За золотом Нестора Махна

Під пильним оком чекістів

Невисокий кремезний поляк з русявим коротко підстриженим волоссям і похмурим обличчям, який мав перевести Лепетченка через кордон, сказав, що потрібно ще почекати півгодини, поки відбудеться зміна постів. Тоді вже можна буде вирушати. Решту часу сиділи на траві, мовчки. Лепетченко думав, як йому діяти далі. Він залишився один. Без помічників багато золота не привезти. Отже, треба когось шукати. Хоча посвячувати сторонніх людей у таємниці не хотілося. Гіркий досвід у нього вже був. Забагато людей знали про їхні наміри, тому десь і відбувся прокол. Тепер він буде обережнішим.

Один з варіантів — це дістатися Гуляй-Поля і там вже знайти когось із старих надійних товаришів, розповісти йому про все і з його допомогою викопати і доставити золото у Польщу. Був ще один варіант: залучити до цієї справи якогось із родичів Черняка. Той добре відзивався про свого шурина з Умані. Але на нього ще треба подивитися. Ризикувати не можна. Навіть невелика помилка зараз може дорого коштувати. Мало втратити золото, так можна ще позбутися й голови.

— Пора, — скомандував поляк. — Ходь за мною слід в слід, тільки обережно, щоб робити якнайменше галасу.

Як тільки Лепетченко щасливо опинився на тому боці, він за порадою проводиря взяв напрямок до міста Славути. Воно знаходилося верст за двадцять звідти. Та не встиг він пройти й півверсти, аж за спиною почув окрик:

— Стій! Стріляти буду. Руки вгору!

Від несподіванки Іван настільки розгубився, що став як укопаний, і навіть руки не підняв.

— Руки вгору! — знову гукнув той же голос.

Це були радянські прикордонники. Двоє. Один стояв з наведеним на нього карабіном, інший почав обшукувати. Нічого не знайшовши, вони зв’язали Іванові руки і повели на заставу. Начальник застави, якого розбудили у зв’язку із затриманням порушника кордону, запитав у нього прізвище і куди він іде.

— Домбровський Іван Савелійович. Повертаюся додому з еміграції.

Начальник уважно подивився на вилучений у нього документ, потім поклав його на стіл і, нічого більше не запитуючи, віддав розпорядження доставити затриманого в Славуту. Коли Івана виводили у коридор, він почув, як той попереджав підлеглих:

— Не спускайте з нього очей. Негайно везіть в ГПУ, а я зараз туди зателефоную.

Іванові було дивно, чому його майже не допитували, а відразу відправили в Славуту. «Може такі у них порядки?», — думав він.

У кабінеті, куди його завели, сидів поважний чоловік років сорока у цивільному одязі. Він пильно дивився на Лепетченка. Від того погляду, в якому вгадувалася якась іронія і ледь прихована злорадна посмішка, Іванові чомусь стало трохи не по собі. В кутку за письмовим столом сидів інший чоловік, готовий записувати свідчення.

— Проходь, Іване Савелійовичу, і розповідай, хто ти, що ти і з якою метою нелегально потрапив на радянську територію, — запропонував старший.

— У 1921 році я втік до Румунії, — почав Іван, — потім жив у Польщі. Офіційно дозвіл на повернення додому одержати не вдалося. Тому й перейшов нелегально.

— Почекай, — перебив слідчий, як його про себе назвав Іван, — спочатку назви прізвище, розкажи біографію. Нам поспішати нікуди. Тільки попереджаю: кажи правду і не подумай хитрувати.

— Моє прізвище Домбровський, звати Іван Савелійович.

— Досить нам брехати, — рвучко підвівся слідчий. — Не забувай, де ти знаходишся. Так яке твоє справжнє прізвище?

Приголомшений таким поворотом подій, Іван здивовано дивився на нього і мовчав.

— Якщо забув, я можу пригадати. Твоє прізвище Лепетченко. Чи не так?

— Звідки ви знаєте? — мимоволі вирвалося у Івана.

— Ми все знаємо, — самовдоволено відповів слідчий. — Так що повторюю: кажи лише правду. З якою метою перейшов кордон?

— Я дійсно Лепетченко, — нарешті сказав Іван, який зрозумів, що про нього їм щось відомо, тому не варто їх більше водити за ніс. — Родом з Гуляй-Поля. Воював у Махна. Недавно дізнався, що махновцям оголосили амністію, тому вирішив повернутися додому.

— Більше нам нічого не хочеш повідомити?

— Нічого.

Слідчий нервово почав ходити по кімнаті. Потім зупинився і наказав секретареві:

— Записуй. Затриманий Лепетченко підозрюється у зв’язках з антирадянськими анархістськими закордонними організаціями, які ставлять перед собою мету здійснення терористичних акцій проти радянських дипломатичних представництв. За завданням контрреволюціонерів він перейшов кордон для створення підпільних груп на території СРСР і організації терору і диверсій.

— Це не так, — почав благати Іван. — Ніякого завдання щодо терористичних акцій я не мав і ні з якими контрреволюціонерами я не зв’язаний.

— Тоді кажи правду, — грюкнув кулаком по столу слідчий. — Інакше ми все одно знайдемо, за що тебе розстріляти. Якщо не за нинішні контрреволюційні наміри, то за твої старі «грішки». Думаєш, ми не знаємо, що ти був ад’ютантом і особистим охоронцем Махна і що разом з ним розстрілював червоноармійців і мирних жителів.

— Я не розстрілював, — виправдовувався Лепетченко.

— Як це не розстрілював? — з удаваним подивом запитав слідчий. — Ану, покличте Ісаака.

До кабінету з посмішкою на обличчі зайшов Ісаак Теппер, колишній махновець, член революційної військової ради повстанської армії Махна, який редагував газету «Шлях до свободи».

— Привіт, Іване, пізнаєш? — мовив він.

— Ісаак, — від несподіванки Лепетченко не знав, що й думати, — звідки ти тут взявся?

— Я зараз працюю в ГПУ в Харкові. А ГПУ, Іване, все знає і воно всюдисуще, як Бог на небі. Але тобі нічого боятись, якщо ти будеш з нами щирий. Тебе ніхто не розстріляє. Ми навіть тобі допоможемо оформити всі необхідні документи, влаштуватися на роботу. І може навіть дамо тобі трохи золота, за яким ти приїхав.

Тепер Лепетченко зрозумів, що вони з самого початку про все знали і вже чекали його тут. Далі мовчати не було сенсу. Він чув, як в ГПУ вибивають зізнання. Ні, з нього досить румунських і польських в’язниць. Перспектива бути розстріляним на батьківщині теж його не приваблювала. Але й про закопані скарби розповідати не хотілося. Хоча не обов’язково всі місця схованок виказувати. Можна розповісти про кілька незначних. А головні нехай зачекають слушного часу.

— Гаразд, — нарешті погодився Іван. — Я все розповім.

І він розповів про свою розмову з Махном, про підготовку до переходу кордону і невдачу, яка їх спіткала у Ковелі, а також про подальший маршрут.

— Тепер ми бачимо, що ти кажеш правду, — зазначив слідчий. — Але запам’ятай: якщо мрієш водити нас за ніс або надумаєш втекти, — дістанемо з-під землі. Тоді вже пощади не буде. Зараз тебе нагодують, відведуть у камеру. Поспи. Бо завтра вирушаєте в дорогу.

Наступного дня в Славуту приїхав ще один колишній махновець, а нині працівник Одеського губернського відділу ГПУ Марк Спектор. Разом з Ісааком Теппером він мав супроводжувати Лепетченка протягом всього маршруту, контролювати всі дії і давати необхідні вказівки. В ГПУ спішно розробили цілу операцію, в якій пошуку скарбів відводилося важливе, але не найголовніше місце. Чекісти надумали за допомогою Лепетченка умовити Махна приїхати в СРСР і тут його «нейтралізувати». Як це вони потім зроблять, то вже було інше питання. Головне — виманити Махна, який для радянської влади в цей час ще становив небезпеку, був своєрідним ідолом, навколо котрого могла згуртуватися частина антирадянських емігрантських сил за кордоном.

Тому, щоб не розкривати карти, Лепетченка вирішили вести маршрутом обережно. Супроводжувачів йому виділили з колишніх махновців також не випадково. В Гуляй-Полі ніхто не знав, що ці двоє зараз працюють у ГПУ, тому вони утрьох мали зіграти роль посланців Махна. Спочатку, як і планувалося в Польщі, вирушили до Житомира, де Іван зупинився у сестри Черняка Соні Ніс. За словами Черняка, Соня, яка тримала невеличкий магазинчик, могла забезпечити Івана справжніми документами, дати грошей і розповісти, як знайти інших родичів Черняка в Умані. Соня допомогла усім, крім документів, дала на дорогу продуктів та грошей і попрощалася з Іваном.

Там же ж, в Умані, шурин Черняка, почувши про мету приїзду Лепетченка, пов’язану з пошуком золота, відразу висловив бажання їхати разом з ним. Він навіть запропонував Лепетченкові свій паспорт. Але від цього довелося відмовитися. Дуже вже не підходило до фізіономії колишнього махновця єврейське прізвище. Шурина, за вказівкою чекістів, теж з собою не взяли. Лепетченко на прощання лише пообіцяв дружині Черняка Розі, що на зворотному шляху заїде за нею, і вони разом перейдуть в Польщу. Про це його просив і сам Черняк.

З Умані, вже не криючись, Іван з агентами виїхали до Катеринослава. У губернському відділі ГПУ потрібно було обговорити всі деталі майбутніх пошуків. Начальник губвідділу, який вже чекав незвичайних візитерів, за розпорядженням із центру виділив для забезпечення успіху операції чотирьох співробітників, які мали завжди бути на підхваті і підстраховці.

— Лепетченко повинен постійно знаходитися разом з Теппером або Спектором, — дав вказівку начальник відділу. — Колишні махновці під час можливих зустрічей сприйматимуть їх за своїх. Наших людей в Олександрівську і Гуляй-Полі ми попередимо. До них можна буде звертатися по допомогу.

На прощання начальник наказав перевірити зброю і взяти з собою додатковий запас набоїв. Під час пошуків могло всяке трапитися. А коли знайдуть велику кількість золота, щоб одразу про це поінформували. Він тоді вишле додаткову озброєну охорону. Залишившись наодинці зі Спектором, він зауважив:

— За Лепетченком пильнуй, Марку, особисто. Щось я йому не дуже довіряю. Якийсь він «слизький». Зовні подивишся, ніби й боїться нас і за життя своє труситься, а очі хитрі. Він із тих, про кого кажуть: «Сам собі на умі». Придивися до нього уважніше. Добре прознай, де, коли і що ховали. Деталі випитуй, подробиці. Спробуй зловити його на протиріччях і надави на нього. Хоча він, судячи з усього, не з лякливих. Але ж і ти не ликом шитий. Там уже зорієнтуєшся в обстановці. Можливо, потрібно буде втертися до нього у довіру, діяти хитрістю. І пам’ятай, якщо ми дійсно знайдемо ті скарби, навкруг яких тут уже давно легенди ходять, про нашу роботу і в Москві дізнаються. А там, дивися, і нагороди поспіють. Це золото нашій державі зараз дуже потрібне. Так що успіхів вам — і чекаю звісток.

Сліди золота губляться

Одинадцятого серпня 1924 року Іван Лепетченко разом із співробітниками ГПУ виїхав поїздом з Катеринослава у напрямку Гуляй-Поля. На станції Мечетній вони зійшли і пішки попрямували в село Велику Михайлівку, що знаходилося за 40 верст від Гуляй-Поля. Лепетченко йшов із Теппером, інші по двоє трималися позаду на відстані двох-трьох верст, щоб не викликати підозри у зустрічних.

Ще під арештом у Славуті, Лепетченко вирішив про закопане золото і не згадувати, а водити чекістів по селах до місцевих жителів, у яких вони залишали на зберігання здебільшого килими, відрізи тканин, одяг, документи, гроші, деякі цінності, серед них, звичайно ж, було й золото. Але найбільші коштовності закопувалися в землю, їх Махно нікому не довіряв зберігати. У Великій Михайлівці вони дещо залишали у селян. Але Іван точно вже не пам’ятав, де знаходяться їхні садиби.

— А прізвища хоч пам’ятаєш? — запитав у нього Теппер.

— Одного звали Курочка.

— Може це його так дражнили? — уточнював Ісаак.

— Ні, це прізвище, я точно запам’ятав, таке смішне.

Ось і село показалося. Його околиця підходила прямо до Дібровського лісу. А ось і річка Вовча. Той же міст через неї, що був кілька років тому. Якщо його тут перейти і заглибитися в ліс версти на півтори, то там би Іван безпомилково міг знайти місце схованки головного скарбу, до якого Махно йому на прощання заборонив навіть наближатися. У нього аж серце сильніше забилося від упізнавання знайомих місць і спогадів про неодноразове перебування тут.

