Янгол, скинутий з небес

IV. Пісня про сувору нитку

У першому листі Гелен Портич є фраза, на яку я спершу не звернув уваги.

Потім перечитував її знову й знову.

Там написано: «Якось Паскаль розповів мені, що останніми роками він невимовно жадав поцілувати Марію, свою дружину, іноді не міг ні про що інше думати, бо знав — це неможливо».

Він мріяв поцілувати її.

Спершу я думав про це як про курйозну забаганку, майже огидливу. Згодом вона почала видаватися мені дедалі важливішою. Він мріяв її поцілувати, вона така красуня. Але не міг. Ось у чому річ.

Я знав їх двадцять років, але ніколи не розумів. Іноді, коли я дивлюся на них, мені здається, що світ, вільний від кохання, був би набагато ліпшим.

Якщо це кохання. Не знаю: цей зелений дощовик і те, як вона чекає на нього в парку, а він стоїть у вітальні, сховавшись за шторою, а тоді вони спускаються у свій триклятий льох із газонокосарками й джутовими мішками й кохаються — чи як іще назвати те, що вони там роблять.

Я здатний розмовляти лише з К. Одного разу він намагався з’ясувати, що ж насправді привабило її в хлопчикові. Спершу вона відмовлялася йому відповідати, потім прислала невеликий вірш. Він починався так:

Вона надіслала вірш поштою. Принаймні не вибруднила папір екскрементами, як це вчинив зі своїми посланнями хлопчик.

Що ж це за кохання?

Як кажуть: простіше від цього не стає. Але хто сказав, що все має бути просто?

Через рік після убивства доньки К. попросив дозволу провідати хлопчика.

Керівництво клініки провело з К. довгу розмову; гадаю, до них доходили чутки про його нестримну деструктивну лють відразу після вбивства. Не кажучи вже про постійні монологи про те, як він поріже хлопчика на шматки, знову й знову.

Видно, К. вдалося їх умовити. Я ж не мав великої певності. Занадто багато чув усякого.

Перша зустріч минула майже без слів. Хлопчик, як завжди, сидів з обмотаною простирадлом головою. К. купив йому морозиво, італійське, як воно там називається, ага, «кассата». Він простягнув пачку, хлопчик обмацав її, здогадався, що воно таке, зняв з голови простирадло й, низько схилившись, заходився їсти. К. прихопив із собою ложку.

Потім хлопчик знов обгорнувся простирадлом, сидів, наче ні на що більше не сподівався.

То був перший візит.

Неприємно дивитися на людину, яка прагне смерті, але не годна накласти на себе руки. Напевно, лише в такі миті розрізняєш, що таке людина. На межі.

Не знаю, куди вони запропастились, у моєму дитинстві монстри були всюди. А тепер їх більше немає.

У сорокових роках я часто літував у своєї тітки по матері в Браттбю біля Умео; там був пансіонат, велетенський притулок для сільських блаженних, монстрів і потвор. Він називався Браттбюґорд. Мій дядько працював у корівнику. Ми постійно там товклися. Нам можна було робити все, що душа забажає.

Найяскравіше я пам’ятаю чоловіка-крокодила, його шкіра складалася з твердих, мов кремінь, лусок, що вкривали тіло океаном розкришених крижинок; ми з неймовірним страхом торкалися його, бо він був сином учительки з Льовонґера, яку знала моя мама. Він, як і я, був єдиним сином і став чоловіком-крокодилом, а мені постійно торочили, що таким можу стати і я. Це всього лише випадковість. Він не розлучався з гумкою, постійно її розтягував. Ми торкалися його шкіри, він дивився на нас, а я розумів, наскільки така можливість реальна, бачив це в його очах, коли він дивився на мене. Він не міг говорити, але його губи іноді ворушились, і я розумів.

