Янгол, скинутий з небес

V. Пісня про скинутого ниць янгола

Що побачив хлопчик у цих двох дівчатках, що він побачив? Що в них так налякало його, від чого він змушений був їх убити?

У психіатричній лікарні він писав на маленьких клаптиках паперу дивні записки: спочатку писав, потім бруднив їх екскрементами і розкидав по підлозі.

Їх збирали. Реєстрували й аналізували. Але відповіді вони не давали. «Скинутий янгол» — було там написано. «Усе ж таки я ще певною мірою людина» — було там написано.

Певною мірою.

К. відвідав хлопчика за вісім місяців до його смерті. Зазвичай хлопчик лежав на ліжку, накрившись із головою, або сидів, обмотавшись простирадлом. Скидав простирадло лише тоді, як їв морозиво.

Та цього разу все було інакше.

Він лежав на ліжку в самих трусах, відкинувши набік простирадло, і дивився у стелю. Кісточки пальців на одній руці кровили, на підлозі валявся розірваний целофановий пакет з крамниці «Консум». Хлопчик намагався задушити себе, але не зумів. Йому не вистачило духу достатньо довго витримати зав’язаний пакет на голові, хоч і боровся, мов звір, розбив кулак об стіну, здер шкіру з кісточок пальців. Не витримав і зірвав пакет.

Зірвавши пакет, завив. Миттю збігся персонал. Він лишень сказав, що хоче бачити К. І тоді вони зателефонували К.

Де він роздобув пакет, запитав К. Звідки в нього такі наміри, запитали в К. Але К. не мав відповіді.

Звісно, мене це прикро вразило. Несподівана відповідальність, можна сказати. Мабуть, людина потребує більше прикрих вражень.

К. випровадив з палати сторонніх, а тоді запитав хлопчика, про що той хотів з ним поговорити. Але, найшвидше, хлопчик взагалі ні про що не хотів розмовляти, лише попросив К. потримати його за руку. Тож К. просидів біля нього всю ніч. Хлопчик дуже боявся і не хотів його відпускати.

Отож К. сидів на ліжку, а хлопчик поклав голову йому на коліна, і К. гладив його по чуприні, доки той заснув. Хлопчик сказав лише одну фразу: «Хіба справедливо, що це саме я?»

Зрештою, К. пам’ятав той вираз не дослівно. Хлопчик, цілком можливо, сказав: «Хіба справедливо, що саме я став обраним?»

Ніби хтось змусив його вбити двох маленьких дітей. Хтозна, може, він важче хворий, ніж здається.

Останніми роками щось у ставленні К. до хлопчика було таким, що не піддавалося розумінню.

Насамперед ота невимовна ненависть. А потім... так, хлопчик немовби став його дитиною, немовби він його направду полюбив.

К. розповідав, що просидів з ним усю ніч, просидів на ліжку з головою хлопчика на колінах. Простирадло вже стало зайвим. Він сидів і гладив його по волоссі, обережно, ніби рука — кінчик пташиного пера. Коли настала північ, дихання хлопчика сповільнилося, вирівнялося, врешті він заснув. Кімната поринула в темряву, світло паркових ліхтарів падало на стелю, але хлопчик спокійно спав, світле волосся розметалося по подушці, а губи розтулилися в ледь помітній, майже дитячій усмішці.

Прокинувшись, він сказав, що йому снилася кішка.

Все це дуже дивно. Та іноді мені здається, що К. любив хлопчика сильніше, ніж власну доньку.

Хлопчик спав до п’ятої ранку.

Надворі дощило. У лікарняному парку Уллерокера ні душі. К. мав власні ключі від корпусу. Він відчинив двері, приніс светр, дощовик і ґумаки, а тоді вони подалися на довгу прогулянку під передсвітньою мжичкою.

Вони трималися за руки, не мовлячи ні слова. Хлопчик уперше вийшов надвір чи, радше, вперше наважився вийти. Він ступав обережно, наче по тонкій кризі. Весь час позирав на К., крадькома, але привітно, ніби нарешті таки простив його.

Що ми бачимо, коли дивимося самі на себе? Ці миті такі короткі.

Майже нічого не встигаєш розгледіти.

А потім забуваєш.

