Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори

І Уривок з листа, писаного автором незабаром після першої вистави «Ревізора» до одного літератора»^*

…Ревізора зіграно — і у мене на душі так неспокійно, так дивно… Я чекав, я знав наперед, як піде справа, і при всьому тому почуття сумне і прикро-гнітюче огорнуло мене. Мій же твір мені видався огидним, диким і немовби зовсім не моїм. Головна роль пропала; так я і думав. Дюр[65] анітрохи не зрозумів, що таке Хлестаков. Хлестаков став чимсь подібним до Альнаскарова[66], чимсь подібним до цілої шеренги водевільних пустунів, що завітали до нас повертітися з паризьких театрів. Він став, просто, звичайнісіньким брехуном, — блідий персонаж, який протягом двох століть з’являється в одному й тому ж костюмі. Невже справді не видно з самої ролі, що таке Хлестаков? Чи мною володіла дочасно сліпа гордість, і сили мої справитися з цим характером були такі слабкі, що навіть і тіні, і натяку в ньому не залишилося для актора? А мені він здавався ясним. Хлестаков зовсім не обдурює; він не брехун з ремесла; він сам забуває, що бреше, і вже сам майже вірить тому, що говорить. Він розвернувся, він у доброму настрої, бачить, що все йде гаразд, його слухають — і вже через те лиш він говорить плавкіше, розв’язніше, говорить щиро, говорить зовсім одверто і, говорячи брехню, виявляє саме в ній себе таким, який він є. Взагалі у нас актори зовсім не вміють брехати. Вони гадають, що брехати означає просто правити теревені. Брехати означає говорити брехню тоном, таким близьким до істини, так природно, так наївно, як можна тільки говорити саму істину; і в цьому-от полягає саме все комічне брехні. Я майже певний, що Хлестаков більше б виграв, якби я призначив цю роль одному з найбезталанніших акторів і сказав би йому тільки, що Хлестаков є людина спритна, цілком comme il faut[67], розумна і навіть, можливо, доброчесна, і що йому залишається подати його саме таким. Хлестаков бреше зовсім не холодно або фанфаронськи-театрально; він бреше з почуттям; в очах його відбивається насолода, якої він зазнає від цього. Це взагалі краща й найпоетичніша хвилина його життя — майже рід натхнення. І хоч би що-небудь з цього було виражено! Ніякого також характеру, тобто особи, тобто видимої зовнішності, тобто фізіономії, буквально не дано було бідолашному Хлестакову. Звичайно, незрівнянно легше карикатурити старих чиновників у поношених віцмундирах з потертими комірами; але схопити ці риси, які досить пристойні й не видаються гострими ріжками з звичайного світського кола — справа майстра сильного. У Хлестакова ніщо не повинно бути означене різко. Він належить до того кола, яке, очевидно, нічим не відрізняється від інших молодих людей. Він навіть добре іноді тримається, навіть говорить іноді авторитетно і тільки в тих випадках, коли потрібні або самовладання, або характер, виявляється його почасти підленька, нікчемна натура. Риси ролі якого-небудь городничого більш непорушні та ясні, його вже визначає різко власна, незмінювана, черства зовнішність, і почасти утверджує собою його характер. Риси ролі Хлестакова надто рухливі, тонші й тому важче вловлювані. Справді, що таке, коли розібрати, Хлестаков? Чиновник, молодий і, як кажуть, пустий чоловік, але такий, що має в собі багато властивостей, притаманних людям, яких світ не називає пустими. Виставити ці властивості в людях, не позбавлених, між іншим, добрих якостей, було б гріхом з боку письменника, бо тим він віддав би їх на загальний сміх. Краще нехай кожний відшукає частку себе в цій ролі й одночасно оглянеться навкруги без побоювань і страху, щоб не вказав хто-небудь на нього пальцем і не назвав би його на ім’я. Словом, цей персонаж має бути типом багато чого розкиданого в різних російських характерах, що тут, проте, злилося випадково в одній особі, як дуже часто трапляється і в натурі. Кожний хоч на хвилину, якщо не на кілька хвилин, став або стає Хлестаковим, та тільки, природно, в цьому не хоче признатися; він любить навіть і посміятися з цього факту, але, звичайно, в шкурі іншого, а не у власній. І меткий гвардійський офіцер виявиться іноді Хлестаковим, і державний муж виявиться іноді Хлестаковим, і наш брат, грішний літератор, виявиться часом Хлестаковим. Словом, рідко хто ним не буде хоч раз у житті, — річ тільки в тому, що слідом за тим дуже спритно повернеться, і немовбито й не він.

Так от, невже в моєму Хлестаков! не видно нічого цього? Невже він просто блідий персонаж, а я, в пориві хвилинно-горделивого настрою, думав, що коли-небудь актор великого таланту подякує мені за зосередження в одній особі таких різнорідних рухів, що дають йому змогу несподівано показати всі різноманітні сторони свого таланту. І от Хлестаков вийшов дитяча, нікчемна роль! Це тяжко і в’їдливо-прикро.

Із самого початку вистави п’єси я вже сидів у театрі смутний. Про захват і прийом публіки я не турбувався. Одного тільки судді, з усіх присутніх у театрі, я боявся, — і цей суддя був я сам. В самому собі я чув докори і ремствування проти моєї ж п’єси, які заглушали всі інші. А публіка загалом була задоволена. Половина її сприйняла п’єсу навіть співчутливо; інша половина, як ведеться, її лаяла з причин, проте, нестосовних до мистецтва. Яким чином лаяла, ми про це поговоримо при першому побаченні з вами; тут є багато повчального і немало смішного. Я навіть дещо записав; але це набік.

Взагалі з публікою, здається, цілковито примирив «Ревізора» городничий. В цьому я був певний і раніше, бо для таланту Сосницького ніщо не могло залишитися нез’ясованим у цій ролі. Я радий принаймні, що дав змогу виявити на всю широчінь талант свій, про який уже починали відзиватися байдуже й ставили його на одну дошку з багатьма акторами, що їх так щедро нагороджують оплесками в щоденних водевілях та інших забавних п’єсах. На слугу теж покладав надії, бо спостеріг у акторі велику увагу до слів і спостережливість. Зате обидва наші приятелі, Бобчинський і Добчинський, вийшли понад сподівання погані. Хоч я й думав, що вони будуть погані, бо, створюючи цих двох маленьких чиновників, я уявляв у їхній шкурі Щепкіна і Рязанцева[68], але все-таки я думав, що їх зовнішність і становище, в якому вони перебувають, як-небудь їх винесе й не так обкарикатурить. Сталося навпаки: вийшла саме карикатура. Вже перед початком вистави, побачивши їх костюмованими, я ахнув. Ці два чоловіки, по суті своїй досить охайні, товстенькі, з пристойно-пригладженим волоссям, опинилися в якихось незграбних, височенних сивих париках, скуйовджені, неохайні, розпатлані, з висмикнутими величезними маніжками; а на сцені виявилися до такої міри кривляками, що просто було нестерпно. Взагалі костюмування більшої частини п’єси було дуже погане й карикатурне. Я немов передчував це, коли просив, щоб зробили одну репетицію в костюмах; але мені стали говорити, що це зовсім непотрібно і не за звичаєм, і що актори вже знають свою справу. Помітивши, що ціни словам моїм давали небагато, я дав їм спокій. Ще раз повторюю: сум, сум! Не знаю сам, чому проймає мене сум.

Під час вистави я помітив, що початок четвертої дії холодний; здається, немовби хід п’єси, досі плавний, тут урвався або тягнеться ліниво. Признаюсь, ще під час читання тямущий і досвідчений актор зробив мені зауваження, що не так зручно, що Хлестаков починає перший просити позичити йому грошей, і що було б краще, якби чиновники самі йому запропонували. Шануючи зауваження досить тонке, що має свої справедливі сторони, я, однак, не бачив причини, чому Хлестаков, бувши Хлестаковим, не міг попросити перший. Але зауваження було зроблене; «виходить, — сказав я сам до себе, — я погано виконав цю сцену». І справді, тепер, під час вистави, я побачив ясно, що початок четвертої дії блідий і носить ознаку якоїсь утоми. Повернувшись додому, я одразу ж узявся до переробки. Тепер, здається, вийшло трохи сильніше, принаймні природніше і більше пасує до справи. Але в мене немає сил клопотатися про включення цього уривку в п’єсу. Я стомився; і як згадаю, що задля цього треба їздити, просити і кланятися, то Бог з ним, — нехай краще під час другого видання або відновлення «Ревізора».

