За золотом Нестора Махна

Страшна ніч у Мишуриному Розі

Усе літо 1921 року кавалерійські частини Червоної Армії переслідували загони Махна. Це нагадувало полювання на загнаного звіра, який ще залишався досить сильним, хитрим і небезпечним. Сам Нестор Іванович виглядав у ці дні змученим і виснаженим. Давалися взнаки недавні хвороби і поранення, тривалі переходи, безсонні ночі. В обрамленні довгого чорного волосся його худе і бліде обличчя, з жорстко застиглими складками навколо рота, здавалося неживим, ніби з воску.

І все ж за цією непроникною маскою і непоказною статурою з хлопчачими вузькими плечима вгадувалися рішучість, величезна воля, вибухова імпульсивність — та незрозуміла сила, що змушувала підкорятися всіх оточуючих. Від пронизливого стиглого погляду його темно-карих очей багатьом ставало моторошно.

Нестор напівлежав на тачанці. Чотиримісячної давності поранення через стегно в сліпу кишку ще не давало змоги їхати верхи. Колеса дуже рипіли, і це його все більше дратувало. Але змастити їх було нічим. Кілька тачанок взагалі потребували ремонту. До того ж в обозі закінчувався провіант, коні вибилися з сил, люди теж хотіли перепочинку. Махно жестом покликав свого ад’ютанта і особистого охоронця Лепетченка.

— Іване, передай Льовці Задову, нехай зі своїми хлопцями знайдуть човни для переправи. Заночуємо на правому березі.

Нестор, чи не єдиний з-поміж махновців, іноді називав свого начальника контррозвідки Зіньковського його справжнім прізвищем — Задов. Псевдонім — Зіньковський — той узяв вже після революції.

Аж під вечір загін чисельністю до 300 чоловік переправився через Дніпро між Кременчуком та Орликом і зупинився в селі Мишурин Ріг. Махно розпорядився негайно знайти свіжих коней, взяти в місцевому кооперативі колісну мідь, підкови, фураж, харчі і все, що може знадобитися для продовження рейду.

Після пізньої вечері зморені махновці швидко поснули. А комнезамівці, невдоволені експропріацією, потайки зійшлися до балки і, сховавшись в лозняку, стали думати, як повернути своє добро. Власними силами з таким загоном не справитися, це зрозуміло. Вирішили піднімати всіх селян з навколишніх хуторів.

Махно з дружиною Галиною заночували в одній з непоказних хат села. На ганку біля дверей дрімав Іван Лепетченко. Інший охоронець спав у сінях. Щоб не заснути, Іван вже кілька разів умивався холодною водою просто з відра. Та це знімало втому ненадовго. Він сидів, роздивлявся зоряне небо і думав, що його чекає далі. Цього ніхто не міг вгадати. Ось уже кілька місяців їх безупинно гнали червоні. Здавалося, ще один запеклий бій, і їм — кінець. Лише дивом вдавалося уникати розгрому і вириватися з оточення. Те диво для нього було живим і зримим — батько Махно. Він, як дикий звір, за кілька верст відчував небезпеку, а в критичний момент вибирав єдине вірне рішення, яке щоразу рятувало загін від повного знищення. Здавалося, сам Господь Бог був на його боці — вказував шлях і заступався.

«Чому вони нас женуть, як хижих вовків? — розмірковував Лепетченко. — Адже ми воювали за народ, за справедливість, і прості люди були з нами. А може, краще було б припинити цей безглуздий опір, скласти зброю і прийти до нової влади з покаянням? Ні, багато крові на руках, ой, забагато. Не простять і не помилують. Та й розбиратися ніхто не буде. Виведуть у чисте поле, і шаблями, шаблями…»

Якась тінь промайнула за деревами у городі. Лепетченко дістав маузер, тихо підійшов до величезної груші, що росла на подвір’ї. Щоб сховатися від місячного сяйва, присів і став вдивлятися у темряву. Нікого. Мабуть здалося. Вернувся, попив з відра води і знову сів на ганок. Маузер поклав на коліна. Дивлячись на нього, чомусь згадав батьківський браунінг, з якого вперше у житті вдалося стрельнути. І то лише один раз.

…Савелій Лепетченко був урядником у Гуляй-Полі. За іронією долі його вбили у 1908 році саме місцеві анархісти. Махна, щоправда, з ними тоді не було, але він належав до їх групи. Згодом анархістів заарештували, і за цей та інші злочини посадили до в’язниці. А восьмирічний Іван з п’ятьма братами і сестрою залишилися на руках у матері. Кілька років походив у сільську школу, потім, дванадцятирічним, мати віддала його в науку до хорошого гуляйпільського шевця Білоцерківського. Пізніше довелося попрацювати й у місцевого німця-маляра, у єврея-пекаря.

З поверненням до Гуляй-Поля у 1917 році Нестора Махна все змінилося. Сімнадцятирічний Іван Лепетченко вступив до щойно організованого загону «За врятування революції», який здебільшого займався експропріацією майна поміщиків та німців-колоністів. Коли до Гуляй-Поля підійшли австрійці, загін відступив до Царицина, де влився у 14-у Ворошиловську армію. Так і воював Лепетченко аж по 1919 рік, доки не потрапив у полон до петлюрівців на станції Лозова. Тоді від розстрілу його врятував загін повстанців, які розгромили петлюрівські частини і звільнили багатьох полонених. Начальник штабу загону Горєв одразу упізнав Івана — ще в 17-му починали разом у Махна, — і забрав з собою до Гуляй-Поля. Там сам Нестор Іванович наказав видати Лепетченку одяг і чоботи, бо петлюрівці все відібрали, і запропонував залишитися у нього в особистій охороні.

Махно взагалі Лепетченків шанував, і всі вони служили йому вірою і правдою, незважаючи на те, що колись його однодумці вбили їхнього батька. Марія, махновська контррозвідниця, була розстріляна у 1919 році біляками. Олександр, ад’ютант Махна, у 1920 році вбитий червоними. Павло виконував обов’язки секретаря штабу. Іван став ад’ютантом, особистим охоронцем і однією з найбільш наближених до Махна персон.

Раптовий постріл вмить розігнав усі думки. Куля влучила в одвірок, поруч з головою. Лепетченко підхопився і прожогом кинувся в сіни.

— Червоні! Вставайте! — крикнув він у розчинені двері кімнати, де спали Нестор з Галиною.

Стрілянина вже лунала з усіх боків. Іван, разом з іншим вартовим, безладно стріляв у відповідь крізь вікна. За мить у сіни вискочив Нестор, похапцем одягаючись.

— Що трапилося?

— Не знаю, мабуть, червоні вночі підкралися.

— Треба пробиватися до коней і відходити в степ. Будь з Галиною, не залишай її саму, — наказав Нестор, дістаючи з кобури свого маузера.

З клуні повибігали сонні махновці, ще не добре розуміючи, що робиться. Біля воріт зав’язався рукопашний бій. Нестор вискочив на подвір’я, і в ту ж мить щось гаряче обпекло лівий бік і руку. Він стиха скрикнув. Підбіг Зіньковський.

— Несторе Івановичу, краще вам повернутись! В хаті безпечніше.

— Коня! — сердито перебив його Махно.

Не встигли вони пробігти й десяти метрів до стайні, як Нестор упав мов підкошений. Страшенний біль пронизав праву ногу. Над ним схилилися Зіньковський і Галина з Лепетченком.

— Чого вирячилися? Допоможіть встати! — закричав.

Іван з Льовою підсадили його на коня, скочили верхи самі, і всі разом городами подалися в степ. Далеко за селом, вже на світанку, невеликими групами збиралася решта махновців. Тридцяти бійців недорахувалися, ще двадцять було поранено. Перебинтований Махно лежав на розстеленій шинелі, відчужено дивився в небо. І цього разу смерть обминула, хоч була зовсім поряд. Шість поранень, дарма що не дуже тяжких, завдавали йому чималого болю.

Та ще більше боліло і клекотало в грудях від безсилої люті і злості. Якісь нікчеми комнезамівці, навіть не регулярні частини, змусили його, як останнього боягуза, рятуватися втечею. Перше, що спало на думку і чого вимагали інші бійці, — жорстока помста. Та емоції поступово вгамувалися, і гору взяв здоровий глузд. Зібравши командирів і найближчих соратників, він почав неголосно, але тоном, що не припускав заперечення, говорити:

— На село не підемо.

Вловивши в уривках фраз і виразі облич своїх бійців невдоволення, після паузи ще жорсткіше додав:

— Я сказав — не підемо. Іншим разом ми б їх усіх посікли, як капусту, але не зараз. Так ми лише зав’язнемо тут на цілий день, втратимо ще людей, яких і так мало, та й набої треба поберегти. А червоні нам на п’яти наступають. Може вони вже десь на підході до села.

— Несторе Івановичу, — стискуючи кулаки, несподівано перебив його Іванюк, — дозволь взяти своїх хлопців і розквитатися з ними. Ми лише туди й назад.

— Уб’ю! — гнівно відрубав Махно, судорожно смикаючи з кобури маузер. — Думаєш, у мене серце кров’ю не обливається? Я б їх сам рвав зубами на шматки. Після того, як вони наших братчиків в знак подяки постріляли і порубали в Криму — кілька тисяч забили — я їх ненавиджу лютою ненавистю. І ніколи їм цього не забуду.

Махно хворобливо закашлявся, відклав у бік маузер і вхопився здоровою рукою за груди. Галина подала йому кухоль з водою, та він жестом зупинив її і продовжив:

— Зараз за нами кинули цілу кавалерійську дивізію. Вони думають, що і нас багато. А нас лише три сотні. Після сьогоднішньої ночі стало ще менше. Нам треба поповнити армію бійцями та зброєю і рушати далі на захід, до Східної Галичини. Там наші брати піднімають національно-визвольний рух. Там ми знайдемо підтримку і ще покажемо себе.

Порадившись, махновці вирішили розділитися на дві групи. Одна, на чолі з Махном, рушила в напрямку Нікополя. Іванюк повів своїх хлопців до Нового Бугу. Там домовилися з’єднатися.

Останній ривок до Гуляй-Поля

Загін, залишивши ліворуч Дніпро, рухався на південь. У прибережному селі поміняли коней, залишили кульгаві тачанки і взяли підводи, запаслися харчами. Під вечір були вже біля Томаківки. Зупинилися в невеличкому хуторі і виставили кругом дозори. Махно одразу підізвав Івана.

— Слухай мене уважно, — тихо мовив. — Підеш в Гуляй-Поле.

— Так ви ж казали…

— Не перебивай. Так, казав, що нам туди не можна. Нас там напевно підстерігають. Я вже давно зрозумів, що вони обложили всі наші колишні бази. Куди б ми не поткнулися вивіреними шляхами, скрізь натрапляли на засідки. Але сюди я прийшов з однією метою, — притишив він голос, хоч ніхто не чув, — нам потрібне золото. Те золото, що ми з тобою і Щусем закопали в четвертій єврейській колонії. Щуся вже нема, царство йому небесне. Зосталися ми з тобою. Пам’ятаєш місце?

— Звичайно, — відказав ад’ютант.

— Золото нам потрібне для продовження боротьби, — говорив далі Махно. — Візьми десять хлопців і найкращих коней. Трішки перепочиньте, поїжте й одразу рушайте. Як стемніє, перепливете Дніпро і степом поскачете до Гуляй-Поля. Села обминайте, у бій з червоними не вв’язуйтесь. Я вас чекатиму на цьому місці завтра до присмерку. Коли щось трапиться і затримаєшся, шукай нас в районі Нового Бугу. І помагай тобі Бог.

У напівтемряві десяток вірних махновців, ведучи коней у поводу, вступили у Дніпро. Невдовзі вони злилися з кущами в плавнях на протилежному боці. Про справжню мету рейду поки що знали лише двоє. Решті пояснили, нібито їдуть у розвідку.

До залізничного селища дісталися без пригод. Далі Лепетченко навіть вночі орієнтувався безпомилково. Ліворуч залишалися Гуляй-Поле і Марфополь. Їм потрібна була четверта єврейська колонія або, як її ще називали, село Межиріч. А ось і широка балка, що якраз виводить до села. Тут зупинились і Іван вирішив розповісти усім про справжню мету експедиції.

— Послухайте, хлопці, що я вам скажу, — почав неголосно. — Ми сюди прийшли не в розвідку. Батько Махно послав нас по золото. Воно закопане в селі. Якщо там нема червоних, ми його заберемо, і все, до останнього грама, доставимо в загін. Золото потрібне для продовження нашої справи. Той, хто позаздриться на нього, нехай затямить собі, що і на тому світі відшукаємо. Ви мене знаєте. Та я вам вірю, інакше б не взяв на діло.

— А багато золота? — вирвалося у Василя Харламова.

— Два ящики по чотири пуди в кожному.

— З таким багатством і за кордон можна, — мрійливо додав Василь.

— Не нам це вирішувати, — обірвав його Лепетченко. — Не гаятимемо часу. Зараз балкою прямо вийдемо до крайніх хат, а там рукою подати.

Він не став розповідати, де саме в колонії закопано скарб і скільки ще золота та інших цінностей заховано і залишено на зберігання на Гуляйпіллі. Про це знало лише кілька особливо наближених до Махна людей. Настане час, і вони заберуть все. Нехай ще полежить, в землі не зіпсується. А зараз потрібно викопати ці два ящики. Тільки б у селі не було червоних.

Біля околиці спішились. Прислухались. Ніби все спокійно. Вперед вислали Василя Харламова з двома хлопцями, а самі лишилися чекати. Лепетченко ще раз пригадав місце, де сховали золото. Це було позаминулої зими. Тоді, після відмови Махна виступати на польський фронт, командування червоних вирішило покінчити з його загонами, щоб не залишати у себе в тилу велику, добре озброєну армію, подальші дії якої ніхто не міг передбачити. На розгром махновців кинули кілька дивізій Першої кінної армії Будьонного. Махно, щоб зберегти маневреність свого війська, наказав позакопувати або залишити на зберігання у вірних людей цінності та інше добро — воно займало в обозі багато місця і заважало швидко пересуватися.

Про золотий запас Нестор Іванович подбав сам. Ще коли проходили село Гаврилівку, що в п’ятдесяти верстах від Гуляй-Поля, за його розпорядженням у місцевого селянина залишили ящик із цінностями, експропрійованими в Катеринославському ломбарді. Там були золоті годинники з ланцюжками, браслети, обручки, кулони з коштовними каменями, в тому числі з діамантами, платинові речі. Махно особисто знав селянина і довіряв йому. Та, незважаючи на це, прощаючись, суворо попередив:

— Якщо хоч одна річ пропаде, тебе і всю твою рідню перестріляємо. Так і знай.