У тій самій палаті лежали двоє хлопців з роздутими від водянки головами, вони безпомічно витріщалися на нас і кричали пронизливими голосами, від яких застигала кров, коли ми підходили надто близько. Їх не можна було торкатись, вони, мов коти, притискалися до побічниць ліжок і кричали. Ще там був один пацієнт із слонячою хворобою, багато людей з велетенськими щелепами й слинявими ротами, один, якого варто було стерегтися; чоловік, який народився без мозку, і горбань, що був сиротою, тому й потрапив сюди; подейкували, ніби він геній. Були тут тихі, а траплялися і буйні пацієнти.

Але світ повнився ними.

А потім монстри зникли. Можна сказати так: досконаліша медицина, точніші аналізи й методи діагностики, проби навколоплідних вод, більші можливості оперативного втручання вкупі з ліпшими умовами закритого утримання зробили їх невидимими.

Можна сказати, що їх сховали від нас.

Уночі, видно, сніжило. Світає, крига вкрита тонким шаром свіжого снігу.

Якого слова ми тепер ніколи не пишемо в наших жахливих безсонних ночах? Милосердя?

У травні 1922 року почалася їхня артистична кар’єра. Через два місяці після того, як їхні обличчя відмили і вони стали видимими.

Сьогодні ніхто вже не знає, якими атракціонами розважали публіку в мандрівному цирку, але точно відомо, що там спеціалізувалися на демонстрації монстрів. Двоє з тамтешніх артистів згодом здобули своєрідну славу, знялися у фільмі під назвою «Потвори». То був напівлюдина Джонні Ек, якого вважали талановитим диригентом, його вносили на таці з батутою в руках, і так званий чоловік-собака, Адріан Джеффічефф.

Загалом про циркових колег Пінона відомо дуже мало. Щодо цього біографія Шідлера скупа на факти, соціальне середовище зображено надто стисло. Була серед артистів жінка-змія, Барбара Туккер, я бачив її фото; той самий феномен, що й людина-крокодил у Браттбюґорді, — жінка з грубою, потрісканою зміїною шкірою.

Артистів возили у двох житлових вагончиках. Кожний мав окрему кімнатку. Шідлер, власник цирку, був, вочевидь, добродушним товстунцем, який вважав себе, якщо вірити його книжці, таким собі «a family father[4]».

І він мав своїх фаворитів.

Вистави відбувалися за давно усталеною схемою. Кожному монстрові відводили п’ять–десять хвилин для виступу, включно з презентацією і своєрідним номером, щоб глядачі впевнилися, що перед ними не безживні манекени.

Номер Пінона мав такий вигляд.

Насамперед імпресаріо виголошував невеличку промову про те, як він знайшов Пінона, розповідав його історію і про життя в руднику; про те, як він, Шідлер, зумів спуститись у шахту попри спротив мексиканців і грізні, ледь не біблійні, знамення (альбатрос, який кружляв над входом у рудник). Там ув’язнили Пінона у темній вогкій печері, бо забобонні місцеві мешканці вважали його сином Сатани, тому й тримали заручником. І все ж Шідлер зумів потрапити в шахту й за допомогою хитрощів та підкупу врятував Пінона, вивів його на світло й свободу. Коли вони вийшли з рудника, альбатрос усе ще кружляв у небі, наче посланець Сатани. Отож Шідлер забрав Пінона з собою, відмив його й змастив мазями жахливі рани від кайданів (іноді він казав «від мотузки», різні версії можна простежити в публікаціях преси). Розповідь завжди закінчувалася реакцією дружини Пінона, коли вони перетнули кордон США й опинилися на волі: її очі наповнилися сльозами вдячності.

Коротка промова тривала зазвичай п’ять хвилин, її вітали бурхливими оплесками. А тоді Шідлер відслоняв завісу, показуючи всім Паскаля Пінона.

