Янгол, скинутий з небес

ІІІ. Пісня про шахтарську лампочку

Хлопчик дивився на К., вони йшли лікарняним парком, тримаючись за руки, мовби хлопчик був батьком, а К. — дитиною. Хлопчик не зводив з нього очей з глибини свого невимовного страху, його очі промовляли: «Пусте... Я тобі прощаю».

Хоча насправді мало бути все навпаки. Милосердя. Ось як просто все буває.

Колись я думав, що історія — це ріка, що все — ріка, велична, спокійна, яка плине вперед, як дивовижна оповідь, що невблаганно веде до впадіння у море.

Однак непоєднуване, те, що його тобі найважче збагнути, зовсім не ріка, воно зовсім не веде одне до другого, невблаганно й невідворотно.

За цим треба пильно наглядати, доки раптом...

Дружину К. поклали в клініку Уллерокер 12 жовтня 1981 року, того вечора, коли вбили їхню доньку.

Історія така.

Роком раніше вони розлучилися, а до того ще рік жили окремо. Вона отримала опіку над дівчинкою, якій на той час виповнилося вісім років. Розлучення було непростим, я, так би мовити, спостерігав його зблизька. Брутальним чи сповненим ненависті, не знаю, як описати. Через кілька місяців після того, як К. пішов з дому, його дружина прочитала статтю про молодого вбивцю, без сумніву, психопата, якого посадили в закрите відділення в Сетері. Чоловікові було двадцять два роки, йому дали прізвисько «Вовк із Сетера». Він був розумним і тонкочулим юнаком, якому всі симпатизували; щойно відслужив в армії і ось цілком незбагненно, на перший погляд, без будь-якої причини, вбив шестирічну дівчинку.

Знічев’я позбавив її життя. Не міг пояснити чому. Начеб ніяких сексуальних мотивів, не ґвалтував. Просто вбив.

Його замкнули в Сетері.

Проте за якийсь час серед пацієнтів поширилися чутки, що він таки зґвалтував дівчинку, а потім задушив. Якось уночі, через два місяці після того, як його посадили в психіатричну клініку, двоє інших пацієнтів прийшли в його камеру. Доти він відмовлявся розмовляти з будь-ким. Треба сказати, що вбивці дітей на сексуальному ґрунті — він не був ґвалтівником, але його таким вважали — перебувають в останньому колі пекла, однаково, чи в тюрмі, чи у психіатричній лікарні закритого типу. Вони існують у тіньовій зоні, самі по собі, й зазнають крайньої зневаги з боку інших в’язнів.

Двоє чоловіків увірвалися в його камеру.

Можливо, вони перебували в стані сп’яніння або під дією наркотиків; хотіли провчити негідника, накинулися на нього, притиснули подушкою голову й шепотіли, що ось зараз покажуть йому, де раки зимують, на все життя запам’ятає, якщо таке життя хоч ламаного гроша варте. А тоді стягнули з нього штани. І залишили відмітину. Або ж, як записали в протоколі, завдали важких ножових поранень у пах.

Коли примчала охорона, чоловік сидів сам на ліжку й кричав, неясно чому обгорнувши голову простирадлом.

Може, соромився, припустив один з охоронців.

Про той випадок писали в газетах. Ніхто не знав, звідки взялося прізвисько Вовк із Сетера. Він зовсім не був схожий на вовка. Бувають і страшніші злочини, ніж той, що його скоїв він. То не був сексуальний злочин. Просто не піддавався поясненню і тому, мабуть, лякав.

К. вважає, ніби саме те, що історія не піддавалася поясненню, спонукало його дружину завести листування з хлопцем. Коли його перевели в клініку Уллерокер, вона прийшла на провідини.

Так усе й почалося.

Записую у щоденнику: крижана могила.

Тобто: мертвий Фінн Мальмґрен[1] у крижаній могилі. Вони прямували на південь, по допомогу. Двоє італійських побратимів Мальмґрена вирубали в кризі могилу, майже роздягнули його й покинули ще живого напризволяще. В дитинстві саме ця картина найсильніше врізалася в мою свідомість: я уявляв собі, як знайшов Фінна Мальмґрена в його крижаній могилі, мертвого; як тонка крижана скоринка покриває його тіло, голову й обличчя; уявляв, як він лежав там з розплющеними очима, дивлячись угору крізь ту крижану оболонку, і як помирав, спостерігаючи за гігантським білим птахом, можливо, альбатросом, який кружляв і кружляв розмитою тінню високо в небі.