Я дивлюся на фотографії Пінона, уважно приглядаюся, ніби сподіваючись, що таємниця ось-ось оприявниться. Він усе життя носив свою дружину так, як шахтарі носять на чолі шахтарські ліхтарики. Але яке світло падало на нас з цього велетенського ліхтаря?

Падало просто на нас.

К. показав мені кілька дивних записок, знайдених у палаті хлопчика, деякі знайшлися вже після його смерті.

Маленькі закодовані послання. Невідомо, чи це його слова, чи він вичитав їх у якійсь книжці. Я принаймні нічого подібного ніде не знайшов. «Хтось мусить бути ланкою між світлом і темрявою». «Лише винуваті заслуговують на виправдання».

Найдивнішим видався всуціль списаний товстий нотатник, мабуть, на двохстах сторінках формату А-5. Списаний одним-єдиним іменем, рядок за рядком, тисячі разів.

Тереза. Тереза. Тереза. Тереза. Він писав, мов одержимий, годину за годиною, рядки одного імені — це ж треба було, мабуть, витратити цілу вічність.

К. запитав мене, чи знаю я, хто така Тереза. Я відповів, що не знаю; я не знав ніякої Терези. І тепер не знаю, напевно. Не знаю, кого хлопчик мав на увазі, якщо тільки не шукати метафізичних відповідей, а я таких намірів не маю. Але в цьому разі можна припустити, що це свята Тереза від Дитятка Ісуса, покровителька всіх зневажених, і тоді хлопчик, дійсно, в глибинному мороку свого страху, міг витворити власну вервицю.

Ці короткі, вибруднені нечистотами записки.

«Я, мабуть, і досі свого роду людина».

Сьогодні над озером знову стелився туман. Крига зійшла.

Я ретельно оглядаю свій фікус. Мертві добре вміють замасковувати свою смерть: листя досі немає.

Якийсь час про Пінона писали дуже часто. Потім дедалі рідше. В останні роки його життя.

У деяких статтях ішлося про секту.

Восени 1930 року в Лос-Анджелес приїхав на гастролі чоловік-потвора, тобто монстр, на ім’я Антон Лаві; у жовтні того ж року він покинув мандрівний цирк. Пінон гастролював з іншим цирком. Сьогодні важко підрахувати, скільки мандрівних труп з монстрами існувало в той час, але, без сумніву, кульмінація припала на 20-і роки. Хай там як, а Лаві й Пінон якимось чином познайомилися.

Через два місяці після прибуття у Лос-Анджелес Лаві заснував секту, релігійну секту, у якій сповідували поклоніння Сатані.

Лаві мав пухлину на всю праву щоку. Вона починалася від чола, обростала навколо ока, покривала скроню, щоку й закінчувалася на жовнах. Пухлина виступала на п’ять сантиметрів і була синюшного кольору. Можна сказати: пухлина була велетенською, але не потворною, родима пляма, схожа на гігантську чорно-синю жабу, яка колись присмокталася до його обличчя і зруйнувала йому життя, однак не перетворила на справжнього монстра.

Не існувало жодного імені, яким можна було б на­звати Лаві. Ні людина-змія, ні людина-собака, ні людина-вовк, ні людина-крокодил — ніхто. Він був ніким, перебував у сірій зоні між людиною та монстром, у ліпшому випадку, дуже невиразним монстром, який міг виступати в прелюдії до виступів справжніх, цікавих, автентичних потвор. Своєрідний розігрів перед справжніми зірками.

Він заснував релігійну громаду у Вествуді, у Лос-­Анджелесі, але вже за рік переїхав зі своїми адептами в Сан Франциско, де його згромадження «Сатанинська церква Сан Франциско» зажило неабиякої слави. Церква дуже швидко обросла чутками, однак факти з часом втратили свою сенсаційність.

Усе дуже просто. Секта поклонялася Сатані, а її членами були самі лише люди з потворними каліцтвами. Секта була церквою монстрів і нічим більше, церквою потвор і покручів. Можна ще сказати: збориськом людей, чия належність до людства піддавалася сумніву.

