Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори

Кімната холостяка.

Ява І

Подкольосін (сам, лежить на канапі з люлькою). Отак як почнеш ото сам на дозвіллі роздумувати, то бачиш, що, нарешті, таки треба одружитися. Ну, справді? Живеш, живеш, і так, нарешті, гидко стане. От знову М’ясниці пропустив[58]. А все ж, здається, готове, і сваха вже три місяці ходить. Їй-право, аж самому стає якось совісно. Ей, Степане!

Ява II

Подкольосін, Степан.

Подкольосін. Не приходила сваха?

Степан. Ні.

Подкольосін. А в кравця був?

Степан. Був.

Подкольосін. Що ж, він шиє фрак?

Степан. Шиє.

Подкольосін. І багато вже нашив?

Степан. Та вже досить. Почав уже петлі обкидати.

Подкольосін. Що ти кажеш?

Степан. Кажу: почав уже петлі обкидати.

Подкольосін. А чи не питав він, навіщо, мовляв, потрібний панові фрак?

Степан. Ні, не питав.

Подкольосін. Може, він говорив, чи не думає пан женитися?

Степан. Ні, нічого не говорив.

Подкольосін. Ти ж, однак, бачив у нього й інші фраки. Адже він і для інших шиє?

Степан. Так, фраків у нього багато висить.

Подкольосін. А сукно ж на них буде, мабуть, гірше, як на моєму?

Степан. Авжеж, це буде показніше, що на вашому.

Подкольосін. Що ти кажеш?

Степан. Кажу, це показніше, що на вашому.

Подкольосін. Добре. Ну, а не питав, для чого, мовляв, пан із такого тонкого сукна шиє собі фрак?

Степан. Ні.

Подкольосін. Не говорив нічого про те, чи не думає, мовляв, пан женитися?

Степан. Ні, про це не говорив.

Подкольосін. Ти ж, одначе, сказав, який на мені чин і де я служу?

Степан. Казав.

Подкольосін. А він що на це?

Степан. Каже: буду старатись.

Подкольосін. Добре, іди собі.

Степан виходить.

Ява III

Подкольосін (сам). Я тої думки, що чорний фрак якось солідніше. Кольорові більше личать секретарям, титулярним та іншій дрібноті, молокососно якось. Ті, які чином вищі, повинні більше додержуватись, як кажуть, того… от забув слово. І хороше слово, та забув. Отак, батеньку, хоч як ти там собі не крути, а надвірний радник той самий полковник, тільки хіба що мундир без еполетів. Ей, Степане!

Ява IV

Подкольосін, Степан.

Подкольосін. А ваксу купив?

Степан. Купив.

Подкольосін. Де купив? У тій крамниці, про яку я тобі казав, що на Вознесенському проспекті?

Степан. Так точно, у тій самій.

Подкольосін. Що ж, хороша вакса?

Степан. Хороша.

Подкольосін.Ти пробував чистити нею чоботи?

Степан. Пробував.

Подкольосін. Що ж, блищить?

Степан. Блищати то вона добре блищить.

Подкольосін. А коли він давав тобі ваксу, не питав, для чого, мовляв, панові потрібна така вакса?

Степан. Ні.

Подкольосін. А чи не говорив, може: чи не затіває, мовляв, пан женитися?

Степан. Ні, нічого не говорив.

Подкольосін. Ну, гаразд, іди собі.

Ява V

Подкольосін (сам). Здається, маловажна річ чоботи, а от, одначе, якщо погано пошиті, та руда вакса, вже в пристойному товаристві і не буде такої поваги. Уже якось не те… От іще гидко, як мозолі. Ладний терпіти бог знає що, аби тільки не мозолі. Ей, Степане!

Ява VI

Подкольосін, Степан.

Степан. Чого зволите?

Подкольосін. Ти говорив шевцеві, щоб не було мозолів?

Степан. Говорив.

Подкольосін. А що він каже?

Степан. Каже, добре.

Степан виходить.

Ява VII

Подкольосін, потім Степан.

Подкольосін. А клопітна, чорт забери, річ одруження! Те, та се, та оте. Щоб те й це до пуття було — ні, чорт візьми, не так це легко, як кажуть. Ей, Степане! (Степан увіходить.) Я хотів тобі ще сказати…

Степан. Стара прийшла.

Подкольосін. А, прийшла; клич її сюди. (Степан виходить.) Так, це річ… річ, не той… важка річ…

Ява VIII

Подкольосін і Фекла.

Подкольосін. А, здрастуй, здрастуй, Фекло Іванівно. Ну що? як? Бери стільця, сідай та розказуй. Ну, то як же, як? Як пак її: Меланія?..

Фекла. Агафія Тихонівна.

Подкольосін. Так, так, Агафія Тихонівна. І, мабуть, якась сорокалітня діва?

Фекла. Ну, вже що ні, то ні, тобто, як оженитесь, щодня будете хвалити та дякувати.

Подкольосін. Та ти брешеш, Фекло Іванівно.

Фекла. Постаріла, батеньку, щоб брехати; пес бреше.

Подкольосін.А придане, придане? Розкажи знову.

Фекла. А придане: камінний дім у Московській частині, на два єлтажі, та вже що доходний[59] — і не кажіть. Один лабазник[60] платить сімсот за крамничку. Пивний льох теж велике товариство приваблює. Два дерев’яних хлігери: один хлігер весь дерев’яний, другий на кам’яному фундаменті; кожний карбованців по чотириста дає прибутку. Город іще є на Виборгській стороні: позаторік купець наймав під капусту, і такий купець тверезий, зовсім не бере хмільного в рот, і трьох синів має: двох уже оженив, «а третій, — каже, — ще молодий, хай посидить у крамниці, щоб легше було торгівлю справляти. Я вже, — каже, — старий, то хай син посидить у крамниці, щоб торгівля йшла легше».

Подкольосін. Та на вроду яка, на вроду?

Фекла. Як рефінат! Біла та рум’яна, як кров з молоком, красуня така, що й не розказати! Та вже будете по сі пори (показує на горло) задоволені, і приятелеві, і ворогові скажете: «Ну та й Фекла Іванівна, от спасибі!»

Подкольосін. Ну, одначе, вона ж не штаб-офіцерша?

Фекла. Купця третьої гільдії дочка! Та вже така, що хоч би й за генерала. Про купця й чути не хоче. «Мені, — каже, — хоч який буде чоловік непоказний, та тільки щоб дворянин». Отакий делікатес! А в неділю ото як одягне шовкове плаття — так, от тобі Христос, так і шумить. Княгиня просто!

Подкольосін. Та я ж тебе тому й питаю, що я надвірний радник, так мені, розумієш…

Фекла. Та вже ж як не розуміти. Був у нас і надвірний радник, та відмовили: не сподобався. Такий якийсь дивний норов у нього був: що не скаже слово, так і збреше, а такий зовні показний. Що ж робити, так йому вже Бог дав. Він і сам уже не радий, та от не може, щоб не збрехнуть. Така вже на те Божа воля.

Подкольосін. Ну, а, крім цієї, інших там нема ніяких? Фекла. Та якої ж тобі ще? Це ж уже найкраща.

Подкольосін. Ніби вже й найкраща?

Фекла. Хоч по цілому світі виходи, такої не знайдеш.

Подкольосін. Подумаємо, подумаємо, матінко. Приходь іще післязавтра. Ми з тобою, знаєш, знову отак: я полежу, а ти розкажеш…

Фекла. Та змилуйся, батеньку: третій уже місяць отак до тебе ходжу, а толку ні на стілечки. Все сидить у халаті та люльку тільки посмалює.

Подкольосін. А ти що ж гадаєш, що оженитись все одно, що: «Ей, Степане, подай чоботи!» Натягнув на ноги та й пішов? Треба розміркувати, треба роздивитись.

Фекла. Ну, так що ж? Коли дивитись, то й дивись. На те й крам, щоб дивитись. От накажи подати каптана та тепер же, воно саме ранок, і поїдь.

Подкольосін. Тепер? А он бачиш, як нахмарило? Виїду, а воно як лине дощ!

Фекла. Та тобі ж гірше! Вже он у голові сиве волосся видно, скоро вже й для подружнього діла не годитимешся. Диво, що він надвірний радник! Та ми таких женихів підберемо, що на тебе й глянути не схочемо.

Подкольосін. Що ти за нісенітницю верзеш? Звідки в мене сиве волосся? Що ти мелеш? Де ж сиве волосся? (Мацає своє волосся.)

Фекла. Як не бути сивому волоссю, на те й живе людина. Дивись ти! Тією йому не догодиш, іншою не догодиш. Та в мене на прикметі є такий капітан, що ти йому і під плече не підійдеш, а говорить, як труба, в алгалантьєрстві служить.

Подкольосін. Та брешеш, я подивлюся в дзеркало, де ти вигадала сиве волосся. Ей, Степане, принеси дзеркало! Або ні, чекай, я піду сам. От іще, Боже борони, це гірше, як віспа. (Іде до другої кімнати.)

Ява IX

Фекла і Кочкарьов, вбігаючи.

Кочкарьов. Що Подкольосін?.. (Побачивши Феклу.) Ти як тут? Ах ти!.. Ну, послухай, на якого чорта ти мене оженила?

Фекла. А хіба погано? Закон виконав.

Кочкарьов. Закон виконав! Ото диво жінка! Що я, без неї не прожив би?

Фекла. Та ти ж сам причепився: жени, бабусю, та й край.

Кочкарьов. Ах ти ж, криса стара!.. Ну, а тут чого? Невже Подкольосін хоче…

Фекла. А що ж? Бог благодать послав.

Кочкарьов. Ну? Ач мерзотник, адже мені нічичирк про це! Отакий? Нате вам: тишком-нишком, га?

Ява X

Ті ж і Подкольосін із дзеркалом в руках, в яке вдивляється дуже пильно.

Кочкарьов (підкрадається ззаду, лякає його). Гух!

Подкольосін (скрикнув і впустив дзеркало). Божевільний! Ну, навіщо, навіщо… Ну, що за дурощі! Злякав, їй-право, так, що душа не на місці.

Кочкарьов. Ну, нічого, пожартував.

Подкольосін. Що за жарти вигадав? Досі не отямлюсь з переляку. І дзеркало он розбив. А це ж річ не дарова: в англійському магазині купив.

Кочкарьов. Ну, годі: я знайду тобі інше дзеркало.

Подкольосін. Знайдеш, як же. Знаю я ці інші дзеркала. На цілий десяток показує старішим, і пика виходить косо.

Кочкарьов. Послухай, адже я на тебе мусив би більше гніватись. Ти від мене, давнього друга, все ховаєш. Адже одружитись надумав?

Подкольосін. От дурниці: зовсім і не думав.

Кочкарьов. Та ось же доказ. (Показує на Феклу.) Таж ось, стоїть, відомо що за птаха. Ну що ж, нічого, нічого. Тут нема чогось такого. Діло християнське, потрібне навіть для вітчизни. Будь ласка, будь ласка: я беру на себе всі справи. (До Фекли.) Ну, кажи: як, що й до чого. Дворянка, чиновниця, в купецтві, чи що, і як звати?

Фекла. Агафія Тихонівна.

Кочкарьов. Агафія Тихонівна Брандахлистова?

Фекла. От і ні — Купердягіна[61].

Кочкарьов. В Шестилавочній, чи що, живе?

Фекла. А от і ні, ближче буде до Пісків, у Мильному провулку.

Кочкарьов. Ну да, в Мильному провулку, зразу за крамничкою — дерев’яний будинок?

Фекла. Не за крамничкою, а за пивним льохом.

Кочкарьов. Як це за пивним, — ось тут я вже й не знаю.

Фекла. А як повернеш у провулок, то буде тобі прямо будка, і як будку минеш, зверни ліворуч, і от тобі просто в очі, тобто отак тобі просто в очі і буде дерев’яний будинок, де живе кравчиха, що жила колись із сенатським оберсеклехтарем. Ти до кравчихи не заходь, а зразу за нею буде другий будинок, кам’яний — от цей будинок і її, в якім тобто вона й живе, Агафія Тихонівна, дівиця.

Кочкарьов. Добре, добре; тепер я все це сам уладнаю, а ти йди; ти вже не потрібна.

Фекла. Як так! Невже ти сам хочеш весілля справити?

Кочкарьов. Сам, сам; ти вже не втручайся тільки.

Фекла. Ох, і безсоромник який! Та хіба ж це чоловіча справа. Одступись, батеньку, їй-право!

Кочкарьов. Іди, йди. Не розумієш нічого, не втручайся, знай своє місце, забирайся!

