За двома зайцями

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Світлиця у Сірків, та ж, що і в 2-й дії.

Xимка са­ма.

Xимка (при­би­ра ха­ту). Дру­гим лю­дям неділя, а тобі не­ма ні неділі, ні свя­та у цих ха­зяїв! Весілля, бач, справ­ля­ють! Ще й не ви­да­но, й не чут­но, щоб та­ке бу­ло ха­па­не весілля: ши­ти, ми­ти, біли­ти - завт­ра Ве­лик­день! Щось не пев­не… А тут че­рез них і ніг під со­бою не чуєш: увесь двір підме­ла, ще й піском підси­пай та тра­вою тру­си, бо, бач, ве­ли­ка пані поїде вінча­тись! Ба­га­то та­ких панів, та на греб­лю ніко­му! Он ще підло­ги ви­га­да­ла оли­вою мас­ти­ти, та ще ка­дить за­ставить. А ос­тобісіла вже во­на мені, хоч би вже швид­че йшла до дідька в бо­ло­то!

Химка й Сірко.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Піймай, Хим­ко, со­ба­ку та прив'яжи на лан­цюг, щоб ча­сом не ки­ну­лась на ко­го та не по­ла­та­ла ли­ток.

Xимка. Хіба я со­ба­ка? Хіба в ме­не со­бачі но­ги, щоб я ще вам за пса­ми га­ня­ла?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й я не підбіжу. Ти мо­лод­ша, у те­бе й но­ги прудчіші.

Химка. Підтоп­та­ла вже за ва­ши­ми прим­ха­ми, що хоч на плечі бе­ри!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ну-бо, Хи­моч­ко, піймай, будь ла­с­ка! Візьми шма­ток хліба, при­ма­ни Ряб­ка та й на­сядь!

Химка. Спа­сибі вам! Сідай­те вже кра­ще ви на йо­го, ко­ли вам нічо­го не шко­да.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ходім і я по­мо­жу, тільки не лай­ся, та повідчи­няй мені вікна й во­ро­та, не­хай лю­де див­ля­ть­ся!

Химка. Щоб по­на­ла­зи­ло їх і в двір, і в ха­ту та щоб пообк­ра­дали ще!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, що ж ро­бить! Один то­му час, що й батько в плахті!

Химка. Ет! (Ви­хо­дить).

Проня са­ма.

Проня (ви­хо­дить у білій вінчальній сукні, у білих квіт­ках, обвіша­на цяць­ка­ми). Аж не стям­люсь од ра­дості, що та­ки, хва­ли­ти бо­га, діжда­лась сво­го свя­та! А який же гар­ний же­них! Сиділа, сиділа, так за­те ж ви­сиділа! Образованний­, мод­ний, душ­ка, чис­то, як огіро­чок! Як я улюбльона, аж го­рить у ме­не все все­ре­дині, а сер­це тільки - тьох, тьох! Не знаю вже, чи й до­жи­ву до ве­чо­ра… Як я при­гор­ну йо­го, як… Ой, ой, як зду­маю… Ког­да б только скоріще! (Зак­ри­ва очі ру­кою). Ото-то бу­дуть усі зазд­ри­ти! А я так під ру­ку з ним та на них тільки: пхе, пхе, пхе! А шлей­фом ше­лесь, ше­лесь, ше­лесь! На Хре­ща­ти­ку та­кою панією ся­ду; та все по-модньому, по-хран­цюзько­му… (Пішла по хаті і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом). Чи не вко­ро­тив він мені шлей­фа. Єй-бо­гу, вко­ротив, жи­дю­га, вкрав! І ка­за­ла ж мамі, щоб од­да­ли на Хре­щатику, так хіба ж з тією прос­то­тою зго­во­риш! Ой, ли­ше­нь­ко, і це ж не по-модньому! Хто ж так ви­со­ко талію ро­би­ть? Ні пле­чей, ні гру­дей! А по моді усе долж­но бу­ти на вис­тавці! (По­ход­жа па­вою). Пхе! Тут тільки тхне чимсь? Оли­вою од підлогів, пхе! Хим­ко! Хим­ко! Ка­ди мені швид­че по ха­тах, та більше, та по­од­чи­няй вікна! Хим­ко, Хим­ко!

Голос Хим­ки. Та чую, не по­зак­ла­да­ло…

Проня. Так по­вер­тай­ся ж швид­че. Піти ще по дво­ру про­хо­дитись, хай див­ляться та гу­би ку­са­ють! (Ви­хо­дить).

Химка й Ус­тя.

Xимка (вхо­дить з смол­кою). Уже повіялась, ше­ле­па! От уї­лась! Хоч би вже те­бе ви­ку­ри­ти оцим ку­ри­вом!

Устя (вбіга з ко­ши­ком). Доб­ри­день вам, з неділею будьте здо­рові! А де старі Сірки?

Xимка. Та там десь ко­ло­тяться…

Устя. Чо­го ж то? А Про­ня де?

