4

Зачувши кроки, Скіпка здригнувся, проте, впізнавши Рудого, відразу засяяв.

— Поблизу нікого нема, — доповів він. — Я вже всі очі видивився, правда.

— Тс-с! Дивись, оце покладеш у клітку. А мені треба бігти додому.

— А що воно таке? — неохоче простяг руку Скіпка.

— Фарш. Отакої! Ти що, фаршу ніколи не бачив? От що треба було взяти, коли я посилав тебе по корм, а не якусь там нікчемну траву.

Скіпка образився:

— А звідки мені було знати, що вони трави не їдять? Крім того, фарш зовсім не такий. Він завжди у целофані, й колір у нього інший.

— У місті — звичайно. А тут ми самі перекручуємо м’ясо, і поки його приготують, воно завжди такого кольору.

— То воно сире?

Скіпка притьмом відсмикнув руку.

— Ти що думаєш, тварини їдять смажене? — обурився Рудий. — Ану лишень бери. Нічого тобі не станеться. Кажу тобі, часу обмаль.

— А в чому річ? Що ти там удома робитимеш?

— Не знаю. Мій татко разом із твоїм ходять десь тут. А що як вони мене шукають? Може, куховарка наскаржилася, що я поцупив м’ясо? В будь-якому разі тільки їх нам тут бракувало.

— Ти що, не питав дозволу?

— У кого? В цього крабиська? Та вона й ковтка води без батька не дасть.

Скіпка, гидуючи, взяв величенький кавалок фаршу й рушив до повітки, а Рудий заквапився в протилежному напрямку.

Наблизившись до двох дорослих, Рудий притишив ходу, відсапуючись, зробив кілька глибоких видихів, а потім з невинним виглядом пройшов повз них, наче прогулювався. Як він помітив, вони рухалися в бік повітки, та чи саме туди, він не знав.

— Привіт, татку. Добридень, сер.

— Зачекай, Рудий, — сказав Промисловець. — Хочу про щось тебе запитати.

— Що, татку?

— Мама казала, ти сьогодні рано пішов з дому?

— Та не дуже. Перед сніданком.

— Ти сказав їй, що вночі тебе щось збудило?

Рудий трохи подумав. Чи варто було розповідати про це матусі? Потім відповів:

— Так.

— А від чого ти прокинувся?

Розміркувавши, що це йому нічим не загрожує, Рудий пояснив:

— Не знаю, татку. Звук був схожий на грім чи, може, на вибух…

— Можеш сказати, звідки гриміло?

— Мені здається, з-за пагорка.

Він сказав правду, що, до речі, цілком його влаштовувало, бо пагорб був у протилежному від повітки боці.

Промисловець глянув на гостя:

— Не маєте бажання прогулятися в тому напрямку?

— Я готовий.

Рудий провів їх очима, а коли озирнувся, побачив Скіпку, який обережно визирав з-за колючих кущів живоплоту.

— Йди сюди! — махнув йому Рудий.

Скіпка виліз із кущів і підійшов до нього:

— Про м’ясо питали?

— Ні, здається, ще не знають. Вони подалися до пагорка.

— Чого?

— А хіба я знаю? Все допитувалися про грім, що я чув уночі. Слухай, тварини м’ясо їли?

— Розумієш, — обережно почав Скіпка, — вони начебто роздивлялися його й нюхали.

— Ну, нехай, — сказав Рудий. — Певно, з’їдять. Господи, повинні ж вони хоч щось їсти. Ходімо до пагорка й подивимося, що збираються робити наші батьки.

— А як же тварини?

— Що з ними скоїться? Не можемо ж ми весь час на них витрачати. Води ти їм дав?

— Звичайно. Випили.

— От бачиш. Ходімо. Заглянемо до них після обіду. Принесемо фруктів. Фрукти будь-хто їстиме.

Вони подалися схилом угору. Рудий, як звичайно, попереду.

Загрузка...