Юність

11

Промисловець дивився на клітку, не відводячи очей. Глянув на Астронома, знову перевів погляд на клітку:

— Вони?

— Вони, — відповів Астроном. — Поза всяким сумнівом, ми їм так само огидні, як і вони нам.

— Що вони кажуть?

— Що їм тут страшенно незручно, що вони стомилися й навіть хворі, але надто хвилюватися не варт, а ще кажуть, що хлопці з ними добре поводилися.

— Добре поводилися! Схопили, посадовили у клітку, годували травою та сирим м’ясом! Ану, як мені з ними поговорити?

— Для цього потрібен певний час. Зосередьтесь на якійсь думці. Намагайтеся почути. У вас усе вийде, тільки, може, не одразу.

Промисловець спробував. Він аж скривився від напруги, весь час повторюючи подумки: «Хлопці не знали, хто ви».

І раптом усвідомив, що йому відповіли: «Ми це чудово знали. Як і те, що вони не мають на думці нічого лихого, тож і не атакували їх».

«Не атакували?» — подумав Промисловець, від зосередження не помічаючи, що говорить уголос.

«Так, звичайно, — дістав він відповідь. — Ми озброєні».

Одна з маленьких потвор у клітці піднесла догори якийсь металевий предмет, і зненацька на покришці клітки й на даху повітки з’явились дірки зі звуглілими краями.

«Гадаємо, — телепатували створіння, — дах неважко буде полагодити».

Промисловець відчув, що більше не здатен зосередитись на передаванні думок. Він обернувся до Астронома:

— І маючи отаку зброю, вони дозволили схопити себе й ув’язнити? Не розумію.

І одержав спокійну відповідь: «Ми не скривдили б дітей представників розумної раси».