За двома зайцями

ДIЯ I

Глибокий яр. Під го­рою наліво гар­ненький до­мик Сірків з сад­ком; за ним бар­кан і знов який­сь са­док і до­мик, направ­о - го­ра, бар­кан, а далі яр. На дальній горі вид­ко Київ. Ве­чір.

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Си­дять на лавці біля до­му.

Явдокія Пи­липівна. Бач, як сьогодні вечірню за­ран­ня одп­ра­ви­ли, ще й со­неч­ко не зай­шло! А то тим, що но­вий дя­чок гар­но ви­чи­тує.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чим же гар­но?

Явдокія Пи­липівна. Як чим? Го­лос­но: сло­ва­ми, мов го­рохом, сип­ле.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так, так! Як пус­тить язи­ка, то він у йо­го, як мли­но­ве ко­ле­со, тільки бр-р-р!… І ме­ле ра­зом, і ше­ре­тує…

Явдокія Пи­липівна. А твій ста­рий мне, мне той язик, як ба­ба вов­ну…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Прирівняй ще цього што­ка­ла до ста­ро­го дяч­ка! Той та­ки і чи­та по-ста­ро­давньому, по-божес­твенному, а цей…

Явдокія Пи­липівна. Зас­ту­пається за сво­го шкар­бу­на тим, ма­буть, що та­ба­кою пош­тує.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так що ж, що пош­тує!

Явдокія Пи­липівна. А то, що і в церкві за­жи­ваєш та­ба­ку, мов ма­ненький…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ло­по­чи, ло­по­чи; а ти зас­ту­паєшся за но­во­го тим, що мо­лод­ший.

Явдокія Пи­липівна. Ви­га­дай ще що!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й ви­га­даю!

Явдокія Пи­липівна. От уже не люб­лю, як ти поч­неш ви­гадувати та дра­ту­ва­ти! (Одвер­ну­лась).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька­, то я по­жар­ту­вав! - Стара мов­чить на­ду­то. - Не сердься­бо, моя си­ве­сенька!

Явдокія Пи­липівна. Та годі вже!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чо­го годі? Хва­ли­ти бо­га, про­жи­ли вік у добрій згоді та ла­годі, діжда­ли­ся й сво­го яс­но­го вечор­а… Да не зай­дет сон­це во гніві вашім…

Явдокія Пи­липівна. Та я вже на те­бе не сер­дю­ся! Тільки не ве­ре­дуй.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ні, ні, не бу­ду. А нам та­ки справді наріка­ти ні на що: вік прой­шов, ли­ха не заз­на­ли, хо­ча й бу­ли хмар­ки, та гос­подь хра­нив од тучі. Єсть на старість і шма­ток хліба, і за­ку­ток.

Явдокія Пи­липівна. А пра­цю­ва­ли ж за­те як, рук не скла­даючи!

Прокіп Сви­ри­до­вич. То що ж! Хто дбає, той і має! Не­пе­рестанно трудіте­ся, да не увійде­те в на­пасть! Аби чужог­о хліба не заїда­ли та з чу­жої кри­ва­виці не ко­рис­ту­ва­ли­ся!

Явдокія Пи­липівна. Здається, уже на нас, го­лу­бе, ніко­му й скар­жи­тись!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А хто зна? Мо­же, й нам пе­ре­па­ла мар­но чу­жа копійка!

Явдокія Пи­липівна. Як же генд­лю­ва­ти [1] без то­го? То вже не­хай бог про­ща! Нам же тре­ба бу­ло дба­ти: доч­ка рос­ла - єди­нач­ка; тре­ба бу­ло на по­саг скла­да­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та так, так… А наг­ра­див-та­ки нас гос­подь доч­кою - ро­зумні!

Явдокія Пи­липівна. І вже! Що ро­зумні, так на весь По­дол! Так не жа­лу­ва­ли ж на їх і гро­шей: у який кошт та наук­а увійшла - страх! Скільки отій ма­дамі до пенціона переп­лачено!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А за який час? Дов­го там по­бу­ла?

Явдокія Пи­липівна. Ма­ло хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну ди­ти­ну за­па­ку­ва­ти у на­уку - на му­ку, аж до за­ги­ну!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Я не про теє: мені ті пенціони і не до сма­ку, а ко­ли гроші за рік зап­ла­че­но, то тре­ба бу­ло б при­най­мні за їх од­сидіти!

Явдокія Пи­липівна. Гро­шей шко­да бу­ло, а ди­ти­ни то ні, що за три місяці змарніла та зніве­чи­лась, хоч жи­вою в тру­ну кла­ди! Там уже ма­ло то­го, що на­ука­ми ви­му­чи­ли, ви­мордували, та ще й го­ло­дом мо­ри­ли! Ди­ти­на не ви­дер­жа­ла й утек­ла!

Прокіп Сви­ри­до­вич. То нічо­го: од­пас­ли­ся ж до­ма; од­но тільки не га­разд…

Явдокія Пи­липівна. Що там? Уже знов по­чав вередувати?­

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та­яй мов­ча­ти­му, а тільки той пен­ціон…

Явдокія Пи­липівна. Що пенціон?

Прокіп Сви­ри­до­вич. От тут у ме­не си­дить! (По­ка­зує на по­ти­ли­цю).

Явдокія Пи­липівна. Ти зно­ву?

Прокіп Сви­ри­до­вич (зітхнув). Та й мов­чу ж!

Чути знав­далі гур­то­ву пісню:

Явдокія Пи­липівна. А слав­но співа­ють! Я страх люб­лю хлоп'ячі співи!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Слав­но, слав­но! Завт­ра неділя, а во­ни гу­ка­ють.

Явдокія Пи­липівна. А ко­ли ж їм і по­гу­ля­ти, як не під свя­то! За будні нат­ру­дяться!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Той роз­хо­ди­лись би спа­ти, а то й самі не сплять і дру­гим не да­ють… (Позіха).

Явдокія Пи­липівна. То й іди ж собі спа­ти, хто ж борон­и­ть?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я б уже та­кий, щоб і ля­га­ти, та Проні ж жде­мо.

Явдокія Пи­липівна. А прав­да, чо­го во­ни так забарили­сь? Уже й ніч над­ворі; ти б пішов та знай­шов їх!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Де ж я їх бу­ду шу­ка­ти? Та їх і кавал­ер про­ве­де.