А ось Курочку довелося шукати майже годину. Нарешті підійшли до його садиби. Дід був якраз удома.

— Добридень, діду! — привітався Лепетченко. — Чи пізнаєте мене?

— Та ніби знайоме обличчя, а не пригадаю.

— Давайте зайдемо до хати, — запропонував Іван, — там і поговоримо. У нас дуже серйозна справа.

Коли зайшли і сіли в кімнаті на лавці, Іван назвав дідові своє прізвище і нагадав про залишені у нього на зберігання речі, а також сказав, що вони за дорученням Махна прийшли, щоб їх забрати.

— Тепер згадав тебе, — промовив дід. — А як там батько Махно поживає?

Багато місцевих жителів і махновців за звичкою називали Нестора Івановича «батьком», хоч дехто й сам йому годився у батьки. Напевно, його поважали як народного отамана і головного командира. Таке величання і збереглося за ним. Все це подумки відзначив Лепетченко, а діду відповів:

— Махно поживає нормально. Але це вас не стосується. Давайте валізи.

— А їх уже забрали.

— Що значить забрали? — здивовано запитав Теппер.

— Ще у двадцять другому році приїхав отаман Чубенко із загоном і наказав віддати. Я йому й видав обидві валізи. Одна була з набоями. А в іншій зберігалися якісь документи і цінності. Що вже там було, я не знаю. Але більше нічого не лишилося.

— Не виконав ти, діду, наказ Махна, — зауважив Теппер. — Він попереджав тебе, щоб нікому, крім нього, не віддавав речі, чи ні?

— Попереджати-то попереджав, — схвильовано заговорив Курочка. — Але вони теж махновці, як і ви: приїхали зі зброєю, почали тицяти наганами під ребра… Я й віддав.

— Гаразд, не будемо витрачати часу, — сказав Ісаак. — Про наш візит щоб нікому не розповідав. А зараз скажи нам, як знайти дім Оксани Процайко.

У Процайко, за словами Лепетченка, було залишено невеликий ящик із золотом вагою приблизно фунтів 20. Дещо поблукавши, вони нарешті знайшли потрібну садибу. Але тут тепер проживала не Оксана, а її родичка, яка сама зразу впізнала Лепетченка. Запросивши несподіваних гостей до хати, вона запропонувала їм пообідати. Але вони відмовилися, сказавши, що нема коли.

— Ви, мабуть, приїхали за тим ящиком? — першою почала господиня.

— А ти теж знаєш про нього? — в свою чергу запитав Іван.

— Про цей ящик зараз все село знає. Ще два роки тому про нього якимось чином дізналися чекісти. Кілька разів приходили з обшуком, поки не знайшли його в печі. Після того Оксану заарештували, але згодом випустили. Зараз вона живе на хуторі. Можете піти до неї, це недалеко. Вона вам про все більш докладно розповість.

Теппер вирішив, щоб не втрачати часу, Оксану не розшукувати. Всі обставини конфіскації можна буде пізніше з’ясувати в Олександрівську. А в цей день вони ще мали відвідати село Гаврилівку. Там у одного діда, котрий, як пригадував Лепетченко, мав якесь відношення до млина, вони залишили на зберігання сумку Махна із золотими монетами, щоденником Нестора Івановича, картою бойових дій та деякими документами, зокрема, першим договором із радянською владою і договором з Петлюрою. Лепетченко тому так добре все це знав, бо Махно перед розставанням у Торуні дуже просив його знайти саме цю сумку і привезти йому. Свої записи та документи він збирався використати для написання історії махновщини.

Теппер запропонував відразу йти до млина. Там вони зустріли одного з працівників на прізвище Носов, який довго не міг зрозуміти, про кого у нього питають. Нарешті Лепетченко описав прикмети діда, і тоді той зрозумів, що його розпитують про нинішнього соцького.

Через півгодини вони постукали у двері дідової хати. Господар зустрів їх насторожено. Він довго розпитував, хто вони такі і за чим прийшли. Лепетченко пригадав усі обставини передачі йому на зберігання сумки і одну з подробиць, про яку міг знати лише він.

— У сумці я тоді спеціально відрізав ремінь, — сказав Іван, — щоб його можна було використати як пароль, коли б ми когось іншого послали за нею. Але він, на жаль, загубився.

Згадка про таку деталь змусила діда здатися, і він, як про найбільшу в світі таємницю, розповів, що у вересні 1921 року до нього приїздив Пантелеймон Каретников з дружиною, нібито від імені батька Махна, і забрав сумку під розписку.

— Розписка у вас збереглася? — поцікавився Лепетченко.

— Аякже.

— Віддайте її мені.

— Не можу.

— Чому? — здивувався Іван.

— А якщо батько Махно сам приїде колись за своєю сумкою, що я йому скажу?

— Гаразд, — почав виходити із себе Лепетченко, — давай папір, напишу, що розписку Каретникова я забрав.

Лише тоді дід віддав згорнутого вчетверо папірця. Коли попрощалися і вийшли на вулицю, Лепетченко промовив до Теппера:

— Не розумію, як Каретников дізнався про сумку. Він про неї ніяк не міг знати. Махно мені наодинці наказав тоді сховати її. Більше ніхто про це не чув.

Наступного дня група тим самим порядком, як напередодні, направилася в село Петропавлівку, розташоване між залізничними станціями «Гуляй-Поле» і «Гайчур». Тут у вдови Долгаш було залишено частку катеринославського золота у зеленій оббитій залізом скрині. Вдова зустріла колишніх махновців, як старих добрих знайомих.

— Де ж ви тепер? Чим займаєтесь? У справах сюди приїхали чи проїздом? — засипала вона питаннями.

Лепетченко був здивований, чому це вона відразу не зрозуміла, по що вони приїхали.

— Ми за дорученням Нестора Івановича приїхали за скринею.

— Як за скринею? — перепитала вона. — Щось я, Іване, тебе не розумію. Адже ще у 1921 році до мене приїхав Каретников з дружиною, сказав, що батько Махно лежить поранений і що ти не відходиш від нього ні на крок. Потім пояснив, що ви його послали забрати ту скриню.

— І ти йому віддала? — мало не вигукнув Іван.

— А що, не треба було? — у розпачі перепитала вдова. Вона аж змінилася на обличчі, перелякавшись, що зробила тоді дурне. — Я ж думала, він правду говорить, паразит такий. Я ж йому на підводу для Нестора Івановича ще хліба, сала, ковбаси добряче поклала…

Лепетченко після цих слів вже не стримався і вилаявся. А схвильована вдова Долгаш знову заговорила:

— Так може та скриня у Каретникова і зараз вдома?

— Але ж де його шукати? — зітхнув Іван.

— У Гуляй-Полі, де ж іще. Він там живе, торгівлею промишляє.

— У Гуляй-Полі, кажеш? — перепитав Лепетченко вже з іншою інтонацією в голосі. — Це добре. Ми його провідаємо. Але нікому про нашу розмову не говори.

— Що ви, боронь Боже, — перехрестилася вдова.

За селом всі учасники групи зібралися в невеличкому ліску, щоб порадитися, як бути далі.

— Я вважаю, що слід відразу їхати в Гуляй-Поле, — сказав Спектор, — знайти Каретникова і витрясти з нього все про сундук і сумку Махна. Можливо, він їх навіть удома й зберігає.

— Я теж схиляюся до цієї думки, — підтримав його Теппер. — Заодно там трішки перепочинемо і зв’яжемося з Катеринославом.

У Гуляй-Полі Спектор попрямував до начальника районної міліції. Голови сільради в цей час не було, а з його заступником Власом Шаровським він не хотів говорити про мету приїзду, бо той сам був колишнім махновцем. У повстанській армії він командував артилерією. Начальник міліції відразу дав розпорядження своїм підлеглим обережно з’ясувати, де зараз знаходиться Каретников. За годину йому доповіли, що той поїхав у Юзівку. Повернеться через кілька днів. Тому вирішили заночувати, а зранку підводою рушити далі. Начальник міліції дав необхідні розпорядження і подбав, щоб новоприбулих ніхто з гуляйпільців не бачив.

Наступного дня всі прокинулися раненько, поснідали і направилися за 50 верст від Гуляй-Поля в двадцять п’яту німецьку колонію, яку ще називали Дармштадт. За три версти від колонії зупинили коней. Далі Лепетченко з Теппером попрямували пішки до господаря, в якого були залишені деякі речі і портфель з документами Махна. Господиня зустріла їх насторожено.

— Невже ви мене не пізнаєте? — перепитав Лепетченко.

— Не пізнаю, — щиро відповіла вона.

— А пригадайте той день, коли через колонію проходив загін Махна і зупинявся на перепочинок.

— Пам’ятаю, було таке.

— Тоді ж у вас залишили на зберігання деякі речі, чи не так?

— Речі то залишали, але не ви, — рішуче відповіла жінка. — То був високий чорноволосий єврей.

Лепетченко відразу здогадався, що мова йде про Льовку Зіньковського. Не розгубившись, він покривив душею і відрекомендував свого супутника:

— А це його брат.

— Так, я Данило Задов, брат начальника контррозвідки батька Махна, — відрекомендувався Ісаак Теппер.

Жінка дещо розгубилася від такого повороту справи. В цей час до кімнати зайшов господар. Він погано розумів українську мову, тому дружина швидко йому проказала німецькою, за чим прийшли неждані візитери. Від себе додала, що Теппер справді схожий на того єврея. Вислухавши дружину, німець зауважив:

— Вас я не пізнаю. Але я запам’ятав, що речі тоді залишали на зберігання двоє махновців, прізвище одного з них Лепетченко.

Іван зрадів, дістав свій документ і подав господині. Вона прочитала вголос прізвище. Вираз обличчя її чоловіка відразу змінився. Він почав вибачатися і просив передати батькові Махну своє щире розкаяння:

— Деякі речі під час голоду довелося продати чи виміняти на продукти. Але ми в боргу перед Нестором Івановичем не залишимося. Згодом все повернемо.

— Несіть все, що зосталося, — суворо мовив Теппер.

Жінка пішла в кімнату і через деякий час винесла портфель з книгами та документами, серед яких були деякі накази. Потім з іншої кімнати принесла невелику металеву коробку. Теппер аж напружився всім тілом, побачивши коробку. «Золото», — подумав він. А Лепетченко спокійно взяв її у руки.

Він відразу впізнав хірургічний набір, яким не раз користувався Махно під час поранень. Він легко відкрив кришку. Ісаак з цікавістю зазирнув усередину.

— Що це?

— Особистий хірургічний набір Нестора Івановича.

— А де золото?

— Ніякого золота нам не залишали, — злякано мовила жінка.

Німець теж заперечливо почав хитати головою, зрозумівши, про що питають.

— Зараз я ще принесу, — хутко вибігла жінка з кімнати.

За мить вона з’явилася, тримаючи в руках чоботи і постільну білизну.

— Що це? — не зрозумів Теппер.

— Це особисті речі батька Махна.

— Залиште їх собі.

Коли непрошені візитери почали збиратися, до них заговорив господар німецькою мовою.

— Що він каже? — запитав Лепетченко у жінки.

— Він просить залишити розписку про те, що речі забрали.

— Гаразд, давайте напишу, — погодився Іван.

З портфелем і металевою коробкою вони вийшли з села і попрямували до своїх супутників, яких знахідка теж не обрадувала.

— Куди далі? — прискіпливо подивився на Лепетченка Спектор.

— Я точно не пам’ятаю, — відповів Іван, — десь в сусідніх колоніях теж залишали якісь чемодани і ящики. Що в них було, не знаю. Махно сам давав розпорядження своїм командирам. Можливо, я пригадаю місця, якщо ми проїдемо селами.

Але всі пошуки в колоніях Людвігсталь, Ейхвальд і Марієнфельд виявилися марними. Лепетченко так і не згадав жодного місця. Невдоволені безрезультатними пошуками, шукачі золота поверталися до Гуляй-Поля, маючи намір ще зупинитися у четвертій єврейській колонії, де, за словами Лепетченка, на городі в одного селянина Щусь за наказом Махна закопав якийсь ящик вагою близько двох пудів.

За два кроки від скарбу

Про ніби закопаний Щусем ящик Лепетченко придумав вдало. Перевірити цю інформацію ніяк не можна. Щусь загинув, Махно далеко за кордоном. А сам він, бач, не знає, що в ящику, може й золото. Про це йому невідомо, і про місце, де закопано скарб. Махно особисто давав вказівку Щусю, а він знаходився в цей час поряд з ними у будинку, хоч дещо чув, але нічого не бачив.