А пізніше, коли зупинилися на ночівлю у четвертій єврейській колонії, Махно задумав сховати ще два ящики з найціннішим скарбом. Та так, щоб про це мало хто знав. Найнадійніше, звичайно, було їх закопати. Але тоді стояли такі морози, що землю було не вдовбати. Слушну ідею підказав Лепетченко.

— За городом є глибока бурякова яма, накрита жердинами, хмизом і соломою. Зараз вона порожня — мабуть все вибрали, я заглядав. Там можна закопати. І місце примітне — поруч росте висока тополя. При нагоді швидко знайдемо і відкопаємо.

— Гайда, покажеш.

Місце Махну сподобалось. Він покликав Щуся, коротко все йому пояснив і наказав копати. Земля на дні не була мерзлою, копалося легко. Єдине, що доводилося згинатися в три погибелі, бо яма виявилася не такою вже й глибокою. Щусь кілька разів бився головою об жердяну ляду і спересердя лаявся. Мерзла солома сипалася за комір і подразнювала мокре від поту тіло. Копали з Лепетченком по черзі.

Близько півночі все було готове. На дно обережно опустили два ящики: один — із золотими монетами, другий — з різними ювелірними виробами. Зверху закидали землею і добре втрамбували. Потім притрусили залишками дрібних в’ялих буряків, прикрили яму лядою і пішли спати. А на ранок густий лапатий сніг сховав усі сліди.

Тепер Лепетченко вдивлявся крізь кущі, намагаючись розгледіти ту стару високу тополю, яка мала слугувати орієнтиром. Надворі вже починало сіріти, тому він без особливих труднощів помітив її контур праворуч на пагорбі. Раптом від села донісся окрик, а за мить ранкову тишу розітнув різкий звук пострілу. Потім ще і ще раз.

Постріли чулися все ближче. Махновці осідлали коней і приготували зброю. За кілька хвилин показався Харламов. Він біг і на ходу відстрілювався через плече. Його переслідували двоє, стріляючи навздогін. Вони вже були майже поруч. Лепетченко неспішно прицілився у першого і вистрілив. Той спіткнувся, ніби наштовхнувшись на якусь перепону, пробіг ще кілька кроків і впав. Інший круто розвернувся і побіг назад. Але теж був відразу збитий з ніг кулями.

Переляканий Харламов важко дихав.

— Там червоні, — кричав він. — Наших підстрелили.

В ту ж мить на пагорбі з’явилося кілька вершників. Все село відразу прокинулось і ожило: іржали коні, гавкали собаки, кричали люди. Ліворуч ще показалися вершники, і Лепетченко зрозумів, що треба мерщій тікати.

— Відходимо! — скомандував він.

Коні рвонули вперед. Навздогін залопотіли постріли і довгою чергою вдарив кулемет. Становище втікачів було кепським. Вони мчали балкою, порослою кущами, а праворуч і ліворуч по рівнині скакали червоні. З пагорба безперервно бив кулемет. Скосило ще двох хлопців.

— За мною, праворуч, — скомандував Лепетченко. Пам’яталось — там, за дві версти, був невеликий лісок, і це могло їх врятувати. За ліском вони звернуть в іншу балку і нею непомітно можуть вийти аж до залізниці.

Оглянувшись, він нарахував десятків зо два червоноармійців. Вони відстали, але погоню не припинили. В ліску переслідувачі дещо розгубилися, і це допомогло махновцям остаточно від них відірватися. За залізницею віддихалися. Прислухалися. Нібито тихо. З десяти чоловік лишилося п’ятеро.

— Не пощастило нам, хлопці, — сказав Лепетченко важко. — Та нічого не вдієш. Добре, хоч самі вижили. Треба швидше повертатися до своїх.

Переправа через Дністер

Махно уважно вислухав Лепетченка і став ще похмурішим. Він наказав сідлати коней і рушати на з’єднання із загоном Іванюка. Галина, як могла, відволікала його від тяжких дум. Але бліде безкровне обличчя Нестора з міцно стиснутими губами залишалося кам’яним і непроникним. Він думав. Зі стану заціпеніння його вивів начальник контррозвідки Зіньковський, який круто зупинив свого коня біля підводи.

— Несторе Івановичу, праворуч червоні.

Махно сів і побачив вдалині великий загін вершників. Спочатку промайнула думка повертати назад. Але тут він помітив, як сотня кіннотників кинулася відрізати їм шлях до відступу.

— Посади мене на коня, — кинув він Зіньковському.

Той спочатку хотів заперечити, але побачив знайомий йому несамовитий блиск очей і зле обличчя й швидко виконав наказ. Кремезний і сильний, він легко посадив Махна в сідло, і сам опинився на своєму вороному.

— Вперед, в село! — крикнув Махно, вихопивши маузер.

У селі в цей час безтурботно, не виставивши охорони, відпочивала кулеметна команда 7-ї кавалерійської дивізії. Зухвалий напад змусив червоноармійців врозсип тікати в поле. Вони навіть не встигли зрозуміти, хто і якими силами на них напав. А коли опам’яталися і побачили, що їм протистоїть лише невеликий загін, перейшли у контратаку. Але махновці вже встигли захопити 25 тачанок, 13 кулеметів «Максим» та три «Люїси» і відкрили такий шалений вогонь, що наступ з усіх боків відразу захлинувся. Скориставшись панікою, вони прорвалися крізь безладне оточення, а згодом відірвалися й від погоні.

Але порятунок дався дорогою ціною. 17 чоловік загинуло в тому бою, багатьох було поранено. З’єднавшись із загоном Іванюка, махновці швидко просувалися на південний захід. Згодом ще один бій ледве не став останнім для самого Нестора Махна. Куля влучила йому в шию з правого боку і пройшла навиліт крізь щоку. Це було дванадцяте і чи не найтяжче поранення за роки війни.

Знесилений і безрадісний, він лежав на тачанці і обдумував подальші плани. Від походу у Східну Галичину доведеться відмовитись. Це вже ясно. У такому стані він багато не навоює. Треба йти в Румунію. Іншого шляху немає.

Таке рішення підтримали не всі повстанці. Але Махно і не наполягав. Найвідданіші бійці залишалися з ним. Інших, хто не захотів іти за кордон, організували в окремий загін і доручили зав’язати з червоними бій північніше, вище по Дністру. Це мало відвернути увагу від переправи ватажка з його групою.

Перебинтований Махно лежав горілиць на кулеметній тачанці і думав. З виразу його безкровного закам’янілого обличчя важко було здогадатися, про що саме.

— Несторе, — вивела його зі стану глибокої задуми Галина, — що нас там чекає?

Він не відразу збагнув, про що вона запитує.

— Де? — перепитав.

— На тому березі Дністра.

— Не знаю, — відверто відповів.

А після невеликої паузи додав:

— Принаймні, там ніхто нас не переслідуватиме. Відпочинемо, підлікуємось, а там буде видно. Встановимо зв’язки з польськими і французькими анархістами. Вони нам допоможуть. Шкода, що Лепетченку не вдалося золото відкопати. З ним би ми нужди не знали. А скільки його там лишилося! Вистачило б на все життя і на всіх.

— Що тепер про це говорити, — перебила його Галина. — Ось влаштуємося, дасть Бог, все уляжеться, тоді і про це поговоримо. А зараз треба думати, як будемо переправлятися. Ти ж бо зовсім слабий. Без човнів не впоратись. Я зараз скажу хлопцям…

— Не треба, — з ледь помітними сердитими нотками у голосі перебив її Махно. Він не любив, коли дружина втручалася у справи і починала розпоряджатися. — Я вже послав Льовку з хлопцями на розвідку. А ти подивися, скільки у нас харчів лишилося.

Зіньковський з двома десятками вершників спускався з пагорба до річки. Тут місце для переправи видавалось непоганим. Неширокою смугою до Дністра виходили зарості кущів та дерев. А праворуч і ліворуч на кілька верст добре проглядалися береги й підходи.

— Праворуч біля річки — вершники! — несподівано крикнув Хома Кущ. Всі повернули голови туди, куди показував рукою Хома. Там шляхом неспішно просувався невеликий загін, чоловік десять. Вони наближались.

— Треба тікати, а то помітять, — запропонував хтось.

— Всім залишатися на місцях, — твердим голосом наказав Зіньковський. — І ніякого самоуправства. Спокійно рушаймо їм назустріч. Зброю тримати напоготові. Але поки не порівняємося з ними, нічого не робити. Вперед!

Махновці пришпорили коней, перебралися через неглибокий яр і звідти вже неквапливо подалися встріч. Наблизившись на відстань прицільного пострілу, Зіньковський крикнув, показуючи рукою на північ:

— Ви там нікого не бачили? Ми шукаємо махновців. Вони десь мають бути в цьому районі. Час вже з ними кінчати.

Аж тут загони зблизилися. Червоноармійці не встигли отямитися, як побачили спрямовану на них зброю. Без жодного пострілу їх спішили і зв’язали.

— Тепер слід поспішати, — сказав Зіньковський. — Незабаром їх почнуть розшукувати. До того часу нам треба вже бути на іншому боці.

Потім він звернувся до полонених.

— Ми вас залишимо живими, якщо ви відповісте на кілька запитань. Червоні поблизу є?

Всі мовчали. Тоді Льова дістав револьвер і направив у голову тому, котрий стояв найближче до нього.

— У нас нема часу з вами панькатися. Повторювати не буду.

— За три версти звідси у селі стоїть прикордонний загін, — зляканим голосом вимовив молодий червоноармієць. — Більше нікого немає.

— Де поблизу можна знайти човни? — тут же поставив йому нове питання Зіньковський.

— Он там, за тими вербами, — показав той головою в інший бік, — живе дід. У нього є.

Льовка покликав Куща, наказав взяти ще двох махновців і їхати по човен. Решта попрямували до табору.

Згодом весь загін, близько 80 чоловік, почав спускатися до Дністра. На березі Махно зібрав невелику групу, звелів їм першими переправлятися уплав і вести переговори з румунами, якщо ті трапляться поблизу. Старшим групи призначив Григорія Сергієнка. Решта мали чекати.

Незабаром Сергієнко подав знак, що все гаразд. На березі для прикриття переправи залишили кількох чоловік з кулеметами на тачанках. Бійці почали заходити у воду, ведучи коней. Махна обережно поклали в човен. Біля нього сіла Галина, а на весла — Лепетченко. Підійшов Зіньковський, зняв з пальця золотий перстень з діамантом і подав його жінці.

— Це зараз єдина цінність на весь загін, — сказав він. — У мене румуни можуть його забрати, а тебе обшукувати не будуть. Потім продамо.

Він відштовхнув човен від берега і ще деякий час роздивлявся вдалечінь то в один, то в інший бік. Потім крикнув кулеметникам:

— Коли всі вийдуть на той берег, все лишайте тут, а самі в воду.

— А що з тими робити? — запитав Юхим Бурима, вказуючи на зв’язаних червоноармійців.

— Облиште їх, нехай знають, що махновці не такі вже й кровожери, якими нас розмальовують.

Важко жити без нагана

Коли останні допливали берега, тут на них вже чекали румунські прикордонники. У затриманих відібрали всю зброю — шаблі, рушниці, револьвери й набої — і відвели в село, де містився штаб прикордонного загону.

Румуни вже знали, хто перед ними, і жваво обговорювали цю неабияку подію. Потім кудись телефонували, вислуховували якісь вказівки «зверху». Нарешті розпорядилися про нічліг, бо вже було пізно, і махновці від втоми ледве не засинали на ходу.

Вранці до кімнати, де ночував Махно, зайшов високий статний офіцер з пишними вусами, в акуратно підігнаній формі. Через перекладача запитав:

— Ти є Нестор Махно?

Нестор Іванович злегка кивнув головою і скривився від болю — давалася взнаки поранена потилиця.

— А це хто? — офіцер показав на Галину Кузьменко.

— Це моя дружина.

— Збирайтеся, поїдемо в Бухарест.

— Він не може йти, — втрутилася Галина. — У нього поранені ноги.

Офіцер з перекладачем про щось перемовилися кількома фразами, після чого дозволили взяти з собою ще двох чоловік.

Галина вийшла за поріг. Перших побачила Зіньковського і Данилова.

— Льовка, — покликала. — Нас зараз повезуть в Бухарест. Поїдете з нами. Допоможіть винести Нестора Івановича.

— А решту куди?

— Не знаю.

До будинку вже під’їхали дві машини. В одну вмостили Махна з дружиною, в іншу сіли Зіньковський і Данилов, їм навіть не дали поговорити і попрощатися з товаришами. Така поспішність мала зрозуміле пояснення: у Бухаресті звістка про перехід на румунську сторону махновців викликала занепокоєність. Члени уряду вже зранку обговорювали подію і розмірковували — що робити далі.

Президент Ради Міністрів Румунії, ознайомившись з усіма фактами, розпорядився розмістити махновців у таборах і використовувати їх на різних чорних роботах. Самого Махна з дружиною, Зіньковським і Даниловим було вирішено залишити в Бухаресті, заборонивши їм без особливого дозволу кудись виїжджати. Агенти сигуранци отримали наказ цілодобово за ними стежити і доповідати про кожний крок.

Президент був упевнений, що радянська Росія вимагатиме видачі Махна. Звичайно ж, королівська Румунія на це не піде. Треба буде обговорити всі можливі повороти у цій справі, а заодно дати доручення сигуранці продумати, як можна використати махновців з вигодою для своєї країни.

Згодом, дійсно, від урядів Росії та України надійшла нота. В ній говорилося, що відомий бандит Махно перейшов 26 серпня 1921 року бессарабський кордон біля Монастиржевки з групою прибічників, шукаючи притулку на території, яка фактично перебуває під владою Румунії. Зважаючи на це, російський та український уряди звертаються до румунського уряду з формальним проханням видати їм махновців як звичайних кримінальних злочинців. Нота була підписана комісаром з іноземних справ РРФСР Чичеріним і головою Ради Народних Комісарів і народним комісаром з іноземних справ УРСР Раковським.

