

Бодай би оком на неї скинути.

ГЕНРИК: На кого?

ПИЯК: На королеву цю мою.

ГЕНРИК: Здається, знову він видрючуватись хоче.

Проте я більше не боюся — і тепер від мене все залежить. Авжеж, дивися.

Ти ж її бачиш.

ПИЯК (сам до себе): Ой, Манько-Манько, ти солодка, мов горівка!

ГЕНРИК (сам до себе): Ха-ха-ха!

ПИЯК: Я не пошлюбив тебе, Манько, з тобою інший шлюб візьме.

ГЕНРИК: Нехай верзе усе, що заманеться. (До Владзя.) Пильнуй його, як око в голові.

ПИЯК: Якби цей хлопець не висів на плечах, якби мене не пильнував цей хлопець, я знав уже би, як мені тебе з тобою я.

ГЕНРИК: Це якийсь белькіт.

ПИЯК: Я образ личка гожого твого до чотирьох дошок труни трухлявої візьму, з цим образом я здохну... (До Генрика.) Благаю я такої ласки, щоби цей хлопець з вазона квітку взяв і над її голівкою тримав, а я хоч помилуюсь.

ГЕНРИК: Оце якийсь новий ідіотизм, але якщо відмовлю, подумають, що зі страху... Отож не відмовляю. (До Владзя.) Візьми цю квітку і потримай. (До Мані.) Даруй таку останню ласку безщасному шаленцеві, Маріє люба.

ПИЯК: О, Королево моя! З цим образом в очах сконати хочу... Благаю, щоби троха нижче тую квітку... аби на очі троха спала... (Владзьо, опускаючи квітку, обіймає Марію.)

Ще нижче... осьо зара, вже в сам раз... О, Королево моя!

ГЕНРИК: Що він у цьому бачить? Начебто нічого тут такого!

ВЕЛЬМОЖІ (стрепенулися, театрально):

Нічого тут такого,

Це наївно!

Ех, бідолашний чолов’яго!

Це потішно.

ПИЯК: З вашого дозволу, ще нижче... Щоби ця квітка їй згори на шийку падала... О, зара в сам раз... Як це мене п’янить...

ВЕЛЬМОЖІ: Терплячість нашого монарха гідна подиву. Монарх наш не тільки справедливий, а й ласкавий. Терплячість нашої володарки теж гідна подиву. Вона не менш ласкава.

ПИЯК (несподівано, важко): А зара не ворушитися, бо я цю квітку вийму. (Виймає квітку з рук Владзя.) Не ворушитися...

МАНЯ: Це як до знімки пам’ятної.

ГЕНРИК (до Владзя і Мані): Заждіть ще мить. (Сам до себе.) І що ж з того? (До Владзя.) Не ворушись. (До себе.) Чого він домагається? Це дурощі якісь. Гадав, що він мудріший...

ПИЯК: Мудріший.

ГЕНРИК: Мудріший?

ПИЯК: Мудріший.

ГЕНРИК: Як це — мудріший? І що ж тут мудрого? Квітку вже викинули, а вони досі стоять у позі штучній цій... Це мудро?

ПИЯК: Мудро...

ГЕНРИК: Мудро?

І що з того? Ну стали разом... і? Разом стоять...

Ага, стоять разом... Він з нею, а вона

З ним... І що з того? Разом

Без сенсу жодного... Штучно стоять... Зараз...

Що з того?... Стоять, а ми всі дивимося... як вони ­стоять...

Свиня!

Ти ж поєднав їх нижчим

Жахливим шлюбом!

Ти ж дав їм шлюб!

Свиня, служитель культу свинського!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК: Свиня!

Сміх Вельмож.

Завіса

Акт ІІІ

Зала у замку. Генрик і Канцлер.

КАНЦЛЕР: Панує спокій. Усіх елементів бунтівничих — заарештовано.

Парламент також під арештом. І всі цивільні та військові сфери спіткав арешт беззастережний. Усі широкі народні маси теж сидять. Верховний Суд і Генеральний штаб, дирекції та департаменти, публічні та приватні установи, преса, шпиталі, сиротинці — всі сидять. Заарештовано всі міністерства, а поза тим, усіх і взагалі уся. Поліція теж під арештом. Спокій. Спокійно. Вільгість.

ГЕНРИК: Еге ж, панує спокій. Як спокійно.

КАНЦЛЕР: Ну що ж? Надворі осінь.

ГЕНРИК: Де шеф поліції?

КАНЦЛЕР: Чекає.

ГЕНРИК: Якщо чекає, хай чекає. А де мій батько, цей... король колишній?

КАНЦЛЕР: Під вартою.

ГЕНРИК: А той... пияцюра?

КАНЦЛЕР: Під вартою.

ГЕНРИК (понуро, гірко): Нині я в шлюб вступлю... Який понурий день!

КАНЦЛЕР: Та день як день, нічого особливого.

ГЕНРИК: Бо ти старий.

КАНЦЛЕР: Так.

ГЕНРИК:

Я владу виборов

І байдуже, як саме.

Я ситуацію опанував... і буде так,

Як накажу... Отож наказую:

Нехай усі зійдуться тут, у залі цій, коли король собі

Свій шлюб даватиме.

Вхопити за горлянки й притягти!

КАНЦЛЕР: Скоряюся.

ГЕНРИК: І батька привести під вартою. Вхопивши за горлянку. Бажаю, щоби він присутній був на церемонії.

КАНЦЛЕР: Скоряюся.

ГЕНРИК: І матір теж мою ведіть. Вхопивши за горлянку.

КАНЦЛЕР: Слухаюся.

ГЕНРИК: І пияка того... але у путах, тямиш? Я хочу дати собі шлюб при них усіх, нікого не боюся, і ніхто мені не зважиться завадити, сам вирішую, як мені чинити — і баста, я маю владу й буде так, як я запрагну, бо я паную, я паную над ситуацією. Якби хтось заколоти снував або саботував, узяти за горлянку всіх... Чи шеф поліції привів тих харцизяк? Поклич їх.

Заходять Шеф поліції і троє Харцизяк.

ГЕНРИК: О, саме те, що треба! Які розкішні горлорізи! Ба, ті горлорізи всіх візьмуть за горло! Так! Якби поводився хтось підозріло або щось ускладнював і заважав, вхопити за горлянку і придушити на очах у всіх... нехай усі це бачать...

КАНЦЛЕР: Боюся, Ваша Величносте... що це я хотів...

ГЕНРИК:

Тверезо мислю я.

Ти вислухай мої розумування. Будь ласка, вислухай мої розумування.

Я вже згубив невинність і давним-давно у мене відібрали цноту. Я так багато останнім часом міркував. І цілу ніч не спав! Святість, вельможність, влада, закон, мораль, кохання, глупота, мудрість і кумедність — усе це твориться з людей, мов алкоголь з картоплі. Мов алкоголь, ти втямив? Я ситуацію опанував і змушу всіх тих скотиняк творити все, що мені багнеться, а щойно вони вдосталь напомпують мене могуттю й величчю, дам собі шлюб. А раптом буде це кумедно, то я кумедність теж візьму за горло. Якщо це буде глупо, то я глупоту теж візьму за горло. І мудрість за горлянку я вхоплю! Ну а якби отой ваш Бог, прострочений, старезний щось проти цього мав, йому я теж на горло наступлю!..

КАНЦЛЕР і ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Так точно, Ваша Величносте!

ХАРЦИЗЯКИ: Так точно, Ваша Величносте!

ГЕНРИК: Так точно, Ваша Величносте!

УСІ: Так точно, Ваша Величносте!

Заходить Пандульф.

ПАНДУЛЬФ: Ні!

ГЕНРИК: Ні?

ПАНДУЛЬФ: Ні!

ГЕНРИК: Слово честі! Це єпископ!

ПАНДУЛЬФ:

Це я, Пандульф, я Кардинал Католицької Церкви і це засвідчую

Тобі в лице, нікчемний узурпаторе: Бог є,

А шлюб, якого не Костел дає,

Не шлюбом є, а прогріхом непрощеним!

ГЕНРИК: Ха-ха, Пандульфе, ех, Пандульфе!

(Глумливо.)

Любий Пандульфе, Ти ж Пандульф,

Еге ж?

ПАНДУЛЬФ: Так, я Пандульф.

ГЕНРИК: Ага... ще й кардинал, це все про тебе, га?

ПАНДУЛЬФ:

Я є Пандульфом, слугою Божим...

Господній я слуга, Пандульф.

ГЕНРИК: Любий мій Падульфе, ти ненароком не...

Надудлився,

Надудлився,

Надудлився

Своїм Пандульфом? Га? Мій любий

кардинале, чи не залив ти очі?

Залив.

Залив

Тим кардиналом? Тобі, мій кардинале, ударив у довбешку

Шнапс.

Шнапс.

Шнапс.