Явдокія Пи­липівна. Та про­ве­дуть… ка­ва­лерів за ни­ми, як по­ло­ви за зер­ном, а все-та­ки страш­но.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не бійся - не ма­ненькі. (Позіха здо­рово). Ой, гос­по­ди по­ми­луй ме­не, грішно­го ра­ба сво­го! (Знов позіха і хрес­тить ро­та).Чо­го це я так позіхаю?

Явдокія Пи­липівна (позіха й собі). Оце! Ти позіхаєш, а я за то­бою.

Прокіп Сви­ри­до­вич (позіха знов). Пху на те­бе, са­та­но! Позіхнув так, що тро­хи рот не роз­дер­ся!

Явдокія Пи­липівна. Та за­ту­ляв би ро­та, а то так негар­но ди­ви­тись, що й…

Прокіп Сви­ри­до­вич. А ти ду­маєш, мені гар­но ди­ви­тись, як ти роз­зя­виш свою вер­шу?

Явдокія Пи­липівна. З яко­го це ча­су з мо­го ро­та ста­ла вер­ша?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та хіба ж уже не по­ра?

Явдокія Пи­липівна. Пху! пху! (Роз­сер­див­шись, пішла).

Прокіп Сви­ри­до­вич (по­чу­хав го­ло­ву). Роз­сер­ди­лась моя ста­ренька, розгніва­лась; тре­ба піти по­ми­ри­тись. (Виход­и­ть теж у во­ро­та до­до­му).

Міщане, міщан­ки і хор.

Хор (за ко­ном, але ближ­че).

Через кін пе­ре­хо­дить кілька пар: дівча­та з хлоп­ця­ми і са­мі дівча­та; за ос­татніми уга­ня Го­лох­вос­тий у циліндрі, під­жа­ці, ру­ка­вич­ках. По­ле­бе­зив­ши, одс­ка­кує до дру­гих.

Голохвостий (до се­бе). А славні тут дівчат­ка-міща­ноч­ки, до­ло­жу вам: чис­тоє амб­ре! Ду­мав, що знай­ду між ни­ми ту, що ко­ло Вла­ди­ми­ра ба­чив, - дак не­ма, а во­на, здається, з цьо­го кут­ка. От пи­поч­ка, що прос­то тільки - а-ах та пе­ре-ах! Од­но сло­во - ка­нах­вет­ка, только смок­чи! Тро­хи чи я да­же не улю­бив­ся у єйо, чес­не сло­во: прос­то з го­ло­ви не йдьоть… Гос­по­ди! Що ж це я? Чи не проґавив за нею глав­ного пред­ме­та, Проні? От тобі й на! Побігти шу­кать. (Пі­шов хут­ко яром нап­ра­во).

Хлопці, хор (вхо­дять на пе­редній кін).

Оддалеки чу­ти, що гурт дру­гий співає цю ж пісню.

1-й бас. А в нас ба­си кращі… у них як по­биті горш­ки!

2-й бас. Або як старі ци­ганські ре­ше­та!

Усі (сміються). А справді!

Хлопець. А який те­пе­ра хор най­кра­щий? Чи семінарсь­кий, чи братський?

1-й бас. Зви­чай­но, братський.

2-й бас. А я ка­жу семінарський.

1-й бас. Ба бре­шеш!

2-й бас. Ба не бре­шу! В семінарсько­му хорі сам Та­рас як поп­ре го­рою - го-го-го! Або Орест як по­су­не ок­та­вою - гур-р-р, аж го­ри дри­жать!

1-й бас. А в братсько­му Ки­ри­ло чо­го варт?

2-й бас. Ну, що ж? Ки­ри­ло, та й годі.

1-й бас. Ет!

Степан. А хто, по-ва­шо­му, па­но­ве, ро­зумніший у Києві: чи семіна­рист, чи ака­деміст, чи універ­си­тант?

Хлопець. Го­лох­вос­тий!

Степан (ре­го­че). Ото ушк­ва­рив!

1-й бас. По­пав пальцем у не­бо!

Дехто. Най­шов ро­зум­но­го на смітни­ку! Ха-ха!

Хлопець. А хто ж ро­зумніший за йо­го? Го­во­рить по-уче­ному, що й не вто­ро­паєш!

Степан. Чи у те­бе ча­сом не за­губ­ле­но якої клеп­ки?

Хлопець. Чо­го ти присікав­ся?

Степан. Дивіться, лю­де добрі, що по-сви­ня­чо­му хрю­ка, то й ро­зумніший, зна­чить!

Другі. Чо­го ж, справді, сміятись? Го­лох­вос­тий, та­ки не взяв йо­го кат, ро­зум­ний, освіче­ний; та­ки па­ном діло, і хо­дить, і го­во­рить по-пансько­му!

Степан. Ов­ва! Не ба­чи­ла роз­кошів сви­ня, то й саж за па­лаці здав­ся!

Дехто. Та годі вам за чортз­на-що зма­га­тись!

Степан. І то прав­да, пху!

Дехто. Од міщан одс­тав, а до панів не прис­тав.

Степан. Та як же! На­тяг­не шта­ни-га­ланці, узує чо­бо­ти на ри­пах, та ще нап­не на го­ло­ву ка­пе­лю­ха, та й дметься, як шку­рат на огні! Які бу­ли у батька гроші - проц­винд­рив, а те­пер що на йо­му, то й при йо­му!

1-й бас. А так: батько йо­го бу­ло на ба­зарі го­лив та кров пус­кав, баньки ста­вив, то й копійка во­ди­лась, а він уже, бач, і ци­люр­ню по-модньому…

Степан. Не знаю, чи го­лить дру­гих, а що се­бе об­го­лив - то так!

1-й бас. А який ла­сун до дівчат, як зво­дить усіх - біда!

2-й бас. Та то ж че­рез теє Сте­пан на нього і го­ри вер­не.

Дехто. Боїться, зна­чить, щоб не од­бив дівчи­ни.

Степан. Од­бив би я йо­му печінки!

Другі. О! Він хват­кий!

1-й бас. А в те­бе уже є ко­хан­ка?

Степан. Що ти їх слу­хаєш? Вер­зуть те­ре­вені!

Дехто. Єсть, єсть…

1-й бас. А хто?