Фекла. У людей тільки щоб хліб одбивати, безбожник отакий! У таке непідходяще діло втесався. Коли б знала, нічого б не казала. (Виходить сердита.)

Ява XI

Подкольосін і Кочкарьов.

Кочкарьов. Ну, брат, цієї справи не можна відкладати, їдьмо.

Подкольосін. Та я ж іще нічого. Я так тільки подумав.

Кочкарьов. Пусте, пусте! Тільки не соромся: я тебе так оженю, що й не почуєш. Ми зараз же їдемо до нареченої, і побачиш, як це все раптом.

Подкольосін. От іще. Зразу б і їхати!

Кочкарьов. А за чим, змилуйся, за чим діло?.. Ну поглянь сам: ну що з того, що ти нежонатий? Подивись на свою кімнату. Ну, що в ній? Он нечищений чобіт стоїть, он цебрик для умивання, он ціла купа тютюну на столі і сам ти лежиш, як байбак, цілий день лежні справляєш.

Подкольосін. Це правда. Порядку в мене, я знаю сам, що нема.

Кочкарьов. Ну, а як буде в тебе дружина, так ти, просто, ні себе, нічого не впізнаєш: тут у тебе буде канапа, песик, чижик який-небудь у клітці, шитво… І, уяви, ти сидиш на канапі, і раптом до тебе підсідає жіночка, гарненька така, і ручкою тебе…

Подкольосін. А, чорт, як подумаєш, справді, які ото ручки бувають. Адже просто, брат, як молоко.

Кочкарьов. Куди тобі! Хіба в них тільки ручки?.. У них, брат… Ну та що там говорити, у них, брат, просто, чорт знає чого тільки нема.

Подкольосін. А я ж, правду казавши, люблю, коли біля мене сяде гарненька.

Кочкарьов. От бачиш, сам розкусив. Тепер тільки треба розпорядитись. Ти вже не турбуйся ні про що. Весільний обід і все інше — це вже все я… Шампанського менш як одну дюжину ніяк, брат, не можна, хоч що ти там говори. Мадери теж півдюжини пляшок неодмінно. У нареченої, мабуть, ціла купа тіточок та кумась, — ці жартувати не люблять. А рейнвейн — чорт з ним, правда? га? А щодо обіду — у мене, брат, на прикметі придворний офіціант: так, собака, нагодує, що, просто, не встанеш.

Подкольосін. Змилуйся, ти так гаряче берешся, ніби справді вже весілля.

Кочкарьов. А чом же ні? Навіщо ж відкладати? Адже ти згоден?

Подкольосін. Я? Ну, ні… я ще не зовсім згоден.

Кочкарьов. Отакої! Та ти ж зараз сказав, що хочеш.

Подкольосін. Я говорив тільки, що непогано б.

Кочкарьов. Та що ти, змилуйся! Та ми ж були вже зовсім всю справу… Та що? хіба тобі не до вподоби жонате життя, чи що?

Подкольосін. Ні… подобається.

Кочкарьов. Ну, так що ж? За чим діло стало?

Подкольосін. Та діло ні за чим не стало. А тільки дивно…

Кочкарьов. А що дивно?

Подкольосін. Та як же не дивно: все був нежонатий, а тепер раптом жонатий.

Кочкарьов. Ну, ну… ну і не сором тобі? Ні, я бачу, що з тобою треба говорити серйозно: я говоритиму одверто, як батько з сином. Ну подивись, подивись на себе уважно, от, приміром, так, як ти дивишся тепер на мене. Ну, що ти тепер таке? Ну, просто колода, ніякої ваги не маєш. Ну, для чого ти живеш? Ну, глянь у дзеркало, що ти там бачиш? дурне обличчя — більше нічого. А тут, уяви, біля тебе будуть дітлахи, і не те, щоб двоє чи троє, а може, цілих шестеро, і всі на тебе, як викапані. Ти ось тепер сам, надвірний радник, експедитор або там начальник якийсь, Бог тебе знає, а тоді, уяви, біля тебе експедиторята, маленькі такі чортенята, і який-небудь пустунчик, простягнувши рученята, буде сіпати тебе за бакенбарди, а ти тільки будеш йому по-собачому: гав, гав, гав! Ну, скажи сам, чи є що краще за це?

Подкольосін. Так вони ж тільки пустуни великі: все псуватимуть, папери порозкидають.

Кочкарьов. Хай пустують, але ж вони всі на тебе схожі — от штука.

Подкольосін. А воно, справді, навіть чудно, чорт забери: такий собі книш, щеня отаке, і вже на тебе схоже.

Кочкарьов. Як не чудно, звичайно, чудно. Ну, то поїдемо.

Подкольосін. А що ж, поїдемо.

Кочкарьов. Ей, Степане! Давай швидше своєму панові одягатися!

Подкольосін (одягаючись перед дзеркалом). Я, однак, думаю, що слід було б у білім жилеті.

Кочкарьов. Пусте, все одно.

Подкольосін (одягаючи комірці). Проклята праля, так кепсько накрохмалила комірці — ніяк не стоять. Ти їй скажи, Степане, що коли вона, дурна, так прасуватиме білизну, то я найму іншу. Вона, мабуть, з коханцями забавляється, а не прасує.

Кочкарьов. Та ну, брат, швидше! Як ти вибираєшся.

Подкольосін. Зараз, зараз. (Одягає фрак і сідає.) Послухай, Ілля Хомичу. Знаєш що? Їдь ти сам.

Кочкарьов. Отакої; збожеволів чи що? Мені їхати! Та хто з нас жениться: ти чи я?

Подкольосін. Їй-право, щось не хочеться; хай краще завтра.

Кочкарьов. Ну, є у тебе хоч крихта розуму? Ну, не йолоп ти? Зовсім зібрався, і раптом не треба! Ну скажи, будь ласка, чи не свиня ти, не падлюка ти після цього?

Подкольосін. Ну, чого ж ти лаєшся? чого? що я тобі зробив?

Кочкарьов. Дурень ти, дурень несусвітний, це тобі всяк скаже. Йолоп, от просто йолоп, хоч і експедитор. Про кого я дбаю? Про тебе: адже з рота шмат вирвуть. Лежить, проклятий холостяк! Ну скажи, будь ласка, ну, на що ти схожий? Ну, ну, погань, тюхтій, сказав би таке слово… та непристойно тільки. Баба! гірше баби!

Подкольосін. Та й ти справді цяця. (Тихо.) Чи ти при розумі? Тут стоїть кріпак, а він при ньому лається, та ще отакими словами; не знайшов іншого місця.

Кочкарьов. Та як же тебе не лаяти, скажи, будь ласка? Хто може тебе не лаяти? У кого вистачить духу тебе не лаяти? Як порядна людина, вирішив одружитися, добре так розсудив і раптом — просто здуру, блекоти об’ївся, бовдур…

Подкольосін. Ну годі, я їду — чого ж ти розкричався?

Кочкарьов. Їду! Звичайно, що ж іще робити, як не їхати! (Степанові.) Давай йому капелюх і шинель!

Подкольосін (у дверях). Така, справді, дивна людина. З ним ніяк не можна водитися: вилає раптом ні за що, ні про що. Не розуміє ніякого поводження.

Кочкарьов. Та вже кінець, тепер не лаю.

Обидва виходять.

Ява XII

Кімната в домі Агафії Тихонівни. Агафія Тихонівна розкладає на картах, з-за руки дивиться тітка Орина Пантелеймонівна.

Агафія Тихонівна. Знову, тітусю: дорога! Інтересується якийсь бубновий король, сльози, любовний лист, з лівого боку трефовий виявляє велику увагу, але якась лиходійка заважає.

Орина Пантелеймонівна. А хто б, ти гадаєш, був трефовий король?

Агафія Тихонівна. Не знаю.

Орина Пантелеймонівна. А я знаю, хто.

Агафія Тихонівна. А хто?

Орина Пантелеймонівна. А хороший купець, що сукном торгує, Олексій Дмитрович Стариков.

Агафія Тихонівна. От уже напевно не він, на що хочете закладаюся — не він.

Орина Пантелеймонівна. Не переч, Агафіє Тихонівно, волосся таке вже русяве. Нема іншого трефового короля.

Агафія Тихонівна. А от і ні, трефовий король означає тут дворянина. Купцеві далеко до трефового короля.

Орина Пантелеймонівна. Ех, Агафіє Тихонівно, не те б ти сказала, якби небіжчик Тихон, твій батенько, Пантелеймонович був живий. Було як ударить всіма п’ятьма по столу та як крикне: «Плювать мені, — каже, — на того, хто соромиться бути купцем; та не віддам от, — каже, — дочку за полковника. Хай це роблять інші! та й сина, — каже, — не віддам на службу. Що, — каже, — хіба купець не служить государеві так само, як і кожний інший?» Та всіма п’ятьма по столу як дасть! А рука як відро завбільшки — такий страх! Як сказати правду, він і всахарив твою матінку, а небіжчиця ще б пожила.

Агафія Тихонівна. Ну, щоб і в мене та був такий лютий чоловік! та нізащо не вийду за купця!

Орина Пантелеймонівна. Таж Олексій Дмитрович не такий.

Агафія Тихонівна. Не хочу, не хочу. В нього борода: почне їсти, все по бороді потече. Ні, ні, не хочу!

Орина Пантелеймонівна. Та де ж узяти путнього дворянина? Адже на вулиці його не знайдеш.

Агафія Тихонівна. Фекла Іванівна знайде. Вона обіцяла знайти найкращого.

Орина Пантелеймонівна. Та вона ж брехуха, дитино моя.

Ява XIII

Ті ж і Фекла.

Фекла. От і ні, Орино Пантелеймонівно, гріх вам наклепи на мене, безневинну, зводити.

Агафія Тихонівна. Ах, це Фекла Іванівна! Ну що, говори, розказуй! Є?

Фекла. Є, є, дай тільки дихнути — так заклопоталася! З твого доручення всі доми обійшла, по канцеляріях, по міністеріях тягалася, в калавурці тинялася. Чи знаєш ти, люба моя, мене ж трохи не побили, їй-богу! Стара ота, що женила Аферових, так була за мене взялася: «Ти сяка-така, тільки хліб одбиваєш, знай свій квартал», — каже. — «Та що ж, — я просто так і одрізала, — я для своєї баришні, не прогнівайся, все готова зробити». Зате вже яких женихів тобі припасла! Та стояв світ і ще стоятиме, а таких ще не було. Декотрі з них сьогодні й прибудуть. Я забігла навмисне тебе попередити.

Агафія Тихонівна. Як це сьогодні? Серденько, Фекло Іванівно, я боюсь!

Фекла. Та не лякайся, люба моя! діло житейське. Прийдуть, подивляться, більше нічого. І ти на них подивишся: не сподобаються, — ну, й поїдуть.

Орина Пантелеймонівна. Ну вже ж, мабуть, путніх приманила!

Агафія Тихонівна. А скільки їх? багато?

Фекла. Та чоловіка шість є.

Агафія Тихонівна (скрикує). Ух!

Фекла. Що ж ти, моя голубко, так стрепенулась? Краще вибирати: один не підійде, другий підійде.

Агафія Тихонівна. А що вони: дворяни?

Фекла. Всі, як один. Такі вже дворяни, що ще й не було таких.

Агафія Тихонівна. Ну, які ж вони, які?

Фекла. Усі такі славні, всі такі хороші, акуратні. Перший Балтазар Балтазарович Жевакін, такий славний, у флоті служив — якраз тобі підійде. Говорить, що йому треба, щоб наречена була в тілі, а сухоребрих зовсім не любить. А Іван Павлович, що служить екзекухтором, такий величний, що й не приступити. Такий показний із себе, огрядний; як закричить на мене: «Ти мені не базікай дурниць, що наречена сяка та така, ти мені просто скажи, скільки за нею рухомого й нерухомого?» — «Стільки та стільки, батеньку мій!» — «Ти брешеш, псяюхо!» Та ще, матінко, таке слівце вклеїв, що непристойно тобі сказати. Я так одразу й зрозуміла: е, та це, мабуть, поважний пан.

Агафія Тихонівна. Ну, а ще хто?

Фекла. А ще Никанор Іванович Анучкін. Це вже такий делікатний, а губи, матінко моя, — малина, зовсім малина — такий славний. «Мені, — каже, — треба, щоб наречена була з себе гарна, вихована, щоб по-французькому вміла говорити». Еге ж, тонкого поводження людина, німецька штучка; а сам такий тендітний, і ніжки вузенькі, тоненькі.

Агафія Тихонівна. Ні, мені ці тендітні якось не той… не знаю… Я нічого не бачу в них…

Фекла. А коли хочеш огряднішого, то візьми Івана Павловича. Вже кращого не вибереш нікого. Вже той, нічого сказати, пан так пан: ледве в оці двері не ввійде — такий славний.