Іван вигадав цю легенду ще тоді, коли вони шукали у Великій Михайлівці. Він довго розмірковував, як би йому перевірити, чи на місці ті ящики з золотом в четвертій єврейській колонії, по які його насправді й послав Махно. І нарешті придумав історію, що давала можливість побувати на тому самому місці, де вони зі Щусем закопали два ящики із золотими монетами та різними прикрасами.

Звивиста дорога, плавно огинаючи глибокі яри та пагорби, тягнулась степом. День видався спекотним і безвітряним. Лише спів жайворонків високо в небі та рипіння підводи порушували навколишню тишу. Серпневе сонце припікало й хилило на сон. Лепетченка так зморило, що він почав дрімати. До того ж давалися взнаки втома і напруження, які не полишали його впродовж останніх тижнів, місяців, років. Йому пригадалося, як вони вигрівалися під травневим сонцем за бараками після виходу з варшавської в’язниці. Але зараз він відчував себе зовсім інакше, ніж тоді. Змирившись із нинішнім своїм становищем, він дещо заспокоївся і дійшов висновку, що принаймні його життю ніщо не загрожує. Тепер хотілося лише одного: щоб його всі залишили в спокої і дали можливість нормально жити. Вже не хотілося ні золота, ні багатства, ні закордону. Якби тільки дозволили поселитися у батьківській хаті в Гуляй-Полі і більше не чіпали. Він би жив собі тихо, мирно і спокійно.

— Іване, вночі спатимеш, — взяв його за плече Марк Спектор. — Давай пройдемося, ноги розімнемо, а то засиділись.

Лепетченко зліз слідом за ним на землю, потягнувся.

— Гарний сьогодні день видався, — сказав він.

— Жаркувато трішки, — додав Спектор.

— Послухай, Марку, а як ти потрапив на роботу в ГПУ? — запитав Лепетченко, коли вони трохи відстали від інших.

— Для мене самого це стало несподіванкою, — відповів Спектор, який давно був готовий до цього запитання. — Пам’ятаєш, як нашу повстанську армію радянське командування кинуло на допомогу Фрунзе для розгрому Врангеля? Так ось, в одному з боїв я був поранений. А коли через пару тижнів вийшов з госпіталю, то мене не пустили наздоганяти своїх, а залишили при штабі дивізії червоних. Один з їхніх командирів, який лежав разом зі мною в госпіталі, дізнавшись, що я грамотний і вмію писати, забрав мене з собою. Потім нашу дивізію перекинули під Одесу. Там якраз у цей час формувався полк ЧК, куди я й потрапив. Згодом мене перевели на роботу в губернський відділ ЧК.

— І чим ти там займаєшся?

— А ось про це тобі знати не обов’язково, — підкреслюю чи своє особливе положення, відказав Спектор. — Робота у нас таємна і дуже відповідальна. Доводиться вистежувати і затримувати всіляких контрреволюціонерів, саботажників, шпигунів.

— Ти що ж, і мене шпигуном вважаєш?

— Та який з тебе шпигун. Хоча наші вороги за кордоном до яких тільки хитрощів і підступності не вдаються, щоб нашкодити нашій державі, — багатозначно додав він. — Вони і вас, колишніх махновців, можуть використовувати у підривній діяльності проти СРСР. А ми робимо все, щоб не допустити цього.

— Та яка там підривна діяльність, — заперечив Лепетченко. — Он і румуни, й поляки самі махновців побоюються, щоб вони ніяких повстань не організували на їхній території. Тому і стежили там за нами, і до в’язниці садили.

— То ти, Іване, багато чого не знаєш. А нам про їхні підступні задуми все відомо.

— Може й так, — погодився Лепетченко, пригадавши, як його допитували чекісти на кордоні і як він дивувався, звідки вони все про нього знають.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Спектор ніяк не наважувався розпочати розмову, до якої він готувався вже кілька днів, але все не траплялося слушної нагоди. Ще на нараді в Катеринославському губернському відділі ГПУ йому, як колишньому махновцю, дали завдання увійти в довіру до Лепетченка і вивідати в нього місця, де заховане золото. Чекісти зовсім не вірили в щирість махновського ад’ютанта і не мали впевненості у тому, що він їм покаже всі схованки. Тому вони передбачили і такий варіант, в якому Спектору відводилася особлива роль. А ще йому доручалося дізнатися від Лепетченка про наміри Махна, зокрема, що він збирається робити із золотом і чи не замишляє якоїсь акції проти радянської влади.

Зібравшись із думками, Спектор продовжив:

— Послухай, Іване, скажи хоч мені відверто, невже тоді у 1921 році, коли ви пішли до Румунії, Махно з собою не прихопив золото? Адже тут ходили чутки, що ви переправилися з цілим обозом цінностей і жили там на широку ногу.

— То все неправда, Марку. З усіх цінностей у нас був лише один коштовний перстень, який Зіньковський віддав дружині Махна Галині, щоб його румуни не відібрали. Ми його пізніше в Бухаресті продали, щоб було на що жити. Не вір тому, що про нас розповідають. Тяжко нам всі ці роки жилося за кордоном, дуже тяжко. Було б у нас золото, ми б горя не знали.

Вловивши мрійливу нотку у словах Лепетченка, Спектор вирішив її розвинути:

— Мабуть, тим, хто має вдосталь грошей, за кордоном добре живеться?

— Не питай. Надивився я на їхніх панів, на їхні розваги: дороге вбрання, бали, ресторани, гарні панночки.

— Махно, мабуть, теж захотів такого життя? — обережно запитав Спектор. — Чи він збирається потратити золото на щось інше?

— Нестор Іванович хоче переїхати до Парижа і забрати з собою інших товаришів, — не вловивши у словах чекіста прихованого підтексту, відповів Лепетченко. — А ще він збирається написати й видати книгу про історію махновського руху. На це потрібно багато грошей.

Одержавши відповідь на одне із запитань, що цікавило ГПУ, Спектор знову спрямував розмову в попереднє русло.

— Було б у мене хоча б з півпуда золота, — нібито сам до себе промовив він, — я придумав би, як ним найліпше розпорядитися. Але з таким багатством краще жити не тут. У нас швидко все експропріюють, ще й заарештують, звинувативши в експлуатації трудового народу і зв’язках із контрреволюцією. От якби податися за кордон.

Спостерігаючи за реакцією Лепетченка і не помітивши нічого підозрілого, Спектор вирішив, що настав час для головного.

— Іване, нас зараз ніхто не чує, і я можу бути з тобою відвертим, — мовив він. — Сподіваюся, ти не настільки наївний, що думаєш, нібито тебе із золотом випустять за кордон. Про це не може бути і мови. Якщо щось знайдемо, все буде конфісковане.

— На інше я й не сподівався, — спокійно відказав Лепетченко.

— Я знаю, про що ти зараз думаєш, — продовжував Спектор. — Що з часом тебе залишать у спокої, ти житимеш у Гуляй-Полі, потім відкопаєш сховане золото і втечеш за кордон. Так ось, Іване, можеш про це забути. Куди б ти не пішов, за кожним твоїм кроком будуть стежити. Самому тобі не вдасться нічого зробити, а тим більше перейти із золотом кордон. Я в ГПУ працюю хоч і недавно, але вже дещо знаю, можеш мені повірити.

Лепетченко слухав мовчки. Він уже почав здогадуватися, до чого веде Марк.

— В останні дні я довго розмірковував про всі ці події, пов’язані з пошуком золота, про своє життя, — продовжував Спектор, — і в мене визрів план. Якщо ми домовимося, все повинно вийти. Я продумав усі деталі. Слухай. Після завершення пошуків, незалежно від того, знайдемо ми щось, чи ні, тебе ще деякий час триматимуть в ГПУ. Потім, можливо, дозволять поселитися в Гуляй-Полі. А мені відразу після повернення до Одеси мають дати відпустку. Я зможу спокійно приїхати сюди, знайти те місце, про яке ти мені детально розкажеш, забрати золото. Потім я зроблю необхідні документи для нас з тобою, домовлюся з контрабандистами, і через кілька днів ми почнемо нове життя за кордоном.

Спектор говорив так переконливо і при цьому у нього так блищали очі, що Лепетченко навіть розгубився: вірити йому чи ні. Він ще обдумував запропонований варіант, коли їх покликали з підводи. Наближаючись до групи, Марк ще раз наголосив:

— Подумай над моєю пропозицією гарненько. Іншої можливості в тебе не буде.

Підійшовши до підводи, Марк непомітно підморгнув Ісаакові Тепперу, мовляв, усе йде нормально.

— Як будемо діяти в селі? — запитав Ісаак, вказуючи на четверту єврейську колонію, яка виднілася вдалині за пагорбом.

— Нам потрібно їхати всім, уп’ятьох, — сказав Спектор. — Судячи з того, що розповів Лепетченко, нам доведеться копати в кількох місцях на городі. Зробити це непомітно буде важко. Тому необхідно придумати якусь легенду.

— Скажемо, що шукаємо ящик зі зброєю та гранатами, який закопали під час відступу махновці, — запропонував один із чекістів.

— А що, непогана ідея, — згодився Теппер, — до того ж цілком вписується у наші плани. Як думаєш, Іване?

— Я вважаю, що ніхто нічого не запідозрить. Ми дійсно тоді і зброю закопували, і ящики з набоями.

— Тоді показуй дорогу, — розпорядився Теппер.

Лепетченко без особливих труднощів знайшов садибу, де вони з Махном і Щусем закопали два ящики із золотом. Висока стара тополя, що росла на подвір’ї, виднілася здалеку. Але туди він чекістів не повів, це не входило в його плани.

— Тпру, — зупинив він коней біля сусіднього подвір’я. — Здається, тут.

— Здається, чи справді тут? — перепитав Теппер.

— Тут, — уже впевненіше сказав Лепетченко. — Пізнаю і хату, і он ту розложисту грушу на подвір’ї.

Господар — міцний кремезний чоловік років сорока, побачивши приїжджих, поспішав з городу до хати.

— Доброго дня! — привіталися з ним чекісти.

— День добрий! — насторожено відповів той.

— Я уповноважений губернського відділу ГПУ, — назвався один із чекістів і показав документ. — У нас є одна серйозна справа до вас. Давайте зайдемо в хату.

Господар відчинив двері, і всі відразу з полегшенням відчули, як звідти повіяло прохолодою.

— У нас є дані, що три роки тому на вашому подвір’ї чи на городі махновці закопали ящик зі зброєю, — пояснив чекіст. — Ви у той час де були?

— У двадцять першому я знаходився у Кінній армії Будьонного, — все ще насторожено відповів господар. — А Настя, дружина, з дітьми тут жила. Може, вона щось знає.

— А де вона зараз? — запитав інший чекіст.

— Пішла бичка напувати. Зараз прийде.

Хвилин за п’ять до хати увійшла повногруда загоріла жінка з порожнім відром у руці. Дізнавшись, що за гості завітали і з якою метою, вона пригадала, що тоді у їхньому селі дійсно зупинялися махновці.

— У нас теж ночували чоловік шість чи сім, — сказала вона. — Але я не бачила, щоб вони щось ховали чи закопували. Я весь час поралася біля печі, готувала їм їжу, а вночі була з дітьми. Може вони щось і ховали. Не знаю.

— Тоді несіть лопати, — попросив перший чекіст, який видавав себе за старшого. — Будемо шукати. А ви поки що нагодуйте коней.

— Звідки почнемо? — звернувся Теппер до Лепетченка, коли вони вийшли на город.

— Я ж кажу, що сам не знаю, — уже вкотре повторив Іван, тримаючись своєї легенди. — Ми з Махном були на постої у сусідньому будинку. А Щусь з іншими махновцями зупинилися тут. Увечері він зайшов до нас, одержав від Махна розпорядження закопати якийсь ящик і пішов собі ось на це подвір’я, де ми зараз знаходимося. Більше я нічого не бачив.

— Не будемо ж ми увесь город перекопувати, — невдоволено сказав Спектор.

— Так, не будемо, — несподівано твердо промовив Теппер, — ми на городі взагалі копати не будемо.

Всі подивилися на нього, нічого не розуміючи. А він, про щось думаючи, звернувся до Лепетченка:

— Коли саме ви тут зупинялися?

— Здається, у грудні, — відповів Іван, ще не здогадуючись, чому він про це розпитує.

— У грудні на городі земля була або мерзлою, або такою, що через грязюку туди й не зайдеш, — продовжував Ісаак. — Отже, ящик могли закопати або на подвір’ї, або у сарайчику для худоби.

«Ну й хитрий, чортяка, — вилаявся подумки Лепетченко, аж серце стиснулося від хвилювання. — Все вірно вирахував. Чого доброго, почнуть шукати на сусідніх подвір’ях і, не приведи Господи, випадково натраплять на справжню схованку».