Таж мій Пандульфе любий, ти налигавсь як чіп Господом Богом і святою Католицькою Церквою. Ти пияцюра соромітний. Ех, ганьба! Я знаю, як воно! Одна чарчина, друга, а далі вже на повну й гайда! Ти ненормальний тип. Пияк!

ПАНДУЛЬФ: Я проклинаю Тебе!

ГЕНРИК: Що? Знову дудлиш? Прокляттям власним обпиваєшся у мене на очах. Ги, це занадто вже. Торкнусь-но я до тебе. (Торкається до нього.)

ПАНДУЛЬФ: Боже...

ГЕНРИК:

Гей, під арешт цього

П’яницю хрестонутого.

Вхопіть його за горло,

Харцизяки!!

Харцизяки витягають Пандульфа.

Який понурий день!

КАНЦЛЕР: Так, день понурий...

ГЕНРИК: Я паную...

КАНЦЛЕР: Так, Ваша Величносте...

ГЕНРИК: Я опаную...

КАНЦЛЕР: Так, Ваша Величносте...

ГЕНРИК: Я до всіх торкнуся!

КАНЦЛЕР: Так, Ваша Величносте!

ГЕНРИК: Мене ніхто і пальцем не діткнеться, ні... До речі, любий канцлере!

Скажи, будь ласка, а чи люди з мене часом не глузують трохи?..

КАНЦЛЕР: О-о-о!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: О-о-о!

ГЕНРИК:

І чи не пащекують

За спиною моєю або

За спинами у себе, що... що... що, приміром, що я, ги-ги, ревнивий! Га? А це

Було б потішно!

КАНЦЛЕР: О-о-о!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: О-о-о!

ГЕНРИК:

Запитую,

Зважаючи на ту дурну пригоду

Із квіткою, ги-ги!

Натяк того нікчемного п’янички

Досить виразний був і міг примножити поживу

Слизьким бруднючим язикам, ги-ги!

КАНЦЛЕР: Нічого я не знаю!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого ми не знаємо!

ГЕНРИК:

Адже якщо

Він поєднав їх у цій дивній позі,

Вони таки поєднані... і, може,

Людиська їх поєднують... її з ним... а його з нею...

То що? Кажи! Можливо,

Ніхто не важиться казати навпрямки,

Втім посмішки і погляди,

І натяки двозначні,

Ще й знаки потаємні, ги...

У мене в горлі пересохло. Пересихає мені в горлі. Гей, служники, подати мені яблуко! Я хочу яблуко! (До Канцлера.) То що? То що?

КАНЦЛЕР: Ваша Величносте, властиво, всі поводяться властиво, проте, властиво, може, й невластиво, хто тут що може знати, може, і є якісь прояви, а може, й ні, хіба я знаю, я старий, поганий маю зір і бачу зле...

ГЕНРИК: Сліпий кінь! Сліпа курка!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Я теж поганий маю зір.

ГЕНРИК: От я напхаюсь вами... (До Служника, який приніс яблуко.) Гей, стій, зажди, я трохи придивлюсь до тебе.

Хтозна, що цей людець міркує

Всередині себе... який ж у нього темний розум,

Який ж мутний цей тип. І хтозна.

Можливо, він там уявляє щось. І подумки

Поєднує...

Поєднує їх там...

Можливо, він глумиться з мене в нутрі своєму.

І зраджує мене... з ним... з нею... Ах, зрадники! Вони всі зраджують мене! Тут самі зрадники! Його обличчя незворушне! Проте хто може знати, чи саме зараз він, отут, переді мною не дозволяє собі якусь наругу, натяк і чи всередині себе не зойкає зі сміху... Це яблуко поміж виделкою й ножем. Виделка й ніж. Чому воно поміж виделкою й ножем? Га, знаю, яблука завжди так подають, а ще грушки та персики... Ні, зрештою, це нісенітниця! Бо Владзьо ніколи і нічого з нею не мав... Це все із пальця виссане, ха-ха, із пальця... Я знаю, що це дурощі.

А таки мушу все це казати вголос... І, кажучи, я все це вимовляю...

КАНЦЛЕР (до Шефа Поліції):

Його Величність

Якось дивно так роздумався...

ШЕФ ПОЛІЦІЇ:

Видко,

Його мучать нездорові сни.

ГЕНРИК (сам до себе):

Не хочу більше пити я,

Не питиму я більше...

КАНЦЛЕР (убік): Ох, ця горілка, ох, горілка!

ГЕНРИК (сам до себе):

Можливо, Владзьо

Досі не мав нічого з нею, проте тепер,

Коли їх усі поєднують, він також

Поєднується з нею... А поєднуючись,

Торкається до неї...

КАНЦЛЕР: Гей-гей, горілка, це все горілка...

ГЕНРИК:

Я чую те, що сам кажу,

І чую те, що каже він.

І добре знаю:

Все, що ми кажемо, це чистої води кумедія,

А таки мушу це казати...

КАНЦЛЕР (з утіхою, голосно): Спився!

ГЕНРИК (до Канцлера): Стуль пельку (б’є Шефа Поліції в обличчя).

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Чому мене?!!

ГЕНРИК: А щоб складніше здогадатися було! Я зараз

Брутальності дещицю потребую — і я її шукаю

На твоєму писку! Якби я канцлеру зацідив, то був би просто справедливим. Але я прагну брутальним бути! Я наведу тут лад! (Крики.) І що там знов таке?

МАТИ (за сценою): Пустіть мене — пустіть же!

Вривається.

Мій Геню, Генричку, там батько, батько, батько!

ГЕНРИК: Вона схибнулася?

МАТИ: Мій Генричку, батько кричить, батько гарчить, плюється і харчить нелюдськи, ще й скаче та підстрибує!

ГЕНРИК: Таки схибнувся!

МАТИ (драматично-ідилічно):

Хотів він вирватися з пут, хотів тікати

Ген, за три моря!

А тоді його схопили

І зара б’ють його і з ним танцюють!

О Генричку, танцює батько твій!

ГЕНРИК: І що з того?

МАТИ: О ніж, ніж, ніж!

ГЕНРИК: Я просто так його тримаю.

МАТИ (нажахана): Ісусе Христе, Геню!!!

Я твоя мати!!

ГЕНРИК: Та звісно — мати — і це навіть непогано склалося... (Підходить.) Я хочу обійняти тебе, поцілувати, мамо (обіймає її).

МАТИ: Та що ти робиш, Генику?

ГЕНРИК: Я тебе обіймаю.

МАТИ:

Ліпше облиш мене...

Дивні твої обійми, ні-ні, дай спокій!

КАНЦЛЕР: Це диво дивне...

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Дивно, прикро...

Забігає Батько, слідом за ним Харцизяки.

БАТЬКО: Рятуйте, мене б’ють!

МАТИ: От розбишаки!

БАТЬКО (тихо): Мене побили...

(Голосніше.) Мене побили...

(Крик.) Мене, мене побили!!!

МАТИ: Ходи до мене, він і мене побив.

БАТЬКО (кричить): Що? Що? Він бив тебе?

МАТИ: Тихо, тихо, цить...

БАТЬКО (тихіше): Тоді я прокляну його...

МАТИ: Цить-цить, тихо...

БАТЬКО: Як? Як ти сказала? Він тебе побив?

ГЕНРИК: Як добре, що в мене є цей ніж...

УСІ: Боже!

ГЕНРИК:

Та ні, ну що це вам верзеться!

Я не вбиватиму нікого, хоча цей ніж

Загострює мене!

Нікого я не вб’ю — але

до всіх торкнуся...

Торкається до Батька і Матері.

Жахітна пара, що прокльони вивергає! Батько і мати!

Святість! А я оце

До них торкаюся.

Дивіться, як я до них торкаюся, як я чіпаю їх, як я в них длубаюся.

КАНЦЛЕР:

Нічого гіршого не бачили повік

Очі мої старі...

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Мені ніколи щось подібне і в гадку не спадало!

ХАРЦИЗЯКА: А то соромота!

БАТЬКО: Щоб ти сконав!

МАТИ: Щоб тебе мати скинула!

БАТЬКО: Щоб тебе батько задушив!

МАТИ: Щоб ти дитини власної не мав!

БАТЬКО: Щоб тебе діти вигнали!

МАТИ: Щоб діти тебе вдушили!

БАТЬКО: Щоб діти тебе осліпили!

ГЕНРИК: Усунути тих пияків, які надудлилися батьком і матір’ю! А я тверезий!

Харцизяки підходять до Батьків.

БАТЬКО: Генричку!

ГЕНРИК: Ну що таке?

БАТЬКО: Генричку...

Генричку, Генричку, я визнаю, що ти мене позбавив короля... але... преці я батьком тобі є... як той казав і теє... — хоч батька ти мене не позбавляй, а то земля розтріскається на дрібні кавалки з тріскучим тріскотом...

ГЕНРИК: Батько таке саме всевладдя, як король. Хіба не можеш ти казати від імені приватної особи? Невже завжди ти мусиш зодягати на себе титули якісь? Я хочу спати. Заберіть їх.