Xимка. А, і не пи­тай­тесь!

Устя. Чо­го це ваші до Сек­ли­ти на іме­ни­ни не прий­шли? А там сва­тан­ня бу­ло: прос­ва­та­ли Га­лю за Го­лох­вос­то­го.

Химка. Тю на вас!

Устя. Ти, дівко, не тю­кай, а слу­хай! Про­пи­ли ми навіки Га­лю, а Го­лох­вос­тий най­няв ка­те­рин­ку та аж сюр­ту­ка ски­нув, так ви­би­вав тро­па­ка.

Химка. Брех­ня!

Устя. Що ти мені брех­ню зав­даєш? Ста­ра вже я, дівко, щоб бре­ха­ти; то, мо­же, твоя ма­ти бре­ха­ла, як на лавці ле­жала!

Ті ж і Мар­та.

Марта (за­са­пав­шись). Доб­ри­день вам! А де ваші? (Гля­ну­в­ши на Ус­тю). Уже ви­пе­ре­ди­ла: от дов­го­но­га чап­ля! (До Хи­м­ки). Чи ви знаєте, що Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха за­ру­чи­ла уже Га­лю з Го­лох­вос­тим?

Устя. А що, не ка­за­ла? Брех­ня?

Химка. Та що це ви ме­ле­те? Про яко­го Го­лох­вос­то­го?

Устя. Про Го­лох­вос­то­го - ци­люр­ни­ка, си­на то­го, що за Ка­­на­вою був!

Марта. Та він же один на весь По­дол; дру­го­го Голох­во­с­того не­має!

Химка. Так той же са­мий Го­лох­вос­тий сьогодні вінчаєть­ся з Про­нею!

Устя і Мар­та (сплес­нув­ши ру­ка­ми). Що ти? Нев­же?

Химка. Та хіба не ба­чи­те, які тут при­бо­ри йдуть до весіл­ля… Че­рез них уже мені хоч ру­ки й но­ги од­ки­дай!

Устя. Матінко моя, оце шту­ка!

Марта. Ну й беш­кет!

Устя. Та чи ти ча­сом не ду­риш нас?

Xимка (по­ка­зує у вікно). Та он гляньте, як по дво­ру по­хо­джа на­ша па­ва; пи­шається, мов вер­ша в бо­лоті!

Устя (гля­нув­ши). Ой, ненько моя! Єй-бо­гу, в білій сукні, ще й у квітках!

Марта (за нею). Справді, справді! І хва­ту по­че­пи­ла!

Устя. Так побіжім за­раз до тітки Сек­ли­ти ска­за­ти!

Марта. А побіжім! От бу­де ха­ле­па!

Устя. А бу­де! (Сти­кається ло­бом з Ме­ронією).

Xимка (сміючись). Ну, те­пер уже піде ба­талія!

Ті ж і Ме­ронія.

Меронія (спо­ти­ка­ючись і шкан­ди­ба­ючи). Оце ле­тять! Так штов­хо­ну­ли, аж тім'ям об двері уда­ри­лась! Гос­по­ди Ісу­се Хрис­те, си­не бо­жий, по­ми­луй нас!

Xимка. Амінь!

Меронія. Чи чу­ли? Га­лю прос­ва­та­ли за Го­лох­вос­то­го!

Марта. Спізни­лась!

Устя. Він, чуєте, сьогодні вінчається з Про­нею!

Меронія. Ой, гріх який!

Марта і Ус­тя. Ми йдем до Сек­ли­ти за­раз звісти­ти.

Меронія. І я з ва­ми. Ой, не біжіть тільки так, бо я не зій­ду: у ме­не но­ги по­калічені! Ой, не біжіть-бо! (Вибіга за ни­ми).

Xимка (сміючись у вікно). Та пождіть-бо, бо впа­де! Ну й оказія! Ох, зух! На двох вінча­тись хо­че! Чис­тий сал­тан! Ха-ха-ха!

Химка, Нас­тя і На­тал­ка. Нас­тя й На­тал­ка ви­хо­дять повбир­ані, але по-міщанськи.

Настя. Доб­ри­день вам! А Про­ня приб­ра­лась уже?

Xимка. З досвіта ще!

Наталка. А де ж во­на?

Химка. Та отам десь по­ше­ле­па­лась заміта­ти двір. (Виход­ить).

Настя. А я, знаєш, не хотіла після то­го ве­чо­ра й приходити­ до тієї принді; та уже про­си­ла бо­же як!

Наталка. І ме­не теж; ще й ста­ра Сірчи­ха при­хо­ди­ла. Так я уже по­ду­ма­ла, бог з ни­ми! Ну й щас­тя ж оцій Проні! І чим во­на взя­ла?

Настя. Кис­лим оком та дов­гим но­сом.

Наталка. А вже прав­да! І де в йо­го ті очі бу­ли?

Настя. Зви­чай­но, за гроші бе­ре.