Хлопець. Га­ля Ли­ма­ри­ши­на.

1-й бас. Гар­на?

Хлопець. Чу­до яка!

Степан. Ти-бо мені, гля­ди, і честь знай, бо язи­ка й полат­ати мож­на!

Хлопець. Що ж я ска­зав? От на­пасть!

Другі. Цить­те! Он Го­лох­вос­тий іде!

Ті ж і Го­лох­вос­тий.

Дехто. Здрас­туй­те, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, а ми вас оце зга­ду­вали…

Голохвостий. А, хо­ро­шо, доб­ре…

Степан (набік). Шко­да, що не чув!

Голохвостий (по­дає де­ко­му ру­ку, а решті кла­няється зго­р­да). Ме­ня та­ки вездє спо­ми­на­ють: зна­чить, моя парсон­а у ши­ку!

Степан (набік). Як сви­ня в дощ!

Голохвостий (вий­ма ци­гар­ни­цю). Нєт лі у ко­го иног­да сі­рни­ка?

Хлопець. Ось у ме­не єсть. (За­па­лює йо­му). А мені, Свирид­е Пет­ро­ви­чу, мож­на од­ну взя­ти?

Голохвостий. На! Мо­же, чи не угод­но ще ко­му? Ци­гар­ка пер­вий сорт!

Дехто. Да­вай­те, да­вай­те! (За­ку­рю­ють). Нічо­го собі!

Голохвостий. Нічо­го! Понімаєте ви, як свині у апальци­нах! Це шик - не ци­гар­ки! Каж­дая стоїть п'ять ко­пеєк; зна­чить, примєром: за­тяг­ся ти, а уже п'яти ко­пеєк не­ма.

Xлопець. От до­рогі!

Степан (набік). Бре­ше глад­ко!

Дехто. Ви та­ки ки­даєте си­лу гро­шей!

Голохвостий. Ча­во мінє дєньог жалєть? Глав­ноє дєло са­бє удо­вольствіє! Мо­жеть, у ме­ня їх іног­да пе­ре­горєло ско­ль­ко ти­ся­чов, дак за­то ж вий­шов об­ра­зо­ван­ним, как пер­вий дво­ра­нин!

Степан (ти­хо до дру­гих). Та­ко­го дво­ра­ни­на під ти­на!

Другі. І прав­да: надів жу­пан та й ду­ма, що пан.

Голохвостий. Тепь­ор, слєдствен­но, ме­ня по всєх усю­дах пер­вим хви­со­ном приніма­ють; а по­чо­му? По­то­му, што я умєю, как соб­люс­ти свой тип, по-бла­го­родньому го­во­рить понімаю!

Степан (вго­лос). А по-со­ба­чо­му, доб­родію, ча­сом не вмі­є­те?

Дехто сміється.

Голохвостий. Ще нєт! Прий­дьоться хіба развє од вас на­у­к­у по­лу­чить!

Степан. Ви та­ки, як бог дасть, на мою на­уку до­че­каєтесь!

Голохвостий (згор­да). На­ведіть сна­ча­ла се­бя паліту­рою!

Степан. Цур дур­ня та мас­ла груд­ку!

Другі. Та годі вам!

Голохвостий. Невєжест­во шма­ро­воз­не! Што з ва­ми тут фик­са­ту­арнічать? Єщо убе­реш­ся в му­жи­чест­во!

Хлопець. Скажіть-бо, будь лас­ка, хоч що-не­будь по-хран­цюзькому!

Голохвостий. Да што ви понімаєтьо?

Хлопець. А яке уб­ран­ня на вас, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, - чу­до! Пев­но, до­ро­ге!

Голохвостий. Конєшно, не ко­пеєшне! Хви­со­нис­тої мо­ди і заг­ря­ниш­но­го ма­теріалу, да і шив, мож­но ска­зать, пер­вий ма­га­зин. От ви ду­маєтьо, што плат­тя - лиш би што, а плат­тя пер­воє дєло, по­то­му што по плат­тю вся­ко­го стріча­ють.

Степан (до дру­гих). А по уму ви­ряд­жа­ють!

Голохвостий (не звер­та­ючи ува­ги). От, вбзьмем, при­мє­ром, бру­ки: тру­бою сто­ять, как ви­литі, чис­то аг­лицький хви­­сон! А ча­во-ни­будь не до­дай, і вже хви­зи­номії не імє­ю­ть! Або вот жильотка, - здай­оться-ка­жеться, пу­стяк, а хит­ра шту­ка: только нем­нож­ко не пот­рап, і мо­да не та, уже й сим­патії нєту. Я вже не го­во­ру про піньжак, потом­у што піньжак - ето пер­вая хвор­ма: как только хвор­ми нєту, так і ніко­то­ро­го ши­ку! А от да­же шля­па, на што уже шля­па, а как она, зна­чить, при га­лавє, так і на ти­пе па­рад!

Дехто. Доб­ре на цьому знається! Не­ма що!

Хлопець. А ма­терія яка! Ря­ба, ря­ба та зо­зу­ляс­та, от би мені та­ко­го на шта­ни!

Голохвостий. Зо­зу­ляс­та?! Ша­та­ланська!

Хлопець. Що ж то зна­чить - шар­ла­танська?

Голохвостий. Ет, муж­ва! Што з то­бою раз­го­ва­ри­вать.

Хлопець. Та я так!

Дехто. Роз­кажіть кра­ще що нам! Ви ж там по світах бу­ваєте, ро­зум­них лю­дей чу­ваєте…

Голохвостий. Не всьо то для прос­то­ти ан­те­рес­но, што для ме­ня ма­теріально.

Дехто. Та все ж, мо­же, і нам бу­де інте­рес­но. Ось ходімо на го­ру: поспіваємо, по­ба­ла­каємо, вип'ємо мокрухи-препо­до­б­ниці!

Голохвостий. Хо­ро­ший бил би для ме­ня кад­рель - водит­и з ва­ми кум­панію!

Дехто. Е, ви вже де­ре­те но­са до не­ба!

Другі. Та киньте йо­го, цур йо­му!

Степан. Не знаєте хіба прислів'я: не руш доб­ра…

Хлопець (до Го­лох­вос­то­го). Та ходім-бо, Сви­ри­де Петров­ичу, не ца­ра­моньтесь!