— Тоді було ще не так холодно, — спробував він переконати Теппера. — Снігу точно не було. Це я добре пам’ятаю.

Але Ісаак стояв на своєму, і вони до самого обіду копали в різних місцях на подвір’ї, у сарайчику, відразу за перелазом, де вже починався город, але, зрозуміло, нічого не знайшли. Вирішили пообідати, перепочити, а потім знову продовжити пошуки. А Лепетченко весь цей час маявся, як би йому перевірити, чи на місці золото он у тій буряковій ямі, поряд з ним, на сусідньому подвір’ї — навіть звідси ляду видно. Сходити туди і подивитися він не міг. Це викличе підозру, адже за кожним його кроком стежать очі чекістів. Треба було щось придумати.

На мить від цих думок його відірвав духмяний запах борщу, який зварила господиня і саме насипала його в миски. Іван підійшов ближче до столу, подивився. Такого борщу він давненько не куштував — з квасолею, галушками, ще й затовченого салом.

— А часнику у вас до такого смачного борщу знайдеться? — поцікавився він.

— Зараз збігаю на город, вирву, — відповіла господиня.

— Не хвилюйтеся, я сам, — зупинив її Іван, зрадівши нагоді хоча б на кілька хвилин відірватися від чекістів.

— Тоді йдіть прямо стежкою і побачите зліва грядку, за цибулею.

Вирвавши дві головки часнику, Іван вже зібрався вертатись, коли побачив, як із сусіднього подвір’я на город виходить з лопатою дядько років за п’ятдесят. Іван затримався на хвилинку і, коли той наблизився, привітався й ніби між іншим сказав:

— Гарні у вас, дядьку, буряки вродили. Мабуть і в ямі не помістяться всі. Доведеться ще одну копати.

— Та був би врожай, а яма в мене простора і глибока, — відповів сусід, — Ми її з братом ще до революції викопали і відтоді жодного разу не розширювали. Все уміщається.

У Лепетченка ніби від серця щось відлягло. «Отже, золото так і лежить, зарите на дні бурякової ями, — зробив він висновок. — Що ж, це добре. Воно свого часу дочекається». Намагаючись приховати гарний настрій, він сів за стіл і з апетитом почав їсти борщ із часником.

Після обіду розшуки продовжились, але знову безрезультатно. Надвечір зморені чекісти, попередивши господарів, щоб нікому не розповідали про їхній візит, виїхали з села і попрямували у бік Гуляй-Поля. У них залишалася остання надія щось дізнатися про сховане золото у Пантелеймона Каретникова.

Зустріч з Пантелеймоном Каретниковим

На шляху до Гуляй-Поля Лепетченко лише удавав, ніби дрімає. Насправді всі його думки, мов розтривожені бджоли над вуликом, роїлися навколо золота. В уяві чітко поставали картини трирічної давності: повні ящики із монетами та ювелірними прикрасами, їх чаруючий блиск і витончені форми. В голові один за одним виникали неймовірні картини, як він вночі відкопує скарб, переносить на плечах по одному важкі ящики городами за село, торочить їх до сідла і сторожко веде коня до гаю в заздалегідь обране місце. При місячному сяйві пересипає золото в кілька малих скринь і закопує їх в різних місцях. З собою бере лише невелику торбину, з півпуда, і прямує до Одеси. Там у порту він знаходить Самуїла Цукермана, того самого, з яким вони разом тікали з румунської тюрми, і вже удвох вони придумують, як забрати решту золота і перейти кордон.

Серце схвильовано билося у нього в грудях, ледь не вистрибувало. «Ні, цей план не підходить, — Лепетченко почав тверезіше мислити. — Одному цього не вдасться зробити. А що, як спробувати взяти у спільники Каретникова?» Але відразу він відкинув цю думку. По-перше, навряд чи йому вдасться поговорити з ним наодинці. А по-друге, він не був впевненим, чи можна сьогодні Пантелеймону довіряти такі таємниці. Той і раніше вирізнявся своєю скупістю й хитрістю, дбав лише про власні інтереси. А за ці роки, взагалі невідомо, яким він став. До того ж, не подобаються оті його навідування в місця, де Махно залишав на зберігання цінності.

Лепетченко міг лише здогадуватися, звідки Каретников дізнався про схованки. Ще тоді він помічав, як Пантелеймонова дружина Феня, котра також була в загоні, весь час тинялася поблизу, коли вони збиралися щось ховати. Не виключено, що підгледіла і запам’ятала. Та в цьому ще слід було остаточно переконатися під час зустрічі з ними. Але вже зараз Іванові стало зрозуміло, що Каретникову довіряти не можна.

Залишався ще один варіант — зважитись на пропозицію Спектора. З одного боку, вона насторожувала, бо елементарно могла бути хитрою пасткою ГПУ. Якщо це так, то йому не бачити ні золота, ні свободи. Але, з іншого боку, Іван хотів вірити Маркові. Він його трішки знав ще по махновській повстанській армії, і тому був відверто здивований тим, що той зараз служить у ГПУ. «Не такі в нього переконання і характер, щоб бути справжнім чекістом, — розмірковував Лепетченко. — Найвірогідніше, він потрапив у органи випадково, а тепер його це цілком влаштовує: що не кажи, а представник влади, усі кругом його бояться». Але ж Іван добре пам’ятає випадок, коли Спектор із експропрійованих махновцями у Катеринославі спільних цінностей взяв золотий годинник і крадькома сховав у кишені. Отже, не байдужий до золота.

Поринувши у думки, Лепетченко не помітив, як вони під’їхали до Гуляй-Поля. Знайомі до болю місця відразу відволікли його від складних розмірковувань. І голос Ісаака Теппера повернув до буденних проблем.

— Почекаєте мене тут, — наказав Ісаак. — Я владнаю всі питання з головою сільради і повернуся.

Але голова, як з’ясувалося, був у від’їзді. Із його заступником, колишнім махновцем Шаровським, Ісаак не захотів зв’язуватися. Це могло зашкодити їхнім планам. Тому він про все домовився з начальником гуляйпільської міліції.

О другій годині ночі Лепетченко і Спектор, як і було домовлено перед цим на невеликій нараді, відправилися до будинку Каретникова. Він містився у тому кутку Гуляй-Поля, де, як вважалось віддавна, проживали відомі місцеві конокради і шахраї. Біля темних вікон будинку стояла підвода. Зі стайні було чути хрумання коней.

— Спочатку поговоримо з ним спокійно, — запропонував Лепетченко. — Можливо, він і сам про все розповість. А якщо ні, то доведеться його трішки полякати.

Спектор намацав ручку револьвера у правій кишені штанів.

— Краще бути наготові, — погодився з Лепетченком. — Все може трапитися.

Постукали у вікно. Невдовзі почувся голос Каретникова:

— Хто там?

Іван назвався. Двері скоро відчинилися і на ганок вийшов здивований і дещо переляканий господар.

— А я вже думав, що це юзівські бандити навідалися, — почав він пояснювати своє хвилювання. — Ми лише пару годин, як із Юзівки повернулися, на базар їздили. А ви звідки тут узялися?

— Не галасуй, Пантелеймоне, — перебив його Лепетченко. — Краще підемо до хати, там і поговоримо.

На поріг вискочила ще заспана Феня.

— Іване, звідки ти взявся? — тільки й видавила із себе і відразу перевела погляд на чоловіка.

Та Лепетченко встиг помітити в її очах здивування, страх і якісь холодні недобрі іскорки.

— Та заходьте вже, заходьте, — намагаючись надати своєму голосові привітності, знов заговорила вона. — А я оце два дні тому випадково зустріла Ольгу Куриленко, ну, ти її, Ваню, добре пам’ятаєш. Так ми з нею якраз про тебе згадували. Мабуть, не випадково.

— Сідайте, — вказав Пантелеймон на лаву, — і розказуйте, яким вітром вас сюди занесло.

— Ми приїхали аж із Польщі, — почав Лепетченко, — із особливим завданням батька Махна: забрати залишені колись тут на зберігання цінності й документи і доставити йому за кордон.

Спектор уважно стежив за реакцією Каретникова і відразу помітив, як той увесь напружився.

— Так ви оце сьогодні приїхали чи вже десь побували? — обережно поцікавився Пантелеймон.

— Ні, не сьогодні, — відповів Лепетченко. — Ми вже навідалися у Гаврилівку, Петропавлівку і в деякі інші села. Та про це поговоримо потім. Ви краще розкажіть, як тут живете.

При згадці про ці села у Каретникова всередині все похололо. Саме там вони з Фенею ще у 1921 році забрали сховані Махном цінності. «Але чи знають про це непрошені пізні відвідувачі? — думав він. — Судячи з усього, щось знають. Тому краще самому розповісти. Але не про все. По ходу розмови буде видно, що їм відомо».

— Живемо, як і всі, — почав Пантелеймон. — Загалом не бідуємо. Там щось купимо, тут продамо — так і крутимося, тримаємось торгівлі і ні в яку політику не втручаємося. Нас ніхто не чіпає, і ми нікому нічого поганого не робимо. Щоправда, був якось один інцидент з чекістами.

— Що за інцидент? — відразу запитав Спектор, який до цього сидів мовчки і лише слухав.

— Ще три роки тому, — почав Каретников, — коли Махно подався за кордон, ми повернулися до Гуляй-Поля. Згодом якось з братом Харитоном і нашими колишніми махновцями Шевченком і Сагайдаком ми домовились обікрасти млин на хуторі Решетилівському, що недалеко від Полог. Як зараз пам’ятаю, забрали тоді 19 мішків зерна і мішок борошна. А вже наступного дня на подвір’ї у Харитона на хуторі Марфополь чекісти все це знайшли і дізналися про нас. Сагайдака з Шевченком відразу заарештували і розстріляли. А нам з братом і Фенею вдалося втекти.

— Може, стіл накриємо? — перебила чоловіка Феня. — У нас і горілка добра є.

— Не треба, ми не голодні, — заперечив Лепетченко. — Краще так поговоримо. Лише попити щось принеси.

— Молоко холодне з погреба будете?

— Оце якраз те, що треба, — погодився Іван.

Коли жінка вийшла з хати, Спектор, який з професійною цікавістю слухав розповідь Каретникова, запитав у нього:

— Невже вас після всього цього залишили в спокої?

— Якби ж то так. За нами по всьому району ганялися ЧК і міліція. Утікаючи, ми випадково потрапили в Гаврилівку. Я знав, що в цьому селі живе дід Забудько, котрий симпатизував махновцям. У нього ми вирішили сховатися і переночувати. За вечерею дід розповів мені, що Махно залишив у нього на зберігання цінності і документи, але зараз він не знає, що з ними робити. І тоді в мене майнула думка податися за кордон, бо тут вже не можна було лишатися. Тому я взяв у діда всі цінності і документи, щоб передати їх Несторові Івановичу. Але зі своїми документами я побоявся їхати до кордону, бо мене по дорозі могли схопити, тож спочатку, аби перечекати, подався на Донеччину до свого далекого родича. Там згодом дізнався про амністію і вирішив повернутися до Гуляй-Поля.

— Ти про золото і документи розповідай, — увірвався терпець у Лепетченка.

— Не гарячкуй, Іване, все розкажу, — Пантелеймон залпом випив півкухля молока, бо аж в роті від хвилювання пересохло, і продовжував, — щоденник Махна, карти та інші документи я зарив там, за хатою у свояка, щоб не возитися. Боюся, що вони до цього часу вже й згнили у землі. А металеву коробку із золотими монетами забрав із собою. Але коли ми повернулися до Гуляй-Поля, за нами прислали міліціонерів, щоб заарештувати. Я схопив коробку із золотом, вискочив у вікно і почав втікати. А коли зрозумів, що мене все одно схоплять, то викинув її у річку. Відразу після цього я був поранений і здався. Півроку мене протримали у в’язниці і відпустили.

— А золото ти потім з річки дістав? — запитав Спектор.

— Якби ж то, — на цей раз щиро вигукнув Каретников. — Я те місце мабуть сотню разів обшукав уздовж і впоперек, але все марно.

Ще не вирішивши, наскільки можна вірити в цю історію, Лепетченко сердито мовив:

— Не треба було взагалі забирати у діда Забудька цінності. Не ти їх там залишав, не тобі було ними й розпоряджатися.

— Та я ж хотів зробити як краще, — виправдовувався Каретников. — Хто ж знав, що все так станеться.

— А де ти подів золото, яке забрав у вдови Долгаш у Петропавлівці, — повний сундук, оббитий залізом, зелений такий? — не змінюючи тону, раптово запитав Лепетченко.

— Про який сундук ти кажеш, Іване? — Пантелеймон зробив здивований вигляд. — Я нічого більше не брав.