БАТЬКО:

Словами цими

Ти прочиняєш брами страшному лиху,

Що сапає в самій безодні... Боже...

МАТИ: Змилуйся...

КАНЦЛЕР: Над нами, грішними... (Витягає газету з кишені.) Війна!

ГЕНРИК: Що-що? Яка війна?

КАНЦЛЕР: Я тільки-но отримав цю газету.

Тиша.

Віддалений гарматний постріл.

ГЕНРИК: А й справді: там стріляють.

БАТЬКО: Еге ж, за лісом начебто...

Атмосфера паніки.

МАТИ: Йой, ліпше спакувати клунки.

КАНЦЛЕР: У разі чого можемо зійти до льоху.

БАТЬКО: Та артилерія ще квіточки. Найгірше гази. То тре припасів наскладати... (До Матері.) Купи, що вдасться, позаяк замкнуть усі крамниці.

МАТИ: Десь я ті протигази мала... але де? Десь мала я ті протигази, але геть-чисто забула... в якій шухляді...

Паніка наростає.

Та де ж вони лежали в мене?

Постріл.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Ближче.

КАНЦЛЕР: Чи віддасте, Ваше Величносте, якісь накази?

ГЕНРИК: Жодних наказів я не віддам, бо знаю, що це неправда! Усе неправда! Але водночас правда!

Наслухає.

Ого, як б’ють!

БАТЬКО: Що з нами буде? Що з нами теперка буде? Пожога, злидні, ґвалт, митарство і ганьба...

ГЕНРИК: І знову голову морочать!

Якісь фантазії пияцькі! Аж бухає

Від них горілкою! Гей, викинути їх!

БАТЬКО (п’яний):

Гик... Я п’яний... Гик... Най так і буде.

Мені це каже син... Що тут удієш... Але якщо я п’яний,

То поки вкинеш ти мене до льоху, з тобою хочу по чарчині вихилити... Я щось тобі скажу! Таке тобі шепну, що в голову твою це міцно вдарить... Та й тото.

МАТИ (п’яна): Тра-ля-ля...

БАТЬКО:

Ти з нею не женися!

Преці правду казав старий пияк.

Вона... як бак його... блудила з Владзьом у старі часи.

ГЕНРИК: Неправда!

БАТЬКО: А я тобі кажу!

Я не хотів тобі цього казати, бо троха встидно, та зара вже і так усе лихий візьме...

Саме в той день,

Коли вона з тобою заручилась,

Я у кущах їх здибав, у кущах на них наліз,

Ногою в них вступив!

ГЕНРИК: Неправда! А водночас правда!

МАТИ:

Я теж їх здибала,

Як вони лапалися під криницею.

У білий день! І він на ній, ну а вона до нього вся!

До нього, Генику! Ти не женися!

Постріл.

ГЕНРИК: Знову бахає!

БАТЬКО (визираючи у вікно): Військо.

КАНЦЛЕР: Військо.

МАТИ: І всі молодики. Це цуцики.

БАТЬКО: Та цуцики, а вже кривавляться.

МАТИ:

Мій Генику, ти не женися!

Вона до молодих всміхалася.

З молодиками гріховодила!

БАТЬКО:

З молодшими від себе.

Вона кривавилася!

МАТИ:

І під кущем

Або під деревом яким,

Або у житі...

БАТЬКО: Або в льосі!

МАТИ: Чи на горищі.

БАТЬКО: А може, в стайні!

МАТИ: Чи й у стодолі

Або в повітці для возів!

БАТЬКО:

Може, в трусах,

А може, й без!

(Визираючи крізь вікно.)

Гей-гей, як він його там душить, як гнобить і катує,

А зара застромив багнет у нього!

МАТИ: Руїна, згарище!

БАТЬКО: То ліпше заслонити це вікно, бо як вони назирять нас чи світло, можуть заскочити сюди й тоді до нас візьмуться, значицця.

ГЕНРИК:

Нікчемний, пересичений

Своїм пороком старче, і ти,

Що вергнеш з рота печію смердючу,

Вихляста старушенціє...

Я надто був поблажливим,

Пробачливим надміру

До вашої низької пляшки! Але зараз

Пізнаєте ви гнів мій! Геть! Геть! Геть! Я сам!

Закуйте у кайдани їх!

Харцизяки забирають Батька і Матір.

БАТЬКО: Змилуйся!

ГЕНРИК: Я сам собі цей шлюб дам! Я з нею шлюб візьму, я шлюб цей дам собі оцими-от руками! Усе це... п’яна підлотна маячня! Це белькіт! Белькіт!

Покличте врешті наречену! Я хочу обсудити з нею деталі церемонії! Але...

КАНЦЛЕР: Але..

ГЕНРИК: Але...

КАНЦЛЕР: Але...

ГЕНРИК: Але...

Покличте ще мого придворного, отого... Владислава... так... Владислава, мого придворного...

Я мушу

Поговорити з ним... і з нею...

Виходять.

...А зараз ми побачимо, чи поміж них щось є... якщо направду є, то...

Заходить Владзьо.

...Ми запануємо над цим. (До Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?..

ВЛАДЗЬО: Та якось так.

ГЕНРИК: Та якось так, ага... ага... та якось так. І я теж якось так! Хіба боюся, що ми влипли в якийсь... скандал огидний...

ВЛАДЗЬО: Мені це байдуже. Я волію це, ніж військо.

ГЕНРИК: Котра година?

ВЛАДЗЬО: Пів до шостої.

ГЕНРИК: А звідки в тебе цей годинник?

ВЛАДЗЬО: А я його в Антверпені купив.

ГЕНРИК: І що там люди кажуть? Здається, війна вибухнула?

ВЛАДЗЬО: Здається.

ГЕНРИК: Але напевне ти не знаєш.

ВЛАДЗЬО: А що тут можна напевне знати? Мені здається, Генрику, що тут нікому не можна вірити... Усе якесь оббріхане та награне...

ГЕНРИК: Еге ж, це несерйозно, власне кажучи... і тут усі вдають самих себе... і брешуть, щоб сказати правду... Це навіть весело... Одначе я вже звик. А ти... чи ти теж трохи... гм... під газом?

ВЛАДЗЬО: Я?

ГЕНРИК: Тут кожен чимось упивається. То я гадав, що, може, й ти... чогось набрався.

ВЛАДЗЬО: Ні.

ГЕНРИК: Чому ж тоді такий сумний?

ВЛАДЗЬО: Я? З чого ти взяв, що я сумний? Та навіть навпаки.

ГЕНРИК (сумно): Ну з виду ні, а як по правді, так... і смуток твій у присмерку таїться... Салют, салют, виходь, виходь!

З’являється Маня.

Ну, і що чувати там?

МАНЯ: Нічого.

ГЕНРИК: Ти добре почуваєшся?

МАНЯ: Так, добре.

ГЕНРИК: Я мушу вам сказати дещо... вам обом... Лиш уявіть, що відколи цей пияцюра вас поєднав тією квіткою, ха-ха, в якусь фігуру чудернацьку, ги, в скульптуру, я не спроможний відігнати враження, що поміж вас щось є... і щось між вами ладиться... ха-ха!

Ха-ха-ха-ха!

Ха-ха-ха-ха! Хіба я знаю що!

ВЛАДЗЬО: І що це означає? Ти ревнуєш?

ГЕНРИК: Ти мовиш це до мене, але для кого мовиш?

ВЛАДЗЬО: Не розумію.

ГЕНРИК: Ти сам тут начебто стоїш — але разом із ким стоїш? (До Мані.) А ти чому не дивишся на нього?

МАНЯ: Чому я мала би дивитись?

ГЕНРИК: Якщо не дивишся, ти все одно не дивишся... на нього.

МАНЯ (театрально): О Генрику, я так тебе кохаю!

ГЕНРИК: Так, ти мене кохаєш, а він мій приятель. Ти так мене кохаєш і ти порядна дівчина... але чому служила ти? (До Владзя.) А ти чому служив?

ВЛАДЗЬО: Як це?

ГЕНРИК: Хіба ти не служив жахіттю? У тебе на сумлінні більше смертовбивств, аніж у звичного убивці. Так, ви порядні, ви невинні, ви діти із родин добропристойних... але чому служили ви?

Отож

Служи тепер ти їй, ну а вона

Нехай тобі послужить!

МАНЯ (театрально): О, не муч мене!

ГЕНРИК: Обоє ви, і ти, і він, так любите мене... але тоді, коли з вас кожен поодинці! Проте коли ви вдвох... коли ви разом... Коли ви вдвох, ви чимось геть інакшим є, аніж нарізно!

ВЛАДЗЬО: Ми вдвох нічим не є і взагалі не варто голову морочити ані собі, ні нам!

ГЕНРИК: Нам! Нам! Чому ти кажеш «нам»? Ах-ах, які дивацькі сіті плетуться на тім світі!

