Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи

У книзі «Як припинити хвилюватись і почати жити» Дейл Карнегі показав, що наше життя таке, яким ми самі його створюємо. Якщо ми спершу навчимося жити у злагоді із самими собою і чітко відрізняти хороше від не дуже хорошого, а потім почнемо докладати всіх зусиль, аби досягти мети, у нас не буде потреби на витрачання часу та енергії на безглузде хвилювання.

Розділ 1 Знайди себе і будь собою: пам'ятай, на Землі немає іншої такої людини, як ти

отримав листа від місіс Едіт Оллред із міста Маунт-Ейрі, що в Північній Каліфорнії. «В дитинстві я була надзвичайно чутливою і сором'язливою, — пише вона. — Я мала надмірну вагу, а через пухлі щоки видавалась ще товстішою. Моя старомодна мати вважала, що носити гарний одяг — це повне безглуздя. Вона завжди говорила: „Широке носиться, а вузьке рветься“ і вдягала мене відповідним чином. Я ніколи не ходила на вечірки, не брала участі в розвагах, а коли пішла до школи, то не заводила дружні стосунки з однокласниками й навіть не відвідувала жодну спортивну секцію. Я була хворобливо сором'язливою і розуміла, що дуже відрізняюсь від інших і до того ж абсолютно неприваблива.

Коли я виросла, то вийшла заміж за чоловіка, на кілька років старшого за мене. Але я не змінилась. Мої родичі з боку чоловіка були врівноваженими і впевненими у собі. Вони мали всі ті якості, які хотіла б мати я. Я докладала всіх зусиль, щоб стати схожою на них, але дарма. Кожна їхня спроба витягти мене з моєї мушлі лише змушувала мене ховатися в неї ще глибше. Я стала знервованою і дратівливою, почала уникати друзів. Мені було так погано, що мене лякав навіть звук дзвінка у двері! Я була невдахою. Я знала це і боялась, що мій чоловік також це помітить, тож на людях я намагалась бути веселою і часто-густо перегравала, а потім кілька днів поспіль почувалась особливо жалюгідною. Зрештою я стала такою нещасною, що життя втратило для мене будь-який сенс. Я почала думати про самогубство...»

Що ж змінило життя цієї нещасної жінки? Одне випадкове зауваження!

«Випадкове зауваження, — пише далі місіс Оллред, — змінило все моє життя. Одного дня моя свекруха розповідала, як вона виховувала своїх дітей, і сказала: „Якою б не була ситуація, я завжди наполягала, щоб мої діти залишалися самими собою“... Самими собою... Це і було те зауваження. Я раптом усвідомила, що причиною усіх моїх нещасть було те, що я намагалась підігнати себе під рамки, в які не вписувалася.

Я змінилася за один вечір! Я почала бути собою. Я вирішила вивчити себе, дізнатися, яка я насправді. Я зважила свої сильні сторони. Я дізналася все, що тільки можна, про кольори та стилі, і вбралась у одяг, який мені пасував. Я почала заводити нових друзів. Я вступила в одну організацію — спочатку не дуже велику — і була просто приголомшена, коли мені запропонували виступати на публіці. Спочатку я дуже боялася, але кожен подальший виступ додавав мені хоробрості. Для цього знадобилося чимало часу, однак тепер я почуваюся більш щасливою, ніж могла навіть мріяти. Виховуючи своїх дітей, я завжди вчила їх тому, що усвідомила на власному гіркому досвіді: „Що б там не було, завжди залишайтеся самими собою!“»

За словами доктора Джеймса Гордона Джилкі, проблема небажання бути самим собою «стара, як світ, і універсальна, як людське життя». Саме небажання бути собою є прихованим мотивом більшості неврозів, психозів і комплексів. Анджело Парті написав тринадцять книжок і тисячі газетних статей про виховання дітей і стверджує, що немає нічого жалюгіднішого за людину, «якій доводиться бути кимось та чимось іншим, а не тим, ким вона є душею і тілом».

Це пристрасне бажання бути не тим, ким ти є насправді, процвітає в Голлівуді. Сем Вуд, відомий голлівудський режисер, розповідав, що саме ця проблема турбувала його найбільше під час роботи з молодими акторами-початківцями: вони не бажали бути собою. Кожен із них хотів бути другою Ланою Тернер чи третім Кларком Гейблом. «Але глядачі вже знайомі зі стилем гри цих відомих акторів, — постійно повторював Сем Вуд, — тепер вони хочуть чогось новенького».

Перш ніж Сем Вуд став режисером таких кінострічок, як «Прощавайте, містере Чіпс» та «По кому дзвонить дзвін», він багато років працював у сфері нерухомості, навчаючи торгових агентів. Він стверджує, що в діловому світі діють ті ж самі правила, що й у світі кіно. Ви нічого не досягнете, якщо будете мавпувати. «Досвід навчив мене, — говорить Сем Вуд, — що найкраще якомога швидше позбутися людей, які видають себе за тих, ким вони не є насправді».

Я запитав у Пола Бойнтона, колишнього керівника відділу кадрів у великій нафтовій компанії, якої найбільшої помилки припускаються люди, що звертаються до нього в пошуках роботи. Хто-хто, а він мав би це знати, адже на його рахунку понад шість тисяч співбесід, до того ж він автор книжки «Шість способів отримати роботу». Пол відповів: «Найбільша помилка людей, які шукають роботу, полягає в тому, що вони хочуть видаватись не такими, якими вони є насправді. Замість того, щоб триматися невимушено й бути відвертими, вони часто намагаються давати вам відповіді, які, на їхню думку, ви хочете почути». Але це не спрацьовує, тому що брехуни нікому не потрібні. Як і фальшиві монети.

В цьому на власному гіркому досвіді пересвідчилася Кесс Дейлі — дочка водія трамвая, яка хотіла стати співачкою. Але єдине, що заважало здійсненню її мрії, було її обличчя. У неї був великий рот, а зуби занадто виступали вперед. Коли дівчина вперше співала на публіці — в нічному клубі Нью-Джерсі, — вона намагалась приховати зуби за верхньою губою. Їй хотілось бути «чарівною», та на жаль, натомість, вона мала дурнуватий вигляд.

Кар'єра Кесс Дейлі могла зазнати краху. І все ж її гарний голос привернув увагу чоловіка, який розгледів майбутній талант. «Послухай-но, — сказав він відверто, — я бачив твій виступ і розумію, що ти намагаєшся приховати. Ти соромишся своїх зубів!» Дівчина зніяковіла, а чоловік вів далі: «А що тут такого? Хіба великі зуби — це злочин? Не намагайся їх приховати. Відкривай рота і співай, і слухачі полюблять тебе, коли побачать, що ти не соромишся. Крім того, — проникливо додав він, — можливо, ці зуби, які ти так старанно ховаєш, колись принесуть тобі статок».

Кесс Дейлі прислухалася до мудрої поради і перестала зважати на свої зуби. З того часу вона думала лише про слухачів. Кесс співала з таким задоволенням і завзяттям, що стала зіркою радіо та кіно. Ба більше, деякі комедійні актриси намагались наслідувати її!

Славетний Вільям Джеймс стверджував, що пересічна людина розвиває лише десять відсотків своїх природних розумових здібностей. Він певне мав на увазі людей, яким так і не пощастило себе знайти. «Порівняно з тим, якими б ми мали бути, — писав він, — ми відбулися лише наполовину. Ми використовуємо лише дещицю своїх фізичних і розумових ресурсів. В широкому сенсі, на сьогодні люди встановлюють певні межі для своїх можливостей. Вони наділені різноманітними здібностями, які здебільшого витрачаються марно».

Такі здібності є і в мене, і у вас, тож годі перейматися через те, що ми не схожі на інших людей. Ви унікальні у цьому світі. Ніколи раніше, відколи існує світ, не було людини, яка була б точнісінькою вашою копією. І ніколи більше, навіть через багато століть, не буде такої, як ви. Генетика стверджує, що вас значною мірою визначають двадцять три хромосоми, надані батьком, та двадцять три хромосоми, отримані від матері. Ці сорок шість хромосом містять у собі все, що ви маєте успадкувати. За словами Амрама Шейнфельда, «кожна хромосома може містити від кількох десятків до сотень генів, причому в деяких випадках лише один-єдиний ген може змінити все життя людини». По правді кажучи, ми створені «недоладним і водночас чудовим» чином.

Навіть після того, як ваші батьки зустрілись і одружились, існує всього одна можливість із 300 000 мільярдів, що народиться людина, якою будете саме ви! Іншими словами, якби у вас було 300 000 мільярдів братів та сестер, усі вони чимось відрізнялися б від вас. Гадаєте, це лише припущення? Тоді прочитайте книжку Амрама Шейнфельда «Ви та спадковість».

Я маю всі підстави говорити про необхідність «знайти себе», тому що мене це також стосується. Я знаю, про що кажу, з власного досвіду, який обійшовся мені надто дорого. Я хотів стати актором. Тому, коли я вперше приїхав до Нью-Йорка з кукурудзяних полів Міссурі, не вагаючись, вступив до Американської академії сценічного мистецтва. Мені спала на думку блискуча, як на мене, ідея, найкоротший шлях до успіху. Ця ідея здавалася такою простою і безпрограшною, що я не міг зрозуміти, чому до цього не додумались тисячі інших амбіційних людей. Ось у чому вона полягала: дізнатися, як відомі на той час актори — Джон Дрю, Волтер Хампден та Отіс Скіннер — досягали успіху, запозичити найкращі якості кожного з них і — ось воно, їхнє блискуче, тріумфальне поєднання! Яка дурниця! Яка нісенітниця! Мені довелось витратити роки свого життя, імітуючи відомих людей, перш ніж крізь мій товстий міссурійський череп пробилась думка про те, що я маю бути самим собою і навряд чи стану кимось іншим.