— Тільки не бреши, — Спектор вихопив револьвер і націлив його на Каретникова. — Нам вдова все розповіла, як ти з дружиною приїхав до неї, набрехав, нібито Махно лежить поранений і прислав тебе по золото.

Аби розмова відбувалася вдень, вони б помітили, як зблід після цих слів Каретников, як руки у нього помокріли і почали тремтіти. Дивлячись на націлений на нього револьвер, він судорожно розмірковував: «Якщо розповісти всю правду, то треба буде віддати все золото, а його вже лишилося менше половини. Адже частину він витратив на купівлю коней і підвод, частину відібрали злодії, коли вони з дружиною якось пізно ввечері поверталися з Юзівки — тоді самі ледве врятувалися від смерті. Ні, краще мовчати, бо, чого доброго, ще й пристрелять друзі-махновці за те, що позаздрився на спільні цінності».

В цей час Феня, яка досі сиділа мовчки за столом і нервово кусала край хустки, нагло підскочила до Лепетченка, схопила його за руку і залементувала:

— Іване, і ти повірив отій сучці? Вона ще тоді в загоні постійно заздрила нам з чоловіком, бо чомусь незлюбила нас. То вона навмисне нас обмовила. Мені люди розповідали, з якою злістю вона говорила про те, що ми зараз із Пантелеймоном заможно живемо. А золото, мабуть, сама заховала і не хоче віддавати.

Каретников, який встиг взяти себе в руки, теж додав:

— Іване, ти ж знаєш, що ми не барахольники, нам чужого не треба. Хочеш — можеш обшукати всю хату. Якщо щось знайдеш, тоді можеш спокійно застрелити і мене, і мою дружину.

— Гаразд, — сказав на це Лепетченко. — Зараз ми тебе не чіпатимемо. А твою розписку, яку ти дав діду Забудьку про вилучення в нього цінностей, я передам батьку Махнові. Нехай вже він вирішує, що з вами робити.

— Тільки про нашу зустріч щоб нікому не говорили, — попередив на прощання Спектор, — інакше…

Він не закінчив фразу, сховав револьвер у кишеню і вийшов з хати. Відійшовши на деяку відстань від подвір’я, промовив:

— Ну що скажеш, Іване?

— Сам не знаю, що й думати. З одного боку, нібито правду каже, а з іншого — не все в’яжеться у його розповіді. Щось він приховує, але як з нього витягти всю правду, навіть не знаю.

— Ти сам такий, що нікому не довіряєш, — зауважив Спектор з натиском.

Лепетченко зразу на це нічого не відповів. Так вони деякий час йшли мовчки. Іван заговорив першим:

— Я обдумав твою пропозицію, Марку. Але якщо ти мене обманеш, Бог тебе рано чи пізно покарає. Так і знай.

Спектор, який уже й не сподівався, що Лепетченко перед ним розкриється, відразу мовив:

— Можеш мені повністю довіритись. Вранці ми всі від’їздимо до Катеринослава. На цьому пошуки золота припиняються. Але тебе ще деякий час потримають під вартою. Остаточне рішення прийматимуть у губернському відділі ГПУ. Там у нас з тобою вже не буде нагоди про все поговорити.

— Я теж про це вже думав, — сказав Лепетченко. — Отже, уважно слухай і запам’ятовуй. Один із в’їздів у село Велику Михайлівку проходить через міст. Там протікає річка Вовча. За мостом справа ростуть два дерева. Між ними десь на глибині одного метра закопаний дерев’яний ящик. Всередині в ньому лежить загорнута у промаслені ганчірки велика коробка із золотом.

— А про це місце ще хтось знає? — поцікавився Спектор.

— Ні, я сам ховав і нікому про це не розповідав. Навіть Махно про цю схованку не знає.

— Тоді зробимо так: одержавши відпустку, я приїду сюди, відкопаю золото, потім знайду тебе, і ми все зробимо так, як потрібно.

— А як ти мене знайдеш?

— Іване, ти мабуть забув, де я працюю, — вже усміхаючись, сказав Спектор, поплескуючи його по плечу. Незважаючи на пізній час, він відчував себе бадьорим, сповненим сил і енергії.

Розрахунок чекістів на те, що Лепетченко довірить свої таємниці колишньому махновцю, справдився. Тепер операція з пошуку золота набувала зовсім іншого характеру, в якій власне скарбу вже відводилася другорядна роль. Але для початку потрібно було все ж відкопати золото.

За сценарієм ГПУ

Заступник начальника Катеринославського губернського відділу ГПУ Говлич відсунув на край столу телефонний апарат і замислився. Щойно він мав розмову із заступником голови ГПУ УСРР Карлом Мартиновичем Карлсоном. Той цікавився ходом пошуків махновського золота і тим, які заходи планується здійснити найближчим часом в цій справі. Він зазначив, що про операцію доповідали «наверх» і вона перебуває на контролі у перших осіб.

Говлич повідомив, що пошуки золота поки що не дали ніяких результатів, і попросив ще тиждень на здійснення другого етапу операції, яка мала на меті виведення Лепетченка за кордон разом із співробітником ГПУ, котрому ставилося завдання увійти в довіру до Махна та дізнатися про його плани і наміри. Заступник голови ГПУ схвалив цей задум. Він лише не погодився з тим, щоб цінності дійсно вивезли за кордон.

— Але якщо ми їм не дозволимо взяти з собою золото, — наполягав Говлич, — Махно може запідозрити щось неладне. Так ми ризикуємо життям нашого співробітника.

— Я це розумію. Але ж ми не можемо власними руками зміцнювати фінансове становище антирадянських закордонних організацій, — категорично заперечив Карлсон. — Це буде занадто дорога ціна за можливість отримувати інформацію, нехай навіть безпосередньо від самого Махна!

Врешті-решт вирішили, що не варто ділити шкіру невбитого ведмедя. Потрібно спочатку відкопати золото, про яке розповів Спекторові Лепетченко, а потім вже продумати всі деталі майбутньої операції.

Говлич, який у відсутність начальника губвідділу вперше виконував його обов’язки, трішки нервував. І було від чого. Адже в той час, коли начальник перебував у відпустці, а інший заступник хворів, саме йому доводилося здійснювати таку відповідальну операцію. У разі провалу можна було підмочити репутацію, а то й поплатитися кар’єрою. До того ж це б зламало його найближчі плани, бо через тиждень він мав здавати свої справи і їхати на навчання у вищу прикордонну школу ОГПУ СРСР. Зате якщо все пройде успішно, то його помітять і можна буде навіть сподіватися на підвищення. Розмірковуючи над цим, він ще раз проглянув доповідну записку про хід пошуків золота на Гуляйпіллі, а потім наказав викликати всіх учасників недавньої операції.

— Щойно я мав телефонну розмову із заступником голови ГПУ УСРР Карлсоном, — вагомо почав Говлич, коли всі зібралися в його кабінеті. — Він зазначив, що за ходом нашої операції постійно слідкує керівництво управління і вимагав від нас щоденних доповідей про зроблене. Тому я можу дати вам лише один день на відпочинок. Вранці у цьому ж складі на автомобілі поїдете у Велику Михайлівку за золотом. Решті співробітників відкривати тонкощі всієї справи ми не будемо, щоб не надавати їй розголосу. Тому вас я попрошу тримати всю інформацію у суворій таємниці. Навіть колегам по роботі забороняю про щось розповідати. А зараз всі вільні. Лише Спектора попрошу затриматися.

— Сідай, Марку Борисовичу, — запропонував йому Говлич, коли всі вийшли. — Ти вже, мабуть, здогадуєшся, що на тебе чекає надзвичайно відповідальне завдання. Не побоїшся йти в саме лігво ворога?

— Трішки страшнувато, — чесно зізнався Спектор, — але в мене є передчуття, що все буде гаразд.

— Одного передчуття замало, — Говлич перегорнув свої нотатки, зроблені під час телефонної розмови з Карлсоном. — Потрібно ретельно продумати всі деталі майбутньої операції і всі варіанти можливого перебігу подій. Через два дні сюди приїде співробітник іноземного відділу ГПУ, який проінформує тебе про обстановку в Польщі і способи зв’язку з нашою резидентурою. У цей час там збирають і узагальнюють всю інформацію про Махна та його оточення, що надходить з офіційних джерел та від нашої агентури. Але про це поговоримо потім. Зараз головне — привезти сюди золото і придумати, як його залишити у нас, щоб воно ні в якому разі не дісталося Махну.

— Але це може насторожити і Лепетченка, і Махна, — зауважив Спектор. — Тоді мені ніхто там не повірить.

— Знаю, але є розпорядження «зверху», — Говлич багатозначно подивився на стелю, — щоб золото лишилося в Україні. Тому потрібно думати, як це зробити.

— А які у вас зараз плани стосовно Лепетченка? — поцікавився Спектор. — Адже я йому сказав, що у мене відразу буде відпустка. Так що потрібно з ним якнайшвидше десь тут в коридорах зустрітися, нібито випадково, і домовитися про подальші спільні дії, інакше у нього можуть виникнути зайві підозри.

— Його ми кілька днів потримаємо у камері, — відповів заступник начальника губвідділу, — а потім видамо йому тимчасові документи і випустимо, організувавши за ним цілодобовий нагляд. Що ж стосується зустрічі, то ми її обов’язково влаштуємо, але вже після вашого повернення з Великої Михайлівки.

Наступного дня Говлич наказав привести до нього Лепетченка. Він вирішив продовжити з ним гру, розпочату ще на Гуляйпільщині Спектором, і підготувати грунт для наступного етапу операції.

— Погані у нас з вами справи, Іване Савелійовичу, — почав розмову Говлич, коли Лепетченко залишився наодинці з ним у кабінеті. — Чи то у вас пам’ять погіршилася, чи навмисне не хочете показувати нам місця, де заховане золото.

— Все, що знав, я розповів і показав, — став виправдовуватися Лепетченко. — Але ж не моя в тому провина, що у тих місцях не виявилося цінностей.

— Гаразд. Тоді розкажіть, яка у вас була домовленість із Махном на той випадок, коли ви дійсно нічого не знайдете. Адже ви повинні якось повідомити його про це?

— З Нестором Івановичем ми домовилися таким чином, — Лепетченко вирішив казати правду, бо тут йому особливо нічого було приховувати, — якщо я знайду золото, цінності та документи, то привезу все йому. А якщо нічого не знайду, то повідомлю про це через дружину Черняка, яка живе в Умані. Вона регулярно підтримує контакти зі своїм чоловіком, котрий зараз знаходиться у Польщі. Він тоді розшукає Махна і все йому передасть. А я залишусь в Україні.

— Отже, з Катеринослава ви поїдете до Умані, — нібито розмірковуючи вголос, промовив Говлич, запалюючи цигарку. — Але спочатку ви напишете листа Махну, в якому опишете свої пошуки і попросите його вказати нові місця, де заховане золото.

Такого повороту подій Лепетченко не очікував. Адже якщо Махно надішле відповідь, в якій назве місця схованок, то її спершу прочитають у ГПУ, і тоді вже чекістів обманути буде важко. Цього не можна було допустити.

А Говлич, нібито вгадавши його думки, продовжував:

— Але не подумайте хитрувати. Листа напишете тут, ми його прочитаємо і законвертуємо. Ось вам папір і ручка. Зараз вас проведуть у камеру, там сядете і спокійно про все напишете. А через пару днів ми вам видамо тимчасові документи, і ви поїдете до Умані, передасте листа. Після цього можете повертатися в Гуляй-Поле.

Тільки зоставшись у камері наодинці зі своїми думками, Лепетченко чи не вперше збагнув, що ніколи його тепер ГПУ не залишить у спокої. Лише не міг вирішити, що чекістів більше цікавить: інформація про золото чи про Махна. Але в будь-якому випадку йому потрібно було попередити Нестора Івановича про небезпеку, і краще зробити це особисто, бо в листі про все не розкажеш. Та й невідомо, чи дійде до нього лист, чи не перехоплять його по дорозі. Він мав на увазі не той лист, про який йому говорив заступник начальника відділу ГПУ, а інший, в якому він збирався описати всі перипетії перебування на Україні і передати його окремо. Але як тільки він уявив собі, що цей лист може потрапити до рук ГПУ, дефензиви або навіть колишніх махновців, то відразу відкинув цю думку. Отже, потрібно самому знову їхати в Польщу і там вже розшукувати сліди Махна. Добре, якщо Спектор знайде золото і їм вдасться перейти з ним кордон. Тоді можна буде сюди вже й не повертатися. Всі інші можливі варіанти розвитку подій, над якими розмірковував Лепетченко, ні до чого втішного не приводили. Залишалося одне: чекати.