Ти уяви: коли він викинув ту квітку, одразу стало зрозуміло, що ви разом... і ви це також мусили відчути... Ну а тепер усі невпинно вас пов’язують, і я вас теж пов’язую... звичайно, подумки... і ви сполучені чимраз тісніш!

Отой добродій, справді якимсь химерним чином злучив вас шлюбом... Отой служитель культу! Отой безбожний жрець облудного обряду... Психологічний жрець!

ВЛАДЗЬО: Та що з тобою відбувається? Ти збуджений.

ГЕНРИК: Я? Та я вже маю сумніви, чи я насправді є. Здавалось би, що це я відчуваю, я мислю, я вирішую... проте по-справжньому нічого не розв’язується в мені, а все розв’язується поміж... поміж нас... Це поміж нас витворюються сили, чари, натхнення й божества, які нас шарпають, мов соломи́нки... А ми хитаємось...

ВЛАДЗЬО: Як це?

ГЕНРИК: Ну бач, приміром, що зі мною сталося. Він якось поєднав вас, нагромадив одне на одне, вас помножив — чи пак додав тебе до неї, а її до тебе — і витворив із вами щось таке, що збуджує мене... і так мене хмелить, що я (із погрозою) не заспокоюсь, аж поки не візьму із нею шлюб. Затям собі це.

ВЛАДЗЬО: Таж я тобі не стану на заваді.

ГЕНРИК: Чому моя природа привела мене сюди? Чому я по такій туманній... туманній подорожі... до цього порту приблукав? Як розтовкмачити це явище? А може, в мені живе якась таємна схильність до тебе — підпільна, нелегальна, аморальна й ненормальна?

ВЛАДЗЬО: Пхе, теж мені трагедія!

ГЕНРИК: А може, я підсвідомо завше ревнував її... до тебе... і вважав тебе суперником?

ВЛАДЗЬО: У цьому теж нічого особливого...

ГЕНРИК: Одначе хтозна, чи чоловік... чи чоловік узагалі спроможний у жінку закохатися без посередництва і без співучасті, як би то мовити... суперника. Завжди потрібен інший чоловік. Ймовірно, чоловік узагалі не в змозі відчувати жінку інакше, ніж через іншого. А може, це нова любовна форма? Колись було удвох, а нині втрьох?

ВЛАДЗЬО: Мені здається, ти перегинаєш.

ГЕНРИК: А може, це мені втулили ззовні і взагалі я так глибоко цього не відчуваю, лише мушу поводитися, наче мені обсіли ці відчуття. Вже паморочиться в голові від тих стрімких заплутаних... шляхів... якими я все йду та йду... безперестанку, без упину... без передиху.

Важка ця брама. І гнітюча стеля.

І дивне, загадкове Небо.

Ах, цей пияк мене споїв. Ах, він справдешній служитель культу. Він своїм пальцем... своїм пальцем...

Вас обернув у божество... перед яким я мушу падати навколішки й складати жертви — мовби уві сні.

Ні-ні, до лиха!

Бо я таки король! І я паную!

Я опаную! О, Генрик, Генрик, Генрик! Так, я сам! Я сам собі цей шлюб дам! Генрику!

Не дай себе опанувати, сам пануй!

О Генрику, богів своїх розтрощ,

Розвій ці чари

І на власний трон вступи!

Як дивно все це пролунало. Ба! Хай би лише не мовити так штучно. Ну а вона стоїть тут... біля нас... і слухає.

МАНЯ (театрально): Навіщо ти так мучиш мене й себе?!!

ГЕНРИК: Яка ж нахабна актрисулька! Я маю іноді таку охоту... (Жест, начебто він б’є її.)

МАНЯ (вульгарно): Ой, тільки без рук, будь ласка!

ГЕНРИК:

Вийди.

Я мушу говорити з ним удвох,

Проте далеко не відходь.

Скажи, хай челядь чай тобі подасть.

Маня виходить.

Ну а тепер

Берімося до справи.

Направду я не знаю, як це владнати.

Яка жахітна тиша...

Мовчать ці стіни, і взагалі мовчить усе в чеканні

Того, що я скажу.

Давненько так мене не били дрижаки.

(До Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?

ВЛАДЗЬО: Добре.

ГЕНРИК: Я мушу побалакати з тобою. Сідай.

ВЛАДЗЬО: Добре.

ГЕНРИК:

Я мушу тобі сказати дещо прикре.

А може, навіть трохи ненормальне,

У тому сенсі, що не аж таке буденне й звичне,

А радше дещо збочене.

ВЛАДЗЬО:

Чого мене турбує щось там ненормальне,

якщо нормальний я!

ГЕНРИК:

Проблема в тому, що якби я звично мовив це,

Було б непереконливо.

Бо все залежить, як ми мовимо. Отож я мушу це тобі сказати у спосіб, мабуть, дещо штучний.

І прошу, щоби ти зі свого боку теж звично не відповідав, проте — щоб ти поводився, як я тобі скажу. Сюди ніхто не вступить. Ми ці двері на ключ замкнемо.

ВЛАДЗЬО: Мені це байдуже.

ГЕНРИК: Я знаю. Ти вже стільки... гм... дивних речей мусив робити попри молоді літа. Однак запевнюю тебе, що це не примха, а щось серйозніше. Як ти вже знаєш, любий Владзю, я скинув з трону мого батька, короля, і сам став королем, а нині постановив сам дати собі шлюб з моєю нареченою, принцесою Марією. Ти мов: «Так точно, я про все це знаю».

ВЛАДЗЬО: Так точно, я про все це знаю.

ГЕНРИК: Проте що з того шлюбу, хай би най-найформальнішого, якщо весь двір вас обмовлятиме, її й тебе, в якихось там стосунках фамільярних... а ще коли я сам, я сам собі це уявляю — чи слушно, чи неслушно — ніби ви... Мов «так».

ВЛАДЗЬО: Якщо тобі на цьому вкрай залежить, я можу мовити: так!

ГЕНРИК: Ні-ні, мов «так», не коментуй нічого. Направду нас ніхто не чує... однак ми чуємо самих себе... Мов «так».

ВЛАДЗЬО: Так.

ГЕНРИК: Звісно, мені було би легко... усунути тебе... усунути тебе, арештувати, як я вчинив із пияком. Я міг би навіть тебе ліквідувати, скажімо, вбити. Але навіть якби я це зробив, нічого не змінилось би, бо... бо я підозрював би, передчував би, знав би, що вона, власне, тобі належить, а не мені. Мов «так».

ВЛАДЗЬО: Так.

ГЕНРИК: Які ж нестерпні ці драпірування. Для мене незбагненно, що цей палац такий занедбаний і так халтурно склепаний. Тут гибель челяді, а всюди бруд. Я мушу лад навести. Нічого не кажи!

Ще я говорю.

А що ти про мене думаєш?

ВЛАДЗЬО: Я думаю, ти хворий.

ГЕНРИК: Я дещо поясню тобі — наскільки це можливо. Від миті, коли я вплутався у це, хитаюся між полюсами: відповідальністю і безвідповідальністю, фальшем і правдою. З одного боку, знаю: все, що тут діється, геть несерйозне, штучне, безвідповідальне, чортзна-яке... А з другого — сприймаю все це дуже серйозно і відчуваю, що несу за все повну відповідальність.

Не можу стриматися від штучних реплік. А заразом мені здається, що всі ці репліки менш штучні, аніж суща простота.

Я знаю, що насправді не король.

А таки чуюсь королем.

Щомиті граюсь, мов дитя,

Проте водночас знаю: ця забава не аж така невинна, як може здатися. Так почуваюсь, мовби щось удаючи, насправді це «щось» викликаю, і наче кожним словом і діянням щось створюю і заклинаю щось... це щось потужніше від мене! І що ти думаєш про це?

ВЛАДЗЬО: Це все доволі загадково.

ГЕНРИК: Так, але сам ти часом так поводишся, начебто знаєш щось про це — й так само інші... Що вам відомо? І чи відомо більше, ніж мені, чи менше?

Ні, я не псих. Натомість я людина геть твереза й новочасна. Чому я, власне, хочу взяти з нею шлюб? Бо хочу мати її такою, як давніше, — бо знаю й цілковиту певність маю, що як візьму її без шлюбу, це буде не давніша наречена, а шльондра, курва скурвлена...

Волію, щоби шлюб, який я дам собі і їй, направду був святим. Хіба ця думка є містичною? Шаленою? Хіба не можу я здобутись на якесь святе діяння? Про що тут мова мовиться в інстанції останній? Про інших. Якщо всі інші схвалять святість цього акту, він стане істинно святим — святим для них. Якщо її вважатимуть незайманою і шанованою королевою, вона направду стане королевою — для них. Ну а якщо для них, для мене теж.

ВЛАДЗЬО: Так, ти тверезо мислиш, але справляєш дивне враження.