Десь хвилину Пінон сидів непорушно, потім повертався, демонструючи голову в профіль, і виймав губну гармоніку: Шідлер навчив його грати простенький псалом. Потім Пінон ховав гармоніку в кишеню, підводився і досить гарним басом співав «Happy Birthday». Добре видно було, як дружина теж ворушила губами, але безгучно. Здавалося, ніби й вона хоче заспівати, під час виконання псалму (до речі, йшлося про «Господь з тобою») її губи ворушилися.

У газетах писали, що обоє були глибоко віруючими. Мабуть, через псалом і через намагання дружини підспівувати.

«Напевно, мене не мало б дивувати твоє ставлення до мого проєкту. Як я зрозуміла, тобі й мої новели не подобалися. Коли важко любити, відразу стає зрозуміло, яка людина — серйозна чи ні» (Рут Б., 22.04.1942).

Він любив морозиво «кассата». К. щоразу приносив йому пачку морозива.

Здавалося, він аж сяяв. Їв мовчки, схиливши голову, але видно було, як радість осяває його личко, потім щастя в очах згасало, він сутулився й, урешті, на обличчя повертався звичний вираз: дуже спокійний, дуже контрольований, однак непереборний страх в очах.

Він не хотів говорити про те, що трапилося. Хіба лише — якщо взагалі погоджувався на балачку — про прочитані книжки і про спорт.

Одного разу я надіслав кілька власних книжок. К. передав їх хлопчикові. У наступні провідини він застав хлопчика з однією з них, то була збірка новел 70-х років. Він розгорнув книжку на одній сторінці, мовчки тицьнув пальцем, щоб К. прочитав, що там написано.

То була одна з новел, у якій ішлося про чоловіка, котрий застрелив Руді Дучке[5]. Він мав ім’я Йозеф Бах­манн[6], його засудили до шести років ув’язнення, а згодом він наклав на себе руки.

Саме на сторінку, де про це йшлося, і тицьнув хлопчик. Бахманн натягнув на голову поліетиленовий пакет і зумів таки — попри те, що його тіло, напевно, билося в жорстоких конвульсіях, — позбавити себе життя шляхом задушення. Абзац, на який хлопчик показував і який відзначив на берегах сторінки грубими рисками, звучить так: «Пластик мовби тонкою крижаною оболонкою покривав його обличчя. Під нею був пан Бахман і його життя, яке щойно обірвалося, бо він так вправно затягнув пакет, що шкідливе повітря не змогло розірвати оболонку й наповнити його тіло смертельною отрутою».

К. не зрозумів, що мав на увазі хлопчик. Той лиш мовчки тицяв пальцем у сторінку та, врешті-решт, промовив:

— Допоможи мені, будь ласка. Я сам не відважуюся.

Звісно, К. відмовився.

Хлопчик мав доволі витончене приємне обличчя з продовгуватими очима й дитячими, гарно окресленими губами. Після його смерті нам з К. дозволили прочитати його досьє. На огляді щодо придатності до військової служби він показав 142 бали IQ, справив на всіх гарне, симпатичне враження, відслужив п’ятна­дцять місяців в Умео, мав чудові оцінки, був добрим товаришем; через два місяці після закінчення служби він убив першу дівчинку.

Без причини. Він не міг пояснити свого вчинку.

На вигляд іще зовсім дитина. Зі світлим, коротко підстриженим волоссям, охайно зачесаним набік, він мав зовсім дитячий вигляд, цілковито безневинний вигляд, та все ж убив двох маленьких дівчаток, одна з яких була донькою моїх найближчих друзів.

Без причини. Хоча якось він сказав К., дуже безпосередньо, наче задумливо:

— Вона так мені довіряла. Я був змушений...

Криза в їхніх стосунках почалася під час третього турне Західним узбережжям. Тоді вона й заплакала, вперше після визволення. Історія почалася в липні 1926-го й тривала до серпня того ж року.

У серпні вона закінчилася.

У мандрівному цирку працювала жінка, яку Шідлер називає у своїй книжці Анн. Насправді її звали якось інакше, але це не має жодного значення. На відміну від решти, вона не мала ніяких каліцтв. У книжці про неї мовиться як про жінку сорока років, «повнувату» й «невиразну».