Картина водно поверталася з маніакальною впертістю. Сповнений насолоди страх жити й умерти під крижаною шкаралущею. Можливо, більше насолоди, ніж страху.

Кабінет К. виходить вікнами на лікарняний парк. Йому видно, коли вона з’являється. Їхні стосунки ненормальні. Хоча, з іншого боку, що зараз можна вважати нормальним?

Його дружину поклали в лікарню, вона сама наполягла, та я не певен, чи була в цьому необхідність. Можна сказати: вона замикається в лікарняних стінах, ховається за ними. Коли їй хочеться побачитися з К., вона — завжди в своєму зеленому дощовику — приходить, непорушно стоїть під деревом і дивиться на його вікно. Сам він ховається за шторою. Упевнившись за якийсь час, що він її побачив, вона рушає до корпусу 32, у льох, твердо знаючи: він прийде.

Дуже важко збагнути ненормальне, яке, на позір, цілком звичне; з раціональним злом можна впоратися, з нераціональним — ні. Я знайомий з К. та його дружиною понад двадцять років, однак не розумію їхньої одержимості. І відчуваю, до того ж, дедалі більшу неприязнь до неї. Вони шалено ненавидять одне одного і водночас не можуть звільнитися від взаємної залежності.

К. розповів, що відбувається. Вона спускається в льох корпусу 32, де зберігають усілякий реманент, джутові мішки й газонокосарки. Вона йде туди. Він за нею.

Там вона лягає на мішки, праворуч від газонокосарок, і знімає труси. За мить з’являється К. І вони кохаються.

Ось так. Вона хвора. Він її ненавидить. Вони кохаються.

Хлопчика — чомусь вони називають його просто хлопчиком — перевели в Уллерокер. Вона провідувала його, і за якийсь час щось сталося... гм, не знаю, що сталося. І вона не знає. Гадаю, це можна назвати своєрідною закоханістю.

Своєрідною, так. Того року я жив за кордоном і не бачив розгортання подій зблизька. Принаймні не так зблизька, як згодом. Не так, як тепер.

Ось що сталося. Хлопчика почали відпускати з лікарні. Дружина К. мешкала на Шкільній вулиці, разом з донькою, і з хлопчиком зустрічалася дедалі частіше. Вона каже, що кохала його, дала ключ від свого помешкання. Однієї п’ятниці 1981 року він прийшов на дві години раніше, ніж зазвичай, дівчинка була вдома сама, вона, до речі, дуже добре до нього ставилася, вони грались, як двоє дітей. Хлопчик прийшов зарано, у помешканні дівчинка була сама, вони почали складати пазли й гралися приблизно півгодини, викладаючи велику карту Швеції, а через півгодини він її раптом задушив.

Задушив її. Це правда. Він її задушив.

Ніякого сексуального насильства не було.

Ніяких причин.

Коли дружина К. повернулася додому з пакетом з винної крамниці, він сидів на розкладному дивані, підтягнувши під себе ноги й обхопивши руками коліна; у кімнаті панувала сутінь, він увімкнув грамофон.

Слухав платівку Рода Стюарта «Sailing», вочевидь, ставив її знову й знову, просто простягав руку, переставляв голку, і в кімнаті знову гриміла музика. Вона зменшила звук, запитала, як він почувається, але відповіді не дочекалась. Узагалі ніякої відповіді. Він лиш підспівував стиха. Тоді вона помітила торбинку доньки й запитала, чи та кудись вийшла, але хлопчик мовчав, а вона питала знову й знову.

Зрештою, він підвів на неї сповнені страху очі, того страху їй ніколи не забути; його погляд пропік її наскрізь, навічно, спопелив її, обернув на пекло наступні роки, випалив у ній геть усе. І тоді вона закричала, кинулася до телефону, зателефонувала К.

Платівка закінчилась, але хлопчик більше не переставив її. Вона зателефонувала, і К. прийшов.

К. розповів у загальних рисах, не вдаючись у подробиці. Прийшов, почав шукати дівчинку. Знайшов її у висувному ящику дивана, на якому сидів хлопчик. Мерт­ву. Хлопчик задушив її, запхав у диванний ящик, сів зверху й поставив платівку.