Голохвостий. Єй-бо­гу, нельдзя: тут, понімаєте, делікат­на ма­терія… Ках­вю­ру, зна­чить, нуж­но підсте­рег­ти і спро­во­рить… Од­не сло­во, не ва­шо­го ро­зу­му дєло!

Хлопець. Що ж во­но та­ке?

Голохвостий. Інтриж­ка.

Хлопець. Як?

Степан. Та кинь йо­го, ходім!

Другі. А й справді! Чо­го з ним воз­жа­тись? Ну йо­го к бісу! Ру­шай далі!

Всі пішли.

Голохвостий сам.

Голохвостий. Дурні хах­ли! Ідіть здо­рові! Што зна­чить про­с­та муж­ва? Ніяко­го по­нятія нєту, ніякой делікат­ной хва­н­тазії… так і пре! А вот у ме­ня в га­лавє зав­сег­ди та­кий во­де­воль, што только мерсі, по­то­му - об­ра­зо­ван­ний чо­ло­вєк! Да што, впро­чем, про них?… Годі, до­вольно! От як би Проні не про­пус­тить! Шу­каю: нігде нєту; чи не прой­шла развє? Дак ку­дою ж прой­тить їй, ког­да ми ка­ла­ву­рим? Уди­вительне діло! Нуж­но по­дож­да­ти. Тре­ба сьогод­ня на ней­о ріши­тельно на­ляг­ти. Здається, я єй понд­ра­вил­ся… Ну, да ко­му я не понд­рав­люсь? А вот, што­би Проні не ви­пус­тить з рук, то не­об­хо­ди­мо. Ба­га­та: який дом, сад! А лав­ка, а дєнєг по скри­нях! Ста­ро­го Сірка як струс­ну, то так і по­сип­ляться кар­бо­ванці! Од­на надія на її при­да­не, бо іна­че не мо­жу по­правити своїх ділов: та­кий скрут, хоч вішай­ся. Довгів сті­льки, як блох у кур­ни­ку! З до­му вий­ти удень страш­но, щоб який жи­дю­га не піймав, ей-бо­гу, прав­да. Тут осо­бен­но Йо­сь­ка єсть; дак та­ке уїдли­ве, кля­те, што ніяким хви­со­ном йо­го не обійдеш. Де зди­бав, то й да­вай гроші, то й да­вай! Ну, де ж я тобі візьму, ко­ли не­має! А він, дур­ний, од­но: да­вай, та й годі, вер­тай, що брав! Ну, што он? Ка­коє по­нятіе імієт? Ска­за­но, жид! А ти тікай, бо по­са­дить - чис­та на­па­сть! Так і хо­ва­юсь, і кру­чусь як му­ха в ок­ропі: там у ци­лю­р­ні уже по­са­див замість се­бе гар­со­на, та що з то­го? Ци­лю­р­ня­ та­ки лоп­не! От як, дасть бог, на Проні же­нюсь, себ­то на її добрі та на її гро­шах, тоді я брит­ви че­рез го­ло­ву у Дніпро по­за­ки­даю, а за­жи­ву куп­цем пер­вой гільдії, зав'ю такі мо­ди алад'ябель! Тільки ж Про­ня й по­га­на, як жа­ба… Та як­би за­пус­тить па­зу­ри у її скри­ню, то ми при боці завед­емо та­ке мон­пасьє, що тільки пальці об­ли­зуй! От би, приміром, ту ді­вчи­ну, що ко­ло Вла­ди­ми­ра га­няв! А-ах!

Голохвостий, Про­ня, Нас­тя і На­тал­ка.

Голохвостий (зуз­дрівши). А ось і во­ни з кум­панією. Ну, Го­лох­вос­тий, дер­жись!

Проня, Нас­тя і На­тал­ка мля­во ідуть і про­ща­ються з яки­мсь ка­ва­ле­ром.

Голохвостий. Як би ето підой­ти пох­ви­соніще, щоб так зра­зу ши­ком і прой­ня­ти? (Про­бує кла­ня­тись). Ні, не так… (Об­сми­кує оде­жу на собі).

Проня (наб­ли­жається; за нею под­ру­ги). Го­лох­вас­тов, зда­ється?

Голохвостий (підліта). Бонд­жур! Моє сер­це розпалилося,­ мов щипсі, по­ки я до­жи­дав мам­зе­лю!

Проня (манірно). Мер­си, мусью! (До под­руг). Та­ки дожид­ався: я на­ро­чи­то про­маніжи­ла.

Голохвостий. Ре­ко­мен­дуй­те ме­не, по­жа­лус­та, бариш­ням! Хоч я і не знаю їх, но надєюсь, што ви не бу­де­те во­дить ком­панію лиш би з ким!

Проня. Ра­зумєеться. Єто маї близькі при­ятельки і сасіди.

Голохвостий. Ри­ко­мен­ду­юсь вам: Сви­рид Пет­ро­вич Га­ла­хвастов.

Настя. Мені здається, що ми десь стріча­лись.

Голохвостий. Ніча­во нєту вди­ви­тельно­го - міня знаєт увесь Київ чис­то.

Наталка. Нев­же?

Голохвостий. Ріши­тельно. Міня вез­де приніма­ют как сва­во, зна­чить, без хви­со­на!

Проня. Там, вер­но, кра­са­виць най­шли по­ря­дош­но.

Голохвостий. Што мне кра­са? На­ти­рально, пер­ве де­ло ум і об­хождєніє: делікатні хран­цюзькі маньори, штоб вий­шов шик!

Проня. Ра­зумєеться, не му­жицькі: фе! Мо­ве жар!

Наталка (до Насті). Який він гар­ний!

Настя. Нічо­го собі; тільки шту­ко­ва­ний!

Наталка. А я вас сьогодні десь ба­чи­ла.

Голохвостий. Я чо­ловік не очень ду­же по­си­дя­щий: лю­б­лю у пра­ход­ку з об­ра­зо­ван­ни­ми людьми хо­дить. Но­ги чо­ло­віку, ви­ди­те, для то­го й да­дені, штоб би­ти ни­ми зем­лю; по­то­му во­ни і рос­туть не з го­ло­ви…

Наталка (до Насті). Який він ро­зум­ний та гост­рий як бри­т­ва!

Проня (до под­руг). А я ж вам не ка­за­ла, що пер­вий кавал­ер!