Той невтішний досвід мав би стати для мене уроком. Але не став. Не для мене. Я був надто недолугим. Мені довелось знову боротися із собою. Кілька років потому я взявся за написання книжки, яка, на мою думку, мала стати найкращою з будь-коли написаних книжок із ораторського мистецтва для бізнесменів. Я керувався тією ж самою безглуздою думкою, що й під час мого навчання акторському мистецтву: я умислив запозичити ідеї інших письменників і зібрати їх в одній книзі — книзі, яка міститиме все. Тож я зібрав десятки книжок з ораторського мистецтва і витратив цілий рік, щоб об'єднати їх у моїй книзі. Але в результаті виявилося, що я знову пошився в дурні. Ця створена мною «збірна солянка» з думок інших людей була такою синтетичною, такою тупою, що жоден бізнесмен не заходився б її вивчати. Отож я викинув цей плід своєї річної праці в кошик для сміття і почав усе з початку. Цього разу я сказав собі: «Ти маєш бути Дейлом Карнегі з усіма його недоліками і вадами. Навряд чи ти зможеш стати кимось іншим». Тож я облишив намагання поєднувати в собі достоїнства інших людей, засукав рукава і зробив те, що мав би зробити з самого початку: я написав книжку з ораторського мистецтва, взявши за основу власний досвід, свої спостереження та думки, яких у мене накопичилося чимало як у оратора і вчителя ораторського мистецтва. Я засвоїв — сподіваюсь, назавжди — істину, яку повідав сер Волтер Релей. (Я кажу не про того сера Волтера, який жбурнув свого плаща на землю перед королевою, щоб та не забруднила взуття. Я маю на увазі сера Волтера Релея, який був викладачем англійської літератури в Оксфорді в 1904 році.) «Я не можу написати книжку, як Шекспір, — сказав він, — але я можу написати свою власну книжку».

Будьте самими собою. Дотримуйтесь мудрої поради, яку Ірвінг Берлін дав покійному Джорджу Гершвіну. Коли Берлін і Гершвін вперше зустрілись, Берлін уже був достатньо відомим, а Гершвін — усього лише молодим композитором-початківцем, що заробляв тридцять п’ять доларів на тиждень у «Провулку жерстяних каструль» (район магазинів грамплатівок і музичних видавництв Нью-Йорка). Вражений здібностями Гершвіна, Берлін запропонував йому роботу музичного секретаря з майже утричі більшою зарплатнею. «Але не погоджуйтесь на цю роботу, — порадив Берлін. — Якщо ви погодитесь, то можете стати другорядним Берліном. А якщо залишитеся самим собою, то одного дня станете першокласним Гершвіном».

Гершвін прислухався до цієї поради і невдовзі став одним із найвідоміших американських композиторів свого часу.

Чарлі Чаплін, Вілл Роджерс, Мері Маргарет МакБрайд, Джин Отрі та мільйони інших були змушені засвоїти урок, який я намагаюсь донести вам у цьому розділі. Їм, як і мені, це обійшлося дорогою ціною.

Коли Чарлі Чаплін почав зніматися в кіно, режисер наполіг на тому, щоб він наслідував популярного на той час німецького коміка. Однак Чарлі Чаплін не досягнув нічого, доки не став самим собою. Те саме сталось і з Бобом Хоупом: протягом багатьох років він працював у вар’єте, та не досягнув успіху, доки не знайшов «свій» жанр — сатиричні оповідки, ставши самим собою. Вілл Роджерс тривалий час крутив ласо у водевілях, не промовляючи ані слова. Він рухався в нікуди, доки не відкрив у собі унікальний дар гумориста й не почав володіти цим жанром так само вправно, як до цього крутив ласо.

Коли Мері Маргарет МакБрайд вперше з’явилася в ефірі радіо, вона вирішила наслідувати стиль ірландських комедіантів, і це було провалом. Коли ж Мері спробувала бути такою, якою вона є, — простою сільською дівчиною з Міссурі, то одразу ж стала однією з найпопулярніших радіозірок Нью-Йорка.

Джин Отрі на початку своєї кар’єри спробував позбутися свого техаського акценту, почав вдягатися, як міські хлопці, стверджуючи, що він із Нью-Йорка, однак люди просто сміялися з нього за його спиною. Але коли Отрі почав вигравати на своєму банджо і співати ковбойських балад, він одразу здобув славу найпопулярнішого ковбоя як у кіно, так і на радіо.

Кожен із нас у цьому світі — єдиний і неповторний. Тож радійте цьому. Використовуйте найкращим чином те, що дала вам природа. Зрештою, все мистецтво автобіографічне. Ви можете співати тільки своїм голосом. Можете малювати лише своєю рукою. Ви повинні бути такими, якими зробили вас ваш досвід, ваше оточення і ваша спадковість. Що б не сталося, ви маєте доглядати свій власний садочок. Що б не сталося, ви повинні грати на власному інструменті в оркестрі життя.

Як зазначив Емерсон у нарисі «Впевненість у власних силах», «в процесі становлення кожної людини настає така мить, коли вона приходить до переконання, що заздрість породжується невіглаством; що наслідування рівнозначне самогубству; що людина, хоче вона того чи ні, мусить жити в злагоді з собою; що якими благами не ряснів би всесвіт, хліба насущного їй не знайти, якщо тільки вона не буде старанно обробляти відведений їй клаптик землі. Прихована в ній могутність не має рівної собі в природі, й лише їй самій дано пізнати, на що вона здатна, а це не станеться, доки вона себе не випробує».

Ось що сказав Емерсон. А ось що думає з цього приводу поет — покійний Дуглас Меллок:

Щоб виробити в собі ставлення до життя, яке приведе вас до спокою та свободи, пам'ятайте...

Не наслідуйте інших.

Знайдіть себе і будьте собою.

Розділ 2 Чотири корисні звички, які допоможуть уникнути втоми і занепокоєння на роботі

Залишайте на своєму столі лише ті папери, що мають безпосередній стосунок до роботи, яку ви наразі виконуєте.

Рональд А. Вільямс, керівник Чиказької та Північно-Західної залізниці, якось сказав: «Якщо людина, на столі у якої нагромаджено цілий стос паперів із найрізноманітніших питань, розчистить його від усього, що не має безпосереднього стосунку до проблеми, яку вона наразі вирішує, її праця стане значно простішою і продуктивнішою. Я називаю це розумним веденням домашнього господарства, і це перший крок до високопродуктивної роботи».

Якщо вам трапиться нагода навідатись до Бібліотеки конгресу в штаті Вашингтон, на її стелі ви прочитаєте п'ять слів, що належать перу поета Поупа:

«Порядок — перший закон на небесах».

Порядок також має бути першим законом у бізнесі. Але чи так це насправді? Зовсім ні. Стіл службовця зазвичай завалений паперами, які не проглядаються тижнями. Видавець однієї газети в Нью-Орлеані розповів мені, що якось його секретарка, прибираючи на одному з його столів, знайшла там друкарську машинку, яку вони загубили два роки тому!

Сам лише вигляд стола, захаращеного листами, на які необхідно дати відповідь, звітами та записками із нагадуваннями, вже навіває острах, напругу і тривогу. Але це ще не найстрашніше. Постійне нагадування про «мільйон речей, які необхідно зробити і на які немає часу», може викликати у вас не лише хвилювання та втому, а й спровокувати підвищення кров’яного тиску, проблеми з серцем і виразку шлунка.

Доктор Джон X. Стокс, викладач аспірантури медичного факультету Пенсильванського університету, виступив на з’їзді Американської медичної асоціації із доповіддю «Функціональні неврози як ускладнення органічних захворювань», у якій він вказував, «на що слід звернути увагу при дослідженні психічного стану пацієнта». Ось яким був перший пункт в його списку:

Почуття необхідності чи обов'язку; нескінченна низка справ, які потрібно виконати.

Але яким чином така проста процедура, як прибирання столу та порядок прийняття рішень, може допомогти позбутися підвищеного тиску, відчуття необхідності та цієї «нескінченної низки справ, які конче потрібно виконати»? Відомий психіатр Доктор Вільям А. Седлер розповів про свого пацієнта, якому цей нехитрий метод допоміг уникнути нервового зриву. Цей чоловік працював керівником великої чиказької фірми. Коли він прийшов до офісу доктора Седлера, мав вигляд напруженої, знервованої і занепокоєної людини. Він відчував, що невдовзі йому загрожуватиме нервовий зрив, та все одно не міг припинити працювати. Йому потрібна була допомога.

«Коли цей чоловік розповідав мені свою історію, — каже доктор Седлер, — у мене задзвонив телефон. Дзвінок був із лікарні, і я відразу ж прийняв рішення щодо питання, з якого мені телефонували. Я завжди намагаюся відразу вирішувати всі питання. Щойно я поклав слухавку, як телефон задзвонив знову. Ще одна термінова справа, на обговорення якої мені знадобився певний час. Втретє нас перервав мій колега, який прийшов до мене за порадою стосовно важкохворого пацієнта. Закінчивши розмову з ним, я повернувся до свого пацієнта і почав перепрошувати за те, що змусив його чекати. Але він повеселішав, обличчя його просвітліло».

«Не вибачайтесь, лікарю, — сказав Седлеру його відвідувач. — За останні десять хвилин я, здається, зрозумів, у чому причина всіх моїх негараздів. Я маю намір повернутися у свій офіс і переглянути свої робочі звички... Але перш ніж я піду, ви не проти, якщо я огляну ваш робочий стіл?»

Доктор Седлер висунув усі шухлядки свого столу. Всі вони були порожніми, окрім однієї — з грошима на поточні витрати. «Скажіть, — запитав пацієнт, — а де ж ви тримаєте документацію щодо незавершених справ?»

«У мене немає таких справ», — відповів Седлер.

«А де ваші листи, на які необхідно дати відповідь?»

«Я вже на них відповів! — сказав Седлер. — Я взяв собі за правило ніколи не відкладати листа, на який потрібно відповісти. Я відразу ж диктую своєму секретарю відповідь».

Шість тижнів потому цей керівник запросив доктора Седлера до свого офісу. Він змінився, і його стіл також. Чоловік висунув шухлядки свого столу, щоб показати, що там не залишилось жодних незавершених справ. «Шість тижнів тому, — сказав він, — у мене було три столи у двох кабінетах, і всі вони були поховані під стосами паперів і документів. Я ніяк не міг покінчити зі своїми справами. Після нашої розмови я повернувся сюди і викинув цілий вагон звітів і старих паперів. Тепер я працюю за одним столом і вирішую питання в міру їх надходження. Наді мною не висне гора незавершених справ, які раніше тримали мене в стані напруги та занепокоєння. Але найдивніше те, що я повністю одужав. Тепер моєму здоров'ю нічого не загрожує!»

Чарльз Еванс Х'юз, колишній голова Верховного суду Сполучених Штатів, наголошував: «Люди помирають не через перенапругу на роботі. Вони помирають через марнотратство і хвилювання». Отже, більшість працівників марно витрачають свою енергію і надміру занепокоєні тим, що роботу ніколи не буде завершено.