Ще слово про останню сцену. Вона зовсім не вдалася. Завіса закривається в якусь невиразну хвилину, і п’єса здається немовби незакінченою. Але я не винен. Мене не хотіли слухати. Я й тепер кажу, що остання сцена не матиме успіху доти, поки не зрозуміють, що це просто німа картина, що все це повинно являти одну скам’янілу групу, що тут закінчується драма і її змінює заніміла міміка, що дві-три хвилини слід не закривати завісу, що відбутися все це повинно в тих же умовах, яких вимагають так звані живі картини. Але мені відповідали, що це зв’яже акторів, що групу треба буде доручити балетмейстерові, що, до деякої міри, навіть принизливо для актора, і т. п., і т. п., і т. п. Багато ще інших і т. п. побачив я на мінах, які були ще прикріші, ніж словесні. Незважаючи на всі ці і т. п., я стою на своєму, і сто разів кажу: «ні, це не зв’яже анітрохи, це не принизливо». Нехай навіть балетмейстер створить і складе групу, якщо тільки він спроможний відчути справжнє становище кожного персонажа. Таланта не спинять вказані йому межі, як не спинять річку гранітні береги; навпаки, ввійшовши в них, вона швидше й повніше несе свої води. І в даній йому позі актор, що почуває, може виразити все. На обличчя його туї’ ніхто не наклав оков, розміщено тільки саме групування; обличчя його вільне виразити всякий рух. І в цьому онімінні для нього безодня різноманітності. Переляк кожної з дійових осіб не схожий один на одного, як не схожі їх характери і ступінь боязні і страху, внаслідок значності вчинених кожним гріхів. Інакше буде приголомшений городничий, інакше приголомшена дружина і дочка його. Інакше лякається суддя, інакше попечитель, поштмейстер і т. п., і т. п. Інакше будуть приголомшені Бобчинський і Добчинський, які й тут не зрадили себе і звернулися один до одного із занімілим на губах запитанням. Самі тільки гості можуть остовпіти однаково, але вони далина в картині, яка окреслюється одним помахом пензля і вкривається одним колоритом. Словом, кожний мімічно продовжує свою роль, і, незважаючи на те, що, очевидно, підкорив себе балетмейстерові, може завжди залишитися високим актором. Але мені нестає більше сил клопотатися і сперечатись. Я стомився і душею й тілом. Присягаюсь, ніхто не знає і не чує моїх страждань. Бог з ними з усіма; мені остогидла моя п’єса. Я хотів би втекти тепер бог знає куди, і моя майбутня подорож, пароплав, море та інші, далекі небеса, самі тільки можуть освіжити мене. Я прагну їх, наче бог знає чого. Ради Бога, приїжджайте швидше. Я не поїду, не попрощавшись з вами. Мені ще треба багато сказати вам того, що неспроможний сказати нестерпний, холодний лист…

II Попереднє повідомлення для тих, хто захотів би зіграти як слід «Ревізора»^*

Найбільше треба побоюватися, щоб не впасти в карикатуру. Нічого не повинно бути перебільшеного або тривіального навіть в останніх ролях. Навпаки, слід особливо старатися акторові бути скромнішим, простішим і немовби благороднішим, ніж в дійсності є зображуваний персонаж. Чим менше думатиме актор про те, щоб смішити й бути смішним, тим більше виявиться смішне взятої ним ролі. Смішне виявиться само собою саме в тій серйозності, з якою виконує своє діло кожний з персонажів, виведених у комедії. Всі вони зайняті заклопотано, метушливо, навіть ревно своїм ділом, ніби найважливішим завданням свого життя. Глядачеві тільки з боку видно нікчемність їх турботи. Але вони самі зовсім не жартують і вже ніяк не думають, що з них хто-небудь сміється. Розумний актор, перше ніж схопити дрібні химери й дрібні зовнішні особливості приділеного йому персонажа, повинен старатись уловити загальнолюдське вираження ролі… повинен розглядіти, для чого покликана ця роль, повинен розглядіти головну й переважну турботу кожного персонажа, на яку витрачається життя його, яка становить постійний предмет думок, вічний цвяшок, що сидить у голові. Вловивши цю головну турботу виведеного персонажа, актор повинен з такою силою перейнятися нею сам, [щоб] думки і прагнення взятого ним персонажа немовби засвоїлися ним самим і перебували б у голові його невідлучно протягом усього часу вистави п’єси. Про окремі сцени й дрібниці він не повинен багато дбати. Вони вийдуть самі собою вдало й добре, якщо тільки він не викине ні на хвилину з голови це головне, що засіло в голові його героя. Усі ці частковості й різні дрібні особливості, — якими так щасливо вміє користуватися навіть і такий актор, котрий вміє передражнювати й схоплювати ходу й рухи, але не створювати ролі цілком, — є не більш як фарби, що їх треба накладати вже тоді, коли малюнок створено й зроблено вірно. Вони — вбрання і тіло ролі, а не душа її. Отже, спершу слід схопити саме цю душу ролі, а не вбрання її.

Однією з головних ролей є Городничий. Людина ця найбільше заклопотана тим, щоб не пропускати того, що пливе в руки. Через цю турботу йому ніколи було поглянути суворіше на життя або ж трохи краще оглянутися на себе. Через цю турботу він став утискувачем і очерствів майже непомітно для самого себе, бо злісного бажання утискувати в нього нема; є просто лиш бажання прибрати все, що бачать очі. Просто він забув, що це є тягарем для іншого і що від цього тріщить у декого спина. Він несподівано простив купців, які думали занапастити його, коли ті запропонували заманливу пропозицію, бо ці заманливі блага життя пойняли його й спричинили те, що в нього очерствіла й огрубіла здатність відчувати становище й страждання іншого. Він почуває, що грішний; він ходить до церкви; він думає навіть, що твердий у вірі. Він навіть задумує коли-небудь згодом покаятися. Але велика спокуса всього того, що пливе в руки, і заманливі блага життя, і хапати все, не пропускаючи нічого, стало в нього вже немовби просто звичкою.

Руська людина — яка не те, щоб була недолюдком, але в якої викривилося поняття правди, яка стала вся брехнею, вже навіть і сама того не помічаючи. Тому він і резонерствує, статечний і навіть поважний, і навіть не без піднесення скаже те чи інше слово. Можливо, він навіть один з тих людей, котрі, якби побачили, що всі навколо них стали чесними, що чесність — вим[ога]…

Найбільше треба побоюватися впасти в карикатуру. Нічого не повинно бути карикатурного. Чим більше простоти в грі, тим… Чим менше думатиме актор про те, щоб смішити й бути смішним, тим більше самий персонаж вийде смішним. В серйозності всіх персонажів, з якою кожний з них сам виконує свою справу, стане… Перше ніж схопити химери й дрібні зовнішні особливості всякого персонажа, актор повинен уловити загальнолюдське вираження ролі. [Перше ніж самий характер персонажа], треба розглядіти покликання, для чого він покликаний, у чому полягають турботи й клопіт кожного персонажа, на які витрачається все його [життя], навколо чого саме обертається його життя, до чого й куди спрямовані постійно всі його думки й прагнення. Уловивши цю головну турботу виведеного персонажа, актор повинен сам перейнятися цією турботою, засвоїти собі всі думки й прагнення так, щоб вони були в його голові невідлучно протягом усього часу вистави; про окремі сцени він не повинен навіть і думати. Вони виллються самі собою добре, якщо тільки він виконуватиме серйозно й ревно те саме діло, яким не на жарт зайнятий виведений персонаж.

Однією з головних ролей є Городничий, людина найбільш заклопотана тим, щоб не пропустити, що пливе в руки. Через цю турботу йому ніколи було глянути суворіше на життя або оглянутися на себе. Через цю турботу він, можливо, і сам не почуваючи як, став і сам утискувачем, бо злісного бажання утискувати у нього нема. В нього є тільки бажання прибрати до рук все, що бачать очі. Він забув, що від цього тріщить спина у ближнього. Часом він, однак, почуває, що грішний, молиться, ходить до церкви, думає навіть, що у вірі твердий, і думає навіть коли-небудь покаятися. Але велика спокуса того, що пливе в руки, і велика давно набута звичка, його приголомшила розповсюджена чутка про ревізора, ще більше приголомшило його те, що ревізор цей — incognito[69], невідомо коли буде, з якого боку підступить. Він перебуває з початку до кінця п’єси в станах, вищих за ті, в яких йому траплялося бувати в інші дні життя. Нерви в нього напружені. Переходячи від страху до надії й радості, погляд його дещо розпалений через те, і він став більше піддаватися обману, і його, котрого в інший час не скоро можна було б… обманути, стає можливим. Побачивши, що ревізор у його руках, не страшний і навіть породичався з ним, він віддається бурхливій радості при одній думці про те, як понесеться віднині його життя в бенкетах, пиятиках, як роздаватиме він посади, вимагатиме на станціях коней і примушуватиме чекати в передпокоях городничих, пишатися, задавати тон. Саме тому несподіване повідомлення про приїзд справжнього ревізора для нього більше, ніж для всіх інших, громовий удар, і становище справді стає трагічним.

Суддя людина менш грішна щодо хабарів. Він навіть не охочий чинити неправду, але [велика] пристрасть до псової охоти… Що ж діяти! у кожної людини є яка-небудь пристрасть… Через неї він наробить безліч усяких неправд, не підозрюючи сам того. Він заклопотаний собою і розумом своїм і єдино і тому тільки безбожник, що на цьому поприщі простір йому виявити себе. Для нього будь-яка подія, навіть і та, що навіяла страх на інших, є знахідкою, бо дає поживу його здогадам і міркуванням, що з них він задоволений, як артист зі своєї праці. Це самоусолодження має виражатися на обличчі актора. Він говорить і одночасно спостерігає, який ефект справляють на інших його слова. Він добирає висловів.

Земляніка — людина товста, але шахрай тонкий. Незважаючи на неосяжну товщину свою, має багато викрутливого та улесливого в мові, вчинках. На питання Хлестакова, як називалася з’їдена риба, він підбігає з легкістю двадцятидворічного франта, щоб біля самісінького його носа сказати: «Лабардан». Він належить до числа тих людей, які, бажаючи викрутитися самі, не знаходять іншого засобу, як топити інших, і тому бистрі на всякі каверзи і доноси, не беручи до уваги ні кумівства, ні дружби, думаючи тільки про те, як винести себе. Незважаючи на неповороткість і товщину, завжди повороткий. А розумний актор не пропустить жодної такої нагоди, де послуга товстої людини буде особливо смішною в очах глядачів, без будь-якого бажання зробити з цього карикатуру.

