Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори

Драматургія М. Гоголя

Інтерес до театру в М. Гоголя прокинувся досить рано. Цьому захопленню сприяло раннє знайомство з вертепом — фольклорним театром із багатовіковими християнськими традиціями. Вертепні вистави Гоголь міг бачити на Різдвяні свята на Полтавщині й Чернігівщині. Стимулювала його ранній інтерес до театру і творчість батька — Василя Опанасовича, який був автором комедій з українського життя і побуту, виступав як актор і музикант. Вистави ці відбувались у маєтку поміщика і мецената Д.П. Трощинського у Кибинцях.

Під час навчання у Гімназії вищих наук кн. Безбородька Гоголь жваво цікавився театром, грав у спектаклях ліцеїстів, особливо вдалими були його жіночі ролі. Гоголю передрікали акторську славу. Репертуар гімназичного театру включав п’єси російських, німецьких та французьких авторів XVII—XIX ст., зокрема Мольєра, Коцебу, В. Озерова, Д. Фонвізіна, М. Загоскіна. Резонанс театральних вистав був таким потужним, що неодноразово викликав негативну реакцію викладачів гімназії (М. Білевича, П. Нікольського), доки театр не був закритий навесні 1827 р., про що Гоголь написав у листі до матері (X, 93).

Пізніше, в Петербурзі, Гоголь у пошуках служби зробив спробу поступити до імператорського театру як драматичний актор, але не був прийнятий, бо не виявив «жодних здібностей до театру» (Мундт Н.П. Попытка Гоголя / Н.В. Гоголь в воспоминаниях современников. — М., 1952. — С. 68).

Однак про акторський талант Гоголя свідчать численні спогади сучасників: під час читання власних творів він демонстрував блискуче перевтілення у своїх героїв. Його читання у петербурзьких салонах відзначались справжньою майстерністю. Іноді присутні не помічали, коли Гоголь переходив від звичайних фраз, звернених до слухачів, до читання своїх текстів, настільки органічною, невимушеною, природною була його манера викладу п’єси чи прозового уривку. Про це є свідчення В. Жуковського, М. Погодіна, О. Тургенєва, П. Вяземського. Видатний актор М. Щепкін радив своїм дочкам (які в той час готувались до театральної кар’єри) вчитись читати саме у Гоголя.

Письменник полишив багато цікавих теоретичних розмислів про театр і його естетичну природу, викладених у драматичній формі діалогів:

«Театральний роз’їзд» і «Розв’язка “Ревізора”», названих дослідниками своєрідними додатками до «Ревізора» (І. Вишневська).

Письменник залишив також прописані до найдрібніших подробиць указівки для акторів, які готувались до виконання ролей у його п’єсах. Він дуже вимогливо аналізував виконання кожної ролі, іноді суворо критикуючи навіть славетних у той час акторів.

В основу всіх драматичних творів Гоголя покладено комізм. Сміх — первинне в кожній п’єсі. Він головний «інструмент» впливу на глядача. Гоголь вважав його універсальним і навіть радив М. Погодіну, який в той час писав історичну драму, додати боярам «дурної фізіономії» для того, щоб вони виглядали смішними (лист від 1 лютого 1833 р.).

Одночасно комізм — головний принцип і засіб у створенні кожного героя. С. Аксаков згадував, що взагалі російська комедія надзвичайно цікавила Гоголя. Саме тому він писав про можливості комічного, оскільки «комізм ховається всюди» і «якщо перенести його на сцену, то ми самі від сміху над собою повалимось…» (Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. — М., 1960. — С. 12). Тут можна згадати славнозвісну фінальну репліку з «Ревізора» : «Над ким смієтесь? Над собою смієтесь?» як втілення теоретичних міркувань Гоголя.

До появи п’єс Гоголя художній світ у комедії тримався на двох полюсах — негативному і позитивному. І тому навіть у комедіях В. Капніста і Д. Фонвізіна обов’язковою була присутність персонажа позитивного — функціонального резонера. Гоголь не мав потреби у його присутності, бо всі герої його комедій були виписані з такою виразністю, були настільки типові для свого часу, що на сцені кожного разу відбувалось їх самовикриття, а резонер — носій моралі вже був тут зайвим. Із цим пов’язана і послідовна відсутність автора в комедії. «Комічну новелу Гоголь міг закінчити фразою: “Нудно на цьому світі, панове!” (“Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”). У комічній п’єсі подібна фраза для Гоголя була неможливою», — писав Ю. Манн (Диалектика художественного образа. — М., 1987. — С. 281). Окремі риси героїв: честолюбство, жадібність, підлабузництво, хамство, втілені у діючих особах комедії, за слушним висловом Ю. Манна, відтворюють світ цілком однорідний. При цьому Гоголь не створював маски-амплуа, як це робилось в українському вертепі або в італійській комеді дель арте. Кожен його персонаж своїм корінням, своєю сутністю виростав із певного прошарку соціуму, відкривав його суттєві риси. У кінцевому результаті самовикриття кожного героя викривало життя всього соціуму і найсуттєвіші риси часу. Невипадково сам Гоголь називав театр «кафедрою», з якої треба донести до глядача правду і добро. Але й тут драматургія Гоголя відрізняється від творів безпосередніх попередників — В. Капніста, Я. Княжніна, Д. Фонвізіна, І. Крилова. Над ними ще тяжила дидактика, статичність характерів.