Ось як було. Як не дивно, К. ударив дружину. Не хлопчика.

Я його розумію, певною мірою.

Не дуже приємно писати про ненависть чи бачити її.

Коли все було позаду, через два дні, я вперше побачив К. Одержимість, з якою він описував, що вчинить з хлопчиком; жаль, що пацієнти Сетера вже сподіяли з ним те, що сам К. хотів учинити; ледь не насолода подробицями помсти.

Роздумуючи про те, що сталося потім, я багато чого не можу збагнути. О, забув про один момент: його тон. Невимовлене, однак виразне звинувачення, мовляв, дружина діяла холоднокровно: бажаючи помститися чоловікові за те, що він її покинув, злигалася з хлопчиком. Чудово розуміючи наслідки. Вона вчинила своєрідне вбивство, хай чужими руками, у якому її абсолютно неможливо звинуватити. Вчинила помсту. Вона ж знала, що К. любить донечку.

Звісно, абсурд. Цікаво, а може, вона, мовчки стоячи зі слухавкою біля вуха, сприймала все наче пісню, пісню зла, що зависла в повітрі. А потім вони зустрілися у льоху з джутовими мішками й газонокосарками й злягалися чи кохалися, хай як воно називається.

Це правда — те, що вона виплюнула мені в обличчя, — я не розумію. Не треба намагатися пояснити кохання. Та якби не намагалися, що було б з нами?

Сьогодні вночі наснилася коротка розмова з Рут Б. Її тон видався звинувачувальним: я шалено захищався. Погодився: гадаю, твоя правда. Я був боягузом. Та вперше в житті я намагаюся, по-справжньому. Вона сумнівається. Я повторюю: «Так є. Це правда».

Вона мала з собою картонну коробку для капелюшків. Як завжди. Коробку з головою Брехта.

Дивно, але вона так нічого й не досягла. Написала лише маленьку збірку оповідань під псевдонімом. Ще, листи, звісно. Цікаво, що вона б написала про Пінона. Цікаво, що вона написала б про Пінона.

Останні роки в Берліні вона завжди ходила п’яною і дуже неохайною, була зовсім не такою, як раніше; їй не дозволяли бачитися з Брехтом, його не було вдома, хоча вона знала, що він удома. Вона ж знала: щойно він поговорить з нею, відразу зрозуміє, що вони нерозлучні. Коли вона одного разу спробувала заговорити з ним у фойє «Берлінер Ансабль», в антракті прем’єри, він відмовився підтримати розмову, і тоді вона привселюдно плюнула йому в обличчя.

На публіці. Про неї чимало пліткували.

Він більше її не потребував. І все ж у старості вона дуже добре пам’ятала, яким він був самотнім, як одного разу вона бачила його самотнього в темряві саду, він мочився, і плакав, і бурмотів, що лише собака й Рут його розуміли. Інші бажали хіба лише ролей. Він бурмотів це під берізкою. А от у фойє відмовився хоч би слово промовити, і тоді вона плюнула.

Вони так і не позбулися одне одного.

Після його смерті, коли їй було дозволено виявляти почуття до нього, знову наче настали гарні часи. Він помер, вона була жива й відчувала дивну свободу та близькість до нього.

То були їхні найкращі часи, коли він помер.

Вона замовила його гіпсову голову за посмертною маскою. Ту голову завжди носила з собою. Завжди, завжди.

Вона тримала її в картонній коробці-капелюшниці. Лікуючись від запущеного алкоголізму в психіатричній клініці Східного Берліна, вона часто ставила маленькі вистави для пацієнтів. Голова Брехта завжди стояла на столі.

Вечорами її можна було побачити на ліжку з відкритою картонкою; вона тихо й довірливо розмовляла з Брехтом, та іноді сердилася, викрикувала спрямовані до нього лайливі слова; бувало, вважала його поведінку не гідною прощення і тоді закривала кришку, запихала коробку на верхню полицю шафи і, люто сиплючи прокльонами, погрожувала ніколи більше її не виймати.

Персонал знав, хто вона, і не втручався.

Найчастіше Рут усе ж тримала коробку на виду, з відчиненою накривкою; іноді виймала голову. При цьому вона бувала напідпитку, для лікарів залишалося загадкою, як їй це вдавалося, бо алкоголь був їй суворо заборонений. Якщо Рут щастило роздобути пляшку, персонал негайно її відбирав. І все ж вона сиділа в палаті перед коробкою з його головою, схлипувала й белькотіла заколисливо: маленький Брехте, маленький Брехте, яким ти був милим, лише я і собака любили тебе по-справжньому, іншим потрібні були тільки ролі, маленький Брехте, маленький Брехте, правда ж, нам доб­ре зараз удвох?