У ноті-відповіді Президента Ради Міністрів Румунії зазначалося, що для цього необхідно діяти у відповідності до норм міжнародного права. Тобто надіслати копію ордеру на арешт, виданого відповідним судовим органом, з посиланням на статті кримінального кодексу, за якими звинувачуються підозрювані у скоєнні злочинів. Крім того, говорилося про необхідність вказати прикмети підозрюваних і взяти на себе формальне зобов’язання не застосовувати щодо виданих смертної кари, оскільки в Румунії її не існує. Лише після цього румунський уряд зможе почати розгляд справи і прийняти якесь рішення.

Махно знав про обмін нотами і подальший дипломатичний тиск радянського уряду на Румунію з метою видачі втікачів. Це його непокоїло навіть більше, ніж рани, які поступово загоювались. Щоб мати свіжу і достовірну інформацію про розвиток подій, він почав налагоджувати контакти з різними впливовими силами у країні й емігрантами. Та найбільше жадав встановлення зв’язків з однодумцями-анархістами.

Одна із заздалегідь запланованих зустрічей представників різних емігрантських кіл мала відбутися у Бендерах. Махно виїхав на неї разом із Зіньковським. Вони дещо запізнювались, Махно нервував.

Саме в цей час з боку українсько-румунського кордону до Бендер наближався автомобіль, пасажир якого теж поспішав і поглядав на годинника.

— Не хвилюйтеся, пане офіцере, все йде за планом, — заспокійливо мовив той, хто сидів за кермом.

— А я і не хвилююся, не вперше їду на таке завдання, — намагаючись надати своєму голосу впевненості, відказав бравий молодик у мундирі румунського офіцера.

Ще вчора молодий чекіст Дмитро Медведєв сидів у кабінеті начальника Одеської губчека. Разом з начальником секретного відділу вони обговорювали план фізичного знищення Махна. Від закордонної агентури стало відомо, що в Бендерах має відбутися зустріч емігрантів з Нестором Махном, до організації якої причетна сигуранца. Випадала слушна нагода покінчити з ним і одночасно звинуватити у вбивстві румунську контррозвідку.

— Кордон перейдеш вночі біля села Марінешти, — інструктував Медведєва голова губчека. — Там у нас надійна переправа. На тому боці тебе зустрінуть, дадуть військову форму, зброю і відвезуть у Бендери. Документи в тебе справжні. Діяти треба швидко і рішуче. Головне, не дати нікому отямитись. Машина чекатиме тебе біля входу. Зайдеш у кімнату, де вони зберуться. Відразу розрядиш револьвер у Махна. Бігом повертаєшся до машини, а там тебе вже відвезуть і сховають у надійному місці.

— А охорона у Махна є? — поцікавився Медведєв.

— Яка там охорона. За нашими даними, всіх махновців роззброїли та інтернували у трудових таборах.

Начальник секретного відділу розкрив якусь справу, взяв звідти фотознімок і поклав перед Дмитром.

— Це і є Махно. Запам’ятай добре. Він невисокого зросту з довгим чорним волоссям і шрамом від кулі на правій щоці. Сподіваюсь, не сплутаєш ні з ким.

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд.

— Якщо все зробиш так, як ми запланували, — підсумував начальник губчека, — будеш з орденом.

Медведєв вийшов у приймальню, здав особисту зброю та документи і рушив слідом за провожатим. Йому дозволили кілька годин на сон. Завтрашній день мав бути досить напруженим. «А що, як операція провалиться?» — такі думки він відразу відганяв. Хоча при цьому щоразу пригадувалися неймовірні оповідки про Махна, від одного несамовитого розлюченого погляду якого полонені червоноармійці нібито втрачали свідомість. Та він не з таких слабкодухих. Він йому прямо межи очі кулю пустить.

— За поворотом починається місто, — повідомив супутник.

Медведєв мовчки кивнув. Годинник показував без чверті дванадцять. За 15 хвилин має початися зустріч.

— Коли ми будемо на місці? — запитав.

— Хвилин через двадцять-двадцять п’ять.

Приблизно стільки ж і пішло на те, щоб дістатися потрібного будинку. Медведєв зіскочив на бруківку і впевнено пішов до дверей. Зараз буде невеликий коридор, потім велика зала і перші двері ліворуч. Все так, як описали. Він обережно повернув ручку і заглянув у щілину. За столом сиділи чоловік десять, більшість з них були у військовій формі, в тому числі у офіцерських мундирах російської царської армії. Кілька місць лишалися вільними. Погляд зупинився на маленькому чоловікові у цивільному одязі, який сидів спиною до нього. «Ось він, — серце забилося ще сильніше, — і волосся чорне. Щоправда, не таке довге, як казали. Але ж міг постригтися».

Медведєв оглянувся. В коридорі нікого не було. Тієї ж миті він обережно дістав револьвер, рвучко відчинив двері, швидко прицілився і прямо з порогу вистрілив у чорноволосого. Куля влучила в голову, того сіпнуло вперед. Стілець під ним перекинувся і обм’якле тіло звалилося горілиць на підлогу.

Медведєв одразу побачив повне округле обличчя і м’ясистий ніс. «Це не Махно», — зрозумів він. Блискавично обвівши поглядом присутніх, він більше нікого не помітив, хто б мав потрібні йому прикмети. Зате чітко побачив, як дехто потягнувся до кишень. Ще кілька пострілів навмання примусили учасників зустрічі в паніці кинутися на підлогу.

— Лягай, бомба! — крикнув чекіст наостанок і грюкнув дверима.

За кілька секунд він скочив у машину, яка в одну мить рвонула і одразу зникла у найближчому провулку.

— Як там? — не втримався водій.

— Погано. Махна серед них не було. Ти давай якнайшвидше, потім про все розповім.

Коли через півгодини Нестор Махно із Зіньковським під’їхали до будинку, вони побачили юрбу людей. Крізь відчинені двері когось виносили санітари. Від виду крові, що запеклася на голові у вбитого, Нестору стислося в грудях.

Наступного дня, повертаючись до Бухареста, він тихо сказав Льовці:

— Я знав, що вони мене не залишать у спокої.

— Несторе Івановичу, — мовив на це Зіньковський, — тобі треба охорону.

— А хто нам дасть дозвіл на зброю?

— Так ми і запитувати ні в кого не будемо.

На це Махно нічого не відповів. Зате після приїзду в Бухарест попросив Льовку дістати йому пістолет. А через кілька днів послав надійну людину у Плоєшти по свого ад’ютанта і охоронця Івана Лепетченка, що служив там у якогось поміщика. У записці велів Іванові прихопити з собою зброю, якщо вона є у господаря.

Сутичка з врангелівцями

Лепетченко дуже зрадів, одержавши записку від Махна. Він уже півтора місяці служив у пана Попеску. Здебільшого, порався на конюшні. Іноді бував за кучера, коли господар виїздив у справах до міста. В принципі, так жити можна було. Його особливо ніхто не ображав. Лише іноді, для годиться, лаяли за якісь дрібниці. Але голодним ніколи не був. Навіть обіцяли скоро щось заплатити.

Та хіба про таке життя мріяв Іван. Там, на Гуляйпіллі, закопані ящики із золотом. Думка про це не полишала його ні вдень, ні вночі. Раніше, коли вони з боями втікали від червоних, про закопані скарби якось особливо ніколи було розмірковувати. А тепер, у спокійному оточенні, він все частіше думав про них. Подумки уявляв себе багатим, у дорогому вбранні, на сірому в яблуках коні. І всі красиві дівчата так і стріляють на нього очима.

Але як вирватися звідси? Як перейти кордон? Що чекає його там? На ці та багато інших питань він самотужки не міг відповісти. Ось якби побачитися з Нестором Івановичем. Він напевно знає, що робити і як діяти. Батько Махно — голова, з ним не пропадеш. З ним Іван готовий був іти хоч на край світу. Але де він зараз?

Записка докорінно змінила його настрій, позбавила сну і спокою. По-перше, без грошей в дорогу він аж ніяк не міг вирушати. Щоправда, гроші можна було вкрасти у господаря. Але тоді точно на нього оголосять розшук. А це не годиться. По-друге, як бути з проханням Нестора роздобути зброю? У пана є гарна рушниця. Але ж її не сховаєш. Відразу помітять і затримають. Чекай-чекай… У нього ж ще є болгарський наган. Іван якось бачив, коли віз пана в сусіднє місто до коханки, що той брав його з собою. Поступово в голові став вимальовуватися план.

Через кілька днів господар якраз велів Іванові запрягати коней. Коли заліз у бричку, сказав:

— Їдемо в Брашов.

— У пана сьогодні гарний настрій, — зауважив Лепетченко.

— Давай гони швидше, — мовив той, розправляючи вуса, — отримаєш на вино.

Лепетченко вже зрозумів, що пан зібрався до своєї коханки. Дружина про справжню мету його поїздок до Брашова не здогадувалась. І якраз цим вирішив скористатися Іван. Одне його непокоїло: чи взяв сьогодні господар наган. Через кілька верст, зібравшись з духом, він мовив:

— Ми завжди повертаємося назад пізно ввечері, а в окрузі, кажуть, з’явилися злодії. Нападають на подорожніх, грабують…

— Не бійся, в мене є чим їх полякати, — самовпевнено сказав пан, поплескавши рукою праву кишеню.

«Отже, наган у правій кишені, — із задоволенням подумав Лепетченко. — Треба лише зачекати».

Близько півночі пан Попеску вийшов від подруги. Вмостившись у бричці, кинув:

— Поганяй.

Іван стебнув коней, які вже застоялися, і вони швидко помчали за місто. Пан наспівував собі під ніс якусь веселу пісеньку. Ще коли він вмощувався, Лепетченко безпомилково визначив, що випита ним сьогодні кількість вина сягає далеко за літра. Такого шансу не можна було пропускати. Коли вогні міста лишилися далеко позаду, Іван зупинив коней.

— Що трапилось?

— Щось заднє колесо тре, подивлюся.

— Подивися-подивися, а я свої справи зроблю, якраз припекло.

Пан Попеску почав невпевнено злазити з брички. Його таки добряче розвезло.

— Я вам допоможу, — підбіг Лепетченко.

Поки він його підтримував однією рукою, інша легко ковзнула в кишеню. Пальці одразу намацали металеві контури нагана. Ось він уже міцно тримає його в руці. Поки пан, похитуючись, робив своє діло, Іван стояв позаду з наведеним на нього наганом. Зачекавши ще мить, він грізним окриком, як ще недавно, за часів махновщини, наказав:

— Руки вгору. І без жартів.

Пан Попеску, ще нічого не розуміючи, повернувся і в яскравому місячному сяйві побачив наставлений на нього наган.

— Іване, ти що робиш? А ну, віддай сюди.

— Не руш, стрілятиму, — відступив на крок Лепетченко.

Хміль у пановій голові трішки пройшов, бо в очах з’явився переляк.

— Не бійтеся, я вас не вб’ю. Мені потрібні лише наган і гроші.

Пан Попеску відразу тремтячими руками поліз у внутрішню кишеню. Дістав пачку грошей і простягнув. Іван обережно забрав їх.

— Будемо вважати, що це за мою службу. А тепер слухайте уважно. Якщо ви заявите в поліцію і мене зловлять, то я скажу, що возив вас до коханки, ви там напилися і в п’яному стані стріляли за містом врізнобіч. А я злякався, забрав у вас наган і, щоб ви мене потім не побили, втік.

— Тільки не треба нікому розказувати про коханку, — благав пан Попеску, — бо моя дружина…

— Знаю, — перебив його Лепетченко. Він вирішив остаточно залякати колишнього господаря, тому продовжував:

— І все ж, якщо мене з вашої вини зловлять і посадять до в’язниці, знайте, що я все одно втечу і спалю ваш маєток. А вас тоді точно уб'ю. Будьте певні, досвід щодо цього у мене великий.

З виразу обличчя пана було видно, що він не сумнівається у жодному сказаному слові.

— Якщо про мене питатимуть, скажете, що віддали мене якомусь із своїх знайомих, або щось на зразок цього, — з такими словами Лепетченко повернувся і за мить зник в темряві. Під вечір наступного дня він уже був на квартирі у Махна.

Вислухавши історію його втечі, Нестор Іванович сказав:

— Молодець, Іване, ти завжди був відчайдушним і винахідливим. Мені така людина, як ти, зараз дуже потрібна.

Далі він розповів Лепетченку про останні новини, про поїздку до Бендер, їхнє з Галиною життя в Бухаресті.

— А як там зараз на Україні? — поцікавився Іван.

— Із газет та з деяких розповідей знаю, що кепські там справи. Більшовики жорстоко розправляються з противниками радянської влади. Постійно листуються з румунським урядом, щоб мене заарештували і видали їм як злочинця.

— Треба нам їхати звідси і якнайшвидше, — вставила Галина. — От тільки грошей немає.

— Не в грошах справа, — перебив її Махно. — Недавно польські анархісти передали дещо, обіцяли ще прислати. Треба трішки зачекати. До того ж, наших тут у Румунії багато. Може вдасться всіх зібрати докупи і одержати дозвіл на в’їзд до Польщі.

З Лепетченком визначилися, що він поки що житиме у них, а там буде видно. Так минуло кілька днів. Якось під вечір прийшов Нестор Іванович і запропонував усім разом повечеряти в ресторанчику, який знаходився неподалік. Вони туди іноді заходили з Галиною.

— А чому ти такий радісний? — запитала вона.

— Ще трішки грошей підкинули нам, — весело відповів Нестор. — Треба відзначити це пляшкою доброго вина.

На вулиці дув холодний вітер, тому одягнулися тепло. Лепетченко за звичкою засунув за пояс наган. Тепер він знову відчував себе при ділі — ад’ютантом і охоронцем Махна. До ресторанчика йшли хвилин десять, так що не встигли змерзнути. Всередині було тепло, гамірно і накурено. За одним із столів веселилася велика компанія російських емігрантів. Серед них було кілька чоловік в офіцерських мундирах. Галині це не сподобалось.

— Може підемо звідси? — звернулася вона до Нестора.

— Чого це ми маємо йти? — відповів він з бравадою, хоча було видно, що таке сусідство і йому не до душі.

Сіли до дальнього вільного столу. Відразу підійшов офіціант, який вже добре знав Махна з попередніх відвідин. Замовили вина і легку вечерю. Махно почав згадувати, як вони три роки тому в Катеринославі після конфіскації всіх цінностей з ломбарду влаштували справжній бенкет у тамтешньому ресторані, які страви тоді подавали.

— А пам’ятаєте, Несторе Івановичу, як ви тоді розпорядилися повернути цінності тим, хто доведе, що заклав їх через скруту? — запитав Лепетченко.

