Янгол, скинутий з небес

ІІ. Пісня про посмертну фотографію

Раніше в мене було всього лише три сни. Я завжди думав, що з людиною, якій сняться лише три сни, щось негаразд. Я не маю на увазі звичайні сни, ті, у яких продовжується минулий день і які відлунням б’ються у темряві. Я кажу про справжні сни, дуже виразні, а тому їх неможливо збагнути.

Мені довго снилися лише три. Людина лише з трьома снами померла, мабуть, дуже рано, майже зародком, залишивши по собі хіба що тіло.

Один із них маніакально повторювався. Я з незнайомою жінкою, бреду засніженими полями десь на російських загумінках. Сонце високо. Жінка дивиться на мене, сміється, підбирає крижинку. І чимось гострим видряпує на ній контур птаха.

Потім підносить крижинку до губ, дмухає на неї. Крижана пташка поволі зникає. Трохи тепла, і витвір мистецтва щез. Що це означає?

Останнього року до снів додався Пінон. Вони з’являються дедалі частіше. Часто переплітаються зі старими. Він — крихітна фотокамера-кулька, яка опускається у мене, спостерігає за мною і моїми снами зсередини, приязно й критично.

Далі розмовляє зі мною устами Марії.

Ось, наприклад: дуже короткий сон з Піноном. Ми йдемо, тримаючись за руки, вулицею чужого міста. Уві сні я наче зовсім маленький, іще зовсім хлопчик, і все ж наші стосунки незрозумілі: чи це дитина — батько, а чи батько — дитина? Я все впізнаю, я всередині свого сну, який сам по собі очевидний і водночас новий. Пінон озирається на мене, повертає голову з великим шахтарським ліхтариком на чолі, я бачу, як ворушаться Маріїні губи, але ще нічого не чую.

Та все ж розумію: мене пробачено.

Милосердя. Як усе просто буває.

Коли ховали хлопчика, нас було четверо разом зі священником. Священник, я, К. і його дружина.

Троє близьких, можна, мабуть, сказати, хоча не зо­всім так. Близькі. Хіба він не мав інших, тобто справж­ніх?

Кладовище в Уппсалі, найзахідніше й найновіше, там іще не встигли вирости дерева, далі за ним — рівнина; я завжди думав, що жоден покійник не захоче там оселитися. Поволі стихав теплий, чіпкий дощ, священник, очевидно, не знав, кого ховає; він виголосив звичайну надгробну промову, яку виголошують за надто рано померлими молодими людьми — нечувані нісенітниці про те, як це жахливо, коли відходять юні.

Я стояв навскоси позаду К. і дивився на нього. Він не плакав і не підспівував псалом, а я думав: як же шалено він ненавидів цю дитину, чи ким назвати мертве тіло внизу. Ну, так, дитину... Як жахливо він ненавидів колись цього хлопчика, з такою холодною, відчайдушною люттю, якої мені ніколи не забути.

А потім: незбагненне в його любові.

Його дружина, мабуть, мала рацію. Я небагато розумію. Але я намагаюся, вперше по-справжньому намагаюся. Вона повинна нарешті це збагнути.

Юний хлопець пішов з життя. І далі: про жорстокість і несправедливість, проспівали псалом і... згорнули псалтир. Усе закінчилось.

Я подумав: що сталось би, коли б я нагадав, що цей юний самовбивця позбавив життя ще двох молодих, тобто тепер уже мертвих, людей?

Ніяких близьких, лише ми. Певно, вони соромились. Я, до речі, сумніваюся, чи були в нього близькі. Бути близьким важче, це не біологія. Так, певно, ми таки були близькими, принаймні один з нас.

На підлозі сидить кішка, за півтора метра від мене, спостерігає за мною. Я виходжу в іншу кімнату, вона — слідом, знову сідає на такій самій відстані. Намагаюся погладити, відступає.

Вона не може без мене жити, але й не дозволяє себе торкатися. Все непросто. Хто сказав, що буде просто?

Хлопчика знайшли мертвим у камері. Він насунув на голову пластиковий пакет і затягнув його; цього разу йому це таки вдалося, шкідливе повітря не змогло розірвати оболонку й наповнити хлопчика своєю смертельною отрутою.

Зателефонували К. Він зателефонував мені. Коли я прийшов, вони з дружиною вже були там. Панувала тиша, нічого особливого, видно ж було, що сталося. Під кінець одна рука щосили вгатила в стіну, друга таки спромоглася втримати її. Я нічого не хотів говорити, вони — також. Я припускав, що є доволі запитань, невизначених і безсенсовних, про те, навіщо потрібне людське життя і що означає бути людиною. Недобрі запитання, а якщо не знаєш відповіді, то стає й зовсім зле. Це ж не точна математика, неможливо скласти один плюс один, хоча нам усім цього дуже й хотілось би.