Наталка. То во­на йо­го за­ма­ни­ла своїми гар­ни­ми прибор­ами та бран­со­ле­та­ми.

Настя. Дай мені, сер­це, покій! Хіба во­на вміє й прибра­тись до ла­ду? По­на­чеп­лює, по­навішує, мов на ку­де­лю во­вни, та й по­вер­тається, як індик, і все оте на їй, як на ко­рові сідло…

Наталка. Імен­но, як на ко­рові сідло…

Настя. А з то­го ганчір'я ще й пи­ка виг­ля­да, що за три дні не од­по­ло­щеш!

Ті ж і Про­ня.

Проня (вхо­дить і по­важ­но вітається). Здрас­туй­те вам.

Наталка. Ах, яке на вас уб­ран­ня, аж очі вби­ра!

Настя. Чу­до, чу­до! У вас та­ки сма­ку як у тії кралі.

Наталка. Та яке мод­не!

Проня. У пер­во­му ма­га­зині на Хре­ща­ти­ку ши­лось.

Наталка. А як до ли­ця все вам, хоч ма­люй!

Настя. Ви сьогодні ду­же гарні, мов та квіточ­ка, що в ві­но­ч­ку!

Проня. Мер­си за компліман!

Настя (до На­тал­ки). Не пе­ре­да­вай куті ме­ду!

Наталка (до Насті). Та чорт її бе­ри! (Вго­лос). Ой, ненько, моя матінко! Який же у вас, Про­ню, бран­со­лет, а се­реж­ки аж го­рять, мов са­ме сон­це вско­чи­ло в ха­ту!

Настя. Чи справжні ж?

Проня. Ав­жеж!

Ті ж і Яв­докія Пи­липівна.

Явдокія Пи­липівна (вибіга з пе­карні у чеп­чи­ку і в дов­гім плат­ку). І де ж би то не справжні, ко­ли! 3а каб­луч­ку ту на ру­ку, чи як її, да­ла двад­цять два кар­бо­ванці, а за сережк­и аж сімде­сят п'ять, своїми ру­ка­ми да­ла!

Настя. Ого! Сімде­сят п'ять!

Наталка. Ой, ма­мо моя!

Проня. Та­ки не ви­терпіли, прибігли; ще й Хим­ку сю­ди при­­ведіть!

Явдокія Пи­липівна. Як-то, щоб і те­пер, ко­ли слуш­ний час нас­тав, не пох­ва­ли­тись пе­ред доб­ри­ми людьми? Ні вже, доч­ко, ви­ба­чай­те!

Проня. Охо­та! Ди­во яке, що зо­ло­то чи гальма­зи!

Явдокія Пи­липівна. Як-то не ди­во? От за ту ма­терію, що на сукні, по­за­торік пла­ти­ла ще по три кар­бо­ванці!

Настя. По­за­торік ще?

Явдокія Пи­липівна. Еге ж, те­пер за та­ку ціну не ку­пиш!

Проня. Ви б, ма­мо, пішли кра­ще до пе­карні по­ряд­ку­ва­ти, ніж не знать що верз­ти!

Явдокія Пи­липівна. Та там уже все го­то­ве. А за дру­гу су­к­­ню, шов­ко­ву, зап­ла­ти­ла аж по три кар­бо­ванці з половино­ю за ар­шин: та­ка вже до­ро­га, що й гос­по­ди! Ось я вине­су. (Іде в кімна­ту).

Проня. Та що ви роз­но­си­лись, не­на­че не но­си­ли зро­ду шо­в­ко­во­го?

Настя і На­тал­ка. По­кажіть, по­кажіть; ми ще не ба­чи­ли!

Степан (з-за вікна). За ко­го Сірки відда­ють доч­ку?

Голос. За яко­гось ци­люр­ни­ка.

Степан. Нев­же за Го­лох­вос­то­го? Жид, зна­чить, прав­ду ка­зав.

Явдокія Пи­липівна (тас­ка цілий жмут вся­ких су­конь). Ось­де, гляньте яке!

Настя. Чу­дес­не! Ши­ро­ке та доб­ря­ще! (Ма­ца).

Наталка. Ой, яке гар­не! Як ше­лес­тить!

Юрба вся­ко­го ро­ду лю­дей на­тов­пом лізе до вікон, а дех­то й до две­рей.

Проня. Ма­мо, що ви ро­би­те? Гляньте на вікна!

Явдокія Пи­липівна. Нічо­го, до­ню, не­хай лю­де дивлять­ся, який по­саг даємо за доч­кою: хай зна­ють усі, що не поскуп­ились! А ось, гляньте, зе­ле­на ада­маш­ко­ва!

Настя. Чи шов­ко­ве, чи ба­вов­ня­не?

Явдокія Пи­липівна. Шов­ко­ве, на два шістде­сят, та й то че­рез те ус­ту­пив, що ду­же за­ле­жа­ла ма­терія.