Виконуйте справи з огляду на їхню першорядність

Генрі А. Догерті, засновник національної компанії «Сіті Сервісес» розповідав, що незважаючи на розмір запропонованої зарплатні, йому не вдалось виявити дві найважливіші якості успішного працівника.

По-перше, це здатність мислити. По-друге, здатність виконувати справи з огляду на їхню першорядність.

Чарльз Лакмен, який юнаком почав з нуля і за дванадцять років спромігся посісти крісло президента компанії «Пепсодент», домогтися зарплати в сто тисяч доларів на рік і на додачу заробити ще мільйон доларів, стверджував, що своїм успіхом він завдячує саме цим двом здібностям. Чарльз Лакмен згадував: «Скільки я себе пам'ятаю, я прокидався о 5 годині ранку, тому що о цій порі мені найкраще думається. Вранці я краще мислю і тому планую свій день так, щоб виконувати справи з огляду на їхню першорядність».

Френк Беттджер, один із найуспішніших в Америці страхових агентів, не чекав до п'ятої години ранку, щоб спланувати свій день. Він робив це напередодні ввечері — визначав для себе ціль: продати наступного дня певну кількість страхових полісів. Якщо Френку не вдавалось її досягти, він додавав решту полісів до тих, які мав продати наступного дня...

З мого багаторічного досвіду я знаю, що не завжди вдається виконувати справи з огляду на їхню першорядність, але я також знаю, що хоча б приблизне планування черговості виконання справ — це набагато краще, ніж імпровізація на ходу.

Якби Джордж Бернард Шоу не дотримувався твердого правила виконувати насамперед найважливіші справи, він, можливо, так і не став би письменником і на все життя залишився касиром у банку. Його план полягав у тому, щоб писати щодня по п'ять сторінок, і так дев’ять розпачливих років, за які він заробив усього тридцять доларів — щось близько пенні за день. Навіть Робінзон Крузо складав собі погодинний список справ на день.

Вирішуйте проблему негайно, якщо наявна вся необхідна інформація. Не зволікайте із прийняттям рішення

Один із моїх колишніх студентів, нині покійний X. П. Хауелд, розповідав мені, що коли він був членом ради директорів компанії «Ю Ес Стіл», засідання ради часто перетворювались на тяганину. Учасники обговорювали багато проблем, але приймали мало рішень. Як наслідок, кожен член ради був змушений забирати додому купи звітів для вивчення.

Зрештою містеру Хауеллу вдалось переконати раду директорів у доцільності розглядати за раз одну проблему і ухвалювати відповідне рішення. Ні зволікань, ні відкладань на потім. Рішенням міг стати запит про додаткову інформацію; це могли бути певні дії чи рішення не вживати жодних дій. Але рада ніколи не переходила до іншої проблеми, не розібравшись із попередньою. Містер Хауелл розповів, що результати були вражаючими і рятівними: кількість невирішених справ поступово зійшла нанівець. На порядку денному нічого не залишалось. Члени ради директорів уже не носили додому стоси звітів. Відчуття гнітючого занепокоєння більше не нависало над їхніми головами.

Гарне правило не лише для ради директорів «Ю Ес Стіл», а й для нас із вами.

Навчіться організовувати роботу, розподіляти обов'язки та контролювати їх виконання

Багато ділових людей доводять себе до передчасної сивини, оскільки не вміють перекладати обов’язки на інших, воліючи все робити самостійно. Результат: вони опиняються під завалом деталей і плутанини. Їх постійно переслідує відчуття поспіху, тривоги, занепокоєння та напруги. Так, навчитися перекладати обов’язки на інших дуже важко. Я це знаю. Мені теж було дуже важко цьому навчитись, неймовірно важко. Із власного досвіду мені також добре відомо, до якої катастрофи може призвести перекладання обов’язків на «непідходящих» людей. І все ж таки керівник повинен вміти це робити, якщо він хоче позбутися відчуття хвилювання, напруги та втоми.

Менеджери, які створили великий бізнес і не навчились організовувати роботу, розподіляти обов'язки та контролювати їх виконання, у свої п'ятдесят-шістдесят п'ять років зазвичай мають серйозні проблеми з серцем через постійні тривоги та напругу. Хочете конкретний приклад? Перегляньте некрологи у вашій місцевій газеті.

Щоб запобігти перевтомі та хвилюванню, докладіть зусиль і зробіть наступне:

1. Звільніть свій стіл від непотрібних на даний час паперів, залиште лише ті, що безпосередньо стосуються проблеми, яку ви вирішуєте.

2. Виконуйте справи з огляду на їхню першочерговість.

3. Вирішуйте проблему негайно, якщо у вас достатньо необхідної інформації. Не відкладайте її на невизначений строк.

4. Вчіться організовувати роботу, розподіляти обов'язки та контролювати їх виконання.

Розділ 3 Чому ви стомлюєтесь і як із цим боротись

аведу вам дивовижний і важливий факт: сама лише розумова робота не викликає втоми. Вчені намагалися визначити, як довго людський мозок може працювати, не досягаючи рівня «зменшеної дієздатності» (ненаукове визначення втоми). На їхній подив, аналіз крові, яка проходила мозком, коли він був у активному стані, не показав жодних ознак втоми! Якщо дослідити кров із вени робітника-поденника після трудового дня, в ній буде наявна велика кількість «токсинів утоми» (накопичення в крові продуктів роботи клітин, зменшення вмісту цукру тощо). Але якби можна було б узяти краплину крові з мозку Альберта Ейнштейна, у ній не вдалося б знайти жодних продуктів втоми навіть увечері.

Отже, наш мозок може працювати «наприкінці восьми- чи навіть двацадцятигодинного робочого дня так само добре і так само швидко, як і на його початку». Наш мозок таки невтомний... То чому ж стомлюємося ми?

Психіатри стверджують, що втома виникає на ґрунті розумового чи емоційного стану. Так, видатний англійський психолог Дж. А. Хедфілд у книзі «Психологія влади» зазначає: «Втома, через яку ми страждаємо, найчастіше має психічне походження; фактично, суто фізичне виснаження зустрічається дуже рідко».

Один із найвідоміших американських психіатрів доктор А. А. Брілл у своїх поясненнях іще більш категоричний. Він стверджує: «Втома цілком здорової людини розумової праці на сто відсотків пояснюється психологічними факторами, тобто задіяна емоційна складова».

Що ж це за емоційні фактори, які викликають втому людини розумової (чи сидячої) праці? Задоволення? Радість? Аж ніяк! Нудьга, обурення, відчуття недооцінювання та марності своєї праці, поспіх, занепокоєння, хвилювання — ось які емоційні фактори виснажують кабінетного працівника, роблять його легкою жертвою застуди, знижують працездатність і породжують болісні відчуття на нервовому ґрунті. Так, ми стомлюємось через те, що наші емоції зумовлюють нервове перенапруження тіла.

Страхова компанія «Метрополітен Лайф» наголошує на цьому в своєму буклеті про втому: «Сама по собі важка праця, — констатує ця поважна компанія, — рідко викликає втому, яку не можна було б вилікувати повноцінним сном чи відпочинком... Хвилювання, напруження та нервові потрясіння — ось три основні причини втоми. Часто істинними винуватцями виявляються саме вони, а не фізична чи розумова праця... Пам'ятайте, що напружений м'яз не відпочиває. Розслабтеся! Бережіть енергію для важливих справ».

А тепер прислухайтесь до свого організму. Може, ви насупили брови, читаючи цю книжку? М’язи вашого обличчя напружені? Ви розслабились, сидячи у кріслі? Чи, може, сидите згорбившись? Якщо все ваше тіло не м’яке і розслаблене, як у старої ганчір’яної ляльки, значить, у цю мить ви наганяєте на себе нервове напруження і нервову втому!

Навіщо ж ми створюємо цю непотрібну напругу, займаючись розумовою працею? Деніел У. Джосселін пише: «Я виявив, що головна заковика... — це майже загальна переконаність у тому, що виконання важкої роботи потребує великих зусиль, інакше її неможливо успішно виконати». Тож ми супимось, намагаючись зосередитись. Ми горбимо спину. Ми даремно напружуємо м’язи, хоча це жодним чином не допомагає нашому мозку в його роботі.

Ось вам дивовижна і трагічна істина: мільйони людей, які нізащо не витратять даремно жодного долара, роками марнують і нерозважливо розтринькують свою енергію наче п’яні матроси в порту.

Як же боротися з цією нервовою втомою? Розслабтеся! Розслабтеся! Розслабтеся! Навчіться розслаблятись, виконуючи свою роботу!

Здається, легко? Ні. Скоріше за все, доведеться переглянути всі свої звички. Але зусилля того варті, оскільки вони можуть цілковито змінити ваше життя! У нарисі «Євангеліє розслаблення» Вільям Джеймс пише: «Американцям властиві надмірні напруженість і енергійність, поспіх, болісна потреба в самовираженні — це ніщо інше, як погані звички». Перенапруга — це звичка. Розслаблення — це також звичка. Поганих звичок можна позбутись, а хороші — набути.

Як ви розслабляєтеся? З чого, на вашу думку, краще почати — з мозку чи з нервів? Ні з того, ні з іншого. Завжди починайте із розслаблення м'язів!

Давайте спробуємо. Почнемо з очей. Прочитайте уважно цей розділ, а коли дочитаєте до кінця, відкиньтесь назад, заплющте очі й подумки скажіть своїм очам: «Розслабтесь. Розслабтесь. Досить напружуватися, досить мружитися. Розслабтесь. Розслабтесь». Повторюйте знову і знову, дуже повільно, протягом хвилини...

Вам не здалося, що за кілька секунд м'язи ваших очей почали вас слухатись? Ви відчули, що якась турботлива рука зняла вашу напругу? Неймовірно, але за короткий проміжок часу ви підібрали ключ до таємниці мистецтва розслаблення. Те саме можете проробити зі щелепою, із м'язами обличчя, шиєю, плечима, з усім тілом. Доктор Едмунд Якобсон із Чиказького університету висловив сміливе припущення, що, навчившись розслабляти м'язи очей, ви зможете забути про всі свої турботи! Причина, з якої очі відіграють таке важливе значення у знятті нервової напруги, полягає в тому, що вони спалюють чверть всієї нервової енергії, яку споживає тіло. Ось чому так багато людей з ідеальним зором скаржаться на надмірну стомлюваність очей. Вони просто надто сильно напружують свої очі.