Смотритель училищ — нічого більше, як тільки людина, наполохана частими ревізіями і доганами, невідомо за що; а тому боїться, як вогню, усяких відвідувань і тремтить, як лист, при звістці про ревізора, хоч і не знає сам, у чому грішний. Акторові, який грає цю особу, залишається виразити лише самий повсякчасний страх.

Поштмейстер — простодушна до наївності людина, яка дивиться на життя, як на збірку цікавих історій, щоб згаяти час, що їх він начитує в розпечатуваних листах. Цей персонаж доступний з перш… Нічого більше не залишається робити акторові, як бути простодушним, скільки можливо.

Але двоє міських базік Бобчинський і Добчинський [потребують особливо, щоб] їх було зіграно добре. Їх повинен собі дуже добре визначити актор. Ці люди, все життя яких полягає в біганині по місту з засвідченням своєї пошани [усім до одного] і в обміні новинами. Все у них стало… Пристрасть розповідати поглинула всі інші справи. І ця пристрасть стала їх рушійною пристрастю і прагненням життя. Треба, щоб видно було ту насолоду, коли, нарешті, доб’ється того, що йому дозволять про що-небудь розповісти. Квапливість і метушливість у них єдино з побоювання, щоб хто-не-будь не перебив і не перешкодив йому розповісти. Допитливі — через бажання мати що-небудь розповісти. Через це Бобчинський навіть трохи заїкуватий. Вони обидва низенькі, коротенькі, надзвичайно схожі один на одного, обидва з невеличкими черевцями. Обидва кругловиді, одягнені чистенько, з пригладженим волоссям. У Добчинського навіть невеличка лисинка саме посередині голови: видно, що він не холостяк, як Бобчинський, а вже одружений. Але при всьому тому Бобчинський бере гору над ним з причини більшої жвавості й навіть до деякої міри керує його розумом. [Усі дрібні атрибути повинен] відкинути геть актор, якщо хоче виконати цю роль, і уявити собі тільки те, що він сам хворий на надзвичайну сверблячку язика. Словом, це люди, викинуті долею для чужих потреб, а не для своїх власних.

Усі інші персонажі: купці, гості, поліцейські й прохачі всіх родів — це постаті, які щодня проходять перед нашими очима, а тому можуть бути легко схоплені кожним, хто вміє спостерігати особливості в мові й поведінці людини всякого суспільного стану. Те саме можна сказати й про слугу, дарма, що ця роль значніша, ніж інші. Немолодий руський слуга, котрий дивиться трохи вниз, грубіянить панові, зміркувавши, що пан базіка і нікчема, і котрий любить собі самому вичитувати повчання для пана, котрий мовчки шахрай, проте добре вміє використати таку нагоду, коли можна, мимо йдучи, поживитися, — відомий кожному. Тому цю роль виконували завжди добре. Так само кожний може відчути, яке враження здатний приїзд ревізора справити на кожного з цих персонажів.

Не слід тільки забувати того, що в голові у всіх сидить ревізор. Всі заклопотані ревізором. Навколо ревізора кружляють страхи й надії всіх дійових осіб. У одних надія позбутися поганих городничих і різного роду хапуг. У других панічний страх, коли вони бачать, що найголовніших сановників і передових людей суспільства проймає страх. А в усіх інших, які дивляться на всі справи світу спокійно, длубаючи в носі, цікавість, не без певної прихованої боязні, побачити, нарешті, ту особу, яка завдала стільки тривог і, отже, неминуче має бути надто незвичайною й поважною особою.

Найважчою з усіх є роль того, кого наполохане місто вважає за ревізора. Хлестаков сам по собі нікчемна людина. Навіть пусті люди називають його найпустішим. Ніколи б йому в житті не трапилося зробити діло, здатне звернути чию-небудь увагу. Але сила загального страху створила з нього надзвичайний комічний персонаж. Страх, отуманивши очі всіх, дав йому поприще для комічної ролі. Обриваний і обрізуваний досі в усьому, навіть і в спробі прогулятися козирем по Невському проспекту, він відчув простір і раптом розвернувся несподівано для самого себе. В ньому все сюрприз і несподіванка. Він навіть дуже довго неспроможний догадатися, через що до нього така увага, пошана. Він відчув тільки приємність і втіху, побачивши, що його слухають, догоджають, виконують все, чого він хоче, жадібно ловлять все, що він вимовить. Він розмовляє, ніяк не знаючи на початку розмови, куди заведуть його слова. Теми для розмов йому дають ті, що вивідують. Вони самі немовби кладуть йому все в рот і створюють розмову. Він відчуває тільки, що скрізь можна добре похизуватися, коли ніщо не перешкодить. Він почуває, що він і в літературі господар, і на балах не останній, і сам дає бали і, нарешті, що він державна людина. Він в усьому не від того, хоч би про що йому… Обід з усякими лабарданами й винами додав балакучості й красномовності його язику. Чим далі, тим більше входить всіма почуттями в те, що говорить, і тому багато що висловлює майже палко. Не маючи ніякого бажання обдурювати, він забуває сам, що бреше, йому вже здається, що він справді все це чинив. Тому сцена, коли він говорить про себе, як про державну людину, [і навіяла такий] страх [на кожного] чиновника. Ось чому, особливо в той час, коли він розповідає, як розпікав усіх до одного в Петербурзі, з’являється на обличчі поважність і всі атрибути, і все, що завгодно. Спостерігавши, як розпікали інших, зазнавши й сам цього, тому що і його не раз розпікали, він це повинен майстерно зобразити в словах; він почував у цей час особливу приємність [розпікати нарешті й самому] інших, хоч в [оповіданнях]. Він далі б добрався в мові своїй, але язик його вже став неспроможним, з якої причини чиновники змушені були відвести його з пошаною і страхом на відведений нічліг. Прокинувшись, він той самий Хлестаков, яким і був раніше. Він навіть не пам’ятає, чим налякав усіх. В ньому по-давньому ніякої тями і безглуздя в усіх вчинках. Закохується він і в матір, і в дочку майже одно… Просить грошей, тому що це якось само собою зривається з язика і тому, що вже в першого він спитав і той залюбки запропонував. Тільки в кінці дії він догадується, що його вважають за когось вищого. Але якби не Йосип, якому пощастило йому якось розтлумачити, що такий обман недовго може тривати, він спокійнісінько дочекався б стусанів і проводів з двору не з честю. Словом, це фантасмагорична особа, яка, як облудний персоніфікований обман, помчала разом з тройкою бог знає куди. Проте все ж треба, щоб цю роль дали якнайкращому акторові, бо вона з усіх найважча. Ця пуста людина і нікчемний характер поєднує в собі суму багатьох таких властивостей, що притаманні й не нікчемним людям. Актор особливо не повинен випускати з уваги це бажання похизуватися, яким більш-менш заражені всі люди і яке найбільше відбилося в Хлестакові, — бажання дитиняче, але воно [буває] у багатьох розумних і старих людей, отже рідко кому на віку своєму не траплялося в якій-небудь справі від… його. Словом, актор для цієї ролі повинен мати дуже багатосторонній талант, який би вмів виражати різні риси людини, а не які-небудь постійні, одні й ті самі. Він повинен бути дуже спритною світською людиною, інакше не буде спроможний виразити наївно і простодушно ту пусту світську легковажність, що несе людину в усі боки над усім, яка в такій значній мірі дісталася Хлестакову.

Остання сцена «Ревізора» має бути особливо розумно зіграна. Тут уже не жарт, і становище багатьох персонажів майже трагічне. Становище городничого найразючіше. Хоч би що там було, але побачити себе несподівано одуреним так грубо і притому найпустішим і найнікчемнішим хлопчиськом, який навіть і виглядом і фігурою не взяв, бувши схожий на тріску (Хлестаков, як відомо, тоненький, інші всі товсті), — бути ним одуреним: це не жарт. Обманутися так грубо тому, хто вмів дурити розумних людей і навіть найвправніших шахраїв! Повідомлення про приїзд, нарешті, справжнього ревізора для нього громовий удар. Він скам’янів. Розпростерті його руки і закинута назад голова залишилися нерухомі, і навколо нього вся дійова група утворює в одну мить скам’янілу групу в різних положеннях.

Вся сцена є німою картиною, а тому повинна бути так само зроблена, як утворюються живі картини. Кожному персонажеві має бути визначена поза, відповідна до його характеру, до ступеня боязні його і потрясіння, яке мають справити слова, що сповіщають про приїзд справжнього ревізора. Треба, щоб ці пози ніяк не повторювали одна одну, і були б різноманітні й відмінні; а тому слід, щоб кожний пам’ятав свою і міг би прибрати її, тільки-но вразить його слух фатальне повідомлення. Спочатку вийде це вимушено і скидатиметься на автомати, але згодом, після кількох репетицій, в міру того, як кожний актор ввійде глибше в становище своє, дана поза ним засвоїться, стане природною, властивою йому. Дерев’яність і незручність автоматів зникне, і здасться, немовби сама собою виникла заніміла картина.