Проня. Ви не знать що, ма­мо!

Явдокія Пи­липівна. Чо­го? Єй-бо­гу, прав­да!

Голос (з-за вікна). Та й зе­ле­на ж, як ру­та!

Парубок (до дівчи­ни). Тобі до ли­ця прис­та­ло!

Дівчина. Ди­во й не прис­та­ло б: як­би й на те­бе на­че­пи­ти, то на жа­бу б здав­ся!

Сміх.

Проня. Чуєте, який яр­ма­рок за­ве­ли?

Явдокія Пи­липівна. То пус­те. Ось ще од­на сук­ня жов­то-га­ря­ча, з яко­гось та­ко­го чуд­но­го, що й язи­ком не ви­мов­лю.

Проня. З мух­лен­та­ле­ну.

Явдокія Пи­липівна. Еге ж.

Голос (з-за вікна). Ой, ненько моя, як жар. Аж го­рить…

Парубок. От би мені, бра, на шта­ни!

Проня. За­чиніть вікна!

Явдокія Пи­липівна. Не­хай див­ляться: один то­му час!

Проня. Тут не­за­ба­ром же­них бу­де, а во­ни розташувалис­ь.

Явдокія Пи­липівна (знов ви­но­сить жмут білля). А ось гляньте, які ме­ре­жані та тонкі хус­точ­ки до но­са.

Проня. Ви ще й со­роч­ки при­несіть!

Явдокія Пи­липівна. І при­не­су, тут не­ма со­ро­му: діло сві­то­ве!

Наталка. Ой, які ж гар­не­сенькі!

Парубок (з-за вікна). Гля! Гля! На доб­ро­го ко­за­ка, то ні­ку­­ди й чхну­ти!

Міщанки (з две­рей­). До тво­го но­са й прис­та­ло!

Парубок. Та й у мо­ло­дої ж з доб­ру ковіньку!

Проня. Що ж це ви тут шкан­даль ро­би­те! На­пус­ти­ли му­ж­ви!

Явдокія Пи­липівна (не слу­ха). А ось ук­ри­ва­ло, єдва­бо­ве, ро­же­ве; у Фло­ровськім вистіба­ли.

Настя. Слав­но! Та ве­ли­ке яке!

Наталка. Тут і трьох мож­на вку­та­ти!

Міщанки (з-за две­рей­). Я б під та­ке полізла!

Парубок. Та й я б, як­би поп­ро­си­ли…

Проня. Я не мо­жу вже цього ви­дер­жа­ти! Гетьте, ма­мо, з ва­­шим при­да­ним! Хим­ко, за­чи­няй вікна та по­ви­нось оцей мот­лох! Ходімо, сест­рич­ки, од шкан­да­лю до моєї кімна­ти…

Настя і На­тал­ка. Ходімо, ходімо! (Ідуть).

Xимка вбіга, але Яв­докія Пи­липівна їй ма­ха ру­кою і ра­зом розк­ла­да­ють на стільці всі речі.

Явдокія Пи­липівна. Я ж піду стріча­ти гос­тей, а ти гук­ни ста­ро­го!

Xимка. Доб­ре! (Іде до вікна). Та не лізьте притьмом у ха­ту, одс­тупіться од вікон! (Ви­хо­дить).

Голос (з-за вікна). Чи ба! Хтось приїхав хвай­то­на­ми. Це, ли­­бонь, же­них!

Другі. Де? Де?

Інші. Гетьте! Одс­тупіться! Ой, но­ги! Но­ги!

Голохвостий і два мит­ро­по­личі ба­си.

Голохвостий (ввіхо­дить у фраці, при циліндрі, за ним два мит­ро­по­личі ба­си). Оце всьо, як ви­ди­те, бе­ру: двор ве­ли­чезний, са­док, дом і те, што в до­му.

1-й бас. О, Сірки не убогі! Сірко­ва лав­ка швид­ко пе­рей­де на пер­шу ву­ли­цю на По­долі.

2-й бас. На­бе­ре­те в ки­шені доб­ра.

Голохвостий. Ав­жеж, на­берьом не­ма­ло доб­ра: не в дур­нів уда­лись! Че­рез не­де­лю міста ви й не пізнаєте сього дво­­ру. Отут на ву­ли­цю вчи­щу кам'яний дом пер­во­го хвисон­у на два ета­жа під бля­ша­ною кри­шею; а в ста­рий дом я бу­­ду сви­ней за­га­нять.

1-й бас. Тобі по­щас­ти­ло, бра­те, єй-бо­гу!

2-й бас. Тільки слу­хай сю­ди, па­не Сви­ри­де: я пам'ятаю тро­хи доч­ку Сірків, здається, мов по­га­на…

Голохвостий. То не ме­шаєть, пус­тоє, зна­чить, дєло: аби по­­больше дєнєг, то ми, брат, при боцє за­ве­де­мо… гм…

2-й бас. Важ­но!