Майже афористичне висловлювання Гоголя про те, що в його комедії буде одночасно багато «сміху, солі й злості», накладається на всю його драматургічну спадщину: в ній відчувається художній діапазон від комічності до справжньої сатири. І тому вплив Гоголя на подальший розвиток драматургії відзначається такою широтою: від побутової комедії О. Островського до послідовної за своїм змістом і формою сатири М. Салтикова-Щедріна.

Заслуговує на увагу і загальна особливість майже всієї прози Гоголя: надзвичайно велика кількість у ній монологів і діалогів. Вже у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» герої говорять так жваво, виразно й експресивно, що читач легко й без описів уявляє собі їх міміку і жести.

Відомі інсценізації його творів пов’язані з видатними українськими письменниками, режисерами, акторами. Особливо захоплювався ними М. Старицький. Першою його переробкою для сцени була «Різдвяна ніч» («Ніч проти Різдва»), завершив він її у 1872 р. Протягом 80-х років він інсценізував «Утоплену» («Майська ніч»), «Сорочинський ярмарок» та переклав українською мовою комедію «Ревізор».

Однак перший переклад «Ревізора» належить М. Кропивницькому (1875). Він же інсценізував повість «Вій». Його власна комедія «За сиротою і Бог з калитою» створена під впливом Гоголя і багато в чому перегукується із «Одруженням». М. Кропивницький грав в «Одруженні» ролі Яїчниці й Анучкіна. Це відбулось 1908 р. у першому стаціонарному театрі М. Садовського (п’єсу переклав українською мову актор цього театру Левицький). Тоді ж у перекладі самого М. Садовського в театрі зіграли й «Ревізора». Садовський блискуче виконав роль Городничого.

Майстерно виписані Гоголем діалоги та монологи позірно легко піддавались переробці у лібрето. На основі його творів або за їх мотивами були створені опери за авторства П. Чайковського «Коваль Вакула» (1876; інша редакція — «Черевички», 1887), М. Мусоргського «Одруження» (1868), дороблена І. Іполітовим-Івановим (1991) та «Сорочинський ярмарок» (1874), М. Римського-Корсакова «Майська ніч» (1880) та «Ніч проти Різдва» (1895), а також українського композитора М. Лисенка «Ніч проти Різдва» (1874), «Утоплениця (Майська ніч)» (1885), «Тарас Бульба» (1890), лібрето останньої опери М. Лисенко написав у співавторстві з М. Старицьким.

Ревізор

Уперше комедія була надрукована у виданні: Ревизор. Комедия в пяти действиях, соч. Н. Гоголя. — СПб., 1836. Друге, виправлене видання вийшло у 1841 р.; тут були також надруковані «Уривок з листа, писаного автором незабаром після першої вистави “Ревізора” до одного літератора» і «Дві сцени, вилучені й при першому виданні як такі, що уповільнювали хід п’єси». В останній редакції «Ревізор» з’явився у т. 4 творів М.В. Гоголя 1842 р., кілька незначних стилістичних виправлень зроблено автором у 1851 р., у другому виданні зібрання творів. Переклад тексту Остапа Вишні, друкується за виданням: Ревізор / Пер. Остапа Вишні // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 2. — С. 231‒316.