Вікі Баум, відома романістка, розповідає, що коли була дитиною, познайомилася з дідусем, який дав їй один із найважливіших уроків у житті. Одного разу вона впала і забила коліна й долоні. Старий чоловік, який це бачив, допоміг їй піднятись, і поки дівчинка обтрушувала одяг, сказав: «Ти так боляче вдарилася, тому що не вмієш розслаблятись. Уяви, що ти піддатлива, як шкарпетка, як стара, зім'ята шкарпетка. Ходімо, я тобі покажу, як це робиться».

Той дідусь раніше працював цирковим клоуном, тож він навчив Вікі та інших дітей правильно падати, робити сальто і перекидатися через голову. Він постійно повторював: «Уявіть, що ви стара, зім'ята шкарпетка. Тоді ви точно зможете розслабитись!»

Ви можете розслаблятись мимохідь, де б ви не були. Просто не докладайте для цього зусиль. Розслаблення — це відсутність будь-якої напруги та зусиль. Думайте про легкість і відпочинок. Почніть із думок про розслаблення м'язів очей і обличчя, раз у раз повторюючи: «Розслабтесь... розслабтесь... розслабтесь і відпочиньте». Відчуйте, як енергія біжить м'язами вашого обличчя до центру вашого тіла. Уявіть себе позбавленим напруги, як немовля.

Саме так і робила Галлі-Курчі, відома співачка-сопрано. Хелен Джепсон розповідала мені, що перед виступом Галлі-Курчі сиділа у своєму кріслі, розслабивши всі м’язи і з відвислою нижньою щелепою — такою вона була розслабленою. Ця чудова звичка допомагала їй уникати знервованості перед виходом на сцену і втоми після виступу.

Наступні поради допоможуть вам навчитися розслаблятись.

1. Розслабляйтесь за будь-якої нагоди. Дозвольте вашому тілу стати піддатливим, як стара шкарпетка. Я спеціально тримав на своєму робочому столі стару брунатну шкарпетку як нагадування про те, яким розслабленим маю бути. Чи брали ви коли-небудь на руки кошеня, що дрімало на сонці? Воно звисало у ваших руках, як мокра ганчірка. Індійські йоги кажуть, що якщо ви хочете оволодіти мистецтвом релаксації, то маєте повчитись у кота. Я ніколи не бачив стомленого кота, кота із нервовим зривом або кота, у якого було б безсоння, роздратування чи виразка шлунка. Вам також вдасться уникнути цих нещасть, якщо ви навчитеся розслаблятися, як коти.

2. Під час роботи намагайтеся сидіти у зручному положенні. Пам'ятайте, що напруження тіла викликає біль у плечах і призводить до нервової втоми.

3. Прислухайтесь до свого організму чотири-п'ять разів на день і запитуйте в себе: «Чи не занадто я напружуюсь, виконуючи цю роботу? Чи не напружую я м'язи, які не мають жодного стосунку до цієї роботи?» Це допоможе вам виробити звичку розслаблятися. Як каже доктор Девід Гарольд Фінк, «серед тих, хто добре знайомий із психологією, це звичка номер один».

4. Наприкінці дня знову оцініть свій стан, запитавши себе: «Наскільки я зараз стомлений? Якщо я стомлений, то це не через мою розумову роботу, а через те, як я її виконував». «Я оцінюю плідність своєї праці, — каже Деніел У. Джосселін, — не за тим, наскільки я стомлений наприкінці дня, а за тим, наскільки я не стомлений. Якщо наприкінці дня я почуваюся надзвичайно втомленим, або якщо дратівливість свідчить про втому моїх нервів, я точно знаю, що це був неефективний день як у якісному, так і в кількісному відношенні». Якби кожна ділова людина в Америці засвоїла цей урок, смертність від гіпертонії різко пішла б на спад. І тоді до санаторіїв та психіатричних клінік перестали б поступати люди, що страждають через утому та занепокоєння.

Розділ 4 Як позбутися нудьги, що викликає втому, занепокоєння і роздратування

дна з головних причин утоми — нудьга. Для прикладу розглянемо історію Еліс, офісної працівниці. Одного вечора Еліс повернулася додому надзвичайно виснаженою. Вона мала втомлений вигляд. Вона була втомленою. У неї боліла голова. У неї боліла спина. Вона була такою виснаженою, що хотіла лягти в ліжко, не дочекавшись вечері. Але мати її вмовила... Еліс сіла за стіл, і тут задзвонив телефон. Це був її хлопець! Він запрошував на танці! Очі Еліс заблищали. Звідки й сили взялись! Вона помчала нагору, надягнула своє блакитне плаття і танцювала до третьої години ночі, а коли, нарешті, повернулася додому, то взагалі не відчувала втоми. Навіть навпаки: дівчина була такою бадьорою, що не могла заснути.

Чи була Еліс після робочого дня насправді такою втомленою, як здавалась? Так, і причиною її виснаження була нудьга на роботі й, можливо, в житті. Таких Еліс мільйони. І ви також можете належати до їхньої когорти.

Добре відомо, що емоційний настрій набагато більше зумовлює втому, ніж фізичне виснаження. Доктор філософських наук Джозеф Е. Бармак опублікував у журналі «Архіви психології» доповідь за матеріалами деяких своїх експериментів, що демонстрували, як нудьга викликає втому. Доктор Бармак запропонував групі студентів пройти серію нудних тестів. Результат? Студенти почувались втомленими і сонними, вони скаржились на головний біль і перенапруження очей, відчували дратівливість. У деяких випадках спостерігався навіть розлад шлунка. Чи було це все вигадкою? Ні. Перевірка обміну речовин в організмі студентів показала, що коли їм було нудно, їхній кров'яний тиск і споживання організмом кисню знижувались, але тільки-но студенти починали відчувати зацікавленість і задоволення від своєї роботи, метаболізм відразу ж прискорювався!

Ми рідко втомлюємось, коли займаємося чимось цікавим і захопливим. Наприклад, одного разу я відпочивав у Скелястих горах в Канаді, на озері Луїз. Кілька днів я ловив форель біля Корал Крік. Щоб дістатися туди, я продирався крізь хащі, спотикався через корчі та перелазив повалені стовбури дерев — і після восьми годин такої подорожі я не був виснаженим. Чому? Тому, що я був збудженим і зацікавленим. Я пишався тим, що впіймав аж шість форелей. Але припустимо, що риболовля викликала в мене нудьгу. Як би я тоді почувався? Така напружена подорож на висоті семи тисяч футів вкрай виснажила б мене.

Навіть під час такої виснажливої діяльності, як альпінізм, нудьга може викликати значно більшу втому, ніж докладені при цьому зусилля. Містер С. X. Кінгмен, президент Ощадного банку фермерів та механіків у Міннеаполісі, розповів мені про один випадок, який чудово ілюструє це твердження. У липні 1953 року канадський уряд звернувся до канадського клубу альпіністів із проханням надати провідників для тренування королівських лісничих. Містер Кінгмен був одним із гідів, що їх відібрали для тренування цих солдатів. Разом з іншими інструкторами — чоловіками віком від сорока двох до п'ятдесяти дев'яти років — вони влаштовували для молодих солдатів довгі переходи льодовиками та сніжними рівнинами і дерлися на прямовисну скелю висотою сорок футів, використовуючи для цього мотузки, крихітні опори для ніг і ненадійне опертя для рук. Вони дерлися на пік Майкла, на пік Віце-президента та підкорили ще декілька вершин у долині Літл Йохо канадських Скелястих гір. Після п'ятнадцяти годин дряпання скелями кремезні солдати, що були в чудовій фізичній формі (вони щойно пройшли шеститижневий курс тренування у центрі підготовки командос), почувалися вкрай виснаженими.

Чи була ця втома зумовлена тим, що їхні м’язи були недостатньо натренованими у центрі підготовки командос? Кожен, хто проходив там тренування, лише розсміявся б, почувши таке дурне запитання! Ні, вони були вкрай знесиленими, тому що альпінізм наганяв на них нудьгу. Вони так втомилися, що одразу ж завалилися спати, навіть не дочекавшись вечері. А що ж гіди — чоловіки, що були набагато старшими за солдатів, — чи були вони втомленими? Так, але не виснаженими. Повечерявши, вони ще кілька годин обговорювали події того дня. Вони не були виснаженими, тому що їм було цікаво.

Проводячи експерименти із вивчення втоми, доктор Едвард Торндайк із Колумбії не давав молодим чоловікам спати майже цілий тиждень, постійно їх чимось зацікавлюючи. Тривалі дослідження дали йому змогу зробити такий висновок: нудьга — це єдина справжня причина погіршення працездатності.

Якщо ви займаєтесь розумовою працею, втому дуже рідко зумовлює обсяг виконаної роботи. Вас може втомлювати робота, яку ви не зробили. Наприклад, пригадайте той день, коли вас постійно відволікали. Листи залишились без відповіді. Зустрічі були скасовані. Неприємності тут і там. Все йшло шкереберть. Ви так нічого і не зробили, але прийшли додому виснаженими і у вас розколювалась голова.

А коли в офісі все відбувається так, як треба, ви виконуєте значно більше роботи і повертаєтеся додому бадьорими й піднесеними. Впевнений, у вас траплялись такі ситуації. У мене теж.

Який можна зробити висновок? Лише один: причиною втоми часто є не робота, а хвилювання, розчарування і почуття образи.

Коли я працював над цим розділом, то сходив подивитись відновлену постанову чудової музичної комедії Джерома Керна «Плавучий театр». В одній зі своїх філософських інтермедій капітан «Квітки бавовни» Енді каже: «Щасливі ті люди, які роблять те, що їм подобається». Такі люди щасливі тому, що у них більше енергії, більше завзяття, вони менше хвилюються та втомлюються. Там, де є зацікавленість, з'являється й енергія. Від кількох хвилин спілкування із буркотливою дружиною чи чоловіком ви втомитесь значно більше, ніж якщо будете годинами розмовляти із цікавою людиною.