Голохвостий. Не вгод­но лі, ба­ришні, по­ку­рить папироски­?

Наталка. Што ви, я не ку­ру!

Настя. І я ні; та чи прис­та­ло ж ба­риш­ням?

Голохвостий. Пер­ва мо­да!

Проня. А ви не знаєтьо? Дай­те мінє! (За­ку­рює і закашл­ю­є­ться).

Голохвостий. Мо­жет, крепкі? Я, якш­то доз­во­ли­те, Про­ню Про­ко­пов­но, при­не­су вам на­ти­ральних дамських.

Проня. Мер­си! То я ковт­ну­ла ка­кось ди­му…

Наталка і Нас­тя. Та киньте па­пи­рос­ку, а то ще закашл­я­єтесь.

Проня. Пус­те! Я ще в пенціонє ку­ри­ла…

Голохвостий. Чим же мінє ба­ри­шень прек­рас­них поштув­ати? Поз­вольте ка­нах­ве­ток! (Вий­ма з ки­шені у піджаці).

Настя (до На­тал­ки). Ач, який ввічли­вий!

Наталка. Нас­то­ящий хрант.

Беруть кон­фек­ти.

Проня (бе­ре манірно од­ну). Мінє так со­лод­ке об­рид­ло! Ко­жин­но­го дня у нас вдо­ма ла­со­щов етих раз­них, хоч сви­ней го­дуй! Я ще больше люб­лю пальци­ни, на­на­си…

Голохвостий. Сю ми­ну­ту вид­но у вас, Про­ню Прокоповно­, не прос­тий, а об­ра­зо­ван­ний вкус!

Настя (до На­тал­ки). Ку­ди пак! До­ма пи­ро­ги з ма­ком та ва­ре­ни­ки з ур­дою [2] тро­щить, а тут - пальци­ни.

Наталка. Це на нас кри­ти­ка.

Голохвостий. Только доз­вольте, Про­ню Про­ко­пов­но, то я вам етой вся­кой вся­чи­ни цєлий воз при­та­ра­ба­ню! Ме­ня, знаєте, на Хре­ща­ти­ку, дак еті все купці делікат­ни­ми ма­теріями - прос­то на ру­ках но­сють. Бо я їм усєм дєнєг позич­аю, і там пе­ред на­чалст­вом звєсно - што, по­то­му у ме­ня бу­дош­ник у стру­не! Дак уже все во­ни на­па­дом: бе­ри сколь­ки хо­чеш, зна­чить, етой по­гані - пальцин, ка­ву­нов, раз­них мон­пасье, миг­да­лу… Я вже прос­то одп­ро­шу­юсь, - што ку­да мінє ето пе­реєсти все, по­то­му лус­нуть, пар­дон, трес­нуть - як раз плю­нуть, так нєт-та­ки - бе­ри та бе­ри! Как учеп­лю­ться, то й бе­реш, да й роз­даєш уже уся­ким там раз­ним, по­то­му што пу­щай хоть на смєтник не викіда­ють… Дак я вам цєлий воз…

Проня (обра­же­но). То­го, што на смєтник ви­ки­да­ють?

Голохвостий. Што ви, Про­ню Про­ко­пов­но? І у дум­це не би­ло! Як же, штоб я та­кой мам­зелі - і не­пош­ти­тельство… Ну й гострі ж ви! Язи­ка з ва­ми, предс­тав­те собі, нуж­но дер­жать, як у час­те, на зам­ку!

Проня. Ви так і понімай­те!

Голохвостий. Ах, ах! Да я з сво­ей сто­ро­ни при пол­ном акор­де, лиш би з ва­шей сто­ро­ни не бу­ло ніка­ко­го мнєнія.

Проня. Дру­гим, мо­жеть, не­об­ра­зо­ван­ним што вгод­но з гу­би плюнь, бо по­нятія ніко­то­ро­го не імєють; а я в пен­ці­о­нє все на­уки проізош­ла.

Голохвостий. Пар­дон, єй-бо­гу, пар­дон! По­то­му у міня з язи­ка, как з ко­ле­са в мли­не, так што-не­будь і ляп­не!

Настя (до На­тал­ки). Ходім до­до­му, бо ця витрішку­ва­та чап­ля по­ча­ла з своїм пенціоном, як ду­рень з тор­бою…

Наталка (до Насті). Це во­на нам ви­би­ва очі!

Настя. Прин­дя чор­то­ва! (До Проні). Доб­раніч вам!

Наталка. Ходім уже!

Голохвостий. Што ж, ба­ришні, так сей­час до­мой? Ха­дьо­м­те у пра­ход­ку: при мєся­це та­кой шик!

Настя. Ні, спа­сибі вам, ходіть здо­рові самі вже!

Наталка (до Проні). Про­щай­те, нам не за­ти­няй­те, а ми вам не мішаємо!

Проня. Не за­да­вай­тесь на кру­пу, бо в ре­шеті дірка!

Наталка. Нічо­го, ваш ка­ва­лер поз­би­рає… док­лас­ти вам во­за!

Пішли.

Проня й Го­лох­вос­тий.

Проня (вслід). А дулі не ску­шаєте? Ач, ко­пи­лять як гу­би! З ме­ня только хвор­му бе­руть, а од них усєх гни­ли­ця­ми так і тхньоть!

Голохвостий. Ну й лов­ко ж ви їх одб­ри­ли! Ех, Про­ню Про­ко­пов­но, ро­зумні ви, - без ми­ла го­ли­те.

Проня. Як­би мінє модніща пуб­ли­ка, то я б се­бя по­ка­за­ла! А то з кєм тут зай­тись - не­об­ра­зо­ванність од­на! От только з ва­ми і маєш при­ят­ность!

Голохвостий. На­ти­рально, ку­ди їм усєм до вас? Всьо ра­в­но, што, примєром взять, - Му­са­тов і хран­цюзька помад­а.

Проня. Мер­си.

Голохвостий. А в тіятрі лю­би­те?

Проня. Знаєте, ак­ро­ба­ти за­нятніщі мінє: такії кра­сиві му­щи­ни. Я бу­ло как пой­ду, то так стріво­жусь за них, што цєлу ноч не сплю!

Голохвостий. Так ви б у та­ком ра­зе гу­лять ви­хо­ди­ли, то я б мог хоч цєлую ноч тру­диться про­ход­кою!