Вранці з воріт губернського відділу ГПУ виїхала вантажівка, у кузові якої сиділо кілька чекістів. Всі вони були озброєні. Крім того, на дні кузова лежали лопати. Спектор сидів у кабіні і вказував дорогу. Ці місця він знав непогано, тому Великої Михайлівки дісталися порівняно швидко. Ще здалеку він побачив за мостом два старі осокори. Навкруги нікого не було видно, і це йому сподобалося.

— За мостом повертай до тих дерев, — вказав він водієві.

Коли всі злізли з машини, Спектор взяв лопату, визначив приблизно відстань між деревами і встромив її в землю посередині. Суха, поросла травою земля, була твердою. Намітивши майбутню яму розміром два на два метри, почали копати. За невеликим шаром чорнозему відразу з’явилася руда глина. Вже заглибилися на півметра, тому удвох копати стало незручно.

— Давайте я, — запропонував Ісаак Теппер і сплигнув у яму.

Хвилин через п’ять, викидавши небагато землі, він зауважив, вказуючи праворуч:

— А тут легше копається, глина не така влежана.

За деякий час лопата саме в тому місці наштовхнулася на щось тверде. В яму відразу сплигнув Спектор і вже разом почали розкопувати навколо. Досить швидко стали вимальовуватися обриси дерев’яного ящика. Щоб його обкопати з усіх боків, розширили всю яму праворуч.

— Принесіть лом з машини, — попросив Спектор, — зараз ми його підковирнемо.

За допомогою лома дійсно вдалося швидко підважити ящик так, що тепер його можна було взяти руками.

— Важкий, — зазначив Теппер, — швидше підхоплюйте.

Кришка ящика була прибита великими гвіздками, так що довелося попотіти, щоб її відкрити. Всередині, як і розповідав Лепетченко, лежала чимала за розмірами металева коробка з тих, в яких звичайно зберігають інструменти. Замотана в промаслені ганчірки, вона навіть не поіржавіла. Защіпки з двох боків легко відкрилися і перед очима чекістів відразу постала картина, яку жоден з них у своєму житті ще не бачив. Коробка була поділена на три окремі частини. В одній з них насипом лежали золоті монети, в іншій — обручки, ланцюжки з кулонами і хрестиками, масивні браслети та інші вироби, про призначення яких присутні могли лише здогадуватися. У третій частині коробки, найбільшій за розміром, лежали золоті виделки, ложки, ножі і кілька свічників.

— Дайте хоча б у руках потримати, — попросив водій, у якого очі округлилися і аж блищали від вигляду такого багатства.

Він узяв браслет, ледве застебнув його і відвів руку, щоб подивитися на це диво збоку. На його великій, жилавій, засмаглій руці на фоні здоровенного кулака, збитих до крові під час ремонту машини пальців з почорнілими нігтями коштовна прикраса виглядала якось неприродно, навіть смішно.

— Що, не підходить? — з іронією запитав Спектор.

— Ні, розмір не мій, — вловивши жартівливий тон, відповів водій.

Повернувши все на місце, коробку закрили. Спектор сам підняв її і спробував приблизно визначити вагу.

— З коробкою кілограмів двадцять буде, — підсумував він. — Але тут одна коробка майже половину затягне.

Поставили її в машину, швидко загорнули яму і рушили назад. Надвечір були вже у Катеринославі. Говлич був задоволений результатами поїздки чи не найбільше від усіх. Він відразу зателефонував у Київ і доповів про знахідку. Потім вони зачинилися зі Спектором у кабінеті і почали обговорювати план майбутніх дій. Дізнавшись про зміст останньої розмови начальника з Лепетченком, Марк запропонував:

— Якщо він все одно прямуватиме до Умані, то можна буде організувати нам перехід кордону в районі Волочиська. Це там недалеко. Я особисто знаю начальника Волочиського прикордонного загону Генріха Люшкова. Він раніше разом зі мною в Одеському губернському відділі ЧК працював, і ми з ним товаришували. А щоб золото не потрапило за кордон, я придумав одну хитру комбінацію. Я нібито домовлюся з контрабандистами, в ролі яких виступатимуть наші люди, про переправу через кордон. А вони розіграють з себе бандитів: відберуть у нас в останній момент, уже по той бік кордону, наші речі, в тому числі й золото, а самі втечуть.

Говлич на мить замислився, аналізуючи пропозицію.

— А це ідея, — сказав він після паузи. — Потрібно лише добре продумати всі деталі, щоб не виникло непередбачених ситуацій. Бо якщо золото потрапить за кордон, із нас тут голови познімають.

— Я розумію, — погодився Спектор. — Але це, як на мене, найкращий вихід із ситуації.

— Гаразд, я переговорю з керівництвом у Харкові, — підсумував Говлич, — а потім будемо діяти далі.

— Тепер мені потрібно побачитися з Лепетченком, — нагадав Спектор.

— Це ми елементарно влаштуємо. Завтра я його викличу до себе і попрошу, щоб його потримали у приймальні. А ти в цей час нібито випадково зайдеш, щоб поставити печатку в документах перед від’їздом до Одеси. Підійдеш до нього попрощатися, шепнеш, що золото вже в тебе і домовишся про зустріч на вокзалі.

— Тобто, завтра ми з ним маємо вирушити до Умані? — перепитав Спектор.

— Так, завтра. Не будемо гаяти часу. Зараз я зв’яжуся з Харковом і, якщо наш план схвалять, відразу надішлю відповідні вказівки в Умань і Волочиськ, щоб готувалися до проведення операції.

Підступна акція «контрабандистів»

Лепетченко ще раз перечитував листа для Махна, коли за ним прийшли. Прямуючи коридорами, він уважно роздивлявся по боках, чи не зустріне десь Спектора. Він із занепокоєнням думав про те, що його ось так ще деякий час протримають у камері, потім відправлять в Умань, і він не матиме змоги зустрітися з Марком. «А що, коли Спектор вирішив перехитрити і мене, і ГПУ? — ставив він перед собою найнеймовірніші запитання. — Забере золото собі і спокійно поїде у свою Одесу. Адже впевнений, що я нікому про нашу змову не розповім, бо інакше мене у ГПУ так притиснуть! І вже будь-якими методами вибиватимуть інформацію про місця схованок».

З такими невеселими думками Лепетченко зайшов до приймальні, де йому наказали почекати, поки заступник начальника звільниться. Хвилин через десять із кабінету вийшов Говлич з якимось чоловіком. Побачивши Лепетченка, він сказав йому, що скоро повернеться, а потім звернувся до чергового:

— Зв’яжіться з Леоновим, нехай він занесе документи на Лепетченка. Ми сьогодні його відпускаємо.

Іван навіть не здогадувався, що з ним чекісти ведуть звичайну оперативну гру і що ця фраза була сказана не випадково. Тільки-но він зрадів від щойно почутого, до приймальні зайшов Спектор.

— О, привіт, Іване, — вдаючи здивування, мовив він. — Що це ти тут сидиш?

— Та ось викликали, чекаю.

— Зараз я зроблю відмітку у документах про від’їзд, — навмисне голосно говорив Спектор, — і побалакаємо.

Він дістав якісь папери і направився до чергового. Потім підійшов до Лепетченка і крадькома підморгнув йому, мовляв, усе гаразд.

— Сьогодні від’їжджаю одеським поїздом додому, — продовжив він.

— Мене сьогодні теж, начальник щойно сказав, відпускають, — мовив Іван.

— А куди ти поїдеш? У Гуляй-Поле?

— Ні, спочатку в Умань, до дружини Черняка. Через неї передам, що нічого не знайшов.

— А я все, що треба, знайшов, — пошепки, скоса поглядаючи по боках, швидко мовив Спектор. — Побачимося на вокзалі перед відходом поїзда. Тільки до мене не підходь, сядемо у різні вагони, потім зустрінемося.

В цей час до приймальні повернувся Говлич.

— Бувай здоров, — потискуючи Лепетченкові на прощання руку, вже голосно сказав Спектор. — Можливо, ще колись побачимось.

— Їдеш до Одеси? — запитав його Говлич.

— Так, сьогодні повертаюся. Відпочину трішки, якраз обіцяли відпустку дати.

— Тоді щасливої дороги!

— До побачення.

Спектор покинув приймальню і попрямував коридором до сходів. А Говлич разом із Лепетченком зайшли до кабінету.

— Написав листа для Махна? — відразу запитав Говлич.

— Написав, — Лепетченко подав складений вчетверо аркуш.

Говлич уважно його прочитав, поклав у конверт і заклеїв. Потім ще деякий час про щось розмірковував. Нарешті промовив:

— Все вірно написав. Зараз принесуть твої документи і можеш відправлятися в Умань. Там скажеш дружині Черняка, що після повернення до Гуляй-Поля відразу напишеш їй листа із своєю адресою і будеш чекати звісток від Махна. А сам, як тільки з’явишся у Гуляй-Полі і поселишся, відміться в Олександрівському окружному відділі ГПУ. Ми їх про все попередимо. І не сподівайся нас десь обманути. Зрозумів?

— Зрозумів.

Покинувши приміщення ГПУ, Лепетченко, не поспішаючи, направився до залізничного вокзалу. Йому ще не вірилося, що все так легко закінчилося, тому він автоматично кілька разів озирався, щоб пересвідчитися, чи не супроводжує його хтось із чекістів. Але позаду не було видно нікого з тих, хто міг би претендувати на належність до цієї грізної організації. На закохану парочку молодят, котрі про щось весело гомоніли між собою, прямуючи на деякій відстані, та на чоловіка з торбою по той бік вулиці, схожого на приїжджого селянина, Лепетченко навіть не звернув уваги. А саме вони пильно стежили за кожним його кроком. «Молодята» мали завдання вести його до вокзалу, а «селянин» — супроводжувати в поїзді до того момента, як Іван зустрінеться зі Спектором.

Діставшись вокзалу, Іван відразу купив квиток і став чекати. Йому не терпілося поговорити зі Спектором, розпитати його про знахідку і пересвідчитися, що Марк відкопав саме те золото, яке він колись власноручно пакував і ховав. Час швидко спливав, а він все не з’являвся. За десять хвилин до відходу поїзда Лепетченко вже почав нервувати. Він вийшов на перон і уважно роздивлявся по боках в сподіванні побачити серед від’їжджаючих знайому фігуру Спектора. Нарешті він його таки угледів і поспішив назустріч. Але Марк непомітним жестом зупинив його, розвернувся і попрямував на посадку до вагона. У руці він тримав невелику валізу, яка видавалась важкуватою. Поглядом прикипівши до неї, Лепетченко ледве переводив подих від хвилювання і стримував себе, щоб не бігти. Він проминув вагон, у який зайшов Спектор, сів у наступний і став чекати. Поїзд вже чверть години як їхав, коли нарешті до Івана з’явився Марк.

— Слава Богу, — з полегшенням промовив Лепетченко, — а то я вже хвилювався і місця собі не знаходив.

— Розслабся і заспокойся, — усміхаючись, сказав Спектор, — бо ти зараз нагадуєш злодія, котрий щось украв і боїться, що його ось-ось схоплять.

— Не знущайся, Марку. Знав би ти, що я пережив і передумав за ці дні, то так би не говорив.

— Гаразд, не гарячкуй. Ось тут є те, що тебе заспокоїть, — Спектор поплескав рукою по валізі.

— Дай хоч одним оком зазирнути, — не втримався Іван.

— Саме зараз я і збираюся все висипати на стіл, — іронічно мовив Марк.

Лепетченко нарешті заспокоївся і збагнув, що той має рацію. До цієї теми вже не поверталися, аби не викликати зайвої цікавості у попутників. Про наступні плани можна було говорити лише наодинці, щоб ніхто не почув.

— А родичам Черняка можна довіряти? — запитав Спектор, коли вони зійшли з поїзда. — Адже у нас з собою більше ніж півпуда золота. А то передушать нас вночі, як куниця півнів, і на цьому закінчаться наші райдужні мрії.

— Та ні, не бійся, я їм вірю. До того ж, ми не будемо у них довго затримуватися. Лише дізнаємося, чи не було ніяких повідомлень з Польщі від Махна, розпитаємо, де ліпше перейти кордон, переночуємо і розпрощаємось.

— Перехід кордону я краще візьму на себе, — перебив Спектор. — У мене вже є певний досвід спілкування з контрабандистами в Одесі. Сподіваюся, що і з тутешніми швидко про все домовимося. Тим більше, мені дали знати, що вони мають тут надійні «вікна» на кордоні.

— А чим будемо розплачуватися з ними? — запитав Лепетченко. — Адже я чув, що за переправу вони вимагають чимало грошей.

— Великих грошей у нас нема, тому заплатимо золотом, — запропонував Спектор. — Кількох монет буде досить.

Погодившись на цьому, вони рушили далі, обговорюючи подальші плани. Вже майже біля самого будинку, де мешкала дружина Черняка, Лепетченко раптом щось згадав.