Коли це сталося, вона вже пропрацювала в цирку два роки.

Жінка закохалась у Пінона. А він — у неї.

Усе почалося з розмови на східцях вагончика після вистави. Пінон на диво швидко навчився ламаної англійської. До того ж, більше говорила Анн. А він сидів, дивився на неї і кивав. Дивився і кивав.

Перші ознаки того, що щось відбувається, проявилися приблизно через місяць. Пінон знову почав замотувати голову дружини клаптем тканини. То було щось схоже на чалму. Пінон мав у чалмі трохи дивний вигляд, та принаймні не такий чудернацький, як без неї. Правду кажучи, у чалмі він був приголомшливо нормальним, майже пересічною людиною. Та ось під час вистав усі помітили, що відбувається щось незвичне: Марія більше не підспівувала Паскалеві, не ворушила губами, важко було витлумачити її погляд, чи то застиглий, чи то наляканий.

Одного ранку Пінона раптом не застали у вагончику. Жінки на ім’я Анн теж не було в її помешканні.

Вони зникли на два тижні. А тоді Пінон раптом з’явився із замотаною головою, однак відмовився розповісти, що сталося.

Сказав коротко, лише два слова: я заблукав.

Анн, до речі, зникла назавжди.

Зазвичай вистави починалися о шостій вечора, тому Пінон полюбляв довго поспати зранку. А після двотижневої відсутності його наче підмінили. Вставав дуже рано, сідав на східці вагончика, обхоплював голову руками й поволі гойдав нею. Чути було, як він скімлить, але тихо, ніби намагаючись притлумити невимовний біль.

Перший час він не знімав пов’язки з голови дружини. Але на третій день зірвав пов’язку, мовби в приступі шаленої люті, і, не тямлячись від гніву, заметався між вагончиками, показуючи на голову Марії і викрикуючи слова іспанською, таким гортанним голосом, що його ніхто не розумів.

Він весь час тицяв рукою вгору, мовби в пориві гніву.

Потім Пінон угамувався. Його нагодували улюбленим квасолевим супом, заспокійливо примовляючи до нього. Пінона на два дні звільнили від виступів. Його лють минулася, він німував, замкнувшись у собі, і наче до чогось прислухався. Його раз по раз запитували, що сталося і чим йому можна зарадити.

Зрештою, він процідив кілька слів англійською: «Вона гнівно співає».

Голова дружини вже не була схована в шматті. Вона заплющила очі й стиснула губи.

Не хотіла йому пробачити. Ось у чому справа.

Вона співала, як тоді в шахті, може, ще й гірше. І той спів завдавав болю. Пінон не бажав казати, як саме вона співала, видно, це був своєрідний атональний стогін або плач, але вона співала й співала, і Пінон не міг звільнитися від цього співу, не міг рухатися, працювати й думати.

Згодом, значно пізніше, стало відомо, що ж трапилося.

Він закохався, вони вирішили разом утекти, змінити своє життя і більше ніколи не піддаватися приниженням. Вони мріяли народити дітей, Анн розповідала про одну віддалену ферму, яку можна було б купити. І вони втекли. Спершу Марія співала тихо, майже нечутно й наче розгублено, потім сумовито, а тоді надовго замовкала, ніби мертва. Згодом її охопила лють, і вона заспівала гнівно.

Він терпів цей гнівний спів вісім днів. Майже не спав, Анн у відчаї запропонувала відрізати Марію. Але він не погодився. Тоді Анн запропонувала зашити їй рот, та хіба б це допомогло, вона ж не ротом співала. Пісня ставала дедалі нестерпнішою, і якось уранці Пінон наче в паніці покинув Анн і вернувся у цирк.

Ось я повернувся, сказав він. А вона й далі заводить свою гнівну пісню.

Вона не прощає, сказав він. Вона гнівно співає.