Проня. Ноч­чю? Што ви? Страш­но, штоб, бу­ва, ка­кой ока­зії не вий­шло… ви му­щи­на, а я ба­риш­ня. Вот удньом так я люб­лю гу­лять у царсько­му са­ду з книж­кою безпрем­енно, бо так при­ят­но під ду­бом ро­ма­на чи­та­ти.

Голохвостий. А ви які чи­та­ли?

Проня. «Єрус­ла­на На­за­ро­ви­ча», «Кро­ва­вую звєзду», «Чо­р­­ний гроб»…

Голохвостий. Да, ето за­нятні, но я вам ри­ко­мен­дую адин ра­ман… вот ра­ман, так ра­ман… «Бит­ва руських з кабард­и­н­цями» - а-ах! Або - «Ма­тильда - чилі хран­цюзька гризет­ка», або теж «Без­не­вин­на діви­ця, чилі лю­бов ухит­риться». Антіресні, до­ло­жу вам! Не ви­дер­жиш до­чи­та­ти!

Проня. Ах, я такії люб­лю ужасть как: штоб про та­ку лю­бов пи­са­лось, штоб як смо­ла кипєла!

Голохвостий. Да, штоб аж во­лос сма­ли­ла!

Проня. Ах, ето ужас­но жорс­то­ко…

Голохвостий. Так только здай­оться-ка­жеться, а по­том ду­же прек­рас­но. От тольки, Про­ню Про­ко­пов­но, про лю­бов би луч­че са­мим ра­ма­на за­вить.

Проня. Ко­неч­но, за­нятніще, єжелі особ­ли­во ка­ва­лер ду­ш­­ка…

Голохвостий (каш­ля­нув). Про­ню Про­ко­пов­но! Доз­во­ль­те спро­сить, ка­коє та­коє ви обо мне по­нятіє дер­жи­те?

Проня (манірно). Што ж ето ви до­пи­туєтесь? Мінє со­ро­м­но­… Я ба­риш­ня. (Набік). Ага! До­че­ка­лась-та­ки!

Голохвостий. Што ж, што ба­риш­ня, ето ніча­во, ето чи­с­тиє пус­тя­ки!

Проня. Я і по­нятія у цім ніко­то­ро­го не імію…

Голохвостий. Єй-бо­гу, не без­по­кой­тесь!

Проня. Ви мінє та­ко­го жа­ру уки­даєте, што я прос­то ша­рєю… Хіба не знаєте, як без­не­винній дівиці стид­но…

Голохвостий. Ко­ли без ето­го ни­как нельзя обой­титься: все рав­но прий­дьоться…

Проня. Ах, не го­воріть мінє про лю­бов… А я до вас ужасть как… Только, будь лас­ка, не го­воріть, по­жа­лус­та, про лю­бов, по­то­му ето шкан­даль…

Голохвостий. Што ви? Я, зна­чить, про­шу ва­шу ру­ку і се­р­це.

Проня. Мер­си! Только тут ноч­чю… при мєсяцє… так мінє мо­то­рош­но цеє слу­хать, аж серд­це тьопається… Ви завт­ра при­ходьте до нас пред­ло­женіє дєлать…

Голохвостий (цілує ру­ку). Я только бо­юсь ро­ди­телів ва­ших, а то б дав­но зай­шол…

Проня. Єжелі што я сог­лас­на, то вже не­безп­ре­мен­но…

Голохвостий. Ви мінє как во­ди цілю­щої на ра­ни зли­ли, моя зо­зу­леч­ко. (Цілує).

Проня. Ах, не мо­жу! Тікать нуж­но! При­ходьте ж завт­ра бе­зп­ре­мен­но; я вас ад­ри­ка­мен­дую, а ви і пред­ло­женіє зро­бите…

Голохвостий. Прий­ду, прий­ду, моя ка­нах­ве­точ­ко!

Проня. Душ­ка! (Цілує хут­ко Го­лох­вос­то­го і біжить до хвіртки). Ла­мур! (Вибіга).

Голохвостий сам.

Голохвостий. Бон-бон! (Підска­кує). Трам-та­ра-ра, ура! На­ша взя­ла! Позд­рав­ляєм вас, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу! Виграл­и спра­ву! Про­ня, зна­чить, тут. (По­ка­зує ку­лак). Старі, пра­в­­да, не спро­тив­ляться, по­то­му по­ту­ра­ють доч­ке у всьом. Тільки ж і гид­ка! Ой гид­ка! Да ще лізе цілу­ва­тись! На­до будєть ку­пить доб­ро­го ми­ла, штоб за­ми­вать після неї гу­би… Але за­те ж все моє! От уд­жиґну! Годі вам, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, те­пер зай­цем бу­ти, - бу­де, до­вол­но! Мож­но бу­дєть і са­мо­му зайців ло­ви­ти, а особ­ли­во куріп'ято­чок… хр-р-р… Хап - і єсть! Хап - і єсть!

Голохвостий і Га­ля.

Галя (іде з ко­ши­ком, при­див­ляється). От як ми опізни­ли­ся на старім го­роді з ма­мою, уже й розійшли­ся всі на нашім кут­ку… Ні, он хтось стоїть, чи не Сте­пан? (Збли­жа­є­ть­ся, щоб тро­хи роз­ди­ви­тись).

Голохвостий (зуз­дрівши). А, на лов­ця й звір біжить. (Пі­д­літа). Ціп-ціп, куріпоч­ко!

Галя. Ой, це чу­жий хтось! (Хо­че тіка­ти, але Го­лох­вос­тий за­с­ту­па до­ро­гу).

Голохвостий (при­ди­вив­шись). Гос­по­ди! Це ж та са­ма кра­­су­неч­ка, що я ко­ло Вла­ди­ми­ра ба­чив! От ціпонька! (До неї). Не тремтіть-бо: чо­го ля­ка­тись, моя зо­зу­леч­ко, - хіба з'їм?

Галя. От, єй-бо­гу, ко­ли не пус­ти­те, то ка­ла­вур зак­ри­чу і бу­дош­ни­ка­ пок­ли­чу.

Голохвостий. Ви­га­дай­те! Тольки крикніть, то я та­ко­го на­го­во­рю, што за­раз і в часть вас по­са­дять.