ГЕНРИК: Стривай. Бач, я не в змозі викреслити з її минулого те... що вона в корчмі курвила... з пияками. Але якщо я змушу всіх, з собою включно, узяти той високий шлюб, який освятить моє кохання і її дівочу честь, узяти за монету чисту — він стане чистою монетою. Бо все розв’язується між людей! Усе з людей!

Ну а тепер послухай.

Лише уважно: як ти знаєш, я за мить

Вчиню цей акт...

Мені потрібні сили,

А ти ослаблюєш мене...

ВЛАДЗЬО: Ага.

ГЕНРИК: Я поясню тобі план дій. Цей план дуже простий, холоднокровний навіть. Я наказав усіх зібрати на бал придворний.

А на балу ми поглядами, усмішками, пестощами та іншими маноріями

Витворюватимемо між собою кохання безмір.

Ми витворимо між собою кохання, чистоту і вірність... все, як колись між нас було.

А воднораз я змушу цю придворну банду за допомогою безперебійної шани й обожнювання напомпувати мене божестве́нністю — тоді я з чистим серцем дам шлюб собі і їй,

Який усе легалізує і освятить... Що в цьому дивного? Нічого.

Ні, нічого.

Нічого. Просто зрозумій, що спершу я мушу здолати те, що поміж вами твориться... і що мене ослаблює...

Я потребую сили,

А ти її у мене відбираєш...

Отож скажу тепер тобі

Щось досить несподіване:

Ти мусиш вбити себе сам — і то з єдиної причини, що я так наказав. І що мені так багнеться...

ВЛАДЗЬО: Оце так пропозиція!

ГЕНРИК: Я знаю, що це трохи... по-дурному... Гадаєш, я не паленію з сорому? Це все жахливо штучно.

Але я кажу це так... на пробу... Мені цікаво, як це прозвучить — ти розумієш?

Звісно,

Це несерйозно.

Та хто б серйозно щось таке сприймав!

Ідеться лиш про те, щоби почути власний голос. І я хотів би ще почути, як пролунає те, що скажеш ти. Отож, будь ласка: голову схили і злегка руки й ноги надігни, скоцюбся трішки і скажи: «Якщо ти волиш, Генрику, то так, я з радістю».

ВЛАДЗЬО: Я не актор.

ГЕНРИК: Ти просто уяви, що вчиш напам’ять вірша.

ВЛАДЗЬО: Не хочу уявляти.

ГЕНРИК: Ти уяви, що ти служитель культу і вимовляєш формулу якогось замовляння.

ВЛАДЗЬО: Не хочу я нічого уявляти.

ГЕНРИК: Чи не гадаєш, що за кілька тисяч років люди балакатимуть між собою цілком інакше, ніж ми тепер?

ВЛАДЗЬО: Усе можливе.

ГЕНРИК: І що гутірки їхні будуть устократ багатшими? Чимало є таких мелодій, яких шукати дарма в нашому пісеннику. То що ти втратиш, як вимовиш такі слова на пробу? І голову схили.

ВЛАДЗЬО: Який тобі пожиток з того, що я це продекламую? Слова ніколи не стануть фактом.

ГЕНРИК: Певно, що ні. Ні-ні, не думай, що я вірю в якісь магічні замовляння. Я ж новочасний розум. Та чим тобі завадить мовити... й дізнатись, як ти почуєшся з цією реплікою. Я хочу, щоб ти скуштував, посмакував себе самого з цими словами на устах, з отими висловами... щоб ти досвідчив, як воно є...

Це навіть до якоїсь міри науково. Адже слова вивільнюють у нас якісь психічні стани... формують нас... і сутності між нами творять... Якщо ти мовиш щось таке... дивацьке... я й сам скажу щось вдвоє чудернацькіше, і так, підтримуючи одне одного, ми зможемо зайти далеко... Ну-ну, Владзю, бач, це не так складно чи безглуздо, як здає­ться. Удвох усе заввиграшки. А зрештою,

Чого тебе турбує щось там ненормальне,

Якщо нормальний ти!

ВЛАДЗЬО: Урешті-решт, якщо тобі так треба...

ГЕНРИК: Стривай-стривай, отут стань, біля мене. Ніхто ж не бачить? Крізь замкову шпарку не видно нас. Це поміж нами. Тьху, яка тут тиша. Наче дрібниця, а все ж людина чується не при собі. Сідай. Ні, ліпше стань отут, біля цього стільця і голову схили.

І руки опусти. А я тепер до тебе

Підходжу, стаю опліч і старшу

Свою руку на твій молодший карк кладу. Бр-р-р, холодно! Це ж морозно, еге ж? Це я торкаюся до тебе...

МІЙ ЛЮБИЙ ВЛАДЗЮ... Ні-ні, це зайве... передслово непотрібне... ТИ МУСИШ ВБИТИ СЕБЕ, БО МЕНІ ТАК ЗАМАНУЛОСЯ. Відповідай тепер

те, що ти знаєш.

ВЛАДЗЬО: Гаразд. ЯКЩО ТИ ВОЛИШ, ТО ТАК, З РАДІСТЮ.

ГЕНРИК: ПРИХОДЬ ДО МЕНЕ НА ШЛЮБНУ ЦЕРЕМОНІЮ І, ЩОЙНО НАГОДИТЬСЯ МИТЬ, УБИЙ СЕБЕ ОТИМ НОЖЕМ (подає йому ножа).

ВЛАДЗЬО: ГАРАЗД.

ГЕНРИК: Ну, що чувати? Тебе хоч добре там годують?

ВЛАДЗЬО: Незле.

ГЕНРИК: Котра година?

ВЛАДЗЬО: Пів до дев’ятої.

ГЕНРИК: Годинник цей вартує принаймні вдвічі більше, ніж ти за нього заплатив — якщо не помиляюся...

ВЛАДЗЬО: Так, це була поплатна справа.

ГЕНРИК: Гарний годинник. До зустрічі. Наразі...

ВЛАДЗЬО: До зустрічі.

Виходить.

ГЕНРИК (сам):

Забава... Припустімо, це була забава.

А так, по правді... що воно було? Наскільки можуть бути

Такі забави небезпечними?

Хотів би я дізнатись,

Яким є, власне, за́сяг слів?

Який мій засяг?

Сон? Так, сон... дитинство...

(До меблі.) Ти дивишся на мене?

А я у сильці поглядів, в облозі зору,

І хай на що погляну, воно на мене позирає теж.

Хоча я й сам.

Я сам

У тиші цій... Я руку випростовую.

Цей порух

Такий звичайний,

Будній,

Ординарний,

Стає значущим порухом нараз,

Бо ні до кого

Не спрямований...

У тиші пальцями я ворушу, й моя особа

Росте сама собою на собі самій,

І суті стають суттю. Я, я, я! Я сам!

Якщо, однак, я, я, я сам, чому ж тоді (ужиймо цей ефект) мене немає?

І чи є сенс (я запитаю) у тому, що це я, я, я — в самім осерді, у самій середині, якщо я, я, я ніколи не можу бути

Самим собою?

Я сам. Я сам.

Тепер, коли ти сам, так безбережно сам, міг би бодай на мить спинити цю невпинну декламацію.

Оце фабрикування слів.

Пусте продукування жестів...

Проте навіть коли ти наодинці зі собою вдаєш, що сам,

Ти повсякчас лише (скажімо щиро це, у цьому місці, власне, і цієї миті)

Вдаєш себе самого

Навіть перед самим собою. Я сам.

Я сам (зазначмо знову це)... а там

Крик, плач і стогін, кров, ах, ах, і страх.

О, ще ніколи досі жоден сущий

Не був приречений на розв’язок

Таких тяжких питань.

І не стогнав під жахливішим тягарем

Ганьби та болю...

То на яку ж позицію пристати ? Яку прийняти позу?

Ба, ба, я можу

Перед обличчям цього нікчемного, страшного

І стидкого світу збрижити брову,

Й до неба руки звести, можу

Перетворити на кулак мою долоню,

Чи провести рукою по своєму

Замисленому й мудрому чолі

Я...

Так, я... Я можу

Собі надати таку позу... перед вами.

І для вас! Але не для себе! Я не потребую

Пози жодної! Не відчуваю

Чужого болю! Декламую тільки мою людськість!

Ні, не існую

І не є я жодним «я», ах, ах, я поза мною,

Я поза мною творюся, ах-ах, о цей безгучний і пустий оркестр мого «ах», Що з прірви ти моєї добуваєшся і в прірві тонеш!

О декламатори! (Ми з люттю кинемо це слово, із сарказмом.)

Ви маєте на всю губу моральності

Й відповідальності! (Глумливо,

Злобливо скривимось, рукою махнімо. )

Даремні всі ваші книжки, статті,

Промови, філософії, системи, рації,

А також дефініції та обсервації,

Окрилення, натхнення, одкровення

Супроти отієї двохмільярдної людської маси,

Що між собою душиться в одвічній

І темній, дикій недозрілій тічці.