1-й бас. Люб­лю!

Голохвостий (б'є по пле­чу). Хе-хе! (Одхо­дить набік). Ко­ли б уже скру­ти­тись швид­че: у ме­не прос­то че­рез ту Се­к­ли­ту душі нєту… Ну, що як ус­ко­чить? Хоч з Києва тікай, не то што! Здається только, я їх уло­жив доб­ре, да во­ни й у сва­рці, на щас­тя… Гос­по­ди, пом'яни ца­ря Да­ви­да і всю кро­тость йо­го!

Ті ж, Про­ня, На­тал­ка, Нас­тя. Про­ня вхо­дить манірно, за нею под­ру­ги.

Голохвостий (підліта з квітка­ми). Поз­вольте, до­ро­гая нє­вєста, ра­ди, зна­чить, щас­ливєйшо­го для ме­ня дня, по­дать вам пу­ке­та і поцєло­вать руч­ку!

Проня (со­ром­ли­во бе­ре). Ах, мер­си! Бонд­жур!

Голохвостий. Крас­ниє цвєти прек­рас­ной квєтцє. (Цілує ру­ку).

Проня. Мер­си! (Набік). Який душ­ка!

Голохвостий. Поз­вольте од­ри­ко­мен­до­вать вам моїх ша­х­­ве­ров: Орест - зна­ме­ни­тий бас мит­ро­по­ли­чий, і не мен­че зна­­ме­ни­та ок­та­ва мит­ро­по­ли­ча - Ки­ри­ло…

Проня (по­дає ру­ку). Очин­но ра­да. Сєдай­те.

Баси. Спа­сибі; ми й пос­тоїмо.

Проня. Нєт, чо­го ж без­по­коїться? Ще й в церкві, как да­сть бог, нас­тоїтесь.

1-й бас. Для та­кої пан­ни і пот­ру­ди­тись мож­на.

Проня. Ви мне комплімен­та пу­щаєте? Мер­си!

1-й бас. Мож­на й при­пус­тить.

2-й бас. Стоїть.

Голохвостий. Об­хож­деніє поніма­ють.

Проня. Да, модні ка­ва­ле­ри. (Одхо­дить під ру­ку з Голох­во­стим).

Той ле­бе­зить.

1-й бас (до дру­го­го). Тут нас, бра­те, ви­пив­ка!

2-й бас. Нев­же? Доб­ре прий­ма­ють?

1-й бас. По­ба­чиш!

Настя (до На­тал­ки). Ди­вись, як ота житься та кла­де но­са на плечі.

Наталка. Еге ж, ну їй уже мож­на…

Настя. Чіпля­тись на шию при всіх?

Баси підхо­дять до них і про­сять під руч­ку.

Проня (до Го­лох­вос­то­го). Ах, не го­воріть мінє та­ко­го, бо я как огонь за­шарєюсь…

Голохвостий. Што ж дєлать, моя до­ро­гая нєвєста, пу­ко­лько, ког­да ето свєто­воє дєло; да у ме­ня прос­то серд­це не ви­дер­жить етой про­во­лоч­ки, єй-бо­гу, мо­жет лус­нуть! Ког­да б пос­коріше уже еті ца­ра­монії.

Проня. Да ужасть как дол­го! Я по­зо­ву ро­ди­телів за­раз. (Іде до пе­карні).

Ті ж і гості. Ввіхо­дять по­важні міща­не й міщан­ки.

Гості. З неділею свя­тою будьте здо­рові ї з чес­ним весіл­лям! Дай бо­же щас­тя сьому до­мові!

Міщанки. А де ж ха­зяї? Не вид­ко…

Другі. Ото, пев­но, же­них з квіткою.

Міщанки. Тай­у ку­це ж уб­рав­ся!

Другі. А нічо­го, з се­бе гар­ний!

Міщанки. Тільки ху­дий, нічо­го й в ру­ках по­дер­жа­ти!

Голохвостий упа­да ко­ло под­руг.

Т і ж і старі Сірки, за ни­ми Про­ня й Хим­ка.

Сірко йде по­пе­ре­ду, за ним Яв­докія Пи­липівна з хлібом з сіллю, Про­ня, пох­ню­пив­ши очі; за нею у две­рях становиться­ Хим­ка.

Прокіп Сви­ри­до­вич (до Го­лох­вос­то­го, обніма­ючи). От те­пер ви вже наш: те­пер нас ніхто не роз­лу­чить! Будьте ж щас­ливі в новій жизні!

Голохвостий цілує ру­ку Яв­докії Пи­липівні.

Явдокія Пи­липівна. Дай бо­же вам уся­ко­го щас­тя й здо­ров'я! Любіть мою доч­ку: од­на тільки й є!

Прокіп Сви­ри­до­вич (бе­ре Про­ню). От пе­ре­даю вам їх з рук на ру­ки, любіть і жа­луй­те! (Цілує Про­ню). Пош­ли вам бо­же вся­ко­го бла­го­по­лучія; а ви нас, доч­ко, у щасті не за­бу­вайте і ви­ба­чай­те вже, що ми прості!