Через вісім днів після повернення Пінона в цирк сталося те, що поклало край цій історії.

Він знову зник. Зник безслідно. Цього разу запідозрили біду. Ніхто не вірив, що він утік, аби провідати жінку, яку тут називали «Анн». Усі підозрювали, що сталося нещастя, і почали пошуки в найближчих околицях. Цирк тоді стояв у невеличкому містечку поблизу Лос-Анджелеса, за десять кілометрів на південь від Санта Барбари. Шукали вздовж узбережжя, але не знайшли. Тоді повернули вглиб суходолу, у каньйони, що тягнулися на схід аж до гір, випалені, жовті, порослі пожухлим чагарником, і за якийсь час натрапили на слід. Один хлопчик бачив дивного двоголового монстра, який похитуючись спускався у глибоку ущелину в східному напрямку й пропав з очей. Саме там продовжили пошуки.

Його знайшли за півгодини; він лежав на боці в струмку на дні ущелини.

Пінон був непритомний, голова у воді. Швидше за все, хотів накласти на себе руки. Його дружина була при свідомості, в очах переляк, губи неспокійно ворушилися; коли побачила рятівників, на її обличчі з’явився вираз невимовної полегші, страху й свободи водночас.

Він намагався вчинити самогубство, зізнався Пінон згодом. Збагнувши це, Марія перестала співати гнівну пісню. Він більше не робив спроб позбавити себе життя. Для повернення було вже пізно, він виснажився до краю; намагаючись напитися зі струмка, впав і сильно вдарився.

Вона весь час кликала його, та він не мав сили їй відповісти. Четверо чоловіків несли його всю дорогу назад.

Вони проспали добу; потім вийшли і, як завжди, сіли на східці вагончика.

Все було як завжди. Артисти вмостилися на землі довкруж Пінона й Марії, було вже зрозуміло, що все позаду. Очі Марії знову розплющені, вона водила ними з боку в бік, губи не міцно стиснені, на них навіть грала легка усмішка, сором’язлива, ледь не вибачлива. І тоді чоловік-собака Джеффічефф підійшов на прохання решти до неї і погладив її по щоці пташиним пірцем; їй таке дуже подобалося, це всі знали. Іноді Пінон сам лоскотав її щоку пір’їнкою, а тепер усім кортіло показати свою спільну радість.

Отож чоловік-собака отримав завдання. Він дуже обережно торкнувся пірцем її щоки, і тоді всі побачили, як її очі наповнилися слізьми.

Це сталося вперше.

— Вона вже не співає гнівних пісень, — промовив наостанок Паскаль.

Усі зааплодували. Чоловік-собака гладив ніжно й обережно. Пінон сидів на східцях, Марія плакала від зворушення, чоловік-собака сидів поруч з ними, над Тихим океаном сходило сонце — нарешті вони знову возз’єдналися.

Січень, сипле сніжок.

К. та його дружина давно не давалися чути. Жодного листа. Здається, вони вважають, що життя і смерть нероздільні. На цю мить вони мені осоружні.

Виразно бачу перед собою хлопчика: він сидить на ліжку, обгорнувши голову простирадлом, весь поринув у свій нестерпний сором. І ось йому кладуть у руку морозиво, холодне, мов шматочок криги. Ложку, тарілку.

Він скидає простирадло, схиляється і їсть.

Іноді з цього згасання все ж можна видобути слова; він забувається, говорить легко, майже бадьоро. Одного разу завів розмову про свого брата. За п’ять років до хлопчикової появи на світ його мати народила сина, який помер через тиждень після народження. Немовля встигли похрестити й наректи Христіаном, а тоді поховали. Тепер хлопчик з маніакальною наполегливістю повторював щось таке, що я спершу потрактував як жарт, хоч і не зовсім. Мовби це він помер, а немовля, яке народилося на п’ять років пізніше, — його брат. Здавалося, він метафоричними засобами, однак з відчайдушною переконаністю шукав підтвердження тому, що сам мертвий, що він не існує, що він деінде, а його брат живий.