Даремно ваша муха дзеленчить навколо носа

Чорно-зеленої безодні (і хай мій таємний сміх

І людсько-людський сміх мій, інтимний, тихий

І невловний, а також незбагненний

Гучить цієї миті...). І поки ви всякчас

Якісь там пози прибираєте,

Ми тут скубемо на свій лад

Під долі нашої кущем.

(Ну а тепер, щоб монолог цей вивершити)

Я відкидаю будь-який порядок,

Ідею всяку,

Не довіряю жодній абстракції, доктрині,

Не вірю ані в Бога, ані в Розум!

Бо досить тих богів!

Дайте мені людину! І нехай

Буде така, як я:

Заплутана, мутна, незріла,

Невикінчена, темна й нечітка.

Щоб з нею танцювати! З нею гратися!

Стинатися на смерть! Вдавати перед нею! До неї лащитися!

Голубитися з нею й ґвалтувати,

На ній себе творити щораз наново,

Аби зростати нею і давати, ростучи,

Собі самому шлюб в людському храмі!

Заходять з усіх сторін: Вельможі, Дами, а також Канцлер, Шеф Поліції і Харцизяки. Музика. Бал.

ХОР:

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

ГЕНРИК:

Це кадриль придворна, ох і ах!

КАНЦЛЕР:

Хай живе до скону наш монарх!

ГЕНРИК (прогулюючись попідруч із Канцлером):

Поглянь, танцює цілий двір!

Предивних марень шумний вир,

Осяянь віщих томна дріж —

Ніч злотокосих дивовиж...

КАНЦЛЕР:

Що за кадриль — шарман, бонтон!

Вона вквітчає кожен сон.

Душа ширя без перепон,

Золотокудра, наче льон.

ГЕНРИК:

Хоч глузду пшик, на хвилі рим

Пливе примар солодкий дим.

Хай рима й ритм в танку п’янкім

Закрутять коло аж по Крим! Тьху! Тьху! Тьху! Годі цього! Стояти!

Танцівники зупиняються.

Накажи їм уклонитися!

Танцівники кланяються.

Іще раз!

Уклін.

Іще раз!

Уклін.

Уклони ці вони помпують в мене... Де мої люди? (Заходять Харцизяки.) Я заявляю, що це жахливі горлорізи, амінь. Де Шеф поліції? (Підходить Шеф поліції.) Тримати за горлянку всіх і вся оцими харцизяками, амінь. Якщо хтось схоче... накинутись на мене... накинутись на нього! Добре (Ходить поміж присутніх і роздивляється.) Уже всі тут? Ота баберя — хто?

КАНЦЛЕР: Княгиня Пірулю.

ГЕНРИК: Я миттю розпізнав, що це княгиня, така вона вульгарна. А той кретин?

КАНЦЛЕР: А це кретин. Верховний.

ГЕНРИК: У нього кретинський погляд. А той добродій, м’який, пузатий, білий і воложистий?

КАНЦЛЕР: А це ласун.

ГЕНРИК: У нього прищ за вухом. І чим же він ласує, власне кажучи?

КАНЦЛЕР: Своїми несмаками.

ГЕНРИК: Гаразд. Я бачу, ти згромадив тут самі вершки. (До Харцизяки, показуючи на Ласуна.) На ногу наступи йому, і так, щоб заболіло.

Тиша.

І що? Вже тихо, га? (Роззираючись залою.) Сама еліта, звісно. Одразу видно — тут найвищі кола королівства. Але чому це все таке старе? Тут форум мамонтів!

КАНЦЛЕР: Даруй, Твоя Величносте.

ГЕНРИК: Таж це не люди! Це карикатури! Ти придивися до тих окулярів, отих борідок, вусів — яка ж огида в тих тілах — гидезна сухоребрість — а члени в них потворні, повикручувані — жалкі, розпачливі та склеротичні: блакитнуваті жилки, зуби пломбовані, ступні деформовані, шлунки здуті, груди запалі, склероз і нейросифіліс, хвороби й болісті, дефекти й брак кінцівок, а нагота страшна, стидка! А попри все, які ж вони всі вишукані! Яке ж усе це виплекане й чепурне, і першорядними перукарями випещене!

Гей, трупе, покажи свою шкарпетку, яка шкарпетка гарна в тебе, з добірним візерунком, зі щонайліпшого єдвабу — навдивовижу елегантна! Проте нога у стані розкладу. Це люди, які вже почали конати. І їхні погляди відгонять кладовищем. І це вони всім правлять тут?

ГОСТІ (танцюючи):

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

Припиняють танцювати. Заходять Лакеї з пляшками на тацях.

ЛАКЕЇ: Бургундське! Токайське! Портвейн! Малага!

ГЕНРИК (про Гостей): Яке пияцтво в їхніх рисах! Яка неоковирність в отих носах і животах, розгнузданість у лисинах!

О розперезаний оркестре, грай

Під час мого обряду шлюбного!

Бо це мені сприяє безугавно.

ЛАКЕЇ: Бургундське. Токайське. Портвейн. Малага.

ГЕНРИК: Де моя наречена?

КАНЦЛЕР: Отам, уже надходить разом з дівчатами, заквітчаними білим цвітом.

ГЕНРИК: Нехай наблизиться до мене і всміхнеться, й потупить очі, уклін мені складаючи. А я схиляюсь і ніжно її обіймаю, не дозволяю стати їй навколішки, а заразом всміхаюся до неї усмішкою давнішніх літ.

Маня і Генрик виконують це.

КАНЦЛЕР (збоку): Ваша Величносте, все чути.

ГЕНРИК (голосно): А саме так і треба, щоб нас чули. Ми не кохаємося — ми творимо кохання між собою... (До Мані.) Чому ти не всміхнешся? Всміхнись до мене, як давним-давно, коли ніхто не ґвалтував тебе і ти ще не курвила курвою у шинкаря, ти втямила?

Бо якщо ні, ти можеш відгребти. І вбік не зиркай, не шукай очима тут нікого, адже ти знаєш, що я ревную тебе до Владзя. (До Канцлера.) Умисно все це голосно кажу, приховувати щось не варто, все відверто. Диви, як гарно вона всміхнулася! Ця усмішка зродила безліч спогадів і зворушила мене до... до них...

О найдорожча, якби твій світлий усміх

Від них відбився і відкотився б

Стократною до мене хвилею...

Довірся мені, люба, і не бійся, знай, що я

Заповню порожнечу мого серця

і знов тебе кохатиму,

Як був колись кохав.

Нехай вона потисне нишком мою руку. Добре. А що тепер? А що тепер, о лорде-камергере, що нам робити, аби це збіговисько стало нормальним придворним прийняттям?

КАМЕРГЕР (сповіщає):

Коло.

Коло.

Коло.

ЛАКЕЇ: Портвейн!

Гості утворюють коло.

КАМЕРГЕР: Дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте: тут найгучніші прізвища, великі капітали, високі гідності, сам цвіт, сама еліта, лишень вершки, і всі тут тільки й снять, всі тільки й марять про честь поцілувати твою руку, о монарше! Я маю честь! Я маю гонор! Я маю честь представити Твоїй Величності славетного поета — Поля Валері, беззаперечну гордість і славу людства... а от іще Райнер-Марія Рільке, він також гордість і слава людства, яке я був згадав. Обидва геніальні й вікопомні! Боже́ственні!

ГЕНРИК: Нехай уклоняться мені. (До Мані.) Оприся на моє плече.

Чому оті старигані одне одному кланяються, а не мені?!

От я напхаюся і вишкварчу їм тельбухи! Хто тут собі дозволив шуткувати?

Тут жарти вбік!

КАМЕРГЕР: Хвилиночку, Твоя Величносте, даруй, Твоя Величносте... Поки вони складуть Тобі уклін, мусять взаємним привітанням утвердитись у величі своїй.

ГЕНРИК: У того наче ниркова хвороба. Як це? Вони розкланюються одне з одним?

КАМЕРГЕР: Тут річ у тому, що глибину і велич цих поетів незрівнянних унаслідок, властиво, величі та глибини ніхто не в змозі вповні оцінити — лише вони самі. Бо решта є дрібнішими поетами, і неспроможні ані осягнути, ні оцінити, ані збагнути теж. Тому вони взаємними уклонами вшановують навзаєм велич одне одного, аби перегодя її покласти до ніг Величності Твоєї.

Поети кланяються Генрикові.

КАНЦЛЕР: Ой, лихо, лихо...

ГЕНРИК: Гаразд. Я вже ввібрав у себе славу цих двох лютністів, у меланхолії погрузлих. Надалі помпувати! А хто отой патлатий псих?

КАМЕРГЕР: Це піаніст.

ГЕНРИК: Чому ці психопатки мечуться отам, балушать очі та хапаються за бюсти, які зав’яли без натхнення?

КАМЕРГЕР: Актори, віртуози й співаки спричинюють у дам такі судоми.