І що ж із цього випливає? Як можна це застосувати на практиці? Ось як вчинила одна стенографістка, яка працювала в нафтовій компанії в місті Тальса, штат Оклахома. Кілька днів щомісяця їй доводилось виконувати найнуднішу роботу, яку тільки можна уявити: вписувати цифри та статистичні дані в роздруковані формуляри угод про оренду ділянок для видобування нафти. Робота була такою одноманітною, що, аби не померти від нудьги, дівчина будь-що вирішила зробити її більш цікавою. Як? Вона почала щодня змагатися сама з собою. Дівчина щоранку підраховувала, скільки формулярів їй вдалось заповнити, і намагалась побити цей рекорд по обіді. Потім вона підраховувала кількість заповнених формулярів за весь день і намагалась підвищити цю цифру наступного дня. Результат? Невдовзі дівчина заповнювала більше цих нудних друкованих формулярів, ніж будь-яка інша стенографістка у її відділі. І що ж їй це дало? Похвалу? Ні... Подяку? Ні... Підвищення? Ні... Вищу зарплатню? Ні... Але це допомогло їй позбутися нудьги, яка викликає втому. Це стало її розумовим стимулом. Вона доклала усіх зусиль, щоб перетворити нудну роботу на цікаву, і зберегла більше енергії, більше ентузіазму й більше радості для годин дозвілля.

Ця історія — чистісінька правда, адже згодом я одружився з цією дівчиною.

А ось історія ще однієї стенографістки, яка виявила, що часом буває досить корисно прикидатися, що твоя робота цікава. Раніше вона воювала зі своєю роботою. Але не тепер. Її звати міс Веллі Дж. Голден, вона живе у місті Елмхерст, штат Іллінойс. Ось про що вона мені написала:

«У нашому офісі чотири стенографістки, кожна друкує листи кількох співробітників. Час від часу нас завалюють цією роботою по самі вуха. Одного дня, коли заступник керівника нашого відділу наполіг на тому, щоб я ще раз передрукувала довжелезного листа, я почала обурюватись. Я спробувала пояснити йому, що лист можна виправити і не передруковуючи, але він різко відповів, що якщо я не перероблю цього листа, він знайде когось іншого, хто це зробить! Я просто кипіла від люті! Але коли я почала заново друкувати цього листа, то раптом зрозуміла, що безліч інших людей були б щасливими вхопитися за цю можливість і отримати мою роботу. Крім того, мені платили саме за те, чим я займаюсь. Мій настрій почав покращуватись. Я вирішила виконувати свою роботу так, наче отримую від неї задоволення, хоча насправді я її ненавиділа. Саме тоді я зробила важливе відкриття: коли я виконую свою роботу так, наче вона мені насправді подобається, то певною мірою починаю отримувати від неї задоволення. А ще я зрозуміла, що коли робота мені подобається, я виконую її набагато швидше. Так що тепер у мене майже не виникає необхідності працювати понаднормово. Завдяки цьому новому ставленню до роботи я заробила репутацію хорошого працівника. Тож коли одному з керівників відділу знадобилась особиста секретарка, він запропонував цю посаду саме мені, тому що, за його словами, я погоджуюсь на додаткову роботу, не кривлячи пику! Ця сила зміненої психологічної установки, — пише міс Голден, — стала для мене неймовірно важливим відкриттям. Вона творила дива!»

Міс Голден скористалась філософським принципом чудотворного «наче», введеним професором Гансом Вайхайнгером. Він вчив нас поводитись так, наче ми щасливі, й тоді ми відчуємо себе щасливими.

Якщо ви діятимете так, наче вас цікавить ваша робота, таке вдавання зацікавленості незабаром зробить її справжньою. А ще воно зменшить втому, перенапруження та тривогу.

Одного дня Харлан А. Ховард ухвалив рішення, яке повністю змінило його життя. Він вирішив зробити нудну роботу цікавою — а в нього була насправді нудна робота: він мив тарілки, надраював прилавки та подавав морозиво у шкільній їдальні, в той час як інші хлопчаки грали у м'яча чи жартували з дівчатами. Харлану Ховарду несила було терпіти цю роботу, та оскільки він не міг її покинути, то вирішив вивчити все, що стосується морозива: як його виготовляють, з яких інгредієнтів, чому одне морозиво краще за інше. Він вивчив хімічний склад морозива і став найкращим слухачем курсу хімії в середній школі. Харчова хімія так зацікавила Харлана, що він вступив до коледжу штату Массачусетс на спеціальність «технологія харчових продуктів». Коли Нью-Йоркська біржа какао оголосила конкурс на найкращу доповідь про використання какао та шоколаду з призом у сто доларів — у конкурсі могли брати участь усі студенти коледжу, — як ви гадаєте, хто отримав винагороду?.. Правильно — Харлан Ховард.

Зіштовхнувшись із труднощами під час пошуку роботи, він відкрив власну лабораторію в підвалі свого будинку в Амхерсті, штат Массачусетс. Незабаром після цього було прийнято новий закон, який вимагав підраховувати кількість бактерій у молоці. Й невдовзі Харлан А. Ховард уже рахував бактерії для чотирнадцяти молочних копаній у Амхерсті; для цього йому навіть довелось найняти двох помічників.

Що буде з ним через двадцять років? Рано чи пізно люди, які сьогодні заправляють у галузі харчової хімії, звільнять свої місця, і їх посядуть ініціативні молоді люди, які випромінюють ентузіазм. Можливо, через двадцять п’ять років Харлан А. Ховард стане одним із найкращих у своїй професії, тоді як деякі з його однокласників, яким він колись продавав морозиво, перетворяться на озлоблених безробітних, які проклинатимуть уряд і нарікатимуть, що їм так і не випала нагода змінити своє життя на краще. Можливо, у Харлана А. Ховарда також не з'явився б такий шанс, якби він не вирішив зробити свою нудну роботу цікавішою.

Молодий чоловік на ім'я Сем нудьгував на фабриці біля токарного верстата, виточуючи болти. Сем хотів звільнитись, але боявся, що не зможе знайти іншу роботу. Оскільки йому не залишалось нічого іншого, як виконувати цю нудну операцію, він вирішив зробити її цікавою. Сем влаштував змагання із оператором, який працював за сусіднім верстатом. Один із них зачищав шорстку поверхню болтів, а інший обточував їх до належного діаметра. Час від часу вони мінялись верстатами, щоб подивитись, хто зробить більше болтів. Вражений швидкістю та точністю роботи Сема, начальник цеху незабаром перевів його на кращу роботу. І це був лише початок цілого ланцюжка підвищень. Через тридцять років Сем — Семюел Волклейн — став президентом компанії «Болдуїн Локомотів Воркс». А він же міг так і залишитись на все життя механіком, якби не вирішив змінити своє ставлення до нудної роботи.

X. В. Кальтенборн, відомий радіокоментатор, якось розповів мені, як він перетворив свою остогидлу роботу на захопливу. Коли йому було двадцять два роки, він переплив Атлантичний океан на судні, що перевозило худобу. Щоб оплатити свою подорож, хлопець годував і напував молодих бичків. Після велосипедного туру Англією він опинився у Парижі, голодний і без цента в кишені. Заклавши в ломбарді свою фотокамеру за п'ять доларів, хлопець розмістив у паризькому виданні газети «Нью-Йорк Геральд» оголошення про пошук роботи. Йому запропонували продавати стереоптикони. Я пам'ятаю ті старомодні стереоскопи. Їх потрібно було тримати перед очима і дивитись крізь них на дві абсолютно однакові картинки. І тоді траплялось диво — дві лінзи у стереоскопі перетворювали два зображення в одне, створюючи ефект третього виміру і вражаюче відчуття перспективи.

Отож Кальтенборн почав продавати ці пристрої, ходячи Парижем від дверей до дверей, і при цьому він не знав французької. Але вже за перший рік йому вдалося заробити п'ять тисяч доларів комісійних і стати одним із найбільш високооплачуваних торгових агентів у тогочасній Франції. X. В. Кальтенборн розповів мені, що цей досвід дав йому нітрохи не менше знань, необхідних для досягнення успіху, ніж якби він рік провчився у Гарварді. Впевненість у своїх силах? За його словами, тепер він міг би продати французьким домогосподиням навіть стенографічні звіти конгресу.

Той досвід допоміг йому краще зрозуміти французьке життя, що стало у великій нагоді при аналізі подій у Європі, коли він почав працювати на радіо.

Як же цьому чоловіку вдалось стати першокласним торговим агентом, не знаючи французької мови? Все просто: Кальтенборн попросив свого роботодавця написати гарною французькою промову, з якою він збирався виступати перед покупцями, і вивчив її напам'ять. Він дзвонив у двері, домогосподиня відчиняла, і Кальтенборн із жахливим акцентом виголошував свою завчену промову. Це було дуже смішно. Він демонстрував домогосподині картинки, а якщо вона про щось запитувала, він знизував плечима і повторював: «Американець... американець». Потім Кальтенборн знімав капелюха і показував приклеєний всередині аркуш зі своєї промовою. Домогосподиня сміялась, він також сміявся і показував їй інші картинки. Коли X. В. Кальтенборн розповідав мені цю історію, він зізнався, що робота була не з легких. За його словами, йому допомагало лише одне: бажання зробити її цікавою. Щоранку, перш ніж вийти з дому, він дивився у дзеркало і говорив собі такі напутні слова: «Кальтенборне, ти повинен це робити, якщо хочеш їсти. А оскільки ти змушений це робити, то чому б не перетворити роботу на веселу забаву? Чому б щоразу, як ти дзвониш у двері, не уявляти, що ти — актор перед вогнями рампи, за якими за тобою спостерігають глядачі? Зрештою, те, чим ти займаєшся, кумедне, наче якесь театральне дійство. То чому б тобі не вкласти в цю гру трохи енергії та ентузіазму?»

Містер Кальтенборн зауважив, що ці щоденні слова підбадьорення допомогли йому перетворити роботу, яку він спочатку ненавидів і якої боявся, на пригоду, від якої він отримував задоволення, та ще й досить прибуткову.

Коли я попросив містера Кальтенборна дати якусь пораду молодим американцям, які прагнуть успіху, він сказав: «Просто щоранку працюйте над собою. Усім відомо про важливість фізичних вправ, які допомагають вийти із напівсну, в якому вранці перебуває більшість людей. Але ще більше нам потрібні психологічні та розумові вправи, які щоранку спонукатимуть нас до дій. Кожного дня кажіть собі напутні слова».

Вам здається, що щоденне підбадьорення — це безглуздо, несуттєво і по-дитячому? Ні, навпаки, це сама суть здорової психології. Наше життя таке, яким ми його уявляємо. Ці слова такі ж істинні в наш час, як і вісімнадцять століть тому, коли Маркус Аврелій написав у своїх «Роздумах»: «Наше життя таке, яким ми його уявляємо».