Галя. За що? Що ви ґвал­туєте се­ред ночі, то я маю си­ді­ти?

Голохвостий. Слу­хай­те, сер­денько, не ле­мен­туй­те, бо я тольки по­го­во­рить хотів з ва­ми, моя зіроч­ко крас­на. Як по­видів я вас ко­ло Вла­ди­ми­ра, то з тієї ночі і про­па­даю, - про­сто вхо­пи­ли моє сер­це щип­ця­ми, гвозд­ком у го­лові си­ди­те, хоч і брит­ви не бе­ри в ру­ки!

Галя. А справді, це той са­мий… Ба­чи­те: га­ня­ли, га­ня­ли там, та й тут пе­рес­ту­паєте до­ро­гу; со­ро­му не­ма, а ще па­нич!

Голохвостий. Да ко­ли улюбльон, да так улюбльон, що хоч візьміть в ру­ки піштолєта і прост­реліть тут грудь мою!

Галя. Так і повіри­ли! Шу­кай­те собі пан­но­чок!

Голохвостий. Да­ви луччі за са­мих най­кра­щих пан­но­чок; ви прос­то та­ка ціпонька, що аж сли­на ко­титься, - вірте!

Галя. Хо­ро­ша по­ро­ша, та не для вас!

Голохвостий (роз­па­лю­ючись). Чо­го ж так - не для ме­не? Яка ти стро­га, не­люб'язна! Да у ме­не, го­лу­боч­ко моя, вся­кого доб­ра - па­ро­ви­ця­ми [3], да я озо­ло­чу те­бе, брильянта­ми об­сип­лю на весь Київ…

Галя. Об­си­пай­те ко­го іншо­го, а мені ва­шо­го зо­ло­та не тре­ба.

Голохвостий. Да хіба я разві по­га­ний? При­ди­вись, пожал­у­ста, пер­вий хви­сон…

Галя. Та що - що гарні!

Голохвостий (бе­ре її за ру­ки). Сер­денько, пу­колько моя! Улю­бись у ме­не, бо, єй-бо­гу, заст­ре­люсь отут за­раз пе­ред то­бою, щоб тобі на­пасть зро­бить!

Галя. Ой, що ви ка­же­те?

Голохвостий. По­то­му хоч нож­ни­ця­ми пе­рет­ни моє сер­це, то там тільки од­на лю­бов стри­мить…

Галя. Пустіть же, як­що лю­би­те, бо, бо­ронь бо­же, хто зди­ба, то бу­де ли­хо…

Голохвостий. Ніхто не зди­ба! Куріпоч­ко моя! (Обніма).

Галя. Пустіть-бо! Так не го­диться! Бач який! Пустіть, бо кри­ча­ти­му!

Голохвостий (при­тис­кає ще більше). У-ух! Про­пав я! По­жар!

Ті ж і Сек­ли­та.

Секлита (зуз­дрівши). А то що, Галька? З па­ни­чем? Ой, ли­хо моє! Ой, не­щас­тя моє! Добіга­лась, ка­торж­на! От і ус­те­рег­ла! Ах ти под­ла! (Підска­кує до Галі).

Голохвостий ото­ропів.

Галя (пла­чу­чи). Ма­мо! На­че­пив­ся, хто йо­го зна хто й звід­ки, та й ґвал­тує, як роз­би­ша­ка…

Секлита. Як! Хто йо­го знає? А ти не знаєш - свя­та та бо­жа! Ах, об­ман­щи­ця чор­то­ва, ма­тері хо­чеш очі од­вес­ти? Так і повіри­ли!

Тим ча­сом Го­лох­вос­тий, оп­ра­вив­шись, хо­че тіка­ти. Се­к­ли­та йо­го ха­пає за по­ли.

А ти, па­ни­чу, ку­ди? Навтіка­ча? Ні, з моїх рук так не вий­деш! Я за свою доч­ку тобі очі ви­де­ру з ло­ба!

Голохвостий (замішав­шись). Хіба це ва­ша доч­ка?

Секлита. А то ж чия?

Голохвостий. На вас анітрішеч­ки не по­хо­жа, у неї голос­ок, як со­ло­вей­ко в лузі, а ви як з боч­ки гур­каєте!

Секлита. Ах ти, хар­циз­ни­ку! Ти ще сміятись зду­мав? На­робив беш­ке­ту та й зу­би ска­лить!

Голохвостий. Та не зіпай­те так, бо всіх ко­жум'яцьких со­бак збен­те­жи­те!

Галя. Ма­мо, го­лу­боч­ко, киньте йо­го! Не робіть сла­ви! Єй-бо­гу, на­че­пив­ся впер­ве!

Секлета. Зас­ту­паєшся! Геть мені за­раз до­до­му! Ще на гу­бах мо­ло­ко не об­сох­ло, а во­на уже з хлоп­цем обнімається. Я тобі до­ма обірву оті патлі, сибірна!

Галя (пла­че). За віщо ви, ма­мо? Хіба я вин­на?

Голохвостий (набік). Як би йо­го вир­ва­тись від цієї відь­ми? От вло­пав­ся!

Секлита (до Галі). Іди звідси! Не слинь мені! До­ма поба­ла­каємо!

Галя відхо­дить пла­чу­чи.

Секлита і Го­лох­вос­тий.

Голохвостий ки­нув­ся бу­ло тіка­ти, але Сек­ли­та не випус­тила піджа­ка, так що він аж злетів з од­но­го ру­ка­ва. Секлит­а тоді вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми за жи­лет­ку.

Секлита. А ку­ди, ка­торж­ний? Щоб ще та­ко­го ше­лих­вос­та не вдер­жа­ти, та не бу­ла б я Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха!

Голохвостий. Що ви? Чи при своїм умі? Не робіть, пожал­у­ста, шкан­да­лю! (Все по­зи­ра на дім Сірків). Я вам зап­ла­чу, я ба­га­тий…

Секлита (ще дуж­че). А щоб ти не діждав, щоб я за доч­ку гроші бра­ла? Щоб я рідну ди­ти­ну про­да­ва­ла? Не діждеш! Не вте­чеш! Не пу­щу! У ме­не од­на ди­ти­на, як од­но сон­це у небі! На­що ти зво­диш її з ума?!