— Пам’ятати то пам’ятаю. А чи повернули комусь?

— Кілька чоловік приходили, і їм віддали якісь дрібнички. А більше ніхто не наважився, — засміявся Лепетченко.

Іван перевів погляд на той стіл, де сиділи російські офіцери, і посмішка зникла з його обличчя.

— Що трапилось? — інтуїтивно відчула щось недобре Галина.

— Вони показують в наш бік і щось обговорюють.

В цей час двоє в мундирах із золоченими погонами підвелися і рушили в їх бік. Один зачепив сусідній стіл, на якому перекинувся чийсь фужер.

— Офіціанте! — почули вони п’яний голос офіцера. — Шампанське за цей стіл. Я винен, я за все платитиму.

Він запхнув офіціантові якусь купюру в кишеню і рушив, похитуючись, далі. Сумніву не було, прямував до них.

— Щось мені твоя морда знайома, — звернувся він до Нестора Івановича, підійшовши ближче. — Ти, часом, не Махно?

— Махно, — сказав другий. — Я його фотографію в газеті бачив. А я штабс-капітан армії барона Врангеля Сорокін. Думаєш, ми забули, сучий ти сину, як ти разом із Фрунзе заганяв нас у Криму в море?

— Підемо звідси, — взяла за руку Нестора Галина.

— Нікуди ви звідси не підете, — озвався перший офіцер.

Він схопив зі столу недопиту пляшку з вином, розбив об край, залишивши в руці її горло з гострими відколами. Лепетченко весь напружився і готовий був у будь-яку мить кинутися на врангелівця. Він помітив, як закам’яніло обличчя Махна і очі миттєво налилися люттю, як побіліли і міцно стислися губи. Не підводячись, чітко вимовляючи кожне слово, той сказав:

— Мене тоді не було під Перекопом, на жаль. Але якби я тебе зустрів тоді у кримських степах, я б тебе і всіх вас миттю відправив би до пекла.

Лепетченко сидів ближче до золотопогонника і першим зреагував на замах руки з небезпечною пляшкою. Лівою ногою він різко вдарив офіцера під коліно. Той скрикнув і відразу лантухом звалився на підлогу. Іван рвучко підвівся і в ту ж мить поцілив у щелепу другого.

— Мерщій вниз, я їх затримаю, — кинув він Нестору і Галині, а сам вихопив наган. Це було вчасно, бо кілька чоловік з ножами в руках вже наближалися до них. Іван стрелив у стелю. Це зупинило нападників.

— Не стріляйте, — благав офіціант, — краще ходімо швидше за мною.

Він вивів їх через чорний хід, повернувся до ресторану і відразу зателефонував у поліцію. Сам бо був таємним агентом і мав доповідати все про Махна: з ким той буває в ресторані, про що говорять і таке інше. Одержавши важливе повідомлення, начальник місцевого поліцейського відділку, що містився поряд, послав кількох своїх агентів вслід за махновцями. Звичайно, він добре знав, де живе Махно, і зразу зорієнтувався, як їх краще перехопити.

Махна разом із супутниками зупинили за сто метрів від його помешкання. Перевірили документи. У Лепетченка їх не було. Обшукавши, у нього знайшли револьвер, тому всіх забрали до дільниці. Згодом Нестора з дружиною відпустили, а Івана затримали й скоро посадили до в’язниці «за незаконне зберігання зброї».

Втеча з в’язниці

Лепетченка засудили до одного року позбавлення волі і помістили у «Дофтану» — центральну румунську в’язницю, яка знаходилася неподалік від Бухареста. Вона мало чим відрізнялася від інших в’язниць. Хіба що, тут були більш суворі порядки, бо начальник, старий служака Іліон Суручану, якому пасок на штанях ледве застібався на крайню дірочку, найбільше дбав про міцність замків і грат. Півроку тому він заклався зі своїм приятелем, начальником в’язниці у Бендерах, що до того часу, коли Іліон має вийти на пенсію, жоден з його в’язнів не втече. До кінця терміну парі залишалося ще півроку.

Коли до нього привели Івана, з ним, як і з кожним новоприбулим, Суручану почав розмову з традиційної фрази:

— Якщо ти себе будеш гарно вести, з тобою також добре поводитимуться. Якщо ж надумаєш втекти, знай, що дістану з-під землі. Тоді вже начувайся — замордую і згною. Зрозумів?

— Зрозумів, пане начальнику.

— За що засуджений? — продовжував Суручану.

— За незаконне носіння зброї.

— Ой, брешеш, хлопче. За такі дрібниці до моєї в’язниці не саджають. Нам відомо, що ти був ад’ютантом у Махна. Але це там, у більшовицькій Росії, ви могли робити все, що заманеться. А ми ніяких бунтів не терпітимемо. Можемо взагалі всю вашу банду видати більшовикам. Вони вже давно цього домагаються.

Злорадна посмішка з’явилася на самовдоволеному обличчі, яке аж лисніло від жиру. Лепетченко побачив на столі свою справу. Цікаво, що там про нього написано? І чи є щось про втечу від пана Попеску, про забраний наган? Як до цього докопаються, то можуть ще додати терміну ув’язнення. А потім, після відбуття строку, відправити знову до Попеску. Ні, тільки не це!

— Та що ви таке кажете, пане начальнику, — ніби виправдовуючись, поспіхом заговорив Іван, — які ж ми бандити. Ми люди спокійні і мирні, самі нікого не чіпаємо…

— Ви бачили такого, — Суручану звернувся до конвоїрів, — каже, що мирні. Одному ногу зламав, іншому щелепу звернув, всіх відвідувачів ресторану стріляниною розполохав. І він після цього називає себе мирною людиною.

— Так вони ж перші на нас напали, — не стримався Лепетченко, — ми змушені були захищатися.

Він хотів ще щось додати, але Суручану його невдоволено перебив:

— А ти, хлопче, як я бачу, дуже гарячий. Нічого, ми тебе зараз швидко остудимо. Відведіть його в карцер. Заодно це буде для нього профілактикою на той випадок, коли надумає звідси тікати. Нехай краще відразу дізнається, де тоді проведе решту часу.

Карцер був тісний, холодний, з мокрою підлогою. Там можна було лише стояти прямо. Босі ноги, туго закуті в ланцюги, швидко замерзли. Спробував їх розтерти руками, обіперся спиною об стіну і відразу відсахнувся. Стіна булла мокрою і слизькою. Залишалося одне: ворушити пальцями і, скільки дозволяли кайдани, переступати з ноги на ногу.

«Оце так влип» — журився Іван. Він ще не знав, що за порядки у в’язниці, але перша думка, яка повністю заволоділа його свідомістю, була про втечу. Ось лишень він вийде з карцера, ознайомиться з обстановкою, і щось таки придумає. Не може такого бути, щоб не знайшов виходу. Потім головне — якнайшвидше дістатися кордону. Дністер уже має замерзнути, тому перейти через річку буде не важко. А там що буде, те й буде.

В коридорі почулися кроки. Хтось зупинився біля дверей карцеру. Брязнув ключ у замку.

— Ще живий? — насмішкувато запитав тюремник, тримаючи в одній руці шматок хліба, а в іншій кухоль з водою. — А я думав, що ти вже Богу молишся і збираєшся прощатися з цим світом. Ось на, краще поїж, щойно з ресторану обід принесли.

Він голосно зареготав. Віддавши їжу, замкнув двері, при цьому щось весело розповідаючи своєму напарнику про нового арештанта.

Ніч у карцері видалася нескінченно довгою. Пальці на ногах зовсім закоцюбли. В животі бурчало від голоду. Хотілося не те щоб полежати, а хоча б посидіти. «І чи надовго мене сюди запроторили?» — задавався він питанням. Іван ще на волі чув, що декого саджали в карцер і на десять днів, і на місяць. Але ж то за якусь провину. Він же нічого такого ще не вчинив.

Раптом замок у дверях клацнув і перед Лепетченком знову постав той самий конвоїр. Знявши з ніг ланцюги, наказав виходити. Та ноги погано слухалися.

— Давай швидше, — нагримав конвоїр. — Чи може тобі тут сподобалося? Так я можу попросити начальника, щоб ще на пару днів продовжив курорт.

Іванові віддали його взуття та одежу і відвели в камеру, де вже сиділо троє. Один з них виявився одеським євреєм на ім’я Самуїл, якого затримали на кордоні без документів. Він намагався відкупитися золотом, але як сам про це розповідав, «номер не пройшов». Кляті жандарми, побачивши, що на ньому можна поживитися, відібрали все добро, а самого запроторили до в’язниці. Двоє поляків сиділи за пограбування крамниці.

Іван розповів про своє затримання і з часом почав обережно цікавитися тутешніми порядками: як годують, чи виводять на прогулянки, чи можна отримувати передачі. Так у розмовах пройшов день, потім ще і ще один. Він став поступово звикати до свого становища, але примирится з ним не хотів. Більш за все дошкуляли холод ночами, який не давав спати, і погане харчування.

Хоч і не відразу, але згодом Лепетченко знайшов спільну мову з Самуїлом. Спочатку, дізнавшись, що Іван служив у Махна, єврей поставився до нього насторожено, з відвертою неприязню. Як з’ясувалося, махновці у Катеринославі ледве не зарубали його брата. Той дивом залишився живий. Зате забрали всі цінності. Самуїл все допитувався, де ж поділося награбоване золото, якого у Махна нібито було кілька возів.

— Невже залишили в Україні і не забрали з собою, коли втікали до Румунії?

— Так, залишили, — зізнався Іван. — Хіба б ми так тут жили, якби мали золото.

— Ой-вей, як шкода, — сплеснув руками Самуїл.

Коли він говорив про золото, очі в нього блищали, він постійно нервово кусав нігті на руках.

Тоді на мить замислився, потім по-змовницькому стишив голос і нарешті запитав:

— А де ж ви ті вози сховали?

— Та ніяких возів із золотом не було, — відказав Іван.

— Як це не було? Як це не було? — не вгамовувався Самуїл. — Люди що — брешуть? Щось ти, Іване, недоговорюєш.

— Балачки то все, — махнув рукою Лепетченко. — Ну, було якось у нас двадцять пудів золота, але їх довелося покинути, щоб хоч самим врятуватися. Це трапилося ще взимку 1920 року в Гуляй-Полі. Тоді наш загін зненацька оточили дві дивізії 14-ї армії червоних. В останню мить нас попередили вірні люди, так ми кинули кілька гармат і вози із золотом та іншими цінностями, а самі вночі ледве вирвалися з кільця.

— А ще мій брат розповідав, — ніяк не міг заспокоїтися Самуїл, — що ви тоді в катеринославському ломбарді багато цінностей забрали. І начебто закопали їх у Дібровському лісі.

Він пильно дивився Лепетченку в очі, ніби хотів крізь них зазирнути прямо в душу і розвідати всю правду про закопані скарби.

— Та то все пусте люди вигадують, — відмахнувся Іван.

— Почекай, Іване, — взяв його за руку Самуїл. — Не спіши казати мені неправду. Нас сама доля звела тут разом. Ти ж сам тому золоту не даси ради. А я знаю, що з ним робити. Довірся мені. Я старий битий єврей, зі мною не пропадеш. Думаєш, у мене на кордоні все забрали? Погано ти знаєш Самуїла Цукермана. — Він непомітно дістав і показав Іванові дві царські золоті монети. — Під час обшуку я їх заховав під язиком. Цього достатньо, щоб підкупити наглядача і втекти звідси. Якщо ми успішно доберемося до Одеси, я тобі зроблю будь-які документи. Потім ми разом поїдемо до тебе в Гуляй-Поле і відкопаємо зарите золото. А тоді сядемо на пароплав і попливемо хоч в Америку, хоч у Францію. Заживемо як справжні люди. Самуїл Цукерман знає, як живуть справжні люди. А без мене ти відразу потрапиш до рук ГПУ. Ось і поміркуй гарненько над моєю пропозицією.

Ще довго старий єврей схиляв Івана до свого задуму, аж поки той не здався і розповів таки про сховані цінності. Але не про всі і, звичайно ж, не називав місця схованок. Та Самуїл і цьому був несказанно радий. Він старався догодити Іванові, чим міг, щоб остаточно добитися його прихильності. Тут вже удвох почали думати, як втекти з в’язниці. Що це буде зробити дуже важко, вони вже зрозуміли. Але надії не втрачали.

Якось, миючись у тюремній лазні, Лепетченко звернув увагу на грати, які настільки проіржавіли від постійної вологи, що здавалось, їх було б неважко виламати. Про це він розповів Самуїлові. Але при всіх цього зробити неможливо. Єдиний спосіб — залишитися прибирати в лазні після того, як всі підуть. Після кожного миття звичайно залишали двох в’язнів під наглядом конвоїра.

Згодом черга прибирати дійшла і до їх камери. Якраз вдалося лишитися удвох. Перед цим Лепетченко запропонував своєму товаришу, щоб той дав конвоїру золоту монету і умовив того принести щось поїсти і випити, а то вже зовсім, мовляв, охляли з голоду. Самуїлові, з його талантом переконувати будь-кого, це було зробити легко. Коли наглядач замкнув їх у лазні, щоб нікуди не ділися, а сам пішов за харчами, Лепетченко випробував на міцність грати на крайньому вікні. Воно містилося в закутку і виходило на пустир, який не охоронявся. В цьому переконалися ще раніше. Зачепивши за кріплення кочергою, взятою біля печі, Іван напружився щосили, і грати подалися. Ще кілька зусиль — і переіржавілі кріплення тріснули.

Тепер залишалось почекати конвоїра. Коли його вдасться підпоїти і зв’язати, лише тоді можна тікати, інакше по гарячих слідах можуть швидко знайти. Тюремник приніс пляшку горілки і добру закуску. Самуїл заздалегідь пообіцяв ще заплатити, і охоронець був щедрий на чужі гроші. Напевно, до цього часу золота і в руках не тримав. В’язні пили мало, налягаючи на їжу. За ці три місяці вони вже й забули, як пахне сало і ковбаса.

Наглядач розм’як і почав жалітися на нужденне життя. А Самуїл йому все підливав, аж доки велика пляшка не спорожніла.

— Якщо пан буде добрий, — нарешті мовив старий єврей, — то дозволить нам ще випрати білизну, бо зовсім потом просмерділась. А ви поки що відпочили б.