Агафія Тихонівна. А скільки років йому?

Фекла. А людина молода. Років з п’ятдесят, та й п’ятдесяти ще немає.

Агафія Тихонівна. А на прізвище як?

Фекла. А на прізвище Іван Павлович Яїчниця.

Агафія Тихонівна. Це таке прізвище?

Фекла. Прізвище.

Агафія Тихонівна. Ох, Боже мій, яке прізвище! Послухай, Феклушо, як же це, якщо я вийду за нього заміж і раптом буду називатися Агафія Тихонівна Яїчниця? Бог знає що таке!

Фекла. І, матінко моя, та на Русі є такі содомні прізвиська, що тільки плюнеш та перехрестишся, коли почуєш. Та вже, коли не подобається прізвисько, то візьми Балтазара Балтазаровича Жевакіна — славний жених.

Агафія Тихонівна. А яке в нього волосся?

Фекла. Хороше волосся.

Агафія Тихонівна. А ніс?

Фекла. Е… і ніс хороший. Все на своєму місці. І сам такий славний. Тільки не прогнівайся: вже на квартирі одна тільки люлька й стоїть, більше нічого немає, ніяких меблів.

Агафія Тихонівна. А ще хто?

Фекла. Акинф Степанович Пантелєєв, чиновник, титулярний радник, трохи заїкається, тільки зате такий уже скромний.

Орина Пантелеймонівна. Ну що ти все: чиновник, чиновник, а чи не любить він випити, он що скажи.

Фекла. Що п’є, то п’є, не перечу. А що робити, він же титулярний радник; зате такий тихий, як шовк.

Агафія Тихонівна. Ну ні, я не хочу, щоб чоловік у мене був п’яниця.

Фекла. Воля твоя, матінко моя! Не хочеш одного, візьми іншого. Проте, що ж такого, що іноді вип’є зайвого, — не весь же тиждень буває п’яний: іноді випадає день і тверезий.

Агафія Тихонівна. Ну, а ще хто?

Фекла. Та є ще один, та тільки той такий… Бог з ним. Ці будуть кращі.

Агафія Тихонівна. Ну, а хто ж він?

Фекла. А не хотілося б і говорити про нього. Він хоч і надвірний радник і петлицю носить, та важкий дуже на підйом, не витягнеш його з дому.

Агафія Тихонівна. Ну, а ще хто? Адже тут їх тільки всього п’ять, а ти казала — шість.

Фекла. Та невже тобі ще мало? Дивись, як тебе раптом розібрало, а допіру була злякалась.

Орина Пантелеймонівна. Та що з них, з дворян твоїх? Хоч їх у тебе й шестеро, та, їй-право, один купець вартий усіх.

Фекла. Е ні, Орино Пантелеймонівно. Дворянин буде поважніший.

Орина Пантелеймонівна. Та що з тої поваги? А от Олексій Дмитрович та в соболиній шапці, в санках як прокотить…

Фекла. А дворянин от з аполетою пройде назустріч і скаже: «Що ж ти, купчино? ану зверни з дороги!» Або: «Покажи, купчино, оксамиту найкращого!» А купець: «Звольте, батеньку!» «А скинь, грубіяне, капелюха!», — от що скаже дворянин.

Орина Пантелеймонівна. А купець, як забажає, не дасть сукна; от дворянин і голенький, і нема в чім ходить дворянинові.

Фекла. А дворянин зарубає купця.

Орина Пантелеймонівна. А купець піде скаржитись у поліцію.

Фекла. А дворянин піде на купця до сенахтора.

Орина Пантелеймонівна. А купець до губернахтора.

Фекла. А дворянин…

Орина Пантелеймонівна. Брешеш, брешеш: дворянин… Губернахтор більший за сенахтора! Розносилася з дворянином! а дворянин, як треба, теж скидає шапку…

У дверях чути дзвінок.

Ніби дзвонить хтось.

Фекла. Ох, це вони!

Орина Пантелеймонівна. Хто вони?

Фекла. Вони… хтось із женихів.

Агафія Тихонівна (скрикує). Ух!

Орина Пантелеймонівна. Святі, помилуйте нас, грішних. У кімнаті зовсім не прибрано. (Хапає все, що є на столі, і бігає по кімнаті.) Та салфетка, салфетка на столі зовсім чорна. Дуняшко, Дуняшко!

Дуняшка з’являється.

Швидше чисту салфетку. (Стягує салфетку і метушиться по кімнаті.)

Агафія Тихонівна. Ох, тітонько, що мені робити? Я тільки що не в самій сорочці.

Орина Пантелеймонівна. Ох, матінко моя, біжи швидше одягатись! (Бігає по кімнаті.)

Дуняшка приносить салфетку; в дверях дзвонять.

Біжи скажи: «зараз!»

Дуняшка здалеку кричить: «Зараз!»

Агафія Тихонівна. Тітонько, таж плаття не випрасуване.

Орина Пантелеймонівна. Ох, Господи милостивий, не погуби! надінь інше.

Фекла (вбігає). Чого ж ви не йдете? Агафіє Тихонівно, швидше, матінко моя!

Чути дзвоник.

Ох, адже він усе дожидається.

Орина Пантелеймонівна. Дуняшко, проведи його і проси почекати.

Дуняшка біжить у сіни і відчиняє двері. Чути голоси: «Дома?» — «Дома, пожалуйте до кімнати». Усі з цікавістю намагаються подивитися в замкову щілину.

Агафія Тихонівна (скрикує). Ох, який товстий! Фекла. Іде, йде!

Усі стрімголов біжать.

Ява XIV

Іван Павлович Яїчниця і дівчина.

Дуняшка. Почекайте тут. (Виходить.)

Яїчниця. Та почекати почекаємо, коли б тільки не затриматись. Вийшов тільки на хвилинку з департаменту. Раптом заманеться генералові: «А де екзекутор?» — «Наречену пішов дивитися». Щоб не дав він мені такої нареченої… однак ще раз розглянути розпис. (Читає.) «Кам’яний двоповерховий будинок…» (Підводить очі вгору і розглядає кімнату.) Є! (Читає далі.) «Флігелів два: флігель на кам’яному фундаменті, флігель дерев’яний…» Ну, дерев’яний поганенький. «Дрожка, сани парні з різьбою під великий килим і під малий…» Може, такі, що тільки на дрова. Стара, однак, запевняє, що перший сорт; гаразд, хай перший сорт. «Дві дюжини срібних ложок…» Звісно, для дому потрібні срібні ложки. «Дві лисячих шуби…» Гм… «Чотири великі пуховики і два малі». (Значуще стискає губи.) «Шість пар шовкових і шість ситцьових суконь, два нічні капоти, два…» Ну, це пуста річ! «Білизна, серветки…» Це хай буде, як їй схочеться. Проте слід усе це на ділі перевірити. Тепер-от обіцяють і будинки, і екіпажі, а як одружишся — тільки й знайдеш, що пуховики та перини.

Чути дзвінок. Дуняшка біжить хапаючись через кімнату відчиняти двері.

Чути голоси: «Дома?» — «Дома».

Ява XV

Іван Павлович і Анучкін.

Дуняшка. Почекайте тут. Вони вийдуть. (Виходить.)

Анучкін вітається з Яїчницею.

Яїчниця. Моє шанування!

Анучкін. Чи не з батеньком чарівної хазяйки маю честь розмовляти?

Яїчниця. Ні, ні, зовсім не з батеньком. Я навіть іще не маю дітей.

Анучкін. Ах, пробачте, пробачте!

Яїчниця (набік). Фізіогномія цієї людини щось мені підозріла; чи не за тим і він сюди прийшов, що і я? (Вголос.) Ви, певно, маєте якусь потребу до хазяйки дому?

Анучкін. Ні, що ж… потреби ніякої нема, а так зайшов з прогулянки.

Яїчниця (набік). Бреше, бреше, з прогулянки! женитись, падлюка, хоче!

Чути дзвінок. Дуняшка біжить через кімнату відчиняти двері. У сінях голоси: «Дома?» — «Дома».

Ява XVI

Ті ж і Жевакін у супроводі дівчини.

Жевакін (до дівчини). Будь ласка, душечко, почисть мене… Пилюки, знаєш, на вулиці пристало чимало. Он там, будь ласка, зніми пушинку. (Повертається.) Так! дякую, душечко. От іще, подивись, там ніби павучок лазить! а на підборах ззаду нічого нема? Спасибі, голубко! Отут іще, здається. (Гладить рукою рукав фрака і поглядає на Анучкіна і на Івана Павловича.) Сукенце ж аглицьке! А як носиться! В дев’яносто п’ятому році, коли була ескадра наша в Сицилії, ще мічманом купив я його і пошив мундир; у вісімсот першому, за Павла Петровича, я був лейтенантом, — сукно було зовсім новісіньке; у вісімсот чотирнадцятому проробив експедицію навколо світу, і от тільки по швах трохи потерлося; у вісімсот п’ятнадцятому пішов у відставку, тільки перелицював: уже десять років ношу, і досі як новий. Дякую, душечко, м… розкрасунечко! (Робить їй ручкою і, підходячи до дзеркала, трохи розпушує волосся.)

Анучкін. А як, дозвольте дізнатися, Сицилія, — от ви зволили сказати: Сицилія, — хороша вона земля, Сицилія?

Жевакін. А чудесна. Ми тридцять чотири дні там пробули; вид, я вам скажу, чудовий: отакі гори, отак деревце яке-небудь гранатове, і скрізь італієчки, такі пуп’яночки, що так і хочеться поцілувати.

Анучкін. І добре освічені?

Жевакін. Чудесним манером! Так освічені, як от у нас хіба графині. Було підеш по вулиці — ну, російський лейтенант… Натурально, тут еполети (показує на плечі), золоте шитво, і так ото красунечки чорномазенькі — у них же біля кожного будинку балкончики і дахи, от як оця підлога, зовсім рівні. Було ото дивишся, — і сидить такий собі пуп’яночок… Ну, натурально, щоб не осоромитись… (Кланяється й розмахує рукою.) І вона так тільки. (Робить рукою рух.) Натурально, одягнена: тут у неї яка-небудь тафтичка, шнуровочка, дамські різні сережки… ну, одне слово, такий ласенький шматочок.

Анучкін. А як, дозвольте ще вам зробити запитання, — якою мовою говорять у Сицилії?

Жевакін. А натурально, всі французькою.

Анучкін. І геть усі панночки говорять по-французьки?

Жевакін. Геть усі! Ви, може, навіть не повірите тому, що я вам скажу: ми жили тридцять чотири дні, і за весь цей час я жодного слова не чув од них по-російськи.

Анучкін. Жодного слова?

Жевакін. Жодного слова. Я вже не кажу про дворян та інших синьйорів, тобто про різних їхніх офіцерів; але візьміть навмисне простого тамтешнього мужика, що переносить на шиї різний мотлох, спробуйте скажіть йому: «Дай, брат, хліба», — не зрозуміє, їй-богу, не зрозуміє, а скажи по-французькому: «Dateci del pane» або «portate vino!»[62] — зрозуміє, і побіжить, і точно принесе.

Іван Павлович. А цікава, однак, як я бачу, повинна бути земля ота Сицилія. От ви сказали мужик: що мужик, як він? чи такий самий, як і російський мужик, широкий у плечах і землю оре, чи ні?

Жевакін. Не можу вам сказати, не помітив, орють чи не орють, а от щодо нюхання табаки, то я вам скажу, що всі не тільки нюхають, а навіть за губу кладуть. Перевіз теж дуже дешевий; там усе майже вода і скрізь гондоли… Натурально, сидить отака італієчка, такий пуп’яночок, одягнена: вишивочка, хусточка… З нами були й аглицькі офіцери; ну, народ, як і наші, — моряки; і спочатку, справді, було дуже дивно: не розумієш один одного, а потім, як добре ознайомились, почали вільно розуміти: покажеш було отак на пляшку чи на склянку — ну зразу ж і знає, що це значить випити; покладеш отак кулак до рота і скажеш тільки губами: паф-паф — знає: люльку запалити. Взагалі, я вам скажу, мова досить легка, наші матроси за якихось три дні почали цілком розуміти один одного.

Іван Павлович. А преінтересне, я бачу, життя в чужих сторонах. Мені дуже приємно зійтися з людиною бувалою. Дозвольте дізнатися: з ким маю честь розмовляти?

Жевакін. Жевакін, лейтенант в одставці. Дозвольте з свого боку теж запитати: з ким маю честь говорити?