Голохвостий (набік). От ре­пе­тує бісо­ва ба­ба; роз­бу­дить усю ву­ли­цю! (До неї). Та я, єй-бо­гу, не чіпав ва­шої доч­ки - ті­льки по­ба­ла­кав.

Секлита. Бре­шеш, на­щад­ку іродів! Са­ма ба­чи­ла, як об­ні­ма­лись! Знаю я вас, па­ничів! Знаю, як ви об­ду­рюєте та з ума зво­ди­те дівчат!

Голохвостий. Та щоб я лус­нув, ко­ли зво­див!

Секлита. До­ка­жи, до­ка­жи! Я не повірю твоєму сло­ву: твої сло­ва гнилі, як яб­лу­ка! Ти хар­ци­за, во­ло­цю­га!

Голохвостий. Та що ж ви лаєтесь? Я не пе­ре­куп­ка: обман­ювати не бу­ду! Од вас не мож­на ні одп­ро­си­тись, ні одмо­ли­тись!

Секлита. Ти ду­маєш, що як я пе­ре­куп­ка, то ме­не мож­на й зне­ва­жа­ти? Я на шаг об­ду­рю, а на кар­бо­ван­ця вам, сибір­ним, прав­ди ска­жу! От що! Хай збе­реться хоч уся ву­ли­ця, а Сек­ли­та за се­бе й за свою доч­ку встоїть. Стріляй на ме­не, а я та­ки на своєму ста­ну, за прав­ду ста­ну! (Б'є ку­ла­ком об ку­лак). Ко­ли зачіпаєш, то зачіпай чес­но: не без­честь ме­не й моєї доч­ки, бо ми тобі не іграш­ка!

Голохвостий (набік). От, не вир­вусь! (До Сек­ли­ти). Та, при­сяй­бі, і не ду­мав без­чес­ти­ти! (Хо­че зно­ву вир­ва­тись).

Секлита. Не пру­чай­сь! Не пу­щу! Ґвалт, ґвалт! Поліція! По­ліція! Квар­тальний!

Голохвостий (набік). Ой, про­пав я! (До Сек­ли­ти). Цить­те! Не кричіть-бо!

Секлита. Що-бо? Кри­чу, бо маю пра­во! Поліція, поліція!

Голохвостий (набік). По­то­пить, бісо­ва ба­ба, чис­то потоп­ить! У Сірків уже й вікон­ни­ця од­чи­няється! Гос­по­ди, ну що йо­го ро­би­ти! (До Сек­ли­ти). Слу­хай­те сю­ди…

Секлита. Ка­ла­вур!

Здалеку по­чув­ся свис­ток.

Голохвостий. Ой, поліція! Шкан­даль! (До Сек­ли­ти). Слу­ха­йте сю­ди, не кричіть: я всю прав­ду ска­жу: ми лю­би­мось з ва­шою доч­кою, тільки я чес­не маю на думці: я її хо­чу сва­та­ти…

Секлита. Ду­ри ко­го іншо­го, а не ме­не: знаємо ми вас, па­ничів!

Голохвостий. Та я не па­нич, а прос­тий міща­нин, - то ті­ль­ки звер­ху на мені об­ра­зо­ван­ность!

Секлита. Бре­шеш!

Голохвостий. Та щоб я лус­нув… Не­да­ле­ко тут мій дом! Я ро­дич Сви­на­ренків.

Секлита. Яко­го? Пет­ра?

Голохвостий. Еге ж, Петрів пле­мен­ник.

Секлита. Та хіба ж міща­ни­ну прис­та­ло бу­ти сви­нею?

Голохвостий. Єй-бо­гу, я ва­шу Га­лю люб­лю так, як золо­то, і хо­чу сва­тать, от хоч за­раз од­дай­те, то візьму.

Секлита. При­сяг­нись мені, ходім до церк­ви!

Голохвостий. Та чи я ж чо­ловіка вбив, щоб се­ред ночі при­ся­га­ти! Вірте мені, я чо­ловік бла­го­род­ний, образованний­, і бо­жусь, і при­ся­га­юсь, що не підду­рюю; бо­дай я зав­трішнього дня не діждав, бо­дай я завт­ра на своїх ремінних па­сах повісив­ся, бо­дай я зарізав­ся в своїй хаті своєю брит­вою, ко­ли не віри­те!

Секлита (бе­ре груд­ку землі). Їж свя­ту зем­лю, то повірю! На, їж!

Голохвостий. Хіба ж я вовк, щоб їв зем­лю?

Секлита. Їж, на їж, то повірю!

Голохвостий. Та ме­не ж од тієї землі скор­чить, то і чо­ловіка вашій дочці не бу­де!

Секлита. Та ви бре­ше­те! При­сягніться мені хоч на Брат­ській!

Голохвостий. Не­хай ме­не по­ка­ра­ють всі пе­черські святі! Не­хай ме­не пок­риє ве­ли­кий лаврський дзвін, ко­ли я бре­шу.

Секлита. Ні, та­ки при­сягніть нав­колішках до Братської!

Голохвостий (набік). От, не од­сах­нусь. (Стає на коліна). Ну, хай ме­не поб'є Братська бо­жа матір, ко­ли бре­шу!

Секлита. Ну, те­пер вірю, те­пер вірю!

Голохвостий (обтру­шує шта­ни; ти­хо). От іще че­рез цю ка­торж­ну ба­бу бру­ки за­пач­кав! (До неї). Так а не­за­ба­ром до вас і на за­ру­чи­ни.

Секлита. Про ме­не, про­си­мо; тільки за моєю Га­лею нічо­го не­ма - знай­те!

Голохвостий. На­що мені? І сво­го дос­таль! Аби Га­ля!

Секлита. Так за­ходьте ж; раді бу­де­мо!

Голохвостий. А де ж ва­ша ха­та?

Секлита. За­раз за яром. Спи­тай­те Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху: увесь По­дол зна. Глядіть же, не об­дуріть; а то і жи­вим не ви­пу­щу! Од Ли­ма­ри­хи не схо­ваєтесь!

Голохвостий. Та бу­ду ж, бу­ду!

Секлита ви­хо­дить.

Голохвостий сам.

Голохвостий (ози­рається). Ух! Ху! От ба­ня, так ба­ня, аж три по­та зійшло, єй-бо­гу! (Ути­рається). От це вско­чив, так вско­чив - поніку­ди!

Завіса