Через якихось десять хвилин конвоїр уже міцно спав. Обережно, щоб не розбудити, втікачі витягли в нього з кишені гроші, низку ключів, замкнули зсередини лазню і швидко одяглися. Потім виставили грати й вікно. Надворі вже було темно. Огледівшись, вони не помітили нічого підозрілого. Сплигнули і побігли подалі від в’язниці. Навкруги лише шуміли дерева під вітром, і більше не долинало ніяких тривожних звуків.

— Давай хвилинку перепочинемо, — мовив Іван, — і поговоримо. Нам потрібно розділитися. Удвох іти небезпечно, поодинці у нас більше шансів залишитися непоміченими.

— Тоді давай домовимося, де ми зустрінемось, — запропонував Самуїл.

— Краще всього — в Одесі, — подумавши, відповів Лепетченко. — Я зараз подамся в Бухарест. Заховаюся у когось із своїх друзів, може дістану якісь документи, гроші і тоді вже спробую перейти кордон. У тебе ж ще є одна золота монета, ось візьми ще трішки конвоїрських грошей. Думаю, на дорогу вистачить.

— Іване, а може краще разом підемо? — сумно мовив Самуїл.

— Ні, це небезпечно. Краще поодинці.

— Тоді слухай мене уважно. Як приїдеш в Одесу, у порту запитаєш Самуїла Цукермана. Тобі кожен скаже, де мене знайти. Тільки пообіцяй мені, що обов’язково приїдеш. Адже у нас з тобою такі грандіозні плани.

— Обіцяю.

Похід до Польщі

Діставшись вранці Бухареста, Лепетченко вирішив сховатись і зачекати до ночі, перш ніж іти на квартиру Махна. «Цілком ймовірно, що за квартирою стежать, — думав він. — Краще дочекатися темряви, а то можна і самому потрапити до рук жандармів, і на Нестора біду накликати».

Легкий стук у вікно відразу розбудив Махна. Спрацювала роками вироблена звичка миттєво прокидатися від будь-якого підозрілого звуку.

— Хто там?

— Несторе Івановичу, це я, Іван.

Двері напівпрочинилися, рівно настільки, щоб можна було прослизнути в хату ледь помітною тінню. До сіней із запаленою свічкою увійшла Галина.

— Боже мій, на що ти став схожий, — жалісно мовила вона. — Одні кістки та шкіра. Проходь швидше до кімнати.

— Загаси свічку, — завбачливо мовив Махно, — а то ще хтось помітить. І в темряві поговоримо.

— Краще ходімо на кухню, — заперечила Галина, — його ж нагодувати треба. А вікно ми зараз завісимо.

Лепетченко жадібно їв ще теплий борщ і розповідав про своє перебування у в’язниці та втечу з неї разом із Самуїлом Цукерманом.

— Взагалі-то я спочатку збирався прямувати на Україну, — подякувавши за борщ, продовжував він. — Так уже набридло це собаче життя. Навколо всі чужі, дивляться на тебе, як на якесь нікчемне створіння, кожен так і намагається якнайдошкульніше зачепити. Не можу більше тут. Скільки я передумав за ці місяці. Та без грошей, документів, не знаючи дороги, куди тут поткнешся. Тому й вирішив спершу до вас завітати.

— Зараз тобі і в нас небезпечно лишатися, — перебив його Махно. — Не сьогодні-завтра прийдуть жандарми з обшуком і заарештують тебе. Я думаю, що про втечу вже сповістили у Бухарест. І шукатимуть ретельно. Начальник в’язниці, судячи з твоїх слів, зробить все можливе, аби вас знайти.

Махно на мить замислився. Останнім часом він став помічати, що за ним і за будинком стежать якісь підозрілі типи. Ймовірніше за все, це були агенти сигуранци, яким наказано за ним наглядати. В такому разі вони неодмінно запримітять і Лепетченка.

Ніби вгадавши його думки, Іван мовив:

— Несторе Івановичу, я більше ніж на пару днів у вас не затримаюсь. Знаю, що це небезпечно. Лишень відісплюся, візьму харчів на дорогу, трохи грошей і піду. Тільки порадьте, де і як краще перейти кордон. Дасть Бог, потраплю в Україну, а там що буде. А якщо все обійдеться добре, дістануся Гуляй-Поля, побачу як там живеться. Потім про все напишу вам, може й ви тоді приїдете.

— Давай про це завтра поговоримо, — запропонував Махно. — Тут все набагато складніше, ніж ти думаєш. Галино, постели йому і давайте спати.

Тієї ночі Нестор майже не спав. Розмова про Україну, рідне Гуляй-Поле зачепила його за живе. Він сам не раз думав про повернення додому, але щоразу лише серце краялося від таких думок. Він знав, що зараз це самогубство. Розстріляють і баста. А перед тим ще й показовий суд влаштують. Ні, він такої радості клятим більшовикам не дасть, не дочекаються. Але і в Румунії далі залишатися не можна. Вже не раз представники румунського уряду натякали, що можуть видати його і всіх махновців радянській Росії. Отже, потрібно щось робити.

Вранці Махно вирішив зібрати своїх колишніх бійців, які в цей час знаходилися у Бухаресті. Але так, щоб це не викликало зайвої підозри у сигуранци. Згодом прийшли Яків Домашенко, Василь Харламов, Василь Зайцев, Григорій Сергієнко, Гнат Горобець та інші. Всі радісно вітали Лепетченка, а він, у свою чергу, розпитував про їхнє життя.

— Та я вас зібрав не задля того, щоб ви один на одного подивилися, — почав Махно, коли всі зійшлися. — Потрібно порадитись, як нам бути далі. Ось Іван хоче додому повертатися.

— До першої ж стінки доведуть, і на цьому подорож скінчиться, — вставив свою репліку Гнат Горобець, який мав прізвисько Чорна Хмара за вічно похмурий вигляд і важкий погляд смоляних очей з-під чорних кошлатих брів.

— Якби були гроші, — почав Зайцев, — можна було б з цієї клятої Румунії поїхати в будь-яку країну, навіть у Францію.

— А якщо все ж спробувати повернутися в Україну через Східну Галичину? — не полишав своєї думки Лепетченко.

— Ти знову за своє, — перебив його Чорна Хмара.

— Зачекай, Гнате, дай висловитися, — очі в Івана заблищали, а в інтонації з’явилися нотки невдоволення. — Пам’ятаєте, Несторе Івановичу, як ще після того бою в Мишуриному Розі ви пропонували податися в Східну Галичину і підняти там повстання проти поляків. Не пізно це зробити і зараз. Пани там заможні, золота і всякого добра накопичили багато. Зробимо рейд по їхніх маєтках, наведемо паніку на шляхтичів і, поки вони там оговтаються і кинуть на нас регулярне військо, ми вже будемо на українській території. За це більшовики можуть простити нам всі наші гріхи і відпустити з миром до Гуляй-Поля.

— А що, Іван діло каже, — першим озвався після деякої паузи колишній начальник штабу повстанської армії Домашенко. — Місцеве населення нас підтримає, можна не сумніватися. Дадуть і коней, і зброю, і самі підуть проти клятих панів. Можна буде такого шереху наробити, що пів-Європи говоритиме про нас. Веди, батьку, хоч погуляємо, а то зовсім тут захиріли, злидарями стали і батраками у румунів.

— Тихіше ти, — перебив його Махно, — не галасуй. Ідея непогана, треба лише все добре обміркувати. Оповістіть про це всіх наших, кого знайдете в Бухаресті. Але обережно, щоб ніхто сторонній ні про що не здогадався. І будьте всі напоготові. Можливо, днями і вирушимо.

2 квітня 1922 року Махно з дружиною, Лепетченком, та ще 18 махновців, бортовою машиною, орендованою на Бухарестській біржі, вирушили в напрямку польського кордону. День видався напрочуд теплим і сонячним, тому всі мали піднесений настрій. Тільки Нестор Іванович про щось увесь час думав. Його роздирали сумніви щодо цього зненацька і поспіхом народженого плану. Раніше він не раз приймав несподівані рішення і стрімголов кидав бійців на здійснення найнеймовірніших операцій. Але зараз він став мудрішим і розважливішим. Він і сам з якогось моменту це відчув, і товариші тепер помічали його обачливість.

До того ж, зараз Махно себе не дуже добре почував. Роки, проведені у в’язниці, у виснажливих рейдах, хвороби, поранення — все це давалося взнаки. Тому останніми місяцями він все частіше навертався до того, щоб за допомогою зарубіжних анархістських організацій мирно і спокійно поселитися десь у Варшаві чи Парижі, підлікуватися і нарешті засісти за написання історії махновського руху. Сьогоднішня авантюра не зовсім вписувалася у його плани. Але він вирішив так: спочатку необхідно потрапити до Польщі, а там буде видно.

Несподівано за поворотом на шляху показався жандармський патруль. Один жандарм порався біля коней, інший жестом наказував зупинитися. Суворий вигляд і гвинтівки за плечима постових не обіцяли нічого доброго.

— Іване, — Лепетченко відчув на лівому плечі важку руку Чорної Хмари, — ви з Домашенком беріть того, що біля коней, а ми із Зайцевим візьмемо на себе першого.

Поки Махно намагався пояснити, хто вони і куди прямують, половина пасажирів злізли з кузова і робили вигляд, ніби розминають ноги. Коли Лепетченко зрозумів, що старший патруля не вдовольнився поясненнями і вимагає, щоб усі слідували за ним до жандармерії, він непомітно подав знак товаришам.

За мить коні сполошено сіпнулися вбік, а їх господар вже лежав на землі з викрученими назад руками. Перший румун широко розкритими від подиву очима розгублено дивився на спрямований на нього Чорною Хмарою револьвер. Махновці швидко роззброїли обох, відвели подалі в гущавину, прив’язали до дерев і ганчірками позатикали роти, щоб не галасували. Відігнавши в ліс і коней, сховали у машині рушниці і рушили далі. До самого кордону всі жваво обговорювали цю сутичку і вперше за останній час відчували себе переможцями на чужині.

Але кордон, що добре охоронявся, так легко перейти не вдалося. Їх зупинили і взяли під арешт. Міністр внутрішніх справ, якому відразу доповіли про намір махновців виїхати до Польщі, не дуже довго думав, що з ними робити. Залишати на своїй території таку непередбачувану компанію, яка може в будь-який час створити нові неприємності, не хотілося. До того ж, радянський уряд постійно надсилав вимоги про видачу Махна. Нарешті було вирішено всіх відпустити і навіть посприяти їм у нелегальному переході через кордон. Нехай там поляки з ними розбираються, тільки б уряду Його Величності короля Румунії не було клопоту.

Але фортуна відвернулась від махновців. Тільки-но вони дістались міста Бучача на Тернопільщині, як усіх заарештувала польська дефензива (контррозвідка). Спочатку їх доставили у місто Станіслав, а звідти — у Щолківський табір.

Постійно тривали допити. Агенти дефензиви, яких підсаджували у камери до махновців, жадібно ловили кожну фразу про їхні плани і наміри, підслуховували і хитрощами вивідували будь-яку інформацію. Польський уряд багато знав про діяльність Повстанської армії батька Махна в недалекому минулому і не збирався необачно звільняти затриманих. Поляки мали великі сумніви щодо мирних намірів колишніх повстанців.

Незабаром на основі зібраної дефензивою інформації Махну було пред’явлено звинувачення у підготовці збройного повстання в Східній Галичині з метою її відриву від Польщі і приєднання до Радянської України. Нестора з Галиною, Лепетченка та ще кількох чоловік перевели до Варшавської в’язниці.

Операція зі звільнення Махна

Кінець травня 1923 року видався теплим і лагідним. Сонце ще не палило по-літньому спекотно, листочки на деревах були ніжно-зеленими, а трава — м’якою, духмяною і шовковистою. Махновці, яких після майже 14 місяців перебування у польських в’язницях нарешті звільнили і розмістили в бараках у Варшаві, в ці дні часто збиралися за будівлями на толоці, всідалися просто на траву і до сп’яніння насолоджувалися свободою, чистим повітрям, одним лише безтурботним єднанням із землею.

А сам батько Махно ще сидів у Мокотувській в’язниці. Скориставшись дозволом його вагітній дружині виїхати на лікування до Варшави, він доручив їй відвідати посольство Української Республіки у Польщі і почати переговори про укладання угоди з радянською владою. Галина Кузьменко зробила все, як велів чоловік. Український уряд на це дав категоричну відповідь: ніяких переговорів з махновцями не вести і жодних обіцянок не давати.

Активізація діяльності махновців за кордоном змусила керівництво ГПУ вжити додаткових заходів для одержання якомога повнішої інформації про їхні плани і наміри. Відповідну вказівку одержали іноземний відділ ГПУ і представник варшавської резидентури зовнішньої розвідки. Вся зібрана інформація надходила до Харкова в ГПУ Української соціалістичної радянської республіки.

На початку 1923 року з резидентури надійшло чергове повідомлення. Знову група махновців (11 осіб) звернулася з проханням надати дозвіл на повернення в Україну. Резидент при цьому зробив свої коментарі: «Ми вважаємо, що цих людей можна сміливо пропустити на батьківщину. У нас є всі підстави вважати, що Махно був щирим, коли намагався зв’язатися з Радянською владою. Він прекрасно і мужньо тримається у в’язниці, не компрометуючи нікого, хоча за останнє він одержав би і свободу і ще дещо. Його люди, які пережили арешт у поляків, тепер налаштовані рішуче на користь Радянської влади… Вважаю, що потрібно посприяти як прискоренню видачі їм такого дозволу, так і використанню цих людей після їхнього повернення у наших інтересах».

Зваживши всі «за» і «проти», керівництво ГПУ прийняло рішення: в’їзд махновцям в Україну, де вони будуть під пильним наглядом і не такі небезпечні, все ж дозволити. За рештою, хто залишиться за кордоном на чолі з Махном, продовжити пильно стежити і регулярно доповідати всю інформацію.

У цей час активізувалися польські анархісти. Якось у бараках з’явився невідомий молодик з жінкою і почали питати про махновців. До них вийшли Лепетченко і Сергієнко.

— Мене звати Ніка, — назвавсь чоловік, — а це Барбара. Ми польські анархісти. Хочемо з вами порадитися щодо Махна.

— А що з ним трапилося? — занепокоєно запитав Лепетченко.

— Поки що нічого не трапилося. Але незабаром суд. Його можуть засудити до кількох років і посадити у в’язницю до політичних. Звідти визволити його майже неможливо. А зараз ще можна його відбити.