Сатана, знехтуваний і скинутий з небес янгол, став богом секти. Йому й молилися, сповідуючи гуманістичну, а не богословську віру. Якщо в християн центральною фігурою був Бог, то в сатаністів — людина. Якщо Син Божий вознісся на небо, то Сатану скинули вниз, до людей, де він і зостався. Таким чином він став покровителем знехтуваних, Богом відкинутих, Богом невдах, недосконалих і упосліджених, тобто Богом людей. Йому вони поклонялися, і їхня віра була людяною. Поставлені перед запитанням «що таке людина?», запитанням, яке члени секти не раз задавали собі, бажаючи особисто знайти відповідь, — отож, ставлячи собі таке запитання, вони самі себе використовували як відповідь, принаймні намагалися.

Вони протиставляли самих себе вірі в нормальну, доладно збудовану, не бридку людину. Потворність, знехтуваність стали пробним каменем, доказом існування того, на чиєму боці стояла людина. Тож якщо Бог колись зневажив Сатану, то монстри зневажили Бога.

Все було дуже просто, можливо, надто просто. Однак істина для них поставала очевидною: вони вважали себе найголовнішими захисниками людини. Вони стояли біля останньої межі людини і там, біля тієї межі, окопались табором.

Пінон приєднався до секти навесні 1931 року.

Збереглася одна-єдина фотографія, яка свідчила про діяльність секти; її, до речі, опубліковано в книжці «Життя монстра».

Це групова фотографія. Сатаністи сфотографовані в приміщенні, де правилися чорні меси. Приміщення видається дуже скромним, можливо, якийсь підвал або гараж, видно голі стіни з дивними знаками, довгий стіл і стільці, поставлені спинками до камери. Із задньої стіни звисає завіса (чорна?), на столі — класичні атрибути чорної меси: два свічники з чорними запаленими свічками, кругла чаша, два недбало схрещені ножі, кілька незрозумілих книг.

За столом — учасники меси.

Під фотографією вказано імена. Цей список має трохи кумедний вигляд, бо того, хто підписував фото, більше цікавила потворність учасників, аніж їхня віра. Названі сестри Едіт і Гелен Морріс (59 і 48 сантиметрів зросту відповідно), але більшість зазначено під сценічними іменами. Там є міс Пінгвін, у неї неймовірно короткі ноги, всього лиш один дециметр, і пласкі стопи без великих пальців; міс Сюзі (жінка з крокодиловою шкірою), жінка-слон, троє мавпоподібних чоловіків, всуціль поросла волоссям жінка. На столі — Адріан Джеффічефф, людина-собака.

На фото також стоїть Антон Лаві, засновник секти, зі своєю характерною пухлиною на пів обличчя.

Загалом, приблизно до 16 осіб. Ніхто не усміхається. Вони судомно тримаються попід руки, ніби щось має статися, ніби бояться нападу ворога, ніби щойно приготувалися, ніби будь-що вирішили триматися разом. Усі дивляться просто в камеру.

Крайній ліворуч — Паскаль Пінон з високо піднятою подвійною головою. Він несе свою дружину мовби шахтарський ліхтарик, хоча ні, я помилився, раптом я завважую, що він по-різному тримає свою голову й голову дружини.

Як шолом? Готовий до боротьби.

Мені дедалі частіше сниться Пінон. Він став звичною часткою ночей, майже буденною з’явою. Всі старі сни повторюються, я зазвичай не вмію їх витлумачити, однак Пінон завжди присутній. А це нове у снах. Він дедалі більше домінує.

Уві сні все раціональне й цілком піддається поясненню. Все непояснюване поруч, але я розумію. Нічого дивного. Все піддається тлумаченню.

Сьогодні вночі наснилося: я сидів з Піноном і його дружиною над морем, біля самого прибою. Ми розпалили багаття. Я тримав його за руку, Марія, як завжди, співала нам, не гнівно, а сумовито, безгучно й виразно; співала, як завжди, а ми, як завжди, розуміли й любили її спів.

Вона знала, що ми розуміємо.

І все ж ми перебували в моєму старому сні, уві сні, який раніше завжди мене лякав, не те, що тепер, коли мене огортало їхнє безумовне кохання. Небо було як у старому сні, зовсім темне, і я знав, що десь там, удалині, височіє гора, милю завдовжки, милю завширшки й милю заввишки. Що тисячу років прилітає туди птах і гострить дзьоба об скелю. Доки здзьобує скелю, минає всього лише секунда вічності.