Я, до речі, поступово дійшов до розуміння, що не все в житті математика.

Він лежав там, гарний, колись охайно причесане волосся тепер скуйовджене.

І ще обличчя.

Ми сиділи й дивилися одне на одного. Мені здається, що вони хотіли, аби я сформулював для них запитання, на яке можна дати відповідь, але ж не все так просто.

Запитання, у якому були б хлопчик, К. з дружиною, Рут, Паскаль Пінон, Марія — і, певним чином, я, якщо Гайзенберґ має рацію, стверджуючи, ніби той, кому дано бачити, псує всю картину.

Отже: ось запитання, хай і деформоване.

Я знаю К. і його дружину понад двадцять років. Він — лікар у судово-психіатричному відділенні лікарні Уллерокер в Уппсалі; до речі, на цей момент уже розлучений.

Хоча доволі сумнівно, чи можна взагалі розлучитися.

Понад три роки тому вона занедужала на психічний розлад, що б цей термін не означав, у кожному разі, пережила, іншими словами, важкий психічний колапс. Вони розлучені, але її, до певної міри, можна вважати його пацієнткою, що вже, само по собі, є перверзійною ситуацією. Ситуація й справді така.

Двадцять років я їх знаю і нічого не збагнув.

Сам я переконаний, що вона цілком здорова, дивні радше їхні стосунки. Він не може від неї звільнитися. Він розповідав, що вона часто йому телефонує, він знає, що телефонує саме вона, хоча й мовчить у слухавку. Він — теж. Найдивніше, що обоє, здається, змирилися з цим. Він цурався її, розлучився, вона ж несамовито його ненавиділа; я навіть не сподівався, що така ненависть можлива. І от вона телефонує, і вони мовчки стоять, приклавши слухавки до вух.

Він каже, що це своєрідне послання, хай і без слів. Якщо це безсловесне послання, то я, щиро кажучи, не розумію, навіщо їм телефон. Пісня без слів, каже він. Іноді брудна, іноді чиста.

Я їх не розумію. Якби у них знайшлися одне для одного слова, хлопчик був би живий, а я уникнув би цього всього.

Місіс Портич змінила своє ставлення до мене.

Історію про Пінона та його дружину я почув з двох джерел, але вона — джерело найважливіше. Колись я був знайомий з її онукою, Кетрін, котра подарувала мені постер з двома жучками-сонечками й віршиком про них. Вона розповіла, що в її бабусі був дуже дивний пацієнт. Я написав місіс Портич, поцікавився пацієнтом. Завелося листування, яке, врешті-решт, урвалося.

Вона більше не толерує мене, та я не скаржуся. Останній лист був досить стриманий. Або я її втомив, або вона щось запідозрила. Можливо, я ляпнув щось не те. Вона написала, що відмовляється виконувати завдання. Так ніби я давав їй якесь завдання! До речі, від деяких завдань неможливо відмовитись, я принаймні не можу відмовитися від Пінона.

Тепер уже не можу. Після ситуації, що склалася.

Короткий лист. Вона пише, що розповіла все, що знала, більше нема чого додати. Вона доглядала Пінона весь останній рік, і то було жахливо й нестерпно. Потім у догляді їй відмовили, бо він помер, а її звільнили з лікарні.

Більше нема чого додати. Вона наче й не рада була, що Кетрін колись розповіла мені, що знала. Але то було давно, п’ятдесят років тому, годі щось іще згадати.

Ворожа тональність листа мене здивувала. Вона пише, що не розуміє мого впертого, майже хворобливого («збоченого») інтересу до померлого майже п’ятдесят літ тому монстра (хіба я коли-небудь вживав слово «монстр» у листах до неї?). Не можу ж я мати якихось наукових чи соціально-медичних намірів, пише вона.

Так і є. Тут вона має рацію.

«І все ж, — пише місіс Портич в P.S., — надсилаю Вам на знак припинення нашого листування фотографію Пінона та його дружини. З повагою, Гелен Портич».

Фотографія пересічна, з тих, які використовують у публікаціях, вона ж є на обкладинці книжки Джона Шідлера «Життя монстра» (Бостон, 1934). Я вже її мав.

І ані слова про дитину Пінона в листі.

Часто прокидаюся рано, пишу в щоденнику, доки світло дня поволі скрадається понад озером. Серце мов мішок з піском, так найпростіше.

Здається, якось я писав до пізньої ночі, пригадую, як взяв віник і підмів підлогу під фікусом у кутку кімнати. Листя опадало щодня, фікус хворів, а може, скидав листя на зміну пір року, хоча й стояв у приміщенні. Хтозна.