Він сидів, примружившись, у своїй коробці, з легкою ніжною усмішкою на устах. Згодом виявилося, що вона попросила когось видовбати дірку в голові й приробити дверцята в потилиці і зберігала там маленьку пляшечку віскі.

Це все, apropos[2], про посмертне фото мого батька... або ж про мене, як вам буде завгодно.

Його звали Паскаль Пінон, він народився з двома головами.

Друга голова була жіночою.

Коли мова заходила про Пінона, завжди виникала миттєва розгубленість, як його трактувати — «він» чи «вони», ніхто не міг визначитися. Коли перші чутки про їхню дивну історію кохання поширилися світом — одного разу в лютому 1022 року, — вони жили в шахті на півночі Мексики. Там вони перебували, там виконували своє призначення, яке полягало не в роботі, а радше в існуванні.

Вони існували. І водночас були бранцями. У цьому полягала їхня життєва місія.

Можна сказати: навесні 1922 року вони стали видимими. Чутки дісталися цивілізації і сягнули вух імпресаріо на ім’я Джон Шідлер із Сан Дієґо. Він розшукав їх, він зробив їх видимими. Вони й раніше існували, однак видимими не були. Так буває з багатьма людьми. Але він зробив їх видимими. Він назвав їх подружньою парою, найсенсаційнішою закоханою парою на західному узбережжі Америки — спершу як приклад нерозлучного нещастя, потім — як приклад нерозлучного щастя.

І в смерті нерозлучні. Подружжя з усіма його добрими й поганими сторонами, яке неможливо розірвати. Можна ще сказати: він показав їх нам як символ.

Коли Пінона знайшли, він жив у мідному руднику на півночі Мексики. Ніхто не знає, звідки там узявся. Ніхто не знає ні місця, ні дати його народження, ні ким були його батьки. Можливо, вони його соромилися. На похорон Пінона ніхто з рідних не приїхав. Найшвидше, він народився на початку вісімдесятих років ХІХ століття, точніше встановити не вдалося. Він народився монстром.

Монстр — це правильне визначення. Він сам називав себе так.

Одна його голова, нижня, була головою чоловіка, цілком нормальною, може, навіть вродливою. Свою чоловічу голову він носив високо і дещо штивно, з сумовитою гідністю. Він мав дбайливо доглянуту густу бороду. Але поверх цієї нижньої голови росла інша, пробивалася, мов брунька з чола, схожа на бранку, кот­ра розпучливо намагається вирватись зі своєї тюрми, але марно, тож, наполовину замурована, приречена на пожиттєве ув’язнення.

Ця друга, верхня, голова була жіночою. Двоголовий Паскаль Пінон зображений на численних фотографіях 20–30-х років; останнє фото було знято за кілька днів до його смерті. Тоді він уже мав певну міжнародну славу, про нього написано біографію, опубліковану вже після його смерті. Біографію написав імпресаріо Джон Шідлер — «Життя монстра».

Фотографій чимало.

На всіх — вираз туги й гідності; ніби обидві голови завжди дивилися в камеру з усвідомленням того, що згодом їх ніхто не розумітиме, що ті, хто розглядатиме світлини, ніколи не зуміють зрозуміти. Можна сказати: Паскаль Пінон носив свою другу голову, як шахтар носить на чолі ліхтарик. Так він і носив її: як шахтар мідного рудника носить ліхтарик у темряві, яку сам собі обрав для існування; так само він ніс її крізь неймовірне сяєво життя. Ось тільки той ліхтарик не давав світла. Фотографії свідчать про інше: через цей ліхтарик радше всотувалася пітьма, в неї і в нього.

Спершу цього не можна було собі уявити.

Справді, годі було осягнути, що верхня голова має свою ідентичність, що вона особистість, людина. У дефініцію «людина» входило щось більш значне, більш абсолютне. Про Пінона весь час думали як про чоловіка. Означити обриси людини можна, лише окресливши всі її межі як єдиної цілості. Отже, та жінка була частиною Пінона.