Явдокія Пи­липівна (цілує Про­ню і пла­че). Ніхто не знає, од­на ма­ти знає, як тяж­ко ви­да­ва­ти заміж од­ним од­ну доч­ку. Бу­ла, жи­ла в хаті, а завт­ра ні до ко­го й сло­ва бу­де про­мо­вити!

Проня. Ма­мо! Годі! Ко­ли б уже швид­че!

Міщанки (пла­чуть). Так, так! Справді!

Міщане. Не те­пер, то в чет­вер, а все-та­ки дівчат не ми­не те ли­хо!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не плач, ста­ра: тре­ба ж ко­лись від­дати.

Явдокія Пи­липівна. Ох, тяж­ко ж мені з доч­кою розста­тись.

Голохвостий. Не баріть, па­понько й ма­монько, діла: в це­рквє поп до­жи­даєть!

Прокіп Сви­ри­до­вич. По­ра, по­ра, ста­ра!

Явдокія Пи­липівна. Хим­ко, да­вай швид­че ки­лим­ця! По­благословимо за­раз та й до церк­ви!

Голохвостий (до басів). Гукніть на хвай­то­на, щоб го­тові бу­ли! (Про се­бе). Ви­не­си, гос­по­ди!

Простилають ки­ли­ма. Старі сіда­ють на стільці з хлібом з сіллю.

Молоді ста­нов­ляться на ки­лимі; два ба­си, Нас­тя і Наталк­а з свічка­ми по бо­ках.

Ті ж і Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха, Ус­тя, Мар­та і Ме­ронія, а потім і Га­­ля.

Секлита (за вікном). Пустіть, пустіть! Про­пустіть Се­к­литу Ли­ма­ри­ху!

Всі по­то­ропіли.

Голохвостий (набік). Про­пав я!

Проня. Тітка? (Ра­зом)

Сірко. Сест­ра?

Степан (з-за вікна). І-і! Тітка Сек­ли­та, ще поміша весіл­лю, тре­ба сповісти­ти жи­да.

Секлита (сліта не­са­мо­ви­то). Стійте, не бла­гос­ловіть! Не бла­гос­ловіть, ка­жу!

Явдокія Пи­липівна. Бог з то­бою, сест­ро! (Ра­зом)

Прокіп Сви­ри­до­вич. Гос­подь з ва­ми!

Секлита. Га! Злодіяцьке весілля? Хотіли вкрас­ти мо­го зя­­тя, же­ни­ха моєї Галі, та не вкра­де­те! Я вам до­ка­жу, що не вкра­де­те!

Сірки. Сест­ро, опам'ятай­ся, чи ти при собі?!

Проня. Що це за шкан­даль! Яко­го же­ни­ха?

Секлита. Я при умі: Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху не обійде­те! Я за своє ди­тя встою, встою! Не пу­щу до вінця! Стійте, не піде­те! Не пу­щу, хоч лус­ну!

Марта. Не пус­кай­те, ку­мо, не пус­кай­те!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Бо­га ра­ди не кричіть: дивіться, скі­ль­ки по вікнах лю­дей!

Явдокія Пи­липівна. Сест­ро! Сек­ли­то Пи­ли­пов­но! Не ро­би со­ро­му нам, про­шу те­бе! Чим же ми винні?

Секлита (кри­чить). Не винні? Од­би­ли же­ни­ха у моєї ди­ти­ни? Я на всі Ко­жум'яки кри­ча­ти­му: розбій, розбій!

Проня. Ой, шкан­даль! Шкан­даль!

Коло вікон ціле стов­пи­ще, од­не на од­но­го лізе, ґвалт, крик: «Ой, не душіть!», «Пустіть хоч ру­ку!», «Шиб­ка, шиб­ка!» Врешті верх­ня шиб­ка лус­ну­ла і бряз­ну­ла на долівку.

Меронія, Мар­та, Ус­тя то до вікон шеп­чуть усім, то до Се­к­ли­ти; во­ни ду­же раді беш­ке­ту.

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. За­чи­няй­те ві­кна, од­гоньте лю­дей!

Голохвостий. Що ж це, впус­ти­ли якусь са­ма­шед­шу!

Секлита. Я са­ма­шед­ша? Ти ме­не са­ма­шед­шою зро­бив!

Проня. Во­на п'яна! За­ли­ла очі та й лізе!

Явдокія Пи­липівна. Го­луб­ко, сест­ро, не без­честь нас, не гу­би на­шої Проні! Од­на ж тільки! (Пла­че).