— Дай сірників, — попросив він Марка. Коли той подав йому коробку, Іван швидко дістав з внутрішньої кишені листа, відразу розірвав його на кілька частин і підпалив.

— Що ти робиш? — запитав Спектор.

— Це лист, який я мав за завданням чекістів передати Махну. Тепер в ньому потреба відпадає. Ми скоро самі знайдемо Нестора Івановича і про все йому розповімо. Спектор із сумом дивився, як догорає лист, але нічого вдіяти не міг. Одна із запасних можливостей дізнатися про інші місця схованок золота безпосередньо від Махна, на що сподівалися в ГПУ, відпадала. Але зараз в цьому вже не було потреби. Скоро він сам мав потрапити у лігвище Махна.

Роза Черняк зустріла довгоочікуваного гостя радісно.

— А я вже й не сподівалася, що ти повернешся, — сказала вона Лепетченку. — Довго ж тебе не було. Ми думали, щось трапилося.

— Всякого було, — Лепетченко обійшовся загальною фразою. — Якби не допомога колишнього бойового товариша, то справи були б кепські.

— Марк, — відрекомендувався Спектор.

Роза весь час скоса поглядала на важку валізу, не наважуючись прямо запитати про золото. Нарешті не витримала і поцікавилася:

— Так ви знайшли те, за чим їздили?

— Не все, але дещо знайшли, — відповів Іван, у свою чергу запитавши: «А де всі твої?»

— Поїхали до родичів у Житомир. Через кілька днів повернуться. А ви поки що поживете у мене, відпочинете.

— Ні, так довго ми не можемо чекати, — заперечив Спектор. — Пробудемо у вас хіба що два дні.

— Куди ви так поспішаєте? — вдаючи образу, швидко заговорила Роза. — Ось повернеться шурин, разом поїдете в бік Ковеля. Він вам допоможе там перейти кордон. Можливо, і сам з вами перейде, бо щось від мого чоловіка немає ніяких звісток.

— Ні, ми туди не поїдемо, — відразу заперечив Лепетченко, у якого були ще свіжі спогади від недавнього переходу кордону в районі Ковеля. — Спробуємо перейти в іншому місці.

— Ви краще напишіть листа своєму чоловікові у Варшаву, — запропонував Спектор, — про те, що ми дещо знайшли і скоро прибудемо з товаром. Нехай швидко попередять про це Махна.

— Дійсно, — погодився Лепетченко, — напиши, Розо, сьогодні ж такого листа і відправ. Він має швидше, ніж ми, дійти до Варшави.

Поївши після дороги, Спектор запропонував Лепетченкові вийти з хати на перекур.

— Не будемо гаяти часу, — зазначив він. — Я зараз подамся у бік кордону в район Волочиська, там знайду потрібних людей, про все домовлюся, переночую і завтра повернуся. А ти постережеш золото. Уважно дивись, щоб Роза не запустила руки у валізу.

Спектор не став розповідати, що у Волочиську начальником прикордонного загону працює його старий приятель Генріх Самійлович Люшков. Вони товаришували ще з часів спільної роботи у Одеському губчека. До 1922 року Люшков був там начальником адміністративно-організаційного відділу. Потім його перевели у Кам’янець-Подільське відділення ГПУ, а в квітні — до Волочиська. Він вже мав одержати повідомлення про приїзд Спектора і деякі вказівки у зв’язку з цим.

— Привіт, друже! — Люшков міцно потиснув руку Спектора. — Я вже на тебе чекаю і навіть встиг дещо підготувати до твого приїзду.

Він наказав привести двох співробітників, а сам продовжував:

— Значить, збираєшся за кордон?

— Так, посилають із спецзавданням.

— А надовго?

— Не знаю, все буде залежати від обстановки.

— А де там будеш?

— Спочатку у Варшаві, а де потім — невідомо ще.

— Гаразд, не буду випитувати твої таємниці, своїх вистачає, — підсумував Люшков, хоч і цікаво було б дізнатися про справжню мету закордонного «відрядження» свого приятеля. Що у того надзвичайно важливе і особливе завдання, він зрозумів ще тоді, коли одержав вказівку з Харкова забезпечити йому надійний перехід кордону.

— А де твій візаві? — поцікавився він у Марка.

— Він чекає в Умані у знайомої. Я йому сказав, що завтра повернуся.

— Тоді у нас залишилося не так багато часу, — сказав Люшков.

— Зараз прийдуть хлопці і підемо на місце переправи. Там про все і поговоримо.

Прикордонники, які мали вдавати з себе контрабандистів, Спекторові спочатку не зовсім сподобалися, але Люшков його заспокоїв:

— Ми їх відповідним чином одягнемо, заборонимо сьогодні голитися, так що можеш не хвилюватися — будуть як справжні.

— Платню за переправу вимагайте відразу, — зазначив Спектор. — Для початку поторгуйтеся. Наполягайте на більшій сумі. І найголовніше, щоб як побачите монети, у вас очі так блищали, ніби ви вперше тримаєте у руках золото.

Решту часу Спектор витратив на вивчення карти польської території і маршруту подальшої подорожі. Люшков детально його інструктував, як краще дістатися найближчого залізничного вокзалу, як себе поводити у разі затримання. Спати вони полягали вже далеко за північ, поговоривши перед цим про Одесу, спільних друзів і колег.

Наступного дня Спектора машиною відвезли до Умані. Лепетченка він застав у будинку самого, Роза пішла десь на базар за продуктами. Поки вона не повернулася, Марк встиг розповісти вигадану історію про результати своєї поїздки і запропонував відразу збиратися.

— А може залишитеся ще хоч на пару днів? — умовляла Роза.

— Ні, нас сьогодні ввечері вже чекатимуть на кордоні, — твердо відмовився Спектор.

Зібравши в дорогу харчів, Роза на прощання попросила Лепетченка обов’язково знайти Черняка і сповістити її, якщо з ним щось трапилося. Подякувавши за хліб-сіль, Спектор і Лепетченко вирушили в бік кордону.

Заздалегідь визначеного місця вони дісталися з деяким запізненням. Подивилися уважно навкруги — нікого. Вдалині виднілася річка Збруч, на спокійній поверхні якої віддзеркалювалося призахідне сонце. На тому боці була польська територія. Лепетченко із сумом дивився туди. Йому не хотілося покидати Україну. Лише кілька тижнів він провів на рідній землі, не маючи змоги навіть поспілкуватися з близькими і друзями. Все так несподівано повернулося і закрутилося, що він навіть не встиг отямитися і осмислити те, що діється. Стрімкий вир подій поглинув його у свою круговерть, і він змушений пливти за течією. А куди його винесе — невідомо. Але він ще побореться. Для цього достатньо сил. До того ж, за останні роки він добре навчився чекати. І зараз був впевнений, що його час ще настане.

Роздумам поклав край ледве чутний свист з кущів, що росли у вибалку. Вони повернули голови у той бік і побачили, як їм хтось махає рукою.

— Це нас кличуть, — зрадів Спектор. — Пішли.

— Чому затрималися? — з докором промовив «контрабандист», який виглядав старшим і був, судячи з усього, головним. — У нас все розплановано по хвилинах. Тут через кожні дві години проходить прикордонний наряд. Так що потрібно поспішати.

— Але спочатку, як і домовлялися, гроші в руки, — зауважив молодший, зі шрамом на правій щоці, що надавало його обличчю суворого, навіть злого вигляду.

Спектор поліз у кишеню і дістав звідти дві золоті монети.

— Сподіваюся, цього вистачить, — сказав він.

Молодик зі шрамом відразу взяв монети і почав їх уважно роздивлятися, пробувати на зуб.

— Нібито справжні, — з неприхованим задоволенням підсумував він.

— Дай-но сюди, — перебив його старший, забираючи монети.

Роздивляючись їх, він робив вигляд бувалого знавця. Потім тоном, який не передбачав заперечень, додав:

— Ще одну і вважайте, що остаточно домовились. Ризик дорого коштує.

Спектор спробував заперечувати, але «контрабандист» відрубав:

— Тоді шукайте інших.

Довелося погодитись. Марк розкрив валізу, деякий час рився у ній, нарешті дістав ще одну монету. Він навмисне робив це незграбно — так було заплановано. Тим часом проводирі з неприхованою цікавістю намагалися зазирнути у валізу.

— Ви що, ювелірний магазин пограбували? — з кривою посмішкою на обличчі запитав старший.

— Хіба ми схожі на злодіїв? — відказав Спектор. — Просто розпродали все своє добро і ось утікаємо в Польщу, до родичів.

Сховавши до внутрішньої кишені золоті монети, переправники направилися у бік Збручу, на мальовничі береги якого вже спали сутінки.

— Ми що, уплав будемо переправлятися? — запитав Лепетченко.

— На жаль, аероплана ми ще для цього діла не придбали, — спробував пожартувати старший.

— Вам смішно, а я не вмію плавати, — із занепокоєнням продовжував Іван.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його провідник. У нас під берегом є схований човен.

Решту шляху йшли мовчки. Зупинилися недалеко від річки у кущах.

— Ярославе, ступай до човна і чекай нас там, — наказав старший напарникові. — А ми звідси поспостерігаємо за польською стороною.

Отаман «контрабандистів», він же — старшина Волочиського прикордонного загону Віктор Петренко, казав правду. Все дійсно було розплановано по хвилинах. Для успіху операції переправу потрібно було починати о дев’ятій годині вечора. Він дещо хвилювався, бо те, що йому належало зробити за декілька хвилин, було досить незвичним. Головне, щоб валізу із золотом тримав у руках Спектор і щоб не перекинувся човен. Все інше мало відбутися за розробленим сценарієм.

— Час вирушати, — нарешті скомандував Петренко, даючи останні настанови. — Тільки все потрібно робити мовчки, особливо на тому боці. Інакше можуть почути прикордонники. Он яка тиша стоїть. Після того, як дістанемося протилежного берега, ми відразу повертаємо назад, а ви швидко прямуйте подалі від кордону.

Тихо ступаючи один за одним, всі троє наблизилися до берега, де в човні на веслах їх вже чекав четвертий. Петренко запропонував Лепетченкові, як найбільшому за комплекцією, сісти в носовій частині, а сам зі Спектором вмостився позаду. Валіза залишилася біля Спектора. Він її тримав однією рукою, а іншою тримався за борт човна.

Збруч у цьому місці був не дуже широкий, тому іншого берега дісталися швидко. Коли човен торкнувся піщаного берега, Лепетченко зіскочив і обернувся, щоб взяти у Спектора валізу. Але саме в цю мить сильний удар веслом по голові збив його з ніг. Ще не отямившись, він встиг побачити, як Спектор після удару в обличчя падає з човна на мілину. «Контрабандисти» миттєво відштовхнулись від берега і швидко погребли назад.

Лепетченко підбіг до Марка, допомагаючи йому підвестися. Той тримався за праве око і тихо лаявся.

— Де валіза із золотом? — запитав Іван.

— Там, у човні. Я не встиг навіть нічого вдіяти.

— Оце так потрапили в халепу, — Іван розгублено стояв по коліно в воді і вдивлявся крізь непевні сутінки, як човен уже пристав на тому боці, з нього хутко повискакували їхні супроводжуючі, затягли човна у кущі і вмить зникли в темряві.

— Я зараз перепливу річку, — запропонував Спектор, — прижену сюди човна, ми разом переправимося назад і спробуємо їх знайти.

— Марна трата часу, — відповів у розпачі Лепетченко. — Вони зараз так заховаються, що й не дихатимуть. Тим більше з таким скарбом.

— Тихіше, — раптом мовив Спектор. — Хтось іде.

— Мабуть, польська варта. Мерщій тікаймо, — Іван схопив Марка за рукав, і вони подалися подалі від річки.

Хвилин через п’ять віддихалися, озирнулися. Вдалині світлою смужкою крізь темні хащі дерев проглядав Збруч. За ним лежала рідна українська земля. А попереду чатувала невідомість.

В пошуках Махна

Поїзд, в якому їхали Спектор з Лепетченком, наближався до Варшави. Вони сиділи мовчки. Кожен думав про своє. Іван всю дорогу розмірковував про невдачу, що трапилася на кордоні. Спочатку він сердився на Марка, бо ж саме той знайшов провідників, які врешті виявилися злодіями і так нахабно пограбували їх. «І підгадали ж зручний момент, — уже вкотре прокручував він у пам’яті недавні події. — Раптово напали і швидко втекли на човні. А я не міг навіть кинутися навздогін, бо не вмію плавати. До того ж, будь-якої миті на нас могла натрапити польська варта. От якби в іншому місці мені з тими контрабандюками здибатися…»

Спектора він уже менше винив у тому, що трапилося. Той і сам постраждав: зараз сидів і прикривав рукою підбите око, навколо якого утворився великий жовто-чорний синець. Але золото вже не повернути. Тепер головне: знайти Махна і про все йому розповісти. Звичайно ж, Нестора Івановича такий результат походу мало порадує, але нічого не вдієш.