На початку грудня 1835 р. комедія «Ревізор» вже була написана, але робота над нею продовжувалася фактично до кінця життя. М.В. Гоголь не раз говорив, що ідея «Ревізора» належить О.С. Пушкіну; так в «Авторській сповіді» (1847) він повідомляє про те, що Пушкін «подарував» ідею «Мертвих душ» і додає: «Думка “Ревізора” належить також йому» (Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 9 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 211). О. Бодянський записав у щоденнику розповідь Гоголя, що прозвучала в будинку Аксакових 31 жовтня 1851 р. Гоголь, «між іншим, відмітив, що першу ідею до “Ревізора” його подав йому Пушкін у розповіді про Павла Петровича Свіньїна, як він у Бессарабії видавав себе за якогось важливого чиновника, і, лише коли зайшов вже далеко у своєму намірі і став було брати прохання від колодників, був зупинений» (Гоголь в воспоминаниях современников. — М., 1952. — С. 431). Як показав Ю.М. Лотман в статті «Про Хлестакова» на прикладах доль авантюристів і брехунів, що «прославилися» в миколаївську епоху, — Д.І. Завалішина, Романа Медокса, а також Іполита Завалішина — «хлестаковщина» стала типовим явищем миколаївської епохи, де «таємний нагляд» деспотичної влади виявлявся єдиним джерелом інформації, а «удаваний характер державно-бюрократичної діяльності легко дозволяв замінити реальну діяльність брехнею» (Лотман Ю.М. О Хлестакове // О русской литературе. — М., 1997. — С. 687). В.А. Кошелев підвів підсумок у шуканні найближчих ситуацій, прототипів, прообразів і ситуацій комедії: «Різні дослідники і мемуаристи в різний час відзначили не менше десятка “життєвих анекдотів” про уявного ревізора, персонажами яких були реальні особи: П.П. Свіньїн, мандруючий по Бессарабії, устюженський городничий І.А. Макшєєв і петербурзький літератор П.Г. Волков, сам Пушкін, що зупинився в Нижньому Новгороді, і так далі — всі ці життєві анекдоти Гоголь знав і без Пушкіна. Крім того, Гоголь знав щонайменше дві літературні обробки подібного сюжету: комедію Г.Ф. Квітки-Основ’яненка “Приїжджий із столиці, або Сум’яття в повітовому місті” (1827) і повість О.Ф. Вельтмана “Провінційні актори” (1834)» (Кошелев В.А. Пушкинская «мысль “Ревизора”» // Литература. — 2005. — № 14), до цього списку можна додати ще сцени для театру М. Полевого «Ревізори, або Славні бубни за горами» (1832).

Зв’язок гоголівського «Ревізора» і комедії Г.Ф. Квітки-Основ’яненка «Приїжджий із столиці, або Сум’яття в повітовому місті» (п’єса написана в 1827 р., але опублікована 1840 р.) заслуговує особливої уваги (див.: Волков Н.К. Из истории русской комедии (Зависимость «Ревизора» от комедии Квитки «Приезжий из столицы»). — СПб., 1899; Лященко А. «Ревизор» Гоголя й комедия Квитки «Приезжий из столицы» // Сборник в память Л.Н. Майкова. — СПб., 1902; Айзеншток И. К вопросу о литературных влияниях (Г.Ф. Квитка й Н.В. Гоголь) // Известия II Отделения Академии наук. — 1919. — Кн. 1). Г.П. Данилевський писав з цього приводу: «Хоча покійний С.Т. Аксаков, на моє запитання, писав мені, що “Ревізор” не міг бути створений під впливом комедії Квітки, оскільки Гоголь писав його, не знаючи про існування “Приїжджого…”, але не можна не прийти до думки, що зовнішній план, рамки “Ревізора” міг дати і сам С.Т. Аксаков, який як цензор прочитав п’єсу Квітки ще в 1828 році, і у розмові зі своїм другом Гоголем міг розповісти про неї. Це не зменшує крупних достоїнств “Ревізора”» (Данилевский Г.П. Украинская старина. Григорий Фёдорович Квитка-Основьяненко // Данилевский Г.П. Собр. соч.: В 10 т. — М., 1995. — С. 178‒179). «Ревізор» не тільки повторює деякі момента сюжету блискуче-веселої комедії Квітки: лист до городничого з попередженням про приїзд ревізора; городничий з можновладцями швидкоруч намагаються навести лад у місті (наприклад, на час приїзду ревізора наказують замазати всі печі, щоб не було пожежі); зустріч удаваного ревізора Пустолобова з представниками влади, вимагання грошей; пошук Пустолобовим багатої нареченої («Вечер проходит, а я не женат, что же скажет ожидающая Европа?»); сцена брехні, що досягає гомеричних розмірів: «Когда-нибудь вам открою, как я этой дерзостию <…> й пусть так называют шалостию, но обдуманною, патриотическою, свергнул в пяти государствах первейших министров, взошёл на степень, принял всё в руки» (Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібр. тв.: У 7 т. — К., 1978. — Т. 1. — С. 58); миттєвий від’їзд і викриття; але і знаходиться в діалозі з ними. Так, Пустолобов Квітки — злочинець, Хлестаков Гоголя — спочатку нічого не підозрюючий простак; Квітка-Основ’яненко, як в комедії характерів, дає ряд героїв з промовистими іменами: Любімова, Мілов, Отчотін; у Гоголя — головний позитивний герой — сміх; у «Приїжджому…» зло засуджується ідеальними героями, у «Ревізорі» самі винні стають своїми суддями: «Чого смієтесь? з себе смієтесь!..» «Ревізор» демонструє новаторство Гоголя, який вийшов за рамки комедії характерів і виявив перед глядачем загадку самого життя, провидіння, фатуму. Сюжет, що несподівано повертається до початку (добре знайоме у філософії і логіці «порочне коло» — типова композиційна формула фольклору, але це зовсім не характерно для класичного театру, який потребує насамперед розвитку дії) замість очікуваного щасливого фіналу, герої, які не вписуються у театральну традицію «злодіїв» та «зразків», любовна інтрига, котра не є пружиною дії і ніяк не допомагає викриттю зла — все це було своєрідним, суто гоголевим, не мало прецедентів у минулому.