Невдовзі він помре, упокоїться у своїй смерті, як птах. На весну, може, знову зазеленіє. У цьому криється сподівання. Хіба я знаю, про що думає дерево, якщо не відаю власних думок.

Потім я заснув. Пізніше перечитав те, що написав за довгі години. Зачепився лише за одне слово: «гаст­роскопія».

Добре знаю його значення. Рутинне обстеження шлунково-кишкового тракту, мені колись теж його проводили в Академічній клініці Уппсали. Таке собі обстеження за допомогою мікроскопічного телевізора. Я міг спостерігати за процесом на екрані.

Спершу знечулили гортань. Я лежав на боці, шланг з бічним екранчиком був закріплений біля лівого ока; а тоді через гортань у шлунок ввели крихітну кулясту камеру. Камера мала приблизно півтора сантиметра в діаметрі, але ввійшла легко, дуже легко. А я все бачив у реальному часі й кольорі — геть усе.

Бачив з раптовим, наростаючим, сухим, легким і ледь екзальтованим збудженням.

Спершу камера ковзала вниз величезною, бездонною шахтою, криницею з майже білими кільчастими стінами; однак криниця мала дно, щось подібне на риб’ячий рот з м’якими, схожими на пелюстки губами, які поволі розтулилися; око опустилося в риб’ячий рот, просто-таки спокусливий беззубий рот; губи й пелюст­ки пропливали повз око, лагідно терлися об нього.

І раптом ми опинились у печері.

То була гігантська печера, велетенське підземелля під біло-блакитним миготливим куполом, який де-не-де мінився рожевими відтінками; купол здіймався розлогим склепінням над озером на дні печери: то було радше море, море слизу з жовтими пухирцями на поверхні, живе море, яке ворушилося й мінялося, море Соляріс; море, яке, здавалося, говорило, висловлю­ючись у спосіб, якого я не міг збагнути й витлумачити. Потім око знову зарухалося далі, дуже поволі, над самою поверхнею цього живого моря, яке намагалося повідомити мені щось таке, чого я не розумів, але дуже хотів пізнати, дуже хотів. Око не спинялося, рухалося близько-близько від поверхні, обережно поринало на саме дно печери, туди, де невиразно виднілися обриси входу — рот, який ворушився так само, як ворушилося, пульсувало й промовляло все інше. А тоді, раптом, уперше з приголомшливою силою, яка ледь не вбила мене, я усвідомив, що перебуваю всередині себе.

І тоді, тієї миті, я побачив себе. Хай особливого, не того, до якого звик і який, можливо, був істинним — однак, імовірно, лише тому, що я до нього звик. Ні, таки незвичного. Я побачив. То була не просто людина, анатомія, то був я сам.

То був я. Таким я був на вигляд. Те, що ворушилося, пульсувало, розбухало, опадало, говорило, безгучно ворушачи губами, — був я. Наївно було приймати все за даність. Тепер я вперше побачив самого себе, звичайно, лише частину, але так, як вартувало би побачити і решту того, що було мною.

Уперше. Ніякої математики.

Я лежав у стані абсолютної, паралізованої німоти, не дуже пригадую наступні події. Око опустилося в нижній рот крізь червоні хиткі рослини, які тулилися до його стінок; потім ми знову почали підніматися через велетенську печеру, вгору шахтою кольору слонової кістки. Думаю, у мене брали щось на аналізи. Мабуть, так і було. Та оскільки я не подорожував до центру Землі крізь Геклу, а лишень побачив часточку самого себе, то не можу сказати твердо.

На тому все закінчилося. Я довго лежав на маніпуляційному столі й втуплювався у стелю; медсестра схилилася наді мною, запитала, чи добре я почуваюся. Я кивнув. Звісно. Чому б я мав недобре почуватися?

Кілька хвилин я спостерігав за самим собою. Побачив себе майже таким, як мене бачили інші, нічого мені про це не кажучи. Це лякало. Я побачив фізичне в собі, та все ж не тільки. Мені хотілося прокинутись від паралічу, та я не міг ворухнутися. Лежав на самоті і думав: отже, то був я. А якщо я, то, вочевидь, існує і щось інше, можливо, континенти чогось іншого: ще один рот, який міг би розтулитися і впустити в себе око, і ще один, і ще...

Все можливо. Те, що я побачив, було всього лише початком. І я відчував, як шалено билося в грудях серце.

Останнім часом я нечасто сплю після четвертої ранку. А навіщо?

Сидячи при вікні й спостерігаючи, як ковзає понад озером світанок, я зазвичай записую слова. Короткі слова-коди для поступового створення таємної мови дійсності, яку я так добре знав, але ніколи раніше не розумів.