ГЕНРИК: О, саме таких вторинних богів мені потрібно. Ти накажи, щоб він уклоном напомпував мене своєю божестве́нністю. А цьому типові уже недовго жити — він сухотник. Такі тендітні пальці... Ну а та баберя? Чому їй кухар підставляє ослінчик до молитви?

КАНЦЛЕР: Ой, лихо-лихо...

КАМЕРГЕР: Дозволь, Ваша Величносте... даруй, Ваша Величносте... тут річ у тому, що княгиня, як ти вже волив зауважити, досить вульгарною сама собою є. Їй так кортить навколішки упасти перед Вельможністю твоєю, проте її коліна...

ГЕНРИК (задираючи їй спідницю): Коровисті, еге ж...направду...

КАМЕРГЕР: Так, але вона служницю має, і та служниця вшанує її коліна, поки вони складуть пошану Твоїй Величності.

ГЕНРИК: А я волів би, як по правді, колінця цієї дівчинки.

ЛАКЕЙ (частує): Бургундське!

КАМЕРГЕР: Та ні, цього не може бути! Це її служниця!

КАНЦЛЕР: Її служниця. Служить їй.

ГЕНРИК (до Дами): Як тебе звати?

ДАМА: Клотильда.

ГЕНРИК: І з чого ти здихаєш, тобто, перепрошую, і з чого ти живеш?

ДАМА: Із ренти.

ГЕНРИК: Чим ти займаєшся?

ДАМА: Загальним виснаженням свого організму.

ГЕНРИК: Навіщо ти живеш?

ДАМА: Щоб насолоджуватися всезагальною повагою.

ГЕНРИК: Яка ж прекрасна ця богиня. Вівтар, обвішаний коштовностями й окурений служницею цією. Нехай навколішки впаде переді мною на цей ослінчик, а служниця хай поцілує їй п’яту. Напомпувати мене! О, як свербить! Клятий свербіж. Почухай мене, камергере, під лівою лопаткою.

КАМЕРГЕР: Отут?

ГЕНРИК: Ні-ні, лівіше, вище.

КАМЕРГЕР: Тут?

ГЕНРИК: Ні-ні, правіше. Та однаково. О, як мені це дошкуляє...

КАМЕРГЕР (фамільярно): Ах, дошкуляє тобі?

КАНЦЛЕР (цікаво): Гм, дошкуляє тобі?

ГЕНРИК: Нічого, це нічого. Це потішно навіть. Де батько? Привести сюди батька мого колишнього разом із колишньою світлої пам’яті моєю матір’ю. Ми зараз розпочнемо. (До Мані.) Ти сти́сни мої пальці, а я твої стисну... А як тут порожньо. Мені здається, що нікого тут немає.

Я сам-один.

І ще з тобою.

МАНЯ: Я так тебе кохаю...

ГЕНРИК: Кажи це, так, кажи це голосно і щоби всі-всі-всі почули. (До Канцлера.) Де батько? І пияка теж привести!

КАНЦЛЕР (механічно): Зараз батько буде.

ГЕНРИК (механічно): Чому немає батька?

КАНЦЛЕР (так само): Зараз батько буде.

ГЕНРИК (так само): Як буде, нехай буде.

КАНЦЛЕР (так само): Та бути то він буде батько зараз.

Харцизяки приносять Батька і Матір, а також Пияка, і жбурляють їх до ніг Генрика.

ГЕНРИК: І що?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

ГЕНРИК: Нічого.

Мотлох, перед яким я колінкував ще вчора (штовхає батьків ногою).

Хіба я знаю...

Я з’їв би щось...

Сідає на Батька верхи.

БАТЬКО: Я теж щось з’їв би.

МАТИ: І я.

ГЕНРИК: Але тут наразі нічого їстівного.

МАТИ: Нічого, то й нічого.

БАТЬКО: А пам’ятаєш, Генричку, як бричкою ми в поле їздили?

МАНЯ: Я також іноді, коли була погода гарна.

ГЕНРИК: Так, це були приємні вилазки... (Підводиться.) Але не в цьому річ. Ах, геть не в цьому! Не час на ці вторинні балачки... Я мушу дати собі шлюб!

КАНЦЛЕР: То дай собі той шлюб!!!

ГЕНРИК: Бургундське!

ЛАКЕЙ: Бургундське!

ГЕНРИК: Бургундське!

Гей-гей, салют, гей, камергере, ми вихилимо келиха цього

На честь моєї дами!

КАМЕРГЕР: Бургундське!

КАНЦЛЕР: Бургундське!

ЛАКЕЙ: Бургундське!

ГЕНРИК:

Здоров’я

Вірних підданців моїх!

ГОСТІ (здіймають келихи): Нехай живе до скону Їхня Королівська Милість!

ЛАКЕЇ (здіймають тацю): Бургундське, бургундське, бургундське!

ГОСТІ (танцюють):

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

І поміж іскристих винних чар

Хай квітує пишно балу чар!

ГЕНРИК: (походжаючи з Манею):

Осяянь дивних пряна ніч,

Ілюзій вічних сонний клич,

Примарна міць любовних див

І насолод облесний спів!

МАНЯ:

Гірка сльоза дівочих втрат,

Зітхань несмілих пелюстки.

Цвітуть минувшини бузки,

Зі мною знов мій любий брат.

ГЕНРИК:

Чи чуєш ти кадрилі тон?

Вона навіє щастя сон.

І кучері її, мов льон...

Годі! Годі! Зупинитися!

(До Лакея.)

Бургундське!

ЛАКЕЙ: Бургундське!

ГЕНРИК: Бургундське!

ЛАКЕЙ: Бургундське!

ГЕНРИК (наступає на юрму): Геть від мене!

Задкуйте всі переді мною! Я наступаю на вас! Це моя особа! Це я, я сам! Порожнява!

Нехай утвориться порожнява! Тут тільки я! Тут, у самім осерді!

Ну а тепер увага!

Поставте тут стілець, стілець порожній. І хай вона на нього сяде.

А я наближуся до неї і... і що? Приміром, я торкнусь до неї... торкнусь до неї... отим пальцем... це означатиме, що я її пошлюбив і вона моя законна, чиста, неторкана і віддана дружина. Мені не треба інших церемоній. Я сам для себе церемонії творю. А щойно я торкнусь до неї, усі ви мусите навколішки упасти і сим падінням піднести мій дотик аж до верхів’їв святості щонайсвятішої... так, до вершин подружнього обряду!

Лише насмільтеся навколішки не впасти! Насмільтеся не освятити шлюб мій своїм падінням! А зараз уперед, гей, уперед, гей, гайда, гайда, гей, о Генрик, Генрик, Генрик!

ДВІР:

Генрик, Генрик, Генрик!

Гей, уперед, гей, гайда, гайда, гей! О, Генрик, Генрик, Генрик!

ГЕНРИК:

Мені однаково,

Що ви про це подумали! Але... що ви подумали?

Подумали, що... що? (До Дами.) Що ти подумала?

ДАМА: Я взагалі не думаю. Ніколи.

ГЕНРИК: Ти думаєш і всі ви... всі ви думаєте.

ЛАКЕЙ: Портвейн!

КАНЦЛЕР: Вони всі думають.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Так, думають... Усі...

ГЕНРИК (замислений): Думають... (Обходить гостей, зазираючи їм в обличчя, наштовхується на Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?

ВЛАДЗЬО: Добре.

ГЕНРИК: І що чувати?

ВЛАДЗЬО: Та нічого.

ГЕНРИК: Добре (лишаються стояти один навпроти одного).

КАНЦЛЕР: Мені здається, наш монарх роздумався так дивно...

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Еге ж, король замислений.

ГЕНРИК (сам до себе):

Не хочу більше пити я...

Не питиму я більше...

(До всіх.) Можливо, хтось подумав,

Що я паную тут лишень тому,

Бо всі вони в... кайданах?

Що я не мав би сили

Їм опиратись, якби їх визволили?..

(До Канцлера.) Отож

Наказую: ану!

Цих в’язнів розкувати і нехай

Накинуться на мене!

КАНЦЛЕР: Ваша Величносте!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Ваша Величносте!

ГЕНРИК (до Владзя):

Ти знаєш,

Чого чекаю я від тебе!

(Голосно.) Гей! Розкувати їх! З’ясуємо нарешті, хто тут править!

Батько і Мати підводяться. Лише тепер видно, яка це жахітна пара: їхні обличчя змордовані, скривавлені.

ГЕНРИК: Та що це за клоунада!

Яка страхітна штучність! І все ж таки ця штучність є страхітною!

КАНЦЛЕР: Начебто з темниці вийшли!

ГЕНРИК: Ви хочете мене злякати?..

Чому вони на мене не кидаються?

І що, нічого?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Нічого.

Група Зрадників наближається з лихими намірами.

ГЕНРИК: До мене, харцизяки!

Харцизяки стають за його спиною.