Згодом про нього почали говорити у множині. Причина дуже проста: всі, зрештою, зрозуміли, що він сам про себе так говорив. Пінон дав їй ім’я: Марія. І все стало зрозуміло. Тоді й вона почала існувати.

Спершу існував лише він. Потім він дав їй ім’я. Тоді й вона почала існувати.

Сталося так, що чутки про них дійшли до цивілізованого світу завдяки імпресаріо з Сан Дієґо. Його звали Джон Шідлер, він був власником невеликого мандрівного цирку. Шідлер поїхав у Мексику, щоб переконатись у правдивості чуток. За його словами, він прибув на місце, виснажений, спітнілий, ходив селищем, розпитуючи місцевих мешканців і шахтарів. Але ніхто не чув про монстра з двома головами.

Ніхто.

До того ж, люди, яких він розпитував, виявляли певну ворожість, а він не розумів, чому. Але ось як він трохи мелодраматично пише в своїй книжці: «Просто над входом у рудник я побачив високо в небі білого альбатроса, який кружляв сягнистими колами, мовби показуючи мені місце; і тоді я, незважаючи на ворожість шахтарів, набрався відваги, ввійшов у шахту і знайшов те, що шукав».

Схоже на те, що не обійшлося без хабаря.

Проблема виявилася в тому, що Пінон справді існував. Але його тримали в шахті не як робітника, а як заручника. Його утримували там як своєрідний амулет. Забобонні шахтарі, пише Шідлер, вважали монстра дитям Сатани, отож, завдяки щасливому випадку, у них з’явилося власне дитя пекла.

Його тримали як оберіг, бо ж не міг Сатана дозволити, щоб обвалився рудник і поховав під собою одного з його дітей.

Наче скинутого з небес янгола, його тримали як оберіг від самого зла.

Керівники рудника, до яких відразу вирушив Шідлер, мали засоромлений і занепокоєний вигляд. Вони стверджували, що не поділяють забобонність шахтарів, але погоджуються, що Пінон сприяє своєю присутністю спокою в шахті. Водночас вони боялися, що історія потрапить у пресу і вибухне скандал.

Імпресаріо відвели до Пінона.

Пінона утримували в невеликому розширенні рудникової галереї. Добре годували й поїли, однак посадили на прив’язь. Він лежав на лежанці, застеленій соломою і шматками шкіри. Щодня прибирали екскременти.

Вочевидь, імпресаріо провів успішні перемовини з начальством, то погрожуючи, то улещуючи хабарями. Пінона, звісно, про згоду не питали. Лише через кілька років хтось його запитав, чи почувався він щасливим після звільнення. Тоді він дуже коротко відповів:

— Марія хотіла.

Але то було значно пізніше, у той період, коли він назвав її іменем і оточення зрозуміло, що вона існує як людина.

Він майже ніколи не говорив про час, проведений у шахті.

Одну деталь згадував: він обмотав її ганчіркою, щоб захистити. Від чого захистити, так і не сказав. Може, від бруду, може, від сторонніх очей. Час у шахті називав нещасливим. Він сидів на соломі з кайданами на ногах і з її обмотаною головою, вони між собою не ладнали. Те, що вони не могли поладнати, робило його нещасливим. Приязні між ними не було, радше навпаки. Іноді, сидячи в пітьмі, він її ненавидів. Їхнє кохання почало давати паростки, коли змінилися зовнішні обставини, коли вони вийшли з шахти на світло. Вперше воно проросло у березні 1922 року, а потім розквітало дедалі пишніше.

Під кінець можна було говорити про незрушну любов, за одним лише винятком.

У розмовах з Гелен Портич, медсестрою, яка доглядала його в останній рік життя, він розповідав це приблизно так. Говорив дуже короткими, наче несміливими реченнями; про життя у шахті й про ставлення Марії до нього (коли вони сиділи ув’язнені в темряві) він казав, що ніколи по-справжньому не розумів, чого вона хоче. Відчував лише, що вона ним не задоволена. У його голові день і ніч звучав протяжний стогін, безконечне тихе скімлення.

Тому їхні стосунки не були щасливими.

Хіба могло бути інакше, казав він. Хіба міг він любити безугавні, жалібні стогони? То було нестерпно. Яке там кохання.

Її голова менша за його голову.