Іван Павлович. На посаді екзекутора, Іван Павлович Яїчниця.

Жевакін (недочувши). Та я теж уже підснідав. Дорога, знаю, чекає чималенька, а час холоднуватий: оселедчика з’їв із хлібцем.

Іван Павлович. Ні, здається, ви не так зрозуміли: це прізвище моє — Яїчниця.

Жевакін (кланяючись). Ох, пробачте, я трошки недочуваю. Я, їй-право, гадав, що ви зволили сказати, що поїли яєчні.

Іван Павлович. А що робити? я вже хотів був просити генерала, щоб дозволив мені називатися Яїчницин, та свої одрадили: кажуть, буде схоже на «собачий син».

Жевакін. А це, однак, буває. У нас уся третя ескадра, всі офіцери і матроси, — всі були з предивними прізвищами: Помойкін, Ярижкін, Перепрєєв лейтенант. А один мічман, і навіть добрий мічман, був на прізвище просто Дірка. І капітан було: «Гей, ти, Дірко, йди-но сюди!» І було з нього завжди пожартуєш: «Ех ти, дірка отакий!» — говориш, було, йому.

Чути в дверях дзвінок. Фекла біжить через кімнату відчиняти.

Яїчниця. А, здрастуй, матінко!

Жевакін. Здрастуй; як живеш, серце моє?

Анучкін. Здрастуйте, матінко Фекло Іванівно.

Фекла (біжить хапаючись). Спасибі, батеньки мої, здорова, здорова. (Одчиняє двері.)

У сінях чути голоси: «Дома?» — «Дома». Потім кілька майже нечутних слів, на які Фекла відповідає з досадою: «Дивись ти який!»

Ява XVII

Ті ж, Кочкарьов, Подкольосін і Фекла.

Кочкарьов (до Подкольосіна). Ти пам’ятай, тільки кураж і більше нічого. (Озирається і розкланюється дещо здивовано; сам собі.) Ху ти, яка купа народу. Це що значить? Чи не женихи? (Штовхає Феклу і говорить їй тихо.) З котрих сторон назбирала ворон — га?

Фекла (тихо). Тут тобі нема ворон, усі чесні люди.

Кочкарьов (до неї). Гості нещитані, каптани обсмикані.

Фекла. Каже дядя, на себе глядя, а й хвастонути нічим: верба товста, та всередині пуста.

Кочкарьов. Та й твої розжилися — по дірці в кишені. (Голосно.) Та що вона робить тепер? Оці ж двері до неї в опочивальню? (Підходить до дверей.)

Фекла. Безсоромний! кажуть тобі, що одягається.

Кочкарьов. Ото лихо! що ж тут такого? адже тільки подивлюсь і все! (Дивиться в замкову щілину.)

Жевакін. А дозвольте й мені поцікавитися теж.

Яїчниця. Дозвольте й мені глянути один разочок.

Кочкарьов (все ще дивиться). Та нічого не видно, панове. І впізнати не можна, що воно біліє, чи жінка, чи подушка.

Однак, усі обступили двері й намагаються зазирнути.

Кочкарьов. Чш… хтось іде.

Усі відскакують геть.

Ява XVIII

Ті ж, Орина Пантелеймонівна й Агафія Тихонівна. Усі вклоняються.

Орина Пантелеймонівна. А з якої причини зволили зробити ласку завітати?

Яїчниця. А з газет довідався я, що бажаєте підрядитися поставляти ліс і дрова, і тому, перебуваючи на посаді екзекутора при казенному місці, я прийшов довідатись, якого роду ліс, і скільки, і до якого часу ви можете його поставити.

Орина Пантелеймонівна. Хоч підрядів ніяких і не беремо, а що прийшли — раді. А як на прізвище?

Яїчниця. Колезький асесор, Іван Павлович Яїчниця.

Орина Пантелеймонівна. Прошу ласкаво сідати. (Звертається до Жевакіна і дивиться на нього.) А дозвольте дізнатись…

Жевакін. Я теж, бачу в газетах оголошення про щось: а дай, думаю собі, піду. Погода здалася хорошою, по дорозі скрізь травичка…

Орина Пантелеймонівна. А як на прізвище?

Жевакін. А лейтенант морської служби в одставці, Балтазар Балтазарович Жевакін 2-й. Був у нас ще один Жевакін, так той ще раніш за мене пішов у відставку: був поранений, матінко, під. коліно, і куля так дивно пройшла, що коліна самого не зачепила, а жилу прохопила — як голкою зшило, так що, коли було стоїш із ним, усе здається, що він намагається тебе ззаду коліном ударити.

Орина Пантелеймонівна. А прошу ласкаво сідати. (Звертаючись до Анучкіна.) А дозвольте дізнатися, з якої причини?..

Анучкін. По сусідству, прошу вас. Перебуваючи в досить близьких сусідах…

Орина Пантелеймонівна. Чи не в домі купецької жінки Тулубової, що напроти, зволите жити?

Анучкін. Ні, я поки що живу ще на Пісках, але, однак, маю намір згодом переїхати сюди, у цю частину міста.

Орина Пантелеймонівна. А прошу ласкаво сідати. (Звертається до Кочкарьова.) А дозвольте дізнатись…

Кочкарьов. Та невже ви мене не впізнаєте? (Звертаючись до Агафії Тихонівни.) І ви теж, пані?

Агафія Тихонівна. Скільки мені здається, зовсім не бачила вас.

Кочкарьов. Однак ви пригадайте. Ви мене, напевно, десь бачили.

Агафія Тихонівна. Їй-право, не знаю. Хіба чи не в Бірюшкіних?

Кочкарьов. Саме у Бірюшкіних.

Агафія Тихонівна. Ах, та ви ж не знаєте, адже з нею пригода трапилась.

Кочкарьов. Як же, вийшла заміж.

Агафія Тихонівна. Ні, це ще добре б, а то ногу переламала.

Орина Пантелеймонівна. І дуже переламала. Поверталася пізненько додому на дрожці, а кучер був п’яний і вивалив з дрожки.

Кочкарьов. Тож-то я пригадую, що щось таке було: чи то заміж вийшла, чи переламала ногу.

Орина Пантелеймонівна. А як на прізвище?

Кочкарьов. Як же, Ілля Хомич Кочкарьов, адже ми родичі. Дружина моя безнастанно говорить про те… Дозвольте, дозвольте (бере за руку Подкольосіна і підводить його): приятель мій, Подкольосін Іван Кузьмич, надвірний радник, служить експедитором, сам усі справи робить, справляє якнайкраще свою службу.

Орина Пантелеймонівна. А як на прізвище?

Кочкарьов. Подкольосін Іван Кузьмич, Подкольосін. Директора тільки так, для чину, настановлено, а всі справи він робить, Іван Кузьмич Подкольосін.

Орина Пантелеймонівна. Так ото. Прошу ласкаво сідати.

Ява XIX

Ті ж і Стариков.

Стариков (кланяючись жваво й швидко, по-купецькому, і легенько беручись у боки). Здрастуйте, Орино Пантелеймонівно. Хлопці на Гостиному дворі говорили, що продаєте вовну, матінко!

Агафія Тихонівна (одвертаючись з презирством, тихо, але так, що він почув). Тут не купецька крамниця.

Стариков. Он як! чи невчасно прийшли? чи й без нас діло скінчили?

Орина Пантелеймонівна. Прошу, прошу, Олексію Дмитровичу, хоч вовни і не продаємо, а що прийшли — раді. Прошу ласкаво сідати.

Всі посідали. Мовчання.

Яїчниця. Дивна погода нині: зранку зовсім було схоже на дощик, а тепер ніби й минуло.

Агафія Тихонівна. Авжеж, ця погода ні на що не схожа: іноді ясно, а іншим разом зовсім дощ. Дуже велика неприємність.

Жевакін. От у Сицилії, матінко, ми були з ескадрою навесні: це десь близько, як порівняти, нашого лютого; вийдеш, було, з дому: день сонячний, а потім отак дощик, і дивишся, справді немовби дощик.

Яїчниця. Найнеприємніше, коли в таку погоду сидиш сам. Жонатій людині зовсім інша річ: не сумно; а коли на самоті — так це просто…

Жевакін. О, смерть, справжня смерть…

Анучкін. Так, це можна сказати…

Кочкарьов. Та де там? Просто мука! життю радий не будеш; не дай Боже зазнати такого стану.

Яїчниця. А як, пані, коли б вам довелося вибрати чоловіка? Дозвольте спитати про ваш смак. Пробачте, що я так просто. На якій службі ви вважаєте пристойніше бути мужеві?

Жевакін. Чи хотіли б ви, пані, мати за мужа людину, знайому з морськими бурями?

Кочкарьов. Ні, ні. Найкращий, на мій погляд, муж — це людина, яка сама майже керує всім департаментом.

Анучкін. А навіщо упередження? Чому ви хочете виявити неповагу до людини, яка хоч, звичайно, служила і на піхотній службі, але вміє, однак, цінувати поводження вищого товариства.

Яїчниця. Пані, вирішуйте ви!

Агафія Тихонівна мовчить.

Фекла. Відповідай же, матінко. Скажи їм що-небудь.

Яїчниця. То як же, матінко?

Кочкарьов. Який же ваш погляд, Агафіє Тихонівно?

Фекла (тихо до неї). Скажи ж, скажи: «дякую», мовляв, «з моєю охотою». Негаразд же так сидіти.

Агафія Тихонівна (тихо). Мені соромно, їй право, соромно, я піду, далебі піду; тіточко, посидьте за мене.

Фекла. Ох, та не роби цього сраму, не виходь; зовсім осоромишся. Вони бозна-що подумають.

Агафія Тихонівна (так само). Ні, їй-право, піду. Піду, піду! (Вибігає.)

Фекла і Орина Пантелеймонівна виходять слідом за нею.

Ява XX

Ті ж, крім тих, що вийшли.

Яїчниця. Ось тобі й маєш, і пішли всі! Що це значить?

Кочкарьов. Щось, мабуть, трапилось.

Жевакін. Щось з дамським туалетиком… щось там підправити… вишивочку… пришпилити…

Фекла входить. Усі до неї назустріч, запитуючи: «Що, що таке?»

Кочкарьов. Що-небудь трапилось?

Фекла. Як можна, щоб трапилось. Їй-богу, нічого не трапилось.

Кочкарьов. Та чого ж вона вийшла?

Фекла. Та присоромили, тому й вийшла; зовсім ізконфузили, так що не всиділа на місці. Просить пробачити: увечері щоб на склянку чаю завітали. (Виходить.)

Яїчниця (набік). Ох, ота мені склянка чаю! От через що не люблю сватання, почнеться тяганина: сьогодні не можна, та завітайте завтра, та ще позавтра на склянку, та треба ще подумати. А діло ж пусте, аж ніяк не головоломне. Чорт забирай, я людина службова, мені нема коли.

Кочкарьов (до Подкольосіна). А хазяйка непогана, га?

Подкольосін. Так, непогана.

Жевакін. А хазяєчка гарна.

Кочкарьов (набік). От чорт! Цей дурень закохався. Ще буде, чого доброго, заважати. (Голосно.) І зовсім не гарна, зовсім не гарна.

Яїчниця. Ніс великий.

Жевакін. Ну ні, носа я не примітив. Вона… такий пуп’яночок.

Анучкін. Я сам теж їхнього погляду. Ні, не те, не те… Я навіть думаю, що навряд чи вона знайома з поводженням вищого товариства. Та й чи знає ще вона по-французькому?

Жевакін. Так чого ж ви, насмілюся спитати, не поговорили з нею по-французькому? Може, і знає.

Анучкін. Ви гадаєте, я говорю по-французькому? Ні, я не мав щастя скористатися з такого виховання. Мій батько був мерзотник, тварюка. Він і не думав навчити мене французької мови. Я був тоді ще дитиною, мене легко було привчити, варто тільки одлупити гарненько, і я б знав, я б неодмінно знав.

Жевакін. Ну а тепер, коли ви не знаєте, яка ж користь вам, коли вона…

Анучкін. Е ні, ні, жінка зовсім інша річ. Треба, щоб вона неодмінно знала, а без того в неї і те, і оце… (показує жестами) все вже буде не те.

Яїчниця (набік). Ну про це хай дбає хтось інший, а я піду та обдивлюсь знадвору будинок і флігелі: коли тільки все як слід, то цього ж таки вечора доб’юся діла. Ці женишки мене не лякають. Народ щось кволуватий. Таких відданиці не люблять.

Жевакін. Піти запалити люлечку. А що, чи не по дорозі нам? Де ви, дозвольте спитати, живете?

Анучкін. А на Пісках, у Петровському провулку.