Сигналом зміни положень може послужити той незначний звук, що лунає з грудей у жінок у випадку якої-небудь несподіванки. Одні поволі прибирають положення, дане для німої картини, починаючи [переходити] в нього вже при появі вісника з фатальним повідомленням: це — ті, що менше, інші враз — це ті, що більше приголомшені. Непогано, якби перший актор залишив тимчасово свою позу й подивився кілька разів на цю картину як глядач для того, щоб бачити, що треба послабити, посилити, пом’якшити, щоб вийшла картина природнішою.

Картина має бути встановлена майже так:

Посередині городничий, цілком занімілий і остовпілий. Праворуч від нього дружина й дочка, звернені до нього з переляком на лиці. За ним поштмейстер, який перетворився на знак питання, звернений до глядачів. За ним Лука Лукич блідий, мов крейда. З лівого боку городничого Земляніка з бровами, зведеними догори, і пальцями, піднесеними до рота, як людина, яка чимсь дуже опеклася. За ним суддя, який присів майже до землі і зробив губами гримасу, немовби кажучи: «Оце тобі бабусю і…» За ними Добчинський і Бобчинський, втупивши очі й роззявивши рота, дивляться один на одного. Гості поділяються на дві групи з обох боків: одна набирає одного спільного руху, [стараючись] зазирнути в обличчя городничого. Майже цілу хвилину триває ця німа сцена, поки не опускається нарешті завіса. Щоб зав’язалася група вдаліше і невимушеніше, найкраще доручити художникові, який уміє створювати групи, зробити малюнок і тримати мал…

Якщо тільки кожний з акторів увійшов, хоч скільки-небудь, в усі становища ролей своїх на протязі всієї вистави п’єси, то вони виразять також і в цій німій сцені разюче становище ролей своїх, увінчуючи цією сценою ще більше довершеність гри своєї. Якщо ж вони перебували холодними, байдужими і нещирими під час вистави, то залишаться такими ж холодними, байдужими і нещирими тут, з тією різницею, що в цій німій сцені ще більше виявиться їх невправність.

III Дві сцени, вилучені й при першому виданні як такі, що уповільнювали хід п’єси^*

Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Марія Антонівна. Але я не знаю, мамочко, чому вам здається, що у вас кращі за все очі…

Ганна Андріївна. Дурниця тобі здається. Ти нісенітниці, люба, плетеш. Коли жила у нас полковниця, що була такою вже модницею, якої я просто не знаю, виписувала все вбрання з Москви, — бувало мені кілька разів повторює: «Будьте ласкаві, Ганно Андріївно, відкрийте мені цю таємницю, чому ваші очі просто промовляють…» І усі бувало в один голос: «З вами, Ганно Андріївно, досить побути хвилину, щоб через вашу люб’язність забути всі обставини». А штаб-ротмістр Старокопитов, який стояв у цей час? Він, не пригадую, проживав у зв’язку з ремонтом, чи що? Красень! Обличчя свіже, рум’яне, мов я не знаю що; очі чорні-чорні, а комірці сорочки його — це батист такий, якого ніколи ще купці наші не підносили нам. Він мені кілька разів казав: «Присягаюсь вам, Ганно Андріївно, що не тільки не бачив, не начитував навіть таких очей; я не знаю, що зі мною діється, коли дивлюсь на вас…» На мені ще тоді була тюлева пелеринка, вишивана виноградним листям з колоссям і вся обкладена блондочкою[70], тонкою, не більше, як у палець — це, просто, було чарівно! То каже бувало: «Я, Ганно Андріївно, таку почуваю втіху, коли дивлюсь на вас, що моє серце», — каже… Я вже не можу тепер пригадати, що він мені казав. Де вже! Він після того таку зчинив історію: хотів неодмінно застрелитись, та пістолети десь запропастив; а трапилися б пістолети, його б давно вже не було на світі.

Марія Антонівна. Я не знаю, мамочко, — мені, все ж, здається, що у вас нижня частина обличчя значно краща, ніж очі.

Ганна Андріївна. Ніколи, ніколи. Ось цього вже не можна сказати. Що дурниця, то дурниця!

Марія Антонівна. Ні, справді, мамочко; коли ви отак говорите або сидите в профілі, у вас губи все…

Ганна Андріївна. Будь ласка, не кажи дурниць! Така, справді, незносна! Щоб вона як-небудь не посперечалася… Крий Боже! Ось, що у матері її гарні очі, то вже їй і заздро. За цими суперечками, за дурницями я заговорилася з тобою. А тут, того й гляди, що він приїде і застане нас одягненими бог знає як. (Поспішно виходить; за нею Марія Антонівна.)

Хлестаков і Растаковський у катерининському мундирі з аксельбантом.

Растаковський. Маю за честь рекомендуватися — житель тутешнього міста, поміщик, відставний секунд-майор Растаковський.

Хлестаков. А, прошу найпокірніше сідати; дуже радий. Я дуже добре знайомий з вашим начальником.

Растаковський (сів). А, то ви зволили знати Задунайського?[71]

Хлестаков. Якого Задунайського?

Растаковський. Графа Румянцева-Задунайського, Петра Олександровича. Це мій колишній начальник.

Хлестаков. Он як… То ви служили давно?

Растаковський. Перебував під час осади під Сілістрією, в сімсот сімдесят третьому році. Дуже гарячий був бій. Турок був ось так, як оцей стіл перед нами. Я був тоді сержантом, а секунд-майор був у нашому полку — чи не зволили ви знати: Гвоздьов Петро Васильович?

Хлестаков. Гвоздьов? який це?

Растаковський. Петро Васильович. Він був за височайшим повелінням покійної імператриці переведений згодом у драгуни.

Хлестаков. Ні, не знаю.

Растаковський. Я так і гадав, що ви не знаєте, бо вже понад тридцять років, як він помер. Ось тут недалеко, верст двадцять від міста, залишилася його внучка, що вийшла заміж за Івана Васильовича Рогатку.

Хлестаков. За Рогатку? Скажіть! Я цього зовсім не думав.

Растаковський. Еге ж, Рогатка, Іван Васильович. Так от турок стояв перед нами ось так, немовби оцей стіл. Зима і сніг, і сум’яття було таке, як у тому році, коли француз підступав під Москву. У нашому полку був також секунд-майором Фіктель-Кнабе, німець. Звали його Сіхфрід Іванович, але генерал-аншеф тодішній, Потьомкін, звелів перейменувати: «Ти, — каже, — не Сіхфрід, а Суп, — то будь ти Супом Івановичем». І відтоді так і залишилося йому ім’я Суп Іванович. То цього Супа Івановича і секунд-майора Гвоздьова, про якого я казав, відрядили були по фураж. До них був прикомандирований я та ще квартирмістр[72], якщо зволите знати, Трепакін, Автоном Павлович: він також, я гадаю, вже буде років з двадцять п’ять, як помер.

Хлестаков. Трепакін? Ні, не знаю. А ось я хотів би попросити у вас…

Растаковський (не слухаючи). Показний мужчина: русяве волосся, золотий аксельбант. Добре танцював польський. Лясне бувало рукою і відіб’є пару у самого полковника, і як тільки дівчата… хе, хе, хе… У нас бували тоді палатки; і тільки-но зазирнеш до нього в палатку… хе, хе, хе… там уже сидить, і вранці денщик виводить, немовби драгуна, у трикутному капелюсі… хе, хе, хе… і портупея висить, хе, хе, хе…

Хлестаков. Так, це подібна історія з моїм знайомим, одним чиновником, котрий дуже вигідно служить. Сидить він у халаті, закурив люльку, раптом до нього приходить один мій теж приятель гвардієць кавалергардського полку, і каже… (Спиняється і дивиться тим часом пильно в очі Растаковському.) Послухайте, однак, чи не можете ви імені позичити скільки-небудь грошей? Я в дорозі витратився.

Растаковський. Та хто це просив грошей: чиновник у гвардійця чи гвардієць у чиновника?

Хлестаков. Ні, це я прошу у вас. Бачите, щоб потім як-небудь не забути, то краще тепер.

Растаковський. То це вам потрібні гроші? Ото диво! Я гадав, що гвардієць при анекдоті ото попросив. Як-бо в розмові іноді виходить! То вам потрібні гроші? А я, признаюсь, з свого боку прийшов турбувати найпокірнішою просьбою.

Хлестаков. А що, з приводу чого?

Растаковський. Маю одержати додатковий пансіон, то я просив би, щоб закинули слівце там сенаторам або кому іншому.

Хлестаков. Будь ласка, будь ласка.

Растаковський.Я сам подавав просьбу, та тільки, може, не туди, куди слід.

Хлестаков. А чи давно ви подавали просьбу?

Растаковський. Та коли сказати правду, не так і давно, — у 1801 році; та ось уже тридцять років нема ніякої резолюції. Я надіслав через Сосулькіна, Івана Петровича, котрий їхав тоді в Петербург; та він, бачите, не дуже надійна людина. То статися може, що просьбу відніс був не туди, куди слід. А воно, щира правда, вже не багато й чекати залишається: тридцять років минуло, виходить, тепер невдовзі справа вирішиться.

Хлестаков. Еге ж, звичайно, тепер вирішать скоро; а втім я теж з свого боку… Добре, добре.

IV Сцена, не внесена автором у друковані видання «Ревізора» 1835^*

Хлестаков і Гібнер.

Гібнер. Ich habe die Ehre mich zu rekomandieren: Doctor der Armen-Anstalten, Hiebner[73].