З шахти їх вивели вночі, альбатроса ніде не було видно. Імпресаріо поселив їх у готелі, щоб відмити. Не з першого разу, бо бруд в’ївся у тіло, але він заплатив за допомогу перукареві. Той їх постриг, кілька разів викупав, і з кожним купанням їхня шкіра світлішала. Поволі, наче таїна, проступали їхні обличчя, як проступають риси на проявлених фотографіях.

Наступного дня вони подалися на північ, отоді Паскаль Пінон уперше побачив у дзеркалі свою дружину.

Тоді він уперше побачив її. Потім він часто її бачив. Йому подобалося дивитись на неї.

Потім вона здавалася йому красунею.

Тепер він бачить у дзеркалі її обличчя з мигдалевидними, дуже гарними очима, високими вилицями, витонченим носиком. Усе, що вважав бридким у собі, видавалося гарним у ній. Доки вони животіли в шахті, він її соромився. Розумів, що саме Марія робить його інакшим, тому й соромився. Тоді ще не знав, яка вона вродлива. Міг лише обмацати її рукою — ото й усе. Він підносив руку, гладив її личко, але дотики й натяку не давали на те, що її очі гарні й мигдалевидні, і що її вилиці високі, і що її носик витончений, а ніздрі тріпотливі, а ротик чуттєвий. Він торкався її руками й гадав, що вона бридка. Він же бачив гидливість у поглядах шахтарів, коли ті підходили зі своїми ліхтариками й зривали пов’язку з її голови. Інакше звідки взятися в їхніх очах страху? Тому й замотував її голову в ганчір’я. Тепер же, коли імпресаріо відмив їхні обличчя від пітьми, постриг і простягнув дзеркало, він побачив її вроду.

Найживішими виявилися очі: вони весь час кліпали, іноді збентежено, іноді сумно й наче сповільнено. Видно, як вони за всім спостерігали, як метався погляд: якщо хтось несподівано заходив, повіки здригалися, погляд шугав туди й сюди, вона заспокоювалася лише за кілька секунд. Іноді очі кліпали нетерплячіше, ніби вона намагалася привернути увагу оточення або хотіла щось сказати.

Або іноді, коли він стояв перед дзеркалом, здавалося, ніби вона хотіла заборонити йому розглядати себе.

Вона була схожа на впійману лань з наляканими очима й тремтливими повіками, з безпомічністю в погляді; очі мовби намагалися щось сказати, всі поступово це збагнули, але щó саме, зрозуміти було неможливо.

Лише одна людина мала ключ до таємниці: Паскаль. Лише він.

Жовтень. Лист від К. У ньому знову про хлопчика.

Вісім разів він намагався вчинити самогубство, доки врешті йому це вдалося. Він наче доносив свої самогубства їм, не для того, щоб його врятували, що було б звично; ні, він наче їх пропонував. Усі спроби були незграбними, іноді просто комічними. Першого разу він скористався годинником, тобто годинниковим брас­летом, сталевим штифтиком, яким браслет прикріпляється до годинника. Ним хлопчик спробував проколоти собі вену. Він копирсався і копирсався маленьким тупим штифтом, доки таки не проколов крихітну дірочку, з якої ледь цідилася кров. Сміховинна спроба.

Пригадую один старий фільм, у якому йшлося про важко пораненого в Першу світову війну американського солдата, зі спотвореним обличчям і паралізованим тілом. Він не міг розмовляти й рухатися — нічого не міг, працював лише мозок. У лікарні вважали, що в чоловіка відсутні всі відчуття. Та все ж у ньому підтримували життєдіяльність винятково з експериментальною метою. Одна доглядальниця зацікавилася цим живим трупом. Через рік їй вдалося створити певний код, який давав змогу спілкуватися: чи то посмикування вуха, чи зміни в диханні. Забув...

Ця доглядальниця потай налагодила зв’язок із тим, кого вже не вважали людиною: таємне спілкування між людиною і не-людиною. Зрештою отримала від нього першу, дуже коротку вістку.

Дуже коротку. Лише два слова: Вбий мене.

Найкоротше відоме мені визначення того, щó означає бути людиною: право вимагати припинення свого існування. Своєрідна межа?

Інколи її очі наповнювалися слізьми.

Чи плакала вона в руднику до їх звільнення, не знає ніхто. Сам Паскаль не хотів розповідати про той період, ніяк. Уперше її сльози побачили влітку 1926 року, коли в їхньому сімейному житті настала криза.