Жевакін. Еге, вийде так: я на острові, у 18-й лінії; а проте все-таки я вас проведу.

Стариков. Ні, тут щось чванькувато. Ой, згадаєте потім, Агафіє Тихонівно, і нас. Моє поважання, панове! (Кланяється й виходить.)

Ява XXI

Подкольосін і Кочкарьов.

Подкольосін. То що ж, ходімо й ми.

Кочкарьов. Ну що, адже правда, хазяйка гарна?

Подкольосін. Та що! мені, признатись, вона не подобається.

Кочкарьов. Отакої! це що? Та ти ж сам погодився, що вона хороша.

Подкольосін. Та так, якось не те: і ніс довгий, і по-французькому не знає.

Кочкарьов. А це що? тобі навіщо по-французькому?

Подкольосін. Ну все-таки наречена повинна знати по-французькому.

Кочкарьов. А чому?

Подкольосін. Та тому, що… вже я не знаю чому, а все вже в неї буде не те.

Кочкарьов. Ну от, один дурень зараз сказав, а він і вуха розвісив. Вона красуня, просто красуня; такої дівчини не знайдеш ніде.

Подкольосін. Та вона мені самому спочатку була сподобалась, а потім, як почали говорити: довгий ніс, довгий ніс, ну, я роздивився, і сам бачу, що довгий ніс.

Кочкарьов. Ех ти, тютя з полив’яним носом. Вони навмисне говорять, щоб тебе спровадити, і я теж не хвалив, так завжди робиться. Це, брат, така дівчина! Ти роздивись тільки її очі, це ж чорт знає що за очі: говорять, дихають! А ніс, — я не знаю, що за ніс! білий — як алебастр! Та й алебастр не кожний дорівняється. Ти роздивись сам гарненько.

Подкольосін (усміхаючись). Та тепер я знову бачу, що вона ніби гарна.

Кочкарьов. А звичайно ж, гарна. Послухай, тепер, коли всі вони пішли, ходім до неї, поговоримо і все скінчимо.

Подкольосін. Ну, цього я не зроблю.

Кочкарьов. Чому ж?

Подкольосін. Та що за нахабство? Нас багато, хай вона сама вибере.

Кочкарьов. А що тобі на них зважати: боїшся суперництва, чи що? Хочеш, я їх усіх за хвилину спроваджу?

Подкольосін. А як ти їх спровадиш?

Кочкарьов. Ну, це вже моя справа. Дай мені тільки слово, що потім не будеш одмовлятися.

Подкольосін. Чому ж не дати? будь ласка. Я не відмовляюсь: я хочу женитись.

Кочкарьов. Руку!

Подкольосін (подаючи). Візьми!

Кочкарьов. Ну оцього мені тільки й треба.

Обидва виходять.

Кімната в домі Агафії Тихонівни.

Ява І

Агафія Тихонівна сама, потім Кочкарьов.

Агафія Тихонівна. Справді, яка трудність — вибір! Коли б іще один, два чоловіка, а то чотири. Як хочеш, так і вибирай. Никанор Іванович непоганий із себе, хоч, розуміється, худорлявий, Іван Кузьмич теж нічогенький. Та, правду казавши, Іван Павлович теж, хоч і товстий, а таки показний мужчина. Прошу покірно, як тут бути? Балтазар Балтазарович знову ж мужчина з достоїнствами. Так важко вирішити, так важко, що й не розказати. Якби губи Никанора Івановича та приставити до носа Івана Кузьмича, та взяти скільки-небудь сміливості, яка в Балтазара Балтазаровича, та додати ще, мабуть, до нього огрядності Івана Павловича, я б одразу вирішила. А тепер от подумай! просто аж голова заболіла. Я думаю, найкраще кинути жеребок. Покластися в усьому на волю Божу: хто викинеться, той і чоловік. Напишу їх усіх на папірцях, скручу в трубочки, та й хай буде, що буде. (Підходить до столика, виймає звідти ножиці і папір, нарізає квиточки і скручує, продовжуючи говорити.) Таке нещасне становище дівчини, особливо ще закоханої. Із мужчин ніхто не зважає на це, просто не хочуть зрозуміти цього. Ось вони вже всі готові! лишається тільки покласти їх в ридикюль, зажмурити очі, та й хай буде, що буде. (Кидає квиточки в ридикюль і перемішує їх рукою.) Страшно… Ах, якби Бог дав, щоб вийнявся Никанор Іванович; ні, а чому він? Краще ж Іван Кузьмич. А чому ж Іван Кузьмич? чим же погані ті, інші… Ні, ні, не хочу… який вибереться, той хай і буде. (Шукає рукою в ридикюлі і виймає замість одного всі.) Ух! усі! всі вийнялися. А серце так і тьохкає! Ні, одного! одного! неодмінно одного! (Кладе квиточки в ридикюль і перемішує.)

В цей час увіходить потихеньку Кочкарьов і стає позаду.

Ах, якби вийняти Балтазара… що я! хотіла сказати Никанора Івановича… ні, не хочу, не хочу. Кого накаже доля.

Кочкарьов. Та візьміть Івана Кузьмича, од усіх найкращий.

Агафія Тихонівна. Ах! (Скрикує і затуляє лице обома руками, боячись глянути назад.)

Кочкарьов. Та чого ж ви злякалися? Не лякайтеся, це я. Справді, візьміть Івана Кузьмича.

Агафія Тихонівна. Ах, мені соромно, ви підслухали.

Кочкарьов. Нічого, нічого, адже я свій, рідня, передо мною нема чого соромитись: одкрийте ж ваше личко.

Агафія Тихонівна (наполовину відкриваючи лице). Мені, далебі, соромно.

Кочкарьов. Ну, візьміть же Івана Кузьмича.

Агафія Тихонівна. Ах! (Скрикує і затуляється знову руками.)

Кочкарьов. Справді, чудо людина, справляє свою службу… просто надзвичайна людина.

Агафія Тихонівна (потроху відкриває лице). Як же, а інший? а Никанор Іванович, адже він теж хороша людина.

Кочкарьов. Змилуйтеся, це ж погань проти Івана Кузьмича.

Агафія Тихонівна. А чому?

Кочкарьов. Ясно, чому. Іван Кузьмич людина, ну, просто людина… людина, якої не знайдеш.

Агафія Тихонівна. Ну, а Іван Павлович? Кочкарьов. І Іван Павлович погань! усі вони погань. Агафія Тихонівна. Так уже й усі?

Кочкарьов. Та ви тільки поміркуйте, порівняйте тільки: це, хоч що кажіть, та Іван Кузьмич, а то ж казна-що: Іван Павлович, Никанор Іванович, чорт знає що!

Агафія Тихонівна. А вони ж, їй-право, такі дуже… скромні.

Кочкарьов. Які там скромні! Забіяки. Щонайбуйніший народ. Охота вам бути побитою на другий день після весілля!

Агафія Тихонівна. Ах, Боже мій! Це вже справді, таке нещастя, гірш за яке й бути не може.

Кочкарьов. Ще б пак! Гірш за це й не вигадаєш нічого.

Агафія Тихонівна. То ви радите, що найкраще взяти Івана Кузьмича?

Кочкарьов. Івана Кузьмича, натурально Івана Кузьмича. (Набік.) Справа, здається, йде на лад. Подкольосін сидить у кондитерській, піду швидше по нього.

Агафія Тихонівна. То ви гадаєте — Івана Кузьмича?

Кочкарьов. Неодмінно Івана Кузьмича.

Агафія Тихонівна. А тим, іншим, хіба відмовити? Кочкарьов. Звісно, відмовити.

Агафія Тихонівна. А як же це зробити? якось соромно.

Кочкарьов. Чому ж соромно? Скажіть, що ви ще молоді, і не хочете заміж.

Агафія Тихонівна. Таж вони не повірять, почнуть розпитувати: та чому, та як?

Кочкарьов. Ну, а коли ви хочете покінчити все одним разом, скажіть просто: «Геть звідси, дурні!»

Агафія Тихонівна. Як же можна так сказати?

Кочкарьов. А ви спробуйте. Я вас запевняю, що після цього всі вибіжать геть.

Агафія Тихонівна. Та це ж вийде якось дуже лайливо.

Кочкарьов. Та ви ж їх не побачите більше, то чи вам не однаково?

Агафія Тихонівна. Та вийде ж якось негаразд… адже вони розгніваються.

Кочкарьов. А яке горе, коли розгніваються! Якби з цього щось вийшло, тоді інша справа, а тут щонайбільше, коли хтось із них плюне в вічі, оце й усе.

Агафія Тихонівна. Ну, от бачите!

Кочкарьов. Та що ж за горе? Адже іншим по кілька разів плювали, їй-богу! Я теж знаю одного: чудовий із себе мужчина, рум’янець на всю щоку; до тих пір підлещувався й набридав своєму начальникові про прибавку платні, що той кінець кінцем не витримав — плюнув у самісіньке обличчя, їй-богу! «От тобі, — каже, — твоя прибавка, відчепись, сатано!» А платню, проте, збільшив. То що ж з того, що плюне? Коли б, інша справа, була далеко хустка, а вона ж тут у кишені — взяв та й обтер.

У сінях дзвінок.

Стукають: хтось із них, певно; я б не хотів тепер із ними зустрічатись. Чи нема там у вас іншого виходу?

Агафія Тихонівна. Як же, чорними сходами. Але, далебі, я вся тремчу.

Кочкарьов. Нічого, більше сміливості. Прощавайте! (Набік.) Швидше приведу Подкольосіна.

Ява II

Агафія Тихонівна і Яїчниця.

Яїчниця. Я навмисне, пані, прийшов трохи раніше, щоб поговорити з вами сам на сам, на дозвіллі. Ну, пані, щодо чину, я вже гадаю, вам відомо: служу колезьким асесором, люблять мене начальники, підлеглі слухаються… не вистачає тільки одного: подруги життя.

Агафія Тихонівна. Так.

Яїчниця. Тепер я знаходжу подругу життя. Подруга ця ви. Скажіть просто: так чи ні? (Дивиться їй в плече, набік.) О, вона не те, що, як бувають худенькі німкені; дещо є.

Агафія Тихонівна. Я ще дуже молода… не маю бажання ще заміж.

Яїчниця. Змилуйтеся, а сваха навіщо клопочеться? Але, може, ви хочете щось інше сказати, говоріть…

Чути дзвінок.

Чорт забирай, ніяк не дадуть діла зробити.

Ява III

Ті ж і Жевакін.

Жевакін. Пробачте, шановна, що я, може, дуже рано. (Обертається і бачить Яїчницю.) Ах, уже є… Іванові Павловичу моє шанування!

Яїчниця (набік). Провалився б ти із своїм шануванням! (Голосно.) То як же, пані?.. Скажіть тільки одне слово: так чи ні?..

Чути дзвінок. Яїчниця сердито спльовує.

Знову дзвінок!

Ява IV

Ті ж і Анучкін.

Анучкін. Може, пані, я раніше, ніж належить і дозволяє чемність… (Побачивши інших, скрикує й розкланюється.) Моє шанування!

Яїчниця (набік). Візьми собі своє шанування! Лиха личина тебе принесла, підломилися б твої сухорляві ноги! (Голосно.) То як же, пані, вирішите — я людина службова, часу в мене обмаль: так чи ні?

Агафія Тихонівна (зніяковіло). Не треба… не треба… (Набік.) Нічого не розумію, що говорю.

Яїчниця. Як не треба? з якої речі не треба?

Агафія Тихонівна. Нічого, нічого… Я не той… (Набираючись духу.) Геть звідси!.. (Набік, сплеснувши руками.) Ах, Боже мій, що я таке сказала?

Яїчниця. Як: «геть звідси»? Що це таке значить: «геть звідси»? Дозвольте дізнатися, що ви розумієте під цим? (Взявшись у боки, підступає до неї грізно.)

Агафія Тихонівна (глянувши йому в лице, скрикує). Ух, приб’є, приб’є! (Вибігає.)

Яїчниця стоїть, роззявивши рота. Вбігає на крик Орина Пантелеймонівна і, глянувши йому в лице, теж скрикує: «Ух, приб’є!» і вибігає.

Яїчниця. Що за притичина така! От, справді, пригода!

В дверях дзвонить дзвінок і чути голоси.

Голос Кочкарьова. Та заходь, заходь, чого ж ти став?

Голос Подкольосіна. Та йди ти вперед. Я тільки на хвилину: оправлюсь, розстебнулася штрипка.

Голос Кочкарьова. Та ти дременеш знову.

Голос Подкольосіна. Ні, не дремену! їй-богу, не дремену!

Ява V

Ті ж і Кочкарьов.