Гоголь залишився осторонь і від модного у 30-ті роки XIX ст. напряму «фізіологістів», що «копіюють» дійсність: «Гоголь не “відображує” дійсність, а активно її творить», — пише Ю.М. Лотман у статті «Про “реалізм” Гоголя» (Лотман Ю.М. О «реализме» Гоголя // О русской литературе. — М., 1997. — С. 707). Ще одну важливу особливість гоголівської сатири відзначає Ю. Манн: «У певному значенні персонаж гоголівської комедії — це “всяка” людина і всі люди разом. <…> За Гоголем, спрямованість комічного — доцентрова; фраза <…> з бесіди із Аксаковим: “…Ми же всі над собою валятимемося із сміху” — має принциповий сенс» (Манн Ю.В. Диалектика художественного образа. — М., 1987. — С. 282). Гоголь поєднує гіперболізований, навмисно неправдоподібний план сатирично трансформованої реальності (таким чином виявляється, що жало сатири не спрямоване на конкретну людину) з деякими комічними, саме комічними, а не сатиричними фактами дійсності, створюючи ефект присутності «тут і зараз». Ю.М. Лотман в статті «Городничий про освіту» (Лотман Ю.М. Городничий о просвещении… // О русской литературе. — М., 1997. — С. 689—693), показує, що за масками деяких гротескових персонажів (учителя історії, що в пориві натхнення ламає стільці, або вчителя, що строїть міни, — нагадаємо, це кривляння сприймається керівництвом за вільнодумство) приховані прототипи реальних людей, дивакуватих, проте закоханих у свою справу. Ці натхненні особистості, були дійсно позитивними персонажами, прихованими за гротесковими масками. Зацьковані, вони не зрадили собі і своєму покликанню і також виявлялися під ударом, причому подвійним: ревізорів як внутрішніх, так і зовнішніх; ревізори боялися як вогню суті, істини і вимагали лише офіційної благопристойної законоузгодженої форми: «щоб все це було якомога більш задовільно», — говорить Городничий доглядачеві училищ у першій чорновій редакції «Ревізора». На думку Гоголя, у цих героїв сам Бог виступає захисником, їм нічого боятися, вони чисті перед своєю совістю. Сміх Гоголя має «просвітницьку» спрямованість, але він позбавлений гордого права осуду конкретної людини, тому персонажі не так реалістичні, як гротескові, емблематичні. Ця традиція Гоголя буде продовжена в творчості М. Салтикова-Щедріна, А. Белого, А. Платонова, К. Вагінова.

18 січня і 1 лютого 1836 р. Гоголь вперше прочитав комедію на двох вечорах у В.А. Жуковського. Всім, окрім барона Є.Ф. Розена, що не побачив у комедії нічого веселого, п’єса сподобалася. П.А. Вяземський відзначав: «Він дивовижно природно і вірно, хоча і карикатурно, описує наші moeurs administratives (фр. адміністративні натури. — Ред.)» (Вяземский П.А. Соч.: В 2 т. — М., 1982. — Т. 2 — С. 162). Як писав у «Літературних спогадах» І.І. Панаєв, О.С. Пушкін «у весь час читання катався від сміху» (Панаев И.И. Литературные воспоминания. — М., 1950. — С. 65). Спочатку комедія була заборонена цензурою, но «по усердному ходатайству» В.А. Жуковського, князя П.А. Вяземського і графа М.Ю. Вієльгорського п’єса була дозволена «к постановке самим государем» (Зайцева И.А. К цензурной й сценической истории первых постановок «Ревизора» Н.В. Гоголя в Москве й Петербурге: (По архивным источникам) // Н.В. Гоголь. Материалы и исследования. — М., 1995. — С. 124). 2 березня 1836 р. «Ревізор» був дозволений для сцени, 13 березня — для друку. В процесі репетицій в Александрінському театрі Гоголь вніс до тексту ряд змін, що викликало суперечку між критиками і акторами.