Секлита. Сест­ро! В те­бе доч­ка і в ме­не доч­ка! Не­хай я бу­ду й ся­ка й та­ка, і прос­та, і ли­ком ши­та, а все-та­ки я ма­ти сво­їй Галі! Не дам зну­ща­тись над моєю ди­ти­ною і за­па­нілим по­ган­цям! (До Го­лох­вос­то­го). На­що ти ду­рив моє ди­тя, на­що топ­тав до неї стеж­ку? На­що за­ли­цяв­ся, ко­ли ти не ду­мав її бра­ти?

Проня. Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, що во­на ка­же?

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Як же це, Сви­­ри­де Пет­ро­ви­чу?

Голохвостий. Брех­ня, брех­ня! Я вам не поз­во­лю публіко­вать ме­ня! Я вам! я… я…

Устя (до Сек­ли­ти). Ще й брех­ню зав­дає?!

Секлита. Я тобі до­ка­жу брех­ню, пе­ре­верт­ню чор­то­вий, про­й­дисвіте, лан­цю!

Голохвостий. Я та­ко­го шкан­да­лю не по­пу­щу, не про­щу ні­ка­ким ра­зом! Я вам не хто! Я Сви­рид Пет­ро­вич Галахваст­ов! Мені га­варіть та­ко­го чор­то­вин­ня? Да у ме­не всі бу­до­ч­ники он де! (По­ка­зує ку­лак). Да я вас у часть! Да я вас за бре­х­ню в реш­танську і замк­ну тро­ма зам­ка­ми!

Устя. Що, як замк­не?

Всі. Під три зам­ки?

Секлита. Ой, лю­де добрі, що ж це! Ме­не у реш­танську за прав­ду? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху, чес­ну ха­зяй­ку, під три зам­ки? За те, що ти вчо­ра за­ру­чив­ся з моєю доч­кою?!

Проня. Ай! То прав­да? Що ж це?…

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Гос­по­ди, глум який! По­пу­щеніє бо­же! (Пла­чуть).

Меронія. Чис­те ску­шеніе!

Голохвостий. Врьош, ста­ра! Я її знать не знаю, вєдать не вє­даю! З її ка­ко­юсь доч­кою! Во­на ска­зи­лась! А ми, Про­ню, хадьом вінча­тись, Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, ког­да по­ча­ли дє­ло, то на­доб­но якось кон­чать. Нев­же нас бу­де дер­жать од­на брех­ли­ва ба­ба?!

Секлита. Я бре­шу?! Я ска­зи­ла­ся? А не діждеш ти з твоїм чор­то­вим батьком, з твоєю по­га­ною матір'ю! Не бу­деш ві­н­ча­тись: не пу­щу по­па в ри­зи, хоч роз­деріть ме­не! Од кумці-го­лубці, кажіть же ви, хай лю­де чу­ють; зас­тупіться хоч ви за Ли­ма­ри­ху, - опас­ку­див мою чес­ну сім'ю оцей ла­нець, ша­р­ла­тан! А сест­ра рідна за ним ру­ку тяг­не!

1-й бас (2-му). Що, брат, не горілкою пах­не!

2-й бас. От ха­ле­па!

Проня (кри­чить). До­кажіть, до­кажіть!

Марта. Як же, учо­ра за­ру­чив­ся, са­ма влас­ни­ми очи­ма ба­чила і оци­ми ву­ха­ми чу­ла! Щоб я лус­ну­ла, ко­ли ми не про­пи­ли Га­лю!

Устя. Та ще спо­чат­ку за сто­лом, а далі і долі, і за­руч­них пісень співа­ли їм.

Меронія. Та ще цей раб бо­жий і тан­цю­вав без одіянія ску­­си­тельно!

Проня. Ой! Підсту­пи­ло під сер­це! Ря­туй­те! (Пе­ре­хо­дить і при­­па­да до ма­тері).

Явдокія Пи­липівна. Гос­по­ди, бо­же мій! Що ж з нею? Хоч згляньтесь!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ви зро­би­ли з ди­ти­ною на­шою?

Кинулись до Проні, розстібу­ють плат­тя.

Секлита. А що, не віри­ли, який зух?

Голохвостий (з од­ча­ем до Проні). Не вірте їй: це заго­вор! Во­на підпоїла, підку­пи­ла свідків. Я їх усєх на суд! Ну, де ж би та­ки я, Га­лах­вас­тов, пос­ва­тав­ся на ка­кой-не­будь про­стой по­ганкє?

Секлита (з ку­ла­ка­ми до Го­лох­вос­то­го). Моя доч­ка по­га­нка? Ах ти, ка­торж­ний, сибірний! Та я тобі очі ви­де­ру з ло­ба!

Проня (нерв­но пла­че). Ма­мо, я не вірю їй! Во­на на­ро­чи­то шкан­даль ро­бить… Зас­тупіться ж! Не ви­дер­жу… да­вить ме­не!

Явдокія Пи­липівна. Сест­ро, зглянься на нас! Не без­че­сть доч­ки. Гос­подь те­бе по­ка­рає на твоїй!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Сло­боніть гос­ти­ну, сест­ри­це! Бачит­е, яке ли­хо!