Колись я завжди був у тому сні сам. Яка ж неймовірна різниця тепер, коли я познайомився з Піноном і його дружиною! Чого лиш вони мене не навчили, і вві сні я все розумів. Я сидів, тримаючи Пінона за руку, Марія співала, меланхолійно й безгучно. Мені здається, тоді я почувався майже щасливим.

Щоденник: «Agape: не потребувати прощення.

Під кінець життя вони знайшли величезну розраду в цій вірі. Наче замкнулося коло: незрозуміле стало трішки зрозумілішим, протиприродне зникло, те, що спантеличувало, прояснилося.

Так мені видається. Я ж не знаю достеменно. Але такої ночі, як ця, коли я з Паскалем і Марією сиджу над морем, над самим прибоєм, і Марія співає, можна багато чого навчитися. Цього не можна ні недооцінювати, ані зневажати.

Раніше, коли їх вважали дітьми Сатани, коли вони сиділи в темряві й відчували, як впивається у тіло мотуззя, відчували вологість і біль від ран, вони не розуміли, що їхні страждання мають сенс. Їх позбавили кохання, скинули ниць з небес кохання. Їхні страждання були цілковито безсенсовними. Безсенсовність страждань завдавала найбільшого болю. Тепер вони зрозуміли, що Бог розколовся навпіл, що кохання — це водночас і смерть, і життя, а вони самі — представники життя. Тепер вони зрозуміли, що їхні страждання — данина Богові, якого вони обрали, не скинутому Сатані, а Людині. І що біль саме тому й був потрібний.

Ось так вони прийшли до примирення. Небеса існували й для скинутих з небес; там, де вони тепер перебували, їм було доручено місію небувалої ваги. Їх поставили охороняти останню межу землі й людини, на захист тих, хто залишився внизу. Вони збагнули, що насправді монстри створені як віросповідання для людини, святої людини, нескривдної у своїй суті, а тому постійно кривдженої, унікальної людини, хай яким спотвореним було її тіло. Вони зрозуміли, що, опинившись серед тих, хто внизу, серед останніх, вони взяли на себе вищу, важку й велику місію. Вони стали пробним каменем: людина зі спотвореним тілом демонструвала, на чиєму вона боці — бездоганного Бога чи недосконалої людини.

Вони почали розуміти. І в останній рік жити їм стало легше.

Коли вони співали псалми в церкві секти, Паскаль Пінон завжди мовчав. Під час виступів у цирку співав саме він, а в церкві сидів тихо з високо піднесеною головою і мовчав. Ніколи там не співав. Співала тільки Марія, тобто її губи, вони ворушилися у такт псалму, всі це бачили.

Та ніхто, крім Пінона, її не чув.

Можливо, тому він і мовчав: останнім часом він навчився слухати єством, чути безмовну пісню, небесну арфу в Марії, і вона, і він нарешті зрозуміли, що він її кохав. На це пішло немало часу. У їхньому шлюбі пісня відігравала величезну роль. Спершу в руднику, мов гострий дисонанс, безпомічне жалібне завивання небесної арфи, кульмінація якого була пов’язана не з коханням, а зі смертю, з чорною зіркою десь далеко у Всесвіті. Ця скорботна пісня заганяла Пінона в розпач, бо в ній співалося про життя без сенсу, про ту, котра завжди невидима, котра живе в надрах болю, виходу з якого нема.

Потім пісня зазвучала ніжно й лагідно; їх звільнили, щось мало змінитися. А тоді стала гнівною, вона намагалася вбити його, гнівна то була пісня, гнівна й зла. Потім вона сиділа на східцях у променях ранішнього сонця, що сходило над Тихим океаном, а чоловік-собака гладив її по щоці пір’їнкою, і її спів знову наповнився любов’ю; не так, як за ті жахливі чотирнадцять днів, коли інша жінка намагалася стати між нею та Піноном, намагалася завагітніти, щó їй, можливо, і вдалося — усе лиш задля того, щоб заволодіти ним, не розуміючи, не розуміючи, не розуміючи, не... Кохання, яке було лише смертю.

І ось насамкінець — так, її пісня звучала як псалом. Але звернена не до Бога. Вона співала для монстрів довкруж себе. І була певна, що вони зрозуміють.

Коли співали месу, Паскаль мовчав. Але слухав себе, так мало бути. Він напевно чув її дуже виразно і, ймовірно, не бажав слухати когось іще.

Нікого, крім неї.