Хлестаков. Прошу покірно сідати.

Гібнер. Es freuet mich sehr die Ehre zu haben, einen so würbigen Mann zu sehen, den die hohe Obrigkeit bevollmächtigt hat[74].

Хлестаков. Ні, я німецькою… Краще російською. Скажіть, будь ласка: тепер взагалі чиновникам призначено добре жалування. Чи не обзавелися ви грошима?

Гібнер. Грош?.. і що грош?..

Хлестаков. Еге ж. Якщо ви обзавелися, то я попросив би у вас позичити… позичити… Тобто, це ось що означає. Ви мені giebt[75] тепер, а я вам потім назад відгібаю.

Гібнер. Грош… нема грош… (Виймає бумажник і витрушує.) Sehen Sie![76] нема… одна сигар… більш нема…

Хлестаков. Ну, нічого робити! як нема, то й дарма!

Гібнер (ховає бумажник, потім знову береться за кишеню). Wollen Sie eine Cigarre rauchen?[77] (Виймає і подає сигару.)

Хлестаков. А, добре, gut! Дайте сюди, giebt. (Бере й розкурює.) Добра сигарка. Це, мабуть, з Петербурга? (Пускає дим.) Гібнер. Ні… з… Рига…

Хлестаков. З Риги? Атож, я так і думав.

Гібнер (встаючи з стільця і вклоняючись). Ich darf Sie nicht mehr beunruhigen und Ihnen die theure Zeit rauben, die Sie den Staatsgeschaften widmen[78]. (Відкланюється.)

Хлестаков. Прощавайте. Радий познайомитись.

Хлестаков (сам). Добре й сигарку викурити. Як багато тут чиновників! Городочок таки населений досить…

V Розв’язка «Ревізора»^*

Перший комічний актор — Михайло Семенович Щепкін.

Гарненька актриса.

Другий актор.

Федір Федорович, любитель театру.

Петро Петрович, людина великого світу.

Семен Семенович, людина теж немалого світу, але в своєму роді.

Микола Миколайович, літературна людина.

Актори і актриси.

Перший комічний актор (виходячи на сцену). Ну, тепер нема чого скромничати. Можу сказати, цього разу справді добре зіграв, і оплески публіки випали на мою долю недаремно. Коли почуваєш це сам, коли не соромно перед самим собою, то, виходить, справу було зроблено як слід.

Виходить натовп акторів і актрис.

Другий актор (з вінком у руці). Михайле Семеновичу, це вже не публіка, це ми підносимо вам вінок. Публіка роздає вінки не завжди зі строгим розбором; нагороджує вона вінком і не за ваші заслуги; але коли своя братія — товариші, які часом і заздрісні й несправедливі, коли своя братія — товариші піднесуть кому-не-будь за одностайним присудом вінок, то, виходить, така людина справді гідна вінка.

Перший комічний актор (приймаючи вінок). Товариші, вмію цінити цей вінок.

Другий актор. Ні, не в руці тримати; надіньте-но на голову.

Усі актори і актриси. На голову вінок!

Гарненька актриса (виступаючи наперед з владним жестом). Михайле Семеновичу, вінок на голову!

Перший комічний актор. Ні, товариші, взяти вінок від вас — візьму, але надіти на голову — не надіну. Інша річ прийняти вінок від публіки як звичайний вираз привітання, яким вона нагороджує кожного, хто удостоївся їй сподобатися; не надіти такого вінка — означало б знехтувати її увагу. Але надіти вінок серед рівних собі товаришів, — панове, для цього треба мати надто багато самозакоханої впевненості в собі.

Усі. Вінок на голову!

Гарненька актриса. На голову вінок, Михайле Семеновичу!

Другий актор. Це наша справа; ми судді, а не ви. Будьте-но ласкаві спершу надіти його, а тоді ми вам скажемо, для чого вас увінчали. Ось так! Тепер слухайте! За те вам вінок, що ось уже понад двадцять років, відколи ви між нас, і немає серед нас нікого, хто був би коли-небудь вами скривджений; за те, що ви за всіх нас старанніше робили своє діло і вже цим самим прищеплювали охоту не стомлюватися на своєму поприщі, без чого навряд чи нам стало б сил. Яка стороння сила може так підштовхнути, як підштовхне товариш своїм прикладом? За те, що ви не про самого себе думали, не про те дбали, щоб тільки самому зіграти свою роль, але щоб і кожний не схибив у своїй ролі, і нікому не відмовляли в пораді, ніким не нехтували. За те, нарешті, що так любили діло мистецтва, як ніхто з нас ніколи не любив його. І ось вам за що підносимо тепер всі до одного вінок.

Перший комічний актор (зворушений). Ні, товариші, не було так, але хотілося б, щоб було так.

Входять Федір Федорович, Семен Семенович, Петро Петрович і Микола Миколайович.

Федір Федорович (кинувшись обіймати першого актора). Михайле Семеновичу! Себе не тямлю, не знаю, що й сказати про гру вашу; ви ніколи ще так не грали.

Петро Петрович. Не візьміть слова мої за лестощі, Михайле Семеновичу, але я мушу признатися, не стрічав, — а можу сказати не хвастаючись, був на всіх першорядних театрах Європи, бачив кращих акторів, — не зустрічав подібної гри, не візьміть мої слова за лестощі.

Семен Семенович. Михайле Семеновичу!.. (Неспроможний виразити словом, виражає рухом руки.) Ви просто Асмодей![79]

Микола Миколайович. Так досконало, в такій викінченості, так свідомо і з таким розумінням усього виконувати роль свою — ні, це щось вище за звичайну передачу. Це друге створення, творчість!

Федір Федорович. Вінець мистецтва — і більш нічого! Тут-бо, нарешті, пізнаєш високий смисл мистецтва. Ну, що є привабного, наприклад, в тому персонажі, якого ви зараз зображували? Як можна дати насолоду глядачеві в шкурі якогось шахрая? А ви її дали. Я плакав; але плакав не через співчуття до становища персонажа, — плакав з насолоди. Душі стало світло й легко. Легко й світло через те, що виставили всі відтінки шахрайської душі, що дали ясно побачити, що таке шахрай.

Петро Петрович. Дозвольте, однак, відсторонивши набік майстерну обстановку п’єси, подібної до якої, признаюсь, не зустрічав, — а можу сказати не хвастаючись, був на кращих театрах, — вже не знаю, кому завдячує автор: вам, панове, чи начальству наших театрів, — мабуть, тому і другому разом; але подібна обстановка винесе хоч яку п’єсу (не візьміть мої слова за лестощі, панове!) — дозвольте, однак, відсторонивши все це набік, зробити мені зауваження щодо самої п’єси, те саме зауваження, яке зробив я десять років тому, під час її першої вистави: не бачу я в «Ревізорі», навіть і в тому вигляді, в якому його дано тепер, ніякої істотної користі для суспільства, щоб можна було сказати, що ця п’єса потрібна суспільству.

Семен Семенович. Я навіть вбачаю шкоду. В п’єсі виставлене нам приниження наше; не бачу я любові до вітчизни в тому, хто писав її. І притому, яка неповага, яке навіть зухвальство… Я вже цього навіть не розумію, як сміти сказати в очі всім: «Чого смієтесь? — З себе смієтесь!»

Федір Федорович. Але, друже мій, Семене Семеновичу, ти забув; це ж не автор говорить, це ж говорить городничий; це говорить розлючений, роздосадуваний шахрай, якому, звичайно, прикро, що з нього сміються.

Петро Петрович. Дозвольте, Федоре Федоровичу, дозвольте вам, однак, зауважити, що слова ці, справді, справили дивне враження і, мабуть, не одному з присутніх у театрі здалося, що автор до нього самого звертає ці слова: «З себе смієтесь!» Кажу це… ви не беріть мої слова, панове, за яку-небудь особисту неприхильність до автора, або упередження, або… словом, не те, щоб я мав проти нього що-небудь, розумієте; але кажу вам про своє власне відчуття: мені здалось, ніби цієї хвилини стоїть передо мною людина, яка сміється з усього, що тільки в нас є; з прав, звичаїв, з порядків, і, змусивши нас же сміятися з усього цього, нам же каже в очі: «Ви з себе смієтесь!»

Перший актор. Дозвольте тут мені сказати слово. Сталося це само собою. В монолозі, зверненому до самого себе, актор звичайно звертається в бік глядача. Хоч городничий був у нестямі й майже марив, але не міг не помітити усмішки, що її збуджував він смішними своїми погрозами Хлестакову, який усіх обдурив і який в цей час чимдуж мчить собі на поштових, бог знає в яких краях. Дати саме той смисл, про який ви говорите, у автора не було ніякого наміру; я це вам кажу тому, що знаю невеличку таємницю цієї п’єси. Але дозвольте мені з мого боку спитати: ну, що коли б у автора була мета показати глядачеві, що він з себе сміється?

Семен Семенович. Дякую за комплімент! Я принаймні не вбачаю в собі нічого спільного з виведеними в «Ревізорі» людьми. Даруйте! Не хвастаюсь, що я не без пороків, так само, як і всі люди, але все ж я не схожий на них. Це вже занадто! В епіграфі поставлено: «Не кивай на дзеркало, коли пика крива!» Петре Петровичу, я питаю вас: хіба в мене пика крива? Миколо Миколайовичу, тебе я питаю: у мене пика крива? (Звертаючись до всіх інших.) Панове, я вас усіх питаю; скажіть: хіба у мене пика крива?