— Це вже Варшава? — запитав Спектор, виглядаючи у вікно.

— Так, під’їжджаємо, — відповів Лепетченко.

Марк весь час сидів повернувши голову до вікна, щоб сусіди по вагону менше бачили його підбите око, і тепер розглядав околиці. Він уже заспокоївся і обдумував подальші плани. Перший етап операції пройшов успішно. Він — за кордоном, разом з ад’ютантом Махна, а золото залишилося в руках ГПУ. Щоправда, довелося трішки постраждати, але все це було заздалегідь передбачено. Начальник Волочиського прикордонного загону і його давній приятель Люшков з цього приводу жартував: «Коли битимуть, не відхиляйся, а, навпаки, підставляй щоку. Зате потім буде менше підозр». І дійсно, Лепетченко почав йому навіть співчувати, пересердившись за те, що знайшов ненадійних провідників. Тепер для Марка найважливішим було, щоб йому повірив сам Махно і прийняв до свого близького оточення. А перед цим ще мала відбутися зустріч з Григорієм Сергієнком.

Сорокарічний Григорій Іванович Сергієнко був одним з найстарших і найдосвідченіших серед махновців. У повстанській армії він обіймав відповідальну посаду начальника постачання і знаходився поряд з Нестором Махном з першого до останнього дня бойових дій. І в еміграції він намагався триматися поближче до свого колишнього командира. Лише в Торунь з ним не поїхав, залишившись у Варшаві.

Лепетченка зі Спектором він зустрів тепло. Про мету Іванової поїздки на Україну він знав від самого Махна, тому вже довго чекав його повернення або хоча б якихось звісток з батьківщини.

— Я бачу, Іване, ти не сам приїхав, — Сергієнко відразу пізнав Спектора. — Але спочатку проходьте до кімнати, там про все поговоримо.

Слухаючи довгу розповідь прибулих, він часто їх перебивав, розпитуючи про Гуляй-Поле, про своїх родичів, про те, як там взагалі живуть люди, про порядки і таке інше. Потім розповів про себе та інших земляків, зазначивши, що сліди Махна загубилися десь у Данцігу.

— А з Нікою ти давно бачився? — запитав Лепетченко. — Можливо, у нього є якась інформація про місце знаходження Нестора Івановича.

— Та вже давненько ми з ним не зустрічалися, — відказав Сергієнко.

Лепетченко вирішив наступного дня розшукати Ніку і поговорити з ним. Побачивши Лепетченка, Ніка зрадів і відразу запитав:

— Привіз золото?

— Віз, та довезти не вдалося, — відказав Іван і розповів про всі свої пригоди, починаючи з ковельської переправи через кордон.

— Я здогадуюсь, від кого чекісти могли дізнатися про нашу операцію, — несподівано сказав Ніка.

Лепетченко дивився на нього, нічого не розуміючи, а він продовжував:

— Пам’ятаєш, хто фінансував цю справу?

— Звичайно, пам’ятаю — Померанець.

— Так ось, гроші для цього він одержав у радянському консульстві.

— Не може бути, — не повірив Лепетченко.

— Ще й як може, — відкинув заперечення Ніка. — Адже спочатку Померанець казав нам, ніби взяв гроші у своєї сестри і її чоловіка. Але коли я їх запитав, скільки вони дали, то сестра з подивом відповіла, що ніяких грошей вони не давали. При цьому натякнула, що можливо він взяв певну суму в радянському консульстві, куди частенько навідувався.

— Ось воно чому по той бік кордону на мене вже чекали, — зробив висновок Лепетченко. — І під час допиту з’ясувалося, що їм відомі всі наші плани.

— Отже, з самого початку всі плани щодо золота були приречені на провал, — підсумував Ніка.

— Виходить, що так. Хоча був же один шанс.

Лепетченко мав на увазі допомогу Спектора і невдачу, яка їх спіткала на кордоні під Волочиськом. Замислившись на якийсь час, Ніка висловив свій сумнів:

— А може не варто так довіряти цьому чекістові?

— Так він уже ніякий не чекіст, оскільки разом зі мною втік за кордон. Тепер йому немає дороги назад. Там його неодмінно розстріляють. Особисто я йому довіряю. А в ЧК він потрапив зовсім випадково.

— І все ж я б радив бути з ним обережним, — стояв на своєму Ніка.

— А де зараз Померанець? — поцікавився Лепетченко. — Ось з ним я б зустрівся і поговорив начистоту.

— Доведеться трішки зачекати. Вони разом із Черняком, Зайцевим і Харламовим сидять у Ковельській в’язниці, їм «шиють» справу про спробу підірвати пороховий склад і залізничний міст. З такими звинуваченнями якщо й відпустять, то не скоро.

Про Махна Ніка теж нічого не знав. Залишалося одне: їхати у Данціг і шукати його за старою адресою, яку мав Сергієнко.

А в цей час, користуючись відсутністю Лепетченка, Спектор вийшов прогулятися містом. У Варшаві він жодного разу не був, але ще у Катеринославі мав нагоду по карті вивчити центральну частину. Фахівці по Польщі з ГПУ детально проінструктували його, як знайти невеликий цегляний будинок під черепицею, розташований у одному з численних провулків. Без особливих труднощів відшукавши потрібну адресу, Марк зробив ще одне коло, щоб пересвідчитися, чи немає за ним «хвоста». У будинку пробув недовго. Передав інформацію про своє прибуття і місце знаходження і відправився назад. Огляд історичних пам’яток не входив в його плани.

Увечері Лепетченко повідомив про свій намір їхати до Данціга.

— Давай поїдемо разом, — запропонував Спектор.

— Ні, я краще один. Так безпечніше. До того ж у нас немає необхідних документів і дозволу на поїздку. А мені в такій ситуації звичніше діяти — все ж три роки прожив за кордоном.

Лепетченко, хоч і мало вірив, що вдасться знайти Махна, але дуже сподівався на це. Невизначеність становища пригнічувала його, він не знав, як йому діяти далі. Якби привіз золото, все було б просто і ясно. Напевне він залишився б за кордоном і тримався поближче до Махна. Але те золото, що було вже в руках, пропало, а головний скарб лишився лежати на Гуляйпіллі. Можна ризикнути ще на один похід туди й назад, та повернутись сюди із дорогоцінним вантажем майже неможливо. Там на нього чатує ГПУ. Але й тут жити у злиднях після того, як він побував на батьківщині і побачив рідні місця, Іван теж уже не міг. Нестримна сила наперекір всім обставинам тягла його додому. Зустріч і розмова з Махном мали вирішальне значення.

Івана й тут спіткала невдача. Хазяйка квартири, на якій жив Махно у Данцігу, повідомила, що недавно німецькі жандарми і особи в цивільному забрали з собою Нестора Івановича і Галину з дитиною. Де вони зараз перебувають, вона не знала.

З безрадісними думками повертався Лепетченко до Варшави. Він навіть задрімав у поїзді і вчасно не помітив наближення контролерів, які разом з жандармами перевіряли квитки і документи. Він знав, що тут з ним ніхто розбиратися не буде, чому немає візи і з документами не все гаразд. Його просто затримають і передадуть польській варті, а що буде потім — невідомо. Якщо почнуть з’ясовувати всі обставини його трирічного перебування спочатку в Румунії, а потім у Польщі, то можуть докопатися до багатьох дуже цікавих подробиць біографії, в тому числі до втечі з в’язниці чи до «підривних» ковельських подій.

Ні втекти, ані сховатися. Тим часом контролери опинилися поряд. Нічого іншого не лишалося, як подати їм старі документи.

— А де ваша віза? — запитав після паузи контролер.

— Та я лише на один день їздив до Данціга, щоб провідати хворого товариша, — спробував якось виправдатися він, але це не подіяло.

— Підете з нами! — підступив ближче один із жандармів.

На кордоні німці здали Лепетченка двом польським жандармам, які повинні були супроводжувати його до Варшави. Іван бачив, що ті не у захваті від цього, тим більше вночі, коли всім нормальним людям хочеться спати. Один з його конвоїрів теж швидко засопів у вагоні. Щоб приспати пильність іншого, Іван запевнив його, що нікуди втікати не збирається, бо йому нічого боятися: у Варшаві розберуться в усьому і відпустять.

Тим часом в нього визрів зовсім інший план. Він розумів, що зараз ще є можливість для втечі. У Варшаві її може не бути. Перебираючи в уяві різні варіанти, він зупинився на найбільш простому і дієвому, як йому здалося. Перед станцією Млова він звернувся до свого опікуна:

— Пане начальнику, я не встиг взяти у дорогу харчів, а так їсти хочеться, що аж шлунок болить. Ось, візьміть гроші і купіть мені щось поїсти на станції, а заодно й собі.

Іван не помилився, розсудивши з величенького черева жандарма, що той не відмовиться від дарового бутерброда. Трішки повагавшись, той узяв гроші, але спочатку посмикав свого колегу:

— Янек, прокинься. Подивись за ним, а я зараз прийду.

— Гаразд, тільки швидше, — прокинувшись, мовив інший жандарм. Сонними очима він подивився на Івана, котрий мирно сидів у кутку, потім знову заплющив очі і за мить вже знову спав.

Саме на це Лепетченко і сподівався. Він тихо підвівся, обережно обминув свого охоронця і рушив до тамбура. За мить вже опинився з іншого боку поїзда. Ховатися поблизу вокзалу не став, вирішив пішки йти до іншої станції, а вже звідти якось добиратися до Варшави, уникаючи нових зустрічей з жандармами.

Почувши про результати поїздки, Сергієнко і Спектор дуже засмутилися, але кожен по-своєму. Марк жалкував, що завдання ГПУ опинилось під загрозою зриву і що зустрітися з Махном, ймовірніше за все, не доведеться. Григорій Іванович хвилювався за Лепетченка, який залишився без будь-яких документів — все забрали жандарми. Тепер його перебування у Польщі ставало ще більш небезпечним.

— Що думаєш робити далі? — запитав він у Івана.

— У мене один шлях — повертатися на Україну.

Рішучість, з якою він це сказав, означала, що Лепетченко зробив остаточний вибір. Розсудливий Сергієнко цілком схвалив його рішення, бо й сам не збирався надовго затримуватися у Польщі. Він лише чекав від радянського консульства офіційного дозволу на повернення.

— Це ти правильно, — сказав він Іванові. — У нас тут немає майбутнього. Все навколо чуже, і ми тут нікому не потрібні. А помремо, так нікому буде й могилу доглянути. Я теж упевнився, що таке життя не для мене. Кращого, ніж жити на рідній землі серед своїх людей, немає нічого.

— А може не варто поспішати, — втрутився Спектор. — Давайте спочатку через польських і німецьких анархістів спробуємо розшукати Махна. Або напишемо листа Аршинову і Воліну в Париж. Можливо, Нестор Іванович уже там, непогано влаштувався і нам допоможе туди виїхати.

— Ні, з мене досить закордонних поневірянь, — відказав Лепетченко. — Ти можеш лишатися, а я збиратимуся назад.

— Зараз тут, у Варшаві, знаходяться наші хлопці Бурима і Волжан, — зазначив Сергієнко. — Вони теж готові нелегально перейти кордон і податися на Гуляй-Поле.

— От і добре, — підсумував Лепетченко. — Піду разом з ними.

Спекторові нічого не залишалося, як зоставатися у Варшаві і чекати подальших вказівок від свого керівництва з Харкова.

Минуло ще кілька тижнів, і лише у середині листопада Лепетченку разом з Волжаном і Буримою вдалось перетнути кордон. Завдяки вчасному повідомленню Спектора, за їх переправою і подальшим пересуванням по українській землі непомітно стежили співробітники ГПУ, аж поки вони не дістались Гуляй-Поля. Іван передбачав, що вдома перебуватиме під таємним наглядом. Йому хоч і вдалося перехитрити чекістів, не вказавши їм основного місця, де закопане золото, але все ж він відчував, що до кінця йому не повірили. Тепер розпочиналася гра «хто кого».

Особисто він не збирався поспішати. Навіть думки про захований скарб він намагався відганяти від себе. І тільки ночами, уві сні, розбурхана уява знову й знову переносила його у село Межиріч до старої високої тополі, вела крізь хащі Дібровського лісу до лише йому відомих місць. Він брав у руки лопату і копав. Але щоразу натрапляв на якісь кістки і черепи, а з викопаної ями віяло таким холодом, що йому ставало моторошно. Та він продовжував копати, аж поки не провалювався у якусь безодню, звідки вже не було ніякого вороття.