«Ревізор» М.В. Гоголю не давав спокою від моменту створення до кінця життя: все нові й нові переробки для сцени, для видання 1841 р., для видання в 1842 р., кілька стилістичних виправлень зроблено 1851 р.; написана п’єса про п’єсу «Театральний роз’їзд після представлення нової комедії» (1836‒1842), в 1846 — «Попереднє повідомлення для тих, хто захотів би зіграти як слід “Ревізора”», в цьому «попередньому повідомленні» гротескові ремарки 1835 р. замінюються психологічними характеристиками героїв; у написаних 1846 р. (одночасно з «Вибраними місцями з листування з друзями») кількох варіантах «Розв’язки “Ревізора”» п’єса знов знаходить нову концепцію, яка тяжіє до символічної, але без символічного відсторонення: герої не живі особи, а пристрасті; і для того, щоб уникнути алегорії, — створення конкретної ситуації, в якій учасником повинен стати кожен глядач.

Текст «Ревізора» звучить і у фіналі другого тому «Мертвих душ». «Ревізор» для Гоголя — це суспільна трибуна, це можливість «надихнути» людей на інше життя прямо «тут» і «зараз», тому текст п’єси постійно живе у часі й в авторі, коректується, репроблематизується, змінює концепції бачення. І.С. Тургенєв, присутній при читанні Гоголем «Ревізора» для акторів, які мали грати п’єсу, був уражений «простотою, стриманістю манери, якоюсь важливою і в той же час наївною щирістю» (до смерті Гоголя залишалося менше року): «Здавалося, Гоголь тільки і піклувався про те, як би вникнути в предмет, для нього самого новий, та точніше передати власне враження»; Тургенєв був вражений новими смислами і відчуттями, які несподівано відкривались перед ним: «для мене це був бенкет і свято» (Воспоминания о Гоголе И.С. Тургенева // Н.В. Гоголь в рассказах современников. — М., 1909 — С. 68—69).

Прем’єра «Ревізора» відбулася 19 квітня 1836 р. (за ст. ст.) на сцені Александрінського театру в Петербурзі. Городничого грав І.І. Сосницький, Хлестакова — Н.О. Дюр. Незважаючи на те що п’єса була новаторська і незвична як для акторів, так і для глядачів, тому в деякі моменти розвитку дії викликала розгубленість в одних та подив у інших, «Ревізор» все ж таки мав блискучий успіх. «Загальна увага глядачів, оплески, задушевний і одностайний регіт, виклик автора… — ні в чому не було недоліку», — писав про цю прем’єру П.А. Вяземський (Вяземский П.А. Эстетика й литературная критика. — М., 1984. — С. 143). Цар Микола І, присутній на прем’єрі, багато сміявся і, виходячи з ложі, сказав: «Ну, п’єска! Всім дісталося, а мені — більш за всіх!» (Исторический вестник. — 1883. — № 9. — С. 736). В.В. Стасов у спогадах писав, що тогочасна молодь була у захваті від «Ревізора», п’єса стала її «новим ідолом», якого молоді захищали в гарячих суперечках з реакціонерами (Русская старина. — 1881. — № 2. — С. 414).

Гоголь дуже гостро сприйняв усі недоліки гри акторів, нерозуміння публіки: «…відчуття сумне і прикро-тяжке покрило мене» (Гоголь М.В. Уривок з листа, писаного автором незабаром після першої вистави «Ревізора» до одного літератора), — він, попри всі свої старання в роботі з акторами, не зміг запобігти впаданню у водевіль, карикатуру; це було сприйнято Гоголем як провал п’єси; всі його подальші устремління будуть направлені на те, щоб глядачі відчули себе залученими у події «Ревізора», його завданням стає переакцентування глядача не на «осуд дій іншого, але на споглядання себе самого»: з’являється монолог Городничого «От, дивіться, дивіться, весь світ, все християнство, всі дивіться, як обдурили городничого!», кульмінацією якого стають слова: «Чому смієтеся? Над собою смієтеся!» (видання 1842 р.); у тому ж 1842 р. з’являється епіграф — народне прислів’я: «Не кивай на дзеркало, коли пика крива». Звернення до себе самих стає кінцевою метою безлічі «коментарів» до п’єси.

25 травня 1836 р. «Ревізор» пройшов у Малому театрі в Москві. Городничого грав М.С. Щепкін, Хлестакова — Д.Т. Ленський, Ганну Андріївну — М.Д. Львова-Синецька. Навколо п’єси після перших же вистав у Петербурзі і Москві піднялася бурхлива полеміка, відповіддю на неї стала написана Гоголем у травні 1936 р. п’єса про п’єсу «Театральний роз’їзд після представлення нової комедії», до якої увійшли деякі реальні відгуки на «Ревізора» критики.