Кочкарьов. Ну от, дуже треба оправляти штрипку.

Яїчниця (звертається до нього). Скажіть, будь ласка, дівиця дурна, чи як?

Кочкарьов. А що? трапилося хіба що?

Яїчниця. Та незрозумілі вчинки; вибігла, почала кричати: «Приб’є, приб’є!» Чорт знає що!

Кочкарьов. Еге, це з нею буває. Вона дурна.

Яїчниця. Скажіть, адже ви їй родич?

Кочкарьов. Як же, родич.

Яїчниця. А який родич, дозвольте дізнатись?

Кочкарьов. Їй-право не знаю: якось тітка моєї матері щось таке її батькові, чи батько її щось таке моїй тітці — про це знає дружина моя, це їхня справа.

Яїчниця. І давно з нею такий дур?

Кочкарьов. А ще змалку.

Яїчниця. Воно, розуміється, краще, якби вона була розумніша, а проте й дурна теж непогано. Були б тільки статті прибуткові в добрім порядку.

Кочкарьов. Так за нею нічого нема.

Яїчниця. Як так, а кам’яний дім?

Кочкарьов. Та то тільки говориться, що кам’яний, а знали б ви, як його збудовано: стіни ж виведені в одну цеглину, а всередині різний мотлох — сміття, тріски, стружки.

Яїчниця. Що ви?

Кочкарьов. А звісно. Хіба ви не знаєте, як тепер будують будинки? — аби тільки в ломбард заставити.

Яїчниця. Одначе ж будинок не заставлений?

Кочкарьов. А хто вам сказав? У тім-то й справа, що не тільки заставлений, та ще за два роки проценти не заплачено. Та в сенаті є ще брат, який теж накидає оком на будинок; сутяги такого світ не бачив: з рідної матері останню спідницю зняв, безбожник.

Яїчниця. Як же це мені стара сваха… Ах вона, бестія така, недолюдок… (Набік.) Але, може, він і бреше. Під найсуворіший допит стару! і коли тільки правда… ну… я примушу заспівати не так, як інші співають.

Анучкін. Дозвольте вас теж потурбувати запитанням. Признаюся, не знаючи французької мови, надто тяжко судити самому, чи знає жінка по-французькому, чи ні. Як хазяйка дому, знає?..

Кочкарьов. Ні бе, ні ме.

Анучкін. Що ви?

Кочкарьов. Як же? я це дуже добре знаю. Вона вчилася разом з дружиною в пансіоні, ледарка була відома, завжди в блазенськім ковпаку сидить. А французький учитель просто бив її палицею.

Анучкін. Уявіть собі, що в мене одразу, як тільки її побачив, було якесь передчуття, що вона не знає по-французькому.

Яїчниця. Ну чорт із французьким! Але яка сваха треклятуща… Ах ти, бестія отака, відьма! Якби ж ви знали, якими словами вона розмалювала! Живописець, от справжній живописець! «Дім, флігелі, — каже, — на фундаментах, срібні ложки, сани» — от сідай, та й катайся! — одно слово, в романі чи й знайдеться така сторінка. Ах ти ж, стара підошва! Попадись тільки ти мені…

Ява VI

Ті ж і Фекла.

Всі, побачивши її, звертаються до неї з такими словами:

Яїчниця. А! ось вона! А підійди-но сюди, стара гріховоднице! а підійди-но сюди!

Анучкін. Отак ви обдурили мене, Фекло Іванівно?

Кочкарьов. Ану, підходь, Варваро, на розправу!

Фекла. І ні слова не розберу: оглушили зовсім.

Яїчниця. Дім будовано в одну цеглину, стара підошво, а ти набрехала: і з мезонінами, і чорт знає з чим.

Фекла. А не знаю, не я будувала. Може, треба було в одну цеглину, через те так і побудували.

Яїчниця. Та ще й у ломбард заставлений! Чорти б тебе з’їли, відьмо треклятуща! (Тупає ногою.)

Фекла. Дивись ти який! Ще й лається! Інший би подякував за приємність, що клопоталася про нього.

Анучкін. Так, Фекло Іванівно, от і мені ви теж наговорили, що вона знає по-французькому.

Фекла. Знає, любий, усе знає, і по-німецькому, і по-всякому; які хочеш манери — все знає.

Анучкін. Ну, ні; здається, вона тільки по-російському й говорить.

Фекла. А що ж тут лихого? Зрозуміліше по-російському, через те й говорить по-російському. А якби вміла по-бусурменському, то тобі ж гірше, і сам би не зрозумів нічого. Тут уже нема чого говорити про російську мову, мова звісно яка: всі святі по-російському говорили[63].

Яїчниця. А підійди-но сюди, треклятуща! підійди-но до мене!

Фекла (задкуючи ближче до дверей). І не підійду, я знаю тебе. Ти людина важка, ні за що поб’єш.

Яїчниця. Ну, дивись, голубочко, це тобі не пройде. От як проведу я тебе в поліцію, то ти в мене знатимеш, як обдурювати чесних людей. От ти побачиш! А нареченій скажи, що вона негідниця! чуєш, неодмінно скажи. (Виходить.)

Фекла. Дивись ти який! розходився як! Що товстий, то думає, йому й рівного нікого немає. А я скажу, що сам ти негідник, от що!

Анучкін. Признаюсь, люба моя, ніяк не думав я, щоб ви так обдурювали. Коли б я знав, що відданиця з такою освітою, та я… та й нога б моя просто не була тут. От як воно. (Виходить.)

Фекла. Блекоти пооб’їдались чи випили зайве. Ач, які вередуни знайшлися! З глузду звела дурна грамота.

Ява VII

Фекла, Кочкарьов, Жевакін.

Кочкарьов регочеться на все горло, дивлячись на Феклу і вказуючи на неї пальцем.

Фекла (з досадою). Ти чого горлянку дереш?

Кочкарьов продовжує реготати.

Фекла. Бач, як його розібрало!

Кочкарьов. А сваха! сваха! Майстерниця женити, знає, як повести справу! (Продовжує реготати.)

Фекла. Ич, як заливається! Мабуть, покійниця з глузду зсунулася в той час, як тебе родила (виходить з досадою).

Ява VIII

Кочкарьов і Жевакін.

Кочкарьов (продовжуючи реготати). Ой, не можу, їй-право, не можу, сили не витримають, почуваю, що лусну зо сміху (продовжує реготати).

Жевакін, дивлячись на нього, починає й собі сміятись.

Кочкарьов (стомлений, падає на стілець). Ой, далебі, знемігся. Почуваю, що як іще засміюся, порву останні жили.

Жевакін. Мені подобається ваша весела вдача. У нас в ескадрі капітана Болдирєва був мічман Пєтухов, Антон Іванович; теж був отакої веселої вдачі. Було нічого йому більше, покажеш отак одного пальця — як засміється, їй-богу, і до самісінького вечора сміється. Ну, дивлячись на нього, і собі зробиться смішно, і дивишся: аж і сам точно так само смієшся.

Кочкарьов (переводячи дух). О, Господи, помилуй нас грішних! Ну що вона надумала, дурепа? Ну куди ж їй женити, чи їй женити? Ось я оженю, так оженю!

Жевакін. Ні? так ви можете справді оженити?

Кочкарьов. Ще й як! кого завгодно, з ким завгодно.

Жевакін. Коли так, оженіть мене з тутешньою хазяйкою.

Кочкарьов. Вас? та навіщо вам женитись?

Жевакін. Як навіщо? от, дозвольте зауважити, дивне трохи запитання! А відома річ навіщо.

Кочкарьов. Та ви ж чули, в неї приданого ніякого нема.

Жевакін. Нема — то й нема! Звичайно, це погано, а проте з такою прелюб’язною дівицею, з її поводженнями можна прожити й без приданого. Невеличка кімнатка (міряє приблизно руками), отак маленький передпокій, невеличка ширмочка або якась ніби перегородка…

Кочкарьов. Та що вам у ній так сподобалося?

Жевакін. А правду казавши — мені вона сподобалася через те, що женщина огрядна. Я великий аматор з боку жіночої огрядності.

Кочкарьов (скоса на нього поглядаючи, говорить набік). Та вже самому нічим похизуватись; ніби кисет, з якого витрусили тютюн. (Голосно.) Ні, вам зовсім не слід женитись.

Жевакін. Як так?

Кочкарьов. А так. Ну що у вас за фігура, між нами кажучи? Нога півняча…

Жевакін. Півняча?

Кочкарьов. Розуміється. Який з вас вигляд!

Жевакін. Тобто як, одначе, півняча нога?

Кочкарьов. Та просто півняча.

Жевакін. Мені здається, це, одначе, образливо…

Кочкарьов. Та я ж кажу тому, що знаю, ви людина розсудлива; іншому я не скажу. Я вас оженю, будь ласка, тільки з іншою.

Жевакін. Ні, я просив би вас, щоб з іншою мене не женили. Будьте вже такі ласкаві, щоб тільки з цією.

Кочкарьов. Звольте, оженю, тільки з умовою: ви не втручайтеся нікуди і не показуйтесь навіть на очі відданиці. Я все зроблю без вас.

Жевакін. Одначе, як же це, все без мене? Все-таки мені ж хоч на очі слід показатися.

Кочкарьов. Зовсім не слід. Ідіть додому і чекайте, цього ж вечора все буде зроблено.

Жевакін (потирає руки). А це ж усе от як би хороше. А чи не треба атестата, службового списку? Може, дівиця забажає поцікавитись. Я збігаю за ними за хвилину.

Кочкарьов. Нічого не треба, йдіть тільки додому. Я вам сьогодні ж дам знати. (Випроваджує його.) Ага, чорта з два, як би не так! Що ж це? Що ж це Подкольосін не йде? Це, однак, дивно. Невже й досі оправляє свою штрипку? Чи не побігти по нього?

Ява IX

Кочкарьов, Агафія Тихонівна.

Агафія Тихонівна (озираючись). Що, пішли? нікого нема?

Кочкарьов. Пішли, пішли, нікого.

Агафія Тихонівна. Ах, коли б ви знали, як я вся тремтіла! Такого ж справді ще ніколи не було зо мною. Але який страшний оцей Яїчниця! Який він буде тиран для дружини. Мені все так і здається, що він зараз повернеться.

Кочкарьов. О, нізащо не повернеться! Я ставлю голову, коли хтось із них двох поткне сюди носа.

Агафія Тихонівна. А третій?

Кочкарьов. Який третій?

Жевакін (висовує голову в двері). До смерті хочеться знати, як вона буде висловлюватись про мене своїм ротиком… пуп’яночок отакий!

Агафія Тихонівна. А Балтазар Балтазарович?

Жевакін. А ось воно! ось воно! (Потирає руки.)

Кочкарьов. Ото лихо! Я думав, про кого ви говорите. Та це ж просто чорт знає що, несосвітенний дурень.

Жевакін. Це що таке? Цього вже я, признаюсь, ніяк не розумію.

Агафія Тихонівна. А він, проте, на вигляд здався мені дуже хорошою людиною.

Кочкарьов. П’яниця!

Жевакін. Їй-богу, не розумію.

Агафія Тихонівна. Невже і п’яниця ще? Кочкарьов. Змилуйтеся, страшенний мерзотник.

Жевакін (голосно). Ні, дозвольте, цього вже я аж ніяк не просив вас говорити. Що-небудь сказати на мою користь, похвалити — інша справа; а щоб таким чином, отакими словами — вже дозвольте хіба когось іншого, а я вже слуга покірний.

Кочкарьов (набік). Як це надало йому підвернутися? (До Агафії Тихонівни тихо.) Дивіться, дивіться, на ногах не держиться. Отаке мисліте[64] щодня виписує. Проженіть його, та й усе! (Набік.) А Подкольосіна нема й нема. Який мерзотник! Ну вже ж і вилаю його. (Виходить.)

ЯваХ

Агафія Тихонівна і Жевакін.

Жевакін (набік). Обіцяв хвалити, а замість того вилаяв! предивна людина! (Голосно.) Ви, пані, не вірте…

Агафія Тихонівна. Пробачте, мені щось нездужається… болить голова. (Хоче піти.)

Жевакін. А може, вам щось у мені не подобається? (Показуючи на голову.) Ви не дивіться, що в мене тут маленька лисина. Це нічого, це від лихоманки; волосся зразу виросте.

Агафія Тихонівна. Мені однаково, хоч би що у вас там було.

Жевакін. У мене, пані… Якщо одягну чорний фрак, то колір лиця побілішає.

Агафія Тихонівна. Для вас краще. Прощавайте! (Виходить.)