Траплялися й інші подібні образи, виринали раптово, майже довільно. Він міг сказати, що його звуть Пінч і в 1945 році його катували росіяни. Та постійний посил звучав так: я не тут, це не я.

Я не тут.

Останні півроку, до того, як йому таки вдалося накласти на себе руки, його мовби оточували рухомі картинки або життя, які наче існували поза ним. Він перебував в усіх цих картинках — насправді лише там і перебував. Одні картинки йому подобалися. Інші він ненавидів.

Але відчував абсолютну потребу заперечувати серединне. Там, під простирадлом, ховався лише непогамовний страх.

Ліпше єднання з проклятими.

У щоденнику вирвана з контексту фраза: «Я помираю щасливою, бо я — єдина людина, яка знає, що її любили заради неї самої» (Джуліана Пастрана).

Джуліана Пастрана — відома жінка-потвора, яка в останні роки ХІХ століття гастролювала всією Європою. Вона була дуже маленька на зріст, з пропорційно сформованим тілом, всуціль порослим густим волоссям. Голова гротескно спотворена, з грубими рисами обличчя, схожа на мавпячу, з широкими викоченими губами й великим м’ясистим носом, як у горили. Волосся вкривало й майже все обличчя. Вона спілкувалася англійською, французькою і німецькою, під час вистав грала на фортепіано короткі менуети.

Карлиця одружилася у двадцятисемирічному віці зі своїм імпресаріо й керівником турне; їх єднало шалене кохання, коли ж вона через рік після одруження дізналася, що вагітна, її щастя не мало меж.

Вона народила дитину, але через два тижні після пологів померли і жінка, і немовля, з невідомих нині причин. В останній тиждень вона знала, що помре, сказала комусь: «Я помираю щасливою, бо я — єдина людина, яка знає, що її любили заради неї самої». «Заради неї самої», вочевидь, малося на увазі — попри зовнішність.

Після смерті матері й дитяти її чоловік звелів забальзамувати їхні тіла. Десятки років він їздив світом, демонструючи публіці дружину й донечку; вони стояли в скляній вітрині. Потім та вітрина надовго пропала, але в 1960-х роках її знайшли на горищі одного будинку в Осло.

Увагу привертала дитина, дуже доладно сформована, чудова дівчинка без сліду потворності. Бальзамування обох тіл проведено з надзвичайною турботливістю, аж виникає спокуса сказати — з любов’ю. Джуліана у вишуканій сукні, короткій, щоб показати ноги, з двома кокардами у волоссі.

Вона померла щасливою. Чи помітно це досі? Можливо. Та іноді не варто надто багато запитувати про любов.

Пінон: одного разу він сказав, що в нього народилася дитина, якої йому, Пінонові, так і не пощастило побачити.

Він сказав про це Гелен Портич в один з останніх місяців свого життя; Марія тоді лежала з заплющеними очима й удавала, що спить. Видно було, як посіпуються повіки, ніби вона все чує або розуміє.

Ніякого натяку на те, хто мати. Я не раз писав і запитував. Жодної відповіді.

«Посіпування повік». Але ж вона пробачила йому раз і назавжди? Хоча їй і досі могло бути боляче.

Ні, пам’ять мені зрадила. «Ліпше з тими, хто засуджений, ніж із тими, хто виправданий».

Цю історію я вперше почув на початку 70-х років у Лос-Анджелесі від однієї юної студентки на ім’я Кетрін. Її бабусю звали Гелен Портич.

Вона мені більше не пише. Я навіть не знаю, чи вона ще жива. І все ж вона повинна була б відповісти на запитання про дитину.

Можливо, Гелен не хоче, щоб хтось ліз у душу Пінона. Є одна історія, на яку міститься натяк у її першому листі. Йдеться про те, що сталося після смерті Пінона.