У Києві саме гоголевським «Ревізором» дебютував у вересні 1891 р. у приміщенні театру Бергоньє на Фундуклеївській вулиці (тепер на цьому місці театр ім. Лесі Українки на вулиці Богдана Хмельницького) перший стаціонарний театральний колектив «Київське драматичне товариство», організований М.М. Федоровим (псевд. Соловцов), з 1893 р. — театр «Соловцов». У 1898 р. переїзд театру «Соловцов» у нове приміщення на Миколаївській вулиці (нині тут розміщується театр ім. Івана Франка) був ознаменований великою театральною програмою, в яку також був включений другий акт «Ревізора». Городничого грав сам Соловцов, Хлестакова — Багров (Рыбаков М.О. Вулиця архітектора Городецького. — К., 2007. — С. 47‒50).

Серед безлічі постановок «Ревізора» в Україні необхідно згадати ще одну, вона відноситься вже до XX ст. У жовтні 1929 р. у Херсоні в театрі СОЗ («Соціалістичне змагання») в приміщенні Держтеатру імені А. Луначарського проходить прем’єра нового «Ревізора». Це монтаж комедії Г.Ф. Квітки-Основ’яненка «Приїжджий із столиці, або Сум’яття в повітовому місті» (1827) і гоголівського «Ревізора», вистава має назву «Інкогніто» (див.: Сухопаров С.М. Старый Херсон Сергея Сильванского. С приложением текстов работ С.А. Сильванского / Сост. й ред. С.М. Сухопарова. — Херсон, 2002). П’єсу поставив І.Г. Терентьєв, який перед цим поставив «Ревізора» разом з художниками-філоновцями (учнями П. Філонова) в Театрі Ленінградського будинку друку. Надзвичайно барвиста і дуже скандальна вистава, влаштована художниками-авангардистами, дістала негативний відгук преси і незабаром була заборонена, проте багато ідей цього спектаклю було знов утілено на сцені Херсонського театру, постановка набула і абсолютно нового звучання завдяки поєднанню двох текстів — Квітки і Гоголя. Терентьєвська ідея тотального ревізора — Страху, що утвердився в сталінський час, — давала нове прочитання п’єси Гоголя в контексті подій 20‒30-х років XX ст. У цей час «Ревізор» знов опиняється в центрі інтертекстуального діалогу культури: постановки К.С. Станіславського (1921 р. у Московському Художньому театрі, роль Хлестакова грав М.О. Чехов), В.Е. Мейерхольда (1926 р. у театрі Мейерхольда, роль Хлестакова — «Наполеона випадку» — грає Е.П. Гарін), І.Г. Терентьєва (1927), які сперечалися одночасно і з традицією, і з соціалістичними версіями, викликали бурхливу полеміку. «Епідемія “Ревізора”» стала темою спектаклю «Ревізор» М.М. Євреїнова в театрі «Криве дзеркало» у Петербурзі: представляючи різні школи театру, М.М. Євреїнов у 20-х роках створює «режисерську буфонаду в п’яти “побудовах” одного уривка» з «Ревізора» Гоголя. Діалог із Гоголевим «Ревізором» чути в п’єсах М. Куліша «Отак загинув Гузка» (1925), «Хулій Хурина» (1926), «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1928) (див.: Свербілова Т., Скорина Л. Українська драма 30-их років як модель масової культури та історія драматургії у постатях. — Черкаси, 2007). Цей текст Гоголя зазвучав не тільки в театрі, а також в літературі: у фантастичному оповіданні В. Каверіна «Ревізор» (1924); у романі К. Вагінова «Праці і дні Свістонова» (1929).

Ревізор: Комедія в п’яти діях / Пер. Василь Сімович // Буковина. — 1901. — 5 (18) січ. — 12 (27) лют. — С. 2‒19.

Ревізор: Комедія в п’яти діях / Пер. Василь Сімович. — Чернівці, 1901. — 152 с.

Ревізор. — Чернівці, 1905.

Ревизор // Живая Мысль. — 1905. — С. 24‒25.

Ревізор: Комедія в 5 діях М. Гоголя / Пер. Олекси Коваленка. — К.: Ранок, 1908. — 107 с.

Ревізор: Комедія в 5 діях М. Гоголя / Пер. О. Коваленка. — 2-ге вид., випр. — К.: Ранок, 1909. — 96 с.

Ревізор: Комедія на 5 дій / Пер. М. Садовський. — К.: Час, 1918. — 100 с. — (Серія «Драматична»).

Ревізор: Комедія на 5 дій / Передм. та пояснення д-ра Івана Брика. — Львів: Вид-во «Для школи і дому», 1927. — 112 с.

Ревізор // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 359‒401.

Ревізор: Комедія на 5 дій / Пер. А. Хуторяна. — К.: Держлітвидав, 1936. — 134 с. — (Театральна б-ка).