Розмовляючи з самим собою щодня, ви можете спонукати себе думати про сміливість, про щастя, про могутність і спокій. Розмовляючи з собою про речі, за які ви маєте бути вдячними, ви піднесетесь духом.

Мудрі думки допоможуть зробити приємнішою будь-яку роботу. Ваш бос хоче, аби ви були зацікавлені у своїй роботі, щоб він міг заробити більше грошей. Але давайте забудемо про те, чого хоче ваш бос. Думайте лише про те, що зацікавленість роботою може дати особисто вам. Нагадайте собі, що вона може подвоїти радість, яку ви отримуєте від життя, адже ви проводите на роботі майже половину свого активного часу, і якщо ви не знайдете щастя на роботі, то можете не знайти його ніде і ні в чому. Постійно нагадуйте собі, що зацікавленість у роботі позбавить вас хвилювань і навіть може призвести до підвищення на посаді чи збільшення зарплатні. Навіть якщо цього не станеться, вона зменшить вашу втомлюваність і допоможе більше цінувати години дозвілля.

Розділ 5 Чи проміняли б ви те, що маєте, на мільйон доларів?

знаю Гарольда Ебботта уже багато років. Він жив в Вебб-Сіті, штат Міссурі, і якийсь час завідував навчальною частиною на курсах, де я викладав. Одного дня ми з ним зустрілися в Канзас-Сіті й він люб'язно підвіз мене до моєї ферми в Белтоні, штат Міссурі. Під час поїздки я запитав його, що він робить, щоб уникнути хвилювання, і він розповів мені повчальну історію, яку я ніколи не забуду.

«Раніше я багато хвилювався, — почав він свою розповідь, — але одного весняного дня 1934 року я йшов вулицею Вест-Доуерті у Вебб-Сіті й побачив картину, яка раз і назавжди стерла всі мої тривоги. Все це тривало не довше як десять секунд, але за ці секунди я дізнався про життя набагато більше, ніж за останні десять років. Протягом двох років я був власником бакалійної крамниці у Вебб-Сіті. Тоді я не лише втратив усі свої заощадження, а й заліз у борги, які мені довелось виплачувати ще впродовж семи років. Минулої суботи я був змушений зачинити свою бакалійну крамничку, і тепер ішов до Банку торговців і шахтарів, щоб позичити грошей, на які я зміг би вирушити в Канзас-Сіті на пошуки роботи. Я плентався, як побитий собака. Я втратив весь свій запал і віру. Раптом я побачив, як вулицею пересувається безногий чоловік. Він сидів на маленькій дерев’яній платформі, обладнаній коліщатками від роликів. У руках цей чоловік тримав по дерев’яному бруску, якими він відштовхувався від бруківки. Я помітив його саме в ту мить, коли він щойно перетнув вулицю і тепер намагався піднятися над краєм тротуару, щоб вибратись на нього. Його дерев'яний возик нахилився, і наші очі зустрілись. Він привітав мене широкою усмішкою. „Доброго ранку, сер. Чудовий ранок, чи не так?“ — весело сказав він. Я стояв, дивився на того чоловіка, і раптом зрозумів, який же я багатий. У мене було аж дві ноги. Я міг ходити. Мені стало соромно за те, що я так себе жалів. Я сказав собі, що якщо цей чоловік може бути щасливим, веселим і впевненим, не маючи ніг, я й поготів можу бути таким, адже в мене є ноги. Я відчув несподіваний приплив сил. До цієї зустрічі я збирався попросити в Банку торговців і шахтарів усього лише сто доларів, але тепер був рішуче налаштований просити двісті. Спочатку я збирався сказати, що хочу поїхати в Канзас-Сіті, щоб спробувати знайти роботу. Тепер я впевнено заявив, що хочу вирушити до Канзас-Сіті, щоб влаштуватися на роботу. Звичайно ж, я отримав позику; і я влаштувався на роботу.

Тепер до мого дзеркала у ванній приклеєний папірець із такими словами, які я читаю щоранку під час гоління:

Я був сумним, тому що не мав черевиків. Аж якось я зустрів чоловіка, в якого не було ніг».

Одного разу я запитав у Едді Рікенбакера про найважливіший урок, який він отримав, коли його з товаришами двадцять один день носило на рятувальних плотах Тихим океаном без надії на порятунок. «Найважливіший урок, який я виніс із того досвіду, — сказав він, — був таким: що якщо в тебе є стільки прісної води та їжі, скільки ти хочеш, то тобі гріх на щось скаржитись».

Газета «Тайм» опублікувала статтю про сержанта, якого було поранено під час бою за Гвадалканал. Сержанту в горло влучив уламок снаряда, і йому сім разів переливали кров. Якось він написав своєму лікарю записку: «Я буду жити?» Лікар відповів: «Так». Сержант написав іще одну записку: «Чи зможу я говорити?» Відповідь знову була ствердною. Тоді поранений написав: «То якого ж дідька мені хвилюватись?»

Спиніться просто зараз і запитайте себе: «Якого ж дідька мені хвилюватись?» Можливо, ви зрозумієте, що ваші тривоги надумані і тому не дуже важливі.

Наше життя на дев'яносто відсотків складається з приємних та сприятливих речей і на десять відсотків — із негативних. Аби бути щасливими, варто зосередитись на кращих дев'яноста відсотках і не звертати уваги на решту відсотків. Якщо ж ви бажаєте непокоїтись, страждати і заробити виразку шлунка, тоді слід звертати увагу виключно на десять відсотків неприємностей та ігнорувати дев'яносто прекрасних відсотків.

Слова «Подумай і подякуй» викарбувані в багатьох кромвелівських церквах Англії. Ці слова також мали б бути викарбувані в наших серцях: «Подумай і подякуй». Подумайте про все, що маєте і за що повинні бути вдячними, і подякуйте Богу за всі його блага і щедроти.

Джонатан Свіфт, автор «Мандрів Гуллівера», був одним із найбільш безнадійних песимістів серед англійських письменників. Він так шкодував про те, що народився, що на всі свої дні народження надягав чорне і постився; тим не менш, навіть у своєму відчаї цей затятий песиміст англійської літератури прославляв велику цілющу силу радості та щастя. «Найкращі лікарі у світі, — стверджував Свіфт, — це лікар Дієта, лікар Спокій і лікар Веселощі».

І ви, і я можемо безплатно користуватись послугами лікаря Веселощі хоч щодня. Для цього потрібно лише спрямувати увагу на всі ті неймовірні багатства, якими ми володіємо. Ці багатства значно перевищують незліченні скарби Алі-Баби. Чи продали б ви ваші очі за мільярд доларів? Скільки б ви запросили за свої дві ноги? За свої руки? За слух? За ваших дітей? За вашу сім'ю? Складіть подумки всі свої багатства докупи — і ви зрозумієте, що не продали б те, чим володієте, навіть за все золото Рокфелерів, Фордів та Морганів разом узяте.

Але чи цінуємо ми ці скарби? Аж ніяк. Шопенгауер говорив: «Ми рідко думаємо про те, що маємо, однак повсякчас думаємо про те, чого нам бракує». Схильність так міркувати — це найбільша трагедія на землі. Можливо, вона принесла людству більше нещасть, ніж усі війни та хвороби в історії.

Саме вона змусила Джона Палмера перетворитися «зі славного хлопця на старого зануду» і майже зруйнувала його дім. Я знаю це, тому що він сам мені розповів.

Містер Палмер жив у Патерсоні, штат Нью-Джерсі. «Незабаром після мого повернення з армії, — розповідає він, — я розпочав свою власну справу. Я важко працював днями й ночами. І все йшло добре. Та потім почалися неприємності. Я не міг дістати запчастини та матеріали. Я боявся, що мені доведеться розпрощатися зі своїм бізнесом. Я непокоївся так сильно, що зі славного хлопця перетворився на старого зануду. Я став таким сердитим і дратівливим, що — повірте, тоді я цього не усвідомлював, але зараз дуже добре розумію, — мало не втратив своє щасливе сімейне вогнище. Але одного дня молодий інвалід, ветеран війни, який працював на мене, сказав: „Джонні, тобі мало б бути соромно. Ти береш усе надто близько до серця, наче ти єдина у світі людина, в якої виникли неприємності. Ну, припустимо, тобі доведеться на деякий час зачинити майстерню, то й що? Ти можеш почати все знову, коли справи налагодяться. Тобі є багато за що дякувати життю, але ти повсякчас бурчиш. Хлопче, як би я хотів опинитися на твоєму місці! Поглянь на мене. В мене тільки одна рука, половина обличчя спотворена, але я не скаржусь. Якщо ти не припиниш бурчати і жалітися, то втратиш не лише свою справу, а й своє здоров'я, своє житло і своїх друзів!“

Після цього зауваження я наче прикіпів до місця. Воно змусило мене усвідомити, яким я був багатим. Так що я негайно вирішив змінитись і знову стати колишнім собою, саме так я і зробив».

Моїй подрузі Люсі Блейк довелось побувати на межі трагедії, перш ніж вона навчилася радіти тому, що має, а не шкодувати за тим, чого в неї не було.

Я познайомився з Люсі ще у школі журналістики при Колумбійському університеті, де ми проходили курс із написання коротких оповідань. Кілька років тому вона пережила найглибше потрясіння у своєму житті. Тоді вона мешкала у місті Тусон, штат Аризона. Вона кружляла... але ні, нехай краще вона сама розповість вам свою історію:

«Я кружляла у вихорі подій: вчилась грати на органі в Аризонському університеті, керувала міською логопедичною клінікою і давала уроки музики на ранчо „Дезерт Віллоу“, де я тоді мешкала. Я ходила на вечірки і на танці, їздила на кінні прогулянки під зорями. Та одного ранку я не змогла встати з ліжка. Серце! „Протягом року ви маєте дотримуватись постільного режиму“, — сказав лікар. Він навіть не був упевнений, що я коли-небудь одужаю.