Після цих слів Лепетченко з Сергієнком переглянулися. За роки, проведені в еміграції, вони стали обережними і навчилися не довіряти першому зустрічному. Ніка зрозумів їхні вагання, тому після паузи додав:

— Ваші анархісти Аршинов і Волін самі надіслали мені листи з проханням організувати операцію по звільненню Махна.

— А як би і нам побачити ці листи? — із сумнівом спитав Лепетченко.

— Ми їх не взяли з собою, але завтра принесемо.

Наступного дня Ніка приніс листи. На їх читання зібралися Лепетченко, Сергієнко, Харламов, Зайцев і Бурима. Аршинов і Волін дійсно писали, що Ніці можна довіряти у визволенні Махна. Але махновці виявляли обережність і з відповіддю не спішили. Вони розпитували про Нестора Івановича, як він себе почуває, які саме йому пред’являють звинувачення, коли буде суд і таке інше. Нарешті домовилися, що ввечері Ніка пришле Барбару за листом для Махна.

Коли поляки пішли, Лепетченко сказав:

— Все ж ми не можемо бути певними, що їх не підіслала дефензива. Давайте краще напишемо Махну зашифровану записку, в якій про все розповімо і запитаємо, як нам діяти далі.

Записку, незрозумілу для чужих очей, написали шифром, яким Махно користувався ще в ті часи, коли сидів у Бутирській в’язниці. Навчив йому потім і своє близьке оточення.

Протягом трьох тижнів ніякої відповіді не було. Ніка пояснював, що зараз немає тих охоронців, через яких можна передати записку. В неділю, коли після вечері всі сиділи і обговорювали можливий розвиток подій, нарешті з’явився схвильований Ніка.

— Завтра маємо шанс відбити Махна, — повідомив він. — Його вестимуть на ознайомлення з обвинувачувальними матеріалами. Буде лише два конвоїри. Такої нагоди може більше не трапитись.

Ніка дістав п’ять револьверів, набої до них і 250 тисяч марок. За цим спішно змалював план операції, хто чим має займатися і зник. На прощання сказав, що має багато справ, треба підготуватися, наголошував на тому, що все трапилось так несподівано.

В цю ніч махновці ще довго не лягали спати. Спочатку Лепетченко взяв револьвери й набої і вийшов з бараку. На смітнику він знайшов жерстяну коробку, старі ганчірки, спакував у них зброю і зарив у надійному місці. Повернувшись, розділив порівну між товаришами гроші.

— Що будемо робити? — запитав.

— Треба визволяти батька, — озвався Харламов.

— А якщо це провокація? — висловив сумнів Григорій Сергієнко.

— Ось і я про те ж саме всі ці дні думаю, — підтримав його Лепетченко. — Вийдемо ми на діло, і тут всіх нас разом з Махном агенти дефензиви переб’ють. Не треба буде ні суду, ні слідства… їм полегшення.

— А якщо це не так, — стояв на своєму Василь Харламов. — Якщо Ніка зі своїми друзями справді хочуть допомогти Махну, а ми їх підведемо.

— Тоді давайте зробимо так, — нарешті рішуче сказав Лепетченко. — Завтра я й Василь, зі зброєю, підемо удвох на зазначене місце. Сергієнко із Зайцевим без револьверів будуть прогулюватися неподалік. Якщо запримітимо щось підозріле, операцію відміняємо. У крайньому випадку, ми на місці непомітно викинемо зброю і втечемо. Навіть якщо нас затримають, ніхто нічого не доведе. А коли все ж мене і Харламова уб’ють, живими залишитесь ви, і тоді вже самі без сторонньої допомоги спробуєте визволити Нестора Івановича.

З цим і погодилися. А ще Зайцев під диктовку Лепетченка написав заяву, в якій говорилося, що операція по відбиттю Махна придумана польською дефензивою.

«Але нас не вдасться спровокувати», — заявляли махновці. Аркуш заяви вирішили залишити в бараці на випадок арешту.

Наступного дня Ніка біля бараку не з’явився, хоч із вчорашньої розмови всі так зрозуміли, що він має за ними зайти. Це ще більше всіх насторожило. Тому домовились самі нікуди не ходити. Так у невизначеності минув цілий день. Потім ще кілька. Махновці вже почали хвилюватися. Та нарешті з’явилися Ніка і Петро Ягодзинський, який колись сидів з Махном у в’язниці в Москві. Зібрали всіх і почали докоряти, чому ніхто не вийшов на операцію. Показали листа від Нестора Івановича, в якому той також соромив усіх за те, що ганьблять махновську славу. Але Махно писав, щоб тепер без його команди нічого не робили і почекали суду. Він вже мав адвокатів і сподівався, що на суді його виправдають.

Прочитавши лист, махновці нарешті переконалися, що Ніці можна довіряти. Всі з полегшенням зітхнули і навперебій почали розповідати про свої недавні сумніви і підозри. Ніка вже не сердився і повідав, що Махна в той день все одно нікуди не виводили, але ж все могло скластися і по-іншому. На прощання він забрав зброю і сказав, що суд має бути через місяць.

Незадовго до дня суду в бараках знову з’явився Ніка. Він відкликав Лепетченка для розмови і передав йому особистого листа від Махна. Нестор Іванович писав, що він хоч і сподівається на виправдання, але все ж таки треба бути готовим до найгіршого. І коли засудять до кількох років позбавлення волі, то він сидіти не збирається і просить організувати йому втечу відразу після оголошення вироку, на шляху до в’язниці. Про це він просив нікому не розповідати і діяти лише спільно з місцевими анархістами.

Наступного дня Іван познайомився з чотирма молодими хлопцями з варшавського бойового загону анархістів. Їхня відчайдушність настільки вразила Лепетченка, що він відразу пройнявся до них повагою. План нападу на автомобіль, яким везтимуть Махна від приміщення суду, розробляли разом. Найстарший, якого звали Михасем, запропонував зробити засідку. А до того як машина має проїхати, розкидати на дорозі погнуті цвяхи. Коли балони полопаються і автомобіль зупиниться, вони нападуть на охорону і відіб’ють ув’язненого. Для повного успіху треба було ще десь дістати автомобіль, щоб швидше зникнути з місця нападу.

Але цьому планові не судилося здійснитись. Свою справу вміло зробили адвокати, найняті за 1000 доларів, одержаних від анархістських організацій з Берліну. Польський суд виправдав Махна за відсутністю доказів організації ним повстання. Нестора Івановича, а також Домашенка і Чорну Хмару, що проходили як свідки, випустили на волю, але на деякий час заборонили покидати Варшаву. Згодом їх розіслали в різні міста. Махно з дружиною і донькою Оленою, яка народилася у в’язниці, потрапили у Торунь. Чорна Хмара — в Познань, Домашенко — в Бидгощ. Всі інші залишилися у Варшаві.

Махно проти терору

Через місяць Лепетченко одержав з Торуня листа від Махна. Нестор Іванович писав, що збирається приїхати у певних справах до Варшави, хоче з ним побачитися і обговорити деякі питання. Іван дуже зрадів, бо й сам уже давно хотів з’їздити до свого колишнього командира, та не мав грошей. Останнім часом вони з Буримою, Зайцевим і Волжаном підрядилися у Волковиську на лісозаготівлі. Робота була важка, але й платили непогано. Гроші вже були, але все ніяк не міг вирватися.

Зустріч була теплою і приємною для обох. Махно щиро сміявся, коли Іван розповідав про плани його визволення, та як вони попервах підозріло ставилися до Ніки.

— Ніка — це його псевдонім, — зауважив Махно. — А справжнє прізвище — Савицький. Юзеф Савицький. Він є одним з керівників варшавських анархістів. Спасибі їм за допомогу.

— Але вони й досі здаються мені якимись дивними, — зазначив Лепетченко. — Особливо ті молоді хлопці, з якими я розробляв другу операцію. Шибайголови якісь.

— Завтра поїдеш зі мною, ще не такого наслухаєшся. В селі Порошкове за 17 верст від Варшави Ніка збирає нараду, на яку запрошено делегатів від німецьких, польських, італійських та російських анархістів. Буде обговорюватися питання про терор на сучасному етапі. А конкретніше: треба чи не треба зараз знищувати радянських дипломатів. Ось як.

Анархісти збиралися конспіративно за містом під виглядом мисливців. Махна зустріли захоплено. Всі його вітали зі звільненням і з цікавістю дивилися як на живу легенду. Розповіді про його революційну армію, Гуляйпільську республіку, рейди по Україні і втечу за кордон ще й досі передавалися в середовищі анархістів із вуст у вуста. Звичайно, з яскравими домислами. В очах і репліках присутніх, які юрмилися навколо Махна, Лепетченко бачив здивування: вони сподівалися побачити грізного велетня-отамана. А тут перед ними стояв невисокий на зріст, непоказний, з першого погляду, чоловік з великим шрамом на правій щоці. Котрий до того ж ще не відійшов від тривалого перебування у в’язниці. Він припадав на одну ногу — давалося взнаки поранення. Але це ще більше їх інтригувало. Коли всі зібралися, на правах господаря першим слово взяв Ніка:

— Шановні колеги по боротьбі! Браття анархісти! Дозвольте від вашого імені ще раз привітати славного лицаря і грозу більшовиків Нестора Івановича Махна. Всі ми з хвилюванням чекали рішення суду і радісно сприйняли звістку про оправдальний вирок. Тепер товариш Махно з новими силами включиться в боротьбу за торжество ідей анархізму.

Всі дружно аплодували. Махно при цьому виглядав дещо зніяковілим. Але Лепетченко відзначив про себе, що йому подобається бути в центрі уваги і відчувати інтерес до своєї особи. А Ніка продовжував свій виступ:

— На міжнародному з’їзді анархістів, — нагадав він, — який відбувся у Берліні в грудні 1921 року, було вирішено братися до здійснення терору проти урядів, що переслідують анархістів, в тому числі проти радянського уряду. Сьогодні ми повинні висловитися з цього питання, а остаточне рішення буде прийняте на всесвітній нараді анархістів у Парижі. Від імені польських анархістів хочу сказати, що ми наполягаємо на терорі. Лише так ми зможемо примусити радянську владу легалізувати анархістські організації в Росії, добитися свободи слова, агітації і пропаганди. З іншого боку, терор повинен стати засобом залякування західноєвропейських держав, які мають наочно переконатися в тому, як анархісти вміють відповідати на урядові репресії.

Ніку підтримали італійські анархісти. З тими ж ідеями, але ще більш емоційно, як собі відзначив Лепетченко, виступив представник Московського центрального бюро міжпартійної групи терористів. На вигляд йому було років 25. Зовні схожий на студента, а в очах світилися фанатизм і рішучість. «Такі очі були в деяких більшовиків, коли ми їх ставили до стінки,» — подумав Іван.

— Сьогодні в Росії, — почав він відпрацьованим голосом оратора, — будь-яка вільна думка, не кажучи вже про друковане слово, повністю придушена комуністичними катами. Селянство, яке завжди було «божою худобою», і зараз лишається нею. Із робітників і селян, як і раніше, видавлюють всі соки для утримання нової армії гнобителів. Ті самі заслання в Соловки і Нарим, арешти і розстріли всіх, хто не хоче змиритися з режимом насильства, — все це вимагає відплати. Ми, група терористів, дійшли глибокого переконання, що на терор можна відповідати лише більшим терором. Ми не умовляємо, а наполягаємо: досить бути баранами, досить підкорятися розпорядженням влади. Товариші, треба озброюватися, організовуватися в підпільні гуртки, і нехай нарешті вдарить грім — анархістська революція. Будь-яку владу треба знищувати, доки б’ється хоча б одна гнобительська жилка. Геть більшовицький терор! Хай живе терор визвольний!

З того, як Махно реагував на оратора, Лепетченко зрозумів, що він не поділяє його думок, і, мабуть, сам готовий виступити. А поки що слово взяв представник російських емігрантів, анархо-синдикаліст Максимов. Він щось довго говорив про своє негативне ставлення до «пролетарської» диктатури в СРСР, до Комінтерну і Профінтерну. Та з його слів Лепетченко ніяк не міг второпати, за терор він чи проти. Нарешті, на завершення своєї промови той виголосив:

— У боротьбі з радянською владою ми у своїй більшості відкидаємо методи терору, повстань і експропріацій. Однак заперечення цих способів боротьби носить тимчасовий характер. У разі зміни обстановки можливе повернення анархо-синдикалістів на шлях терору і повстань.

Після цього виступу Ніка із задоволенням надав слово Махну, від якого чекав авторитетної підтримки своєї позиції і запальних переконливих слів. Однак Нестор Іванович почав спокійно і розсудливо:

— Що ми маємо сьогодні в середовищі анархістів? Хитання, різнобій і протиріччя. Буду говорити перш за все про російських анархістів. З одного боку, ми маємо Гордіних, які прямо благословляють радянську владу від імені анархізму, з іншого — Лева Чорного та інших товаришів, цинічно розстріляних тією ж владою. З одного боку — легальні клуби анархістів у Москві, а з іншого — здійснений анархістами вибух у Леонтіївському провулку. Про що все це свідчить? Про те, що анархісти з російської революції вийшли суттєво пощипаними. І нам сьогодні потрібно подолати розрізненість, хитання і ту апатію, що оволоділа багатьма нашими товаришами внаслідок перевтоми за роки революції. Нам потрібно зберегти кадри. Якщо ми зараз будемо сповідувати терор, нас просто знищать. А це означатиме крах анархізму.

— Невже це говорить той, — перебив Махна Ніка, ще сподіваючись схилити його на свій бік, — кого більшовики вважають своїм запеклим ворогом, чию вільну Гуляйпільську республіку знищили, її захисників розстріляли, а сам він змушений поневірятися за кордоном?

— Можливо, я відстав від реального життя, — продовжував Махно, — хоча й намагався завжди бути в курсі всіх подій. Але ви погано знаєте більшовиків, їхнє ЧК-ГПУ. Я ж зустрічався з їх вождями і добре собі уявляю, на що вони здатні. Вони самі прискіпливо вишукують бодай найменший привід, щоб розправитися з ідейними противниками. Навіщо ж ми самі будемо підставляти під удар наші розрізнені організації.

— Що ж ви пропонуєте? — кинув хтось репліку.