Ревізор / Пер. А. Хуторяна // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1948. — С. 230‒303.

Ревізор: Комедія на 5 дій / Пер. М. Садовського; Післямова П. Нестеровського. — Москва: Мистецтво, 1949. — 151 с. — (Б-ка рос. драматургії).

Ревізор / Пер. Остапа Вишні // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 2. — С. 231‒316.

Одруження

Уперше комедія була надрукована в томі IV творів М. Гоголя 1842 р. під назвою «Одруження».

Гоголь працював над п’єсою «Одруження» майже десять років: з 1833 по 1842 р. П’єсі передував інший драматичний твір — «Володимир 3-го ступеня», який не був закінчений і відомий тільки за окремими уривками. Частково час роботи над цими творами збігається. Втім Гоголь відмовився від створення «Володимира 3-го ступеня». Сучасники (зокрема, М. Плетньов) вважали, що письменник усвідомив, що йому не вистачає досвіду, необхідного для втілення масштабного задуму в драматичній формі. Однак сам Гоголь у листі до М. Погодіна писав, що не може обійтись у комедії без сцен, які нізащо не пропустить цензура. У зв’язку з цим Гоголь вирішив звернутись до такого «безневинного» сюжету, який не образить «навіть квартального». Це і був задум п’єси «Одруження», перебіг подій якої нагадував скоріше анекдот. Попри це, сюжет спонукав Гоголя до довгої і складної роботи, багатьох переробок і доопрацювання.

Початок роботи над комедією Гоголь означив 1833 р. Дослідники схильні вважати точною датою 1834 р., бо тільки в середині 1835 р. був готовий перший варіант твору під назвою «Женихи». Хоча відомо, що того ж таки року Гоголь читав М. Погодіну уривки комедії і називав її «Провінційний жених». У первісних варіантах ще не було головних героїв — Подкольосіна чи Кочкарьова. Письменник продовжив роботу над текстом у наступному 1836 р., тоді ж було заплановано віддати комедію на бенефіс великого актора М. Щепкіна. Але цього Гоголь не зробив, певно, вважаючи п’єсу все ще недосконалою. Остаточний її варіант він закінчив уже перебуваючи у Римі в 1841‒1842 рр.

Цензори, як і сподівався Гоголь, зробили в рукописі незначні й нечисленні скорочення. Але письменника чекало інше випробування і розчарування: петербурзька публіка не сприйняла і не зрозуміла комедію. А Гоголь вважав, що драматургічний твір живе тільки на сцені.

Перший варіант «Одруження» — «Женихи» мав своїх попередників у театральній традиції XVIII ст.: комедії О. Сумарокова «Чудовиська» та Я. Княжніна «Диваки», де інтрига трималась на суперництві женихів. Мотив суперництва дозволив обом письменникам намалювати непривабливі, майже карикатурні постаті різних представників тогочасного суспільства. В «Одруженні» на першому плані — нерішучий жених і невдалий сват (Подкольосін і Кочкарьов). Обидва ці мотиви були надзвичайно популярними у 20-х роках XIX ст. на російській сцені, як і перероблені французькі водевілі, покладені в основу п’єс «Клопотун» О. Писарєва (1825), «Нерішучий» (1819) та «Світський випадок» М. Хмельницького (1826), «Сват невгаразд» Д. Ленського (1828).

Основою всіх цих творів завжди була динамічна дія. Драматичні твори Гоголя у цьому суттєво відрізнялись від творів попередників: всі без винятку його сучасники, виховані на традиційній комедійній культурі, констатували у нього відсутність дії, динаміки, а також дивовижно малу кількість подій і послаблену сюжетну основу. Вони мали рацію: якщо в «Ревізорі» існує рівнодія між інтригою і характерами, то в «Одруженні» всю увагу автора зосереджено на характерах, а дію уповільнено.

Дослідники (Ю. Манн, С. Данилов) порівнюють драматургічні принципи Гоголя із вертепом, комеді дель арте, середньовічним театром, шекспірівською драматургією, навіть античною комедією. Для сучасного прочитання і театральної інтерпретації це дає небагато. Цілком очевидно, що з комедій Гоголя починається класична російська драматургія, а саме з «Одруження» — традиція О. Островського. Крізь звичаї, побут і, головне, типові характери, або типажі, певного шару суспільства (тут — купецтва і дрібного чиновництва) висвітлюється життя і час цілої доби початку і середини XIX ст. у Російській імперії.

За кілька років, протягом яких Гоголь перетворював «Женихів» на «Одруження», схожість із водевілем поступово зникає. Визначальні риси п’єси — загальний побутовий характер, уповільнена дія, епізоди, прямо не пов’язані з розвитком сюжету, сама побудова характерів — усе було незвично для російського театру 1840-х років.