Ява XI

Жевакін (сам, говорить услід їй). Пані, дозвольте, скажіть причину: через що? чому? Хіба маю я якусь істотну ваду, чи що?.. Пішла! Предивний випадок! Ось уже чи не в сімнадцятий раз трапляється зо мною, і все майже однаковим чином: здається, так спочатку все добре, а як дійде діло до кінця — дивись і відмовлять. (Ходить по кімнаті в роздумі.) Так. От ця вже буде чи не сімнадцята наречена! І чого ж їй, однак, хочеться? Чого б їй, приміром, той?.. з якої речі… (Подумавши.) Темно, надзвичайно темно! Якби ж був нехороший чимось. (Обдивляється.) Здається, цього сказати не можна, все, слава Богу, натура не обідила. Незрозуміло. Хіба чи не піти додому і поритися в скриньці? Там у мене були віршики, проти яких, справді, жодна не встоїть… їй-богу, розумом не збагнеш. Спочатку, здається, поталанило… Мабуть, доведеться повернути назад голоблі. А шкода, справді шкода. (Виходить.)

Ява XII

Подкольосін і Кочкарьов входять і обидва оглядаються назад.

Кочкарьов. Він не помітив нас! Бачив, з яким довгим носом вийшов?

Подкольосін. Невже йому також одмовлено, як і тим?

Кочкарьов. Рішуче!

Подкольосін (самовдоволено усміхається). А преконфузно, одначе, мабуть, коли одмовлять.

Кочкарьов. Ще б пак!

Подкольосін. Я все ще не вірю, щоб вона прямо сказала, ніби віддає перевагу мені перед усіма.

Кочкарьов. Що ти — віддає перевагу! Вона від тебе просто без пам’яті. Така любов: самих імен яких понадавала, такий запал, просто аж кипить!

Подкольосін (самовдоволено усміхається). А й справді, жінка, як схоче, яких тільки слів не наговорить. Довіку б не вигадав: мордашечка, комашечка, чорнушка…

Кочкарьов. Та що це за слова! От як одружишся, так ти побачиш у перші два місяці, які підуть слова. Просто, брат, так і танеш.

Подкольосін (усміхається). Хіба?

Кочкарьов. Як чесна людина. Послухай, однак, треба ж швидше до діла. Скажи їй і відкрий їй цю ж хвилину серце і вимагай руки.

Подкольосін. Та як же цю ж хвилину? що ти? Кочкарьов. Неодмінно цю ж хвилину… А ось і вона сама.

Ява XIII

Ті ж і Агафія Тихонівна.

Кочкарьов.Я привів до вас, пані, смертного, якого ви бачите. Ще ніколи не було такого закоханого, просто, не приведи Бог — і ворогові не побажаю…

Подкольосін (штовхаючи його під руку, тихо). Ну, ти вже, брат, здається, занадто.

Кочкарьов (до нього). Нічого, нічого! (До неї тихо.) Будьте сміливіші, він дуже тихий, намагайтеся бути якнайрозв’язнішою. Поверніть так ото бровами або, спустивши очі, так раптом і зріжте його, вражу душу, або випніть йому як-небудь плече, і хай, мерзотник, дивиться! Даремно, між іншим, ви не одягли сукні з короткими рукавами; а проте й ця хороша. (Голосно.) Ну, я залишаю вас у приємнім товаристві! Я на хвилину зазирну тільки до вас в їдальню й на кухню; треба розпорядитись, зараз прийде офіціант, якому замовлено вечерю; може, і вина принесені… До побачення! (До Подкольосіна.) Сміливіше, сміливіше! (Виходить.)

Ява XIV

Подкольосін і Агафія Тихонівна.

Агафія Тихонівна. Прошу ласкаво — сідайте.

Сідають і мовчать.

Подкольосін. Ви, пані, любите кататись?

Агафія Тихонівна. Як кататись?

Подкольосін. На дачі дуже приємно літом кататись на човні.

Агафія Тихонівна. Так, іноді із знайомими прогулюємось.

Подкольосін. Яке от літо буде — невідомо.

Агафія Тихонівна. А бажано, щоб було хороше.

Обоє мовчать.

Подкольосін. Ви, пані, яку квітку більше любите? Агафія Тихонівна. Котра сильніше пахне: гвоздику.

Подкольосін. Дамам дуже личать квіти.

Агафія Тихонівна. Так, приємне заняття…

Мовчання.

Агафія Тихонівна. В якій церкві ви були минулої неділі?

Подкольосін. У Вознесенській, а тиждень тому був у Казанському соборі. Проте молитись однаково в будь-якій церкві. У тій тільки прикраси кращі.

Мовчать. Подкольосін тарабанить пальцями по столу.

Подкольосін. От скоро буде катерингофське гуляння.

Агафія Тихонівна. А так, за місяць, здається.

Подкольосін. Навіть і місяця не буде.

Агафія Тихонівна. Мабуть, веселе буде гуляння.

Подкольосін. Сьогодні восьме число. (Рахує на пальцях.) Дев’яте, десяте, одинадцяте… за двадцять два дні.

Агафія Тихонівна. Подумати, як скоро!

Подкольосін. Я сьогоднішнього дня навіть не рахую.

Мовчання.

Подкольосін. Який сміливий російський народ!

Агафія Тихонівна. Як?

Подкольосін.А робітники. Стоять на самім вершечку… Я проходив повз будинок, так штукатур штукатурить і не боїться нічого.

Агафія Тихонівна. Так. Та це ж де саме?

Подкольосін. А от по дорозі, де я щодня в департамент ходжу. Я ж кожного дня ходжу на службу.

Мовчання. Подкольосін знову починає тарабанити пальцями, нарешті береться за капелюх і розкланюється.

Агафія Тихонівна. А ви вже хочете…

Подкольосін. Так. Пробачте, що, може, набрид вам.

Агафія Тихонівна. Як можна! Навпаки, я повинна дякувати вам за таке проведення часу.

Подкольосін (усміхаючись). А мені, так, справді, здається, що я набрид.

Агафія Тихонівна. Ах, їй-богу, ні.

Подкольосін. Ну так коли ні, то дозвольте мені й іншим часом, увечері коли-небудь…

Агафія Тихонівна. Дуже приємно.

Розкланюються. Подкольосін виходить.

Ява XV

Агафія Тихонівна (сама). Яка достойна людина! Я тепер тільки взнала його як слід; справді, не можна не покохати: і скромний, і розсудливий. Так, приятель його допіру справедливо сказав; шкода тільки, що він так швидко пішов, а я б іще хотіла його послухати. Як приємно з ним розмовляти! І головне те добре, що не теревенить. Я хотіла була теж йому словець двоє сказати, та, признаюсь, злякалася, серце так стало битись… Яка чудова людина! Піду розкажу тітоньці. (Виходить.)

Ява XVI

Подкольосін і Кочкарьов входять.

Кочкарьов. Та чого додому? Дурниці які! чого додому?

Подкольосін. А чого мені залишатись тут? Я ж уже все сказав, що слід.

Кочкарьов. Значить, серце ти їй уже відкрив?

Подкольосін. От хіба тільки, що серця ще не відкрив.

Кочкарьов. От тобі й маєш! А чому не відкрив?

Подкольосін. Ну, та як же ти хочеш, не поговоривши спочатку ні про що, раптом, ні сіло ні впало, сказати: «Пані, давайте я з вами оженюсь!»

Кочкарьов. Ну, та про що ж, про які дурниці ви говорили цілих півгодини?

Подкольосін. Ну, ми переговорили про все. І, признаюсь, я дуже задоволений; з великою приємністю провів час.

Кочкарьов. Та послухай, подумай ти сам: коли ж ми все це встигнемо? Адже за годину треба їхати до церкви вінчатися.

Подкольосін. Що ти, з глузду з’їхав? Сьогодні вінчатись!

Кочкарьов. А чому ні?

Подкольосін. Сьогодні вінчатись?

Кочкарьов. Та ти ж сам дав слово, сказав, що як тільки женихів буде прогнано — зараз же згодний оженитись.

Подкольосін. Ну, я й тепер не від того. Тільки ж не зараз; місяць принаймні треба дати перепочити.

Кочкарьов. Місяць!

Подкольосін. Ну, звичайно.

Кочкарьов. Та ти збожеволів, чи що?

Подкольосін. Та менш як місяць не можна.

Кочкарьов. Та я ж офіціантові замовив вечерю, дурбасе такий! Ну, послухай, Іване Кузьмичу, не супереч, серденько, женись тепер.

Подкольосін. Та борони Боже, що ти говориш? як це тепер?

Кочкарьов. Іване Кузьмичу, ну я тебе прошу. Коли не хочеш для себе, то для мене принаймні.

Подкольосін. Та, їй-право, не можна.

Кочкарьов. Можна, серце, все можна. Ну, прошу тебе, не капризуй,серденько.

Подкольосін. Та, їй-право, ні. Ніяково, зовсім ніяково.

Кочкарьов. Та що ніяково? хто тобі це сказав? Ти розсуди сам. Адже ти людина розумна. Я кажу тобі це не для того, щоб до тебе підлабузнитись, не тому, що ти експедитор, а просто говорю з любові… Ну годі ж, серденько, звикай, глянь оком розсудливої людини.

Подкольосін. Та коли б можна було, я б…

Кочкарьов. Іване Кузьмичу! Любенький, серденько, ну хочеш, я навколішки перед тобою стану?

Подкольосін. Та навіщо?..

Кочкарьов (стає навколішки). Ну, от я й навколішках! Ну, бачиш сам, прошу тебе. Вік не забуду твоєї послуги, не супереч, серденько!

Подкольосін. Ну, не можна, брат, їй же богу, не можна.

Кочкарьов (підводячись, сердито). Свиня!

Подкольосін. Ну що ж, лайся!

Кочкарьов. Дурень! Ще ніколи не було такого.

Подкольосін. Лайся, лайся.

Кочкарьов. А для кого я старався, заради чого бився? Все для твоєї, дурню, користі. Мені-то що? Я зараз кину тебе; мені яке діло?

Подкольосін. Та хто ж тебе прохав клопотатись? Що ж, кидай.

Кочкарьов. Та ти ж пропадеш, ти ж без мене нічого не зробиш. Не ожени тебе, ти ж навіки залишишся дурнем.

Подкольосін. А тобі що до того?

Кочкарьов. Про тебе, бовдуре, дбаю.

Подкольосін. Я не бажаю твого дбання.

Кочкарьов. Ну то й іди к чорту!

Подкольосін. Ну й піду.

Кочкарьов. Туди тобі й дорога!

Подкольосін. Що ж, і піду.

Кочкарьов. Іди, йди, і щоб ти там одразу поламав собі ногу. От від душі бажаю тобі, щоб п’яний візник в’їхав тобі дишлом у самісіньку пельку! Ганчірка, а не чиновник! От присягаюсь, що тепер між нами все кінчилось, і на очі мені не показуйся!

Подкольосін. І не покажусь. (Виходить.)

Кочкарьов. До диявола, до старого свого приятеля! (Відчиняє двері і кричить йому вслід.) Дурень!

Ява XVII

Кочкарьов (сам, ходить швидко взад і вперед). Ну, чи було коли-небудь видано на світі отаку людину? Отакого дурня! Та коли вже пішло на правду, то й я хороший. Ну скажіть, будь ласка, от я на вас усіх пошлюся. Ну, чи не йолоп я, не дурень? Заради чого б’юсь, кричу, аж горло пересохло? Скажіть, що він мені? рідня, чи що? І що я йому: нянька, тітка, свекруха, кума, чи що? Задля якого ж диявола, чого, чого я клопочусь за нього, не даю собі спокою, лиха година прибрала б його зовсім? Просто чорт знає чого! От піди ж ти, спитай іноді людину, задля чого вона щось робить! Отакий мерзотник! Яка противнюща, підла пика! Узяв би тебе, дурну животину, та щиглями б тебе в ніс, у вуха, в рот, у зуби, — у всі місця! (У гніві дає кілька щиглів у повітря.) А от що найдосадніше: пішов собі — йому і горя мало. З нього все це, як з гусака вода — от що нестерпно! Піде собі на квартиру, лежатиме та з люльки попихкуватиме. Яке противнюще створіння! Бувають огидні пики, а такої просто не видумаєш; не вигадаєш гірше цієї пики, їй-богу, не вигадаєш. Так от же ні, піду, навмисне поверну його, ледацюгу! Не дам ушитися, піду приведу паскуду! (Вибігає.)