Федір Федорович. Але, друже мій, Семене Семеновичу, чудне й ти знову питання задав. Ти ж знов-таки й не красунь, як і ми всі, грішні. Не можна ж сказати вже так напрямки, щоб твоє обличчя було зразком зразків. Хоч як розглянь, трошки косувате: ну, а коли косо, то вже й криво.

Петро Петрович. Панове, ви вдалися зовсім в інше питання. Це лежить на сумлінні кожної людини; нам смішно й трактувати про те, у кого обличчя криве, а у кого ні. Але ось у чому головна річ, дозвольте мені знову повернутися до того ж: не бачу я великого розуму в комедії, не бачу мети, принаймні в самому творі це не виявляється.

Микола Миколайович. Але якої ж ви хочете ще мети, Петре Петровичу? Мистецтво вже в самому собі має свою мету. Прагнення прекрасного і високого — ось мистецтво. Це неодмінний закон мистецтва; без цього мистецтво — не мистецтво. А тому ні в якому разі не може воно бути неморальним. Воно прагне неодмінно добра, позитивно чи негативно; чи показує нам красу всього кращого, що тільки є в людині, чи сміється з потворності всього гіршого в людині. Якщо покажеш усю погань, яка тільки є в людині, і покажеш її таким чином, що кожний з глядачів матиме до неї цілковиту відразу, питаю: хіба це не похвала всьому доброму? Питаю: хіба це не похвала добру?

Петро Петрович. Безперечно, Миколо Миколайовичу; але дозвольте, все ж вам…

Микола Миколайович (не слухаючи). Не те погано, що нам показують погане в поганому, і ти бачиш, що воно погане в усіх розуміннях; але те погано, коли нам показують його так, що не знаєш, погане воно чи ні; те погано, коли роблять привабним для глядача лихе; те погано, що змішують його в такій мірі з добром, що не знаєш, до якого боку пристати; те погано, що добре показують нам таким чином, що в добрі не бачиш добра.

Перший комічний актор. Присягаюсь, суща правда, Миколо Миколайовичу! Ви сказали те, в чому я завжди був переконаний, та тільки не вмів так добре висловити. Те погано, що в добрі не бачиш добра. А цей гріх є у всіх модних драмах, якими повинні ми тішити публіку. Глядач виходить з театру й сам не може вирішити, що таке він бачив: зла людина чи добра була перед ним. До добра не тягне його, від зла не відштовхує, і залишається він немовби уві сні, не засвоївши з того, що бачив, ніякого для себе правила, до чого-небудь придатного в житті, збившись навіть і з того шляху, яким ішов, готовий піти за першим, хто поведе, не питаючи, куди й чого.

Федір Федорович. І додайте, Михайле Семеновичу, яка мука для актора виконувати таку роль, якщо тільки він справжній артист у душі.

Перший актор. Не кажіть цього: ваші слова влучають у самісіньке серце. Не можете зрозуміти, як часом буває гірко. Вчиш, розучуєш цю роль, і не знаєш сам, якого надати їй вираження. Іноді забудешся, ввійдеш у становище персонажа, захопишся, зворушиш глядача, а коли згадаєш, чим ти його зворушив — бридкий станеш самому собі: хотів би просто провалитися крізь землю, а від оплесків гориш, як від власного сорому. Я й вирішити не можу, що гірше: чи показувати злочини таким чином, щоб глядач готовий був з ними примиритися, чи не показувати подвиги добра в такому вигляді, що глядач не закипить увесь бажанням з ними подружитися? Те й друге, як на мене, — гниль, а не мистецтво. Глибоко сказав Микола Миколайович: те погано, коли в добрі не бачиш добра.

Другий актор. Справедливо, справедливо: те погано, коли в добрі не бачиш добра.

Петро Петрович. Проти цього я не можу анічогісінько заперечити. Микола Миколайович сказав глибоко; Михайло Семенович розвинув ще більше. Але все це не відповідь на моє запитання. Те, що ви зараз сказали, тобто щоб добре показане було справді з силою магічною, що захоплює не тільки людину хорошу, але навіть і погану, а погане було виражене в такому зневажливому вигляді, щоб глядач не тільки не відчув бажання примиритися з виведеними персонажами, але, навпаки, бажання як швидше їх відштовхнути від себе, — все це, Миколо Миколайовичу, повинно бути неодмінною умовою кожного твору. Це навіть і не мета. Кожний твір повинен мати, крім цього всього, своє власне, особисте вираження, Миколо Миколайовичу, інакше пропаде його оригінальність. Миколо Миколайовичу, — чи розумієте ви це? Тим-то я не бачу в «Ревізорі» того великого значення, якого надають йому інші. Треба, щоб було відчутно зрозуміло, для чого написано той чи той твір, у що саме б’є він, до чого хилиться, що нове хоче довести собою. Ось що, Миколо Миколайовичу, а не те, що ви говорите взагалі про мистецтво.

Микола Миколайович. Петре Петровичу, та як же ви говорите, до чого хилиться… та це ж… це ж видно…

Петро Петрович. Миколо Миколайовичу, цього не видно. Не бачу я ніякої особливої мети цієї комедії, виявленої ясно в самому творі; чи, можливо, автор з яким-небудь наміром приховав її. В такому разі це буде вже злочином перед мистецтвом, Миколо Миколайовичу, що ви собі не кажіть. Розгляньмо-но серйозно цю комедію: адже «Ревізор» зовсім не справляє такого враження, щоб глядач після нього освіжився; навпаки, ви, я гадаю, самі знаєте, що одні відчули безплідне роздратування, інші навіть озлоблення, а взагалі кожний виніс якесь гнітюче почуття. Незважаючи на всю приємність, яку збуджують вдало знайдені сцени, на комічне навіть становище багатьох персонажів, на майстерну навіть обробку деяких характерів, загалом залишається щось таке… я вам навіть пояснити не можу, — щось страхітливо-похмуре, якийсь страх через безладдя наше. Сама ця поява жандарма, котрий, мов кат якийсь, з’являється на дверях, це скам’яніння, викликане його словами, що сповіщають про приїзд справжнього ревізора, який має усіх їх знищити, стерти з лиця землі, вигубити дощенту, — все це якось надзвичайно страшно! Признаюсь вам достовірно, a la lettre[80], на мене жодна трагедія не справляла такого сумного, такого гнітючого, такого безвідрадного враження, і я навіть готовий підозрювати, чи не було у автора якого-небудь особливого наміру справити такий вплив останньою сценою своєї комедії. Не може бути, щоб це вийшло так, само собою.

Перший комічний актор. А ось, нарешті, догадалися поставити таке питання. Десять років грають на сцені «Ревізора». Усі, більш чи менш, нападали на гнітюче враження, яке він справляє, а ніхто не висунув питання: навіщо було справляти його? — немовби автор повинен був писати свою комедію наосліп і не знаючи сам, до чого вона і що вийде з неї. Дайте ж йому хоч крихту розуму, в якому ви не відмовляєте жодній людині. Адже, мабуть, є причина кожного вчинку, навіть і в дурної людини.

Всі дивляться на нього з подивом.

Петро Петрович. Михайле Семеновичу, поясніть: це щось незрозуміло.

Семен Семенович. Це пахне якоюсь загадкою.

Перший комічний актор. Та як же справді ви не помітили, що «Ревізор» без кінця?

Микола Миколайович. Як це без кінця?

Семен Семенович. Та який же ще кінець? П’ять дій; шість у комедії не буває. Хіба нова сварка на додачу?

Петро Петрович. Дозвольте, однак, зауважити вам, Михайле Семеновичу, що ж воно за п’єса, яка без кінця? я питаю вас. Невже і це в законі мистецтва? Миколо Миколайовичу! Та це ж, по-моєму, означає принести, поставити перед усіма замкнуту шкатулку й питати, що в ній лежить?

Перший комічний актор. Ну, а що, як вона поставлена перед вами для того саме, щоб потурбувалися самі відімкнути?

Петро Петрович. В такому разі треба принаймні сказати це; або ж просто дати ключа в руки.

Перший комічний актор. Ну, а що, як і ключ лежить тут-таки, біля шкатулки?

Микола Миколайович. Годі говорити загадками! Ви що-небудь знаєте. Мабуть, вам автор дав в руки цього ключа, а ви тримаєте його і секретничаєте.

Федір Федорович. Оголосіть, Михайле Семеновичу; я не на жарт зацікавлений знати, що справді може тут критися! На мої очі, я не бачу нічого.

Семен Семенович. Дайте ж відкрити нам цю загадкову шкатулку. Що це за чудна така шкатулка, яка, невідомо для чого, нам піднесена, невідомо для чого, перед нами поставлена, і, невідомо для чого, від нас замкнена?

Перший комічний актор. Ну, а що, як вона відкриється так, що здивуєтеся, як не відкрили самі? і що, як у шкатулці лежить річ, яка для одних, наче старий гріш, що вийшов з ужитку, а для інших, наче ясний червінець, котрий вік у ціні, хоч би як змінювався на ньому штемпель?

Микола Миколайович. Та годі вам з вашими загадками! Нам подавайте ключа й нічого більш!

Семен Семенович. Ключа, Михайле Семеновичу!

Федір Федорович. Ключа!

Петро Петрович. Ключа!

Усі актори й актриси. Михайле Семеновичу, ключа!

Перший комічний актор. Ключа? Та чи приймете ви, панове, цього ключа? Можливо, жбурнете його геть, разом зі шкатулкою?