Що ж до сюжету, то чимало дослідників зауважує подібність самої ситуації сватання у комедії і в епізоді з «Ночі проти Різдва», коли до Солохи один за одним заходять залицяльники, їх також кілька, і всі вони з «поважних» членів сільської громади, і жоден з них не стане «переможцем». Головне в тому, що дія у «Ночі проти Різдва» і в «Одруженні» відбувається у піст — час, коли за християнським звичаєм сватання і весілля заборонені. Отже, і в повісті, і в п’єсі від початку на намірах героїв лежить печатка гріховності, нечистоти. Хоча не тільки дія в «Одруженні», а й епізод у Солохи побудовані на сміховій, комічній ситуації.

Перший варіант «Одруження» — «Женихи» спочатку був задуманий як сцени з поміщицького сільського побуту. Тому не виключено, що й місцем подій мала бути українська провінція. І тільки потім письменник переніс дію до купецької околиці Петербурга.

Можна дослідити й інші збіги «Одруження» з повістями «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Наприклад, бесіда Шпоньки з нареченою нагадує сцену Подкольосіна з Агафією Тихонівною, є ніби її попереднім ескізом. Надмірні претензії Агафії Тихонівни перегукуються із честолюбними мріями Оксани з «Ночі перед Різдвом». Щодо останнього мотиву, то Гоголь взагалі розмірковував щодо жіночого честолюбства, про його природу і феномен. Про це згадувала, наприклад, Є. Хитрово (запис у «Щоденнику» за 23 грудня 1850 р.).

Уперше п’єса «Одруження» була поставлена на петербурзькій сцені 9 грудня 1842 р. на бенефісі відомого актора І. Сосницького, але трупа не впоралась із задумом Гоголя. Про це В. Бєлінський відразу після вистави написав В. Боткіну, констатувавши, що після вистави вороги Гоголя святкують його поразку. Пізніше в «Отечественных записках» за 1843 р. критик докладно проаналізував образ кожного героя комедії з достатньо прозорими натяками на невдачі виконавців вистави.

Більш вдалою була прем’єра «Одруження» у Москві 1843 р. Це був бенефіс М. Щепкіна. Хоча зауваження С. Аксакова, людини доброзичливої і до Гоголя, і до М. Щепкіна, були дуже критичними. Він вважав виконання ролі Подкольосіна невдачею актора.

Що ж до тогочасної критики, то В. Бєлінський не перебільшував її реакцію: вона насправді була злісною і тріумфуючою. Наприклад, рецензент «Северной пчелы» (від 12 грудня 1842 р.) не знайшов ані характерів, ані зав’язки, ані розв’язки, ані веселощів. І тому взагалі не вважав «Одруження» комедією. До такого ж приблизно висновку дійшов і журнал «Репертуар й Пантеон» (СПб. — Вип. 24. — С. 17), вважаючи, що «Одруження» взагалі комедією назвати не можна. Прихована сатиричність і принципово новий характер побудови п’єси не могли не дратувати тогочасних критиків і театрознавців.

Більш щасливою була доля «Одруження» в театральному сезоні 1842/43 рр. у Харкові, де роль Кочкарьова виконав український актор і друг М. Щепкіна К. Соленик. Про талант К. Соленика Гоголь знав раніше і розшукував його, про що писав у листі до М. Білозерського 21 лютого 1836 р. К. Соленик грав не в стаціонарному театрі, а у так званій кочовій трупі. Гоголь намагався знайти українського актора і запросити його в Петербург для участі в прем’єрі «Ревізора».

В цілому театральна історія «Одруження» значно поступається феєричній історії «Ревізора».

Текст комедії «Одруження» подаємо за перекладом Остапа Вишні: Гоголь М.В. Твори: У 3 т. / Пер. з рос.; Вступ, стаття Н. Крутікової і Д. Іофанова. — К.: Держлітвидав України, 1952. — Т. 2.

Гоголь М.В. Одружіння: Комедія в 3-х діях / Пер. Олени Пчілки. — Львів: Товариство ім. Шевченка, 1926.

Одруження // Гоголь М.В. Вибрані твори. — К.; X.: Держлітвидав України, 193 5. — С. 404‒427.

Одруження: Зовсім неймовірна подія в двох діях. — К.: Мистецтво, 1938. Одруження: Зовсім неймовірна пригода на дві дії // Самодіяльний театр. — К., 1950. — Вип. 2.

Гоголь М.В. Драматичні твори / Пер. Остапа Вишні; За ред. М. Рильського. — К.: Мистецтво, 1952.

Одруження: Зовсім неймовірна пригода на дві дії / Пер. Остапа Вишні. — К.: Держлітвидав України, 1956.

Додатки до комедії «Ревізор»