Ява XVIII

Агафія Тихонівна (входить). Справді, так ото серце б’ється, що й не сказати. Скрізь, хоч куди повернусь, скрізь так от і стоїть Іван Кузьмич. От уже правда, що від долі не втечеш. Допіру хотіла була думати зовсім про інше, але хоч за що візьмусь — пробувала мотати нитки, шила ридикюль — а Іван Кузьмич так от і лізе в руку. (Помовчала.) І так от, нарешті, чекає мене переміна стану! Візьмуть мене, поведуть до церкви… потім залишать саму з мужчиною — ух! Дрож так мене й проймає. Прощавай, колишнє моє дівоче життя. (Плаче.) Скільки років прожила спокійно… От жила, жила — а тепер доводиться виходити заміж! Самих турбот скільки: діти, хлопчаки, народ забіякуватий, а там і дівчатка підуть; попідростають — видавай їх заміж. Добре ще, коли вийдуть за путніх, а як за п’яниць або за таких, що готовий сьогодні ж поставити на карту геть усе, що є на ньому! (Починає потроху знову ридати.) Не вдалось і повеселитися мені в дівочому стані, і двадцяти семи років не продівувала… (Змінюючи голос.) Та що ж Іван Кузьмич так довго бариться?

Ява XIX

Агафія Тихонівна і Подкольосін (його випихає на сцену з дверей двома руками Кочкарьов).

Подкольосін (запинаючись). Я прийшов вам, пані, пояснити одне дільце… Тільки я б хотів перше знати, чи не здасться воно вам дивним?

Агафія Тихонівна (опускаючи очі). А що таке?

Подкольосін. Ні, пані, ви скажіть наперед: чи не здасться вам дивним?

Агафія Тихонівна (так само). Не можу знати, що таке.

Подкольосін. Але признайтеся: справді вам здасться дивним те, що я вам скажу?

Агафія Тихонівна. Змилуйтесь, як можна, щоб було дивно — від вас усе приємно чути.

Подкольосін. Але цього ви ще ніколи не чули.

Агафія Тихонівна опускає ще нижче очі; в цей час входить потихеньку Кочкарьов і стає у нього за плечима.

Це от у чім… Але хай краще я вам скажу коли-небудь потім. Агафія Тихонівна. А що ж це таке?

Подкольосін. А ще… Я хотів був, признаюсь, тепер сказати вам, та все ще якось сумніваюсь.

Кочкарьов (про себе, складаючи руки). Господи ти Боже мій, що це за людина! Це просто стара бабська пантофля, а не людина, глум з людини, сатира на людину!

Агафія Тихонівна. Чого ж ви сумніваєтесь?

Подкольосін. Та все якось бере сумнів.

Кочкарьов (голосно). Як це по-дурному, як це по-дурному! Та ви, пані, бачите: він просить руки вашої, бажає сказати, що він без вас не може жити, існувати. Питає тільки, чи згодні ви його ощасливити.

Подкольосін (майже злякавшись, штовхає його, швидко говорячи). Змилуйся, що ти!

Кочкарьов. То що ж, пані? Чи зважуєтесь ви цьому смертному принести щастя?

Агафія Тихонівна. Я ніяк не смію думати, щоб я могла принести щастя… а проте я згодна.

Кочкарьов. Натурально, натурально, так би й давно. Давайте ваші руки!

Подкольосін. Зараз! (Хоче щось сказати йому на вухо; Кочкарьов показує йому кулака і насуплює брови; він дає руку.)

Кочкарьов (з’єднуючи руки). Ну, Бог вас благословить. Згодний і схвалюю ваш союз. Шлюб це є така справа… Це не те, що взяв візника та й поїхав кудись; це обов’язок зовсім іншого роду, це обов’язок… Тепер от тільки мені часу нема, а потім я розкажу тобі, що це за обов’язок. Ну, Іване Кузьмичу, поцілуй свою наречену. Ти тепер можеш це зробити. Ти тепер повинен це зробити.

Агафія Тихонівна опускає очі.

Нічого, нічого, пані, це так годиться, хай поцілує.

Подкольосін. Ні, пані, дозвольте, тепер уже дозвольте. (Цілує її і бере за руку.) Яка прекрасна ручка! Чому у вас, пані, така прекрасна ручка?.. Та дозвольте, пані, хочу, щоб цю ж хвилину було вінчання, неодмінно цю хвилину.

Агафія Тихонівна. Як цю ж хвилину? Та це ж, може, дуже скоро.

Подкольосін. І чути не хочу! Хочу ще скоріше, щоб цю ж мить було вінчання.

Кочкарьов. Браво! добре! Благородна людина! Я, признаюсь, завжди чекав од тебе багато в майбутньому! Ви, пані, справді поспішіть тепер швидше одягтися; я, правду казати, послав уже по карету і напросив гостей. Вони всі тепер поїхали просто до церкви. Адже у вас вінчальна сукня готова, я знаю.

Агафія Тихонівна. Як же, давно готова. Я за хвилину одягнуся.

Ява XX

Кочкарьов і Подкольосін.

Подкольосін. Ну, брат, дякую! Тепер я бачу всю твою послугу. Батько рідний для мене не зробив би того, що ти. Бачу, що ти робив із дружби. Спасибі, брат, вік пам’ятатиму твою послугу. (Зворушений.) Наступної весни відвідаю неодмінно могилу твого батька.

Кочкарьов. Нічого, брат, я й сам радий. Ну, підійди, я тебе поцілую. (Цілує його в одну щоку, а потім у другу.) Дай Бог, щоб ти прожив благополучно (цілуються), приємно і в достатках, щоб дітей нажив купу…

Подкольосін. Дякую, брат. Іменно, нарешті тепер тільки я дізнався, що таке життя. Тепер передо мною постав зовсім новий світ, тепер я от бачу, що все це рухається, живе, почуває, так якось випаровується, так якось, не знаєш навіть сам, що воно робиться. А раніше я нічого цього не бачив, не розумів, тобто просто був позбавлений всякого розуміння, не роздумував, не заглиблювався і жив, як і всяка інша людина живе.

Кочкарьов. Радий, радий. Тепер я піду, подивлюся тільки, як приготували стіл, за хвилину повернуся. (Набік.) А капелюха, проте, на всяк випадок краще приховати. (Забирає капелюха з собою.)

Ява XXI

Подкольосін (сам). Справді, що я був досі? Чи розумів я значення життя? Не розумів, нічого не розумів. Ну, який був мій холостяцький вік? Що я значив, що я робив? Жив, жив, служив, ходив у департамент, обідав, спав, — словом, була на світі найпустіша і найзвичайніша людина. Тільки тепер бачиш, які дурні всі, що не женяться; а коли роздивитися, яка сила людей перебуває в такій сліпоті. Якби я був десь государем, я б дав повеління женитися всім, геть усім, щоб у мене в державі не було жодної холостої людини. Справді, як подумаєш: за кілька хвилин і вже будеш жонатий. Раптом зазнаєш блаженства, яке справді буває тільки хіба в казках, якого просто навіть не висловиш, та й слів не знайдеш, щоб висловити. (Після деякого мовчання.) Однак, хоч що там говори, а якось навіть робиться лячно, коли добре про це подумаєш. На все життя, на цілий вік, як би там не було, зв’язати себе, і вже потім ні відмови, ні каяття, нічого, нічого, — все скінчено, все зроблено. Вже от навіть і тепер назад ніяк не можна податись; за хвилину і під вінець; піти навіть не можна, там уже й карета, і все вже готове. А хіба таки не можна втекти? Як же, розуміється не можна: там на дверях і скрізь стоять люди, ну, спитають: чого? Не можна, ні. А от вікно одчинене; що коли у вікно? Ні, не можна; як же, і непристойно, та й високо. (Підходить до вікна.) Ну, ще не так високо: тільки самий фундамент, та й той низенький. Ну ні, як же, зо мною навіть нема капелюха. Як же без капелюха? Ніяково. А невже, однак, не можна без капелюха? А що якби спробувати, га?

Спробувати, чи що? (Стає на вікно і, промовивши: «Господи благослови», — зіскакує на вулицю; за сценою крекче й охає.) Ох! Однак і високо ж! Ей, візник!

Голос візника. Подавати, чи що?

Голос Подкольосіна. На Канавку, біля Семенівського мосту.

Голос візника. Гривеник, не дорого.

Голос Подкольосіна. Давай! паняй!

Чути — поїхала дрожка.

Ява XXII

Агафія Тихонівна (входить у вінчальній сукні, боязко і опустивши голову). І сама не знаю, що зо мною таке! Знову зробилося соромно, і вся тремчу. Ах! якби його хоч на хвилину в цей час не було в кімнаті, якби він чогось вийшов! (Боязко озирається.) Та де ж це він? Нікого нема. Куди ж він вийшов? (Одчиняє двері до передпокою і говорить туди.) Фекло, куди пішов Іван Кузьмич?

Голос Фекли. Та він там.

Агафія Тихонівна. Та де ж там?

Фекла (входить). Таж він тут сидів у кімнаті.

Агафія Тихонівна. Таж нема його, ти бачиш.

Фекла. Ну, та з кімнати він теж не виходив, я сиділа в передпокої.

Агафія Тихонівна. Та де ж він?

Фекла. Я вже не знаю, де; чи не вийшов другим ходом, чорними сходами або чи не сидить у кімнаті Орини Пантелеймонівни?

Агафія Тихонівна. Тіточко! тіточко!

Ява XXIII

Ті ж і Орина Пантелеймонівна.

Орина Пантелеймонівна (причепурена). А що таке?

Агафія Тихонівна. Іван Кузьмич у вас?

Орина Пантелеймонівна. Ні, він тут повинен бути, до мене не заходив.

Фекла. Ну, та і в передпокої теж не був, я ж сиділа.

Агафія Тихонівна. Ну, то й тут його нема, ви ж бачите.

Ява XXIV

Ті ж і Кочкарьов.

Кочкарьов. А що таке?

Агафія Тихонівна. Та Івана Кузьмича нема.

Кочкарьов. Як нема? вийшов?

Агафія Тихонівна. Ні, і не вийшов навіть.

Кочкарьов. Як же, і нема, і не вийшов?

Фекла. Куди ж бо він міг зникнути, ніяк не збагну. У передпокої я все сиділа і з місця не сходила.

Орина Пантелеймонівна. Ну, вже чорними сходами ніяк не міг пройти.

Кочкарьов. Як же, чортяка його бери? Адже пропасти, не виходячи з кімнати, він теж ніяк не міг. Хіба чи не заховався десь?.. Іване Кузьмичу! де ти? не пустуй, годі, виходь швидше! Ну що за жарти такі? до церкви давно пора! (Зазирає за шафу, скоса подивляється навіть під стільці.) Незрозуміло! Але ні, він не міг вийти, ніяким чином не міг. Він тут, у тій кімнаті і капелюх, я його навмисне поклав туди.

Орина Пантелеймонівна. Хіба спитати дівчину. Вона все стояла на вулиці, чи не знає вона чогось… Дуняшко! Дуняшко!..

Ява XXV

Ті ж і Дуняшка.

Орина Пантелеймонівна. Де Іван Кузьмич, ти не бачила?

Дуняшка. Та вони вискочили у вікно.

Агафія Тихонівна скрикує, сплеснувши руками.

Всі троє. У вікно?

Дуняшка. Еге ж, а потім, як вискочили, взяли візника і поїхали.

Орина Пантелеймонівна. Та ти правду кажеш?

Кочкарьов. Брешеш, не може бути!

Дуняшка. Їй-богу, вискочили! Он і купець із крамнички з дрібним крамом бачив. Найняли за гривеника візника і поїхали.

Орина Пантелеймонівна (підступаючи до Кочкарьова). Що ж, батеньку, на глум хіба, чи як? поглузувати з нас задумали? на ганьбу хіба ми вам дісталися, чи що? Та я шостий десяток живу, а такого сорому ще не наживала. Та за це, батеньку, вам плюну в лице, коли ви чесна людина. Та ви після цього негідник, коли ви чесна людина. Осоромити перед усім світом дівчину! Я мужи́чка, та не зроблю цього. А ще й дворянин! Видно, тільки на капості та на шахрайства у вас вистачає дворянства! (Виходить сердита і виводить Агафію Тихонівну. Кочкарьов стоїть, як приголомшений.)

Фекла. Що? А ось він той, що знає, як повести справу! Без свахи вміє справити весілля! Та в мене хай такі та он які женихи, обскубані й усякі, та вже таких, щоб стрибали у вікна, — таких нема, прошу пробачити.

Кочкарьов. Це дурниці, це не так, я побіжу до нього, я поверну його! (Виходить.)

Фекла. Авжеж, піди ти, поверни! Діла шлюбного не знаєш, чи що? Ще якби в двері вискочив — інша річ, а вже коли жених та шмигонув у вікно — тут уже просто моє шанування!