Удруге — коли він помер.

Зазвичай вона не плакала.

Все своє життя Марія була бранкою його голови, довго вважали, ніби вона німа. Пінон так не вважав, саме він змусив усіх це зрозуміти. Так само неквапно, як імпресаріо весняної ночі 1922 року у ванні готелю відмивав її людську сутність, так само спроквола до всіх прийшло розуміння, що вона не німа.

Марія ворушила губами, але ніхто не міг витлумачити, що вона силкувалася сказати. Рот маленький, дуже гарно окреслений, вона часто ворушила губами. Іноді всміхалася. Ніхто не розумів. Те, що намагалися промовити рот і губи, залишалося незбагненним. Звук не міг з них зірватися, бо вона не мала ні легень, ані гортані, ані голосових зв’язок. Але мала язик і рядок дуже дрібних, на диво білих зубчиків, дуже гарних, завбільшки як рисові зернятка.

Ті, хто спостерігав за нею, часто питали себе, чи справді вона намагалася наслідувати рухи губ, мовлення і слова оточення, а чи вперто старалася створити власний код для контакту зі світом; іноді її губи ворушилися ледь не з розпукою, безпорадністю або люттю через те, що ніхто не розумів її коду. Коли запитували Паскаля, що, на його думку, вона прагне сказати, він замикався або злився; особливо в перший рік у цирку він категорично відмовлявся відповідати, коли його просили витлумачити її мову.

Він міг забратися геть зі спотвореним від люті обличчям, відмовлявся говорити, відмовлявся їсти й виступати у виставах; його доводилось улещувати, розмовляти на нейтральні теми, вдавати, ніби Марії не існує. Тоді він потроху відходив і повертався до виступів — і триб життя ставав звичним.

Уперше він натякнув, ніби знає, що вона хоче сказати, якось увечері.

— Зараз вона співає гнівну пісню, — раптом промовив він.

Уперше він натякнув, що, крім мови, існують інші можливості. Ніхто не прочитував нічого з її з губ, навіть сам Паскаль, але схоже, що між ними склалися інакші стосунки, постала мова, якій не потрібні слова. На його думку, вона «співала» для нього. Це справді могла бути пісня чи радше безсловесне мугикання, яке піддавалося розумінню.

— Зараз вона співає гнівну пісню.

Він сказав це якось після чергового вибуху люті, коли його запитали, чого вона хоче. Він оскаженів. Коли відмовився бути її товмачем, Марія заспівала гнівну пісню.

Пісня завдала йому болю.

Можливо, так вона співала йому в руднику. Сказане мало велике значення. Він сказав: «Вона не німа. До того ж, вона — людина. Я її чую, однак лише я можу її чути. Вона існує крізь мене».

Гнівна пісня завдавала йому болю.

Ув’язнена в ньому, вона співала пісню, яка завдавала йому болю; чому вона хотіла кривдити його? Прагнула помститися? Це й самому Паскалю видавалося незбагненним. Він не розумів, мовчки сидів зі спотвореним від люті обличчям, незмигно дивився кудись у позапростір і слухав. Ув’язнена в ньому, вона співала, завдаючи йому болю. Чи була це пісня про те, як важко жити в неволі? Він чув спів, але відмовлявся його тлумачити. Так було: вони були замуровані одне в одному. Спершу почувалися нещасними в цій неволі, а тоді вона заспівала, завдаючи йому болю. Потім їй захотілося донести свою пісню до інших, але він відмовився. І тоді вона знову злісно заквилила.

Лише він міг стати її товмачем. Він не погодився. Через кохання?

Могла бути й інша причина: Пінон певним чином боявся за неї, тому не наважувався випустити на волю її слова. Можливо, не бажав перекласти її пісню, бо йому не подобалося те, про що в ній мовилося. Може, вона все життя намагалася віднайти порухи губ, які замінили б пісню, звільнили б слова й унезалежнили б її від Паскаля.

Може, він боявся — у якийсь спосіб — втратити її тоді. Цілком імовірно: він так шалено її кохав, що не відважувався на це.

Один епізод з першого листа Гелен Портич з Лос­-Анджелеса, датованого 8 січня 1982 року.

Пінон лежав у лікарні, де вона працювала, на неї було покладено його щоденну опіку. Одного зимового дня вона зайшла в палату (з огляду на інших пацієнтів, він завжди мав окрему палату). Був ранній ранок, вона увійшла; була майже певна, що все відбувалося січневого дня, бо у вікні виразно виднілися засніжені гори Сан-Ґабріеля.