Цілий рік у ліжку! Перетворитися на інваліда — можливо, навіть, померти! Мне охопив жах. Чому це все трапилось зі мною? Хіба я на це заслуговую? Я плакала і голосила. Я була розлючена і не знаходила собі місця від обурення. Але порад лікаря краще дотримуватись, тож я опинилась у ліжку. Мій сусід, містер Рудольф, художник, сказав мені: „Цілий рік, проведений у ліжку, зараз здається тобі трагедією. Але це не так. У тебе з'явиться час, щоб усе обміркувати та звикнути до себе. Впродовж наступних кількох місяців ти виростеш духовно більше, ніж за все своє попереднє життя“. Його слова заспокоїли мене, і я спробувала переглянути свої цінності. Я читала книжки, які мене надихали. Одного дня я почула, як радіокоментатор сказав: „Ви можете виразити тільки те, що міститься у вашій свідомості“. Раніше я вже чула подібні слова тисячу разів, але лише зараз вони проникли в мене і пустили коріння. Я вирішила думати лише про те, чим я хочу жити: про радість, щастя, здоров'я. Кожного ранку, щойно прокинувшись, я змушувала себе перебирати в пам'яті всі ті речі, за які я б мала бути вдячною. За те, що у мене нічого не болить. За мою маленьку дочку. За мій зір. За мій слух. За чудову музику по радіо. За те, що у мене з'явився вільний час на читання. За смачну їжу. За хороших друзів. Я була такою життєрадісною і до мене приходило так багато відвідувачів, що мій лікар був змушений повісити на дверях табличку, яка дозволяла заходити в мою палату лише одній людині за раз у визначені години.

З того часу минуло вже багато років. Сьогодні я веду активне, повноцінне життя. Я глибоко вдячна долі за той проведений у ліжку рік. Це був мій найщасливіший та найбільш плідний рік у Аризоні. Звичка щоранку дякувати за всі мої блага залишилася зі мною назавжди. Соромно зізнатись, але я навчилася жити по-справжньому лише тоді, коли злякалась, що можу померти».

Моя люба Люсі Блейк, ти засвоїла той самий урок, що й доктор Семюель Джонсон двісті років тому, хоча, можливо, сама цього не усвідомлюєш. «Звичка бачити хорошу сторону кожної події, — сказав доктор Джонсон, — коштує дорожче, ніж тисяча фунтів на рік».

Зауважте, що ці слова були висловлені не оптимістом від природи, а чоловіком, який за двадцять років пізнав, що таке душевні муки, голод і злидні, та зрештою став одним із найвидатніших письменників свого покоління і найуславленішим промовцем усіх часів.

Короткий вислів Логана Пірсалла Сміта містить глибоку мудрість: «В житті варто прагнути двох речей: перша — отримати те, що ти хочеш, і друга — насолодитися цим. Друга вдається лише наймудрішим».

Хочете дізнатись, як можна перетворити звичайне миття посуду на захопливу пригоду? Тоді прочитайте натхненну книжку про мужню Боргільд Даль. Вона називається «Я хотіла бачити».

Ця книжка написана жінкою, яка п'ятдесят років була майже незрячою. «У мене було лише одне око, — пише вона, — та й те все вкрите грубими рубцями, тож я була змушена дивитись крізь маленьку шпаринку в лівій частині ока. Я могла читати книжку, лише тримаючи її біля самого обличчя і сильно скошуючи око ліворуч».

Але Боргільд не хотіла, щоб її жаліли, не хотіла, щоб її вважали неповноцінною. В дитинстві вона хотіла гратись у класики з іншими дітьми, але не бачила розмітки. Тож після того, як інші діти розходились по домівках, дівчина лягала долілиць і повзала, притискаючись обличчям до землі, щоб побачити лінії. Вона запам’ятала кожен клаптик тієї ділянки, де вони гралися з друзями, і скоро стала експертом з усіх рухливих ігор. Вдома Боргільд читала книжки з великим шрифтом, тримаючи їх так близько біля очей, що її вії торкалися сторінок. Вона отримала два вчених ступені: бакалавра мистецтв університету Міннесоти та магістра мистецтв Колумбійського університету.

Боргільд починала викладати у крихітному селі Твін-Веллі, штат Міннесота, і доросла до звання професора журналістики та літератури в Августинському коледжі в місті Сіу-Фоллс, штат Південна Дакота. Жінка викладала там протягом тринадцяти років, читаючи лекції в жіночих клубах і ведучи радіопередачі про книжки та письменників. «В глибині моєї душі, — пише вона, — завжди жеврів страх суцільної втрати зору. Щоб подолати його, я намагалася радісно і весело ставитись до життя».

У 1943 році, коли Боргільд було п’ятдесят два, сталося диво: їй зробили операцію у відомій клініці Майо. Тепер жінка могла бачити значно краще, ніж досі. Перед Боргільд відкрився новий світ — хвилюючий і прекрасний. Тепер навіть звичайне миття посуду стало для неї захоплюючою пригодою. «Я граюсь із білою, пухкою мильною піною, — пише жінка. — Я занурюю в неї свої руки і набираю повну жменю крихітних мильних бульбашок. Потім я розглядаю їх і в кожній бачу сяючі кольори крихітних райдуг». Боргільд подивилась у вікно і побачила «помахи сіро-чорних крил горобців, які пурхали поміж густих пластівців снігу». Жінку зачарували мильні бульбашки й горобці, і вона закінчила свою книжку словами: «Милостивий Боже, — прошепотіла я, — Отче наш Небесний, дякую тобі, дякую».

Ви можете таке уявити: дякувати Богові за те, що ти можеш мити посуд, бачити райдугу в бульбашках і спостерігати за горобцями, що летять крізь сніг!

Ви і я — нам має бути соромно за самих себе. Кожного дня рік за роком ми жили у казковій країні краси, але були занадто сліпими, щоб її побачити, занадто пересиченими, щоб насолоджуватись нею.

Аби припинити хвилюватись і почати жити, запам’ятайте...

Зважайте на свої блага, а не прикрощі!

Розділ 6 Затямте: ніхто ніколи не б'є мертвого собаку

1929 році сталась подія, яка перетворилася на сенсацію національного масштабу в освітніх колах. Щоб стати її свідками, до Чикаго вирушили вчені мужі з усієї Америки. За кілька років до цих подій молодому чоловіку на ім'я Роберт Хатчінс пощастило, нарешті, пробити собі дорогу в Йєль. Для цього йому довелось попрацювати і офіціантом, і лісорубом, і репетитором, і навіть продавцем білизняних мотузок. Тепер, всього через вісім років, він обійняв посаду президента одного з найбагатших вищих навчальних закладів Америки — Чиказького університету. Скільки йому років? Тридцять. Неймовірно! Старші викладачі лише хитали головами. На «юне чудо» наскочив стрімкий потік критики: мовляв, він і такий, і сякий, надто молодий, недосвідчений, а його погляди на освіту сміхотворні. Навіть газети приєдналися до цього цькування.

Того дня, коли Роберт Майнард Хатчінс заступав на свою посаду, один із друзів сказав його батьку: «Я був неприємно вражений, коли сьогодні вранці прочитав у газеті розгромну статтю про вашого сина».

«Так, — відповів старший Хатчінс, — стаття була жорсткою, та не забувайте, що ніхто ніколи не б є мертвого собаку».

Так, і що важливіший цей «собака», то більше задоволення отримують люди, наносячи йому удари. Принц Вельський, який згодом став королем Едвардом VIII, відчув це на власній шкурі. На той час він навчався у Дартмутському коледжі в Девонширі — це заклад, аналогічний американській Військово-морській академії в Аннаполісі. Принцу тоді було чотирнадцять. Одного дня морський офіцер побачив, як він витирав заплакані очі, і запитав, що трапилось. Спочатку хлопець відмовлявся говорити, але зрештою зізнався: його відлупцювали кадети. Комодор коледжу зібрав хлопців і пояснив їм, що принц не скаржився, але все ж йому хотілося б знати, чому вони над ним знущалися.

Після тривалого відкашлювання, мимрення та човгання ногами кадети зізнались, що в майбутньому, коли вони самі стануть комодорами і капітанами королівського військово-морського флоту, їм буде дуже приємно вихвалятися тим, що вони лупцювали самого короля!

Тож якщо вас хтось лупцює і критикує, пам’ятайте: люди часто чинять так лише тому, що це допомагає їм відчути власну значущість. Отже, ви зробили щось варте їхньої уваги. Багато людей відчувають несамовите задоволення, кривдячи тих, хто має кращу освіту чи кому більше пощастило в житті. Так, наприклад, коли я працював над цим розділом, я отримав листа від жінки, яка засуджувала генерала Вільяма Бута, засновника американської Армії порятунку. Я виступав на радіо із передачею про генерала, тож ця жінка написала мені, стверджуючи, що генерал Бут привласнив вісім мільйонів доларів, зібраних для допомоги бідним. Звичайно ж, це звинувачення було безглуздим, але слухачці не була потрібна правда. Вона отримувала задоволення від того, що паплюжила видатну людину. Я викинув цей в’їдливий лист у сміття і подякував Всемогутньому Господу за те, що я не одружений із такою жінкою. Її лист нічого не розповів мені про генерала Бута, але він багато чого сказав про неї. Колись давно Шопенгауер говорив: «Плебеї знаходять велику втіху в помилках і нерозумних вчинках великих людей».

Навряд чи комусь спаде на думку, що президент Йєльського університету може бути негідною людиною. Однак колишній президент цього закладу Тімоті Дуайт із задоволенням брав участь у паплюженні чоловіка, який балотувався на пост президента Сполучених Штатів. Він застерігав: «Якщо ця людина буде президентом, наші дружини і дочки можуть стати жертвами проституції, холоднокровного і навмисного безчестя; ми зробимо їх безправними і позбавленими чесноти вигнанницями, огидними для Бога і людей».

Звучить так, наче хтось звинувачує Гітлера, згодні? Але це всього лише слова на адресу Томаса Джефферсона. Якого Томаса Джефферсона? Чи не безсмертного автора Декларації незалежності, покровителя демократії? Уявіть собі, саме його.

Як ви вважаєте, якого американця проголошували лицеміром, самозванцем і людиною, «трохи кращою за вбивцю»? На карикатурі в газеті його зобразили на гільйотині — велике лезо було готове відтяти йому голову. Натовпи глузували з нього і свистіли йому вслід, коли він їхав верхи вулицею. І хто ж був цей чоловік? Джордж Вашингтон.