Микола Миколайович. Ключа! не хочемо більше нічого слухати. Ключа!

Усі. Ключа!

Перший комічний актор. Будь ласка, я дам вам ключа. Від комічного актора, ви, можливо, не звикли чути таких слів, та що ж діяти? цього дня серце моє розгорілося, мені стало легко, і я ладен все сказати, що тільки є в мене на душі, хоч би як ви сприйняли слова мої. Ні, панове, не давав мені автор ключа, але бувають такі хвилини стану душевного, коли стає самому зрозуміло те, що раніше було незрозумілим. Знайшов я цього ключа, і серце, моє говорить мені, що він той самий; відімкнулась передо мною шкатулка, і душа моя говорить мені, що не міг мати іншої думки сам автор.

Придивіться-но уважно до цього міста, яке виведене в п’єсі! Усі до одного згодні, що такого міста нема в усій Росії: не чувано, щоб де були у нас чиновники усі до одного такі потвори; хоч два, хоч три буває чесних, а тут жодного. Словом, такого міста нема. Чи не так? Ну, а що, як це наше ж душевне місто[81], і сидить воно в кожного з нас? Ні, поглянемо на себе не очима світської людини, — адже не світська людина вирече над нами суд, — поглянемо хоч скільки-небудь на себе очима того, хто покличе на очну ставку всіх людей, перед яким і найкращі з нас, не забудьте цього, потуплять з сорому очі свої, та й подивимось, чи стане у кого-небудь з нас тоді духу спитати: «Та хіба у мене пика крива?» Щоб не злякався він так власної кривизни своєї, як не злякався кривизни усіх цих чиновників, яких щойно бачив у п’єсі! Ні, Петре Петровичу, ні, Семене Семеновичу, не кажіть: «це старі розмови», або: «це вже ми самі знаємо!» Дайте ж, нарешті, вже й мені сказати слово. Що ж, справді, немовби я живу тільки для блазнювання? Ті речі, що їх нам дано для того, щоб пам’ятати їх вік, не повинні бути старими: їх треба сприймати як новину, немовби вперше тільки чуємо, хоч би хто їх проголошував нам, — тут нема чого дивитися на особу того, хто говорить їх. Ні, Семене Семеновичу, не про красу нашу має бути мова, але про те, щоб справді наше життя, яке звикли ми вважати зі комедію, та не закінчилося б такою трагедією, якою не закінчилася ця комедія, що її оце зіграли ми. Що не кажи, страшний той ревізор, який чекає нас біля дверей домовини. Ніби не знаєте, хто цей ревізор? Чого прикидатися? Ревізор цей наша пробуджена совість, яка змусить нас раптом і одразу поглянути пильно на самих себе. Перед цим ревізором ніщо не сховається, бо, іменним вищим повелінням, його послано й повідомлено буде про нього тоді, коли вже й кроку не можна буде ступити назад. Раптом відкриється перед тобою, у тобі ж відкриється таке страховище, що з жаху волосся догори стане. Краще ж зробити ревізію всьому, що тільки є в нас, на початку життя, а не наприкінці його — замість марних розглагольствувань і вихвалянь, та побувати тепер-таки у неподобному душевному нашому місті, яке в кілька разів гірше всякого іншого міста, — в якому безчинствують наші пристрасті, як потворні чиновники, крадучи скарби власної душі нашої! На початку життя взяти ревізора і з ним під руку переглянути все, то тільки є в нас, — справжнього ревізора, не підробного, не Хлестакова! Хлестаков — перодряп, Хлестаков — легковажна світська совість, продажна, облудна совість; Хлестакова підкуплять як раз наші ж, що в душі нашій живуть, пристрасті. З Хлестаковим під руку нічого не побачиш у душевному місті нашому. Дивіться, як кожний чиновник з ним у розмові викрутився спритно і виправдався, — вийшов мало не святим. Думаєте, не хитріше за всякого шахрая-чиновника кожна пристрасть наша? І не тільки пристрасть, навіть найпустіша, по́шла яка-небудь звичка. Так спритно перед нами викрутиться і виправдається, що, чого доброго, вважатимеш її за чесноту, і навіть вихвалятимешся перед своїм братом і скажеш йому: «Дивись, яке у мене чудове місто, яке у ньому все прибране й чисте!» Лицеміри — наші пристрасті, кажу вам, лицеміри, бо сам мав з ними справу. Ні, з легковажною світською совістю нічого не побачиш у собі: і її саму вони одурять, і вона одурить їх, як Хлестаков чиновників, і тоді загине сама так, що й сліду її не знайдеш. Зостанешся, як дурень-городничий, який занісся вже був не знати куди — і в генерали поліз, і впевнено почав проголошувати, що стане першим у столиці, та іншим став обіцяти посади, і потім раптом побачив, що був кругом обманутий і одурений хлопчиськом, верхоглядом, вітрогоном, який і схожий не був на справжнього ревізора. Ні, Петре Петровичу, ні, Семене Семеновичу, ні, панове, усі, хто б не додержувався такого самого погляду, киньте вашу світську совість! Не з Хлестаковим, але зі справжнім ревізором оглянемо себе! Присягаюсь, душевне місто наше варте того, щоб подумати про нього, як думає добрий государ про свою державу. Благородно й суворо, як він виганяє з землі своєї хабарників, виженемо наших душевних хабарників! Є засіб, є бич, яким можна вигнати їх. Сміхом, мої благородні співвітчизники! Сміхом, якого так бояться усі низькі наші пристрасті! Сміхом, який створений для того, щоб сміятися з усього, що ганьбить справжню красу людини. Повернемо сміхові його справжнє значення! Заберемо його в тих, хто перетворив його на легковажне світське блюзнірство над усім, не розбираючи ні хорошого, ні поганого! Таким же самим чином, як посміялися з мерзотності у іншій людині, посміємося великодушно з мерзотності власної, яку лиш у собі відшукаємо! Не одну цю комедію, але все, хоч би що з’явилося з-під пера будь-якого письменника, який сміється з порочного й низького, приймемо прямо на свій власний рахунок, немовби воно було саме на нас особисто написано: все відшукаєш у собі, якщо тільки зазирнеш у свою душу не з Хлестаковим, але зі справжнім і непідкупним ревізором. Не обуримося духом, якщо який-небудь розлючений городничий або, справедливіше, сам нечистий дух шепне його устами: «Чого смієтесь? з себе смієтесь!» Гордо йому скажемо: «Так, з себе сміємося, тому що відчуваємо благородну руську нашу породу, тому що чуємо наказ вищий бути кращими за інших!» Співвітчизники! адже у мене у жилах теж руська кров, як і у вас. Дивіться: я плачу! Комічний актор, я раніше смішив вас, тепер я плачу. Дайте мені відчути, що й моє поприще таке саме чесне, як і кожного з вас, що я так само служу землі своїй, як і всі ви служите, що не пустий я який-небудь скоморох, створений для розваги пустих людей, але чесний чиновник великої Божої держави і збудив у вас сміх, — не той безпутний, яким пересміює в світі людина людину, який народжується від бездіяльної пустоти дозвільного часу, але сміх, що родиться з любові до людини. Одностайно доведемо всьому світові, що в руській землі все, що тільки є, від малого до великого, прагне служити тому ж, кому все повинно служити на землі, лине туди ж (глянувши вгору), вгору, до верховної вічної краси!

VI Доповнення до «Розв’язки “Ревізора”»^*

Семен Семенч. Що це, Михайле Михайлчу, що це ви говорите, яке душевне місто?

Михайло Михайлч. Мені так здалося. Мені здалося, що це моє ж душевне місто, що остання сцена являє останню сцену життя, коли совість змушує поглянути раптом на самого себе якнайпильніше і злякатися самого себе. Мені здалося, що цей справжній ревізор, саме повідомлення про якого в кінці комедії навіває такий жах, — це та справжня наша совість, що зустрічає нас біля дверей домовини. Мені здалося, що цей вітрогон Хлестаков, шахрай, чи як хочете назвати, це та підробна легковажна світська наша совість, яка, використавши страх наш, прибирає раптом личину справжньої і дає себе підкупити пристрастям нашим, як Хлестаков чиновникам — і тоді зникає так само, як він, невідомо куди. Мені здалося, що це безвідрадно-сумне закінчення, яке так обурило й приголомшило глядача, стало передо мною як нагадування, що й життя, яке звикаємо поволі вважати комедією, може мати таке саме сумно-трагічне закінчення. Мені здалося, ніби вся комедія сукупністю своєю говорить мені про те, що слід спершу взяти того ревізора, який зустрічає нас у кінці, і з ним так само, як правосудний государ ревізує свою державу, оглянути свою душу і озброїтися так само проти пристрастей, як озброюється государ проти продажних чиновників; тому що вони так само крадуть скарби душі нашої, як ті грабують казну і добро держави, — зі справжнім ревізором: тому що лицемірні наші пристрасті та й не тільки пристрасті, а навіть найменша по́шла звичка вміє так вправно під’їхати до нас і спритно перед нами викрутитися, як не викрутилися перед Хлестаковим пройди-чиновники, отже ладен навіть вважати їх за чесноти, ладен навіть похвалитися порядком душевного свого міста, не беручи і в думку того, що можеш залишитися одуреним, як городничий. Мені так здалося.