Цього ранку слово «плавець».

Я миттю здогадуюся. Це фільм, який я бачив одного разу, дуже слабенький фільм, називався «Плавець», начебто за участю Берта Ланкастера. Я спізнився на п’ять хвилин, пропустив початок, але йшлося, здається, про чоловіка з Каліфорнії, який раптом опиняється за кілька кілометрів від свого дому. Між ним і домом — цілий ряд вілл, усі з басейнами. Він вирішує плисти додому, від одного басейну до іншого, через десятки басейнів, які належать його сусідам і друзям.

Біля кожного басейну чоловік зустрічає друга, або подругу, або давню коханку. З усіма заводить розмови. Впродовж фільму тон його друзів стає дедалі ворожішим, дедалі злішим, це відбувається непомітно, та все ж відбувається. Раптом — схоже, що слово «раптом» постійно спливає у моїй пам’яті, ніби воно і є грізним ключем до всього, що діється, — раптом обличчя всіх друзів стають неймовірно ворожими. Постає питання, чи ці друзі любили його коли-небудь. А можна запитати, чи бачив він коли-небудь самого себе.

Пригадую, що це був дуже поганий фільм, який я все ж запам’ятав, на відміну від інших поганих фільмів. І дуже страшний. Закінчення не пригадую. Лякав ризик раптом бути побаченим, а може, навпаки.

Чи ідентичні ці два кути зору? Страх бути побаченим і страх не бути побаченим?

Я лежав на маніпуляційному столі, дивився у стелю, а серце гупало й гупало.

Здається, колись давно я вже бачив себе самого. На одну дуже коротку мить, коли мені виповнилося шістнадцять.

Я зовсім не пам’ятаю свого батька, він помер, коли мені було шість місяців. Це сталося у березні. Маму висадили біля тартака, вона брела снігами до узлісся, де стояв дім; надворі споночіло, у вікнах було темно; поки батько вмирав, мене забрала до себе сусідка, яка мешкала за кілометр від нас. Хтось у селі за місяць до того напророчив, що помруть троє чоловіків, і троє чоловіків померло: тому селянинові наснилося, що впали три сосни, і, прокинувшись, він зрозумів: то був знак. У тих краях усе було сповнено таємних знаків, які можна витлумачити, та іноді мені ставало дивно, що ж іще могло щоночі снитися цим норланнським лісорубам, як не повалені дерева: дерева ж падали весь час. Один наш сусід, на якого звалилася сосна, пролежав придавлений у глибокому снігу двадцять годин, а коли його знайшли, він уже замерз. Вільною правою рукою написав пальцем на снігу останнє послання: КОХАНА МАРІЄ, Я... а далі не дотягнувся. Дерева падали постійно, але не завжди таїли в собі пророцтво; тутешні люди навчилися розрізняти сни.

Водій автобуса, Марклін, обернувся і запитав пасажирів, чи не зголосився б хтось провести її додому, але вона не захотіла.

Коли мені виповнилося шістнадцять, я вперше побачив батькову посмертну фотографію. Вона лежала серед інших карток, які вже траплялися мені на очі. Деякі мені подобалися, інших я не розумів. На одному фото батько сидів на моріжку, перед ним — таця з кавою, він у вихідному твідовому костюмі й білій сорочці, в очах дивний лукавий поблиск, який зовсім не відповідав моїм уявленням про батька, щось тут було не так; я давно собі вирішив, що визначальне у ньому має бути визначальним і в мені, однак тут було щось не те. Повертаючись вечорами з лісу додому, він писав у нотатнику вірші; після його смерті нотатник спалили, бо писати вірші вважалося гріховним заняттям. Поки що все сходилося.

І ось раптом, коли мені виповнилося шістнадцять, я побачив посмертне фото.

У тих краях існував звичай фотографувати покійників у труні. Іноді ті фото вбирали в рамку й ставили на комод — такий собі горизонтальний портрет. Проте посмертного зображення батька я ніколи не бачив. І ось несподівано знайшов його, у білому конверті.

Назавжди запам’ятаю ту мить. Відчуття, ніби хтось зацідив в обличчя. Я оніміло витріщався на картку, доки врешті збагнув, хто на ній. Я тримав фотографію у руці; здалося, що бачу себе самого. Це я там лежав, жодного сумніву, страшенно схожий, помилки бути не може. Кожна риса моя.

Напевно, це таки я. Одного не міг второпати: чому я лежу в труні.

Потім я збагнув, що це мій батько.

Ніколи не забуду тих секунд. Я вперше побачив самого себе. Тоді мені було шістнадцять, і мине ще три­дцять років, перш ніж я вдруге побачу себе.