— Зараз необхідно виховувати нові кадри активних працівників з-поміж тих, котрі залишилися відданими ідеям анархізму, залучати на свій бік нових людей. Якщо ми організаційно зміцнимося і подолаємо практичну розгубленість, то лише тоді будемо сильними і здатними до наступних рішучих дій. Завдання, яке стоїть перед нами, колосальне, воно вимагатиме від нас і великих жертв. Але потрібно твердо знати не лише про красу і велич нашої мети, а й про те, що шлях до її досягнення важкий. Це змушує нас виховувати в собі особливу стійкість, твердість волі і міцну солідарність.

Лепетченко, затамувавши подих, слухав Махна і вперше зрозумів, як Нестор Іванович змінився за роки, проведені в еміграції. Можливо, це перебування у в’язниці на нього вплинуло, а може і щось інше. Іван не зміг би сказати. Махно для нього ще залишався тим, яким був раніше — рішучим, нещадним, іноді жорстоким, спроможним за торжество ідеї постинати голови навіть невинним людям. А тут він виступає проти терору! Що завгодно можна було чекати від нього, тільки не цього. Лише на зворотному шляху до Варшави, коли вони з Махном обговорювали нараду, Іван дещо зрозумів.

— Посуди сам, Іване, — почав Махно, — у нас була багатотисячна, добре озброєна повстанська армія і підтримка більшості населення, а ми зазнали поразки. А що можуть вдіяти одинаки чи невеликі групи, до того ж розрізнені? Отож і воно. А окрім того, нам зараз не вигідно дражнити владу: чи то радянську, чи якусь іншу. Я хочу через Аршинова і Воліна дістати дозвіл французького уряду на переїзд всіх наших товаришів з Румунії і Польщі до Парижа. Там нам буде спокійніше. А потім, якщо обстановка дозволятиме, можна буде і з представниками радянського уряду провести переговори про можливість повернення на батьківщину. Звичайно, якщо хтось захоче.

— Багато хто з наших рветься додому, — пожвавішав Лепетченко. — Тим більше, там амністію учасникам бойових дій оголосили більшовики.

— То вони через свою теперішню слабкість, — замислившись над чимось, відказав Махно. — Бо всіх за грати не посадиш, народ і так невдоволений, іншого чекали від революції. А ось коли вони стануть сильними, то, боюся, що і через 10, і через 15 років все і всім пригадають. І ще постраждають безневинні люди, ой як постраждають.

Коли приїхали до Варшави, Махно запропонував:

— Іване, поїхали зі мною до Торуня. І нам з Галиною буде не так сумно, та й почуватимемося разом безпечніше. Ти ж бо ще не забув, як був у мене ад’ютантом і охоронцем?

— Я із задоволенням, — зрадів Лепетченко. — Та чи пустять?

Наступного дня Махно кудись ходив і одержав дозвіл на виїзд до Торуня для Лепетченка і Зайцева. Згодом до них приєднався Харламов. Поселилися вони всі неподалік від Махна, орендували одну квартиру. Лепетченко заробляв швацтвом, а інші йому допомагали. Часто гуртом збиралися у вихідні, багато про що говорили, а частіше про наміри податися додому.

Махна і в Торуні не забували польські анархісти. Особливо часто приїздив Ніка порадитися з деяких питань. Нерідко вони дискутували. Якось Лепетченко, зайшовши ввечері на квартиру до Махна, почув крізь прочинені двері з іншої кімнати слова Нестора Івановича:

— Ви можете язиком робити все, що завгодно, а зброю застосовувати не маєте права.

Коли Іван зостався з ним один, Махно сказав йому:

— Запам’ятай і перекажи всім нашим: якщо вам, махновцям, польські анархісти будуть пропонувати участь у замахах на радянських консулів, то ви відмовляйтеся. Ні в якому разі не можна цього робити. Не дай Бог, ці гарячі голови накоять дурниць — тоді і нам-бо не поздоровиться. Адже підозра, в першу чергу, впаде саме на нас.

Таємна нарада

Першого травня 1924 року Лепетченко прийшов на квартиру до Махна о сьомій годині ранку. Ще напередодні вони домовились, що разом підуть подивитися, як святкують Першотравень за кордоном. За роки, проведені в еміграції, їм так жодного разу і не випало побачити це на власні очі.

Робітники Торуня збиралися невеликими групками за містом. Там можна було і помітингувати, і відзначити свято на природі. Ще здалеку Махна впізнали місцеві активісти, які вже встигли познайомитися з ним за ці кілька місяців його перебування у місті, і запросили до свого гурту.

— Пане Несторе, — шанобливо звернувся один з них до Махна, — вам, як досвідченому революціонерові, є що сказати. Людям буде цікаво почути полум’яне слово борця за звільнення робітників і селян від всіляких пут рабства.

Махно віднікувався, але його таки умовили. Після чергового оратора він ступив на пагорб, який слугував за трибуну. Присутні з цікавістю дивилися на легендарного емігранта з Росії і ловили кожне його слово. Вони хотіли почути щось незвичайне, а Нестор Іванович просто і дохідливо говорив про загальновідоме:

— Сьогоднішній день Першого травня є святом всього міжнародного пролетаріату. Цей день святкують по-різному в усьому світі, як хто може. Головне, щоб дії і помисли людей були щирими, братерськими, вільними. Але, на жаль, не завжди це можливо. До сьогоднішнього дня, скільки себе пам’ятаю, майже не випадала нагода вільно висловити свої погляди, хіба що за винятком нашого перебування на території нами ж створеної Гуляйпільської республіки. Якщо люди десь і намагаються бути вільними, то вони все одно обов’язково перебувають під гласним або негласним наглядом. Це існує і буде існувати доти, доки ті, хто прагне бути справді вільними, не скинуть, як непотрібний мотлох, капітал і державу з усіма їх законами і порядками. Щоб цього досягти, потрібно об’єднуватися в боротьбі за ліквідацію безробіття, за вільні організації трудящих міста і села, за знищення будь-яких елементів влади. Час будувати справжнє життя на засадах рівноправності і незалежності. Хай живе свобода! Хай живе світова революція!

Після Махна виступав інший оратор. Він ще не закінчив промову, як присутні захвилювалися і спрямували погляди в бік міста. «Жандарми!» — пронеслося в юрбі. Ніхто не кинувся тікати. Виступаючий зійшов з пагорба. Всі чекали, що буде далі.

— Всім розійтися, — скомандував старший над жандармами. — Нічого збиратися.

Люди почали потихеньку розходитися.

— Ось тобі і демократія, — сказав Лепетченкові Махно, щиро здивований розгоном мирного мітингу. Та ще більшим було його здивування, коли на підході до квартири їх зупинили агенти дефензиви і наказали йти за ними.

Решту дня і ніч Махно з Лепетченком провели в камері місцевої в’язниці. На питання, за що посадили, їм відповіли: «За активну участь у першотравневому мітингу, що суперечить вашому статусу перебування тут як висланих емігрантів». Обоє були просто приголомшені таким рішенням. Наступного дня Махно вживав усіляких заходів, щоб опротестувати його і добитися звільнення, та марно.

Злі і сердиті на місцеву владу, вони вголос висловлювали це, навіть не криючись перед іншими ув’язненими. Згодом, дещо заспокоївшись, Лепетченко підсів ближче до Махна і, щоб ніхто не почув, тихенько почав:

— Несторе Івановичу, це остання краплина. У мене вже немає сил все це терпіти. Як тільки звільнимося, я піду в радянське консульство і буду проситися додому. Коли не пустять, сам спробую перейти кордон. Я вже не раз думав про це. Тепер я твердо вирішив.

— Якщо остаточно надумав, відмовляти не буду, — неголосно мовив Махно. — Я б і сам разом з тобою поїхав. Знаєш, як хочеться зараз опинитися в Гуляй-Полі. Іноді як почну згадувати, душа кров’ю обливається. Але боюся, що доведеться мені жити тільки спогадами. Дорога туди мені заказана. Принаймні зараз. Пригадають минуле і розстріляють або посадять до в’язниці. Ще й показовий суд влаштують. До того ж у мене дружина і мала донька. Ними ризикувати не хочу.

— Але ж і тут життя немає, — спробував заперечити Іван.

— А я тут і не збираюся надовго зоставатися. Аршинов і Волін недавно надіслали листа. Пропонують виїхати до їхніх знайомих, а потім обіцяють оформити дозвіл на мій виїзд до Парижа. Не знаю, чи добре там буде, чи зле, але сподіваюся на краще життя. Може й ти з нами?

— Ні, Несторе Івановичу, не зможу я тут жити — у злиднях, страху, в оточенні чужих людей, говорити чужою мовою. Ні, моє місце там, на батьківщині.

— Послухай, Іване, — Махно майже перейшов на шепіт, — можна жити і не в злиднях. Пам’ятаєш про золото, залишене і заховане нами там? Аби його привезти сюди, то вистачить на все життя. Всім вистачить. А якщо ти його й привезеш сюди?

Лепетченко не чекав такої пропозиції, тому навіть не міг відразу щось відповісти. Зрозумівши його розгубленість, Махно продовжував:

— Кому, як не тобі, це зробити. Адже про основні місця схованок зараз знаємо лише ми з тобою. Щусь і мій перший ад’ютант Лютий, з котрими ми разом ховали цінності, загинули, хай земля їм буде пухом. Когось іншого втаємничувати не хочеться. Та й про деякі схованки ні словами не розкажеш, ні на папері їх не зобразиш. Потрібно лише самому на місці зорієнтуватися і пригадати. Ну, що скажеш?

— Якщо чесно, то я й сам не раз думав про те золото. Особливо, коли сидів, як ми оце зараз, у в’язницях. Був такий гріх, мріяв відкопати цінності і враз стати багатим. Які лише картини не малювала уява!

— Я тобі намалюю реальну картину, — перебив його Махно. — Потрапив би ти якщо не відразу, то згодом на гачок агентів ГПУ, і витрясли б з тебе все до останньої монети, навіть і душу б витрусили. Там, за нинішнього режиму, з такими цінностями можна лише тихо сидіти, дивитися на них і нікому не показувати. Або міняти на хліб із салом, щоб з голоду не померти. Лише тут, за кордоном, їх можна розумно витратити.

— А як їх сюди перевезти? У мене ж навіть немає ніяких необхідних документів, щоб самому безпечно переїхати.

— Думав я і над цим питанням. Щоб усе виглядало законно, треба буде офіційно звернутися в радянське консульство по дозвіл на в’їзд в СРСР. Якщо ж не дозволять, тоді дійсно спробувати нелегально перейти кордон. У цій справі може допомогти наш колишній командир ескадрону Черняк. Я з ним бачився у Варшаві, він зараз там живе. А в Умані залишилася його дружина, є й інші родичі по той бік кордону. Він часто буває в них, казав, що має знайомих контрабандистів, вони й переправляють через кордон.

— Це-то добре, — погодився Лепетченко, — але мені все одно самому все золото не довезти. Он лише в четвертій єврейській колонії ми закопали два ящики по чотири пуди в кожному.

— Візьмеш з собою Харламова, Зайцева і Черняка. А все золото і не треба забирати. Привезете один ящик. Цього поки що вистачить. Боронь Боже, щоб його випадково ніхто не знайшов. А як того раптом не виявиться на місці, тоді заберете цінності, які ми взяли у катеринославському ломбарді. Єдине, що забороняю тобі чіпати, так це золото, сховане у Дібровському лісі. Те, що ми сховали у підземеллі біля старого дуба. Нехай лежить до кращих часів. Те золото ми колись використаємо для утвердження ідей анархізму в усьому світі, для здійснення світової революції.

— Але ж його там не настільки багато, — спробував заперечити Лепетченко.

— Зате там досить платини і, найголовніше, — є прикраси з діамантами. А вони дорого ціняться. Пригадай, там були дуже рідкісні і цінні речі. Лише в старого ювеліра в Катеринославі яку колекцію забрали!

— Еге ж, — засвітилося обличчя у Лепетченка. — Той ще умовляв, щоб йому хоча б одну брошку якогось Фарбаже чи Фабарже залишили.

— Іване, пообіцяй мені, ні — поклянись, що не займатимеш цього скарбу без моєї вказівки, — лице Махна в тьмяному світлі набуло суворого вигляду.

— Несторе Івановичу, та для мене ваше слово — закон.

— Клянися.

— Клянуся, Батьку, що й близько без вашого розпорядження не підійду до того місця. І нехай буду вічно проклятий, якщо я порушу цю клятву.

— Гаразд, я вірю тобі, — Махно поклав Іванові руку на плече. — Нехай той скарб краще навіки залишиться в землі, ніж дістанеться нашим ворогам. А коли помиратиму і до того часу нам ще не випаде нагода ним скористатися, я заповідаю розпорядитися ним найвідданішим нашій ідеї товаришам. Тоді ти їм вкажеш місце і допоможеш. Пам’ятай про це, де б ти не жив: чи тут, чи в Україні. А стосовно поїздки, вирішувати тобі самому. Якщо благополучно доставиш золото сюди, можеш зоставатися зі мною і жити тут. Можеш частину цінностей взяти собі і влаштовувати своє життя там. Щодо цього я тобі наказувати не можу.

В ту ніч Лепетченко ще довго не міг заснути. Його думки літали над схованими скарбами і бентежили уяву. А як нарешті зморило, то привидівся йому той єврей-ювелір, який на колінах повзав за ним, благаючи не забирати цінності, хоч щось залишити. Він хапав за ноги і не відпускав. Іванові це набридло, він вихопив шаблю і щосили рубонув старого по руках. Половина лівої руки вмить упала на долівку. Небіжчик схопив обрубок цілою правицею, підвів на Івана наповнені сльозами й гнівом очі і вигукнув: «Щоб тобі в житті не знати ні радості, ані спокою і щоб твоя душа довічно мучилася в пеклі». Раптом відрубана рука сковзнула вгору, миттєво вчепилася Іванові в горло і почала душити. Він почав задихатися, але ніяк не міг відірвати руку.

Тут він прокинувся в холодному поту. Серце страшно калатало, ледве не вискакувало з грудей. «І присниться ж таке», — подумав він. У камері всі ще хропли. А йому вже було не до сну. Так і пролежав до світанку, роздумуючи над значенням того, що наснилося.

Їх випустили на четвертий день. На прощання попередили, щоб більше не брали участі ні в яких зборах, маніфестаціях і такому іншому. Вислухавши це, Махно заявив, що він взагалі більше не хоче залишатися у Торуні і має намір виїхати до вільного міста Данцігу. Просив, щоб йому не перешкоджали і дозволили Лепетченку з його документами побувати у Варшаві, щоб отримати дозвіл на виїзд. У жандармерії аж зраділи таким планам — випадала слушна нагода нарешті здихатися цих непередбачуваних і небезпечних підопічних.