Пінон спав, важко й хрипко дихаючи; Гелен ступала тихо, «мов метелик», як сама висловилася. Та раптом помітила, що Марія не спить.

Вона лежала з розплющеними очима, як завжди, неспокійно кліпаючи, і, щойно Гелен увійшла, перевела на неї погляд. Доглядальниця підступила до ліжка, вона й уявити собі не могла, що дружина може не спати, коли спав Паскаль.

Але саме так усе й було. Раптом її охопили, за її ж висловом, «strong sentiments[3]»; піддавшись несподіваному імпульсу, Гелен простягнула руку й, ледь торкаючись, погладила Марію по щоці.

Гелен Портич каже, що пригадує ту мить надзвичайно виразно. Пінон спав далі, важко хропучи, а Марія не зводила з неї пильного погляду. І раптом, пише вона, зринуло відчуття розуміння, без слів, лише від доторку. Ніби цьому сприяла мертвотна тиша в палаті, гори вдалині, білі вершини в неймовірно чистому січневому повітрі, глибокий сон Пінона і її рука, мов доторк пташиного крила до щоки; все вмить збіглося, у душі щось стрепенулось, і вона все зрозуміла. Мить майже магічного осяяння.

Можливо, як пісня. Чиста й цілком збагненна.

Марія глянула на неї спокійним, теплим поглядом, наче й веселим, на її губах з’явилася ледь вловна, однак цілком явна усмішка. Паскаль Пінон не прокинувся. Він не прокинувся.

«Твій лист, — писала Рут Берлау 22 березня 1942 року, — обурив мене й кинув у відчай, як і глузливі слова про взаємне вростання. Думаю, що ти просто боїшся».

Сьогодні вночі знову наснився Пінон. Як і раніше, старий сон переплівся з новим, проте я був, якимось дивним чином, поза сном.

Уві сні були тільки Пінон і хлопчик.

Вони сиділи на горищі зеленого дерев’яного будинку, в якому я жив у дитинстві; сиділи, тримаючись за руки, й слухали бриніння небесної арфи. Була зима, на небі повний місяць, нестерпний холод, сніг білий-білий. Під вікном росте горобина, посаджена татом. Так дивно: попри зиму вона не скинула листя. Але це й природно. Пінон сидів зі своєю велетенською подвійною головою, обернувшись до хлопчика, по-батьківському тримав його за руку, а хлопчик, заплющивши очі, прихилився до Пінонового плеча, на його губах — ледь вловна усмішка. Він ніби прислухався до чогось, що робило його щасливим.

Уві сні я точно знав, що то було. Вони слухали бриніння небесної арфи. Її спів, такий знайомий мені ще з дитинства. Тоді бували сліпучо-білі січневі ночі: білий місяць, іскристий сніг і холод, холод, холод... Телефонні дроти кріпилися до стіни будинку, будинок дерев’яний, тато сам його збудував, дім ставав гігантським резонатором, і дроти співали.

То була неймовірна пісня, зіслана з зірок, вона звучала щоночі, коли надворі скрипів мороз. Небесна арфа співала так, ніби хтось там, у зимовій ночі, перебирав струни, вона співала про тисячі літ горя, про прощення, співала без слів, сумовито; ніч довга, дроти одним кінцем прикріплені до стіни дерев’яного будинку у Вестерботтені, а іншим тягнуться далеко в космос, дроти чіпляються за чорні мертві зірки. Пісня лине зі Все­світу, вона без слів і про безсловесних. Не забувай нас, співалося у ній, ми такі самі, як ти, не забувай нас.

Дроти чіплялися за чорні мертві зірки, пісня линула тисячу років і, врешті, долинула до отих двох, що сиділи вночі в дерев’яному будинку у Вестерботтені. Пісня розповідала про них. Ми не німі, ми існуємо. Вони трималися за руки й слухали небесну арфу, хлопчик із заплющеними очима схилився на плече Пінонові.

По ньому видно, що він майже щасливий.

Agape, безумовна любов: не потребувати прощення.

Яке прекрасне слово.

Вона стояла, торкаючись Маріїної щоки, стояла довго-довго й слухала. Але про те, що чула, нічого не пише.

Нічого.