Але ж усе це відбувалось багато років тому. Можливо, з того часу людська натура змінилась? Що ж, розглянемо життєвий шлях адмірала Пірі, дослідника, яким захоплювався увесь світ, адже 6 квітня 1909 року він досягнув Північного полюса на собачих упряжках! Багато хоробрих чоловіків склали голови заради досягнення цієї мети. Пірі й сам мало не помер від холоду та голоду; він відморозив вісім пальців на ногах, і їх довелось ампутувати. Адмірал був настільки пригнічений труднощами, що почав непокоїтися за свій глузд. Однак морське керівництво у Вашингтоні просто нестямилось від заздрощів, тому що Пірі отримав визнання і захоплення всього світу. Отож його звинуватили в марнотратстві — начебто він зібрав гроші на наукову експедицію, а сам «прохолоджується собі, байдикуючи, в Арктиці». Напевне, вони і справді так думали, адже важко не повірити в те, у що так хочеться вірити. Прагнення чиновників принизити Пірі та перешкодити йому було таким потужним, що лише безпосередній наказ президента Мак-Кінлі дозволив адміралу продовжити його дослідження в Арктиці.

Чи став би Пірі жертвою таких нападок, якби займався канцелярською роботою в Міністерстві військово-морських сил у Вашингтоні? Ні. Його діяльність не була б настільки важливою, щоб викликати заздрість.

Генерал Грант опинився навіть у гіршій ситуації, аніж адмірал Пірі. У 1862 році генерал отримав першу велику перемогу в битві Півночі проти Півдня — перемогу, для якої йому знадобився лише один день; перемогу, яка за одну ніч зробила Гранта національним героєм; перемогу, відгомін якої докотився до далекої Європи, а в самій Америці від Мена до берегів Міссісіпі дзвонили церковні дзвони і палали багаття. Та через шість тижнів після отримання цієї визначної перемоги героя Півночі Гранта було заарештовано і усунуто від командування армією. Він ридав від приниження та відчаю. Чому ж генерала Сполучених Штатів Гранта заарештували на вершині слави? Переважно тому, що він пробудив заздрість у своїх зарозумілих начальників.

Якщо вас обурює несправедлива критика...

Пам'ятайте, що несправедлива критика — це зазвичай прихований комплімент. Ніхто ніколи не б'є мертвого собаку.

Розділ 7 Зробіть це — і критика вас не зачепить

дного разу я брав інтерв'ю в генерал-майора Смедлі Батлера на прізвисько Старий Всевидяче Око. Старий «пекельний диявол» Батлер! Колоритна особа і відчайдушний генерал, який керував морським флотом Сполучених Штатів.

Батлер розповів мені, що коли він був молодим, то будь-що прагнув стати відомим. Йому хотілось справляти на всіх приємне враження. Найменша критика пригнічувала його та примушувала страждати. Проте тридцять років у морському флоті зробили його товстошкірим. «Мене сварили і ображали, — згадує він, — лаяли пройдисвітом, зрадником, нікчемою. Наді мною знущалися справжні знавці своєї справи. Мене узивали усіма можливими поєднаннями нецензурних слів, відомих в англійській мові. Чи звертав я на це увагу? Хе! Коли я чую, як хтось мене паплюжить, я навіть не повертаю голови, щоб подивитися на кривдника».

Можливо, Старий Всевидюче Око був надто байдужим до критики, але одне можна сказати напевно: більшість людей дуже близько бере до серця навіть незначні кпини і шпильки. Пригадую, як багато років тому кореспондент газети «Нью-Йорк Сан» відвідав показове заняття на моїх курсах для дорослих і написав злу сатиру на мене та мою роботу. Чи був я в нестямі від люті? Та я сприйняв це як особисту образу! Я зателефонував Джилу Ходжесу, голові виконавчого комітету газети «Нью-Йорк Сан», і зажадав, щоб він опублікував статтю зі справжніми фактами, а не той безглуздий пасквіль. Я був налаштований добитися відповідного покарання за скоєний злочин.

Зараз мені соромно за те, як я тоді поводився. Тепер я розумію, що більшість людей, які купили ту газету, навіть не читали статтю про мене. А ті, що прочитали, сприйняли її як безневинний жарт. А ті, хто потай зловтішалися, за кілька тижнів уже забули про цю статтю.

Тепер я усвідомлюю, що людям нема діла до мене чи до вас, і їм байдуже, що про нас говорять. Вони думають про себе — вранці, вдень і ввечері. Найменший головний біль непокоїтиме їх в тисячу разів більше, ніж звістка про вашу смерть.

Навіть якщо один із шести найкращих друзів оббрехав вас, висміяв, зрадив, встромив вам в спину ніж і продав за тридцять срібняків, припиніть жаліти себе. Згадайте: майже те саме трапилось з Ісусом. Один із його дванадцяти найбільш відданих друзів став зрадником за винагороду, яка в перерахунку на наші гроші дорівнює дев’ятнадцяти доларам. Ще один із дванадцяти найближчих соратників Ісуса привселюдно відступився від нього, як тільки той опинився в біді, тричі проголосив, що взагалі не знає Ісуса, й навіть присягнувся в цьому. І це трапилось з Ісусом. То чому ж нам слід сподіватись на кращу долю?

Я вже давно зрозумів, що не в силах заборонити людям критикувати мене, але можу зробити щось значно важливіше: вирішити, чи варто мені реагувати на несправедливі звинувачення.

Хочу прояснити ситуацію: я не закликаю вас нехтувати будь-якою критикою. Йдеться про ігнорування лише несправедливої критики. Якось я запитав у Елеонори Рузвельт, як вона реагує на несправедливу критику, якої на її адресу було більш ніж вдосталь. Напевно, у неї було більше відданих друзів і затятих ворогів, ніж у будь-якої іншої жінки, що жила в Білому домі.

Елеонора Рузвельт розповіла мені, що замолоду була надто сором’язливою і дуже непокоїлася через те, що про неї кажуть інші люди. Вона так боялася критики, що одного дня попросила поради у своєї тітки, сестри Теодора Рузвельта. Вона запитала в неї: «Тітонько Бай, я хочу вчинити так-то і так-то. Але я боюсь, що мене критикуватимуть».

Сестра Тедді Рузвельта подивилась їй у вічі й відповіла: «Ніколи не переймайся тим, що про тебе кажуть люди, якщо ти переконана, що чиниш вірно». Елеонора Рузвельт розповіла, що кілька років потому, коли вона потрапила в Білий дім, та порада стала їй у великій нагоді. За її словами, єдиний спосіб уникнути будь-якої критики — це уподібнитись до порцелянової статуетки і все життя простояти на полиці. «Робіть те, що підказує вам ваше серце. Критики вам все одно не уникнути. Вас засуджуватимуть за те, що ви зробили, і за те, чого не зробили». Ось її порада.

Коли покійний Метью С. Браш був президентом Американської міжнародної корпорації, я запитав його, чи був він чутливим до критики. І він відповів: «Так, особливо в юності. У ті часи я прагнув, щоб наші працівники вважали мене бездоганним. Мене вкрай непокоїло, якщо це було не так. Зазвичай я намагався задобрити того, хто першим виступав проти мене, але те, що я налагоджував стосунки з цією людиною, починало дратувати якогось іншого співробітника. Тоді я кидався залагоджувати справи і з ним, викликаючи цим самим незадоволення нових недоброзичливців. Зрештою я зрозумів: що більше я намагаюся втихомирити чиїсь ображені почуття, щоб уникнути критики на свою адресу, то більше ворогів собі наживаю. Отож я сказав собі: „Якщо ти піднімешся над натовпом, тебе будуть засуджувати. Так що звикай до цього“.» Мені це дуже допомогло. З того часу я взяв собі за правило робити все, що в моїх силах, а потім розкривати свою стару парасольку, щоб краплі критики стікали на землю, а не мені за комір.

Здається, Дімс Тейлор пішов іще далі: він дозволяв критиці стікати по своїй шиї, а сам публічно кепкував з усього цього. Якось він вів передачу в перерві між недільними радіотрансляціями концертів симфонічного оркестру Нью-Йоркської філармонії. На його адресу надійшов лист від однієї жінки. Вона називала його «брехуном, зрадником, зміюкою та ідіотом». Ось що містер Тейлор написав із цього приводу в своїй книзі «Про людей і музику»: «Я мав підозри, що їй було все одно, що писати». Під час свого наступного виходу в ефір містер Тейлор зачитав цього листа по радіо мільйонам слухачів і через кілька днів отримав іншого листа. «Та сама леді виражала своє непохитне переконання в тому, що я все ж таки брехун, зрадник, зміюка та ідіот», — пише Тейлор. Як можна не захоплюватись людиною, яка здатна так легко сприймати критику? Ми захоплюємося його безтурботністю, його непохитним самовладанням і почуттям гумору.

Коли Чарльз Шваб виступав перед групою студентів у Принстоні, він зізнався, що один із найважливіших уроків отримав від старого німця, який працював на його сталеливарному заводі. Якось цей старий устряв у палку суперечку з іншими сталеварами, і вони скинули його в річку. «Коли він прийшов до мого офісу, — розповідав містер Шваб, — вкритий мулом і наскрізь мокрий, я запитав його, що ж він сказав тим чоловікам, які штовхнули його у воду. Той відповів: „Я просто сміявся“.»

Містер Шваб зробив слова цього старого німця своїм девізом: «Просто смійся».

Скористайтеся цим девізом, коли вас несправедливо критикуватимуть. Дуже легко відповісти образою на образу, але якою буде ваша відповідь людині, яка «просто сміється»?

Лінкольн навряд чи витримав би напругу Громадянської війни, якби не збагнув, що безглуздо відповідати на всі злостиві нападки. Його розповідь про те, як він впорався з цією критикою, стала літературним шедевром — класикою. Генерал МакАртур розмістив копію цієї повчальної історії над столом у своїй військовій штаб-квартирі, а Вінстон Черчілль повісив на стіні свого кабінету під час навчання в Чартвеллі. Ось що там написано: «Якби я спробував лише прочитати всі ті нападки, не кажучи вже про те, щоб дати на них відповідь, в мене б не залишилось часу на всі інші справи. Я роблю все, що в моїх силах, — все, що можу; і маю намір робити так і надалі, до самого кінця. Успішний результат зведе всі ці випади нанівець. Якщо ж на мене чекає поразка, то навіть свідчення янголів у тому, що я мав рацію, нічого не змінять».

Тож якщо вас несправедливо критикують, пам'ятайте:

Робіть усе те, що вважаєте за потрібне, а потім розкрийте свою стару парасольку, щоб потік критики не стікав вам за комір.