Секлита. Так так? Ме­не з ха­ти?!

Проня (кри­чить, ри­да­ючи). Ідіть собі! Не топіть ме­не!

Секлита. Дур­на ти, навісно­го­ло­ва! За яко­го хар­ци­за за­сту­паєшся! Ду­маєш, що лю­бить те­бе? За гроші тільки бе­ре, за гроші! Та він те­бе вчо­ра прив­се­люд­но ла­яв, ніве­чив, ги­див!

Голохвостий (кри­чить). Не йміть віри їй: бре­ше!

Секлита. Ой, кумці мої, зас­туп­ниці мої! Кажіть уже ви, бо бу­ли там! Кажіть по правді!

Марта. А ла­яв, гос­по­ди як, і в батька, і в матір; ве­ли­чав її со­вою, чап­лею, кис­ло­окою жа­бою!

Проня. Ой, ой! Зарізав!… Під сер­це! Во­ди!…

Явдокія Пи­липівна. Бо­же мій! Уби­ли ди­ти­ну мою! (Упа­да ко­ло доч­ки, розстібуе їй плат­тя).

Устя. А прок­ли­нав як: щоб і ха­ле­ра, і чу­ма на їх го­ло­ву, щоб виз­ди­ха­ли цілим код­лом!

Меронія. Про­ри­цав: анах­те­ма, і ду­нув, і плю­нув, як на са­тану!

Голохвостий (не­са­мо­ви­то). Це нак­ле­пи! Я в суд по­дам!

Проня. Ай, во­ди, во­ди!… (Ніби зомліла).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Хим­ко, во­ди швид­че! Гос­по­ди, од­пу­сти і при­пус­ти!

Явдокія Пи­липівна. Ой, ря­туй­те! Не­жи­ва!

Xимка при­но­сить во­ду. Прис­ка­ють уд­вох на Про­ню. Сте­пан про­ди­рається в двері і щось ше­по­че Галі. Про­ня теле­су­ється, ко­ло неї упа­да­ють старі.

2-й бас. Про­па­ла вже ви­пив­ка!

1-й бас. Ходім мерщі, щоб ще до ми­ро­во­го не по­пас­ти!

Проня (істе­рич­но). То такі ви? Мені од­но, а дру­ге другій? При мені у очі ма­ло не вско­чи­те, а за очі баніту­ва­ти… Ох! Ох!

Голохвостий (одсту­па). Та що ви їм віри­те!

Проня. Чо­го ви хо­ди­ли до ме­не? На­що ви бо­жи­лись, кля­лись, па­да­ли пе­ре­до мною на коліна?

Голохвостий. Та стійте ж…

Проня. Не за ваші ма­га­зи­ни йшла… я… вас лю­би­ла… а ви наз­ну­ща­лись… осо­ро­ми­ли на весь По­дол… На весь Київ!… Гетьте! Ой, смерть моя! (Мліє).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Бон, вон з на­шо­го дво­ру, щоб і слід тут ваш не смердів!

Явдокія Пи­липівна. Вон, вон! Не тре­ба нам та­ко­го зя­тя!

Голохвостий. Ну, до свіданья!

Секлита (ха­па йо­го за по­ли). Ну, те­пер я вже не пу­щу!

Голохвостий (ви­ри­ва­ючись). Од­чепіться!

Секлита. Не пу­щу, не пу­щу! Ду­маєш, що ба­га­тий, так і без­чес­ти­ти ме­не мож­на? Же­ни­мо!

Степан. Та який він ба­га­тий? Він банк­рот!

Секлита й Сірки. Банк­рот… банк­рот!

Голохвостий (вис­ту­па на­пе­ред, з за­па­лом). Чо­го витрі­щились? Ну, банк­рот, так і банк­рот! А ви ду­ма­ли, как би я був ба­га­тий, то по­шов би до ва­шо­го смітни­ка?! Ха-ха-ха! Сви­но­та не­об­ра­зо­ва­на! Ав­жеж, мені ва­ших де­нег тольки й на­да би­ло! Так і понімай­те! А во­ни зак­ла­ли сібє в го­ло­ву, що я на їхніх до­чок за­ди­вивсь. Ан­те­рес­но ду­же! Не най­шов би где? Поліз би на смітник! Да я, как пер­вий ка­ва­лер, і у Лип­ках би знай­шов нас­то­ящих ба­ри­шень з ота­ки­ми кудел­ями, а не сва­тав­ся б на вашій дурній по­то­рочі, по­ганій Проні!

Проня. Ай! (Зомліла).

Секлита роз­ве­ла ру­ка­ми.

Ті ж, жид і квар­тальний.

Жид. Ай, гвулт! Фер­фал! Беріть йо­го - он та­меч­ки шарлат­ан, мо­шен­ник!

Квартальний. По­жа­луй­те в часть!

Всі ос­товпіли, Го­лох­вос­тий опус­тив циліндра.

Завіса.