Коли все скінчилося, вона добула нічне чергування і пішла додому, проспала майже добу, бо, попри все, пережила величезне потрясіння. Повернувшись на роботу в лікарню Оранж Каунті, поцікавилась, як вчинили з тілом.

Спершу ніхто не міг — або ж не хотів — зізнаватися. Її потроху почав охоплювати страх, а може, гнів. Спершу вона просила показати тіло, потім вимагала, зрештою, розкричалася. Вона геть втратила самовладання, сама не знала чому. Можливо, через страх.

Тоді керівництво лікарні, дуже неприязно, все ж дозволило їй оглянути тіло. Довго блукаючи коридорами, Гелен таки знайшла зал моргу, де зберігалося тіло Пінона. Вона побачила на столі Паскаля і його дружину Марію.

Але то було не тіло, а лише голова. У Пінона відрізали голову й поклали на пласку тацю. Наміри патолого­анатомів не викликали сумнівів: голова призначалася для наукових дослідів, наприклад, для демонстрації студентам. Навіть після смерті Пінон з дружиною були виставлені напоказ. Тепер уже нащадкам.

Гелен Портич осіла на стілець і відчула — як написала в листі — «неймовірний смуток». Потім її охопив гнів. Вона пішла до керівництва клініки й нагадала, що вона майже рік особисто доглядала Пінона, багато чим доклалася до його долі й не допустить його приниження після смерті. Якщо Пінона та його дружину не поховають належним чином, вона звернеться до громадськості, влаштує скандал, який серйозно зашкодить репутації клініки.

Розгорілася запальна, гнівна дискусія. За кілька годин Гелен отримала повідомлення: Пінона поховають у цілому вигляді, разом з головою.

Гелен була вкрай обурена, ридала, та згодом таки опанувала себе, поклала голову в кошик для паперу й пішла в інший зал моргу, де лежало його тіло. У своєму збудженому стані вона забула прихопити з собою робочі інструменти, а користуватися лікарняними не захотіла, щоб ні на мить не випускати голову Пінона з поля зору. Тому вийняла зі своєї сумочки звичайну голку й котушку міцних, так званих «суворих ниток»: у листі написала «a bear cotton thread»; протягнула нитку у вушко голки й, насилу вгамувавши свій гнів, узялася до роботи.

Гелен приклала голови Пінона й Марії до шиї і почала пришивати до тіла.

Робота зайняла майже півгодини. Поволі — шиття давалося нелегко — вона пришила голову за допомогою церувальної зігнутої гачком голки.

Результатом була задоволена. Зиґзаґоподібний шов мав доволі дивний вигляд, але голова трималася міцно. Обмотавши шию бинтом, вона надійно приховала слід від шиття.

Пінон лежав на столі такий, як і колись.

У дверях моргу час від часу з’являвся хтось із лікарняного персоналу. Одні хотіли щось обговорити, інші намагалися закликати до її здорового глузду, але вона затято мовчала, не відриваючись від роботи.

Зрештою, всі зрозуміли, що Гелен налаштована дуже серйозно.

Закінчивши, вона підкотила стіл-возик й перетягнула на нього тіло Пінона. Потім сиділа й стерегла його всю ніч. Уранці, як і умовлено, відбувся похорон, тихий похорон. Присутня була лише вона. Так вона захотіла.

Після короткої поминальної молитви пастора на честь Паскаля й Марії Гелен сама заспівала дві пісні, які вони завжди виконували на виставах, він — голосом, Марія — німими губами. Вона проспівала пісні без акомпанементу: «Господь з тобою» і «Happy Birthday».

Вона нічого не пише про власні мотиви чи почуття, не пише, навіщо вчинила саме так. Зате детально описує технічні моменти: від нитки, якою шила, до подробиць поховальної церемонії. Про мотиви — ані слова.

Я пояснюю це собі тим, що вона зробила вибір.

Таємний похорон.

Через тиждень її звільнили з клініки. Для Гелен це не стало несподіванкою.