Коли все було узгоджено і Нестор з Галиною спакували речі в дорогу, Лепетченко, Зайцев і Харламов прийшли попрощатися з ними.

— Шкода з вами розлучатися, але я сподіваюся, що ненадовго, — почав Махно. Потім, звертаючись до Зайцева і Харламова, продовжив: — А тепер, хлопці, слухайте мене уважно. Я посилаю Івана до Гуляй-Поля за схованим золотом. Хочу, щоб і ви поїхали разом з ним та допомогли в цій нелегкій, навіть небезпечній операції. Винагородою буде безбідне життя тут, за кордоном. А якщо не захочете тут жити, візьмете частину золота і можете влаштовувати своє життя в Україні. Це ваша особиста справа.

— Це те золото, за яким ми перед переходом кордону в четверту єврейську колонію їздили? — запитав Василь Харламов.

— Так, я вас посилаю за ним, — підтвердив Махно.

— Мене там червоні ледь не підстрелили, — додав Харламов.

— І зараз треба бути готовими до всього і обережними, — сказав Махно. — Слухайте Івана, я йому дав усі необхідні вказівки. І пам’ятайте, що від вашої поїздки залежить подальша доля не лише моя чи ваша, а й тих наших товаришів, що живуть у злиднях в Румунії та Польщі, а також доля нашої спільної справи, за яку ми проливали кров. Тому пам’ятайте: якщо хтось захоче поживитися усім скарбом, того чекає страшна кара.

— Та що ви, Несторе Івановичу, — озвався Зайцев, — ви ж нас не перший рік знаєте.

Галина, яка весь час сиділа мовчки, чомусь завжди неприязно ставилася до Зайцева і тут звернулася до нього:

— Золото, Василю, багатьох людей псує. Пам’ятаєш Лашкевича з села Великий Янісель? Як тоді, ще в двадцятому році, відходили з Гуляй-Поля і залишили йому на зберігання чотири з половиною мільйони рублів. Пригадуєш, що він з ними зробив?

— Пропив, прогуляв, розтринькав на жінок.

— А повстанці тоді гомоніли, — продовжувала Галина, — що їхні спільні кошти безсоромно витрачаються на гульбища і що з такими командирами вони більше не підуть воювати. І ми розстріляли його тоді, як поганого пса.

Від цих слів Галини і згадки про розстріл у Лепетченка аж мурашки побігли шкірою. Він добре запам’ятав той день. Вранці Лашкевича витягли з хати, йому зв’язали руки і привели на майдан. Там вже зібралося багато люду. Всі чекали Махна. Коли він з’явився, Гаврик оголосив Лашкевичу, за що його буде розстріляно, дістав револьвер, прицілився і… вийшла осічка. Знову натиснув на курок — осічка. Лашкевич з очманілими очима і перекошеним від страху обличчям кинувся тікати. Кілька махновців дали залп навздогін, але він не падав. Тоді за ним погнався Лепетченко, теж стріляючи. Після третього пострілу втікач упав. Коли Іван підбіг, Лашкевич приречено підвів на нього очі і мовив останні в своєму житті слова: «Зате пожив…»

— Не будемо на прощання згадувати про неприємне, — підсумував Махно. — Я вам довіряю і сподіваюся на успіх. Мене потім знайдете у Данцігу або розшукаєте через Ніку. Тримайте з ним зв’язок, він вам допоможе.

Пригода на кордоні

Після прибуття до Варшави Лепетченко з Харламовим і Зайцевим пішли у радянське консульство просити дозволу на повернення в Україну. Консул їх уважно вислухав і роздав анкети для заповнення. Але повідомив, що виїхати вони зможуть не раніше, як через шість місяців, тобто поки не прийдуть з Москви відповідні документи.

Так довго вони чекати не могли. За півроку настане зима, і ні про які пошуки закопаного золота тоді не може бути й мови. Тому наступного дня Лепетченко розпочав пошуки Черняка і польських анархістів. Лише вони тепер могли допомогти. Черняка він застав вдома, той щось майстрував на кухні.

— Є серйозна справа, — відірвав його від роботи Іван. — Малий (так вони останнім часом іноді між собою називали Махна) поїхав у Данціг, а мене послав у Гуляй-Поле по золото. Ми свого часу там дещо заховали. Перед від’їздом він сказав, щоб я зв’язався з тобою, Нікою і Померанцем, бо нам самим кордон не перейти. А документів ми не маємо.

— Хто це ви? — поцікавився Черняк.

— Я, Харламов і Зайцев. Ми разом приїхали вчора з Торуня.

Почувши про золото, Черняк забув навіть про свою роботу. Він знав, що захоплені цінності та різне добро Махно за собою не возив. Для цього потрібні були підводи. Вони б заважали маневреності його кінних загонів і тачанок, особливо останнім часом, коли їх безупинно переслідувала червона кіннота. Тому цінності здебільшого закопували, а дещо залишали на зберігання у надійних людей. Про це чули багато хто з махновців і селян. Але точні місця схованок знали лише найбільш наближені до Махна особи. До їх невеликого кола належав і вірний ад’ютант Лепетченко. Це Черняк добре розумів.

— Ви лише втрьох поїдете за золотом? — поцікавився він.

— Ще не вирішили. Може й тебе візьмемо з собою. Адже в тебе, я чув від Малого, живуть близькі родичі в Умані. Вони можуть нам допомогти?

— Так, — уже більш радісно відгукнувся Черняк, — у мене там живе дружина — Роза. А в Житомирі ще мешкає сестра — Соня.

— От і добре, — підсумував Лепетченко. — Тоді оповісти Ніку і того, як його, Померанця, щоб увечері прийшли сюди. Потрібно буде обговорити всі деталі. Але щоб більше ніхто про це не знав.

Увечері, як і домовлялися, всі зібралися у Черняка. Ніка, крім того, привів із собою ще Моріса Альтермана, відомого варшавського анархіста. Лепетченко коротко розповів присутнім про завдання Махна.

Хаїм Померанець, який був найгрошовитішим з-поміж усіх присутніх, заявив, що бере на себе фінансування операції. За це хоче теж поїхати в Україну по золото. Заради цього він навіть готовий знехтувати зустріччю з Аршиновим і Воліним, які запрошують його до Німеччини. Ніка та Моріс Альтерман пообіцяли роздобути документи для учасників групи. Потім приступили до обговорення подальших дій.

— У нас у Ковелі є знайома артистка театру, Валентина Шибаліна, — сказав Лепетченко. — Ми з нею і з її чоловіком, колишнім ад’ютантом гетьмана Скоропадського, познайомилися рік тому, коли разом жили тут у Варшаві в бараках для інтернованих. Зайцев з нею тоді шашні крутив, вони ще й досі листуються. Можемо зупинитися у неї на квартирі, це недалеко від кордону.

— Чудово, — перебив його Черняк, — у мене якраз там є знайомі контрабандисти. Я візьму на роботі відрядження і поїду також туди, нібито у своїх справах. А там домовлюся про перехід кордону.

— Дуже велика група набирається, — замислився Ніка. — П’ятеро — це забагато. Треба когось залишити у Ковелі, щоб зустріли і забезпечили переправу золота.

— Нехай Харламов із Зайцевим залишаються, — запропонував Померанець. — Сподіваюсь, що Зайцев не відмовиться пожити у своєї актрисочки.

— А може краще вам з Черняком зостатися, — не погоджувався Ніка. — У вас і документи справжні, і місцевість ви краще знаєте.

З цього питання ще довго сперечалися. Було ясно, що Хаїм хоче особисто поїхати за золотом. Його навіть не лякала небезпека потрапити до рук більшовиків. Зійшлися на тому, що остаточне рішення приймуть у Ковелі, коли зорієнтуються в обстановці.

Всі ці суперечки Лепетченкові не сподобалися, як і те, що в їхні плани стають втаємниченими все більше сторонніх людей. Якщо хтось почне розповідати про золото рідним чи знайомим, то може піти розголос. Он як у Померанця очі блищать при згадці про ящики з золотом. Такий може не втерпіти і похвалитись комусь. А якщо, не дай Боже, інформація дійде до агентів дефензиви чи до радянського представництва, на їхніх планах можна буде поставити хрест. Тоді або там у Гуляй-Полі заарештують, або тут схоплять з привезеним золотом.

Уже пізно ввечері Лепетченко дістався Варшавського кладовища, де в цей час переховувалися Харламов і Зайцев. Вони не хотіли реєструватися, щоб можна було потім на посвідченні, виданому в Торуні, закреслити слово «Варшава» і замість нього вписати «Ковель». Ночі стояли теплими, і вони сподівалися, що не замерзнуть. Іван розповів товаришам про нараду і повідомив, що можливо через день-два можна буде їхати до Ковеля.

Першим, як і планувалося, туди відбув Черняк. Він зупинився у Шибаліних і став чекати решту групи. Через день вони приїхали. Шибаліна тільки попросила, щоб у неї більш ніхто не жив. Така велика кількість людей могла викликати підозру. А в них ще й документи були фальшивими. До того ж вона боялася, що ревнивий чоловік негативно відреагує на появу Зайцева. Він і так тоді в бараках не раз сварився з нею, підозрюючи їх в інтимних зв’язках.

Померанець зупинився в готелі. А Лепетченко з Харламовим і Зайцевим ночували за містом просто неба. Вони знайшли вигідне місце в густих кущах, приблизно за версту від якогось складу, що охоронявся військовими. Такому сусідству махновці не надали особливого значення.

Вранці, коли чоловік Шибаліної йшов на роботу, всі збиралися на квартирі, снідали і обговорювали подальші плани. Про золото у присутності жінки не говорили. Свою появу в Ковелі пояснили бажанням нелегально перейти кордон і податися на батьківщину. Після сніданку повертались до своєї схованки або прогулювалися містом. На вулиці їх і впізнав Шибалін. Сам він залишився непоміченим, тому вирішив обережно прослідкувати, що вони тут роблять і де зупинилися. Поява Зайцева розпалила з новою силою його ревнощі, і він вже не міг заспокоїтися, поки не з’ясує все. Так він за ними стежив майже до їхньої схованки. Але не зрозумів, що вони там роблять у кущах. «Може надумали пороховий склад підірвати? — промайнула в нього думка. — Від цих махновців можна чекати чого завгодно».

Дружині він нічого не сказав, а наступного дня, пішовши ніби на роботу, сховався біля свого будинку. Незабаром побачив, як Зайцев обережно зайшов на подвір’я і зник у хаті. Від хвилювання у Шибаліна аж пересохло в роті. Згодом по одному прийшли Лепетченко і Харламов. За півтори години вони вийшли і направились за місто. Шибалін знову простежив їхній шлях до тих самих кущів.

Увесь день він міркував, як би позбутися небажаних гостей, але на думку не спадало жодного путнього рішення. Лише пізно ввечері у нього визрів план. Прокинувшись вранці і швидко поснідавши, він направився в дефензиву. Там попросився прямо до начальника, пояснивши, що має дуже важливе повідомлення.

— Пане начальнику, — схвильовано почав він, — учора я випадково зустрів у місті махновців, які втекли з України. Я з ними разом жив у Варшаві, в бараках, і знаю, що вони дуже небезпечні люди. Ще тоді я у них бачив зброю. А вчора простежив за ними і побачив, що вони влаштували засідку біля порохового складу. Мабуть, хочуть його підірвати.

— Підеш зараз з нами і покажеш, де вони ховаються, — наказав йому начальник.

— Тільки я вам здалеку покажу, близько боюся підходити.

— Гаразд. Зачекай у коридорі, я віддам необхідні розпорядження.

Якраз на цей день шукачі золота запланували перехід кордону. Вранці Лепетченко мав сам зайти до Шибаліної, взяти на дорогу харчів, обговорити з Черняком маршрут і про всяк випадок записати адреси його родичів у Житомирі та Умані. Черняк мав супроводжувати їх до Умані, а там у своєї дружини чекати вже на їх повернення із золотом. Померанця, як він не просився до гурту, залишали у Ковелі забезпечувати перехід кордону назад.

До обіду мали підійти Зайцев з Харламовим. Але щось вони надміру запізнювалися. Минула година, друга, але ніхто не приходив. Уже всі почали хвилюватися і висловлювати різноманітні здогадки, навіть припускали думку, що їх могли затримати в місті при перевірці документів. Коли терпець урвався, Лепетченко вирішив сам сходити на місце схованки і подивитися, в чому справа.

— Тільки будь обережним, — попрохала його Шибаліна, що хвилювалася не менше, ніж інші.

Тільки Іван вийшов з подвір’я і пройшов метрів п’ятдесят, він озирнувся і побачив, як до будинку Шибаліної під’їхала машина, стала, і з неї повискакували жандарми. Він відійшов ще трішки і заховався у кущах. Через деякий час побачив, як з будинку вивели Шибаліну і Черняка з Померанцем, посадили в машину, та розвернулася і помчала до центру міста.

Лепетченко мерщій рушив до залізничного вокзалу. Якраз мав відходити поїзд на Рівне. Йому пощастило — взяв квиток за десять хвилин до відправлення, загубився між людей на пероні, сів у вагон і без пригод доїхав до Рівного. Звідти він найняв підводу до одного з приміських сіл, а потім ще верст з десять йшов пішки до кордону, де в обумовленому місці на їхню групу мали чекати контрабандисти, щоб переправити на той бік.

Всю дорогу від Ковеля Іван думав про те, що ж могло трапитися. Він і уявити не міг, що за доносом Шибаліна дефензива арештувала за містом Зайцева і Харламова. Там же обшукавши, у них знайшли листи від Шибаліної з її адресою. Тому й послали туди жандармів, які захопили всіх, хто знаходився в будинку. Затриманим висунули обвинувачення у підготовці вибуху порохового складу і замаху на військового міністра Сікорського, який невдовзі мав інспектувати місцеві військові частини.

Розповідаючи контрабандистам про незвичайну пригоду в Ковелі і готуючись до переходу кордону, Лепетченко також не міг знати, що радянському дипломатичному представництву у Польщі якимось чином стало відомо про плани махновців і про те, що у нього виписані документи на прізвище Домбровський. Він навіть гадки не мав, що на радянській стороні в цю ніч прикордонники разом із співробітниками ГПУ вже готувалися зустріти Івана Савелійовича Домбровського.