Петро Петрович. Михайле Михайлчу! Все те, що ви кажете, красномовне; але де ви тут знайшли подібність? Де подібність Хлестакова з легковажною світською совістю або справжнього ревізора з справжньою совістю? Миколо Миколайовичу! скажіть мені щиро: чи вбачаєте ви тут яку-небудь подібність?

Микола Миколайович. Признаюсь, ніякої.

Семен Семенч. І я теж; хоч як витріщаю свої очі, а нічого не бачу.

Федір Федорович. Признаюсь вам, Михайле Михайлчу, одверто: незважаючи на те, думка непогана і могла б послужити навіть предметом твору художнього: але я не думаю, щоб автор її мав на увазі.

Микола Миколайович (рішуче). Дурниці! Він і в помислах цього не мав!

Михайло Михайлч. Та хіба я вам кажу, що автор мав її на увазі? Я вам наперед сказав: «Автор не давав мені ключа, я вам пропоную свій». Автор, коли б навіть і мав цю думку, то в такому разі вчинив би погано, якби її виявив ясно. Комедія тоді збилася б на алегорію, могла б з неї вийти яка-небудь бліда, моралістична проповідь. Ні, його справою було зобразити просто жах від безладдя речей не в ідеальному місті, а в тому, яке на землі, — зібрати докупи все, що є гіршого на нашій землі, щоб його швидше побачили і не вважали б його за те неминуче зло, яке слід допустити і яке так само неминуче серед добра, як тіні в картині. Його діло зобразити це темне так сильно, щоб відчули всі, що з ним треба боротися, щоб кинуло в трепет глядача, і жах від безладдя пройняв би його наскрізь усього. Ось, що він повинен був зробити. А це вже наша справа виводити мораль. Ми, хвалити Бога, не діти. Я подумав про те, яку мораль можу вивести для самого себе, і натрапив на ту, про яку вам тепер розповів.

Петро Петрович. Михайле Михайлчу! Комедія пишеться для всіх. З неї повинні вивести мораль усі, — мораль найближчу, доступну усім, а не ту далеку, що її може вивести для себе яка-небудь оригінальна, не схожа на інших людина. Питаю: чому цієї моралі ніхто не вивів, а тільки самі ви?

Микола Миколайович (поквапно). Іменно! ось справжнє питання! Поясніть-но спершу це: чому самі ви це вивели, а не всі?

Семен Семенч. Так, Михайле Михайлчу, чому самі ви це вивели? Чому самі ви це вивели?

Михайло Михайлч. По-перше, звідки ви знаєте, що цю мораль вивів сам я? А по-друге, чому ви вважаєте її далекою? Я гадаю, навпаки, найближче за все до нас власна наша душа. Я мав тоді на думці душу свою, думав про себе самого, тому й вивів цю мораль. Коли б і інші мали на увазі насамперед себе, мабуть, і вони вивели б ту саму мораль, яку вивів і я. Але хіба кожний з нас підходить до твору письменника, як бджола до квітки? — для того, щоб добути з неї потрібне собі. Ні, ми шукаємо в усьому мораль для інших, а не для себе. Ми ладні обстоювати й захищати все суспільство, оберігаючи дбайливо моральність інших і забувши про свою. Адже посміятися ми любимо з інших, а не з себе; адже ми любимо побачити вади в інших, а не в себе. Що б там не було, але погляньте: адже три тисячі людей прийшло до театру; усі знають, що прийшли для того, щоб посміятися, і кожний з цих трьох тисяч певний, що доведеться з інших посміятися, а не з нього. Найменший натяк, що він може бути подібний сам до того, з кого посміявся, може його розгнівити, і він ладен уже, з люті, повторювати: «Та хіба в мене пика крива?»

Семен Семенч. Михайле Михайлчу, я кажу не в тому розумінні.

Михайло Михайлч (перебиваючи). Дозвольте, Семене Семенчу! Ви людина благородна, людина істинно руська в душі, людина, нарешті, яка дивиться вже очима християнина на життя — чого ж ви проголошуєте речі, що суперечать вашому власному напряму думок? Насамперед, чому ви щоразу забуваєте, що предметом комедії і взагалі сатири є не достоїнство людини, а ганебне в людині; що чим більше вона показала ганебне ганебним, чим більше з нього обурилася й примусила через нього здригнутися глядача, тим більше вона виконала своє завдання. Чому ви щоразу це забуваєте і щоразу хочете сатирі нав’язувати предмети, що личать трагедії? Чому не поглянете на твір письменника також очима християнина? Ні, хто хоче моралі, той візьме її собі; хто дивиться в душу собі, той з усього візьме те, що слід: той і в цьому реальному місті побачить душевне своє місто; той побачить, що з більшою силою треба озброїтися проти лицемірства. Ні, дайте сатирі спокій; вона діло своє робить. Поганого не слід щадити, хоч би де воно було. Але коли хочете вже чинити по-християнському, зверніть ту саму сатиру на самого себе і застосуйте кожну комедію особисто до самого себе, перше ніж помічати відношення її до цілого суспільства. Коли вже чинити по-християнському, то кожний твір, який картає погане, слід особисто звернути до самого себе, немовби він безпосередньо про мене був написаний. Ви самі знаєте, що нема пороку, поміченого нами в іншому, якого хоч би відбиття не було в нас самих — не в такому обсязі, в іншому вигляді; в іншому вбранні, пристойнішому й благообразнішому, причепурившись, як Хлестаков. Чого не відшукаєш, якщо тільки зазирнеш у свою душу з тим непідкупним ревізором, який стріне нас біля дверей домовини! Самі це знаємо, а знати не хочемо! Кипить душа пристрастями, говоримо щодня, а гонити не хочемо. І бич у руках, даний на те, щоб гонити їх.

Семен Семенч. Та де ж бич? Який бич?

Михайло Михайлч. А сміх хіба не бич? Чи, гадаєте, даремно нам дано сміх, коли його боїться й найгірший негідник, котрого нічим не візьмеш? боїться навіть і той, хто нічого не боїться. Виходить, його дано на добре діло. Скажіть: хіба нам дано сміх для того лиш, щоб так, по-пустому, сміятися? Якщо його дано нам на те, щоб разити ним все, що ганьбить високу красу людини, чому ж передусім не вразимо ми те, що порочить красу власної душі кожного з нас? Чому ми не звернемо його всередину самих себе — з держави не виганяємо ним власних наших хабарників? Чому самий натяк на те, що ви з себе смієтесь, може розгнівити? Хоч би як там було, але всяка пристрасть, всякий низький нахил наш все-таки хоче зіграти скільки-небудь благородну роль, прибрати благородну зовнішність і тільки під цією личиною пробирається до нас у душу, тому що благородна наша природа і не допустить її до себе в безсоромній наготі. Але, повірте, коли виставиш перед самим собою її на сміх, і, не пощадивши нічого, вразиш так, що з сорому увесь згориш, не знаючи, куди сховати обличчя своє, — тоді ця пристрасть не посміє залишитися в душі нашій і втече так, що й сліду її не знайдеш.

Семен Семенч. Признаюсь, що ваші слова змусили мене задуматися. Ви гадаєте, можливе це звернення сміху на самого себе, проти власної особи?

Петро Петрович. Я гадаю тільки, що це можливо для людини, яка відчула благородство природи людини й огиду до своїх хиб.

Михайло Михайлч. Я гадаю тільки, що коли він, крім [того], і руський душею, тоді йому можливіше. Згодьтеся: сміх у нас є у всіх; властивість якогось нещадного сарказму поширилася у нас навіть серед простолюду. Є також у нас і відвага відірватися від самого себе і не пощадити навіть самого себе. Виходить, у нас самих тільки може бути можливе звернення сміху на його законний шлях. Спростуйте мої слова, доведіть мені, що я кажу неправду, знищіть, зруйнуйте переконання моє і разом з тим зруйнуйте вже й мене, бідолашного скомороха, котрий живе цим переконанням, якого зазнав на власному своєму тілі. Семене Семеновичу, хіба у мене не така сама руська кров, як і у вас? Хіба я можу відчути в мої найвищі хвилини щось інше, як не те саме, що здатні відчути і ви в такі? Хіба я не стою зараз перед вами в мою найвищу хвилину? Службу мою закінчено; я лишаю театр, у якому служив двадцять років. Ви самі мене увінчали вінками, самі мене зворушили. Ви самі мене майже змусили сказати те, що я зараз сказав. Дивіться ж: я плачу. Комічний актор, я раніше смішив вас — тепер я плачу. Дайте ж мені відчути, що й моє поприще таке саме чесне, як і кожного з вас; що я також служив землі своїй, що не пустий я був скоморох, а чесний чиновник великої Божої держави і збудив у вас не той пустий сміх, яким пересміює людина людину, але сміх, що народився з любові до людини. Миколо Миколайовичу! Федоре Федорчу! Семене Семеновичу і ви всі, товариші, з якими поділяв я час праці, час напутливих розмов, від яких я багато дечого навчився і з якими розлучаюсь тепер! Друзі! публіка любила талант мій, але ви любили мене самого. Заберіть, заберіть після мене цей сміх, — заберіть у тих, котрі перетворили його на блюзнірство над усім, не розбираючи ні хорошого, ні поганого! Кажу вам: вірте цим словам… Він добрий, він чесний, цей сміх, його дано саме для того, щоб уміти посміятися з себе, а не з інших. І в кому вже нема духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися!.. Інакше сміх стане наклепом, і, як за злочин, дасть він за нього одвіт!..