Якщо вони накинуться на мене, на них кидайтесь... Але чому вони не накидаються? Та що таке?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Нічого.

КАМЕРГЕР: Нічого.

ГЕНРИК:

Я не соромлюсь,

Ані співчуваю вам і не боюсь,

Ні-ні... я тільки мушу відступити перед вами,

Немов соромлюся й боюся...

Що ж вони прагнуть цим сказати?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

КАМЕРГЕР: Нічого.

ГЕНРИК: О-о, наступають! Чого ти хочеш? Ти чого хочеш?

Підбігає до Батька, проте не насмілюється до нього торкнутися.

Свиня!

ПИЯК (різко, збоку): Свиня!

ГЕНРИК (до Пияка): Свиня!

Генрик і Пияк вибігають на авансцену.

ПИЯК: Свиня!

Ти свинопасе свинський, свиня курвезна,

Свинячий свинтус і висвинар!

ГЕНРИК: Свиняче рило!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК: Свиня!

БАТЬКО: О, яке це свинство, свинство, свинство!

ЛАКЕЇ: Бургундське, о бургундське, о бургундське!

ПИЯК: Свиня свиняча!

А курва твоя свиняка підсвинкувата! Рох-рох! Кувік!

ГЕНРИК: Ти сам свиня! Свиня, свиня, свиня!

ГОСТІ: Ого, яка свинюка!

ЛАКЕЇ: Бургундське, о бургундське, о бургундське!

ГЕНРИК: Ідіоте! Ти ідіот!

ПИЯК: Сам ти ідіот! Ти ідіоте, свинячий хвіст!

ГЕНРИК: Свиняча морда!

ПИЯК: Ти свинтусе

Свинтухлуватий, свинський, засвинений.

Свинотуклятий, висвиняка, висвиняка

І поросяка, поросяка, кувік-рох-рох!

ГЕНРИК: Свиня!

МАТИ: А вже засвинився!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: А вже заслинився!

БАТЬКО: Ого, яка свиня, свиня!

ЛАКЕЇ: Ого, яке бургундське, о бургундське!

ГЕНРИК:

Кнуре,

Спробуйте лише, теє-то, як його... торкнутися до мене!

ПИЯК:

А я торкнусь до тебе, ватасукувата!

Вже я торкнусь, торкнусь до тебе,

Ну а тоді напхаюсь і перепхну,

І вишкварчу,

А потім наплюю і виплюю! —

Хіба ж не правда, панно Манцю?

Тиша.

ПИЯК: Ви бачите цей Палиць?

ГЕНРИК: Кажи, що хочеш ти сказати.

Я не боюся...

ПИЯК: Панове Громадяни!

Я є невчений... Виджу тіко, шо тута шлюб з великою парадою... А я питаю, до холери весь той шлюб, як молода вже іншому посвинена, цебто пошлюблена?..

Ви бачите цей Палиць?

Дивіться на мій Палиць!

Тіко на Палиць позирайте!

ГЕНРИК: Як він мене лоскоче!

ПИЯК: Всі придивляйтесь до Пальця!

ГЕНРИК:

Ет, трясця, моя шкіра

Взялася гусячою шкіркою...

ПИЯК: Дивіться всі уважно на мій Палиць. Він осьо-сьо, у той бік зали вказує...

ГЕНРИК: Мене сміх розбирає.

ПИЯК: Дивіться, як я тим Пальцьом показую на отото, чого не видко за особами тамтими... Там їден молодик... Дивіться, як я в його бік Пальцьом показую... І зара вилізе вся королівська соромота!

ГЕНРИК:

Цей дотик торкається до мене

Безсоромно...

ПИЯК (кричить):

Король — рогач!

Бо суджена його гуляща!

Ви розступіться тіко

І принародно взрієте хлоп’ягу,

що з нею лапався!

Осьо стоїть, позаду гостей!

Гості розступаються. Видно мертве тіло Владзя.

КАНЦЛЕР: Убитий.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Труп.

БАТЬКО: Труп.

МАТИ: Помер.

КАМЕРГЕР: Труп.

ПИЯК (уражено): Труп!

Ножем проштрикнутий, кур-р-р...тка...

Хто його штрикнув?

ОДИН ІЗ ГОСТЕЙ (до Генрика):

Ваша Величносте! Він хвилину тому

Ножем себе убив!

ПИЯК: Сам себе вбив? А пощо вбив?

ГЕНРИК: Це за моїм наказом!

УСІ: Король, король!

ГЕНРИК: Але... хіба це все серйозно?

(За мить.) Підсуньте щось йому під голову.

УСІ: Король, король!

ГЕНРИК: Хто міг би в це повірити? Це тільки сон. Це навіть небувало штучно.

А він таки лежить отут,

Вона стоїть отам.

А я є тут...

(За мить.) Тепер я вже спокійно можу дати собі шлюб!

УСІ: Король, король, о, Генрик, Генрик, Генрик!

ЛАКЕЇ: Бургундське, о бургундське, о бургундське!

ГЕНРИК: Хто міг би в це повірити? Це тільки сон. Це навіть небувало штучно.

А він таки лежить отут.

Вона стоїть отам...

(Тихіше.) Тепер я підійду до неї й тут і зараз зроблю з нею, зроблю з нею все, що мені запрагнеться, як закортить мені... візьму й пошлюблю я її собі... на повну міць...

Що це я мовити хотів?

Щось мовити хотів та й призабув.

Зараз, та що ж воно... Ага! Здається, що нічого з цього не вийде, бо...

Я передумав...

(До Мані.) Пробач...

КАНЦЛЕР (углибині, над тілом Владзя): Сорочку поплямив...

БАТЬКО: Власне, життя йому ніхто уже не поверне.

МАТИ: Та він безумець, видко! Я перше думала, що він пошуткував... а потім — бачця... лежить...

ПИЯК: Та шкода слів. Каюк. По всьому.

ГЕНРИК:

О, я чудово знаю, що це неправда!

А все ж таки!..

Панове,

Дами,

Падайте навколішки, схиляйте голови,

Бо замість шлюбу... буде похорон!

КАНЦЛЕР: Похорон.

БАТЬКО: Ага, як похорон, то похорон.

ГЕНРИК: Давайте його сюди. (До Мані.) Стань біля нього. Цей труп є ділом моїх рук,

Однак це діло геть незрозуміле... Неясне.

Темне...

Сильніше воно від мене і,

Мабуть, не моє!

Шикуйтесь у процесію жалобну!

КАНЦЛЕР: Це поховальний марш!

БАТЬКО: Це поховальний марш!

ГЕНРИК:

Ні! Я ні за що тут не несу відповідальності! Не розумію власних слів!

Я не паную над своїми вчинками!

Нічого, так, нічого-пренічого я не знаю й не розумію!

І бреше той із вас, хто торохтить, що розуміє!

Нічого ви не знаєте

Так само, як і я!

Ми лиш поєднуємося між собою і постійно

В нові вкладаємося форми.

І форми ті спіднизу вгору б’ють. Цей дивний дим!

Мелодія невловна! Облудний танець! Нечітка хода!

І земський, людський храм,

В якому я служитель!

ПИЯК: В якому я служитель...

БАТЬКО (лагідно): Геню...

МАТИ (лагідно): Геню...

ГЕНРИК:

І я невинуватий.

Я свідчу вам, що, мов дитя, безвинний, нічого я не скоїв і не знаю ні про що.

І тут ніхто і ні за що не може

Нести́ відповідальність! Відповідальності немає взагалі!

Якщо таки є труп, то мусить бути похорон, а як мусить бути похорон, нехай четвірко з вас стають побіля нього, щоби підняти його вгору на відповідний знак...

Ні, не існує жодної відповідальності,

Однак ми мусимо владнати всі Формальності...

Четверо Вельмож стають біля Владзя.

Однак якщо четвірко з вас там стали, біля нього, нехай четвірко з вас тут стануть, біля мене.

Він і я... Четвірко і четвірко. Там і тут...

МАТИ: Дитя моє, ти так не переймайся, Генричку, облиш усе це, преці я матір’ю твоєю є. Хіба ти вже не можеш звично говорити? Звично мене поцілувати?

ГЕНРИК:

Таж ні, на жаль. Ніхто ні з ким не може звично говорити.

І ти даремно із себе вириваєшся до мене, а я до тебе із себе рвуся.

Марно я хотів би вирватись із себе до вас.

Так, я ув’язнений...

Ув’язнений, нехай невинуватий...

А шо це я хотів сказати, га?

Коли отак я тут стою

І мовлю...

Нехай же ваші руки

Мене... цей-во... торкнуться...

Вартівники, які стоять позаду нього, кладуть йому руки на плечі.

Зараз.

Це ще не все.

Якщо мене схопили тут, нехай ген-ген отам, удалині знесеться чин мій.

Піднімають тіло Владзя.

І нехай вас зрушить з місця ваш поховальний марш!

Хода.

Завіса

1946